------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Хто звiв семибрамнi Фiви?
В книгах стоять iмена королiв.
А хiба королi лупали скелi
й тягали камiння?
А без лiку руйнований Вавiлон -
Хто вiдбудовував його щоразу?..
В яких халупах
Жили будiвники золотосяйної Лiми?
Куди пiшли муляри того вечора,
як закiнчили Китайський мур?
Великий Рим повен трiумфальних арок,
Хто спорудив їх? Над ким
Трiумфували цезарi?
I хiба в славетнiй,
Щедро оспiванiй Вiзантiї
Були самi палаци для громадян?.
Юний Александр завоював Iндiю.
Невже сам?
Цезар розбив галлiв.
А чи мав коло себе бодай кухаря?
Фiлiп iспанський плакав,
Коли затонув його флот.
Невже нiхто бiльше не плакав?
Як багато iсторiй.
Як багато запитань.
Б.Брехт, Запитання читача-робiтника
1965 РIК
ПРОВЕСIНЬ НАДМОР'Я
Найперше мусимо з допомогою мiкроскопа дослiдити всi вiдхилення вiд
предмета.
П.Пикассо.
(Всi епiграфи Пiкассо на титулах - з його п'єси "Пожадання, впiймане за
хвiст", написаної у перший рiк окупацiї Парижа гiтлерiвцями. (Тут i далi
пояснення авторськi)._)
Може, їх вабило вiкно. Ще позаторiк його не було. Отава добре пам'ятав,
що в цiй оберненiй до моря стiнi кафе "Ореанда" були звичайнi два вiкна з
банальними брижистими шторами з кремової чесучi. Але потiм хтось,
достосовуючись до моди, вивалив стiну геть i утворений в такий спосiб
отвiр затулив суцiльним склом, привезеним з Артемiвська, а то й з самої
Нiмеччини (що теж було модно серед будiвельникiв) i вправно вставленим у
ковану залiзну раму, вмiло тоновану лискучо-чорною фарбою, що вже давало й
зовсiм не очiкуваний ефект поєднання модерну з старовиною, бо чорна
залiзна рама видавалася мовби кованою в простiй сiльськiй кузнi, на
старезному ковадлi, коло горна i старих мiхiв, зшитих з грубих шкiр,
зверху й знизу триманих дубовими-дошками, що мали вигляд набагато
побiльшених людських долонь, i коли верхня долоня натискувала на мiхи,
вони складалися, випускали з себе все по вiтря, вдуваючи його в горн, i з
горна спершу виривався сизий дим, а потiм вугiлля починало жеврiти яснiше
i яснiше, .а там ярiло бiлим, i залiзо, яке розпiкалося в горнi, а потiм
виковувалося на ковадлi, несло на собi все, що мала кузня: чорноту
мертвого вугiлля, сизiсть диму, видмухуваного мiхами, яскравi випiки
вогню, полиск важких ударiв молота i твердого ложа" ковадла.
Але для цих чотирьох чоловiкiв, якi щодня спускалися з гiр, де був
їхнiй санаторiй, важило, власне, й не саме вiкно, i не оте дивно широке
скло, i не викувана з чорного залiза рама, якою могли б пишатися на
будь-якому європейському курортi. Важило навiть не море, оте море, що
заливало все вiкно вiд краю до краю, виповнювало його майже до самого
верху, не лишаючи для неба мiсця, бо небо не могло вдовольнятися вузенькою
смужечкою, йому теж потрiбен був простiр не менший, анiж для моря, а якщо
вже бути точним, то небо завжди i скрiзь усе ж таки долало море своєю
безкрайнiстю, однак тут воно вимушене було поступитися i вдовольнитися в
дивному вiкнi смужечкою завширшки в кiлька пальцiв. Залежно вiд погоди
смужечка вужчала або ширшала, i темна лiнiя обрiю або ж наближалася до
верхньої перекладини рами, або ж вiддалялася, ще бiльше пiдкреслюючи
чорноту й дикiсть залiза, його мiцнiсть i твердiсть.
Так от, якщо вже всi вони збиралися щодня в кафе "Ореанда", звабленi
широким небаченим вiкном, то важило не саме вiкно i не море, що заливало
його вщерть, а просто гiлочка невiдомого дерева, яке росло перед кафе,
росло десь унизу (кафе мiстилося на другому поверсi високого старовинного
будинку, складеного з грубих кам'яних квадрiв) i несмiливо простягнуло
одну лише свою гiлочку до нового вiкна, так нiби когось там могла
зацiкавити ця квола деревина в мiсцi зiткнення розкованої стихiї з точно
продуманою (якщо можна так пишно висловитися) красою, що вiдповiдала
iснуючим настроям, просто кажучи - снобiзмовi.
Та, може, слiд було починати не з вiкна, а з їхньої чоловiчої
самотностi, яка зштовхнула їх чотирьох, таких рiзних, таких несхожих,
звела їх з гiр униз, а вже тiльки тодi вони побачили це вiкно i взяли
столик коло нього, i той столик став їхнiм постiйним мiсцем для щоденних
посиденьок вiд п'ятої до сьомої вечора, а то й пiзнiше.
Iмена значення не мають. Ясна рiч, можна б назвати всiх чотирьох, та ще
й додати докладний життєпис кожного. Але чи треба? Один був iнженер, один
(що вже й зовсiм незвично) - поет, один- лiкар, четвертий - Отава.
Вiкно запримiтив ще знадвору не поет, i не Отава, i не лiкар (професiя,
що її найохочiше вмiщають на пограниччi мiж усiма звичайними професiями i
мистецтвом), а iнженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усiх,
трохи по-жiночому кокетливий i надзвичайно сучасний у кожному поруху, в
кожному вчинку й навiть словi.
- Вже уявив нас за цiєю вiтриною!-вигукнув вiн.-3 одного боку ми, з
другого - море. А мiж нами - невидима субстанцiя, яку можна б назвати
екзистенцiєю мертвої матерiї.
- Ну, а вже ти тодi - есенцiя буття,- буркнув Отава. Вони посмiялися з
iнженерового пишномовства, однак пiшли в кафе, яке саме вiдчинилося пiсля
денної перерви, i їм справдi сподобалося все: i широке вiкно, i його
небуденна залiзна рама, i багато моря за прозоро-неiснуючим склом, i тонка
нитка обрiю, що пульсувала вгорi, мов жива жилка простору.
Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку,
ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної
скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин.
- Я писатиму про це дерево,- сказав вiн, посвистуючи вiд вдоволення.
Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався своїм оригiнальним свистiнням, а
ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi свої почуття
таким дивним робом.
- Коли мене люди не бачать, я вiддаю їм свої вiршi,- казав вiн,- коли ж
присутнiй я сам, тодi - сi-сi!
- Сонет чи вiдразу поему? - прискалив насмiшкувате око Отава, який
чiплявся з своїм кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко
зносили його насмiшкуватiсть, призвичаїлися до неї i навiть нудьгували без
свого лукавого товариша.
- Старий, - не ображаючись, мовив поет, - ти нiчого не розумiєш.
Така гiлочка не вмiститься й у поему. Сi-сi!
- Людина повинна бути оригiнальною,- сказав iнженер.- Якщо в тебе немає
оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для
вас оце вiкно. Що далi?
- А далi ми питимемо чорну каву,-сказав лiкар.
- З медицинським спиртом,- додав Отава.
- По-моєму, в тебе було тяжке дитинство,- незлобиво сказав лiкар.Чорним
гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
- А буває гумор бiлий? - поцiкавився Отава.
- Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш,- втрутився поет.- Це вiрш про
аристократизм. Сi-сi!
Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у
минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не-мав
часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi, якi
всi троє за кiлька днiв знали напам'ять.
Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли.
Якщо ти прокинешся рано-вранцi
Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,
I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi,
I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi,
I помандруєш поглядом до вiкна,
Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна-
До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi -
I станеш шукати там неба великих надiй,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки
неба для наших надiй.
- Я ще можу припустити, що ти мiг таке скласти,- сказав Отава - Але як
ти мiг це запам'ятати?
- Старий, з тебе нiколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сi-сi!
- просвистiв поет.
- Я, наприклад, потомствений робiтничий клас,- сказав iнженер,- але це
не заважає менi бути модерним i оригiнальним.
- Старий, я теж робочий клас,- сказав поет.- Я навiть працював на
кораблебудiвному. Хто знає, як варять трубу на суднi? Сi-сi!
- Ми тiльки вдаємо iнтелiгентiв,- спробував помирити їх лiкар.-А,
власне, хто ми? Дiти робiтникiв, селян. Така в нас країна. Все починалося
з самого початку, на голому мiсцi. Я, наприклад, вирiс у селi, де не було
навiть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженнi цiлу клiнiку. Хто б
сподiвався?
- Треба написати про тебе нарис у газетi,-докинув Отава.- Це так мило:
з простого селянського хлопця вирiс видатний лiкар. Або: з корабельної
труби- в поезiю з її наймодернiшими .вивертами! Або: син чорноробiв i
ливарникiв керує цехом або й цiлим заводом, а на дозвiллi колекцiонує
платiвки з джазовими мелодiями, читає Кафку в перекладi i Фолкнера в
оригiналi, знає всi марки японських, американських, голландських i
захiднонiмецьких транзисторiв, вмiє...
- Старий, досить! Сi-сi! - зупинив його поет.- їде кава, Ми будемо пити
чорну каву, якої не пили нашi предки.
- Мої предки якраз пили каву,- похмуро промовив Отава.- То й що з того?
Я професор i син професора, а мiй батько теж був сином професора ще
царського, а той теж був сином професора, i так без кiнця.
- Вони були професорами вже тодi, коли ще й професорських звань не було
на свiтi? - делiкатно поцiкавився лiкар,
- Очевидно,сказав Отава.
- Не бачу пiдстав для роздратування,- знизав плечима iнженер,по-моєму,
тут все о'кей. Iнтелiгенцiя - це звучить гордо. Я десь недавно навiть
читав, що iнтелiгенцiя - слово не iноземне, а росiйське.
- Рокiв через п'ятдесят знайдуться охочi привласнити й слово "джаз" або
ще щось,засмiявся Отава.- Дивуватися не треба.
- Старi,вiдсьорбуючи гiркої кави, ляснув у долонi поет,- я прочитаю вам
свiй вiрш про старих жiнок. Увага! Сi-сi!
Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, i, коли
цей поступовий процес заповнення дiйшов до краю, четверо мовчки
перезирнулися мiж собою, вдоволенi, що тiснява й колотнеча їх зовсiм не
зачiпають, що вони й надалi зостаються самi, наодинцi з безмежжям моря,
щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарiвним вiкном.
- Екзистенцiя буття,- зi смаком повторив iнженер.
- Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригiналi читати Сартра i Камю,-
не втерпiв, щоб не кольнути, Отава.
- Цiкаво, скiльки знаєш iноземних мов ти? - поцiкавився лiкар.
- Скiльки треба, стiльки й знаю,- вiдповiв Отава.
- Сi-сi! - свиснув поет.- А якщо тобi, як от менi, не потрiбна жодна
iноземна мова?
- Тодi не знаю жодної,- хмикнув Отава.
- Якби я був сином професора,- зiтхнув iнженер,- це було б прекрасно. А
так доводиться надолужувати прогаяне в дитинствi. Не було вiдповiдної
обстановки.
- Ну так,Отава говорив майже зло,- не вчив тебе грати на роялi професор
Гольденвейзер, академiк Соболевський не читав латини, Iгор Грабар не водив
по художнiх музеях.
- Ну, не будемо сваритися,- заспокiйливо промовив лiкар.- Кожен мав те,
що мiг мати. I тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всi народжуються
професорами чи там героями, мiнiстрами. Але стати ними може кожен.
- I встати теж може кожен,- вигукнув поет, якому так i не дали
прочитати вiрш про старих жiнок.- А тому всталиi Ходiмо! Сi-сi!
Вони приходили до свого вiкна щодня. Найчастiше незлобиво сперечалися
мiж собою,_ iнодi просто мовчали, посьорбуючи каву, вiдмахуючись вiд
поета, який намагався просунути в, мовчанку свої вiршi.
- Тi прочитай нам що-небудь з ненаписаного, - просив його в такi
хвилини Отава, i цей дотеп по-справжньому подобався всiм, окрiм поета,
звичайно, який миттю спалахував i мало не лiа у бiйку з Отавою.
- Старий,розмахував вiн короткими м'язистими Круками,- якщо хочеш, то
все справжнє ще не написане i невiдомо, ч;i буде й написане будь-коли.
Отож вони стали ходити до "свого" вiкна щодня. Спершу Отава все
очiкував, що його товаришам набридне отаке не зовсiм звичне для
курортникiв гаяння часу, але згодом i сам ужа став боятися, щоб часом не
розруйнувалося їхнє товариство, щоб не пiддався хто-небудь .з них на
банальнi, але такi непереборнi спокуси, яким пiддавалися щоразу тисячi
людей повсюди i завжди.
Наприклад, танцi. Навiть зараз, коли курзал i всi лiтнi майданчики ще
тiльки лагодилися для справжнього сезону (бо хто ж їздить на курорти
взимку) i коли тiльки тi санаторiї, що мали великi клуби, могли дозволити
собi розкiш щовечора влаштовувати для своїх i приблудлих курортникiв
танцi, так от навiть зараз це немудре i, якщо розiбратися, досить
безглузде заняття набувало розмiрiв всезагальногр шалу або й пошестi. На
танцi бiгли всi - молодi й старi, здоровi й хворi, холостi й одруженi,
Вродливi й такi, що лiпше б їм сидiти вдома та нiкому не показуватися,для
всiх день був лише коротким i нудним вступом до блаженного вечора i до
ночi, коли з саморобних естрад пролуиають першi звуки музики i першi пари
рушать у звабливу подорож по чарiвливому морю в пошуках островiв i цiлих
архiпелагiв симпатiї, захоплення, а то й кохання; До танцiв готувалися
самовiддано й ретельно. З валiз дiставали й випрасовували яскравi вбрання,
зачiсувалися, чепурилися, мов тi птахи, що бiльшу частину свого життя
витрачають на чищення пiр'я. I вса для того, щоб у вечiрнiх залах, в
тiснявi й лiтнявi вмить позбутися свого лиску, втратити все набуте такою
стараннiстю впродовж дня.
Iнженер, поки вони ще не набачили свого вiкна, кiлька разiв рвонув на
танцi, навiть завчасно вибрав собi партнерку i поставив її кандидатуру на
обговорення всього їхнього товариства. Ясна рiч, iнженер, як людина
сучасна i з великими претензiяяи, накинув оком на: жiнку найвродливiшу,
точнiше, найгiоказнiшу в усьому санаторiї. Була вона ще зовсiм молода,
висока, мiцно, але приємно збудована, мала лукаво вигнутi уста i
рiзнобарвнi очi, стриглася пiд хлопця, носила завжди обтислi светри i
туристськi штани з еластику.
-Якщо я її сьогоднi запрошу трохи побацати?-спитав iнженер,- Якi будуть
думки?
- Занудлива особа,- сказав поет,- я її знаю. Вона теж з Москви.
Художниця. Вважає себе генiальною. Сi-сi!
- По-моєму, навiть дуже приємна особа,- зiтхнув лiкар, який починав уже
повнiти i завжди зiтхав, коли бачив струнких молодих жiнок.
- А що скаже професор? - поцiкавився iнженер.
- Якщо вона справдi художниця, то це вже не жiнка,- похмуро посмiхнувся
Отава,- якщо ж лишилася справжньою жiнкою, то нiяка вона не художниця.
- А Жорж Санд? - сказав лiкар.
- Виняток, який тiльки пiдтверджує правило.
- Сi-сi! - свиснув поет.- Менi така теорiя до вподоби. Старий, ти
генiй!
- I все ж таки я запрошу її на якийсь твiстик,- затявся iнженер. До
снiданку вiн вийшов брезклий i злий.
- Як ваша художниця?-не втерпiв лiкар, втягуючи живiт, для чого йому
доводилося ставити руки на боки i непомiтно заганяти пальцями свої
"капiталiстичнi накопичення" пiд ребра.
- А нiяк,похмуро буркнув iнженер.- Отава сказав правильно.
- Ci-ci! - по-своєму прокоментував iнженеровi слова поет.- А точнiше?
- По-перше, вона не вмiє танцювати нi твiста, нi взагалi будь-чого
модного, а по-друге, вона вiдмовилася йти на танцi.
- Тобто навпаки,- уточнив Отава,- спершу вона вiдмовилася з тобою йти,
а вже потiм ти вирiшив, що вона не танцює твiста. Очевидно, ти послав
телеграму в Спiлку художникiв, i звiдти тобi пояснили.
- Сi-сi! - глумливо посвистiв поет.
Пiсля того цiкавiсть до художницi в їхньому товариствi не зменшилася, а
навiть побiльшала, але була то цiкавiсть чисто теоретична. Просто знiчев'я
перекидалися вони мiж собою двома-трьома словами про художницю, коли
бачили її пiсля снiданку або обiду, лiкар зiтхав, бо така жiнка, така
жiнка, iнженер поскрегочував зубами, бо як вона смiла, як вона могла, поет
сiсiкав, бо не мiг терпiти поблизу ще одної людини, яка хоче привласнити
неподiльне право на генiальнiсть, лише Отава був абсолютно байдужий до
художницi, як взагалi до всiх жiнок, якi жили в їхньому санаторiї i якi
зустрiчалися їм щодня на набережнiй, байдужий до танцiв, до знайомств, до
любовних пригод.
I хоч по-давньому кепкував зi своїх товаришiв, але поступово став
вiдчувати вдоволення щоденним сидiнням у кафе, спокiйним перекиданням
словами, мовчанкою. Гарно було думати, дивлячись на море, на абстрактну
гiллячку за вiкном, вiдчуваючи водночас, що ти не сам, що коло тебе ще
люди, доброзичливi, спокiйнi, гарнi, розумнi, хоч i не позбавленi якихось
там вад чи слабостей. Бо хiба ж позбавлений усього того добра ти сам?
Так тривало досить довго, вже наближався день, коли всi вони мали
роз'їхатися з санаторiю, вже вiяло з-за моря теплом, казали, що десь
буцiмто навiть зацвiло перше мигдалеве дерево, але цьому нiхто не вiрив;
Отава вiдчував себе помолодiлим, виснаженiсть, викликана впертою роботою,
минула, знову були в ньому сили й уперта наполегливiсть, що ними так умiв
вiн дивувати всiх, хто знав його ближче.
I, певно, в багатьох людей теж добiгали до кiнця днi перебування коло
моря, i люди радiли поверненню додому, але водночас жалко їм було
розлучатися з морем i горами, якась непевна тривога закрадалася в їхнi
душi, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подiти, кидалися то до
моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися
всi на концерт прибулої з Москви знаменитостi, то забиралися в маленькi
кафе, набивалися туди набгом, сидiли там до пiзньої ночi, а потiм раптом
згадували, що на автовокзалi став до дiї новий ресторан, надзвичайно
модерний, з фiнськими меблями, з грузинською чеканкою, i бiгли через усе
мiсто туди, щоб встигнути до закриття.
I в кафе "Ореанда" в цi днi було повно, аж трiщало. Десятки нових
вiдвiдувачiв, якi нiколи туди й не потикалися, блукали тепер помiж
столикiв i допитувалися, чи немає вiльного мiсця або хоч коли якесь там
мiсце звiльниться.
- Ореанда,глибоко зiтхаючи вiд насолоди, приказував iнженер,- прекрасне
слово! Особливо коло цього вiкна, наповненого морем. Ореанда.
- Сi-сi! - посвистiв поет.- Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати
цiну слiв. Ореанда - це сi-сi!
- Ще є симпатичне слово - "Асторiя",- докинув лiкар.- В Ленiнградi
рессоран "Асторiя" - просто чудо.
- Славнозвiснi слова! - вигукнув iнженер.
- Славнозвiснi - горезвiснi,- посмiхнувся Отава.- Астор був якийсь чи
то спекулянт, чи просто здирщик. Потiм пожертвував якiсь грошi на готель
чи на бiблiотеку - i от пiшло по всьому свiтi: асторiї, асторii. Я
особисто не вiрю красивим словам.
- I красивим жiнкам,- сказав iнженер, дивлячись поза своїми товаришами
кудись до дверей, щось там розрiзняючи в суцiльному сизому туманi вiд диму
й випарiв.
Вiн дивився туди так уперто, немов вичаровуючи своїм поглядом щось
бажане, що всi коло столика теж поступово стали переводити погляди до
дверей, i всi побачили свою художницю' з подругою, маленькою гостроносою
сухою жiночкою.
Вони стояли коло дверей, трохи розгубленi, знетямленi гамором i
задимленiстю, але, певно, надворi було сиро й холодно, їм не хотiлося так
вiдразу повертатися туди, звiдки вони щойно прийшли, тому вони з
безнадiйною наполегливiстю намагалися видивитися бодай одне вiльне мiсце.
Художницi, видно, стало жарко, бо вона розстебнула своє бiле пухнасте
пальтечко; може, їй i не хотiлося сюди йти, а тим бiльше не хотiлося отак
безглуздо стояти коло дверей i вишукувати те, чого тут однаково не
знайдеш, вона щось сказала своїй подрузi, зневажливо кривлячи свої лукавi
уста, але та коротко їй вiдмовила i вперто блукала поглядом по залу з
байдужою затятiстю, притаманною жiнкам невродливим i трохи зневаженим, якi
звикли пробиватися в життi без будь-чиєї пiдтримки i завдяки цьому
виробили в собi твердий характер i неабияку наполегливiсть.
Мабуть, iснує магнетизм поглядiв, бо, зрештою, художниця повернула
обличчя до вiкна (а перед тим вона мовби навмисне вiдверталася}, i її
погляд зустрiвся вiдразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посмiхнулася,
здалеку кивнула чи то всiм одразу, чи тiльки iнженеровi, який все ж таки
був хоч трохи їй знайомий, i рiшуче попростувала до столика коло вiкна.
Подруга пiшла за нею.
- Ви пробачте,- сказала, наближаючись до них, художниця,- i не
подумайте, що ми нахаби. Але справдi - жодного мiсця. А нам би хотiлося
хоч трохи зiгрiтися.
- Всi слова зайвi! - пiдхопив iнженер. - Сiдайте поки що на мiй
стiлець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!
Вiн .побiг кудись у дим i гамiр, художниця посадовила на iнженерiв
стiлець свою подругу, а сама стала коло вiкна, вигiдно вирiзняючись на
його темному тлi.
- Берiть мiй стiлець! - похопився лiкар.
- Дякую. Я пiдожду,- сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву,
так нiби мовчки запитувала: "А ти чого не запропонуєш дамi стiльця?" - i
вiд цього нiмотного запитання на Отаву найшла дивна затятiсть. Вiн, хоч
спершу хотiв зробити те саме, що й лiкар, тепер ще мiцнiше вмостився i
послав художницi так само нiмотну вiдповiдь: "Якого чорта! Могла б собi
пошукати мiсця деiнде!" Сам не знав, чому його дратувала її присутнiсть,
але вдiяти з собою нiчого не мiг.
Повернувся iнженер з двома стiльцями в руках, за ним iшла кельнерка,
яка несла каву для обох жiнок i пляшку коньяку.
- Прошу,розкланявся iнженер,- каву ми вже п'ємо чотири години, отже,
кава тiльки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не
вiдмовлять нам у приємностi випити разом з нами.
- Якщо ви вже такий галантний,- сiдаючи, сказала художниця,- то хоч би
запитали нас про нашi бажання.
- Читаю по очах,- бадьоро потер долонi iнженер.
- Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,- посмiхнулася художниця.-
Вiн це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офiцерськими дружинами.
- Вiн читає тiльки Фолкнера,- обiзвався Отава,- до того ж - в
оригiналi.
- Так? - повернулася до нього художниця.- А ви?
- А я тут нi до чого,- сказав Отава i вмочив губи в чарку з коньяком,
хоч пити й не хотiв. Просто хотiлося, аби художниця вiдчепилася вiд нього.
- Вiн читає тiєю мовою, якою йому потрiбно,- гордо повiдомив лiкар,
який мiг бути великодушним навiть там, де йшлося про завоювання симпатiй
жiнки.
- I що ж ви читаєте? - не вiдставала вiд Отави художниця.
- Спитайте нашого поета. Читання - його спецiальнiсть,- вiдбуркнув
Отава.
- Ми з Дiмою знайомi ще по Москвi. Я приблизно знаю коло його
зацiкавлень,- вiдповiла художниця.- Ти не ображаєшся, Дiмо?
- Сi-сi! - вiдповiв поет.
- Москва - велике мiсто! - зiтхнув лiкар, переживаючи за свiй
невеличкий обласний центр, де була його клiнiка.
- Центр,- розвiв руками iнженер i пiднiс келишок,- прошу, за
прекрасних дам, якi живуть у самому серцi нашої Батькiвщини, i за їхнi,
отже, серця.
- Ви що,примружилася художниця,- лiкар-кардiолог?
- Нi, лiкар якраз я,-знову кинувся на виручку лiкар,-а вiн iнженер. Мiж
iншим, з групою товаришiв... на державну премiю...
- Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? - Художниця засмiялася.
Але iнженер не образився.
- У нас справдi колективна робота,- сказав вiн,- але давайте не про це.
Ми тут вiдпочиваємо. Так давайте ж! За Москву i її людей ми випили. Тепер
я пропоную за Київi Прекрасне мiсто!
- I велике мiсто,- додав, зiтхаючи, лiкар.
- А хто з Києва? - спитала художниця.
- Отава,пояснив iнженер,- i народився в Києвi, i вирiс, i батьки, i
дiди - всi з Києва, ще, мабуть, вiд князiв.
- Росли, як отава,- сказав Отава.
- То це ви там усi куполи золотом покрили? - спитала художниця.
- Без золота не можемо,- тим самим вiдповiв їй Отава,- це вже в нас у
кровi. Спимо тiльки пiд золотими покрiвлями, як далай-лами.
- Не знала, що потомственi кияни такi,-вдавано злякалася художниця.
- Якщо пити, то давайте.- Отава вже й зовсiм став сердитий. Все ж таки
якийсь бiс штовхав його сьогоднi пiд ребро i весь час спонукав на хлоп'ячi
вихватки.
Художниця випила, налила ще келишок i знову випила без тосту, її
подруга злякано ворухнулася на своєму стiльцi.
- Тайко,сказала вона до художницi,- тобi ж не можна так багато пити.
- А хiба це багато? - засмiялася художниця i знову налила собi. Раптом
вона помiтила, що чиясь рука накрила келишок. Вона пiдвела очi, то була
рука Отави.
- Що це має означати? - спитала суворо художниця.
- Раз вам не можна, то навiщо?
- А звiдки ви знаєте, що не можна?
- Ну, сказала ваша подруга.
- Мiж iншим, її звуть Лiна, i вона декоратор з Великого театру.
- Приємно, але однаково ви не пийте бiльше,- Отава наполягав, дедалi
бiльше дивуючись свойтiоведiнцi.
- А яке вам дiло? - художниця гнiвалася вже навсправжки.
- Таїсо! Сi-сi! - нагадав про себе поет.- Зверни увагу на свого
давнього знайомого. Я хотiв би тобi...
- Ти менi не подобаєшся,- обрiзала його художниця,- i прекрасно знаєш
про це!
- Ну, тодi...- Поет заховав руки пiд стiл, нюхнув навiщось iз випитої
чарки i притишеним, як завжди перед читанням вiршiв, голосом сказав: -
Тодi я прочитаю вам усiм вiрш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте! Якщо
я прошу уваги, то це серйозно! Чуєш, Тайко! - I, не чекаючи нiчиєї згоди,
вiн заплющив очi й почав:
Якщо ти прокинешся рано-вранцi...
Бiс i далi штовхав Отаву пiд бiк i доштовхався вже до того, що Отава,
не даючи поетовi змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував:
Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок...
- Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,- повторив поет, вдаючи,
що не помiтив Отавиної вихватки'.- Iснiгова бi-лiсть рiзоне тобi в очi...
- I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi...- мерщiй встряв
Отава.
Художниця звела на Отаву просвiтленi вiд стримуваного реготу очi. Вони
були досить дивнi в неї. Одне око сiроблакитне, а друге сiре, з брунатними
цятками, якесь пiстряве, з гострим мало не вовчим блиском.
- Якщо ти не замовкнеш,- з присвистом сказав поет, звертаючись до
Отави,- то я наб'ю тобi морду. Отут при всiх елементарно наб'ю тобi морду.
Я боксер i роблю тридцять ударiв за хвилину.
- А я роблю тiльки один удар,- сказав рiзко Отава i пiдвiвся з-за
столу.
Всi сидiли. Жiнки ждали, що буде далi, поет вичiкував подальших дiй
Отави, iнженер i лiкар мовчали. Не пробували втихомирити поета,
заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цiлiсть свого
товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тiльки через
те, що один з них раптом перестав розумiти жарти.
Отава збагнув, що нiчого бiльше не дочекається, мовчки пiдiйшов до
вiшалки, зняв своє пальто, недбало накинув його на плечi i вийшов на
вулицю.
Море насилало на суходiл пронизливу вiльготнiсть. В холодних мокрих
сутiнках тинялися по набережнiй люди, купчилися пiд лiхтарями,
розходилися, щоб знову зiбратися в свiтляному колi, глянути одне на
одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отавi не
хотiлося знов до людей. Вiдпочити в самотинi - єдине, чого тепер бажав.
Тому вiдразу звернув убiк, повз знайомий старий платан, по вимощенiй
бiлими плитками дорiжцi побрався в мовчазну пiтьму. Про те, що сталося в
кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у головi, йшов
швидко, широкi бiлi плити твердо слалися йому пiд ноги, ззаду долинали до
нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим
далi вiн iшов, тим бiльша й бiльша тиша залягала в нього за плечима,
тiльки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах
пiдбори його черевикiв: стук-стук!
I враз до нечастого стуку його пiдборiв долучився новий звук,
квапливий, знервований, ще далекий, але виразний i чiткий: тук-тук-тук!
Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсiм приємне вiдчуття, коли в
темрявi, на пустельнiй дорозi, наздоганяє тебе хтось невiдомий. До того ж
Отавi аж нiяк не хотiлося, щоб хтось порушував його самотнiсть. Тому вiн
наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати
його. Хiба що матиме ще довшi ноги.
I все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче - тук-тук-тук! Уперто,
вiдчаєно, майже в безнадiї билося об твердi плити позад Отави, який iшов
швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним,
навiть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але
певнiсть тут була зайва, бо однаково знав цi кроки, звiдкись давно вже
вiдомий чомусь був йому оцей перестук каблукiв, так нiби вiн тiльки те й
робив у своєму життi, що наслухував перестуки жiночих каблукiв i вирiзняв
з-помiж них один, той, що колись має почути його в вологiй холоднiй пiтьмi
на безлюднiй алеї приморського мiста.
Вiн iшов так швидко, як тiльки мiг, прогонисто викидав уперед то одну,
то другу ногу, мав цибатi, аж он якi; той, хто за ним намiрився гнатися,
мусив нарештi зрозумiти, що справа його геть програна, безнадiйна вiд
самого початку, i воно таки справдi, мабуть, так i сталося, погоня мовби
почала вiдставати, перестук позаду ставав тихiший i тихiший, а потiм, коли
Отава вiдiтхнув уже вiльнiше, перестук раптом зiрвався на безладне
спазматичне: ток-ток-токi-такий звук лунає лише тодi, як бiжить жiнка,
коли вона дивно випрямляє ноги, а тiло її в цей час заточує обережнi
пiвкола, їй важко втримати рiвновагу, тому вона швидше й швидше викидає
наперед штивнi ноги i вибиває каблуками: ток-ток-ток, а сама виплiтає з
заплутаних мережив свого вихитування нелегку дорiжку просування вперед.
I цей бiг Отава мiг би вирiзнити з тисячi й мiльйона, хоч перед тим
нiколи його не бачив i не чув. То бiгла вона, нiхто iнший.
Вiн став i повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього
її бiле пухнасте пальтечко. Художниця добiгла до Отави i, задихана, майже
впала йому на плече.
- Це ви? - вдаючи, нiби щойно впiзнав її, сказав черство Отава.- Що з
вами?
- Я гналася за вами.
- Навiщо? Хто вас просив?
- Ходiмо назад. До них.
- Задля цього не варто було вам...
- Справдi, ходiмо. Так негарно вийшло. Цей Дiмка - вiн типовий iдiот. Я
його знаю. Нездара i дурень. Всi нездари такi. Вульгарнi забiяки. Ви ж не
такий. Все обiйдеться.
- Звiдки ви знаєте, який я?
- Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають.
Цей - теж... Знаєте, перед жiнками завжди всiм хочеться якось... Одне
слово, чоловiкам хочеться подобатися...
- В мене такого бажання не виникало...
- Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас пiд руку? Я вкрай знесилилася.
- Берiться. Але туди я не пiду.
- Гаразд. Тодi я залишуся з вами.
- Навiщо?
- Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити?
- Те, що робили досi. Скiльки вам рокiв?..
- Бiльше двадцяти, але менше тридцятiї,- засмiялася вона. Вони пiшли
далi вперед, тепер уже вдвох. Таїсина рука грiлася бiля Отавиного лiктя,
обоє мовчали, художниця ще й досi не погамувала своєї задиханостi, а може,
навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати
ходу, боявся поглянути на обличчя своєї несподiваної супутницi, хоч i
знав, що в темрявi навряд чи роздивиться його як слiд, але лякався її
лукавих уст, здавалося йому, Що крiзь найбiльшу темряву побачить вiн їхнiй
хвилюючий вигин.
- З вами приємно мовчати,- першою обiзвалася художниця.
- Так кажуть до дурнiв,- Отава тримався суворого тону. Жодної нотки
потеплiння!
- Там мовчанка вимушена, а з вами просто приємна. Ви не подумайте про
мене абищо.
- А що я маю подумати? Навпаки, повинен би...- Вiн мало не сказав
"подякувати вам", але стримався, хоч i вiдчував наплив якоїсь iгезнаної
теплоти, схвильованостi, справдi був вдячний їй за те, що вона не покинула
його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежнiй
пiтьмi, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Вiн мав неодмiнно сказати
їй якiсь особливi слова, яких нiколи нiкому не говорив, яких не вмiв
говорити. Вiн повинен ось тут пообiцяти їй, що нiколи не забуде цiєї ночi,
не забуде старого платана, твердих бiлих плит, що стелилися повз нього в
холодну вiльготну темряву, i перестуку її каблукiв по тих плитах.
- Ви мене...- почав вiн, але знов не докiнчив.
- Налякала? - засмiялася художниця.
- Нi,- вiн нарештi наважився,- здивували.
- Ото,вона, здається, зрадiла,- вас здивувати не так легко.
- Чому ви так вирiшили?
- А я знаю про вас усе. Крiм iменi.
- Отава,-сказав вiн.- Ви ж чули там, у кафе.
- А iм'я?
- Досить i Отави. Звiть, як усi.
- Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попiвну. А батькз мiй-металiст. Ще
.й зараз-на заводi. А в дочки-так смiшне iм'я.
Вона непомiтно втягувала його в розмову на теми, яких вiн завжди
уникав, вважаючи їх дрiб'язковими i не вартими уваги. Сам собi дивуючись,
Отава заперечив:
- Чому ж смiшне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви,
мабуть, не знаєте походження цього iменi. Воно йде вiд
слов'янського-Богорис. Певно, мiй батько хотiв, щоб у менi були якiсь риси
бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливостi - теж.
- Чому ви вважаєте, що боги повиннi бути неодмiнно вродливi?
- Такими їх малювали. Починаючи вiд стародавнiх грекiв.
- Грецькiї боги не вродливi-вони зжiноченi, солодкавi.
- Вам до вподоби вавiлонськi бикочоловiки?
- Не треба про це,- попросила вона, глибше забираючись йому пiд лiкоть
теплою долонею.Якщо вам не хочеться зi мною говорити, давайте лише
помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажiть.
Вона забрала свою руку вiд нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво
бiлiло в темрявi.
- I взагалi не треба нiчого. Ви зараз почнете дякувати менi за добре
серце, скажете, що нiколи не забудете, як кинулася в нiч слiдом за вами,
по сутi, абсолютно незнайомим чоловiком, як гналася за вами тiльки для
того, щоб... Але не будемо про це...
- Звiдки ви все знаєте?-щиро здивувався Отава.-Це просто якийсь
мiстицизм.
- Я все знаю,- вона засмiялася десь на вiдстанi, i Отава уявив, як
вигинаються її лукавi уста, i йому вперше в життi стало страшно вiд
близькостi жiнки.
"Треба її прогнати",- подумав вiн зненацька, намагаючись вiдтiснити
кудись у найдальший куток пам'ятi те, що вiдбулося перед цим. I ще
подумав: "Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити
шкереберть, ламати всi мої плани, головне ж - ламати мiй характер, бо вiн
уже зламаний назавжди одним тiльки її вчинком. А що ж буде далi?"
- Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати вiд себе? - спитала вона
його, ще далi вiдходячи на край дорiжки.- Скажiть - i я повернуся до того
товариства, яке... там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю,
коли менi заважають.
Вiн спромiгся приховати новий вибух здивування її неймовiрним даром
читати думки i спробував звести все до жарту:
- Хай уже мої товаришi догризають там вашу подругу.
- А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гiмнастикою. Завжди
зумiє вислизнути.
- Велике вмiння - вислизати,- промовив Отава так, аби лиш сказати
що-небудь.
Далi йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю
розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущi, дерева i навiть будинки,
це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм пiдйом, але для пiшоходiв
воно не надавалося аж нiяк. Замiсть нормального просування прямо вперед
доводилося никати по серпантинах туди й сюди, тi самi дерева, тi самi
будинки, тi самi вуличнi лiхтарi обходити то знизу, то згори, i якщо для
машини з швидкого накладання отаких повiльних виткiв зрештою все ж
одержувано висхiдний рух, то для людей, надто ж уночi, це видавалося
безглуздою блуканиною в пошуках невiдомо чого.
Двiчi обганяли їх таксi, повнi пасажирiв. Згодом ,у свiтлянiй смузi, що
її кидав на шосе лiхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли
посеред шосе, в найосвiтленiшому мiсцi i цiлувалися. Чи то скороминуща
курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не
розбирає, де свiтло, де темно, а то, може, просто вони зовсiм юнi i
заповзялися отак перерахувати своїми поцiлунками всi слiди лiхтарiв на
нiчному шосе i йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога нiколи
не кiнчається. I вiн, Отава, теж мiг вигадати щось схоже, наприклад,
цiлувати Таїсу на кожному новому закрутi дороги, цiлувати її лукавi уста i
мовчати, мовчати. Вiн завжди боявся жiнок через їхню балакучiсть, їх треба
було забалакувати майже до втрати свiдомостi - лише тодi вони почували
себе щасливими. Особливо страждали цим жiнки iнтелiгентнi. У них завжди
було повно претензiй до кожного нового знайомого, взагалi до цiлого свiту,
їм чогось хотiлося, вони неодмiнно мали залiзти тобi в душу, вивiдати всi
твої думки. Може, вiн був несправедливий, отак мiркуючи про жiнок, але вже
так воно склалося здавна, i перебороти себе Отава не вмiв i не мiг.
Коли проходили парочку, закляклу в поцiлунковi, обоє вдали, нiби нiчого
не помiтили, i далi йшли, мов чужi, кожне по своєму боцi шосе, i мовчали
вперто й затято, неначе вороги.
- Пробачте,перший не втерпiв Отава,- я дуже рiзкий i навiть грубий
чоловiк.
- Не турбуйтеся,- сказала з того боку Тая,- я теж далеко не ангел. Коли
хочете знати, я навiть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву,
як остання дурепа. Жодна нормальна жiнка нiколи б не побiгла. Особливо з
так званих нiжних, добрих i ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або пiд
колеса першої машини... Але я починаю набивати собi цiну, а це вже зовсiм
зле... Лiпше мовчати. Скоро вже наш санаторiй - i ви звiльнитеся вiд мого
надокучливого товариства... Але перед цим я б хотiла вам признатися...
цiлковите безглуздя, але... Знаєте, в мене зiрке око... Навiть зараз у
темрявi... Хоча темрява - це тiльки для невтаємничених, а для художникiв -
це середовище, де народжуються всi барви вiд сполучення з свiтлом... Бач,
я вже починаю читати вам лекцiї, перебираючи ваш хлiб.
- Я не читаю лекцiй,- сказав Отава.
-Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливiсть... Уявiть
собi: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях i старому
светрi, а я теж дотримувала вам стилю i вперто носила штани й светр,
викликаючи осуд всiх санаторних дам i респектабельних чоловiкiв, але
робила я це мимоволi, менi здавалося, що я не думаю про вас i не звертаю
на вас нiякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усi, бiлу сорочку й
краватку i, як усi, десь зникаєте одного вечора, другого, третього... I
знов не знаю: цiкавiсть чи що це? Але менi захотiлося довiдатися, куди й
чого ви зникаєте, хоч я розумiла, що це цiлковите безглуздя... А потiм я
побачила це ваше вiкно... I стала приходити до нього тодi, коли вас не
було ще... Зрозумiйте мене: я художниця...
- Я вас розумiю,- сказав Отава,- розумiю, бо я теж майже художник...
- Менi казали, що ви iсторик...
- Навiть професор i доктор iсторичних наук,- майже сердито промовив
Отава,- але це чисто формально... Ви ж знаєте, як легко тепер стають i
докторами, i професорами...
- Ви хочете пiдкреслити, що ви - не ординарний професор i доктор? -
змiненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю вiдвертостi,
якої вона допустилася з Отавою.
- Та нi, просто хочу вiд iсторикiв перекинутися до вас, художникiв, хоч
i знаю, що це, майже неможливо.
- Iкони? Це тепер модно. Навiть моднiше за абстракцiї. У нас, в Москвi,
пошесть серед письменникiв, серед артистiв, про художникiв не кажу - деякi
на цьому навiть заробляють.
- Не вгадали. Зовсiм не iкони.
- Архiтектура? Як у Нестора: "Откуду єсть пошла Русская земля i откуду
малометражнi квартири стали єсть?" Але, здається, цю тему у вас
перехопили. Вам хiба що лишилися виступи в газетах.
- Теж не вгадали.
- Пробачте, я стаю занадто цiкавою. А це майже завжди ознака дурощiв.
Знову вона мовби вгадала Отавинi думки i ще раз - вже вкотре-здивувала
його своєю проникливiстю.
- Добре, я вiдплачу вам тим самим,- сказав вiн, переходячи до неї по
шосе i несмiливо доторкуючись до вологих бiлих ворсинок на її рукавi.-_ Ви
мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцiкавитися, вдалося
зробити щось за цей час?
- Можу показати.- Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, i вiн
побачив її темнi очi i виразнi усiта.-Завтра запрошу вас до себе й покажу.
В мене окрема кiмната, менi створено всi умови... Бачите? Сьогоднi, на
жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомiтно в
розмовах i в мовчаннi. Ви не гнiваєтеся на мене?
- Нi,-сказав Отава, хоч i розумiв, що не треба зараз.нiчого казати. А
що треба, не знав.
- Тодi на добранiч,-Тая посмiхнулася.
- Угу.- На нього наплинула одвiчна його похмурiсть.-Добранiч.
Уночi йому приснилося, нiби вiн плаче. Прокинувся-i вiдчув, що все
обличчя в сльозях. Щоб не будити сусiдiв по палатi, тихенько вийшов до
вмивальника, глянув у дзеркало. Червонi, якiсь зовсiм маленькi, наче не
його очi на вилицюватому негарному обличчi з великим носом i в'ялим
пiдборiддям. Зняв пiжамну куртку, вiдкрутив кран, довго хлюпостався пiд
холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. I знов не побачив нiчого
привабливого. Кiстяк, на який природа забула налiпити м'яса. В головi
билося двоє слiв "славнозвiсний-горезвiсний". Мов мухи об шибку.
Горезвiсний... славнозвiсний...
"Поїду,подумав Отава,- завтра ж уранцi поїду до Києва. Два днi - це
нiщо. Лiпше втратити два днi, анiж..."
До ранку вже.не заснув, снiдати пiшов без жодного бажання, мав твердий
намiр одразу пiсля снiданку викликати таксi i. їхати на аеродром дiставати
там квиток i летiти, летiти.
Всi заспали пiсля вчорашнього випадку в "Ореандi", на снiданок
запiзнювалися, i Отава подумав, що так воно й краще. Художницi теж не
було. Отава поколупався виделкою в якiйсь там потравi, надпив трохи чаю i
вийшов з їдальнi. Йому назустрiч по сходах пiднiмалася Тая. Крiзь
розстебнуте бiле пальтечко виривалося назовнi яскраве плаття, яке враз
перетворило Таю на жiнку у.всьому-в кожному порусi, в кожному вигинi тiла,
в кожному зблиску очей. Вiн став, i в нього в грудях прокотилося коротке
схлипування з нiчного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на
молоду жiнку, яка впевнено долала сходи своїми високими ногами,
обтягненими модними взористими панчохами.
- Ви вже поснiдали? Так рано? - сказала вона досить буденним, як йому
видалося, голосом. Отавi враз захотiлося, щоб вона повторила вчорашнє
запрошення подивитися її етюди, запросила його вiдразу пiсля снiданку, щоб
вiн потiм змiг ще викликати собi таксi й устигнути на аеродром до вiдльоту
рейсового лiтака на Київ. Вона вмiла читати його думки i настрої, тож
повинна була й тепер...
Але Таїса сказала зовсiм iнше:
-А я, бачите, причепурилася. Iду в кiно. Сьогоднi показують "Дорогу"
Феллiнi. Бачили?
Вiн повинен був сказати, що не бачив, i вiдразу ж напроситися разом з
нею, але образа на Таю за те, що не захотiла вгадати його бажання,
примусила бовкнути неправду.
- Бачив. Нiчого спецiального.
- Тодi,вона стала схiдцем вище за Отаву i, мружачись, розглядала його,-
тодi ви пiдете i подивитеся ще раз.
- Навiщо?
- А щоб не казати про цей фiльм таких дурниць.
- Можу я мати свою думку? I взагалi...- Вiн не витримав i сказав майже
благальне: - Могли б ви не пiти на цього Феллiнi?
- Дозвольте поцiкавитися - чому?
- Ну, пiдете iншим разом. А сьогоднi... Я б дуже хотiв поглянути на
вашi етюди.
- На мої етюди?-Тая трохи повагалася.-Ну, гаразд. Але це можна й
згодом. .
- Нi, я хотiв...
- Ага, вам хотiлося зараз же. Може, менi й не снiдати?
- Та нi, поснiдайте.
- Ви дозволяєте? Що ж... Я подумаю пiд час снiданку, чи менi йти на
Феллiнi, чи показувати вам цi... етюди.
- Боюся, що ви мене можете не застати,- ображено промовив Отава.
- Ага, вирiшили їхати додому? I то негайно? Ну, гаразд. Я вип'ю чаю, а
потiм покажу етюди. Слаба жiнка. Нiчого не вдiєш.
Вона вiйнула перед очима в Отави своїм яскравим платтям i пiшла до
їдальнi.
А Отава стояв на сходах i знетямлено посмiхався усiм знайомим, що
прямували на снiданок. Що вiн наробив? Що накоїв? I два слова, мов муха об
шибку, билися йому в головi: "Славнозвiсний... горезвiсний..."
Пройшли лiкар та iнженер, винувато привiталися з Отавою. Потiм унизу на
сходах з'явилася квадратова постать поета. Цiкаво, що скаже цей... Поет
наблизився, знизу глянув на Отаву, хрипко бурмотнув:
- Пробач, старий. Нiчого не пам'ятаю.
Отава вiдвернувся. Нiхто нiчого не пам'ятає. А вiн що - запам'ятовуючий
пристрiй? Кiбернетична машина "Днiпро"? Славнозвiсний - горезвiсний? Дякую
красно!
Тая вибiгла на сходи, тримаючи пальтечко в руках. Гнучке її тiло
випручувалося з плаття.
- Простудитесь,- сказав їй Отава.
- Зате покажу вам своє плаття. Хоча забула - вас цiкавлять етюди.
Вона повела його до своєї кiмнати. Довгий санаторний коридор. Дешевi
копiї картин на стiнах, килимовi дорiжки, казенна показна чистота, хоч би
якийсь безлад, що свiдчив би про звичайне людське житло.
- Так, так,вiдмикаючи дверi, говорила Тая,- зараз ви побачите... Покажу
вам свої етюди... етюди...
Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на лiжко своє пальтечко, Тая
кинулася в куток, де виднiвся етюдник i стосик полотен, натягнутих на
пiдрамники, стала вихоплювати їх звiдти одно за одним i майже жбурляла на
стiл перед очi Отавi.
- Ось, ось, дивiться!.. Можете... ось;.. Будь ласка!..
Чотирикутники загрунтованого полотна. Бiльшi й меншi. Квадратовi й
прямокутнi. Готовi прийняти на себе фарби i лiнiї. Але нiде - жодної
барвної плямочки, жодного доторку пензлем, нiчого, бiла пустота. Мов
заснiжена тундра.
Отава вже й не знав, куди тепер дивитися: на цi дивнi заготовки чи на
Таю. Якийсь немилий жарт. Може, вона вчора ввечерi сховала свої написанi
етюди, а це просто так?
- Не розумiю вас,- сказав нерiшуче.
- Що не розумiєте? - Вона випросталася, стала навпроти нього, майже
впираючись йому в груди своїми округлими персами.- Ну, так от. Не могла.
Нiчого не могла. Ходила в гори. До моря. Дивилася на пейзажi. На первiсний
хаос. На здибленiсть. На дикий крик, що прагне втiлень... I нiчого не
могла. Не могла!.. Що менi до того? Яке дiло до громаддя гiр i величi
води? Мазанина з пiдтекстом чи без пiдтексту - то не для мене. В менi
кричать люди, зiтхають, могутньо народжуються, а я... не можу...
-- Що ж ви робили там... у горах? Щодня з етюдником...
- Що? Плакала.
Вона глянула на нього зблизька своїми рiзнобарвними очима, i така в них
була щирiсть, що вiн не втерпiв i сказав:
- Ви знаєте - я теж сьогоднi плакав. Уночi. Крiзь сон, А потiм
прокинувся - i теж не мiг стриматися... Вiрите?
Вона болiсне всмiхнулася.
- Ждете комплiментiв за свою щирiсть? Але ж я не вимагаю комплiментiв,
хоч i жiнка. Обiйдетеся й ви.
- Нi, я хотiв сказати iнше. В менi й зараз ще мовби затамоване
схлипування... Не можу стримати...
- Ви їдете? Зараз? - Вона знов глянула на нього своїми трохи
лиховiсними очима, аж стало страшно.- Нiчого. Може, так i треба. Прощайте.
Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повiльно
схилився i поцiлував їїруку.
- Ввiчливий професорський поцiлунок,- прокоментувала вона.
- Я повинен їхати,-сказав Отава.-Але якби... Якби ми з вами
познайомились трохи ранiше...
- То ви б поїхали додому ще тодi,- докинула Тая.
- Може. А може, й нi... Я розумiю вас, коли ви ото... Неторканi
полотна... Все розумiю... Сам не знаю чому, але вiдчуваю, що змiг би
розповiсти вам... Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу рокiв
тому, а вже потiм...
- Ви думаєте, це помогло б? Тисячолiттям замiнити нинiшнє? Тим
хлопчиком...- вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте, йдiть.
Вiн вийшов, трохи горблячись через свiй високий зрiст, а може, й не
через зрiст. I просто з казенно упорядженого коридора, з чеського
кольорового апарата, що стояв на полiрованiй монументальнiй тумбi стилю
епохи надмiрностей, зателефонував до таксопарку.
I коли вже виїздив з мiста, побачив мигдалеве деревце, що першим
зацвiло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета
на традицiйному мiсцi вмiстила традицiйний знiмок з традицiйним пiдписом:
"Квiтне мигдаль", але газетi нiхто не повiрив, бо хiба ж невiдомо, що
фотографи завжди мають у своїх чорних конвертах заздалегiдь наготовленi
знiмки на всi пори року i найперше - для капризної весни, яка то
запiзнюється, то приходить занадто рано, пробиваючись крiзь снiги й морози
теплим сонечком i зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього
разу не обдурює, що вiн сам бачив деревце, але було вночi, i через те не
може точно визначити, де саме воно зацвiло i чи справдi то мигдаль, чи,
може, це якийсь заморський першоцвiт, а то й гiбрид, виведений невтомними
селекцiонерами.
Тепер i Отава мiг переконатися, що мигдаль уже зацвiв. Деревце стояло
все в бiло-рожевiй нiжностi, таке нереально-легке, що боязко було
простягнути до нього руку: ану ж знiметься i полетить, як зляканий
небачений птах, полишаючи цю вогку, завiяну холодними вiтрами землю,
забираючи з неї найбiльшу радiсть, яка тiльки може бути на свiтi.
РIК 992
ВЕЛИКИЙ СОНЦЕСТIЙ ПУЩА
... во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык
гугнивых
Лiтопис Нестора
Того дня, як прийшов вiн на свiт, повсюди лежали неторканно-бiлi снiги,
i сонце яро горiло над ними - велике низьке сонце над поднiпрякськими
пущами, i чаїлася тиша в полях i лiсах, i небо було чисте й гарне, як очi
його матерi. Чи бачив вiн тi очi i небо в них i чи чув ту першу тишу свого
життя? Мати спородила його серед мовчазних снiгiв, i вiн мерщiй подав
голос. Старий дiдуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати
перший крик новородка, але добрi боги повелiли морозовi йти геть, i перший
крик пролунав так, як i належалося,- пронизливо, невтримно, радiсно:
"Живу!"
Та пам'ять життя дається людинi не з першим її криком, а згодом, вона
виникає в тобi, мов струс, паче вибух, i своє буття на землi ти вiдлiчуєш
з тої хвилi. Для нього свiт починався пiтьмою. Глуха чорнота заливала все
довкола, i вiн борсався на самому днi її важководдяi плакав у вiдчаї й
безнадiї. Був посеред нескiнченного, моторошно чужого шляху, всуцiль
накритого темрявою. Нiчого не знав i не бачив. Ноги самi вгадували
напрямок, ноги несли його далi й далi шляхом, глибше й глибше в темряву, i
йому ставало дедалi страшнiше й страшнiше, i вiн плакав гiрко-прегiрко.
Пiтьма затягувала його в себе, поглинала його, i вiп слухняно йшов у її
всюдисущiсть i тiльки й умiв, що плакати.
Так i пронесе спогад через усе життя. Чи то був вiн, чи приснилося?
Опiсля був дiд Родим. Власне, й не сам дiд, а його руки, двi безмежно
широкi теплi лопати, якi вигорнули маля з чорноти безнадiйного шляху, а
потiм дивно торкалися хлопцевої голови, до настовбурченого, жорсткого, мов
на спинi у вовка, волосся, |i вiд того незвичного доторку плач перейшов у
схлипування, а там i зовсiм ущух i зник.
Велетенський чоловiк з побитим крутою сивизною диким заростом на головi
й на обличчi, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за
схожу на стовбур старого дуба шию, чаклував над полум'ям. Червоне, жовте,
сизе, а то зненацька шугне звiдти чорне i злякано сховається за миготливу
червонiсть, бузкова каламуть розчиняється в нiжнiй синявi,- барви
народжувалися, вигравали, мiнилися, барви жили буйним, веселим життям
спершу в горнi, потiм на обличчi, на широких дiдових руках, на всiй його
могутнiй постатi, а вiдтак пливли на Сивоока, проходили крiзь нього, i вiн
вiдчував, що починає жити цими барвами, оцими вогняними спалахами в
задимленiй хижi, а ще вiн жив вiдвагою такою самою, як та, що була в
дiдових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько полум'я i
дiстлвали звiдти зацiлованi вогнем дивнi речi, що свiтилися барвами, ще
несподiванiшими й яснiшими, нiж бачив хлопець на землi й на небi.
Дiд був-Родим, а вiн-Сивоок. Це сприймалося як данiсть, це починалося
ще з непам'ятi так само, як полум'я, як дiдовi руки, як податлива глина в
тих руках, як веселковiсть барв, серед якої виростав малий.
Дiд Родим завжди мовчав. Не було людей довкола, мовби спервовiку жив
вiн на пустельному удiллi край шляху, що вiв невiдомо куди, знав Родим
тiльки глину та звированiсть полум'я в горнi, мовчки лiпив свої посудини,
кидав на них химерну звивистiсть барви, обпалював у горнi й складав пiд
очеретяним накриттям.
Нащо слова?
Замiшував круто глину, кидав добрий вальок на дерев'яний вичовганий
круг, перед тим розкрутивши його (пристрiй для розкручування круга ногою
був для Сивоока найнезбагненнiшою рiччю з усього, що дiялося), обережно
наближав до шматка глини свої широкi долонi, i глина тяглася вгору,
вивищувалася, оживала, з веселою покiрливiстю йшла за долонями. Слова тут
були марнi.
А вже згодом вступали в дiю дiдовi пальцi, мовби вигравали на гнучкiй
податливостi глини, i з тої мовчазної музики народжувалися то гарне
горнятко, то високий глек, то мiсткий збан, то химерна посудина на тонкому
стоянцi. I все без слова й без мови.
Iнодi брався Родим до iншої роботи. Не крутився тодi круг, глина
тужавими брусками лежала на широкiй липовiй дошцi i ждала доторку пальцiв,
найбiльше ж - вологостi барв, що дрiмали до часу в надпиляних турячих
рогах, розташованих на поставцi саме так, щоб до них можна було дотягтися
без зусиль рукою. В такi днi Родим пересувався по хижi з не властивою для
його великого тiла обережнiстю, його рухи набували урочистої скованостi,
вiн мовби творив мовчазну молитву давнiм богам, успадкованим вiд
дiда-прадiда, i таки справдi з полум'я Родимового горна виходили на свiт
давнi слов'янськi боги, несли в притемнепiсть старої хижi спiвучу
багатоманiтнiсть барв, i кожна барва мала свiй голос i свою мову, так що
зайвими видавалися б тут звичайнi слова з їхньою буденною посполитiстю.
Родим не казав Сивооковi нiколи нiчого, не пояснював, що дiється в
полум'ї i на глинi, на яку крiзь соломинки, вставленi в турячi роги з
краскою, накраплювалися спiвучi барви. Не почув з ного уст малий назви
жодного бога, але незабаром знав уже всiх, вловивши то раз, то вдруге з
уст заброд-купцiв, якi торгувалися з Родимом за його посуд i за його
богiв, i вже знав, що отой чотирилиций, скупчений у мудростi своїх
чотирьох ликiв, повернутих на всi чотири сторони свiту,Свiтовид, а той
гнiвливий, iскряно-жовтий - то бог блискавиць Перун, а зелений, мов
причаєнiсть лiсових гущавин,- пастуший покровитель Велес, а той надутий,
мов купка, широконiздрий, з жадiбними очима - то Сварог, верховний бог
неба i свiту; найлiпший же для Сивоока видавався Ярило, господар всього
плодючого й родючого, щедрий, всемогутнiй мiдяноголий бог, заквiтчаний
таким веселим зелом, яке нiкому й не снилося. Сивоок довго не мiг
збагнути, чому найближче до серця йому саме цей бог, i тiльки згодом,
якось випадком, пiдгледiвши, як Родим з особливою стараннiстю чаклує над
новим Ярилом, побачив: дiд дає боговi своє поличчя!
В цьому Сивоок не вбачав нiчого дивного, бо вже давно запримiтив
спiльнiсть мiж богами i дiдом Родимом. Мовчали боги, мовчав i Родим.
Тiльки вже як починали занадто докучати з своїм торгуванням йому купцi, то
вiдбуркував їм глухим басюрою: "Так" або "Нi", "Мало" або "Хай".
Родим уявлявся Сивооковi найдужчою силою на свiтi, але одного разу
малий спостерiг, як дiд мовчки молився коло джерела дерев'яному, невiдомо
ким поставленому Свiтовиду, i зрозумiв: бог ще дужчий за Родима. Вiдтодi
бог уявлявся йому всiм, що дужче за нього. Ще розумiв вiн, що є бог чужий
i є - мiй. Домовлятися з богами важко. Вони завжди мовчать, не знаєш,
чують тебе чи нi, догодив ти їм чи нi. Мабуть, боги дають силу. Хто мене
перемагає, у того дужчий бог. У Родима був бог найдужчий, бо дiд нiкого не
боявся. Вiн роздавав своїх полив'яних богiв, не шкодував на них найяснiших
барв, а сам вдовольнявся давезним, зсiрiлим вiд часу й негоди дерев'яним
Свiтовидом, бо був певний його нездоланностi.
Купцi, скiльки їх бачив Сивоок, мало чим рiзнилися вiд дiда. Були дужi,
грiзнi на вигляд, добре озброєнi, мали голоси такi гучнi, що хотiлося
затуляти вуха. Однак вони вiдразу бачили, що на Родима їхнi голоси не
дiють, тому переходили вiд крику до погроз, хапалися за мечi, кликали
слуг, i тi пхалися до хижi а чи пiд очеретяне накриття. Наставляли на
старого довгi списи. Кiнець завжди був той самий. Родим непомiтним для ока
порухом сягав до стовпа, який пiдпирав покрiвлю, i ось уже в його важкiй
руцi коротко зблискував неймовiрно широкий i довгий меч, i обрубанi одним
ударом списи сипалися до нiг старого, а легенькi купецькi мечi з
дзенькотом падали слiдом. Мечi були порозвiшуванi в Родима на всiх
стовпах, однаково широкi, з чорними рукояттями, без пiхов, вiн нiколи не
гострив їх, але нiчого гострiшого Сивоок не бачив; нiколи не чищенi, вони
не тьмянiли, не iржавiли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорiнь
води. Якось Родим забув знову повiсити меч пiсля особливо палкого
зiткнення з купцями-грабiжниками, вiн просто приставив його до стовпа i
взявся до своєї роботи, i тодi Сивоок тихцем спробував пiдняти зброю,
вхопився обiруч за чорну рукоять, похилив тяжке залiзо на себе, смикнув
догори i впав, накритий безжальним тягарем.
Родим мовчки зняв з нього меч, повiсив на стовпi, а Сивоека легенько
штовхнув пiд бiк, як штовхав його щоранку, щоб вiн прокидався й уставав
снiдати.
Їли вони рибу, смажену, в'ялену й солену, м'ясо, копчене й свiжину,
хлiб, здебiльшого просяний, рiдше житнiй, а пили воду й мед, старий,
вистояний. I хлiб, i меди-все це мали вони серед готовизни, що її запасав
Родим вiд купцiв, у маленькiй хижцi, без вiкон, де були ще хутра вевiриць,
куниць, бобрячi й соболинi, шкури вовчi й ведмежi, звої срiбного дроту й
заморськi монети, нарубки коштовних металiв i дорогi гривни - цiлий скарб,
цiнностi якого Сивоок ще не мiг знати.
Рибу добували з рiчки, а м'ясо на ловах у пущi, куди Родим брав Сивоока
чи не вiд найпершого дня, як той задомовився в нього, виловлений з
каламутної пiтьми ночi, i, може, саме дiд час тих виснажливих мандрiв
серед лiсового безмежжя найбiльше набирався Сивоок мiцi, що колись мала
зрiвнятися з Родимовою силою.
Тодi до них долучався третiй. Товаришем назвати його Сивоок не мiг, а
Родим нiкого нiяк не називав, отож третiй був не товариш, а просто третiй.
А був то кiнь. Вперше Сивоок побачив коня вiддаля, коли пасся на луках
коло рiчки i дiд Родим покликав його посвистом. Здалеку це була попеляста,
волохата iстота, доволi непоказна. Та коли кiнь пiдбiг ближче, Сивоок
побачив його круту шию, широкi груди, мiцнi тонкi ногн, що мовби аж
дзвенiли, з розгону вдаряючись в землю,- i кiнь йому вiдразу сподобався, i
вiн мовчки про себе назвав його ласкаво Зюзь, бо коли дiд Родим кликав
його, то до свого посвисту додавав ще глухе гудiння голосом i виходив
неповторно дивний звук: зю-зю-зю.
Однак Зюзь не подiляв уподобання малого. З першого ж разу вiн дав
зрозумiти, що оголошує Сивооковi вiйну, а вся провина малого полягала
просто в самому фактi його iснування та ще, певно, в тому, що вiн
вклинився в давню дружбу двох самiтникiв: коня й Родима. Зюзь належав до
вiльних створiнь природи, вiн не вiдав гноблення i покори, не знав запрягу
i з неприхованою зневагою дивився на тих жалюгiдних коняг, що тягли по
розмоклiй дорозi купецькi повози на рипливих колесах, якщо й пiдставляв
вiн свою спину Родимовi, то в глибинi своєї конячої душi, видно, вважав,
що то не чоловiк їде з ним у пущу, а, навпаки, вiн, кiнь, бере собi
чоловiка за товариша в свої мандри, за якими знудьгувався на широких
випасах.
I ось цей усталений лад вiдразу порушився, як тiльки Родим, перш нiж
сiсти на коня самому, примостив на передню луку сiдла якусь нову, чужу
iстоту, до якої навiть муркнув щось ласкаве, чого кiнь вiд нього нiколи не
чув. Зюзь ждав, що буде далi. Звичайно, вiн мiг хвицнути заднiми ногами,
пiдкинути круп так, що те маленя вхопило б сторчака, притьмом перелетiвши
вперед через голову, або ж, навпаки, став би свiчкою на заднiх ногах,
перехиляючись назад, щоб пожбурити непрошеного вершника на землю спиною.
Але це було б нечесно по вiдношенню до старого. Тому кiнь терпляче ждав.
Далi було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обiперся всiм
своїм важким тiлом так, що коня потягнуло в той бiк i вiн мав напружити
всi свої сили, щоб твердо встояти на мiсцi, потiм була хвиля, коли важуче
тiло Родимове летiло над конячою спиною i для Зюзя настало полегшення,
потiм Родим мiцно всiвся в сiдлi, аж прогнувся хребет у Зюзя, i аж тепер
кiнь вiд здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою
зрадою з боку свого єдиного на свiтi i, здавалося б, вiрного товариша, i в
конячiй душi вмить визрiла помста проти того, хто зважився встряти мiж них
двох - мiж коня й людину; Зюзь змiїно вигнув шию, скосив сизе вологе око
правобiч, щоб не промахнутися, зневажливо зiбгав свої завжди
ласкаво-м'якi, а тепер затвердiлi в ненавистi губи, оголивши великi
жовтуватi нещадимi зуби i - ось! Кiнь мiтив на ногу малого. Може, не так
хотiв гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за
маленьку литочку-хто знає. Але Родим, хоч який здавався неповороткий i
повiльний, виявився хуткiшим за коня. Вiн рвонув могутньою рукою лiвий
повiд, залiзнi вудила брязнули мiж кiнськими зубами, роздираючи Зюзевi
рота, повернули коневi шию на мiсце, а важкi дiдовi ноги водночас з цим
щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з мiсця учвал.
Вiдтодi кiнь мав для Сивоока саму тiльки ненависть. IIоки перед
вiд'їздом на лови Родим накидав на нього пiтник, поки прилаштовував сiдло,
Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомiтно
куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи
його своїм гарячим ненависним духом.
Купатися самого в рiчку Родим Сивоока не пускав i вирив для нього
мiленьку копанку, в якiй вода прогрiвалася до самого дна i можна було
лежати хоч цiлий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи
прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м'яку глину пiд дiдовими
руками, надто Ж коли прутик лишав по собi звивистi вiзерунки - несвiдоме
хлоп'яче намагання прокласти першi несмiливi стежечки до великої держави
Умiння, де неподiльно володарював дiд Родим.
Зюзь пiдстерiг Сивоока, коли той вилежувався в копанцi. Попаски
повертався вiн iз далеких лукiв i ще здалеку запримiтив свого супротивника
i, мабуть би, помстився над ним, якби до своєї зненавистi домiшав хоч
краплину хитрощiв i пiдкрався непомiтно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб
удаватися до хитрощiв. Вiн гучно заiржав здалеку, вдарив ненависно
копитами в траву i, вивертаючи позад себе цiлi клаптi важкого дерниння,
полетiв на Сивоока. Малий не ждав напастi, не готувався до опору, але й не
розгубився, знаючи, що порятуватися може тiльки завдяки самому собi. Тож,
не гаючи жодної митi, вистрибнув з копанки, спробував утiкати в напрямку
до дiдового обiйстя, але вчасно збагнув, що чотири конячi ноги мають
досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до
найближчого дерева, пiдстрибнув, хапаючись за найнижчу гiлку, i подерся
вгору на зелену вiльшину, полишаючи Зюзя з його гнiвливою ненавистю i
незаспокоєною помстою.
I хоч спiткала Зюзя на перший раз невдача, але кiнь затявся в своїй
зненавистi i пiсля того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому
тепер не випадало покупатися, хiба що водив його iнодi до рiчки дiд Родим,
який сам не купався нiколи, певно побоюючись, щоб берегинi й водяний не
вiдiбрали в нього силу й хист.
А Зюзь звiрiв дедалi бiльше й дужче. Вже пустився навiть на те, що
переслiдував Сивоока в обiйстi. Пасся зовсiм близько, i як тiльки малий
вигулькував на подвiр'я, вiдразу чутно було глухе дуднiння копит, i
широкогрудий Сивоокiв ворог з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав
заскочити назад до хижi, мерщiй причиняв за собою дверi, брав їх на мiцний
дубовий засув, а кiнь пiдлiтав з того боку, ставав цапа, бив копитами в
дверi i вже й не iржав, а рикав, мов дикий звiр:
"Г-ги-ги-ги!"
Здавалося, немає на свiтi сили, яка могла б примирити коня з малим
Сивооком. Не помагали й тривалi перерви в їхнiх дивних стосунках, коли на
зиму дiд Родим ховав коня в теплу землянку i Сивоок мiг бачити Зюзя лише в
днi ловiв. В такi днi, звиклий до вiдсутностi свого ворога (а вiдсутнiсть
давала надiю й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову вiч-на-вiч,
кiнь шалiв, i, вже не намагаючись приховати перед Родимом своєї ворожнечi
до малого, виявляв її, як тiльки мiг,бурхливо й несамовито.
Захоплений своєю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлiчi подiй
i речей, якi його оточували, i, може, тiльки згодом згадуватиме вiн час
вiд часу то перший солодкий захват вiд широкого свiту, який вiдкрився йому
ще тодi, як вiн уперше пiднявся над землею, залiзши на дерево, щоб
врятуватися вiд мiцних зубiв Зюзя, або ж' вималюються йому в сiрiй нудьзi
щоденностi барвистi плями, закружляють у нескiнченному танку, ваблячи
погляд, вбираючи очi (дiд Родим розтирає в круглих дерев'яних ложках з
вiдламаними черенками свої краски), а то зненацька посеред найбiльшого
велелюддя обступлять його непробивнi лiсовi гущавини, землi без дорiг,
попечатанi слiдами диких мешканцiв,- нахабно впевненими, несмiливими,
полохливими, i рибина, яку сам уперше витрусив з вершi, i гнiздо з
жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, i черепаха, яка загубила
яйце на теплому пiщаному пагорбi над далекими прогноями, i шум вiтру, i
погук похмурого нiчного птаха-вiстуна, i трiск скресаючої криги на рiчцi,-
все те навiдуватиметься в його життя то бiльше, то менше, то бовванiтиме
ледь-ледь на обрiях снiв, то гримiтиме всевладне до болю в ушах, до слiз в
очах, до щему в грудях.
А з людей слiдом за дiдом Родимом вплiтався в Сивоокове життя Ситник.
Ситник - це струменi ясного волосся, розбiганi очi барви неба, жадiбний
червоногубий рот, рясний пiт на пухкому обличчi, краплистий, невтримний
пiт i в лiтню спеку i в зимню стужу.
Ситник привозив Родимовi меди. Знався на нелегкому вмiннi ситити це
питво, високо цiниме i князями та боярами, i купцями-зайдами, i мужнiми
воями, i простим людом. Родимовi привозив вiн меди в збанах, .зроблених
самим дiдом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дiд не розмальовував
нiякого посуду), недбало виставляв їх з луб'яного вiзка коло хижi,
стираючи з лиця пiт, гукав:
- Гей, Родиме, маєш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не
трудився б. Але давня повага моя...
Родим мовчки виносив йому шмат срiбла, кидав зневажливо, Ситник ловив
його, виважував на долонi, i Сивоок щораз бiльше переконувався, що поважає
той зовсiм не дiда, а отi шматки тьмаво-бiлого металу. Не мiг збагнути, як
можна ставити метал понад людину, хоч iз часом i сам переймав од дiда
замилування до тихих переливiв барв, а срiбло, надто ж у мiсцях зрiзу,
давало такi несподiвано прекраснi переливи, що втiшатися ними хлопець мiг
хоч i пiвдня. Навiть золото не подобалося йому так, як срiбло, бо в золотi
була якась прихована пиховитiсть, воно свiтилося жовтiстю, холодною i
далекою, i нагадувало цим невловимiсть нiчних вогнiв на болотах i
узлiссях. А срiбло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками
лiтнiй день. Сивооковi щоразу ставало кривдно, коли дiд вiддавав гарно
обрубаний шмат срiбла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед,
прогiрклий вiд трав i коренiв, заварених туди хитрим Ситником, а ще не
хотiлося йому, щоб ота гарна тьмавiсть лягала на пухку (теж спiтнiлу!)
долоню свiтлочубого Ситника.
Володiючи неабияким досвiдом крутняви посеред розмаїтого люду, Ситник
досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що вiн вiдчитав по
очах у малого все, що той мав на душi, i вже з першого разу заповзявся
прихилити малого на свiй бiк. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в
життi все пригодиться, вiдаючи добре, що зайвий приятель, хоч i малий
навiть, завжди лiпше, анiж ще один ворог, хай хоч i наймiзернiший,
найбезсилiший.
Так i почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший приїзд до
них пiтнявого медовара.
- То як звемося? - прискiпався Ситник до малого.
- Не вiдаю,вiдбуркнув той.
- Схожий єси на свого дiда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвiрiнок?
Родим тiльки й ждав того запитання, щоб показати Ситниковi свої похилi
могутнi плечi, а за ним i малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижi,
лишаючи Ситника з вiдтуленим од розгубленого здивування ротом.
Та не такий то був чоловiк, щоб вiдступитися в задуманому. Вже
наступного разу вiн хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша
простенькi скудельнi збани, i коли отримав срiбло i спостерiг швидкий
зблiiск погляду, яким малий супроводжував полiт бiлого обрубка з Родимової
руки до чужої долонi, засмiявся неприховане просто в лице малому.
- А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда - здогадався вiд першого
разу. Очi маєш не сивi, як то нарiк твiй Родим, а каламутнi, бо прийшов з
невiдомостi. I хто ти єси, нiхто не вiдає. Може, робичич?
Цього разу Ситниковi довелося спостерiгати не вислi плечi Родимовi,
вiдвернутi вiд нього, а короткий змах важкої правицi, якою Родим показував
медоваровi мерщiй забиратися геть. Вiд купцiв Ситник вже давно знав, що та
правиця досить швидко вмiє братися за страшний меч, тому не став ждати ще
й цього i миттю завернув свою кобильчину з обiйстя.
Але до малого не перестав чiплятися, хоча робив це тепер хитрiше i
мовби напрошувався на прихильнiсть.
Дивувався вельми Сивоок дiдовi Родимовi, що той вибрав собi для житла
таке клопiтне мiсце коло шляху, на самому краю удiлля. Щоправда, тут була
ще й рiчка, i зеленi луки вздовж неї, зате в дальнiм кiнцi удiлля
починалася пуща, де можна б сховатися не тiльки вiд Ситника, а й од усiх
отих набридливих, нахабних, самовпевнсних купцiв, якi щоразу так
зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серцi. Вже вiн
потихеньку брався до дiдового меча i вже ворушив його, а там i став
потроху пiдiймати, але ще й досi не наважувався поспитати дiда, чому б
йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кiнець удiлля, де б
його нiхто не знайшов i нiхто б не завдавав жодного клопоту.
Ще не знав тодi малий, що хоч як важко доводиться iнодi серед людей,
але треба жити серед них, бо без них не можна.
I сам вiн пiде згодом далi й далi г. люди i забереться в таке
вировнння, що й не снилося всiм його предкам до десятого колiна, поки що ж
мав найвищу втiху в тi днi, коли змандровували вони з дiдом з свого
неспокiйного кiнця удiлля i заглиблювалися на кiлька день в притаєний свiт
тисячолiтньої пущi.
На мокроземлях клубочилися чорнолози, а за ними стояли вiльхи з
замшiлими сiро-зеленнми стовбурами, лiс мовби западався до середини, земля
пiд копитами в Зюзя втiкала вниз i вниз, дерева ставали вищi й вищi,
страшнiше й страшнiше було Сивооковi, i вiн тулився до Родимової спини,
позираючи вперед одним лише оком, ждав, коли ж нарештi вирiвняється лiсова
земля, коли зникне її похилiсть, та лiс западався бiльше й бiльше, iнодi
вiн милостиво випускав заблуканих їздцiв на просторе, перед ними
вiдкривалася могутня дiброва з галявинами, поритими вепрячими табунами, i
велетенськi дуби спокiйно стояли навколо, з'єднуючи лiс з небом, не даючи
лiсовi западатися нижче, однак за дiбровами враз стелилися зелено-iржавi
дрягви, круто спускалися в хлюпанину вологих нетрiв, де не пробiжить звiр
i не пролетить птах.
Найдивнiше ж: хоч як довго вони мандрували в пущi, i хоч як низько й
невпинно западалася вона перед очима в малого Сивоока, i хоч жодного, разу
не спостерiг вiн повернення назад, угору, до тої висхiдної точки, з якої
починався їхнiй щоразовий спуск донизу, врештi виходило так, що вони
поверталися додому, на те саме узлiсся, в тi самi чорнолози. Таке чудо
незмога збагнути. Бо всього можна було навчитися: слухати голоси лiсу,
вiдчувати по слiдах i вiдмiтинах, де й коли i який звiр пройшов, знати, де
живуть i гнiздяться i якi птахи, вмiти стрiляти з лука i кидати списа,
здирати шкуру з упольованої звiрини i пекти на жару м'ясо, розводити
вогнище i вiдганяти ляк перед нiччю i хижим нападником-вовкулакою. Але
нiяк неспороможний був збагнути Сивоок отого моторошно-незвичайного
западання лiсу до середини, до глибини, нескiнченного спускання, з якого,
здавалося, нiколи не буде вороття, однак вороття наставало щоразу просто,
легко, так нiби пуща брала їх на руки i непомiтно виносила з своїх нетрiв,
як безсилих, заблуканих дiтей.
Чимось нагадувало це Сивооковi його змаганину з конем Зюзем. Тут теж
точилася давня, вперта й мовчазна боротьба мiж вiдважно наполегливою
людиною i темною несходимою силою пущi, що мала в собi дерева, води, трави
i, певно ж, найбiльше богiв, набагато дужчих, могутнiших, хитрiших, нiж
отi, що їх так умiло робив дiд Родим, головне ж, богiв ще не знаних, не
розкритих, таємничих i через те всотеро загрозливiших.
Для Сивоока i те й те лиховiсно переплiталося. Якби мiг сказати про
свiй ляк Родимовi, може б, вiдiгнав побоювання, але привчений дiдом до
мовчазностi, переносив свої страхи сам, не дiлячись ними нi з ким, тому й
мав жити далi, прислухаючись до того, як наростає в ньому тривога перед
конем, без якого вони з дiдом не могли вирушити на лови, i перед пущею, що
вабила i водночас вiдлякувала своєю незбагненнiстю.
I чи то вже дитяча душа тонше настроєна до звучання пересторог, а
Родимова зчерствiла вiд довгого життя, а чи понура закономiрнiсть буття
вимагала, щоб щасливе завершення всiх загрозливих пригод бодай одного разу
поступилося кiнцю нещасливому, важко тепер точно визначити причину, але
сталося.
Переслiдували пораненого оленя. Олень мав стрiлу в стегнi, далеко
вiдбiгти й не мiг i втiкати швидко теж, видимо, не мав снаги, але вже Зюзь
змокрiв усiєю своєю попелястою шерстю, все важче й важче погикувало в
нього в черевi, а олень но показувався, слiд його втечi Родим упiзнавав то
по зламанiй гiллячцi, то по листковi дерева, поплямленому кров'ю, то по
дивному слiду трьох ратичок, бо поранену ногу олень, видно, щоразу
пiдсмикував i на землю не ставив, щоб не завдавати собi зайвого болю.
Олень утiкав униз, в самi глибини пущi, вiн забивався в заплутанiшi и
заплутанiшi гущавини, але, як то часто бував в лiсi, гущавини зненацька
розступилися, i вдарило в лице переслiдувачам гнилим духом прогноїв, Зюзь
вiд несподiванки став, мов уритий у землю, так що вершники мало не
позлiтали йому через гриву наперед, але Родим вдарив коня в здухвини,
женучи вперед, просто на отруйно-зелене купиння болота, бо на однiй купинi
за два конячi скоки вiд них стояв поранений олень i дивився на своїх
убивць очима, в яких чорно блукала смерть.
Зюзь крутнувся туди й сюди, навiть спробував мовчки огризнутися на
Родима, немов то був малий Сивоок, але старий все ж таки перемiг коня i
послав його наперед, i той, стелячись над зеленим у вiдчайдушному
пострибi, рвонувся до оленя, i в черевi в нього гикнуло щось так важко й
страшно, аж Сивооковi стало лячно, але, певно, Родим почув той страшний
звук ще перший, i все те тривало так мало, що старий не встиг i крикнути,
а тiльки зумiв рвонути з-позад себе малого i викинутися разом з ним убiк
ще швидше i нагальнiше, анiж Зюзь полетiв на дрягиу.
Вони впали водночас на самому краю над химерно хитливим зеленим
покровом, а наступної хвилi за крок вiд них нечутно пробив тонкими ногами
болотяну зелену шубу Зюзь, не затримався нi на чому, вмить проринув ногами
до самого глибу i став тонути в густiй тванi, надимаючи черево, ще
тримаючись ним на зрадливiй поверхнi, яка вихитувалася пiд ним,
розривалася, випускала спiднизу бруднi патьоки багна; багно зiтхало пiд
конем, булькотiло, поки вiн безпорадно вибрьохував ногами, сподiваючись
обiпертися ним об що-небудь, i на те вiдчайдушне змагання коняки з чорною
засмоктуючою глибиною дивилися з одного боку спантеличенi люди, а з
другого - недосяжний тепер олень, для якого цi люди пошкодують уже не
стрiли, а часу, зусиль,ба навiть уваги.
Бо треба було рятувати коня. Треба було рятувати помiчника i друга, а
який то вiрний i незамiнимий друг Родимовi, Сивоок зрозумiв по тому, як
важко застогнав так само розпачливо, як i кiнь, коли, поборсавшись ногами
i не видобувшись на купину, знерухомiв у сподiваннi затриматися на
поверхнi, боячись бiльше розхитати зрадливi багна, але однаково
занурювався в болото - поволi, невпинно, жахливо.
Родим метнувся в перелiсок, змахнув широким своїм мечем, стяв товсте
молоде деревце, кинув його Сивооку пiд ноги, i той, не питаючи, що й
навiщо, потяг деревце до краю дрягви. А Родим стяг ще одне, здається, то
був дубок, з дивною для його важкого тiла метушливiстю пiдбiг зовсiм
близько до коня, став пiдшиляти йому пiд черево дубця. Дубець одним кiнцем
м'яко увiйшов у грузьке, пiдхитуючи, Родим пiдбирався глибше й далi пiд
коняче черево, але от дубець бринькнув у нього з рук, став сторчма,
придавлений з одного боку вагою коня, тодi Родим спробував обiперти свого
важеля об покладене впоперек, пiдсунуте Сивооком перше деревце, i в нього
навiть щось мовби вийшло, конячий бiк на мить вирвався з грузького полону,
болото невдоволено зiтхнуло, випускаючи свою здобич, але вiдразу ж
схаменулося i потягло ту здобич ще з бiльшою силою. Кiнець дубця виприснув
з-пiд слизького конячого черева, болото вдоволено чавкнуло, i Зюзь запав у
багно ще глибше. Родим зрубав ще товстiшого дубця, ще кiлька разiв
поновлював спроби визволити свого вiрного товариша вiд смертi, але марно.
Коня затягало глибше й глибше, вже не вдавалося Родимовi вирвати його
бодай на долоню з засмоктуючих лабетiв прогною, вже тiльки вузька смужка
спини сiрiла над брудною розбовтанiстю грузовиська, i кiнь, певно, знав
про свiй кiнець i дивився на свого хазяїна не благально, а скорше
прощально, i не iржав, вимагаючи помочi, а тiльки пiдкидав голову й
перелякано згикував: "Г-ги! Г-ги!"
Тодi Родим, не лякаючись трясовини, вiдважно пiдступив зовсiм упритул
до коня i одним помахом свого страшного меча вiдтяв йому голову.
Сивоок повернувся i чимдуж кинувся в хащi. Втiкав од смертi, яка
постала перед ним одразу в стiлькох жахних личчях, i не знав, що у втечi
своїй спiткає нову смерть, ще страшнiшу, хоч i дивно вишукувати вiдтiнки в
смертi.
За тi кiлька щасливих лiт, що вiн прожив з Родимом, Сивоок перейняв вiд
старого саме тiльки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що
пiдносять людину над свiтом, не вiдав принижень, неправди, лукавства,
заздрощiв, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам
же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навiть пiд час
лiтнiх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненнi блискавицi,
навiть коли заскакували їх у пущi несамовитi бурi i гудiли бори й дiброви
i ламалися, мов трiски, столiтнi дерева, завалюючи їм дорогу, погрожуючи
смертю.
Та ось прийшла нiч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому
Родимовому обличчi, хоч була то тиха нiч, без грози, без бурi, хоч були
вони не в далекiй дорозi, а в своїй хижi, в захистку вiд усього злого, з
своїми добрими богами.
Родим злякався темної валки, що над'їхала по шляху й зупинилася коло
обiйстя. Кiлька повозiв, кiлька вершникiв, може, навiть озброєних, як то
водилося у купцiв, що не наважувалися пускатися в небезпечнi мандри без
надiйної охорони. Вже скiльки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а
старий .Родим знав їх за своє довге життя в тисячу разiв бiльше, то чому ж
вiн так стривожився, чому мерщiй заштовхав малого до хижi, сам ускочив за
ним, ухопив його на руки, пiдсадив до сiтки, що прикривала димовий отвiр
над горном, трохи пiдважив її i пошепки звелiв: "Сховайсь i мовкни!"
Сивоок прилаштувався коло самого краю сiтки, щоб бачити все, що
вiдбуватиметься внизу; не послухати Родима вiн не мiг, бо вперше бачив
того мовби зляканим i вперше той вимовив вiдразу аж два слова надто ж
тодi, коли, здавалося, не було потреби в словах, дитяча душа передчувала
щось незвичайне, мабуть, цiкаве для малого все, що вiдбувається навколо,
завжди є передовсiм видовищем, якщо не зачiпають його самого i не
затягують у колотнечу подiй, тепер же вiн i поготiв перетворювався на
спостерiгача, а дiдова знервованiсть пiдказувала хлопцевi, що матиме вiн
неабияку розвагу.
Мав трохи холодку в серцi через Родимову занепокоєнiсть i через його
стурбованi слова, але намагався вiдсунути той холодок якомога далi,
разтопити його гарячою хвилею дитячої цiкавостi.
Однак холодок залив йому всi груди i пiдступився до горла, як тiльки
вступив до хижi невiдомий прибулець.
Глиняний каганець з двома гнотиками свiтив так, що видно було самi
дверi i невеликий простiр коло них, а решта хижi тонула в пiтьмi. Родим до
часу ховався в темрявi, вiн завжди так робив, щоб ошелешити прихiдця,
вивiрити, хто вiн i що, бажаний чи незваний, простий мандрiвник чи
забiяка. Але сьогоднi темрява, в якiй ховався Родим, нiби
переполовинилася, одна її частина лишалася на звичному мiсцi, а друга,
важко гойднувшись, залила пiвколо, освiтлюване каганцем. Спершу Сивоок не
мiг збагнути, що сталося, лише за мить зрозумiв: темрява, яка оповивала
Родима, так само надiйно лежить навколо нього, а та iнша темрява, що
виникла коло дверей, вповзла до хижi разом з величезною постаттю чужинця.
Вiн був темний у всьому. Стемнiле, мов старе дерево, обличчя, довге чорне
волосся, що спускалося патлами на плечi, вибиваючись з-пiд химерної шапки,
схожої на чорний пень, одягнений заброда був у довжезну, аж тяглася по
землi, широку, не видану Сивооком одiж, теж нерозглядно темну. Єдина
свiтла пляма була на зловiсно-темнiй постатi, i до тої плями прикипiли
несамохiть очi малого, бо впiзнав вiн у тому тьмавому полиску сяяння
срiбла i немало подивувався тому, що незнайомий таким незвичним робом
прилаштував свiй наявний скарб. Купцi-бо носили срiбло на шиї,
похваляючись хитро зробленими гривнами-чепами, що мали то вигляд
заморських гадiв, то пардусiв з неправдиво видовженими тiлами, то
звабливих оголених жiнок з тiлами, виткими, мов хмiль. Ще носили перснi з
печатками i розмаїтi наруччя коло зап'ястя-це все, щоб похвалитися
багатством, показати, як багатство переходить у красу. Для заплати мали
завжди срiбло в шкiряних кисетах - в одних просто нарубки рiзних розмiрiв,
в iнших - монети вугластi й круглi, з якимись таємничими знаками i
поличчями чужих володарiв. А цей узяв два грубi шматки срiбла, зробив з
них перехрестя i завiсив його на грудях посеред чорноти свого дивного й
незручного одягу. Чому й навiщо?
Щойно ввiйшовши до хижi i ще, мабуть, нiчого не розгледiвши в нiй,
незнайомий мерщiй вiйнув широченним рукавом, вхопив кiстлявою рукою своє
срiбне хрестовиння, високо знiс його перед собою, махнув туди й сюди, а
Сивоок лише тепер змiг запримiтити, що срiбне перехрестя почеплене було в
чужинця за шию на довгiм тонкiм, теж, певно, срiбнiм ретязi.
- Не ховайся в темнотi, пiдiйди пiд хрест божий i удостойся,звертаючись
до Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом i знову помахав
своїм срiбним знаряддям: i Сивоок уперше в своєму життi почув слово
"хрест" i зв'язав його звучання з зображенням. За спиною в темного
з'явилося кiлька озброєних дужих людей. Ставали один до одного, мовчали,
не висовувалися наперед.
I Родим теж не виступав їм назустрiч, не мовив нiчого, не обзивався, не
видавав себе бодай порухом.
- Вiдомо тобi добре, що найсвiтлiший князь наш привiв народ руський до
справжнього бога нашого - Iсуса Христа,- вiв далi той, що з хрестом, i
Сивоок вельми здивувався, що бога свого вiн теж називає тим самим словом,
що й склепанi наперехрест двi срiбнi пластинки.-Ти ж, недостойний, сам не
вiдаючи, що твориш, розмножуєш поганських iдолiв, чим вносиш сум'яття i
смуту в душi християнськi.
- То нашi боги,- зненацька пролунав з темряви Родимiв голос, i Сивоок
мало не випав зi свого сховку. Родим вiдповiдав, Родим устрявав у
суперечку!
- Не суть то боги,- терпляче правив своє чорний з хрестом,- но глина,
скудель; нинi е, а на утро розсиплеться на порох. Не їдять-бо, не п'ють,
не мовлять, но суть зробленi руками в глинi, а бог єсть єдиний, йому ж
служать i поклоняються i за морем i по нашiй землi, вiн-бо сотворив небо,
i землю, i мiсяць, i сонце, i чоловiка i дав йому жити на землi. А сiї
боги що сотворили?
I рукою, вiльною вiд хреста, вiн показав у той куток, де, складенi па
дерев'яних лавках i полицях, лежали таки справдi глинянi, але ж якi
прекраснi вiд Родимового вмiльства стрибоги, перуни, ярили, свiтовиди,
боги небес, вод, зелених трав ї буйних лiсiв, єдинi боги, яких знав допоти
Сивоок, добрi, лагiднi боги, якi не потребували собi отаких чорних та
страшних мовцiв, пiдтримуваних понурою сторожею.
- Сказав-бо Христос: "Iдiте i научайте всi народи!" - вигукнув чорний.-
I знищено буде все, що противиться...
Як той чорний крук, визирав у темрявi, де лежали Родимовi боги. Чи
надiлений був од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на
все, що недбало лежить, а чи просто хтось заздалегiдь намовив його,
пiдказав?
Хоч як воно там було, а тiльки понурий заброда, вигукнувши свої слова
про нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберiгалося дороге Родимовi
його працею, вмiнням, надто ж - вiрою, успадкованою вiд предкiв, якi ще й
з могил керували всiма живущими, направляли їхнi дiї i душi. Чорiїий
плутався в довгiй своїй киреї, поки вiн зумiв ступнути раз, його
поплiчники, певно, вже набувши попередньо вiдповiдного вмiння, миттю
сипнули з двох бокiв, завирували по хижi, ламали все, трощили, нищили.
- Не руш!-страшним голосом гукнув Родим i з нелюдським стогоном
похилився на чорного, заносячи свiй широкий меч, заносячи не нагально, як
тодi, коли боронився вiд настирливих зайд-купцiв, а мовби намiрюючись
тiльки вiдлякати напасникiв, примусити їх схаменутися, вiдступити, поки не
пiзно. Але згубним виявився Родимiв намiр. Ще не встигла рука його пiдняти
меча догори, ще повiльно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом
позаду, не примiчений нi Родимом, нi навiть Сивооком, який, здавалося, не
випускав з ока нiчого, що дiялося внизу, меч блиснув коротко й зловiсно, i
Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видiннi,
вiдокремилася вiд тiла i разом з мечем зiв'яло впала на землю. Тодi
набiгло ще кiлька ззаду й з бокiв, зблиснули мечi, сталася колотнеча, а
коли все розскочилося, Родима не було, тiльки темнiло щось на долiвцi,
велике й нерухоме.
Бiльше Сивоок не бачив нiчого, не став дивитися. Вiн кинувся в
найдальший куток горища, здичавiло рвав покрiвлю, поки пробився назовнi,
не вагаючись, зiстрибнув на землю i подався удiллям туди, де темно
вивищувалася збавча пуща.
Продирався крiзь кущi, бiг повз високi дерева, проскакував через
галявини, не знав утоми, забув про спочинок, утiкав, сам не вiдаючи куди,
тiльки билося в ньому одне-єдине слово: "Родим, Родим, Родим", та ще
виривалися iнодi сухими схлипуваннями вiдчайдушнi ридання, якi роздирали
його груди. Вiн бiг так аж до ранку, не мiг стишити бiгу, не мiг
затриматися, не було на свiтi сили, яка могла б його зупинити, i ось так
вискочив на узлiсся, i в обличчя йому вдарило духом гнилизни, i зрадливо
зеленi грузовиська глянули йому в очi, а з самого краю прогноїв, з-помiж
жирної болотяної трави вишкiрилися до хлопця великi жовтавi зуби. Вiн став
з повного розбiгу, аж схитнувся наперед туди, звiдки насмiшкувато
видивлялася на нього чорними пустими очодолами крейдяно-блiда коняча
голова i шкiрила зуби, мов сама смерть.
Вiн упiзнав те мiсце, вмить упiзнав i згадав усе, як було, згадав оленя
i передсмертний постриб коня, згадав дiда Родима, як вiн боровся за коневе
життя, а потiм змахнув мечем... змахнув мечем... змахнув мечем...
Круто повернувшись, Сивоок побiг назад. Вiд смертi до смертi. В колi
безвиходi.
Надто добре знав вiн ту пунху з її невпинним западанням донизу, знав,
що, хоч скiльки кружляй по нiй, рано чи пiзно викине вона тебе з своєї
притаєностi i опинишся ти там, звiдки починав мандри, звiдки вступав в
урочисте царство лiсу. Так i Сивоок пiсля багатоденного блукання по лiсi,
голодного, виснажливого й безнадiйного, врештi опинився на узлiссi, вiд
якого тяглося таке знайеме i таке ненависне тепер удiлля.
Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж удiлля i небавом був уже
коло Родимового обiйстя, коло першого свого в життi дому, який знав i
пам'ятав. Коло свого i не свого.
Наближався обережно, з острахом, скрадався вiд куща до куща, подовгу
вичiкував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обiйстi спостерiг коняку,
запряжену в повiз. Довго ждав, чи не появляться люди, так i не дiждавшись,
знов рушив наперед, тепер ще обережнiше. Посмiливiшав тiльки тодi, коли
впiзнав i коняку, й вiзка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у
хижi, чомусь довго не показувався, i це поселило в Сивооковiм серцi кволу
надiю: а що, як дiд Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! I вони й
далi житимуть у цiй затишнiй хижi, i вiн помагатиме дiдовi мiсити глину й
розмальовувати глечики й богiв i навчиться торгуватися з купцями, а потiм
ходитиме сам на лови.
Вiн ще трохи почекав i бiгцем кинувся до хижi. Не було там нiкого i
нiчого. Все потрощене, понищене. Але в хижцi щось гомонiло. Сивоок
стрибнув туди, насилу гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м'яке, вхопив
його хтось за руку, мiцно стиснув, витяг з чулана - Ситник! Увесь
спiтнiлий i мовби розгублений.
- А тебе не забрали? - здивувався Ситник.
- Дiд Родим! Де дiд? - викручуючись з його руки, гукнув Сивоок.
- Ого, мiцний хлоп'яга! - подивувався медовар.- Вирвався, отже, й вiд
них.
- Де Родим? - повторював своє Сивоок.
- I втiк, отже? Де ж блукав стiльки?
- Де Родим?
- Поховали Родима.
- Як! - хлопець не мiг осягнути всього жаху цього слова
"поховали".
- Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небiжчиковi в могилу
одiж, зброю, коштовностi. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали
вмерлих. А нова вiра iнакша. Християни ховають своїх голими та убогими, бо
ж вони йдуть у царство небесне, де їх i зодягнуть, i нагодують, i напоять.
Отак i Родима твого, який пiд хрестом побув, поховали без нiчого, а все,
що мав, роздали на хвалу божу та людський ужиток.
- Вiн згинув пiд хрестом,- заплакав Сивоок, i цим вiдразу скористався
Ситник i знов чiпко вхопив хлопця за руку й поволiк надвiр до вiзка.
- Чи згинув, чи народився пiд хрестом - все християнин,- бурмотiв вiн,-
а раз ти бачив той хрест, то, отже, i ти християнин, матиму християнського
роба, хвала богам давнiм, i новим, i всiм укупi.
Та хлопець, хоч i не чув бурмотiння Ситникового, а просто керований
неусвiдомленим прагненням до волi, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли
це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився i розкарячено сiв
на землю, в той час як Сивоок уже бiг з обiйстя.
- Та постривай, дурню! - гукнув навздогiн йому Ситник.- Пропадеш же в
лiсi. Повезу тебе хоч нагодую. Хлiба дам i м'яса. Будеш у мене за сина.
Чуєш чи нi?
З усього Сивоок почув тiльки два слова: "хлiб" i "м'ясо". Вони нагадали
йому те, що десь на свiтi е наїдки i є люди, що втiшаються їдвом i питвом,
тодi як дiд Родим лежить у сирiй землi, голий i убогий, а вiн сам никає
зрозпачений, помираючи вiд голоду.
Хлопець став i подивився на Ситника. Чи не бреше?
- Ну, iди сюди, iди,- кликав той.- Сiдай до мене, та поїдемо до села.
Побачиш мою Величку. Вона теж втiшиться. Така в мене донечка є маленька.
Ну ж бо!
Сивоок поволi наблизився до вiзка, вiдкинув простягнену до нього
Ситникову руку, сам залiз у луб'яний короб, сiв так, щоб мати можливiсть
щомитi зiстрибнути i вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка
поволi рушила, Родимове обiйстя лишалося позаду, назавжди лишалося.
Але не згинув безслiдно дикий норов Родимiв. Упав вiн найгустiшою
барвою на чисту поверхню дитячої душi i довiчно закрiпився там, як
невигубно позостаються краски на глинi, обцiлованiй палючим вогнем.
Не всидiв Сивоок довго на вiзку, зстрибнув, знову вiдбiг вiд Ситника,
став - неприручений, упертий, свавiльний.
- Де Родим? - закричав.
- Ну, сказав же, сказав,- зупиняючи коняку, витирав пiт з обличчя
Ситник.- Нема його, мертвий, погинув.
- Де вiн? - уперто допитувався хлопець.
- Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то...
Ситник прив'язав коняку, пiшов розвальцем назад по дорозi, Сивоок
посунув за ним, недовiрливо тримаючись здалеку.
Нижче обiйстя, де шлях робив вигин, на морiжку височiв горбик недбало
приляпаної лопатою землi, i з того кiнця горбка, що був ближче до хижi,
стримiла з землi дерев'яна подобизна того срiбного хреста, що ним
вимахував чорний зайда в нiч убивства Родима. Чому дiд мав лежати пiд цим
знаком його вбивства? Сивоок з розгону вдарив плечем у мертве дерево,
намагаючись вивернути його з землi, щоб потiм потоптати, затягти звiдси
свiт за очi, спалити, пустити за водою - та будь-що!
Але хрест навiть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусiв,
скрiплених намертво хитрим дерев'яним замком, вiн був закопаний, певно, ще
глибше, нiж прах небiжчика, i мав стояти при дорозi довго-предовго, щоб
кожен, хто їхатиме, не минув його своїм поглядом i впокорився вiд
споглядання чужої смертi.
I Сивоок, мовби вiдчуваючи, що вiднинi його життя теж значитиметься
отакими хрестами i порятуватися вiд них вiн не зможе так само, як не може
зiпхнути знаку Родимової смертi, в безсилiй лютi став бити кулачками по
мертвому дереву, плакав, не витираючи слiз, i до цiлковитого вичерпання
сил бив, бив,бив.
Аж тут Ситник нарештi мiг згребти малого i потягти до свого вiзка,
одною рукою мiцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж
хлющали вiд поту. Пручатися Сивоок не мав сили.
Вiн не змiг признатися самому собi нi в той день, нi згодом, хоч не мiг
також втаїти дивно жорстокої правди: Родимова смерть вiдкрила йому свiт
набагато ширший, нiж бачив вiн його досi. Позаду все починалося чорнотою
на грузькiй дорозi, безпорадним криком маленького хлопчика в пiтьмi,
добрими руками старого, потiм були обiйстя, глина, барви, вогонь, був кiнь
Зюзь, була пуща, спершу мовби безмежна i всемогутня, але згодом,
виявилося, - замкнена в своїй повторюваностi, доступна для осягнення
розумом i звичкою. Хоч ще зовсiм малий, Сивоок непомiтно засвоїв у тому
свiтi все потрiбне для того, щоб жити без зайвих тривог i непевностi,
звикав до думки, що завжди ходитиме тими самими стежками, побiля тих самих
дерев, сидiтиме коло того самого вогнища, дивитиметься на той самий шлях.
I ось тепер неначе розсунули перед ним обрiї, i вiн побачив одразу так
багато, що не мiг осягнути нi розумом, нi бодай самим поглядом.
Їхнiй вiзок викотився на пiдвищення; позаду, в удiллi, ледь видима
лишалася Родимова садиба, а з другого боку, на спадистому схилi,
вiдкритому увсiбiч, вiльному духмяному вiд трав i ще якихось не знаних
Сивооковi рослин, чиясь добра i могутня рука покидала багато-багато
будiвель, певно, людських осель, але зовнi набагато привiтнiших i
веселiших, анiж звична для нього Родимова хижа, яку хлопець досi вважав
єдино можливою для людського буття.
Сивоок дивився вниз невiдривне, сльози в його очах висохлiї вiд вогню
захоплення, який розгорявся там яснiше й яснiше, Ситник помiтив
збудженiсть хлопцеву, але пождав ще трохи, а вже потiм недбало поспитав:
- То що? Гарно тут?
Сизоок зiтхнув, але не вiдповiв нiчого.
- Нiколи не був? Не бачив?
Зiтхання чи то скрушне, чи то жалiсливе.
- Не показував тобi Родим? Саму пущу тiльки? А свiту не тiльки в пущi.
Сивоок уже й не зiтхав. Прикусив губу. Був розгублений. Мав би
ненавидiти цей прекрасний свiт за те, що розкриває вiн свої приваби тiльки
пiсля того, як заплачено найвищою платою - смертю єдиної дорогої тобi
людини. Але вже поселилася в його малечiй душi здатнiсть захоплюватися
всiм прекрасним, i властивiстю цiєю надiлив його Родим, мовчазний, щедрий,
добрий дiд Родим, у якого краса виспiвувала пiд руками.
Ситник знався на людях. Мало вмiти цiдити та ситити меди - треба ще їх
i продати тому та тому. А продаєш - вмiй бачити: хто може заплатити
ногату, а хто дасть гиденьку скору, а хто й вiдрубок срiбла. Мед-бо
люблять усi, а платити не кожен спроможен однаково. От i вгадуй. У Ситника
око було метке, як хижа риба. Блись-блись - i вже. Запримiтив вiн, як
принишк Сивоок. Дика дитина. Вперше побачила простiр.
- Гарно? - спитав Ситник, влучуючи вiдповiдну хвилю.
- Так,пошепки вiдповiв Сивоок.
- Вiльховатка, - пояснив Ситник, - село так зоветься. Багато люду. А ми
он там.
Вiн показав на пагорб над шляхом, трохи осторонь од села. I знов мав
дивуватися Сивоок. Звик, що Родимове обiйстя вiдкрите всiм вiтрам, а тут
пхався в очi дубовий гострокiл, що чiпко обковував садибу на самому верху
пагорба, ховав вiд стороннього ока будiвлi, людей i життя в нiй. Сивоок
ворухнувся на вiзку, ще не вiдаючи, що зробить наступної хвилi, бо
ворухнулося в його душi передчуття чогось лихого, але вiн ще не навчився
давати раду передчуттям, зате Ситник, приготований на всiлякi виперти з
боку малого, миттю вловив змiну в настрої свого полоненого i, для певностi
притримуючи його рукою, промуркотiв:
- Тобi там сподобається. Ось побачиш.
Тим часом пiд'їхали пiд самий гострокiл, i Сивоок мiг тепер оцiнити
мiцнiсть загороди. Дубове пакiлля, повкопуване в землю мiцно, як отой
хрест на могилi Родима, стояло так щiльно, що не просунеш i шила помiж
ним. Вузенька дорiжка, вiдiрвавшись од шляху, дерлася на пагорб i
вганялася просто в кiльце гостроколу, а там Сивоок побачив щось схоже на
двоє дверей, тiльки набагато вищих i мiцнiших, тi дверi в гостроколi теж
вбитi були з дубових колод i трималися невiдь-як,
- Егей! - гукнув Ситник. - Тюхо! Чи спиш! Вiдчиняй во. рота!
За дубовими ворiтьми застукотiло-загрюкотiло, вони посерединi трохи
роз'їхалися, утворилася шпарка, крiзь яку блиснуло перелякане око i
вiдразу ж сховалося, а ворота поїхали врозтiч, тяжко зарипiли, якась
зачучмарена постать метнулася мiж двома половинками ворiт, стрибнула
наперед коняки, вхопила її за вуздечку, потягла кудись убiк; Ситник
гримнув на перелякану постать, та пустила коняку, знов метнулася назад,
стала зачиняти ворота, знову зарипiло-заскрипiло, широкий вируб посеред
гостроколу став звужуватися, i швидко звужувався видимий крiзь той вилом
свiт: далека, байдужа до всього пуща, розлогi поля, в'юнка рiчка посеред
них, накочений шлях, дикi трави i квiти, що пiдступали до самих ворiт, i
небо над усiм, багато широкого неба, прозоро-блакитного, як очi в Ситника.
I все звужувалося, звужувалося, аж поки ворота грюкнули, внали на них
важкi засуви, i все зникло; тiльки в очах у Ситника мали ще позостатися
два шматочки високого неба, отого, що летiло над недосяжними гостряками
частоколу. Але коли Сивоок глянув на Ситника, очi в того були безбарвнi,
мов у хижого птаха.
- Ага, так, - сказав Ситник, i важко було розiбрати: просте вдоволення
чи прихована загроза пролунали в цьому короткому таканнi. Сивоок
пошкодував, що не дременув вiд Ситника перед тим, як попасти за цей
непроникний гострокiл. Все-таки то було б певнiше.
А тим часом вигострене на все незвичне око малого вже мандрувало по
обiйстю й зауважувало то велику гарну будiвлю з вибiленими стiнами, яку
годi було й назвати хижею, так вона рiзнилася вiд Родимової бiдної халупи,
а ще була там-таки й справжня хижа, тiльки набагато нужденнiша, нiж та, що
в нiй вирiс Сивоок, i геть обдерта; стояло кiлька мiцних дерев'яних
будiвель-без вiкон, таємничих, мов людське обличчя без очей, в одному кутi
лежали товстi колоди, в iншому височiла гора дров, ще далi, на вирiвняних
клаптиках землi, росли якiсь дивнi зела, видимо, уходженi людськими
руками, бо земля там чорнiла так само, як на лiсових галявинах, зритих
вепрами в пошуках жолудiв, а не лежала, вкрита товстим шаром дерниння, як
на обiйстi в дiда Родима. Все тут було незвичне, вабливе i водночас
лякаюче, якщо взяти до уваги те, що ти був вiдтятий вiд свiту непроникною
стiною дубового пакiлля.
Та Сивоок забув i про свiй мимовiльний перестрах, i про свою несвободу,
i про зловiсне рипiння ворiт, i про незвичнiсть обiйстя, забув, завидiвши,
як полетiло їм назустрiч щось зовсiм небачене, як розсипало дзвiнкий смiх,
застрибало, заляскало в долоньки, загукало:
- Татко,татко!
Бiгло просто до Ситника, вицiлювало в його розкритi обiйми тонке,
довгоноге, в бiлiй ллянiй сорочечцi, з довгим у нестерпному сяйвi
волоссям, з очима великими i такими блакитними, що не пiдiбрав би пiд них
барву сам дiд Родим.
- А таки приїхав твiй батько, доню,- муркотiв Ситник, спливаючи потом
вдоволення i обiймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створiння,- та ще
й привiз тобi... Ось глянь...
I вiн вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замiсть пручнутися, слухняно
вийшов наперед i опинився вiч-на-вiч з тим чудом. I так вони дивилися одне
на одного, а Ситник вдоволено посмiювався, а потiм, гукнувши щось на свого
нещасного затурканого Тюху, почвалав собi до якоїсь з будiвель, полишивши
посеред двору малих.
- Ти хто? - спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим i за правом
старшого, бо був на цiлу голову вищий.
- Величка, - продзвенiло йому на вiдповiдь. - А ти? Вiн трохи подумав,
чи годиться так ото вiдразу й розкриває тнся перед цiєю Величкою, але не
втримався i сказав:
- Сивоок.
- Чому так звешся? - поцiкавилася Величка.
- Не знаю. А ти чому?
- Бо я дiвчина, а дiвчина повинна зватися гарно.
- А що таке дiвчина? - поспитав Сивоок.
- Як то що? Я... Хiба ти не знав?
- Не знав.
- I нiколи не бачив дiвчини?
- Не бачив.
- А кого ж ти бачив?
- Дiда Родима. Та купцiв. Та ще Ситника.
- Ситник - то мiй тато.
- А менi байдуже.
- Мiй тато найкращий на свiтi.
- Найкращий - дiд Родим.
Це зацiкавило дiвчину.
- А де вiн?
- Нема.
- То чому ж вiн найкращий, коли його нема?
- Був - його вбили.
- Знаєш що? - сказала Величка, мабуть нiчого не збагнувши з похмурої
Сивоокової iсторiї.Хочеш, я покажу тобi мак?
- А нащо вiн менi? - недбало промовив Сивоок, хоч нi сном нi духом не
вiдав, що то таке.
- Тато варить з ним меди,- пояснила дiвчина,- наймiцнiшi й найдорожчi.
А я люблю, як вiн цвiте. Ти бачив, як цвiте мак?
- Я все бачив, - вiдважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись вiд
спокуси простягнути руку й помацати волосся У Велички: чи справжнє, живе,
чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купцiв
витканi корзна, що сяють на сонцi i навiть у сутiнках?
Мак виявився червоним i пелюстки мав теж мовби несправжнi, мовби
витнутi з нiжної заморської тканини й почепленi до зеленого стебла.
- Я знаю лiпшi квiти, - сказав Сивоок, - в найдальшiй пущi, посеред
червоних борiв росте висока синя квiтка. Завбiльшки з тебе.
- А чому бори червонi? - спитала дiвчина.
- Бо гiлля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорi, а видимi самi
стовбури i кора на них вiд довголiття зчервонiла.
- А хiба може бути квiтка така завбiльшки, як я? - знов не повiрила
дiвчина.
- Хочеш - я принесу тобi.
- А хочу.
- Ну, то добре.
Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повiв за собою.
- Приходь! - гукнула Величка, а вiн не знав, озирнутися на дiвчину чи
вирватися вiд Ситника i побiгти знов до неї.
Ситник привiв хлопця до тої закiптюженої, упослiдженої хижки, штовхнув
до покорченої грубої дошки, що мала правити за стiл, буркнув:
- Їж! Отут i житимеш з Тюхою.
Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидiв з другого боку столу i
тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув
на Ситника.
- Хочу м'яса.
- Он ба! - засмiявся Ситник, зчищаючи з себе веселощi, як гадюка стару
шкiрку. - Ану, Тюхо, дай йому м'яса!
Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чiпкими
клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попiд руками, штовхонув
Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей.
Однак Ситник уже знав норов малого i ще швидше вискочив за дверi, зачинив
їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:
- Ось тобi м'ясо! Знатимеш ти ще в мене!
Сивоок озирнувся. Одне-єдине вiконечко, затягнене оболонкою вiд мiхура,
таке малесеньке, що тiльки руку простромиш. Стояв, важко дихав.
- Ну, чого ти? - промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. -
Слухайся. Треба.
Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумiв, як попався Ситниковi в лабети,
прийшло перше усвiдомлення сили, що перейшла йому в спадок вiд Родима, та
водночас вiдчув i брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.
Вiн лiг спати, не доторкнувшись до їжi, а коли вдосвiта другого дня
Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок
так кускув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побiг
скаржитися хазяїновi. Ситник звелiв не чiпати малого. Знав добре, що голод
i безвихiдь зроблять своє. Сивоок довго лежав у хижi, потiм, коли сонце
вже добре пiдбилося, вийшов на подвiр'я. Хотiлося пити, хотiлося їсти,
найбiльше ж хотiлося злетiти над гострокiл i полинути свiт за очi. Набрiв
на криницю, дiстав дерев'яним вiдром води, напився. Ще коли пив, вiдчув,
що за спиною в нього хтось стоїть. Але не подав виду. Поставив вiдро,
витер губи тильною стороною долонi, як то робив завжди Родим, тiльки тодi
озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як i вчора. А може, ще
гарнiша й нiжнiша.
- Ну, де ж твоя квiтка? - поспитала вона. Сивоок мовчав, спiдлоба
поглядаючи на дiвчину.
- Чи збрехав? - доскiпувалася Величка.
- Їсти хочу, - похмуро мовив Сивоок.
- Чому ж не наїсися?
- Ситник не дає.
- Неправда, мiй тато добрий. Вiн - наїiдобрiший.
- Може. А мене замкнув у хижi i не дав нi хлiба, нi м'яса.
- Хочеш, я спитаю в нього, чому вiн так зробив?
- Нi, не хочу. Не треба.
- А хочеш, я принесу тобi м'яса i хлiба?
- Нi.
- Але ж ти хочеш їсти.
- Той що?
- Ну, то я принесу тобi.
- Не треба.
Величка трохи подумала. Нiяк не могла збагнути, як то так: хоче їсти i
не хоче, щоб йому приносили.
- Ти боїшся мого татка? - нарештi догадалася.
- Я нiкого не боюсь.
Вона ще подумала. Нелегка випала робота для її маленької голiвки. Але ж
недарма була вона дочкою Ситника, не раз i не два бачила, як обмiнює
батько свої питва на те та iнше.
- Знаєш, як ми зробимо,- запропонувала вона. - Я принесу тобi хлiба i
м'яса, а ти принесеш менi свою квiтку. Згода?
- Вона не моя, - ще бiльше спохмурнiв Снвоок.
- Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте.
- Знаю.
- От i принеси.
- Принесу. Сказав - принесу, то й принесу.
- Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, -
сказала вона i, побоюючись, що Сивоок знов почне вiдмовлятися, мерщiй
побiгла вiд нього.
Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки вiн ждав, що
Сивоока зломить голод, Величка пiдгодовувала хлопця, малий смакував
Ситниковими хлiбами - житнiми й просяними, пробував його вудженини,
запивав на диво доброю водою з криницi й потиху видивлявся, як вибратися
на волю. Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсiм упритул до
частоколу, i Сивоок зметикував, що коли забратися на покрiвлю, а звiдти
прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б i спробувати. Про те, як
дiставатиметься на тому боцi до землi, не думалося. Полетить - i все. Вниз
лiтати вмiв, не те що вгору.
Вночi, коли Тюха захрiп у своєму кублi, Сивоок крадькома вийшов з хижi,
знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на
покрiвлю вилiзти з обаполом нiяк не мiг. Довго мучився, аж поки здогадався
принести з хижi мотузку i, прив'язавши один її кiнець до обапола, а другий
затиснувши в зубах, вмiло подерся на комору, призвичаєний лазити по
деревах, навiть коли на стовбурi не було внизу жодної гiллячки. Потiм
вивудив iз темряви свою кладку, прилаштував її так, як вимiряв на око
заздалегiдь, i поповз до двох гострякiв, чорнiших за саму нiч. Вхопився за
них вiдразу обома руками, тiльки на мить затримався, вигинаючи спину i
випружнюючи ноги, легко вiдштовхнувся й безстрашно полетiв униз, в
причаєну чорноту, яка дихала на нього волею.
Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до слiз боляче у всьому тiлi,
але не було часу на плачi та зойки, скоцюрблений i зболений, покотився вiн
по схилу вниз та вниз, а там зiрвався на ноги й побiг, самим тiльки чуттям
угадуючи напрямок.
Так опинився знову в пущi.
Тепер, по смертi Родима, лiс мiг би слугувати Сивооковi домiвкою.
Тiльки тут усе було знайоме i звичне, тiльки тут малий добре вiдав, проти
кого можна стати на бiйку, а перед ким непомiтно щезнути, вiддаючи належно
його перевазi, а там, на рiвнинi, над якою височiв Ситникiв гострокiл, все
було iнакше, заплутане й вороже; як вестися в полi серед людей, дiд Родим
не навчив його, певно, не хотiв, щоб Сивоок i попадав туди, бо жодного
разу бодай натяком не виказав, що десь живуть iнакше, анiж вони, i що не
всi на свiтi такi, як вiн сам, Родим.
Вперше ступив Сивоок пiд дерева без ляку, охоче йшов туди, куди
затягувала його всевладна пуща, знов вiдбував звичну мандрiвку донизу та
донизу, прямуючи до самого серця лiсу i маючи певнiсть, що все станеться
так, як завжди: добрi боги пущi тiльки полякають його, тiльки поводять та
покрутять по зеленому безмежжю, а потiм випустять на волю, непомiтно
виведуть на те узлiсся, звiдки вiн завжди починав свої блукання.
Та, видно, мудрi боги пралiсу вiдали, що цього разу Сивооку нема куди
квапитися, що не жде його нiхто, а коли й жде, то тiльки бiда, тому були
милостивi до хлопця i вперше пропустили його до самого серця пущi, до
найнеприступнiших гущавин, за якими лежали безмежнi галявини з
найсоковитiшими на свiтi травами i тихi озеречка, де вибудовували свої
химернi оселi пухнастi бобри i вигулювалося рiзнопере птаство. Там був
дивний простiр, який вiдкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував
негадано. Дрiбнi перелiски не спиняли ока, а великi дерева, порозкидуванi
мальовничими купами то там, то там, ще мовби побiльшували й без того
просторi обшири галяв, з'єднуючи їх у безконечну велетенську вервечку.
Тут уже нарештi пуща не западалася донизу, вона лежала рiвно, вона
заспокоїлася в своїй неприступностi, i коли б Сивоок став приглядатися, то
запримiтив би, що звiдси увсiбiч лiс розходиться наче вгору. Те, що вiн
завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про
свої давнi намагання досягти мiсця, звiдки пуща починає випручуватися з
свого невпинного западання.
Iнше захопило Сивоока.
Перед його очима у буйних травах, у перелiсках i мiж могутнiми деревами
повiльно бродили великi пречудовi тварини. Було їх тут без лiку. Величезнi
бики, темно-cipi, з широкими бiлими пасмугами вздовж хребта, роздумливо
потолочували траву, таку високу й густу, що голови їхнi зануренi були в
неї, мов у воду, i тiльки гострi товстi роги пливли по верху, загадковi в
своїй несхитностi. За кожним з бикiв хильцем сунулися гнiдi тiлистi
корови, а вже за ними видрiбочували жвавi телята, якi кидалися сюди й
туди, там щипали, там хапали, але нiколи не забiгали поперед вожака
табуна. Що старiший i товсторогiший був бик, то бiльший табун вiн
очолював, пишаючись силою i вмiнням, i час вiд часу низьким густим
бутiнням застерiгаючи про те, щоб поступалися йому з дороги.
То були тури, володарi пущi, i тут було їхнє царство, з якого вони
виходили тiльки зрiдка, тiльки поодинокими табунами в той час, як усе
плем'я їхнє жило тут, жило спервовiку, вiльне вiд усього, пiдкоряючись
тiльки голосу кровi.
Отак вигулювалися за лiто телята, набиралися сили бики, прибавляли в
тiлi корови, нiщо не порушувало спокою турячого царства, бо не мав сюди
приступу жоден хижий звiр - анi вовк, анi ведмiдь, анi росомаха, якщо
iнодi й ставалися дрiбнi сутички помiж самими володарями серця пущi, то
вони вiдразу й залагоджувалися, бо цим порушувався усталений лад, за яким
усi зухвальства й домагання мали бути розв'язанi пiзньої осенi, коли впаде
перша пороша на лiси i повiтря стане прозоро-дзвiнке i пронизливе для всiх
повiвiв i запахiв.
Тодi в бикiв ще побiльшають крутi бугри пiд рогами, i вони вибиратимуть
наймiцнiшi, найтовстокорiшi дерева i вперто тертимуться об їхнi стовбури
лобами, полишаючи на струпуватiй корi краплини густого плину з мiцним
запахом, що полине по всiй пущi. I в кожного тура буде свiй запах, i
корови зможуть вибирати той, що до вподоби, i йтимуть на запах, який
обiцяє так багато зваби й вдоволення. Отут би, здавалося, й початок
турячих любовних iгрищ, бо хто наважиться стати на перешкодi володарям
пущi в хвилю їхнiх найвищих захватiв!
Та саме тут i розпочиналося найстрашнiше i найсолодше водночас. Чи
обманювалися iнодi турицi лiсовими вiдстанями i приходили на поклик не до
найдужчих i найкрасивiших турiв, а до старих i немiчних або ж ще занадто
молодих та зелених, чи й навмисне вибирали кволiших, щоб дати змогу дужчим
вiдвоювати їх у затятiй боротьбi? Iнодi до одного тура збiгалося аж надто
багато туриць, а iнший не мав жодної, хоч як борюкався з непоступливими
деревами, видавлюючи з своїх залоз рештки спокусливого плину. Iнодi
корови, розгулянi за лiто й розманiженi, ще заздалегiдь накидали оком на
iншого тура i полишали свого давнього вожака, щоб перескочити до нового
обранця.
Отодi й закипали кривавi бої мiж володарями турячого царства, ревище
стояло над пущею, ламалися дерева, летiла догори чорна земля, трiщали
роги, дужчий долав слабшого, вминав його в багновисько i лишав там конати,
а сам, струшуючи вiд надмiру снаги валами м'язiв на шиї, йшов до
вiдвойованих для себе туриць, заводив їх до вподобаних мiсць i творив там
велике таїнство, яким починався новий турячий рiд.
Сивооку хотiлося бути дужим, як тур. Тодi б легко подолав Ситника,
випустив з-за дубового гостроколу Величку, нарвав би для неї найлiпших
квiтiв у лiсах. Але це - подумки. А тим часом тiльки й мiг, що крадькома
милуватися могутнiми тваринами, якi не зауважували його присутностi в
своєму царствi, були байдужi до всього на свiтi, окрiм самих себе.
Поступово Сивоок переконувався, що й тут панує тiльки видимий спокiй. В
самiй повiльностi пересування бiльших i менших табунiв узвичаєне око
вловлювало неоднаковiсть. Однi, вiдразу потрапляючи на кращу траву i
смачнiше галуззя, паслися, майже не рухаючись з мiсця, iншi никали та
шукали - не могли знайти, однi бики вели своє сiмейство тишком та нишком,
iншi ще здалеку подавали голос, глухо гудiли, попереджаючи про своє
наближення i небажання спiткати будь-кого на путi, шляхи пересувань тих та
тих табунiв час вiд часу перехрещувалися, i тодi один тур вiдступався, а
другий гордо проводив своїх далi; опрiч того, помiж статечними родинами,
очолюваними досвiдченими самцями, никали невеличкi табунцi молодих турiв,
а то й просто самотнi бузiвки, задерикуватi й нахабнi. Цi до всiх
чiплялися, всiм ставали на шляху, без причини лаштувалися до бiйки,
нахиляючи до самої землi голову й нетерпляче загрiбаючи ратицею землю. Та
досить було старому туровi погрозливо заревiти або ще й наставити на
молодика свої страхiтливi роги, як той полохливо вiдступав i простував у
пошуках нової пригоди.
З усiх молодих вирiзнявся один. Вiдзначався незвичною мастю - вогниста
коротка шерсть, яка тiльки пiд волом починала темнiти, обiцяючи набути
колись того неповторного вiдтiнку, що буває в старих турiв. Був якийсь
мовби вищий на ногах i за всiх молодих i за старих турiв, яких гнiтили до
землi важкi бугровиння м'язiв на шиї i на загривку. Якщо у всiх турiв
м'язи, мовби зiпхнутi якоюсь дивною силою, купчилися тiльки в переднiй
частинi тiла, то в цього вигравало м'язами все тiло. Вiн весело нiс свої
загонистi роги, жируючи, пiдгецував головою, наче пiдбиваючи лобом щось
невидиме, пiдтанцьовував на мiсцi, перестрибував дорогу то одному туровi,
то iншому, лаштувався навiть до бiйки i з молодими й старими, iнодi й
схрещував свої роги в несправжньому змаганнi, але вiдразу ж випручував їх
i з веселим вибриком гнав далi.
Цей вогнистий молодий тур вельми припав до серця Сивооку, i хлопець
навiть вигадав для нього iм'я - Рудь.
Найчастiше Рудь сiкався до великого, мов чорна гора, тура, який бутiв
грiзно i потужно, аж, здавалося, двигтить земля вiд його бутiння. Якщо для
такого довелося б пiдбирати наймення, то лiпшого й не вигадаєш, анiж -
Бутень. Може, той Бутень був найдужчим у турячому царствi, бо вiд його
ревiння полохливо забиралися геть усi табуни, а вiн вiв своє чи не
найчислен-нiше сiмейство поважно i зверхньо. Нiхто не насмiлювався
перетнути йому путь; хто опинявся поблизу, намагався мерщiй забратися
геть, коли чулося його бутiння, то вже нiхто не пробував подавати голос,
бо видався б вiн кволим i немiчним.
Може, все це й було не до вподоби Рудю, а може, вигравала в ньому дурна
молода сила, якої не знав куди подiти, i тому пхався вiн наперерiз Бутеню,
зачiпав його то так, то сяк, дратував бiльше й бiльше, аж поки увiрвався
тому терпець i могутнiй тур зупинився, пропускаючи повз себе свiй табун, а
сам погрозливо виставив проти Рудя свої товстелезнi роги, на кожному з
яких мiг би зависнути отакий нахабний туренко.
З таких турячих рогiв у дiда Родима був лук. Вiн купив його у
проїжджого грецького купця за тяжкi грошi, бо гречин клявся, що такий лук
є тiльки в нього, що зробив його славетний заморський майстер i закляв,
через що нiхто не хотiв брати лука па продаж, а вiн рискнув, бо знав
майстрове закляття. А полягало воно в тому, що той, хто зумiє зiгнути лук
i натягнути тетиву, робитиме великi дiла. Є луки з буйволячих рогiв, i їх
теж мало хто спроможний зiгнути, а хто доконає того, то стає великим
воїном або й князем, цей же лук i зовсiм незвичайний. Тодi Родим мовчки
посмiхнувся на купцеве базiкання, взяв лука, упер його одним кiнцем у
землю i зiгнув так легко, немов був вiн навiть не з мiцного тисового
дерева, а з молодої вербини. I стрiляв тодi Родим з свого лука так далеко,
як нiхто б не змiг, але бiльше нiчого не встиг зробити, стятий мечами тих,
що прийшли пiд хрестом.
Ну, та були то роги неживi, про них Сивоок не став би й згадувати, коли
б не дiд Родим. Але й цей спогад, промайнув у нього за одну мить, бо вся
увага хлопцева скупчилася на двох потужних звiрах, старому й молодому,
гiнкому, в'юнкому, але ще не змiцнiлому, i затвердiлому в нерушимiй своїй
силi. Один був мов веселе палахкотюче полум'я, другий - темний, нiби
земний кряж, один, здавалося, ще й не усвiдомлював до пуття, на що
зважився, другий трактував сутичку поважно, бо вже раз вiн став до бою, то
мав бути бiй, мав тут бути переможений i переможець, один мав пiти собi
далi, як i досi ходив вiльно й незалежно, а другий лягти, може, й довiку.
По тому, як напружилися м'язи на могутнiй шиї в Бутеня, як виставив вiн на
супротивника свої неосяжнi роги, можна було не мати нiякого сумнiву щодо
перебiгу сутички, i Сивоок немало дивувався легковажностi Рудевiй. А той i
собi надувся, напиндючився, наставив свої тонкi рiжки проти замшiлого
пакiлля старого i ще мовби й посунувся трохи наперед, щоб зчепитися в
смертельному поєдинку з непереборним досвiдченим туром, але в останню мить
зненацька стрибнув убiк, вихнув якось смiшно головою i, видно, й сам не
вiдаючи, що чинить, шпортонув Бутеня рогом в заднє лiве стегно. Вiн загнав
рiг так глибоко, що аж зупинився, переляканий свавiльним своїм учинком,
але вiдразу ж схаменувся, рвонувся всiм тiлом ще бiльше убiк i, проорюючи
в заволохатiлому стегнi Бутеня широку й глибоку борозну, вирвав свою зброю
i кинувся навтiч.
Але Бутень не став його переслiдувати. Глухо заревiвши навздогiн своєму
вороговi, вiн тяжко повернувся i посунув до заростiв. З широкої рани била
густа червона кров. Тур iшов важче й важче, дедалi бiльше припадав на
поранену ногу, але не падав, мабуть, не хотiв ганьбитися перед усiм
турячим племенем, прагнув сховатися з своєю бiдою, тому простував до
молодих хащiв, де знайшов би прихисток, i їжу, i, може, воду.
Сивоок теж назирцi посунув за Бутенем, вiн безстрашно заглибився в
заростi, випереджаючи старого тура, знав-бо, що поранений звiр не
становить для нього жодної загрози, а вiн сам ще надто малий, щоб його
лякався Бутень i зупинявся, зачувши чужий дух.
Росло там кiлька досить мiцних уже вiльх, навколо них вставала
памолодь, сонце майже не проникало в цi зеленi сутiнки, i земля тут нiколи
не висихала, була мокра, аж чавкотiло пiд ногами, мов на болотi. Потiм
раптом стала перед Сивооком неприступна стiна колючих драчiв, але вiн
пров'юнився й крiзь неї i знайшов там кругленьку латочку води, спокiйної й
чистої. Ледве встиг вiдскочити на другий бiк озерця в кущi, як задвигтiла
земля i, проламуючись важким тiлом крiзь колючки, впав до озеря Бутень.
Трохи полежав, розширеними нiздрями хапаючи повiтря, потiм поповзом
наблизився до води i став пити. Сивооковi здалося навiть, що озерце
поменшало, так довго i жадiбно пив Бутень. Напившись, вiн знов вiдпочив i,
не повертаючись, задки, смiшно вiдповз за драчi в молодий вiльшаник. Коли
Сивоок зазирнув обережно й туди, вiн побачив, що Бутень навперемiну
пожовує то молодi гiллячки, то якусь рiзучу траву, вмiло вибираючи її
широкi листочки з-помiж iншої, клопiтливо пережовуючи їх, аж зелена пiна
виступала в кутиках рота. Може, то була цiлюща трава, яку дiд Родим
прикладав до виразок? Але пiдiйти впритул до Бутеня Сивоок все ж не
наважився i, лишивши старого тура клопотатися своєю раною, знов повернувся
туди, звiдки мiг бачити все туряче царство, найперше ж - молодого Рудя,
якому тепер вiддавав усi свої симпатiї.
Рудь жирував, як i перед тим. Перестрибом iшов перед старими поважними
турами, нахабно обнюхував їхнiх корiв, чiплявся до недосвiдчених ще
телиць, збрикував вiд дурного розуму, хвацько вигинав шию так, що аж
поколупував землю то одним, то другим рогом. Про Бутеня, мабуть, уже й
забув i зачепив його не з якоїсь там користi, а просто вiд надмiру сили.
I тут мовби щось штовхнуло Сивоока. А вiн сам на ще розтрачує свої
сили? Стоїть тут, як пень, роззявив рота на турячi побоїща, так нiби то
для нього доконечна потреба. Зовсiм випустив з виду, чого втiкав з
Ситникового городка, забув i про Величку, i про обiцяну їй квiтку. А сонце
вже хилилося геть донизу i заповiдалася скора нiч, годi й думати вибратися
з пущi сьогоднi, доведеться тут i заночувати. Сивоок не боявся темряви й
самотностi, бо й до того, й до iншого зучений був Родимом, знав також, що
добрi боги оберiгають того, хто їм до вподоби, з однаковою стараннiстю
вдень i вночi; так само, як удень, i вночi чатує на тебе бiсiвська сила, i
ти вже сам мусиш подбати, щоб їй не пiддатися. Надовго ще стачить йому
Родимової науки, Родимової турботливостi. Ось за пазухою в нього шкiряний
кисеток, а там кресало з сизої крицi, чорний кремiнь i сухий трут - теж
подарунок Родимiв, який завжди застерiгав: пускаєшся бодай в найкоротшу
дорогу - май при собi вогниво, щоб завжди мiг обiгрiтися, вiдiгнати лихого
звiра, щось там спекти попоїсти.
Але вогню Сивоок сьогоднi так i не розклав. Перше, що заклопотаний був
тим, як вибратися з лiсу, бо попав у туряче царство несамохiть, дороги не
пам'ятав, а тепер хоч як намагався, все чомусь крутився навколо тих самих
мiсць, знов i знов попадав на галяви, де бродили круторогi велетнi, або
опинявся коло затишних озеречок, у яких невтомно трудилися з деревом вiчнi
пиляльщики i точильники - бобри. Не раз i не два завмирав вiн, милуючись
чудернацькими водяними створiннями, заздрив їхнiй невтомнiй
заклопотаностi, їхнiй дружностi.
А вечiр сiдав на лiси, вiв за собою нiч, повну загадкових шерехiв,
крикiв, зойкiв, в пущi мовби розпочиналося нове життя, набагато бурхливiше
й клекотливiше, анiж удень, головне ж - у сто крат загрозливiше. Нiч упала
на пущу якось зовсiм раптово, застала Сивоока геть неготовим, вiн не
подумав ще нi про вогнище, нi про захисток, тому вимушений був дертися на
перше гiллясте дерево, яке трапилося, влаштовуватися вгорi, щоб сяк-так
передрiмати до ранку, а вже тодi пробувати видобуватися на вiльний свiт.
Вiн проблукав кiлька днiв. Убив палицею якогось птаха, спiк його на
жару, як навчив колись Родим. Потiм у болiтцях шукав бульбистих солодких
коренiв, шукав довго, ще довше потiм смакував ними. Аби мав якусь зброю,
то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдiєш з голими руками?
Лiсовi мандри мають свої закони. Якщо людина шукає i знає, що саме вона
повинна знайти, то рано чи пiзно вона свого доможеться. Але Сивоок
натрапив зовсiм не на те, за чим забився в пущу.
Коли вiн, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до
краю лiсу, i вже дихнуло вiльним вiтром, i дедалi бiльше траплялося на
путi просонцених кряжiв, де саме й луча-ються отi рiдкiснi синi квiтки,
одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спiткало
лихо. Вiн iшов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцевi поцiлунки, легко
збiгав з пагоркiв, нечутно ступав по пухкому шаровi багатолiтньої глицi,
вмiло пробирався крiзь чiпкi хащi. Його вухо вловлювало кожен потрiск i
бодай найменший шелест, його вигострене око постерiгало все явне й
притаєне. Отак би й жити йому помiж деревами, в цьому свiтi, де залежиш
тiльки од власного вмiння й сприту, де немає нi ситникiв, нi дурнуватих
тюх, нi отих чорних, iз срiбними хрестами. Згадав, що на обiйстi в
Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, i немало
подивувався цiй обставинi. У них з дiдом Родимом росло чимало дерев, а
Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який
десь згодом зазеленiє i звеселить не одне серце. Звичайно, таких слiв
Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступної весни на
торiшньому прутиковi набрякали бруньки i вистрiлювали з них маленькi,
чистi-пречистi листочки.
Людина повинна жити помiж деревами, тiльки вони її мовчазнi, вiрнi,
незрадливi друзi. Сивоок не знав пiсень, але в ньому сама складалася така
собi немудра пiсенька з чотирьох слiв, i поки вiн iшов, хтось повторював у
ньому чотири слова: "Людинi жити помiж деревами... Людинi жити..."
Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо i топко,
Сивоок, ще й не подумавши, мимоволi хитнувся за найближче дерево, голова
йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, i аж
тепер вiн весь похолов од страху. За кiлька крокiв, вп'явшись в шкарубку
кору дуба, стримiла коротенька чорнопера стрiла. Вона ще вихитувалася, ще
бринiла в нiй лиховiсна напруга польоту, i Сивоок аж здригнувся, уявивши,
як уп'ялася б вона в нього, аби стрiлець був не промахнувся, I чи то
вiдчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його
лучницькi здатностi, а чи вивихнукся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить
нова стрiла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рiвнi
хлопцевого серця, i впала тут-таки разом з добрячим вiдламком кори. По
тому, як вона впала i як застряла перша стрiла, Сивоок збагнув, що
стрiлець поцiляє згори. Вiн став обережно роздивлятися i побачив те, що
мусив би побачити хоч трохи ранiше. На деревах порозвiшуванi були бортi.
Щоправда, вони були такi старi й замшiлi, що помiтити їх мiг тiльки
надзвичайно досвiдчений спостерiгач. Але хiба ж Сивоок не вважав себе саме
таким? Видимо, вiн необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького
господарства, i от тепер хазяїн, вистеживши нежданого зайду, вирiшив його
покарати. Сивоок знав кiлькох бортникiв з тих, що приносили iнодi Родимовi
мед i вiск; були то похмурi вiдлюдьки, миршавi й упослiдженi, вони
виходили з лiсу лише на короткий час i знов ховалися туди, бо почували
себе там надiйнiше i спокiйнiше. Але чим мiг загрожувати тому невидимому
бортниковi вiн, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже
його вiдлюдькуватiсть сягає аж так далеко, що вiн зустрiчає стрiлою
кожного, хто насмiлюється бодай ступнути на його дiльницю!
Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, i нова стрiла квапливо
впала згори, цього разу пробивши хлопцевi край корзна. Стрiлець не
жартував. Вiн продержить так до захiд сонця, а там теж ще не вiдомо, чи
випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, вiн i в темрявi бачить, як
сова?
- Дядьку, - чимдуж загукав Сивоок, - не стрiляйте, дядьку!
На вiдповiдь - нова стрiла, щоправда, вже не така точна.
- Ну чого ж ви стрiляєте, дядьку? - плачливо замолив Сивоок. - Я ж
малий!
Стрiли бiльше не було. Була мовчанка. А згодом, пiсля довгого
роздумування, до Сивоока долетiло:
- А я - великий?
Голос був тонкий, ще тонший, нiж у Сивоока, нагадував навiть чимось
голос Велички. Ото буде смiху, якщо там дiвчина!
- Я заблукав! - гукнув трохи жвавiше Сивоок. - Я не злодiй.
- А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей, - була вiдповiдь з
неба.
- Правда. Я шукаю квiтку, - переконував Сивоок.
- Брешеш, - не вiрив той.
- Синю квiтку.
- А хоч i чорну - однаково брешеш.
- Але ж це - правда! Я пообiцяв Величцi. Ти глянь на мене i побачиш, що
я мовлю правду. Не маю нi ножа, нi зброї. Ним би мав вирiзати твої бортi?
- Не виходь, бо стрiлятиму!
- Але ж я внизу, а ти вгорi, я не заподiю тобi нiякої шкоди.
- А звiдки знаєш, що я вгорi?
- Чую, та й стрiли летять.
- Ти, може, чарiвник? Не ворущись, бо так i пронижу!
- Та нi, я просто малий. Сивоок.
- Що то ще за ймення?
- Не знаю. Так зовусь.
- Ну то й постiй собi там за деревом.
- Але я мушу йти.
- Однаково стiй.
- Я блукаю по пущi багато днiв.
- Брешеш. Як-би мав жити?
- Голодний i хлялий.
Бортник знову довго думав i мовчав. Нарештi, заважився:
- Ну-бо пройди вiд свого дерева до сусiднього. Але помалу. Якщо
бiгтимеш - устрелю.
Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволi через вiдкрите
мiсце.
- Стiй! - гукнув йому ще й досi не видимий бортник. - Чому такий
здоровий?
- Та нi, я зовсiм малий. Менi десять або дванадцять лiт. Нiхто й не
знає.
- Як то нiхто? А мати?
- Не маю.
- Батько?
- Нiкого не маю.
- Де живеш?
- Нiде.
- А квiтку казав - кому ж вона?
- Величцi. Дiвчинка така маленька. Стрiв її, пообiцяв. Бо вона нiколи
не була в пущi.
Бортник знов довго думав.
- А постривай-но! - озвався нарештi. Вмiло й швидко став спускатися
вниз, i тiльки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей,
певно, мав там обладнану засiдку, з якої бачив навколо все, сам
залишаючись непомiтним.
Вiн зiскочив на землю, тримаючи напоготовi натягненого лука з вицiленою
просто в Сивоока стрiлою, i недовiрливо став наближатися. Був зовсiм
маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обiймiв, але
обличчя мав розумне, кмiтливе, надто ж очi - в зеленому блиску, хитрi й
меткi.
- Здоровий єси, - так само недовiрливо промовив бортник.
-Меча Родимового учився пiдiймати, - виправдовуючись, сказав Сивоок, -
а меч був важкий. Нi в кого таких не було.
- А Родим - хто?
- Дiд мiй.
- Де ж вiн?
- Убитий.
- Ага. Що ж маєш дiяти?
- Не знаю.
- А ота квiтка?
- Ну, знайду її, вiднесу Величцi, а потiм - не знаю.
- Брешеш. Нащо носити квiтки? Де ростуть, хай собi ростуть. Хто це їх
мав носити?
- Та я не знаю. Пообiцяв Величцi, бо вона нiколи не бачила.
- Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Бортi доглядати, ловити рибу
або звiра, добувати скору...
- Нiчого не знаю.
- От аби я тобi повiрив, - сказав з якимсь жалем малий бортник.
- То що? - без особливої цiкавостi поспитав Сивоок.
- А те, - вiдмовив той i вiдхилив лука набiк.
Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досi боявся бодай ворухнутися,
остерiгаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрiлою.
- Знаєш, - сказав знову бортник. - Тебе як зовуть?
- Казав уже - Сивоок.
- Гарно. В тебе справдi сивi очi. Таких я не бачив нiколи, Мабуть, не
брешеш, раз у тебе такi очi. А я - Лучук. I батько в мене Лучук i дiд. Бо
всi дуже влучно стрiляли з лука. I я. Хочеш, у той сучок он попаду?
- Ану ж спробуй.
Стрiла посвистiла вгору i вп'ялася саме там, куди показував малий
Лучук.
- Ну? - поспитав той.
- Гаразд.
- Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.
- Гм.
- А ти небалакучий.
- Та нi.
- Знаєш, у тебе брат є?
- Сказав же: нiкого.
- Ав кожного повиннi бути брати.
- Хай.
- В мене теж немає. Знаєш, - Лучук завiсив свого лука на плече, вiн
сягав у нього до самої землi, Сивоок подивувався навiть, як мiг малий
натягати тетиву. - Ти вже неси свою квiтку, а потiм повертайся до мене i
станемо братами.
- А як це?
- Ну просто - брати. Завжди разом, один за одного i один для одного.
- I що?
- А потiм утечемо звiдси.
- Куди ж?
- За пущу.
- Я з пущi нiкуди не хочу, - сказав Сивоок.
- Ну, ти приходь, тодi домовимося. Я тобi розповiм. Ти ще не знаєш.
Прийдеш?
- Ну, - Сивоок думав. - Не знаю. Може, й не знайду тебе.
- Та що! Це так просто. Иди, йди - i вийдеш на нашi бортi.
Сивоок трохи подумав ще, але очi в Лучука сяяли так чисто й чесно, що
вiн вирiшив бути вiдвертим до решти.
- В мене тур є, - сказав вiн недбало.
- Тур? - недовiрливо пiдiйшов до нього Лучук. - Вполював?
- Живий.
- То як же вiн - у тебе? В пущi?
- В пущi, але мiй. Знаю, де лежить. Поранений.
- Вiдвiдаємо його тодi. Гаразд?
- Як я повернусь.
- Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобi подарую що-небудь? Стрiлу або нiж?
- Не треба, - вiдмовив Сивоок, - однаково нiчим вiддаровувати. Не маю
нiчого.
- Ти ж голодний! - згадав Лучук. - Давай нагодую тебе. Маю хлiб, а меду
зараз добудемо. Але щоб прийшов.
- Прийду, - пообiцяв Сивоок.
Обiцяти легко.
Вiн ще не знав безлiчi речей. Не бачив великих мiст, i здогадувався
трохи про них по купцях, що їх спостерiгав у Родима. Не знав нi бояр, нi
князiв, нi iмператорiв i майже не чув про них i не уявляв, який може бути
зв'язок мiж ним i далекими володарями. Найголовнiше ж, що Сивоок зовсiм не
уявляв, у який час вiн живе. А то були дивнi, каламутнi часи. Часи, коли
люди дозрiвали швидко, старiли рано, часи, коли чотирнадцятилiтня королева
наказувала задушити вночi свого шiстнадцятилiтнього чоловiка (застарий для
неї) i сама приходила в темну спальню, стояла на порозi в довгiй ллянiй
сорочцi, тримаючи високо над головою свiчку, присвiчувала своїм слухняним
челядницям, якi чинили розправу, скору i нещадну, i тупотiла ногами:
"Швидше! Швидше! Швидше!" То були часи, коли одинадцятилiтнi єпископи
посилали бородатих мiсiонерiв звойовувати для жорстокого християнського
бога новi терени, замешкуванi дикими поганинами, i, суворо суплячи свої
рiденькi бровенята, погладжували золотi панагiї, прикрашенi сапфiрами i
дiамантами, слухали, скiлькох непокiрних убито, спалено живцем, утоплено,
порубано i скiлькох упокорено. "Не думайте, що я прийшов послати впокiй на
землю; не прийшов я послати впо-кiй, а меч". (Євангелiє вiд Матфея, 10,
34.)
То були часи, коли нiхто нiкому не вiрив, коли вчорашнiй союзник,
одержавши заплату, сьогоднi виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на
хрестi перед iншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю,
вiдрубував мечем голову тому, з ким тiльки-но замирився.
Чи була тодi любов у тому темному i понурому столiттi? А певно ж, була,
але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так i зосталася непростеженою i
непомiченою, i жоден лiтописець або хронограф не занотував нiчого
свiтлого, нiжного, людяного, а тiльки кров, руїни, зради, пiдступи.
"Бо прийшов я, щоб поставити чоловiка рiзно проти батька його, й дочку
проти матерi її, й невiстку проти свекрухи її". (Євангелiє вiд Матфея, 10,
35.)
I хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежнiй своїй наївностi
пiсля багатоденних блукань у дикiй пущi несе звiдтам дивно-синю квiтку до
похмурого обiйстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу змiг
утекти. Повертатися добровiльно в неволю заради якоїсь квiтки? Навiщо? I
кому потрiбнi квiти в такий безжальний час?
Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегiдь
обдумують лише пiдлоти.
Сивоок пообiцяв Величцi - отож не мiг не виконати своєї обiцянки. А
чому обiцяв, чому така дурна забаганка: принести квiтку з лiсу, тодi як у
Велички аж он скiльки макових квiток у городi?
Хiба вiн знає? Вперше зустрiв дiвчинку, неймовiрну iстоту, схожу чимось
на тих глиняних берегинь, що їх витворював дiд Родим. I волосся в неї
незвичайне, i голос, i хода. Ходила вона так. Руки опущенi вниз, а долонi
вигнутi i пальцi розчепiренi, мовби вона боїться чогось, i очi опущенi
врозтiч за руками, за кожним пальчиком. Так нiби не йде, а збирається
от-от злетiти, бо їй тут нецiкаво. А вiн хотiв затримати її на землi. Не
мав нiчого, окрiм баченої колись у пущi синьої квiтки.
Вiн ходив навколо щiльного гостроколу, намагаючись вiдшукати бодай
шпарку, щоб прогулькнути на обiйстя i визирити Величку, шпортався в
присохлих ромашках, з жалем поглядав на свою квiтку, яка могла зiв'янути
вiд палючого сонця, i, втративши надiю виходити що-небудь, став тихенько
кликати: "Величко! Величко!"
Довго ходив, кликав i не чув, як потай стукнули засуви на воротях, без
рипу роз'їхалися важкi половинки, творячи вузьку щiлину, крiзь яку миттю
пропхалися Ситник i Тюха, не бачив, як вони побiгли уздовж гостроколу
врiзнобiч, саме гукав знову своє "Величко!" i притуляв вухо до нагрiтих
сонцем дубових паколiв, коли майнуло йому перед очима незграбне, волохате,
ненависне. Вiн одсахнувся вiд Тюхи i рiзко обернувся, щоб утiкати в другий
бiк, а там, розставивши руки, наче збирався ловити пiвня, розкарячувався
веселий Ситник, спливаючи потом торжества i вдоволення.
Вiд несподiванки Сивоок став. Вiн став майже на невловиму хвилю, але й
того виявилося досить для Тюхи, який навалився ззаду на хлопця,
пiдгрiбаючи його пiд себе. Сивоок ще здобувся на силi, щоб вирватися з
ведмежих зачепiв Тюхи, але вiдскочити бодай трохи вбiк, де б уже нiхто
його не наздогнав, не встиг, бо надбiг Ситник i накiрчив хлопця своїм
важким жирним тiлом. Розлючений Тюха в своїй рабськiй запопадливостi
вчепився й собi знову в малого, рвав на ньому корзно, бив куди попаде,
бризкав шаленою слиною.
Синя квiтка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок,
i її топтали босi Тюшинi ноги i ноги Ситниковi, взутi в мiцнi ремiннi
постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак.
- Величко-о! - закричав з останнiх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись.
- Величко-оi
Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер вiн своїм тiлом
прикриває оту синю квiтку, безпомiчну, нiкому не потрiбну, наївно
смiшнусиню квiтку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тiльки
про Величку, пробивалася ця пам'ять крiзь удари, крiзь бiль, крiзь
знущання.
- Величко-о!
I тодi сталося чудо. Воно налетiло з-за вигину гостроколу, сяйнуло
золотом волосся, бiлими ноженятами й рученятами, воно пiдбiгло до
знавiснiлих, засапаних, здичавiлих, вдарило маленькими кулачками по пухкiй
Ситниковiй спинi, заплакало-закричало: "Пустiть! Пустiть його!" Ситник
хотiв вiдтрутити дитину, вiн недбало погорнув дiвчинку товстою рукою, тодi
Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив вiд болю, спробував
висмикнути пальця, але гострi зуби ще глибше вп'ялися йому, не думаючи,
вдарив дiвчинку вiльною рукою. А Сивоок у цей час намагався пiдвестися,
якби тiльки йому вдалося стати на ноги та ще аби вiн хоч на два-три роки
старший, щоб мiг подужати оцих обох, о якби!
Але Тюха згрiб його знову, налягаючи на спину, тiльки й устиг Сивоок
наставити голову в черево Ситниковi, який, роз-правившись з дочкою, знову
повертався до нещасного хлопця, i чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся
на голову, чи малий зумiв наддати вперед, а тiльки товстун здивовано
гикнув, пустив очi пiд лоб, промимрив: "Убив!" - i м'яко осiв назад. Тюха
пригнiтив Сивоока до землi i став ждати, що буде далi. Але тут знову
набiгла Величка, яку батько вiдкинув був геть, не помiтивши, в якому станi
Ситник, знову кинулася на нього, знов учепилася зубами йому в руку, i бiль
повернув череваня до тями, той змахнув рукою, вiдбиваючись од Велички,
швидко пiдхопився, заревiв до Тюхи: "Тягни його до ями!"
Так Сивоок опинився в ямi, виритiй у кутку Ситникового дворища,
прикритiй зверху товстими колодами, ще й приваленiй потiм важучим каменем.
Глечик з водою i крихкий просяний плескачик - ото й усе, що йому iнодi
подавав Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалi,
до того ж ще бiльш упослiдженого, спущеного вже й зовсiм низько. Сивоок до
нього й не обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму,
не ворухне й пальцем, аби ти звiдти видобувся. Це вже так. Мудростi
великої тут не треба.
Спершу пробував вести лiк дням i ночам, бо крiзь шпари мiж колодами
свiтило сонце, i Сивоок навiть намагався пiдставляти пiд вузькi промiнчики
то руку, то лице, але згодом збився з лiку, бо сидiв довго, сонце на небi
зникло, пiшов дощ, в ямi захлюпала вода, вiн уже не мав де й лягти на пiч
i кулився як попало. Отодi й прийшла до нього Величка.
- Сивоок! - гукнула тихенько, мабуть остерiгаючись, щоб її не почув
батько. - Ти там?
- Тут, Величко.
Вона заплакала.
- Не плач, - сказав вiн.
Вона заплакала ще дужче.
- Я принiс тобi синю квiтку, - сказав вiн.
Вона й далi плакала.
- Але вони вiдiбрали, - сказав вiн.
Вона тiльки й могла, що плакати.
- Не плач, а то й я заплачу, - сказав вiн.
Тодi вона перестала.
- Ось я виберуся звiдси, то принесу тобi квiтку неодмiнно, - сказав
вiн.
- Тут такi важкi колоди, - знов заплакала Величка.
То нiчого, - сказав вiн.
- Я принесла тобi хлiба i вепрятини, але колоди такi важкi.
- Не бiда, - сказав вiн.
- Я й завтра прийду, - вона не переставала плакати.
- Ждатиму тебе, - сказав вiн.
Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямi не застала. Вдосвiта його
витягли звiдти Ситник i Тюха, мiцно зв'язали руки сирицею, пiдвели до
знайомого вже хлопцевi вiзка, на якому тепер темнiла невеличка гнута буда.
Сивоока заштовхали у вiзок, спереду сiв Ситник, ховаючись пiд будою, по
якiй торохтiв краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, i знов воля оточила
хлопця. Щоправда, мав вiн зв'язанi руки, був голодний i виснажений без
мiри, i без того мокрого його й далi шмагав безжальний дощ, бо мiсця пiд
будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже
була воля, бо не сидiв бiльше в ямi i вирвався з дубових обiймiв жахливого
гостроколу. Такий був радий, що навiть не подумав, куди й навiщо везе його
Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нiзащо, бо в своїй дитячiй
наївностi, яку чимдуж пiдтримував у ньому чесний Родим, Сивоок i в гадцi
не мав, що на тiй великiй i вiльнiй землi, де вiн зростав, можуть
продавати людей за срiбнi гривнi так само, як продавав колись Родим
глинянi горщики i глиняних богiв.
Та хоч i не вiдав нiчого про своє майбутнє Сивоок, знав уже гаразд, що
сподiватися добра вiд усмiхненого Ситника йому не слiд, i незабаром по
виїздi радiсть вiд волi змiнилася в хлопцевому серцi тривогою, вiн совався
в вiзку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочуванi
безперервним дощем щоки i отак, ворушачись, став вiдчувати, що сириця в
нього на руках намокає бiльше та бiльше, стає слизькою, i здається, варто
лиш трохи напружитися - i ти вивiльнишся. Сивоок смикнувся раз i вдруге,
мало не втративши рiвноваги, схитнувся до Ситника, той помiтив хлопцеве
вовтузiння, засмiявся:
- В буду хочеш? Нiчого, покупайся на дощику, смердиш вельми.
Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгадає його потаємний
намiр - i тодi кiнець усiм сподiванням. Але як тiльки проїхали ще трохи i
Ситник, дiставши з торби добрий кусень вудженини, став закладати за обидвi
щоки, Сивоок знову взявся за своє. Сириця, хоч була м'яка i слизька, не
дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав'язi, i тут ще
доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер
був заклопотаний їдвом, смачно плямкав, сопiв, зригував, мов жирний гусак,
знов вiдхоплював величезнi шматки, жадiбно ковтав, аж Сивооковi видно
було, як пiсля кожного ковтка нiби корч проходить по Ситниковiй спинi, i
вiн ще бiльше ненавидiв i самого Ситника, i те, як вiн жере, ненавидiв
пахощi вепрятини, од яких у голодному животi йшли млостi. I до Ситника
знов дiйшло щось - чи то необережний порух Сивоокiв, чи то зiтхання
хлопцеве, вiн недбало плямкнув через плече до малого товстими губами,
насилу проштовхуючи слова крiзь запханий рот, промимрив:
- Не схотiв шануватися. Жив би собi з Тюхою. У мене добре.
- Тюха-Матюха! - мало не плачучи, вiдбуркнув Сивоок, якому не хотiлося
мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не мiг, щоб не
висловити свою зненависть i до нього, i до його дурнуватого холопа. -
Тюха-Матюха! - повторив, вважаючи, що знайшов саме тi слова, якi
якнайстислiше передають його зневагу i ненависть.
- Хочеш шматочок, - спитав подобрiлим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що
мав вiдказувати на таке вiдверте знущання? Але Ситника заїдала добрiсть.
Вiн пошпортався в торбинi, дiстав звiдти шматок хлiба, тицьнув його, не
дивлячись, до рота Сивооковi, потримав, поки той вiдкусив, потiм так само
наослiп подав йому шмат м'яса, в яке хлопцевi зуби вчепилися вже з бiльшою
поквапливiстю без жодних вагань.
- Смачно, правда? - чавкаючи, спитав Ситник.
- У-ум! - промимрив Сивоок, вдаючи, що зручнiше вмощується, i водночас
щосили смикаючи лiву руку з ослизлої, мов жаба, сирицi. Рука мовби
проскочила крiзь вузол, але потiм застряла ще мiцнiше, однак Сивооковi
чомусь здавалося, що вона от-от має виприснути, i вiн, не гаючись, став
уперто тягти її на волю.
- Шанувався б, то щодня б мав повен рот такої вепрятини, - правив своє
Ситник. - Я добрий. Хочеш ще?
I, не ждучи вiдповiдi, знов подав Сивооковi наперемiну шмат хлiба i
шмат вепрятини, i хлопцевi зуби без перепрошувань зробили своє дiло, аж
сам медовар здивувався i хихикнув:
- Ой жереш!
А в Сивоока вже були вiльнi руки. Щоправда, на правiй ще висiла сириця,
але то вже його не турбувало. Тепер вiн мац iнший клопiт; чи стрибати з
вiзка вiдразу, чи пiдождати, поки Ситник його нагодує як слiд, бо голодне
його молоде тiло аж стогнало вiд бажання насититися. Але шлях якраз
проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що лiпшого мiсця ждати
не випадає, i рiшуче зробив вибiр мiж волею i ситiстю. Навiдлiг полоснув
Ситника мокрими вузлами сирицi по ситiй мордяцi, вискочив з вiзка i
покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара:
- Ой, убив! Ой, ой, ой!
Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще бiльше, тепер
уже вiд лютi на втiкача й на худобину, а що дужче вiн кричав, то швидше
несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному
напрямку. Струмок трапився хлопцевi на шляху, Сивоок перелетiв його,
розплескуючи увсiбiч скаламучену воду, в грузькому полi мало не зав'язнув,
вчасно схаменувся i пустився в оббiг, утiкав од Ситника, прославляючи волю
i кленучи цей голий, вiдкритий усiм очам край, де годi знайти прихисток i
сховок. Нiколи вiн не повернеться сюди, нiколи! Не вийде з пущi,
зостанеться там назавжди серед могутнiх дерев, серед звiрiв, якi живуть
самi по собi i не заважають тобi теж жити, як хочеш.
...Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпанiший за Сивоока,
залишки корзна, що висiли на його худеньких плечах, намокли пiд дощем, i
тепер стало видно, яка то збиранина рiзномасних латок: шмат полотна,
обривок начисто облiзлої вивiричої шкурки, ще якась брудна стьожка, а там
то й зовсiм лубок, вплетений на спинi. Замiсть портiв на Лучуковi висiли
смiшнi пацьорки, якi не прикривали навiть сорому. Сивоок, хоч наскрiзь
промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав
майже багачем. Ще не зношенi вовнянi порти, мiцнi ремiннi постоли, корзно
доброго тонкого хутра поверх лляної сорочки - весь справунок ще вiд
Родима, все придбане в купцiв, все таке, що хоч i на боярського сина. Ну,
там попротиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так,
як на Лучуковi, бо на тому й розшарпуватися нiчому було.
- Стрiлець, а не можеш вполювати собi хоч на корзно, - посмiявся
Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упiймав сторчака.
- Ге, уполюєш, а все заберуть, - вiдмовив той.
- Як то заберуть? - Сивоок уперше чув, щоб так.
- А побори - не знаєш хiба? Для князя, для боярина, а там воєвода з
дружиною наскочить, а там ще хтось...
- А сховатися - хiба нi?
- Де ж сховаєшся?
Це вже й зовсiм спантеличило Сивоока.
- Як то де? - вигукнув вiн. - А в пущi!
- Ге, - сказав Лучук, шморгаючи носом, - в пущi знайдуть. Тут їм усе
вiдоме. Де бортi, а де лови. От би в полi. Там е де сховатися.
- Але ж там усе видко!
- Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща
тiсна, Вiд одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось
жде. Втечемо в поле!
- Не пiду, - сказав Сивоок, - я звiдти насилу вибрався. Нiколи не
повернуся.
- Ну й дурний, - байдуже сплюнув Лучук.
- Давай я тобi покажу в пущi таке мiсце, куди нiхто й не поткнеться.
- Де ж то?
- Там, де тури.
- Турiв теж упольовують. Ще й як.
- Але не там. Бо там їх без лiку. Розтопчуть - лиш торкни бодай одного.
- I твiй тур там?
- Там. Тiльки це далеко. Тебе не шукатимуть?
- А хто мене шукатиме?
- Ну, батько.
- А вiн щодня молиться: "А щоб-тебе звiр розметав!" Тебе ж нiхто не
шукатиме?
- Мене шукає Ситник, але я до нього не повернуся бiльше.
Дурне то було дiло i непотрiбне. Але однаково не мали куди податися, то
й побралися неквапом у глиб пущi, втiшаючись волею, маючи себе за
неподiльних господарiв зеленого шуму. Перейшов дощ, затеплiло сонечко.
Лучук уполював косулю, i Сивоок зготував справдi князiвську печеню. Iшли
далi й далi, один одному розкриваючи лiсовi дива: то кущ, обсипаний
великими яскравими ягодами, що були схованi вiд стороннього ока i ярiли
сонцями, як тiльки пiдiймав один чи другий листок, то дику борть, повну
запашного меду, то тепле печище в синявi високих небачених квiтiв, то
хитро вибудувану нору дикого звipa, а там пiшли дiброви з вепрячими
ненаситними табунами, озера, забудованi бобрячими пiдводними палацами, i
вже на якийсь там ранок їхнiх блукань вiдкрилися просторi галявини з
купами дерев i густими перелiсками i на тих галявинах - брунатно-сiрi
рухомi гори i пагорки великих i малих турiв.
Сивоок умiло провiв Лучука просто туди, де залiг поранений Бутень, тиша
там стояла така, що хлопцевi стало моторошно: невже старий тур загинув i
вони застануть тiльки обгризений вовчуками кiстяк? Зовсiм не ховаючись,
вiн швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крiзь кущi на круглу
галявину i поточився назад, мало не зойкнувши вiд несподiванки.
На дощенту витолоченiй i стоптанiй на багно галявинi темною горою
височiв Бутень, мiцно вгрузаючи коротенькими нiжками в м'яку землю. Вiн
стояв боком до Сивоока i, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, i тiльки це
й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущi, але й тут
їх пiдстерiгало лихо, бо кущi з другого боку затрiщали, застугонiла земля,
почулося нетерпляче сопiння, могутня вогнисто-руда туша, вiючи на хлопцiв
нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, i
Сивоок насилу встиг вiдсмикнути вбiк свого розгубленого товариша. Рудь
пхався до Бутеня.
Чи вiн уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певнiстю i
нагальнiстю, чи вже мiрялися вони знов i знов силою з старим туром тут а
чи там, на широкому роздоллi серед трав i дерев! Чи сам вiн одкрив Бутенiв
сховок i тепер доборював старого, користуючись його немiччю, а чи Бутень,
трохи оклигавши пiсля поранення, заманив сюди Рудя i спробував провчити
молодого нахабу?
Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мiрялися тут силами, коли
судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок i в якому станi застав її
тепер.
Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника i
тiльки вдавав сонливiсть, насправдi ж висталюючи кожен м'яз свого
потужного тiла. Досвiд пiдказав йому навiть, звiдки треба ждати Рудя, i
вiн наставив свої страхiтливi роги точно в напрямку наближення ворога. I
як тiльки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з
мiсця, вiдразу впiймав того на роги, не дав викрутитися, примусив iти в
бiйку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набiк,
тому вiн вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж
переступав заднiми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався
Бутень. Вiн попхав Рудя назад, той задрiботiв ногами, став вiдступати,
вiдступати i, певно, ганебно б утiк, якби не вперся задом у товсту вiльху,
що росла на краю галявинки. Вiльха стримала вiдступ Рудя, вiн спробував
навiть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, вiн пхав i
пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-пiд його рогiв,
гори м'язiв на шиї й холцi в Бутеня мовби ще зростали в своїй твердiй
кам'яностi i гнiтили, гнiтили Рудя, не даючи тому нi часу, нi змогу
випростатися. Звичайно ж, Рудь не пiддавався так ото вiдразу. В його
молодому тiлi скупчилося вже чимало нагуляної сили, опрiч того, була за
ним перевага в першому поєдинковi, коли саме вiн, а не Бутень завдав удару
своєму супротивниковi. Тут вiн не мiг вiльно вiдскочити набiк i знов
шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв,
випружував свою шию, затвердiлу на дуб, затвердiлу, може, навiть дужче,
анiж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвiчi товща. Певно,
сподiвався ще Рудь i на те, що в його молодому тiлi бiльше витримки, анiж
у старого тура, який ще не загоїв своєї рани. Головне для нього було -
стримати цей перший кам'яний натиск Бутеня, не поступитися, не зiгнути
шию, бо тодi велетенськi роги Бутеня пронижуть його наскрiзь.
А що натиск старого тура не згасав, а ще побiльшувався, то Рудь,
тупцяючи переднiми ногами, поступово бiльше й бiльше вигинався в хребтi,
вже його спина випнулася догори, вже переднi ноги ближче й ближче
пiдтупцьовували до заднiх, вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотiв
сховати голову мiж переднiми ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в
величезне м'язисте кiльце, яке ось-ось мало розпуститися i вiдкинути
старого Бутеня в ту саму хвилю, коли той витратить рештки своїх сил. У
Бутеня вiд неймовiрної напруги розтрiскалася на стегнi кора, що нею
затягло рану, i червона ропа за-сльозилася по волохатiй нозi, вiд усього
його величезного тiла здiймалася важка пара, виряченi баньки лiзли вже на
боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудевi справи були ще гiршi. Вiн
дрiбно тремтiв вiд напруги всiм тiлом, кожен м'яз, кожна жилка зсудомлено
тiпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже напнулася
так, що мала неодмiнно зламатися в самiй своїй серединi.
I якраз тодi, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка,
вiн останнiм зусиллям вивихнувся набiк i важко впав у багно. Боки йому
ходили ходором, руда шерсть змокрiла на хлющ, з роззявленого рота
висунувся безсилий потемнiлiй язик.
А Бутень стояв над своїм поверженим ворогом нерухомий i байдужий. Не
добивав того i не вiдходив вiд нього, так нiби хотiв утiшитися до кiнця
своєю перемогою. Насправдi ж знерухомiв вiн од безсилля, од остаточної
вичерпаностi. Мiг ще втриматися на ногах - ото й усе.
I довго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо
темнiв над ним, загрозливий тiльки видом своїм, а насправдi теж безсилий.
Потiм Бутень, якому не годилося виказувати свою вичерпанiсть, все ж таки
спромiгся ступнути вбiк до калюжi з водою, неквапом занурив туди морду,
довгопив i, грiзно забутiвши, почалапав крiзь кущi до свого племенi, яке,
певно, з радiстю повiтає його повернення.
А Рудь ще якийсь час полежав, а потiм трохи посунув голову, бо на
бiльше не стачило сили, видовжив ще далi язика, загнув краєчок ковшиком i
став хлебтати по-собачому воду з тої самої калюжi, в якiй вгамував свою
спрагу Бутень. Вiн хлебтав довго i тяжко, з великими перепочинками, бо
навiть на таку просту рiч був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука,
показав очима: гайда.
Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем:
- Гарно язика солопив, так i бажалося менi пiдскочити та вiдкабетувати
ножем. Ото б печеня була!
- Дурний ти, - незлобиво сказав Сивоок.
- Я старший за тебе на три лiта, - образився Лучук.
- А розуму не маєш.
- Зате в тебе розум - носити квiтки з пущi.
- А що, - зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, - носив! Хочеш - ще раз
понесу!
- Щоб знову попасти до ями!
- А я хитрiшим буду. Перекину Величцi квiтку через гострокiл - i так.
- Як же ти перекинеш?
- Бо я грудку можу кинути далi за будь-кого.
- Нащо тобi грудка? Можеш свою квiтку причепити менi до стрiли, я й
закину її за гострокiл. Я все можу.
Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не
посварився.
- А тодi пiдемо далi, - сказав вiн. - Хай Величка гадає, звiдки впала
па неї квiтка.
- А коли її знайде Ситник? - поспитав Лучук.
- То й хай гадає, звiдки впала на нього стрiла.
- Однаково гаразд! I пiдемо далi полем!
- А потiм пущею.
- А тодi полем!
- I пущею!
...Тiльки й слiду вiд них було, що дивна стрiла посеред Ситникового
обiйстя з почепленою до неї синьою квiткою з найглибшої пущi.
1941 РIК
ОСIНЬ. КИЇВ
...Ми готовi почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель.
П. Пiкассо
Професор Адальберт Шнурре любив точнiсть. Вiн пишався своею точнiстю.
По ньому, як колись мешканцi Кенiгсберга по фiлософу Канту, можна було
перевiряти хронометри.
Вiн з'являвся на концтабiрнiм плацу рiвно десять хвилин на десяту.
Щоправда, назва "плац" мало пасувала до розбагненого пустиря, але,
по-перше, пустир був умiло обплутаний двома рядами новенького, привезеного
аж з рейнських заводiв колючого дроту, а по-друге, на тiй частинi пустиря,
яка мала спадистий нахил до безконечних київських ярiв, до професорового
приїзду табiрна охорона завжди вишиковувала всiх ув'язнених, незважаючи на
їхнiй вiк, стать i стан, у якому вони перебували, а слiд додати, що
бiльшiсть з тих, хто попав за колючий дрiт цього київського концтабору,
перебували в тому станi, який мав неодмiнно кинути їх униз, до ярiв, де
вже цiлий мiсяць методично вистукували кулемети.
Гефтлiнгiв, тобто ув'язнених, вишиковували на плацу о дев'ятiй для
апелю, простiше кажучи, перевiрки. Нiмцi не квапилися. Погода стояла
дощова, золотої київської осенi, про яку так багато вони начулися, цього
року чомусь не вийшло, рано впали холоди, облiтало листя, клубочилося
сiрими хмарами небо. Вставати вдосвiта в таку негоду не хотiлося, отож i
гефтлiнги могли собi поспати до дев'ятої, надто ж якщо брати до уваги, що
в багнюцi, просто неба не дуже-то наспишся, хоч i небо над тобою, i земля
пiд тобою нiбито й твої, рiднi.
Апель тривав довго - пiвгодини, а то й годину. Перераховували по десять
разiв, прискiпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу,
яка мала вже сьогоднi вiдмарширувати до ярiв (а хто сам не мiг
марширувати, того вiдтранспортовували автомашинами, бо завойовники були
багатi, цивiлiзванi, технiзованi й машинiзованi аж по саме нiкуди),
крутили й вертiли змучених людей, всiляко вiдтягуючи ту жадану для всiх
ув'язнених хвилю, коли гнали їх до "кухнi", де пикатий кухар важким, на
довжелезному держалнi черпаком (щоб зручнiше було бити неслухняних по
головi, стоячи на своєму кухарському тронi) наллє нiзчимної баланди
кожному в те, що вiн має: кому в бляшанку вiд консервiв, кому в казанок,
кому в каструльку, передбачливо захоплену з дому, кому в кепку, а кому й
просто в долонi, бо посуд тут цiнувався вище золота, i вже коли ти не мав
посудини, то й не мiг мати нi за якi багатства свiту.
Але з того часу, як професор Адальберт Шнурре вирiшив прибувати до
табору рiвно десять хвилин на десяту, табiрнiй охоронi доводилося
квапитися i закiнчувати апель за десять хвилин, нi на секунду пiзнiше, бо
штурмбанфюрер Шнурре любив точнiсть i за найменший вiдступ вiд неї вимагав
якнайсуворiшого покарання, а штурмбанфюрера Шнурре боялися всi - вiн
виконував у Києвi дуже важливе доручення, отже, мав надзвичайнi
повноваження.
Хоча, якщо казати правду, професор Шнурре все ж давав своїм
спiввiтчизникам ще двi-три хвилини на звершення клопiтливих апелевих
справ, бо, пройшовши на середину плацу, що являла собою найвищий пагорб на
цьому обгородженому дротом окрайцевi київської землi, дозволяв собi трохи
помилуватися мальовничим виднокраєм, якого навiть вiн, досвiдчений
мистецтвознавець, не мав з чим порiвняти.
Хвилясто здiймалися лагiднi київськi узвишшя, порозрiзуванi спадистими
ярами, i кожен такий вигин значився дивовижною храмовою спорудою: то
Андрiївська чудо-церква на краю Старокиївської гори, .то, мов повстале з
глибини тисячолiття вiзантiйське видиво, Денисiвський монастир, то схована
у розхилку ярiв коло самих нiг професора Шнурре Кирилiвська церква, а
далi, за Подолом i Куренiвкою, за покритою низькими осiннiми хмарами
стародавньою Оболонню, сталево зблискував Днiпро i вгадувалася свiтла
Десна, що зливалася з своїм древнiм отцем. Яке чудо! Професор зiтхнув од
розчулення, дiставав хусточку, витирав обличчя, власне, хотiв витерти самi
очi, але не мiг же вiн виказувати перед усiма свого розчулення, вже лiпше
послатися на вологiсть ранкових київських туманiв.
Поки штурмбанфюрер Шнурре милувався пейзажем, його денщик розставляв
складаний парусиновий стiльчик i, завмерши в положеннi "струнко", ждав,
поки начальство сяде, а перекладач, молодий прогонистий зондерфюрер, з
нахабними очима, схованими за скельцями пенсне, вiдкашлювався, прочищаючи
горлянку для затяжної мови.
Професор, а водночас i штурмбанфюрер, Шнурре сiдав, кивав денщиковi,
дякуючи за стiльчик i даючи знак, що той може стояти вiльно, мило
всмiхався до перекладача i вимовляв щоразу те саме: "Альзо, майне дамен
унд герен", що означало: "Отже, мої дами й панове!"
Потiм ще вiн питав, на чому ми зупинилися, так нiби все це вiдбувалося
в унiверситетськiй аудиторiї i перед ним веселi студенти-буршi, а не
змученi, вмираючi ув'язненi. Нiхто не вiдповiдав професоровi Шнурре, та
вiн i не сподiвався на вiдповiдь, сам гаразд пам'ятав, на чому зупинився
минулого разу, i тому, виждавши для годиться, булькотливим голосом
продовжував свої дивовижнi табiрнi читання.
Перша фраза була теж завжди та сама: "Як стверджував мiй сталий
київский кореспондент професор Гордiй Отава", далi починалися варiацiї.
- Як стверджував мiй сталий київський кореспондент професор Гордiй
Отава, iсторичний процес розвитку мистецтв повинен уявлятися нам чимось
нiби нанизаним на єдиний стрижень рiвномiрно еволюцiонiзуючої "художньої
волi", якогось послiдовного стилеперетворення, якоїсь етнографiчної
формули, яка завжди зберiгає в собi елементи незникаючої традицiї. Як люди
передають у спадок своїм дiтям усе краще, що мають, але водночас не
дозволяють дiтям не бути схожими на себе, так i мистецтво в своєму
невпинному розвитку завжди спирається на якiсь несхитнi пiдвалини, i в
ньому завжди можна вiдшукати архетипи, як знаходимо ми ядро в кожнiй
горiховiй шкаралупi, якщо, звiсно, горiх не зiпсований.
Звичайно, це погляди не новi, вже мiй спiввiтчизник Вельфлiн, який
фактично першим створив науково послiдовну iсторiю мистецтв, своїм
науковим методом, опертим на порiвняння елементiв i структур художнiх
творiв, мимоволi наштовхнув на iдею невпинно еволюцiонiзуючого мистецтва.
На професора Отаву, гадаю, як на запеклого матерiалiста, вплинув i Чарльз
Дарвiн з його теорiєю виникнення й розвитку видiв. Я примiтивiзую, але
прошу зрозумiти мене правильно: в даному випадку я не намагаюся принизити
професора Отаву, а тiльки дошукуюся кореня його помилкових поглядiв. А що
такi погляди помилковi, показує навiть не iсторiя, в яку зараз не час
заглиблюватися, а саме життя.
Мав слушнiсть Дiльтей, який висмiював уявлюваний поступовий розвиток
мистецтва, що, зрештою, став (цитую по пам'ятi, тому можлива неточнiсть)
"витвореною в головi штучною логiчною пряжею, завислою в повiтрi i
позбавленою грунту". Мистецтво розвивається стрибками, створене сьогоднi
може бути абсолютно несхоже на те, що творилося ще вчора. Новi суспiльнi
формацiї, якi приходять на змiну старим, вимагають i цiлковито нового
мистецтва. Перемога нового ладу ставить перед мистецтвом новi завдання.
Хтось хоче заперечити? Але ж цс так очевидно. Ми братимемо приклади в
сучасностi. В Європi встановлено новий порядок, принесений у вiдсталi
колись країни i землi доблесними солдатами фюрера. Що ми мали тут, i що
маємо тепер, i що сподiваємося мати?
Професор Шнурре заплющив очi. Вимальовував майбутнє мистецтва при
"новому порядку", який запанує в Європi.
- Яка тут еволюцiя? Яка поступовiсть розвитку? Геть усi пережитки, якi
звуться традицiєю! Ми повиннi заявити, що вiд народження Iсуса Христа в
свiтовому мистецтвi панувала лише одна традицiя i то -
єврейсько-занепадницька. Нарештi ми зможемо очистити мистецтво, створити
цiлком нове, по-справжньому високе, небачене. Хтось хоче заперечити?
Звичайно, кожен з них мiг би заперечити. Хоч би посилаючись на iмена
великих нiмцiв, вiдомi всьому людству. Хоч би вказавши професоровi Шнурре
на неймовiрну плутанину в його розбалакуваннях. Хоч би, зрештою, плюнувши
йому в пику вже тiльки за те, що вiн надягнув на себе мундир
штурмбанфюрера (бо нiхто не знав ще й таємної мiсiї Шнурре в Києвi).
Але тi змученi, голоднi, стероризованi, вiдданi на понищення люди, якi
стояли перед професором Шнурре, мали в думках iнше, зосереджувалися в тi
хвилi зовсiм не па абстрактних теорiях, а насамперед на вирiшеннi
оголеного в усiй свонїй жорстокiй вiдвертостi питання: хто кого? Серцем
вiдчували, що фашисти будуть поконанi, вiрилося тiльки в це, жилося тiльки
цiєю надiєю, а жахливе буття наштовхувало на розпачливу зневiру, а в ярах
не вгавала катiвська стукотнява кулеметiв, а великi армiї десь
вiдкочувалися й вiдкочувалися на схiд, i вже окупована була майже вся
Україна i фашисти пiдходили до Москви.
Окрiм того, всiм було вiдомо, що зiбрали їх тут зовсiм не для дискусiй
з фашистським професором на теми з iсторiї мистецтва, а з твердо
визначеною метою. Мета ця була: вiдшукати серед них, вилучити з їхнього
загалу, з їхнього на перший погляд досить одноманiтного, а насправдi
рiзноманiтного, як кожне людське, середовища київського професора Гордiя
Отаву, який чомусь пильно знадобився окупантам.
За кiлька днiв до цього їх збирали не раз i не два, i начальник табору,
зовнi байдужий, атлетично збудований офiцер, через перекладача звертався
до них з такими словами: "Мiж вас знаходиться професор Гордiй Отава.
Пропоную професоровi Отавi зголоситися табiрному командуванню добровiльно,
при цьому обiцяючи йому збереження життя i цiлком цивiлiзоване з ним
поводження". Коли ж професор Отава не вiдгукнувся на таку пропозицiю,
звернення до в'язнiв набуло iншої форми:
"Той, хто вкаже табiрному командуванню на професора Отаву, одержуватиме
полiпшене харчування i буде переведений до табору, де є теплi сухi бараки
i постiль для спання".
Отже, покажи професора Отаву - i спатимеш на м'якому!
Однак аматорiв м'якого й солодкого спання щось не знайшлося. Якось
виходило так, що тi, хто знав професора Отаву, не мали нiякого намiру
виказувати його фашистам, а якщо, може, й були в таборi люди, якi могли б
спробувати вимiняти зайву порцiю баланди на професора, то вони нi сном нi
духом не вiдали, де тут може переховуватися справжнiй професор, серед цих
немитих, неголених, замазурених обдертюхiв. А може, й не треба так погано
думати навiть про двох-трьох з усiх ув'язнених. Бо хоч люди не святi i
всяк хоче жити, але справа з видачею професора Отави набирала ваги вищого
принципу, це була чи не єдина для всiх кинутих за дрiт нагода довести
вороговi свою твердiсть, незламнiсть i, коли хочете, зневагу.
Не дiждавшись нiчого вiд своїх в'язнiв, комендант так само байдуже дав
час для роздумiв до обiду, пригрозивши, що в разi мовчанки вiн розстрiляє
кожного десятого. Однак цю його заяву зустрiнуто було майже скептично,
якщо можна взагалi говорити про наявнiсть такого почуття в душах змучених
i позiрно зломлених людей, комендантовi здалося навiть, що уловлює вiн то
там, то там посмiшки на виснажених обличчях, i вiн зрозумiв, що вони все
прекрасно знають, знають його безсилля будь-що зробити з ними, будь-чим
залякати, бо хiба ж можна залякати людей, якi вже вмерли, а всi вони
вважали себе мертвими з тої хвилi, як захоплено їхнє велике мiсто, а їх
самих кинуто сюди або вiдразу загнано в глинища ярiв i розстрiляно.
I хоч як намагався комендант виказати свою байдужiсть, але ве втримався
i тихо вилаявся, згадавши святе розп'яття i ще якесь доволi абстрактне
поняття, бо досить добре вiдав, що навiть своєї теперiшньої погрози
здiйснити не зможе i не розстрiляє нi десятого, нi сотого, нi взагалi
жодного з цього табору до того часу, поки не вивудять звiдси того клятого
радянського професора, який так пильно знадобився штурмбанфюреру Шнурре,
що прибув до. Києва з надзвичайним повноваженням на чолi таємничої
есесiвської команди.
I через те, що професора Отаву не було знайдено нi до обiду, нi до
самого вечора, нi вночi, хоч в'язнiв тримали на ногах до ранку, не даючи
нiкому бодай присiсти, штурмбанфюрер Шнурре заявився рiвно за десять
хвилин пiсля початку апелю, щоб задемонструвати свiй власний метод
вiдшукування професора Отави, якого вiн, на превеликий жаль, нiколи не
бачив, але якого вельми добре знав.
Так почалися дивовижнi лекцiї професора Шнурре на теми шляхiв розвитку
мистецтва перед ув'язненими київського концтабору восени сорок першого
року.
Якби Адальберт Шнурре спробував читати свої лекцiї на пустельному
березi розшумленого моря, то й тодi б мiг сподiватися на якесь там
вiдлуння, бо не всi б його слова тонули в розбурханiй стихiї: сякi-такi
море б вiдкидало йому назад. Якби вiн викрикував свої просторiкування
просто в глухий кам'яний мур, то, згiдно з законом вiдбиття, його крикнява
поверталася б до нього, хай i понiвечена та знеформлена. Якби и гукав
нiчному притишеному небу, то небо вернуло б його погуки землi, а та б
прикотила їх до професора луною.
Але такої зневажливої глухоти, яку виказували до професорової мови цi
люди, нiхто б не знайшов нi в живiй, нi в неживiй природi.
Вони стояли не мертво - уважне професорове око це вiдзначало. То якесь
сколихнення час вiд часу перебiгало по нерiвнiй шерензi, мовби
зсудомлюванiй вiд болю, i тодi Шнурре знав, що то подiяли не його високi
теорiї, а нелюдське виснаження i десь у глибинi хтось там мав упасти на
землю, але його пiдтримували, водночас ховаючи вiд пильних очей наглядачiв
i самого "лектора", то хтось, вже й не ховаючись, переступав з ноги на
ногу, то хтось дивився на захмарене київське небо, то повертав голову до
ярiв, де вже зранку починалося татакання кулеметiв. Але все це безмовно,
нiхто не виказав видимої неуважностi, якось виходило навiть так, що всi
пильно дивилися на професора Шнурре, не спускали з нього погляду, навiть
одвертаючись на мить туди чи сюди, отож у нього не було нiяких пiдстав
скаржитися на невдячнiсть аудиторiї, його лекцiї пе переривалися жодним
iнцидентом, спокiйним голосом, не пiдвищуючи тону, вiн вiдчитував черговий
шматок, пiдводився, дякував за увагу, денщик складав його стiльчика,
перекладач знiмав пенойе й протирав скельця, i вся трiйця, очолювана
штурмбанфюрером, йшла собi, щоб назавтра прибути знову.
Професор Гордiй Отава теж стояв у шерензi приречених i теж мав слухати
безглуздi лекцiї професора Шнурре. Та чи й чув вiн їх?
Вiн, як i всi, теж дивився на одутле обличчя професора-штурмбанфюрера,
але бачив не бiлу невиразну пляму, посеред якої ворушилися самовдоволенi
губи, - вiн бачив Київ. Київ обставав його з усiх бокiв, вiн був у його
коротких, уривчастих, страшних снах пiд холодними дощами, вiн був спершу
великим, теплим, живим, всемогутнiм i нерушимим, як стiна Оранти в
Софiйському соборi, здавалося Гордiєвi Отавi, що Київ ще простягає до них
свої руки i ще пiдтримує їх бодай на духу, пiдтримує навiть тодi, коли
вони вже падають, коли вже несила пiдвести змучене тiло i тiльки очi
вперто летять догори i шукають i питають, i не вiрять: "Як же це? Чому?"
Але днi сунулися в невпиннiй сiростi, хмари залягали весь Київ,
залягали i налягали на нього щодалi дужче i бiльше, i в серце професора
Отави стала продзюркувати тоненькими цiвочками зневiра. Хтось тут був уже
мертвий: або ж вiн сам, Гордiй Отава, або й цiлий Київ, бо нi один, нi
другий не приходили на помiч один одному, кожен змагався в самотi, може,
змагався з самотою, а може, й з умиранням?
I коли щоранку Адальберт Шнурре милувався завойованим великим
праслов'янським мiстом i розчулено зiтхав у неубут-ньому захватi перед
мальовничiстю київських пагорбiв i київських соборiв, для Гордiя Отави i
його товаришiв то були найтяжчi хвилини.
Бо тодi Київ здавався їм великим, безмежним цвинтарем, а храми, собори,
монастирi на його задощених пагорбах стояли, мов каплицi смутку, i хрести
на них - наче кiстлявi символи вмирання.
Професор Шнурре мiг бачити тiльки те, що лежало перед очима, йому й
того було задосить для вдоволення пихи переможця i переможця не простого,
а з витонченим, високорозвине-ним художнiм смаком.
А Гордiй Отава бачив увесь Київ так, неначе пiднiмала його дивна сила
над мiстом, але все поймалося для нього сiрою iмлою, всi київськi гори
схожi були чомусь на Байкову гору, в чiткiй розкресленостi центральних
кварталiв i в милiй плутанинi маленьких вуличок i провулкiв знову було
щось вiд цвинтарного змiшання порядку з безладдям, вiн мимоволi бiг думкою
до тої алеї Байкового кладовища, де пiд чорною камiнною плитою спочивав
його батько - Всеволод Отава, а ще давнiше на тому-самому кладовищi злiг
його дiд Юрiй, iснувала неписана традицiя в родинi Отавiв - називати синiв
тiльки слов'янськими iменами, це йшло вiд їхнього патрiотизму. Але чи вже
така це ознака патрiотизму - неодмiнно вмирати в тому самому мiстi й бути
похованому на тому самому кладовищi?
В свої сорок шiсть рокiв професор Отава був далекий вiд думок про
смерть. Тепер отут, у вбиваному й топтаному Києвi мiг бути вiдвертим. Не
хотiв помирати перш за все тому, що мав малого сина i просто не мiг собi
уявити, що б робив його Борис без батька. По-друге (а може, саме це й було
по-перше?), не хотiв помирати просто задля самого себе. Бо хотiв жити!
Перш за все жити, а вже потiм решта: його робота, його теорiї, його мрiї.
Коли- його невiдь-чому схопили й кинули за дрiт, вiн спершу вважав, що це
помилка. Але потiм зрозумiв, що всi, хто з ним був, думають так само, i
повинен був, як чоловiк мислячий, зiзнатися перед самим собою, що помилки
немає жодної, - є жорстока закономiрнiсть вiйни. То вже iнша мова, що сама
вiйна - найжахливiша помилка людства, але не тут i не тепер доводити
комусь цю iстину.
I, ставши жертвою стихiйностi, професор Отава на довгий час сам
пiддався невизначеностi, вiн плавав у якiйсь порожнечi, з якої не бачив
виходу, з цiлковитою байдужiстю зустрiв намагання нiмцiв вивудити його з
табору для якихось своїх цiлей, i хоч це обiцяло, може, життя, хто мiг
таким чином уцiлiти (ймовiрно, тiльки ймовiрно!) - не вiдгукнувся i навiть
прирiк собi в думцi, що коли його хтось видасть, то вiн не вiдкриється
фашистам, навiть будучи розiп'ятий на хрестi.
Може, саме тому перших два чи три днi Гордiй Отава абсолютно не чув, не
розрiзняв жодного слова з "лекцiй" Адальбер-та Шнурре. Вiн стояв десь
збоку, дивився поза професором Шнурре, дивився на свiй Київ, i з його уст
виплiталося щось - чи то бiль, чи то посмiшка вiд дорогого спогаду, а чи
глумливiсть, адресована отому чоловiковi в есесiвському мундирi,
чоловiковi, який перед вiйною, ще зовсiм недавно, називав себе професором
i з незбагненним запалом ув'язувався на сторiнках наукових журналiв у
гострi суперечки з питань мистецтва.
Тепер його власна наукова суперечка, яку вiв перед вiйною з професором
Шнурре, видавалася Гордiєвi Отавi цiлком чужою, непотрiбною, вона стояла
десь збоку мертвим докором, суперечка стала мовби живою iстотою, вона
прибирала то вигляд сумної заплаканої жiнки з безпораднiстю в пiднесених
руках, то ставала дивною двоголовою iстотою, мов прадавня Горгона, i тi
двi голови намагалися загризти одна одну, а поряд iз цiєю
зматерiалiзованою суперечкою вставали з одного боку чемнi й взаємно
ввiчливi професори Отава i Шнурре, в середньовiчних мантiях, обшитих
горностаєм, неначе у володарiв, а з другого боку теж Шнурре i Отава, але
вже в нинiшньому станi, вже як запеклi смертельнi вороги, один там, на
пiдвищеннi, охоронюваний силою i зброєю, а другий внизу, кинутий аж до
найбiльших глибин, де життя межує зi смертю, полишений на власнi сили, на
самого себе.
А колись же було все так розмiрене конкретно, так спокiйно й неквапно,
їхнi статтi навперемiн з'являлися в журналi, що виходив один раз на
квартал, тобто всього лиш чотири рази на рiк. Журнал, як бiльшiсть суто
академiчних нiмецьких видань, розрахованих на всеєвропейську аудиторiю,
мав назву з неодмiнним "фюр": "Цейтшрiфт фюр..."
От тобi й фюр, от тобi й цур, от тобi й пек!
Хто б мiг передбачити, що справа обернеться таким дивним робом?
Професоровi Отавi навiть докоряли за те, що його науковi iнтереси скупченi
на занадто вiдлеглих у часi проблемах. Кому це може бути цiкаво - початки
християнського мистецтва?
Власне, Отава й не став би встрявати в суперечку з невiдомим
марбурзьким професором Шнурре. Але цей Адальберт Шнурре виступив у
нiмецькому журналi з великою статтею, де викладав "свою теорiю" про
характер малярства первiсних християн у римських катакомбах.
Теорiя була досить немудра. Шнурре намагався довести первiсно близький
зв'язок мистецтва катакомб з язичеським малярством епохи iмператорiв.
Камери в катакомбах, мовляв, прикрашалися так само, як i взагалi тодi
прикрашалися живописом рiзнi примiщення (для прикладу, в Помпеях, де це
можна простежити найвиразнiше: стiни роздiлялися лiнiями i обрамленням на
рiзнi поля, а вже цi останнi пожвавлювалися мiфологiчними фiгурками. З
цими чисто язичеськими декоративними схемами переплiталися християнськi
мотиви, численнi символи i натяки, молiльники "оранти" й iншi постатi, а
також маленькi бiблейськi сценки по вибору, вплив на яких виявила лiтургiя
мертвих.
Погляди цi були помилковi, до того ж належали вони зовсiм не
професоровi Шнурре, а нiмецькому вченому Вiльперту, який ще 1903 року
видав у Фрейбурзi прекраснi кольоровi таблицi "Малярство катакомб Риму" i
тодi ж таки висловив свої мiркування про це малярство, якi тепер
повторював професор Шнурре, повторював у всiй помилковостi, однак забувши
згадати про справжнього автора.
Свого листа до редакцiї журналу професор Отава так i розпочав: "Ще
Вiльперт..."
I якраз ця перша фраза в публiкацiї загубилася. Редакцiя видрукувала
посутнi заперечення київського професора, а щоб хоч якось усправедливити
свiй вчинок щодо першої фрази, в кiнцi було додано примiтку, що, певно,
київський колега в своїх дослiдженнях користувався не досить виразними
матерiалами i не мав пiд рукою прекрасних таблиць Вiльперта, а тому,
мовляв, професор Адальберт Шнурре ласкаво згодився офiрувати своєму
опонентовi примiрник фрейбурзької публiкацiї, за що редакцiя складає йому
найглибшу подяку.
Справдi, на київську адресу Отави прийшла бандероль, у якiй вiн знайшов
таблицi Вiльперта i надзвичайно ввiчливигй листа вiд професора Шнурре,
який пробачався за нетактовнiсть журналу i просив прийняти цей щирий
дарунок вiд нього як запоруку їхньої творчої дружби, е цетера, е цетера, е
цетера.
Довелося подякувати Адальберту Шнурре, хоча, звичайно, професор Отава
зазначив, що таблицi Вiльперта вiн у своєму розпорядженнi мав i перед тим,
окрiм того, в Москвi є пречудовi акварелi Реймана, якi дають набагато
краще уявлення про характер катакомбного малярства, анiж Вiльпертова
публiкацiя. I, може, саме завдяки тим акварелям вiн прийшов до висновку
про рiзку вiдмiннiсть мiж характером мистецтва катакомб i помпейським
стiнописом.
Так вiдбувалося роздвоєння суперечки, її розщеплення на частину видиму,
публiковану й далi в квартальнику, i невидиму, що замкнулася в листуваннi.
В журналi професор Шнурре знов i знов доводив тезу про невпиннiсть
розвитку мистецтва, вiдкидав категорично поняття "нове мистецтво" на тiй
пiдставi, що кожне так зване "нове мистецтво" гнiздиться в старому,
виходить з нього бiльшiстю своїх елементiв, народжується в старому, як
дитина в материнському лонi. Так з грецького вийшло мистецтво Риму, а вже
останнє породило мистецтво християнське. З iншого боку маємо досить цiкаву
вiдповiднiсть мiж розквiтом мистецтва i розквiтом держави. I якщо розквiт
одного ладу автоматично перекреслює всi досягнення попереднього, що ми
мали з греками, римлянами, а потiм з християнськими iмператорами, то
мистецтво, яке гармонiйно вiддзеркалює велич влади, пiдкоряється iснуючiй
владi, виходить своїми джерелами з мистецтва влади, вiдкиненої, знищеної.
Це вiчний парадокс мистецтв, i вченi повиннi примиритися з ним.
Професор Отава i в гадцi не мав подiляти сумирнiсть свого марбузького
колеги. Та й чому? Хiба розквiт грецького мистецтва не припадає на початок
полiтичного занепаду колись всемогутньої Грецiї? Хiба Платон, який прагнув
вибудувати теорiю iдеальної держави, не оголосив художникiв
"понадкомплектними громадянами" i не домагався остракiзму за межi Афiн
усiх справдi талановитих художникiв? Де ж тут гармонiя мiж владою i
мистецтвом, де вiдповiднiсть їхнього розвитку? Якщо взяти грекiв i римлян,
то позiрно в їхньому мистецтвi мовби справдi простежується невпиннiсть
розвитку. Але це тiльки в окремих елементах. Коли ж розглянемо цiле, то
неважко помiтити абсолютну несхожiсть, навiть кричущi протирiччя. Якщо в
грекiв - цiлковитий розрив мiж владою i мистецтвом, то мистецтво
iмператорського Риму майже цiлком породжене владою. Воно черпало всю свою
наснагу, пиху i велич у владi. Рим панував над свiтом, вiн прагнув
протиставити грецькому естетично-науковому сприйняттю життя iнше, яке
базувалося на владi, державному авторитетi i правовому порядку. Тому
з'являються такi споруди, як терми Тiта, прибудови Домiцiана до
iмператорського палацу на Палатинi, дiм Флавiїв - велетенськi зали, цiлi
комплекси небачених склепiнчастих примiщень. Мистецтво мовби вiдчувало
надмiр прихованих сил, якi хоч i панують, але вже ведуть до загибелi.
Звiдси якась бароккова несамовитiсть матерiальної гри сил аж до руйнування
стародавнiх моментiв рiвноваги. Рвуться всi гармонiйнi зв'язки, пропорцiї
виростають до гiгантських розмiрiв. Взяти хоча б арки Трояна в Анконi й
Тiмгадi, спорудженi Андрiаном мiськi ворота в Адалiї.Дiоклетiанiв палац у
Сплiтi, будiвлi в Гератi, Пальмiрi, храм у Баальбеку з його небачено
гiгантськими колонами i скульптурними рядами, де скульптури розташовано в
два поверхи. Порушується взаємодiя мiж архiтектурними формами i
навколишнiм простором, i як цiлковите торжество цього розриву,
трактованого з майже примiтивною обмеженiстю, вигадується трiумфальна
колона, яка вже нiчого не пiдтримує, не має вiдношення до будь-якої
споруди i навiть не пронизує простiр, як то мали ми на прикладi
єгипетських обелiскiв, а покликана слугувати iдеї про-пагаторськiй,
дифiрамбiчнiй.
I в той час, як нагорi тонув у розкошах i в надмiрностях iмператорський
Рим, внизу, в сухих кам'янистих пiдземеллях, народжувалося щось нове,
всемогутнє, як отi постатi орант з молитовно пiднесеними руками. Бiйтеся
пiднесених у молитвi рук! Рука пiднесена - рука занесена. Рано чи пiзно
така рука падає вниз. А падаюча десниця якщо й не караюча, то неодмiнно
шкулька, погрозлива.
Народжується мистецтво цiлковито нове, не схоже на будь-яке з дотихчас
iснуючих. Супроти важезних iдолiв, гармонiйних героїв i самовдоволених,
буйних у своїй плотськiй силi богiв тут виступає безплотна духовнiсть,
легка окриленiсть духу. Плоскi, позбавленi щонайменших натякiв рельєфностi
постатi виформовуються, виникають iз стiн, мов тiнi або привиди, мов
згущенi молитви. Мета живопису - не давати розкошування очам, а закликати
до молитви i пiднiмати душi в очiкуваннi переднакресленого людству
вибавлення з грiхiв i страждань. Тому надзвичайно обмежена кiлькiсть
типiв, майже вiдсутнi рухомi, живi композицiї, постатi з'являються перед
нами в непорушнiй фронтальностi, панування шаблонiв у зображеннях
постатей, якась мовби абревiатура, мистецький умовний код. Що це?
Збiднення iснуючого мистецтва? Нездарнiсть катакомбних художникiв? Але
нездари завжди намагаються наслiдувати вже iспуюие. Отже, вони мали б
копiювати античнi взiрцi. А цi - нi. Були цiлковито оригiнальнi. Не схожi
нi на кого. Було нове мистецтво. Нi примiтивне, нi старосхiдне, нi
народнообрядове. Нове, революцiонiзуюче, як кожне справжнє мистецтво.
Найцiкавiше ж: не пiдтримуване нiким, найперше владою, бо влади первiснi
християни не мали жодної, були переслiдуванi, iмператори для ї забави в
цирках велiли кидати їх на роздертя диким звiрам, Дiоклетiан скомандував
цiлому вiйську випустити стрiли в прив'язаного до стовпа юного Себастьяна
тiльки за те, що той наважився сказати серед воїнiв слово на захист нової
вiри. i Але ж пiсля Костянтина християнське мистецтво виказує свої
незаперечнi зв'язки з античнiстю, заперечував Отавi професор Шнурре.
Святi, як i в античному свiтi, спускаються на землю.
Вседержитель-пантократор возсiдає на тронi, судить, видає закони подiбно
до. Зевса, а також до царя земного. Бiблiйськi сюжети знаходять своє
вiдбиття в багатофiгурних композицiях, якi вельми нагадують зображення
подвигiв античних героїв.
Очевидно, це можна з'ясувати фактом завоювання влади християнською
церквою, висловлював припущення Отава. А нова влада завжди намагається
запозичити у старої все перевiрене, стале, несхитне. Iнодi вона цим i
вдовольняється, iнодi намагається виробити свої власнi цiнностi. Те саме
маємо й з християнством. Якщо в четвертому столiттi справдi вiдчувалася
досить виразно реакцiя класичного мистецтва, то вже в п'ятому столiттi
настає злам, часткове повернення до епохи первiсних символiв i чистої
духовностi. В мозаїках Равенни i мiнiатюрах кодекса Россано замикається
коло переоцiнки мистецтва, яке почалося в катакомбному малярствi.
Дискусiя тривала, а водночас продовжувалося листування мiж Марбургом i
Києвом, професор Шнурре питав, чи доводилося професоровi Отавi бувати в
Равеннi i милуватися чудом Сан-Вiтале i Аполлiнарiя Нового; Отава, з
прикрiстю визнаючи, що до Равенни добратися йому ще не пощастило, питав,
чи має уявлення його колега про нечуванi багатства київських соборiв i
церков, про мозаїки й фрески Софiї, Успенського собору, Михайлiвського
монастиря. Ясна рiч, професор Адальберт Шнурре не мав жодного уявлення про
те, що ховається в золотому мороку київських соборiв, бо всi публiкацiї,
якi досi були, - це жалюгiддя, просто нiщо, i коли колега Отава буде такий
ласкавий... Колега Отава був такий ласкавий...
А тепер нема нiчого. Нема Києва, а тiльки накрите безнадiйно сiрим
хмаровинням величезне цвинтарище. I не Гордiй Отава стоїть у понiвеченiй
шерензi, а сама його еманацiя, невиразна iмлистiсть, i Шнурре також не
було, а було пусте мiсце на узвишшi перед ним, i з того пустого мiсця
долинали безглуздi слова, в яких годi було добрати сенсу.
Це могло тривати, аж поки професоровi Шнурре набридне просторiкувати, i
вiн, нiчого не осягнувши своїми рефератами, просто махнув би рукою,
подаючи знак на знищення цих невдячних слухачiв, якi так i не спромоглися
виокремити з свого середовища його укоханого колегу професора Отаву.
Але десь на третiй, а може, на п'ятий день пiсля початку лекцiй
професора Шнурре Гордiй Отава раптом уперше пильно придивився до тих
людей, якi збираються по другий бiк дроту, i, не вiрячи власним очам,
спостерiг серед старих i молодих жiнок, серед дiтей i сивих дiдiв високого
худого хлопця в сiрому пальтечку i насуненiй на самi брови кепцi. Нiчого
нового в тому фактi, що до табору приходять з волi люди, для Гордiя Отави
не було. Йшли з першого дня, йшли попри загрозу бути схопленими i кинутими
за дрiт, йшли в надiї побачити когось рiдного або знайомого, знайти дорогi
очi, глянути в них, йшли з вузликами й пакуночками, самi голоднi,
намагалися прокинути крiзь дроти бодай варену картоплину або окраєць
хлiба, такого тепер несподiвано рiдкiсного в Києвi i на Українi. За
дротами стояли люди щодня, стояли з самого ранку й допiзна, їх не лякали
погрози варти, їх не могли вiдiгнати пострiли, їм доконечно треба було
знайти, i нiхто не мав сили перешкодити їм у їхнiй великiй, найчастiше
безнадiйнiй справi.
I вже хто мав знайти, той знаходив, а незнайденi дивилися на тих, хто
вже не мiг знайти, i мiж ними встановилося днзне спiвiснування, якась
паралельна екзистенцiя, i тi й тi були невiльнi, хоч однi були киненi за
колючий дрiт, а другi прийшли до нього добровiльно i стояли там без
примусу, неначе своєрiдне вiддзеркалення ув'язнених.
Але ж той хлопець у кепцi i в сiрiм пальтечку - то був син Гордiя
Отави, Борис, Борисик, Боря!
I як тiльки професор Отава побачив по той бiк колючого дроту свого
сина, як тiльки пересвiдчився, що то справдi вiн, як тiльки помiтив, що
Борис неклiпно вдивляється в свого батька, вдивляється уважно й докiрливо,
так нiби питає, чому все так сталося, чому вiн не мiг вивезти його з
Києва, чому сам опинився тут, а найголовнiше - чому мовчки терпить оте
варзякання есесiвського офiцера, який перебрiхує всi думки професора
Отави, привласнює його погляди.
I тодi професор Отава рiшуче ступнув наперед iз звивистої немертвої
шеренги i, звертаючись до своїх товаришiв тут i там, за дротом, а найперше
адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув:
- Брехня! Вiн усе бреше!
А вже потiм, певно вiддавшись узвичайненiй для наукових дискусiй
стриманостi, вже спокiйнiше повторив:
- Все, що вiн тут казав, - i кивнув у бiк професора Шнурре, - неправда.
Так сталося самовикриття професора Гордiя Отави.
РIК 1004
ВЕСНА. КИЇВ
И лриндохом же в Греки, и ведоша ны, идеже служать Богу своему, и не
свеми, на небе ли есмы были, ли на земли: несть бо на земли такого вида,
ли красоты такоя, и недоумеем бо сказати... Мы у бо не можем забыти
красоты тоя...
Лiтопис Нестора
Коло пристанi на Почайнi товкся гулящий київський люд, пiд пильним
наглядом господарiв вивантажувалися купецькi лодьї, лiньки погукували
маленькi радимичi, що поприганяли на продаж силу-силенну саморобних
човнiв, вище, попiд гору, курiлися кузнi, у великих закiптюжених казанах
плавили олово i свинець для покрiвель, по узвозу до города тягли довгi
колоди i камiннi брили, повсюду вешталася дiтлашня, поважно проходили
жони, зодягненi за київською модою так, щоб усе було закрите й приховане,
навiть обличчя бiлiло самою лиш смужкою, де очi, iнодi проїздив верхiвець
з княжої дружини, зблискував зброєю, погрозливо наставляв наперед бороду,
вiдрощену на грецький взiрець. Перевiзник вiдразу запримiтив, що хлопцi
вперше попадають до Києва, бо занадто цiкаво зирять туди й сюди, та й,
опрiч того, мають досить дивацький вигляд - з нiг до голови загорнутi в
звiринi шкури, самi теж наїжаченi, мов дики з пущi, в одного через плече
лук i два пуки чорних коротеньких стрiл, у другого - важезна гудзувата
палиця, а на шиї на мiцному мотузковi висить ведмежий зуб, штучно
вправлений у золото. Прискаливши око, перевiзник загарував з прибульцiв
таке, що й самому стало страшно, але вони, мабуть, не знали київських
порядкiв, бо той, з ведмежим зубом на шиї, мовчки сягнув рукою до
шкiряного мiха, метнув звiдти просто пiд ноги перевiзниковi дорогу шкурку,
i обидва, не озираючись, гайнули вгору до города.
Ноги їм наослiп iшли врозкид по пiщанiй роз'їждженiй дорозi, а голови в
обох були задранi догори i очi втупленi в те диво, що висiло в небi, мов
барвиста хмара. На самому навершi круглої гори, срiблястої вiд пiску знизу
i ласкаво-зеленої по бiчних спадах, неприступно кострубатилися дубовi
клiтi, заваленi темною землею, а за валом бiлiли чистим струганим деревом
просторi будiвлi, ледь вигулькуючи з-за прикриття, зате iншi будiвлi,
викладенi з сiрого, як соколине крило, i з рожевого, мов усмiх, каменю,
врiзалися в саме небо, i теж, як уся гора, круглилися чудними покрiвлями,
над якими Сивоок вiдразу постерiг хрести i вхопив свого товариша за руку.
- Поглянь.
- Ге, - сказав Лучук, мовби вiн уже вдесяте йде до Києва, - ще й не те
побачимо...
Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам'яну громаду, що висiла мiж
небом i круглою горою. Сонце викотилося з-за хмаринки, за яку перед тим
було заховалося, вдарило слiпучо в рожевий летючий камiнь, розблисло
гарячим приском з його круглих верхiв, де перед тим хижо чорнiли костистi
хрести. Хрести горiли червiнню, вони мовби кружляли в голубому небi,
пливли в повiльному золотому iгрищi, вони жили окремо вiд дивного города,
вiд срiблясто-зеленої гори, вiд Днiпра, вiд усiх тих, хто метушився коло
пристаней, хто брьохався в теплiй водi, хто брався вгору по узвозу або
спускався по ньому вниз.
- Стiльки золота, - прошепотiв Лучук.
Сивоок на мить перевiв погляд на сонце i, заслiплений, знов глянув на
хрести, але тепер вони, як i перед тим, показалися йому чорними аж до
здригання.
Повз них прокотився вiзок з товарами якогось iз гостей, погонич щосили
вйокав на коней, бо поклажа була важка, аж трiщало. Потiм пройшов чоловiк,
захований пiд великою в'язкою хмизу, видно було самi його ноги, для
рiвноваги розставлюванi широко й твердо, чоловiк iшов неквапом, в'язка
погуцувала в такт його ходi, так наче той захований хмизонос припрошував
хлопцiв: "Ану ж бо ходiмо, чого стали?"
I вони пiшли слiдом. Узвiз вище ставав крутiший, тому був вимощений тут
дерев'яними кругляками, купецький вiз попереду важко загуркотiв на
дерев'яному помостi, натужилися, певно чи не з останнiх сил, купець i його
служка, пiдставляли плечi пiд ручицi, вiдчайдушне погукували, звертали
благально почервонiлi лиця назад, до хлопцiв, до хмизоноса, до будь-кого,
аби лиш помогли випхатися по крутизнi, але хлопцi ще не знали тутешнiх
звичаїв i не наважувалися бiгти на помiч, а хмизонос iшов собi так само
повiльно, так само широко розставляв для рiвноваги ноги, потрюхикував
в'язкою i, сам невидимий, звертався чи то до купця, чи до хлопцiв, чи
просто голосно виповiдав свою думку: "А не накладай стiльки, не будь
жаднюгою! Хочеш всi товари упхати в одного воза, щоб менше дати мита за
проїзд до нашого Києва, а там дертимеш з люду три шкури? Отож i лопайся
тут, на узвозi! Знатимеш, як добиратися до Києва! Знатимеш!"
Город нависав над ними потужним валом, пiдпертим дубовими городнями,
бiлi дерев'янi будiвлi ледь визирали звiдти, зате кам'яницi з хрестами i
без хрестiв ще неначе поближчали, ще дужче врiзалися в небо, а збоку
виднiлися ще химернi дерев'янi церкви, теж з хрестами над круглими
покрiвлями. Сивоок уже й не радий був, що послухався Лучука. Нащо їм Київ?
Жили собi в добрих людей-поднiпрян, помагали їм перетягати купецькi лодьї
через пороги, стояли сторожу, ходили на лови в бори, пильнуючи, щоб не
пострiти князiвських ловчих. Там панував ще прадiдiвський добрий звичай
давати прихисток кожному, хто приблукався; збиралася на Днiпрi сила
всякого люду, смiливi й чеснi, головне ж - вiльнi самi, вмiли поважати
чужу волю, кожен молився своїм богам. I там були пiски i були дебрi, не
було, правда, такого великого й дивного города, але й хрестiв отих не
було, що мiняться то золотом, то чорнотою такою, що аж серце холоне. А вiн
нiколи не забуде дiда Родима, який загинув пiд хрестом.
- Поцiлив би в хреста хоч одного? - спитав Сивоок Лучука, навмисне
бадьорячись.
- А не дострелю ж, - недбало вiдповiв той.:
Купецький вiз уже проїздив першi ворота. Збитi з необхватних колод,
невiдь-якою силою вiдчинюванi й зачинюванi, вони важко висiли в прорубi
валу, мовби чатуючи на тих, хто пройде крiзь них, щоб вiдразу з оглушливим
рипiнням зачинитися й навiки вiдтяти шлях до волi, як то було колись з
Сивооком у Ситника.
Але ворота спокiйно собi висiли, не зачиняючись, вiз прокотився
всередину, вже й хмизонос загойдався помiж високими дубовими клiтями, i аж
тодi хлопцi вздрiли, що по той бiк ворiт стоїть сторожа. Два бородатi
здорованi, в товстих мисюрках на головешках, обвiшанi товстими дошками,
якi мали захищати їм спину й груди, стояли, спираючись на довгi списи, i,
здавалося хлопцям, дивилися саме на них, байдуже пропускаючи повз себе i
купецький вiз, i чоловiка з хмизом. Враження було таке невiдступне, що
Лучук аж лука свого посунув далi за спину, щоб не впадав у око, а Сивоок
перекинув свою важку палицю з правої руки в лiву, але вчасно збагнув, що
це нiчого не змiнює в його становищi, бо лiвий дружинник дивився на нього
так само пильно, як i правий, а на випадок чого правою рукою махнути буде
пiдкористiше, тому знов узяв палицю в праву руку.
Хмизонос посунув уже поза сторожею, а хлопцi перебирали ногами нi живi
нi мертвi, давно вже вони не вiдчували себе такими ще зовсiм малими, як
отут, перед похмурими бороданями, давно вже не попадали у власноручно
розставленi сiтi, як оце-тепер. Iшли, й кожен подумки молився своєму
боговi, хоч , i не був певен, що його маленький добрий лiсовий або водяний
бог може змагатися з хижим i твердим богом, який попростромлював усе небо
над Києвом хрещатими знаками своєї сили.
Однак запханi мiж дерев'янi дошки приворiтнi, сторожi дивилися й далi
собi вниз за ворота, хоч хлопцi вже минали їх, здається, вони й не
помiтили двох закушканих у шкури. прибульцiв.
А хлопцiв од переляку кинуло в новий подив. Бо за валом города,
виходить, i не було, до самого города вони мали ще перейти дерев'яний
мiст, теж пильнований сторожею, а тут, на дитинцi, стояло кiлька мiцних
великих хиж, мiж якими блукали такi само бороданi, як отi коло ворiт,
сидiли на сонечку, грали мiж собою, стрiляли з лука, вимахували мечами,
розрубуючи уявлюваних супротивникiв.
Сивоок i Лучук мерщiй подалися слiдом за хмизоносом, який теж, видно,
не мав намiру затримуватися тут, серед озброєних, знiчевлених лежнiв, яким
нiчого не варто було проткнути чоловiка списом або врубати мечем, тiльки
щоб хоч трохи розважитися.
До самого Києва вели ще однi ворота, обкутi залiзом, чорнi, мов
кажанячi крила, якiсь нависаючi, так що, мабуть, зачинялися вони самi
собою, як тiльки вiдчiпляли ланцюги, що тримали їх, а за воротами через
глибочезне кругостiнне урвища пролягав дерев'яний мiст. Купецький повiз
уже вигуркував колесами на тому кiнцi моста, там якiсь спритнярi метали з
нього раз i два на мито. А на цьому, просто пiд чорними крилами ворiт,
стояло ще двоє сторожiв, але вже не таких, як отi, коло дерев'яних ворiт,
а закутi в залiзо, в мiцних кольчугах, у гострих шишаках, з булатними
бутурликами, що закривали руку вiд кистi аж по лiкоть, а зброю мали таку:
в одного - широкий двосiчний меч, схожий на той, що його колись мав дiд
Родим, тiльки коротший i, мабуть легший, а в другого - гострий шестопер,
замашний i вицяцькуваний по держалну.
Цi стояли не соннi, а знудьгованi, не помiчали нiкого, не дивилися нi
на кого,- але, коли хлопцям уже видавалося, що вони непомiченими
прошмигнули повз поцяцькованих залiзом дурнiв, той, що з шестопером,
тупнув ногою, аж задуднiв мiст, i гримнув:
- Пощо не хреститесь?
Хлопцi стали мов вритi. Бiгти наперед i так би нiчого не дало, бо хiба
ж знайдеш рятунок в такому великому мiстi, яке пiднялося над дебрями i
пущами, повертатися назад теж не виходило, .бо там було ще гiрше; повне
дворище озброєних лежнiв.
- Хто такi? - суворо спитав той, що з мечем.
- Ми суть... - Лучук хотiв вихопитися першим з вiдповiддю, але не знав,
що казати, затикався, замикався, його виручив Сивоок.
- З гостем прибули, - сказав вiн спокiйно, - проїхав вiн на торг.
- Ач, сопляки, вже з гостем, - незлобиво промовив той, що з шестопером.
- Ваш гiсть хiба поганин, що не хреститеся?
- Не вмiємо ,- похмуро сказав Сивоок, - маємо своїх богiв.
- Покажу тобi, - пiдступив дружинник до нього i вхопив за праву руку,
щоб занести її для сотворiння хресного знамення.
Але руку Сивооку тягнула донизу тяжка дубова палиця, так що дружинник
насилу мiг її пiдсмикнути догори.
Забувши й про хрестiння, вiн ухопився тепер за палицю, спробував
висмикнути її з руки Сивоока i аж крекнув.
- Чудної сили отрок, - сказав i вiдштовхнув Сивоока, - iди собi,
поганче!
Лучук огинцi прослизнув поза Сивооком, зашепотiв до нього, гамуючи
нервовий смiх:
- Знав би той нестелепа, як стрiляю. Поцiлив би йому крiзь вiчко його
кольчуги в пупа! Ги-ги!
- Мовч! - суворо сказав Сивоок, бо вже вступали вони в Київ.
Коли ж казати правду, то не вони вступали в Київ, а Київ наступав на
них, спадав з своїх пагорбiв, приголомшував, знетямлював. Диво брало, як
могло вмiститися на такому скупому клаптi землi стiльки будiвель, стiльки
люду,стiльки руху, гуку, клекотняви. Хтось кудись iшов, квапився, а хто й
просто собi стояв, видивляючись на божий свiт, рипiли вози, iржали конi на
торжищi, дзвiнко сплiскувалася в глибокi колодязi вода з переповнених
вiдер, пахло стружкою i димом, цюкали сокири, мудрували над каменем
зиждителi, роїлося повсюди од люду торгючого, будiвничого, гулящого,
роботящого - ось чим обсiдав Київ своїх прибульцiв.
Сивоок просунувся наперед, мов сновида, не вiдчував вимощеної
дерев'яними кругляками вулицi пiд ногами, не бачив нi просторих дворiв з
бiлими дерев'яними будiвлями, нi великих i маленьких дерев'яних церков, що
штрикали ламаними пальцями своїх хрестiв у неозори весняного неба, нi
княжого кам'яного терема, що стояв над самим краєм Київської гори, мовби
хотiв виловити своїми штудерними вiконечками всi вiтри з Десни й Днiпра, -
хлопцевi перед очима, застилаючи весь свiт, стояло тiльки одне: кам'яне
громаддя, рожево-сiре, розлоге й струнке водночас, неохопне у своїй
великостi, так нiби зiбрало воно в себе весь камiнь Руської землi, а
водночас легколетюче, мов засвiчена сонцем хмара. Гостре колись камiння
зляглося тут загладжено, подекуди зненацька розступалося, творячи химернi
вiконця-прозори, а то вигиналося потужними луками, схожими на вiчно
застиглi хвилi, пiднятi над землею дивними силами. I над цим злагiдненим,
летючим, мов спiв, каменем кругло вивищувалися чотири меншi i п'ята
найбiльша i найвища чарiвнi шапки-покрiвлi, а на кожнiй з них плавав у
золотому озерi неба схожий на квiтку хрест, i всi п'ять хрестiв
заплiталися в рухоме коло сяйва, i не було в них нi кострубатостi, нi
чорноти, нi ляку.
Так, дибаючи у раптовiй своїй заслiпленостi, Сивоок наштовхнувся на
якогось чоловiка i став, з нiяковим посмiхом проводячи по очах долонею.
- Бiснуватий єси? - закричав чоловiк, i лише тодi Сивоок повернувся на
тверду землю i побачив коло себе бiлявого бородатого чоловiка в
розстебнутому на грудях корзнi й розхристанiй, так що видно було спiтнiлi,
порослi свiтлим волоссям груди, сорочцi, в звiдкись знайомих обдирканих
портах i стоптаних личаках, теж чомусь нiби знайомих. Тодi глянув ще i
побачив в'язку хмизу, що лежала коло нiг у чоловiка. Хмизонос. Став
перепочити.
- Хотiли на вас хреста покласти? - жваво пiдсмикуючи бородою догори,
спитав чоловiк.
- А ти що, бачив? - поцiкавився Лучук.
- Чому б мав не бачити?
- Як же?
- А ось так. - Чоловiк швидко зiгнувся, прибравши знов положення, як з
хмизом на спинi, i глянув на хлопця знизу, крiзь кроковку нiг. Лице йому
налилося кров'ю, очi скаламутнiли.
- Головами по небу ходите, - закричав, не змiнюючи положення, чоловiк,
а на ногах у вас земля!
- Нащо таке витворяєш? - засмiявся Лучук.
- А любо менi так, - чоловiк розiгнувся, знов пiдсмикнув бородою. -
Багато люду пливе до Києва, всi його бачать однаково, а нiхто, як я!
Сивоок, здавалося, зовсiм байдуже сприйняв хмизоносовi витребеньки. Був
заклопотаний iншим.
- Що то? - спитав глухо, вказуючи самими очима на величезну кам'яну
споруду, що вразила його безмiрно.
- То? - хмизонос навiть не глянув туди. - Церква Богородицi.
- А що то - богородиця? - втрутився Лучук.
- Та, що народила бога. Звалася дiва Марiя. Та вона не вища за бога,
бог-бо найвищий i всемогутнiй, йому поклоняємося. А богородиця - тiльки
церкви. I в Корсунi, де наш князь Володимир хрестився, церква Богородицi,
i в самому Царградi, ,i скрiзь - найбiльшi. А ставили їх гречини, наш люд
тягав камiнь з землi древлянської, а майстри грецькi зиждили i зсередини
прикрасили iконами, хрестами, сосудами, що їх узяв князь Володимир з
Корсуня, а ще - красотою невимовною.
- Та ти все тут знаєш! - вигукнув Лучук. - А нащо хмиз тягнеш до
города? Хiба тут деревини мало?
- Дурень єси, - незлобно засмiявся хмизонос, - не бачив, що несу. А
несу дiдовi Кiптiлому хворостища вибранi, з сорока кущiв по сорок прутiв,
є прут зелений, а є й сiрий, а той чорний, а той червоний, i бiлий, i
жовтий є, i є такий, як змiя, а є в лусцi, наче риба, i деревина в одному
крихка, а в другому масляна, а в третьому камiнна, а в четвертому... I дим
неоднаковий од кожного, i пах теж неоднаковий... А дiд Кiптiлий робить
копченину для самого князя i для бояр та воєвод i менi, грiшному, як
принесу йому хворостища, пiднесе копченини, а я собi пiду на торг та
вiзьму пива та меду.
- Чому ж сам не коптиш м'яса, коли знаєш усi хитрощi? - допитувався
Лучук, у якого враз заблищали очi, вiн уже уявив собi вмить спiлку з
хмизоносом, брався вже постачати йому дичину, а той аби тiльки викопчував
її на своїх сорока димах...
- А ще треба сорок трав сухих, а в них стебло неоднакове i квiтка, а в
одних смола свiтла й пахуча, а в других темна, а в третiх самий божий дух,
- хизувався вiн своїм знанням перед дикуватими забродами, - i пахне тодi
копченина так, що чутно й за п'ять покинень стрiли.
- Питаємо ж, чого сам не коптиш? - встряв у їхню розмову й Сивоок, не
вiдриваючи тим часом погляду вiд церкви Богородицi.
- А лiньки, - блаженно зiтхнув хмизонос. - То я собi тихенько назбирав
хворостища та принiс його до города, а по .дорозi надивився, як люди
ходять головами по небу, а ногами грузнуть у важкiй землi, та тодi вiддам
дiдовi Кiптiлому хворостище та маю шмат копченини i п'ю пиво й мед цiлий
день на торгу, аж поки весь свiт пiде колом, колом, колом, i вже не
розрiзниш, де земля, а де небо, де город, а де пуща, де церква, а де
iдоли... Ну ж бо пiддай! - зненацька штовхнув вiн у плече Сивоока. -
Понесу, бо вже пора. Ходiмо до дiда Кiптiлого, то матимете по шматку
вудженини, а що такої не поїсте нiде, як у Києвi, то вже вам моє слово!
- Нi, ми он туди, - пiддаючи йому в'язку, сказав Сивоок, - церкву
подивимося, бо нiколи такого не бачили. Дивна єсть дуже.
- Не побачите такого нiде, - згодився хмизонос, позираючи на хлопцiв
крiзь кроковку своїх широко розставлених нiг в обтрiпаних портах i
стоптаних до решти личаках. - А я на торгу буду.
Вiн почалапкав убiк мiж двома дворами, мiсячи жовту глинясту багнюку, а
хлопцi опинилися в скаженому вировиннi Бабиного торжка, де Лучук вiдразу
роззявив рота i ладен був щокроку заклякати вiд подиву, але Сивоок уперто
тяг його туди, де над високою дерев'яною оградою потужно вигиналися
кам'янi луки небаченої церкви. Щоправда, й вiн не змiг опертися спокусi й
став, щоб поглянути на чудернацьких мiдних коней, що мчали з-за огради,
з-пiд самої церковної стiни, величезнi, розвихренi, дико прекраснi конi,
запряженi в легкий повiз на двох височенних колесах, на вузькiй
перекладинi повозу стояв могутнiй голий, також мiдний, чоловiк з вiночком
круглих листкiв навколо чола, а поряд, намагаючись дiстати рукою повозу,
бiг ще один мiдний i голий, але зi змученим, перекривленим вiд знемоги
обличчям, i всi м'язи на його тiлi були напруженi до краю, в той час як у
того, що стояв на повозi, тiло лагiдно круглилося випуклостями,
вилискувало вiд спокiйної краси.
"Бог i служка, може, князь i раб?" - подумав собi Сивоок, якому трохи
моторошно стало вiд широкогрудих мiдних коней, що, здавалося, летiли
просто на хлопцiв, щоб потоптати цих малих, небажаних прихiдцiв у
найбiльший город князiвської слави i сили.
А понад оградою, випливаючи з-за рожевого громаддя церкви, солодко
розтiкаючись у тугому повiтрi, полинуло густе "бомм!" i до нього
прилучився дзвiн, вищий у голосi, з срiбнiстю в барвi, - "телень", i вже
вони злилися разом i полетiли над Києвом весело й невтримно, урочисто,
спiвуче "бом-телень! бом-телень!", i вдарилися об мiдних коней i мiдних
iдолiв, i ще дужче загучали мiддю, ще яснiше й закличнiше, i тодi Сивоок
побiг уздовж огради, не випускаючи руки Лучука, бо кортiло йому чимдуж
опинитися там, звiдки лунали дзвони, де народжувалися цi дивнi звуки, вiд
яких церква, здавалося, здiйметься зараз з землi й тихо полине в голубу
безвiсть.
Вони добiгли до ворiт з високими дерев'яними стовпами, в ворота валом
валили люди, нiхто не охороняв цього входу, хоч, здавалося б, ось де саме
треба ставити найпильнiшу сторожу, а над воротами, мiж високими стовпами,
на мiцних чотирикутних брусах, захованi вiд негоди пiд дерев'яним, гарно
рiзьбленим навiсом, тихо похитувалися два дзвони з темної мiдi, один
бiльший, другий трохи менший, дивилися вниз на людей широкими розтрубами,
в яких калаталися важкi залiзнi язики, калаталися мовби самi собою, нiхто
не зауважував тонких бiлих вiрьовок, що тяглися вiд язикiв кудись униз,
нiхто не думав про те, що хтось там десь посмикує за тi вiрьовки, надто
урочистим i незвичайним було все, що творилося високо вгорi: тихе
похитування ярої мiдi, голубий спокiй неба, темне калатання несамовитих
язикiв i солодкi голоси самодзвонних дзвонiв.
Люди знiмали шапки, Сивоок i Лучук теж здерли з голiв свої нахляпцi й
позасовували їх до мiхiв. Усi хрестилися, тицяючи складеними пучкою
пальцями правої руки в чоло, в живiт, в праве й лiве плече, але хлопцi не
вмiли цього робити, та й не вiдали навiщо. За воротами, на рiвнiй, як
стiл, площi стояла церква Богородицi. Хоч була зовсiм близько i нiчим не
закрита, здавалася тепер не такою великою, легко охоплювалася оком, було в
нiй так багато iграшкового, що видавалося: простягни руку - i пiднiмеш усю
кам'яну споруду на долонi. Може, вони, замiсть наблизитися до церкви, весь
час вiддалялися вiд неї, i тепер вона тiльки мрiє перед ними? Сивоок, не
думаючи, як тiльки ступив за ворота, став лiчити кроки, навмисне ставлячи
ноги якомога ширше. Налiчив сорок, церква так само стояла вiдкрита для
очей зi всiх бокiв, зберiгала свою легкiсть i цяць-кованiсть, вiн лiчив
далi, вже знов дiйшов до двадцяти, i аж тодi церква мовби стрибнула догори
i поструменiла до самого неба, так що вiдразу треба було задирати голову,
щоб побачити найвищий хрест на нiй, а там розскочилася вона й у боки,
розкрилилася кам'яними крилами ширше, ширше, ширше, i, коли вiн дiйшов у
лiковi ще раз до сорока, були вони вже коло входу в це чудо.
Дверi були високi й широкi, рiзьблений камiнь прикрашав їх з бокiв i
зверху, Сивоок задивився на хитру рiзьбу i не бачив калiк i старцiв, що
обстали вхiд, не бачив простягнених благаючих долонь, звернутих до нього,
не бачив перекошених стражданнями облич, слiпих очей, кровоточних ран,
зловiсних виразок, не бачив брудного лахмiття, крiзь яке свiтилися ребра,
не чув смороду. Зате Лучук усе бачив i чув, крутився мiж жебраками й
калiками, йому було шкода їх i водночас був злий на них, бо колись сам
гнив у отаких лахманах, сам був ще худiший за отi ходячi кiстяки, сам
готов був простягати руку. Але ж вирвався на волю! А хто їх поприв'язував
тут, коло цих високих дверей? Чи вже тут такий мед i такi розкошi?
До церкви Лучука не впустили. Вже коло самих дверей чiпка чиясь рука
потягла його назад, а в оба вуха вiдразу сичливо зашепотiли:
- Куди, поганцю, до святого храму оружний?
Сивоок, видно, сховав свою ломаку пiд корзно, бо його нiхто не
притримав, i вiн, переступивши високий кам'яний порiг, знайшов там
цiлковито новий для себе нежданий-негаданий свiт. Запахущий дим, сизий, як
соколове крило, обгортав його звiдусiль, золотi проморги свiчок кликали
кудись у незвiданi глибини, високi стiни вишнево розступалися ширше й
ширше, безмежно розступалися у сизо-вишневому мороцi, вiдкриваючи то
похмурi личчя невiдомих богiв, то туго заплетенi вiзерунки жовтого,
бiлого, яскраво-лазурного, полишаючи в самiй серединi високi стовпи з
дорогого каменю, за якими в зоряних розсипищах палаючих свiчей i в
голубому тремтливому свiтлi, що струменiло крiзь вiкна-прозори, простягала
до Сивоока своє немовля божа мати, вся в розспiваних барвах, вся в блиску
й сяйвi.
Дзвенiло, гучало, спiвало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу
неозорiсть високi стiни. На незлiченних променях миготливих свiчок линули
до хлопцевих очей розспiванi барви матерi, що спородила колись бога, i вiн
теж полинув разом з ними i враз вирвався з цього свiту самодзвонних
дзвонiв, кадильного диму, невидимого спiву i хитрих малювань i опинився в
днях свого дитинства, осяяних червонiстю Родимового горна, заквiтчаних
барвами, що спливали з пальцiв дiда Родима i лягали не на глинянi сосуди,
не на добрих i веселих скудельних богiв, творених старим, а на дитячу душу
i в дитяче серце.
Мовби незрима сила пiдняла його над усiма людьми, що виповнювали
простори храму, над прибраними в золотi шати священиками, над спiвом i
казанням на честь бога, що, явивши колись хлопцевi свою жорстокiсть, тепер
вражав благолiпнiстю, над словами мовленими й притаємними; вiн не знав, де
вiн i хто вiн, забув про все на свiтi, хотiлося плакати, як давно колись
на темному шляху, але плакати вже не вiд ляку й безнадiї, а вiд захвату
тим буйно-дивним свiтом барв, який вiн носив у собi, та не знав про це, а
вiдкрив тiльки нинi, тiльки тут, в сизо-вишневих безмежжях спiваючого,
сяйливого храму.
Задкуючи, вiн вийшов з церкви, заплющився вiд яскравостi блакитного
київського дня, не хотiв розгублювати вiднайдених багатств, мiцно
притискував схрещенi руки до грудей, так нiби там зiбралися в нього всi
барви, щедро надарованi колись малому дiдом Родимом i вихопленi тепер
Сивооком з вишневого святилища, зiбранi помiж проморгами свiчок, похмурим
свiтiнням очей святих, тугими вiзерунками стiн i стовпiв, буйновищами
звукiв, у яких сплiталися високомовнi молитви, самодзвоннi дзвони i
розспiване гучання всього довкола.
- Ломаку свою притискаєш? - гукнув Сивооковi Лучук, торсаючи товариша
за плече, бо той як визадкував з церкви, то став собi серед калiк i
старцiв i не виявляв видимої охоти заговорити першим.
Сивоок не похвалився тим, шо бачив. Стояв ще й досi в своїй
захопленостi, жив у свiтi дитинства i вiдчував, що тiльки там справжнє
його життя. I знов до болю хотiлося плакати, але навколо яснiв день, його
оточували люди, присутнiсть яких вiн вiдчував, хоч ще й не розрiзняв їх до
ладу, два жорстокi роки мандрiв разом з Лучуком привчили його до вмiння
дотримувати зовнiшнiх позорiв, для своїх чотирнадцяти чи п'ятнадцяти лiт
вiн виглядав набагато мужнiшим, а тiльки в душi лишився дитиною, його
серце було пронизане барвами, але нiхто цього не повинен знати,
однаково-бо нiхто не збагне i не повiрить.
- Менi сказали: оружним не можна, - правив своє Лучук
3 видимою образою в голосi.
I лише тепер Сивоок нарештi почав повертатися на землю, виразно побачив
калiк i старцiв, юродивих i бiснуватих, побачив ображене личко свого
товариша, йому жалко стало Лучука, захотiлося, щоб i вiн вiдчував те саме,
що вiн сам, Сивоок по-змовницькому вiдвiв побратима трохи вбiк, далi вiд
крикняви й штовханини, запропонував:
- Дай потримаю лук i стрiли, а ти пiди подивися.
- Не хочу, - мовив Лучук.
- Справдi, поглянь, - наполягав Сивоок, - диво велике там. Нiде в свiтi
такого не забачиш.
- Ге, та кинь ти свою церкву! - вiдвертаючись вiд входу, який здалеку
ще бiльше вабив своєю таємничiстю, закричав Лучук. - Ходiмо лiпше на торг!
- Аби ж i ти побув там усерединi, - мрiйливо мовив Сивоок.
- Задосить i одного з нас! - уперся Лучук. - А менi кортить на торг.
Їсти хочу й пити. А коли хочеш, то й ще раз пiди в церкву, а я потримаю
твою ломаку, щоб не носив її пiд корзном. Важка ж, далебi.
Сивоок мовчки пiшов до ворiт, над якими видзвонювали мiднi дзвони. Вiд
розмови сам розгойдувався, мов дзвони, боявся, що разом з пустими словами
витруситься йому з серця все те, що так неждано-негадапо прилинуло, тому
без спротиву вволював бажання Лучукове, вони пройшли пiд надворiтнiми
дзвонами, протоптаною безлiччю нiг тропою пробралися понад оградою до того
мiсця, де летiли з-поза неї мiднi конi, i звернули на головний київський -
Бабин торжок.
Тiснява, крик, кiнське iржання, рипiння возiв, погуки озброєних
верхiвцiв, клекотнява рiзних голосiв i рiзних мов, гелготання й
кудкудакання птицi, кувiкання свиней, дзенькiт i бренькiт, цокотiння й
бубонiння, лайка i свист, тупотнява i вереск, виспiви й гусельне гудiння,
запахи скори й меду, заморськi пахощi й запаморочливий дух свiжої
смаженини, несамовите рiзнобарв'я землi, води i дебрiв, поклятьба i
лестощi, погрози й благальнiсть, вихваляння й зневiра, а над усiм -
брехнi, обдурювання, крутiйство, на тобi боже, що менi не гоже, як не я
тебе, то ти мене... Та хлопцi ще були занадто недосвiдченi й мало тертi
серед хитрого люду городського, щоб осягнути всю багатоманiтнiсть торгу й
проникнути в його найглибшi основи, їх закрутило, завертiло, їх ухопило
нестримними течiями, вони теж роззявили роти, витрiщили очi, мацали
пальцями, нюхали, пробували, куштували, торгувалися, їх теж штовхали,
смикали, турляли, запрошували й проганяли, i вони вiдчували себе то
можновладцями, готовими купити все, що бачать очi, то нещасними
лiсовиками, яким нiхто не поступиться бодай шматком хлiба. Вони чули про
київський торг, ще й не будучи тут, були приготованi на все, але не на
таке. Вони то задихалися вiд нестерпної тiсняви, вiд випарiв мокрого
брудного одягу, вiд солодкавого пахтiння спiтнiлих тiл, то їм хотiлося
зануритися ще глибше в дике людське нуртовище, i вони кидалися туди
стрiмголов, як у воду, i насилу потiм вибиралися на волю, вiдпирхуючись i
вiдморгуючись. їх носило по торгу туди й сюди, хрестнавхрест, i в
свавiльнiй тудисюдностi кружеляло так, що несила було розiбрати, де
одесную, а де ошуйю, i так в несамовитiй блуканинi опинилися вони коло
вiзкiв, покритих стемнiлими вiд негоди будами, i возiв одкритих, старих i
нових ще зовсiм, коло яких порядкували жвавi медовари й пивовари, виймали
чопи з нових та нових бочонкiв, пiдставляли ковшi й чашi пiд тугi струменi
трунку, пiдносили питво з'юрмленим довкола торговчанам, вмiло ховали
заплату в мiцнi шкiрянi мiхи або в штудернi дерев'янi скринi пiд собою, а
навкруги чорнiли вiдкритi роти, зблискували бiлi зуби, вмочувалися в густi
меди чорнi, рудi й русявi бороди i вуса, текло по бородах, попадало в роти
й не попадало в роти, i свiт тут iшов у круговерть, свiт тут був веселий,
безжурний, добрий i щедрий.
- А нумо ж! - гукнув хтось до хлопцiв, як тiльки їх затягли до веселого
кола. - Меду чи пива?
Вони й самi незчулися, як опинилися перед хмизоносом, що тримав обiруч
великого дерев'яного ковша, повного зеленкавого густого трунку, плавав у
ньому вусами й бородою, пускав бульки, вiдривався на мить, щоб гукнути
щось веселе й дурнувате, знову припадав.
- Пива дай отрокам! - гукнув вiн комусь коло бочок, i той "хтось" миттю
всунув обом до рук по доброму кухлю просяного пива, а хмизонос однiєю
рукою розгорнув свiй мiх, показав шмат копченини, надлуплений окраєць
хлiба, пiдморгнув: берiть, мовляв. Лучуковi не треба було повторювати
припрошень, вiн дiстав ножа, вiдбатував два кусенi копченини, дав один
Сивооковi, в другий мерщiй вчепився зубами, потiм вiдпив добрячий ковток
пива, засмiявся, крутнувся вiд вдоволення:
- А добре ж яке!
Сивоок мовчки їв м'ясо, попивав обережно з кухля. Знов йому перед очi
стала церква Богородицi, вiн знову був серед вишневого мороку в свiтiннi
барв його рiдної землi, його нетьмареного дитинства.
- Де були? - кричав хмизонос, хоч стояв поряд. - У церквi,прохарамаркав
Лучук. - Сивоок усе бачив. I мiдних коней з двома iдолами голими бачили. I
дзвони. Скажи, Сивоок.
Сивоок мовчки жував копченину.
- Не було тут нiчого, - ближче пiдсунувся до них хмизонос. Вiн витер
вуса й бороду, обличчя йому знов набрало хитрого виразу, як тодi, коло
ворiт, веселе сп'янiння вiдразу геть зникло. - Як був я такий малий, як
ви, а може, трохи й бiльший або й менший, хто ж то знає, якi ви є, то не
було в Києвi церков, а на тiм бугрi, де тепер дерев'яна церква Василiя
святого (бо князь Володимир, прийнявши хрест, взяв собi ймення Василiй, як
у ромейського iмператора), то там колись стояли нашi боги. Перун, цiлий з
дерева, привезеного з дiброви поднiпровської, а голова йому срiбна, а вус
золотий, i ще були Хорс, Дажбог, Стрибог, i Симаргл, i Мокош. Поклонялися
їм кияни, плясання й спiвання творили, зело несли до богiв, наїдки й питва
вельми i справляли учти великi на бугрi коло богiв, тодi було велике
об'їдання й обпивання, i, може, й нашi боги наїдалися та напивалися ще
бiльше за нас, бо то веселi були боги, а вже що мудрi! Ну, а в якесь там
лiто пiшов князь Володимир на ятвiгiв, i побив їх, i прийшов з дружиною до
Києва, i були великi веселощi й поклонiння богам нашим, i люду зiйшлося
видимо-невидимо, i всi були такi, як оце я тепер i ви. А менi було, може,
стiльки, як вам, лiт, а може, менше, а то й бiльше, бо й ви, бач, один
малий та миршавий, а другий - як молодий тур, хiба тут розбереш. I стали
учтувати, i пити i їсти, i богам нашим давали. А там, де тепер стоїть
церква Богородицi, був тодi двiр великий варяга Федора. Купцi до нього
приїздили з Царграда й з далеких схiдних країн, багатий був вельми варяг,
нажився в Києвi, двiр вибудував коло княжого терема, збирав хутра, срiбло,
золото, викохав сина красного лицем i дужого та бiлотiлого. Молилися вони
своєму боговi, нiхто їх не чiпав, бо люд у нас добрий. А як побачив варяг
Федiр наше поклонiння богам, та нашу учту, та нашi веселощi, то став з
сином коло ворiт, та взявся в боки, та почали глузувати та насмiхатися.
"Кому требу творите, перед ким поклоняєтеся? Поганини дурнi та обпитi! Не
суть же боги, по дерево. Днесь є, а наутро зогниє. Даєте їм їдво й питво,
а вони ж не їдять, говорите до них, а вони не чують, ждете вiд них мови, а
вони ж не мовлять, бо суть робленi руками в древi. А бог єдин є на свiтi,
йому ж бо поклоняються греки i варяги, а хто не поклоняється нашому
боговi, той дикий поганин i варвар". - "Ану ж бо помовчте, варяженьки! -
покричали нашi вої. - У вас бог свiй, а в нас свої, i не дамо їх нiкому!"
А тi собi й далi глузувати, та кепкувати, i лаяти наших богiв за те, що
вони дерев'янi й нiмi, а всiх нас обжирайлами та обпивайлами дражнити.
Тодi не стерпiли нашi, а що люду була тьма-тьмуща, i весь пагорб з богами
нашими обсiли, й коло княжого терема, i коло дворiв, i на торгу, та й коло
варягового двору теж, то й кинулися всi, як були, хто за оружжя, а хто й
так голiруч i розметали весь двiр варяговi, а той i далi насмiхався,
тiльки вилiзли з сином своїм на високу вежу дерев'яну на дубових стовпах
та взяли мечi варязькi двосiчнi i стали припрошувати, чи хто є охочий, щоб
пiднявся до них та скуштував їхнього дарунка. I хвалилися, що їхнiй бог
найсильнiший i не дасть i волосу з їхньої голови впасти, а нашi боги - то
просто тьфу! Тодi наскочило ще бiльше люду i пiдрубали вмить стовпи пiд
вежею, i завалилося, i впали варяг Федiр з своїм сином Iваном униз, а там
їх ждали i списи, I мечi, i рогатини. I вбили їх, i слiду не позоставили.
Бо не смiйся з люду i з його поклонiння.
- А самi тепер поклоняєтесь грецькому боговi, - сказав Сивоок.
- Не всi, - хитро прискалив око хмизонос. - Бо як звелiв князь повалити
всiх наших кумирiв, порубати їх i попалити, а Перуна прив'язати до
кiнського хвоста й волокти вниз до Ручея, а потiм, кинути в Днiпро, то хто
й рубав та палив, хто й волiк Перуна та кидав його в Днiпро, а багато люду
стояло та плакало i бiгло уздовж Днiпра i кричало: "Випливай! Видибай!" А
як хрестився князь i бояри, а потiм похрестив князь сво'їх дванадцять
синiв, то й кияни похрестилися, бо думали так: якби то було щось недобре,
то князь i бояри не прийняли б. А князь прийняв хреста, як пiшов на
грецький город Корсунь. Багатий вельми й пишний город, i не мiг його взяти
князь нi приступом, нi облогою, i тодi, кажуть, помолився нашим богам i
сказав, що як упаде перед ним Корсунь, то прийме вiн вiру християнську. I,
мовляв, Корсунянин Настас пустив до князя стрiлу, а на тiй стрiлi написав,
де треба копати, щоб не пустити воду в город, i князь повелiв копати, й
найшли труби водянi й перекопали їх, i Корсунь упав. I вивiз князь з
Корсуня попiв i Настаса Корсунянина, i коней мiдних, i двох iдолiв голих,
i багато срiбла, золота, церковних сосудiв, i дзвони, i паволоки. А сам
хрестився в Корсунi в церквi Богородицi, тому й у Києвi повелiв вибудувати
церкву Богородицi i на тому самому мiсцi, де стояв колись двiр варяга
Федора, що насмiхався з наших богiв. Люд же знає, що князь прийняв нову
вiру не через поклятьбу, а через жону. Дуже-бо захотiлося йому пошлюбити
сестру ромейського iмператора Василя, а iмператор сказав, що поганиновi
сестри не дасть, а дасть тiльки тодi, як князь прийме хрест, як прийняла
його баба, княгиня Ольга. Хто ж то знає, чого княгиня прийняла чужого
бога, а про князя то вiдомо всiм. Бо невтримний вiн у похотi до жiнок,
ненаситний в блудi, велить приводити до себе мужнiх жон i дiвиць, розтляє,
i наложниць має у Вишгородi триста, i в Бiлгородi триста, а в сiльцi
Берестовому двiста. I сини всi його не вiд одної жони, а так: вiд
варягинi, i вiд грекинi, яку забрав по убитому братовi Ярополку, i вiд
чехинi. А що князь... Хмизонос озирнувся, схилився до хлопцiв, перейшов на
шепiт:
- Старий став i ослаб тепер... Церкви велить ставити... Камiнь добувати
твердий, як алмаз, щоб iскру давав, як агат...
- Краса велика ,- сказав Сивоок, зiтхаючи.
- Але нудний бог вельми, - скривився хмизонос i сьорбнув з свого ковша.
- Аж не вiриться, що така краса, - повторив своє Сивоок.
- А копченина в тебе смачна, - виплямкав масно Лучук, - ще нiколи не
пробував такої.
- То дiд Кiптiлий. Для князя коптить на моїх травах i моєму хворостищi.
А не празнує дiд князевого бога тож. Треба щоб їсти й пити - отодi бог. А
тут самий спiв та лiпота. Нудно.
- Отак i менi! - вигукнув Лучук .- А йому, - вiн тицьнув рукою, в якiй
тримав недогризок копченини, на Сивоока, - йому лiпота потрiбна. Вiн з
пущi квiтку носив. Мало не пропав через ту квiтку.
- А хто ведмедя вбив? - зиркнув на нього спiдлоба Сивоок.
- Ну ти, але ж квiтка...
- А хто другого ведмедя вбив? - знов поспитав Сивоок.
- Якби я спiткав, то i я б убив. В саме око ведмедевi можу стрелити!
Хутра хто добував? Ось вiзьму й подарую нашому друговi бобрячу шкуру.
Вiн полiз у свiй мiх, довго перебирав там пальцями, виметнув
темно-буре, з сивим остом хутро, трiпнув ним проти сонця, подав
хмизоносовi:
- На!
Сивоок, щоб не вiдставати вiд товариша, i собi кинув два коштовнi
хутра.
- Бочонок меду! - закричав хмизонос. - Не вмерли нашi боги! Бочонок
меду на всiх!
Збiглися тi, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатностi чути
й розумiти. Але хмизонос розiпхав усiх, гордо виступив на середину,
урочисто оголосив:
- На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне пiсля третього ковша,
битий буде всiма, лiпше не берись. Ну ж мо!
Пропхалося вiдразу кiлька здоровил, потiм долучився до них чеверногий
чоловiчок, пiд'їхало п'ятеро верхiвцiв, i найтовстiший, в коштовнiй зброї
й причандалах, мовчки злiз з коня, став першим серед охочих до змагання,
гарикнув на медовара:
- Дай-но промочити в горлi!
А коли той налив йому великого срiбного ковша i подав, черевань
вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвiрився на медовара:
- Не знаєш хiба, що одним не промочують!
Вдовольнився по тому, як посушив три ковшi, повернувся до своїх
супротивникiв, оглянув їх недовiрливо.
- Навсидьки чи навстойки? - спитав.
Хмизонос пiдскочив йому пiд руку, гордо випнув груди:
- Як я схочу!
- Пити навчись, хотiти всяк дурень може! - недбало вiдтрутив його
черевань i розпорядився: - Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку i або ж
кидає пити, або й зовсiм утiкає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А
то холодно. Не грiє цей мед. Хiба нема лiпшого на торгу?
- А скуштуй сього, твоя велебнiсть, - вже стояв коло нього медовар з
новим ковшем.
- Хiба що скуштувати, - надув черевань товстi щоки, мiж якими плавали
десь углибу блакитнi озеречка очей, - бо скiльки лiт на бiлому свiтi
прожив, а ще й не випив нiде нiчого, саме куштування та лизькання.
Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника,
хiба що бiльший i товщий був, та не лиснiло потом у нього личчя, та голос
був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грiзний, жирно-зневажливий,
забiяцький.
- Хто це? - крадькома поспитав вiн хмизоноса.
- Купець наш Какора, - гордо вiдповiв той, - серед iноземних гостей,
може, один наш, зате ж який! Ходить i до Чех, i до Угрiв, i до самого
Царграда! Не боїться нiчого на свiтi! А вже п'є!
Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоваровi великого
шкiряного гамана.
- Закупаю весь мед, бо добрий вельми i п'янливий. Наливай усiм, та
почнемо!
Медовар виповнив ковшi, став подавати, починаючи з купця, всi мерщiй
поприсмоктувалися до питва, тiльки один, вирлоокий губатий чолов'яга в
засмальцьованому корзнi, пiдперезаний оривком, скривившись, тримав кiвш у
однiй руцi й не пив.
- Чом не п'єш? - переводячи вiддих пiсля меду, гримнув купець.
- А я не звик хлебтати по-собачому, - товстелезним басюрою пробутiв
той, - менi вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у нiй
кулаком вiльно провернув. Ото по менi!
- Маєш чашу? - спитав купець медовара.
У того, мабуть, було навiть пташине молоко. Вiн миттю дiстав з буди
зчорнiлу вiд довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якiй, здавалося
вирлоокому, вмiстився б не те що кулак, а й цiла голова, наточив меду,
подав витребенькуватому пияку.
Той ухопив чашу обiруч, припав до неї, як вiл до калюжi, а пити
прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очi
ж наче розбiгалися в боки i вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна - i
виходило: пика з чорного старого дерева, а на нiй живi бульки!
Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар пiднiс рештi ще по
ковшу, i все було випито швидко й хвацько, рiзнилися всi пияки тiльки
зовнi, тiльки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав
складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по
волосинцi замоклi в медовi вуса, третiй поляпував себе по череву,
чеверногий чоловiчок з рiденьким волоссячком на головi (чудернацька
зiм'ята шапочка впала йому вiд першого надмiрного перехиляння голови)
слиняво роззявляв рота й повними слiз очима дивився на медовара, мовби
гадав: чи подасть той ще, чи пiднесе?
Лише купець пiсля кожного ковша видавав з свого потужного тiла розмаїтi
звуки, схожi то на жереб'яче iржання, то на рикання дикого звiра, то
коротко вирегочував чи то вiд вдоволення, чи просто щоб чимось вирiзнятися
серед мовчазної братiї, а вийшло так, що то вiн тiльки роздимав собi
груди, готуючись до бiльшого, бо пiсля третього ковша раптом ревнув до
своїх змагунiв:
- А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи понiмiли? А чи язики в
медовi позагрузали?
- Будемо похвалятися, будемо! - тонко вискнув чеверногий чоловiчок i
засмiявся дивно й жалюгiдно, мовби похлинувся водою: - Пр-с-с-с!
- Питiє люблю! - закричав купець. - А ще жон вельми! В питiї можу день
i нiч, i два днi, й десять днiв бути, а з жонами i того бiльше!
- А до князя нашого далеко тобi, - кольнув хмизонос, який теж не
вiдставав вiд товариства i посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.
- Ти? - здивовано глипнув на нього купець. - Хто ти е такий, щоб
мене?.. Та чи знаєш ти, що в мене жони скрiзь - i на Русi, i в Польщi, i в
Чехiї, i в Угрiв, i в Царградi, i в Бiармiї, i в печенiгiв. Хто з вас
пробував печенiзьку жону? Га? Нiхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має
мужську, з лука стрiляє i джiдою б'є без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону
треба вмiти взяти. Вона не любить зайцiв, на неї треба туром iти! Гух-гух!
Вiн уткнувся в кiвш, з чого скористався той, що сидiв перший праворуч
од купця, миттю поставив кiвш на землю, щоб вивiльнити руки, i,
чудернацько "єкаючи", закректав:
- Єх ходили ми з кнєзем на єтвiгiв, то кнєзь мене й просить: "Покажи
воєм зеленим, єк ти б'єш своем списом!" А є ему, - єкало все намагався
показати руками: i як вiн iшов з князем на ятвiгiв, i як князь його
покликав, i як казав, i виходило ще чуднiше вiд цього безладного
дурнуватого вимахування довгими руками. - А є ему, значить, не кажу, кажу,
а покажу сперву кнєзю, а воєм тож покажу... Да єк побiжу на єтвiгiв, да єк
нанижу на списа одного, й другого, й третього - дев'єть єтвiгiв на один
спис i держу єго, єк кнєжий пропорець, а потому, значить, молодому воєвi,
забираю его спис, а йому даю свiй з дев'єтю єтвiгами i кажу - не кажу, а
показую, що ти держи спис з дев'єтьма єтвiгами, єк є держав, а є ще поколю
i ще нанизав...
- Скiльки? - крикнув купець. - Скiльки ти там нанизав? Однаково менше,
нiж я жон мав, бо жони...
Але тут чеверногий жалюгiдний чоловiчок, видно, вирiшив, що наспiв i
його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем i, перебиваючи купця,
заплямкав:
- Так вiн ото мене хотiв, а я. його... Пр-с-с-с! - починав з середини,
певно продовжуючи йому тiльки вiдомий перебiг якоїсь пригоди, нiхто не мiг
збагнути, про що йдеться, та нiхто й не прагнув того, бо кволого плямкання
чоловiчкового й не чутно було, хiба що Сивоок, який стояв зовсiм поряд,
гаразд розбирав: - А я його тодi... А вiн мене тiльки, а я його...
Пр-с-с-сi
- Цить! - гаркнув купець. - Коли я говорю про жон, усi повиннi мовчати.
Як води в рот. Жони-бо...
- Яких у тебе бiльше, анiж у князя Володимира, - пiдкинув знову
хмизонос, але купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове
неувагою, голосно сьорбнув з свого ковша. А його мiсце в похваляннi
вiдразу виповнив новий пияк, оберемкуватий чолов'яга, зодягнений недбало,
однак досить коштовно, з великим ножем на поясi, прикрашеному срiблом,
срiблом же оздобленi й пiхви для ножа були, а рукоять ножа гарно здобилася
рiзьбленням.
- Меч удома полишив, - вiдкахикуючись, мовив оберемкуватий, - а то б
показав, що можу. А можу так. Диковi голову вiдтягти, не розмахуючись, а
туровi - за одним замахом... Впущу йду з самим мечем, iншої зброї не
потребую. I коня не треба... Самий меч... А мечем тридцятилiтнi дубки
стинаю... Отак: раз - i вже!
- А я не так люблю пити, як закусювати, - озвався з-за своєї дерев'яної
личини вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володiв дивним умiнням не тiльки
вибуркувати з-за чашi своїми очиськами, але ще й говорити, як пив. - Оце б
i цiле озеро випив, аби тiльки закусювати. I щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто
любить жону, хто на печенiга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цiлого дика
засмажили - вконав би його! А ти сидиш коло чоловiка, бачиш його муку, а
сам маєш у мiху копченину й помавкуєш!
Вiн наослiп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бiк своє
несамовите око. Хмизонос вiдкинув його руку.
- А дзуськи! - викрикнув таким свiтлим голосом, мовби й не пив ще
нiчого. - Не роззявляй губи на чужу чужинину й заробленину!
Вирлоокий захлипнувся медом, мерщiй вiдiрвав чашу вiд розквасистих губ.
- Жалко тобi? - сказав, мало не жебруюче.
- А вiн мене хотiв, а я його... Пр-с-с-с! - тягнув своєї тим часом
слинявий чоловiчок.
- Для друзiв тiльки маю копченину вiд дiда Кiптiлого! - задерикувато
вигукнув хмизонос. - А дiд Кiптiлий готовизну м'ясну робить для самого
князя та для мене, бо без мене - нi руш! Ге?
- Ну, продай, - сказав вирлоокий, - бо без закуски не можу... Мнясо чую
ще тодi, як воно в дебрi бiгає... Вельми мнясо люблю... А в тебе ж такий
пах з мiха...
- Нащо б мав продавати, коли й сам поїм та ще мої братове. Он якi -
бачив?
Вiн показав на Сивоока й Лучука, але вирлоокий i головою не ворухнув у
їхнiй бiк.
- Промiняй шматочок, - канючив вiн далi, знов закриваючись чашею i вже
подаючи голос з-за неї. - Хочеш, на хреста змiняю?
Розстебнув однiєю рукою корзно, пустив помiж пальцями завислий на
тонкiй шворцi хрестик з дерева воскового вiдтiнку.
- Заморського дерева хрест. За теля вимiняв. Гречиновi цiле теля
вiддав.
- Нащо вiддавав - лiпше б з'їв теля своє. Солонини наробив i мав би оце
чим закусити! - глузував хмизонос.
- А вiн мене... а я його... Пр-с-с-с! - Чоловiчок востаннє вибелькотав
свою розповiдь, що не мала нi початку, нi кiнця, схилив голову на плече,
випустив з безвiльних рук кiвш, пустив слину з розкритого рота.
- Скис божий прикрашатель! - закричав хмизонос. - Одного нема. Ану хто
ще!
Сивоок, якому теж крутилося в головi й очах, хоч випив тiльки два
ковшики меду i добре заїв його хмизоносовою копчениною, спершу не збагнув
значення викрику хмизоносового.
- Що ти мовив? - поспитав вiн новознайденого товариша, надаючи
недбальства голосовi, хоч самому чомусь дуже залежало на тому, що саме
вiдкаже йому хмизонос.
- Про того? - тицьнув той пальцем на чоловiка, що й геть розкис i вже
залiг на лiвий бiк i, здавалося, вмер вiд страшного мору, який зсудомлює
всi члени, викривлює лице. - Князiв умiлець найбiльший. Усi церкви князевi
здобив. Тридцять i двi церкви вже. Вихитрює богiв i чуда всiлякi, а пити
вони йому не помагають. Кволi боги. Ге-ге!
Сивоок не повiрив. Як то? Чи може бути таке? Щоб оце жалюгiдне
чоловiсько мало щось спiльне з тим дивним свiтом, у якому вiн тiльки-но
був i з якого, вiдчував тепер виразно, вже нiколи не зможе видобутися?
Коли ще добиралися з Лучуком до Києва, то уявлявся Сивооковi цей город не
таким, як насправдi вийшло. Саме слово "Київ" чомусь мало для хлопця барву
червону, як щити князiвської дружини. Ще вперше почуте, воно ярiло
червiнню над зеленiстю землi, а ще дужче - над бiлими снiгами тихих зим.
Тепер Сивоок знав, що Київ - це й не бiлi боярськi доми, i не гостроверхi
церкви з дерева потемнiлого й восково-чистого, i не хрести, чорнi а чи
золотi, i не кам'янi тереми, сiрi, з червоними наличниками вiкон, i не
зелена трава захисних валiв, i не жовта глина пагорбiв, i не срiблястi
пiски Днiпра i Почайни, - Київ назавжди тепер позостанеться для нього
вишнево-сизим розспiваним свiтом, в якому живуть усi барви, вичаруванi
колись для малого дiдом Родимом. I якщо все те зробили люди, якщо народила
земля таких могутнiх духом синiв, то уявлялися вони Сявооковi саме Такими,
як дiд Родим, - потужними, впевнено-спокiйними, вищими за всiх сущих,
вирваними з щоденних клопотiв, з метушняви, з дрiб'язку.
А тут лежить в багнi торговища жалюгiдний чоловiчок, харчить, мов
конаючий, з каправих, склiючих очей видавлюються йому каламутнi сльози, з
кутикiв губ виповзає клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос?
Невже цей новий i невiдомо жорстокий бог глумиться з людини навiть тодi,
як вона доконує неймовiрного чуда для його прославляння? Вже йому мало
звичайної смертi - вiн губить людей, знущаючись!
- А вiзьмiть-но за ноги ту падализну та вiдтягнiть отуди в глину, -
зареготав купець, - нехай внхитрить трохи носом своїх богiв! Го-го-го!
Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потiм на Сивоока. Чи ж то їм
велено тягти сп'янiлого украшателя церков?
- Ви ж, ви, молокососи! - загримiв купець. - Берiть його та швидше,
допоки я...
Вiн хотiв викричати якусь погрозу, але махнув рукою i занурив губи в
кiвш з медом. Але Сивоок мовби тiльки й ждав нагоди, щоб на комусь зiгнати
свою злiсть, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пиякiв,
серед людського шумовиння, де на самому днi опинився той, хто мав бути
понад усiм i поза всiм.
- Не роби твої, щоб помикав нами! - ошалiлими очима блиснув хлопець на
купця.
- Га? - вiдiрвався той вiд ковша. - Не роби? А хто есте? Збiги
задрипанi? Сопливцi! Зуба ведмежого повiсив на шию! Дам тобi, то
проковтнеш i того ведмежого, i всi свої! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи
цьому!
Вiд верхiвцiв, що закам'янiло спостерiгали, як їхнiй хазяїн обпивається
з торговщанською збираниною, вмить вiдскочив на високому попелястому конi
рудий з розбiйницькими очима, з лиховiсною повiльнiстю став видобувати з
чорних пiхов меча. Але в Сивооковi прокинувся Родимiв сприт, поєднаний з
дiдовою шаленiстю. Хлопець непостережно нi для кого метнувся наперерiз
верхiвцевi, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, пiдняв його диби, i
рудий Джурило з найбiльшого маху обемберився на землю. I хоч як мало пiшло
на це часу, але Лучук, поки всi очi вкованi були в безпорадно цапуючого
коня i падаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за
спини лука, натягти тетиву, накласти стрiлу i, цiлячись просто в очi
знетямленому вiд пива i несподiваного перебiгу подiй купцевi, вигукнув:
- Прошию всiх стрiлами, тiльки поворушiться!
Джурило лежав постогнуючи в багнюцi. Кiнь схарапуджено впав на всi
чотири, рвучись подалi вiд Сивоока, купцева сторожа заклякла в очiкуваннi
нового, може, цього разу розумнiшого велiння вiд свого хазяїна. I той таки
справдi пробився крiзь клубочiння захмелiлостi, брязнув ковшем об землю i,
ляснувши себе по череву, вдавано зареготав:
- Ой отроки! Ой потiшили! Беру вас обох у свою сторожу!
Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити своєю ломакою
все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязi, що його
рука могла от-от не витримати i стрiла так i свиснула-б купцевi межи очi.
- Я сказав! - гукнув купець. - Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!
- Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, - похмуро нагадав йому Сивоок.
- Та ти що! - аж пiдскочив хмизонос. - Та хiба ж можна вiд такого! Та
ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пiшов у слугування!
- А ми - не Київ, - сказав Сивоок.
Джурило тим часом сiв i безпорадно зiпав ротом - нiяк не мiг ухопити
вiддиху.
- Всi знають купця Какору, - заревiв купець. - Какора сказав - камiнь!
Любо менi й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви менi любi! I показали
менi все, що вмiєте! Приймаю вас до себе i кладу добру гривню обом!
- Не все ще показали, - проспiвав з буди Лучук. - Хочеш, твоєму коневi
вухо можу прострелити? Вибирай - праве чи лiве?
- Кiнчик правого, а зачепиш коня - голову вiдiрву! - крикнув Какора.
Свиснула стрiла -i кiнчик правого вуха в Какориного коня перед очима у
всiх роздвоївся кривавою китичкою.
Хмизонос ляснув себе по стегнах.
- Оце так! Самому князевi в лучники, в найпершi!
Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.
- Отроки ви чи бiси суть? - промармотiв. - А стрельни ще раз. Он у того
медовара в чiп од бочонка поцiлиш?
Знову проспiвала стрiла i чорно захиталася в самiй серединi круглого
чопика, на який показав Какора.
- А перехреститися вмiєш? - спитав купець Лучука.
- Не вмiє вiн, - вiдповiв за товариша Сивоок.
- А ти?
- А,я вмiю, бо бачив, як то роблять, та не хочу.
- Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест i
синiв своїх дванадцять охрестив, i всiх киян. А ще сказав: "Хто не прийде
пiд нову вiру - багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, - ворогом моїм
буде".
- Так ми ж не чули, як князь це мовив, - наївно сказав Лучук. Какора
засмiявся, а хмизонос аж застрибав од веселощiв.
- Хлопцiв для тебе знайшов, Какоро! - закричав до купця. - Маєш менi
подарунок пiднести за це! А ви, хлопцi, свiту побачите з Какорою - го-го!
Такого свiту!
- Идете, чи що? - спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока.
Сам не смiв вирiшувати. Сивоок хитнув головою. Пiдступив до кола пиякiв,
пильно поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливостi
очима, подумав: "Однаково втечемо! Втiкати! Втiкати! Вiд усiх!"
А сам ще не вiдав, куди й нащо втiкати, але знав, що то його мета i
щоденне призвичаєння, яке почалося з тої ночi, коли було вбито дiда
Родима.
Та чи ж можна втекти вiд краси, побачивши її бодай раз?
1941 РIК
ОСIНЬ. КИЇВ.
Але, моя душко, моє латiв'ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу.
П. Пiкассо
- Сподiваюся, ви пробачите менi цю маленьку мiстифiкацiю? - сказав
Адальберт Шнурре професоровi Отавi, сiдаючи коло нього на задньому сидiннi
попелястого "мерседеса". - Звичайно, якби вас розшукувала вiйськова влада,
то все було б iнакше. Повiрте менiї досить швидко примусили б вказати на
вас. Для цього є засоби.
- Знаю, - коротко кинув Отава.
- Але вас шукав я, ваш давнiй опонент i колега, коли хочете. I тому я
вигадав увесь цей жарт з лекцiями, допустившись у них деяких перекручень
ваших думок, але ж це був тiльки милий жарт. Окрiм того, з огляду на
вiйськовий час я змушений був до маскування.
- Це - теж маскування? - спитав Отава, вказуючи на есесiвську форму
професора Шнурре.
- Коли хочете, до деякої мiри так. Хоча тут важать i погляди. Менi,
наприклад, вiдомо, що радянськi професори не визнавали унiверситетських
мантiй, шапочок, всього, що заведено в Європi ще з середнiх вiкiв. Я не
помиляюся?
- Нi. Ми вважали, що професори такi самi люди, як i решта.
- Розумiю вас. Зрозумiйте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що
весь мiй народ зараз - у мундирах. Це наша вiра i нашi переконання.
- Хiба всi - в есесiвських мундирах?
- Не грає ролi. Але, коли хочете, в народi завжди є елiта. В своєму
народi ви також належали до неї.
- Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вживаєте форму минулого
часу?
Адальберт Шнурре засмiявся:
- З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонiмностi, яка
дорiвнює небуттю. Професора Гордiя Отави немає нi по той бiк, нi по цей
бiк фронту. Там його вважають зрадником i дезертиром, тут вважають
безслiдно зниклим.
- Звiдки ви знаєте, ким мене вважають по той бiк фронту?
- Закони ймовiрностi. Теоретично це легко визначити, а практично так
воно й є.
- По-моєму, ви вважали себе теоретиком в iнших галузях. Ваша
спецiальнiсть - давньохристиянське малярство.
- А також дерев'яна скульптура. - Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. -
Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цiй галузi. I перший мiй
обов'язок був - врятувати вас для науки. I я це зробив.
- Менi дякувати?
- Я розумiю ваш стан. На вашому мiсцi я теж... Це справдi жахливо...
Там... Хоч звiдти розгортається пречудовий вид на Київ, але... я
розумiю... Закони вiйськового часу - вони не для науки i не для людей
науки. Але, хвала боговi, я все-таки зумiв витягти вас звiдти... Я
навмисне молов дурницi, сподiваючись на вашу принциповiсть. I розрахунок
виявився точним: ви не витерпiли.
Професор Отава мовчав.
- Звичайно, все було б набагато простiше, - смачно пожовуючи губами,
продовжував Шнурре, - вам тiльки треба було прийти до коменданта i назвати
своє iм'я. Нiхто не закинув би вам спiвробiтництва з окупантами. Жодної
вiйськової таємницi ви нам видати не можете, бо не можете їх знати. Вашi
знання нiчим прислужитися доблеснiй армiї фюрера не можуть. Вашi iнтереси
занадто вiддаленi вiд сучасностi, щоб вам треба було лякатися нас. Ви
могли просто лишатися в своєму кабiнетi i спокiйно писати чергову сторiнку
своїх спостережень над фресками Софiї київської.
- Ви навiть знаєте, що я писав останнiм часом?
- Догадуюсь.
- Не можу вiдплатити вам взаємнiстю. Нiяк не мiг би здогадатися, що ви
не тiльки професор, а й...
- Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цiлком тимчасово. Лише поки ми
встановимо в Європi новий лад. А ще точнiше: форма моя цiлком умовна для
мене, бо я не перестаю займатися своєю науковою роботою. Унiформа в даному
випадку просто сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє.
- Куди ви мене везете? - перепинив йому вирозумлювання професор Отава,
сповнюючись дедалi бiльшим неспокоєм, бо машина, поволi проїхавши
нескiнченну низку вулиць вiд Мельникова i до Велико-Житомирської,
повернула на Богданову площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софiя, а
з другого ще й досi курiлися руїни будинкiв, швидко вимчала їх на
Во-лодимирську, пронесла повз Золотi ворота, повз оперу, вiйськовi
регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого
"мерседеса", вiн набирав бiльшого й бiльшого розгону, он уже правобiч
видно червонi колони унiверситету, а в мокрому, задощеному парку - сумну
постать Кобзаря в оточеннi багряного листя; далi професоровi Отавi не
треба було й дивитися, серед найтемнiшої ночi, з заплющеними чи
зав'язаними очима, в лихоманцi чи навiть вмираючи, вiн би показав на свiй
будинок, на будинок, у якому народився, звiдки малюком ходив гратися в
садочок, що став потiм Шевченковим парком, звiдки пiшов до школи й до
унiверситету, i на першi побачення, i на першi гулi, i на найбiльшi щастя
й найтяжчi нещастя виходив вiн з цього будинку, з квартири на третьому
поверсi, великої професорської квартири з багатьма кiмнатами, якi всi
загаченi були книжками, вiчно забитi книжками, стародруками, унiкатами,
раритетами, лiтописами, цiнними рукописами, пергаментами, берестяними
грамотами i ще бог вiдає чим. Той будинок споруджував якийсь київський
iнженер, який пробував змагатися з вiдомим київським архiтектором
Городецьким, що иавибудовував по всьому мiсту чимало химер, стилiзуючись
то пiд готику, то пiд барокко, а то пiд модерн. А цей iнженер, неспромо:
хотiв надати будинковi якихось оригiнальних рис зовнi, вирiшив бити на
ефект внутрiшнiй - вигадав неймовiрний, схожий на храмову наву вестибюль,
прикрасив його мармуром i мозаїкою, поклав на сходи рiзноколiрний мармур,
а в велетенських розетах, що мали правити за вiкна, поставив яскравi
вiтражi на теми Української iсторiї. Цим i обмежилася iнженерова фантазiя.
Помешкання в цьому будинку не вiдзначалися нiчим, окрiм ординарного
несмаку, були великi, неоковирнi, кiмнати тяглися довгими ковбасами,
переходили одна в одну без видимої потреби, а тим бiльше гармонiї, в
довгих вузьких коридорах тодi було розминутися двом людям, вiкна були
високi, але вузькi, не просвiчували великих кiмнат, там завжди панував
пiвморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сидiлося й думзлося. Вони
добрi були для схимникiв i вчених, але аж нiяк не надавалися для
екзистенцiї людям простим, не пасували дозвичок, темпераментiв i
уподобань.
Може, саме через помешкання й у родинному життi професора Отави не все
склалося... Але менше з цим. Не про це думав нинi Гордiй Отава, стривожено
спостерiгаючи,як чужа машина, з чужим чоловiком, що вперто називає сббе
колегою, невтримно наближається до такого знайомого, такого єдиного на
всiм свiтi, такого жаданого i водночас чимось вiдлякуючого _тепер будинку.
- Куди ви мене везете? - знов повторив своє запитання професор Отава, i
цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсiм гаразд орiєнтувався
в київських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони
до високого, прикрашеного готичними розетами й смiшними рiзьбленими
башточками будинку, з спокiйною доброзичливiстю промовив:
- Звичайно ж, до вас додому, колего Отава.
- Звiдки ви знаєте, де мiй дiм? - зробив останню спробу оборонятися
Отава, хоч "мерседес" уже зупинився коло самого входу до будинку, i не
було рацiї далi вдавати зневiру в поiнформованiсть професора-завойовника.
- Ах, дорогий колего, - засмiявся Шнурре,- це ж так просто! Я ще
заздалегiдь дав вашу домашню адресу командуванню наших передових частин,
якi мали вступити до Києва. Будь-що хотiв зробити вам бодай маленьку
прислгу, захистити вас, ваше житло, ваш спокiй. На жаль, вас ми не встигли
захистити, але ваше житло, всi вашi книги, все ваше - воно неторкане!
Вiн промовив цi слова урочисто-пiднесеним тоном, але Гордiй Отава легко
вчув у голосi Шнурре i нотки вмiло приховуваного розчарування. А може,
йому просто здалося, може, професор Шнурре справдi дбав тiльки про те, щоб
захiистити свого колегу, вiдплатити професорською поряднiстю своєму
сталому опонентовi й заочному знайомому? I все те, що вiн, Гордiй Отава,
знищив мiсяць тому, не становило для Шнурре анi цiкавостi, анi тим бiльше
предмета пошукувань?
- Прошу. - Шнурре ввiчливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить
пристанув, згадавши, що хазяїн повинен iти позаду гостя, але вiдразу ж
схаменувся, -хто тут хазяїн i хто гiсть - не розбереш. До того ж якщо
Шнурре й вважати гостем, то аж нiяк не бажаним i не званим. Хазяїном
перевдягненого в есесiвця професора звати теж зовсiм не випадало, тому
професор Отава не став розводити церемонiй i, мовби не помiчаючи
Адальберта Шнурре i його простягненої в супроводi руки, швидко
перестрибнув тi кiлька схiдцiв, що вели до входу, опинився в такому
знайомому храмово-вiтражному вестибюлi, твердо побрався по сходах.
Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордiєвi Отавi, але все ж
таки ледь вiдставав, а на площадцi другого поверху перед дверима
помешкання академiка Писаренка зупинився i сказав у спину Отавi, не
сподiваючись, що той затримається чи бодай обернеться:
- Не буду вам сьогоднi заважати. Вiдпочиньте пiсля цього жаху. Там ви
знайдете все потрiбне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому
помешканнi, власник якого... гм... втiк, здається...
- Евакуювався, - не обертаючись, кинув Отава.
Вiн пiдiйшов до дверей свого помешкання. Високi, наче монастирськi,
дубовi дверi. Немудре рiзьблення. Тiльки тепер помiтив. Якiсь крученi
стовпчики, примiтивнi площини. Жодного натяку на будь-який стиль. I
латунна табличка з закрутистим написом: "Професор Отава". Марнота i
смiхота! I цi дверi, i ця табличка, i цей напис, а надто ж - його
становище. А все тому, що не змiг вiн отак просто виїхати, тобто
евакуюватися, вiрнiше - не зумiв. Нiколи нiчого не вмiв.
Стукнув у дверi коротко i боязливо. Ждав терпляче, майже без надiї. I в
добрi часи тут вiдчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кiлька разiв,
поки дочується глухувата баба Галя. А тепер там хiба що автоматники, яким
доручено його пильнувати.
Але ще не встиг вiн перебрати всiх своїх похмурих припущень, як дверi
вiдтулилися на ту вiдстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крiзь
щiлину блиснуло темне око, довго недовiрливо вдивлялося в несхоже
професорове обличчя, потiм зникло, ще раз майнуло в щiлинi, почулося "Ой
боже ж мiй!", загримiв ланцюжок, дверi нечутно розчинилися, мiцнi руки
баби Галi миттю всмикнули Гордiя Отаву в передпокiй, знову загримiли
засуви, i лише тодi баба Галя сплеснула в долонi.
- Ви чи не ви, Гордiю Всеволодовичу?
- Я.
- Та як же ж ви? Втекли?
- Здається, ще не втiк.
- То тiкайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять.
Все їм чогось треба. Один тут - так прямо в кабiнетi й спить. Все перерив.
Правда, не взяв нiчого. Ну, а я в вiкно виглядаю. Думаю: побачу вас -
гукну, щоб утiкали. I Бориса послала, щоб шукав. Казав - знайшов. Лучче б
воно й не було такого!
- А Борис - вiн же в тiтки мав бути?
- Де там. Прибiг у той день, як вас забрали. I не вдень, а вночi. Як
уже й пробрався...
- А ви тут як, бабо Галю?
- Що?. Я? Та й не кажiть! А вам лучче втiкати! Он я вам швиденько дам
попоїсти, та перевдягнiться, бо хiба ж ото можна так. Професор... Ой боже
ж мiй!.. А цi сюди пруть, пруть, харчi всякi, консерви, мурмелади,
шоколади... I той, що в кабiнетi...
- Шнурре?
- Бiсяка ж його знає. Звуть його якось шур-бур-фюр... I не вимовиш...
Такий наче вєжливий, а воно ж видно: хвашистi Я вже їх перебачила на
своєму вiку! В дев'ятнадцятому такi-сякi в Києвi були... Лучче тiкайте,
Гордiю Всеволодовичу!
- Нiкуди я не втечу. Привезли вони мене з табору.
- Вони? - Баба Галя знов сплеснула в долонi. - Це вже щось замишляють!
А ви ж?
- А я, бабо Галю, мiсяць не спав, не їв, не вмивався i, здається, й
дихати забув як...
- Та все ж є! От тiльки тiкати вам треба!
- Це я знаю.
За пiвгодини сидiв у ваннi з теплою водою, яку встигла якимось чудом
нагрiти баба Галя, i думав над отим простим i таким виразним словом
"утiкати"...
Коли почалася вiйна, нiхто й у гадцi не мав кудись там утiкати. Хiба що
найбiльшi боягузи. Але таких були одиницi. Всi лишалися на мiсцi, навiть
пiд ворожими бомбами, навiть тодi, коли Iнформбюро стало перелiчувати
назви нових та нових мiст, полишених фашистовi.
Але фашистськi армiї розпанахували залiзними змiями танкових колон
дедалi бiльшi простори нашої землi, i тодi якось непомiтно, так нiби воно
завжди жило в побутi, мiльйонноусто залунало слово "евакуацiя". Не
вивезення, не перевезення, не рятування, не втеча, зрештою, а евакуацiя -
чуже, якесь заспокiйливе, дуже мудре слово.
Евакуювали i наукових працiвникiв. Передовсiм тих, у кого було цiнне
наукове обладнання, себто технiкiв. Гуманiтарiї ходили по академiчних
коридорах, ловили за руки й за поли метких молодикiв, якi перебрали на
себе весь клопiт по евакуюванню, але слова в цi днi важили мало,
авторитети, науковi звання-ще менше. Надто ж коли ти попадав у число
"нетранспортабельних" учених. Саме такими i виявилися академiк Писаренко i
професор Отава. У академiка була величезна бiблiотека українiстики, чи не
найбагатша в країнi, а в Отави, окрiм великої кiлькостi стародрукiв i
унiкатiв, була ще велика колекцiя староруських iкон, яку вiн хотiв будь-що
врятувати.
Кiнчилося тим, що до академiка Писаренка заскочив на машинi з фронту
його син майор, вилаяв батька, силомiць посадовив його до машини, зiбрав
старому в одну валiзку найне-обхiднiшi речi i гайда на Харкiв, поки ще
була змога прорватися.
Все вирiшилося одної червневої ночi, коли вiн як член загону
самооборони разом з своїм Борькою, од якого несила було вiдчепитися,
опинився на покрiвлi свого височенного будинку, опинився несамохiть,
закинутий туди безглуздою потребою вiйськового часу, боязко тупцявся на
похилостi покрiвлi, пiднесений над стривоженим Києвом, невмiло поправляв
широку лямку новенького протигаза, навiщось пересипав у долонях пiсок з
великого ящика, наготовлений для гасiння запалювальних бомб. Його
оточували реальнi речi, коло нього був син, який витанцьовував од дитячої
нетерплячки, прагнучи врештi побачити, як "прилетить отой фашистюра i як
нашi його зiб'ють", але Гордiй Отава нiяк не мiг увiйти в свiт цих
реалiїв, здавалося йому це якоюсь забавкою, лихим жартом i над ним самим,
i над його мiстом, i над усiм народом.
А потiм сталося. З далекого темного далеку полинуло на Київ уривчасте
гудiння, наближалося, набирало на силi, пливло хвилями, якi грiзно билися
в будинки, i вiд того, здавалося, все починало згойдуватися, повiльно й
зловiсно згойдуватися, надто ж вiдчували це тi, хто був пiднятий високо
над землею, хто безсило метався на темних покрiвлях, метався мiж вiдрами з
водою i ящиками з пiском - цими найпримiтивнiшими знаряддями боротьби з
найхимернiшими винаходами людського розуму, якi напливали ближче й ближче
в гудiннi фашистських лiтакiв.
Ударили зенiтки, полохливо й поквапливо, зенiтнi прожектори в нiмотнiй
панiчностi обмацували небо мiстично-блiдими променями, проревiли назустрiч
фашистам нашi яструбки, потiм на кiнцi одного з прожекторних променiв
зблиснув бiлий хрест ворожого лiтака, i вся земля закричала: "Бий його! Он
вiн!", але фашист зiрвався з променя, потонув у пiтьмi, а натомiсть,
пересилюючи гудiння моторiв, вибухи зенiтних набоїв, бубонiння кулеметiв,
лемент переляканих людей, небо завило, заревло, i те виття тривало так
довго i було таке жахливе, що вже вiд нього самого можна було вмерти, не
дiждавшись, що ж настане потiм.
А далi грякнуло червоно-чорним в одному мiсцi, в другому, в третьому, i
коло самих нiг у професора Отави теж щось грякнуло й розблисло пекельним
вогнем, таким нестерпно-палючим, що професор вiд розгубленостi вхопив
вiдро води i бурхнув у саму середину вогню, вiд чого все загорiлося ще
дужче, заслоняючи вiд Отави весь свiт, i з того боку вогню прокричав до
нього Борис: "Батьку! Пiсок!" Схаменувшись, Отава став сипати на бомбу
пiсок, сипав пригорщами, пiску було мало, нiчого не мiг вдiяти з вогнем,
сипав у цiлковитiй безнадiї, аж поки побачив прихилену до ящика лопату, i
вхопив її, i жадiбно гребнув нею пiску... Вiн сипав ще й тодi, коли вже
бомба загасла, сипав, хоч Борис, злякавшись за батька, торсав того i
кричав, що вже годi. Отавi ввижалося, що горить увесь Київ, палають новi й
старi будiвлi, тисячолiтнi собори, самi київськi гори пойнялися незгасним
вогнем... I коли Борис усе-таки видер з батькових рук лопату, той
зчудовано поглянув у високу темряву, пробурмотiв:
- Що? Вже? Не може бути!
Вдень вiн побiг по мiсту. Найперше - до Софiї. Звiдти вивозили архiви.
Вешталися заклопотанi люди, гудiли машини. Але професора Отаву цiкавило не
те. Пiсок. Ящики з пiском. Мiшки з пiском. Знайшов якогось чоловiка, що
зголосився вiдповiдальним. Той водив професора в найдальшi закапелки пiд
куполами, показував: ось тут i тут, i ще й тут. Отава метнувся до Лаври.
Успенський собор, церква на Берестовi, трапезна, надворiтня церква. Чи їх
бережуть? Чи достатньо там людей, а головне - пiску! Пiсок, пiсок!..
Вiн зумiв роздобути десь машину. Знайшов саперного капiтана, який
народився у Владимир!, все життя мрiяв попасти до Києва, побачити його
собори, Днiпро, Либiдь. Бо князь Мономах, засновуючи Владимир, прагнув
перенести в те пiвнiчне руське мiсто дух пiвденного Києва. I рiчку у
Владимирi назвав Либiддю, i пагорби для поселень i соборiв вибрав схожi, i
собори намагався вибудувати, як у Києвi. Капiтан, порушуючи закони
вiйськового часу, видiлив для Отави тритонку, i несамовитий професор
метався по Києву, звозячи мiшки з пiском до Лаври. Потiм хтось iз знайомих
сказав йому, що з Софiї архiв уже вивезли i тепер собор кинуто
напризволяще. Вiн метнувся. туди. Там справдi вже не було людей, а пiску
видалося йому вкрай мало, просто мiзерiя. Та капiтан далi не мiг помагати
диваковi професоровi, його частина мала просуватися кудись далi
("змiнювати дислокацiю", - пояснив вiн), лишити Отавi тритонку, попри всю
свою закоханiсть у Київ, капiтан-владимирiвець (русявий красень з
блакитними очима) не мiг - iнакше-бо йому загрожував трибунал, - тодi
професор купив на Євбазi (де тодi можна було придбати будь-що) коняку з
селянським возом, вiддав за неї шаленi грошi, всi свої довоєннi
заощадження без вагання вiддав неголеному невмивацi, який почував себе
паном тiльки тому, що мав коняку (може, навiть украв її), тодi як нiхто
бiльше не мiг i мрiяти про такий скарб, бо коняка - то був засiб
пересування, то був транспорт, то була змога рухатися, втекти,
в'рятуватися.
Але ж Отава й у гадцi не .мав утiкати чи рятуватися. Вiн гасав по Києву
на своєму возi i знай збирав мiшки з пiском та возив їх до Софiї, вiн
виканючував пiсок, iнодi просто прибирав, де погано лежало, а то й крав,
пам'ятаючи, що в святому дiлi всi засоби дозволенi, незабаром його знали в
усьому мiстi i називали "професор з конякою" або ж: "Отой професор, що
пiсок краде".
Коняку в нього реквiзували. Ще й пригрозили, коли вiн розкричався про
антипатрiотизм i варварство майора, який допустився такого насильства над
професором.
В Святошинi, Голосiївському лiсi київськi ополченцi готував лися до
захисту мiста на крайнiй випадок. Для Отави крайнiй випадок уже настав.
Вiн спробував записатися в ополченцi. Але натрапив на якогось аж надто
спокiйного командира, який порадив професоровi евакуюватися, поки є час.
- Такими людьми не маємо права рискувати, - сказав вiн.
В академiї Отавi пояснили, що вiн пропустив свою чергу.
- Та менi самому байдуже, - розгублено мовив Отава, - аби лиш мого
хлопця якось... Та ще iкони... У мене велика колекцiя... Це ж цiннiсть.
Хтось порадив Отавi податися на товарну станцiю, звiдки вiдправлялися
ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися.
Професор з малим Борисом, якого мiцно тримав за руку, пiвдня штовхався
серед панiчної нерозбернхи, яка панувала на товарнiй станцiї, нiкого не
мiг знайти, нiхто йому нiчого не мiг не те що пообiцяти, а навiть
порадити. Всi розмови, якi вiн затiвав з тим чи iншим порiзно
вiдповiдальним чоловiком, приблизно були такi:
- Товаришу, нема часу. Кажiть конкретно: що вам треба?
- Ну, хоча б вагон.
- Вагон?
- Так. Всього один.
- Один вагон? Цiлий вагон?
- Ну, хоча б отой, невеличкий, двовiсний.
- Невеличкий! Це вiн називає - невеличкий!
- У мене колекцiя. Цiннiсть. Державної ваги.
- Люди - от наша найбiльша цiннiсть. У мене мiсця в вагонi бодай для
одного чоловiка нема! Ясно?
Отава знов метнувся до академiї, але там уже все закiнчувалося, хто
поїхав, а хто лишився, в кабiнетах не було вже енергiйних молодикiв,
пiдлогу в коридорах встеляли непотрiбнi папери, якi неприємно шурхотiли
пiд ногами. Професоровi попався молодий науковий спiвробiтник Бузина,
радiсно вхопив Отаву за лiкоть, - Товаришу професор, а я вас шукаю!
Вiдправляю iнститутськi сейфи. Треба, щоб ви здали всi лiтописи й
лiтературу, яка є лише в одному примiрнику.
- Я вже це здав. - Отавi не дуже хотiлося мати справу з Бузиною. - I ви
прекрасно про це знаєте,
- Так, так, але я думав...
- Не помiчав за вами цiєї здатностi давнiше.
- Я хотiв допомогти вам, товаришу професор.
- I так допомогли, що я нiчого не можу... евакуювати.., Покинути все
вороговi?
- Що вдiєш? - Бузина розвiв руками. - Ми повиннi рятувати найцiннiше.
- А хто це визначає?
- Ну... всi ми...
- Наприклад, ви їдете коло сейфiв... А чи е мiсце хоча б для мене?
- Я не... я не компетентний, товаришу професор, але мiсце повинне
бути...
- Повинне? Дякую вам!
Отава вклонявся i швидко побiг униз по сходах. Куди квапився - i сам не
знав. Ще кiлька днiв метався по Києву. Евакуюватися? Але ж вiн не можеi
Вiн не така цiннiсть, як Бузина!
Бузину Отава зненавидiв ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього
уваги. Знав, що є такий в iнститутi, дивувався, щоправда, як могло
прибитися таке Нiщо до материка науки, але й тiльки. Одвiчною вадою Отави
була неувага до людей, якась байдужа терпимiсть i до злих, i до нездатних.
"Й ненавидим мы, и любим мы случайно". Мабуть, i одружився вiн так само з
байдужою випадковiстю, i дружину собi не вибирав, а просто взяв, а потiм
виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так i заявила: "Не можу я
серед цих iкон! Менi люди потрiбнi!.." Тiльки й змiг, що випросити у неї
сина.
А Бузина - що Бузина? Так i жив би собi в своїй непомiтностi, може, ще
й добрим чоловiком уважався, але сталася подiя, що показала в Бузинi нову
грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави
викликала почуття, близькi до вiдрази.
Отавин колега професор Паливода пiдготував до видання великий
кольоровий альбом з софiйськими i михайлiвськими мозаїками. Про той альбом
було багато мови, про нього роздзвонили навiть за кордоном, здається,
обiцяли повезти його на всесвiтню виставку в Нью-Йорк. Передмова i
коментар до альбома друкувалися шiстьма мовами. Подiя!
Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й
коментарiв, десь зник. Згодом в iнститутi було пояснено, що професор
Паливода - ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з
керiвникiв iнституту.
- Що ж будемо робити, товаришу професор? - спитав вiн.
- Не розумiю, - обережно промовив Отава.
- Альбом цей ваш... цi... як їх?.. Мозаїки...
Отава якось не мiг вiдразу зв'язати факт зникнення Паливоди з
мозаїками, бо що не кажи, а вiдстань у часi - неймовiрна: мозаїки робилися
в одинадцятому столiттi, а професора Паливоди не стало в двадцятому.
- Мозаїки нашi унiкальнi, - цiлком щиро сказав Отава.
Молодий керiвник в душi подивувався професоровiй наївностi, але не
виказував цього.
- Це я знаю, - так само стурбовано мовив вiн. - Але ж цей... як його?..
Паливода... Пiдвiв вiн нас... Не тiєю людиною виявився...
- Вчений вiн був бездоганний! - твердо сказав Отава.
- А я хiба що? - подивувався молодий керiвник. - Я теж нiчого як про
вченого. Але, як сказав поет: "Ученым можешь ты не быть, а гражданином
быть обязан".
Отава знизав плечима. Цитата була не зовсiм точна, але яке це, зрештою,
мало значення?
- Так що ж ми будемо робити з цими... як їх?.. з мозаїками? - знову
затяг своєї молодик.
- Треба видавати! - В цьому Отава не мав жодного сумнiву.
- А я хiба кажу - не видавати? Не можна не видавати! Всi вже знають.
Вже тираж готовий.
- То в чому ж справа? - Отава вдавав, що нiяк не збагне, до чого хилить
його спiврозмовник.
- А Паливода! - схопився той i пробiгся по кабiнету. Отава мовчав, i
керiвниковi сподобалася його злякана мовчанка.
- Я розумiю, що ви теж цього не хочете. Бо ви - чесний радянський
учений. Ми тут довго радилися, i от є така думка, - вiн пильно подивився
на Отаву, - запропонувати вам, щоб ви пiдписали передмову i коментар до
цих... як їх?.. мозаїк, значить, замiсть Паливоди... Ви вiдомий
спецiалiст, вас скрiзь знають. Та ще й, - вiн засмiявся наївно,
по-парубочому, - i прiзвища ж у вас козацькi: Отава, Паливода...
- Нi, я не можу цього зробити, - пiдвiвся Отава.
- Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокiйно подумайте...
- Нi! - Отава вже йшов до дверей.
- Але ж, товаришу професор...
- Нiколи! Я тiльки вчений. Моя спецiальнiсть - стародавнє мистецтво.
- Але ми з вами...
- Я не можу продовжувати цiєї розмови. - Отава вже тримався за дверну
ручку.
- Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?
- Не знаю. Не можу вам бути корисний.
А за два днi до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорi вiн влип
очима в розвiшанi на високих, помальованих начорно стiнах iкони, в захватi
вибухнув:
- Товаришу професор, я схиляюся перед вами!
- Ну навiщо аж такi суперлятиви? - знiяковiв Отава, незвичний нi до
висловлювання, нi до слухання неприхованих комплiментiв.
- Але ж таке багатство! - розливався в своєму захватi Бузина. - А це
чорне тло! Це ж просто чудо.
Отава сам вигадав чорне тло для iкон у коридорi, здається, саме цим
остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось iснувати
в музеї, але вже в чорнотi могили - аж нiяк! Бузина був перший, хто
похвалив чорний коридор, i в Отави мимоволi закралася симпатiя до молодого
науковця. Вiн глянув на нього пильнiше i помiтив, що той має досить
показну зовнiшнiсть. Високий, мiцно збудований, майже атлет, густе чорве
волосся, що йому позаздрили б усi отi лисiючi i геть лисi, великi виразнi
очi, мов на фресцi. Щоб якось виявити свою прихильнiсть до гостя. Отава
спробував пожартувати:
- У нас збiгаються смаки, колего. Чи не тому, що нашi прiзвища мають у
собi якусь спiльноту. Вони - рослинного походження.
- Справдi, - зрадiв Бузина. - А от у нас у класi, коли я вчився в
школi, було повно прiзвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко,
Заєць, Вовк, Бик.
- Очевидно, все-таки рослинного походження - найдавнiшi, - висловив
припущення професор.
- А так, - згодився Бузина, - а вже тваринного - це друга черга.
- I вже тiльки потому маємо прiзвища, похiднi вiд професiй: гончар,
швець, стельмах, мiняйло, кравець, коваль, лупiй, орач. Мiж iншим, за цим
принципом надавано згодом повторнi iмена християнським святим.
Iлля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я
покажу вам надзвичайно рiдкiсну iкону з зображенням Iллi-пустельника.
Звернiть увагу на тло. Чи ви бачили iкону, написану мовби не на липовiй
дошцi, а на старiй слоновiй кiстцi? Гляньте. Цiлковита iлюзiя зжовклої
слонової кiстки. I цей тон зберiгся неза-тьмарений з одинадцятого
столiття. Ви можете уявити?
- Очевидно, iкона була вкрита пiзнiшими записами? - висловив здогад
Бузина.
- Вiсiм шарiв олiфи! - вигукнув професор. - Я зняв їх один за одним
сам, не довiряючи жодному реставраторовi.
- Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому
столiттi. I те, що колись здавалося злом i варварством, тепер обернулося
на користь,- вголос мiркував Бузина.
Професор подивився на молодого науковця ще з бiльшою симпатiєю.
Здається, вiн зовсiм не такий i безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися,
розбирається в iконах. Вже тiльки за це йому все може пробачитися.
- Навiть Пушкiн, - вже й зовсiм розiйшовся Бузина, - навiть Пушкiн!
Пам'ятаєте: "Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит..." Не
зрозумiв великий росiйський поет.
Бо що робив художник-варвар? Вiн покривав олiфою стару iкону, щоб
уберегти її вiд псування. А олiфа через якихось там i вiсiмсот рокiв
темнiла, i вже новий "художник-варвар" замальовував цю потемнiлу iкону
своїм сюжетом i теж покривав його олiфою. I так пiд отими темними
напластуваннями жила собi древня iкона, поки такий чарiвник, як ви, Гордiю
Всеволодовичу, не визволили її, не показали свiтовi.
- А тепер я покажу вам i зовсiм неймовiрну рiч, - таємниче сказав
Отава, - зображення поганського дохристиянського бога на пластинi,
зробленiй з турячих рогiв. Чули ви коли-небудь про таке?
- Нiколи не чув, - в тон професоровi мовив Бузина, випружуючи своє
треноване тiло, щоб ступати навшпиньках за хазяїном.
Зображення поганського святого жило тiльки в уявi професора Отави. А на
широкiй, справдi мистецьки зробленiй роговiй дошцi збереглися лише
невиразнi барвнi плями.
- Не дивуйтеся, - сказав професор, - ця рiч має понад тисячу рокiв. До
того ж викопана з землi.
- Нiхто її не зберiгав, - знову навернув на улюблену тему Бузина.
- Так, нiхто не зберiгав, нiхто не цiкавився. Як, мiж iншим, у нас
зараз старовинними iконами.
- Нi, нi, народ повинен знати свої скарби. Все належить народовi, -
поважно сказав Бузина, а професор, хоч мовлено слова найзагальнiшi, знов з
симпатiєю поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував
стан душi свого спiвбесiдника i вмить настроювався на його лад. Хто це мiг
казати йому, що Бузина сякий i такий, тупий i недалекий! Яка низькопробна
брехняi
- До речi, я хотiв з вами порадитися щодо одного видання, - обережно
промовив Бузина, поцмокуючи вiд захоплення перед iконою Юрiя-змiєборця, де
Юрiй у червоних шатах на карому конi разив вогнедишного дракона.- Йдеться
про збереження цiнностей i... як би це вам сказати?.. майже схоже щось на
оте покривання iкон олiфою...
- То давайте сядемо, - вказуючи на старовинне крiсло венецiанської
роботи, припросив Отава, сам теж вмощуючись на свiй робочий стiлець за
столом. Бузина скористався з професорового запрошення, став розглядати
хитромудре рiзьблене крiсло, в якому втонув. Червонястi маври несли на
мiцних своїх плечах пiдлокiтники, на високiй спинцi вигравалися козлоногi
фавни, з-пiд рiзьблених нiжок визирали ще якiсь почавленi мiфологiчнi
мордяки. Десь триста або чотириста рокiв тому везли через адрiатику до
Венецiї далматинськi дуби, i майстер, стоячи на березi каналу, ще здалеку
вибирав собi деревину, велiв допровадити її до своєї майстернi i вже там
засiдав за роботу i мудрував над одним таким крiслом рiк, а то й кiлька
рокiв, i життя його вимiрювалося не кiлькiстю прожитих рокiв, а кiлькiстю
зроблених чудо-крiсел, як у Страдiварiуса - кiлькiстю скрипок.
- Вмiли колись люди робити речi, - зiтхнув Бузина. - Видно досвiдчену
руку. Заздрю досвiдченим людям. Тiльки вони можуть багато зробити. От як
ви, Гордiю Всеволодовичу.
- Помиляєтесь, дорогий мiй, - роздумливо промовив професор, - колись, у
вашi роки, я теж думав. I, виявляється, помилявся. Чим довше живеш, тим,
здавалося б, бiльше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалi бiльше
лишається недокiн-ченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально
потопаєш у невикiнчених справах i задумах, задихаєшся вiд браку часу i
сили, робиш усе сяк-так, i дедалi гiрше, дедалi поверховiше, життя
перетворюється на якийсь божевiльний галоп. I здається тобi, коли ти й
зробив будь-коли щось ретельно, дбайливо i спокiйно, то хiба що в
найранiшому дитинствi, коли шморгав носом, сопiв, колупався в вусi,
стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого пiску.
- Яз вами не згоден, - рiшуче заперечив Бузина. - Ви так багато
зробили.
- А от поживете ще тi двадцять чи п'ятнадцять рокiв, якi нас з вами
роздiляють, i пересвiдчитесь! - майже пустотливо ляпнув по столу професор.
- Але ми забалакались. Ви щось хотiли. Прошу вас.
Йдеться про дуже важливе. - Бузина не мiг добрати слiв. - Я хотiв з
вами порадитися, Гордiю Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я
цiную i поважаю... Ваш авторитет...
- Не треба про це, - спинив його професор. - Лiпше про дiло.
- Бачте, це таке делiкатне питання... Йдеться про... як їх... Про
мозаїки...
- Очевидно, про альбом наших київських мозаїк? - швидко докинув
професор, якому вiдразу вчулося в мовi Бузини щось вiд отого молодого
керiвника, з яким недавно мав бесiду.
- Так, так, - зрадiв Бузина, - саме про наш альбом. Це надзвичайна
цiннiсть, про яку люди повиннi знати. Не видати такий альбом - був би
злочин.
- Злочин,згодився професор.
- Що б про нас казали нашi нащадки?
- Справдi, вони б сказали щось дуже зле.
- Тому ми повиннi докласти всiх зусиль, щоб вiн був виданий.
- Як менi вiдомо, нiяких зусиль не треба, - спокiйно промовив
професор,- альбом уже вiддруковано, i цiлий тираж лежить у друкарнi.
- Так, але... - Бузина затявся, однак вiдразу ж, перехилившись через
пiдтримуваний рiзьбленим мавром пiдлокiтник до Отави, гаряче зашепотiв: -
Але ж там стоїть прiзвище Паливоди...
- То й що? - Отава вдавав, що нiчого не знає.
- Але ж вiн ворог народу.
- Не знаю, як можна займатися староруськими мозаїками i бути ворогом
народу. Для мене це - незбагненне!
- Вороги пiдступнi!
- Згоден з вами. Але до чого тут професор Паливода? Це чесний учений.
-З прiзвищем Паливоди альбом вийти не може.
- То що ж я можу вдiяти? - професор пiдвiвся так само, як у кабiнетi
молодого керiвника. Але Бузина сидiв i далi в венецiанському крiслi.
Недбало поляскував пальцями по череву дубового фавна, знав-бо, що професор
звiдси не втече, як утiк з тiєї установи, та й нащо б мав утiкати з
власного дому?
- Менi запропонували поставити своє прiзвище пiд передмовою, - скромно
мовив Бузина.
- Вам?
- Щоб зберегти думки професора Паливоди.
- Але ж то не вашi думки, а професора Паливоди!
- Iм'я нiчого не важить. Для людства головне - цiннiсть. Авторством
нiхто нiколи не цiкавиться. Хiба не однаково, хто винайшов колесо.
- Гаразд. Уявiмо, що я пристав до вашого цинiзму. Але ж професор
Паливода - ворог народу!
- Так.
- А раз вiн ворог, то й усi його думки - ворожi! Нащо ж їх зберiгати?
Тодi напишiть самi передмову й коментарi! - Отава вiдверто знущався з
Бузини. Та не на такого напав.
- Думки можуть мати об'єктивну цiннiсть, навiть якщо вони належать
вороговi. - Видно було, що Бузина добре пiдготувався до розмови з
професором.
- Тодi я не розумiю, чому ви до мене прийшли.
- Щоб спитати вашої поради.
- Але ж ви згодилися поставити своє прiзвище замiсть прiзвища професора
Паливоди?
- Я маю дати вiдповiдь завтра. Тому й прийшов до вас як до старшого
товариша, щоб порадитись.
- Я вам не раджу.
- Не можу з вами згодитись, товаришу професор, - тепер пiдвiвся вже й
Бузина, - ви ж самi тiльки-но... Вашi iкони... Хiба це не свiдчення?..
Може, моє iм'я теж як ота олiфа на iконi одинадцятого столiття... Воно
захистить велику вартiснiсть.
- Ви гадаєте, що його колись зiшкребуть i виявлять пiд ним iм'я
професора Паливоди?
- Йдеться про саму суть справи, а не про iмена. Треба зберегти те, що
є. По-державному дивитися на справи. Є думки, вони не повиннi пропасти. От
i все.
- Отже, ви хочете поставити своє iм'я пiд чужим?
- Ви мене переконали в доцiльностi.
- Але ж... - Отавi забракло слiв на таке нечуване зухвальство, не знав,
чи варто далi сперечатися з цим дивно цинiчним чоловiком, показав Бузинi
на дверi: - Прошу вас. Нам бiльше нi про що говорити!
Бузина поставив своє прiзвище, альбом вийшов у свiт, його хвалили,
хвалили й Бузину, i вiн, здається, навiть продемонстрував якусь там
скромнiсть, бо не вискакував нi в кандидати, нi в доктори наук, так i
лишився молодшим науковим працiвником, єдине, чого запрагнув, - це перейти
у вiддiл професора Отави, що для нього i було зроблено, не питаючи думки
керiвника вiддiлу.
Та Бузина й не докучав своєму керiвниковi. Науку полишив цiлковито, бо
й перед тим дуже мало мав з нею спiльного, зате весь свiй запал спрямував
на органiзаторство. Десь бiгав, когось умовляв, згуртовував,
змобiлiзовував, засiдав, i ось коли впало таке велике нещастя, як вiйна,
коли однi .пiшли вiдразу на фронт, другi злякалися, третi розгубилися,
Бузина, який нарiвнi з професорами звiдкись добув для себе "бронь",
виявився найпомiркованiшим, зберiг найбiльший спокiй i враз став
називатися в iнститутi незвичним i не зовсiм зрозумiлим словом
"евакуатор".
Але, мабуть, професор Отава був не зовсiм справедливий у своїх думках
про Бузину. Просто заздрив, що той все-таки змiг виїхати з Києва, а от вiн
носився з своїми iконами як дурень з ступою, поки й попав до фашистiв.
Справдi, кому потрiбнi якiсь iкони, коли гинуть цiлi держави? Пiзно
розумiєш, надто пiзно. Тiльки по тому, як сам кинув iкони, бiблiотеку,
все, все, навiть про собори забув на деякий час, вхопивши за руку Бориса,
з такими самими, як i вiн, намагався втекти з оточеного Києва. Через
Днiпро пробратися не мiг, тому кинувся по давнiй дорозi на Василькiв, де в
селi жила старша сестра його колишньої дружини. Хотiв сховати Бориса.
Пiзно схаменувся, надто пiзно!
Мотоциклiсти в довгих негнучких плащах обскочили їх з двох бокiв,
погнали вiд дороги врозтiч по полю. Отава штовхнув Бориса до кущiв,
гукнувши йому: "Пробирайся до тiтки!", а сам, щоб вiдвернути ворогiв од
сина, пiдняв руки i, спотикаючись, пiшов назустрiч мотоциклiстам.
Його погнали назад до Києва по тiй самiй дорозi, по якiй колись князi
вирушали на печенiгiв i половцiв i по якiй, бувало, втiкали до свого
великого золотого города.
Вiн нiкуди не втiк. Опинився в таборi, мiсяць слухав жахливу музику
розстрiлiв у київських ярах, а тепер отримав собi в нагороду свого
наукового колегу.
Отава вдягнувся в чисте, щось з'їв, навiть не розiбравши гаразд, чим
його нагодувала баба Галя, байдуже пройшов повз стiни, обвiшанi iконами
(справдi, з помешкання нiчого не зникло), став у кабiнетi коло вiкна,
розгублено потер щоку. Що далi? Що?
По вулицi проїздили нiмецькi машини, легковi й вантажнi, тягнулися
кiннi запряги (критi мiцнi фургони, вгодованi бельгiйськi важковози,
мордатi вiзники в негнучких зеленавих плащах), по тротуарах теж iшли
нiмцi, солдати, рiдше офiцери, а киян майже й не видко було, а -коли й
проходила якась жiнка чи пробiгала дитина або накульгував старий, то
чомусь усi вони трималися не тротуарiв, як то вже завжди велося, а
брукiвки. Їм вiльно було йти лише по брукiвцi, мов коням, i вони, боязко
озираючись, лякаючись машин, коней i людей, що мали зброю, намагалися
якомога швидше пройти куди треба, щезнути з очей, аони радо б провалилися
крiзь землю, якби могли, але земля тримала їх, мiцно тримала, i вони
повиннi були зносити наругу, їм судилося випити гiрку чашу приниження й
упослiдження, i добре, якщо хтось пив її з власної вини, як от вiн, Гордiй
Отава. А коли не з власної?
I тут, серед поодиноких, зiпхнутих, загнаних на брукiвку, вiн побачив
свого сина Бориса. Спершу навiть не впiзнав його, така зламанiсть i
зiщуленiсть була в синовiй постатi. Хлопець пере-стрибом, косуючи через
плече на вiкно батькiвського помешкання, пробiг униз по вулицi, пробiг так
швидко, що Гордiй Отава, вже впiзнавши Бориса, не встиг навiть подати йому
якийсь знак, тiльки подивувався дивнiй хлопцевiй поведiнцi. Бiжить мимо
дому, нiчого не бачить. Куди, навiщо? А Борис, десь завернувши, вже бiг
назад, але тепер йому доводилося бiгти вгору, тому вiн наближався
повiльнiше i якось нiби довше зупиняв погляд на вiкнах, за одним з яких
закляк його батько, i вже тепер Гордiй Отава вирiшив будь-що скористатися
з нагоди, вiн чимдуж замахав обома руками, вiн навiть пiдстрибнув кiлька
разiв i навiть нiмо закричав Борисовi: "Не бiйся! Додому!" I хлопець
побачив батьковi знаки, i, видно, повiрив, що небезпеки немає, бо й кому б
мав вiрити, як не батьковi. Так само недбалим перестрибом вiн завернув до
будинку i за кiлька хвилин мав стати перед вхiдними дверима помешкання.
Професор Отава навшпиньки прокрався коридором, нечутно зняв ланцюжок
(бачила б баба Галя), крутнув ключ у замковi, притулив вухо до дверей,
ждав Борисових крокiв на сходах.
Але ждав марно. В будинку стояла тиша, як у велетенському мертвому
вусi. Отава переступив з ноги на ногу. Серце йому билося гучнiше -й
гучнiше. Мовби хотiло виповнити своїм стукотом причаєну нiмотняву кам'яних
сходiв.
I враз усе довкола здригнулося, зойкнуло, зболено струснулися сходи,
пiдлога пiд ногами, стiни. Знизу, з самого дна химерного вестибюля,
вдарилося об камiнь одне-єдине слово "батьку!", слово-розпач,
слово-волання, слово-осуд. Батьку, батьку, як же це? Чому? Як ти мiг?
Отава штовхнув усiм тiлом дверi й полетiв униз по сходах. Ще не
добiгаючи, побачив, як двоє есесiвцiв крутять руки Борисовi, тягнуть його
до виходу. Помiнялися ролями. Тодi вiн пiшов до мотоциклiстiв, щоб
порятувати сина, тепер сам урятувався цiною синової неволi. Заслiпленiсть,
яка найшла на нього при тому страшнюму криковi "батьку!", вмить зникла,
вiн знав, що нiчим не зарадить Борисовi, якщо отак зараз кинеться на
солдатiв, якщо навiть задушить або перегризе горло одному s _них, але й
вiддати сина без боротьби теж не мiг, повинен був рятувати його i то
рятувати будь-якою цiною. Тому круто повернувся i, в кiлька скокiв
подолавши марш до другого поверху, застукотiв кулаками й ногами в дверi
академiка Писаренка, в тяжкi дубовi дверi, прикрашенi так само безглуздим
i нездарним рiзьбленням, як i дверi його помешкання.
По той бiк хапливо протупотiли чоботи, дверi вiдчинилися, озвiрений
солдат в розстебнутому мундирi з чорним цератовим фартухом на животi
вискочив до Отави.
- Професора Шнурре! Негайно професора Шнурре! - не даючи йому розтулити
рота, панiчно загукав Отава, а що солдат, не мiняючи виразу свого обличчя,
видно, не квапився кликати свого хазяїна, то Отава вже хотiв турнути його
геть i самому бiгти до помешкання, як тут у другому кiнцi довгого коридора
з'явився по-домашньому в довгому халатi i в капцях на босу ногу
стурбований Адальберт Шнурре.
- О-о, професор Отава, колего! - ще здалеку подав вiн голос. - Ви до
мене? Радий, радий...
- Професоре! - Отава не мiг ухопити вiддиху. - Там... мiй... мого...
син...
- Прошу вас, увiйдiть, - гостинно розвiв руки Шнурре.
- Мого сина... там... вашi.. порятуйте... спасiть... ради бога. - Отава
виштовхував з себе поодинокi слова, насилу стримуючись, щоб не пiдскочити
до Шнурре й не вхопити його за груди i трясти, поки не стрясе з нього отой
спокiй, оту байдужiсть, витрясе з нього душу!
- Що? - пiдняв нарештi брови Шнурре. - Ваш син? З вашим сином нещастя?
У вас е син?
- Малого вхопили вашi солдати... Там... унизу... Вiн iшоз додому. Я
прошу вас.
- Ну, я зрозумiв нарештi. - Шнурре являв собою прекрасне поєднання
стурбованостi й доброзичливостi. - Курт! Негайно бiжи вниз i скажи вiд
мого iменi! Що вони там собi думають! Це син професора Отави.
Вони стояли мовчки, один по цей бiк, другий по той бiк порога, стояли,
аж поки знизу почулося лихоманкове перестрибування по сходах.
- Я вас розумiю, - сказав Шнурре. - Повiрте менi. Я сам - батько.
Але Гордiй Отава не чув його слiв, невдячно повернувся спиною до
Адальберта Шнурре, кинувся назустрiч синовi, вхопив його в обiйми, пiдняв
у повiтря, хоч який був хлялий, а хлопець уже майже дорiвнювався йому
зростом.
- Ну, я ж їм дам! - вiдхекуючись казав Борис. - Я їм дам, цим
фашистюрам! Я їм ще покажу! Ще вiддячу!
Пiднявся по сходах i денщик штурмбанфюрера Шнурре, несмiливо став по
цей бiк порога, щоб зачинити потiм дверi, коли начальник пiде, але Шнурре
мовчки вказав йому рукою, пропускаючи повз себе.
А сам стояв у розчинених дверях i слухав задиханi слова малого Отави,
аж поки на третьому поверсi все вмовкло.
РIК 1004
ЛIТО. РОДООСТЬ
...и постави церковь, и сотвори праздник велик, варя 30 повар меду, и
зозываше боляры своя, и посадникы, старейшины по всем градом, и люди
многа, и раздая убогым 300 гривен...
Лiтопис Нестора
Предовга валка клекотливе посувалася в безмовнi лiси, геть вiд людських
осель, вiд лихого ока. Аж диво брало, звiдки така повороткiсть i жвавiсть
у перетовщеного Какори, пiд яким аж угинався могутнiй гнiдий жеребець.
Задавакуватий купець встигав обскочити свої вози, переглянути, чи все на
мiсцi, чи все гаразд, прогарикував потрiбнi розпорядження, пiдганяв
утомлених, надавав тху вiдчаєним, знов опинявся на чолi походу, весело
вигуцикував у сiдлi, затягав гуляцьку пiсеньку: "Гей-гоп, гей-гоп, вип'ю
чару, вип'ю добру, гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обiйму..." Виспiвавши з
себе весь дух, пiдскакував до воза з го-товизною, велiв нацiдити собi кiвш
меду, випивав, смачно гамкав, гмикав, аж немовби вiтер пролiтав по листю,
вихлестував ще кiлька ковшiв, поспiшав наперед, роздаючи по дорозi
турляння й нагiнку всiм, хто траплявся, i всi мали мовчки зносити
Како-ринi витребеньки, бо вiд питва його норов ставав i геть нестерпним.
Сивоок i Лучук топтали слiд позаду валки. Були пiшi, на вози присiдати
Какора не велiв, щоб не томити коней, хiба що десь там з гори; коней же
для хлопцiв не дав, хоч i мав кiлька запасних, та хлопцi й не домагалися.
Звикли ходити пiшо, а ще знали добре, що жоден кiнний не може змагатися з
ними в пущах, де почувалися найлiпше.
Випало так, що верталися в лiси, де колись, мабуть, народилися, де
виростали, звiдки потiм утiкали в шуканнях лiпшого, але завжди пам'ятали
зелену тишу свого дитинства, де мало людей, а отже, - колотнечi й страхiв.
У Какори був свiй намiр, але випадало так, що купець, сам того не
вiдаючи, робив добре дiло для хлопцiв, i от вони пленталися позаду довгої
низки возiв, з-перед них стукотiли колеса, рипiла збруя, виспiвував своє
"гей-гоп" Какора, а вони нiчого того не чули, вглиблювалися в зелену тишу
пралiсу, перестрiлювалися поглядами, в яких усе казалося й без слiв.
Вже давно скiнчилися накоченi й натоптанi дороги, вже не стало людських
стежок, вже й плутливi звiринi тропи порозскакувалися то праворуч, то
лiворуч, то й геть погубилися невiдь-де, а Какора гнав i гнав свою валку,
наладовану заморськими товарами, глибше й глибше, в безмежжя пущi, так
нiби залежало йому тепер не на отриманнi зиску за вдалу мiньбу з
довiрливими древлянами, а на самому лише просуванню далi й далi, в
незвiдане, нетоптане, неторкане.
Вiв своїх людей навмання, чи знав, чи й не знав куди, нiхто його питати
не смiв, потомлено переступали конi, повiльнiше й повiльнiше вириплювали
важкi повози, куняли вершники, а то раптом пробiгав по валцi нiби корч
переляку, всi скидалися, хапалися за зброю, та згодом знову впадали в
кволiсть i соннiсть.
Часто траплялися на путi лiсовi рiчки. Лiнивi закрути брунатних, мов
старе корiння, вод дiяли вже й геть знесилююче.
Люди стрiпувалися вiд сну лише для того, щоб умить дiйти мовчазної
згоди про зупинку й довший спочинок. Конi, мовби вiдаючи про безвiльнiсть
своїх господарiв, сунулися до води й жадiбно пили, навiть нерозгнузданi.
Какора трохи спантеличено поглядав на рiчку, не наважуючись заганяти свого
гнiдого до води, i, поки вiн мамротiв щось, жеребець теж пив, цiдячи
брунатну вологу крiзь сталевi вудила.
Пiсля перепочинку Какора велiв шукати броду. Роз'їздилися в боки,
обережно пробували, де мiлко, iнодi натрапляли на новi звiринi тропи, далi
простували ними, потiм раз сталося так, Що пiсля дводенного кружляння по
пущi вони опинилися на березi тої самої рiчки, навiть коло того самого
броду, через який переходили, але Какора не знiтився, тiльки вихилив
зайвий кiвш меду й ще голоснiше заспiвав: "Гей-гоп, гей-гоп, теплу жону
обiйму!.."
- Давай утiкати, - сказав Лучук Сивооку.- Давно вже сверблять менi ноги
дати драла вiд цього кендюха.
- Думав про це ще з Києва, - тихо мовив Сивоок.
- То якраз отут i дременемо! Нам у пущi роздолля!
- А тепер не хочу.
-- То чому ж?
- Кортить менi довiдатися, куди вiн править.
- Та нiкуди! Обпилий же! Нiчого не бачить.
- Все вiн бачить. Тiльки вдає з себе такого питуха та спiвака.
- Куди ж вiн може добратися? Хiба що до трясовини?
- А побачимо.
- Ой набридло менi отак тюпачити, - зiтхнув Лучук, - полiз би на дерево
та спав там три днi й три ночi. Нiчого так не любе менi, як спати на
деревi.
- Потерпи, - заспокоїв його товариш, - менi теж набридло. Втекти завше
зможемо. А от знайти...
- Та що ж тут знайдеш?
- Не знаю... Аби ж я знав... Однаково нам з тобою кудись iти. На мiсцi
не всидимо.
Лучук посопiв-посопiв i мовчки пiдкинув на спинi лука. У всьому корився
своєму товаришевi, хоча потай i вважав себе за метикованiшого. Та хай! Ще
пригодиться його кмiтливiсть.
А Сивооком заволодiла дивна затятiсть. Так колись хотiлося йому
дiстатися серця пущi, дiстатися до найнижчого низу, де мало кiнчатися її
невпинне, приголомшливе западання, а коли потiм випадком опинився там, у
царствi лiсових володарiв-турiв, то винiс звiдти свавiльне вiдчуття
молодечих буйнощiв, як у отого молодого Рудя, а згодом те вiдчуття
пригнiтилося iншим: вiдчув свою малiсть i незмiцнiлiсть, постерiгши дико
закостенiлу силу Бутеня, що за iграшки здолав Рудя навiть пiсля поранення.
Какора чомусь нагадував Сивооку старого тура. Щоб змiритися з ним
силою, вимагалася не сама зухвалiсть, а ще й розум. Поки ж купець знав
бiльше за всiх, поки переважав усiх своїм знанням, годi було й думати
змагатися з ним. Утекти? Це найлегше. Але спробувати дiйти, куди прагне
Какора, видавалося Сивооку загадково-вабливим i бентежним. А коли купець
справдi задурив собi голову медом i кружляє в пущах з дурного жиру?
Iнодi валка вив'юнювалася на велику галяву, накриту таким густим
сонцем, що дзвенiло в головi од паморочення. Старi сивi птахи, зляканi
згуком походу, важко злiтали понад галяву, i їхнiй повiльний крик наганяв
тугу за вiльним простором. Але купець гнiвно бив у боки свого жеребця,
гнав його мiж дерева, i валка теж затягалася туди довгим-предовгим
полозом, i розполоханий крик старих сивих птахiв долинав до неї, мов з
того свiту.
Хоч стояла нестерпна спека, земля пiд ногами ставала дедалi людськiм,
лiс постережно навiть для недосвiдченого ока миршавiв хирiли без
Дажбогової душi, i малiли безупинно, росли покривлено й покорчено, iшли
врозтiч, пускаючи помiж себе переплутанi кущi, високу жирну траву, пухке
купиння - всi видимi прослiди близьких грузовиськ i трясовин.
Какора перший доспiв до початку лiсового багна, гнiдий жеребець
схарапуджено позадкував од пiступно двигтючого падопу, чийсь необачний
кiнь вскочив переднiми ногами в зелену трясовину, рвонувся назад,
вибризкуючи на неторкану зелень чвирки чорного багна. Зляканий лемент
прокотився уздовж валки, але купець не дав часу на розохування, безжурно
махнув рукою i погнав свого жеребця понад краєм болота, беручи в обхiд.
Обходили болото кiлька день, але не було йому нi кiнця нi краю.
Подекуди траплялися посеред трясовин згорбки, порослi деревами, до них
навiть можна було доскочити на конях, але далi згорбки губилися, багна
знов тяглися рiвно й одноманiтно, кiннi верталися назад, мовчки ставали на
свої мiсця, трюхикали далi.
Какора не те що впав у вiдчаєнiсть од безнадiйного обтирання об край
трясовин, а ще повеселiшав. Гучнiше виспiвував своє "гей-гоп", молодо
викручувався в сiдлi, мов то був не важкотi-лий чоловiк, що ось-ось буде
розчавлений власним тягарем, а молодий безжурний гультяй.
Байдужiсть i вдавана соннiсть у поглядi не завадили купцевi помiтити
зневiру в людях, вiн час од часу пiдкликав до себе рудого Джурила, що
мався бути його першим помiчником, кидав йому кiлька слiв, той вертався
назад, пiдганяв то одного, то другого, неодмiнно доскакував i до хлопцiв,
напирав на них грудьми свого високого коня, мовби мiрився потоптати,
кричав.
Сивоок погрозливо пiдiймав свою ломаку, вдавав, що простягає руку до
коневої вуздечки, i Джурило з прокльонами вiдстрибував од зненавиджених
отрокiв.
Уночi палили великi багаття, щоб одiгнати холодну iмлу, що
виклубочувалася з приблизьких болiт, спали тяжко й болiсно, прокидалися
вдосвiта з буркотiнням i клятьбою, сам лиш Какора, натщесерце перепустивши
ковшик меду, незмордовано затягав свою безконечну пiсеньку i гнав валку
далi.
Лучук не горнувся до багать, намовив i Сивоока спати з ним разом,
вигiдно влаштовуючись високо в гiллi. Залазили на дерево, сяк-так
пiдвечерявши, норовили вибрати дерево й видобутися на нього непомiтно i
вже там розкошували в своїй недосяжностi й безпецi, спати могли скiльки
завгодно, бо, навiть проспавши досвiтню колотнечу, наздоганяли потiм
валку, йдучи її слiдами.
Отак одної ночi, вгнiздившись мiж пружинистим гiллям густої розкоханої
вшир на вiльнiй волi вiльхи, хлопцi вже стали засинати, як зненацька
обидва стрепенулися, вiдчувши чиєсь наближення до їхнього дерева. Сивоок
доторкнувся самим пальцем до Лучукової долонi, закликаючи того до тишi, -
Лучук вiдповiв йому доторком порозумiння, вони зачаїлись, стали наслухати.
Чути було, що до вiльхи пiдiйшло троє. Ступали м'яко й обережно, але вiд
вичуленого слуху малих лiсовикiв не мiг нiхто втаїтися. Чули навiть, як
притулився один з прихiдцiв спиною до стовбура вiльхи i шорстко тернувся
об дерево, мабуть вибираючи зручне положення, два iншi стояли осторонь,
тим самим, видно, вiддаючи перевагу третьому. Мабуть, саме вiн i
заговорив, а тi мовчали, тiльки слухали, бо не подавали нi духу, нi мови,
i хлопцям чутно було тiльки голос третього. .
- Як тiльки поснуть усi, то й гайда, - казав той голосом аж надто
характерним, неначе перепльовуючи слова через губу в своїй непомiрнiй
зневазi до спiвбесiдникiв i до всього, що поза ним, - досить уже!
Набридло! Зажене вiн нас у самi багна! Сам не вiдає, чого прагне. Нема
мого терпцю бiльше, а вам - то й геть! Коней усiх займемо. Щоб i гнатися
за нами не мав чим. Жеребець його вельми призвичаєний до свого пана, його
треба потяти! Двох здохлякiв, що пiдчепив вiн їх у Києвi, знайти, я з ними
й сам... їх зоставляти не можна, дуже метикованi та гостроокi - наведуть
на наш слiд... А тобi...
Вони ще не вiрили, що то був Джурилiв голос, бо нiяк не в'язалося, щоб
перший купцiв поплiчник замишляв таку тяжку зраду, та коли вiн згадав про
них, то всi сумнiви пропали: Джурило!
Не злякалися його погрози, бо схованi були од усього свiту, тож лежали
й далi принишклi й притаєно вслухалися в неголосне бурмотiння внизу.
- А чи втрапимо? - поспитав один iз змовникiв,
- По слiдах пiдемо, - коротко кинув Джурило.
- Десь уже й слiди зiтерлися на сухому, - докинув розважливо третiй, -
багато днiв поминуло...
- Коней пустимо, вони виведуть з пущi, - перебив його Джурило, - коняка
завжди повернутися зумiє, аби не заважав їй...
- А коли... - знов завiв своєї один зi змовникiв, та Джурило, видно, не
мав охоти на розбалакування, внизу щось дзенькнуло, почувся глухий удар,
мовби бухнули когось межи плечi. Джурило стишено засмiявся, гамуючи
нетерплячу злiсть, сказав майже спокiйно:
- Годi! Скажiть своїм, хай удають сплячих, а як стануть примеркати
вогнища, так i гайда! Коней тут не зоставляти! Тобi - гнiдого! Ти поможеш
менi знайти здохлякiв... З собою брати саме золото й срiбло та трохи
готовизни. По дорозi вполюємо щось. Розскочилися!
Причаєне ступання в темну болотяну iмлу - i нiчого, так нiби й не чули
хлопцi i не вiдали. Трохи полежали, стримуючи вiддих, потiм Лучук
прошелестiв:
- Що дiяти? Скажемо Какорi?
- А як вiн сам або з двома-трьома лишився? - поспитав Си-воок. - А всi
- у Джуриловiй жменi? Поб'є Джурило всiх i нас з тобою.
- То що радиш?
- А не знаю ще, - вимовив Сивоок i довго лежав, думаючи, i Лучук йому
не заважав, бо виявилося, що нiчого путнього не i мiє порадити. Все ж не
втерпiв, захотiлося показати, що має перевагу в меткостi розуму над млявим
Сивооком, знову ворухнувся, штовхнув лiктем товариша пiд бiк.
- А що, коли пiти за ними назирцi i, як вони стануть на ночiвлю,
зайняти їхнiх коней?
- I що?
- Ну й вернутися до купця з кiньми. А тi пiшо не наздоженуть. Та й
побояться.
- Не знаю.
- Зробимо! - загорiвся Лучук. - Хай Джурило покрутиться!
- А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утiкати.
- Як? Ну... - Лучук задумався, але швидко зметикував: - А ми пiдемо
попереду! От зараз i вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки гайнуть, ми
вже будемо он де! Коли й переженуть нас, то до ночiвлi їхньої ми будемо
вже знов коло них. Ну?
- Стривай, - сказав Сивоок, - дай подумати... Не вiдаю, як з кiньми...
- Займемо, та й уже!
- А як ти їх займеш? Чи вони пiдуть?
- Чому б не пiшли? Пов'яжемо їх у два пов'язи та й гайда!
- Не пiдуть конi, - затявся Сивоок.
- Чому б мали не йти, коли пiдiгнати! '
- Ти пробував вести одразу кiльканадцятеро коней у однiй вервечцi?
- То й що, як нi!
- А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третiй
упреться на мiсцi, а четвертий стане iржати, а тi почнуть кусатися... Саме
час, щоб Джурило з своїми наспiв та й...
- Ой ти! - злякано зiтхнув Лучук. - Що ж дiяти?
- А ще: якби хоч утiкати назад, куди конi охочiше йдуть, вибиратися з
пущi на волю, в дебрi ж ти їх не поженеш нiякою силою, - добивав його
надiї Сивоок.
- Лихо, лихо! - мало не плакав Лучук. - То давай хоч самi утiкати!
- А тепер i геть пiзно. Аби тодi, як ти спершу радив, то нiчого. А
тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: знаємо пiдступ
Джурилiв, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!
- А не вiдаю, що можна...
- Вельми добру рiч ти нараяв, - сказав пiдбадьорливо Сивоок, але Лучук
глибше западав у зневiру.
- Де там! - проскiмлив вiн. - Нiчого не вийде!
- Вирушимо вiдразу, як ти казав, - незважаючи на його вiдчай,
запропонував Сивоок.
- Нащо?
- Побачимо.
- Таки хочеш зайняти коней?
- Не знаю. Побiжимо, а там воно покаже...
Обережно злiзли з' дерева, скрадливо обiгнули становище, по-їгад краем
багновища щодуху помчали назад, слiдами своїх багатоденних мандрiв.
Вiдразу зiпрiли, хоч i порозхристували корзна й сорочки, в темрявi
часто перечiпалися то через корiння, то просто через гiллячку, наповзаюча
з болiт важка вологiсть з розгону забивала їм вiддих. Сивоок, мiцнiший
тiлом, широкогрудий, бiг все ж таки легко, а Лучук, бiльше навиклий лазити
по деревах, коряч-коного дрiботiв за своїм товаришем, вiдчайдушне
вихекував:
"Хе-хе! Хе-хе!"
Коли минув перший переляк, а позаду вже нi вогню, нi гуку вiд табору i
довкола сама темрява, та лiс, та поблизькi багновища з липкими випарами,
хлопцi збавили бiгу i далi потрюхикали спокiйнiше. Лучук, ще й не
вiддихавшись як слiд, спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже кортiло
знати, як же той повернув його задумку, що сподiвається чинити, коли
допадуть його Джуриловi втiкачi.
- Наздоженуть нас, а тодi? - хекав вiн з-за Сивоокової 'спини.
- Не наздоженуть - почуємо їх, - спокiйно вiдмовив той.
- А почуємо - то що?
- То залiземо на дерево.
- I що?
- Зустрiнемо їх, - Сивоок був такий спокiйний, що Лучук
аж спробував забiгти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява
- хоч в око стрель!
- Як же ми їх зустрiнемо?
- Не знаю.
- Отаке, - розчаровано вигукнув Лучук, - i я не знаю. То хто ж знає?
Куди бiжимо?
- Хочеш вiдпочити? - спитав його Сивоок.
- Та нi, я хоч три днi можу бiгти.
- А я такий, що трохи б перепочив, - сказав дужчий, жалiючи свого
кволого товариша.
Лучук промовчав, побоявшись заперечувати, але й не заохочуючись до
зупинки. Сивоок звернув трохи вбiк,пристанув коло темного дерева, обiперся
об його шорсткий стовбур спиною, вхопив набiгаючого Лучука, взяв його в
обiйми, мов малу дитину.
- Та я! - ворохобився Лучук, а сам не мiг ухопити повiтря в груди.
Стояли недовго. Хоч ноги їм пiдгиналися вiд утомливого бiгу, хоч
струменiв по всьому тiлу пекучий пiт, хоч так не хотiлося втрачати пiдпору
за спиною i знову мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося
не про втому й не про пiт - йшлося про справи важливi, поряд з якими нiщо
не мало бiльшої ваги.
- Треба бiгти, - сказав Сивоок, - i якомога швидше. Щоб не наспiли вони
нас у темнощах.
- А чи не однаково? - не зрозумiв його намiру Лучук.
- Якщо буде досвiток, то ти можеш їх стрiлами половину поцiлити. А в
темнощах - тiльки що? Посвистиш услiд?
- Я такий, що й серед ночi поцiлю! - похвалився Лучук, якому хотiлося
бодай хвильку ще посидiти коло дерева.
- Не можемо рискувати, - розважливо мовив Сивоок, - їх багато. - А
може, й нi.
- Багато. Знаю.
- Що ж, коли наздоженуть ще перед досвiтком?
- Перепустимо й пiдемо вслiд. Десь їх спостигнемо. Вони побiгли далi.
Знову рвонули чимдуж, але швидко похля-ли i гуцикали пiдтюпцем, щоправда,
тепер мовчки. Iнодi Сивоок трохи збивався з слiду, збочував то десно, то
ошуйю, але Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував
дорогу самими пiдошвами нiг, не треба було йому й дивитися.
Такої довгої ночi, мабуть, ще не мав жоден з них у своєму життi. Бiгли
в чорноту, заглиблювалися в таку безпросвiтнiсть, нiби заривалися в
болотянi нетрi. Пiтьма ще посилювалася вiд тишi. Нi тобi пошуму листя, нi
крику нiчного птаха, саме лиш чалапкання м'яких постолiв по твердiй
лiсовiй землi та свистюче дихання. Червонi кола виснаги розкручувалися в
них перед очима дедалi швидше, дедалi навальнiше, дедалi шаленiше.
Виникали з темряви i в пiтьму щезали. Червона чорнота i чорна червонiсть.
А на їх мiсце наповзали волохатi жахи, покорченi духи ночi,
лiщинно-розпатланi видива, нiч виплоджувала страховиська в пущах i багнах,
вони пхалися звiдусюди нахабно й зловiсно, то кидалися пiд ноги
камiнно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю гiлкою, то лякали
доторками огидно слизького. I чим далi бiгли хлопцi, тим менше знали вони,
задля чого бiжать: чи то заради якогось дiла, чи просто здуру, а чи вiд
свавiльного ляку, вiд якого втекти - годi й думати.
Їх врятував свiтанок. Хтось кинув угору трохи блiдостi, вмить зникли
розпанахано-чорнi душi лiсу, над лiсом окреслилася смужка неба, i сам лiс
вiдразу мовби розступився, став просторiший, лункiший, i поблизькi багна
вiдсунулися кудись подалi, i земля пiд ногами потвердла.
- А цить! - спинився зненацька Лучук i, трохи постоявши, вiдхекуючись,
упав на колiна й притулив вухо до землi.
- Чутно? - спитав Сивоок, щосили намагаючись вдати спокiй. - Що чути?
- Тупочуть конi, - сказав Лучук.
- То й гаразд.
- Боже Свароже, поможи коней зайняти, - забурмотiв квапливо Лучук.
- Конi - що! Джурила треба звести з свiту.
- То вже мiй клопiт, - Лучук погладив свого лука.
- То гайда вибирати дерево! - запропонував Сивоок.
- Сам виберу.
Сивоок змовчав, бо тепер паном становища був Лучук.
- Чий менi разом з тобою, а чи на iнше дерево? - поспитав Лучука майже
слухняно.
- Як хочеш. А втiм, лiпше нам триматися купи. Веселiше.
Чого-чого, а веселощiв тут було найменше, але обидва спробували
всмiхнутися. В холодному свiтлi досвiтку обличчя їхнi були сiрi, аж синi,
довгi виснажливi гони по нiчному лiсi якось згорнули з їхнiх постатей i з
лиць набуту в колотнечi свiту дорослiсть, i тепер назовнi виступила їхня
питома дитиннiсть, безпомiчна й неприхищена.
Вони вибрали високого гiллястого дуба, пiд яким, здається, мав би
проводити свою збунтовану валку Джурило, без видимої охоти й поквапу
подерлися вгору, довго шукали собi вигiдних гiлок, ще довше вмощувалися,
так що мало й не пропустили слушної митi, бо втiкачi вивернулися з-за
дерев зовсiм несподiвано i гнали наперед так швидко, що Лучук ледве встиг
накласти стрiлу на лук i натягти тятиву, але стрелив Джурила вже не
навстрiч, як то гадав зробити, а майже нагiнцi.
Тятива тихо бринькнула, i чорна стрiла хижо шугнула вниз, щоб разом
покiнчити з рудим. Джурило їхав швидко, але стрiла летiла ще швидше, вона
мала дiстати його вiдразу, i вiн вiдразу мав повалитися навзнак, або
впасти на гриву коневi або зсунутися набiк, та стрiла вже, певне, допала
рудого, а вiн так само згуцикував на своєму огиревi, вiддаляючись од дуба
i вiд своєї смертi, вiн мовби й не їхав, а вiдпливав, одсовувався,
нечутно, безгомiнно, кiнськi копита били об землю глухо, м'яко, наче
обмотанi мохом, все дiялося, нiби в лиховiсному снi, нiч хижих прав не
хотiла кiнчатися, вона продовжувалася отим Джуриловим iснуванням, хоч мав
би вiн уже бути мертвим, але не було часу дивуватися. Лучук мерщiй пустив
нову стрiлу, яку наготував для когось iншого, знов на рудого, але й од тої
не сталося нiчого, хiба що Джурило озирнувся i гукнув щось до своїх, з
чого можна було зрозумiти, що обидвi стрiли поцiлили в нього, але не
дошкулили. Сивоок зрозумiв: на рудому заморський панцир.
- Бий решту! - прошепотiв вiн до Лучука. - Рудого не вiзьмеш!
Лучук ударив одного, другого, третiй схарапуджено рвонув свого коня в
хащi, ще кiлька наштовхнулися на тих переднiх, що валилися з коней, Лучук
скористався з нагоди, щоб поцiлити ще двох. Джурило, замiсть кидатися на
порятунок своїм, врiзав подалi вiд страшного мiсця, уцiлiлi пiшли врозтiч
по лiсу, тодi Сивоок, попри загрозу зiткнення з озвiрiлими од страху
змовниками, просто впав з дерева в саме юрмисько коней i побитих, вхопив
одного коня за вуздечку, висмикнув його з колотнечi, скочив йому на спину,
кинувся ловити iнших коней, не дослухаючись нi до стогонiв конаючих, нi до
тупотiння втiкачiв.
Йому вдалося впiймати ще двоє коней, але й то було добре, якщо взяти до
уваги їхню несподiвану невдачу з Джурилом.
- Хто ж то знав, що вiн прикрив своє черево, - бурмотiв Лучук, невмiло
всiдаючись на найнижчого коника, бо до високого боявся й приступити. - Аби
знаття, то я б лучав його в потилицю! Або в вухо!
- Темно ж, - спробував припинити його похвальбу Сивоок.
- А менi однаково! Бачу й крiзь найтемнiшу нiч.
- Їдьмо вже. Гаразд хоч так вийшло. Аби лиш Джурило не надумався
пуститися за нами навздогiн.
- Посвердлю стрiлами всiх до одного! - похвалився Лучук.
- Та вiрю. Ти в мене такий гарний брат, що без тебе й не знаю, як би
був.
- Отож-бо, - гордо мовив Лучук. - Ти тiльки не жени коня, а то в мене в
животi все перевертається.
Конi потрюхикали нога за ногою, та Лучуковi однаково вiд незвички й
невмiння було тяжко, вiн хилився то на один бiк, то на другий, його
пiдкидало, зсувало, не встигав вiн випрямитися, а вже знов опинявся в
небезпечнiй похиленостi, був уже весь змокрiлий вiд зусиль, дрижали йому
руки й ноги i все тiло дрижало вiд вичерпаностi й знесилення. Однак
попросити товарища, щоб той зупинився для перепочинку, Лучук соромився. Бо
й чого? Самi бiгли через увесь лiс, майже не зупиняючись, а тепер же на
конях! Та якщо вже по щиростi, то Лучук ладен був усю решту життя бiгати
пiшки по всiй землi, аби лиш не сiдати на оцю округлу iстоту, що на нiй нi
втриматися, нi заспокоїтися, нi спочити! Що то вже за їзда, коли те й
думаєш, як не впасти, як не вхопити сторчака через голову або не гепнутися
набiк, куди тебе хилить незборима бiсiвська сила!
Та втiм, зворотний шлях, хоч i перетканий увесь муками для Лучука,
видався набагато коротшим, анiж уночi. Сивоок, попри свою молодiсть, мав
не одну й не двi нагоди переконатися, що до щастя й добра шлях завжди
предовгий, а до лиха - раз ступнути.
Вони пiдтрюхикали до купецького обозу на час, коли сонце ще тiльки
зводилося десь за пущею. Рiзонула їх покинутiсть обозовища, самотнiсть
повозiв, полишених запрягу, повсюдний безлад i пошматанiсть. Багато возiв
мали виразнi слiди пограбування, решта, хоч i неторканi, виглядали сумно й
безпорадно.
Нiде нiкого. Певно, тi, хто зберiг вiрнiсть Какорi, теж змандрували
звiдси разом з своїм обпилим важкотiлим хазяїном, сподiваючись прибитися
до людських поселень i роздобути сяких-таких конячок для порятунку
незлiченних добр, що гибiли тепер оце на краю грузовиська.
Сивоок ще сидiв на конi, а Лучук, радiючи, що муки його скiнчилися,
мерщiй скотився на землю, переступив зболеними, залубенiлими ногами туди й
сюди, наблизився до одного з головних повозiв, навiщось прикритого дорогою
паволокою, так нiби хтось тут сподiвався на добрий торг i заманював
покупцiв. Розминаючись, поволi впiзнаючи блаженство ходити по землi
власними ногами, Лучук знiчев'я зачепив двома пальцями край паволоки,
певно бажаючи показати товаришевi заморське диво, отих тканих золотом
крилатих звiрiв, розкиданих по тканинi, отi незвичайнi квiти й листя, яких
годi було шукати в най-вiддаленiших їхнiх пущах, але сталося несподiване й
страшне.
Паволока, що нею покритий був увесь вiз, вiд самого тiльки доторку
Лучукових пальцiв рвонулася вгору, з-пiд неї ревнуло по-звiрячому жахливим
голосом, блиснуло широченним мечем - i Лучук, перетятий навкiс, тихо
похилився пiд колеса.
- Ти що! - закричав Сивоок, ще й не добравши всього жаху подiї, ще не
розпiзнавши як слiд Какори, i рвонув коня просто на з'яву й уперiщив купця
межи очi своїм важезним дубцем.
Не дбав тепер про Какору, не боявся його, навiть якщо той i знайшов би
силу, знову вхопитися за меч, - зстрибнув з коня, кинувся до Лучука.
Той плавав у теплiй своїй кровi, був уже далеко звiдси, там, звiдки
нема вороття.
Мертвий.
- О добрi боги i боги злi! Чому ви так чините? Чому забираєте найкраще,
що маю, а полишаєте невiдь-що?
Вiн ще не вiрив. Доторкнувся до товаришевого тiла, спробував
перевернути Лучука. Той був важкий, як камiнь.
Мертвий.
Сивоок озирнувся довкола, мовби ждав звiдкись порятунку. Може, гадав,
що з пущi виступлять вiли або з грузовиська надiйдуть берегинi й порятують
товариша-брата?
Нiде нiкого.
Тiльки на повозi, вгнiчуючи золотом ткану паволоку, придавлюючи
крилатих звiрiв, мнучи небачене листя гаптувань, лежав у непам'ятi Какора
i коло його важкої руки лиховiсне зблискував широкий меч з темнiючими
пасмугами Лучукової кровi на лезi.
Сивоок знавiснiло скочив на груди купцевi, став рвати його до
свiдомостi, кричав йому в затуманене забуттям обличчя:
- Що ти вдiяв? Що ти накоїв? Ти, злодюго! Вбивцю! Негiднику!
I так торсав, бив Какору по жирних щеках, штурляв у груди, аж тому
повернулася свiдомiсть, вiн заворушився, мацнув рукою шукаючи меча,
спробував струснути з себе знавiснiючого Сивоока, а що це йому не вдалося,
то погрозливо махнув рукою з уявним мечем, якого ще й досi не вiдшукав,
надувся для гнiвного крику, але раптом зовсiм прояснiло йому в кебетi, вiн
рвучко сiв, побачив стятого Лучука, тепер уже виразно почув крики Сивоока
i якось нiби знiяковiло пробурмотiв:
- Отрока потяв... Як же то?
- Ти! Поганцю! Сволото! Тварюко! - телесувався коло нього Сивоок,
пiдскакуючи то з одного, то з другого боку, вимiряючи йому не так болючi,
як шкульнi удари. - Що ти накоїв! Що ти....
- Ну, - бурмотiв Какора, - хiба чоловiк хоче... То бiс водить його
рукою... Ну... Та впокойся, хлопче... Ну... Хiба ж я...
Сивоок сiв коло мертвого Лучука i став плакати. Аж тепер перетворився
на малого безсилого хлопчика з далекої темної ночi, самотнього хлопчика на
чужому розмоклому шляху, залитого слiзьми хлопчика в залитому слiзьми
свiтi.
- Ну, - ще не маючи снаги злiзти з воза, бурмотiв Какора, - ну... чого
ти?.. Хiба ж чоловiк що?.. Ну вийшло так... А ти не плач... Какора тебе
нiколи не... Ти ще не знаєш Какори... За добро Какора - тiльки добром...
Ну... Та ну ж бо... Гей-гоп!
Вiн таки позбирав усiх своїх джмелiв у жменю й вiдкинув їх геть од
вуха, легко скочив на землю, перш за все пiдкликав коней, що щипали
неподалiк траву, байдужi до людської кровi, якої набачилися в купецькiй
службi чимало, прив'язав їх, потiм обiйняв Сивоока за плечi, трохи постояв
мовчки, сказав:
- Поховаємо його, а самим треба подаватися звiдси. Бо Джурило... Не
знаєш ти його. Думав я, що то вiн вернувся... Аби ж вiдав...
Вони поховали Лучука пiд гарною дуплистою березою: ану ж дикi бджоли
наносять у дупло меду, i малому бортниковi буде солодко й на тiм свiтi вiд
золотистого гуду!
Потiм Какора став вибирати з возiв те, що вважав найкоштовнiшим, i
зносити на переднiй вiз i наклав так багато, що довелося припрягати ще
третю коняку, бо двоє не тягли. Сивоок хотiв був вилаяти купця за
жадiбнiсть, хотiв сказати, що треба кинути все й вибиратися звiдси самим
цiлими, але така байдужiсть опанувала ним, щозмовчав i похмуро потюпачив
слiдом за возом, поряд з яким з вiжками в руках iшов знов розвеселi-лий
Какора.
Сивооку не було вороття. Мав триматися свого, може, найзапеклiшого
ворога, такого, як, i той незнаний убивця дiда Родима або пiдступний
медовар Ситник. Безглуздо ненавидiти чоловiка i бути йому товаришем в
путi, але що мав подiяти малий Сивоок, заблуканий серед страхiв i чудес
великої землi, на якiй не було йому нiде прихистку?
Багна скiнчилися ще того дня, обступив їх звiдусiль темний пралiс, в
який лячно було вганятися, але Какора нiби аж зрадiв, ступивши пiд звислi
шатра вiковiчної пущi, знов заспiвав своєї дурнуватої пiсеньки, а Сивооку
було все на свiтi байдуже, не знав вiн анi страху, анi вагань,
здерев'янiло переступав слiдом за повозом, мовчки вiдтручував руку
Какорину, що пiдсовувала йому їжу, ночами не спав, навiть не лягав, а
сидiв коло вогнища, i все в ньому здригалося вiд тамованого, невтримного
плачу.
Душила його ночамя дика хiть убити Какору, але знав, що нiколи не зможе
подолати вiдстань, яка дiлила його вiд розiсланого купця, їх
розокремлювало не тiльки багаття - пролягала мiж ними назримо-неперехiдна
межа, по один бiк якої була тупа, байдужа жорстокiсть, а по другий -
вразливо-чиста хлоп'ячiсть, для якої свiт був мов розмальований храм, а
люди в ньому видiлися рiвними богам i найбiльшим чудом землi.
Але ж занадто багато траплялося серед чудес такої тванi, як Ситник,
убивця дiда Родима, Джурило, Какора. I чи багато ще спiткає таких Сивоок?
Нiколи не мiг простити Какорi того, що вчинив, не подарував жодного
пробачливого погляду купцевi навiть тодi, коли той нарештi пробився крiзь
пралiс i на березi таємничо тихого озера йеред ними вiдкрився небачений
деревлянський город. Перша думка Сивоока була не про купця й не про себе,
подумав вiн, як би оце зрадiв Лучук, як пiдстрибував би вiн вiд передчуття
нових див, що вiдкриваються за високими валами схованого вiд цiлого свiту
городка.
- Ну! - зрадiло ревiв Какора. - Ага! Доскочив! Отак!
Город поставав перед ними мов дарунок за тяжкi мандри, за смертi й
страхи в пущах, город, вихитрений з дерева такого стемнiлого i важкого,
неначе лiчилося йому на тисячу лiт.
Мав город незвичний кшталт великого трикутника, одним боком майже
входив у озеро (а може, вибрiдав з нього?), високi зеленi вали його були
змiцненi дубовими клiтями, що виставляли напоказ свої рубленi ребра,
нижче, попiд валом, суцiльним гребенем проходив нахилений наперед
гострокiл з велетенських дубових колод, обпалених з двох бокiв для
вбереження вiд згнилизни й шашеля, ще нижче, на крутоспадi, викладено було
тесанi до слизькоти колоди, пiдiгнанi щiльно й мiцно, одними кiнцями вони
пiдпирали гострокiл, а другими - занурювалися в мертву воду широкого рову,
який оббiгав город з двох бокiв, не захищених озером. Двi брами вели до
города, i стояли вони отвором. А замшiлi дубовi мости через рiв невiдомо
коли й пiдiймалися, бо вже заросли їхнi лежнi на берегах рову густою
травою, навiть кущ лози тулився до краю того мосту, навпроти якого стояли
Сивоок i Какора.
Чи не було в городi людей, чи вже так безпечно вони почувалися,
захованi в найдальшi глибини зеленого дивосвiту?
- Гей-гоп. Гей-гоп! - виспiвував Какора, спрямовуючи вимучених коней на
замшiлий мiст. - Теплу жону обiйму! Смачно жону полюблю!
Протуркотiло старе колоддя пiд колесами, вiйнуло домашнiм димом з-за
широкої брами, чулися вже з города людськi голоси, стуки та грюки, дзеньки
та бреньки, конi, звеселiло помахуючи головами, без пiдганяння i
погукування всмикнули воза в гостинно розчиненi ворота. Какора, горланячи
свою пiсню, радо простував поряд з своїм майном, недбало посмикував
вiжками, Сивоок тримався трохи здаля, мовби бажаючи пiдкреслити, що не має
нiчого спiльного з товстим забiякою, що прийшов сюди сам по собi, просто,
щоб звiдати ще одне мiсце на своїй землi, вхлинути охочим серцем ще новi
дива, якi свiт дарував йому так само щедро, як i нещастя та горе.
Далеко й не зайшли. Конi зненацька схарапудилися, захропли, вдарили
копитами в повоза, стали рвати збрую, закляк Какора з вiдтуленим для
спiвання ротом, став i Сивоок, спершу дивуючись, а там i побачив, їм
назустрiч iшов перевальцем пiднятий на заднiх ногах велетенський ведмiдь,
iшов мовчки, розкривав пащеку, наставляв бриластi переднi лапи, з яких
звисали бруднi косми. Ведмiдь був такий страшний i волохатий, що навiть
Сивоок, хоч був далеко i прикривався вiд звiра запрягом, мимохiдь
позадкував од почвари, що ж до Какори, то в того досить швидко минулося
отетерiння, вiн сягнув правицею донизу, вихопив з пiхов меча i пiшов на
медведя, майже так само величезний, товстий i загрозливий.
Та звiдкись сипонуло дiтлашнi, добряче обдертої й замурзаної, дiти, хоч
були худенькi й дрiбненькi, голоси мали навдиво вижу ляскучi, вони
здiйняли такий вереск, що з найближчої хижi викотилася невисока жiночка,
щось гукнула, побiгла слiдом за ведмедем, ще раз крикнула, ведмiдь
озирнувся до неї, став, поглянув ще раз на збунтованих коней i на
товстезного чолов'ягу, що наступав на нього з лискучим залiзом, вайлувато
завернув i почалапкав до жiночки.
- Твiй, чи що? - гукнув Какора. - А коли твiй, то не пускай, бо потну!
Я такий! Гей-гоп!
Жiнка мовчки дивилася на Какору, на його коней, потiм - на Сивоока,
дивилася, поки вони й проїхали, i хлопець так i не збагнув, що то за
жiнка, чому так дивиться на них i якi має чари, що слухається її ведмiдь.
Їм назустрiч виходили люди. Здебiльшого жiноцтво, та все маленькi,
чепурненькi жiночки, чоловiкiв траплялося мало, були зачучверенi, немитi,
нечесанi, мали вигляд дикий i сонний. Нiхто не носив зброї, одягненi були
не в шкури, а в бiлу полотняну одiж, в жiнок i дiтей на комiрах i рукавах
було багато предивних вишивок, чоловiки не балувалися такими розкошами.
Какора, хоч був тут уперше, знав, куди їхати, та й Сивоок би знав, бо
ще здалеку забачив споруду, що вивищувалася над усiма хижами й навiсами,
горiла серед потемнiлого дерева барвами спiвучими й нещоденними, неначе та
київська церква, що так вразила Сивоока.
Видно, була то святиня цих захованих од бiлого свiту людей, святиня,
вибудувана хтозна й коли i хтозна й ким, бо не вiрилося щоб хтось з нинi
живущих був здатний на таке будування й прикрашання.
Немов узяв той хтось кiльканадцять мiцних липових бортей, побiльшив їх
неймовiрно, оздобив зовнi вiзерунками богiв i богинь - i все те, поєднане
у мальовниче цiле, стрiлчасте зводиться до неба рiзнобарвними покрiвлями,
неоднаковими, як i кожна побiльшена борть.
Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг перед святинею, невiдривне
дивився на здоблення стiн, впiзнавав ще здалеку Родимових слов'янських
богiв i богинь, вони повторювалися, їхнi лики дивилися на хлопця, неначе
вiдбитi в багатоманiттi збрижених вод, з ликами й постатями богiв
сплiталися гнучкi вiли й берегинi, стiни святинi були всуцiль барвою,
веселковою радiстю, святом для ока. Барвнi зображення богiв гарно
поєднувалися з рiзьбленими, нiколи ще Сивоок не бачив такого тонкого
рiзьблення, вiд нього цiла святиня набувала легкостi, вона зависала над
землею в своїй поцяцькованiй невагомостi. Сивоок спершу й не второпав,
звiдки це враження летючостi - чи вiд буйноти барв, чи вiд мистецького
рiзьблення, чи вiд неоднаковостi "бортей", поєднаних з такою несподiваною
смiливiстю й умiлiстю. Аж згодом, коли обiйшов споруду наполовину, ляснув
себе по лобi: як мiг не зауважити вiдразу! Святиня не стояла на землi.
Пiднята була на мiцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звiрiв.
Коли Сивоок провiв пальцем по одному з "стовпiв", йому й справдi видалося,
що то - турячий рiг, але нiде й нiколи не було й не могло бути таких
рогiв, хiба що їх посклеювано в якийсь предивний таємничий спосiб, вiдомий
цим людям, як вiдомi їм були таємницi краси i барв. З одного боку святиня
пiдпиралася зеленим пагорбом. Там були дверi, якi вели всередину, але на
разi дверi стояли зачиненi, i Сивоок по-глядь став обходити святиню з
другого боку, аж поки опинився знов там, звiдки й починав своє ходiння.
Дiтлашня помагала Какорi розпрягати коней. Невмiло й безладно смикали
за посторонки, iншi тягли коней за повiддя, ще iншi норовили вирвати
волосiнi з конячих хвостiв, дiти крутилися пiд ногами в купця, той гримав
на них, штурхав, хто: попадався йому пiд руку, буркотiв:
- А киш звiдси! Гукайте своїх отцiв, кажiть: гiсть приїхав. Мiньбу
починаю! Все в мене є! Нiхто не бачив такого. Ну!
Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:
- Гей, отроче, помагай!
Сивоок став i не рухався. Тепер знав: це пiде далi з товстим убивцею. I
втiкати не стане, просто не пiде, та й годi. Хай спробує сам вибратися з
лiсiв та болiт. Хай наковтається ляку!
- Ну! - гукнув ще Какора.
- Не хочу, - вперше за останнi днi обiзвався до нього Сивоок, i не
зненависть була в хлопцевiм голосi, а зневага.
- Гей-гоп! - безжурно поспiвував Какора.
Стали надходити люди. Видно, звичнi були до торгу, бо йшли смiливо, не
бентежив їх дурнуватий Какорин спiв, не чу-дувалися вони купцевому
повозовi, конiї викликали хiба що жаль своєю виснаженiстю й забрьоханiстю.
Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрiзноманiтнiших
гостей, що всi призвичаїлися до них, хоч i важко було припустити, щоб
пробивалися сюди з широкого свiту навiть такi вiдчайдушнi зайди, як
Какора.
Перший прийшов високий розчухраний чоловiк з лукаво прискаленим оком,
руки мав такi довгi, що звисали йому нижче колiн, обличчя в чоловiка
мiнилося насмiшкуватiстю й хитрощами, вiн став за кiлька крокiв од купця,
чмихнув, спитав задерикувато:
- Що маєш?
- А що треба? - запитанням вiдповiв Какора, який гаразд розумiвся на
покупцях i вiдразу бачив, з ким має справу.
- Питаю, що маєш? - знову повторив чоловiк.
- Що треба, те й маю, - починаючи гнiватись, вiдмовив купець.
- А не бреши.
- Маю таке, що й не снилося тобi, - наганяв йому хiтi Какора.
- Гой хвалько!
- Ав тебе? Дранi порти та плоть смердюча! - пiшов у наступ Какора. -
Ну!
- Гой смiшний! - захихотiв чоловiк. - Да в мене...
- А що в тебе?
- Да таке...
- Ну яке?
- Да й дiти твої не забачать такого.
- Що ж то? Хiба пташине молоко.
- Ай молоко.
- Горобця здоїв чи. жабоїда?
- Да й горобця! - чоловiк лiнькувато почухав ногу об ногу, повернувся,
щоб iти собi.
- Гей, куди ж ти? - сполохано покликав Какора.
- Да'к що ж з тобою?
- Стривай, що ж у тебе?
- Дак у тебе ж нiчого.
- Не бачив же ти, дурию!
- Дак i нiчого бачити! - сплюнув чоловiк,
- А в тебе ж що?
- Да таке, що й дiтям твоїм...
Какора, погикуючи тельбухами, добiг до чоловiка, вхопив його за руку.
- Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!
Чоловiк став, потiм без видимої охоти пiшов до купцевого повозу. Какора
тицяв йому межи очi то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жiночi
прикраси з зеленого шкла. Чоловiк усе те одгортав рукою, скалив око,
веселився в душi вiд купцевих старань.
- Ге, - сказав, - а бiлого бобра бачив коли?
- Чого? Що? - не збагнув Какора.
- Бiлого бобра, питаю, бачив коли?
- Бiлого? Бобра? Брехав би ти кому iншому, а не Какорi, чоловiче!
- Дак що ж з тобою балакати! - стенув плечима чоловiк i знову
завернувся, щоб iти.
- Ну! - заревiв Какора. - От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?
- Бобер.
- Бiлий?
- Бiлий!
- Брешеш!
- А брешу - то й пiду собi!
- Ну! Гей-гоп! Стiй! Що хочеш?
- А нiчого.
- Як то?
- А так: не мiняю.
- То й чому?
- А хай менi зостається.
- Нащо ж хвалився?
- Дак щоб ти ж знав, що в мене бiлий бобер е, а в тебе нема! - чоловiк
беззвучно розсмiявся просто в нiс Какорi i тепер уже пiшов вiд купця, не
слухаючи його прокльонiв i погроз.
- Ну людець! - звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. -
Бачив такого дурисвiта!
Вiн знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався,
мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на
них то дикого ревучого звiра, то злукавленого чоловiка, то неймовiрної
краси святиню.
- Зчудувався на теє диво? - кивнув Какора на храм. - Ось поїдемо зi
мною до Царграда, то забачиш там святу Софiю, а ще тисячу церков i
монастирiв, яких нема нiде в свiтi, та золото й камiнь дорогий, та мусiю,
та сосуди, та iкони. Держись Какори - трохи вхопиш у очi!
Знов прийшло кiлька городян; тепер не самi лиш чоловiки, а й жiнки,
мали русалкове волосся i очi такi, що проринав ти в них наскрiзь i мовби
обсипало тебе навперемiну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора
розвеселився, люди пiдходили й пiдходили, декотрi щось там несли, у деяких
заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогi хутра, хто нiс мед,
хто м'ясо - вже й не на мiньбу, а щоб почастувати прибульцiв.
Купець розкладав свiй товар, розхвалював, сипав словами, припрошував,
пропонував, набивав собi цiну.
- Ну ж бо, маєте тут ромейськi паволоки, хоч i самого князя вдягати, не
те що ваше полотно, водою мочене, сонцем бiлене, а тут самої золотої нитки
стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це
ножi, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди - ребра розпахують, голову
вiдбатовують за один мах! А тут горiх мушкатний, з самої Гiндiї, за
пригорщу сiм волiв дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж
iз Перейди, знову ж за пригорщу коня треба вiддати, а з вас - то й двох
мало буде, бо нiхто ж у таку Далеч не заб'ється, окрiм Какори, а Какора -
то я! Гей-гоп! А вже перець - то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тiльки
де вам узяти того золота, мабуть, I срiбла ще нiколи не бачили. Он у мене
отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й
бачте!
Тодi виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку i з-за
пояса портiв дiстав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав
свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою
шматину, що видавалася ще запацьоренiшою тепер. Бо на шматинi масною
грудкою, завбiльшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до
золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено бiлої бобрячої
шкури, байдуже плямкнув i, помружившись на тихий блиск золота, сказав:
- Хочеш промiняти?
Чоловiк мовчав, i всi мовчали. Але ще один на такiй самiй
засмальцьованiй шматинi з другого боку показав Какорi купку рiзнобарвних
камiнцiв, од яких у купця вже й зовсiм хижо засвiтилися очi. А там одна з
жiнок, вже престара, з потемнiлим лицем i темним посмiхом, показала Какорi
золоту гривню на руцi, зроблену в виглядi тура, що рогами намагається
покотити велике золоте яблуко, а заднiми ногами таке саме яблуко
вiдштовхує.
- То що, - пересохлим голосом мовив Какора, - вiдкриємо мiньбу?
- А нащо мiньба? - сказала жiнка з золотими яблуками на руцi. - Хочеш
їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що - подаруємо. Та й
iди собi. А ми позостанемось.
- Не годиться так, - суворо сказав Какора. - Звичай скрiзь такий, щоб
мiнятися. Ти менi - я тобi. Маєте золото, коштовнi каменi. А в мене! - Вiн
знов кинувся розкладати товар, дiставав зброю, посуд, причандалля,
хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькi iконки на мотузочках i
тонких верижках.
- Що в нас є, те нам i зостанеться, - сказав з гурту один з чоловiкiв.
- А твоє хай тобi.
- Та нащо ж воно менi! - зчудовано вигукнув Какора.
- А тобi невтребне, то нам i поготiв, - засмiявся хтось ззаду. Купець
спiтнiв од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Нацiдив iз
бочонка меду, приклався до срiбного ковша, глипав своїми бульками на
людей, потiм довго цмакав, простягнув кiвш:
- Ну, хто хоче?
Виступив наперед власник золотого виливка, взяв кiвш, невмiло сьорбнув,
захлинувся, потiм усе ж таки допив, глянув на своїх.
- А добре! У нас не таке.
- Ге-ге! - вдоволено поляпав його по плечу, аж той сiв, Какора, - ще й
не таке маю. То врiжемо мiнькаї Ти менi золото, а я тобi бочонок меду!
- Та вiзьми ти його собi, як воно тобi до серця, - просто сказав
чоловiк i викотив з шматини виливок просто в жменю Какорi, а полотнинку не
дав, сховав знов пiд сорочку.
- Бери бочонок, - крикнув Какора. - Все бери, що хоч! Вибирай.
- Да нащо менi? - почухав за вухом чоловiк. - Хай он вона попробує
твого питва.
Кивнув на молодицю, в якої з-пiд полотняної сорочки вибивалися жiночi
буйнощi. Какора миттю наповнив кiвш, смiшним перехильцем пiдскочив до
молодицi, хотiв сам напоїти її, але вона вiдтрутила купцеву волохату руку,
приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.
- Герке! - засмiялася i стала дивитися на Сивоока так, нiби щойно його
побачила.
Хлопець зашарiвся, спробував сховатися за повозом, але й там
переслiдував його погляд молодицi, її горiхового вiдтiнку очi вселяли в
нього темну бентегу, якої ще не знав перед тим, а може, то просто йшов
йому обертом свiт вiд довгої голоднечi, бо пiсля Лучукової смертi не мав
же й рiски в ротi.
Вiн обiйшов коней, опинився в гуртi людей, на нього поглядали
доброзичливо й одкрито, i вiн теж почував себе своїм серед цих гарних i
таких незвично простих людей. Якась дiвчинка тримала в дерев'янiй мисочцi
варене м'ясо, вiн поглядом поспитав її згоди i, отримавши дозвiл, взяв
шматок м'яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко
з кашею, ще хтось сунув збан iз питвом, настояним на травах, видно,
хмiльним, бо в головi в Сивоока закрутилося ще дужче, нiж вiд горiхових
очей молодички, i саме тут виявилося, що збан подала врна ж таки -
молодичка з очима, як суцiльний грiх!
Вона грайливо ткнула його лiктем, приснула смiхом:
- А не подужаєш збана? Що ж то за муж єси!
- Малий я, -_ засоромлено вiдмовив Сивоок.
- Ой, гляньте на нього - малий! - молодичка аж заходилася вiд реготу.
Забiгла з другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець i не
здвигнувся. - Бачили таке малейя! - пащекувала невгамовна молодичка. - А
звiдки ж ти взявся у нас тут?
- Звiдти, - махнув Сивоок рукою за лiси.
- Да там люди лиш щезають, - втрутився в розмову якийсь з чоловiкiв, -
а приходити звiдтам - то й не чувано.
- Прийшли ж ми з купцем, - пробурмотiв Сивоок. - А ви хто такi? Що за
город ваш?
- Радогость, - молодичка, видно, не хотiла нiкому поступатися своїм
гостем. - Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як
зовешся?
- Сивоок.
- Чого б то так?
- Не вiдаю. Певно, через очi.
- А якi очi маєш? Поглянь на мене.
Сивоок спаленiв на виду.
- Поглянь менi в очi, поглянь.
Та й як би вiн мав дивитися в її лiщинний грiх! Сивоок спробував було
вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткiша
не тiльки тiлом, а й змислом.
- Стривай-бо, поведу тебе до моєї тiтки, - сказала вона, - тiтка моя
Звенисла'ва хоче тебе бачити. А їй вiдмовляти негоже.
Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтiла невпинно:
- Тiтка Звенислава в найвищiй шанобi у нас. Бо в Радогостi жiноцтво...
Ти не вiдаєш ще? Чоловiкiв у нас мало... Щезають у пущах... Iдуть i не
вертаються... I нiхто не може збагнути, що то воно таке... Колись у нас
були такi чоловiки... Ой такi ж!.. А тепер бачиш!.. I мiй муж не вернувся
з пущi... I все нам самим доводиться... Отак i тiтцi Звениславi. Тiтко
Звениславо, ось той отрок, а зветься смiшно: Сивоок.
Вони стали коло тої темнолицьої жiнки, що мала на руцi золоту гривну з
яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як її гривну, бо
нiчого схожого ще не бачив нiде. Золотий тур, вигнутий у спинi, немов той
Рудь в давнiй своїй сутичцi з старим Бутенем, впираючись заднiми ногами у
велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен
м'яз, кожна шерстинка на туровi були вирiзьбленi з докладнiстю просто
неймовiрною. Хто б то мiг таке витворити? I звiдки привезено гривну? Невже
сюди могли добиратися ще якiсь гостi, окрiм них з Какорою? Адже й названо
город Радогость, певно насмiхаючись з того далекого i широкого свiту, який
нiколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.
- Маєш око жадiбне, як i в твого купця, - суворо сказала Звенислава,
спостерiгши, з якою уважливiстю вдивляється Сивоок в її гривну.
Хлопець знiяковiв ще бiльше, анiж вiд прилипань молодички з
соромiцькими очима.
- Кохаюся в гарнотi, - пробурмотiв, - мав дiда Родима... Вiн... творив
богiв... Свiтовида, Дажбога, Стрибога, Сварога... В дивних барвах... На
глинi й на деревi... Змалечку звик...
- Пришелепуватий трохи отрок, - чмихнула Ягода, - здоровий, як тур, а
бурмоче про якусь глину... Коли ж це жiноче дiло... Тiтка Звенислава он...
- А киш! - гримнула на неї стара. - Мовч! Хай отрок подивиться й у
нас... Житло наших богiв...
- Бачив зверху, - сказав Сивоок, - вже все обдивився... Прегарно й
чудно... Нiде такого нема, в самому Києвi навiть...
- А що Київ? - мовила Звенислава.- Київ сам собi, а Радогость - сам...
Покажу тобi ще середину, коли хочеш...
- А хотiв би, - несмiливо промовив Сивоок.
Малий ще єси? - здогадалася Звенислава.
- Не знаю, може, шiстнадцять лiт, а може, й менше... Дiд Родим загинув,
а я не вiдаю про себе тепер нiчого...
- Отож, Ягодо, щоб менi не липла до хлопця, - суворо звелiла
Звенислава. - Приведеш Сивоока опiсля до мене, покажу йому житло наших
богiв.
Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янiлий, роздратований тим,
що торгiвля йому не вдалася. Почув останнi слова Звенислави й миттю
вчепився в них.
- А менi? - заревiв. - Чом не показують тут нiчого менi?
Хто тут гость - я чи молокосос? А таки я - Какора! Хочу подивитися ваш
город! Чом би й нi!
- Хоче, то покажи йому, Ягодо, - сказала, одвертаючись, Звенислава.
Ягода зрадiла побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать
купцева, маленька жiночка смiливо пiдкотилася до Какори, шарпнула його за
корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:
- Коли так, то слухатися мене, i йти за мною, i не вiдставати, i не
приставати, бо гукну мужiв, то почастують киями, а в нас хоч мужiв мало,
та в киї вiзьмуть, що аж!
- Ну-ну! - загримiв Какора, пробуючи обiйняти Ягоду, але зачепив рукою
лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу
гультяйською пiсенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягодi й
Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.
Йшли по городу, i нiхто їм не шкодив. Могло видатися, що першi
засновники Радогостя вибрали досить нездатне мiсце: кiлька пагорбiв i
глибокi падоли, при ворожому нападi й вiдсiчi не даси, бо нападники
валитимуться тобi впрост на голову. На головному з пагорбiв стояла
святиня, а решта то й зовсiм свiтилася нагiстю, на пiснiй землi не росла
навiть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипiло вiд
зеленi садкiв, левад i дворiв, блищали там струмки, а над ними тихо стояли
верби, берези й вiльхи, помiж дворiв латками йшло жито, просо й рiзний
овоч, паслася худоба, вiвцi, конi, в сажах кувiкали свинi. Зустрiчалися
часто їм люди, i нiхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут
спервовiку. Какора п'яно погукував на зустрiчних:
- Ну, як ся?
- А так ся, - вiдповiдали йому.
- Чого ж би то?
- А того ж би.
- Та й що ж?
- Та й те ж.
- Чому вони так мовлять? - дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.
- Бо так з ними мову заводить твiй купець, - посмiювалася вона. - Так
нiби не хочуть нiчого повiдати.
- Може, й не хочуть.
- Не вiрять нам, чи що?
- А всi довiрливi змандрували вiд нас. Пiшли та й не вернулися.
Позоставалися самi недовiри.
Вона дiйшла до струмка, поволi забрела в воду, стала мити ноги,
показуючи своє звабливе бiле тiло. Сивоок вiдвернувся, а Какора посунув до
Ягоди, намiряючись вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання,
вчасно вихнула - Какора незграбно сiв у воду, а Ягода, заливаючись смiхом,
вискочила на мурiг, сiла, простягла мокрi ноги.
- Спочинемо? - гукнула. - Бо ще ходити та ходити!
- А не буду бiльше ходити. Спати хочу, - сказав Какора, який i не
образився на Ягодину витiвку, а тiльки трохи посмирнiшав. - Завтра
доходимо до кiнця.
- Завтра менi вже не захочеться, - засмiялася Ягода.
- То ходiмо ще до озера, - позiхаючи, промовив Какора, якому, видно, не
дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.
- А до озера зась! - сказала Ягода.
- Чого б то?
- А того!
- Та ти кажи!
- А я кажу.
- Дурна дiвка, - сплюнув Какора, - була б ти мужем, то я б тобi хоч
голову на в'язах переставив, а так - тiльки тьфу, та й годi!
- Тiльки тiтка Звенислава може вiдчиняти браму до Яворового озера, -
пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.
- А що тая у озерi? - поцiкавився Сивоок.
- Боги живуть.
- Ось полiзу на вал i погляну на ваше озеро, - пробурмотiв Какора i
справдi почалапкав по крутосхилу, вгорi над яким темнiли напiвзасипанi
землею, зарослi травою ребристi клiтi городського валу.
- Пiди, пiди, - байдуже сказала Ягода.
- Я теж хочу подивитися, - глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.
- Ну, пiди, а я доги посушу на сонцi, - засмiялася молодичка, - а потiм
прийдеш до мене. Адже прийдеш?
Сивоок нiчого не вiдповiв, бо така мова була ще не для нього, хоч i мав
вiк справний.
Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, пiд валом, озеро в
кшталтi кривого серпа, стиснуте звiдусiль такими незаймано-чарiвливими
лiсами, що неодмiнно б спокусили вони до нових мандрiв, аби чоловiк не
зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрiдавши в чорну воду, стояли
могутнi, давиолiтнi явори. Сизо-чорнi стовбури їхнi на таку висоту
пiдiймали кучерявi шапки листя, що порiвнювалися вони з городом. Помiж
яворами зеленiючими мертво чорнiли всохлi. Певно, так кам'янiють у вiчнiй
нерухомостi вмерлi боги, якщо боги можуть вмирати.
Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що
вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право вiдчиняти лише
Звенислава, загадкова жiнка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайнi
обов'язки. Потiм купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко
подзенькували молоти, так наче пiд одним з пагорбiв ховалося з сотню
кузень. Сивоок уявив собi, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах
мудрi дiди й маленькими молоточками кують срiбло й золото, виковують такi
гривнi, як ото в Звенислави на руцi, а поряд, у чорних кузнях, серед
спекоти й червоного полум'я ковалi роблять мечi, кують їх у двi руки
водночас, i мечi тi мають бути неодмiнно такi важкi й широкi, як колись у
дiда Родима.
- Переспимо, а вдосвiта - гайда, - цiлком тверезим голосом сказав
Какора.
Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже,
мабуть, безлiч лiт трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обiйми
лiсiв, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами,
бачив унизу, на зеленому мурiгу, Ягоду з її соромiцько-бiлими ногами, чув
з-пiд землi дзенькання невидимих молотiв, якi кували десь тихе срiбло,
золото й рiзуче залiзо, .був пiднятий над свiтом на оцих валах, але й
вiдчував скутiсть у серцi, мовби тi вали пролягли через саме серце, i
нез'ясована туга штовхала його за тi вали, за брами, назад до широкого
свiту, вийти, вирватися, вибiгти, втекти. Вiчна хiть довтечi. Звiдки й вiд
кого? Хiба не однаково? Але сказав зовсiм не те.
- Чому б мали квапитися?
- За тепла треба вибратися звiдси, - сказав Какора. - Маємо бути в
Києвi до перших холодiв. Дорога важка й довга.
- Не знаю, чи й пiду, - вiдмовив хлопець.
- Як то? - купець не зумiв навiть подивуватися таким словам.
- А нащо ти менi? Лучука вбив. Ми тобi добро, а ти - злом?
- Не вiдаючи.
- Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.
- Заберу, - пригрозив Какора. - Присилую.
- Спробуєш.
- А то - потну, як i твого шмаркатого...
Вiн не встиг докiнчити. В Сивооковi завирувало те незбагненне, що
отримав у спадок вiд дiда Родима, вiн пiдскочив до купця, вхопив його за
корзно i так трусонув, що той ухопив сторчака i ляпнувся хрестом у густу
траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли
купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, вiдкинув
купцеву руку, вихопив у нього з пiхов меча, вже спокiйно сказав:
- А тепер вставай.
- Так от же ж не встану! - розпачено заревiв Какора.
- Лежи, коли хочеш!
- I лежатиму, аж крiзь мене трава проросте!
- Лежи.
- А ти в пеклi горiтимеш, що занапастив душу християнську.
- Бiсiвська в тебе душа, - сказав Сивоок i, не озираючись, став
спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепокоєно поглядала вгору.
Какора ще трохи полежав, потiм пiдвiвся, почухуючись i крiзь зуби
кленучи, почвалав слiдом за неслухняним отроком.
Ягода стояла внизу з пiднятим догори личком, була ще меншою, нiж перед
тим, зате очi їй мовби побiльшали до неозоростi, затопили Сивооковi весь
свiт, вiн уже й не знав, чи то її очi, а чи далекої й наполовину забутої
Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєнiсть лiсових гущавин,
що ваблять його до себе, пробуджують якiсь ще не вiдомi сили в тiлi. А
коли опинився коло Ягоди й побачив її справжнi очi, побачив, як вони
блищать очiкуванням, спонукою i всiм жiночим, що тiльки можливо i чого вiн
ще не вiдав, то знiяковiло вiдвернувся й пробурмотiв:
- Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли
спускатиметься, та вiддав його менi.
- В нього таке черево, що й наштрикнутися може! - засмiялася Ягода.
- Завтра вирушаємо, - не знати для чого бовкнув Сивоок.
Ягода мовчала.
- Вдосвiта, - додав вiн ще.
Ягода мовчала.
- Бо далеко до Києва.
Ягода не мовила нiчого,
- А дорога тяжка.
- То їдь собi, чого розбалакався, - недбало сказала вона змiненим
голосом.
- Переночуємо та й гайда, - словами Какори сказав Сивоок.
- Ночуйте, - вже й зовсiм холодно промовила Ягода, - напнете собi буду
на торгу та й спiть. Тепло.
Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до
Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустрiч меча,
рукояттю наперед, аж купець вiдстугiйв вiд подиву.
- Не боїшся? - прохрипiв.
- Чого б мав боятися?
- Ну-ну, - зiтхнув Какора. Але як тiльки усунув меча в пiхви, вiдразу
ожив i загорланив: - Гей-гоп! Теплу жону обiйму!
Наставив руки оберемком, пiшов на Ягоду, вона вивернулася з обiймiв,
пустилась бiгти.
- Ходiмо тепер до Звенислави! - гукала до них. - Велiла, щоб привела
вас до неї!
- Зрештою купець повинен бути купцем, а жiнка жiнкою, - пробурмотiв
Какора, потiм забачив Сивоока, додав: - А молокосос - молокососом.
...У Звенислави двiр був обсаджений квiтами. Нiчого, окрiм квiтiв.
Барви можливi й неможливi. Тут були квiтки навiть чорнi, не було тiльки
зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. I хата в
Звенислави теж була вся в квiткових барвах, знадвору й зсередини, i так
нагадало те все Сивооковi дiда Родима, що йому навiть закортiло спитати
стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.
- Любо менi серед цього, - повiв рукою, i стара всмiхнулася, бо рiдко
траплялися їй такi вразливi на красу душi.
- Гарний город, - докинув своє Какора, - але люд вельми дивний.
- Чому так? - запитала Звенислава, припрошуючи гостей сiдати до столу,
на якому вже були потрави й густi напої в глиняних, веселкове помальованих
збанах.
- А не мiняють нiчого!
- Не хочуть, видно.
- Чому ж не хочуть?
- Бо не вiрять.
- Купець - гость. Йому скрiзь вiрять.
- Та не в нас. Тут довiрливих не позосталося. Всi пiшли й не вернулися.
Вдруге чув сьогоднi це Сивоок i нiяк не мiг збагнути, що б то значило.
- Бога вам треба нового, - поважно мовив Какора, -християнський бог всi
серця схиляє в довiрi.
- Маємо своїх богiв. Од предкiв дiсталися нам боги, iнших не бажаємо.
- Християнського бога славить цiлий свiт, - потягуючи смачне питво,
послане, далебi, не християнським богом, просторiкував Какора, - луна
розходиться мiж морями й лiсами. А ви сидите в своєму городi й не
рипаєтесь.
- А що нам?
- Багатства нового б набули.
- Маємо свого досить.
- Срiбла-золота, дорогих паволок, сосудiв.
- Маємо все: лiси й води, золото й срiбло, хлiб i м'ясо, рибу й мед,
повiтря здорове, земля родюча, лiс медоплинний, води прозорi, жони гарнi,
мужi вмiлi, конi швидкi, корови молочнi, вiвцi вовнистi. Чого нам ще?
- Ну, "чого", - запихаючись копченим вугрем, казав Какора, - людина
повинна бути людиною, як купець купцем.
- От i лишайся, а ми теж лишимося самi собою. - Звенислава кивала
служебкам, одягненим у бiлi довгi сорочки, щоб пiдкладали гостям,
пiдливали їм, сама не доторкувалася нi до їжi, нi до питва. На Ягоду, яка
майнула по хатi, зиркнула так суворо, що та мерщiй зникла.
- У християнського бога храми вельми краснi, - невпопад бовкнув Сивоок,
у якого аж мiнилося в очах вiд барв, i, мабуть, уперше в життi самому
захотiлося почаклувати з красками ї витворити таке, що й сам не знав що.
- Не знаю, якi храми, бо й у наших богiв житло незгiрше, - сказала
спокiйно Звенислава, - а тiльки вiдаю, що тому боговi першою вклонилася
баба нинiшнього князя Київського, а жiнка була пiдступна й неправа. Бо як
прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землi та поспитали, чи не пiде
вона за князя нашого Мала, то не вiдмовила вона чесно, а обсипала їх
хитрощами, мовляв, люба менi ваша рiч, мужа мого менi вже не воскресити,
та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогоднi вертайтеся в
лодью свою, i ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранцi пошлю по вас, то
скажiть: "Не поїдемо нi на конях, нi на возах, нi пiшi не пiдемо, несiть
нас у лодьї". I так i сталося, i понесли їх у лодьї в княгинин двiр i
вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелiнням княгинi.
А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою i поспитала: "Чи добра вам
честь?" А потiм звелiла засипати дерев-лянських послiв землею.
- Бо вбили деревляни її князя, - сказав Какора.
- Хай би не йшов у нашу землю.
- Подать збирав.
- А чому мали йому платити?
- Бо князь Київський.
- То й хай живе в Києвi i харчується тим, що має.
- Мало йому. Земля велика.
- А мало, то хай попросить, а не бере силою.
- Князь нiколи не просить - вiн бере.
- Бере, то його теж вiзьмуть.
- Не всидите довго так, - купець майже погрожував.
-. Давно сидимо й мiцно. I нiхто не знає, де сидимо.
- А от же я знайшов.
.-Може, знайшов, а може, й нi, - Звенислава ледь всмiхнулася кутиком
уст.
- Повернуся до Києва - розповiм.
- Може, повернешся, а може, й нi, - знов загадково промовила
Звенислава.
- А що?
- Та нiчого, Не випустимо тебе - будеш з нами. Город наш Радогость
зветься. Живiть собi. Жон вам дамо. Хлiб i м'ясо. Мед.
- Нi, нi, - Какора забув i про їдво, пiдвiвся, нависав над Звениславою
своєю м'ясистою тушею, - може, ще в жертву мене своїм богам принесеш?
Го-го! Какора не 'акий! Какорi нiхто не може велiти! Какора вiльний
християнин! А може, за мною цiла дружина йде? Га?
- Хочеш - то їдь. Не боїмося, - спокiйно сказала Звенислава. .Поїдемо!
Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хлiб-сiль.
В словах Звенислави пролунало стiльки несподiваної зловiсностi, що й
Сивоок, забувши про свої незгоди з Какорою, забувши про зачарованiсть
барвистiстю Звениславиної оселi, забувши геть про Ягоду, яка бiльше не
появлялася, слухняно пiдвiвся, мовчки хитнув головою в подяцi господинi,
пiшов до дверей слiдом за своїм хоч випадковим, а все ж хазяїном. Їх нiхто
не затримував.
Спати помостилися на торзi, Какора зладнав собi буду на повозi, Сивоок
поклався пiд возом i заснув одразу, бо це вперше пiсля Лучукової смертi
якось вiдтанув душею i знов став просто натомленим до смертi хлопцем,
сповненим вражень i дивноти. Але й крiзь мертву зморенiсть пробився до
нього вночi сон; снилося йому, що знову переживає вiн вiдразу аж три
смертi: смерть дiда Родима, Лучукову i, що вже й зовсiм
негадано-несподiвано, смерть Велички, i плаче над усiма трьома смертями
найдорожчих йому в свiтi людей, i сльози заливають його всього, вiн плаває
в сльозах, i не теплi вони, а холоднi, як крига, i вiн ось-ocь втоне в
них. Щоб не втонути, вiн прокинувся. Насправдi був увесь заливаний
холодною водою, вода дзюркотiла з усiх шпар у повозi, а по боках, на
вiдкритостi лилася з темного неба суцiльними потоками. Чиїсь руки хапливо
торсали Сивоока, вiн нiяк не мiг прокинутися, дощ для нього ще й досi був
слiзьми з тяжкого сну, а невiдомi руки хiба що Величчинi. Мовчазно сяйнула
широка блискавка, видерла з пiтьми бiле, нiби мертве, жiноче обличчя над
Сивооком, i лиш тодi вiн прокинувся назовсiм i впiзнав Ягоду коло себе,
почув її зляканий, стривожений, заклопотаний шепiт: "Швидше, швидше,
швидше!" Мовчки пiдкоряючись її рукам, вiн вибрався з-пiд воза, пiрнув у
несамовитi потоки води, зачеплений мiцною рукою жiнки, побiг кудись до
всiх бiсiв у зуби, нагинався у якiсь приземнi дверi, в якi впихала його
Ягода, а потiм стояв у сухiй темрявi, десь телесувалася гроза, били
блискавицi, розколював небо грiм, та тiльки не тут, не в цiй приємнiй
тишi, де тiльки биття твого серця та ще чийогось, та палюче тiло в
облиплому мокрому вбраннi тулиться до того, штовхає тебе далi, далi, в ще
бiльшi темнощi, ще в тихiший затишок: "Сюди, сюди, сюди!"
Притискувалася до нього, обпливала його й обплiтала звiдусiль, робила
зачароване коло незвiданих доторкiв, несвiдомо, невмiло вiн вiдповiдав їй,
i це були його першi обiйми, її уста з гiрким присмаком трав були на його
устах, i на його щоках, i на очах, а вiн, що чув про це не тiльки з дурних
Какориних пiсень, пробував вiдповiсти їй, i то були першi його цiлунки.
Вона щось шепотiла йому, i вiн теж вiдшепочуйав їй, обоє палали в
сором'язливому вогнi, обоє були в ту мить однаковi, хоч вона вже зазнала
колись розкошiтiла, а вiн ще не вийшов за межi дитинностi, може, тому й
вона повернулася в стан первiсної незайманостi, стидкi вдень її очi тепер
сховалися й не бентежили хлопця, i вона це знала, i їй було мило тiльки
так, тiльки мати його коло себе, горiти, горiти, палати й не згоряти й не
Спалахувати.
Так i збiгла нiч у п'янливому борiннi їхнiх молодих тiл, свiтанок
пробився крiзь високi трикутнi вiконечка досередини, вони побачили одне
одного, втомленi й виснаженi, але зрадiлi побачили самих себе пiсля
невпинного змагу й нескiнченних доторкiв, од кожного з яких вибухає кров,
вони були в бiчнiй каплицi храму, попiд стiнами стояли боги, окутi в
срiбло й золото, боги в диких барвах родючого й плодючого свiту, на них
позирали Ярило й Мокош, безсоромно голi боги осудливо стояли навколо цих
двох, в одязi розметаному й розхристаному, хоч i вiдали всемогутнi боги,
що найголовнiшого мiж тими двома не сталося.
А хлопець i жiнка й радi були тому. Надто ж коли в трикутних вiконечках
завиднiло днем.
- Куди ти мене привела? - злякано спитав Сивоок, i це були першi
виразнi слова за весь час.
- Мовчи! - затулила йому долонею рота Ягода. - Сиди тихо! Так треба.
Боги нам пробачать. Вони добрi.
- А люди? Звенислава? - спитав Сивоок.
-- Вони не знатимуть.
Какори на торгу не було. Зник безслiдно. Не став нi шукати нi ждати
Сивоока. Мав свої купецькi пильнi справи, квапився Далi. Тiльки посеред
торгу конячi купки та Сивоокове майно: мiх i палиця.
Так Сивоок став жити в Радогостi i вчитися в тiтки Звенислави пiзнавати
не тiльки поверхню, але й душу барв. У дiда Родима спостерiгав тiльки, яка
краска куди кладеться, сприймав те, як несхитну данiсть, тепер вiд доброї
серцем старої жiнки довiдувався, що кожний випадок вимагає своєї мастi,
свого вiдтiнку i що барви, мов люди, бувають веселi, чистi, лагiднi,
довiрливi, невиннi, сумнi, нудьгуючi, крикливi, жалiбнi, холоднi, теплi,
м'якi, твердi, гострi, тихi, гризливi, солодкi, млоснi, терпкi, урочистi,
достойнi, тяжкi, понурi, вбивчi. Вiн знав тепер, що червона барва означає
кохання й милосердя, небесна - вiрнiсть, бiла - невиннiсть, радiсть,
зелена - надiю, вiчнiсть, чорна - жалобу, смуток, а жовта - ненависть,
зраду, золота ж - святiсть, досконалiсть, мудрiсть, повагу.
Вiн пробував сам накидати барви на глину й на дерево, i в нього вийшло
вiдразу, аж вiн сам не повiрив, а Звенислава сказала, що в нього мiж оком
i рукою є те, чого нема нi в кого з людей, а саме цим i визначається той,
що може вичаровувати з небуття новий свiт богiв i вiзерункiв.
Ночами, коли нiщо не ставало на завадi, приходила Ягода. Знов було мiж
ними те саме, що першої ночi в храмi, але на бiльше Сивоок не зважувався,
а коли розшалiла Ягода пробувала допитатися, чому вона не люба йому,
розповiдав їй про Величку,
- Та її ж нема! - дивувалася Ягода.
- Десь є.
- Але тут коло тебе я!
- Стоїть вона передi мною.
- Яка ж то?
- Тоненька й маленька. Мов стеблинка.
- Дурний!
Вона цiлувала його, бiгла, погрожувала бiльше не прийти, але приходила
ще, i знов починалося те саме, аж поки сталося неминуче. Тодi вже йшла
лiсами строката осiнь, ярували в пущах тури, падали першi приморозки на
землю, в Радогостi на нiч протоплювалися хижi, i Сивоок теж розводив у
своїй оселi палахкотюче вогнище, i от коло нього, не витримавши жароти
вогню внутрiшнього й багаттєвого, Сивоок став чоловiком. Ягода втекла вiд
нього, заповiдаючи прихiд ще й на завтра, але вже не прийшла бiльше
довiку.
Вранцi коло брам Радогостя стала дружина з червоними щитами.
Нагло i спокiйно з'явилася нiзвiдки, виступила з борiв, мовби породжена
ними, прикривана сизою заволокою холодного туману, чи то стояла незрушно,
чи то посувалася просто до того замшiлого мосту й до тої брами, крiзь яку
входили колись до Радогостя Какора й Сивоок.
Але Сивоок ще не бачив того, що дiялося перед мостом, пiд старезними
священними борами, повитими холодним осiннiм туманом. Вiн побачив дружину
згодом, а тут, у хижi, вiдведенiй йому Звениславою, перше, що побачив,
була сiрiсть, яка покрила спомин про нiч, про те, що сталося вночi,
сiрiсть сорому й вiдрази. Вiн лежав на широкiй дубовiй лавi, покритiй
ведмежим хутром, вихолола хижа вiяла на нього холодним спомином того, що
сталося вночi, а може, перед самим свiтанням, вiн би радше хотiв, щоб
нiчого того не було, але знав добре, що вже вороття нема, що вiн не
повернеться нiколи в дитиннiсть, з якої сам вискочив, зате вiн мiг бодай
на якусь годину сховатися вiд самого себе, мiг повернутися в сон, вiн
натягнув на себе теплу кожушину, десь були крики й тупотнява, такi
незвичнi й дивнi в тихому завжди Радогостi, i все це вганяло його в сон,
сiра заволока поймала йому не самi тiльки очi, а й мозок, не вiрило-ся, що
так недавно, ще тiльки вчора, вiн жив у барвистому свiтi Звениславиних
навчань, а тепер була сiра зола на згаслому багаттi, сiрiсть у вiконцях,
сiрiсть у всьому. Вiн заснув, i приснилася йому тиша, тиша на Яворовiм
озерi, тиша в пущах, а в городi тишi не було, в городi били в дерев'янi
била й калатала, грюкали в дверi, кричали, бiгли, тупотiли. I Сивоок теж
мав бiгти, розбуджений кимось чи прокинувшись сам, вiн штовхнув важкi
надвiрнi дверi, тривожний холод рiзонув йому обличчя, вiн побачив людей,
всi бiгли в напрямку до пильнованої ведмедем брами, дiти ще десь спали,
тут були тiльки жiнки, багато жiнок, але й чоловiкiв, хоч як то дивно теж
було не менше, бiгли всi: тi, що жили на пiсних узгiр'ях, i тi, що на
жирних левадах, i тi, що в ярах, чоловiки несли зброю - хто дрюк, хто
спис, хто сокиру, хто меч, у одних були великi шкiрянi щити, в других -
дерев'янi затулки, в iнших - то й нiчого, чоловiки несли зброю неохоче,
так нiби там десь мав появитися збiсiлий вепр i нiхто не хотiв квапитися
до нього, сподiваючись, що хтось заб'є його ще до того, як ти туди
дiстанешся, бо нiколи не слiд поспiшати до бiди, а тим бiльше шукати її -
вона сама тебе знайде швидко й нещадно.
.Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем i калиною, не вистачало ще
звичного щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогостi, бо
всi кинулися назустрiч небезпецi, ще не вiрячи в неї, ще тiльки
намагаючись пересвiдчитися, ще кленучи не ворога, який з'явився, немов
вичаруваний пущами, немов дурна витiвка випадку, а проклинаючи Родолюба,
мiського волоцюгу, старого пройдисвiта, який мав химерну звичку не спати
ночами i волочитися по борах i пущах, бо, мовляв, тiльки там почував себе
вiльно, тiльки там дихалося йому гарно й спокiйно. Удень вiн приходив у
город i спав на торгу коло капища, а ночами блукав по лiсах, i нiякий звiр
не зачiпав його, так неначе був то не чоловiк, а теж собi дик, звався
Родолюб, а роду свого не мав i не пам'ятав, однак вважав себе якось i
чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерiгши, що до -города пiдступає
чужа дружина, прибiг удосвiта i сполохав усiх.
.Вискакуючи з хижi, Сивоок ухопив.. свого дубця просто для того, щоб
мати в руках щось звичне, не вважз-з то зброєю, а просто неодмiнною
належнiстю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю,
вже завчасу наставляючи її на невидимого супротивника, замахав i собi
палицею так, нiби мала то бути найгрiзнiша зброя, хотiв показати, що й вiн
муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер .покладатися, бо позаду в
нього лишається нинiшня нiч, нiч переступу, радостi й горя.
Вiн бiг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина має
легкiсть i жвавiсть лише до якоїсь межi. Потiм вона приростає до землi,
стає дивно неповороткою у рухах i вчинках. Може, це й є межа мiж
хлоп'яцтвом i чоловiчiстю?
Хлопцем вiн би мiг просто збiгати, поглянути, що там дiється, мiг
повернутися звiдти, мiг би й просто собi спати. Але був чоловiком,
небезпека ставала невiдворотною не тiльки для когось, а й для нього.
Разом з усiма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця i
зброї заслiпив його на мить, сонце ще тiльки пробивалося крiзь лiси й
туман, та вже несло в собi свою несамовитiсть, i того було досить, щоб
поназбирувалося його ярiння на кiнчиках ворожих списiв, i тi списи
подовжилися в безконечнiсть i вражали кожного ще здаля у нанвразливiше - в
очi. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто й просто
долонею, i так стояли - з одного боку кiнна дружина з червоними щитами,
пiдпирана темними валами пiших воїв, а з другого - задиханий,
розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини бiльшав,
густiшав i вiд того ставав ще розбурханiшим i звированiшим.
У вузькому просторi мiж брамою й мостом ставало тiснiше й тiснiше,
тiснява ще побiльшувалася, здавалося, вiд гамору, який линув згори, де на
валу й заборолi купчилося жiноцтво Радогостя, що мало тим самим пiдохотити
своїх мужiв, бо, як тiльки з'явилася видима небезпека, вiдразу набув
чинностi прадавнiй звичай, за яким чоловiки мали воювати, а жiнки тiльки
надихати їх на перемогу; щоправда, в Радогостi це правило послiдовно не
витримувалося, немало жiноцтва штовхалося помiж чоловiцтвом тут, унизу,
зате на валу й заборолi не було жодного чоловiка, i найстарiшi, i
наймолодшi кинулися сюди, до брами, всi несли зброю, хто яку мав,
найхоробрiшi вибiгли аж на, мiст, на мосту теж було повно, може, то були й
не найхоробрiшi, а просто випхнутi наперед, бо однаково хтось завжди має
бути попереду, а коли вже ти опиняєшся на виду i в своїх, i у ворога, то
мусиш виказати все, на що здатен, - так i почали переднi радогощани свої
зухвалi перегукування з дружиною.
Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче
перед дружиною, i вiд дружини вiдокремилося кiлька верхiвцiв, доскакали на
вiдстань польоту стрiли.
- Хто такi? - закричали до них радогощанн.
- Великий князь Володимир.
- Що за князь?
- А з Києва.
- То й сидiть у Києвi.
- Всi землi - київськi.
- Та не наша.
- Принесли вам хрест.
- Несiть назад.
- Князь шле вам милосердя.
- Обiйдемося!
Нечутно вилетiла з натовпу стрiла, вбилася в землю перед одним з
верхiвцiв. Просто щоб полякати. Верхiвець здибив коня, круто завернув
його, iншi теж стали завертати коней, поскакали до дружини, їм услiд
сипнули стрiли. Щоб долякати до решти. Але нiчого не вийшло. Вiд дружини
вiдкотилася добра її частка, кiлькасот верхiвцiв, наставляючи списи,
помчали до мосту, всi, хто був перед мостом, мерщiй кинулися втiкати,
Сивоок теж з усiма, i з цього часу весь перебiг подiй для нього
переплутався не до простеження, лише згодом змiг збагнути, що сталося, але
то вже було запiзно, та хоч би й сталося те ранiше, нiчим би не зумiв
зарадити.
Отож вони летiли, щоб прилучитися до своїх, iгерш мiж їх допадуть
князевi дружинники, а на мостi теж не стояли так собi: мало не з-пiд нiг у
Сивоока i його товаришiв виметнулися колоди, що правили за мостовий
настил, колоди, виходить, лежали нiчим не закрiплюванi, трималися просто
завдяки своїй власнiй вазi, а тепер їх легко й швидко спихано вниз, у
глибокий рiв, i передня частина мосту враз вишкiрилася самими подовжнiми
лежаями, вершники, якi вже доскочили до реву, туго напнули повiддя, конi
затанцювали перед провалом, дружинники заклякли, а з цього боку з не
поруйнованої ще частини мосту, летiли до них насмiшкуватi вигуки, кпини,
вихваляння:
- Що ж бо не стрибаєте?
- Випустiть свого князя напередi
- Щитами затулiть дiркуi
- Вони ж у вас червонi!
- А ми маємо щити зi скор!
- Маємо, а вам - дзуськи!
Вищало згори жiноцтво, глухо гудiли й напирали заднi, яким хотiлося
побачити дружинникiв та, може, й докинути їм якесь там слiвце, так довго
ношене й надумане, бо в щоденних турботах слiв вимагалося мало, якось
обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тодi кожен висипав
усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися
наперед тi, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспiшав з козами на
торг, i через те тiснява ще побiльшала, хтось уже волав на помiч, когось
душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув жiночими зойками,
переляканим лементом, той лемент впав з валу вниз, i вже коло брами
зродилися крики муки, ганьби i болю; там щось дiялося i таке страшне й
несподiване, що всi, хто був на мосту й перед мостом, мовби хитнулися в
той бiк i, полишаючи напiврозметаний мiст, наставляючи спини торжествуючим
дрижинникам, ринули до брами й за браму, i Сивоок пробився туди знову ж
таки серед перших, але лiпше було йому й не пробиватися, бо там кипiв
справжнiй бiй, там теж, мов зродженi нечистою силою, вигарцьовували
верхiвцi з такими самими червоними щитами, як i в тих, що стояли перед
розметаним мостом, а коло верхiвцiв рубалися мечами й кололися довгими
списами пiшi воїни, теж прикриванi мiцними щитами, воїни, вмiлi,
безжальнi, жорстокi.
Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмiдь, що колись так
налякав Сивоока, падали вбитi й пораненi радогощани, може, й Сивоок упав
би вбитий або поранений, якби вiн i далi лiз наперед, у саме вировиння,
але йому перед очi став велетенський верхiвець: нi кiнь, нi одяг верхiвцiв
не були знанi Сивооку, зате надто добре вiдома йому була постать того
чоловiка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч у
руцi нападника, хоч мечем тим вiн нiкого й не рубав, бо стояв собi збоку
на згiрку i тiльки помахував зброєю, мовби вiдганяв вiд коня гедзiв чи
мух, то вже тодi хлопець вiдразу впiзнав бабонюха Какору i навiть не
здивувався, що той тут, так нiби купець i не виїздив з Радогостя, спав
собi десь, напившись мiцного меду, а це почув гамiр та й прискочив, щоб не
взiвати здобичi, бо купець повинен мати зиск з усього, на те вiн i купець.
I як тiльки вiн упiзнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на згiрок,
ще здаля виважуючи свого дубця i примiряючись до переднiх нiг коня, бо
навiть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров,
коли падали вбитi нi за що й нi про що люди, Сивоок ще якось не мiг
зважитися бити людину, яка його не б'є, навiть таку людину, як Какора, вiн
вицiлював тiльки коня, хотiв звалити його, поставити навколiшки, а потiм
вибити з Какориних рук меч i бодай тим вiдомстити за Лучукову смерть. А
може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогостi, за оцей несподiваний
удар в спину захисникам города? За те, що привiв сюди князя? Якщо хтось
винен був у тому, що дiялося цього ранку, то ось вiн перед Сивооком. I
якщо вже Сивоок хотiв мститися, то мав вiн мститися безжально. Але ще жило
в його душi надто багато дитинностi, не вмiв з холодним розумом наносити
удар, а ще гiрше: не змiг вiдразу розплутати весь той клубок подiй, що
намножувалися сьогоднi з досвiтку, почавшись ще з тої хвилi, коли Какора з
своїм обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб пiднести його як
дарунок князевi за якiсь там вигоди й зиски. Аби мiг, аби знав, то бив би
Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забiг наперед коня,
вицiлюючи тварину по переднiх ногах. Какора вчасно його запримiтив, здибив
над хлопцем коня, зiм'яв Сивоока, загримiв:
- Гоп! Гоп! Держiть мого роба!
Сивоок вивернувся з-пiд важучого коня, щоб не бути роздавленим, побiг
униз, а за ним хекав роз'юшеним звiром жеребець, ревiв Какора, хтось
намагався перепинити дорогу хлопцевi, i тут уже вiн, не дивлячись, махнув
мацапигою, i той хтось, не ойкнувши, гепнувся на землю, потiм хлопця
хапали з двох бокiв, i вiн бив мацагирею правобiч i лiвобiч, потiм
врiзався в саму гущу бiйки i стояв на смерть разом з радогощанами, поки
його не оглушили чимось i вiн довго лежав серед мертвих, i по ньому
топталися люди й конi, i вiн упав у несвiдомiсть, коли видобувся з
забуття, то повз нього проскакували чужi верхiвцi, а десь на згiр'ях i в
долах Радогостя лунали крики й зойки, там бiгали розпатланi жiнки, за ними
ганялися чужi вої, i над усiм цим стелився дим, диму бiльшало й бiльшало,
власне, вiд диму, мабуть, Сивоок i повернувся до свiдомостi. Задихаючись i
кашляючи, вiн пiдвiв голову i побачив високий стовп тлустого полум'я над
Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене
знадвору й зсередини небаченими вiзерунками. рiзьбленням i барвами.
Тодi вiн схопився i побiг туди, i нiхто йому не заважав, нiхто не ловив
його, бо вiн був, мабуть, єдиний, хто бiг у пожежу, всi iншi втiкали
звiдти, пожежа гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що
траплялося на путi: будiвлi, дерева, збiжжя, ревла худоба, гвалтували
собаки, iржали конi, а над усiм - сухий потрiск вогню, бурхання полум'я,
чорне диийвище.
Потiм все ж на нього накинулися якiсь люди, вiн боронився, бив, може, й
вiдiбрав навiть комусь життя, але сам зостався цiлий, тiльки потовчений i
сповитий мiцним ремiнням так, що насилу мiг рухатися. Його приведено, як i
багатьох iнших, в затишний видолинок, куди не досягав пал пожежi, але
звiдки її теж було гаразд видно, там знов стояла дружина з червоними
щитами, мовби перенесена неземною силою з-пiд пущi просто сюди, в саму
середину Радогостя, попереду дружини стояв бiлий кiнь у дорогiм уборi, але
не коня перш за все угледiв Сиво-ок, не коштовне нагруддя на ньому й не
шиту золотом i камiнням попону, а старого чоловiка, що сидiв наперед коня
на ремiнному розставному стiльчиковi. I знов не дорогi шати запримiтив вiн
на чоловiковi, не скарлатини заморський плащ поверх золотої луски бронi,
запнутий круглою коштовною пряжкою, не шитi перлами чоботи з зеленого
багдадського сап'яну, не меч у пiхвах, здоблених золотою чеканкою,
рубiнами, яшмою i смарагдами - все це вiн зауважив згодом, коли не мав що
робити, а тiльки стояв i слухав, як перемовлялися про його долю, говорили
про нього, як про шматок дерева, як про рiч, яку можна просто викинути або
вiддати комусь. А тодi, коли його пхнули наперед того сидячого старого,
вiн побачив перш за все його очi. Вiн наштовхнувся на твердi очi, байдужi,
як виступаючий з води камiнь, тi очi дивилися на нього i не на нього, вони
дивилися мовби крiзь нього, але й не крiзь нього, вони все бачили i
водночас - нiчого, для них не iснувало нiчого на свiтi, крiм них самих,
вони жили власним свiтом, власними клопотами, втомою, знанням,
заспокоєнiстю. Тi очi так вразили хлопця, що вiн навiть не подивувався
з'явленню Какори, вже не на конi, а пiшого, хоч однаково настирливого й
нахабного. Какора мiцно тримався за ременi, що сповивали Сивоока,
здавалося, що йому залежало передовсiм на тому ремiняччi, а не на
хлопцевi, поки хлопець завмерло розглядав холоднi очi старого, Какора
схилив свою головешку в поклонi, забурмотiв:
- Великий князю, то є київський отрок, що слугував менi, а нинi...
Очi так само жили своїм окремим свiтом, i голос, що пролунав у
вiдповiдь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений
приглухлий голос старого чоловiка, в голосi чулася мiць, вгадувалася
давнолiтня звичка до повелiнь, а ще пробивалося крiзь той голос жирне їдво
i питво досхочу, але Сивоок, як i перед тим, не вслухався в слова, вiн чув
усе, та не заглиблювався в змiст, вiн бачив тепер виразно i старого
чоловiка, якого Какора назвав великим князем i який, отже, був князем
Володимиром. Напевне, бачив Сивоок i його коня, i багатий убор, i багатi
шати, але найбiльше цiкавили його отi твердi очi, майже нелюдськi.
- А раз київський, то хрещений, - бурмотiв Какора.
- Гаразд, - мовив князь.
- А як маю свою здобич у городi, то хай цей отрок...
- Про що мовиш?
- Хай буде моїм челядином. Робом.
- Не твiй отрок, а київський я...
- Зоставався тут...
- Однаково - київський...
-- Але ж, князю, - в Какори голос став майже плачливий.
- А що київське - то князiвське.
- Маю здобич свою за повелiнням...
- Маєш - то й май собi. Отрок - княжий чоловiк. Розв'язати.
- Втече! - закричав Какора.
- Правда? - спитав князь, не дивлячись на Сивоока.
- Втечу, - чесно пообiцяв Сивоок.
- Тодi розв'язуйте його! - звелiв князь i вiдвернувся, так нiби
втомився вiд розглядин такого незвичайного отрока, насправдi ж, певно, й
не бачив його, бо хiба ж можна будь-що побачити такими твердо-холодними
очима?
Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, вiн би боронився,
кусався б, рвався щосили, але нiчого того не сталося, просто старий
чоловiк з холодними очима звелiв розв'язати, чиїсь руки вмiло розплутали
на ньому ремiння. Какора, щоправда, штурхнув пiд бiк, але вiдразу й
вiдскочив, остерiгаючись скорої здачi. Сивоок поворушив затеклими руками,
ступив туди й сюди - був вiльний, образливо вiльний, втiкати не хотiлося,
бо не мав куди та й не було причини для втечi.
Тепер його нiхто не чiпав, бо якось усi довiдалися, що вiн був перед
князевими очима i князь повелiв залiчити його до своїх воїв. Сивоок мiг
штовхатися серед усiх, мiг кудись бiгти, як усi, мiг щось там тягти, з
кимось їсти, пити. Але вiн мав свiй клопiт, кинувся до будинку Звенислави
- там усе палало, став шукати Ягоду, побiг до того мiсця, де стояла його
хижа, - i скрiзь вогонь, вогонь, вогонь.
Пошарпаний, потовчений, закiптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу,
то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорiв би,
зрозпаченим тим, що не знаходить нi Ягоди, нi Звенислави, не мiг до пуття
збагнути всього, що чув, а чув безлiч страшних розповiдей, уриваних
звiдомлень, билиць i небилиць; i так кiнчився день i проминула нiч, а в
Радогостi ще палало, й дим розповзався на довколишнi пущi, i вже повзли
новi чутки про те, як учора згорiла в капищi Звенислава i, може, ще дехто,
i як воЇ й дружина погнали увечерi всiх радогощан до Яворового озера, щоб
вони прийняли там хрест, i як привезенi князем з собою київськi 6 грецькi
священики зайшли пiд явори i наготували хрести й сосуди з свяченою водою i
кропила, а люди не хотiли йти в воду, i був лемент, i крик, i розпач, а
потiм з Яворового озера здiйнялися руки могутнi й шорсткi, як засохле
явориння, що сотнi лiт стояло в водах, i вхопили священикiв, а за ними 6
декотрих дружинникiв i так з усiм, що тi мали з собою: з хрестами,
кропильницями, зброєю, - втягли їх у озеро, i вода навiки зiмкнулися над
ними, i жах запанував там, усi кинулися врозтiч, аж поки довiдався про все
князь i повелiв поставити нових священикiв i сам приїхав на берег озера,
щоб простежити за хрещенням непокiрних радогощан, а як треба буде то й
стати на прю з їхнiми старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися
першою пожертвою, яку собi обрали, i вже нiчого бiльше не вiдбулося
страшного, i вранцi князь повелiв гасити пожежi i ставити на мiсцi
Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву.
Не шкодовано нi сили, нi часу, аби тiльки церква була, як стала, а
стала вона стрiлчасто на пагорбi, гостра i гола, як i хрест, що над нею.
I знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього
найдорожче.
1941 РIК
ОСIНЬ, КИЇВ
Цибульо, кинь дурити голову!
П. Пiкассо
З гестапо прийшли згодом; дали професоровi Отавi передихнути пiсля
концтабору два днi, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж вiн
мав ринести з того табору найбiльший ляк перед таємничим гестапо, якого
жахалися бЬльше, нiж стрiлянини в ярах, бо там просто вбивали, а в
гестапо, як розповiдали, людей довго й жорстоко мучили, щоб потiм
покiнчити з ними в якийсь особливо вишуканий i катiвський спосiб, отож
вони не квапилися, однаково професоровi Отавi нiкуди було податися, кожен
його порух був простежений, будинок надiйно охоронявся не з огляду на
перебування в ньому Гордiя Отави, а з iнших причин, але вже раз сюди
втрапив i радянський професор, то мав там сидiти доти, доки прийдуть за
ним звiдти, звiдки мають прийти, а тим часом хай вiн сидить, трохи оклигує
пiсля сирецьких розкошiв i проймається переляком до шпiку кiсток. Отож,
певне, з таких високих мiркувань гестапiвцi й не квапилися i прийшли не
першi, навiть професор Шнурре не став непокоїти Гордiя Отаву в першi два
днi його перебування у власнiм помешканнi, бо хотiлося йому показатися не
як штурмбанфюреровi, з чим вiн завжди встиг би, а передовсiм - як
професоровi Адальберту Шнурре, давньому опоненту професора Отави, до
деякої мiри колезi е цетера, е цетера. I ото поки в гестапо функцiонер,
який мав на оцi Гордiя Отаву вже з тої митi, як його виведено за колючий
дрiт (точнiше, з-за колючого дроту) Сиренького концтабору, готував ще
тiльки бланк для повiстки, що її мав виписати й послати через озброєного
автоматом мотоциклiста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснiв од
дощу й твердо гримiв од кожного поруху, - мертвий звук приреченостi,
пiдкреслюваний ще самою постаттю мотоциклiста, незугарне кострубатою i
зловiсною, - так ото, випереджаючи всiх: i Адальберта Шнурре з його
залишками професорської делiкатностi, i гестапiвського функцiонера з його
теорiєю неквапливого страху, i чорного мотоциклiста, в плащi з мертвим
шерехом, - до помешкання професора Гордiя Отави прибився зовсiм нежданий
чоловiк.
Власне, й не прибився, а прийшов цiлком усвiдомлено, вибравши
заздалегiдь професорову адресу, навiть знаючи, що Отава не евакуювався в
тил, ще бiльше вiдаючи навiть про те, що Отаву випущено з концтабору,
отже, професор стояв перед лицем остаточностi, мав в однiй руцi життя, а в
другiй смерть, а якщо точнiше, то в обох у нього була вже смерть, i тiльки
чудом вiн скинув її i опинився серед живих, а живий думає про живе.
Керуючись цим твердим принципом, i вiдшукав його неголений чоловiчок, у
старому шкiряному пальтi з пiднятими плечима, видно, добряче випханими
ватою або, ще чимось, що належиться в кравцiв, у пiдбейканих штанях, якi
лишали досить промiжку над затоптаними в багнюцi черевиками для того, щоб
охочi могли помилуватися дiрками в шкарпетках у чоловiка, а вже заодно й
немитими його п'ятами.
Перша його розмова вiдбулася з бабою Галею, але розмова та велася на
такi дивнi й заплутанi теми, що баба Галя нiчого не второпала, тiльки
висловила здогад, що гiсть, мабуть, прийшов до самого професора, а не до
неї, бо вона все-таки хоч i живе тут довше, анiж сам професор, але завжди
була й нинi є просто бабою Галею, а професор - то таки професор, до того ж
у неї на кухнi сидить кума з Лiток, а до Лiток тепер спробуй доберися,
кумi не можна затримуватися тут довго, вона привозила молоко тим
супостатам, що живуть нижче поверхом, тiльки тому її й пропускають до
Києва i в цей дiм, - чума на них усiх! Професора ж вона зараз погукає, та
ось вiн i сам iде.
- Ви до мене? - спитав Гордiй Отава, що почув чоловiчий голос i трохи
вагався, чи виходити йому, а потiм все ж вирiшив, що лiпше пiти й
подивитися.
- Саме до вас, пане професоре, - схилив нестрижену голову незнайомий.
Картуза свого вiн тримав у руцi, то був типовий передвiйськовий винахiд
наших кравцiв: щось наполовину вiйськове, наполовину мiлiцiонерське,
наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж тi, хто велику вагу
надавав одяговi, сподiваючись з його помiччю надолужити все те, чого не
стачало в характерi: насамперед чоловiчої твердостi й мужностi. Мабуть,
прихiдько теж почував себе певнiше в своєму картузi, але в чужiй квартирi
годилося його знiмати, а тут ще перед тобою сам господар, сам професор
Отава.
- Добридень, пане професор, - ще додав незнайомий майже улесливо i
мовби урочисто, вiд чого Отавi вже й зовсiм стало смiшно, вiн чмихнув, як
бувало на лекцiях, коли студент вiдповiдав йому якусь дурницю, сказав:
- На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто - один з
громадян, що лишився на окупованiй територiї.
Чоловiк подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання
не входило вступати в термiнологiчнi суперечки з професором, до того ж вiн
витратив марно свiй час на розмову з бабою Галею, тому прихiдець вирiшив
одразу брати бика за роги.
- Маєте порцеляну на продаж? - спитав вiн, озираючись, хоч, звичайно ж,
нiкого, крiм них, тут не було i нiхто не мiг tx почути.
Але деякi жести дiють, як епiдемiя. Гордiй Отава й собi озирнувся, ще
пильнiше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче i тихо, гамуючи
iронiю, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:
- Це що - пароль?
Тодi чоловiк злякався вже по-справжньому, вiдскочив од професора, миттю
спiтнiв, розстебнув верхнiй гудзик шкiряного пальта, показуючи брудний,
скручений у вiрьовку комiр сорочки i, тримаючись пальцями за горло,
погладжуючи собi шию, так нiби хотiв виштовхнути з себе слова, промовив:
- Я до вас з серйозною пропозицiєю. Якщо маєте порцеляну або срiбло,
гобелени бельгiйськi також... хутра йдуть поза вим... Але це так, головне
ж для мене порцеляна... Тут я, - вiн вробив рукою з картузом театральний
жест, - тут уже, будь ласка... Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде...
Можна й нашу... Гарднера, Кузнецова... Ви не чули? - вiн нахилився до
професора. - Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею... Колекцiю
графинi Бранiцької... Казка! I все - в невiдомому напрямку!
- На жаль, - сказав професор Отава, - я не торгую порцеляною i,
здається, навiть не маю... Тiльки iкони...
- Iкониi - сплеснув рукатди чоловiк. - Староруськi iкони! Чотирнадцятий
вiк! Сiмнадцятий вiк! Чув! Єй-богу, чув.
- Одинадцятий, - сказав Отава, - одинадцятий, на кипарисових дошках.
Вас це вдовольняє? А тепер - забирайтеся геть!
- Iкони вони теж вивезли з музею. Цiла кiмната iкон. Колосальне
багатство! I теж - у невiдомому напрямку. Але якщо ви...
- Геть! - повторив Отава i пiшов на незнайомого.
- Послухайте, пане професор, - задкуючи, зашепотiв той, - ви ще не
ознайомилися... Вам потрiбна дiлова людина... В мiстi брак дiлових
людей... На Володимирськiй вiдкрився антикварний магазин Коваленка... Ви,
звичайно, ще не чули...
- Забирайтесь!
- Я перший прийшов до вас, не забудьте - я перший. Мене завуть...
Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й iкон, бо захряснув за ним
дверi.
Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час,
коли людство подiлилося на порядних людей i негiдникiв. А втiм, хiба воно
не було роздiлене так завжди?
- Спробуймо вiдновити наш давнiй довоєнний звичай, - сказав Отава бабi
Галi, - всiх вiдвiдувачiв запрошуйте до мого кабiнету. А то якось незручно
отут, коло дверей...
Мотоциклiст прилопотiв через день пiсля вiдвiдин аматора порцеляни й
приватної iнiцiативи. На вiдмiну вiд ненормального обiдранця в шкiряному
пальтi, цей видавався найнормальнiшнм у звнрованому свiтi тривог i
смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим
коридором пiд немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не
справили нiякого враження анi ще бiльша колекцiя iкон у кабiнетi, нi
безлiч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкiшшю, вiн
нiяк не вiдгукнувся на запрошення господаря сiдати, навiть не поглянув на
венецiанське крiсло, в яке не дати як би й улiз зi своїм негнучким,
залощеним плащем, дiстав з польової сумки якiсь два папiрцi, один подав
Отавi, на iншому тицьнув пальцем:
-_ Гiр. Умтершрiбен!'
Отава впiймав поглядом на папiрцевi, який йому дано, кiлька заголовкiв,
що йшли один за одним, зрозумiв, давiдки цей посланець i, не читаючи далi,
спитав по-нiмецькому:
- Менi збиратися, чи як?
- Унтершрiбен! - червонiючи, крикнув мотоциклiст, який мав
дев'ятнадцять лiт i необмеженi запаси не розтраченого ще нахабства i з цим
добром прискочив у країну, де, як його запевняли, на багатющiй землi
живуть нi до чого не здатнi, майже дикi люди, i вiн охоче пристав на такi
вмовляння, але тепер виявилося, що його, здається, обдурили, бо що ж то за
дикi люди могли б вибудувати таке чарiвне мiсто, як Київ, а тут ось маєш -
український професор, що вже й зовсiм не в'яжеться з твердженням про
дикiсть цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнiсiнький, бо
мотоциклiст зроду-звiку не бачив подiбних квартир, стiлькох книжок, а вже
про колекцiю iкон, то вже лiпше й зовсiм помовчати.
- Унтершрiбен! - вигукнув вiн ще раз, бо професор вагався; дурний
професор, злякався звичайнiсiнького виклику гестапо, де його щось там
спитають i випустять, щоправда, можуть i не випустити, таке теж часто
буває, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночi, як сонну
курку, то це прикмета добра, отож:
- Унтершрiбен!
Професор нарештi пiдписався в одержаннi повiстки, мотоциклiст сховав
папiрця до своєї суми, загримiв плащем, недбало повернувся i пiшов з
кабiнету через довгий коридор, усiяний, мов небо зiрками, суворими очима
святих: годилося б, звичайно, сказати "ауфвiдерзеєн", але до такої
гречностi мотоциклiст не досягнув, бо це ж таки не Нiмеччина i професор
хоч i справжнiй, як видно, але бiльшовицький, а з бiльшовиками
мотоциклiста було покликано боротися, а не розкланюватися.
Гестапо мiстилося в будинку на Володимирськiй. Хоч зовнi стояла варта,
за важними дверима Отава нiс у нiс зiткнувся вiдразу з двома
автоматниками, а ще два такi самi стояли трохи далi вiд дверей на
пiдвищеннi, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради. На тiй
"естрадi" крутилося ще кiлька людей у цивiльному i серед них - молода
бiлява жiнка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину.
Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою
повiстку.
- Чекати, - сказар нiмецькою мовою вартовий. Всi вони, починаючи з
мотоциклiста, починаючи ще вiд охоронцiв Сирецького табору, в звертаннi до
мiсцевого населення вживали тiльки iнфiнiтивної форми. Не казали: "iди",
"сiдай", "працюй", "почекай", а"iти", "сiдати", "працювати", "почекати".
Певно, цiєю безособовiстю в звертаннi вони хотiли пiдкреслити свою
зневагу до повойованих або ж одразу хотiли призвичаїти цивiльне населення
до казарменого жаргону.
Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.
- До вас тут, - сказав комусь, поглянув на повiстку, не без здивування
промовив: - Професор. Професор Отава. Добре.
Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсiм по-звiрячому, тай нiби той
заподiяв йому не знати якого лиха своїм несподiваним тут, у цiй похмурiй
установi, званням, гаркнув:
- Чекати тут!
С "естради" спустилася жiнка, пiдiйшла до професора, сказала йому
по-українськи:
-_ Вас просять зачекати тут.
- Дякую, - вiдповiв Отава, - в пропонованому менi обсязi я, вдається,
можу досить добре розумiти нiмецьку, мову.
- За вами зараз прийдуть, - не слухаючи його, завчено сказала жiнка i
вiдiйшла вбiк.
На професора дивилися всi: вартовi коло дверей, вартовi на "вдтрадi",
кiлька пiдозрiлих цивiлiв - чи то шпики, чи кати. Йому неприємнi були цi
оглядини, ще неприємнiшим було очi-яуйання коло дверей, принизливе й
жалюгiдне, вiн вiдчував себе зараз у становищi хворого, якого розрiзали на
операцiйнiм етолi й забули або не хотiли зашити. Якби це було за iнших
обставин, десь до вiйни у своєму рiдному мiстi (а тепер воно вoнo чуже,
чуже!), то вiн би нiзащо не став ждати, сказав би:
"Що? Треба ждати? Ну, то я iншим разом" - i пiшов би собi. Але тут не
мав куди йти, був у пастцi, знав, що випустити вiдси його нiхто не
випустить; не прийти сюди теж не мiг, бо однаково б забрали, а так ще була
якась надiя, вiн досить недвозначно висловив її синовi, коли йшов до
гестапо, попросив Бориса, щоб той ждав його, щоб нiкуди не виходив з
помешкання, не наражався на небезпеку, дуже просив сина, i той обiцяв,
тiльки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо спитав: "А коли не
вернешся?" Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщiй зачинив за
собою дверi, вiн хотiв вернутися, вiрив чомусь, що повернеться додому, а
що далi? - не знав. Якби не син, то не було для нього нiякої трагедiї
навiть у смертi. Але був син. А ще була справа його життя. Власне, в
кожного е якiсь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони полишають
по собi незакiнчене, нездiйснене. Мабуть, невикiнчених справ гине з людьми
бiльше, анiж маємо довершених.
Нарештi за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з розчесаним на
продiл лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно спустився
по сходах, пiдiйшов до вартового, вiдiбрав у нього повiстку, помахуючи нею
недбало, знову-попрямував до сходiв, здаля вже кинув через плече Отавi. '
- Комм!'
Пiдiймалися на третiй чи четвертий поверх, сходова клiтка загороджена
була густою дротяною сiткою, щоб не спробував нiхто кинутися з висоти й
таким чином позбутися передчасно всiх тих мук, якi йому готовано; плутали
довгими коридорами з мертвими дверима, професоровi здавалося, що вони
нiколи нiкуди й не прийдуть, вiн хотiв, щоб це був просто немилий жарт,
щоб його отак поводили-поводили, а потiм i випустили з цього похмурого
"палацу працi", бо й що б вiн мав тут казати, про що свiдчити? Але
розчинилися однi з багатьох безликих дверей, вiн опинився в казеннiй,
погано вибiленiй кiмнатi, в якiй, окрiм столу i двох стiльцiв, нiчого не
було; чорнявий кинув йому "Ждати!" - i зник, але вийшов не в тi дверi, що
вони ввiйшли, а в iншi, якi були в бiчнiй стiнi i вели, як устиг помiтити
Отава, в таку саму мертву, голу кiмнату.
Професор трохи постояв посеред кiмнати, сподiваючись, що до нього
прийдуть, але нiкого не було, зате невiдчепно з'явилося вiдчуття, що за
ним стежать, аж вiн став озиратися навколо, але нiде не побачив нiчого
схожого на пристрiй для стеження, на нього могли дивитися хiба що крiзь
шпарку в дверях, але це якось видавалося занадто несерйозним для такої
похмурої установи.
Сiдати на стiлець не хотiлося, бо якщо його стануть допитувати (про що?
про що?), то вже неодмiнно посадовлять иа стiлець i примусять сидiти
довго-довго, велiтимуть думати, зважувати. Неважко уявити перебiг такої
процедури.
Отава пройшовся по кiмнатi, став бiля вiкна. Сподiвався, що побачить
Київ, може, Хрещатик, а може, й Софiю, з висоти Київ ще прекраснiший, анiж
з землi, хоча, звичайно, не з усякої висоти, як вiн у цьому вже
пересвiдчився, сидячи на сирецькому пагорбi. Однак не Київ побачив
професор Отава. Вiкно виходило в глибокий i вузький двiр, замкнений з
протилежного боку будiвлею, схожою чи то на пакгауз, чи на пожежне депо,
така вона була висока й безлика, але, на вiдмiну вiд господарчих
примiщень, будiвля та, як i основний корпус, дiлилася на поверхи, тiльки
поверхи були якiсь присадкуватi, так що трьом чи чотирьом поверхам будинку
вiдповiдало десь п'ять чи шiсть поверхiв тiєї будiвлi, i поверхи в нiй, як
i в будинку, значилися вiкнами, один ряд таких вiкон проходив майже на
рiвнi очей професора Отави, вiн добре бачив їх з своєї позицiї i мiг
переконатися, що то, власне, й не вiкна в звичайному розумiннi цього
слова, а просто собi отвори, як у собачiй будцi, тiльки що собак нiхто ще
не здогадався ховати за сталевими гратами, а тут усi вiконечка були
захищенi так надiйно гратницями, неначе за ними зберiгалися всi золотi
запаси свiту.
- Пан професор Отава? - почулося за сяйною.
Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з
рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився
проти свiтла, щосили вдавав ввiчливiсть й iнтелiгентнiсть.
- Так, - сказав професор, - я Отава.
- Даруйте, що примусив вас чекати. - Зондерфюрер говорив - о, диво! -
українською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково
українською, видно, вiн був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для
освоєння нових територiй, а може, професор Отава мав справу а полiглотом,
що володiв усiма можливими європейськими мовами. Яке то мало значення?
- Прошу сiдати, - запросив зондерфюрер i не сiв, поки не сiв професор,
видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спецiально все
приготував для зустрiчi радянського професора, вiдаючи добре, що з
брутальнiстю нiмецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвiдчиться
ще й у нiмецькiй цивiлiзованостi.
- Курити? - спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного
слововживання i переходячи навiть у чужiй для нього мовi на звичайний
солдатський жаргон з безособовими формами.
- Дякую, не вживаю, - ледь посмiхаючись, вiдповiв Отава.
- У вас гарний настрiй? - поцiкавився зондер.
- Був би кращий, якби ми з вами не зустрiчались, - пiшов напролом
Отава.
- Прошу пам'ятати, - сухо сказав гестапiвець, - тут не жартують.
- Знаю.
- Тут вiдповiдати на запитання.
- Або не вiдповiдати, - уточнив Отава.
- Нi, - облизуючи губи, нахилив голову гестапiвець, - вiдповiдати.
Вiн дивився на Отаву спiдлоба, дивився довго, мiж ними вiдбулося
змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапiвець
не розчарувався i навiть, як видно, не розгнiвався, пружно пiдвiвся,
пройшов по кiмнатi, потiм наблизився до столу, вiдiмкнув шухляду, глянув
на якiсь папери, дiстав з iншої шухляди кiлька чистих великих бланкiв з
зображенням хижого фашистського орла нагорi, сказав, сiдаючи:
- Ви будете розповiдати.
- Що саме? - не зрозумiв Отава.
- Все.
- Але що саме?
- Ви - професор Отава. Так?
- Раз це вам вiдомо, то справдi так. Я Отава. Був професор. Тепер -
просто...
- Ми ще будемо говорити про це. Бiльшовик?
- Як усi, - сказав Отава, - Як увесь мiй народ.
- Я питаю - ви член партiї бiльшовикiв?
- Зараз це не грає ролi.
- Я питаю.
- На жаль, не був членом партiї. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.
- Моральнi категорiї нас не цiкавлять. Далi: з якою метою ви лишилися в
Києвi?
- Тобто?
- Для чого ви лишилися в Києвi? Варум, тобто чому?
- Але ж... дивно... Це - моє мiсто... Тут мiй батько, дiд, усi...
- Моральнi категорiї нас не цiкавлять. З якою метою ви лишилися?
- Щодо мене, то тут були рiзнi причини, але... Цiлий народ лишився на
своїй землi. Ви що - допитуватимете цiлий наш народ?
- З якою метою? - не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось
швидко дряпаючи простим олiвцем на паперi.
- Рятувати iсторичнi споруди Києва, - сказав утомлено Отава, - собори,
Лавру... Це, звичайно, безглуздя, один чоловiк тут нiчого не мiг вдiяти,
але менi помагали... Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей - iншi
клопоти... Але не будемо про це...
- А яка мета? - гестапiвець довбав у одне мiсце, мов дятел.
- Все, бiльше менi сказати нiчого.
- Хто залишився з вами?
Отава вирiшив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина
так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове iм'я в цьому
гнiздовищi смертi вiн не мiг.
- Сам, - сказав вiн, - я завжди був самотнiм... Хто хоче йти на риск
вiдкрить i нових теорiй у науцi, повинен бути готовим до самотностi...
- Повторюю: нас не цiкавлять категорiї моральнi. Я питаю, хто вашi
спiльники?
- Спiльники? В чому?
- У вашiй роботi.
- В якiй роботi? Я ж сказав, що праця вченого вимагає...
- Нас не цiкавить ваша праця вченого... Нас цiкавлять вашi спiльники по
пiдривнiй роботi проти райху... Тут, у Києвi...
- Здається, ви сказали, що тут не жартують? - холодно нагадав Отава. -
Що мають означати вашi слова?
- Означають те, що означають. - Зондерфюрер штовхнув кiлька списаних
аркушiв до Отави, пiдклав йому гостро заструганого олiвця. - Пiдписувати.
Можу перекласти.
- Не треба, я розумiю по-нiмецьки, - сказав Отава, проглядаючи записи,
i посунув один за другим аркушi до гестапiвця. Олiвця не брав до рук
зовсiм.
- Тут написано, що я залишився в Києвi з завданням вести пiдривну
роботу проти нiмцiв. Це неправда. Нiхто не давав менi жодного завдання.
Лишився я цiлком випадково. Мав евакуюватися, але... Просто мiй дивний
характер спричинився... Але завдання... пiдривна робота... Це смiшно... Я
не можу пiдписувати таке...
- Не пiдпишете - наслiдки будуть звичайнi, - байдуже промовив
гестапiвець.
- Це - неправда.
- Наслiдки будуть звичайнi, - пiдвiвся гестапiвець, - прошу подумати. -
Вiн позамикав шухляди i вийшов, лишивши Отавi списанi виразним, крупним
почерком аркушi з чорними орлами вгорi i гостро заструганий олiвець.
Отава ще трохи посидiв i знов помандрував до вiкна вивчати внутрiшню
гестапiвську в'язницю, тиху й причаєну зовнi, схожу на добре пильнований
склад для зберiгання державних скарбiв.
Невже Шнурре витяг його з табору смертi лиш для того, щоб тепер пiддати
допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячi разiв допитувати в
самому таборi, могли забрати в гестапо просто звiдти, не завозячи до
квартири, не влаштовуючи цього спектаклю з поверненням до життя, до
звичної обстановки. Може, й з Борисом, з його рятуванням - теж спектакль?
I цей виклик i допит - теж одна з дiй умiло вiдрежисерованого кимось
спектаклю? Але ким i навiщо? Який iнтерес являє для них вiдлюдькуватий
професор, що ламав собi голову над якимись там мистецькими таємницями
часiв Київської Русi? Був би вiн фiзик, математик, металознавець, мав би
справу з оборонною технiкою, з авiацiєю, з моторами. А так - фрески,
мозаїки, спроба реконструювати перебiг подiй, що мали мiсце тисячу рокiв
тому. Кого б це зацiкавило?
Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кiлька разiв повторив, що наслiдки
будуть звичайнi, зник, а професор Отава нарештi вже тепер усвiдомив собi
похмурий змiст слiв "звичайнi наслiдки", бо значити це могло тiльки одне:
смерть, кiнець, зникнення. Для гестапо - це вважалося звичайним, а
будь-який прояв життя належав до випадкiв незвичайних i, як на гадку
отаких дресированих зондерфюрерiв, просто протиприродних.
"А що, коли сказати йому про Шнурре? - вiдчаено подумав Отава. - Якщо
цей тип i знає про того, то не викаже цього, але повинен буде якось
зреагувати на факт мого знайомства з їхнiм есесiвським професором. Я ж
скажу, що просто - його колега..."
Гестапiвець, мовби передчуваючи несподiванку, яку готує йому радянський
професор, довго не приходив, певно, вiн десь тiшився з свого великого
вмiння наганяти страх на свої жертви, може, навiть спустився вниз, вийшов
на вулицю i смачно пообiдав у ресторанi навпроти, на якому красувалася
вивiска: "Тiльки для нiмцiв", - а потiм ще й дозволив собi невеличкий
променад туди й сюди попiд пишними влiтку, а тепер оголеними, мокрими, але
однаково прекрасними деревами, бо нiчого не може бути лiпшого за дерева в
кам'яному мiстi, це зондерфюрер, вихiдець з зеленої Тюрiнгiї, знав аж он
як добре, а ще вiн знав, що людинi, окрiм здатностi милуватися деревами,
квiтами, жiнками i мальовничими пейзажами, корисно час вiд часу лякатися,
для цього лиш треба створити вiдповiднi умови, i всi на землi, власне,
повиннi подiлятися на тих, що лякаються, бояться, i на тих, що створюють
їм для цього належнi умови. Що ж до радянського професора, то вiн має
умови просто винятковi, лишилося тiльки пересвiдчитися, до якого стану
переляку той дiйшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху
i негадано з'явився перед професором Отавою.
- Ну, отже? - бадьоро вигукнув вiн. Професор розглядав внутрiшню
в'язницю гестапо. Зондерфюрер пiдiйшов до нього, теж став дивитися в двiр,
на загратованi вiконечка, якi в нього не викликали жодного вiдчуття, вiн
дивився на них так само байдуже, як на кришки каналiзацiйних люкiв на
вулицях мiста, скажiмо, або на що? Ну, це не грає жодної ролi. Хай уже
малює собi приємнi картинки, споглядаючи на в'язничнi вiконечка, професор,
який, здається, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо
це справдi так, базується на буйнiй уявi.
- То що? - ще бадьорiше поспитав гестапiвець, переконаний, що Отаву вже
зламано остаточно, бо чоловiк не може навiть вiдiрватися вiд споглядання
свого ймовiрного житла, що було б ще далеко не гiршим кiнцем!
- Вам вiдомий професор Шнурре? - зненацька спитав Отава, спокiйно
вiдходячи од вiкна.
- Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати?
- Може, ви його краще знаєте як штурмбанфюрера Шнурре?
- Штурмбанфюрер Шнурре?
- Вiн живе у тому самому будинку, що я.
- Не грає ролi.
- Ми з ним давнi колеги.
- Може, ви ще скажете, що вiн - ваш спiльник?
- Вiн вивiз мене з табору на Сирцi.
- Припустимо.
- Вiн мене шукав там дуже довго i вперто.
- Якби вiн звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше.
- Але тепер вiн буде розчарований, коли довiдається, -що надаремне
вiдшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла...
- Так, - сказав гестапiвець, - я довiдаюся. Чекати.
Вiн вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре
маскованою розгубленiстю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурi
вiконечка внутрiшньої в'язницi.
Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то перестаєш його бачити,
думаєш зовсiм про iнше або й зовсiм нi про що не думаєш, вiдчуваєш
цiлковиту нездатнiсть твого мозку до бодай найменшого зусилля,
перетворюєшся на такий самий неживий предмет, як i той, що маєш перед
собою. А коли перед тобою в'язниця - один iз найдавнiших людських
винаходiв... Як то кажуть: "Не зарiкайся: i по мудрому чорт катається..."
Нема забезпечень, нема гарантiй, а в його становищi - нема порятунку. Ще
зовсiм недавно фашизм сприймався як щось, далеке, нереальне, як наполовину
породження пропаганди. Дивилися кiнофiльми "Родина Оппенгейм", "Професор
Мамлок" - штурмовики, гестапо, арешти, але сприймалося це навiть не як
вiддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще одного народу, який не
знав, за кого голосу вати на виборах. Тiльки вiддати голоси, кому
належало, i ситуацiя була б зовсiм вiдмiнною. А в Iспанiї фашизм нiколи б
не перемiг, якби захiднi держави не наклали ембарго на ввiз зброї, бо
республiканцi задихалися без зброї, а фашистiв тим часом щедро i безкарно,
цiлком безкарно i нахабно постачали всiм необхiдним i Гiтлер, i Муссолiнi.
В Iталiї фашизм уявлявсягй геть чимось оперетковим, з отiєю грою Муссолiнi
пiд римських цезарiв, з його промовами з балкона Венецiанського палацу в
Римi, з переодяганням в чорнi сорочки. Ясна рiч, ми усвiдомлювали
небезпеку, ми знали, що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на
будь-яку з iснуючих нинi й з тих, що будь-коли iснували в iсторiї людства,
але ми вiдчували i власну могутнiсть, ми бадьоро спiвали "Если завтра
война..." i обiцяли бити ворога на його територiї, i заколисаний такою
упевненiстю якийсь там професор Отава мiг дозволити собi розкiш займатися
вивченням аж таких вiдлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу,
спокiйно й неквапом вiдтворював вiн у своїй уявi золотий вiк Київської
Русi, вiдбував разом з давнiми майстрами мандрiвки по всiй землi, вкритiй
пущами й борами, будував собори, покривав їх дивними фресками й дорогою
мусiєю, i нiхто йому не заважав, нiхто не ставив того за зле;
шанобливiсть, якою оточувано його, на перший погляд дивацькi й не кожному
потрiбнi заняття, впокоювала Гордiя Отаву дедал бiльше, вiн був
переконаний, що так триватиме стiльки, скiльки має бути, нiщо не завадить
йому викiнчити справу його життя, нiхто потiм не звинуватить його в тому,
що вiн змарнував своє життя, прогайнував його, провiв у неробствi.
Але щоб отакий дивний i сумний фiнал, безглуздо-трагiчний фiнал?
I no мудрому чорт катається. Стара, на жаль, вiчно актуальна
пересторога...
Шнурре примчав до гестапо сам. Вiн не покладався на тих запопадливих
телепнiв, якi те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати їх
до в'язницi. На ньому був сiрий цивiльний костюм, сiре ворсисте пальто,
м'який капелюх, який вiн скинув, убiгши поперед зондерфюрера до кiмнати,
до пiвтем-ної кiмнати, де Гордiй Отава ще й крiзь сутiнки намагався
розгледiти внутрiшню гестапiвську в'язницю й снував свої невеселi думи.
Може, професор Шнурре скинув свого м'якого капелюха (аж диво бере, як вiн
довiз незiм'ятим з самої Нiмеччини такого м'якого капелюха!) з пошани до
свого колеги професора Отави, а може, через те, що спiтнiв, поки вибiгав
на четвертий поверх, бо вiн не мiг спокiйно пiдiйматися по сходах, знаючи,
що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, вiн i не сподiвався на
пiдтримку, цiлком випадково, ймовiрно, згадавши його iм'я, але серед людей
науки мають iснувати певнi норми поводження, має бути, як то кажуть,
солiдарнiсть, старi професори ще за його юностi вчили, що мiж ученими має
бути солiдарнiсть навiть у помилках, як мiж святими й жiнками - в грiхах,
хоча це можна було б вiднести й на карб державних дiячiв, якi то а
незрозумiлою прискiпливiстю вишукують щонайменшi похибки один в одного, то
раптом заплющують очi навiть на цiлком вiдвертий розбiй, але, хвала богу,
з цим буде назавжди покiнчено, як тiльки в Європi, а там i в .цiлому свiтi
запанує новий лад, встановлений доблесними нiмецькими вiйськами пiд мудрим
проводом фюрера, бо нiмецька нацiя вiддавна вважається найсправедливiшою
на землi, її великi мислителi, поети, музиканти заклали, як нiхто iнший,
пiдвалини для гармонiйного правопорядку в свiтi, лишається тепер зробити
ще одне зусилля i...
Вiн говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах,
великодушно поступився Отавi мiсцем коло поручнiв, бо ж однаково той не
мiг кинутися вниз, у вузьку кам'яну шахту, передбачливо загороджену мiцною
дротяною сiткою, опрiч того, кидатися вниз головою для професора Отави
тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (i вже вдруге, а якщо
лiчити ще й випадок з сином, то втретє!), не було нi причин, нi тiм бiльше
сенсу, якщо взагалi можна вiдшукати будь-який сенс у тому, щоб добровiльно
розбивати голову, яку ще нiкому не вдавалося заново склеїти, так, ха-ха!..
- на жаль, не вдавалося, хоч iнодi така потреба й вiдчувалася; iсторiя
наводить нам безлiч прикладiв, i в даному випадку голова професора Отави
теж належить iсторiї, так як належать iсторiї обличчя всiх великих
державних мужiв, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор
Отава вранцi й не помiтив тої "прикраси") великим портретом Гiтлера з
українським написом внизу: "Гiтлер-визволитель", - зеленаво-брунатнi
вiдтiння, вiйськовий плащ з настовбурченим комiром, високий офiцерський
кашкет, звiряче поличчя мiж зеленавiстю картуза й плаща, розмаханi штрихи,
всезагальна колючiсть, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе
по-тигрячому; бiдна iсторiя! - невже їй нiчого бiльше привласнювати, окрiм
таких мармиз?
Але Гордiй Отава мовчав. Мiг би багато дечого сказати балакучому геру
Шнурре, та, бач, ролi в них були такi, що в одного не затулявся рот вiд
захвату своїми успiхами, своєю переможнiстю, а iнший мав тiльки мовчати
або ж вiдповiдати на запитання, якi може поставити йому будь-хто з
переможцiв, запитання найнесподiванiшi, найбезглуздiшi, найобразливiшi,
найобурливiшi, однаково, його обов'язок тепер полягав тiльки в тому, щоб
задовольняти цiкавiсть переможцiв, вволювати їхнi примхи, пiдтверджувати
їхнi припущення, i все то без жодної спроби опору, бо з огляду на
вiйськовий час вiн може бути вiднесений до людей, що становлять небезпеку
для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрiбну
запопадливiсть функцiонерiв гестапо, i якби тiльки вiн так вчасно не
згадав про свого великодушного i, хвала богу, впливового колегу, то
невiдомо, чим би все скiнчилося, i чи...
Професор Отава вiдчував себе в ролi приреченого задовольняти забаганки
переможцiв навiть тодi, коли вони покинули сiрий будинок гестапо, i коли
вони вечеряли в ресторанi з написом на вхiдних дверях: "Тiльки для
нiмцiв", i коли по вечерi Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий
шпацiрганг, тобто прогулянку до площi Богдана i навколо Софiї, вважаючи,
що буде добре трохи розносити неприємний настрiй цього не зовсiм
щасливого, точнiше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, вiдкинути
вiд себе рештки незгод, як вiдкидають непотрiбнi спогади, а що може лiпше
надаватися до цього, анiж нiчна прогулянка навколо тисячолiтньої святинi
слов'янського свiту.
Найлютiший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордiя Отави, анiж
пропонована йому пiсля всього прогулянка навколо Софiї: в мертвому,
сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному мiстi, серед темної ночi мав вiн
ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити
помiж фашистських вартових, що стовбичили там i там i сито вiдмурку-валися
на паролi, проказуванi їм штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб
усвiдомити з трагiчною остаточнiстю жорстоку iстину вiйни: мiсто не твоє,
собор не твiй, святинi не твої, нiчого твого тут немає, а отже, немає й
тебе, бо iснуєш ти, тiльки допоки володiєш своєю землею, своїми мiстами,
своїми святинями, своєю батькiвщиною й дiдизною.
- Я не пiду туди, - сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвiницю
i пiд ногами в них почулися кам'янi плити софiйського подвiр'я.
- Але ? К чому? - здивувався Шнурре. - Це так романтично! Це...
Отава мовчки повернувся й пiшов назад. Вартовi пропустили його без
паролiв. Шнурре теж не гнався вiдразу, дав Отавi вiдiйти трохи вiд собору,
тiльки тодi наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку
професорового, промовив:
- Я намагаюся зрозумiти вас, професоре Отава, i, здається, менi стає
зрозумiлим. Але... життя йде своїм шляхом, попри нашi настроєвостi, нашi
переживання, нашi симпатiї й антипатiї... Життя вимагає- Воно завжди
вимагає вiд людини. Людина й народжується на свiт лише для того, щоб
виконати якiсь обов'язки, i значення людини в свiтi визначається вагою
обов'язкiв, покладених на неї i виконуваних нею. Iсторiя поклала на нас
особливо тяжку мiсiю. Але... Ми гордо несемо її. Великi небеснi тiла в
своєму навальному русi завжди затягують тiла меншi, дрiбнiшi, все, що
потрапляє в сферу їхнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому
напрямку, або ж згоряти, зникати безслiдно... Тому я... Менi не
хочеться... Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе,
аби... Iм'я професора Отави знане цiлiй Європi... Воно не повинне... Ви
розумiєте, що я хочу сказати. Але для цього...
Отава мiг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою
виконувати всi його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай
спробою поцiкавитися, чого треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимагає
вiн за свої доброчинства, якою цiною доведеться платити за всi тi
рятувальнi акцiї, що їх проробив штурмбанфюрер Шнурре по вiдношенню до
радянського професора Отави. Але Гордiй Отава мовчав.
- Звичайно, така розмова не для вулицi, - зiтхнув Шнурре, - але вже так
склалося... Я мiг би зайти до вас, мiг би запросити вас до себе ("Так,
так, - думав Отава, - ти все можеш, тобi все дозволено, ти сам собi пан,
сам собi свиня, а от хто я тепер, i що, i навiщо?"), але... Нам треба для
цього обрати нейтральну територiю ("Так нiби iснує нинi де-небудь
нейтральна територiя!" - думав Отава), щоб жодна з сторiн не мала
морального опертя i пiдтримки ("Ти певний, що я зламаний остаточно, що
менi ждати пiдтримки нiзвiдки, що обставини притисли мене, знищили мене",
- подумав Отава), тому я пропоную завтра вранцi зустрiтися просто в
соборi, в цiй вашiй Софiї, яку ви так добре знаєте, яку ви любите, в
якiй... Я хотiв сказати, в якiй вам i стiни помагатимуть, але вчасно
згадав, що вiднинi цi стiни, як i стiни всього Києва, вам не належать, а
належать все ж таки нам, отже, в Софiї ми з вами будемо в бiльш-менш
однакових умовах i зможемо поговорити про дiло, я маю для вас вельми
цiкаву пропозицiю i просив би дуже не вiдкладати цю розмову... Згода?
- Не знаю, - сказав Отава.
- Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев'ятiй або навiть
о десятiй ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але
однаково... ми можемо прийти сюди о десятiй...
- Я не можу, - твердо промовив Отава.
- Ну так, я розумiю вас. Вам би не хотiлося... Все ж таки в даному
випадку я - окупант... Але не будемо афiшувати нашого знайомства i... Хай
кожен з нас прийде сюди сам по собi... Домовимося так: я чекаю вас завтра
вiд дев'ятої до десятої чи навiть до одинадцятої... Просто для невеличкої
екскурсiї... Адже в листах ви стiльки разiв обiцяли показати коли-небудь
менi софiйськi фрески й мозаїки.
- Обставини змiнилися, - нагадав Отава.
- Але не змiнилися ми, сподiваюся.
- На жаль.
- I все ж таки я.дуже просив би вас...
- Вам не треба мене просити... В ваших руках могутнi засобя примусу...
- Не стану ж я вдаватися до цих засобiв, щоб мого колегу...
- Вважайте, що ми не колеги, а вороги.
- Я б не хотiв цього.
- В даному випадку вiд хотiння окремих людей нiчого не залежить. Пiсля
того як до мого рiдного мiста вступили чужi вiйська, кожен, хто до них
належить, мiй ворог.
- Смiливо сказано. Але я розумiю: ви менi довiряєте, i це мене тiшить.
- Кажу те, що думаю.
- Але в таборi, наприклад, ви не висловлювалися так вiдверто.
- Найбiльша трагедiя табiрного буття полягає, на жаль, якраз у тому, що
там нiхто не питає тебе, що ти думаєш, взагалi тебе нiхто нi про що не
питає, людину там розглядають просто як матерiал для знущань i знищень, i
це нестерпно.
- Але я визволив вас з табору, i ви можете висловитися до кiнця.
- От я й висловлююсь, - Отава спробував засмiятися, але в нього нiчого
не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болiсну гримасу, що мала правити
за усмiх.
- Менi все-таки хочеться, щоб ми зустрiлися завтра в Софiї. Для нас з
вами - це прекрасне мiсце для розмов. Просто вимрiяне.
- Не можу подiлити вашого переконання.
- Але ж повторюю: у мене е прекрасна пропозицiя для вас.
- Вдячний вам за допомогу, яку ви... Але пропозицiй ваших... не можу
прийняти...
- Але ж, професоре Отава, - змiненим голосом сказав Швурре, - якщо
забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Найдеться про працю вашого життя.
Я трохи старiший за вас i знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрiй
свого життя i коли думаєш тiльки про те, щоб скiнчити розпочати. Вiдчуття
того грецького воїна, який добiгав до Афiн, щоб передати вiсть про
перемогу пiд Марафоном. Вичерпанiсть i нестача часу. Жах! Ви мене
розумiєте? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така
робота у вас є, бо ви справжнiй учений, ви - людина одної пристрастi,
одної мети.
- Вiйна зашкодила не тiльки менi, - нагадав Отава, - а цiлому народовi
моєму.
- Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! - вигукнув
Шнурре.
Цього разу Отава спромiгся навiть на посмiшку. Бо хто б же, який
учений, силомiць висмикнутий зi звичного трибу життя, мерщiй не поспитав
би пiсля цього: "Дозвольте, а як вия ще зробите?" Бо живеш на землi не
самою працею, не тiльки роботою, яку взяв на себе, а передовсiм твердим
переконанням своєї незамiнимостi. Якщо не зроблю я, то й нiхто не зробить.
Якщо вмираю, то вмирає зi мною цiлий окремий свiт, вiдновити який нiкому
не дано.
Але якщо вмирає, гине цiлий той свiт, у якому ти жив? Чи має тодi сенс
твоє поодиноке буття i чи потрiбна будь-кому твоя, нехай i найунiкальнiша
робота, коли вона не слугує на-хистовi, порятунковi, оборонi твого
питомого свiту?
Отава посмiхнувся навiть не з наївної прямолiнiйностi вигуку Шнурре.
Просто згадав, як багато рокiв тому вперше сформулював тему своєї роботи,
яка мала стати змiстом цiлого його життя. Назва ось яка: "До питання про
авторство художникiв, якi здобили Софiю київську". До питання, до
питання... Це звучало смiшно сьогоднi, коли фашистам здано мiльйонний Київ
i всю Україну, коли танки Гудерiана рвуться до Москви, коли оточено
Ленiнград, коли за колючими дротами тисячi, а може, й мiльйони, коли в
ярах i перелiсках вдень i вночi розстрiлювано безвинних людей, коли... До
питання...
Ще добре, що були вони вже на сходах i Отава не встиг наговорити Шнурре
такого, пiсля чого знову (тепер уже навiки) опинився б у гестапо. Але
рятiвнi сходи в пiвтемрявi вели Отаву нагору, вiн мовчки схитнув головою,
мовби за давньою професорською звичкою хотiв поклонитися, i пiшов, а
Шнурре дивився йому в спину, задерши голову, i все ж не витерпiв, гукнув
ще:.
- Отже, завтра я жду вас до одинадцятої.
Борис одчинив батьковi ще до того, як той стукнув у дверi. Було таке
враження, що хлопець простояв тут з самого ранку, дослухаючись до крокiв
на сходах. Був аж синiй од виснаги, очi йому блиснули гострим ляком,
певно, ще не вiрив, що батько повернувся цiлий i неушкоджений, може, ждав,
що за батьковою спиною виросте понура постать вартового, та коли й
пересвiдчився в марностi своїх побоювань, однаково не змiг зiгнати з
обличчя стурбованостi й болю.
Вихований без матерi, Борис не звик до виявiв чулостi, тому й не
кинувся до батька в обiйми, хоч як хотiлося хлопцевi, навiть не повiтав
батька вигуком радостi, хоч той вигук рвався йому з грудей, навiть не
спромiгся зачинити за батьком дверей.
Отава сам поворожив коло замка, а коли обернувся, то за Борисом, в
освiтленому квадратi кухонних дверей, побачив бабу Галю з свiчкою в руках.
- Все гаразд, - обом вiдразу сказав Отава, а потiм обiйняв сина за
худенькi плечi й повiв до кабiнету.
- Сiдай он там, - вказав синовi на венецiанське крiсло, усвiдомлюючи,
може, вперше в своєму життi безглуздя всього, що його оточувало: i
багатого зiбрання iкон, i книжкових раритетiв, i спорохнявiлих
манускриптiв, i цього венецiанського крiсла, яке рiзьбив славетний майстер
Брусталоне, чи що, вiн зробив за життя всього лиш кiлька таких крiсел,
одне зберiгається в Ермiтажi, ще одне десь у Англiї, i ось у нього, в
професора Отави, теж, але тепер це стало цiлковитою дурницею, тепер це
смiшно й жалюгiдно.
Борис сiв на краєчку крiсла, мов чужий, дивився на батька ще й досi
наполоханими очима, потiм сказав, i в голосi в нього був докiр:
- Я думав, що ти не вернешся.
- Могло статися, - спокiйно вiдмовив Отава.
- Не треба було ходити до гестапо! - ожвавлюючись, сказав Борис.
- Пiзно чую слушну раду, - Отава теж сiв.
Вони обидва поверталися до життя, мiж ними вже проскочила iскра iронiї,
такої характерної в їхнiх стосунках; Отава помiтив у Бориса iронiчнiсть ще
змалечку i свiдомо культивував, вважаючи її першою ознакою гострого
розуму, бо хотiв передовсiм мати сина розумним.
- Але куди б же я мав iти? - поспитав батько.
-Втiкати! - Борис зiскочив з крiсла, пробiгся по кабiнету, став
навпроти батька. - Втiкати на фронт, ось!
- Пiзно, - вже без тiнi iронiї; навiть утомлено, чого не треба було б
собi дозволяти, вимовив Отава, - справи мої, Борисе, не полiпшилися й
пiсля того, як я видобувся з-за колючого дроту. Все лишається по-давньому.
Уявляй, що я досi за дротом, а ти з другого боку.
- Нащо! - вигукнув син. - Нащо це тобi?
- Уявляй, бо так воно є, - спокiйно вiв далi Отава, - i прошу тебе,
вислухай усе, що я сьогоднi казатиму, i запам'ятай. Може статися, що я...
Одним словом, тобi доведеться докiнчувати те, що я почав багато рокiв
тому. Ти розумний хлопець, багато вже знаєш... На жаль, я нiчого не можу
тобi дати з того, що зробив, але ти знайдеш це по вiйнi... В iнститутських
сейфах, вивезених Бузиною... Ну, ти це знаєш... Але я розповiм тобi...
- Ну що ти, батьку. - Хлопець пiдiйшов до батька зовсiм близько, вiя
мужньо долав бар'єр стриманостi, вiн сповнювався чулiстю, його обличчя
вiдм'якло, стало гарним, добрим хлоп'ячим обличчям, вiн стояв коло Гордiя
майже впритул, варто було лиш простягти руку, але вони обидва ще
стримувалися, вони . не звикли до зовнiшнiх виявлень чулостi, надто добре
знали цiну жестам, однак цього разу все мало бути iнакше, нiж завжди, i
все сталося справдi iнакше, батько простягнув одразу навiть не одну, а
обидвi руки, а син майже впав до нього в обiйми i, ховаючи на батькiвських
грудях обличчя, захлинаючись вiд слiз, майже закричав:
- Що ти ото кажеш, нащо ти таке кажеш!
- Треба, - твердо мовив Отава, - ти сам бачиш усе. Хто знає, може,
доведеться побачити ще бiльше жорстокостi вiйни... Але ти повинен знати,
що е речi, якi перетривають... Iсторiю народу не можна знищити...
До самого ранку вони не сняли, i Отава розповiдав Борисовi про Сивоока.
РIК 1015
ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД
В лета 6523. Хотящю Володимеру ити на Ярослава, Ярославже послав за
море, приведе Варягы, бояся отца своего.
Лiтопис Нестора
Ще не почувався князем, був просто дитиною, немiчною i зболеною,
найнещаснiшою в княжому теремi; ще не усвiдомлюючи всiх кривд, яких
завдано йому вiд народження (або ще й до того!), обурювався, що має
розпочинати своє життя в нестерпностi болю, i кричав, кричав, аж синiло
йому вiд напруги малюсiньке личко.
Зачатий у зненавистi, народжений на калiцтво.
Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який
опiкувався всiм плодючим i ростучим, але тiльки згодом малий князь збагне,
скiльки глумлiння для нього в тому iменi, i вiдтодi почнуться довгi роки
тяжкої ненавистi до батька - великого князя Володимира.
Ненависть прийшла передовсiм од матерi, Рогнiди, прийшла в нiчному
притаєному шепотi, прийшла з переповiданою так i отак похмурою повiстю про
напад Володимира на князiвство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода i
братiв Рогнiдиних, про наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв
Рогнiду, мов пiдложницю, а потiм кинув заввагонiлу, подався до Києва
вiдвойовувати володарювання, у старшого брата свого Ярополка, якого
заповзявся звести з свiту ще вiдтодi, як горда Рогнiда вiдмовила йому в
жениханнi, сказавши: "Не хочу роззути робичича, но Ярополка хочу".
Рiч неймовiрна: пiд той материн шепiт малий Ярослав ладен був забути
власного батька i всю свою дитячу прихильнiсть вiддати незнаному Ярополку.
Бо ж мати про нього так захоплено, так спiвчутливо розповiдала. А рiдний
батько виступав лише забiякою й убивцем, бо позбавив життя не тiльки
старого Рогволода i його синiв, але й рiдного брата свого Ярополка i
звелiв те чинити в передсiнку княжої гридницi, сидiв, певно, в своєму
крiслi посеред гридницi й слухав, як у сiнях точилася боротьба, як зойкнув
Ярополк, як упав на дерев'яну лунку пiдлогу.
- А йому ж було боляче? - питав хлопець матiр. - Завжди боляче, коли
вбивають?
Вiн знав, що таке бiль, бо мав од народження вивихнутi ноги; ноги йому
зовсiм не пiдкорялися, вони собi жили окремiшнiм життям, вiн мiг тiльки
повзати, пiдтягуючись на руках, вся його надiя була на руки та на плечi, а
з ногами не виходило нiчого - не помагали анi молитви, нi молебнi, нi
свячена вода, нi купелi в травах, нi заморське питво.
Зате, прикутий до постелi, начувся всього стiльки, що вистачило згодом
на половину життя. Найперше, ясна рiч, про батька, якому Рогнiда нiколи не
могла простити зла, нiколи, нiколи! Узяв гвалтом пiсля вбивства рiдних, а
потiм кинув її в Полоцьку i вже в Києвi, вбивши Ярополка, взяв його
дружину-грекиню собi в пiдложницi а чи й у жони, але й того видалося
замало розпусниковi, бо як народився вiд грекинi Святополк (власне, син
Ярополчий), а Рогиiда розрiшилася Iзяславом, то вже князь мав у себе нову
жону, Любушку-чехиню, та й та привела йому тiльки одного сина Вишеслава i
впала в немилiсть i вiд. 'Правлена була назад до Чехiї в якийсь монастир,
а Рогаiду привезено до Києва i пошановано нарештi як справжню княгиню, i
вже тодi спородила вона Мстислава, а згодом Ярослава, але вiд того не
сповнилася любов'ю до Володимира i кожному i 8 синiв, ще той i не розумiв
нiчого, вже нашiптувала про свою зневагу, про свiй бiль, i так вони й
росли серед тої дивної глибоко затамованої ворожостi материної до батька i
серед цiлковитої байдужостi батькової до них i до матерi, бо рiдко бачили
князя Володимира; мав вiн завжди безлiч клопотiв, частiше був у походах,
анiж у Києвi, збирав землi, впокорював непокiрливих, дбав невiдь про що й
за що, а дiти його росли без ласки й любовi, всi рiзнi, вiд рiзних
матерiв, з'єднанi самим тiльки батьком, а так - рiзноплеменнi й
рiзномовнiї вiд грекинi Яро-полкової - Святополк, вiд Рогнiди - Iзяслав,
Мстислав, Ярослав i Всеволод, вiд чехинi Любушi - Вишеслав, вiд чехинi
Мальфредi - Святослав, Судислав, Позвiзд, вiд болгаринi з царського роду
Симеонового - Борис i Глiб, вiд ромейської царiвни Анни не було дiтей,
зате вiд нiмкенi, з якою Володимир одружився в лiто 6519, народився син
Станiслав i дочка Марiя-Добронiга.
Ярослав i не знав їх майже нiкого, жив коло матерi, мав свiй бiль,
катувався своєю непорушнiстю; як тiльки став розумiти навколишнiй свiт,
вже зненавидiв його, хоч i прагнув усього, що було йому недоступне,
хотiлося йому смiху, бiганини, крикняви, веселого вовтузiння, всього того,
що бачив, коли пiдноси-.ли його до вiконечка княжого терема i вiн визирав
на київську вулицю, де серед куряви й бруду юрмилася дiтлашня, бiгали
собаки, котилися повози, iржали конi, вешталися сюди й туди всiлякi нероби
або ж тяжко згиналися пiд вагою носiї, де проходили й проїздили верхи на
конях пиховитi дружинники, пленталися втомленi, збайдужiлi до всього
навкруги приведенi з далеких погостiв вої, викрасовувалися в своїх
заморських нарядах багатi гостi, пропливали, мов пишнi пави, київськi
красунi в паволоках, узороччi а чи й просто в бiлих полотняних уборах, якi
однаково не псували їхньої вроди, а ща дужче увипуклювали.
А ще у вiдкрите вiконце, окрiм голосiв i звабливих згукiв, вливався
київський дух, вiд якого в грудях у молодого князя щось мовби аж
надривалося, хотiлося йому чогось незбагненного, i вiд тої дикої
незбагненностi находив на нього приступ шалу, i Ярослав кричав до хрипу,
до посинiння, бив кулаками свого пестуна Будня, гатив йому в випуклi
груди, аж гуло, задихався вiд лютi на все живе, здорове, нескалiчене.
- Не туди б'єш, князю, - смiявся Будий, русявий молодий красень, що тим
часом переморгувався крiзь вiдчинене вiкно княжого терема з якоюсь там
молодичкою, - ось сюди влучай! Отакi Будеш добрим князем, ого!
З чотирьох лiт Рогнiда приставила до Ярослава вчителiв грецьких,
болгарських, варязьких i навiть латинських, вони забивали малому голову
чужими словами й дивною грамотою, якої й не чувано досi, а Будий став коло
князя вже пiзнiше, дивуючись кмiтливостi малого, досить швидко навчив його
руських рєз, але передовсiм заповзявся поставити Ярослава на ноги.
- Ти тiльки мене слухай, то буде в нас з тобою дiло, - казав Будий. -
Ось я повiдаю тобi про богатиря нашого, який сидiв сиднем у хатi тридцять
й три роки, а потiм...
Вiн не давав спочинку малому князевi, примушував того згинати й
розгинати ноги безлiч разiв, м'яв йому литочки своїми ведмежої сили
лапами, пiдводив на ноги, а потiм швидко випускав Ярослава з рук i той
падав, боляче бився, кричав на пестуна, аж пiнився, але Вудий не зважав i
вперто робив своє.
- Скоро станеш на ноги, - втiшав вiн Ярослава, - i стоятимеш так мiцно,
як, може, нiхто iнший.
Ярослав тiльки блiдо всмiхався на таку солодку брехню, але, як тiльки
знов доводилося йому падати, весь тiпався вiд злостi, вистукував кулачками
по чому попадя, кричав:
- Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зiтнути тобi голову! Ти мене
знатимеш!
А потiм була та жахлива нiч, коли батько, князь Володимир, привiз собi
з Корсуня нову жону, ромейську царiвну Анну, перезрiлу грекиню, яка
пересидiлася в невiстках коло своїх братiв-iмператорiв Василя й
Константина. Певно, потрiбна йому була як закладниця для миру з ромеями,
але Рогнiда вбачала в тому самий тiльки блуд свого мужа, в безсилiй злостi
спостерiгала, як Володимир рiк тому виходив аж до порогiв, ждучи приїзду
Анни, але прождав марно до самої зими, повернувся до Києва лихий на всiх
близьких i далеких, а як тiльки зiйшла крига з Днiпра, спорядив похiд на
Корсунь i довго звойовував мiсто, а потiм ще ждав, поки iмператори з
Царгорода пришлють йому Анну, i, нарештi, повернувся до Києва з новою
жоною, з царицею, i сам уже не просто собi князь, а мовби цар усiєї землi
Руської, яку скупчив i утвердив своїми походами та дбанням, i отак уночi,
просто з походу, з духом далекої дороги й склубоченими в бородi пахощами
вiд заморської царiвни, прийшов до Рогнiди, розбудив Ярослава, якому
снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не
сiдаючи, стовбичачи в напiвтьмi, в розблиску двох свiчок, запалених коло
Рогнiдиного ложа:
- Маю жону, царицю Анну, i не можу тепер мати бiльше нiкого, так велить
новий мiй бог Христос, але тебе не хочу обндити. Вибери собi мужа, якого
забагнеш серед моїх вельмож.
Тодi Рогнiда зiскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгiй бiлiй
сорочцi, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його вiд
Ярослава своєю постаттю, вiн бачив саму тiльки матiр i чув тiльки її
голос:
- Була-бо царицею i не хочу бути рабою нiкому на землi, а лиш боговi!
- Ти княгиня! - закричав малий князь так, як вiн кричав тiльки на
Будия.- Воiстину ти цариця всiм царицям, моя мамо!
I вiн вiдчаєно виштовхнувся руками з нагрiтої постелi, - руки мав
напрочуд дужi як на його вiсiм лiт, силою дорiвнював чи й не дорослому
мужу, - поштовх рук був такий несподiваний для нього самого, iдо вiн сiв i
простягнув ноги, як то роблять усi здоровi люди, а потiм подався на край
ложа i вже не мiг стриматися, вже ноги самi послизнули по м'якому хутрi,
вже вiдкинуто легку ковдру з бiлячих шкурок, i вперше в своєму життi князь
Ярослав без сторонньої допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано
стояв, не падав, хоч все в. ньому колотилося й клекотiло вiд страху й
напруження, все напнулося в ньому - от-от перерветася i вiн помре, але
нiчого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його на ногах,
князь Володимир дивився на свого сина з вiдвертим страхом, Рогнiда теж
озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина,
обхопила його за плечi, щоб не дати впасти, але вiн стояв i далi, навiть
змiг спробувати вiдгорнути вiд себе матiр, але зробив те для годиться, н-е
мав сили нi на що бiльше, окрiм цього першого в життi стояння на власних
ногах, не мiг навiть промовити слова, та де там слова - звуку бодай видати
з себе не змiг би.
Князь Володимир ще трохи постояв остовпiло, потiм важко повернувся й
хильцем посунув з палати.
А Ярослав вiдтодi почав потроху ходити, пiдтримуваний i навчений
веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб нiхто не бачив, бо
мав качину походу, ноги йому йшли врозтiч, все гойдалося перед очима, i
якби не його неймовiрна впертiсть, то чи й навчився б як слiд ступати по
землi, але мав невичерпнi заряди наполегливостi, яка передалася йому чи то
вiд численних навчителiв, чи то вiд батька, що в своїх державних дiлах не
знав нi впину, нi спочинку, чи то вiд матерi з її невтишимою зненавистю до
князя Володимира.
Так вiдтодi й затямив собi: треба бути впертим в усякому дiлi - i в
зненавистi, i в любовi, та навiть у дрiб'язку.
...Князь Ярослав сидiв над гарним озерцем - синювата латочка серед
старих бiлих берiз, сидiв уже давно, не помiчав, що його чоботи з дорогого
тiму, садженi по швах i на пiдборах самоцвiтами, глибоко вгрузли в м'яке
дерновиння i в ямки набiгло води, м'яка шкiра розмокла, ноги князевi,
власне, викупу-валися в водi, але вiн того не зауважував, а може, так було
ще й лiпше, бо Холод у ногах вiдтягував пекучi думки, якими нуртувалася
князева голова.
Байдуже вдивлявся в несхитну гладiнь озеречка, бачив у нiй своє
вiдбиття - мiцна голова на зашироких плечах, важких, мов камiнних, негарне
суворе обличчя з великим, м'ясистим но-еом, глибоко схованi пiд кудлатими
бровами очi з гострим поглядом. Бачив себе i не бачив, бо не любив таких
розглядин, знав про свою невродливiсть, про свої холоднi очi, про камiнну
суворiсть свого обличчя.
У воїв i книжникiв холоднi очi. А вiн був книжник ще з тих лiт, коли
непорушно лежав у материних покоях, вiн ховався вiд веселих, безтурботних
здорових людей зi своїм нещастям за книги, читав про .страждання, про
великомученикiв, про подвиги, про великi дiяння, великi пристрастi i
великi зради - i цього було досить для нього.
Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком i
всiма довколишнiми людьми. Мав завжди безлiч часу для засвоєння книжних
премудростей, а потiм настав день, коли Ярослав вiдчув свою зверхнiсть не
тiльки над такими, як сам, а навiть над тими, що видавалися колись вищими,
недосяжними, - i тодi вперше закрутилася в душi хробачком приваблива думка
про те, що тiльки вiн згодом повинен панувати в цiй великiй землi. Покрепу
такiй думцi давав i новий бог, взятий князем Володимиром вiд ромеїв, - бог
Христос, жорстокий до всiх неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих.
"Чоловiк, що має повагу, а розумi не має, зрiвняється скоту, що на
зарiзь_
Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував вiн байдужих у своїй
добротi до всiх без винятку слов'янських перунiв, стрибогiв, ярил i
велесiв. Мовчки вигрiвалися собi на сонечку, терпляче зносили дошкульнi
осiннi хльости, набурмосено стрiчали холоднi зав'юги довгих зим, а навколо
люд пив меди, смiявся, плакав, народжував, помирав, сiяв жито i просо,
ходив на лови, i все те в якiйсь заведенiй з давнiх передвiкiв
кругойдучостi, з яловою думкою, без вознесiння духа.
А тим часом свiтом заволодiвав новий всемогутнiй бог - Христос. У ньому
молодий князь одразу побачив усе те, до чого мав прагнути в гордощах свого
духу.
"Не.ма мiж богами такого, як ти, господи, I нiщо не рiвняється дiлам
твоїм"._
Здалеку зачулися стривоженi вигуки, мiж деревами в шаленiм гонi
наближалися вершники на добрих конях, дзвенiла збруя i зброя. Запримiтивши
князя, верхiвцi стримали коней i збилися оддалiк у тiсну рухливу купу, а
вiд неї вiдокремився один, на бiлiм високiм конi, одягнений ошатно,
смiливо погнав до Ярослава, осадив коня перед самим князем, гукнув,
розпалений швидкою їздою:
- Насилу знайшли тебе, княже!
Свїтловусий красень з червоними соковитими губами блискав зубами, мов
заморськими перлами, поляпував широкою пеiденою долонею по крутiй коневiй
шиї. Коснятин, син Добринi, батькового уя. Доводився Ярославовi дядьком,
якщо розiбратися. Був трохи старший i роками, головне ж - переважав
хитрощами.
- Та в тебе ноги у водi! - гукнув стурбовано Коснятин, видно прагнучи
бодай чимось покiнчити з мовчазною насупленiстю князевою.
- Мої ноги, - суворо мовив Ярослав.
- Застудишся. Вода вже холодна, - трохи стриманiше сказав Коснятин,
який зрозумiв, що Ярославовi не до вподоби гуки й тюки.
- Коли князь захоче, то може й у кризi сидiти, - знов обiрвав його
Ярослав. - Їдьте собi, а я ще посиджу.
-_ Нагнали ж такого оленя, - зiтхнув Коснятин.
- Наженiть ще. їдь!
- Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою.
- Повертайтесь.
Коснятин тихо вiд'їхав од князя, вже тiльки тодi пiдняв свого коня у
скок. Ярослав бачив, як вiн змахнув рукою, як вершники вистрибували один
з-перед одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись
опинитися до нього якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу
низку, мiж деревами гарно вирiзьблювалися летючi постатi коней, блискала
зброя, мальовничо промаював дорогий одяг. Видiння щезло, князь зостався
сам.
"Доки носити менi щодня думу в душi моїй, журбу в серцi иоїм? Доки буде
пiднiматись ворог мiй надо мною?"_
Коснятин був сином Добринi, того самого Добринi, який кинув Рогнiду до
нiг молодого тодi князя Володимира i намовив того поглумитися над нею. Так
ще змалку Добриня залiчувався до ворогiв князевих. А що не застав його
живого в Новгородi, то ворожнечу свою мав перенести на сина Добринi
Коснятина. А той вiд батька перейняв зневажливу зверхнiсть до
Володи-мирового роду, хоч i ховав це за дбайливiстю й уважнiстю, найбiльше
ж - за хитрощами.
Добринi ображенi були князем Володимиром i обдуренi. Бо спершу
Володимир на знак вдячностi до свого уя, рiдного брата матерi своєї
Малушi, проголосив того князем у Новгородi, але згодом, коли довелося йому
розпихати своїх синiв, .що їх наплодив од незлiченних жон, то забув про
свою обiтницю перед Добринею i найменував князем у Новгородi свого
старшого сина Вишеслава. Дiяв тодi Володимир швидко й хитро. Найстаршому
синовi од Рогнiди Iзяславу, який мав би право сiсти на батькiв стiл у
Києвi, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити Рогнiду, насправдi
ж - вiдiбрав в Iзяслава всi сподiвання на повернення до Києва, бо Полоцьк
було проголошено князiвством самостiйним, незалежним од влади великого
князя. Iншим синам своїм Володимир нагадував невтомно, що е вони лиш його
послушнi люди, i, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав їм
удiли без видимого ладу, з простої примхи. Другого по Iзяславу - Мстислава
загнав аж у Тмутаракань, тодi як несправжнього сина вiд Ярополкової
грекинi, Святополка, посадив у близькому вiд Києва Туровi: хоч Ярослав був
син вiд Рогнiди, а Святослав од Мальфредi-чехинi, та не Ярослава послав
батько в близькi Дерева, а Святослава, Ярослава ж, видно злякавшись його
книжної мудростi, загнав аж у Ростово-Суздальську землю, за лiси й за
рiки, мiж чудь i мерю, мiж бродникiв, якi втiкали з усiх князiвств,
ховаючись од бояр, од переступiв i лихої долi. Але бог не полишив молодого
князя i в тiй далекiй землi.
"Справедливiсть твоя - як високi гори, суди твої - як глибiнь велика"._
Заврожаїлося на той час у Суздальщинi, i був хлiб дешевий, а вiд того й
сила князева зросла. Хлiб був дешевий один рiк i другий, i молодого князя
любили й величали, хоч i не його заслуга на врожай, але хлiб дешевий - i
вже любов звiдусюди, i жити любо, i сили додається й потуги. Ярослав iз
дружиною ходив на чудь i на мерю, вiдтiсняв їх з лiпших земель, роздавав
угiддя своїм поблнжчим людям; до нього стiкалися вої, Мужi знатнi й просто
голота, в нього мали притулок усi невдоволенi, вiн вивищувався над ними i
ставав небезпечним, може, й для самого великого князя. Але той пильно
стежив за синами своїми i вчасно помiтив Ярославовi гордощi. На той час
уже вмерла Рогнiда, а в Новгородi хитромудрi Добринi вкоротили вiку
слабодухому Вишеславу. I ось ще сани з мертвим Вишеславом тiльки вирушили
в сумну подорож з Новгорода до Києва, а вже Володимир покликав Ярослава до
себе i нарiк його князем Новгородським, тобто попихачем у Добринь, якi
однаково ж не поступилися б своєю владою, хоч би Володимир прислав їм
самого господа бога!
"Боже мiй, боже! Чому опустив мене-став оддалеки вiд рятунку мого, вiд
слiв мого стогнання"._
У Новгородi нiколи не знаєш, чи ти князь, чи не князь. Князевi належить
право суду, але на князiвському судi повинен бути посланець од вiча.
Судове мито дiлиться наполовину мiж князем i общиною. До всiх князевих
людей приставленi люди вiчовi. Князевi належить данина для прикорму дружин
i челядi, для виплати Києву й утримання княжого двору, але збирати все те
вiн повинен тiльки через новгородцiв. Посадникiв у пригороди посилає
Новгород, i князь не може їх змiняти. Взагалi нiкого не мiг змiстити без
згоди на те вiча, на якому збиралися всi маєтнi люди Новгорода: посадники,
бояри, тисяцькi, кiнецькi старости, купцi, боярськi послуживцi. Князь вiд
своєю рукою дружину i все вiйсько, але починати вiйну без згоди вiча не
може. Князь повинен дотримуватися всiх старих i нових угод, укладених
Новгородом, i не заважати торгiвлi. Сам може торгувати, але не через своїх
людей, а через новгородцiв. Не має права набувати земельнi угiддя й
будь-яку нерухомiсть анi собi, анi жонi, нi дружинi. Почувався непевно,
був просто тимчасовим гостем у цьому багатому й буйному мiстi, сидiв на
своєму княжому дворi або в Ракомi, яку отримав у дарунок од Коснятнна,
мiг, щоправда, вирушати в об'їзд земель i пригородiв, щоб вершити проїзний
суд, на який мав неподiльне право, але тим i обмежувалися всi його
самостiйностi.
На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону -
чеську князiвну Анну, з якою мусив одружитися за велiнням Володимира, що
тим самим забезпечував собi спокiй вiд найближчих сусiдiв. Анна не могла
звикнути нi до страшних морозiв, од яких лопалися дерева в пущах i лунко
гахкала перемерзла крига на озерах i рiках, наганяли на неї хворощi
затяжнi осiннi дощi, наводили сум розбагненi шляхи. Не було радощiв нi їй
у цiй землi, нi Ярославовi од такої жони. Єдиний син од Анни Їлля теж рiс,
як i мати, слабосилий i нiкчемний. Серед рум'яних боярчат виглядiв якимсь
здохляком. А вже що казати про Анну в порiвняннi з бiлотiлими пишними
боярськими жонами, з жоною Коснятина, який слiдом за батьком своїм
Добринею не гнався за високою породою, а вибирав жону по тiлу та вродi, як
отi найманцi варяги, що приходили на службу до Ярослава з-за моря з своїми
подругами - русокосими, мiцноногими красунями, про кожну з яких можна було
б сказати словами з псалтиря.
"Врода розлилася по губах твоїх"._
Князь був нещасний у всьому, але звертався тiльки до бога, до нього
самого:
"Споглянь на горе моє i на труди мої i прости всi грiхи мої"._
Але й посадник Коснятин так само почувався зле. Був мовби й князь i
водночас не був ним. Бо ж Добриня, поки не присилано до Новгорода
Вишеслава, проголошений був за князя, I нiхто не вiдбирав того звання, яке
дається назавжди, на весь рiд, на всi його колiна. Раз так, то й Коснятин
князь. Опрiч того, вважався двоюрiдним братом, браточадом, великому
князевi Володимиру - отже, князь? Але на мiсце Вишеслава прислано
Ярослава, який вважається князем Новгородським, хоч, властиво, е тiльки
племiнником Коснятиновим. Отож - хто вищий?
Вихiд був єдиний, хоч i найтяжчий: спровадити Ярослава з Новгорода, але
так добре спровадити, щоб сiв той вiдразу на київському столi за великого
князя, та ще й сiв за помiччю новгородцiв, за що мав вiддячити належно,
найголовнiше ж - вибратися звiдси назавжди i назавжди звiльнити Новгород
вiд присиланих з Києва княжат.
Коснятин сказав про це Ярославовi з своєю посмiшкою на мальованих
червоних губах, але сказав не прямо, а наздогад:
- Новгородська земля велика й багата, але все вiдбирає в тебе, княже,
великий князь, батько твiй.
- Не все, знаєш добре, - вiдповiв Ярослав, - з трьох тисяч гривен
данини тисячу лишаємо собi.
- Ледве стачає на прокорм дружини, - пiдхопив Коснятин, - а подумай,
княже, якби ти мав ще й тi двi тисячi на додачу, що повинен їх щороку
одсилати до Києва!
- Грiх iти проти отця свого, - суворо глянув на нього князь.
- Можна б потроїти дружину, - вiв своє Коснятин, - нiде нiхто не мав би
такої дружини.
Ярослав одповiв йому словами з псалтиря:
. "3лоба його обернеться на головi його, i насильство його впаде на
тiм'я його"._
- Якщо чоловiк до тисячi гривен має ще двi тисячi,- засмiявся Коснятин,
- то вiн не лякається нiчого в свiтi! Прощавай, княже! Вклоняюся твоїй
мудростi!
Вiн бiльше не нагадував про цю розмову, але в кiнцi лiта, коли треба
було вiдсилати Києву щорiчну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе,
довго ходив по просторiй гридницi, перемiрюючи її вздовж i впоперек, потiм
сказав:
- Довго думав я, довго й тяжко. I велю так: не давати гривен Києву.
Коснявин мовчав, зляканий i зрадiлий. Тодi Ярослав пiдiйшовзоке нього
впритул, взявся за коштовне корзно, мовби хотiв труснути посадника за
груди, але тiльки потримався, похмуро молвив:_
-_ Споряджай слiв до князя Володимира з цiєю вiстю!
A сам вiдправив певних людей до варягiв, прикликаючи до У$ебе на службу
найславнiшого з них - Еймунда.
"Не згадуй про грiхи молодостi моєї, нi про переступи мої, гадай мене
по благодатi твоїй, задля доброти твоєї, господи!"_
Ще довго сидiв Ярослав над озеречком, ноги йому зовсiм коцюбли в
просиненiй першими осiннiми прихолодками водi, а вiн уперто не помiчав
того, ворушив губи в молитвi, загинав iльцi на руках, перелiчуючи всi
грiхи, неправди й кривди, заiнi йому, його матерi, його сестрам i братам
батьком їхнiм, iиким князем Володимиром.
Неподалеку мiж деревами знов замаячили верхiвцi. Поволi їздили його
тiлохранителi - варяги Ульв i Торд. Десь весь час кружляли довкола,
вiдiгнанi князем, звиклi до його незваних примх, але не втерпiли, вирiшили
навiдати свого хлiщя. Iншим разом Ярослав би втiшився вiрностi своїх
панiв, йому подобався мовчазний Ульв, що, мабуть, на смiх а одержав iм'я
славетного скальда, про спiвучiсть якого вiдано в пiвнiчних краях легенди;
розважав князя i Торд, помолодший за Ульва, головне ж - балакучий
безмiрно, валачки його зводилися завжди до того самого: до дiвчат, з яких
вiн чомусь особливо вирiзняв неодмiнно бiлявих i тонконогих i часто навiть
ганявся за ними по новгородських вулицях, за що новгородцi недвозначно
обiцяли поперебивати Тордовi ноги.
Але нянi князевi не хотiлося бачити варягiв. Вiн махнув їм рукою, щоб
їхали геть, тi слухняно завернули коней, знову зникли в перелiску.
I ще й ще сидiв Ярослав над озерцем, перешiптуючи слова з священних
книг i вiдчуваючи таку холодну самотнiсть, хоч вiзьми та в воду.
Прив'язаний до найближчої берези князiв кiнь тихо поскубував траву,
iнодi скидав голову, прислухаючись до лiсу, так нiби ждав повернення отої
гарної низки верхiвцiв або хоч двох вершникiв-варягiв, знов виловлював
м'якими губами трохи згiрклу передосiнню травицю, а коли вже нiчого було
бiльше вигризати, застояне тупнув копитом, голосно заiржав, нагадуючи
хазяїновi, що вже час їхати або слiдом за ловцями, або й просто собi
додому.
Тодi Ярослав пiдвiвся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув
плечима вiд холоду, загнуздав коня, пiдтягнув попругу, молодо скочив у
високе поцяцьковане сiдло, смикнув за повiд, не розбираючи навiть, за який
- за правий чи за лiвий, бо куди їхати, куди скакати - Ярославовi було
однаково.
Кiнь радо зiрвався з мiсця, понiс князя помiж деревами, вибираючи вже
на свiй конячий розсуд вiльнiший простiр. Ярослав i далi був задуманий, i
далi ворушилися його уста в молитвах.
"Лице мое запалося вiд смутку й постарiлось задля всiх ворогiв моїх"._
А кiнь, не спонукуваний i не гнаний, сам наддав ходи, полетiв i геть
божевiльне; перед очима князя перестрибували бiлi береза й замшiлi вiльхл,
чiпкi чагарi лише здалеку намiрялися своїми колючими вiтами i безсило
вiдскакували в боки, м'яко тупотiли по зеленому моху хiнськi копита, туго
бив у обличчя, лоскотав бороду вiтер, аж ставало весело Ярославовi, i вiн
уперше за сьогоднi посмiхнувся i згадав, що молодий ще зовсiм - тридцять i
п'ять лiт якихось, i аби не князiвська поважнiсть, то гукнув би оце на
весь лiс, i -пiдвiвся б у стременах, i...
Збоку, на галявинi, щось майнуло, дивїiо-бiле й бентежне, князь рвонув
повiддя, на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але
там уже було порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бiк, у
другий. Гнав коня просто на кущi, трiщало пiд конячим черевом, хльоскало
князя вiттям, нарештi, вирвалися на вiльнiше мiсце, князь розпалено зирив
сюди й туди, сам не знав, чого шукає, за чим женеться, знову кинув коня
наперед, проскочив перелiсок i тiльки й угледiв на протилежному кiнцi
нової галявини, як метнулося в гущавину щось звабливе, вiд чого кров
князевi вся зiбралася в серцi й глухо, загрозливо заклекотiла. Був ловцем
на звiра, а мав стати ким? Вiдчайдушне погнав коня туди, але змушений був
спинитися перед непролазною стiною хащiв, тодi зiскочив на землю i, нi про
що не дбаючи й не думаючи нг про що, мов одурiлий юнак, полiз_ у кущi, в
гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що!
"В тiснотi робив ти менi простiр"._
Але це була остання згадка про бога. Далi не було кi богiв, нi бiсiв,
не було нi турбот, нi клопотiв, нi зненавистi, нi бiдкання, а тiльки те,
за чим гнався, що хотiв допасти, мати в своїх руках, щоб глянути зблизька,
дихнути того лринадливого духу.
Ламав кущi, мов дикий тур, проламувався наперед з вiдчайдушною силою,
весь налився темною силою - в руках, у тулубi, в ногах, колись таких
немiчних i калiчних. I нарештi побачив знову попереду бiле маево, гукнув
охрипло, здавлено:
- Стiй!
Воно бiгло далi, не зупинялося, не озиралося.
- Стiй!
Втiкало, мовби й не чуло. Бiгло легко, не торкалося землi, летiло помiж
кущами, вже випурхувало на вiльний простiр, який бiлiв помiж березняками,
саме бiле й нiжне, як береза.
- Стiй, бо вб'ю!
Аж тодi стадо злякане, i вiн набiг на нього загрозливий, задиханий,
зачамрiлнв, озвалася в ньому батькiвська кров, загримiла в ушах,
завирувала звихреними колами перед очима;- i отут, ще не розбираючи, що й
до чого, ще не вiдаючи, що з яим, Ярослав за найкоротшу мить збагнув i
зрозумiв свого непутящого батька, вперше за своє життя йому вiдкрилося те,
що, мабуть, не раз i не десять разiв переживав колись Володимир, i Ярослав
пробачив своєму батьковi все лихе й недобре, виправдав усi грiхи його. I
все те - лиш за один доторк до тiла, що в кожнiй своїй найменшiй малостi
було, мов божий дарунок. Перед ним стояла задихана, розметана вiд довгої
втечi дiвчина. Неначе вибiгла з дивної казки. Або: якби лiс, з усiма ,
своїми пронизливими пахощами, э своего неповторного, вiчною свiжiстю й
бадьорiстю, з своїми буйними соками мiг перевтiлитися, скупчитися в
однiй-єдинiй iстотi, то саме отака дiвчина могла б бути його породженням,
але тодi лiс мав би зникнути, вiд нього б нiчого не лишилося, вже
витрачене було б на оце створiння. Однак лiс жив i далi, а в ньому
знайшлося для князя вриголомшливе чудо, перед яким, власне, й не було нi
князя, нi iншого чоловiка з його клопотами, трудами й неспокоєм, а ста"
знетямлений, задивлений, овдниений вiд .усiх складностей свiту, i якби мiг
укласти всього себе в один вигук, то вигук був би хiба що таке: "О велика
мудрiсть сущого?" Вже Ярослав нездатен був нi мовити, нi бодай ворухнути
князь. Не одтав одягу на дiвчинi, не запримiчав на нiй нiчого,нi зажував
нiчого, не мiг би навiть сказати,чи висока вона, хоч i дивився на неї
згори вниз, не мiг би визначити, вродлива, чи просто приваблива, не знав,
чи русява, чи чорнява, вiн просто вiдчував усю її в її цiлостi, вiя дихав
нею, бачив же тiльки обличчя, та навiть i не обличчя, а шкiру, власне, й
не шкiру на обличчi, а якусь незвичайну свiжiсть, незайманiсть, чистоту,
вiд яких зайшлося йому серце i свiт iшов обертом дедалi швидше й швидше.
Мов слiпий, простягнув вiн обидвi руки, повiльно, несмiливо, жебруюче.
Єдиний доторк мав порятувати його вiд усiх нещасть, вiд найбiльшого лиха,
тiльки один доторк, ось так починається й так кiнчається свiт, а бiльше
лема нiчого, i не повинно бути, i нiчого бiльше й не треба - в цьому
найбiльша мудрiсть; i як добре, що чоловiковi все ж таки вiдкривається,
хоч i пiзно iнодi, ця велика правда, яку так добре знав його батько. О
князю Володимире, прости свого нерозумного сина! Не судiть i не судимi
будете! А нинi тiльки мовчазний доторк до цього чуда - i вмить щезнуть усi
незгоди, i в душi озветься смiх, буйнощi заллють усе тiло, як ллються
звiдусюди в лiсi пронизливi повiви живого духу!
Його руки поволi допливали до бiлої постатi, вiн бачив тепер не саму
тiльки непередавану свiжiсть, його вразив вогонь i розум у її сiрих, чорно
розiскрених очах, але це сталося згодом, пiзнiше, тодi, як вона вiдiпхнула
його руки, коли вiн усе ж доторкнувся хоч її руки, вiдчув кiнцями пальцiв
усю її, ще бiльше зшаленiв, але водночас мовби найшло на нього прозрiння,
i вiн побачив тодi її очi, її губи, побачив її всю - невисоку, щедротiлу,
в простiй полотнянiй одежi, а ще побачив її шию, довгу й нiжну, у широкому
вирiзi грубої сорочки, i йому захотiлося припасти до тої шиї, якраз там,
де вона виставлялася з грубої тканини, i вiн незграбно похилився, так нiби
й досi залишався малим калiчкою, який непевно стояв на ногах, висока
дорога шапка заважала йому, i вiн шваркнув нею об землю, його кругла
ромейська борiдка теж була не до ладу, тож князь скособочився, наставляючи
бороду набiк, але всi тi миттєвi приготування звелися на нiщо, бо дiвчина
знов м'яко, але вперто вiдтрутила його, цього разу сказавши тихо, без
гнiву:
- Ану ж бо не...
Вiн став геть безпорадний. Хотiв би й заплакати, але давно розучився,
став би на колiна, але звик ставати на колiна лише перед богом i не знав,
чи зарадить тут цим ставанням, бо ж дiвчина була для нього вище за бога i
за все, що було й чого не було. Вiн мовчки похилився на неї всiм своїм
тiлом, майже падав, мов пiдтятий бажанням, i вона знов наставила навпроти
своє дуже плече, стримала його падiння, знов мовила:
- I чого б я ото?
Говорила, мабуть, бiльше для себе, бо вже встигла зауважити, що вiн
нiчого не чує, нездатен нi на мову, нi на слухання, знала, що й утекти
тепер би могла вiд нього легко, бо не спромiгся б той на погоню, але не
втiкала i не вiдступала вiд нього, стояла так само майже впритул, як стали
вони спершу, i вiяла на князя чарами свого тiла, каламутила йому розум i
душу, отруювала його темною звабою, i в невинному розхилi її уст не
почувалося, що чинить те навмисне,- просто виходило само со бою, може, їй
теж було любо, а може, гарно було вiд незвичностi пригоди.
Вiн знову схитнувся вже на другий бiк, i тодi вона, видно схаменувшись
нарештi, може запримiтившiї його дорогi шати й здогадавшись, що мав справу
з непростим чоловiком, вiдхитнулася вiд князя, ступнула двiчi назад тан,
що Ярослав, не знайшовши опори, заточився i мав би впасти, якби' дiвчина
вчасно не пiдтримала його, але вiн все ж таки умудрився налягти на неї
всiєю своею вагою i повис на плечi в незнайомої; вона одпихала його
чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, пiдстрижена по-ромейському
борода лоскотала її шию десь за вухом, дiвчинi було й лячно, i смiшно
трохи водночас, вона таки спромоглася вiдiпхнути дивного нападника,
вiдскочила вiд нього, гукнула крiзь смiх:
- Ой набрид!
- Ну, - пробурмотiв нарештi Ярослав, - навiщо?
- Звiдки такий узявся! - поправляючи на собi сорочку i i благеньке
корзно, скривила губи дiвчина. - Ганяєшся тут по лiсi.
Вiн знову мовчки пiшов на неї, але вона вже остаточно оговталася,
вхопила з землi ломаку, замахнулася:
- Не пiдходь, бо!..
Очi їй смiялися, видно, сама розумiла, який безглуздий її захист вiд
дужого, озброєного мечем i мисливським ножем чоловiка, ведмежу силу рук
якого вона вже встигла вiдчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим
чоловiком безмiрно.
- Тiльки ступни - кричатиму!
До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала
для власної оборони, мерщiй висипати на безтямного чоловiка, перш нiж той
схаменеться i перестане бути таким нiкчемним тюхтiєм, яким показав себе
ось зараз.
- I забирайся звiдси! - додала ще смiливiше.
У князя пройшло перше запаморочення, його тiпала мовби лихоманка,
вiдчував, що будь-якi переговори безглуздi, але не мав нiчого лiпшого,
тому вдався до вмовляння:
- Ну нащо ти так?
- А ти нащо?
- Я... ти... як тебе звати?
- Старий будеш! Повинна б... А нiчого я не винна! Та ти слухай... Не
хочу слухати!
- Ну... - Вiн не знав, як до неї й пiдступитися, - Ти знаєш, хто я?
- Не хочу знати!
- Можеш хоч здогадатися.
- Не мала клопоту!
-- Але ж я для тебе мiг би...
- Сама все можу!
Вiд неї вiдскакували всi слова: нi погроз, нi обiцянок для неї не
iснувало.
- Все ж таки як тебе звуть? - спитав вiн, намагаючись посмiхнутися. - Я
- Юрiй. А ти?
- А я - ось вона!
Дiвчина випнула повнi груди пiд полотняною сорочкою, вихнула стегнами,
її тiло вiльно ходило пiд широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася
темна хвиля, вiн рвонув з пiхов меча, доскочив до дiвчини, захрипло
вигукнув:
- Кажи, бо потну?
Вона злякалася навсправжки, очi їй розширилися, чорнi iскорки
повистрибували з них геть, лишилася тiльки безмежна сiрiсть, дiвчина
наставила руки, так нiби могла ними захиститися вiд меча, слухняно
прошепотiла:
- Забава.
- Що? - кинувши так i не видобутий меч назад у пiхви i хапаючи її мiцно
за плечi, поспитав Ярослав. - Що?
- Звуть мене так. Забава.
- Чому так?
- Батько так назвав. Ми в лiсi живемо, самi. Нiкого -довкола. Як
народилася, то була для нього забавкою.
- А нинi що?
- I нинi.
- Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?
- Не знаю.
- То й лiпше. Вподобав я тебе вельми.
- Ну, - вона вив'юяилася з-пiд його рук, вiдскочила набiк, - їдь собi
далi, поки я тебе не знаю.
- Повинна спiзнати.
- А не хочу.
- Я для тебе все зроблю.
- А що ти для мене зробиш?
- Ну... - Князь знiтився: бо й що мiг для неї зробити. - Бояринею тебе
вчиню!
- А не треба менi бояринi!
- Що б тобi треба?
- А нiчого!
- Ну, не втiкай вiд мене.
- А ги не пiдходь.
На Ярослава знов напливала темна лють. Навiщо зачепився з цiєю дурною
розмовою? Треба було вiдразу зiм'яти, згнiтити, треба було, треба... ох!
Вiн сказав благаюче:
- Прошу тебе вельми. Постiй лиш коло мене. Трохи.
- А їдь собi, - сказала вона жорстоко. - Он тебе шукають.
Справдi, вiддалеки чулися крик, заiржали в лiсi конi, вiдгукнувся до
них князiв кiнь.
- Побачать тебе тут - буде тобi, - мигано посмiхнулася Забава.
- А я не боюся нiкого, - сказав вiн, мой останнiй хвалько. - Я над ними
всiма, а не вони надi мною. Ну, то пiдiйдеш?
- Не хочу.
- Тiльки потримати тебе за руку,
- Чого захотiв.
- Аго-ов! Княже! - зачувся за гущавина и Косняганiв могутнiй голос. -
Княже Ярославе!
В очах Забави промайнула заншаденiсть._
-_ То ти - князь?
- Князь. Iди до мене.
- Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! - вона засмiялася й кинулася
в гущавину.
Тiльки й слiду.
А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрiзь чагарi
посланi Коснягином ловцi й варяги.
- Чого претесь! - гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаi, коли вийшов до
коней, сердито мовив: - Вiдвикай зирита за князем. Негоже чиниш.
- Злякалися за тебе, свiтлий князю, - дикувато мовив Кослятии.
- Не маленький, сам собi зараджу. Обдумав усе нинi. Веля кувати мечi та
списи i возити стрiлу i ио иригородах, щоб готували боїв на весну, йтиму
на Київ._
Вiн махнув верхiвцям, щоб вiдстали, подимили їх з Коснятином на самотi,
продовжував:
- А взимку доїдеш за море до свейського царя. Чув я - дочка в нього є
вельми гарна. Висватаєш за мене, бо вже два лiта, як моя Анна, царство їй
небесне, покинула меие i перейшла в божi чертоги, а менi на цiм свiтi
гяжжi а самiтно.
- Яз тобою, княже, - нагадав Коснятин.
- Ти не в лiк. Грубий еся й плотояден.
- Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе...
- Знаю. що ти для мене. Все Людське естество для мене вiдкрите, нiщо не
ховається вiд очеi моїх. Раз я на отця свого пiднявся, то вже...
- Отець твiй погряз у грiхах, в бiсiвськiй духотi...
- Отець мiй старий уже чоловiк i великiй чоловiк. Нiхто йому не
дорiвняється. А грiшнi всi ми суть кожен народжуе. Возятн стрiлу -
новгородський зiичад, який взятав оголонення вiйвається з бiсами i живе з
ними, а до бога йде все життя. Але ж чи Дiйде?
Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове
знетямлення.
"А знав би ти ще про Забаву!" - мстиво подумав вiн, а вголос поспитав:
- Хтось тут стереже твої ловища?
- Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй i гультяй
страшенний. Сьогоднi й геть зник десь. Через нього й не вполювали нiчого.
Марно проїздили.
- Невмiлi ловцi. А .тому твоєму - треба б помiчника.
- Обiйдеться. Зледащiв i без помiчникiв, а дай - то й геть
розбеститься! Простий люд треба тримати в руках!
Князевi так i наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко
вiдiйшов од простого люду, власне, боярин тiльки в першому колiнi, але
вирiшив за лiпше змовчати, бо вже не хотiлося нi про що мовити з
посадником, знов вiн увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про
Забаву, кинув би знову все й подався в хащi, щоб розшукати оту, з
розiскреними сiрими очима, з щедрим тiлом, що буйною хвилею ходить пiд
широким простим одягом. Але посадник не вiдав, що дiється в князевiй душi,
вiн по-своєму витлумачив оте Ярославове сидiння край озера та пiзнiше
блукання самотою по лiсу: видно, князь тяжко й довго думав про свою
необачну вiдмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав
супроти рiдного батька, проти великого князя Володимира, проти якого нiхто
не мiг вистояти, навiть самi ромейськi iмператори запобiгали його милостi.
Та вже раз надумався Ярослав ще й iти на батька свого вiйною, то не слiд
було знехтувати цим намiром, хоч i вiрити миттєвому спалаху Коснятин теж
не мiг, бо знав, як часто Ярослав вiдходить од своїх намiрiв, охоловши й
розваживши все заново...
- Вiче треба збирати задля вiйни, - сказав посадник обережно.
- А збирай, - байдуже вiдгукнувся князь.
- Коло Софiї чи на княжому дворi?
- Збирайтеся на Софiйськiй сторонi. Негоже менi пiднiмати вiче проти
отця свого. Та й натурчали вже менi повнi вуха своїм криком новгородським.
Вдарив коня, вiдскакав од Коснятина. Вiддалявся од мiсця, що стало для
нього найблагословеннiшим, а волiв би вернутися назад, знову знайти Забаву
- ще й досi чув її голос, дзвенiли йому останнi слова визивно й обiцяюче:
"Якщо ти князь, то й ще раз можеш приїхати..." Можеш приїхати, можеш
приїхати...
Повернувшись на княжий двiр, Ярослав звелiв одслужити в двiрськiй
церквi вечерню. Довго стояв навколiшках серед темної, ледь освiтлюваної
благенькими вогниками свiчок церковцi, просив прощення в бога, звертався
подумки до отця свого, до покiйницi матерi i до покiйницi жони, яка лежала
десь у дубовiй корстi в дубовому ж соборi Софiї на тому боцi Волхова, i
якщо вийти оце з церковцi й стати на березi тихоплинної тьмяної рiчки, то
вгадаєш у темнощах софiйський пагорб за Волховом, а на пагорбi -
тринадцятиглаве диво, возведене за велiнням князя Володимира в рiк, коли
хрестив вiн своїх синiв у Києвi i киян, вгадаєш, але не побачиш, бо ночi
новгородськi восени темнi й непрозiрливi, то тiльки в Києвi були колись
ночi, що свiтилися, i з київських гiр видно було в далекi свiти, i малому
Ярославу вiдкривалися в тi ночi найдальшi землi з кедрами й оливами,
розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали
невмирущi герої, йшли до нього крiзь тi просвiтленi ночi мудрецi з
найдавнiших давнин, бiлiли мармуровi городи, храми, саркофаги славетних
царiв i войовникiв. Бачив вiн це все й звiдси, з-над берега темного
Волхова, з-за болiт i лiсiв, летiв через бездорiжжя й непрохiдь силою
своєї уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвiтленого книжною
мудрiстю, вознесеного високими iстинами!
А коли вийшов з церковцi, де ждав його вiрний воєвода Будий (князь
молився завжди самотньо) з двома варягами, пiтьма нахлинула на нього, мов
чорна вода, i не смолоскипи, несенi челядинцями по боках, просвiтлювали
чорноту князевi, не свiтлi iстини, про якi думалося в молитвах, - нi! -
солодкою маною напливало на Ярослава Забавнне лице, в усьому торжествi
його свiжостi й молодостi, i князь несмiливо проводив рукою поперед себе,
мовби прагнув одiгнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирiшив,
що князь нiкого не хоче пускати перед очi, i тому, коли в переходах до
князiвських покоїв траплявся хтось з челядi, проскакувала товста ключниця
або лопотiла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до
княжої опочивальнi, тупав своїм величезним чоботом, гнiвно сичав:
- А геть менi з-перед очей!
До глупої ночi в опочивальнi у Ярослава горiв трисвiчник. Князь читав
священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, i очi його мимоволi
наштовхувалися на рядки:
"Слухай, дочка, i глянь та_ й прихили ухо твое i забудь про нарiд твiй
м батька твого!_
I буде люба врода твоя царевi; якщо вiн Господь твiй, то поклонися йому
чесно."_
Вiн повертався назад, вичитував слова для пiдкрiплення своїх. великих
замiрiв, прагнув одiгнати вiд себе суєтне: "Прив'яжи, лицарю, меча слави
твоєї i величчя твого. I в потун твоїй iди щасливо задля правди, i
лагiдностi, i справедливостi..."_
Очi ж самi перебiгали нижче i вичитували те, в бажаннi чого сам собi
боявся признатися:
"У пишних шатах поведуть її до царя..."_
Заснув князь перед самим свiтанком i чи й спав чи й не спав, а ще й не
еiрiло, розколошкав усiх челядинцiа знов стояв навколiшки посеред тривожно
темної церковки спухав заутреню, перебирав у головi слова:
"Поспiши, воссядь на колiсницю заради iстини, покiрливостi й правди"._
Зранку почалася справжня осiнь. Мiж темним Небом i темною землею
провисли важкi водянi запони, якось би в один день виповнився загрозливо
Волхов, понабухали ручаї потемнiли лiсовi озерця, захлющало в пущах i
багнах, Поналивалися всi щонайменшi внямки й заглибини, але не радiсна
прозорiсть i. ласкавiсть жила в тих водах, як то буває повеснi а похмура
стривоженiсть, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи,
може, настанням пори майже цiлковитої вiдiрваностi Новгорода вiд усього
свiту. Справдi-бо: порозпливалися й тi непевнi дороги посеред лiсiв i
болiт, якими з горем-бiдою добиралися влiтку до Новгорода купцi,
непрохiдними ставали волоки помiж рiками й озерами, вже не видно було на
широкому Волховi рiзнобарвних парусiв, не випрасовувалися там своїми
гнутими носами лодьї, не вертiлися помiж них учанц мокло пiл дощем на
колись галасливих пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди
вивантажувався який-небудь зацiзнiлий вiдчайдуха купець, який привiз
кiльканадцять бочок рiдкiсного фрязького вина, бiгав во слизьких
дерев'яних мiстах пристанi, ловив за воли збайдужiлих вантажникiв, благав
обiляв погрожував.
Ярославовi не сидiлося на княжому дворi. Зраиая велiв сiдлати коней, у
супроводi почту починав об'їзд города Ддщ шмагав немилосердно i князя, i
його супровiд. Дерев'яцi кругляки отоними мощено вулицi, ослизли так, що
падали iнодi навiть кованi конi, подекуди кругляки порозходилися, в
утворених промiжках збиралася брудна вода, звiдти чвиркало багном коли
попадало туди кiнське копито, по обличчях їздцiа, спливали патьоки бруду,
грязюка лiпилася на коштовну одiж, залiплювала дорогу зброю, але Ярослав
того не помiчав, їхаа попереду на нього не бризкав нiхто, навиаки, його
кiнь обкувуцац заднiх цiлимн потоками холодної брудної води, а князевi ьсе
нетеопе-ливилося, вiн пiдганяв та пiдганяв коня, хотiв устигнути успеть
добачити все самому, перевiрити, помацати рукам, пересвiя'итися.
Бо якщо встигли пробратися крiзь негоду його вирпи i нести до князя
Володимира вiсть про сминову невоколу й хвадьство, то не лишить Київський
Великий князь без вiдплати б покари такий свавiльний вчинок, збиратиме
вiйсько да укятиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород з якого
колись сам вирушав на боротьбу за київський стiл.Вiн знає цiну цьому
великому городу, знає, як полюбляють випихати звiдси київських прийшлих
князiв, не зупиняючись яi перед чим; тодi Володимира намовили виступити
проти рiдного брата Ярополка, тепер пiшли ще й далi, вже поставивши енна
проти рiдного батька, - i все те, аби лиш вивiльнитися з-пiд чужої оаiки,
жити самим, володiти своїм городом, своїми багатствами, угiддями, людом.
Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах ие вiдлучався од князя,
завжди був или ньому, ще тодi, як Ярослав вершит свою ранiшню молитву, вже
ждав князя коло виходу з церква, прискакавши иа цей бiк Волхова з далекого
Неревського шиця, де мав свiй двiр, оадьоро мокнув пiд дощем, жартував,
сам розкотисто смiявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоцi -
пещено бiлий, червоногубий, а здоров'я в ньому так i двигтiло.
Виходив iз церквя князь, був сiрий ва обличчi, тiльки тьмяно червонiв
йому великий набряклий нiс, ваяитi каламуттю вiд недосипання очi
перебiгали з заводiяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице,
iнодi князь не витримував i вiд споглядання цих двох веселих людей сам
посмiхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частiше набурмосено
проходив нова них, велiв подавати коней i метався по городу до самого
обiду, так i не маючи рiсочки в ротi, доскiиуючись до всього, недовiрливо
приглядаючись до посадника, який тiльки згортав з обличчя брудну воду, бо
вважався завжди чистуном, та щосяля бадьорився перед своїм зверхинком:
- Все йде на лад, мiй князю! З божою жiччю, князю!! Їздили на
Плотницький кiнець, де пiд довгими навiсами умiлi майстри робили лодьї для
походу. На Загородсьхому кiйдi, де серед кривулястих, вщерть залитих
рiдкям багном вуличок кояi брьохали по саме черево, квязь дивився, як
сукяадннки варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолицi вiд
кiптяви ковалi кують мечi, списи, рогатий. Скрiзь, де з'являвся князь,
приєднувалися до нього кiивськi старости з тисяцькими й сотниками; якщо
Ярослав хотiв що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю
вискакував староста або тисяцький i випереджав князя у його намiрi,
Косиятин незомiтно всмiхався пiд дяшйим русявим усом, а Ярослав ще бiльше
темнiв лицем, супився, але не мовив нiчого, повертав коня, їхав далi.
Коснятин показав князевi готування даруизгiв для свейського короля, щоб
прихилити його серце i серце його доньки їнгiгердя до Хольмгардського
конунга Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найлiпшi
двiнськi хутра: чорнi куди, соболi. бобри, веретища з нiжного козиного
пуху, рiзнобарвяяй тiм своїх) власного виробу i привезення аж вiд
сараошгiв, В копиники готували краску рибу, в солярнях складах дiжечки й
цебрики просолених лососiв, привезе олоччя,_ могутню рибу, яка ловиться
тiльки в крижанiй. Ее наймiцнiшi сiтi, дається до рук лише вiдчайдухам
ринвам, яких, мабуть, немає нi в якiй землi, окрiм землi Новгородської.
Були ще там фландрськi сукна i ромейськi паволоки, були мечi! з
дорогими рукоятями, з пiхвами, обсипаними коштовними каменями, були
вiзантiйськi ларцi з слонової кiстки i сiрiйськi склянi кубки, дивно
здобленi крилатими кiньми, був полив'яний посуд, привезений з Києва, а
може, й з самої Болгарiї, але ж не було нiчого новгородського!
- Не бачу нашого нiчого, - повернувся князь до Коснятина. - Чи й не
готуєш, посаднику?
Хитрий Коснятин вдав, нiби запитання Ярославове застало його зненацька,
розвiв руками:
- Та ми ж... Та бач... Хiба, може, в ковницi якiсь там набищицi...
Добре вiдав, як полюбляє князь одвiдувати свою ковницю, i вже
заздалегiдь пускав попiд пишним усом усмiх задоволення.
Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укрiплень.
Мiстилася, щоправда, на княжому дворi, коло самого Волхова, але сама по
собi теж була двором, оточеним високими стiнами з мiцних дубових колод, з
двома великими надворiтнiми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу
на той заповiтний двiр пильнувала вiрна сторожа з варягiв, яким Ярослав
довiряв найбiльше, там вони й жили у великiй i теплiй хижi, прибудованiй
майже до самих ворiт. Далi на не досить просторому дворищi розташовувалися
низькi, вкопанi в землю мало не по саму покрiвлю комори, а за ними
височiла довга дерев'яна будiвля, верх якої правив за житло для княжих
умiльцiв, а пiдклiть була власне ковницею.
Роздiлена дерев'яними перегородками на неоднакової величини примiщення,
пiдклiть мiстила в собi все потрiбне для перетворення простих виливкiв
золота чи срiбла на коштовнi гривнi, пречудовi прикраси, посуд, а то й
просто собi химернi дрiбнички. Прокопаний од Волхова канадець, пущений
просто в пiдклiть, постачав необхiдну тут воду, для свiтла не шкодовано
воскових свiчок, але тим i обмежувалися всi розкошi для людей княжої
ковницi. Тут панували суворi правила; коло входу до пiдклiтi вдень i вночi
стовбичили суворi варязькi воїни з оголеними мечами, анi ввiйти, анi вийти
без дозволу тiуна, якого прозвали Золоторуким, нiхто не мiг, люди сидiли в
тiснiй, задушливiй, мокрiй пiдклiтi з раннього досвiтку до пiзньої ночi,
там отримували харч, там мали й короткий денний спочинок; якщо випадала
коли вiльна хвиля, роботи завжди було зава-помi розтоплювали золото й
срiбло в тиглях, виливали з нього то сосуди, то гривнi, то княжi
забаганки: сьогоднi - лютого звiра на пiдставцi, взавтра - ошатну дiву
небаченої краси, позавтра - якогось святого або воїна. Золотоковцi кували
хитромудрi вериги-чепи, якi прикрасять груди князям чи воєводам, чеканили
на тонких стiнках ковшiв i чаш зображення птиць, риб i звiрiв, однi
виковували з чистого золота гарнi ковчежцi, якi потiм прикрашалися
рiзнобарвною емаллю, другi виводили тонкi вiзерунки на срiбних
релiкварiях, ще третi ламали голову над жiночими прикрасами:
сережками-колтами, наруччями, гребенями, - i кожен намагався створити щось
таке, чого ще нiхто не творив i не бачив, кожному хотiлося бодай на
недовгий час опинитися у вiльному свiтi краси, викликаному власною уявою,
вiдчути себе неподiльним володарем, паном, вiльним у всьому, бо справжню
волю дає тiльки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у цiлому
свiтi.
Ярослав з почтом заїхав на двiр ковницi, але в пiдклiть взяв з собою
лиш Коснятина. А своїм варягам-тiлохранителям, та навiть Будиiо махнув
рукою: залишайтесь на дворi. Воєвода засмiявся:
-- Боїшся, князю, щоб не напхав я за пазуху золотих гривен? А таки
правда: пазуху маю широку! Го-го!
Золоторукий низько вклонявся князевi, стоячи посеред двох варягiв з
оголеними мечами. Так нiби приречений на страту вимолював собi прощення.
Але враження це пропадало, як тiльки хто придивлявся до обличчя
Золоторукого. Худе, кiстляве, вилицi пiдпирають очi двома рiзкими дугами,
зуби майже завжди в хижому ошкiрi з-пiд сизо-чорних вусiв, так само
сизо-чорне, масне на вид волосся кучмиться на головi, яка, певно, нiколи
не знає шапки, а з-пiд того волосся гостро зблискують очi, пронизливi й
несамовитi, - кожен розбiйник радо згодився б мати такi очi.
Найдивнiше ж починалося тодi, коли Золоторукий починав говорити. Вмить
щезала його бандиткуватiсть, що так гостро просвiчувалася в поглядi,
несамовитiсть поступалася мiсцем нерiшучостi, голос вiн мав лагiдний,
добрий, вiчнi сумнiви щодо викiнченостi й досконалостi ввiреної йому
роботи терзали Золоторукого; якщо вiн навiть показував князевi рiч, що її
не знайти в усьому свiтi, то й тодi вiн тикав i микав, злякано щулився,
так нiби ждав прочухана, мерщiй бурмотiв:
- Аби ж воно та щоб не оте... та якби ще...
А сам же був талановитий, як чорт, умiв, може, найбiльше з усiх своїх
людей. Ярослав узяв його з Києва ще молодим, возив з собою до Ростова,
потiм привiз i сюди, до Новгорода, бо любив себе оточувати гарними речами,
а Золоторукий знався на цьому. Текла в його жилах кров не тiльки руська,
малося там щось i вiд степовикiв; батько його, втеклии вiд боярина з-пiд
Чернiгова, в своєму бродництвi напоткав десь печенiзьку красуню, з якою
вчинив грiх, а потiм утiк з нею на Дунай до болгар, звiдки перемандрував
до угрiв,_ десь заплутався в збройну сутичку, попав до одного володаря в
полон, до другого, аж поки опинився в Києвi, вже в похилому вiцi, без
дружини, яка не витерпiла неволi й померла, зате з сином, у якому змiшана
кров вибухнула незвичайним умiнням до золотого й срiбного дiла.
Отож Золоторукий давно знав князя, зяав його звички, вмiв завжди
прийняти Ярослава в ковницi саме так, як тому бажалося.
Стояла там княжа лавка, покрита волохатим ведмедном, а перед нею -
низенький столик, дуже зручний для розглядання на ньому то сього, то того.
Iнодi князь по молитвi приходив до ковницi просто з церкви, i тодi
Золоторукий знав, що на столик треба покласти єдину лиш рiч, щоб потiшила
вона княжi очi, заспокоїла його душу. I тодi клалося туди найкоштовнiше,
най-тонше зроблене: предивної емалi золотий хрест, саджений по кiнцях
сапфiрами, що мають синяву степового неба, або ж великими смарагдами,
кожен з яких вартий був цiлої волостi; Христос, вирiзьблений з кривавої
яшми, вправлений у золото-кований вiйок; ще не викiнчений золотий оклад
для книги з двома рядами перлiв, бiлих i рожевих, навколо наголовка;
золоте блюдо-дискос з двома янголами обабiч хреста чеканки благородної й
довершеної.
Коли ж забродив князь до ковницi у веселощах, тодi Золоторукий,
зiтхаючи i випрошуючи прощення за недбалiсть i лiнощi свої власнi та його
людей, навалював на столик коло Ярославових нiг цiлi гори золотих i
срiбних прикрас, посуду, iконок, хрестiв, ковчежцiв, лариiв, скриньок, i
князь наослiп простягав руку до тої гори, витягав звiдти то одну рiч, то
другу, вiдводив її далi вiд очей або наближав до самого обличчя,
перебирав, дзвенiв срiблом i золотом, мовби грiв руки в ярiючiм сяйвi
коштовностей, сидiв так довго, а коли йшов, то милостиво поляпував
Золоторукого по плечу, казав:
- Гарно, гарно, Золоторуче.
А тому, здається, нiчого бiльше й не треба було. Зблискував очима,
зубами, проводжаючи князя, ставав помiж двох варягiв з оголеними мечами
влпростаняй, гордий, неприступний. Пан своєї справи. Єдиний у своєму
вмiннi.
Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього
домовленiсть з К-оснятином, домовленiсть про те, як приймати Ярослава, бо
Коснятин непомiтно кидав хитрi погляди з-за князевого плеча на
Золоторукого, а той, не ловляча тих поглядiв, бо й сам вiдав, що має
робити, швидко провiв долонею по теплому ведмедну на княжiй лавцi,
поправив навiщось розглядний столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши
перед тим мокрий плащ i мокру шапку й зiгнавши воду з бороди та вусiв,
потiм, що вже було й геть незвично, тiун закрутився-завертiвся, як иобитнй
пес. Ярослав гнiвно зиркнув на нього, дивуючись, чому не показує нiчого,
невелика горниця виповнилася тяжким пахом мокрого хутра, кiнського поту,
принесеного верхiвцями з собою, товстi свiчi в трирогому ставниковi
замиготiли, мовби мали от-от погаснути.
- Ну? - сказав Ярослав. - То що маєш?
- Та,- зiтхнув Золоторукий, - якби ж воно та не те, а щоб ото...
- Знаю тебе, - перепинив його князь. - Показуй!
Огинаючись i зiтхаючи. Золоторукий пiшов у куток, вiдкрив важку, ковану
залiзними шпугами скриню, довго длубався в нiй, щось узяв там нарештi,
обережно понiс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на
грудях птаха, який от-от мiг випорхнути, або ж отруйну змiю, що кожної
митi стрибнула б чи то на князя, чи то на посадника.
Низько нахилився над столиком, чаклував там далi, щось задзвенiло в
нього пiд руками, тодi Золоторукий розiгнувся, вiдступив швидко вiд
столика. Ярослав глянув.
Перед ним на потемнiлiй дубовiй стiльницi лежав товстенний золотий
ланцюг (кожен ланець завтовшки мало не в палець), але несподiванiсть була
не в величинi и вазi того ланцюга, а в тому, як вiн був зроблений. Бо мiж
кожними двома золотими ланцями крiпився золотий же медальйон, прикрашений
перегородчатими емалями таких свiжих i несподiваних барв, що князевi досi
нiколи не доводилося й бачити, i зображено було емалями не святих i
великомученикiв, як водилося, а постали перед очима в Ярослава образи
Руської землi: тонкостаннi дiвчата й могутнi воїни, барвистi птахи й лютi
звiрi, синi води, зеленi трави, непробивнi пущi, безмежне в своїй
голубизнi небо i яснi квiти пiд ним. А внизу висiв на ланцюговi найбiльший
медальйон iз зображенням святого Юрiя, долаючого змiя, саме того святого,
що його iм'я привласнено Ярославу пiсля хрещення, князевого покровителя.
- Що це? - спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у
своєму життi, та тiльки не таке.
- Дарунок вiд твоєї княжої милостi для свейського короля, - несмiливо
промовив Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути вiд
нього бодай незначної пiдтримки.
- Для Олафа Скетконунга, - перекашлюючись, сказав з-за Ярославових
плечей Коснятин. - Кажуть, що вже пообiцяв вiн видати свою дочку Iнгiгерду
за норвезького короля Олафа Товстого. Але хай поламає своє слово, раз до
нього засилає послiв руський князь.
Ярослав поторкав пальцем ланцюг, видно, хотiлося йому взяти його до
рук, може, й начепити на себе, може, навiть пошкодував вiн такої небаченої
коштовностi для шведського Олафа, якого нiколи не бачив, а доньки його теж
не бачив i тiльки повiрив брехням своїх варягiв. Та князь стримався,
вiдступати вiд свого слова вже було пiзно, вiн любив приймати вирiшення
без спонуки, а свататися до Iнгiгерди надумався вiн сам, отож усе мало йти
так, як iшло, як почалося.
Ярослав без зусиль розгадав Коснятинову хитрiсть: посадник готував
незвичайний ланцюг-чеп у дарунок своєму князевi, недарма ж увiнчав його
медальйоном з святим Юрiєм-змiєборцем. Готовий був на будь-якi пожертви,
аби лиш випхати князя з Новгорода. Коли ж зайшла мова про посольство до
свейського конунга, Коснятин вiдразу зметикував, що лiпшого вiна за
доньку, як отой чеп, жоден володар - анi поганський, анi християнський -
свейському королевi не запропонує нiколи, тож i звелiв Золоторукому
викласти сховану до часу коштовнiсть перед яснi князевi очi. Та вже
гаразд. Нехай Олаф Скетконунг знає, яка багата Руська земля, якi тут
умiльцi i якi, отже, князi в нiй. А вже потому хай вибирає собi зятя.
Тому Ярослав, який спершу хотiв було виказати Косняти-ну все, що думав,
змовчав, а Золоторукого спитав для годиться:
- Хто робив?
- Люди мої, Носок i Бурмило, - скинувся той, готовий поставити i Носка,
i Бурмила перед князем, та Ярослав махнув рукою.
- Гарно, гарно...
I пiшов з пiдклiтi, не озирнувшись, так наче й не лежав на низенькому
дубовому столику ланцюг неоцiненної краси.
Коли всiлися на коней i Коснятин наблизився до князя, щоб дiзнатися,
куди прямувати тепер, Ярослав несподiвано сказав:
- Їдь собi. Хочу трохи прогулятися на лови.
- Дощ же! Моква! - спробував розраяти його посадник.
- Мiй клепiт. Боїшся дощу - сиди в сухому.
- Та нi, то тiльки так, слабiсть людська. Куди князь - туди й я.
- Сиди вдома. Поїду з варягами.
- Якi ж з варягiв ловчi, князю! - не стримався вiд здивування Коснятин.
- Не бажаєш мене, то вiзьми хоч ловчих. Бо тi гультяї зайця тобi з-пiд
куща не виженуть! Так i проїздиш марно в Звiринцi!
- Моє дiло, - буркнув Ярослав i круто вiдвернув коня вiд посадника.
Взяв з собою самих тiльки Ульва й Торда. I вже що то за лови, коли
князь їде з мечем на перев'язi та з коротким мисливським ножем, а варяги -
один iз списом, а другий з луком? Де це бачено, щоб у таку негоду вирушити
на князiвськi лови з таким скупим озброєнням!
Але так було велено, так воно й зроблено.
Троє верхiвцiв на потемнiлих вiд безупинного дощу конях проскакали по
дерев'яному мосту через Волхов, проїхали Неревським кiнцем по вулицi
Великiй, налякана сторожа коло мiської брами вискочила на повiтання князя,
але той тiльки недбало кивнув їм i повiв своїх варягiв далi, по
Кожевницькiй вулицi, а потiм i в Звiринець, гнав коня чимдуж. Ульв мовчки
втирався вiд вибризкiв, що летiли з-пiд копит княжого коня, а Торд
плювався i щоразу хотiв щось гукнути, щоб розвеселити цю похмуру
кавалькаду, але його нiхто не слухав, та й вiн сам розумiв марнiсть своїх
зусиль, чим далi вони вiд'їздили вiд города, тим кволiшi ставали його
намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й вiн занурився в таку
саму безнадiйну мовчанку, як його товариш Ульв.
Ярослав досить легко вiдшукав озерце, де колись сидiв, роздумуючи над
своїми не совсiм обачними вчинками, так само вiн махнув рукою варягам, щоб
трималися осторонь, сам-один попрямував у той бiк, де зустрiв тодi Забаву,
кiлька разiв (що вже було й зовсiм незвично) озирнувся, щоб
пересвiдчитися, що Торд i Ульв вiдстали й не стежать за ним, здавалося
йому, що їде тими самими перелiсками, де вперше промайнула перед ним
дiвоча постать.За цi кiлька тижнiв лiс оголився до невпiзнання, все
навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославовi, що вiн був тут, а
могло бути, що й не тут. Вiн уперто посилав коня в найгустiше плетиво
гiлля й чагарiв, мокрi вiти хльоскали князя по обличчю, вiн вимучив коня,
змучився сам i тiльки тодi, як зненацька помiтив, що вже тривалий час
крутиться на одному мiсцi, зрозумiв нарештi, на яке безглуздя пустився. Бо
не стане ж справдi Забава сидiти отут, у мокрих чагарях, ждучи йото
приїзду! Та коли б i ждала, то не могло те тривати стiльки часу, та ще й у
таку негоду.
Вiн озирнувся, щоб покликати своїх вiрних варягiв, але тi або ж занадто
точно дотримувалися його велiння зникнути з очей, або ж просто вiдстали
десь у мокрих гущавинах - так Ярослав лишився сам у задощеному лiсi, а що
не мав чого робити, то пустив повiддя, сподiваючись, що розумний кiнь
виведе його з Звiринця, хоч i не хотiлося повертатися на свiй холодний i
непривiтний княжий двiр, не втоливши свого бажання, дикого й несамовитого:
забачити бодай на хвильку таємничу Забаву.
Згадав про сина Iллю, якого полишила йому небiжчиця Анна. Хирлявий, як
i мати, хлопчик нагадував чимось Ярославовi його власне дитинство, може,
саме тому не часто ходив до нього, щоб не роз'ятрювати душу, i в цьому
схожий був на свого батька, князя Володимира, який теж не любив
хворобливих дiтей i жон. Чомусь у цьому клятому лiсi з недавнiх пiр у
всьому ставав похожий на свого отця: i в думах, i в зневазi до хворощiв
навiть найближчих людей, i в бiсiвськiй похотi.
А варяги Ярославовi тим часом трюхикали собi по Звiринцю, радi, що
бодай на короткий час звiльнилися вiд капризного князя, але не дуже-то й
задоволенi безцiльним вештанням пiд холодним дощем. Хоча знову ж таки,
якщо бути справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в
пустельному лiсi, зiгрiватися теплом, що йде вiд коня, дрiмати,
похитуючись у сiдлi, нi про що не думаючи (це стосувалося, ясна рiч,
Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадцi, як перебiгала вчора перед самим
твоїм конем дорогу тонконога дiвчина, i що ти їй гукнув, i що вона тобi
вiдповiла, i як ти пообiцяв до неї довiдатися, а вона тобi що сказала, а
ти їй - нiколи б не кiнчав цих солодких передумувань Торд. Ульв спокiйно
спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував князя,
надаючи списовi перевагу перед будь-якою iншою зброєю; що ж до Торда, то в
того, окрiм неодмiнного двосiчного меча, завжди за спиною висiв лук, бо в
глибинi своєї досить-таки розвихреної душi той якимсь чином зумiв утримати
переконання, що треба бути постiйним хоча б у виборi зброї i що набагато
лiдше перестрiти нападника стрiлою здаля, анiж допускати його до себе на
довжину меча, де вже важко виявити, в кого твердiшою буде рука i гострiшою
зброя.
Отак вони й трюхикали собi яо Звiринцю, коли зненацька попереду, серед
невисоких чагарiв, пропливли перед ними гордi оленячi роги, пишнi,
розгалуженi багатьма вiдростками роги, що майже зливалися з гiллям,
недосвiдчене око їх би й не зауважило, олень бiг, не схнтуючн головою, вiн
весь був невидимий, тiльки пливли понад оголенiстю галуззя його величнi
роги, i цього сталося задосить, щоб зiркi очi варягiв умить запримiтили
здобич, обидва верхiвцi, ще й не додумавши гаразд, смикнули за повiддя,
мовчки понукаючи коней, з обох вiдразу злетiла байдужiсть i сонливiсть,
постатi в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли обидва
раптом помiтили, що й олень наддав ходу i намагається сховатися вiд них ще
в густiших i вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи своєму звичаєвi,
здавлено вигукнув:
- Стрiляй!
Торд зiрвав лука, наклав стрiлу, натяг тетиву, так що вона з'єднала
йому нiс i пiдборiддя, швидко прицiлився i, ледь вiдвiвши руку влiво,
пустив коротку мiцну стрiлу туди, де ще ви-красовувалися мiж вiттями дерев
високi оленячi роги.
Було видно, як хижо летить туди стрiла, як шугає вона вниз, у гущавину,
було видно, як олень, мабуть поцiлений стрiлою, пiдскочив, вiд чого
сколихнулися болiсно над заростями його величнi роги, але рана, завдана
Гордом, ые була, певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали да
свое мiсце й полетiли помiж вiттям швидше и швидше, мов на полозках.
- Бий! - вiдчаєно гукнув Ульв, мабуть остаточно вирiшивши порушити свою
вiчну мовчазнiсть, Торд пустив навздогiн оленевi ще одну стрiлу, але тон i
далi летiв, неторканий i нестримний, гордо й зневажливо.
Тодi варяги вдарили коней у боки й помчали слiдом, хоч i розумiли всю
безглуздiсть такої погонi, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш,
а наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом,
була нiяка. Вони гналися за оленем в безнадiї, просто за звичкою доводити
до кiнця справу, навiть приречену на неуспiх, однак цього разу небо
послало їм винагороду за їхню вiру й терплячiсть, бо не проскакали вони й
поприща, як олень на всьому бiгу впав, так нiби провалився крiзь землю.
Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звiра своєю здобиччю, але з
другого боку загала-лайкало, кiлька вершникiв вирвалися з вiльшаника
наперерiз варягам, i тi несамохiть притримали коней, бо серед верхiвцiв
упiзнали посадника Коснятина.
Коснятин, супроводжуваний своїми ловчими, виїхав назустрiч Ульву i
Торду. Впоперек сiдла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам
увесь був у кровi, шапка йому збилася набiк, в русявiй бородi заплутався
жовтий листок з берези, де й подiлася чепурнiсть i прибранiсть посадника.
Зате був радий Коснятин i торжествуючий, вивозячи назустрiч княжим
охоронцям свою здобич, хотiв похвалитися перед князем своєю вмiлiстю й
здобичливiстю, але враз смикнув за повiддя, не запримiтивши посеред
варягiв Ярослава, здивовано поспитав:
- Де князь?
Варяги схитнули плечима: хто ж йаго вiдає?
- Ви ж з ним їхали!
Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою
байдужiстю, мовби нi сном нi духом не вiдав про iснування якогось там
князя.
- Де вiн? - не вiдставав Коснятин.
- Звелiв нам їхати, - врештi спромiгся на слово Торд.
- Куди?
- Я забув, - щиро мовив варяг. - Сказав нам: пiд... кудись пiд... а
куди?
- Може, пiд три чорти? - засмiявся врештi й посадник.
- А таки, мабуть.
- То де ж його шукати?
Варяги визнали за лiпше знову змовчати.
А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись i втративши будь-яку надiю
вибратися з осточортiлого Звiринця, забачив попереду за обрiдними деревами
на невисокому пiщаному бугрi стару хижу. Щоб добратися до пагорба,
довелося переїхати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь
жебонiв, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справдi щось путяще.
Кiнь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, вiн був аж занадто
обережний, чого не скажеш про верхiвця, на якого знов найшла морока, знов
темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив вiн
пронизливими пахощами того ясного осiннього лiсу, де вперше спiткав
дивовижну дiвчину, що вирвала його з багатолiтньої сплячки, пожбурила в
свiт грiховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий.
Кiнь, вибравшись нарештi на пiщаний схил, радiсно заiржав, i, мовби
зроджена тим конячим покликом, з хижi виповзла на свiт божий чудернацька
постать. То був невисокий, обiдраний дощенту чоловiчок. Замiсть корзна мав
на собi якусь луб'яну покривку, що мала захищати його, видно, вiд дощу, а
може, слугувала й за одiж на зиму. Ярослав пiд'їхав ближче. Не хотiв
бачити тут жодної живої iстоти, окрiм тої, заради кого подався до лiсу,
отож не мав у душi бодай крихти милостi чи жалю до цього упослiдженого
обдертюха. Не розжалобили князя нi добрi, майже дитячi очi незнайомого,
свiтлi, як весняна днина, нi сколошканий рудуватий зарiст, у якому
ховалося, певно, нiколи ге вмиване лице, нi подобизна зброї, триманої
чоловiчком у бруднiй правицi, - обпалений з одного боку гострий дрючок, що
мав слугувати за списа.
- Хто такий? - грiзно поспитав князь, мало не топчучи чоловiчка конем.
- Ловища... доглядаю... - несподiвано дзвiнким, молодим голосом
вiдповiв той.
- А чому такий... розтерзаний?
- Бо ж тiльки у вовка золота головка, - смiливо глянув той на князя
своїми нестерпно ясними очима.
- Холопе! - гнiвно крикнув Ярослав, пiдiймаючи коня над доглядником. -
Та чи вiдаєш?
Не договорив, бо вiдхилилися в хижi грубо збитi з обаполiв дверi i на
порозi стало бiле видиво.
Стояла, незважаючи на холоднечу, в самiй полотнянiй сорочцi. З
просторого вирiзу нiжно випростувалася тонка прекрасна шия, нiчим не
вкрита русява голiвка недбало виставлялася пiд дощ; неначе зрадiлий, дощ
припустив ще дужче, щедро лився дiвчинi на голову, стiкав по обличчю, по
шиї, вiльно впливав у той недоладно широкий вирiз, аж князевi захотiлося
кинутися й прикрити дiвчину вiд холодних патьокiв, мав би вхопити її в
обiйми, занести до теплої хижi, занести на край свiту.
Вiн забув про чоловiчка, не спробував навiть здогадатися, що то мiг
бути батько Забавi, просто поминув його, як стовп або кущ, зiстрибнув з
коня i, засоромлено якось зцiджуючи жменею воду з бороди, пiдбiг до
Забави.
- Ще приїхав, - без подиву вiдзначила дiвчина.
- Здрастуй, - сказав князь.
- Чого забився в таку непогодь? - Вона вiдверто глузувала з нього.
Ярослав, змiшаний, мовчав.
- То що повiдаєш? - вже суворiше поспитала дiвчина.
- Може... - князь не знав, що й казати, - може, хоч води напитися
даси...
- Он її скiльки, води, - повела вона рукою ї сама вже аж лиснiла вiд
води.
- Намокнеш, - нагадав їй Ярослав.
- Не глиняна.
- Застуда вiзьме...
- Хай вона моїх ворогiв вiзьме.
- А хiба в тебе є вороги?
- Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогiв не має.
Вiн здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скiльки днiв.
- Не стiй на дощi, - сказав майже благальне.
- А коли хочу стояти!
- Холодно ж.
- А холодно - то зроби менi тепло, якщо ти такий!
Вiдчуваючи, що чинить найбiльшу дурницю, на яку тiльки спроможен,
Ярослав пiдступив до Забави, рвучко скинув з себе шкiряний дебелий плащ,
яким захищався вiд дощу, обгорнув ним дiвчину, а сам лишився у своєму
дорогому князiвському вбраннi, певно, був безмiрно смiшний i жалюгiдний:
стоїть пiд дощем бородатий чоловiк у шитому золотом корзнi, у барвистих,
саджених перлами чоботях, з коштовним мечем i так само коштовним
мисливським ножем на широкому поясi, поцяцькованому важкими срiбними
украсами.
Однак спершу було саме тiльки вiдчуття приємностi, доброго дiла, спершу
вiн у цiлковитому забуттi дивився на дiвчину, весь вiддавшись темному
плину пристрастi, а думка про себе, почуття незручностi й сорому з'явилося
тодi, коли позаду запирхали конi, заляскотiла в струмку вода пiд копитами,
пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинiв:
- Пресвiтлий князю, насилу знайшли тебе!
Ярослав повернув до посадника стемнiле вiд ненавистi обличчя. На нього
дивилися мертвi очi оленя, перекинутого через луку Коснятинового сiдла.
Забава з цiкавiстю переводила погляд iз князя на посадника, ждала, що
буде.
Але вмiшався третiй, про якого всi забули. Заволохатiлий чоловiчок
просунувся мiж князем i посадником, який силкувався злiзти з коня, але
нiяк не мiг випручатися з-пiд оленячої тушi.
- То ти князь? - спитав чоловiчок Ярослава. - Чом же не повiдав, хоч би
на колiна перед тобою впав. А тепер пiзно. Розхотiлося.
- Iди з-перед очей, Пеньок, - порадив йому Коснятин.
- А чому б мав iти, коли то моя хижа.
- Може, й дiвка твоя? - Коснятин нарештi злiз з коня, виважував на
плече оленя.
- Таки ж моя. А тiльки тобi - дзуськи! - Пеньок скрутив волохату дулю,
здалеку показав її посадниковi.
- Не вештайся пiд ногами: потопчу! - гримнув на нього посадник, несучи
впольованого оленя до князя. - Кланяюся тобi, князю, цим оленем...
Ярослав збагнув, що суворiсть тут недоречна, треба було зводити все на
жартiвливу пригоду, тому вiдступився з дороги, показав на Забаву.
- Подаруй свого оленя дiвчинi.
Посадник, зрадiлий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво
(бо як iнакше можна було пояснити його з'явлення в лiсi пiсля того, як
Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до
Забавиних нiг, вклонився дiвчинi.
- За княжим велiнням. Даруємо тобi.
- А нащо вiн менi?
- Княжий дарунок, - поважно нагадав Коснятин.
- Берн, дурна дiвко! - гукнув Пеньок.
- Князь наш щедрий, - сказав посадник.
- А хай би князь i оббiлував, - засмiялася Забава.
- Зроблять те за нас, - сказав поважно Коснятин.
- А я хочу, щоб князь, - вперто повторила дiвчина.
- Коли так, то й я сам можу. - Посадник знав крутий Ярославiв норов,
боявся спалаху, який мiг от-от вибухнути.
- Нi, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмiєш, князю? Батьку, поможи
нашому...
- Не треба помочi, - сказав просто Ярослав, - сам зроблю...
- Князю, - докiрливо мовив посадник, - як же то?
- Мiн клопiт!
Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижi, але Ярослав спинив
їх порухом руки, сам звалив собi оленя на плечi, легко понiс його до
дверей.
- Вiдчиняй, - крикнув Забавi.
Сам почувався молодим i дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвiнка
сила струмувала йому в кожнiй жилочцi. Не було нiкого на свiтi. Тiльки вiн
i ця дiвчина - мов божий дарунок i безсмертний грiх?
- Несiть ялинячта! - ще гукнув назад до варягiв i посад-никових ловчих,
а Забавi звелiв: - Розводь бiльший вогонь! Багаття! Жару!
Смiливо розрiзав шкуру на вбитiй тваринi, вправними рухами став
бiлувати тушу. Пахло хвоєю вiд пiдстилки, зробленої варягами, а йому
здавалося, що то пахощi Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред
хижi, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а
Ярославовi вимальовувався з того диму образ дiвчини, до пори схованої десь
у протилежному кутку. Дрова розгорiлися, Коснятин звелiв принести з
тоболiв бочоночок, повний мiцного меду, дiстав з-за халяви обкованого
срiблом рога, пiднiс першому князевi, але той плечем показав на Забаву,
дiвчина вiдмовлятися не стала, вихилила рiг, обтерла губи, сказала:
- Смачно.
Дрова трiскотiли, полум'я звивалося аж до самої димової сiтки пiд
стелею, в хижi стало свiтло, випили, здоб зiгрiтися, i князь, i Коснятин,
i варяги, i ловчi, перепало й Пеньковi. Ярослав швидко порався з оленем.
Забава, вiдiйшовши ще далi, розчiсувала простим дерев'яним гребiнцем
волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лiсом, чистотою i ще чимось, чим
тiльки й може пахнути волосся в такой небувалої дiвчини. Князь добрався
вже до оленячих нутрощiв, його руки натрапляли на загуслi кiм'яхи кровi,
блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потiм недбало
викладав нутрощi в пiдставлену Пеньком велику череп'яну миску, потiм
вирiзав з тушi найсоковитiшi шматки i передавав їх Забавi, розчесанiй,
вимитiй, вiдсвiженiй, у сухiй полотнянiй сорочцi, вмiло пiдтиканiй, так що
не заважала вона рухатися i водночас вiдкривала всю привабливiсть дiвочої
постатi. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з помiччю Торда стала
смажити оленину ла жару. Ярослав закiнчував свою важку й квапливу роботу,
тепер мав змогу частiше кидати погляди на дiвчину, бачив її мiцну, мов
точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до лiктя руку,
округло-м'яку й водночас дужу, серце йому заходилося вiд вигравання
полум'яних вiдблискiв на обличчi в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим
i молодшим, вкiнець, здурiлим, ошалiлим, а, тут ще Коснятин, чи то
захмелiвши, чи вдаючи захмелiлого, розвалився на зелених ялинкових лапах
коло вогню, лiд-ставляв до полум'я свої мокрi дорогi чоботяри, аж валувала
з них пара, затягнув соковитим басом:
- От то ж не кума, А що довга пелена.
Пеньок, шкiрячи жовтi зуби з рудих своїх хащiв, задерикувато пiдхопив
несподiваним у його малому тiлi дзвiнким голосом:
- Ото ж метi кумася, Що пiдтнкаласї!
А- там уже вдвох вони, посадник i простий княжий холоп, з вилясками й
погуками докричалн свою приспiвку до кiнця:
- I пiдтикалася, I пiдсмикалася, Ще й пiдперезалася - Менi сподобалася!
Спiвали про князя - знав це й вiн, i всi, хто був у хижi. Та Ярослав i
не робив таємницi з свого захоплення. Поки тi вигорланювали свою
приспiвку, вiн iз закривавлешiми руками, забруднений I спiтнiлий вiд
незвичної роботи пiдiйшов до Забави, нахилився до її вуха,сказав:
- Поїдеш зi мною сьогоднi?
- Куди? - вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на
вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосi нi
здивування, нi ляку, нi навiть цiкавостi, спитала, аби спитати.
- Зi мною, - повторив вiн, ще й-сам гаразд не вiдаючи, куди й як вiн
повезе дiвчину.
- А цi? - очима вона вказала на шматки м'яса, що шкварчали на вогнi,
але князь зрозумiв, що йдеться про посадника i всiх, хто тут, у хижi'
- Не зважай, - сказав вiн недбало.
- А я зважаю, - сказала вона. - Вiдiйди. М'ясо погорить.
- То як? - вiн не вiдходив.
- Сказала ж. Iншим разом.
- Я не можу. - Тi двоє замовкли, i князь благав їх подумки, щоб затягли
ще якусь дурницю, аби тiльки виповнити звуками страшенну тишу, яка
запанувала в хижi пiсля їхнього спiву. Тут не те що слово - кожен подих
чутно.
I Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув нової:
Прийди-прийди - сама буду!
Я з спiдницi зроблю путо,
З передника зроблю дверi...
- А не можеш, то що ж ти за князь, - наставила вона на нього плече, так
нiби прагнула вiдгородитися вiд Ярослава.
- Сам не можу. Важко менi самому. Князевi завжди важко. У всьому.
- Ото менi клопоти - князем бутиi - Вона засмiялася.
Ярослав зовсiм близько побачив її нагрiту вогнем щоку, незбориме
бажання нiжностi залило йому душу, з найпохмурiших закуткiв серця пощезало
все зле й недобрй, вiн схилився до тої щоки i несмiливо, мов хлопчик,
прошепотiв:
- Тiльки доторкнути до твоєї щоки.
На них дивилися всi, хто був у хижi. Коснятин перестав спiвати, але
князь того не зауважив. Нiчого тепер не чув, опрiч ревiння власної кровi в
ушах. Пеньок байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж пiдвiвся i
розтулив рота вiд непогамовної цiкавостi, навiть мовчазний Ульв
заворушився на своїм ложi i, може, вперше в життi пошкодував, що вiдiбрали
в нього боги пiсенний дар його великих предкiв, бо ж лiпшої нагоди для
складання величальної пiснi красi й силi годi й шукати!
Та однаково князь ще стримував себе, вiн не кинувся на Забаву, не
зiм'яв її в кам'яно-мiцних своїх обiймах, вiн навiть не наважився
поцiлувати дiвчину, а лиш тернув усами по нiжнiй щоцi, весь струснувшись
вiд того доторку, i вiдступив у потемки, витираючи закривавленi руки об
золоте шиття свого корзна.
Забава вихопила з вогню запечене на червоне м'ясо, стала розкладати
його на дерев'яних мисках перед посадником i варягами, що зблискували
очима чи то на їжу, чи то на дiвчину. А Ярослав не виходив з темнощiв,
стояв там дивно збайдужiлий, не хотiлося йому нi до вогню, нi до їдва та
питва, нi навiть до дiвчини, щемка спустошенiсть настала в його серцi,
вiдворотне вiдчуття непотрiбностi, нижчостi навалилося на нього, знайоме
ще з тих давнiх лiт дитинства, коли лежав самотнiм калiчкою в задушливих
княжих покоях.
Було тодi так. Прокидався iнодi вранцi, а прокидатися не хотiлося i не
через невиспанiсть, а просто - не бажалося жити далi. Бо й навiщо? Вiд
народження був князем. Але ж чи був? I чи взагалi можна бути князем вiд
народження i чому? Опрiч того, що ж ти за князь, коли без нiг?
Приходив Будий, вiдразу вловлював пригнiченiсть у свого молодого
вихованця, термосив Ярослава, бадьорив його, погукував:
- Агей, князю, ворушись веселiше, бо вже скоро гопки будемо вибивати!
Вже нашi ноги он якi мiцнi! Ще трохи терпцю - i вже!
А малий лежав i думав: ну й що? Коли й стане вiн на ноги їздитиме верхи
на конi? А стане вiд цього щасливiшим? Доведе комусь,- що вiн вiд
народження справдi князь i. справдi має прало карати й милувати,
володарювати, мати в своїх руках людськi долi й людськi душi? Хiба може
народитися людина з такими правами? Хто їй може таке дати? 1 чому? I
навiщо? Бо ж люди всi однаковi, тiльки є веселi, щасливi, здоровi, а е
нещаснi, немiчнi, як от вiн. Який же з нього князь i який володар?
- Iди геть! - кричав вiн на Будия, вiдвертаючись до стiни, зариваючись
у м'якi бiлячi ковдри. - Забирайся, а то звелю зiтнути твою дурну голову!
Такi напади повторювалися й пiзнiше, були тяжчi й легшi, але завжди
однаково болючi, незбагненнi. Таке було й цього разу.
- Iди, князю, спробуймо смаженини, - зледащiлим вiд теп-. ла й меду
голосом покликав Коснятин. - Ця дiвка вмiє смажити оленину, як нiхто. Бо в
неї ж батько Пеньок, а цей чоловiк знається на дичинi. Просимо, князю.
Ярослав хотiв сказати посадниковi щось рiзке й грубе, але стримався,
прикусив губу, мовчки пiшов до дверей, i здалося йому навiть, що ступає
нетвердо, що в ноги повернулася давня хворiсть, вiн захитався i мусив
обiпертися об одвiрок, щоб не впасти. Насилу вийшов з хижi.
Нi'хто не насмiлився його стримувати. Тiльки Забава, коли вже Ярослав
причинив за собою дверi, вхопила шкiряний кнш жий плащ, який сушився з
другого боку вогнища, i, як була - боса, в самiй сорочцi, метнулася
надвiр.
- Князю, накривку забув! - гукнула вона в густий дощ. Ярослав виступив
з-за водяної стiни, так нiби ждав Забаву, простягнув руку за своїм
вбранням. Нi мови вiд нього, нi поруху бiльше.
- Дурний єси, князю! - засмiялася Забава i, вiйнувши сорочкою, щезла в
теплiй хижi.
РIК 1014
ЛIТО. БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО
Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель
почнеть тонути.
Лiтопис Нестора
Навiть царства мають свої долi - щасливi або лихi, а люди й поготiв.
Якби тому хлопчиковi, що плакав колись на темному, розквашеному негодою
шляху, сказали, як далеко вiд рiдної землi опиниться вiн колись, не
повiрив би нiзащо сам, та й нiхто б не повiрив. А ось тепер звався
Божндар, i в монастирi Святi архангели сидiв над здобленням дорогих
пергаменних книг, дiйшовши цього вмiння всього лиш за два роки, що вже
було рiччю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тiльки вiд бога
могло найти на чоловiка таке небувале вмiння.
Вiн ускочив у монастир, мов у стоячу воду, перед тим натерпiвшись у
тяганинi по чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж таки
вiддав тодi в Радогостi хлопця зажерливому бабонюху Какорi, i Сивоок
опинився серед най-упослiдженiших купцевих робiв. Мав тягати на собi вози
в гиблих мiсцях, де грузли конi; до чужих городiв, де мито бралося з воза,
хитрий Какора велiв заносити товари на плечах; в тяжких мандрах роки
спливали повiльно й одноманiтно, кiлька разiв Сивоок пробував утiкати, але
Какора ловив його досить легко, бо скрiзь знали, що купець дасть за свого
роба добру винагороду, i не встигав Сивоок проспати бодай одну нiч на
волi, як знов, скручений i збитий на синець, опинявся в ненависному обозi.
Мiж Какорою i Сивооком тривало щось мовби змагання: хто кого? Може, саме
завдяки тому багаторiчному змаганню зайшли великi змiни й у Сивооковiм
характерi. Вiдлюдькува-тiсть замiнилася балакучiстю, стриманiсть -
буйнощами, похмурiсть - веселiстю. Так нiби переймав Сивоок усе лiпше, що
було в його найзапеклiшого ворога - Какори, i вже мiг тепер не тiльки
перекривляти купця, не тiльки, дратуючи свого хазяїна, перепити його
iнодi, не тiльки поблазнювати в побрехеньках, а й справдi розвеселити
найпохмурiшу душу, пiдбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бiдою.
Какора мрiяв про те, щоб обдурити всiх купцiв, якi тiльки е. Мало йому
було виправ у чехи i до угрiв, мало було плавання по Днiпру, Дунаю, понад
берегом грецького моря повз Варну, Мессемврiю аж до Царграда. Вiн ще
вирiшив сушею добратися до далекого Солуня - найпершого суперника в
торгiвлi з Константинополем - i отак, не заходячи до столицi ромейського
царства, просто вiд Мессемврiї, перевантаживши свiй товар з лодьїв на
вози, повiв свою валку великим нонадморським шляхом, що йшов вiд Царграда
до Солуня.
Сивоок вже й до того багато разiв бачив гори, та були вони або ж
занадто далеко, або ж щедро заселенi людом, а де люди, там дiяло Какорине
золото-срiбло, отож для втечi мав шукати чогось iншого, а чого саме - не
вiдав гаразд, перепробувавши i степ, i пущу, i камiнь. Але таких диких
гiр, такого спаленого сонцем камiння, такого безлюддя ще не бачив нiколи i
тому твердо вирiшив, що втече нарештi вiд Какори хоч тут, i втече
назавжди. Навiть померти вiд голоду й спраги в отих пiднебесних, бiлих вiд
спекоти горах вважав за лiпше, анiж ковтати гаияюгу в настогидлiй валцi,
дивитися наненависну, розгойдану на коневi могутню постать Какорину, чути
його безугавний, дуркуватий спiв про теплих жон i мiцнi меди.
Вони переправилися через рiчку Хебар, пiшли понад морем, що його
болгари прозвали Бiлим, тобто гарним, ласкавим, бо, так у них звалося все
найтеплiше i найнiжнiше, вони поступово заглиблювалися в гори, бiлий (не
ласкавий, нi!) пил стояв над шляхом удень i вночi, сонце немилосердно
палило все живе й мертве, був мiсяць зарев, мiсяць безжальної спеки, на
гiрських шляхах траплялися тiльки загони ромейських воїнiв, яким пильно
треба було перебратися з одного мiсця в друге, заблуканi подорожувачi,
мiсцевi мешканцi на терплячих вiслюках. Що ж до купецьких обозiв, то
Какорз тут майже не мав суперникiв, бо всi надавали перевагу морю, пливли
до Солуня на 'лодьях, хiба що якийсь занадто хитрий купець пробирався до
Адрiанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку вiдбувався
в городi на день успения богородицi, або ж зустрiчали короткi валки з
товарами з Мосинополя. В самому Лiїнсинополi були торги, пiснi, музика,
грiх би взяв на душу кожен, хто б там не затримався, але на Какору iнодi
находила бичача впертiсть; йому подобалося чинити всупереч здоровому
глузду, i ось його валка знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений
камiнь, i безжальне полинно-сиве небо, i перемелений , тисячами колiс,
перетоптаний тисячами нiг, перевiяний усiма вiтраци ядучий бiлий пил, од
якого нема порятунку нi вдень, нi вночi, а дорога ще пустельнiша, бо саме
вершина мiсяця зарева, коли все живе ховається в затiнок i тiльки ящiрки
переповзають через широкий крем'янистий шлях та високо вгорi плавають:
цятки байдужих гiрських птахiв.
Шалiли вiд спеки люди, ледве пересувалися конi, вiслюки йшли,
похнюпивши голови, натужно рипiли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись
у того товстого чолов'яги, що гуцикав на високому жеребцi попереду: чого
вiн хоче, якого виторгу, звiдкiля слави?
А що Сивоока обходила тiльки власна свобода, то вiн не став очiкувати,
чим закiнчиться божевiльний похiд за купецьким щастям, вибрав
найпустельнiше мiсце i ще звечора, щоб за нiч устигти якомога далi
вiдбiгти вiд царградського шляху, подався правобiч у гори.
Хоч дерся без перепочинку цiлу нiч вище й вище, на ранок вийшло, що
висить мало не над самим шляхом, виразно бачив, якзвивається серед бiлого
пилу Какорин обоз, бачив двох зустрiчних селян-ромеїв на вiслюках, ще
далi, наздоганяючи Какору, поспiшав, поки не припекло дуже сонце, з боку
Мосинополя.
Невеликий кiнний загiн ромейської легкої кiнноти, навколо себе Сивоок
бачив тiльки голий камiнь, безнадiйно сiрий, вже по сходi сонця розпечений
до нестями, нiкуди було сховатися, Нi за що зачепитися не те що рукою -
оком навiть! Йому стало страшно, був нiби розiп'ятий на сiрiй кам'янiй
стiнi, виставлений i-сонцю, i людям, що об'єдналися проти нього у ворожу
спiлку, щоб знесилити, вловити, знищити. Затаївся за виступом скелi,
лякаючись, що з шляху його помiтять i Какора пошле погоню або й сам
подереться за втеклим, та все минулося, валка визмiювалася далi й далi,
гублячись за повiльними закрутами дороги, дзвенюча тиша оточувала Сивоока
щiльнiше й щiльнiше, вiн видобувся на рiвнiший виступ, окинув поглядом
камiнне царство, яке йому тепер належало (а може, вiн належав йому), i
вперто побрався вище.
Навколо була воля. Може, вперше з часiв спiльних мандрiв з маленьким
Лучуком.
Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повiльно, здалеку
запримiчав нечастi тут людськi поселення, намагався триматися осторонь,
харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро дарували йому
гiрськi рiчки, тiльки, на жаль, рiчок траплялося занадто мало, i найбiльше
страждав Сивоок од спраги, бо iнодi день i два не мав бодай ковтка води.
Раз напали на нього грабiжники, навалилися, коли вiн спав коло струмка,
стали душити, було їх троє чи четверо, вони заважали один одному, видно,
не мали заздалегiдь домовленостi, як дiяти, i це врятувало Сивоока, вiн
розметав нападникiв i, поки вони схаменулися й добули зброю, встиг утекти
в темряву, а вже тiкати вiн умiв вiд бога i вiд диявола!
Йшов навмання, єдину журу мав: щоб потрапити до болгар, болгари-бо
добрi люди, свої то браття, не видадуть його нiкому, бо нiкого не бояться.
Обiрвався й знесилився. Чи добрався до Болгарiї, чи не добрався, знати не
мiг, бо зрештою попав у такi непролазнi хащi, що вже не те що людини, а й
звiра не запримiчав.
Лiси ставали густiшi й густiшi, видно, десь недалеко мала бути велика
рiчка, однак Сивоок iшов уже багато днiв, а рiчки не було, iнодi крiзь
камiнь пробивався струмок, що вiдразу ж i губився в каменi, пекельна
задуха стояла в лiсах; в безнадiї Сивоок молив богiв, щоб послали вони
йому навiть ворога, бодай невеличку людську оселю; вже йому здавалося, що
перемiряє вiн отак цiле Болгарське царство з пiвдня аж до самого Дунаю,
нiкого не спiткавши, нiкого не забачивши.
Вибрiв на берег рiчки зовсiм негадано, та ще й опинився вiдразу пiд
крутою стiною, складеною з грубих кам'яних брил. I хоч як перед тим
прагнув до людського осередку, мимоволi позадкував назад у гущавину, дав
доброго гака, перш нiж наважився знов вийти до рiчки, щоб попити води й
здалеку подивитися на несподiване в цiм дикiм краю укрiплення.
I коли, впершись руками в круглi голишi, схилився над водою i ще не
вмочив навiть губ, почув зовсiм близько позаду неголосне:
- Чедо! (Хлопче! (Болг.)_)
Вiн озирнувся, але нiкого не побачив. Подумав, що негоже йому лякатися
першого стрiчного, знов нахилився над водою, став пити.
- Чедо! - озвалося знову позад нього. - Хей, Божидар! На тебе думам!
(Хлопче! Гей, Божидареї Тобi кажу! (Болг.)_)
Сивоок скочив на рiвнi, повернувся до дерев, звiдки виразно чувся
людський голос, наготував загострену палицю, що її стосував замiсть списа.
З-за дерев вийшло два бородатих, аж смiх брав, чоловiки, в грубих темних
киреях, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, за якими в обох
поблискували сокири з довгими пiдручними сокирищами.
- Защо се плашиш? (Чого лякаєшся? (Болг.)_) - посмiхаючись в
найглибшому глибi своєї дрiмучої бороди, ласкаво спитав один з них.
Так Сивоок опинився серед братiї монастиря Святi архангели. Два iнокн -
Дем'ян i Костянтин, а простiше, Тале i Груйо - вийшли того ранку до лiсу
врубати дров i спiткали бродника-руса. Назвали його Божидаром, вважаючи,
що послав юнака до них сам бог, а згодом iгумен монастиря Гаврило ще
бiльше переконався в слушностi того iменi для Сивоока, коли побачив, як
легко засвоює русич болгарську i ромейську грамоту, а ще легше - велике
вмiння прикрашувати книги i писати iкони, вмiння, яке дається людям так
рiдко i дається вже справдi самим богом.
Сивоок i сам не знав: чи то справдi дар вiд народження, а чи вибухнули
в ньому незвичнi здiбностi, викликанi вiдчаєм.
Бо втiкав з неволi одної, а попав у неволю потрiйну.
Перша неволя - монастир. Найпохмурiше серце завмерло б од самого
погляду на цю сувору обитель. Гори, лiси, непролаз-зя. Краєвид мовби од
сотворiння свiту: здиблене громаддя, вiковiчна кошлатiсть дерев, чорнi
громи вод у печерах i чорториях. А над усiм цим, у кам'янiй пiдхмарностi,
схований за непробивними, не знати ким i коли складеними з сiрих гранiтних
брил височезними стiнами - нужденний клаптик землi, шершавi,
кiстково-твердi цвинтарнi кипариси, довгi ряди видовбаних у материковiй
стiнi гнiзд-келiй. Келiї громадилися одна зверх одної кiлькома поверхами
так, що ставало лячно вiд самої думки про людське животiння в отих
щонайвищих норах, але згодом ти пересвiдчувався в хибностi свого першого
враження, бо монастир було розташовано так, що тут у найбiльшу спеку вiяло
гiрською прохолодою, а коли хто ще вмудрявся бодай трохи пiднестися над
рiвнем цього пристанища, видовбавши собi келiй над рештою братiї, то мав.
змогу найпершим зустрiчати прохолоднi потоки благословенного болгарського
бiлого вiтру, якого так не стачало людинi внизу.
Сивоок мав довбати собi келiю сам, бо тут марно було сподiватися на
готове, i вибрав мiсце найхолоднiше, як i личило прихiдцевi з далекої
пiвнiчної країни. Бив камiнь i забував про всi нещастя, яких зазнав досi,
ладен був день i нiч не вiдходити вiд тяжкої роботи, аби лиш знайти
забуття i спочити душею, але з першого дня дали йому до зрозумiння, що в
Святих архангелах iснують твердi правила, якi не дано нiкому порушувати.
Передовсiм правила стосувалися молитов.
Посеред монастирського дворика стояла стара камiнна церква - протатон.
Стук у велику дерев'яну колоду скликав кiлькаразово щодоби все населення
обителi до молитви, до речi, також опiвночi, коли кволий голос людини
найчутнiший для бога. Неодмiнною молитвою вiдмiчався також, схiд сонця,
вiд якого тут розпочинали вiдлiк годин нової доби, хоч однаково важко було
позбутися гнiтючого переконання, що час тут зупинився навiки, роки не
лiчаться, години не вiдмiрюються, тiльки днi течуть за днями в
монотонностi молитов, у безнастанностi тяжкої працi, яка часто видається
марною, бо не знаєш нiколи, кому, попаде i чи взагалi попаде до рук
пергамен, над яким схиляєшся впродовж цiлих мiсяцiв, а то й рокiв.
Кiлька десяткiв здичавiлих вiд самотностi, зчерствiлих душами
чоловiкiв. Нiколи не стриженi голови, волосся скручено в скуф'ю на
потилицi, велетенськi чорнi й рудi бороди, ледве блищать очi за тим
заростом i видаються носи. Зустрiчаючись, iноки цiлують навзаєм руки.
Мабуть, нiхто з них не звiдав нiколи жiночого поцiлунку, а тепер i не
звiдає бiльше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що жiнок, а
взагалi будь-якої iстоти жiночої статi. Не може тут бути нi курки, нi
ослицi, братiя не п'є молока, не їсть яєць, гарячi страви забороненi
також, щоб не розпалювати тiла. В монастирськiй трапезнiй на стiнi картина
страшного суду, де карають грiшникiв, якi об'їда-лися й обпивалися за
життя. Посеред трапезної - амвон, з якого хтось з iнокiв пiд час обiду має
читати святе письмо, в той час як братiя квапливо ковтає квасолю з оливою
а чи овечий сир з сухим хлiбом, бо iгумен, що сидить кiнець столу, може
щомитi задзвонити в пiдручний дзвiнок - i тодi кiнець обiдовi, треба
молитися, i нiкому нема дiла до того, чи ти встиг там щось ухопити, чи
випив свою склянку вина, єдину тут радiсть для багатьох, надто ж для тих,
що виконують тiльки чорну роботу i нiколи не будуть втаємниченi у високе
мистецтво творiння й здоблення книг.
Сивооковi, який хоч i в поневiряннях та. важкiй роботi на Какору все ж
звик до широкого вiльного свiту, обитель Святих архангелiв видалася гiршою
за в'язницю. Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усiма
монастирськими регулами, то йому стало так страшно, немов ось
завтра-позавтра мав умерти i його закопають отам, за кипарисами, пiд
стiною, на крихiтному монастирському цвинтарi, де виднiється один лиш
хрест, а потiм, через кiлька рокiв, викопають його кiстки, вiдокремлять од
них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик - "костницю", а на черепi
напишуть над очними западинами iм'я власника i виставлять поряд з iншими в
каплицi. Що напишуть - Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три
наймення, одержавши третє пiсля прийняття хреста.
Отут слiд сказати пре другу неволю, в яку попав Сивоок.
У Какори кожен мiг мати свого бога. "За богiв ваших i грiхи вашi не
вiдповiдаю!" - погукував п'яний купець. Були в нього християни, були
визнавцi бога Єгови, були мусульмани, найбiльше ж було таких, як Сивоок, -
поганннiв, кожен пильнував своїх богiв, дотримувався своєї вiри, нiхто
нiкому не ставав на завадi, нiхто нiкого не змушував до послуху, до
прийняття своєї вiри.
Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня i то
без вагань i спротиву, iнакше б опинився за брамою монастиря, знов
самотнiй i безсилий серед здичавiлої пустелi гiр i лiсiв.
Iгумен закликав Сивоока до своєї келiї, посадив на грубий дерев'яний
стiлець, не став дивуватися, що русич досi не сподобився хрещення, не
питав його про бажання, а тiльки виклав йому дуже стисло неуникнiсть
всемогутньої нової вiри. Христос сказав: "Iдiте й научайте всi народи".
Святий Мефодiй, який рознiс велике вчення по багатьох землях, якось
скерував свого посланця до одного пiвнiчного володаря i велiв йому
сказати:
"Добре було б, сину, аби дав охреститися добровiльно на своїй землi,
iнакше-бо будеш взятий до неволi i змушений прийняти хрест на землi чужiй,
згадаєш моє слово".
Ще говорив iгумен, але то вже були тiльки вiдмiни того самого, а
Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першiй могилi його
життя, на могилi дiда Родима, i ще один хрест - на монастирському
цвинтарi, над якимсь бiдолахою iноком. Отак жив, метався по свiту, десь
бився, десь їв i пив, випадком поцiлував одну чи й бiльше жiнок, а
скiнчилося все тим, що став помiж двома хрестами i далi йти нiкуди,
замкнено твоє життя мiж цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов
оцi довколишнi гори, що нагнiтили, здається, увесь свiт.
I от так, караючись у безнадiї i безвиходi, прийняв Сивоок хрещення,
прийняв ще одне наймення - Михаїла, мав тепер носити пiд грубою вовняною
рясою на заяложенiй шворцi кипарисового хрестика, була тепер у нього нова
вiра, на яку мiр опиратися, як старий на посох, i надiятися, як той на
круту гору.
Але радощiв нова вiра не принесла, дала тiльки пригнiченiсть духу,
сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, i, може, щоб забути цю неволю,
вiдкинути її, так вiдважно й легко занурився Сивоок у нову для нього
справу - здоблення книг i писання iкон на дерев'яних дошках, вiдкрив у
собi здiбнiсть, породжену ненавистю, тодi як iгумен Гаврило зумовлював це
щiро свiтленням заолуканого тавра.
Що ж до неволi третьої, то стосувалася вона не самого лиш Сизоока i
навiть не обителi Святих архангелiв, а цiлого Болгар ського царства, через
що й вимагає розповiдi осiбної i докладнiшої.
Повелося вже здавна, що в свiтi завжди є двi найбiльшi з-номiж усiх
держави, i головне почуття, яке панує мiж ними, - це глибоке недовiр'я i
тяжка ворожнеча, мов мiж тими бiблейськими братами Каїном i Авелем.
Будь-якi порiвняння рискованi, але можна наважитися порiвняти. Болгарiя i
Вiзантiя довгий час були саме такими двома ворогуючими велетнями. Ромеї ще
в сьомому вiцi при iмператорi Костянтинi Погонатi були ганебно прогнанi з
берегiв Дунаю, успадкованого Вiзантiєю вiд римлян, i навiть змушенi були
платити данину болгарському царю. Коли двоє б'ються, майже завсiгди
з'являється третiй, який спершу приглядається бiйцi, щоб згодом виступити
в ролi торжествуючого пожинача плодiв перемоги. Так у час майже
трьохсотлiтнього змагання мiж Вiзантiєю й Болгарiєю за морем виникла нова
могутня держава - Руська, але вона була далеко, порiвнюючи з болгарами, що
товклися на узбережжi Чорного моря i мало не пiд самими стiнами Царграда,
тому вiзантiйськi iмператори спробували пiдбити руських князiв на спiльнi
дiї проти болгар, i їм це навiть вдалося зробити, i князь Святослав,
непереможний на той час воїн, захопив болгарську столицю Преслав,
прогнавши звiдти недолугого царського сина Бориса, який дбав не так про
велич свого царства, як про збереження своєї влади та залагодження своїх
стосункiв з боярами - боїлами й кавханами. Та вийшло так, що Святослав,
сам того не вiдаючи, зробив для Болгарiї найбiльшу послугу, внаслiдок якої
болгари знов повернули свою велич. На той час у Преславi, в глибокiй
темницi пiд баштою-в'язницею, сидiв уже багато мiсяцiв хоробрий комiтопул
Самуїл, кинутий туди Борисом без суду нiбито за змову проти богом даного
царя Болгарiї. Смуїл, а ще Давид, Мойсей i Аарон були комiтопулами, тобто
синами по-ромейськи, комiта, тобто (знов же таки по-ромейськи) управителя
Охридської областi Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був вельми хоробрий
воєвода, а його сини виросли ще хоробрiшими i по смертi батька,
успадкувавши кожен свiй город, стали вiдверто обурюватися нерiшучiстю
царських синiв Бориса й Романа. Пiшли розмови про те, що Борис - цар
незаконний, що треба б обрати гiдного царя, мався на увазi, може, хоч
Роман, якого прозвали скопцем за надто голу бороду, але за яким водилося
бодай трохи того, що зветься розумом або й державною мудрiстю, - рисами,
що їх царствуючий брат його Борис був позбавлений начисто, зате надiлений
був натомiсть холодною жорстокiстю й душевною черствiстю, як .воно часто
буває.
Самуїл з кiлькома своїми вiрними людьми приїхав потаємно до столицi,
але там був упiзнаний i кинутий у пiдземелля з жорстоким велiнням "не
показувати в'язневi денного свiтла". Так би й зогнив там вiдважний молодий
комiтопул, якби одної зимової ночi не пiдступили пiд стiни Преслава
могутнi воїни, яких болгари звали тавроскiфами, i з страшними гуками пiшли
на приступ. Озброєнi були важезними, в пiвтора раза довшими, нiж баченi
досi, мечами, довжелезними списами, якi не ламалися вiд найбiльшого
тягаря, а в лiвих руках несли щити, завбiльшки з дверi царського палацу.
Вони здобули столицю одним натиском, ще тої самої ночi вже палили
вогнища на вулицях Преслава i спокiйно собi вечеряли, так неквапливо й
смачно вечеряли, що трапеза їхня затягнулася, власне, аж до снiданку, а
тим часом з города втiкав хто мiг, iншi ховали свої багатства, ще iншi
користалися нагодою i набивали собi торби або й просто требуху, -
добродушнi русичi нiкому не заважали, вони собi спочивали по добрiй
роботi, сам князь був серед них i велiв нiкуди не поспiшати, бо вже
навколо зима, тож лiпше, мабуть, залишитися тут, у цьому великому i, як
видно, багатому городi та спокiйно перезимувати, а там буде видно: Самуїл
утiк з башти тої ж самої ночi. Не мав сили вибратися з пiдземелля, його
вивели пiд руки, йому знайшли коня i, мало не прив'язавши до сiдла, мерщiй
випровадили з Преслава, щоб їхав до своїх братiв, набирався сил.
Потiм було кiлька тяжких лiт для Болгарiї. Хоч Святослав вiдiйшов за
Дунай, але ромеї зайняли вiдвойованi ним землi, розповсюдилися по
Болгарськiй землi, мов пошесть, розiрвали країну на двi частини, захопивши
всi схiднi областi, все морське узбережжя i Придунайськi землi. Тодi й
пiднялися проти Вiзантiї захiднi болгари на чолi з братами-комiтопулами
Давидом, самостiйнi нацiї - болгарська й македонська. Сучасниковi незвично
читати, що столицею Болгарського царства колись були, скажiмо, Охрид або ж
Обитель, якi сьогоднi належать однiй з югославських республiк - Македонiї
(Обитель тепер зветься Бiтоль), але пам'ятаймо, що тут мовиться про часи,
пiдлеглi вiд нас на цiле тисячолiття. Це iсторичне минуле двох народiв -
болгарського i македонського, Мойсевi, Аароном i Самуїлом Мокрими. Такого
ще не бачила Болгарська земля: йшли чоловiки, жiнки, навiть недорослi
дiти, озброювалися хто чим мiг, йшли не кликанi й не званi, наганяюча
переляк не лише на ромеїв, але й на власних бояр, що запродавалися
вороговi заради вигоди. Перелякалися й сини болгарського царя Петра -
Борис i Роман, втечею хотiли порятувати своє життя, i нiчого лiпшого не
вигадали, як утiкати до Вiзантiї. Але на гiрському перевалi Бориса,
перебраного в ромейський одяг, убив болгарський лучник, вважаючи за
ворога, а Романа повернули до рiдної землi й проголосили царем. Царiв та
iмператорiв часто називають так чи iнакше, скажiмо: Великий, Хоробрий,
Справедливий, але такi назвиська походять вiд лизоблюдiв, тому iсторiя,
коли й зберiгає їх згодом, ставиться до таких прiзвиськ з вiдповiдною
долею скептицизму. Зате якщо вже влiпить прiзвисько своєму володаревi
народ, то протриває воно вiчно i буде вичерпнiше за всi описи придворних
лiтописцiв i славохвальства найманих iсторикiв. Щоправда, прiзвиська,
на-дiлюванi народом, здебiльшого мають характер осудливий, але тут уже
нiчого не вдiєш: правда завжди жорстока. Звучать тi прiзвиська приблизно
так: Кривавий, Скупий, Паскудний, можуть найменувати короля Красивим, але
так i знай, що то. король був потворний, якщо ж назвуть Святим, то читай:
"Диявол". Царя Романа прозвано було Скопцем, стосуючись, певно, не лише
його зовнiшностi, але й характеру, яким не вiдзначався, точнiше, й зовсiм
його не мав. I хоч iменувався царем усiх болгар, влада фактично була в
руках вiдважних братiв-комiтопулiв, якi не шкодували життя, аби лиш
визволити рiдну землю вiд ромеїв.
У запеклих битвах загинули два брати - Давид i Мойсей, а мiж тими
двома, що лишилися, неодмiнно мав розiгратися спектакль, вiдрежисерований
ще тим невiдомим, але генiальним режисером, який створював колись
бiблiйний роздiл про Каїна i Авєля.
Старший з-помiж двох комiтопулiв - Аарон, який мав пiд своєю владою
Средець з околицею, вирiшив, що саме вiн, а не наймолодший Самуїл, повинен
виступити найпершим претендентом на царський престол. А що нiчим не мiг
засвiдчити своїх переваг над Самуїлом: анi особистою вiдвагою, анi любов'ю
до рiдної землi, анi незвичайними якостями людськими, то й вирiшив шукати
пiдтримки не деiнде, а в, самого вiзантiйського iмператора. Заплутана то
була i лиха справа. Вiзантiйський iмператор Василiй Другий Македонянин,
який вiд дня свого вступу на престол мав повнi руки клопотiв з придушенням
заколоту полководця Варда Склiра i з придворними iнтригами першого
мiнiстра євнуха Василя, не мiг виступати проти Болгарiї зброй-яр, а вдався
до вiйни таємної. Маючи скрiзь своїх вивiдникiв, вiн незабаром довiдався,
що Самуїл, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб не бачити остогидлої
дружини Агати, i переважну частину свого часу проводить на Преспанських
озерах коло своєї коханки Бiляни, для якої на одному з островiв малого
Преспанського озера навiть звелiв спорудити городок i церкву. Iмператор
пiдiслав Самуїловi з Iталiї двох досвiдчених зиж-дителiв, захопив того
будiвничими справами аж так, що Самуїл на кiлька рокiв облишив вiйськовi
походи i спорудив на Малому озерi цiле мiсто, яке назвав Преспою i перенiс
туди свою столицю. Звичайно, людина не може все життя вiддати якiйсь однiй
лише пристрастi, надто ж коли нею з дитинства ще заволодiла ненависть до
ворогiв рiдної землi, отож Самуїл все-таки схаменувся вчасно й знову пiшов
на ромеїв, взяв Фракiю, Македонiю, околицi Фессалонiк, Фессалiю, Елладу,
Пелопоннес, велику ромейську фортецю Ларiсса, далi визволив усю Дунайську
Болгарiю, опрiч окремих городкiв на чолi з вiзантiйськими топархами.
А Василiй Другий тим часом дiяв з iншого боку. Вiн послав у Средець до
Аароиової дружини Варвари таємного листа, в якому досить прозоро натякав
на те, що чував про їхнього сина Iвана-Владислава i хотiв би породичатися
для щастя царстве-ної сестри iмператорiв Константина i його, Василiя,
Анни. Ясна рiч, змiст листа вiдразу став вiдомий Аароновi, Аарон негайно
звелiв дружинi вiдписати ромейському iмператоровi, запевнивши його у
вiдданостi й любовi. Через гiрськi перевали пiшли гiнцi вiд Средця до
Царграда i назад, але лихо в тiм, що саме тодi ж вiзантiйськi iмператори
Василiй i Константин пообiцяли вiддати свою сестру Анну за київського
князя Володимира, випрошуючи в нього навзамiн скiлькись там тисяч воїнiв,
таких необхiдних для боротьби проти непокiрних узурпаторiв, що то в однiй,
то в другiй вiзантiйськiй провiнцiї проголошували себе iмператорами i все
йшли на столицю, бо кожен знав, що споконвiку в ромейському царствi
водиться так: хто оволодiває Царградом i Великим палацом, на того
надягають багряницю i взувають йому багрянi сандалiї.
Аврановi ж хотiлося породичатися з iмператорами, за це вiн обiцяв
одкрити їхнiм вiйськам усi гiрськi проходи в Болгарiю з тим, щоб на списах
ромейських воїнiв стати самому болгарським царем. З одної Анни навiть два
iмператори двох сестер зробити не могли, а справжню сестру треба все-таки
було приберегти на всяк випадок для київського князя, бо той являв собою
силу справжню, а не уявну, як Аарон, тому вирiшено було послати в Средець
iз вiдповiдним царським почтом, у супроводi митрополита севастiйського,
якусь константинопольську повiю, на ймення Анна, i тим самим обдурити
марнославного комiтопула. Iвановi-Владиславовi було на той час дванадцять
рокiв, не так щоб уже й багато як для одруження, але й не мало, якщо брати
до уваги всi тi майбутнi вигоди, яких вiд високого шлюбу очiкувано. Однак
повiя, впившись болгарським вином, проговорилася i з ганьбою була вигнана
з Средця, бо Аарон суворо наказав усiм не бруднити об неї руки. Зате
севастiйського митрополита за покриття такої пiдлої неправди Аарон
власноручно зарiзав ножем там-таки при весiльнiй учтi.
Так похмурий i мстивий Василiй Македонянин поглумився над Аароном, щоб
показати його дрiбне марнослав'я i водночас мати зачiпку для вiйни з
комiтом Средця, проти царя Болгарiї Романа.
Хоч який продажний був чоловiк Аарон Мокрий, але й на нього найшла
затятiсть, i, коли через чотири роки Василiй Другий пiдiйшов з вiйськом
пiд стiни Средця, комiт не вiдчинив перед ним гостинно брам, а закликав
своїх горожан до якнайза-пеклiшого опору, а сам мерщiй послав за помiччю
до брата Самуїла, якого ще недавно хотiв зрадити. Ромейський iмператор ще
не знав Болгарiї i став пiд Средцем в мiсяцi заревi, коли сонце пече без
милосердя, коли пересихають гiрськi рiчки, вигорають трави, навiть лiси не
витримують спеки i гублять лист i стоять сумнi, розпачливо вмираючi вiд
небесного палу. А на захисникiв Средця мовби й не дiяло сонце, вони
вiдбивали, всi приступи ромеїв, не помагали нападникам нi пристiннi
штурмовi вежi, нi стiнобитнi тарани, нi катапульти, що метали в город
важуче камiння. Iмператор вимушений був вiдступити i швидко повiв свої
тегми старою дорогою на Пловдив через Траяновi ворота - вузький прохiд мiж
стрiмкими планинами. Самуїл iшов за iмператором назирцi. Через стрiмнини й
доли-ща, через скелi й зрадливi осипи гналися болгари за ворогами,
невидимi, вони весь час тяжiли над ромеями, мов кара, мов отi страхiтливi
гiрськi кряжi, якi дедалi тiснiше змикалися попереду, примушуючи
вiзантiйське вiйсько видовжуватися в тоненьку верижку. За Траяновими
воротами була ще одна тiснина - глибоке гiрське долище, на днi якого
звивалася шумка рiчечка. Долище було довге-предовге, а вузьке таке, що
вгорi орел перекривав його крильми. Досвiдчений воїн чимдуж прагне
покинути таке непевне мiсце, але iмператоровi раптом забаглося стати на
нiчлiг саме в тiй тiснинi - чи то привабила його чиста жива вода, якої так
давно не бачило його вiйсько, чи то керувався просто впертiстю, важко
сказати, бо Василiй нiкому не збирався давати звiту в своїх вчинках, до
iмператорського намету мали право входити тiльки молодi протокелiоти, що
слугували "Василiю, коли ж пiд Средцем пiсля виснажливих i марних
приступiв ромейського вiйська до намету наважився, незваний, пробитися
протоспафарiй Никифор Ксифiя, то iмператор спершу хотiв його просто
вигнати, потiм дозволив говорити, буркнувши, .аби той не розбалакував
довго, а що в Ксифiї всiх балачок тiльки й було, що сказати про вiдступ,
то Василiй похмуро всмiхнувся i мовив:
- Запам'ятай, що то твоя вимога - про вiдступ. Сам я нiколи б не
вимовив цих слiв.
Тут саме час трохи сказати про Василiя Другого Македонянина. Вiн був
онуком iмператора Константина Багрянородного, що прозвав себе так, щоб
довести своє справдi царське походження, бо всi дiти вiзантiйських
iмператорiв народжувалися у Багрянiй палатi, але лише в тому випадку, коли
iмператори перебували в законному шлюбi. Мати ж Константина Багрянородного
Зоя Карбонопсида, тобто Чорноока, була четвертою дружиною iмператора Льва
Шостого, i патрiарх не визнавав цього шлюбу, отож Константин вважався
мовби незаконнонаро-дженим, простiше кажучи байстрюком. Таким був дiд
Василiя Другого. Щоб засвiдчити своє високе походження, Константин
Багрянородний намагався вивищитися над усiма своєю вченiстю. Вiн написав
"Книгу церемонiй", у якiй учив, як цар повинен говорити, ходити,
триматися, сидiти, посмiхатися, одягатися, ще лишив по собi книги "Про
феми" i "Про управлiння державою", хоч сам тим мистецтвом так i не
оволодiв, про що свiдчив безлад, який настав по його смертi. Не виказав
Константин i великої мудростi в справах, що стосувалися безпосередньо його
самого i сина Романа, коли одружив того на якiйсь Анастасо, дочцi плебея з
Лаконiї, що тримав трактир у трущобах Царгра-да. Ця Анастасо по одруженню
взяла собi iм'я Феофано, вiдзначалася вона приголомшливою вродою, а ще -
справдi диявольським характером. Перше, що вона зробила, ставши
iмператрицею по смертi Константина, якого, здається, отруїла, - це
прогнала стару царицю Єлену i п'ять зовиць, чудово освiчених царiвен. Усiх
вислала в монастирi. Згодом, народивши двох синiв i двi доньки Романовi,
отруїла й чоловiка. Отруїла також узурпатора Романа Лакапина, потiм вийшла
замiж за чоловiка, старiшого за неї на тридцять рокiв, через п'ять рокiв
зрадила його, помогла коханцевi вбити, зробила свого коханця iмператором,
а коли той зрiкся її й вислав з Константинополя, зумiла через вiрних людей
дати зрадливому iмператоровi повiльно дiючу отруту, i той незабаром вмер,
висохши, мовби вiд насильного обпоювання оцтом.
Може, набачившись змалку всього наймерзеннiшого вiд власної матерi,
Василiй назавжди зненавидiв людську породу, надто ж - жiнок, через що
нiколи не одружувався, хоч ходили темнi чутки, що останнє з'ясовувалося
трохи iнакше: мовляв, щомiсяця раз або двiчi в покої до iмператора тайкома
приводили вродливих юнакiв; мабуть, вiн страждав од тої розпусної
слабостi, боровся з нею i не мiг збороти, через що втiкав iз столицi у
новi та новi походи, був завжди з воїнами, мився холодною водою, вживав
просту їжу, не любив вина й гулянок, завжди ходив закутий у темне залiзо
тiльки вузький обруч i нараменники з бiлого золота i золотої в'язi пояс
виказували його високе становище. Звiсно, таке пояснення завойовницьких
походiв ромейського iмператора може видатися досить поверховим i наївним,
але така вже сила пересудiв: часто-густо вони затемнюють найважливiшi
подiї, а коли взяти до уваги, що бодай найменша iстина не дається без
певних зусиль, то й стане зрозумiлим схильнiсть бiльшостi охоче
пiддаватися розповсюдженим хибним думкам, а то й просто - безглуздям.
На той час, коли Василiй звелiв зупинятися на нiчлiг у небезпечнiй
тiснинi за Траяновими воротами, ще до кiнця нiхто не знав iмператорового
характеру, вiдали тiльки, що заперечувати йому марно. Та й хто б мiг
заперечувати? В свої тридцять рокiв iмператор ще не вважався досвiдченим
воїном, а недосвiдченiсть завжди породжує впертiсть. Щоправда, впертiсть
породжується ще в людинi тодi, коли немає заперечень навколо; а якi ж
можуть бути заперечення проти волi найвищої царственостi?
Отак з тисячу рокiв тому найдосвiдченiшi воїни й полководцi ромейськi
не спали ночi, тривожно дослухаючись до крутих стрiмнин зрадливих
болгарських гiр; Самуїл зiбрав усю свою силу навколо, дав своїм короткий
спочинок на двi-три години i в темрявi перед досвiтком ударив на ромеїв.
Молодий воєвода сам пiднiмав зi сну потомлених войникiв, тихо говорив
то там, то там про ворога:
- Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим.
А потiм перший пiшов униз, закликаючи болгар:
- Хайде, хайде, деца!
З тим погуком "хайде, хайде" навалилися звiдусiль болгари на тiсно
збитий табiр ромеїв, не дали їм розпростатися, не пустили розпружитися
їхнiй силi, стали нищити крайнiх за крайнiми, ряд за рядом, в похмурому
передсвiтi серед дикої звированостi людської страшно зблискували мечi,
сокири, пiднiмалися списи, палицi, бойнi вила, та все то була здебiльшого
зброя болгарська, бо ромеї, зiм'ятi, розгубленi, перестрашенi, не ставили
опору, намагалися виприснути з жахливої пастки, їхнiх начальникiв не було
видно, iмператорiв намет на узвишшi болгари захопили вже з першого
натиску, так що Василiй насилу здолав утекти, ховаючись за велетенськi
щити з буйволячої шкi-ри своєї вiрменської пiхоти, двi тагми якої вдень i
вночi неод-лучно перебували коло iмператора.
Все було втрачено Василiєм Другим у тiй битвi: вiйсько, казна, обоз,
честь, тiльки злiсть на болгарiв не пропала в понурiй душi iмператора, а
розпалилася ще чорнiшим вогнем.
Хто б то мiг подумати, що не мине й року пiсля ганебного розгрому коло
Траяиових ворiт, а Василiй одержить з тої ж таки Болгарiї листа, в якому
йому обiцятимуть всiляку помiч, пiдтримку й любов? Лист був вiд Аарона
Мокрого. Той злякався братової могутностi, шашiль заздрощiв точив йому
душу, вiн готовий був покласти до нiг ромейського iмператора всю свою
землю, всi її гори й лiси, всi рiки, поставити на колiна весь народ, аби
тiльки Вiзантiя помогла йому стати царем Болгарiї. Василiй мерщiй вiдписав
Аароновi, називав його братом, обiцяв усе, що той просив: до свого
послання, скрученого в трубку, дочеплено було золоту iмператорську печать
вартiстю в три або й чотири золотi номйсми - вирiзнення, що його
удостоювався згiдно з "Книгою церемонiй" iмператорового дiда Костянтина
Багрянородного хiба що найсвятiший римський папа - духовний отець
iмператора; якщо ж брати свiтських повелителiв, то така печать належалася:
високоповажному, найблагороднiшому i знатному повелителю агарян - халiфу
Багдадському, емiру Єгипту, двом вiрменським государям - царю царiв
Вiрменiї i правителю Вашпукарана, а ще царю Iверiї, що носив вiзантiйський
титул куропалата, потiм ексусiократору Аланiї, i от до них мав долучитися
вiн, Аарон Мокрий, в недалекому майбутнi ньому цар Болгарiї, божою милiстю
государ всехристиянського народу болгар, василевс i духовний брат
всемогутнiх iмператорiв Вiзантiї.
Знову власноручно складав Аарон листа до Василiя, знов тайкома спорядив
вiрних гiнцiв до Константинополя, але на перевалi гiнцiв перехопили
приставленi Самуїлом до брата вивiдники. Вжахнутий братовою зрадою, Самуїл
з полком кiнноти прискакав у Средець, але застав там лише малого
Ааронового сина Iвана-Владислава. Сам правитель Средця, ховаючись вiд
лiтньої спеки, виїхав два днi тому у Розметаницю, де в нього було
прохолодне лiтовисько над водами.
Знов стояв пекельний мiсяць зарев над планинами, як i торiк, в час
ромейської навали, вигорали трави, оголювалися дерева, мов на пожарищi,
трiскалися розпеченi скелi, нападав шал на все живе. Самуїл розумiв, як
небезпечно пiддатися всезагальнiй ошалiлостi, але твердо знав також i те,
що зрада має бути покарана, хоч би йшлося про рiдного батька, про сина чи
й про самого себе. Зрадником був його рiдний брат Аарон, отож вiн мусив
розплатитися за свою зраду так, як то вирiшать лiпшi люди й воїни Средця.
А що вiд зрадника може виплодитися тiльки зрадник, то належало вирiшити
вiдразу й про долю цiлої родини Ааронової - дружини його. Варвари, сина
Iвана-Владислава, малих дочок. Вирок було винесено ще тої самої ночi,
складався вiн з одного слова: "Смерть", списання вироку не займало багато
часу, вдосвiта Самуїл з групою вершникiв уже скакав на Розметаницю, а в
покої, де бавилися, нiчого не вiдаючи, братовчеда Iван-Владислав i
Самуїлiв син Гаврило-Радомир, привезений батьком для науки в Средець,
прийшли воїни, щоб звершити присуд. Хоч Гаврило-Радомир був на чотири роки
молодший за свого братовчеда й мав лише дванадцять рокiв, уже тодi вiн мiг
позмагатися з будь-ким i силою, i вмiнням володiти зброєю. Вiн оголив
меча, звелiв воїнам розступитися, вивiв з палацу Iвана-Владислава, взяв на
конюшнi четверо коней, щоб мати змiнних у довгiй дорозi, i утiк на Охрид.
Через двадцять рокiв, коли по смертi Самуїла Гаврило-Радомир вiнчається на
царя Болгарiї, врятований ним Аронiв син пiдiшле на ловах лучника, i той
встрелить Гаврила, вiдплативши за добре дiло. I, може, вмираючи вiд
пiдступної стрiли, згадає Гаврило-Радомир ту далеку нiч у Средцi, згадає,
як тулився до нього i хлипав перестрашений шiстнадцятилiтнiй
Iван-Владислав, благаючи про порятунок, i спливуть у затухаючiй свiдомостi
Гавриловiй суворi слова старого болгарського покону: "Кат погубить
зрадника i родину його з жонами й дiтьми, щоб не народився вiд зрадника
зрадник".
Але то син Самуїлiв, а сам Самуїл гаразд знав, як важливо бути
послiдовним у найтяжчiй i найбезжальнiшiй помстi, коли йдеться про
царство, про народ i рiдну землю.
Ще десять лiт поминуло в безнастанних битвах комiта Самуїла проти
ромеїв, поки нарештi на рiчцi Сперхей у Елладi досвiдчений полководець
ромеїв Никифор Уран завдав першої тяжкої поразки непереможним доти
болгарам. Але ще й пiсля того Василiй Другий не наважувався пiти в землю,
де колись був так ганебно розбитий i де всi його пiдступи були вчасно
розгаданi, аж, нарештi, в тисяча першiм роцi, полагодивши всi справи в
своєму власному царствi, забезпечившись миром з боку єгипетського фатiмiда
емiра Ал-Хакiма, ромейський iмператор проголосив:
- А тепер - болгари!
Вiн пiшов на Самуїла, що вже кiлька рокiв перед тим був вiнчаний на
царя по Романовiй смертi, з Солуня, маючи намiр брати одну по однiй
фортецi нижнього царства, i це йому вiдразу вдалося, бо воєвода першої
твердинi Сервiї Добромир, близький родич Самуїлiв, забачивши пiд стiнами
свого невеличкого укрiплення багатотисячнi тегми i мерiї вiзантiйськi,
розчинив ворота i здався на милiсть ромейського iмператора. Той назвав
його своїм антипатом, дав дозвiл Добромиру бути присутнiм на царських
трапезах, поставив свого намiсника в Сервiї i пiшов далi на Воден. Але й
Самуїл не гаяв часу i послав уповноваженим до воденської залоги
Iвана-Владислава, який, щоб вiдiбрати в будь-кого з воденцiв намiр до
здачi, звелiв перебити всiх ромеїв, що мешкали у Воденi, старих, жiнок i
_дiтей, i трупи їхнi кинути в клекотливi водоспади, що проривалися крiзь
город i випливали спокiйною рiкою на рiвнину, де стояло вiзантiйське
вiйсько. I хоч Василiю доповiли про тi трупи, iмператор не велiв iти на
приступ, а так само, як у Сервiї, послав двох сурмачiв i бирича пiд браму
йодена, i сурмачi довго вигравали на своїх срiбних трубах, а потiм бирич,
напинаючи жили на шиї, став гукати, звертаючись до Iвана-Влади-слава, про
присутнiсть якого вже було вiдомо:
- Ти, княже, сину Ааронiв, поки стоятимеш коло вбивцi твого батька i
пiдкорятимешся йому? Вiдкрий, княже, сей город i одержиш царську милiсть i
любов!
Воденський воєвода Драгшан вiдповiв ромеям:
- Тук няма курви като Добромира!
Тодi ромеї заспiвали бойовий тропар "Спаси, господи, люди твоя" i
подерлися на стiни Водена. Пiсля падiння крiпостi Iван-Владислав зумiв
утекти назад до Преспи, а воєводу Драгшана Василiй звелiв набити на палю.
Iмператор пiшов далi, беручи по дорозi одну за другою твердинi i
руйнуючи їх. Ромеї, що вмiли по-болгарському, казали про цю страшну
роботу: "Да няма къде да се криє ни едно българско кучеi".
Так Василiй розтяв навпiл Болгарiю i вийшов на Дунай, взявши в облогу
найбiльшу дунайську твердиню Вiдин.
Вiйна велася дивним робом. Здавалося б найпростiше: Самуїл мав з
вiйськом напасти на ромеїв пiд Вiдином, який тримався твердо й мужньо,
вдарити на них спiльно, та насправдi болгарськi сили були набагато меншi
за вiзантiйськi, царевi доводилося покладатися тiльки на вiрнiсть своїх
воєвод i мужнiсть залог, сам же вiн, щоб хоч якимось чином вiдвернути
увагу Василiя i спробувати якщо не налякати, то бодай стривожити
iмператора, залишивши сина Гавриїла з старшим воєводою Iвацем у Скопле,
несподiвано вторгся в ромейськi землi й понад Бiлим морем, тримаючись
осторонь шляху мiж Солунем i Царградом, пiшов на город Одрин. Вздовж рiки
Хебар Самуїл пройшов майже до самого Одрина, потiм спинився за два поприща
вiд города i якийсь час стояв, мовби намiрюючись повернути на Царград,
який, власне, нiчим i нiким не був прикритий, якщо брати до уваги, що
iмператор Василiй ще й досi туп-цювався пiд стiнами Вiдина, а його брат,
iмператор Костянтин, хоч i перебував у столицi, до вiйськової справи не
мав жодного вiдношення i виходив у поле хiба що на лови перепiлок.
Кастрофiлакс Одрина, спершу переляканий нашестям болгар, згодом
заспокоївся, побачивши, що Самуїл не йде на нього, а там, почекавши,
вiдчинив городську браму, бо на успення богородицi в Одринi щороку
вiдбувався великий собор для цiлої Адрiанопольської феми, в городi
розпочалися торги, лунали пiснi, музика, лилося вино, i ось у самий розпал
свята двадцять тисяч болгар несподiвано опинилися перед стiнами города,
залога якого складала ледве що тисячу, опiр ромеїв був недовгий, бо
Iван-Владислав, який командував у Самуїла полком, пообiцяв своїм людям
тиждень вiльного грабунку в Одринi, якщо вони його вiзьмуть, i найбiльшi
вiдчайдухи проникли в город вiдразу; вже з першого приступу браму
розчинено, болгарське вiйсько ввiрвалося в сп'янiлий i нажаханий Одрин,
розпочався грабiж, обiцяний Iваном-Владиславом, потiм їдво й питво, потiм
гвалт. Було це в мiсяцi руєнi, мiсяцi щедрот земних i небесної лагiдi,
болгари верталися вiд Одрина ситi й обтяженi здобиччю, а тим часом Василiй
зрадою взяв Вiдин I розташувався там на зиму.
Перезимувавши у Вiдинi, Василiй пройшов Маторiєвi гори, спустився в
долину Тiмак, а звiдти на Нiш i досить легко взяв його. Самуїл ждав ромеїв
коло Скопле. На Великдень стали два вiйська навпроти одне одного: Самуїл
на правому, Василiй на лiвому березi Вардара. Напнуто намети, розпалено
вогнища, почалися готування, ромеї збирали човни, збивали плоти, болгари
вистежували кожен їхнiй порух, виставляли сторожу в загро-жених мiсцях.
Але темної ночi тисяча ромеїв голi, з мечами перепливли Вардар, а на
правому березi, там, де ромеї мали пробиватися до сущi, всю болгарську
сторожу перебили зрадники-болгари, очолюванi царським зятем Ашотом
Таронiтом, сином вбитого колись Самуїлом солунського воєводи Григорiя
Та-ронiта. Соннi болгари не змогли спинити ромеїв. Самуїл, Прикриваючись
нiччю, вiдступив з вiйськом у гори, сховався в старих лiсах i дебрях, куди
iмператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подiю коло Траянових ворiт.
I хоч Василiй вимушений був у тисяча четвертому роцi покинути Болгарiю,
щоб стати з вiйськом проти арабських племен i сусiднiх з ними емiрiв, та
вже видно було, що не вернути болгарам втраченого могуття. Половина
Болгарського царства тепер була в руках у ромеїв: Верхня Мiзiя з Преславом
i Вiдином, нижнє царство - нижче Водена, Верея, Сервiя, Ларiсса, все
твердинi, де пройшов з тагмами Василiй, зруйновано; табуни диких коней
блукали там, де ще недавно жили люди, послiпленi ромеями колишнi царськi
воїни ходили по дорогах вiд села до села, випрошували трохи хлiба i вина
до хлiба, сумно виспiвували:
Царят болен лежи, болен три години, Войска се разтуря, царство се
разтуря, Кон му жално цвили, празни ясли гризе...
А старий цар ще не здавався. Пустив гiнцiв по всiх усюдах, зiбрав до
вiйська чоловiкiв од вiсiмнадцяти до п'ятдесяти рокiв, поставив свої сили
в Охридi, Скопле, Средцi, iнодi виходив у ромейсьхi землi мiж Вардаром i
Струмом, брав здобич, повертався назад, ждав ромеїв. Пускав додому тiльки
немiчних або тих, що мали женитися. Переспи з молодою жоною кiлька ночей,
зачни нового воїна для болгарського царя - i назад.
Занепадала земля. Нiкому було сiяти хлiб, стригти овець, вбирати
виногрона. Пiшли жебраки по крем'янистих тропах гiрської землi, з'явилися
розбiйники i волоцюги. Самуїл не зважав нi на що. Ждав василевса. Ждав
терпляче, запекло, знаючи, що повиннi вони зiйтися ще раз, може, востаннє
за своє життя, був упевнений, що на свiтi немає бiльше таких тяжких i
довголiтнiх ворогiв, як вiн i ромейський iмператор, а раз так, то не
можуть вони, поки живi, не звести обрахункiв, бо йдеться про вищий
принцип: служiння рiднiй землi.
А Василiй не йшов. Теж, певдо, вiдав, що всi його справи й клопоти
малiють поруч з головною справою життя - боротьбою з болгарами, - i вже не
мiг iти в ту незламну країну без найретєльнiших приготувань, не давши
гаразду в своїй величезнiї iмперiї, не втихомиривши сусiдiв, не подавивши
повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом i
розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Константин.
I так минав рiк за роком, лiто йшло за лiтом. I треба ж було Сивооку в
своєму незборимому прагненнi до волi потрапити до цiєї згорьованої землi,
яка в скорому часi мала перетворитися на суцiльну велику неволю, може,
найбiльшу в тодiшньому свiтi.
Той, хто хоче слухати iсторiї, повинен озброїтися терплячiстю.
По веснi тисяча чотирнадцятого року вiрнi люди донесли Са-муїловi, що
цього лiта слiд ждати василевса. Ромеї могли ввiйти в Болгарiю двома
шляхами: з Андрiанополн на Пловдив, через Траяновi ворота, або ж з
Мосинополя i Солуня край рiци Струмешниця i далi через Рупельський
перевал, помiж Беласицею i горою Сегнел. Траяновi ворота для Василiя
назавжди полишалися мiсцем ганьби, вiн щоразу уникав їх, певно ж, мав
обiйти й цього разу. Тому Самуїл став ждати ромеїв у Струмицi, за
Рупельським перевалом. Знов, як i всi роки перед тим, у василевса була
значна перевага у вiйську. Василiй зiбрав сiмдесят тисяч воїнiв, тодi як у
Самуїла налiчувалося ледве що сорок тисяч. Знову кожен iз них обрав
властивий спосiб дiяння: Василiй перся напролом, упевнений у незборимостi
своєї сили, а Самуїл брав розумом i хитрощами. Вiн не став замикатися в
захмарнiй твердинi Струмицi, не наважився вийти в Серське поле, щоб дати
остаточний бiй вiзантiйцям, знав-бо, що йдеться не про його власну честь
як полководця i не про царську славу чи хвалу, а стоїть за ним цiле
царство, стоїть Болгарiя, що за неї полягли його брати Мойсей i Давид, вiн
сам стратив рiдного брата Аарона, Болгарiя, якiй вiн вiддав сiмдесят лiт
свого життя, яку довiв до найбiльшої могутностi, а тепер мав або все
втратити, або ж вiдстояти.
Самуїл вибрав найзручнiшу тiснину мiж горами Беласиця i Огражден по
течiї рiчки Струмешииця i звелiв будувати мiж двома хребтами високу
непробивну стiну з величезних кам'яних брил. Та ущелина звалася Ключ, або
по-ромейськи - клiсура Клiдiон. Хто хотiв проникнути в Болгарiю, неодмiнно
мав пройти крiзь Клiдiон, а пройти тепер не мiг тут нiхто, бо клiсуру
перетинала страхiтлива стiна, яку з другого боку охороняло щонайменше
двадцять або тридцять тисяч болгарського вiйська, на стiнi горiли незгаснi
вогнища, в мiдних котлах клекотiла смола i олiя, на площадках височiли
гори камiння для катапульт, в добре обладнаних схованках чатували вмiлi
стрiльцi з скорострiльними кутригурськими луками.
Василiй знав про перепону в клiсурi Клiдiон, але не повернув назад,
уперто просувався до мiсця, де ждав його Самуїл, а тим часом болгарський
цар послав тритисячний полк на чолi з воєводою Несторицею в тил ромеям пiд
Солунь, щоб, стосую-чи свiй давнiй спосiб, вiдвернути увагу василевса,
налякати його можливiстю оточення, роздiлити вiзантiйськi сили.
Битва пiд Солунем i в тiснинi Ключ почалася водночас. Iмператор спершу
послав пiд стiну сурмачiв з глашатаями, щоб запропонували болгарам
вiдчинити браму й пустити ромеїв, але на стiнi не стали слухати биричiв,
звiдти полетiло камiння, чулися свисти й гуки.
- Виждате ли това нещо? - показуючи велетенського меча, ревiв якийсь
богатир до ромеїв. - Ще изтърбуша с него вашия василевс като шопар!
Iмператор, щоб запалити своє вiйсько, сам пiд'їхав пiд стiну в
супроводi молодих протокелiотiв i сивих спафарiїв, був, як i завжди,
закований, у темне залiзо, тiльки поблискували бiлим золотом нечисленнi
царськi iнсигнiї на ньому, та ще в бiлого iмператорового коня хвiст i
грива викрашенi були перською хною пiд багрець, щоб нагадувати царствеi!
барви, привласненi ва-силевсу.
- Ти си копиле й майка ти беше дрипла! - закричали iмператоровi з
стiни. Злi стрiли полетiли на василевса, переляканi протокелiоти благали
iмператора, щоб вiн хоч трохи вiд'їхав далi вiд небезпеки, але Василiй
уперто стояв пiд стiною, втупивши темний тяжкий погляд кудись униз,
здається, собi на руки, якi стискували луку сiдла.
.- Хей, - гукали йому з стiни болгари,- ти слез долу и не чекай да те
смъкнем с кука!
Тодi Василiй махнув рукою, даючи знак iти на приступ, i од'їхав назад
до свого намету, щоб стежити за перебiгом битви.
Ромеї заспiвали бойовий тропар i посунули по зеленiй луцi, тягли великi
дерев'янi плоти, щоб перекрити рiв попiд стiною, везли запряженi кожна
кiльканадцятьма волами пристiннi вежi, несли високi драбини, котили
довжелезнi колоди, щоб по них дертися на стiну, пiдсовували катапульти для
метання камiння, наставляли на браму велетенський таран з залiзною
баранячою головою на кiнцi. Так почалася ця остання битва.
Тридцять шiсть днiв уперто, невiдступне, затято бив iмператор стiну в
Клiдiонськiй клiсурi, слав новi й новi тисячi на приступ, хотiв узяти
болгар голою силою, нiкого не слухав, не пiдпускав до себе, як завжди, не
хотiв нiчиїх порад i намовлянь, все своє життя вiн зборював ворогiв силою,
iнших способiв не знав i не вiрив у них, сила була його святощами, тому
знов i знов велiв бити браму баранячими головами таранiв, довбати її
камнеметами, кидав на смерть новi й новi тагми слухняних своїх воїнiв.
Ночами ромеїв заїдали хмарища комарiв, що вилiтали з Струмешницьких
болiт, у вiйську почалася пропасниця, захворiв сам iмператор, сумно
свiтилися поодинокi багаття в вiзантiйському таборi, харчовi загони не
встигали довозити їжу на таку силу-силенну людей, збитих докупи у вузькiй
долинi.
А в болгарiв на стiнi весело палахкотiли вогнища, клекотiла смола в
мiдних котлах, якi миттю переверталися на голови напасникiв, як тiльки
починався черговий приступ, гам лунали не тягучi пiснi-молитви, як у
вiзантiйцiв, а вiдчайдушнi погуки, сам цар походжав серед захисникiв з
сином Гаврилом-Радомиром i племiнником Iваном-Владиславом, по всьому вже
видно було, що цього разу Василiй розiб'є свою вперту ромейську голову об
болгарську стiну попри його затятiсть, попри його чисельну перевагу,
навiть попри втрату Самуїлом добiрного полку Несторицi, бо марнославний
воєвода, порушуючи царське велiння, замислив узяти Солунь приступом, а не
просто полякати ромеїв, але ж випустив з виду, що до обложених може прийти
пiдмога морем, i вона прийшла непомiченою для болгарiв, у Солунi зiбралася
чимала сила вiзантiйського вiйська, болгари були розбитi вщент, сам тiльки
Несториця з кiлькома недобитками прибiг до царя, схиляючи повинну голову,
яку, як вiдомо, меч не сiче, але й пуття з неї, дурної, мало.
Згодом сталося ще одне лихо. Ромеям удалося притулити до стiни одну
вежу i з верхнього майданчика сипонули закутiв залiзо воїни на стiну до
болгар. Сам цар кинувся туди, щоб зiпхнути нападникiв, мав ще силу в
руках, попри свої сiмдесят лiт, не хотiв уникати найстрашнiшого,
приготований був уже давно, поки ждав василевса, i на звитягу, й на
смерть, тож i кинувся в саму сiчу, хоч як його вiдраювали найближчi, хоч
як утримував Гаврило-Радомир. В бою Самуїла прикривали з усiх бокiв, i все
ж якийсь ромей вихитрився й ударив царя з-за спини по шолому, розкривавив
йому вухо, забив, паморокй. Са-муi'л упав, його пiдхопив син, винiс з бою
i, взявши для прикриття п'ять тисяч воїнiв, швидко поскакав у Струмицю.
Але й це не позначилося на болгарськiй оборонi. Вежу було вiдiпхнуто
вiд стiни, ромеїв одбито, ундiонський перевал так само лишався непрохiдним
для василейса, нiяка сила не могла пробитися крiзь загороду. Поставлену
Самуїлом, але нiяка сила не могла тепер i вiдтягти вiд тої стiни Василiя.
Iмператор не виходив з намету, нi з ким не хотiв говорити, похмуро мовчав,
важко зиркав своїми великими очима з-пiд чорних, де-не-де побитих сивизною
брiв на протокелiотiв, мало їв, ще менше спав, i видавалося, що заповзявся
вiн покласти тут усе своє вiйсько, щоб потiм або ж повернутися до
Константинополя самотнiм, або й самому полягти в Клiдiонi.
Десь у пiдхмарнiй Струмицi в тяжкiй непам'ятi лежав старий болгарський
цар, стверджувалася вельми невчасно пiсня про їе, що "царят болен лежи", -
так рано чи пiзно до кожного приходить та неуникна мить, коли всi справи
свiту вирiшуються без твоєї участi, навiть найголовнiша справа твого життя
розвивається або ж занапащується кимось iншим, i вже ти неспро-можен
будь-що вдiяти, будь-чим допомогти, бо сам ти потрапив на хистку грань мiж
буттям i небуттям i провалюєшся, западаєш у бездоннiсть, з якої ще не
вертався нiхто.
А тут, у Клiдiонськiй клiсурi, в пишному багатополому царському наметi,
прикрашеному iмператорським стягом, 'лежав почорнiлий од пропасницi й
призбираної тридцять лiт проти болгар упертої злостi другий старий
чоловiк, i свiдомiсть тьмарила йому тiльки ота злiсть i чорна ненависть до
великого народу, який не бажав пiдкорятися йому, iмператоровi всiх ромеїв.
А чому той чи iнший народ має пiдкорятися такому або сякому iмператоровi?
Над цим iмператори не задумуються. I вже якщо вирушають вони в походи на
пiдбiй чи загарбання, то не люблять повертатися з порожнiми руками. А вiн
тридцять рокiв невпинно виступав проти Болгарiї i тридцять рокiв
повертався назад майже нi з чим. А ще: його походи щоразу розпочиналися з
тих країв, де колись народився засновник великої Македонської
iмператорської династiї Василiй Перший, через столiття кров Василiя
Першого вiдродилася в жилах Василiя Другого, буйна, дика, зла кров
багрянорадних дiтей, внукiв i правнукiв того молодого македонського
селянина, який прийшов колись до Царгорода босий, з порожнiм мiшком за
плечима i заснув пiд стiнами столицi коло монастиря. Вiн подався до
Царгорода тому, що мати його побачила вiщий сон: як у неї з черева вийшло
золоте дерево, розрослося й укрило тiнню весь їхнiй дiм. Ще не знав, де
знайде те золоте дерево, але був дужий, як дикий звiр, мав невичерпнi
запаси здоров'я, безтурботностi й упертостi, тож i потелiпався аж з-пiд
Адрiанополя до столицi, прихопивши на всяк випадок звичайний порожнiй
мiшок, щоб, за селянським звичаєм, не опинитися з порожнiми руками там, де
можна буде щось увiрвати. I поки вiн спав перед брамою монастиря святого
Дiомида, куди його не пустили навiть ногою ступнути, iгуменовi, який пiсля
трапези теж прилiг спочити, приснилося, що з неба чується неземний голос i
той голос велить йому: "Пiди i введи до монастиря владику земного". Iгумен
прокинувся i звелiв глянути, хто стоїть за монастирською брамою. Йому
доповiли, що там нiкого немає. Вiн знову задрiмав, але тепер, уже з'явився
йому ангел господнiй i повторив тi самi слова: "Пiди й уведи..." Iгумен
сам вийшов за монастирську браму, та, крiм босого молодого здоровила, який
хрiп на сонечку, смачно пускаючи слину з губiв, нiкого не побачив i,
творячи молитву, знову вернувся в свою келiю, сiв за священну книгу, але
знову неждано заснув i побачив самого господа бога, який суворо поглядав
на нього i сказав:
"Пiди й уведи в монастир того, хто спить за брамою, бо то - iмператор".
Тодi переляканий iгумен побiг за браму, розбудив молодого заброду,
поцiлував йому руку i, вклоняючись, запросив до обителi. Там його вдягли в
шовковий одяг, годували найлiпшими стравами, поїли найдорожчими винами,
той пив i їв, материн сон збувався, його мiшок, судячи з усього, теж
згодився; в тi часи нiхто нiчому не дивувався, життя було просте до
смiшного: або тобi могли стяти безпричинно голову, або ж ти ставав
iмператором, мабуть, такою вже химерною була доля тих, хто мав щастя чи
нещастя народитися у великiй державi, бо вважалося, що чим бiльша держава,
тим бiльший безлад панує в нiй, i це, мовляв, од бога.
Простодушний iгумен повiтав молодого босяка, як iмператора, вiн оддавав
йому належну шану впродовж цiлого мiсяця, а той приймав i їдво, i питво, i
шану, той нiчого не вiдав про таку рiч, як докори сумлiння, - раз йому
провiщано стати iмператором, то що мав робити? Тiльки одне - стати рано чи
пiзно iмператором Вiзантiї. Бо хiба ж не надягали задовго до нього
багряної мантiї i не взували пурпурових сандалiй люди такi, як вiн сам,
або й ще упослiдженiшi i нужденнiшi? Юстин був таким самим селянином з
Македонiї i так само прийшов у Царград босий, з мiшком за плечима. Лев
Перший був м'ясником. Лев Iсавр був ремiсником. Лев П'ятий i Михайло
Другий - конюхами у великих вельмож.
Василiй теж почав з конюхування, своїм умiнням приборкувати диких
огирiв вiн припав до серця iмператоровi Михайловi Третьому, згодом вiн
показав, що має не лише залiзнi кулаки, але й залiзну волю, нещадно
розчистив собi мiсце при дворi, став соправителем, а потiм власноручно
вбив Михайла i став iмператором, справдивши материн сон про золоте дерево
i свою мандрiвку до Царграда з порожнiм мiшком, у який тепер убгав цiлу
iмперiю.
Мабуть, обiзвалося все те у Василiї Другiм, пiдхопив вiн порожнiй мiшок
свого великого предка i не мiг тепер повертатися назад до столицi, не
заповнивши того династичного мiшка, бо вже й так витратив на те тридцять
лiт свого життя. Але, успадкувавши вiд свого предка впертiсть i затятiсть,
вiн не мав жодної крихти хитрощiв, на якi той був здатен, якщо й не у
вiйськовiй справi, то бодай у боротьбi за власнi вигоди. Сподiвався тiльки
на силу, брав завжди силою, хотiв i тут вирiшити все тупим биттям у стiну,
i нiхто не мiг вiдраяти iмператора вiд хибного замiру.
Та знов, як тридцять лiт тому пiд Средцем, пробився в iмператорський
намет посивiлий, порубаний у битвах, досвiдчений i вихитрений Никифор
Ксифiя, колись протоспафарiй, а тепер пловдивський стратиг, i смiливо
сказав iмператоровi:
- Тут не проб'ємося. Треба, щоб хтось знайшов обхiдний шлях.
I як там, пiд Средцем, ненависно поглянув на нього Василiй, бо нiхто не
смiв втручатися в задуми василевса, довго мовчав, потiм сказав, i слова
його падали повiльнi i важкi:
- Вiзьмеш мерiю стратiотiв i через чотири днi вдариш болгарам у спину.
Iнакше - будеш ослiплений.
Ксифiя вклонився й вийшов з намету. Вiн ще не знав, чи можна обiйти
Беласицю, чи хоч ящiрка переповзе через це непрохiддя, нiхто не штовхав
його до мелення язиком перед iмператором, але вiдступатися тепер було
пiзно, i вiн повiв п'ять тисяч стратiонiв у дикi гори, а через п'ять днiв
ударив захисникам Самуїлової стiни в спину, i болгари, з якими не було нi
царя, нi царського сина, розгубилися, а тут ще з другого боку водночас
усiм вiйськом пiшов на приступ iмператор, i клекотнява страшної битви
пiднялася з тiсної клiсури до суворих мовчазних вершин, битва була
нескiнченно довга, але ще довший був лiтнiй день тисяча чотирнадцятого
року червня дванадцятого iндикта, до вечора все скiнчилося, хто полiг
убитий, хто виприснув з мертвої ромейської пастки, а багатотисячне
Самуї-лове вiйсько, яке вцiлiло, було затиснуте мiж кам'яною стiною i
Струмешницьким болотом, роззброєне, вiйська вже не iснувало, на мiзерному
клаптиковi политої кров'ю землi скупчилося кiльканадцять тисяч зранених,
знiвечених, змучених, згорьова-них людей, зданих на милiсть переможця.
Торжестiю переможця? Вдоволення вiд виграгiої битви? Зверхнiсть над
поконаними? Можна б перелiчувати безлiч вiдчуттiв, переживаних великими й
малими звитяжцями у великих чи Малих вiйнах i битвах. Але тут iшлося не
про звичайну вiйну, i перемiг у нiй не просто полководець чи володар -
восторжествував заклятий ворог цiлого народу, i нiчого не мав вiн у своїй
понурiй душi, окрiм нез'ясованої, як i його багатолiтня ворожнеча до
болгар, жадоби помсти.
Василiй покликав до себе в намет катепана Куцукуса, що прославився не
так доблестю, як жорстокiстю до поконаних, i про вiщось довго з ним
говорив без свiдкiв, яких завжди намагався уникати, пам'ятаючи слова
полководця Варда Склiра, який багато разiв пробував дiстатися на
iмператорський трон, а потiм, востаннє розбитий Василiєм, прийшов у намет
до iмператора, сивий, майже ослiплий вiд старощiв i важких походiв, i
сказав своєму вороговi i побiдниковi: "Нiкому не довiряйся i лиш
небагатьом вiдкривай свої задуми".
I тої ночi Василiй вiдкрив свiй найлихiший з усiх вiдомих у дiях
Вiзантiї задумiв самому лиш Купукусу, але згодом про нього мав довiдатися
цiлий свiт.
Катепан Куцукус з'явився другого дня в червонiй накидцi поверх свого
звичного одягу, i це показувало, що його наречено главою всiх катiв
ромейського вiйська. Потiм вiн зiбрав пiд свою оруду катiв, присяжних i
просто охочих, взяв у помiч кiлька тагм вiйська, в долинi Ключа розпалено
величезнi вогнища з дубових i букових дров, кати стали коло вогнищ,
засунули в жар довгi мечi, дворогi вила, а воїни вiддiлили вiд полонених
першу сотню нещасних i погнали туди, де їх ждала невiдом'iсть.
Нiхто нiчого не бачив, не розбирав, вiд першого нелюдського крику
здригнулися серця навiть у найжорстокiших ромейських воїнiв, а серед тисяч
полонених прокотилося щось мовби зойк чи стогiн, а там, од вогнищ, один
з-перед одного рвалися болiснi, скаржливi вигуки:
- Майчице! (Мамусю! (Болг.)_)
- Очите ми! (Мої очi! (Болг.)_)
- Изгоряха! (Згорiли!(Болг.)_)
I жахний запах поповз од вогнищ, запах горiлої людської шкiри, вiн
виповнював долину, його вже чули полоненi коло болота, сягав вiн i до
узвишшя, де височiв пишний iмператорський намет i де в оточеннi почту
непорушно стояв ромейський василевс.
Там, коло вогнищ, нещаснi рвалися з рук воїнiв, благали пощади,
проклинали своїх мучителiв, погрожували, а неквапливi кати з спокiйною
дiловитiстю дiставали з вогню розжаренi мечi й вила i штрикали ними
болгарам у вiчi, палили очi старим воїнам i молодим новобранцям,
позбавляли зору i тих, хто вже набачився на дива сього свiту, i тим, хто
не встиг намилуватися Hi небом, нi горами, нi рiками, нi вродливими
дiвочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися коли-небудь
Н,а свiтi?
Коли першу сотню полонених було ослiплено, катепан Купукус, який
порядкував розправою, дав знак одному з катiв, i той останньому доведеному
до нього бранцевi випiк лише одне око. Одноокого штовхнуто до гурту
скорчених од болю i вiдчаю, мався бути тепер поводирем своїм скалiченим
браттям.
.--. Заведи ги на вашия цар, кучето Самуил!
Багато днiв точилася нелюдська розправа в долинi Стру-мешницi, Василiй
вiддав катам чотирнадцять тисяч болгар, сто сорок чотири сотнi воїнiв
Самуїла було ослiплено, i на кожну сотню придiлено одного одноокого
поводиря, i слiпi, виючи вiд нестерпного болю, бо немає тяжчого i дикiшого
болю для людини, анiж бiль вiд ослiплення, розбiгалися по горах i долах,
частина однооких утекла вiд своїх слiпих побратимiв першої ж ночi (вдень
вони втiкати боялися, ще не могли призвичаїтися до того дивного стану,
коли сто дивляться на тебе серед бiлого дня i нiчого не бачать, тому
вибрали для втечi темну нiч), а слiпi, позбавленi помочi, гинули в
чорториях, забрiдали в непрохiднi дебрi, вмирали вiд голоду й спраги,
неспроможнi знайти воду, вмирали вiд ран, вiд спеки, вiд диких звiрiв, бо
були безсилiшi за малих дiтей i не вмiли захиститися навiть вiд бродячого
пса, слiпi розходилися далi й далi, наганяючи жах на всю Болгарiю, вони
минали рiднi домiвки, невпiзнанi й нещаснi, однi й геть,не вiдали, куди й
за чим прямують, iншi заповзялися вiдшукати в своїй вiчнiй пiтьмi царя
Самуїла, сподiваючись, що, може, вiн їх прихистить, пригорне, порятує.
А Самуїл, який трохи вiдiйшов пiслярани i замкнувся на островi в
Преспi, вже почув про василевсову перемогу в Клiдiо-нi, але ще нiчого не
вiдав про ослiплених. Не знав" i про те, як довго й тяжко йдуть вони до
нього, блукаючи шляхами Болгарiї, i коли тисяча чи двi, а може, й десять
тисяч слiпих стало на тiм боцi протоки, що вiддiляла Самуїлову столицю вiд
берега, обiдраних, безпорадних, жалюгiдних, i племiнник Iван-Владислав
прибiг до царя й гукнув, щоб їх гнати геть, Самуїл звелiв:
- Пустiть їх сюди.
Вiн вийшов на берег, щоб зустрiнути першого човна з слiпими, стояв коло
самої води, старий, посивiлий, з погаслим поглядом, мрячив холодний дощик,
але цар стояв без шапки i зболеними очима дивився на своїх колишнiх
воїнiв.
Вони вивалювалися з човнiв брудними, смердючими купами лахмiття,
иглрикритих кiсток, незагоєнi очi їхнi кривавилися, роз'ятрюючи старе
цареве серце, вони оточили свого царя, хапалися за його одяг, намагалися
дотягнутися руками до його обличчя, плакали невидющими очима:
- О царю, татако ти наш, помогни ни, ни тебе сме дошли...
Самуїл простягав до них руки, гладив їхнi зачучвиренi голови, плакав
разом з ними:
- Деца мои, синове мои, войници мои добри, войници мои храбри, народе
мой...
I став на колiна перед слiпими, а потiм осунувся на пiсок i вмер.
Так розповiдають ще й сьогоднi болгари, i так воно й було.
А Василiя Другого прозвали Вулгарохтонос, тобто Болгаробойця, i з цим
похмурим прiзвиськом вiн i ввiйшов до iсторiї i лишився там поряд з усiма
iншими, яких людство дбайливо зберiгає в своїй пам'ятi, видно, для того,
щоб не з'являлися бiльше на землi такi виродки. Однак зарадити цьому,
виявляється, зовсiм нелегко, зло назване втрачає свою силу наполовину чи й
бiльш, але ще не гине.
На цьому можна б вважати скiнченою повiсть про iсторичнi прiзвиська,
якби не Сивоок, який мав необережнiсть народитися саме в цi каламутнi часи
i необачно пхався в самий вир подiй того знавiснiлого столiття.
Вiдгуки битви в Клiдiонськiм перевалi долинули й до монастиря Святих
архангелiв, iгумен Гаврило правив молебнi за побiду над ромеями, молилися
денно i нощно iноки... "Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний,
помилуй нас. Амiнь". Облишено всi щоденнi справи, нарештi, покiнчено з
роздвоєнiстю, яка дивувала Сивоока в iноках: моляться i водночас твердо
стоять на землi, займаються справами земними, носять дрова, випiкають
хлiб, переписують книги, плiткують один про одного, смачно сплять i
солодко впиваються вином, викраденим з монастирських пiдвалiв.
Але нiяк не мiг вiн збагнути, як можуть цi нещаснi iноки вимолювати в
свого бога порятунку для рiдної землi, коли в них бог - спiльний з
ромеями, i десь у ромейських монастирях так само тисячi немитих
чорноризцiв здiймають закудланi бороди до неба i благають того самого, що
й затривоженi болгарськi браття. Що ж то за бог, який умiє слугувати
вiдразу двом ворогуючим народам, i чи справдi вiн такий всемогутнiй, i
хитрий, та меткий, щоб устигав давати i нашим i вашим? I як вiн це чинить?
Крутиться туди й сюди, як гуляща дiвка, чи що? Вiд пророка Iсайї: "Роде
лиходiїв, сини погибелi..." Про кого це? Болгари - про вiзантiйцiв, а тi -
про болгар? Що ж то за святi слова, якщо їх можна повернути, як спис, куди
хочеш, залежно вiд того, в чиїх руках опиниться? Або: "Оце ж годi вам
надiю покладати на чоловiка, що в його тiльки хiба духу, що в нiздрях, бо
й що вiн значить?" А Сивоок звик покладатися саме на чоловiка, на власну
силу, на мiць своїх рук i плечей, йому смiшно було тепер дивитися на
здоровенних бороданiв, що стояли навколiшки в темнiй монастирськiй
церковцi й безпорадно здiймали неспрацьованi руки догори в той час, як
десь їхнi брати билися на смерть з ворогом. А чом би не взяти в цi ведмежi
лапи сяку-таку зброю чи й просто дрючок та не гайнути туди, де кипить
битва, й собi? Життя вже давно навчило Сивоока не стояти в очiкуваннi
перебiгу подiй, знав твердо, що завжди треба втручатися самому, кидатися в
саме вировиння, пхатися у саме пекло бою й змагань, бо тiльки там справжня
воля, справжнiй розмах для сили, тiльки там вiдчуваєш себе живучим i
несмертельним.
Вiн став нишком намовляти декого з iнокiв дременути з монастиря, сам не
вiрив у свої намовляння, та вийшло, що iноки тiльки й ждали -поштовху
зовнi, їм саме не стачало такого свавiльного чоловiка, як приблудний рус,
вони охоче пристали до думки покинути сподiвання на бога та спробувати й
самим прислужитися землi, що їх спородила i дала їм силу. Звiсно, Сивоок
мiг би податися за далекi гори й сам, вiн легко вмовив своїх перших
знайомих Тале i Груйо, але хотiлося вирвати з тихої обителi якомога бiльше
здорових iнокiв, бо хоч i сам просидiв тут пару лiт, так i не змiг
призвичаїтися до того, щоб розтрачувати молоду силу в такий дивний спосiб.
Вiн казав одному:
"З тiєю силою, чоловiче, можна розiгнати цiлу сотню ромеїв!" Казав
другому: "А мав би я таке гостре око, як у тебе! Казав третьому: "Хiба ж
знає хто лiпше за тебе гори!" Припрошував четвертого: "А вип'ємо, брате,
та й гайнемо собi!" Ще iншому пропонував: "Ану ж поборемося, хто зверху,
того й слухатися!" А того просто лякав: "Доберуться ромеї й сюди, попалять
вав i потопчуть. Чого ждати!"
Може, хто й донiс iгуменовi про Божидаровi намовляння, але отець
Гаврило не втрутився вчасно, вдав, що нiчого не помiчав, i ключник
монастирський, отже, змушений був теж не зауважувати зникнення запасiв з
комiр, бо й що значив якийсь там шматок солонини, коли загрожена була цiла
Болгарiя!
Отак i зiбрав Сивоок-Божидар iнока до iнока i тихого теплого досвiтку
вивiв свою братiю за монастирську браму i вперше за два роки знов був на
волi, мiг ще раз пройти по тих самих тропах, якими добирався сюди, але
тепер уже не наослiп, а ведений визначеною метою i не сам, а з цiлим
товариством вiдчайдухiв, приготованих на все добре й зле.
Одягненi в шкури, в грубi вовнянi або полотнянi дрехи, з шкiряними
високими клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взутi в
косматi опiнцi, а то й зовсiм босi, озброєнi сяк-так - саморобними
списами, важкими палицями, двома чи трьома на всiх мечами - вони побiгли
по горах так нагально, неначе саме їм належало вирiшити наслiдок
найбiльшої сутички покiж вiйськами ромеїв i болгар. Вони майже не спали,
їли на бiгу, в несамовитому поспiху припадали до води, коли траплявся по
путi струмок, квапилися далi, пiдганяючи один одного покриком:
- Вървете, вървете, люди божи!
Та хоч як поспiшали, однаково запiзнилися, щоб стати бодай чимось у
помочi захисникам Клiдiону, а з монастиря вибралися завчасно, а то й
зовсiм надаремно, бо, не вiдаючи, йшли назустрiч власнiй загибелi.
Бо вже вершив у долинi Струмешницi свою дику помсту Василiй Другий, i
вже першi сотнi слiпих ударилися в розпуцi в рiднi гори, i згодом
кiльканадцятеро вцiлiлих чудом добереться до глухої обителi Святих
архангелiв, i отець Гаврило прийме їх на мiсце блудних своїх синiв, що
втекли в невiдомiсть, i через багато лiт пролине чутка про дивний монастир
у непрохiдних горах, монастир слiпих iнокiв, але не про те мова.
Василеве послав до Царграда гiнцiв з вiстю про перемогу над болгарами,
а за ними спорядив ще нових гiнцiв з новелою до брата Костянтина i до
жителiв Константинополя, що починалася так: "Наша царственiсть Василiй
Другий, iмператор ромеїв, брат iмператора Константина, всiм, хто прочитає
або вислухає цю новелу, шлю наше повiтання..."
Далi василевс повiдомляв, що на вiдзнаку своєї великої перемоги вiн
посилає жителям царственого града тисячу полонених варварiв, якi повиннi
бути ослiпленi другого дня по тому, як приведенi будуть до столицi, на
Амастрiанському форумi, згiдно зi звичаями, а також з "Книгою церемонiй"
iмператора Константина Багрянородного, i хай це буде найбiльшим трiумфом
для жителiв царственого града i вдячнiстю для доблестi вiйська, що адобуло
для Вiзантiї жадану перемогу, освячену богом.
Так п'ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши чотирнадцять тисяч
своїх товаришiв на ослiплення в долинi Струмешницi, вирушила в далекий
похiд, в кiнцi якого чекала їх нелюдська покара, але про те нiхто з них не
знав, а хто й здогадувався, то вiдганяв од себе лихi думки, бо людинi
завжди хочеться сподiватися лiпшого i не вiрить вона в смерть навiть тодi,
коли стоїть у ямi або пiд зашморгом шибеницi.
Начальником ромейської тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено
Сiрiйця Комiскорта, чоловiка дрiбного тiлом i душею, лихого вдачею i
заздрiсного до всього на свiтi. У походах вiн вершив роль наглядача
стратигового намету, в битвах нiколи прямої участi не брав, отож не брав
нiколи й здобичi, а тiльки лiчив та дiлив уже здобуте, ковтаючи слину на
чуже i задихаючись од злостi й заздрощiв. Маленьке сухе його личко обросло
до самих очей i до невисокого лоба цупким колючим волоссям, з-пiд того
волосся видобувався так само колючий голос, i якби можна було вилущити з
Комiскорта душу, то й душа його неодмiнно мала бути колючою, мов їжак або
ж отой залiзний трибол, що його кидають пiд копита кiннотi, щоб ранити
коней.
Комiскорт вельми пишався своїм дорученням, яке йшло од самого
василевса, вiн затямив собi тiльки одне: до столицi треба привести рiвно
тисячу болгар - нi бiльше нi менще. Тому головне його заняття впродовж
усiєї путi полягало на безперервнiй лiчбi полонених, їх перераховували
вранцi й удень, увечерi й уночi, перед тим, як допустити до струмка, щоб
напилися води, i пiсля того пильнувати болгар, власне, було зовсiм
неважко, бо на кожного полоненого припадав озброєний воїн, кожен ромей,
лягаючи спати, прив'язував болгарина до себе ремiнням, яке всi вiзантiйцi
завбачливо брали з собою, ще вирушаючи на вiйну, бо завжди сподiвалися
захопити собi невiльникiв так само, як набити повну шкiряну торбу
коштовними речами, ремiняччя у ромеїв було мiцне-премiцне, вмiло
розставленi охоронцi нiколи не спали, Сiрiйцевi Комiскортовi, здавалося,
не слiд би й турбуватися за цiлiсть своїх бранцiв, а бiльше дбати за те,
щоб якомога швидше, коротшими шляхами видобутися десь до Пловдива чи
Адрiанополя, а там уже й до Царграда, де вже готувалося все для велелюдних
торжеств, для небаченого трiумфу вiзантiйської зброї.
Але чи то багато було тяжкопоранених серед полонених, чи занадто
жорстоко поводилася охорона з бранцями, але незабаром Комiскортовi
доповiли, що до тисячi не вистачає кiльканадцять чоловiк.
- Де подiлися? - проскрипiв Сiрiєць.
Йому перелiчено, де i як, вiд яких ран хто сконав, кого добито, бо
неспроможен був пересуватися. Ну, так. Але ще за кiлька днiв виявилася
нестача трьох полонених, що зникли невiдь-куди i як. "Втекли!" - пiнився
Комiскорт, хоч сам не вiрив, що будь-хто мiг утекти з-пiд такого пильного
стереження. Адже подумати тiльки: один на одного! Всi полоненi зв'язанi.
Голоднi й виснаженi до краю. Окрiм того, не мають куди втiкати, бо скрiзь
- ромейська сила. Болгарiї вже нема. I все-таки втекли. Спершу двоє, там
троє, згодом ще один. Виходило, що чоловiк може втекти звiдусiль. Тисяча
вся не може, але три-чотири завжди знайдуть спосiб визволитися.
Комiскорт зiбрав своїх пентеконтархiв, лохагiв i декархiв i коротко
звелiв:
- Тисяча не може порушуватися. Добирати до тисячi перших болгар, якi
попадуться пiд руку. Важливе число. Бiльше нiчого.
Вiн ошкiрився, зуби в нього теж були гострi, як у рисi.
I ще того дня Сивоокова дружина зiткнулася з сумним походом. Iноки
пробиралися не самим шляхом, а трохи осторонь i, певно б, поминули
полонених, але один з iнокiв нюхливо повiв лицем навпроти вiтру i сказав:
- Миризмата н-а човека отдалеко се усеща...
А за якийсь час вони й справдi побачили внизу, на одному з закрутiв
великого царградського шляху, важку хмару куряви, що повiльно просувалася
їм навстрiч.
- Пiду погляну! - рвонувся туди Сивоок.
- Ще те убият, - спробував притримати його Тале.
- Не так воно просто - мене вбити! - засмiявся Сивоок, виважуючи пудову
сучкувату палицю, якою мiг би звалити коня.
Але йому не довелося йти на розглядини, бо передня вiзантiйська
сторожа, яка вже мала наказ подавати знак, як тiльки помiтить бодай одного
заблуканого болгарина, зауважила монахiв, i на гору подерлося звiдусюди з
сотню запеклих ловцiв на людей. Недосвiдченi й простодушнi iноки не дуже
прислухалися до тривожних покрикiв Сивоокових, збитою, безладною купою
вони кинулися в один бiк, потрюхикали вниз, сподiваючись, що той, хто
бiжить униз, завжди набере бiльшого розгону, щоб проскочити повз того, що
дереться вгору, але вийшло так, що вiзантiйцi опинилися i над ними, i з
одного боку, й з другого, а внизу вже пiдтягалася на шлях уся Сiрiйцева
тисяча, з якою годi було й думати змагатися; мiсцевiсть нагадувала
величезний сiрий полумисок, нiде сховатися, нiкуди втекти, скрiзь тебе
видно, людина серед голого, мертвого камiння, мов муха на мисцi, але муха
може хоч злетiти. А що може людина? Не було ради, бiднi iноки заметалися в
безвиходi, вони забули й про свою якусь там зброю, i про свою силу, тiльки
Сивоок мужньо вдарився на ромеїв, сподiваючись пробитись, i таки звалив
кiлькох, i вже здалося йому, що втече й од ромеїв, од яких ще не
доводилося йому втiкати; але тут набiгло вiдразу кiлька десяткiв
розiзлених, заслинених бороданiв, Сивоока вправно перечепили ремiнним
зашморгом, вiн упав, а зверху навалилася цiла купа задиханих, спiтнiлих,
диких од ненавистi людей. Його скрутили ремiняччям, звели на ноги, вiн
легко розтурив самими плечима всiх, як тiльки став на ноги, тодi
вiзантiйцi прихитрилися прив'язати його до двох довгих дубцiв i так повели
вниз, мов лютого, страшного в своїй силi звiра.
Першу здобич треба було показати самому Комiскорту, той сидiв верхи на
конi, на головi, хоч нестерпно пекло сонце, мав залiзний золочений шолом з
бiлою гривою, i ото тiльки й було на ньому бiлого, а решта чорне,
їжакувате, вiдворотне.
- На колiна! - гукнув Сивооковi хтось iз ромеїв, що знав
по-болгарському, i чорний їздець ошкiрив гострi, бiлi аж до синяви зуби,
вдоволений швидким виконанням свого велiння, а Сивоок тiльки глянув на
нього - i вiдвернув голову, i побачив, що ведуть до нього так само
скручених ремiняччям його товаришiв, нещасних iнокiв, у високих клобурцях,
у вовняних i полотняних подертих дрехах, нещасних i упослiджених, i тодi
вiн знову смiливо поглянув на чорного колючого вершника а мовив:
- Аз падам на колена само пред бога!
- Вiн не болгарин, вiн не болгарин!-- закричали iноки, добiгаючи до
Сивоока, сподiваючись визволити бодай свого руського побратима, але
Сивоок-Божидар, злякавшись раптом, що ромеї послухають iнокiв i вiдпустять
його, гордо пiдвiв голову й гукнув:
- Чому б то я не мав бути болгарином! Болгарин єсьм! Болгарин!
1965 РIК
ВЕСНА. КИЇВ
Ще один такий день, i буде вальми погано.
П. Пiкассо
Цього року в Києвi було вiдкрито виставку московських художникiв.
Вiдкривалася вона у Республiканському виставочному павiльйонi, який ще
кiлька рокiв тому був гаражем, а до революцiї, здається, слугував як
каретний сарай для Iнституту благородних дiвиць; потiм якийсь розумний
чоловiк здогадався, що в такому мiсцi все ж таки грiх держати гараж,
машин.i звiдти вивели, прийшли проектувальники i всi, хто там потрiбен, а
пiсля них будiвельники довго щось там мудрували, долiпили до колишнього
гаража якийсь фронтончик, якiсь навiть колони, що вже й геть було смiшно,
але всерединi вийшло дуже гарно примiщення з скляною покрiвлею, з
просторими залами, i вже тепер усi й забули, що тут колись було, зате всi
знають, де виставочний павiльйон, i там частенько бувають речi досить
цiкавi.
Звичайно ж, Борис Отава пiшов на вiдкриття виставки, товпився в юрмi
нетерплячих, слухаючи короткi, як завжди в художникiв, промови, дивився,
як мiнiстр перерiзає стрiчку, як розводить гостинно руками, закликаючи
всiх: "Друзi мої, запрошуємо вас...", потiм ходив по залах, дивився
картини, що но вiдiбрало в нього багато часу, здається, стояв отам
знадвору й слухав промови довше, анiж ходив тепер пв залах, бо звик
вiдразу знаходити на кожнiй виставцi рiч, яка чимось вражала, ще здалеку
вирiзняв її з решти, обходив з усiх бокiв, дивився то звiдти, то звiдти;
дiяла така рiч на нього неоднаково: або ж дратувала, або ж. вдовольняла,
пiсля того мерщiй пробiгав туди .й сюди, ще раз на прощання повертався до
роботи, яка чимось звернула на себе увагу, - i по виставцi.
Художники завжди лишаються самi собою. Однi все життя малюють паруси,
мабуть, щоб нагадати про нестримнiсть вiтру, який несе нас кудись далi й
далi, другi, мовби для спростування вiдомої приказки про торiшнiй снiг,
все малюють собi снiг, тi зображають коней, а тi - жiнок. Так само й
виставки, уподiбнюючись до художникiв, набули певної сталостi, на кожнiй
неодмiнно побачиш литкастих доярок, що, попiдтикувавши ряснi спiдницi,
позують художниковi, стерильно бiлих медсестер з рум'янцями на щоках,
монтажникiв, картинно разташованих,на самих кiнчиках сталевих конструкцiй,
знайдете там гори в нестерпних барвах i море, автори якого марно
конкурують з Айвазовським, зустрiнешся там i ще з деякими обов'язковими
сюжетами, що мандрують з виставки на виставку вперто й-невтомно, але вже,
мабуть, годi, бо перелiк можна продовжувати без кiнця.
Борис проскочив повз етюди московських художникiв, що мало чим
рiзнилися вiд етюдiв художникiв київських, трохи помилувався акварельками,
якi називалися "Моя московська вуличка", але для серця навсправжки нiчого
не знайшов i подум-.ки пошкодував за марно згаяним часом. Везти аж iз
самої .Москви - i не привезти нiчого! Але вчасно схаменувся, бо на
виставцi щось таки було цiкаве для людей, а вiн у загальнiй лiк не йшов,
вiн мав смак зiпсований, був пересичений мистецтвом, напханий ним по саме
нiкуди; людина, яка пробує вмiстити в собi мистецтво свого народу за
тисячу рокiв, неодмiнно вибивається з нормального сприймання, це вже
якийсь збоченець, якась аномалiя, отож йому лiпше забиратися мовчки звiдси
i не псувати настрою нi самому собi, нi будь-кому iншому, бо якщо вiн
поштовхається тут, то зустрiнуться знайомi, почнуть розпитувати, що i як,
вiн щось ляпне рiзке, i назавтра знов казатимуть: "Там отой Отава
таке-е..."
Iшов до виходу з останнього залу. Попереду в кутку, в най-темнiшому
мiсцi, спинами до нього стояло зо три чи чотири юнаки, вiн не звернув на
них уваги, то могли бути навiть його студенти, яких вiн одпустив з лекцiї,
щоб тi вiдвiдали виставку, але тепер це не грало нiякої ролi. Коли майже
порiвнявся з ними, юнаки розступилися i спокiйно пiшли собi далi вздовж
стiн, а на мiсцi, яке вони затуляли своїми спинами, пiд величезним
мальовидлом з хвацькими монтажниками (на нього Отава просто не дивився)
зовсiм непомiтна вiдкрилася раптом невеличка картинка в скромнiй рамцi з
погано обструганих паличок, щось там зелене, жовте, червоне на
прямокутнику полотна, якiсь недбало кинутi фарби, видно, справдi
недовершений етюд, шкiц до чогось або й просто кiлька помахiв пензлем -
чого не буває на виставках, а ще коли вони звiдкись привезенi, а ще коли
привезенi з мiста трохи бiльшого до мiста трохи меншого i рукою якогось з
авторiв мимоволi водить почуття зверхностi, бо художникам (посереднiм,
звiсно) завжди чомусь здається, що чим у бiльшому мiстi вони мешкають, тим
i самi стають бiльшими.
Отава пiдiйшов ближче до того кутка, глянув на етюд. Там таки щось
було. Вiн став i зовсiм упритул, бо в кутку було таки темнувато, а етюд не
вiдзначався розмiром i виразнiстю, автор мовби навмисне змазав усе, як у
модернiй фотографiї, щоб не всяк i розiбрав, що воно там i як замальовано.
Розмазано - зеленi лапи велетенської сосни, а може, кедр - це в самому
рiжку картини, видно, для створення мiсцевого колориту. Ще "для колориту"
десь на задньому планi з-помiж вiття визирає щось гостре - чи то кран, чи
сталева конструкцiя, одне слово, будiвництво. Власне ж, на етюдi зображено
внутрiшнiсть великого намету. Нiч. Кiлька лiжок. Намет, видно, для дiвчат,
бо на лiжках, укритi по саме пiдборiддя, дiвчата, жодна з яких не спить,
бо й як тут спатимеш, коли в кожної на лiжку, поверх ковдри, в куфайках i
в валянках лежать здоровеннi хлопцi, що прийшли чи то залицятися, чи то
женихатися, чи то вимагати любовi, на пiдошвах валянок у них ще снiг,
видно, прийшли вони всi разом, змовившись, щоб веселiше й охочiше було,
один навiть не здогадався скинути бодай шапку i лежить, наче вбитий на
фронтi солдат; немає хлопця лише на одному лiжку, але й дiвчини там теж
немає, вона в самiй тiльки нiчнiй сорочцi, боса, зiщулившись од холоду,
переляку й обурення, стоїть коло стовпа, який пiдпирає намет, i рука її на
вимикачевi, тiльки-но клацнув вимикач, лампочка, що самотньо висить на
скрученому шнурi, засвiтилася, осяваючи похмурим жовтаво-червонястим
свiтлом цю дивну, страшну в своїй невигаданостi картину.
Отава глянув на пiдпис. Чорнi, хапливо розмазанi лiтери: Тая Зикова.
Жiнка. Жiнки завжди правдивiшi, вони ближче стоять до речей остаточних -
народжень, умирань, через те їм не властива чоловiча обережнiсть i
намагання приховувати навiть те, чого не слiд приховувати. Однак ця жiнка
була розмашисто смiливою. Жорстокою. Нещадимою. Ось. Дивiться! Знайте! Не
заплющуйте очей! Не вiдвертайтеся!
Борис вiдiйшов трохи назад - етюд втратив свою виразнiсть, був просто
барвною плямою. Його слiд дивитися лише зблизька. Але знов у той куток
пропхалося кiлька юнакiв i дiвчат, знову зсунулися докупи спини i стояли
довго так, а Отава стояв позаду й думав, що, мабуть, отут не раз i не два
отак зсуватимуться юнацькi спини, i, може, отой клаптик закиданого фарбами
полотна чогось навчить усiх, хто до нього пiдiйде, i хоч прихильникiв
моралiстики в мистецтвi частенько гудять, але нехай - професор ладен був
стати моралiстом заради того дивного своєю неприкритою правдою етюдика,
написаного невiдомою для нього художницею.
Iшов додому поволi. Над Хрещатиком тремтiв прозорий травневий вечiр.
Перламутрова просвiтленiсть. Безлiч святково одягнених людей. Тепер завжди
на Хрещатику безлiч гарно зодягнених людей, мовби тут триває вiчне свято.
Бульвар пiднято над рiвнем вулицi, i коли спостерiгаєш знизу за тими, хто
прогулюється вгорi по бульвару, то здаються вони всi нереально
видовженими, нiби на картинах Ель Греко. Будинки кольору свiтлої глини,
трохи поцяцькованi, але, може, так i треба. Все це якось дивно пасує до
непередавано нiжної просвiтленостi, в якiй купаються i витребенькуватi
будинки, i зеленi дерева у блiдо-рожевому цвiтiннi, i святковi люди.
П'ять рокiв тому тут була одна досить вiдома iноземка зi своїм ще бiльш
вiдомим чоловiком. Отава, тодi ще доцент, показував їм Софiю, вони кивали
головами: "Так, так, о так, це справдi..." Кивали головами й на Хрещатику,
слухаючи про руїни i вiдбудову, коли ми були голi й босi, голоднi й
холоднi, а все ж таки вiдновили цю вулицю в пишнотi й закоханостi. Згодом
iноземка прислала Отавi свої двотомнi мемуари, що кiнчалися меланхолiйним
пасажем про марнiсть людської досвiдченостi, про скороминучiсть усього
прекрасного, що ти напризбируєш за життя. Вона писала: "Але те неповторне
зiбрання, все, чого досягла сама, з усiєю логiкою i з усiєю випадковiстю -
пекiнська опера, арени в Гуельвi, кандомбль в Байї, бархани в Ель-Уед,
алея Вабансiя, свiтання Провансу, Кастро, промовляючий до п'ятисот тисяч
кубинцiв, сiрчане небо над морем хмар, багряний мiсяць над Пiреєм, червоне
сонце, що пiдiймається над пустинею, Торчелло, Рим - всi тi речi, про якi
розповiдала, i всi iншi, про якi не говорила, - все те нiколи, нiколи не
вiдновиться. Аби ж принаймнi додало багатства землi, якби дало початок...
Чому? Узгiр'ю? Ракетi? Але нi, нiчого не буде". А за два десятки сторiнок
перед цим сумним закiнченням сказано про Хрещатик: "Головна вулиця -
суцiльний великий кошмар". Мабуть, i про Софiю та жiнка написала б щось
рiзке й несправедливе в своїй самозакоханостi, але не могла цього зробити,
бо Софiю вже освячено дев'ятсотлiтнiм визнанням, а неписанi правила
споживацько-мистецького снобiзму наказують схиляти голову перед тим, перед
чим схилялися або схиляються всi. А що е мистецтво? Чи тiльки звичне,
усталене, канонiзоване, занесене до всiх каталогiв, чи неодмiнно нове?
Адже все колись було новим, все мало свiй початок. А з чого починається
мистецтво? Чи не з протесту? Проти природи. Проти бога. Проти власного
безсилля. Проти нiкчемностi. Апологетика прикiнчує мистецтво.
Розцяцькованiсть чужа людському єству. Мовби вiртуозна iмпотенцiя. Але...
Протест має бути пiдкрiплений талановитiстю. Протестуючи, треба
запропонувати щось навзамiн. А не просто голий викрик, хай хоч i
найщирiший. Вiд жiнок, на жаль, це iнодi можна почути. Жiнки ближче до
речей остаточних... Ага, вже думав про те... Але справдi так воно є. Одна
з'явилася на Хрещатику, щоб дописати свої мемуари, об'їздила весь свiт,
нiчого не вiдкрила нового, топтала тисячолiтнi стежки пiлiгримiв i
глобтротерiв: Пiрей,. Прованс, червоне сонце над пустинею, фараонiв i
легiонiв Цезаря, римськi форуми, бра-зiльськi гiтари... То й що? Розiзлена
браком власної оригiнальностi, вирiшила кинути бодай щось. Ах, ви
захоплюєтеся своїм Хрещатиком? То майте ж: "Суцiльний великий кошмар".
Дяка! Ви маєте свою меланхолiю, ми маємо Хрещатик. Так само було колись,
може, й з Софiєю, однак усi меланхолiки повмирали, а Софiя стоїть. Тодi ще
одна: ага, ви всi марите новобудовами, героїзмом, пiднесенням,
незвичайнiстю? Ось вам нiч на новобудовi! Маєте! Гадаєте, просто викрик
розiстеризованої жiнки? Не так злегка!..
Завжди важко добратися до правди. Вiн iшов напролом, за це його
прозвали скептиком, всiмздавалося, що вгн... Але менше про це.
Вдома його нiхто не ждав. Баба Галя давно вмерла. Батька нема. Знайшов
по вiйнi матiр, але вона виявилася впертою, як i син, не захотiла
повертатися туди, звiдки колись сама втекла. Жив у величезнiм батькiвськiм
помешканнi, серед книжок, раритетiв (iкон не було, їх вивiз Адальберт
Шнурре так само, як вивiз усю колекцiю з київських музеїв, i знайти
краденi скарби так i не вдалося), над Отавою пiдсмiювалися: дивак, старий
парубок, засохне коло своїх фресок i мозаїк... Зате на його лекцiї
збiгалися студенти з усiх факультетiв, як бувало колись на батьковi
лекцiї. Очевидно, перейшло йому в спадок.
Сiв за стiл у великому, набитому книжками кабiнетi, трохи посидiв, поки
стемнiло, запалив свiтло, став готуватися до завтрашньої лекцiї. Завжди
готувався, хоч знав усе навилiт. Скажiмо, мiг би цiлий рiк читати
студентам про Сивоока, снувати здогади, описати епоху з усiма деталями,
реалiями, в усiй дикостi й мальовничостi. Мiг би... Але не смiв. Поки не
викiнчить початого батьком, заповiданого ним у ту нiч їхньої розмови пiсля
батькового повернення з гестапо, не має права бодай уривок, бодай слово
комусь... Та й навiщо? Студентам треба викладати тiльки незаперечнi факти.
Мiнiмум коментарiв. Тiльки натяки. Щоб училися самi робити висновки. А якi
факти про Софiю? В лiтописi Нестора один рядок: "В лето 6545 заложи
Ярослав город великий Кыев, у него же града суть Златая врата: заложи же и
церковь святыя Софья, митрополью..." Бiльше нiчого. Тепер дев'ятсот рокiв
здивувань i здогадiв.
Ось останнє, що вiн принiс до своєї самотньої батькiвської квартири.
Iсторiя мистецтв Антонiна Матейчика. Нiмецькою мовою. Прекрасне видання,
пречудовi iлюстрацiї. Звiсно, є й про нашу Софiю: "Пiд час князювання
Ярослава Мудрого в центрi нових мiських кварталiв Києва споруджується
собор св. Софiї (1037) з умiлим застосуванням часткових бароккових форм.
Софiйський собор засвiдчує нам, що руська церковна архiтектура вже з
самого початку вiдрiзняється вiд вiзантiйської". Отак. "Часткове
застосування бароккових форм". Тобто київськi майстри застосовували
барокко вже тодi, коли його ще не було на свiтi, за кiлька столiть до
появлення цього стилю? Чудасiя? Обмовка? Термiнологiчний дивогляд?
Звичайно, можна прочитати на лекцiї таку цитату й потiм сорок хвилин
кепкувати з автора. Але можна й iнакше. Просто не змiг автор знайти
вiдповiдного слова для окреслення зробленого нашими майстрами. Таке було
нове, незвичне для цiлої Європи, так випереджало час, що аж через
кiлькасот рокiв з'явилося слово, але його стосували тодi вже десь до
iншого; Софiйський собор опинився на узбiччях мистецьких шляхiв, про нього
згадали й здивувалися. Бо виявилося, що ще на початку одинадцятого
столiття в Києвi невiдомi митцi знали таке, що й не снилося Європi, знали
барокко!
Поки Отава сидiв I роздумував над сторiнкою з "Iсторiї" Матейчика, рука
йому машинально виводила на чистому аркушi якiсь лiтери. Зачудовано глянув
на те, що писав. Тая 3икова... Зиковатая... Зиковатая... Ага, художниця,
що виставила той розкричаний i дуже недовершений етюд. Прiзвище знайоме.
Десь чув. Ну, звичайно, Зикова - є така спiвачка. Яке йому дiло до
спiвачок, йому, старому парубку? Але справа не в прiзвищi? А в чому ж?
А рука й далi виводила, групуючи слова в химернi комбiнацiї:
Тая Зикова.
Т. Аязикова.
Таязик Ова (щось екзотичне, мов Iма Сумак або що).
Т а язи ко в А. (Чоловiк? Справдi, якийсь чоловiк маскується пiд жiнку,
щоб кинути шмат голої правди?)
Та Язикова (тобто та, що показує язика. Що таке . мистецтво? Це
показування язика комусь? Як колись Феофан Грек. А кому показував язика
Толстой?)
А потiм рука записала, мов перо сейсмографа при однакових коливаннях
земної поверхнi: Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая... Прiзвище
згубилося; та й не грало тенер ролi жодне прiзвище, важило саме iм'я -
Тая. Адже та Тая з приморського мiста, з холодної приморської ночi теж
була художниця? I гора чистих полотен у неї в кiмнатi. I сльози розпачу.
Бо не могла серед курортних красивостей покласти бодай мазок на свої
заготовленi холстини. Справдi, не могла, якщо вона така. Але звiдки вiн
знає, що це її робота? Чорти його бери, на те ж вiн iконограф, iконолог i
як там завгодно! Зiставивши всi факти... Якi факти? Просто чомусь
здригається рука i без кiнця вимальовує те саме. Вiдкинув один аркуш, взяв
другий, знов те саме, знов: Тая, Тая, Тая... Вiдчуваючи, що збожеволiє,
якщо не вигадає чогось, щоб припинити це безглузде писання, подзвонив до
товариша, з яким часто грали в шахи: "Є два - Є чотири". - "Голубчику, -
зiтхнув той, - у дружини сердечний приступ. Викликав оце швидку допомогу,
жду". - "А що роблять тi двiстi мiльйонiв, якi не мають телефону?" - не
зовсiм доречно спитав Отава. "Вони обходяться без швидкої допомоги так, як
ти обходишся без дружини", - вiдповiв йому товариш. "Ти не був на
виставцi?" - спитав його Борис. "На якiй?" - "На художнiй". - "Ти ж знаєш,
що я вiдвiдую лише виставки товарiв народного споживання, бо я єсть
народ", - засмiявся товариш. "Даруй за турботи", - сказав Отава. "А може,
ти прийшов би до мене? - запропонував товариш. - Воно, правда, в твоїх
професорських хоромах в шахматишки краще гуляти, але й у моїй
короткометражнi нiчого. Жiнка засне пiсля уколу, а ми зачинимося собi на
кухнi i так потихеньку, не стукаючи фiгурами... То як? А вже настукаємося
iншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?" - "Мабуть, прийду", - сказав
Отава, якому нiкуди було подiтися з своїм божевiльним бажанням до ранку
писати одне-єдине слово: Тая, Тая, Тая...
А вранцi треба було на лекцiї. Щось там казав студентам, без запалу,
без пристрастi, звичайнiсiнька академiчна лекцiя. Бо й справдi: Софiя
нiкуди не втече, стояла дев'ятсот рокiв, ще стоятиме, можна про неї багато
мовити, можна й мало, а можна прожити день i без неї... Його батько вiддав
вивченню цiєї святинi все життя, власне, й загинув заради Софiї, але хто б
же то порiвнявся професоровi Гордiєвi Отавi у високостях його духу? А вiн
тiльки син. Сини йдуть або ж далi за батькiв, або й нiкуди не йдуть, всяко
буває... Але дорiвнятися? Нi, нi...
Пiсля дванадцяти вiн майже побiг до виставочного павiльйону. Так нiби
мiг вiдчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цiлу нiч.
Прожогом ускочив до залу, в якому вчора мало не прогавив дивного
етюдика, глянув у той куток, знову як i вчора, наткнувся поглядом на тiсно
зоунутi спини, рiшуче попростував туди, брутально вдерся помiж тих, що
стояли, розхилив їх, розштовхав, вискочив наперед усiх i... Радо б
вiдступив назад i втiк свiт за очi, але позаду тепер стояли тiсно тi, кого
вiн тiльки-но розворушив, стояли мовчки, осудливо, той осуд адресовано
було лише йому самому, вiн сам себе принiс у жертву, а їм, видно, конче
потрiбна була жертва, вони ждали її, отак стоячи й закриваючи цей куток
виставочного залу, куток, де вчора висiв маленький, галасливий своєю
оголеною правдою етюдик, а сьогоднi не висiло нiчого, тобто величезна
ляпанина з монтажниками так само займала всю стiну вгорi, але внизу, де
вчора крiзь недбало накиданi мазки злякано споглядало дiвча в довгiй
нiчнiй сорочцi, сьогоднi було пусте мiсце. Як у приказцi: кружало - де
лежало. Спантеличений Отава дурнувато всмiхнувся i справдi не знайшов
нiчого лiпшого, як уголос повторити приказку:
"Кружало - де лежало..."
I тiльки потому побачив людей, що стояли пiвколом, замикаючи його в
цьому просторi, i впiзнав одразу двох, яких уже знав, i знов у нього було
бажання втекти звiдси свiт за очi, але знову змушений був тiльки
переступити з ноги на ногу i вже зовсiм дурнуватим голосом промовив:
- Здрастуйте, Таю, а я й не...
Бо там стояла вона i дивилася на Отаву своїми рiзнобарвними очима i в
найдальших глибинах тих незвичайних очей витекрювався лиховiсний посмiх.
- Це ви? - сказала вона голосом, що не вiщував нiчого доброго. - Ах, я
й забула, що ви тут головний, спец... знавець, - навмисне поставила
наголос на "а", щоб показати, що вжила обрубане слово, - прийшли
пересвiдчитися, чи виконано вашi рекомендацiї? Що ж, можете...
- Я не знав, - знову повторив Отава, ще бiльше розгублюючись вiд
присутностi Таї i вiд того, що етюд належав їй, i вiд того, що хтось
звелiв прибрати етюд, аби не дратував вiдвiдувачiв своєю жорстокою
правдою, i ще вiд присутностi тут чужих, невiдомих людей, якi дивилися на
Отаву осудливо, нищiвно, так нiби саме вiн розпоряджався виставками i
органiзував громадську думку...
- Сi-сi, - просвiтило коло нього, - старий, ми од вашого Києва нiчого й
не ждали..,
Аж тодi, нарештi, Отава впiзнав чотирикутного поета Диму, того самого,
що тодi, в кiмнатi з великим вiкном, яке виходило на море... Як же це так?
Чому знову цей Дима там, де вона, Тая? Бiгла тодi з а ним, стукали її
пiдбори по бiлих кам'яних плитах, вистукували мелодiю зближення, чарiвний,
незабутнiй звук поспiху... А тепер знов коло неї цей чотирикутний, як
шафа, надутий нездара!
- Я справдi нiчого не знав, - ще раз повторив Отава, i, мабуть, Тая
повiрила йому, бо лиховiснi вогнi в її очах зникли, вона подала Борисовi
руку i втомлено мовила:
- Знайомтеся. Це все мої друзi. З Москви.
Звiсно, було там два чи три художники. Безiменнi, але генiї, видно з
усього. Перегризуть горло, аби тiльки був привiд вчепитися. Був редактор
журналу "В" i "З", тобто вiдкритого i закритого. Був ще якийсь вугруватий
здоровило, схожий на вiдставного боксера. I, звичайно ж, чотирикутний
поет. I все слухнянi, тихi перед Таїсою, без вихвалянь i вихилясiв. I
справдi, чому б мала проганяти вiдсебе таких людей, раз горнулисц до неї,
об'єднувалися навколо, а вiн покинув її тодi, лиш знайшовши, покинув,
нiчого не обiцяючи, нiчого не кажучи, попросту втiк, - може, й назавжди? I
ця їхня зустрiч - чиста випадковiсть, а для Таїси потрiбно було стале
товариство, бо не могла ж вона жити, як вiн, фресками та мозаїками, а
потiм опiвночi дзвонити до товариша й вимолювати бодай партiю в шахи.
- Я був тут учора й звернув увагу, - почав Отава знову, - всю нiч...
Розумiв, що говорить зовсiм смiшно й непотрiбно. Якщо вони й ждали вiд
нього слiв, то не таких. Вiн повинен був виправдуватися в iм'я свого
мiста, повинен був виправдувати того невiдомого, що звелiв уночi зняти
етюд Таї 3икової (аби їм то було знаття, що це вона!), а може, ждали вiд
нього зовсiм не таких слiв, може, й самi ще не вiдали, що б їм хотiлося
почути вiд нього...
- Якесь непорозумiння, - сказав Отава, - просто безглуздя... Тим
бiльше, що цей етюдик...
- Це великий твiр, старий! - хрипко промовив поет, - Ви тут, у Києвi,
не можете зрозумiти! Не доросли! Я пишу сценарiй по цьому твору. I сам
ставитиму фiльм. На студiї "Мосфiльм". Сi-сi!
Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не вiдвела погляду, в
глибинi її рiзнобарвних очей вiдчитувалася затятiсть. "Так, так, -
миготiли звiдти вовчi вогники, - так, так, все це правда, я здатна на
велике, ти мене ще не знаєш, ти не здатен поцiнувати в менi незвичайний
талант, а ось люди, мої справжнi друзi, вони..."
Згадалася ота, що про Хрещатик: "Суцiльний великий кошмар". Жiнка в
мистецтвi завжди пiдозрiла. У неї нечистi намiри.
Вона хоче подобатися. Будь-якою цiною. А може, навпаки? Пiдозрiлi
чоловiки, що липнуть до жiнки, яка має справу з мистецтвом? I хочуть
подобатися жiнцi? Чи не однаково? Всi хочуть подобатися. Вiн теж, мрiючи
про велику роботу над розкриттям таємницi спорудження Софiї i всього...
- Якщо ви справдi надаєте такої ваги, - почав Отава, звертаючись тiльки
до Таї, бо ж вона була авторкою етюда, крiм того, хотiлося говорити йому
лише з нею, не помiчаючи її вiрних паладинiв. Тая твердо хитнула. Вона
справдi надавала великої ваги.
- А тим бiльше роздiляєте цю дурну балаканину, - вiн кивнув на
чотирикутну шафу.
- Здається, я наб'ю тобi морду, - сказав десь йому з-пiд руки поет. -
Сi-сi! Це буде великий мордобiй, ще бiльший, анiж фiльм, який я поставлю
за Таїним твором...
- Тодi ви просто нездарна художниця, - жорстоко промовив Отава, не
ворухнувшись з мiсця, хоч усi були переконанi, що пiсля таких слiв вiн
мусить якщо й не провалитися крiзь землю, то принаймнi бiгти з цього залу.
Бувший редактор журналу "В" i "З" зашморгав носом, вугрувате обличчя
вiдставного боксера взялося брунатними плямами, поет став засукувати
рукава, тiльки Тая намагалася бути спокiйною, i голос їй навiть не
здригнувся, коли вона вимовила:
- Дякую.
- Я говорю серйозно, - так само з тихою злiстю продовжував Отава. -
Менi вже не раз i не два доводилося чути про цi гак званi протести. Про це
показування язика. У нас пiшла навiть мода: все, що визнається, - то,
мовляв, несправжнє. Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар'ян - це для вас не
те. Справжнє тiльки те, що вiдкидають. Невиданi твори, невиставленi
картини, неприйнятi скульптури, покладенi на полицi кiнострiчки, що не
побачили екрана. Ну, так. є там, можливо, i талановитi речi, бо ще не
перевелися, на жаль, чиновники, якi чомусь конче прагнуть вiдтручувати
людей розумних i знаючих...
- Але я не хочу вас бiльше слухати, - сказала вона i скомандувала
своїм: - Ходiмо, "браття-населення..."
Вони були слухнянi, як марiонетки. "Браття-населення"... Отава лишився
сам у кутку, хоч розпинай його на стiну на мiсце того клятого етюдика -
такий був виснажений i безрадний. Що тепер мав дiяти? На гадку приходили
найвульгарнiшi речi: пiти напитися, розбити десь вiтрину, вилаяти
мiлiцiонера. Ось коли самотнiсть мстилася йому повною мiрою. Знов шахи? Є
два - Є чотири?.. Чи, може, знайти ще одну свiжу розповiдь про Софiю i
пiдготувати для завтрашньої лекцiї вiдповiдний коментар? Все життя
коментуєш iнших. А навiщо?
Вiн пiшов до мiнiстерства, став ходити по кiмнатах, допитуватися, хто
звелiв зняти етюд Таї Зикової. Нiхто не знав. Винних не було. Десь хтось
якось щось там сказав чи натякнув, от хтось колись якось там собi зняв. То
й що? От подiя! Не таке знiмали. Щоправда, Отаву не хотiли дратувати. Все
ж таки вчений. Iм'я. Знають за кордоном. Обiцяли розiбратися. Вiн знав, що
нiхто не стане розбиратися, але пристав на вмовляння, i пiшов до
"Театрального", попросив свiй традицiйний обiд i зовсiм не традицiйнi для
нього двiстi грамiв чогось мiцного. На приклад, горiлки з перцем. I сала з
часником до неї на закуску. А ще цибулi. Ближче до реальностi. Довго
обiдав. Згадалися чиїсь слова: "Культура - це пародiя й кохання". Тi, що
навколо Таї, справдi, мов пародiя на людей. Але кохання... Де воно? Невже
вiн мiг закохатися в цю жiнку? Тодi плакав увi снi. А вона плакала в
горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Нi про що не розпитав,
нiчим не поцiкавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з
сухою логiкою, з писаннями й виповiдями. А жива людина завжди складнiша й
дорожча за всi наймудрiшi писання й виповiдi. Ну, та вже.
Вiн згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж,
блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нiчого
їй не казав, навiть не був з нею знайомий. При зустрiчах в
унiверситетських коридорах промовисто на неї дивився i в своїй наївностi
гадав, що того досить.
А потiм його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому
подобається, свиснув:
"Ох ти ж i влип!"
"Чого свистиш? - образився Отава. - У мене чистi..."
"Та того, - не дав йому докiнчити Сашко. - По-перше, вона замужем за
майором, бо треба ж харчуватися, а друге, - тут Сашко прицмокнув, - поки
ти там ото зiтхав, то я вже..."
Отава тодi жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському
бюро, влiпили догану, але...
Вiн вийшов iз ресторану не крiзь надвiрнi дверi, якi вже було замкнено
через брак мiсць, а просто в готель, i тут йому спало на думку, що вiн би
мiг... Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею i рудим Сашком, але хай
навiть так. На нього, видно, подiяла з перцем, а може, в пiдсвiдомостi
пролунав десь наказ, якiсь там моральнi гальма було вiдпущено, i професор
Отава на якийсь час перестав бути тiльки професором, перетворився на
звичайного чоловiка, може, навiть на того задерикуватого й непосидючого
хлопчиська вiйськового часу, який, на вiдмiну вiд свого батька,
дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тодi, i якби батько
хоч трохи був пiшов йому назустрiч, то - як знати - може, й уцiлiв би...
Отава пiдiйшов до вiконця реєстрацiї i спитав, чи не зупинилися в
готелi московськi художники. Йому вiдразу не вiдповiли, бо не так легко
задовольнити цiкавiсть першого-лiпшого, хоч усi мешканцi готелю i
заповнюють довжезнi анкети, де зазначено i хто вони, i звiдки, але нiхто
тих анкет нiколи не читає, окрiм того, треба пам'ятати, що на реєстрацiї
сидять люди зовсiм не для того, щоб вiдповiдати на запитання, i взагалi
важко сказати, хто має це робити в готелi, може, й нiхто, бо кому це
потрiбно-, але все ж таки якщо вже так товаришевi конче хочеться знати,
то, здається, в їхньому готелi нiяких художникiв - нi московських, нi
немосковських - не було, але можуть бути, от тодi, будь ласка, й приходьте
та питайте.
Ця балаканина ("та й не без моралi") трохи розважила Отаву, i вiн став
обходити всi центральнi готелi вже цiлком свiдомо, - спершу "Iнтурист",
потiм "Київ", далi "Москва", "Днiпро". В "Днiпрi" йому сказали, що,
здається, художники на сьомому поверсi. Тодi вiн поїхав лiфтом на сьомий
поверх, по дорозi пробуючи вгадати, в якiй колiр забарвлено цей поверх, бо
в "Днiпрi" кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на
поверсi втiшила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.
- Ви теж до неї? Там уже повно, - не зовсiм ввiчливо сказала чергова.
- Нi, я нi, - поквапливо промовив Отава. - Я попросив би вас тiльки...
- Так.,: так, - черговiй, видно, хотiлося виоравити .свою
нетактовнiсть, - будь ласка...
- Передайте їй, що її шукали i... питали...
- То зараз i передати?
- Нi, згодом... коли виходитиме...- А якщо тiльки завтра?
- Нiчого. Однаково. Хай i завтра. Просто скажете.
- Гаразд. Я скажу. - Чергова дивилася тепер на професора з погано
прихованою цiкавiстю.
- Дякую вам, - сказав Отава, - дякую i кланяюсь... - Чергова ще бiльше
подивувалася. Бачила багато дивакiв. Але щоб отак кланялися? Iноземцi,
щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.
Отава пiшов додому. Знову Хрещатиком. Цiкаво: скiльки разiв киянин,
який мешкає в центрi, проходить за своє життя по Хрещатику? Вiн ще
вiдмикав дверi, коли почув у глибинi квартири телефонний дзвiнок. Мабуть,
товариш шукав його на партiйку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогоднi
ти мене. Так i минає життя. Взаємно, або, як колись казали нашi класики,
обоюдно. Вiн причинив за собою дверi, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив.
Шахiсти - люди терплячi. Хай подзвонить. Отава зняв нарештi трубку,
сказав:
- То що? Є два - Є чотири?
- Це ви мене шукали? - спитала вона з того кiнця дроту, i в Отави так
затремтiло все тiло, що вiн мало не впустив трубки.
- Очевидно, - сказав змiненим голосом, нiби хлопчисько, застуканий на
недозволеному вчинку.
- Слухайте,поквапливо мовила вона зовсiм-зовсiм близько _вiд нього, -
я, здається, божеволiю... Ви могли б? Я хочу з вами побачитись...
- Так, - сказав вiн. Бiльше нiчого не мiг сказати, просто вникли всi
слова, i вiдiбрало голос. Невже, о, невже справдi? Але ж це безглуздя!
- Де? - спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й
вiн.
- Ну, - вiн завагався, - там... коло готелю...
- Нi, тiльки не тут, - швидко заперечила вона, - я не хочу...
Вiн зрозумiв, що вона боїться зустрiнути свою братiю.
"Браття-населення".
- Тодi... - Вiн гарячково надумував мiсце. Адже вона вперше в Києвi. -
Навпроти готелю, там водограї... Ви, мабуть, помiтили...
- Не хочу водограїв...
Видно, вона не хотiла мiж людей, прагнула самотини, тишi... Але де? Де?
- Згадав, - майже весело сказав Отава, - вийдiть з готелю i праворуч
прямо й прямо... Там побачите сходи перед музеєм... Два кам'янi леви...
- Нi, нi, тiльки не музей!
- Тодi пiднiмiться ще вище. Там величезний будинок Ради Мiнiстрiв.
Зараз вечiр. Жодної людини. Камiнь i камiнь.
- Ви теж, мабуть, камiнний, - сказала вона. - Гаразд. Коло камiння.
- Я вже йду, - сказав вiн, лякаючись, що вона передумає. - За двадцять
хвилин буду там.
Отава прийшов перший, як i належиться чоловiковi, але Таї не було
чомусь. Вiн почекав трохи й пiшов униз тротуаром, несподiвано зустрiв її
вiдразу за кованою гратницею внутрiшнього двору Ради Мiнiстрiв. Тая
дрижала вiд страху, мала холоднi руки, коли Борис доторкнувся до них,
мовчала.
- Все так якось вийшло, - почав вiн пробачливо, але вона затулила йому
рота долонею, трохи вiдтягла Отаву ще нижче вулицею, тiльки там
прошепотiла:
- Я так перелякалася!
- Чого?
- Темряви, колон i... камiння...
- Один мудрагель написав про цю споруду: "Будiвлi трохи шкодить
надмiрна монументальнiсть i гiпертрофований ордер, позбавлений будь-якого
тектонiчного сенсу".
- Перестаньте, - попросила вона.
- Вже, - вiн спробував засмiятися, але не вийшло. Почував себе
хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дiвчиною. - Ми не будемо
продовжувати нашу дискусiю про мистецтво?
- Перестаньте! - майже вигукнула вона. - Якщо ви не... то я пiду...
- Даруйте, будь ласка, в мене справдi нестерпний характер...
- Я, мабуть, справдi пiду, - несподiвано промовила вона, - бо все це нi
до чого...
Отава не знав, що й вiдповiсти.
- По-моєму, ми обоє не зовсiм нормальнi, - врештi засмiявся вiн.
- Не подумайте, що я iстеричка. Менi справдi хочеться щось зробити...
Але... 3 тим етюдом... Просто дуже кортiло виставитися саме в цьому
мiстi...
- Приголомшити провiнцiю?
- Нi.
- Показати себе?
- Нi.
- Тодi що ж?
- В мiстi, де... ви. - Вона стала й дивилася на нього крiзь темряву,
але й крiзь темряву ясно просвiчували її дивнi очi з вовчими вогниками в
глибинi.
- Але я виявився неввiчливою свинею.
- Свинi не бувають ввiчливими.
- Не грає ролi... Менi здавалося... ще вiдтодi... Але це тепер
минуло...
Вiн розумiв, що повинен щось казати, щось робити, щоб затримати цю
жiнку коло себе, бо вона знову зникала вiд нього, могла зникнути тепер
назавжди, але був дивно безпорадний, стояв, опустивши руки, потiм якось
машинально, як учора викреслював на паперi її iм'я, з опущеними руками
пiдiйшов до неї впритул i доторкнувся губами до Таїного чола.
Вона вiдступилася вiд нього мерщiй, нiчого не сказала, вiн теж мовчав,
так постояли якийсь час, хтось iшов по тротуару знизу, кiлька пар, чувся
смiх, пiдошви шаркали по асфальту, а Отавi здавалося, що то йому - по
серцю.
- Проведiть мене до готелю, - тихо попросила Тая.
- Але з одною умовою.
- Кажiть, згоджуюсь.
- Щоб ви не втекли з Києва. Як ото я взимку.
- Не втечу.
- А завтра? Що буде завтра?
- Не знаю.
Вiн iшов потiм додому, знов Хрещатиком, знов серед вiчно святкових
перехожих, мав юнацьку легкiсть у тiлi, вiрив i не вiрив, що може початися
для нього зовсiм невiдоме життя. Потiм вийшов на Володимирську i завернув
не додому, а до Софiї. Майже бiг вулицею до Богданової площi, точнiсiнько
так, як бiг колись, щоб устигнути помститися за батька. Але як це було
давно!
РIК 1014
ОСIНЬ. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Якоже глаголеть: в чем застану, в том ти и сужю.
Лiтопись Нестора
Це мiсто любило легенди, жило ними пiвтори тисячi лiт, народилося теж,
власне, з легенди, яку привiз у вiтрилах свого вутлого суденця зухвалий
молодий грек iз Мегари в 658 роцi до нашої ери. Грека звали Вiзант, це
було просте, нiчим не прославлене на тi часи iм'я, але молодий мегарець
великодушно пожертвував ним для iсторiї. Вiн мiг би сидiти собi в рiдному
мiстi, ловити рибу або збирати оливки, виходити в море й знов повертатися
до рiдного берега, але вiн одважився податись назустрiч майбутньому, що
так манливо висвiчувало йому в пурпурових хвилях Егейського моря. Вiзант
пiдмовив ще кiлькох мегарцiв, щоб не дратувати богiв, вони вирiшили
зачерпнути їхньої ради, побували в Дельфах, i ось тепер пливли уперто на
пiвнiч, шукаючи незаселених берегiв, мали тiльки молодiсть, вiтер у
парусах та ще напуття дельфiйського оракула, досить дивне й несподiване:
"Закладеш мiсто навпроти людей слiпих". В молодостi охоче пiддаються
голосу долi, тому Вiзант без вагань вирушив на пошуки мiсця, де б мiг
закласти мiсто, але водночас знав також, що належить пильнувати, щоб не
пропустити дарунка богiв, тож коли побачив бугристий виступ землi, який
жадiбно занурювався в теплi води, мовби велетенський зморений пес висунув
язика й хлебнув з моря, коли побачив роздольну протоку до пiвнiчного моря,
побачив довгу, схожу нл _рiг достатку затоку, в якiй, здавалося,
вмiстилися б усi кораблi свiту, а на протилежному березi - фiнiкiйський
город Халкедон, Вiзант зрозумiв значення слiв оракула: тiльки слiпi могли
не помiтити цього благословенного шматка землi, неначе кинутого богами
помiж Пропонтидою, Босфором i Золотим Рогом!
Так було закладено мiсто на високому глиняному мисi. Перенесено з
грецького судна триножник, над яким горiв вогонь, вивезений, за звичаєм
предкiв, з Мегари, закинуто в море сiтi, впiймано першу рибину, згодом у
бухтi, названiй Золотим Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть,
прискочив з невiдомостi перший дикий фракiєць i послав у намет, пiд яким
горiв священний мегарський вогонь, першу стрiлу. Все те було, але все
забулося досить швидко, город виростав з легенди, ловив рибу, торгував,
захищався 'од нападникiв, город ставав славний, у свiтi, а iм'я успадкував
од свого засновника i звався - Вiзантiй.
Мiсце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигiдним, але й клопiтливим.
Усi вiйни чомусь iшли саме через цю найвужчу частину Босфору; персидський
цар Дарiй ставив тут свiй мiст з кораблiв, iдучи на грекiв; через Вiзантiй
поверталися додому десять тисяч грецьких найманцiв Кiра, прославлених
Ксенофонтом; Спарта, щоб дошкулити Афiнам, будь-що прагнула поруйнувати
Вiзантiй; Афiни ж, у свою чергу, щоб допекти Спартi, морили Вiзантiй
голодом. Така доля всiх, хто опиняється на перехрестях: до них спливаються
найбiльше багатства, але слiдом за ними йдуть тi, хто б хотiв багатства
прибрати до рук. I якщо хочеш протривати, то будь або ж могутнiм, щоб дати
вiдсiч, або ж хитрим. Вiзантiйцi ще не могли здобутися на могуття, тому
вибрали хитрощi. Кiлька столiть балансували вони мiж слабшими й дужчими,
щоразу приймаючи сторону дужчого, i це давало їм змогу не тiльки
протривати, але й квiтнути, город розростався, багатiв, i вогонь Мегари,
привезений Вiзантом пiд дiрявим парусом, тепер палахкотiв над золотим
триножником у бiломармуровiй святинi.
Але одного разу вiзантiйцi прорахувалися. У вiйнi двох римських цезарiв
Септимiя Севера й Песценiя Нiгра вибрали останнього, а дужчим виявився
Септимiй, у якого в жилах текла дика кров дакiйцiв. Хоч як запекло
боронилися вiзантiйцi (з жiночого волосся робили тетиви для лукiв, вiд
голоду їли вбитих), однаково Септимiй узяв мiсто, перебив решту вцiлiлих
мешканцiв, поруйнував усi будiвлi, звелiв збурити мури. Здавалося,
мегарський вогонь згас назавжди. Однак той самий Септимiй Север згодом
вiдбудував Вiзантiй, бо не можна було знехтувати таким важливим мiсцем;
але по-справжньому пiднявся город лиш за часiв iмператора Константина,
який вирiшив перенести сюди столицю Римської iмперiї i назвав мiсто Новим
Римом. Константин не належав до анголiв, - вiн був справжнiй римський
iмператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив вiн за намовою
другої своєї дружини Фавсти рiдного сина Крiс-па i дванадцятилiтнього сина
своєї сестри, а потiм, довiдавшись, що то був наклеп, звелiв i саму Фавсту
втопити в ваннi з окропом. Вiзантiй бачив жорстокiсть i перед тим, але то
була чужа жорстокiсть, - тепер мали свого власного iмператора, а чого не
витерпиш, аби лиш мати в себе володаря! Бо становище столицi має безлiч
привiлеїв, найперший же - це неодмiнне й незаперечне право на розквiт.
Константин вибудував палаци, храми, лазнi, акведуки, форуми, Августей,
iподром, з Олiмпiї, Дельф, з Корiнфа й Афiн брали статуї, колони, мозаїки,
все, що тiльки надавалося до перевезення, споруджували особливого розмiру
кораблi, щоб переправити цi скарби до нової столицi, пограбували дощенту
стародавнi храми Артемiди, Афродiти й Гекати. Тримаючи в руках спис,
Константин окреслив ним у повiтрi пiв-дугу мiж Пропонтидою й Золотим
Рогом, показуючи, де має пройти нова стiна, що захищала б мiсто од усiх
небезпек; прокладено було головну вулицю Меса з великими форумами,
прикрашеними колонами й статуями, на першому вiд палацу форумi, що згодом
дiстав назву форуму Константина, встановлено вивезену з Грецiї багряну
колону з бронзовою статуєю Аполлона, поверненого обличчям на схiд. У
правiй руцi Аполлон тримав скiпетр, у лiвiй - бронзову кулю, мовби знак
володарювання над цiлою землею. А внизу на колонi висiчено напис: "Господи
Iсусе Христе, оберiгай наше мiсто".
Хто б там пiсля всього пам'ятав, скiлькох звелiв убити. Константин,
скiлькох кинуто на з'їдення левам iмператорського звiринця, скiльком
вiдрубано голови, скiлькох набито на палi, а скiльком залито до нутра
розтопленої мiдi чи свинцю!
Вдячнi сучасники мерщiй прозвали Константина Великим, а столицю
найменували Константинополем, на знак чого було випущено медаль з
вiдповiдним написом. На медалi, так само як i на царських монетах,
чеканено постать, що символiзувала благополуччя Константинополя: молода
невiста на тронi, голова в неї вкрита серпанком, а поверх серпанку -
дiадема з оборонних веж, в руках невiста тримала рiг достатку, а ногами
спиралася на борт корабля.
Так i плив одтодi Константинополь далi й далi, змiнювалися в палацах
iмператори, в короткiм часi мiсто вже не вмiщалося в тiсному обширi,
окресленому стiною Константина, i новий iмператор Феодосiй (щоправда, вже
не Великий, а Малий, названий, видно, так через те, що багато лiт був
попихачем своєї жони Євдоксiї) звелiв провести новi мури, якi було названо
Довгими, або ж (на його честь) мурами Феодосiя. Iмператор Юстiнiан пiсля
розгрому, який вчинили Константинополю учасники повстання Нiка, вирiшив
зробити столицю ще кращою, нiж за часiв Константина, i серед iнших чудес
спорудив найбiльше чудо тодiшнього свiту - храм святої Софiї.
Однi будували, другi - руйнували. Як сказав поет: "Той мурує, той
руйнує..." У восьмому столiттi iмператор Лев Iсавр досить дбайливо
винищував iкони, а що слово "iкона" означає будь-яке зображення, будь-який
малюнок, то можна уявити, скiльки шедеврiв навiки втрачено для людства у
тiй "iдеологiчнiй боротьбi". Окрiм того, Iсавру не сподобалася
константинопольська книгозбiрня, заснована ще Константином i розширена
iншими iмператорами, особливо Юлiаном. Там налiчувалося до тридцями шести
тисяч рукописiв, серед яких були й найдавнiшi, вивезенi з Риму, Грецiї i
Єгипту, зберiгалася там легендарна драконова шкiра в сто двадцять футiв
завдовжки з записом творiв Гомера. Лев Iсавр звелiв спалити книгозбiрню
разом з ученими, якi там були!
Щоправда, Феодосiй, який, щоб заробити прiзвисько Великого, чимало сил
вiддав жорстокому переслiдуванню i нищенню поганства i християнських
єресей, вважаючи, видно, що цього ще не досить, щоб мiцно засiсти на
сторiнках iсторiї, звелiв зруйнувати славетну Александрiйську бiблiотеку.
Вона була заснована при храмi Серапiса Птоломеєм Фiсконом i поповнена
Марком Антонiєм перевезеною для Клеопатри бiблiотекою Пер-гама, що
складалася з 200 тисяч книг i збiткiв. Там була зiбрана мудрiсть усього
дотихчасового свiту. (До речi, пергамська книгозбiрня виникла свого часу
як свiдчення культурного суперництва мiж Александрiєю i Пергамом. Коли
Птоломей Фiла-дельф заснував у Брухiонi - аристократичнiй частинi
Александрiї - першу велику бiблiотеку, цар Пергама Євмен взявся за це й у
своїй столицi. Лякаючись суперництва, Птоломей Єпiфан заборонив вивiз
папiрусу, на якому тодi писано. Тодi Євмен, шукаючи матерiалу для письма,
винайшов те, що вiдоме тепер пiд iменням "пергамен", тобто ягнячу або
телячу вiдповiдним чином виготовлену шкiру). Феодосiй видав указ про
знищення цього осередку поганських знань.
Про iмператорiв можна розповiдати довго. Повелiвали, ходили в золотi й
шовках, розпоряджалися багатствами iмперiї, вважали вкрай образливим для
себе, якщо їх не визнавали мудрецями, богонатхненними керiвниками,
безгрiшними суддями дiл божих i людських. А судили жорстоко, безжально,
навiть однi одних. Скажiмо, був такий iмператор Маврикiй, досить дурний,
обмежений, скупий, але чадолюбивий. Мав багато дiтей i дуже їх любив. Коли
iмператорський трон захопив Фока, названий Кентавром, вiн не просто
розправився з попередником, а звелiв убити у нього перед очима всiх дiтей,
а вже потiм стратити самого. Незабаром iсторiя повторилася. Царський трон
захопив Iраклiй. Фоку за бороду витягли з iмператорського палацу i пiд
наглядом нового володаря вiдрубали йому голову.
Iраклiй увiйшов до iсторiї, ясна рiч, не за те, що витягав з палацу
свого попередника за бороду й кидав його пiд воїнськi мечi, - йому
належить новела про введення в Вiзантiйськiй iмперiї на мiсце мови
латинської грецької мови. Зробити це було тим легше, що в самому
Константинополi й бiльшостi фем грецька мова вже давно увiйшла до побуту,
а латинська iснувала тiльки як державна умовнiсть. Але заслуга є заслугою.
Так само, як безперечною заслугою iмператора Константина Багрянородного
стала його "Книга церемонiй", що принаймнi позбавила клопоту всiх
наступних iмператорiв ламати голову над тим, коли в що зодягатися, з ким
трапезувати, як влаштовувати прийоми й урочистостi, бо ж панувало
переконання, що Вiзантiйська iмперiя вмить розвалиться, як тiльки в
складному й одвiку усталеному ритуалi двiрських i столичних пишнот щось
буде пропущено або зроблено не так.
Особливо пишався своїм дiлом царствуючий разом з Василiєм Другим його
молодший на два роки брат, iмператор Константин. У довгому списку
вiзантiйських iмператорiв значився як Константин Восьмий. Це свiдчило, як
часто повторювалося серед iмператорiв iм'я Константин, а ще свiдчило про
те, що народ вiзантiйський, певно ж, любив лiтеру К. Константин ще
замолоду дiйшов до цього висновку, а раз так, то не належало дбати нi про
що, окрiм дотримання хоч на перший погляд i обтяжливого, але, зрештою,
приємного iмператорського способу буття, тобто влаштовувати урочистi
церемонiї, пишнi лови в околицях Константинополя, iгрища на iподромi,
ганяти м'яч на циканiстрiї, грати в костi, їсти, пити, розважатися, любити
жiнок. Щоправда, iмператор ще мав, очевидячки, дбати й за iнше. Стежити,
щоб провiнцiї справно виплачували належну данину, щоб у столицi завжди
вдосталь було хлiба, м'яса, вина, щось там робити для пожвавлення торгiвлi
й ходити в походи проти ворогiв, якi вiчно обсiдали iмперiю звiдусюди,
гострячи зуби на її багатства. Але жена небi бог, i все земне в помислах i
волi його. Вищi сили розпоряджалися так, що Василiй успадкував од своєї
матерi Феофано залiзну руку i смак до завойовування й володарювання, а
Константиновi дiсталася од матерi тiльки зовнiшнiсть, натурою ж подiбен
був до дiда свого Константина Багрянородного, який теж колись вiддав усе
управлiння державою в руки всемогутнiх придворних євнухiв, а сам поринув у
книжну мудрiсть. I от поки один iмператор в своєму чорному залiзному
вбраннi роками пропадав у вiйськових походах, навiть не з'являючись в
столицi, його брат виконував усе iнше, що належалося iмператорам для
пiдтримання зовнiшнього, показного блиску, царствування, для вдоволення
константинопольських натовпiв i заслiплення iноземних гостей.
Тож як зрадiв Константан, коли прибули вiд царственого брата гiнцi з
хрисовулом, у якому повiдомлялося про перемогу в Клiдiонськiй клiсурi, а
потiм прискакали новi гiнцi з вiстю про тисячу болгарських бранцiв,
дарованих Василiєм для трiумфу в столицi.
Вiн вирiшив доповнити свого дiда! З'єднати вiзантiйську церемонiю
iмператорського виходу з трiумфом римських цезарiв. Препозитам велено
розробити послiдовнiсть всiх дiй торжества. Сам iмператор власноручним
пiдписом червоним чорнилом скрiпив послання до народу Константинополя.
Почалися великi готування, що набули найбiльшого поспiху в останню нiч
перед трiумфом. Сам єпарх Константинополя Роман Аргiр стежив за тим, щоб
Меса i всi форуми, по яких пройде трiумфальна процесiя, були прикрашенi
лавром i плющем, ергастерiї завiшанi шовковими тканинами й коштовними
виробами з золота й срiбла, будинки - перськими килимами. Начищали до
блиску свої сокири екскувiтори, протостратори, готували убiр для царського
коня, на Амастрiнському форумi теж iшли приготування, але то вже належало
до справ похмурих i таємних, про якi завчасно нiхто не мав нi вiдати, нi
говорити.
Iмператор спав ту нiч пречудово. Вiн уже перебрався з Перлової палати в
Карисiйський зал, де була зимова опочивальня, захищена вiд рiзких вiтрiв
Пропонтиди, бо хоч ще й стояла в Константинополi тепла осiнь, але
Константин, як i брат його Василiй, любив спати голим, тому й перейшов до
зимової опочивальнi, а в лiтню спеку лiпше почувався в Перловiй палатi -
золоте склепiння, пiдтримуване чотирма мармуровими колонами, i довкола
мозаїки з сценами iмператорських ловiв, а з обох бокiв спальнi - галереї,
що виводять у сад, сповнений благо-ухань i пташиного щебету. Годилося б
перед такою важливою державною подiєю спочивати в головнiй спальнi
Великого палацу - мозаїчна пiдлога з зображенням царської птицi, павича з
блискучим пiр'ям, по кутках у рамках зеленого мармуру - чотири орли,
готовi до польоту iмператорськi птахи, на стiнi - iмператорська родина
засновника Македонської династiї Василiя. Руки у всiх простягнутi до
хреста - символа вибавлення. Але зжiночений iмператор вимушений був
надавати перевагу теплу перед пишнотою, отож нiч перед трiумфом провiв у
зимовiй спальнi, здобленiй карисiйським мармуром.
А болгар, голодних i спраглих, тримали на ногах цiлу нiч по той бiк
мiської стiни, а рано-вранцi, мабуть, саме тодi, як кито-нiт надягав
iмператоровi шитi червоними орлами й царськими знаками тувiї, воїни
погнали через Харисiйськi ворота в мiсто, i вони пiшли по довгiй Месi,
обiрванi, бруднi, зарослi до самих очей, вони смердiли вiд бруду, i ще
йшов од них мертвий дух, який завжди йде од людей приречених, вижитих, до
решти упослiджених, i багатi вiзантiйцi затикали носи й вiдверталися,
бурмочучи: "Смердючi кожоїди!" А болгари важко човгали по бiлих мармурових
плитах найрозкiшнiшої на землi вулицi, йшли побiля високих будинкiв,
прикрашених портиками, йшли повз ергастерiї, схованi пiд глибокими
аркадами, що захищали перехожих од негоди й сонця, вони виповнили цю
вулицю, що славилася як дзеркало вiзантiйського багатства й розкошiв, i
якби не похмурi Комiскортовi охоронцi, то створилося б враження, що
болгари зненацька запанували в самому серцi Константинополя, але воїни
йшли з бокiв густо й сторожко, а болгари були такi нужденнi, в такi мiцнi
колодки були всi пов'язанi, що навiть у найодважнiших i найбадьорiших iз
бранцiв опускалися плечi й одверталися погляди вiд усiх отих шовкiв i
килимiв, од золота й срiбла, од плюща й лаврiв. Але чим ближче до центру
мiста просувалися вони, тим тiснiше обступала їх пишнота, вiд якої
наморочилося в головi i не хотiлося дихати, а хотiлось просто впасти отут
i вмерти, не очiкуючи, що буде далi, якої наруги доведеться зазнати вiд
безжальних ромеїв ще, бо важко їм було уявити бiльшi страждання й наругу,
анiж зазнали, допоки гнано їх до Константинополя.
- Гей, брате, чи довго ще? - питали в Сивоока його товаришi, бо вже
знали всi, що Сивооковi за час служби в купця доводилося бувати й тут, у
ромейськiй столицi.
- На конячий торг, - смiявся через силу Сивоок, пробував задирати
голову, щоб показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьорiння
не виходило нiчого, хiба що звертав на себе увагу, але й без того
вирiзнявся з-помiж усiх бранцiв свiтлим волоссям, пшенично-золотою, в
цупких завитках бородою, - Є тут такий затишний з бiса форум, на якому
ромеї проводять кiнськi ярмарки. Бувають там аж он якi конi! З Арголiди й
Аттiки конi, що їх об'їжджували сини амазонок, конi з Каппадокiї, з
Вiфiнiї, з Фрiгiї, конi з Сiцiлiї, про яких мовлено, що їх годували
квiтками, такi вони були пещенi; рудi, мов лиси, лiвiйськi конi й сивi
угорськi жеребцi, що їх приводили сюди з моїм купцем Какорою, були там
також конi арабськi, турецькi, перськi або ж мiдiйськi, до яких саме й
куповано таких, як ми. Зумiєш приборкати дикого скакуна - одержиш волю. Не
зумiєш - загинеш.
- Чорта б об'їздив, аби тiльки на волю! - сказав хтось позаду. З нього
засмiялися, бо хилився од вiтру, такий був сла-• бий, як i всi.
- Отож, - продовжував розповiдь Сивоок, - там бували конi, натертi
оливою, вишкребенi срiбними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й
агатовими гребенями. Конi - мов жiнки! А якi ноги мали! - Вiн з жалем
поглянув на свої босi, закривавленi, побитi об камiнь ноги, на вкритi
засохлою кров'ю й струпами ноги своїх товаришiв. - Чистi й досконалi ноги,
винесенi з мандрiв i галопування по найсоковитiших травах свiту. Бо нема
лiпшого, як побiгати по свiжiй зеленiй травi, братове! Конi знають у цьому
смак. А ще чим гарний той Амастрiан-. ський форум, то це застилкою. Ромеї
не знають нi трави, нi соломи на пiдстилку. За перським звичаєм, стосують
до того добре висушений кiноький же гнiй. Пухко, тепло, запахущо! Оце б
нам поспати на такому ложi!
- А поспати б! - зiтхали, хто ще слухав Сивоока, вiдганяючи з душi
похмуру стривоженiсть, яка густiше й густiше обсiдала бранцiв, що бiльше
заглиблювалися вони в кам'янi нутровища ромейської столицi.
- А ще нема в свiтi бiльшої розваги, як менджувати кiньми, - правив
своєї Сивоок. - Купуєш якусь здохляку, а там - одвернувся, перекинув їй
гриву на другий бiк, та розпушив хвоста, та пiдчистив копита - i вже
продаєш як доброго скакуна.
- От же бреше, - сказав хтось лiниво, аби лиш сказати, але Сивоок
навiть зрадiв тому. запереченню, бо вже була зачiпка, обiзвався хтось
живий з-помiж цих вмерлих од безконечних мук людей, вiн аж рвонувся до
того чоловiка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома болгарами,
не пустила його, та й ромейський воїн, що важко ступав поряд, замiрився
списовищем.
- Гей, не брешу, брате, - покрутив головою Сивоок, - просто мого духу
конi не зносять. Телесуються на самий мiй вид. Вибивають гопки, як тiльки
я пiдходжу.
- Тепер твiй дух не той, - сказав йому один з товаришiв по колодцi.
- А чом би й не той? - пiдсмикнув Сивоок свою ясну бороду. - Дух у
людинi завжди лишається той самий. То лиш тiло малiє або бiльшає. Але вiд
тiла користь яка? А дух возносить тебе i на зеленi гори, i на саме небо...
I на кiнський ярмарок он вознесе незабаром...
Вiн добре знав, що на Амастрiанськiй площi вiдбуваються прилюднi
страти, може, й ще хтось iз полонених вiдав про це, але нiхто не обмовився
бодай словом, та й сам Сивоок розпатякував про кiнський торг на
Амастрiанськiм форумi, сподiваючись у глибинi серця, що ведуть їх кудись в
iнше мiсце, може, щоб просто показати столичним жителям як вiйськову
здобич, бо тв столицi завжди повно нероб i дармоїдiв, яким потрiбнi
видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед твоїми очима
пересуваються, мов безсилi видива, колишнi могутнi воїни, якi стрясали
цiлою iмперiєю, воїни, що пройшли зi своїм царем Самуїлом по планинах i
рiках, вмiли прорубуватися мерами крiзь найщiльнiшi ряди вiзантiйських
катафрактiв, самою тiльки мужнiстю брали чужi твердинi, а свої боронили з
такою затятiстю,- що взяти їх можна було лиш пiдступом i зрадою:
Але хто й сподiвався, що женуть їх по головнiй вулицi Константинополя,
щоб справити приємнiсть столичним натовпам, то помилявся навiть той, бо це
ще було не все, найстрашнiше ждало попереду, поки що ж мали знову
вертатися по тiй самiй Месi, але цього разу вже в лавах трiумфу.
'Трiумф розпочали чини синклiту. Вони йшли пiшки, надаючи всьому шеству
тої повiльностi, що завжди ототожнюється з торжеством. Попереду виступав
проедр синклiту' в рожевому хiтонi з золотими галунами, перепоясаний
пурпурним, з самоцвiтами лором, в бiлiй хламидi, облямованiй золотими
галунами, з двома тавлiями золотої парчi з листочками плюща. Синклiтики й
сiленцiарiї теж усi в бiлих хламидах з золотими тавлiями.
За синклiтом iшов загiн сурмачiв, добраних один в один, одягнених в
сукнянi скараники, прошитi золотими нитками з зображенням iмператорiв
спереду на високих тронах, а позаду - на ще вищих конях. Срiбнi сурми
вигравали трiумфальнi маршi не тай для надання ладу походовi, як для того,
щоб привернути увагу натовпiв, прикликати ще тих, хто запiзнився на
видовище, розбудити сплячих, розбуркати байдужих. За сурмачами терплячi
мули тягли важкi повози, наладованi вiйськовою здобиччю, присланою з
Болгарiї iмператором Васи-лiєм. Кiннi екскувiти, вбранi в царськi барви,
охороняли цiнний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах цiлi стоси
золотих i срiбних монет i зливкiв, дорога зброя, коштовнi оздоби й одяг,
клейноти царськi й болярськi, золотий i срiбний посуд дивної чеканки
болгарських умiльцiв, ожерелля з перлiв, бурштину, агату, сердолiкiв,
кiнська збруя з золотими i срiбними украсами, з бiрюзою i рубiнами, штиби
свинцю й олова, рiзьбленi з рiдкiсних сортiв дерева предмети, яких у
Константинополi й не бачено нiколи, рибальськi сiтi й весла, хутра й
вовна, високi сосуди з вином.
. Слiдом котилися штудерно поцяцькованi колiсницi з вилiпленими на них
зображеннями найбiльших твердинь Болгарiї:
- Струмицi, Водена, Средця, Вiдина, ще iнше колiсницi мовби зображали
окремi болгарськi провiнцiї, як їх називано у Вiзантiї: Преспа, Пелагонiя,
Соск, Молiс. Потiк повозiв i колiсниць переривався походом болгарських
воєвод i священикiв, якi перекинулися на бiк ромейського iмператора.
Воєводи й бояри в одязi мишачого кольору несли поперед себе подушечки з
покладеними на них золотими вiнцями, а священики тримали в руках хрести й
книги, i ще безлiч коштовно оправлених книг везено позад них на довгому
возi з чотирикiнним запрягом.
Далi йшов загiн флейтистiв-пайгнiстiв. У голубих хлацидах. Флейтисти
вигравали щось жваво дурнувате, надто ж коли взяти до уваги, що за ними
сунуло стадо зi ста бiлих бикiв, а потiм котилася низькими бiлими валами
тисяча болгарських овець. Погоничами бикiв i овець були воїни з загону
Сiрiйця, так само запорошенi й оброслi, так само пропiтнявiлi й захриплi,
як у довгому переходi перед тим, їхня темна, аж нiяк не парадна, зношена
вiйськова одiж, весь їхнiй обладунок, увесь вигляд чорно-похмурий ще
бiльше пiдкреслювали бiлiсть тварин, якi завтра мали стати здобиччю
константинопольських рiзникiв, отих самих, якi гордо виступали позад
овечої отари з ножаками й важкими сокирами в руках, з засуканими рукавами,
в чорних шкiряних передниках, з чорними бородами, з нещадимими очима.
Далi атлети вели на ланцюгах кiлькох ведмедiв, упiйманих у болгарських
шумах, звiрi погрозливо ревли, трясли головами, ланцюги дзвенiли, злякано
скрикували з бокiв меси ромейки, але атлети мiцно тримали ведмедiв, мовби
показуючи тим, що найбiльше страховисько нiчого не варте, коли воно закуте
в залiзо.
I то таки була правда, бо вiдразу за приборканими ведмедями чалапкало
тисячу бранцiв, ще недавно грiзних воїнiв, а тепер безсилих i вiдданих на
милiсть звитяжцiв. Звитяжцi йшли по боках такi самi, як i тi, що
супроводжували гнаних на зарiз бикiв i овець, велемудрi євнухи-препозити
iмператорського двору продумали все аж геть як умiло, будь-який дурень iз
константинопольських роззяв мiг без зусиль провести в своїй пустiй головi
зiставлення отих безсловесних тварин з оцими бранцями, що хоч i мали
людську подобу i, може, надiленi були даром слова, але заслуговували на ту
саму шану, що й звiрина. Бо й що там мова, коли лунає всемогутнiй дзвiн
зброї! А ромей-ська зброя - найславнiша в свiтi!
Замикали похiд бранцiв таємничо-загрозливi люди. Всi, як один,
безбородi, всi з дивними дворогими вилами на плечах, всi зодягненi в
однаковi голубi з золотим шиттям безрукавки, пiдперезанi широкими
червоними хустками, поверх безрукавок мали блiдо-голубi грецькi
плащi-епiлорики, на головах - башлики з тої самої тканини, що й
безрукавки, йшли збайдужiлi, з пустими, мовби бiлими очима; ромеї впiзнали
їх одразу, щось гукали до цих аж надто голубих євнухiв, якi марно
намагалися приховати свою похмурiсть за небесним вбранням так само, як не
могли втаїти свою безбородiсть перед тисяччю чорних закудланих
велетенських болгарських борiд, - неважко було здогадатися, хто такi отi
євнухи. Сивоок, власне, вiдразу й здогадався, але мовчав, бо й що мав
казати товаришам?
Тяжкий сморiд хмарою повз над колоною бранцiв, тому в трiумфальному
шествi зроблено невеличку перерву, по Месi пройшли храмовi служки з
кадильницями, в яких згоряли миров ладан i схiднi пахощi, а вже тiльки
потому з'явився в трiумфi сам царствений Константин, усмiхнений до
натовпiв, в правiй руцi тримаючи лаврову гiлку, а в лiвiй - берло з
слонової кiстки, саджене смарагдами й дiамантами, з велетенським рубiном
зверху. Два препозити вели iмператорського коня, а вiд тих двох
розпочиналися двi шеренги препозитiв в свiтло-зеленiм одязi, гаптованiм
левами у великих колах. Препозити ступали в маестатичному непоспiху, i в
такт їхнiй ходi причаєно просувалися вперед леви на одязi, мовби вершили
дозор навколо священної особи iмператора, i вiд того Константин був ще
усмiхненiший, ще вдоволенiший, плив над зеленими левами, неначе
небожитель, всеблагий i сяйливий. Що ж, деспотизм часто буває усмiхнений.
За iмператором на конях, покритих дорогоцiнними чепраками, їхали
магiстри, патрикiї, з ними, теж верхами, спафарiї-євнухи з мечами i
спафарiї бородатi з спафоваклiями, тобто алебардами, йшли за царем також
гетерiї варязькi, цакони з фiгурами левiв на панцирах, турки-вардарiоти в
червоних плащах i високих ковпаках лимонного кольору з
палицями-манк-лавiями на поясi й жезлами в руках.
Згiдно з "Книгою церемонiй" Константина Багрянородного, належалося ще в
час iмператорського походу вести попереду на вiдстанi двох польотiв стрiли
коней царських числом сто або й Двiстi з пурпуровими чепраками й
воркадiями. Але цього припису не дотримано через надмiрну видовженiсть
трiумфального походу, зате не роблено вiдступiв од правила, за яким
iмператор повинен був зупинятися, починаючи од ворiт Халки й Августея,
коло Мiлiя, коло церкви Iвана Богослова, коло портика палацу Лавса, коло
Преторiя i на антифорумi, а потiм i на самому форумi Константина. Скрiзь
вислухував iмператор акламацiї й актологiї, тобто славослов'я, вiд дiмiв,
що виконували роль так званого народу; величання супроводжувалися танцями
й музикою, виступали тут мiми або рядженi скурри, скамрахи або масхари,
атлети, блазнi, потiшники.
Пiсля форуму Константина, де була найдовша зупинка коло порфiрної
колони, iмператор ще мав слухати привiтання у Великому Емфолосi, для чого
довелося трiумфальний похiд провести трохи вбiк, а потiм вертатися назад,
щоб пройти Арто-полiю з її хлiбними рядами, де у вмираючих вiд виснаги
болгарських бранцiв пахощi свiжого хлiба викликали спазми, а Константина
величали з особливою стараннiстю i найбiльше кричали хвалу дармоїди, якi
тiльки й знають, аби жерти, та пити, та втiшатися.
Пiсля цього трiумф вилився на форум Тавра - найбiльшу площу
Константинополя з височенною витою колоною iмператора Феодосiя посерединi.
Iмператор Константин, дбаючи за розваги для натовпiв, часто велiв кидати з
тої колони приречених на смерть. Збиралася сила-силенна роззяв, видовище
було непере-даване.
На форумi Тавра трiумфальна процесiя роздвоїлася. Поки iмператора
приймали коло Модiя, а потiм коло церкви Дiви Дiакониси, де вiн потiм
разом iз патрiархом трапезував, з колони трiумфу вилучено болгарських
бранцiв i спрямовано їх до Фiладельфiю, а основний похiд тривав далi вниз
по вулицi, що вела до форуму Бика.
Поперед бранцiв пущено лиш сурмачiв, а позаду так само в похмурiй
байдужостi сунули дивнi євнухи з дворогими вилами на плечах. Сурми
скрикували рвучко й рiзко, мов хижi птахи, воїни, вже не стримуванi
урочистiстю загального походу, дали волю своїй злостi, гнали полонених
мало не бiгцем, виштовхуючи наперед тих, що зберегли найбiльше сил, нiхто
не мiг збагнути, навiщо ця перестановка, нiхто не знав, куди так кваплять
їх охоронцi, може, тiльки Сивоок нарештi з усiєю жахною виразнiстю збагнув
те, чого найбiльше лякався: їх справдi гнали до Амастрiанського форуму,
який сьогоднi мав стати не мiсцем кiнського ярмарку, як завжди, а мiсцем
страт.
Перед входом у Фiладельфiй височiли встановленi на тетра-пiлонi у
виглядi арки двi великi бронвi. Приреченi мали пройти пiд тими руками;
власне, наняви рiмар i не помiтив дивної арки, бо скiльки вже пройтягував
емволiв, форумiв, вулиць, зате Сивоок аж надто знав, що то за знак, вiн
мимоволi вiдхитнувся назад. B пропустити поперед себе бодай кiлька пар,
але старий шкураток, ромейський воїн, який давно вже запримiтив Сивоока й
переслiдував його чи не половину дороги до столицi, зауважив хитрощi
"бiлого болгарина" (так прозвали його ромеї) i з проклятьбою виставив його
в найпершi ряди.
Востаннє озирнувся Сивоок на величезний форум Тавра, запруджений
народом, воїнами, вельможним панством i придурками, що витанцьовували й
погукували свої блазенськi прика-зочки. В останню мить їхню колону теж
роздiлено, вiдокремлено тiльки переднiх, вiдлiчивши рiвно сотню, а решту
зупинено на форумi чи то в очiкуваннi черги, а чи й помилувано. Бо той,
кто лишався по цей бiк бронзових "Рук", прозваних вiзантiйцями. "Руками
милосердя", мiг уникнути кари, пройшовши ж попiд руками, ти втрачав
будь-яку надiю на вибавлення. "Дати б звiдси дьорки!" - востаннє здобувся
на бадьорiння Сивоок, проходячи якраз помiж бронзових "Рук" i опиняючись,
отже, на своїй, може, останнiй путi, з якої нема вороття.
Сурми кричали погрозливо й злiсно. Сторожа гнала бранцiв униз по вулицi
швидше й швидше. Тюпачили позаду байдужi євнухи в розцяцькованому вбраннi.
Лиховiсне мовчали тлуми обабiч вулицi. Вже не чутно тут було величальних
погукiв, завмерли бучнi спiви, не викаблучувалися блазнi й потiшники. Тут
панувала сувора скупченiсть, очiкування страшного, невiдворотного.
I полоненi майже бiгцем, з останнiх сил, майже вмираючi впадають до
тiсного Амастрiанського форуму, обставленого царською гвардiєю, позад якої
вирують людськi юрмовиська. Посеред форуму метушливi якiсь люди, одягненi
так само, як i євнухи позад бранцiв, тiльки що без золотого шитва на
вбраннi, клопочуться коло переносних горнiв, повних дочервона розпеченого
вугiлля, а на землi побiля горнiв розкидано товстезнi ланцюги, важучi
такi, що самим тiльки своїм тягарем здатнi придушити чоловiка.
Тодi бранцiв зупинено. Не було куди йти далi. 3-позаду неквапом вийшли
євнухи в блiдо-голубих епiлориках, їм. назустрiч од горнiв кинулися тi
роздмухувальники пекельного вогню, i стало всiм видно, що всi вони -
бородатi на вiдмiну вiд євнухiв, але всi шанобливо схилялися перед
безбородими, бо були, видно, лиш помiчниками загадкових царських євнухiв,
i справдi безбородi передали бородатим свої коротенькi дворогi вила,
помiчники повернулися до горнiв i миттю всунули тi вила в жар, а Сивоок
уже знав тепер добре, що нiякi то не вила, а звичайнiсiнькi жигала, якими
ромейськi кати випiкають приреченим очi, i йому вперше в життi стало так
страшно, що й сам не вiдав, що б зробив: чи то розридався, чи заревiв
дико, чи кинувся на своїх ворогiв, якби мав змогу?
Вiн оббiгав поглядом своїх дивно сивих очей тiсний форум, рiзонуло його
по самому серцю буйнiстю барв на святкових шатах, м'якою осiнньою
позолотою покривало довколишнi будiвлi сонце з дивно блакитного неба;
нiколи, здається, не був ще свiт таким лагiдно-барвистим для Сивоока, як
сьогоднi, але нiколи не ставав вiн i таким безжальним до нього, бо лiпше б
вiдразу його вбили, анiж мали позбавити найдорожчого - очей!
Горнiв було десять, i полонених сторожа швидко розштовхала на десять
десяток i виставила кожну навпроти "свого" ката, євнухи спокiйно здiймали
плащi, передаючи їх своїм помiчникам, яких ставало бiльше й бiльше, опiсля
робили натовпам вкiсь лiнивовiтальнi помахи руками, од чого юрмовища
навколо площi вiдразу зламали мовчазнiсть i заревли вiд нетерплячки,
бажаючи якомога швидше побачити те, задля чого товпилися тут ще з самого
рання, однак iмператорськi кати надто добре знали свою справу, щоб вважати
на пiд'юджування юрби; вони так само спокiйно i розважливо пiдходили до
горнiв, дiставали звiдти розпеченi начервоно жигала, пiдiймали їх,
повертали сяк i так, мовби видивляючись там якийсь ганж, потiм знову
засовували жигала в жар, заплющивши очi, складали на грудях руки: чи то
молилися, чи то просто ждали вiдповiдної хвилi, а хвилею тою мало бути
появлення iмператора i знак, одержаний вiд царственої десницi.
Iмператор же, вiдтрапезувавши з патрiархом (щоб не согрiшити скоромним,
святий отець пригощав царя приправленою з далекої Русi дивною рибою
осетром, осетра вносили на золотих парчевих ношах, прикрашених корогвами,
i Константин, який любив попоїсти, зустрiв воiстину царську рибу
плесканням у долонi, жестом найвищого захвату), розпрощався з главою
церкви, якому не годилося бути на караннi ворожих болгар, i переоблачився
в багряний, тяжко шитий золотом i обнизаний перлами й самоцвiтами коловiй
(в багряному коловiї завжди зображувано розп'ятого Iсуса Христа,
страждання i царственiсть поєднувалися в цiй накидцi), замiсть вiнця надяг
тогу, або тiару, i в супроводi чинiв кувуклiя в багряних сагiях прибув на
форум, щоб стати свiдком вершини сьогоднiшнього трiумфу.
Там вiн зiйшов з коня й сiв на золоту кафисму, а по боках знов стали в
два ряди препозити з левами на скарамангiях, позаду ж вишикувалися
спафарiї з сокирами й мечами, мечi й сокири тримали однаково: мов дрюччя
на плечах, щоб бути щомитi готовими посiкти на локшину кожного, хто
наважиться загрожувати священнiй особi iмператора.
Знов усе було пишно й барвисто, як i з самого ранку, знов урочисто й
пiднесено виголошували дiмархи венетiв i прасинiв належнi повiтання,
повторюванi, згiдно з правилами церемонiї, точно визначене число разiв:
"Хай милує тебе бог, iмператоре" - 60 разiв, "Завжди твої раби,
iмператоре!" - 50 разiв, "Iмперiя з тобою, василевсе!" - 40 разiв, а
всього двiстi тридцять п'ять проголошень.
Константин слухав, заплющивши очi, вiн усмiхався, вiн завжди вважався
веселим iмператором, над усе любив церемонiї i царськi пишноти, йому
подобалося виконувати тiльки ту половину царських обов'язкiв, яка несе
насолоду й задоволення, що ж стосувалося трудiв царських по втихомирюванню
й звойовуванню ворогiв, по збиранню податей, по наведенню ладу в торгiвлi
й ремеслах, - цим вiн з легкою душею поступався на користь свого
царственого брата, слушно розмiрковуючи, що лiпше хай Василiй добуває
золото, а вiн, Константин, роздаватиме його веселим натовпам обома руками.
А ще: вiдвiдував щодня банi, катався верхи, мiняючи по кiлька разiв на
день коней, їздив на лови в Каллiкратiю, знудьговано оглядав портики
вздовж вулиць, визираючи гарненьке жiноче личко, був присутнiй на всiх
ристалищах на iподромi (спорудженому ще Септимiем Севером, а
по-справжньому розбудованим i прикрашеним Константаном Першим, прозваним
Великим, бо великим насправдi був), любив жiнок, любив попоїсти, сам
навiть вигадував потрави, грав у костi, любив усi розваги i, як усi
любителi розваг, був жорстоким чоловiком, хоч i ховав ту жорстокiсть за
вдаваними веселощами.
Поки дiмархи виспiвували свої акламацiї, Константан, по-плямкуючи
губами вiд вдоволення, ще й досi живучи згадкою про пишного осетра, якого
вони роздiлили з патрiархом пiд бiле холодне вино, прислане в здобичi з
Пелагонiї, оглядав спроквола форум, недбало ковзнув поглядом по
болгарських бранцях, сподiваючись пильнiше приглянутися до них в час
екзекуцiї, озирнувся на свiй почет, мовби впевнюючись у дотриманнi всiх
приписiв. Так, все бездоганно, все прекрасно, все вiдбувається агiдно з
церемонiалом, виробленим за багато вiкiв. Ось вiн, iмператор усiх ромеїв,
сидить у золотiй кафисмi, на самiй виднотi перед вiйськом, гетерiями i
народом, перед приреченими на страту жалюгiдними ворогами; по боках вiд
кафисми стоять непорушно четверо безбородих, бо теж так ведеться здавна,
що вiзантiйський iмператор повинен показувати свою царственiсть спершу
перед безбородими, а вже потiм перед бородатими, стемму ж василевс нiколи
не може надягти перед бородатими, а лиш перед безбородими. У двох з цих
безбородих на головах червонi скiадiї, у двох iнших - бiлi ковпаки. Один
євнух одягнений в широке рукавне платно блiдо-зеленої парчi, гаптоване
великими колами, всерединi яких стоять леви. Це - препозит. Iншi три в
синiх стихарях краплених бiлими крапками, в червоних мантiях, вишитих
лiлiями, i з двома золотими тавлiями на грудях. Це чини суду й
справедливостi, першi виконавцi волi василевса. їхнi парчевi мантiї тiсно
облягають постать i наглухо застебнутi двома круглими фiбулами коло самого
комiра. Руки затисненi пiд цими мiшковидними мантiями-тампарiями так, що
євнухи навiть вiдстебнути фiбули нездатнi, а вже щоб добути меч та вдарити
iмператора - то й поготiв.
Довiряй, але й остерiгайся!
Константан усмiхається, знов прикриває повiками очi, згадує патрiаршого
осетра i, мовби повторюючи жест на його повiтання, лiниво ляскає в долонi:
лясь-лясь.
Тодi й починається те, заради чого пiднято сьогоднi всiх чинiв
iмператорського двору числом вiсiмнадцять - вищих сановникiв, шiстдесят -
головних чинiв та ще п'ятсот чинiв нижчих, - i всiм видано з царського
вестiарiя параднi строї, такi ошатнi й коштовнi, що за них можна б купити
цiлу державу, якби вона десь продавалася. I все оте сяяння золота, парчi,
весь отой багрянець, всi перли, самоцвiти, шовки-влатiї, срiбло й дорога
зброя призначалися лиш для того, щоб ось тут, на Амастрiанському форумi,
пiдручнi катiв-євнухiв вихопили з кожного десятка болгарських бранцiв по
одному, з допомогою воїнiв потягли їх до горнiв, повалили на землю,
пригнiтили ланцюгами, а кати вправно видобули з горнiв розпеченi до бiлого
жигала i серед лиховiсної мовчанки, яка зависла над форумом, пiшли до
приречених. Тiльки дзвенiли ланцюги на нещасних, якi мовчки борсалися,
напружуючи рештки сил, безпорадно рвалися з рук своїх мучителiв,
силкувалися бодай звести голову, щоб, може, востаннє глянути на бiлий
свiт, затоплений величчю й сяянням ромейських коштовностей, та не вдалося
жодному з них навiть того, кати твердо пiдходили ближче й блiжче до
полонених, була страхiтлива дружнiсть у їхнiх рухах, точно вивiреним
жестом кожен з них опустив своє жигало, i над тiсним форумом вдарило
тисячоголосе ревiння вдоволених початком видовиська ромеїв, i потонули в
ньому нелюдськi скрики болю перших ослiплених болгар.
Сивоок стояв третiм у своїй десятцi. Тепер не дивився довкола, мав очi,
втупленi тiльки вперед, тiльки туди, де творилося найстрашнiше, бачив як
позбавили зору перших, потiм з-перед нього вхопили наступного, хрипiли в
поспiху помiчники катiв, дзвенiли ланцюги, рознiсся над форумом перший пах
горiлої людської шкiри, а Сивоок стояв заклякло, нерухомо, все, що
дiялося, мовби його не обходило, вiн теж нiби перетворився на глядача, як
отi ромеї в пишному одязi, взятому з iмператорських комiр задля свята, так
нiби в простому вбраннi не можна дивитися, як випiкають людям очi, не той
буде смак, чи що.
Йому не вiрилося. Як же так? Чому? Навiть забув, що не болгарин, що не
пiдлягає покарi за болгарськi грiхи, хоч i якi там грiхи в людей, якi не
хотiли надягати на себе чуже ярмо. Думав тiльки про те неминуче, що мало
статися. Вiн востаннє побачив сонце, свiтло, вогонь, i той вогонь, що
стiльки разiв приносив йому найбiльшу радiсть, стане для нього прокляттям,
навiки позбавить його зору, кине в чорноту. Як прийшов з темряви маленьким
хлопчиком, що плакав посеред чужого шляху, так i пiде в пiтьму, а нащо
жив, задля чого вбирав у свої очi найбарвистiшi дива землi,-- кому до того
дiло?
I в тi останнi хвилi, що лишалися йому перед тим, як потягнуть i його
до ланцюгiв, Сивоок перейнявся ще вищою, ще дикiшою зненавистю до всiх
отих потопаючих у коштовностях блазнiв, йому хотiлося бодай чимось
показати їм усю свою зневагу, тому, коли потягли його прислужники до
ланцюгiв i зависли на ньому, щоб звалити на землю, вiн струснув їх з себе,
зцiпивши зуби, випростався, весь випружився назустрiч катовi, що вже нiс
своє розпечене жигало, а тлуми заревли вiд насолоди й розкошi:
"Вiдмовився!", "Вiдмовився вiд ланцюгiв!", "Бiлий болгарин" вiдмовився!"
Iмператор милостиво махнув рукою, даючи знак прислужникам, щоб вiдiйшли
вiд Сивоока, василевсовi теж було цiкаво подивитися на цей нещоденний
прояв мужностi, вiн виставив наперед себе долонi, щоб заляскати в них, як
тiльки звершиться неминуче над бiлим болгарином, всi тепер стежили тiльки
за Сивооком i за катом, який наближався до приреченого. Кат вiдчув увесь
надмiр скупчення уваги на ньому, вiн намагався бути якомога байдужiшим i
спокiйнiшим у своїх рухах, ще нiколи не доводилося йому ставати бодай на
мить найголовнiшою дiйовою особою в столичних дiлах, а вiн давно мрiяв про
таку мить, у нього були свої обрахунки з цим свiтом, вiн тяжко ненавидiв
усе живуще, вiд найубогiшого жебрака до самого ва-силевса, ненавидiв усе
за те, що не був такий, як усi, за своє калiцтво, за свою неповноцiннiсть.
Колись давно, ще за iншого iмператора, вiн не був катом, був юнаком з
багатої родини, любив життя, людей, вподобав одну дiвчину, а що вона не
пiддавалася на його вмовляння, то заманив її в дiм до свого приятеля, i
там удвох з приятелем згвалтували ту непокiрну дурепу. Все обiйшлося б
гаразд, але виявилося, що в дурепи .були вельми впливовi й багатi родичi,
про справу стало вiдомо iмператоровi, молодих винуватцiв кинуто до
в'язницi, де вони довiдалися про повелiння василевса: їх обох мали спалити
живцем на форумi Бика. Тодi вiн випросив у сторожi ножа, безжально
вiдпанахав собi все соромiцьке причандалля врiвень iз черевом i передав
iмператоровi з словами: "Хочу служити твоїй царственостi головою, а не
соромом, який я одрiзав сам собi. Те, що грiшило, те й покарано, за вiщо ж
хочеш позбавити життя мене, бiдного?" Iмператоровi сподобалася мужнiсть
розпусного юнака, вiн звелiв його вилiкувати й зарахувати до двiрської
служби на посаду ката. А того, другого, спалено живцем на форумi Бика, хоч
провина його була набагато меншою.
Довгi роки прожив кат у цiлковитiй невiдомостi, загублений серед
безлiчi євнухiв, якими аж кишiв Великий палац, плекаючи, як усi євнухи,
мрiю вiдплатити свiтовi за свою ганебну вiдмiннiсть вiд усiх iнших людей;
йому ще пощастило в службi, вiн сам став караючою рукою, з насолодою
виконував своє катiвське ремесло, але незабаром переконався, що вiд
тривалого заняття тим самим дiлом злiсть з нього кудись зникає, не
вiдчував тепер нiчого, крiм утоми й байдужостi, далi тримався за своє
ремесло, бо нездатен був бiльше нi до чого, боявся, щоб не вiдiбрали в
нього хоч цього, тому вважався одним з найретельнiших катiв.
Але сьогоднi в ньому прокинулося давнє, сьогоднi на ньому схрестилися
всi погляди, сам iмператор стежить за кожним його порухом, сьогоднi вiн їм
усiм вiдплатить за свою неповноцiннiсть, вiн покаже, як це робиться, вони
ще нiколи не бачили i, мабуть, нiколи й не побачать такого вправного,
такого точного й нещадимого ката, як вiн. Ось вiн їм покаже.
I кат iшов на Сивоока всiма своїми роками ганьби, приниження, нiс до
нього всю свою нерозхлюпану злiсть, жигало стало мовби продовженням його
рук, вiн посував його наперед себе,_ неначе свою вiдплату, а отой дивно
"бiлий молодий болгарин", що кинув виклик долi, мав стати для нього
втiленням виплеканої в катовiм серцi помсти.
Iмператор занiс долонi для плескання мужньому болгариновi за його
витримку. Бо не кожен здобудеться на такий вчинок: вiдмовитися вiд
ланцюгiв i стоячи зустрiти найстрашнiшу кару! Константин хотiв належно
поцiнувати поводження "бiлого болгарина", iмператоровi долонi мали
сплеснути в ту саму мить, коли червоне залiзо випалить бранцевi очi; мить
наближалася з кожним новим катовим кроком, кат iшов швидше й швидше, всiм
було видно затятiсть на його безбородiм обличчi, всi бачили, як вправно
нацiлюється вiн своїм жигалом у очi полоненому... I тут сталося чудо.
Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спiткнувшись на
рiвному, спрожогу зупинився i став присiдати повiльно й безпорадно. Жигало
випало йому з рук, а вiн осiдав нижче й нижче, потiм незграбно перекинувся
на лiкоть правої руки, ще, видно, спробував затриматися бодай у такому
положеннi, але не спромiгся й на це, впав навзнак i лежав так, нiби ждав,
що прийде iнший кат i випече очi тепер уже йому самому.
Нiхто нiчого не мiг збагнути, не розумiв, що сталося, й сам Сивоок. Вiн
уже бачив, як наближалося йому до очей страшне жигало, вiдчував його
палання в себе на обличчi, зосередився на одному лиш намаганнi - не
заплющити очей, ще бодай раз глянути на свiт, хоч уже не бачив нiчого,
окрiм тої ядучої червоностi, яка наближалася невiдворотно.
I зненацька впав кат. Що з ним? Може, побачив вiн у глибинi очей
приреченого весь жах i всю незмiряну злочиннiсть зробленого ним за довгi
роки вiрного служiння василевсам? Та де там! Просто серце в ката вiд
надмiрного напруження розiгрiлося злiстю так, що притягло до себе з усього
тiла зайву речовину i шкiдливi соки.
Ката облили водою, але це не допомогло, йому спробували дати лiкiв з
перцю, кинули кров з руки - вiн не подавав ознак життя. Тодi його вiдтягли
набiк, щоб не заважав, а на мiсце ката став один з його пiдручних, знову
вклав жигало до горна, а звiдти вихопив нове, i Сивоок все те вiдмiчав,
так нiби йшлося не про нього, а про когось стороннього, на нього найшло
якесь здерев'янiння, вiн знов готовий був стояти й ждати, поки наблизиться
новий кат. Бо, може, й цей не знесе погляду його сивих очей, теж прочитає
в них те, що прочитав його попередник, i його теж вiдтягнуть, як здохляку.
Але тут раптом вибухнув натовп, якому вперше доводилося бути свiдком
такого чуда, i через те спершу запанувала розгублена мовчанка, сам
iмператор трохи розгубився вiд такого дивного збiгу обставин, вiн не змiг
подолати своєї розгубленостi вчасно, не встиг випередити натовпу, а натовп
ревiв у одне горло: "Помилування! Милосердя!"
Новий кат уже йшов до Сивоока, вiн не прислухався до того, що там реве
натовп, тодi iмператор, щоб не було запiзно i щоб не прогнiвити
милосердного бога, який поклав перст вибавлення на плече бiлому болгарину,
махнув рукою, щоб кат зупинився, i весь форум загойдався од привiтальних
крикiв на честь василевса Константина, найдобрiшого i найсправедливiшого
серед царствених, кат вiдiйшов назад, Сивоока вiдвели вбiк, той, хто стояв
за ним, став жертвою нового ката, а його, чудом порятованого, вiддаля
поставили навпроти iмператора, який кинув на нього погляд цiкавостi i щось
сказав своїм препозитам, чим було виявлено до бiлого болгарина вже
найбiльшу ласку як до обранця високого Провидiння, i довго потiм в столицi
розповiдали про те чудо, про перст божий, що вказав на дивно бiлявого
болгарина i послав йому порятунок.
Сивоок не достояв до кiнця на форумi, не бачив вiн, як ослiплено першу
сотню i дано їй одноокого поводиря, як введено з Фiладельфiю нову сотню,
далi ще й ще, до самої ночi продовжувалося страшне дiло на Амастрiанському
форумi. Константинополь вдовольняв свою жадобу кровi й знущань над
беззахисними болгарами, а цього, порятованого богом i василевсом, ведено
через усе мiсто ще для одного трiумфу, цiлi юрмища збiгалися, щоб
подивитися на нього, його похiд через столицю тривав безконечно довго,
хтось пробував по путi годувати його, хтось давав вина, хтось кидав квiти,
а хтось плювався, зустрiнутi на Месi блазнi спробували увiнчати голову
Сивооковi баранячими кишками, але вiн розкидав блазнiв з такою самою
силою, як перед тим на -форумi розжбурляв катiвських пiдручних, нарештi,
приведено його до iмператорських конюшень, де супровiдники передали бiлого
болгарина до рук протостратора з iмператорським повелiнням вимити бранця в
банi, переодягти в нове ромейське вбрання й узяти до служби на конюшнi.
Протостратор щось сказав Сивооковi, до того долинали ро. мейськi слова,
бiльшiсть з яких вiн, здається, розумiв, але хiба йому було тепер до того,
хiба обходили його якiсь слова, хiба потрiбно йому було тепер будь-що? Вiн
дивився знетямлено на протостратора i мовчки плакав, плакав не над собою,
не над своєю долею, а над долею своїх товаришiв, що гинули десь на
тiсному, обступленому з усiх бокiв розбещеними натовпами Амастрiанському
форумi, вiн плакав мовчки, а в душi в нього ридав на весь голос маленький
хлопчик з далекої темної ночi посеред грузького невiдомого шляху.
Протостратор, як i той кат з Амастрiанського форуму, був євнух, так
само ненавидiв вiн усiх бородатих, бо ненависть у дрiбних душею завжди
зароджується до тих, якi мають те, чого не мають вони, але цьому
врятованому чудом вiн пробачав його бороду, i його молодiсть, i його дику
силу, бо своїм плачем той принижував сам себе, а чого ще треба
начальниковi, коли його пiдлеглий добровiльно виставляє себе на посмiх
своїми слiзьми?
Так мав минути цей день для Сивоока: в ганьбi чужого трiумфу, в
мучеництвi товаришiв на тiсному, обставленому хижими натовпами форумi, в
дивовижному порятунку, в сльозах, пролитих чи то над самим собою, чи,
може, бiльше над тими, хто зазнав муки вiд рук безбородих катiв, - а потiм
судилося Сивооковi розчинитися в анонiмовостi сотень iмператорських
прислужникiв, цих зодягнених у кумедно поцяцькованi шати, що повиннi були
засвiдчувати чиюсь там могутнiсть; йому вiдведено один цей лихий,
трагiчно-щасливий день, щоб опiсля зiтерти будь-яку згадку про нього як
про людину. Принаймнi так мiркував той Протостратор, до якого спрямовано
Сивоока. Знав тiльки одне: принизити цього варвара якомога дужче, а там -
хай зникне серед таких упослiджених i затурканих, яких приставлено було до
коней, догляданих для колiсниць, i до коней верхових, до коней самого
iмператора i до коней кувуклiю, хай собi надягне належний за приписами
одяг: червонi чаги, червоний скараник з дешевим шитвом, лимонний ковпак,
перськi хози для верхової їзди, хоч навряд чи дозволено йому буде бодай
раз сiсти на коня з цих конюшень, - а вже коли на людину надягнено так чи
iнакше позначену одiж, то не лишається вiд людини нiчого, а є тiльки
вдягачка, яка свiдчить про мiсце її власника в складному, позiрно
заплутаному, а насправдi точно розмiреному свiтi царственого мiста. Але
нiхто не спитав самого Сивоока щодо його бажань розпорядитися своєю долею,
а вiн, виявилося, i в гадцi не мав покладатися на когось там.
Блазенського, розцяцькованого одягу брати не схотiв. - Обiйдуся, - сказав
просто. - Коли вже хочете мене зодягти, то дайте сорочку, але з простої
бiлi, а не з александрiйського царського полотна, та мiцнi чоботи, та
якусь-просту вдягачку, найлiпше б хутряну, але ж у вас того хутра чортма,
тiльки iмператор має там сяке-таке...
Стратор, якому припало споряджати нового конюха, спробував крикнути чи
тупнути на Сивоока, обiзвати його сяким-таким болгарином, тодi Сивоок
розсмiявся йому просто в нiс:
- Не так злегка i не так прудко, панцю-дранцю! Скажи там кому маєш
сказати, що вдягатися хочу так, як сам хочу, а ще скажи, що я, опрiч
усього, русич, а з руським князем у ваших Iмператорiв мир, отож годилося б
менi пiднести скаргу проти Того вашого Комiскорта, який ловив до своєї
тисячi людей на всiх шляхах i кого вiн привiв до столицi, того не знає й
дух святий, не те що там хтось...
Євнухи смiялися. Смiялися з незграбної ромейської мови Си-воокової,
смiялися з його сподiвань на те, що хтось там стане слухати його
оскарження i вимагатиме справедливостi для такого вiдчайдушного брехуна,
або ж просто Ородника. Бо якщо ти й русич, то чого тиняєшся аж у Болгарiї
чи Македонiї? Упiйманий - бранець, а раз так, то й жди, що з тобою
вчинять. Не викололи очей - молись боговi, дякуй iмператоровi. Послано на
конюшню - шануйся, щоб не накликати нової бiди на свою дурну голову. Не
хочеш надягати ошатного одягу, а надаєш переваги варварському вбранню?
Темний i затурканий єси, отож таки справдi мiсце тобi - серед коней, i то
на роботi най-бруднiшiй: вичищати гнiй, вишкрiбати дошки в станках, жити
тобi теж на конюшнi, засинаючи на купi теплого гною, знову ж таки дякуючи
боговi, що послав пiд боки таку теплу i м'яку Пiдстилку.
Вже на кiнець того ж дня запроваджено Сивоока до конюшнi, але вiдразу ж
забрано звiдти, бо сталася дивна рiч: конi не зносили нового конюха.
Перелякано хропли, iржали, рвалися з прив'язi, били копитами в станки,-
в конюшнi творилося таке, неначе вселилася туди нечиста сила.
Як тiльки виведено звiдти Сивоока, конi стихли. Щоб упевнитися, його
знов послано - в конюшнi зачалося ще несамовитiше.
- То як, панове ромеї? - реготав Сивоок. - Чують вашi конячки руський
дух чи нi? Аби ви так чули, то було б вельми добре, а то що ж?
I чи то ця подiя ще додала до слави Сивоокової, чи досить було й
чудесного його зцiлення, то другого дня посунула дивитися на нього маса
всiлякого столичного люду вiд найвищих верхiв аж до звичайнiсiньких
пройдисвiтiв, i вже тут нi про яку роботу не могло бути й мови, Сивоок
сидiв собi на сонечку, зодягнений у довгу бiлу сорочку, з накинутим на
плечi коловi-єм, насмiшкувато мружився на прибуваючих, знiчев'я
викреслював пальцем босої ноги вiзерунки на пiску, iнодi вступав з
ким-небудь у бесiду, дивуючи ромеїв знанням книжної премудростi, або ж
трохи зневажливо, з пiдсмiхом мовлячи про їхнього бога, якого шанувати ще
не навчився, ненавидiти ж мав дедалi бiльше пiдстав, але про це, ясна рiч,
говорити вважав тут зайвим.
Прибували магiстри й воєначальники, придворнi дами i вельможне панство,
хазяїни ергастерiїв i махлярi, що на час лишали навiть свої столики в
портиках Меси, щоб поглянути на те диво. на тi чудом врятованi очi.
Нiхто з них не знав, що то очi художника. Бо хiба ж про це можна
взагалi дiзнатися? Хiба в художникiв не такi очi, як у всiх? Навiть сам
Сивоок, хоч i вiдав про властивiсть своїх очей жадiбно вбирати всi барви,
якби сказав йому хтось, що вiн, може, й великий художник, засмiявся б так
само легковажно, як учора, коли йому обiцяно долю конюха.
Власне, хто там i придивлявся до його очей? Хотiли просто глянути на
врятованого. Сивоок став на день чи на два для всiєї столицi такою собi
химерою, яку грiх було б не побачити; цього вимагали неписанi закони
знудьгованого, пересиченого до краю города, наповненого на добру третину,
може, людьми, якi задихалися вiд розкошiв, отих, що ходили в шовкових,
золото-тканних шатах, кроплених схiдними ароматами, жили в домах з
позолоченими покрiвлями, з дверима слонової кiстки, мозаїчними пiдлогами,
спали на лiжках з слонової кiстки, їли з золотого й срiбного посуду. Була
казочка про фiлософа, який, потрапивши в гостi до одного з таких
константинопольських багачiв, довго дивився, куди б сплюнути, але не
найшов такого мiсця i вимушений був плюнути хазяїновi в бороду. Сивоок
зиркав краєм ока на пиховите, мальовничо прикрашене панство, i йому теж
кортiло вибрати таку бороду над унизаним перлами оплiччям i наплювати в
неї з усiм смаком, - ото б було смiху, крику, обурення й погроз!
Подумки Сивоок став вибирати пiдходящу бороду, хоч ще й не був певен,
що неодмiнно наплює в неї, якщо вподобає якусь, але це вже була якась
робота, незабаром "борода" справдi пiдпливла до самих Сивоокових губ -
бери та плюй! - то була прекрасно доглянена, кругла, розчесана, густо
напахчена, чорна борода, яка розкiшно вирiзнювалася на тлi бузкового
шовкового хiтона, i Сивоок втримався вiд спокуси тiльки тому, що не
помiтив на хiтонi жодних прикрас. Тiльки застiбка-фiбула з щирого золота,
але й тут впадало в око не саме золото, а форма фiбули.
Орел пластаний, наче розп'ятий Iсус, роботи тонкої й вишуканої, розмiру
також добрано вельми вдало, найдивовижнiше ж, орел не сприймався як
царський знак, багатий поблиск золота на бузковому тлi хiтона в цього
чоловiка не мав нiчого спiльного нi ч вiзантiйською розкiшшю напоказ, нi з
сервiлi-стичними позначками, звичними серед того напахченого й
чванькуватого тлуму, який обсiдав сьогоднi Сивоока. Борода в ромея була
гарна, а орел ще лiпший, аж закортiло Сивооковi глянути пильнiше на цього
чоловiка, та й у того, видно, цiкавостi до врятованого було бiльше, анiж у
iнших, бо приступив вiн майже впритул до Сивоока, чутно було його
неквапливий густий вiддих, сопiння, чи то погiрдливе, чи то вдоволене;
стояв на землi мiцно, ледь розставивши могутнi, короткуватi, щоправда,
ноги, взутi в ремiннi сандалiї, 'ноги якось теж вiдразу опинилися в полi
зору Сивооковiм пiсля бороди й хiтона з орловидною фiбулою, а вже потому
охопив вiн поглядом усю постать прийшлого i .переконався, що перед ним
чоловiк не зовсiм звичайний, принаймнi зовнiшньо мав могутню величезну
голову з мальовничо покудланим чорним заростом, не покритим, як то
водилося у ромеїв, нiякою шапкою, товстi, мов у арапа, губи, грубезного
носяру i до всього цього великого, незграбного, грубого - довгастi,
жiночої краси очi!
В цьому чоловiковi було повно невiдповiдностей. Якщо вражали на
циклопiчному обличчi просвiтленi майже неземною красою очi, то не менше
зднвуваяня вятаикалзд i його руки: маленькi, бiлi, пещенi, дочеплеиi до
атлетичного торса, який виказувався навiть пiд широким эитоташ, йоги ж,
хоч дебелi й товстi, аж нiяк не пасували до важкого, задовгого, мабуть,
тулуба, вiд чого було враження, нiби чоловiка знизу пiдпиляли, вкоротили,
як на тому ложi Прокруста. Якодо борода в нього являла взiрець дбайливостi
й догляду, то чуб на головi мовби належав до iншого власника - такий
безлад панував у ньому. З цього могутнього, грубезного тiла ждався трубний
гол-ос, мов у день страшного суду, насправдi ж чоловiк заговорив до
Сивоока так м'яко, неначе вистелив шовком.
Вiн недбало махнув своєю (а чи й своєю!) пещеною ручкою на Сивоокову
босу ногу й поспитав:
- То що?
- Нога, - весело вiдповiв Сивоок, згадуючи свiй намiр наплювати цьому
чоловiковi в його розкiшну бороду.
- Дурню, - так само лагiдно, - поплямкуючи губами, наче пiсля
солодкого, сказав чоловiк, - питаю тебе, що то там на пiску?
На пiску було склубочення лiнiй. Покошланiсть чагарiв у нiчнiй пущi.
Сивоок аж тепер придивився до того, що виробляла його права нога. Добре
хоч не лiва. - Ото? - поспитав вiн. - А нiчого.
Вiн провiв ногою - зiтер усе вималюване, вигладив; знову чиста поверхня
пiскова, незаймано-спокiйиа, мов у перший день творiння. Сивоок пiдморгнув
до ромея i провiв пальцем на тiй поверхнi ногами кiлька лiнiй спокiйних i
водночас бентежних своїми вигинами.
Ромей розвiв руками, потiм обiперся в боки, похилив свою важезну голову
правобiч, потiм лївобiч, неквапливо, зi смаком поплямкав товстими губами,
обличчя йому взялося плямами заздрощiв i недовiр'я, але вiн перемiг у собi
дух заздрощiв, сказав розважливо:
- Тут щось е.
Тiльки тодi виявилося, що вiн не сам, що його супроводжує, може, з
пiвдесятка, а то й цiлий десяток людей, але всi вони не годилися стати й
тiнню цього небуденного чоловiка, затертi, посполитi особистостi,
непоказнi постатi, сiрi в людському зол наковiннi обличчя.
Хтось там виткнувся з-пiд руки в чоловiка з орлячою фiбулою, хтось щось
сказав, здається, було мовлено про той начерк, шо його, просто граючись,
прокреслив Сивоок пальцем своєї босої ноги, може, потрактовано той начерк
занадто серйозно, а раз так, то заявлено, що нiчого вiв не вартий.; за
широкою спиною в чоловiка спалахнула цiла суперечка, в якiй однi доводили,
що така лiнiя не варта нiчого, бо справжню цiннiсть має тiльки творене в
природнiй потребi й невимушеностi, наприклад,. слiд птаха ва узбережжi, а
чи доаовз гада в пусти-нi, що ж до такого несвiдомого варварського чину,
як ото перед ними, то тут просто нема пiдстав серйозно говорити, а вже
коди бути серйозними, то слiд визнати, що цей молодий варвар -
звичайнiсiнький ошуканець, якщо й не чарiвник, беручи до уваги те, що
сталося вчора з катом на Амастрiанському форумi.
- Нi, тут-таки щось є, - так само ласкаво, але вперто повторив ромей, i
Сивоок, щоб його втiшити ще бiльше, знов зiтер намальоване, показав усiм
отим мудрагелям незайману чистiсть пiску, а потiм, цього разу вже рукою,
провiв кiлька таких вiзерункiв, якi вмiв колись робити лише дiд Родим, та
ще, може, тiтка Звенислава у городi його юностi - Радогостi.
- Маєте, - обернувся ромей до тих, що ховалися за ним, сказав це з
таким вдоволенням, нiби малював не Сивоок, а вiн сам, царським жестом
вказував на вiзерунки, закликав тих своїх супутникiв до нової суиеречки,
але тим зацiпило, вони тiльки переводили погляди з вiзерункiв на босого,
зодягненого в бiлу сорочку й якусь там стару накидку молодого варвара.
- Хочеш, я навчу тебе бачити справжню красу? - спитав урочисто ромей
Сивоока.
- Я вмiю робити: це й без. тебе, - посмiхнувся той.
- А чи знаєш ти, о темний варваре, про таємницi гармонiї барв?
- Те, що зяаго, не в iдотио тобi.
Ромей трохи вiдступив од Сивоока, вiдтручуючи тих, що позаду, а посеред
нiта знову вибухнула колотнеча, обуренi голоси сплiталися в нерозбiрливе
гудiння: "Агу-ага-агу-га-ага-агу..." Часто чулося повторюване майже всiма
iм'я Агапiт, в гнiвливiй скоромовцi Сивоок не мiг добрати бiльше нiчого;
зате передвiй ромей, видно, мав неабияку втiху од того дзижчання, вiк
милостиво посмiхався, даючи своїм супутникам волю й час вибалакатися, а
коли вони трохи вгамувалися, знову звернувся до Сивоока:
- Мене зовуть Агапiт, я великий майстер. Хочеш до мене учнем а чи
антропосом, тобто чоловiком попросту, бо всi в мене чоловiки i я для них
теж чоловiк, хоч i звуся Агапiтом.
- Теж, маю iм'я, - вiдбуркнув Сивоок, - звуся Сивооком.
- Хто ти єси? Болгарин?
- Русич.
- Неймовiрно, - лагiдно здивувався Агапiт i ще трохи вiдступив, шукаючи
позад себе когось там. Поманив пальцем, випустив наперед себе високого, з
розбiганими очицями, з рiденьною русявою борiдкою.
- I в мене є русич. Мiщило.
- Єдиноземець? - не пiдходячи ближче, баском спитав той.-- Звiдки ж?
- А не знаю, - знизав Сивоок.
- Як то не знаєш? Скажiмо, я з Києва. Кожна християнська душа має
знати, звiдки вона, де її рiд.
- Не християнин я, - збрехав Сивоок, якому цей Мiщило, хоч i справдi,
судячи з мови, був земляком, якось вiдразу набрид.
- Що ж, поганин?
- Може, й поганин.
- Як же втрапив до болгар? Чом з ними змiшався?
- А не твоє то дiло. .Мiщило ображено замовк.
- Побесiдували? - спитав Агапiт. - Це пречудове - така зустрiч!
Вiн втiшався своєю великодушнiстю, йому, видно, самому здавалося, що
все на свiтi залежить вiд його доброї волi й побажань, що всi подiї
вiдбуваються саме так, як того забажалося йому, великому майстровi
Агапiтовi, i ось, наприклад, цього русобородого чоловiка урятував вчора не
хто iнший, як вiн, Агапiт, i сьогоднi вiдкрив у ньому великi здiбностi теж
вiн, Агапiт, i болгарина, про якого вже другий день говорить цiлий
Константинополь, перетворив на русича знов же таки вiн, Агапiт; ну, а вже
що дав Сивооковi ще й єдиноземця на втiху, то хто б же то заперечував, що
зробив це тiльки вiн, Агапiт. Якби на iншого, то склав би вiн цiлу
пiсеньку з приспiвом, у якому повторювалося б слово Агапiт, але майстер
був занадто повiльний у своїх словах i в думаннях, щоб аж дiйти до такої
жвавостi, як складання чи виспiвування пiсеньок, радiсть i вдоволення вiн
умiв виказати самим посмiхом, який вимальовувався на його товстих губах з
виразнiстю, яка рiдко трапляється серед звичайних людей.
В цей час подивитися на Сивоока прийшло кiлька незначних, як видно з
їхнього одягу, свiтських i духовних вiзантiйських чинiв, i тут сталося
зовсiм несподiване: Агапiт, попри всю його дебелiсть, легко крутнувся до
них, вiйнув своєю хламидою, вдав уклiн, бо насправдi вклонитися через свою
зовнiшню негнучкiсть не мiг, зате надолужив це гнучкiстю, сказати б,
внутрiшньою, розвiв привiтально руками, вiдступив набiк, пропускаючи
прийшлих до Сивоока, вiв себе так, мовби прийшли його найближчi друзi, хоч
насправдi, виявилося, вiн їх уперше бачив, так само як вони його.
Чиновники трохи знiтилися вiд присутностi такого вельможного пана, мерщiй
прошмигнули повз Сивоока i розпрощалися з Агапiтом, а вiн ще нiби аж
кинувся їх супроводжувати, а вже тiльки потому повернувся назад i
ио-спитав Сивоока, зiгнавши з обличчя улесливiсть, даровану перед тим
чиновникам:
- То хочеш до мене?
- Ще не знаю, чого можу хотiти, а чого не можу, - сказав той, дивуючись
Агапiтовiй поведiнцi. - Не знаю, хто я: раб чи чоловiк, хоч рабом не
почувався нiколи i не дiйду до цього.
- В цьому щось є, - пiднiс пальця догори Агапiт, - це гарно сказано, а
ще лiпше ти, чоловiче, вималював отi вiзерунки, на якi я ще трохи
подивлюся. Це прекрасно! Говорю я. - Агапiт! I будеш ти серед моїх
антропосiв, як тебе?
Сивоок мовчав, ображений за таку зневажливу забудькуватiсть, але з-за
спини у Агапiта вивернувся Мiщило, нагадав своєму принципалу: - його звуть
Сивоок.
- Сивоок, - повторив, поплямкуючи губами, Агапiт. - Ну що ж, це iм'я
теж може бути славним, як i Агапiт! I що може бути прекраснiшого, питаю я
вас усiх?
Видно, вiн часто звертався з такими запитаннями, нi до кого, власне, не
надаючись зокрема, i звик, що нiхто й не повинен вiдповiдати, бо вiдразу
по своєму вигуковi випустив на свої товстi маснi губи посмiшку вдоволення
самим собою i цiлим свiтом, який видавався йому сповненим гармонiйностi,
пiдняв край хiтона, змахнув ним, вiйнув злегка на Сивоока пахощами схiдних
ароматiв i пiшов, забираючи за собою всiх своїх антропосiв.
До всiх Сивоокових пригод додалася ще одна, трохи незвична, щоправда.
Та що з того?
Не мiг вiдати Сивоок, що Агапiт з його неквапливiстю був по-слонячому
впертий у своїх забаганках. I вже коли вiн намiрився мати в себе дивом
врятованого русича, то йшов за своєю примхою, мов балувана мала дитина.
Нiхто, ясна рiч, не хотiв стати на помiч Агапiтовi, та вiн i сам гаразд
знав, що годi шукати кiнця будь-якої справи там, .де його не може бути,
серед цих людей, якi мали пишнi титули й не менш пишний одяг тiльки
завдяки тому, що цiле життя усувалися вiд вирiшення будь-яких справ, не
сказали нi разу "так" або "нi".
Мiг його виручити тiльки один чоловiк, i то сам iмператор.
Доступитися до iмператора, якщо ти не належав до чинiв кувуклiя,
вважалося справою малоймовiрною, знайти ж людей, що вiдстоювали б перед
василевсом твої iнтереси, було ще важче. Та для Агапiта, здавалося, немає
неможливого. Вiн мав золото, але золото мав багато хто. Зате нiхто не
володiв такою впертою улесливiстю, як Агапiт. Вiн мiг тижнями чи й
мiсяцями топтатися серед чинiв, кланятися їм, улещувати їх, поки добивався
свого, вiн не знав, що таке приниження, завжди готовий був упокоритися
будь-кому, аби тiльки вихитрувати задумане для себе.
Його вiдраювали вiд намiру просити в iмператора врятованого "бiлого
болгарина", тобто русича, як той сам себе iменує. Навiщо? Хiба мало в
Константинополi людей, щоб вибрати з них собi мiстiя, учня, а то й просто
раба? Ювелiри на Аргiро-пратiї, мiдники на Халкопратiї, дуборiзи в
Цангарiї - будь ласка! А так, хто б то йшов до iмператора з такою
нiкчемною справою?
- Так, так, - згоджувався Агапiт, - але!..
Вiн вимовляв це "але", пiдносячи багатозначно палець догори, сам
вдивлявся в той палець, поки й спiврозмовник теж задирав голову, а тодi
Агапiт спокiйно опускав собi руку i з спiвчуттям до свого не дуже
тямкуватого слухача мовив, так нiби й не було отої паузи з розгляданням
наставленого в небо пальця:
- Але коли чоловiковi чогось захочеться, то треба вдовольнити те
бажання, бо iнакше перестаєш бути чоловiком.
- Важко й трудно, - зiтхав спiврозмовник.
- Але не для такого чоловiка, як ви, - обдаровував його Агапiт такою
посмiшкою, що тому здавалося, нiби його обнiмає красуня або ж обсипають
золотими монетами.
В Константинополi почалися осiннi врумалiї, iмператора можна було
бачити тепер або ж у Триклiнi дев'ятнадцяти аку-вiтiв, де вiн возлежав за
трапезою, де подавано тiльки на золотих блюдах, де слуги ввозили заморськi
фрукти в вазах з чистого золота i таких важких, що пiдiймати їх на столи
доводилось на обшитих позолоченою шкiрою вiрьовках, перекинутих через
блоки, хитро схованi пiд стелею Триклiна, але до трапези в Триклiнi
дев'ятнадцяти акувiтiв запрошувано, згiдно з ритуалом, тiльки точно
визначене коло людей, до яких Агапiт не належав, так само точно за
приписами, якi йшли ще вiд попереднiх iмператорiв, добирано в супровiд
царствуючiй особi на загороднi лови,.на грища в циканiстрiї, на кiннi
прогулянки, на урочистi виходи до храмiв i монастирiв, навiть на iподром,
де дивитися на iмператора могли вiдразу сто тисяч чоловiк, якi сидiли на
мармурових лавах, але перебувати в кафисмi разом з iмператором мали право
лише втаємниченi, довiренi, найближчi. Та, зрештою, якби навiть Агапiт i
належав до того вузького кола iмператорського оточення, то всiляко б
уникав двiрської метушняви, бо його велике тiло не виносило поспiху, а
лiнива душа художника прагнула передовсiм спокою i волi для роздумiв.
Мiг ще дозволити собi стояти осторонь вiд метушняви кувук-лiя ще й
завдяки тому, що завжди в достатку мав золота й коштовностей для цього
збунтованого, божевiльного свiту, де все можна купити. Тож не дивно, що за
кiлька днiв по тому, як запала йому в голову примха мати в себе Сивоока,
Агапiт улестив i пiдкупив, кого там треба, i василевсовi Константину, коли
вiн був на iподромi, обережно сказано про бажання вiдомого будiвничого
Агапiта викупити "бiлого болгарина". Iмператор страшенно розгнiвався за
невчаснiсть i недоречнiсть такої просьби.
- Яке менi дiло до якогось там болгарина чи хто вiн є, - закричав вiн,
-_ коли я повинен знати: зачепиться права колiсниця за лiву на першому а
чи на другому поворотi!
Двi колiсницi, одна запряжена четвiркою коней бiлих, друга з кiньми
перськими у яблуках, мчали серед куряви, серед божевiльного крику сотнi
тисяч горлянок, уздовж мармурових трибун, побiля статуй i скульптурних
груп, встановлених по подовженiй осi iподрому; вiзничi, розставивши ноги,
заклякнувши в напруженнi, чимдуж натягували вiжки перед обелiском
Феодосiя, що значив мiсце повороту, вони знали, що треба будь-що притишити
шалений розбiг коней, вмiло завернути майже на мiсцi, щоб потiм знову
мчати по прямiй, але в зворотному напрямку, просто до центру iподрому, до
iмператорської кафисми, але буде ще один поворот - i знов шалена гонитва
по прямiй, i ще один заворот, i так двадцять три кола - сiмдесят двi
стадiї, а тодi кiнець, мета i або ж вiнець переможця, або ж ганьба
переможеного, i сто тисяч розпалених, одурiлих вiд крику
константинопольцiв теж знали те саме, а ще вважали, що пiд обелiском
Феодосiя чаклує нечиста сила, i галасували ще нестримнiше, i вiд того
ревiння конi шалiли ще дужче, звiрiли, вiзничi вдiяти з ними нiчого не
могли, колiсницi летiли, мов камiнь з пращi, стримати їх уже не могло
нiчого, труби герольдiв оголошували про кожне чергове коло, вони звучали,
мов звук страшного суду, той поворотний стовп мав стати кiнцем божевiльних
гонiв, жахливою катастрофою, розбиттям, розтрощенням, смертю; колiсницi
мчали поряд, нi та, нi друга не могли вирватися наперед бодай на лiкоть,
катастрофа здавалася неминучою, iподром ревiв од захвату й передчуття
прекрасної загибелi вiзничих i їхнiх коней, бiлих арабських i перських у
яблуках; iмператор теж пiддався всезагальному шаловi, обличчя йому взялося
червоними випiками, урочистi шати розхристалися, вiнець з'їхав набiк, з
роззявленого рота на бороду стiкала. нитка слини, ще мить, ще пiвмитi, ще
невловимiсть - i тодi колiсниця, запряжена четвiркою бiлих коней
iмператорської чистої-пречистої мастi, якимсь незбагненним вистрибом
опинилася. трохи попереду тої четвiрки, в яблуках, i першою обiгнула
страшний стовп, забираючи собi весь простiр, який там був, а другiй
колiсницi не лишилося й клаптя вiльного мiсця, вона опинилася помiж першою
колiсницею i стовпом, перша колiсниця вимальовувала розлоге, запаморочливе
коло, немов падаюче небесне тiло в своєму останньому свiтiннi, а друга
ввергалася в мертву зону того кола, їй не лишилося простору, не було для
неї мiсця, перськi в яблуках конi сахнулися вiд коней бiлої iмператорської
мастi, колiсниця зачепилася колесом за стовп, перехня-билася, вiзничий ще
тримався в тому неймовiрному нахиловi до земної поверхнi, вiн прокреслив
своїм тiлом смертельну дугу, колесо серед ревища, трiску й реготу
вiдiрвалося, конi потягли колiсницю на одному колесi, потягли її
перевернутою, плазом, потягли вiзничого, який теж упав i вилетiв з
колiсницi, але ще тримався за вiжки, колiсниця розламувалася на лету, з
неї летiло залiзо й дерево, вiзничого било об землю, било уламками, але
вiн ще не випускав вiжок, перськi в яблуках конi, немов одержимi демонами,
розтелесовано кидалися то в один бiк, то в другий, вони вже й не бiгли
вперед, а заповзялися, здавалося, до-трощити рештки колiсницi й позбутися
впертого вiзничого, їм це зайняло небагато часу, вони звiльнилися i тодi,
враз заспокоївшись, потрюхикали собi слiдом за кiньми бiлими, якi вже
долiтали до мети пiд трiумфуюче стогнання iподрому.
Високопоставлений євнух багряним шовковим платком витер слину на
iмператоровiй бородi, Константин пiдвiвся в своїй ложi, простягнув наослiп
руку за вiнцем для звитяжця, йому вкладено в руку вiнець, це була
прекрасна мить, тим прекраснiша, що перемогли конi бiлої iмператорської
мастi; на iподромi завжди панував забобон щодо кiнських мастей: коней
чорних, вороних, карих, гнiдих сюди не допускано, бо тi мастi вважано за
кольори смертi, тут любили смерть веселу, яскраву, а ще бiльше любили
свiтлу перемогу, кожен з присутнiх заздалегiдь загадував собi якесь
бажання, пов'язане з перемогою коней свiтлiшої мастi, коли ж такими
ставали конi чистої iмператорської мастi, то це вважалося якнайлiпшою
прикметою для всiх, найперше ж - для царствуючої особи.
У iмператора в той день був прекрасний настрiй, завдяки чому
пiдкуплений Агапiтом препозит знову нагадав Константиновi про "бiлого
болгарина".
- Але здається, ми придiлили його до якоїсь служби? - недбало мовив
iмператор. Препозит був приготований на будь-яку вiдповiдь.
- Його поставлено до нагляду за кiньми, - сказав вiн шанобливо, - але
спожитку там вiд нього немає жодного, вiн поперелякував усiх коней.
- Цього варвара лякаються навiть конi, - засмiявся iмператор:-- Коли
так, то вiддайте його тому, хто виплатить за нього логофету казни
кентинарiй золота.
Його не обходило, хто саме внесе таку суму, вiн не знав Агапiта,
мабуть, нiколи й не чув його iменi, а коли й чув випадково, то давно
забув, бо чом би мав iмператор усiх ромеїв тримати в головi чиєсь там
iм'я?
А кентинарiй за Сивоока, за якого ще вчора нiхто б не здогадався
попросити бодай номисму, призначив iмператор просто через те, що хтось там
виявив зацiкавленiсть "бiлим болгарином". А за цiкавiсть треба платити.
1942 РIК
ЗИМА. КИЇВ
Ношу тi шрамi насвоєму тiлi; вони живуть, вони кричать, i спiвають, i
стримують мене.
П. Пiкассо
На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордiй
Отава, добровiльно нiкуди бiльше не пiде. Щоправда, хлопець не мiг
простити батьковi, що той сам, без примусу, тiльки пiдкоряючись папiрцевi,
ходив до гестапо, але бачив, як батько карається, тому мовчав. Та й сам
Гордiй Отава сказав, коли вже все було переговорено з сином за ту нiч,
звертаючись не так до Бориса, як до самого себе: "Ignavita esi jacere, dum
possis surgere" - малодушшя є лежати, коли можеш пiдвестися.
Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, вiдчував пiд час учорашньої
вечiрньої розмови з Гордiєм Отавою, що той не палає бажанням прибiгти
сьогоднi на його поклик, та й гречностi а учорашнього нiмецького
професора, а сьогоднiшнього функцiонера есесiвської машини стачило, видно,
на самий тiльки вчорашнiй вечiр, а сьогоднi виповзла на поверхню
звичайнiсiнька брутальнiсть; Шнурре не став ждати добровiльного приходу
радянського професора, а просто прислав за ним уранцi конвой е особi свого
ординарця, що з'явився власною персоною перед Гордiєм Отавою, стукнув
пiдборами, викинув наперед руку в фашистському повiтаннi, але не гаркнув,
щоб професор вiдразу збирався i йшов за ним, а мовчки потупав до кабiнету,
куди його так само мовчки повiв хазяїн, що взяв тепер собi за правило всi
серйознi справи розв'язувати саме там, на своєму звичному робочому мiсцi,
де вiдчував себе якось мовби певнiше.
Ординарець справдi трохи нiби аж розгубився, опинившись у загаченому
книжками й раритетами професорському кабiнетi, але вiдразу й опанував
себе, знов викинув наперед руку ("Назвiть привiтання вкрали в стародавнiх
римлян", - подумав про себе Гордiй Отава, згодом сказав це й синовi, як
взагалi намагався дiлитись iз сином усiма своїми думками, вважаючи Бориса
вже цiлком дорослим, а головне, прагнучи, щоб той усе запам'ятав, усе
перейняв од свого батька) i вiдрекомендувався:
- Єфрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор.
- Сiдайте, - запросив його Отава, - хоч, власне, я не зовсiм розумiю,
якi послуги...
Оссендорфер не сiв, тiльки шанобливо вклонився: видавався таким собi
чемним юнаком, акуратно на продiл розчесане бiляве волосся, водянистi
зляканi очi, довiрливо розхиленi уста; вiйськовий мундир йому зовсiм не
пасував, шинеля й геть перетворювала його на смiшне опудало, вiн i сам це,
видно, знав бо щось нiби зiтхання вирвалося йому з грудей i слiдом за
поклоном вiн вимовив:
- Даруйте, що я в такому виглядi, але я на хвилинку. На дворi зима,
тому доводиться...
Справдi, вночi випав перший снiг, тихцем накрив окуповане мiсто бiлим
холодом; для Гордiя Отави змiна пори року означала тiльки те, що минула
вже цiла вiчнiсть з тих пiр, як почалася вiйна, бо ж тiльки подумати:
лiто, осiнь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то вiн одразу знайшов
собi забаву в тому, щоб дивитися в вiкно на фашистiв посеред заснiженого
Києва, бачив, як вони вистрибують у своїх нiкчемних шинелях i мундирчиках,
i мстиво думав: "То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!" До снiгу
всi фашисти сприймалися суцiльною, одноликою масою, тепер, на бiлому тлi,
раптом виявилося, що до Києва наповзло безлiч рiзновидiв цiєї поганi, бо
коли навiть не брати було до уваги погонiв звичайних сукняних, без жодних
вiдзнак i з срiбними галунами, погонiв офiцерських простих i плетених, як
батiг, нашивок, позументiв, пов'язок iз гадюкува-тими написами, бляшаних
нагрудникiв, а тiльки зважати на колiр вбрання, то були тут усi можливi й
неможливi кольори й вiдтiнки, були (i то найбiльше!) жаб'ячо-зеленi
шинелi, якi, здається, носила переважна частина вiйськових, але був колiр
також чорний, сталево-сiрий змiнювався глиняно-жовтим, були навiть мовби
бузковi шинелi з петличками лимонного забарвлення, траплялися нiби вмоченi
в синьку, був колiр свинцю i колiр вiконної замазки; якiсь високi чини
кутали шиї в хутрянi комiри, чорнi й волохатi, декого зима застукала ще в
плямистих маскувальних мундирах, що годилися тiльки влiтку, i тепер цi
строкатi вояки, згинаючись у три погибелi, перебiгали через вулицю з
виглядом корови, що попала на слизьке. Iнодi пробiгав по снiгу
халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, пiд осiннiми
дощами такий показний, а сьогоднi жалюгiдний i смiшний. Ноги у вояк для
першого дня зими взутi були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких
чоботях, iнодi можна було побачити навiть бiлi бурки у тих, хто мав
хутрянi комiри на шинелях, але на головах творився смiх i грiх. Бундючнi
картузи нагадували тепер решета, повнi холоду, до пiлоток дочiплювано
круглi сукнянi латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вмiщалися
пiд тими латочками, великi нiмецькi вуха стирчали з-пiд зелених накривок,
почервонiлi вiд морозу, набубнявiлi, неначе в утопленикiв. Лiпше себе,
мабуть, почували тi, в кого картузи були з довгими козирками й
навушниками, якi вiдкочувалися. Але, маючи вуха в теплi, вони потерпали з
носами, бо мороз, мовби зганяючи злiсть за те, що в нього вiдiбрано якусь
там частину тiла, з усiєю силою накидався на все незахищене, а нiс пiд
довгим козирком опинявся на такому собi протязi i вже тут мороз потiшався
досхочу, а власник носа, зжолоблений, мов калiка, з якоюсь аж заздрiстю
позирав на тих, у кого мерзло все в однаковiй мiрi, але сам не наважувався
пiддати й себе такому випробуванню, а тiльки хапався за носа то одною
рукою, то другою, неначе перекидав у долонях гарячу печену картоплину.
Найбiльшу заздрiсть, ясна рiч, викликали всi тi, хто котив по вулицi в
закритiй машинi, а коли тим треба було визирнути назовнi i вони вiдхиляли
дверцята й висовували на свiт божий носа чи й усю голову, то не тривало те
довго, нiс чи голова мерщiй ховалися, дверцята хряпали, машина їхала далi,
так нiби прагнула доскочити до того мiсця, де зима вiдразу скiнчиться й
настане тепло, не буде снiгу, головне ж - не буде цього клятого морозу,
який упав з неба в одну нiч такий запеклий, неначе уклав угоду про
вiйськове спiвробiтництво з бiльшовиками.
I все оте рiзнокольорове гаддя бiгло, тюпачило, стрибало,
витупцьовувало по київськiй вулицi, i все козиряло, тяглося в струнку одне
перед одним, вистукувало каблуками. На заснiжених вулицях Києва вiдбувався
великий спектакль марiонеток, який був би смiшний, якби не стояла за ним
жахлива трагедiя поневоленого мiста.
Єфрейтор Оссендорфер ще бiльше знiяковiв пiсля свого посилання на зиму,
яке Гордiй Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку мiж
книжковими шафами й великим вiкном, що виходило на вулицю, в лiк не йшов,
та й не збирався вiн перед ординарцем фашистського офiцера викладати своїх
ранкових спостережень, а тим бiльше - думок.
- Професор Шнурре перепрошує, але... - знов почав було єфрейтор, але
тут Гордiй Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на
пiвсловi.
- Професор? - здивовано пiдвiв вiн брови. - Ви хотiли сказати:
штурмбанфюрер Шнурре?
Вiд ординарцевого роздратованого нахабства, з яким вiн ще кiлька днiв
тому зустрiчав Гордiя Отаву на порозi квартири академiка Писаренка,
зайнятої Шнурре, не лишилося й крихти. Сама ввiчливiсть i знiяковiння,
доведено до цiлковитого самознищення.
- Так, - охоче згодився вiн з Отавою, - професор Шнурре справдi -
штурмбанфюрер, але це просто для зручностi, бо такi вимоги часу, так само
як i я - єфрейтор, хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собi
асистент професора Шнурре ще з Марбурзького унiверситету, i менi вельми
приємно, що познайомився з гером професором, про якого багато чув ще до
початку воєнних дiй, тобто я хотiв сказати - нашої визвольної вiйни...
- Ви хотiли щось передати вiд штурмбанфюрера Шнурре? - знову перебив
його Отава.
- Власне, так. Професор Шнурре перепрошує, але сьогоднi невiдкладнi
справи примушують його... Ваше побачення тим часом вiдкладається, ви
можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в своїх наукових
iнтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять в собор, ви можете
бувати там, коли захочете... Що ж до професора Шнурре, то, як тiльки вiн
звiльниться вiд своїх пильних службових справ, вiн вiдразу повiдомить
вас...
Хоч у помешканнi було нетоплено, але єфрейтор-асистент змокрiв од
довгої заплутаної промови, мерщiй розкланявся, натягнув на голову пiлотку,
стукнув каблуками.
- До речi, - навздогiн єфрейторовi промовив Отава, - передайте
штурмбанфюреровi, що я не збираюся сьогоднi анi до нього, анi будь-куди
взагалi. I не маю намiру й надалi. Так i передайте, прошу вас...
Оссендорфер тупотiв чобiтьми по довгому коридору з староруськими
iконами, вiн мовби втiкав од професорових слiв, не хотiв їх чути, щоб не
накликати лиха на необачливого професора, вiн i далi зостався чемним,
ввiчливим, делiкатним у поводженнi асистентом з старовинного нiмецького
унiверситету.
- Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший? - звернувся батько до
Бориса, вирядивши єфрейтора i потираючи руки чи то вiд холоду, чи то вiд
нервового збудження.
- Не зв'язувався б ти з ними, - сказав Борис.
- На жаль, мене нiхто не питає, хочу я зв'язуватися чи нi. Гак само
нiхто не питав усiх, хто жив у Києвi, на Українi, в Бiлорусiї, Прибалтнцi.
Ти чув, що вже бої йдуть пiд Москвою?
- Я вже чув, що вони разiв сто зайняли Москву, а потiм чомусь знову
ведуть бої за неї, - вiдбуркнув Борис.
- Якщо вони вiзьмуть Москву, нам усiм кiнець.
- А чому ти вважаєш, що вони вiзьмуть Москву? - спитав син.
- Я не вважаю, кажу тiльки, що буде, якщо вони вiзьмуть.
- Ти як хочеш, а я не вiрю, щоб вони взяли Москву! - гукнув Борис.
- Мученики завжди мудрiшi за тиранiв, тому й стають мучениками, -
сказав тихо Гордiй Отава. - На жаль, мудрих нiколи не слухають тi, в чиїх
руках сила. Але нащо нам сперечатися? Ми з тобою маємо однаковi
переконання. Давай лiпше подумаємо, що робити далi.
- Втiкати, - сказав Борис. - I то якнайшвидше.
- Гаразд. Куди втiкати?
- Ну... В лiс... до партизанiв...
- Вони лишили тобi свою адресу?
- Знайдемо! Що ми - вже не зможемо знайти партизанiв?
- Якщо це так легко, тодi фашисти вже давно їх познаходили.
Борис не знав, що вiдповiдати. Йому хотiлося врятувати батька, все б
вiн вiддав за цей порятунок, вiн би виступив проти цiлої фашистської
армiї, якби мiг захистити батька, але якщо розiбратися, то що вiн мiг? I
що мiг тепер його батько, який i в мирнi часи не вiдзначався надмiрним
практицизмом, а швидше демонстрував майже дитячу наївнiсть у всьому, що
стосувалося буденного, простого життя, не пов'язаного з науковими теорiями
i роздумуваннями. Вiн уже пробував через бабу Галю випитати її куму з
Лiток, чи не змогла б вона часом через знайомих еiльчан зв'язати його
батька а партизанами, але кума, дебела, лайлива молодиця, робила великi
очi, вiдхрещувалася вiд самої згадки про партизанiв казала: "Цур тобi,
пека!" Баба Галя й собi махала на Бориса, неначе на домового, може, вони й
справдi так боялися перед нiмцями, а може, просто не довiряли професоровi,
якого, бач, самi фашисти визволили з концтабору, не зачiпали його
помешкання, постачали харчами, так нiби вiн був для них своєю людиною,
їхнiм прислужником.
Але сьогоднi, пiсля всiх учорашнiх подiй, пiсля нiчної розмови з
батьком, пiсля того як вiн, власне, виклав синовi свiй науковий заповiт,
передав йому все недокiнчене, так нiби мав iти на шибеницю, Борис вiдчув
таку безнадiю в серцi, такий розпач, так щось ридало в ньому, пiдступаючи
до самого горла, що не втерпiв вiн i знову вирiшив просити тiтку з Лiток
бодай вивести їх з батьком iз Києва, сховати десь у селi, чи в лiсi, чи в
чорта в зубах, аби тiльки не лишатися бiльше в Києвi, в цьому великому
мертвому мiстi,' де людина вiдчуває себе, мов у тiснiй пастцi, з якої є
один вихiд, та й той - на смерть.
Якраз на той день кума з Лiток не прибилася до них. Чи то снiг став на
завадi, чи не пропустили її на заставах, якими заткнуто було всi виїзди з
Києва, бо вiйськовий комендант мiста видав наказ про заборону пiд страхом
смертної кари вiддавати, приймати, продавати, купувати або мiняти м'ясо,
молоко, масло; всiх, хто намагався провезти до Києва (вивозити нiхто не
пробував, бо нiчого було вивозити) будь-якi продукти, затримувано, у одних
просто вiдбирали все й турили їх у шию, iнших кидали за дрiт Дарницького
концтабору, ще iнших просто розстрiлювали; кума з Лiток прикривалася
аусвайсом, виданим їй самим штурмбанфюрером Шнурре, - штурбанфюрер любив
свiженьке молочко, iнодi за кумою до Лiток посилали навiть машину, але
сьогоднi не було нi молока, нi куми, штурмбанфюрер, може, й переживе цей
день без молока, а от Борисовi тiтка з Лiток знадобилася б аж он як, та
вдiяти нiчого не мiг, тiльки закинув здалеку бабi Галi про свiй клопiт,
але вона вiдбулася зiтханнячком, - на тому й кiнець.
А ввечерi прийшов штурбанфюрер Шнурре i нарештi розкрив свої карти. Вiн
принiс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напiдпитку, ром, видно,
бiльше призначався для Гордiя Отави, але той сказав, що пити не буде.
- Може, ви звикли до руської горiлки? - посмiхаючись, запитав Шнурре. -
То я звелю принести горiлки. Ми маємо в своєму розпорядженнi все.
- Дякую, не п'ю я горiлки, - спокiйно вiдмовив Отава, а сам подумав, що
Шнурре помиляється, вважаючи, що вже все має в своєму розпорядженнi.
Шнурре все ж налив келишок i для професора Отави, сам випив, трохи
посидiв, дивлячись у куток, де вранцi сидiв Борис, а тепер залягла тiльки
темрява, бо в кабiнетi горiла на столi одна-єдина свiчка, електрики в
Києвi не було, як не було води, тепла, хлiба, не було життя.
- Ви можете не економити свiчки, - сказав Шнурре, - я дам
розпорядження, щоб вам їх постачали,
- Дякую, не треба, - вiдповiв Отава, дивуючись, як вiн може ще
вiдповiдати цьому фашистовi, чому не замовкає зовсiм, хай собi той
говорить сам до себе, хай звiдає всю глибину й силу неваги, яку до нього
вiдчувають усi тi, до кого вiн прийшов, не як ординарний професор
провiнцiйного нiмецького унiверситету, а як загарбник i кат. .
- Я розумiю вашi почуття, - мовби вгадуючи Отавинi думки, зiтхнув
Шнурре. - Але вiйна є вiйна i життя є життя, вiд цього нiкуди не втечеш,
мiй любий професоре. Якщо вам не хочеться пiдтримувати зi мною розмову,
можете мовчати. Але вислухайте мене до кiнця, i вислухайте уважно. Я скажу
вам усе. Сьогоднi такий день, коли я повинен сказати вам усе, не
вiдкладаючи надалi. Згодом коли-небудь ви зрозумiєте, чому саме сьогоднi,
хоча, загалом кажучи, це не грає ролi в тiй справi, яка цiкавить мене i в
якiй повиннi бути зрештою, зацiкавленi й ви. Отже, стежте за моїми
думками, прошу вас. Ви добре знаєте про моє до вас ставлення як до
вченого. Ми з вами колеги...
- Вороги, - нагадав Отава.
- Ну так. З огляду на вiйськовий час. Але як ученi...
- Ви есесiвський офiцер, - знову нагадав Отава, якому давало втiху отак
перебивати фашиста в найнесподiванiших мiсцях, дошкуляючи йому хоч цим.
- Згода! - майже весело вигукнув Шнурре. - 3 вашого дозволу я вип'ю ще
келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб мiж нами не було нерiвностi: один
п'яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однаковi умови.
- Якщо це можна сказати про того, хто надягає зашморг, i про того, кому
надягають зашморг, - знову втрутився Отава.
- Не треба занадто похмуро дивитися на речi, не треба. Коли я
розшукував вас серед ув'язнених...
- Чомусь менi здається, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали
мене саме на Сирцi, а не в Дарницi, скажiмо, де концтабiр набагато
бiльший, отже, бiльше шансiв, що я мiг опинитися саме там?
- Iнтуїцiя. Це була справдi гра, в якiй єдиною ставкою був порятунок
професора Отави.
- Навiщо?
- Зараз дiйдемо до сутi справи, одну лиш мить, мiй любий професоре.
Терпiння, терпiння... Як часто людям не вистачає цiєї дорогоцiнної якостi,
через що стаються речi непоправнi. Для прикладу ваш Хрещатик. Його
висаджено в повiтря...
- Вами ж самими...
- Не грає ролi - ми його висадили в повiтря чи вашi. Але чому? Тiльки
тому, що комусь не вистачило терпцю розмiнувати один чи два будинки,
простiшим здалося пiдiрвати їх,, а коли вже пiдiрвав два чи три будинки,
то хочеться пустити димом i ще сотню... Або Успенський собор... Я ще встиг
помилуватися цим чудом... Здається, кiнець одинадцятого столiття, срiбнi
царськi врата, срiбнi гробницi, парчевi плащаницi з дарчими написами
руських царiв i українських гетьманiв, старовиннi євангелiї в коштовних
оправах, вiвтар i жертовник, оздобленi рiзьб-ленними масивними срiбними
дошками, - де ще можна таке бачити! Але ось приїздить поглянути на це
слов'янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тiссо, i вашi
партизани...
- Ви певнi цього? - спитав Отава, який про Успенський собор не мiг i
слухати, лiпше б його самого тiєю вибухiвкою пошматовано на стряпки.
- Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухiвка.
Зрештою, все, що попадає в район вiйськових дiй, може бути знищене, але
потрiбно все ж таки якесь терпiння, необхiдне хоча б для того, щоб
максимально використати об'єкт, який пiдлягає неминучому знищенню...
- Може, у ваших планах Софiя теж пiдлягає цьому. - Отава боявся
повторити страшне слово, але Шнурре виручив його.
- Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софiю. Але
ви вгадали, що мова зайде саме про неї. На нiй збiгаються нашi з вами
iнтереси.
- Не бачу, - сказав Отава.
- Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усiєю вiдвертiстю, що
все могли б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз
пiдтверджувати мою квалiфiкацiю, отож коли б я захотiв i взявся сам, то...
Але я подумав так: чому б не зробити доброго дiла, чому б не допомогти
своєму колезi професоровi Отавi, чому б не надати йому змоги докласти й
своїх зусиль?..
- Я не просив у вас нiчого, - нагадав Отава.
- Точно. Ви не просили, професоре. Але уявiть собi: я прошу вас. Не
наказую, не примушую, а саме прошу. I прошу, враховуючи вашi науковi
зацiкавлення, - нi бiльше нi менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому
самому розумовому рiвнi...
- Психологи стверджують, - насмiшкувато зауважив Отава, - що мiж
людьми, якi перебувають на тому самому рiвнi, панують вiдштовхувальнi
тенденцiї...
- Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тiльки не
вiдштовхуюсь вiд вас, навпаки... Нас iз вами єднає Софiя, точнiше, її
фрески, може, єдинi в свiтi фрески одинадцятого столiття, прекрасно
збереженi...
- Що ви хочете з ними зробити?! - злякано вигукнув Отава, схоплюючись
iз крiсла i мало не кидаючись на Шнурре.
- Заспокойтесь, мiй любий професоре, вашим фрескам нiчого не загрожує.
Надто ж коли взяти до уваги, що майже всi вони схованi пiд шрамом пiзнiших
записувань. Попередники вашi, на жаль, не вiдзначалися пiєтетом до
старовини. Свого часу знехтувано навiть вказiвку самого росiйського
iмператора Миколи Першого, який, оглядаючи вiдкритi в Георгiївському
придiлi Софiї древнi фрески, сказав митрополиту Фiларетовi:
"Фрески цi слiд лишити в такому виглядi, як вони є, без поновлення".
Але така вже художницька натура: будь-що, навiть попри найсуворiшу
заборону, виказати свої так званi здiбностi, лишити по собi слiд, навiть
коли то буде слiд нездарний, варварський. Крiзь столiття бачу я протоiєрея
цього собору Тимофiя Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору,
придивившись до того мiсця на малому склепiннi, де вiдпав шматочок
штукатурки, помiтив зображення зiрки, а нижче - лики янголiв i серафимiв i
грецькi лiтери. Це був благородний чоловiк! Вiн вiдразу збагнув, що став
на шлях великого вiдкриття... Руський iмператор теж виявився людиною
високої культури... Але що далi? Якийсь пiдрядчик наймає звичайних
поденникiв, i тi залiзними стругами зшкрiбають iз фресок штукатурку.
Варвари!
- До речi, прiзвище того пiдрядчика було Фохт, - сказав Отава, не
виказуючи свого здивування з поiнформованостi, яку Шнурре виявив стосовно
iсторiї вiдкриття в Софiї старовинних фресок.
- Прiзвище не грає тут ролi, - вiдмахнувся Шнурре, - мене як ученого
обурює тiльки варварство цих людей, їхня дикiсть, коли хочете... Але ще
бiльше обурюють мене так званi художник ки, якi потiм "пiдмальовували"
фрески: якийсь богомаз Поше-хонов, iєромонах Iринарх з Лаври, священик
собору Iосиф Жовтонозький...
- Навiть їх можна виправдати, - знову заговорив Отава, - бо вони все ж
таки по-своєму дбали про збереження творiв мистецтва. Це не те, що
висадити в повiтря Успенський собор...
- Я вже сказав, що це - трагiчно... Але Софiя цiла, i ви повиннi нам
допомогти... Вiрнiше, ми вам допоможемо... Ви не питаєте, в чому саме? Я
вас розумiю... Ви не хочете питати, ви не хочете спiвробiтничати з нами.
Але зрозумiйте, що тут нашi iнтереси збiгаються.
- Нiколи! - Отава знову пiдскочив. - Чуєте, нiколи!
- Ви ще не чули моєї пропозицiї.
- Однаково я вiдкидаю її!
- I все ж вислухайте. - Шнурре вiдпив з келишка, витер губи, вiн тепер
не квапився, мав вигляд людини, в якої в розпорядженнi вiчнiсть, зате
Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав,
що не зауважив стану свого спiврозмовника, зняв зi свiчки нагар, постудив
на опечений палець, мовив далi спокiйно й розважливо: - Ви трохи
вiдреставрували фрески... Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме
так я тiльки й мiг уявляти вашу роботу... Можете не казати менi, я й так
знаю, що реставрацiйними роботами керували ви... Але дозвольте й одне
зауваження... Ви провадили цi роботи без якогось плану. Не видiляли
головного й другоряднего. Не вели пошуку найцiннiшого в першу чергу, а вже
потiм, що лишиться. Ви знехтували найголовнiшим принципом усiх вiдкрить:
треба передовсiм вiдкривати великеї. Тiльки тодi прославишся.
- Я не звик заробляти славу на чужiй працi, - спокiйно промовив Отава,
вiдходячи в тiнь, - та й яка може бути ще слава поряд з генiальним
художником, що творив дев'ятсот лiт тому?
- Слава першовiдкривача - вам ще мало? Iєроглiфи без Шамполiона так i
залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлiмана вважалась би
вигадкою п'яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки... Але
йдеться не про це... Я надто багато сьогоднi балакаю, але в мене був дуже
важкий день. I все ж, бачите, не забув про вас i прийшов, щоб довести нашу
вчорашню розмову до кiнця. Коротше: ми вам створимо всi умови, щоб ви
прославились вiдкриттям чогось великого в соборi. Уявiть собi: генiальна,
неповторна фреска, унiкум!
- Можна подумати, що цiла нiмецька армiя вступила до Києва тiльки для
того, щоб створити, як ви кажете, менi належнi умови для великого
вiдкриття в Софiйському соборi. - Отава .вже вiдверто глузував з Шнурре,
але той вiдкидав глузування, вiн настроєний був на серйозний, навiть
урочистий лад, вiн пiдвiвся й проголосив, наче повноважний представник
перед iноземним посланником або корпусом журналiстiв:
- З завтрашнього дня в вашому розпорядженнi буде все необхiдне i ви
повиннi вiдразу ж розпочати реставрацiйнi роботи з таким розрахунком, щоб
вiдкрити тiльки найцiннiшi розписи в якнайкоротший строк.
- Це потрiбно вам для блискавичного закiнчення вiйни? - поцiкавився
Отава.
- Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повiрте менi: ми й самi
змогли б провести всi необхiднi роботи. З нашою точнiстю й терплячiстю, з
нашим неперевершеним мистецьким досвiдом...
- Що ж вас стримує? - Тепер Отава вже знав, чого вiд нього хочуть, вiн
мiг спокiйно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим а
своїми намiрами, а отже, й страшним. - Розпочинайте хоч завтра, але без
мене. Хоч як для мене тяжко говорити про собор так, але нiчого не можу
вдiяти. Ви завойовники. Ви могли вже давно знищити i мене, i собор, i
мiсто... Якби я був великим полководцем, якби був головнокомандувачем,
очевидно, все зробив би для того, щоб не вiддати вороговi Києва, який для
мене особисто є найбiльшою святинею нашої iсторiї, але раз так сталося...
Тiльки вiдмовитися вiд будь-якого сприяння вороговi - ось i все.
- Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицiю, - сказав Шнурре.
- Якщо ви гадаєте, що я не мав часу для обдумування своєї поведiнки ще
за колючим дротом, а потiм учора в гестапо, то глибоко помиляєтесь. На всi
вашi чи там чиї б не були ворожi пропозицiї - тiльки нi! Бiльше нiчого.
- Нiколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай
вузеньку стежечку для вiдступу.
-_ Не звик.
- Ви ще не вислухали мене до кiнця.
- Не бачу в тому потреби.
- I все ж таки. Не гадаєте, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б
тривiально i недостойно навiть. Але ви маєте рацiю в одному: в тому, що
все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. I якщо сьогоднi ще не
все знищено, то завтра це може статися. Ми не приховуємо своїх планiв. На
мiсцi Ленiнграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших
яхтсменiв. На мiсцi Москви ми насадимо бiр. Здається, там добре росте
сосна. Можна буде розвести там березовi гаї. Це так прекрасно: бiлi берези
як спогад про колишню Русь. А на мiсцi Києва? Що ж, очевидно, ми не
станемо витрачати даром жодного,, шматка родючої української землi.
Найлiпше, якщо тут заколоситься лан золотої пшеницi. Що ви на це скажете?
- Нарештi ви заговорили справжньою своєю мовою.
- Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хлiба,
сировини i рабiв. Життя аборигенiв, якi тут вцiлiють, буде зведено до
однозначностi, до примiтиву. Нiякої iсторiї, нiяких спогадiв про минулу
велич. Тiльки гонитва за шматком хлiба щоденного, тiльки праця. Що ви на
це скажете?
Отава мовчав. Вiн i сам це вже передумав сотнi й тисячi разiв, не
вiрив, що таке може бути, але перебирав найгiршi припущення, готовий був
до всього. Таки не стерпiв:
- Брешете! Не вдасться!
- Вашого народу вже немає. Україна вся завойована вiйськами фюрера. Але
навiщо нам полiтичнi дискусiї? Ми з вами люди мистецтва й iсторiї. Може, я
навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у
майбутнє. Нас ждуть справи невiдкладнi. Само провидiння послало мене, щоб
не тiльки порятував вас од простого фiзичного знищення, а ще й дав
можливiсть реабiлiтацiї духовної. Вiдкрию вам ще одну велику таємницю, про
яку тут не може знати нiхто. Ми органiзовуємо небачено великий музей
свiтової культури на батькiвщинi фюрера, в мiстi Лiнц. Там буде зiбране
все, створене в високостях германського духу, i всi лiпшi здобутки
варварiв. Двi або три найпоказнiшi фрески Софiйського собору ми теж
вмiстимо в музеї, а пiд ними напишемо: "Вiдкрита професором Отавою в
Софiйському соборi в Києвi". Ви прославитесь на весь свiт. Зрозумiйте!
Художники, якi будували цей собор, невiдомi. Цiлий свiт наповнений
анонiмами, великими й нiкчемними. Але ви пiднiметесь над усiма!
- Найбiльше пiднiмуся я в той день,. - повiльно промовив Отава, - коли
всiх вас викинуть з моєї землi, з мого мiста, з мого життя.
- Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армiя фюрера непереможна.
Всi вашi сподiвання марнi. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж...
- Я не боюся нiчого, - сказав Отава.
- У вас є син. Ви повини подбати i про його майбутнє.
- Не треба чiпати дитину.
- На жаль, у зонi вiйськових дiй...
- Прошу вас припинити, цю розмову, - втомлено промовив Отава, -
однаково вiд мене вам нiчого не вдасться добитися. Нiякими погрозами'?
- Гаразд, - розтав руками Шнурре, - шкодую, професоре Отава, я
зробивусе, що мiг. Проявив максимум терпiння.
- Так. Ви справдi виявили гiдне подиву терттi-ння.
- Сподiваюсь усе-таки, що. ми ще побачимося, - йдучи вже до дверей,
якось мовби гмикнув Шнурре.
- Може. Але за iнших обставин.
- До побачення, - сказав нiмець. - Ви чуєте: я кажу до побачення.
- Може. - Отава випроваджував його так, нiби сила тут була на його
боцi, а не на боцi штурмбанфюрера.
Коли повертався, зачинивши за нiмцем вхiднi .дверi, в темному коридорi
обганяв його за шию Борис, гаряче зашепотiв:
- Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашиетюрiї
- Ти що - пiдслухував? - суворо спитав його батько.
- Трiшки.
- Хiба я тебе вчив пiдслухувати?
- Але ж я боявся, що цей тип тобi щось заподiє.
-- Ну гаразд, гаразд. Iди спати. Двi безсоннi ночi пiдряд - це вже
занадто навiть, для такого жвавого хлопця, як ти.
- Що ти хочеш тепер робити? - спитав син.
- Подумаю. В нас iз тобою безлiч часу, щоб думати. Поки що ж - до
лiжка! На добранiч.
-- Добранiч, батьку.
А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Лiток. Вони довго
шепотiли про вiщось з бабою Галею на кухнi, потiм баба Галя просунула
голову до кiмнати, де спав Борис, спитала:
- Не спиш?
- Давно не сплю.
- Ну, то пгди скажи професоровi, що кума казала... Розбили цих
бусурманiв пiд Москвою...
- Що-о? - закричав Борис, зiскакуючи з лiжка i пiдбiгаючи до дверей,
але баба Галя, знаючи його нестримнiсть, передбатливо сховалася, та ще так
швидко, що хлопець не знайшов її вже й за дверима. Тодi вiн помчав до
кабiнету, зяаюто, що батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там,
сидить, щось читав або просто думає, так нiби нiчого й не сталося, нiби
Київ не окуповано, нiби немає на свiтi вiйни... Але ж вiн не знає
йайголовнiшого!
- Батьку! - щосили закричав Борис, влiтаючи до кабiнету. - Батьку, нашi
розбили їх пiд Москвою i женуть, женуть!..
Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотiв цього над усе, ще не
осягнув законiв вiйськової логiки (коли розбили, то .повиннi й гнати,
переслiдувати, - просто керувався своїм хлоп'ячим палким бажанням, уявляв,
як десь у глибоких снiгах безпорадно борсаються всi отi жалюгiддя в
рiзнобарвних шинелях, в бундючно-кумедних картузах, в пiлотках з
дочеплеиимя навушниками-латочками, з усiма їхнiми позументами, нашивками,
погонами, вiдзнаками, з їхнiми орлами й черепами.
- Звiдки ти взяв? - повернув його до дiйсностi батько, - Це що -
вигадка?
Тодi Борис нарештi трохи заспокоївся i розповiв яро бабу Галю i її
куму, пiсля чого радiсний шал охопив уже й професора; вони обидва, не
змовляючись, вилетiли з кабiнету й побiгли до кухнi, щоб розпитати куму з
Лiток, почути вiд неї самої цю вiсть, кращої за яку не могло бути нiде на
свiтi.
Кума сидiла, порозпускавши всi свої хустки, розчервонiла попри холод на
нетопленiй кухнi, настрiй у неї був такий, нiбито вона сама розгромила
фашистiв пiд Москвою, а тепер сiла трохи перепочити, щоб гнати їх далi, i
з Києва, i з усiєї нашої землi.
- А цi ж безбатченки, - казала вона, - забрали в мене би-тон i аусвайс
свiй паскудний забрали, кажуть: вже бiльше нiкс, уже до Києва не можна,
сиди вдома, бо в Києвi встановлюється, мовляв, новий порядок, а я ж знаю,
сто чортiв йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже нашi їм дали
ото пiд Москвою, а воно менi бреше, що в Києвi порядок, так ти, бабо, сиди
в своїх Лiтках через те... Баби злякалися тепер. Дiтей не впускають до
Києва. Таке їм пiд Москвою нашi утворили! Хотiла я тому хвашистюрi
сказати, що брешеш ти, собако, то тебе пiд Москвою... та подумала:
посадять у гестапу, як скажу... А вдома ж корова недоєна... Та й корову ще
заберуть... Бо це ж тiльки й викручуюся, що нiмецькому коменданту молоко
ношу, хай би вiн ним залився та подавився!
Всi троє стояли, дивилися на куму з Лiток, нiхто не перебивав її, нiхто
не перепитував, не цiкавився, звiдки вона дiзналася про подiї пiд Москвою,
нiхто не пiддавав сумнiву її звiстку, бо кума з Лiток сприймалася як
посланниця вiд широкого вiльного свiту в цьому стероризованому, вмираючому
мiстi; вони повiрили б навiть вигадцi, аби тiльки та вигадка пiднiмала їх
на духу, давала вiру в майбутнє, а тут же була чиста правда, професор
Отава згадував подiї вчорашнього дня, для нього тепер зрозумiлою стала
зайнятiсть Шнурре зранку, ввiчливiсть Оссендорфера, раптовий поспiх
штурмбанфюрера в намаганнi схилити його, Отаву, на виконання їхнього плану
пограбування Софiї. Так, так, рони вже забiгали, мов рудi мишi, вони вже
ладнаються до втечi й звiдси, тепер вони особливо небезпечнi, бо,
втiкаючи, намагатимуться забрати з собою найбiльшi скарби i завдаватимуть
жахливих руйнувань; ось тепер якраз i треба зробити все, щоб стати їм на
завадi, поламати їхнi плани, не дати їм нiчого, захистити. Кожен на своєму
мiсцi. I вiн теж! Так, як захищав собори вiд запалювальних бомб. Але тодi
було легше, простiше. Там потрiбен був тiльки пiсок та ще безсоннi
чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як?
- Теперечки уже їм скоро кiнець, - казала кума з Лiток, - як не
поморозяться тут до бiсячого батька, то витовчуть їх нашi. Ось побачите,
товаришу професор, та згадаєте моє слово...
А професор бився думкою в пошуках способiв протидiяти Шнурре. Як? Як?
Коли навiть їх виженуть звiдси за тиждень (а чом би й нi!), то й то вони в
своїй безсилiй злобi встигнуть висадити в повiтря весь Київ, нiчого не
пошкодують, не здригнеться їхня рука, як не здригнулася та рука, що
закладала вибухiвку пiд Успенський собор. Бо й що їм наша iсторiя, наше
мистецтво, душа народу нашого?
Але як запобiгти? Як?
I раптом прийшло рiшення. Вiн буде чергувати коло Софiї. Вдень i вночi.
Скiльки зможе. Щоб не дати їм завезти туди вибухiвку. Для такого собору
потрiбно багато вибухiвки. Може, десяток або й сотня машин. Вiн не
дасть!.. Як саме? Ну, стане перед машинами й не пустить їх. Хай їдуть
через його труп. То й що? Хiба цим чогось досягнеш? Над твоїм трупом
злетить у повiтря Софiя. Треба щось iнше. Треба комусь повiдомити,
потiм... попросити чиєїсь помочi. Партизани? Але де вони? I чи вони тут
є?..
Десь там когось розстрiляно, когось повiсили. Але чи то партизани?
Тепер розстрiлюють i вiшають без провини, тисячi й сотнi тисяч. Висаджено
мiст на Солом'янцi, зiрвано водокачку на станцiї. Але чи то партизани, чи
поодинокi диверсанти? Та й хто знає, може, пiд Софiєю вже дрiмають
руїнницькi заряди? Скiльки часу минуло, поки вiн сидiв за колючим дротом
на Сирцi? Вiн перевiрить усе в соборi. Пристане на пропозицiю Шнурре
тiльки для того, щоб перевiрити, чи немає в соборi вибухiвки. А якщо є?
Або почнуть завозити? Що тодi? До куми з Лiток? До цiєї добродушної
балакучої жiнки? Але ж це божевiлля - припускати, щоб тiтка, що постачала
штурмбанфюреровi Шнурре молоко, має зв'язок з партизанами!
I все ж.
- Скажiть, будь ласка, - звернувся до куми з Лiток професор, - я мiг
би, в разi потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець
малий, а тут, самi бачите, може бути всього...
- Та боже ж мiй! - сплеснула в долонi кума з Лiток, - Та ви тiльки бабi
Галi скажiть, то вона його прямо до мене... Чому йому тут i сидiти? Та й
вам би, товаришу професор, якби з Києва та в нашi лiси, бо тут же й голод,
i холод, i хвашйстюри цi.
- Нi, нi, - квапливо промовив Отава. - Я повинен бути тут, Я залишуся в
Києвi, хоч би там що. А за Бориса вдячний напевне...
Так професор Гордiй Отава прийняв рiшення створити свiй власний фронт
проти фашизму, трохи наївне, але чесне, може, єдино правильне в його
безнадiйному становищi вирiшення, нiким не вповноважений, окрiм власного
сумлiння, нiким не посланий, нiким не пiдтримуваний, мав стати вiн, нiкому
не знаний, на захист святинi свого народу перед силою, що переважала його
в тисячi й мiльйони, може, разiв, але не лякався цього, як не лякався
колись великий художник, що створював Софiю, загубитися в пiтьмi столiть
зi своїм iм'ям i з своїми стражданнями.
Вiн кинувся одразу на сходи, став стукати до помешкання академiка
Писаренка, зайнятого тепер Шнурре, але нiхто йому не вiдчинив: видно, тi
десь поїхали, в них тепер були повнi руки роботи, вони квапилися
награбувати в Києвi якомога бiльше; професор Отава, здається, здогадався
тепер про справжню мiсiю Шнурре: певно, того, як спецiалiста, послано сюди
або ж експертом, або й просто начальником такої собi грабiжницької
команди, що мала вивозити до Нiмеччини всi мистецькi цiнностi, знайденi в
окупованому Києвi.
Щоб не гаяти часу, Отава попрямував до Софiї. Може, Шнурре там. Може,
саме рознюхує, в якому мiсцi найперше здирати штукатурку в пошуках ще не
вiдкритих шедеврiв, може, наставляє вже своїх нiмецьких реставраторiв...
Але на подвiр'я Софiї Отаву не впустили. Не змiг вiн проникнути туди нi
з Володимирської, де стояли два пикатi авто у матники, нi з площi Богдана,
попiд дзвiницею, де теж стовбичило два охоронцi. Отава пiшов уздовж муру,
що оточував Софiйське дворище, хотiв було коло брами Заборовського
по-юнацькому подертися на стiну, але по той бiк почулася нiмецька мова,
там мовби марширували солдати, - скрiзь, по всьому Ки єву тепер
марширували солдати; вiн знову вийшов на Богданову площу, гетьман
замахнувся iграшковою булавою, картинно здiймаючи над Києвом коня, а
неподалiк од нього, не лякаючись нi чорного гетьманського огира, нi замаху
булави, вимар-шировувала сотня жаб'ячо-зелених нiмцiв i, щоб хоч трохи
зiгрiтися, горланила дурну пiсеньку:
Warum die Mädchen lieben die Soldaten?
Ja, warum, ja, warum!
Weil sie pfeifen auf die Bomben und Granaten.
Ja, darum, ja, darum! '
Чому дiвчата люблять солдатiв?
Так, так, чому!
Тому, що їм начхать на бомби i гранати.
Так, так, тому!
Сунуло площею рiзнобарвне воїнство, їхали машини з берлiнськими
реєстрацiйними знаками, козиряння, витягування в струнку, вистукування
каблукiв - анi слiду того, що пiд Москвою їм вчинено страхiтливого
розгрому, що незабаром доведеться забиратися звiдси. Невже це має
протривати ще довго? Якби ж то вiн мiг поспитати когось, хто б мiг йому
вiдповiсти. На жаль, був сам. Обрав добровiльну самотнiсть i тепер мав
спокутувати цей вибiр. Людина, зрештою, платить за все.
З Шнурре вiн побачився тiльки ввечерi. Той метався по Києву зi своїм
ординарцем-асистентом цiлий день, був стомлений, але професора Отаву
впустив до свого помешкання охоче, навiть з радiстю.
- Так буде лiпше, мiй любий професоре, так буде лiпше, - муркотiв,
пропускаючи Отаву поперед себе, а той iшов по знайомих колись кiмнатах
академiка Писаренка i не впiзнав тут нiчого. Не було книжок, не було
звичних простеньких меблiв, повсюди тепер виблискувала бронза, стояли
меблi в стилi Людовiка XVI (де й набрали в Києвi такого!), дорогi вази
датської порцеляни спокiйних тонiв надморського неба, в срiбних
князiвських трисвiчниках стiкали воском височеннi свiчi, в кабiнетi -
письмовий стiл в стилi рококо, мовби вивезений з самого Версаля, за ним -
дерев'яний стiлець iз спинкою, вирiзьбленою в формi двоголового орла, з
меблiв росiйського iмператорського дому, а з цього боку - для вiдвiдувачiв
- два фотелi, глибокi, спокiйнi, в тьмяному полиску темно-вишневої шкiри.
- Сигари? Сигарети? - гостинно поспитав Шнурре. - Ах, я забув: ви не
курите. Тодi - шнапс, коньяк, ром чи горiлка? Прошу сiдати. Радий вас
бачити в доброму здоров'ї i...
Вiн ще хотiв, мабуть, додати "з добрими намiрами", але Отава не став
його слухати до кiнця, не сiдаючи, не вiдходячи вiд порога, похмуро
промовив:
- Я намагаюся обдумати вашу пропозицiю, але перш нiж сказати про своє
рiшення, повинен оглянути Софiю, щоб пересвiдчитися, що там не завдано
нiякої шкоди.
Не казав "прошу", взагалi нiчого не просив - вимагав, i Шнурре чи то
вдав, що не помiчає iмперативного тону, чи то просто вирiшив не зважати на
форму, в якiй висловлювався професор Отава, для нього важлива була суть
професорових слiв, вiн зрадiло розвiв руками, пiшов до Отави, нiби хотiв
його обняти, аж той позадкував злякано, але штурмбанфюрер вчасно спинився,
вигукнув:
- Завтра вранцi ви матимете перепустку для проходу в собор вдень i
вночi i можете приступати, професоре! Я радий за вас. Це прекрасно!
- Перепустку також для мого сина Бориса, - так само похмуро мовив
Отава, - вiн мiй помiчник. Без нього я не можу.
- Гаразд, гаразд, все, що скажете. Але присядьте, професоре! Я не можу
вас так вiдпустити! Ми послухаємо з вами музику! Сьогоднi з Вiдня
передають Гайдна! Адже ви, мабуть, давно слухали музику, професоре.
- Я слухаю її тепер щодня, - сказав Отава i, не прощаючись, пiшов до
виходу, даючи штурмбанфюреровi на дозвiллi ламати голову над питанням, яку
ж саме музику слухає радянський професор: чи то солдатськi спiви на
вулицях, чи то притаєну, задушену музику власного серця, що прагне волi,
чи, може, й пiдпiльне радiо, яке в цi днi передає для всiх радянських
людей найвищу музику - музику першої великої перемоги пiд Москвою. Але в
Шнурре було повно своїх клопотiв, щоб задумуватися ще над випадково
кинутим словом чоловiка, який однаково ж завтра стане спiльником. -
Оссендорфер! - покликав вiн бадьоро.
В соборi було холодно, темно i тихо. Тут можна забути про I колотнечi й
незатишнiсть довколишнього буття, замкнутися в своїх думаннях, бо собор
сам являє собою iдеальну замкненiсть, згармонiйовану рересленiсть
простору. Собор має власне життя, навiть покинутий людьми i служебками.
Усерединi, за товстелезними кам'яними стiнами, вiн зостається вiчно
рухомим, з тiсних придавленостей тектонiчної маси випручуються вгору, вище
й дужче, аж поки злiтають у центральному куполi в безвiсть, неосяжну оком,
вiд центральної нави правобiч i лiвобiч вiдбiгають нави боковi, нави
гармонiйно з'єднуються, сполучаються, непомiтно зливаються, переходять
одна в одну, їх чергування ритмiчне, мов мелодiя елегiйного вiрша, що
спирається на постiйно триваючу змiннiсть. В цьому соборi можна ходити без
кiнця так само, як довкола замкненої в своїй вiчнiй красi мармурової
колони, i дивитися теж без кiнця, як той легендарний Нарцiс на своє
вiдбиття в нескаламученiй водi. Камiння вийшло з простору, i простiр
вийшов з каменю, мозаїки в тихому сяяннi смальти струмують, мов зорi на
небеснiй банi, важкий похмурий блиск золота на рiзьбленому iконостасi
пiдпирає Євхаристiю з апостолами, що в знервованому поспiху прямують до
святого хлiба, i тiльки Марiя Оранта з руками, пiднесеними чи то в
благословеннi, чи то в намаганнi захистити людей од лиха, здається
непорушною пiд склепiнчатою конхою центральної абсиди, але потiм помiчаєш,
що й вона теж прагне вирватися з-пiд того тисячолiтнього тягаря, теж
спуститися до людей, вплестися в цей вiчний самодостатнiй рух, який
(єдиний) може порятувати вiд дрiбних, буденних, нiкчемних клопотiв
щоденностi, вiд злочинностi, бруду, зрад, ганьби.
|Цей собор вже з першого дня його iснування, певно, мало хто вважав за
житло для бога - вiн сприймався як надiйний притулок людського духу, тут
вiдразу задомовився дух громадянства i мудростi тих, хто вибудовував
державнiсть Київської Русi, може, тому й не боялися звинувачень у
богохульствi усi тi хани, князi, королi, що налiтали в рiзнi часи на Київ
i найперше плюндрували собор Софiї, i кожен намагався зiтерти його з
земної поверхнi, але собор стояв уперто, несхитно, вiчно, так нiби не
будований був, а вирiс iз щедрої київської землi, став її продовженням,
гучним її криком, її спiвом, мелодiєю, барвою.
Диво!
"Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые,
заложи же и -церковь святыя Софии", - це лiтописець.
Може, будовано цей собор у сльозах, прокляттях i кровi, може з
урочистим спiвом i радiстю, - хоч як там було, але пiднявся вiн у тiй
землi, яка не знала кам'яних споруд, у землi, яку називали землею багатьох
городiв, та були то городи дерев'янi, горiли вони так часто, що не
встигала потемнiти ще й стружка на нових будiвлях; i от над цими
дерев'яними городами, над звичною нетривалiстю й тимчасовiстю вознеслося
рожеве кам'яне диво: небаченої величi й краси храм, який за розмiрами
поступався лише константинопольськiй Софiї, а за Своїм внутрiшнiм i
зовнiшнiм убранством, за своєю пишнотою i барвистiстю не мав рiвних у
цiлому свiтi.
"Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был
дивен и славен всем окружным странам, якоже ин не обрящется во всем
полунощи земном от востока до запада", - це Iларiон, при якому будувалася
Софiя, єдиний учасник, голос якого дiйшов до нас крiзь вiки. Цей собор був
барвистий, як душа й уява народу, що створив його. I стояв вiн посеред
темряви, чвар, бiдностi й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять
два роки вiд його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року,
кожне поколiння намагалося чимсь прикрасити Софiю, кожен князь, мудрий чи
дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою благочестивiсть i
збагачував собор дорогоцiнним посудом, коштовними ризами i рiдкiсними
книгами.
Вперше пiдняли на собор руку князi, що вийшли з тої самої Суздальської
землi, де колись княжив творець Софiї Ярослав Мудрий. У 1169 роцi Андрiй,
якого згодой - 6 iронiя! - названо Боготлюбським, послав проти Києва
ополчення одинадцяти пiвнiчноруських князiв на чолi з своїм сином
Мстиславом. Лиш два днi тривала облога Києва, а на третiй день,
дванадцятого березня, пiсля приступу Київ узято, чого не бувало до того
нiколи. Карамзiн у своїй "Истории государства Российского" з болем написав
про цей день: "Победители, к стыду своєму, забыли, что они Россияне; в
течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри,
церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, похитили иконы, драгоценные
ризы, книги, самые колокола" (т. II, 316).
Згодом той грабунок пробувано усправедливити гарячим бажанням
Боголюбського зосередити найбiльшi святощi в засновуванiй ним столицi
Володимирi (так i вкрадена з Києва славнозаiсна iкона божої матерi
перейшла до iсторiї пiд назвою Володимирської). Так нiби не один бог був
для всiх князiв.
Але треба називати речi своїми iменами. Якщо пограбував "мать городов
российских" i-найдивнiший собор нашої землi один князь i його ще й
похвалено та названо Боголюбським, то чому б не спробувати й iншим?
Через тридцять два роки, в сiчнi 1202 року, Київ взятий був князем
Рюриком Ростиславовичем, який привiв собi на пiдмогу ще й половцiв з
ханами Кончаком i Данилом Кобяковичем. Гiрко плакав лiтописець над долею
Києва: "И сотвориша велико зло в Русской земли, якого же зла не было от
крещения Русской земли... Митрополию святую Софию, и Десятинную святую -
Богородицу разграбиша, и монастыри все, и иконы одраша, и иные поимаша, и
кресты честные, и сосуды священные, и книг, и порты блаженных первых
князей, еже бяше повещали на память собе, то все положиша себе в полон".
В 1240 роцi Київ був знесений з лиця землi Батиєм. Завалилася навiть
Десятинна церква, у якiй пробували знайти свiй останнiй рятунок вiд
татарської орди старi, жiнки i дiти. I тiльки Софiя, сплюндрована, обдерта
зсередини, вцiлiла, стояла над пожарищем, над попелом i руйновищем, i
пiдносила бого-матiр свої руки в молiннi за Київ на стiнi, поставленiй
древнiм будiвничим так мiцно, що не взяли її татарськi пороки. Тодi й
названо ту стiну Нерушимою, бо повiрили люди, що вiчно •стоятиме цей
великий i предивний собор i вiчно здiйматиме, захищаючи їх, свої руки,
створена великим художником першо-вiкiв скорботноока жiнка.
Стояв собор i при князевi литовському Гедiмiнi, що зайняв Київ через
вiсiмдесят лiт пiсля Батия, i при татарському хановi Едигею, який грабував
Софiю вже в 1416 роцi, не зачепила його й пожежа Києва, що її полишив по
собi кримський хан Менглi-Гiрей 1482 року.
Коли вже нiчого було грабувати, лишилися самi тiльки стiни З ледь
помiтними пiд патиною столiть фресками i мозаїками, яких видовбувати нiхто
не став, - мабуть, тому, що високо або ж надто забарно, грабiжники ж
завжди квапляться (чому доказ i нетерплячка Шнурре, який хотiв би за
мiсяць знайти пiд давнiми записуваннями найдорогоцiннiшу фреску в соборi
i, мерщiй вирiзавши її, вiдправити в свiй фатерлянд), тодi настали часи,
коли однi прагнули якось, вiдбудувати собор, iншi ж намагалися будь-що
полишити в ньому свої слiди. Так, унiати, якi володiли Софiєю тридцять
шiсть лiт,-не здобулися бiльше нi на що, як забiлити вапном усi фрески, й
мозаїки, i грецькi написи, якi дратували їхнє око, звичне до латини.
Владика Молдавський Петро Могила, що через шiсть рокiв I Пiсля унiатiв
став київським митрополитом, був першим, хто вiдбудував i змiцнив собор,
перед тим столiттями плюндрований i знищуваний. Вiн пiдтримав древнi стiни
контрфорсами, вибудував новi арки в захiднiй частинi храму, поставив
вiльна нових куполiв i фронтонiв, полагодив старi куполи, надбудував
верхнi галереї, при ньому собор знов засяяв своїми мозаїками i фресками
зсередини, хоч, здається, зовнiшнi розписи на той час уже були понищенi.
Семи рокiв не дожив Петро Могила до великого дня. Вiн помер, маючи
всього лиш п'ятдесят рокiв. Сiм останнiх рокiв свого життя вiддав
прикрашенню й вiдбудовi Києва, найперше ж - великої Софiї, мовби
передчуваючи день шiстнадцятого сiчня 1654 року, коли в соборi митрополит
Сильвестр Косов при гетьманi Богданi Хмельницькому i послах царя Олексiя
Михайловича звершив урочисту вiдправу на честь присдиання України до
Росiї.
Ще сто рокiв - i вже останнiй великий будiвничий i прикрашатель собору
митрополит Рафаїл Заборовський наставив у Софiї ось цей рiзьблений
визолочений iконостас, зроблений карпатськими дуборiзами, серед яких
минуло дитинство самого Ра-фаїла, поставив срiбнi царськi врата (де вони
тепер?), збудував велику Софiйську дзвiницю з дзвонами, найбiльший з яких
важив вiсiмсот пудi'в.
Можна б згадати, скiльки полiтичних пристрастей i чвар розбилося об
стiни цього собору, скiлькох бачив вiн можикх, скiлькох нападникiв i
молiльникiв. Багато рук будувало й захищало собор, ще бiльше рук, мабуть,
замахувалося иа нього, але, мабуть, нiколи ще не нависала над Софiєю така
загроза, як нинi, бо й вiйни, здається, такої не звала нi наша земля, нi
цiле людство.
Колись були просто невмiлi примiтивнi грабiжники, тепер насунули
озброєнi всiма досягненнями науки и технiки канiбали, якi, грабуючи,
мерщiй затирають усi слiди по грабункад, та ще й пiдводять пiд свою
зловiсну дiяльнiсть теорiї про так звану вищiсть нiмецького духу.
Гордiй Отава довго стояв, притримуючи за руку Бориса, посерединi
собору, потiм вони повiльно пiшли помiж камiнними, всуцiль обписаними
фресками стовпами, пiшли во самому дну химерного барвисто-кам'яного моря,
двоє людей, загублених серед мовчазної пишноти, серед вiчного струмування
гармонiї, їхнi кроки вiдлунювалися десь далеко позаду, луна гримiла й
гупала, хоч як тихо намагалися вони ступати по залiзних плитках пiдлоги,
собор видавався безмiрним для цих двох, вони ходили довго й уперто, аж
поки старший лишив молодшого там, звiдки вони розпочинали своє ходiння,
звелiв йому стерегти вхiд од нежданих вiдвiдувачiв, якими тепер могли бути
тiльки вороги, а сам вирушив у новi мандри, задля яких, власне, й
добувався до собору.
Вiн зiйшов на хори, обстукав там кожну пiдпору, кожен вiдомий йому
тайник, оглянув примiщення, де зберiгалася фрески, вяртзанi з стiн
зруйнованого через його провину Михаїйлiвського монастиря; фресок там не
було, взагалi нiчого не лишилося: гер Шнурре вже побував тут, вже вивiз
для музею фюрера першi свої здобутки. Що ж, Отава й не здивувався,
втрачено -бiльше, тепер iшлося про те, щоб не втратити, може,
найголовнишого.
Вiн забрався аж пiд куполи, оглянув усi горнища собору, не лякаючись
дикого холоду й пронизливих протягiв, обмацував кожен пiдозрiлий предмет,
розривав кожну купу лахмiття, дряпаючи руки, розкидав звалища будiвельного
мотлоху.
Вiн проник у пiдземелля собору. Певно, фашисти побоялися поткнутися
сюди, може, остерiгалися мiн або засiдки, тут мiг вiльно просуватися
тiльки вiн, бо перед його очима вiдбувалися розкопки, якi перервано
вiйною, вiн сам уперто вимальовував плани софiйських пiдземель,
намагаючись вiдтворити їх у первiсному виглядi й тим самим бодай трохи
наблизитися до розв'язання загадки про книгосховище Ярослава Мудрого. Хай
навiть воно давно вже очищене грабiжниками, хай вiн спiзнився на кiлькасої
рокiв, як спiзнювалися на цiлi тисячолiття всi археологи, якi розкопували
гробницi єгипетських фараонiв, знаходячи в них тiльки слiди перебування
метких доiсторичних злодiїв. Але як знати? Може, як тому англiйцевi, що
врештi знайшов у Долинi Царiв запечатану всiма царськими печатями
неторкану гробницю Тутанхамона з її золотими саркофагами, йому теж могло б
пощастити i його лопата теж вдарилася б о камiнь тисячолiтнього склепiння,
пiд яким лежать покладенi за велiнням Ярослава першi книги Київської Русi,
i перший, єдино правдивий лiтопис, i всi записи, що стосувалися
спорудження собору i загадкового художника, про якого Отава мав клапоть
пергамену з надiрваним iм'ям i недописаним словом?
Вiн стояв у темному, холодному, вiльготному пiдземеллi перед безладним
завалом глини, за яким, може, ховався той вимрiяний хiдник, що вiв до
святая святих. У такiй глинi багато лiт тому ще молодий Гордiй Отава
знайшов засмолений горщик, який врiс помiж корiнням старезного, безлiч
разiв зламуваного бурями дуба. Дуб стояв над самим краєм глинястого
київського урвища, половина його корiння вже безпорадно звисала з кручi,
вiн ждав свого кiнця, i той кiнець прилетiв з ураганом i зливою; з-пiд
дуба вимило рештки землi, за яку вiн тримався, дерево тяжко звалилося
набiк, вивергаючи з глибини новi маси глини, i тодi хтось побачив ту
посудину, затиснуту цупким чорним корiнням, немов старечими, але ще
мiцними в своїй упертостi руками, а що в iнститутi Отава був наймолодший i
в таку негоду не хотiлося бiгти через усе мiсто за переляканою дiвчиною,
яка прибiгла з криком, що знайшла щось дуже iсторичне, то й послано саме
Отаву.
Дев'ятсот рокiв майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспiранта
Гордiя Отаву, нiс до нащадкiв велику тайну, якою знехтувала iсторiя,
примхлива й перебiрлива. Дяка тому далекому предковi, що керувався в своїх
дiях ветхозавiтною настановою пророка Iєремiї: "Возьми сi записi та й
зложи в глиняну посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час".
Передержалися не зовсiм. Волога проникла навiть крiзь-обпалену глину,
зiпсувала половину пергамену, вцiлiло тiльки трохи запису, але й того
виявилося досить, щоб дати Отавi роботу на цiле життя. I то все для того,
щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всi його пошуки, зiставлення,
здогадки, найстрашнiше ж - знищити самий собор!
Але вiн не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софiю ще не
начинено руїнницькою вибухiвкою (видно, їм справдi залежало на тому, щоб
знайти тут для себе щось незвичайне), Отава мiг спокiйнiше й розважливiше
обдумати свiй намiр зберегти собор. Передовсiм не слiд було втрачати
контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тiльки здавалося,
нiби вiн використовує радянського професора, насправдi ж - використати
фашиста самому, перетворити його на мимовiльного свого помiчника й
спiльника.
Знову був вечiрнiй вiзит до штурмбанфюрера, до помешкання академiка
Писаренка, забитого вкраденими в київських музеях унiкальними меблями, але
цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сiсти в один з вигiдних
шкiряних фотелiв, з насолодою доторкувався до рипучої шкiри: шкiра пахла
старим звичним життям, в кiмнатi було тепло, бо нiмцi нарештi
вiдремонтували нагрiвання для цього будинку, заселеного високими
функцiонерами, знайдено паливо, i ось сьогоднi зранку ця оселя стала одним
з осередкiв блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Києвi. А
фотель так приємно холодив у теплiй кiмнатi, гарно було б посидiти тут,
прикривши очi повiками, подумати про своє. Шнурре ввiмкнув "Телефункен", з
приймача текла просвiтлена моцартiвська мелодiя, ще десь у Європi
знаходилися не зачепленi вiйною музиканти, i диригент ставав за пульт у
незмiнному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й
зосередженостi, i скрипалi пiдсовували пiд свої Пiдборiддя складенi
вчетверо бiлi хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкiнцi диригент
вдячно потискував руку першiй скрипцi, вклонявся оркестрантам...
- Так от, - сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, нiби весь
заполонений музикою, насправдi ж вистежував кожен Отавин порух i, весь
внутрiшньо випружившись, ждав, що той скаже,- я оглянув собор...
- I! - не витерпiв усе-таки Шнурре.
- В самому соборi нiчого не поруйновано i не зачеплено, але пропали...
- Ви про деякi речi, що там зберiгалися? - перебив його Шнурре. - Ми їх
просто заховали в надiйному мiсцi...
Отава не став уточнювати, яке те "надiйне мiсце", бо й так добре знав,
та й не про це йому йшлося.
- Як ви, очевидно, розумiєте, - повiв вiн обережно далi, - менi
потрiбнi робiтники. Досвiдченi реставратори. Люди, що знають свою
справу...
- Неодмiнно, неодмiнно, - окивав головою Шнурре.
- Я не знаю, чи пощастить менi розшукати моїх спiвробiтникiв, з якими я
вiв реставрацiйнi роботи перед вiйною, бо в мене жодних даних, де й хто з
них. Чи вони лишилися в Києвi, .ди пiшли на фронт, чи, може, вбитi,
арештованi...
- Я про це подумав уже, - сказав Шнурре.
- Трохи передчасно. - Отава не мав намiру поступатися будь у чому. -
Людей повинен добирати я сам. Раз я вiдповiдаю...
. - Мiй любий професоре, - Шнурре знову перебирав розмову в свої руки,
знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже
покладений на обидвi лопатки, - дозвольте нагадати вам, що вiдповiдаю все
ж таки я. Звичайно, в.свою чергу за безпосереднє виконання вiдповiдаєте й
ви, але, є вища вiдповiдальнiсть, тягар якої лягає тiльки на мої плечi.
Тому я повинен був заздалегiдь подбати про все. Ви матимете вже завтра
необхiдну кiлькiсть людей, це досвiдченi, висококвалiфiкованi
реставратори, ви не розчаруєтесь в їхньому вмiїнi i в їхньому
працелюбствi...
- Хто цi люди? - стривожено спитав Отава.
- Це прекраснi нiмецькi реставратори, щоправда, на них солдатськi
мундири, але тут уже нiчого не вдiєш, та й не грає ролi, в якому мундирi
той, хто виконує свою роботу вмiло й ретельно.
- Але мої помiчники...
- Про це не може бути мови. Окрiм вас, до собору не буде впущено
жодного з мiсцевих жителiв! Це святиня мистецтва, i ми не можемо
рискувати!
Отава мовчав. Вони не можуть рискувати... Вiн метався в безвиходi. Що
робити? Знову вiдмовлятися? Плюнути цьому есесiвському професоровi в пику?
Кинутися на нього? То й що? Хiба цим порятуєш собор? Уявив себе на чолi
бригади єфрейторiв-реставраторiв. Якщо в Києвi є пiдпiльники, вони повиннi
вистежити його в першi ж днi робiт i вбити, як шолудивого пса! Професор
Отава очолює групу високодосвiдчених нiмецьких реставраторiв у Софiйському
соборi! Вiдкриття унiкальних фресок, зробленi професором Отавою з
допомогою групи високотехнiчних нiмецьких реставраторiв! Тепер усi його
зусилля видавалися йому так само наївними, як отi крадiжки мiшкiв з пiском
в першi тижнi вiйни. Поки вiн тягав пiсок, ждул фашистiв з повiтря, вони
ввiйшли до Києва з землi. Вiн намагався рятувати собори з покрiвлi, а
вороги заклали тонни вiбухiвки в пiдземеллях, i Успенський собор злетiв у
повiтря, виився уламок стiни з скорботними постатями фрескових андiв. Але
вiдступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у своїй наївностi!
- Гаразд, - сказав, пiдводячись з нагрiтого фотеля, Отава, - не
приховаю, що менi прикро, я звик працювати з своїми людьми, але однаково
не менi належить право вирiшувати, я можу тiльки згоджуватися або нi, а
вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова.
- Ви подобаєтесь менi бiльше й бiльше, мiй любий професоре, - пiдвiвся
з свого iмператорського стiльчика й Шнурре. - Може, ще побудете в мене?
Мiй Оссендорфер готує холостяцьку вечерю...
- Дякую, менi б хотiлося спочити.
- Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранцi.
Все буде до ваших послуг.
Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, вiн змертвiв.
Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокалiптичнi видiння кiнця свiту,
то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед рiзьбленим iконостасом
сiмнадцятого столiття палахкотiло величезне вогнище, а навколо нього
вистрибували одягненi в довжелезнi, широкi, мов попiвськi ряси,
зеленкуватi шинелi нiмецькi солдати, наставляли до полум'я руки з
розчепiреними пальцями i безладно виспiвували:
Warum die Mädchen lieben die Soldaten?
Ja, waruni, ja, warum!
Розчервонiлi морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна
кiптява виривається з рухливого кола, твореного цими зловiсними постатями;
весь собор завмер, в ньому немає того вiчного гармонiйного руху, який ще
вчора оповивав тут професора i його сина, все заклякло й принишкло, навiть
вiдлуння звукiв сьогоднi немає тут, i слова безглуздої пiсеньки, щойно
викричанi, мовби знов падають назад, до чорно вiдкритих ротiв, до тих
iдiотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують
їх знову й знову:
Ja, warum, ja, warum!
- Хто тут старший? - вигукнув Отава, пересилюючи верескнявi виспiви
солдатнi. Якась постать вiддiлилася вiд кола.
- Я професор Отава, - сказав Гордiй, - вiдповiдаю за всi роботи.
Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище i не смiти бiльше
чинити тут таких неподобств. Це - собор, запам'ятайте! Тут не палили
вогнищ навiть найдикiшi люди в iсторiї.
По-нiмецьки слово "собор" звучало багатозначно: "Дом". А. може, то так
здалося Отавi? Може, передчував уже тодi вiн, що це буде його останнiй
притулок, останнiй i вiчний дiм?
РIК 1015
СЕРЕДЛIТТЯ. НОВГОРОД
Но Бог не вдасть дьяволу радости.
Лiтопис Нестора
Високi свiчi в срiбному трисвiчнику горiли в княжiй ложницi до глибокої
ночi.
Ярослав читав привезену йому за великi грошi з Болгарiї книгу святого
отця церкви Iоанна Дамаскина. "Нема нiчого вищого за розум, бо розум -
свiтло душi, а нерозум'я - тьма. Як позбавлення свiтла творить тьму, так i
позбавлення розуму по-темнює смисл. Безсмисленiсть властива тварям, людина
ж без розуму - немислима. Але розум не розвивається сам собою, а потребує
наставника. Приступимо ж до єдиного навчителя iстини - Христа, в якому
заключаються всi тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудростi, не
вдовольнимося цим, але, з надiєю на успiх, будемо штовхатися в них".
Князь вiдсунув книгу, довго дивився в свiтлий свiчний вогонь. Ждав, що,
викликанi книжною премудрiстю, прийдуть власнi думки, але в головi стояла
якась важка, гойдлива стiна, серце князевi билося пришвидшено, мов по
довгому бiгу, насилу стримався вiд того, щоб не схопитися i справдi не
бiгти кудись. Куди ж? Жив останнi мiсяцi в душевному сум'яттi, вiдчував
розтерзанiсть в серцi. Закусив губу, знов пiдсунув книгу.
"Хоча iстина не потребує барвистих прикрас, але вони необхiднi для
заперечення проти тих, хто спирається на ложний розум. Iстину треба
дослiджувати не марнослав'ям, а смиренням".
Якби ж то хто-небудь мiг йому заперечити в будь-чому? Довкола був
тiльки послух i догiдливiсть - повсюднi й почаснi супутники княжої влади.
Хiба що Забава? Але геть, геть! йдеться про справи набагато вищi. Йому
потрiбна тiльки мудрiсть, тiльки просвiтленiсть розуму, а все, що
скаламучує, затемнює, спантеличує, - геть!
"Що є фiлософiя? Фiлософiя є страх божий, добродiтельне життя,
уникнення грiха, удалiння вiд миру, пiзнання божественних i людських
речей, вона вчить, як чоловiк дiлами своїми повинен наближатися до бога".
Сiмдесят глав мала в собi книга велемудрого iнока з Єрусалимського
монастиря святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами,
пересилюючи в собi нуртування кровi, аж поки заснув сном тяжким i
уривчастим пiсля пiзнього читання.
Вже вдарили першi морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав
вiстей, але вiстей не було нi з Києва, нi з варяг, зате, мовби в
передчуттi возвишення Ярославового, посунули до нього прочани, мандрованi
iноки, святi люди, якi бували в далеких заморських землях, а тепер
розносили по всiй Руськiй землi чудеса, бачити якi вони сподобилися.
Бачили ж вони в Єрусалимi на мiсцi розп'яття Iсуса Христа розщiлину, крiзь
яку пролилася його кров на голову Адамову. Бачили стовп Давидiв, де вiн
склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло Сихема, де Iсус бесiдував з
самарянкою. Найбiльшим же чудом була в Єрусалимi свiтлiсть, яка низходить
з неба в час вечiрнiй у велику суботу i запалює кадила. Свiтлiсть та схожа
на кiновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються вiд неї тiльки
православнi. Пiдносили свiчку, запалену од того небесного свiтiння, до
бороди, але борода не горiла.
Прочан кликано на учти княжi, мiсця їм вiдводилися коло Ярослава,
подавано багато грибних потрав, м'ясо, смажене на жару, дичину, ставлено
кубки й ковшi з пивом, медами, фрязь-ким вином; але святi люди
вдовольнялися самим хлiбом та водою, клали смиренно на дубовий стiл свої
нiколи не митi руки, покорченi вiд ломоти в кiстках, з порепаною, подiбною
до волової, шкiрою, ворочали повiльно велетенськими, як ведмежа шуба,
бородами, вiдрощуваними навмисне, щоб протиставити справжню чоловiцьку
красу бiсiвському жiночому безборiдству. Не живи для себе, а для бога,
дбаючи за життя вiчне. Ум, вiддаляючись од усього зовнiшнього i
скупчуючись у внутрiшньому, повертається до себе, тобто з'єднується зi
своїм словом, що перебуває в думцi по естеству, через слово з'єднується з
молитвою i молитвою восходить в розум божий з усiєю силою любовi й
усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень
по триста молитов i, щоб не збитися з лiку, клав за пазуху триста
камiнцiв, викидаючи по одному пiсля прочитання молитви. А щоб з'єднатися з
богом у думах своїх, уникати треба ринкiв, городiв i людського шуму, бо
нема на свiтi бiльшої пагуби, нiж людський гомiн, грища, смiх i кощунства.
Втiкай звiдти. Возлюби мовчання, живи в печерах, як святi отцi-печерники,
або в дуплах дерев, як iноки-дендрити, хто й на Стовпi стояв, як
Симеон-стовпник, i нiякi зваби землi не змусили його спуститися звiдти, а
iншi ходять нагi, ще iншi лежать на землi й не пiдводяться, бо пiдвестися
можеш тiльки для грiха, а тi носять залiзнi вериги з мiдними хрестами на
голому тiлi, i не було мук, яких не витерпiли задля очищення вiд
грiховностi. Святого Макарiя, коли той займався рукодiллям, укусив комар.
Макарiй задавив комара, а потiм, розкаявшись у своїй нетерпимостi, осудив
себе на шiсть мiсяцiв сидiти голим коло болота. Комарi покусали його так,
що впiзнали Макарiя тiльки по голосу, думали - прокажений.
Iноки виносили стiльки скорботи й печалi, що людськими устами навiть i
висловити незмога.
Людина - образ божества, тому повинна прагнути краси пе-рвообразної, а
вона дається тiльки знищенням плотi. Був святий чоловiк, що носив не
скидаючи кам'яну шапку. А другий обку-, вав себе ланцюгом дев'ятисаженним.
Один не спав зовсiм, не i'лягав i не сiдав, а для бiльшої бадьоростi
тримав у руках ка-, мiнь, щоб той своїм падiнням будив його, не давав
заснути, їжу приймали тiльки найпростiшу i то якнайменше. Один або два
рази на тиждень. Якщо ж одолiють хворощi, то й зовсiм не вживай їжi, а
харчуйся водою та соком. А був святий чоловiк, iжщо їв тiльки сиру землю.
Бо їжа, слава, багатство, краса, як весняний цвiт, приходять i щезають. А
чоловiк сотворений для небесних благ, тож повинен вiдчувати вiдразу до
всього земного.
А в князя перед очима стояло тiльки земне, хоч що там розповiдали
монахи. Не чув смороду вiд немитих странникiв, бо пахло йому свiжою
стружкою звiдти, де новгородськi теслi стругали дошки для човнiв i
насадiв, i Ярослав сам щодень перелiчував новi судна, знав-бо гаразд: iти
на Київ, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як
зумiє все своє вiйсько посадити на кораблецi, то вийде навстрiч великому
князевi неждано й негадане. Дзвенiли йому молоти в задимлених кузнях, а
крiзь те дзвенiння пролунювалася гарна та бадьора пiсенька:
Кували мечi два ковалi,
Гей, два ковалi да три помагалi,
Да од недiлi да й знов до недiлi...
А мечi кувалися для простих воїв за день, а для воєвод - i по сiм днiв.
Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на
точилi. Коваль другої руки вирiвнював i вигладжував меча, гартував його,
наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечiв, поряд з яблуком i
перехрестям, чеканив ще звiрiв а чи птахiв.
А потiм згадувався зненацька Ярославовi чудський божок Тур - мiдний
iдол у образi чоловiка, що має коняче соромне тiло, бiсiвськi грища
довкола Тура посеред снiгiв, у причаєних пущах. I яке їм було дiло у їхнiх
солодких утiхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають
коло себе жодної жiнки, вiдкидають плотську любов i живуть серед пальм!
З дитинства ненавидячи своє недосконале тiло, прикутий до лiжка,
Ярослав крiзь вiконце вдивлявся в довколишнiй свiт, бачив його буйнiсть,
його нестримнiсть у розвагах, його жадобу до втiх i радощiв. Може, тодi, в
заздрощах, зненавидiв усе те i возрадувався, прочитавши у старiй книзi про
древнiх есеїв:
"Хоч у це й важко повiрити, протягом тисяч поколiнь iснує вiчний рiд, в
якому нiхто не народжується, бо вiдраза до життя серед iнших людей сприяє
збiльшенню їхньої кiлькостi".
Але потiм став на ноги, сам спiзнав принади життя, для нього стало
вiдкритим i доступним усе суще, вiдчув себе людиною, бажання пересилювали
в ньому чистi розмiрковування, бажання намножувалися щодень, князiвська
влада несла безлiч турбот, але дарувала вона й безлiч поваб, вiд яких
несила було вiдмовитися. I ось демони протирiччя розривають йому душу.
Привчений до солодкої отрути книжної, тягнеться й далi до святих людей,
якi несуть з собою божу мудрiсть. А водночас, спраглий принад життя в
найпростiшому їхньому виявленнi, пiдштовхуваний кров'ю, рвався до них дико
й непогамовне, аж самому ставало страшно, i то тодi намагався замолити
грiхи свої. Так i крутився в диявольському колi безвиходi. Сказано ж бо в
самого бога: "Не буде мiй дух переважувати в людинi, бо вона - тiло".
Пiсля тої дощової ночi, проведеної в Пеньковiй хижi, князь кiлька днiв
постився i молився гаряче й ревно, а потiм, коли надворi була ще бiльша
хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зiрвався
посеред ночi просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони,
без супроводу й соглядатаїв, помчав за Неревський кiнець, до Звiринця, за
рiчку Гзень. В темнiй хижi ледь жеврiли залишки вогнища, Забава спала пiд
глухою стiною, Пенька не було, звично вiявся десь по лiсах або ж пробував
свiжозвареного пива на Загород-ському кiнцi. Ярослав мовчки вхопив Забаву,
став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зi сну неголосно
скрикнула, смiялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижi, князь зняв
з шиї важку золоту гривню заморської роботи, поклав на виднотi, щоб Пеньок
догадався, куди зникла дочка, понiс Забаву на руках до коня, посадовив її
поперед себе в сiдло, сказав хрипко: "Тримайся за мене мiцно".
Вона притулилася до нього, вiн вiдчув пал її молодого тiла навiть крiзь
змокрiлу одiж, кров у ньому гудiла й клекотала темно й вiдчаєно, вiн
боявся вже не так за дiвчину, як за себе, попросив знову: "Обiйми мене за
шию!" Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще
дужче, а йому й того було мало, попросив ще: "Обiйми обома руками". Забава
засмiялася ще тихiше, сказала крiзь той бiсiвський смiх:
"А не маю ж обох". Ярослав не зрозумiв спершу. "Як то не маєш?" - "А
так. Однорука я. Лiву руку тiльки маю. Ведмiдь ще малою покалiчив". Вiн не
повiрив. "Як то? Ти ж була з двома..." Забава смiялася заливчасте й
знущальне. "Слiпий був, княже. Заслiплений i здурiлий".
Вiн аж одсахнувся од неї. Справдi бiсiвське зiлля. Обманює чи, може,
так задурила йому голову, що й не помiтив тодi? Але ж обiймав її! Билося в
нього на грудях її потужне, молоде, як весняне листя на березах, тiло! I
її серце простукувалося просто до його серця. "Ну, обiйми мене мiцнiше хоч
однiєю рукою", - попросив вiн. Забава послухалась. "З одною рукою ти теж
менi люба. Назву тебе Однорукою". Вона смiялася й далi. Кiнь обережно
ступав помiж темними деревами. "Назву тебе Шуйця, - сказав князь, - нi в
кого не буде такого ймення!" - "А_ менi однаково",- засмiялася вона.
"Будеш завжди коло мене", - пообiцяв Ярослав. "Чому б мала коло тебе
бути?" - "Бо вподобав тебе". - "Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?" - "А
куди б ти хотiла?" Лiпше б не питав. Не знав, що викличе в нiй тими
словами пекельний вибух, який струсне їi тiлом, наллє його твердою
холоднiстю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, смiх їй урвався
вмить. "Що? - крикнула вона гнiвно. - Нiкуди! Нiкуди, чуєш, князю!" - "Ну,
що ти, - спробував вiн її вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею
сталося, - якщо не хочеш на княжий двiр у Новгород, погдемо в Ракому, там
тихо, нiхто не вiдатиме, будеш там..." - "А не буду : ж, нiгде не буду
твоєю пiдложницею! - крикнула вона майже вiдчаєно, майже крiзь сльози, якi
теж незбагненними лишилися'для князя. - Буду завжди собою, вiльною, не
хочу нiчого вiд тебе!" Вона вислизнула з корзна, в'юнко зсунулася з сiдла,
втонула в пiтьмi, мов у чорнiй прiрвi.
-- Шуйцю! - злякано якось гукнув Ярослав. - Забаво! Куди? • Вона зникла
вiд нього, мовби й не було її зовсiм на свiтi.
- Вiзьми хоч корзiто, застудишся! - ще гукнув у безнадiю пiтьми.
Нi слуху, нi мови.
Тодi вiн, озвiрiлий, поскакав на Неревський кiнець до садиби посадника,
люто гримiв у високi дерев'янi ворота, пiдняв усiх, викликав пiд дощ
перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами перенiженого
Коснятина, сказав з понурою твердiстю:
- Звели вибудувати для мене дворище в гарному мiсцi за Звiринцем в
далеких пущах, i то швидко i гарно. А ще: нiхто щоб не вiдав, окрiм тебе
та мене.
Не було на свiтi таких теслiв, як новгородськi! В короткiм часi став у
лiсовому задаллi, мовби вичарувании, просторий двiр, оточений дубовим
гостроколом, з приворiтною i нарiжними башточками, в дерев'яних
вiзерунках, а в тому дворi - дiм багатий з колод свiтлих i дзвiнких, з
просторими пiдклiтями, i комори, стайнi, варницi, й погреби, i дванадцять
берiз бiлих як снiг на дворищi, - старалися теслi, а ще бiльше старався
Коснятин, щоб догодити князевi, але не догодив, бо як привiз Ярослава, той
нiчого не мовив, тiльки спитав невдоволено:
- А церква?
- Думав, не ти тут житимеш, князю, - довiрливо сказав Коснятин.
- Роби, що велять.
Церкву ставили стрiлчасту, високу, вищу за берези, але непростору - аби
помолитися одному або двом, i хоч нiхто й не знав, навiщо вибудовується
таємнича садиба, та однаково хитрi теслi, помахуючи лискучими сокирами аж
пiд самою бородою в бога, виспiвували соромiцьких пiсеньок, але й на те не
зважав князь i знов зiрвався з молитви i притрушеною снiжком нiччю летiв
самотою до убогої хижi, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби
ждала князя щоночi й не спала, вiдразу зготовилася вийти з ним, щоб не
тривожити далi батька, i вони стали на морозi, коло згаряченого навальним
бiгом коня, знов Ярославовi одiбрало мову й розум, гула йому в головi
темна, важка кров, а Шуйця смiялася зривисте, звабливо, вiн згорнув її в
свої ведмедячi обiйми, аж усе в нiй затрiщало, але дiвчина не скрикнула,
не випручалася, тодi вiн пiдсадив її на сiдло; все повторювалося так само,
як i в дощову осiнню нiч, тiльки що тепер стояла над землею морозяна
прозорiсть, а внизу бiлiли снiги, i дерева чорно й зелено значили їм путь,
вели, кликали далi й далi; може, через те Шуйця й не питала, куди вiн везе
її, сидiла мовчки, горнулася до Ярослава, обiймала його за шию своєю
шуйцею, iнодi визмiювалося її молоде тiло в смiховi, князь дурiв бiльше й
бiльше вiд її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий,
вiдсахнулася вона вiд Ярослава, гукнула з ненавистю:
- Знов везеш мене кудись!
- Сама там будеш; - сказав вiн, мало не жебруюче, - клянусь тобi всiма
святими. Сама й вiльна. Хочеш - боляринею зроблю тебе, хочеш - як хочеш...
- Нiким не хочу - тiльки собою.
- Собою будеш...
- А куди?
- I сам не знаю.
- То вже лiпше.
- А я вже сам не свiй.
- Ще лiпше.
- Не князь, i не Юрiй, i не Ярослав.
- Оце...
Вона не зiстрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потiм ще раз
сахнулась, спробувала зазирнути йому в темнi очi.
- Та не пробуй обдурити. Як тiльки помiчу - втечу одразуi
- Не втiкай, - попросив вiн, - не обману. Повiр менi.
- Якщо не князь те мовить - вовiрю.
- Не князь. Чоловiк.
Шуйця обняла його за шию. Так i їхали далi. Вже свiтало, коли добралися
до нової садиби. Соянi теслi, в робочому своєму поспiху, ладналися
пiднiматися пiд небо, лоскотати боговi бороду сокирами, а ще бiльше -
соромiцькими приспiвками. Бiлi берези височiли за дубовим гостроколом,
бiлi берези пiдступали звiдусiль i тут, на вiльнiй волi. Князь зупинив
коня, Забава дивилася на те чудо, яке, - тепер вже знала це точно, -
зроблено лиш для неї, ще не звiдане почуття власностi мало її турбувало,
спитала тiльки:
- Там хтось є? Слуги?
- Теслi. Добудовують церкву.
- Нащо вона?
-_ Для бога.
- Обiйшовся б твiй бог i без церкви.
- Грiх.
- А я?
- I ти грiх.
- Тодi загорни мене в ведмедно, щоб нiхто не вгадав, що везеш.
- I так знатимуть,
- А я не хечу.
- Рота людям не затулиш.
- А ти ж князь - затули. Скажи: одiрвеш язика кожному...
- Звелю.
- То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в
дурощах своїх!
Вiн поцiлував її в губи, вперше наважився, поцiлунок був - нiби впав у
терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потiм згрiб Шуйцю в
оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сiдла, мов щось неживе,
i так в'їхав у ворота, догiдливо вiдчиненi сторожем; йому хотiли помогти
зняти ношу з сiдла й занести до терема, але Ярослав суворо звелiв:
- Одiйдiть, сам. I не пускати до мене нiкого.
Невже це було насправдi? Невже з ним?..
Нiчого не мiг пригадати. Окрiм тихого свiтiння її тiла та ще - як у
знемозi вiдкидала вона голову, i шия їй видовжува-- лась нiжно-нiїкно, i
на устах жив лукавий посмiх, i тiло свiтилося так, що вiн з стогоном
затуляв долонями очi, але й крiзь пальцi било йому свiтiння її тiла, знов
i знов, без кiнця, свiтiння спiваюче, баламутне, приголомшливе.
Одiрвавшись од неї, вiн побiг до недобудованої церкви, ревно молився
пiд глумливi виспiви теслiв згори, там його й знайшов Коснятин, який
привiз звiстку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолi, але
князь, видно, й не слухав i не чув нiчого, не заводячи посадника до
примiщення, просто на морозi передав йому свої повелiння:
- Лишуся тут. Прибери всiх звiдси, i то без погайки.
- Не викiнчили ще церкву.
- Хай так стоїть. I всiх прибери чоловiкiв. Постав жiнок. Самих жiнок.
I служебок, i до робiт, i до сторожi.
- Такого дива й не бачено. - Коснятин не ховав усмiху на соковитих
своїх губах.
- Роби, що велять.
- А варяги?
- Якi варяги?
- Прибула дружина. Еймунд-воєвода.
- Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся - радитись будемо.
- На Поромониному дворi їх розташував.
- То й гаразд. Жди мене.
- Довго тут будеш, князю?
- Не знаю. Бог знає всевидячий i всезнаючий. А повернувся ж не до бога,
а до неї, до Шуйцi, застав її в сльозах; може, вiдчула вона в самотинi
весь страх содiяиого з цим чужим, зовсiм не знаним їй чоловiком, лякалася,
будущими, а може, то були сльози злостi на саму себе й ня нього.
Ярославовi стало шкода дiвчини, вiн кутав її в бiлячу ковдру, витирав їй
сльози мiцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч
i писало.
- Одружився б на тобi, - сказав, зiтхнувши, - але князiвство вимагає
вiд чоловiка бiльше, нiж йому хочеться.
- А й не треба менi твого князiвства, - вiдмовила вона крiзь
схлипування.
- Багато чого стоїть помiж людьми, перебореш - тодi радiсть, але не
завжди є змога усунути те, що роздiляє. Може, я теж не радий князiвству,
та ждуть мене дiла ще бiльшi.
- Нудний ти й нецiкавий, коли князь, - сказала вона злiсно.
- А вподобала ж у менi кого? Не князя хiба? - спитав вiн, трохи
ображений.
- Мужа вподобала. Одурiння твоє найшло й на мене.
- Будеш завжди зi мною. В походах i в городах.
- Лишуся тут. Гарно вигадав оце обiйстя. Далеко вiд усiх. Не люблю,
коли вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою - теж не хочу.
- Аби ж то могла стати моєю жоною...
- Не стала б нiколи. Не хочу роззувати нiкого. Волю волiю... Тодi вiн
сказав їй про своє велiння. Щоб жила тут з самим жiноцтвом.
- Щоб їх тiльки небагато. I ненабридливих, - сказала вона
- Господинею над ними будеш.
- Не знаю, що то.
- Коли взнаєш, сподобається.
- Хто ж то зна...
- А не знудьгуєшся тут?
- Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там менi й любо. Там
найбiльша воля. Серед дерев та звiрiв.
- Як приїздитиму - ждатимеш мене?
- Приїдеш - тодi й побачу. А тепер ще не вiдаю. Вона вiдганяла його вiд
себе своєю непокiрливiстю, насправдi ще бiльше притягуючи й приваблюючи.
Вiн знов махнув на всi справи в Новгородi, i знов було те саме каламутне
сп'янiння й знетямлення, аж поки, зцiпивши зуби, нагнав собi в серце
гнiвливостi на самого себе й спромiгся вiдiрватись од Шуйцi. Залишив
недокiнчену церкву (чи й буде коли докiнчена!) i недолюблену Шуйцю (чи ж
можна долюбити до кiнця жiнку, милу твоєму серцю!).
В Новгородi стрiв його з почтом Косцятин, князь велiв їхати одразу до
варягiв, на Поромонин двiр, що в Славенському кiнцi. Мав слабiсть до
варягiв чи не таку, як до мандрiвних iнокiв, знав-бо, що в подорожах
людина збагачується умом, вбирає в себе свiт, як i святi люди, тiльки що
однi помiчали самi лиш чудеса божi, а цi вiчнi вої не знали нiчого, опрiч
срiбла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жiноцтва, бо й
навiщо ж тодi живе на свiтi воїн i за що йому класти живiт свiй, якщо не
спробувати принад земних, не зачерпнути їх повними пригорщами!
Поромоня був собi простий тесля, як i батько, й дiд його, як увесь рiд
споконвiку. Не знав вiн нiчого, окрiм добре вигостре-ноi сокири, тесав
умiло стовпи й обаполи, ставив клiтi, збивав насади, але стрельнула йому
до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримiтив у князя своїм хитро
прискаленим оком, спорудити небачену в Новгородi палату з кiлькома печами
й високими цегляними димницями над покрiвлею; i ось у Поромо-нi стали
зупинятися спершу купцi, застуканi в Новгородi зимовими хурделигами, а
потiм наймано його двiр для дружини, триманої Ярославом, бо лiпшого
примiщення годi було шукати, Поромоня ж ще вгадав i те, що варяги люблять
бути купно, не дiляться на воєвод i рядових воїв, не вiрять чужим. Мав
хитрий тесляр добрий зиск з своєї будiвлi, а князевi було вiльно
прк-кликувати варягiв об кожнiй порi.
Гадав Ярослав, що цього разу варяги роздiляться, бо мали ж прибути з
дружиною мужi вельми славнi, бувалi й вiдомi, але Коснятин сказав, що всi
стали в Поромонi i що Еймунд привiв ще не всю дружину, а тiльки її голову,
щоб порядитися з князем, а вже повеснi прикликати й решту. Цим порушувався
звичай, але князь збагнув, що обережнiсть Еймундова викликана не зовсiм
звичним дiлом, на яке їх вербовано (син мав iти проти рiдного батька), хоч
коли згадати до ладу, то не було на свiтi такої чорної справи, в яку не
встряли б варяги, аби лиш їм заплачено так, як вони хотiли.
Довге низьке примiщення, стеля з дубових товстих сволокiв, товстi
дубовi пiдпори-стовпи, крiзь затягненi, риб'ячими мiхурами вiконця-визирки
сочиться тьмяне свiтло зимового дня. Коло розпалених печей бородатi, всi,
як один, русявi й свiтлоокi варяги сушать одяг, важка задуха стоїть пiд
низькою стелею, залягає по всiх кутках, i, мовби прагнучи розiгнати ту
задуху, сидять за довжезним столом кiльканадцять плечистих, так само
русявих i яснооких, сидять, повiдкладавши набiк мечi, порозстiбавши
сорочки, наливають з барил вино, цiдять у кубки мед, черпають ковшами з
кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомiн б'ється понад столом, кожен з
тих, що п'ють, розповiдає мовби сам до себе, бо його нiхто не слухає,
кожен говорить, не дбаючи за слухачiв; тi, що сушать свiй одяг, хоч i
мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатнi; далi, в другiй
половинi примiщення, на поставлених в два поверхи однi над одними
дерев'яних полатях спить кiлька чи то п'яних, чи то просто втомлених вiд
швендяння по Новгороду, але до сонних мова вiдома: пролiтає над ними
неторкане.
Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому мiсце, але
жоден не пiдводиться, бо, по-перше, лiньки, а по-друге, надмiрна шаноба
зараз ще нi до чого, треба набивати собi цiну. Але набиває собi цiну
кожен. Князь теж знає ряди, вiн i не думає всiдатися поруч з цими
питухами, вiй стоїть, мов у молодої на оглядинах, спокiйно позирає туди й
сюди, вiн не гнiвається за неповагу, бо тут його гнiв пропаде марне, для
цих людей вiн не князь, для них i сам господь бог иє бог, а чорт - не
диявол, вени йдуть за своїми мечами, а кличе їх тiльки блиск золота.
- То що? - не витримує врештi князь, бо варяги потрiбнiш! йому, нiж вiн
варягам, для них по свiтах чимало знайдеться i князiв, i королiв, i
василевсiв, для нього ж вибору нема, та й звик вiн мати справу з цими
суворими пiвнiчними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони
пообiцяють, бо нема в них схiдної пiдступностi й вiроломства.
- Ось той - Еймунд, - показує Коснятил на розмаханого, бистрого в
поглядi бороданя в простiй сорочцi з простого пелет-на. Коло бороданя з
одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечi густо
затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий i мiцний, що
ве прорубаєш крiзь нього й мечем, а з другого - круглої беродтїй здоровань
з нашитим на каптанi нагрудним кружалом з щирого золота, посерединi ж того
золотого круга - емаллю зробленi, мов живi, два ока, тiльки не голубi, як
у варяга, а горiховi, з поблисквм, нiби в ромея. У Еймунда ж - нiяких
прикрас, тiльки на лiвiй рунд на пальцi - золота каблучка, з якої звисає
величезна, просто неймовiрного розмiру, як голубине яйце, бiло-рожева
перлина.
- То що, - повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, - даси
правицю, чи як?
Ейжувд пiдвiвся. Був трохи вищий за Ярослава i старiший, мабуть, також
вбився вже в тi мужськi лiта, коли вагання вiдкинуто поза себе, коли
простуєш тiльки вперед, докладаючись лише на власнi сили й на свiй набутий
у життi сирит,. i якщо були в тобi зародки хитрощiв, то розростуться вони
на цю пору до краю, а коли пiдступнiстю вiдзначався вже замолоду, то
закостенiє вона в тобi тепер, хижiсть же стане безжальною, хоч би чим
прикривалася.
У варяга все приховувалося за розмаханiстю в рухах i шмиг-ливiстю очей.
Браво пiдхопив вiн княжу долоню, став потискувати Ярославовi пальцi, дужче
й дужче, водночас якось дивно перекочував очi, позирав на князя то з
одного боку, то з другого, то нiби знизу, то нiби згори, i все те - не
схиляючи голови, зовсiм непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими
тiльки очима. Князь витримав першi потиски Еймундовi, давоиув i сам; той
вiдповiв новим стиском, Ярослав наддав i собi, розбiга-нi очi закружляли
ще невловимiше, ще дивнiше, але Ярослав знав, що не зiб'ють вони ного з
пантелику: вiн-бо зазнав не таких очей, стояли й досi перед його поглядом
дикi очi непоюрної Шуйцi, свiтилися так само загадково й дивно, як усе її
тiло, - то що вже тут хитрi заморськi очиська.
- Не тужся, воєводо, - сказав спокiйно князь, - не пересидиш мене в
руках, в iншому чомусь - то може, але не в руках.
- А коли випущу на тебе Гарду-Катiллу? - вкрадливо поспитав його
Еймунд, несподiваним для його тiла тонким голосом i кивнув на того, що з
очима на золотому колi.
- Кого хоч випускай, маю руки мiцнi, як залiзо,- не випускаючи його
долонi, сказав Ярослав. - То що? Рядитись будемо?
- Встигнемо, - здався Еймунд, - не втече вiд нас ряд, а ти, князю,
сiдай з нами та випий, як воно водиться... А ось мої люди. Гарда-Катiлла,
який служив у самого iмператора ромеїв i має вiдзнаку всевидячих очей за
пильну службу. Ото - Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в
битвi, де нигло бiльш як шiсть тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш,
князю: пiсля такої битви стають новi королi й iмператори, Хако-ну ж досить
було й золотої луди, бо й так про неї складено пiснi. А ото Торд-старший,
брат того Торда-молодшого, що служить тобi, князю, а там далi сидять
Рагнар i Аскелл, а ще Б'єрк...
Ярослав сiв мiж Еймундом i Хакоиом в золотiй лудi. Вмостився й
Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й
поїсти.
Князь вiльно говорив по-варязькому, i це воїнам, якi вже багато
начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душi.
Безладний гамiр за столом сам по собi стих, запанувала тиша, зiмкнулися в
коло кубки, поставцi й ковшi, пiдiйшли тi, що вовтузилися коло печей,
кiлька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще
випили, ще помовчали, потiм Еймунд сказав:
- Маєш, князю, воїнiв найдосвiдченiших у цiлiй Європi. От
Гарда-Катiлла. Служив ромейським iмператорам, а то - нелегка служба. Треба
завжди знати, куди пристати, на чий бiк, бо там...
- У ромеїв нинi твердо сидять василевси Василiй i Константин, - перебив
його не зовсiм гречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи
на те, що й у Києвi досить твердо й давно вже сидить його батько князь
Володимир.
- Чував я, що в хозарiв звичай гарний є, - посмiхнувся Еймунд, - за тим
звичаєм каган їхнiй не може правити бiльше як сорок лiт, бо розум його вiд
такого тривалого володарювання слабне i розсудок потьмарюється...
- А коли каган не поступається владою? - поспитав хитро Коснятин.
- Тодi зв'язують його волосяним арканом i вивозять у степ та кидають
там на вовчу поживу...
- Хозари вiд нас далеко, - поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не
перейшла бесiда на справи київськi. - А от чи був хто з вас у наших
сусiдiв? Польський Болеслав вирiс на потужного володаря...
- Хакон знає, - сказав Еймунд,- кажу ж тобi, князю, що бували ми
скрiзь, без нас нiде нiчого...
- Болеслава не люблю. - Хакон мав голос розкапризовано-го,
розбалуваного парубчака.
- А не любить Хакон польського владцю, бо той не наймає наших у свою
службу, - засмiявся Еймунд.
- Поки ми стояли в Йомсборзi, то начулися про Болеслава, - додав хтось
iз Хаконових товаришiв, - а поляни ж звуть його владцею з голубиною
душею...
- Не люблю! - стукнув поставцем об стiл Хакон. - По менi - так владу
треба звойовувати в чесному бою! Кулак - на кулак, меч - на меч, груди -
на груди! - Вiн випнув свої широкi груди, повiв плечима. Варяги схвально
загули, їм подобався цей молодий ярл своєю прямотою. Еймунд пострiляв туди
й сюди своїми меткими очим.а, сказав з погано прихованою насмiшкою:
- Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за твої слова по плечу, але ж у
тебе дуже шорстка луда.
- Я добув свою золоту луду в чесному бою! - гукнув Хакон. - Хай би так
добув Болеслав своє королiвство! Його батько Мiшкб, мабуть, знав, якого
синочка виплодив, тому по смертi своїй заповiдав державу синам вiд другої
дружини, Оди, доньки маркграфа Дiтрiха, - Мiшку, Святополку й Ламберту.
Землю полян було роздiлено на три частини. I що? Трьох лiт не минуло, як
Болеслав, що не мав нiчого, з лисячою хитрiстю зумiв з'єднати державу в
своїх руках, вигнавши мачуху з її синами...
- Старший син успадковує владу. Такий звичай, - поважно докинув
Коснятин.
-Звичай? - повернувся до нього Хакон. - А що скажеш, посаднику, коли
додам ще, як вiдплатив Болеслав своїм найближчим помiчникам, у захопленнi
влади - Одилену й Прибивбю? Може, нагородив їх щедро? Дав їм землi до
володiння? Просто ослiпив, та й геть!
- Не була то кара найсуворiша, як, скажiмо, повiшення або вiдсiчення
носа, язика й вух, - розгладив долонею вуса Коснятин.
- А потiм запрагнув Болеслав приєднати до своїх земель ще й Чехiю, -
Хакон розпалювався бiльше й бiльше, мабуть, мав неабияку образу на
Болеслава польського, який вибився з нiчого до знатностi й слави без
варязької помочi, не витративши, отже, на чужоземних найманцiв анi шеляга.
- Може, згадав, що його мати Добравка походила вiд чеських князiв.
Лестощами заманив володаря Чехiї Болеслава Рудого до Кракова й там ослiпив
його. Щоправда, той Рудий теж було таке собi "пхи". Перед тим позбавив
мужськостi одного з своїх суперникiв, другого пробував задушити, потiм
зарубав мечем власного зятя, побив своїх воєвод. Та ще й у великий пiст,
не лякаючись грiха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже
через мiсяць мав утiкати з Праги, бо виявився ще кровожернiший за їхнього
власного Болеслава... А з германським iмператором! Цей Болеслав скiльки
разiв укладав угоди за германцями, а другого дня пiдступно бив їм у
спину...
- Чув, що Болеслав ще шестилiтньою дитиною був заложником од свого
батька у Кведлiнбурзi в германського iмператора, тож мав свої обрахунки з
германцями, - сказав-Ярослав. Йому стало неприємно вислухувати всi цi
iсторiї, в яких багато що перегукувалося з подiями в його рiднiй землi. Бо
хiба ж Найстарший син Святославiв Ярополк не пробував свого часу
розправитися з братами? Пiшов на брата свого, який сидiв у Деревлянськiй
землi, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той
узяв гору й вiдплатив Ярополковi його ж грошем. А вiн сам, Ярослав?
Виявити непокору рiдному батьковi. Великого князя Володимира, якого знає й
боїться цiлий свiт, перед яким запобiгають навiть ромейськi iмператори,
вiн зневажив i намiряється тепер з допомогою ось цих бравих забiяк
зiпхнути з київського столу та засiсти там самому. На Все воля божа. Добре
сказав Еймунд про хозарiв i їхнього кагана. Бо й що нинi великий князь у
Києвi? Походи його невдалi. Земель бiльше не призбирує. Погряз у розпустi,
по всiх усюдах iдуть пересуди про його жон та пiдложниць, хоч хреста
цiлував i знає закон божий. Київський люд, розбещений i зледащений,
Юрмиться на княжому дворi коло повних столiв, по всьому горо-Ду парокiннi
вози розвозять для дармоїдiв хлiб, мед, м'ясо й овоч, дружина пирує на
срiблi й злотi. Не такий владця потрiбен нинi Русi. Як сказано в Святiм
письмi: "Тож дай слузi твойому розумне серце, щоб йому правити народом
твоїм i вмiти розiбрати мiж добрим i лихим; бо хто зможе правити цим
величезним народом?"
- Ще розпутством знаний Болеслав, - не вгамовувався варяг, - та й те
казати: сплоджений не вiд чистого шлюбу, а вiд поспiлкованих мiж собою
княжими iнтересами батька його Мiшка i чеської княжої доньки Добравки. А
Добравку Мiшко взяв уже не цiлу, та в тiм ще не було бiди, але от що
прикметне: мала Добравка вже з тридцять лiт, а вiд таких пiзнiх народин
дiти виростають на, забiяк i розпусникiв. Сiмнадцяти-лiтнiм узяв собi
Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рiк - одiслав її назад.
Вiдразу ж одружується з донькою паннонського князя Гейзи - i знов за рiк
одсилає її до родичiв.
- Не пасувала йому, видно! - докинув хтось iз варягiв.
- Ну! - розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок. -
Тодi, за батьковим прикладом, пошлюбив Емнiльду, доньку чеського князя
Добромира, i вже ця народила йому багато дiтей: синiв, дочок. Але й того
мало! Прочув вiн про твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий
бабiй, покласти її собi в ложе!
- Багато чував я про йомсборг, - переводячи розмову на iнше, сказав
Ярослав, - дивний город, кажуть...
- Вiльний город, - Хакон повiв плечем, поправив свiй золотий плащ, -
все в ньому є. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетнi соколи до полювання,
конi всiх порiд, сукна, єдваби, золотий i срiбний посуд, оздоби жiночi й
пахощi схiднi... А золота назбирується купцями там стiльки, що й острiв би
мiг од важкостi затонути... Бо Йомсборг стоїть на островi, коло впадiння
рiки в море, доступ звiдусiль до нього вiдкритий...
Еймунд вирiшив, що якраз з'явилася добра зачiпка до розмови з князем
про платню для дружини, стрельнув оком на Ярослава.
- Та й Новгород незгiрш за Йомсборг вмiє призбирувати золото... Правда,
князю? Чи то посадниковi лiпше знати? Ярослав пiдвiвся.
- Тiшуся вельми, що прийшли на мої запросини, - сказав до Еймунда, який
теж пiдвiвся, бо пустi балачки скiнчилися, треба було виставляти свої
умови.
- Послужимо тобi, князю.
- Вiрю, нахилив Ярослав голову, - але потрiбна буде бiльша дружина.
- Маю шiсть сот воїв, - глянув очiкувально на князя Еймунд, -
досвiдченi, але...
- Потрiбнi будуть усi шiсть сот, - твердо мовив Ярослав.
- Поки до дiла, - швидко обстрiляв очима усiх своїх Еймунд, - то умови
нашi такi: харч, одiж i весь припас i по пiв-ере срiблом на чоловiка
щодень. А вже за битви - лiк окремiш-нiй.
- Ач загарував! - не стримався Коснятин, який теж поривався пiдвестися
з-за столу, щоб пристати до ряду, але стримувався, бо звичай велiв не
встрявати в дiла княжi.
Ярослав навiть не поглянув у бiк посадника.
- Хто хоче вершити дiла великi, не повинен бути дрiб'язковим, -
промовив, здавалося, радше до самого себе, анiж до iнших, i простягнув
руку Еймундовi. Той потиснув князеву правицю, цього разу вже не
випробовував його сили, потиск був короткий, Еймунд миттю вiдскочив до
столу, вхопив свого ковша, високо пiднiс його.
- Славимо тебе, князю! - гукнув, i всi варяги скочили з мiсць i теж
пiднесли кубки, поставцi й ковшi, закричали щось по-своєму безладно й
весело.
.Чи то було добре, чи зле? Однаково не мав Ярослав вороття. Тепер
повинен iти тiльки вперед.
Цiлу зиму падали великi снiги. Горiли ясно печi в княжих покоях, але не
домував Ярослав, метався то по один бiк Волхова, то по другий, сам
наглядав за готуваннями до лiтнього походу, бо вже дiйшли до нього вiстi,
що й князь Володимир заповiдає виступати проти непокiрливого сина, як
тiльки сонце висушять дороги ї вода в рiках та озерах потеплiє. В далеких
борах ловлено дич, в'ялилося, коптилося й засолювалося м'ясних припасiв,
щоб стачило для вiйська хоч i на сорок тисяч; з Ладоги везли бочки
засоленої риби посполитої, цебрики просольного лосося й осетрину для
копчення. Нiколи ще не доводилося Ярославовi споряджати таке велике
вiйсько, клопоту мав би повнi руки, аби не помiч Коснятинова, та однаково
виснажувався вiд щоденного метання по Новгороду, вiд молитов i читання
книг, вiд довгих розмов з перехожими iноками. Тодi заїздив до варягiв на
Славенську сторону, прагнув стати бодай на вечiр один таким собi гультяєм,
слухав варязькi похваляння, спiви скальдiв про славнi походи, впивався
вином i, розплювавшись з усiма клопотами, вдаряв за лiси до Шуйцi.
А Коснятин з дарунками й ошатним почтом вирушив у посольство до
шведського конунга Олафа просити руки його доньки для князя
Новгородського, сина Великого князя Київського, скоро, може, й побiдника
над власним батьком, Ярослава, мужа мудрого вельми i книжного,
многоязичного змалку, чоловiка, що вмiв скупчувати в своїх руках i владу,
i розум, i багатства, i потужнiсть, а вже щодо хитрощiв, таких необхiдних
у всякому володарюваннi, то мiг йому доточити Коснятин i своїх. З такими
думками й подався новгородський посадник за море, i думки то були всi його
власнi, бо вiд Ярослава пiсля тої осiнньої короткої розмови над лiсовим
озером з берiзками тiльки й почув ще:
- Поїдь i привези.
Як настали ж веснянi розтопи, то в Новгородi, власне, все й було
зготовлене до походу на Київ, але води весна пригнала такi високi, що
знов, як i осiнню, вiдрiзало город од цiлого свiту, не пробивалися до
нього нi купцi, нi ловцi, нi гiнцi, навiть Ярослав не мiг добратися до
своєї Шуйцi, яку чи й бачив за зиму тричi, а тепер мiж ними розхлюпувалися
каламутнi бурхливi ручаї, пробудилися грузовиська, випустивши наверх
мокрiсть; вiд Коснятина чуток не доходило, мабуть, готував вiн милу
несподiванку князевi, десь, видно, вже перегрiбався через море, везучи з
собою наречену для Ярослава, а може, й не вiз, може, все складеться не
так, як гадалося, та про це князь не дуже-то й дбав, найчастiше звертався
в мислях до головного свого дiла, до задуманого а чи й не задуманого, бо
якось нiби найшло на нього потьмарення, коли виявив непокору до отця
свого, тепер же мiг би, щоправда, ще повинитися, та вже пiзно було, все
пiднято й з одного, й з другого боку, наготовлено вiйсько, а вiн сам теж
зготовився до високого льоту, досить з нього блукати лiсами та болотами,
князюючи в пiвнiчнiй сторонi, - не такий має розум, ще стрясатиме цiлим
свiтом, схиляться перед ним iмператори й королi, темнi й нездарнi вбивцi,
розпусники, примiтивнi загарбники.
Вiдчував у собi стiльки сили, що всьому свiтовi мiг би крикнути
вiдважно й погордливо, як колись його дiд Святослав, великий воїн: "Iду на
ви!" Та й так, бач, крикнув i то - проти кого? Проти рiдного батька!
Ждав тепла. Понаписував до братiв своїх i родичiв грамоти довiрливi. Як
то водилося в ромейських iмператорiв, зi звичаями яких гаразд був
ознайомлений з грецьких книг Константина Багрянородного, Льва-фiлософа,
придворного Фiлофiя, звелiв Золоторукому вирiзьбити княжу золоту печать з
зображенням Юрiя-змiєборця, i по тому взiрцю роблено потiм печатi свинцевi
й золотi, якi Ярослав сам дочiпляв до писаних власноручно на пергаменi
грамот. Звертався до братiв своїх, що були в пiвнiчних землях. Найперше до
Бориса, який сiв у Ростовi на мiсцi Ярославовiм, i мав би в усьому слухати
брата старшого й досвiдченiшого. Потiм - Глiбовi в Муром, обiцяючи, якщо
сяде на київськiм столi, дати йому iншу волость, бо ж муромськi язичники
не пустили князя в город, i Глiб, одхилений, мусив од'Їха-ти аж на
дванадцять поприщ за рiчку Iшмо та й ждати там, сам не вiдаючи чого.
Писано було й до Судислава, який сидiв у Псковi пiд рукою в Ярослава i мав
чинити все так, як велить князь Новгородський, але Ярослав не хотiв
виставляти тут стар-шiсть, бо йшлася йому передовсiм про те, щоб з'єднати
навколо себе бодай половину братiв, - тодi почувався б певнiше. Не мав
сумнiву також, що вiдгукнеться на його грамоту й племiнник Брячислав
полоцький, який замiнив свого батька Iзяслава, вмерлого надто рано й
нагло, так що не набагато й пережив свою матiр Рогнiду.
Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з'явилися коло новгородських
вимолiв першi купецькi судна, роз'їхалися в усi кiнцi Ярославовi нарочитi
люди, Київ мовчав погрозливо, не було чуток i вiд Коснятина, дурне то було
в такий час вiдсилати вiд себе'посадника; князь лютився, сам не знаючи на
кого, в лютi своїй згадав про Шуйцю, хотiв бодай трохи вiдiтхнути коло
неї, але поїхав з мовчазним Ульвом, нiкому не сказавши, в Задалля i з
клятьбою повернувся через день, бо до двору пiд бiлими березами їх не
впущено. Незнайома червонопика баба визирала з надворiтнього вiконечка в
баштi, поцяцькованiй, мов пряник, смiялася князевi просто в очi:
- А не велено пускати сюди нiкого. Звiдки прителющились, туди й
вiдтютюрюйтесь.
Ульв зацiкавлено позирав на цей бабський притулок, бо ще не був тут
нiколи, мабуть, десь у глибинi своєї спокiйної душi немало подивувався вiн
отiй нахабнiй крикусi, що посмiла самого князя тримати перед ворiтьми, але
сидiв собi на конi спокiйно, ждав, чим воно все те обернеться.
- Я князь! - гукнув Ярослав, червонiючи на виду вiд такого приниження,
коли вже вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить, милостi
бути пропущеним на дворище. Але й те на бабу не справило нiякого враження.
- Багато тут вас вештається, козлiв окаянних, - сказала вона лiниво.
- Поклич Шуйцю! - ще крикнув Ярослав.
- Не велено тривожити господиню.
Вiконце зачинилося, перемови на тому скiнчено. Князь ще погрюкав у
ворота, хотiв звелiти Ульву, щоб дiстався в двiр через частокiл, але потiм
передумав i скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його
покличуть, сподiваю-, чись, що був то просто жарт, витiвка Забавина, але
нiхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене, курiло димком
над теремом, мовби стрiляло ним у князя зневажливо й насмiшкувато: "А ось
же тобi!"
Вiн подумав, що, видно, вiщує серце Забавине про його одруження, а
може, й так хтось принiс їй вiсть, вичуває вона вже заздалегiдь, тодi коли
вiн i сам ще не вiдає, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця,
хоч i не вимагала вiд нього нiчого, хоч i давала йому цiлковиту волю
навзамiн за волю для себе, все ж, видно, коли дiйшло до рiшучої митi в
князевiм життi, не змогла перебороти в своєму серцi оте жiноче, що штовхає
людей часто на дикi, нез'ясованi вчинки. Жiнка - як бог: вона хотiла б
володарювати над своїм чоловiком неподiльно. А чоловiк нагадує поганина:
йому завжди мало бога одного, а жiнок i поготiв. Дивно, чому ця поганська
звичка пробудилася в його душi саме в такий складний час? Все збiглося
доку-. пи: i суперечка з батьком, i намiр одружитися з донькою
ва-.рязького конунга, щоб утвердитися серед можновладцiв цiлої Європи, i
оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тiльки .знав, на що пустився
князь у своїх потаємних учинках! Обдурював людей, себе самого, навiть
господа бога, перед яким грiшив, а потiм замолював грiхи навiть у
недобудованiй церквi пiсля найбiльшого грiха з Шуйцею, пiсля тої
незабутньої свiтлостi, що лилася з її молодого тiла.
Тим часом стали надходити вiдповiдi на його грамоти. Найперше вiд
Судислава. Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями:
"Роби, як знаєш. Судислав". Молодий ще. Проти отця йти боявся, але й
старшому братовi супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на
завадi.
Вiд Брячислава з Полоцька теж надiйшла береста, хоч i сам би мiг
прибути до дядька, все ж таки одна кров струмiла в їхнiх жилах, i образу
на дiда свого Володимира мав би успадкувати ще вiд батька, який знав
найлiпше всi муки матерi своєї Рогнi-ди. Але цей вилупок, вiдаючи добре,
що Ярославовi нинi не до нього, не тiльки не прибув на поклик, а ще й
поглумився, надряпавши в грамотцi вiдмовок закрутистих i хитрих. Таке
щось:
"А се ми, полочани, всi добрiї люди i малi не смiємо..." Мовляв, хай
старшi тузяються, а ми, малi, подивимось, Чи можна там буде щось усмикнути
та вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипiв у той день, але,
врештi, вгамувався в молитвi, своею землею - Великому князевi Володимиру
чи синовi його, перелiк достоїнств якого тривав би задовго.
Може, й не пробував поєднатися з Святополком, вважаючи, що перевищує
його у всьому, не хотiв мати суперника, молодших же братiв намагався
поставити собi пiд руку - не так для пiдмоги самому собi, як для людського
ока.
Бач, не вийшло.
Новгород уже виставляв князевi своїх воїнiв. Кожен кiнець готував
тисячу воїнiв. Слали воїнiв i волостi - пiших, бiдних, озброєних дрюччям,
саморобними луками. В Новгородi ставало тiсно, гамiрно, воїнл прибували й
прибували. Таке вiйсько в городi товктися довго не могло, воно не повинне
стояти на мiсцi.
Ярослав звелiв вислати частину людей для направи волокiв, попсованих за
зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з
Новгорода, та мав ждати Косняти-наё чи той привезе йому жону, чи не
привезе - однаково.
Дiждався гостя й зовсiм негаданого. Прибув до нього з жменькою людей
брат Глiб iз Мурома. Був ще геть юний, не вiдростив навiть бороди, лик мав
нiжний i довгастий, як на ромейських iконах, були в нього нiжнi, неначе в
дiви, очi, а голос мав дзвiнкий i дужий.
I ось тут подiї почали намножуватися.
Поки Глiб мився в банцi, а потiм вони разом з Ярославом вiдстояли
обiдню в княжiй церквi, бо Глiб не поступався старшому братовi в
богомiльностi, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про
це Ярославовi ще в церквi, князь вiдiгнав його геть, брати разом вийшли до
палат, старший провiв молодшого до придiлених йому горниць, запросив на
вечiр до братської трапези, а вже тiльки по тому без поквапу, хоч у самого
все горiло всерединi, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути вiд
Коснятина, бо й скiльки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити воїна
або й пишного боярина, а стрiв його невисокий обiдранець, з свiтлою
кiльчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи
гуслями в руках, аж Ярослав вiдступив од нього.
- Ти що? - спитав. - Калiка перехожий?
- З гусельним дзвоном та пiснею скрiзь пройдеш незачеплений, - вiдповiв
той голосом молодим i дзвiнким, мов у брата Бориса. - Маю до тебе
грамотку, князю.
- Од кого ж? - насупився Ярослав.
- Сестра твоя Предслава звелiла кланятися.
-_ Сестра? З Києва-града? Iди за мною! Повiв його до гридницi, посадив
на лавку, налив у срiбний ковш меду.
- Пий!
Того не треба було просити двiчi. Вмочив бороду й вуса в густий мед,
смакував довго й зi знанням.
-_ Довголiтен будь, князю.
- Грамота де?
Посланець сягнув рукою за пазуху, дiстав звiдти згорток, видобув з
нього скручений в трубку пергамен.
Грамотка вiд Предслави була скупа: "Отець наш. Великий князь Володимир,
упав у недуг крiпок, але покладаємося на Бога, що видужає, завдяки сльозам
i молитвам з багатьох сто' рiн. Молися й ти, коханий брате мiй..." .
Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звiстка про хворощi
батьковi, як заболiло серце за сестру. Два лiта тому, коли цей розпусник
Болеслав iшов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед
Володимиром доконечну умо-ву, щоб видав той- за нього доньку свою
Предславу. Дяка отцевi, що не пристав вiн на зальоти цього старого й
негiдного бабiя, бо страшно було й подумати, щоб їхня єдина сестра, їхня
красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед
усiх дiтей Рогнiдиних Предслава вирiзнялася незвичайною вродою, була мовби
не з їхнього гнiзда, не схожа була нi на батька, нi на матiр, а вже мiж
нею й братами то нiхто б не постерiг жодної рисочки однакової. Мстислав -
великий чорний, булькатий, мов гречин; Iзяслав був слабий, хворобливий,
золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав - з грубим обличчям,
сердитими очима. Вона ж уся - лагiдь, вся - просвiтленiсть, вся -
нiжнiсть, тiльки й було в нiй темнощiв, що нелюбов до батька, передана
матiр'ю Рогнiдою так само, як i всiм синам, однак ось тепер, коли
Володимир впав у хворощi, донька пересилила ворожнечу, i молить за нього
перед богом, i шле мовби докiр братовi коханому, який, може, багато в чому
спричинився до стану батькового.
Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глiбом, яка
розпочалася за трапезою i яку повiв не Ярослав, як вiн сам того
сподiвався, а Глiб.
Першим заговорив Ярослав, але далi довелося йому тiльки
виправдовуватися перед молодшим братом, який вiдразу перебрав розмову до
своїх рук i вже не випускав до кiнця i завершив теж на свою користь, бо на
своєму боцi почував силу й справедливiсть.
- Чи одержав, брате, мою грамоту? - спитав Ярослав пiсля першого
випитого на повiтання ковша.
- Негоже чиниш, брате, - намагаючись надати суворостi ламкому своєму
голосовi, сказав Глiб. - Завернув я до тебе, щоб сказати не вiд самого
себе, а й вiд брата нашого Бориса, бо мався б їхати через Брянськi лiси,
на Брянськ, Карачев, Чернiгiв просто до Києва, як поїхав туди Борис, та й
я кажу тобi: тяжку провину вчинив ти, виявивши непокору Великому князевi.
Нiхто не виступить разом з тобою, всi брати збираються в отця нашого. Поки
не пiзно - впокорйся, Ярославе.
- Вже пiзно, - сказав похмуро Ярослав, - та й отець сам звелiв мости
мостити й путi правити, щоб iти на мене вiйськом. Не я перший.
- Ти вiдмовився сплатити дань.
- А треба було спитати, чом вiдмовився. Може, недорiд, може, мор
пройшов по землi Новгородськiй. А вiн нiчого не питає, сидить у Києвi,
роздуває черево, розсилає куноємцiв по всiй землi, гребе золото, а потiм
розкидає його навсiбiч, як полову. Та й нащо це?
- Тiльки в негiдному серцi могли зародитися такi нечестивi думки про
рiдного батька свого, - пiдвiвся, не докiнчивши трапези, Глiб. - Як знаєш,
брате, а тiльки гiрко менi чути вiд тебе такi слова. Ти ж бо книжну
мудрiсть вивчив, перевищив усiх нас знайомством з рiзними науками.
Ярослав хотiв крикнути: "Тому ж i повстав проти князя Київського, бо я
там маю сидiти, тiльки я - i нiхто бiльше!", але змовчав, насуплено стежив
за гнучким i вродливим князем Глi-бом, який ще сподiвався на вдале
завершення свого посольства, не йшов одразу з трапезної, звертався до
старшого брата з останнiми вмовляннями.
- Важко опиратися бурхливому потоковi, - сказав Глiб, - а ще важче -
потужному чоловiковi, як наш отець. Пам'ятай, брате, що поконанi рiдко або
й нiколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пiзно.
- Пiзно вже, - повторив Ярослав. - I там, i тут зготовленi вiйська.
Опрiч того, князь Володимир у тяжких хворощах. Може, поки ми тут
бесiдуємо, й розпрощався з свiтом сим.
- О горе нам! - затулив руками обличчя Глiб i швидко вийшов з
трапезної.
Ярослав пiшов за ним, хотiв спитати, чи довго прогостює, ал" той iшов
надто швидко, гнатися ж за ним старшому братовi не личило. Звелiв тiльки:
якщо молодий князь захоче вдосвiта вiд'їздити, то не вiдчиняти йому ворiт.
Хай ще побуде тут день чи й два. Якось легше воно, коли бодай один брат,
навiть незгодний з тобою, все ж тут, i люди бачать i знають, i вже в них
веселiше на душi.
Глiб, неначе вгадавши думки старшого брата, лишився без примусу, може,
сподiвався, що вдасться йому намовити Ярослава до покори, цiлий день
молився вiн ревно в церквi, а Ярослав тим часом їздив по Новгороду,
оглядав, може, востаннє, все наготовлене до вiйни проти батька i лютився
незмiрно на Коснятина, що так довго бариться за морем.
I мовби вичарував тою злiстю своєю прибуття Коснятинове, та ще й
прибуття щасливе!
Князь був на торговищi, скаржились-бо йому новгородцi, що купцi захожi
луплять по три шкури за все, i вже за кадь жита правлять по п'ять гривен,
а вiз рiпи - нечуване дiло! - продають за гривну, хоч що таке - рiпа?
Вода! Вже бували випадки, що чорний люд громив багатi двори й купецькi
заїзди, розповзалися лихi чутки, з'явилися знамення, якi вiщували лихо.
Так, хтось бачив пiсля перших пiвнiв зникому, летючу свiтлiсть на небi в
тiй сторонi, де лежить Київ, а ще були такi, хто спостерiгав на небi три
сонця, три мiсяцi, також зорi, що взаємно знищувалися.
Ярослав велiв одправляти молебнi в храмi Софiї,, та знав ще й те, що
самi молебнi не поможуть, бо поганства в Новгородi було набагато бiльше,
нiж християн, та й не самими молитвами живе чоловiк, треба йому й жита,
треба й одежини. Тож сам їздив по торговищу, супроводжуваний тисяцькими й
своїми варягами, чинив скорий суд i розправу над хапугами й здирцями i хоч
ламав тим право новгородське, яке забороняло князевi самочиннi суди в
самому городi, але з огляду на стан вiйськовий роблено для Ярослава
поступку, та й треба визнати, що суди Ярославовi були справедливi, бо
керувався вiн єдиною хiттю: бодай трохи довести до втихомирення в
збуреному, головному, набитому вiйськом, стягненим з волостей, городi.
I ось тут, на торговищi знайшли Ярослава нарочитi, якi стерегли пiдходи
по Волхову, прискакали кiнно, в кiлька голосiв одразу закричали ще здаля,
порушуючи звичай i порядок:
"Князю, пливуть лодьї!"
Так i став Ярослав на головному вимолi, вдягнений у просту полотняну
одiж, ще не зiгнавши з обличчя втоми й турбот щоденних, княжого тiльки й
було на ньому, що багатий пояс з коштовною зброєю та ще чоботи м'якого
тiму, зеленi, шитi жовтим шовком, бо любив князь вигiдну обувку.
А по Волхову, обминаючи острови, нлив корабель - паруси шовковi, чардак
муравлении, сходнi золотi, за кораблем довгi варязькi лодьї числом чотири
i кiлька стругiв новгородських. Королiвський штандар майорiв на кораблецi
- жовте з синiм, i на вимолi теж стало знамено Яроедавове - архангел
Гавриїл на блакитному тлi, а воєвода Буднй, який знав звичай, вже
розпорядився заквiтчати пристань зеленим гiллям, приготувати жито, щоб
посипати його пiд ноги королiвнi чужоземнiй, прийшлiй княгинi їхнiй, а
також привезти з княжих комiр хутра, щоб пройшла по них невiста, бо завжди
повинна м'яко ходити по цiй землi.
Так i зроблено. Ярослав зсiв з коня й стояв, трохи розставивши ноги,
наче боявся, що повернеться давня хвороба i не втримається вiн, упаде, а
кораблеця дзвенiла зброєю невелика, але до лиха загрозлива варязька
дружина, потiм показалася й невiста: висока, русява, чистолиця, одягнена в
довгi дорогi шати, блакитнi й жовтi, як королiвське здамено в неї над
голевою, коло невiсти вирiс пишний i усмiхнений Коснятин, повiв її до
сходнiв, притримуючи край її одягу, а з другого боку, так само тримаючи за
край довгого невiстиного вбрання, важко стуа-аа високий варяг, видно,
ватажок дружини, вона заети Iнгiгерду на вимол, стали перед Ярославом,
який i досi стояв, розставивши для певностi ноги й нерiшуче поклiпуючи
очима, Косиятин вклонився князевi, прокричав гучно-соковитим своїм
голосом:
- Сама донька Олафа, конунга свейського Iнгiгерда перед тобою, княже!
- Вiтаю тебе Iнгiгердо, на землi Руськiй, - сказав Ярослав по-варязьки
i ступив назустрiч своїй невiстi, вимушений був дивитися на неї трохи
вгору, бо був нижчий за Iнгiгерду; її це, видно, потiшило трохи, вона
всмiхнулася самими устами, якї мала, вiдразу помiтив це Ярослав, досить
виразнi й гарнi, але очi їй не зворухнулися, були пронизливо-прозорi, мов
холодна зимова вода, очi не всмiхнулися, не потеплiли, i нiчого не
вiдповiла вона, так що довелося князевi сказати й зовсiм уже простi слова:
'
- Здорова будь, Iнгiгердо!
- Здоров був, княже, - вiдповiла вона голосом глибоким i гарним i знов
усмiхнулася, тепер нiби й очима, але й могло показатися князевi, бо вже
далi йому не дали бiльше придивлятися до невiсти, з кораблеця посунуло
посольство шведське; вклонялися, щось там гомонiли, несли якiсь дари, а з
другого боку вмить виповнилося все довкола роззявами, яким тiльки й дай,
аби видовисько, та ще таке, якого в Новгородi, здається, й не бачено
нiколи. Ярослав подав руку невiстi й повiв її до повозу, вже наготовленого
Будиєм, пiд ноги їм сипано жито, кидано зелене гiлля, вистилано дошки
вимолу бобрами, чорними кунами, бiлими горностаями. Iнгiгерда високо
пiднiмала ноги, їй незвично було ступати по такому багатству; королi
шведськi, хоч i розсилали .в усi кiнцi свiту своїх здобичникiв-варягiв,
самi великими багатствами похвалитися не могли, в Упсальському замку, в
голих кам'яних палатах, гуляв вiтер, найбiльше дбано про зброю; щоб
удосталь, та добра, та нагострена гаразд, - життя ж було просте й
невибагливе, їли з дерев'яного посуду, в наймiцнiшi морози спали в
нетоплених опочивальнях, тiльки для дiтей перед сном зiгрiвано постiль,
засовуваними пiд ковдри мiдними тазами, повними розжареного вугiлля,
навiть - соромно сказати! - виходку путящого не мали в замку, була тiльки
коло самої королiвської опочивальнi нагорi дучка, до якої бiгали малi й
дорослi, все те летiло з високої височини понад кам'яним миром униз, у
двiр, а вранцi приходив туди служка, пiдбирав на лопату i жбурляв
королiвськi "добра" в озеро.
Та Ярослав ще не знав про це, для нього Iнгiгерда була передовсiм
королiвською дочкою; певно, пишалася вона в душi цим, гордувала Ярославом.
Бо й хто вiн є? Невiдомий князько якогось там руського города? Згадував
про свого брата Всеволода, теж Рогнiдиного сина (якi ж вони всi неоднаковi
вийшли од одної матерi й одного батька!), якого Великий князь послав у
шiстнадцять лiт княжити у Володимир на Волинi, а той, прочувши про
незвичайну красу Сiгрiди, вдови щойно вмерлого Ерiка Шведського, кинув усе
й подався в Скандiнавiю добиватися руки тої неземної красунi. Що вiн думав
тодi? Звiдки в ньому пробудилася така дика кров? Може, вiд батька, який
стягав для себе жiноцтво з усього свiту (але ж сам не мчав до них, а вмiв
зробити так, щоб добути собi нову жiнку, не. кивнувши й пальцем)?
Найдивпiше ж, що Всеволод виявився не самотнiй у своїй слiпiй пристрастi
до жiнки, якої нiколи не бачив. З другого кiiiця свiту прискакав до
Сiгрiди Гаральд, король гренландський, муж твердий i грiзний, не рiвня
тонкостанному юнаковi Всеволоду. Заходилося на те, що до тої Сiгрiди, мов
до оспiваної давнiм поетом Пенелопи, зберуться женихи з усiх усюд, тiльки
що не знайдеться на них Одiссея, воскреслого з своїх смертей i мандрiв,
-жорстокого в своїй помстi за зневагу до його дому i жони. Ерiк Шведський
не мiг зрiвнятися з Одiс-сеєм, не повернувся зi своєї вiчної плавби по
рiках i морях того свiту, зате ж його Сiгрiда виявилася куди твердiшою за
Пенелопу. Всадовивши своїх залицяльникiв за учту, заливши їх медом i вином
по самi очi, звелiла вона замкнути їх i власноручно пiдпалила палату.
Навiть як на тi часи, вчинок Сiгрiди видавався страхiтливим, i прозвано її
"сторрада" - тобто вбивця. I хоч варязькi воїни й рознесли повсюди пiснi
про красуню Сiгрiду i про горду вроду пiвнiчних дiв, але пiсля випадку з
Гаральдом i Всеволодом щось не чутно було охочих шукати собi за холодним
варязьким морем невiст. Здається, вiн, Ярослав, був першим пiсля свого
нещасного брата, i це могло свiдчити або ж про його вiдвагу, або, що
гiрше, про таку саму легковажнiсть, як i брата Всеволода.
Поки допровадив Iнгiгерду, вона, видно, трохи збентежена сотнями
цiкавих, якi, не в звичай холодних скандiнавiв, проштовхувалися одне
поперед одного, аби бодай оком кинути на заморську дiву, приголомшена
першою пишнотою отих небачено багатих хутр, промовила кiлька слiв
по-слов'янськи, чим якось вiдразу розiгнала Ярославовi тужнi спогади про
Всеволода; i вже князевi не видавався таким вiдчайдушним його вчинок,
чомусь подумав вiн, що все йде якнайлiпше, лихi знаки вiщують нещастя не
йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що здiйснюється, варто
йому лиш простягнути руку - i все в неї вкладається: зiбране вiйсько,
прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невiста, хоч уже й пообiцяно
її перед тим королевi норвезькому, i навiть Шуйця, попри всю її дикiсть i
непокiрнiсть, впокорилася йому, i має тепер вiн...
Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Iнгiгерду до
вiдведених їй покоїв, потiм приймав послiв, рядився з ними; виговорено в
нього вiно для Iнгiгерди - Ладогу з околицями, волостi й села з присiлками
i лов на звiра i рибу цiнну; довiренi невiстипi одержали грамоту
пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коi ж ще
поставлено за умову взяти до Iнгiгерди в прислугу прибулу з нею дружину на
чолi з Рогволодом, то й тут не став про-гнвитися князь, бо на руку йому
було й це: дружина згодиться в його походi, - а там видно буде, там
Iнгiгерда стане княгинею, його жоною, а жона да послухається у всьому
чоловiка свого.
Коли ж вiдправлено послiв i зговорено за вiнчання в церквi i весiлля
без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:
- Довго їздив.
- Зате добре привiз, - смачно поцмакав своїми ласими губами посадник.
- Не давав вiстей з походу.
- Квапилися швидше за всiх вiсникiв.
- Невiста мовби й не по менi. Висока задуже.
- Вiд високих жiнок - вродливi дiти, - засмiявся Коснятин.
- Мовить вона трохи по-слов'янському. Дорогою навчив?
- Мати в неї слов'янка. Князя ободритiв донька.
- Як їхала сюди? З охотою чи примушена?
- Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списi, священний кiнь
їх також показав, що ждуть тебе великi дiла й справи,
- Не вiр поганським' звичаям, - пробурмотiв Ярослав.
- Олаф хрещений, але зберiг усе вiд дiда-прадiда. Про тебе ж мова
розходиться по свiтi...
- Чи не через тебе?
- Знаєш же, князю, як люблю тебе.
- Готуй весiлля, - злагiднiв Ярослав, - бо вже в похiд треба.
- Весiлля зробимо за нашим новгородським звичаєм. Князiвське.
- Брат мiй тут, Глiб, - сказав невесело Ярослав.
- З тобою йде?
- Нi, супроти.
- Чого ж сидить коло тебе?
- Заїхав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогоднi-завтра вирушає
па Київ. Я вже послав заготувати йому кора-блець на Смядинi коло Днiпра.
- I на весiллi не буде?
- Не хоче. Каже, що не було князю своїх у Новгородi, а в мене, мовляв,
батькiвського благословення немає на шлюб, то яке ж весiлля, княже?
-_ Вгадав вiн: справдi не було оте князiв тiльки новгородських, i ти в
скорiм часi будеш Великим Київським! - вигукнув Коснятин.
- Грiх так мовити.
- Хоч грiх, та свята правда!
- Як усе обiйдеться, то лишу тебе князем у Новгородi,- сказав,
пiдводячись, Ярослав,- бо рiд у нас з тобою один через батька мого i твого
та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добринi. Коснятин став на колiна,
знайшов руку Ярославову, поцiлував.
- Служитиму тобi вiрою й правдото.
- Встань, - невдоволено промовив Ярослав, - негоже так. Одної кровi ми.
А справа велика великого розуму вимагає, а не цiлувань i поклонiв.
Кланятися тiльки господу треба, як Соломон, та просити мудростi в нього
всечасно. Iди.
Того ж вечора прийшов прощатися Глiб. Не було довгої мови. Розлучилися
брати не по-братськи, кожен був задивлений тiльки в своє, стали-бо вони на
такому рубежi, де люди або йдуть навстрiч одне одному, або розходяться в
рiзнi боки, i нема такої сили на свiтi, що могла б їх з'єднати.
Вдосвiта Глiб виїхав, ще темрява стояла надворi, накрапав холоднуватий,
мовби привезений пiвнiчною невiстокi, дощик, Ярослав молився в церквi й
подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навiть
не прийшов уклонитися боговi. Чи тiльки тому, що боявся ще раз зустрiтися
з братом-вiдступником, яким вважав Ярослава? Та хай.
А Коснятин уже ладнав весiлля по княжому чину, як його розумiв
новгородський посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговiй
сторонi, де княжий двiр, довгий-предовгий стiл, такий довгий, що губився
його другий кiнець, а вже хто там сидiв, що говорив - не видно й не чутно
було з чiльного мiсця, де посаджено молодого й молоду. З боку молодої -
посли королiвськi й Рогволод з дружиною, з руки Ярославової - Коснятии за
посадженого батька, тисяцькi й старости новгородськi, дружина, боляри зi
своїми пухкозадими жонами, ви-рпдженi в важкi багатi вбрання, далi купцi
свої i приїжджi, ще далi - ремiсничий люд, з багатших, хто мiг вклонитися
князевi дарунком на одруження, а дарункiв було безлiч; дарувалося так, щоб
по одну руку - княгинi, а по другу - князевi, складено хутра й прикраси,
золото й срiбло; Коснятин пiднiс Ярославовi багато здоблену, в золотому
окладi бiблiю грецьку, мiж пергаменними листами виднiлася закладка з
перегородчатої емалi, а на закладцi - Юрiй-змiєборець, святий, на честь
якого Названо Ярослава: дарунки везли вiд столу возами в той час, як
убогим i жебракам вiд княжих щедрот роздаровано милостиню, яку Ярослав
звелiв роздавати, як тiльки вийдуть вони з храму по вiнчанню i аж поки
всядуться за стiл i пiднесуть першi кубки за здоров'я молодої княгинi, за
його здоров'я, за землю Руську.
Подавано вина фрязькi й меди настоянi, а з наїдкiв були гуси, поросята
печенi, солонина, ковбаси-задимлянки, баранячi стегна й реберця, осетри й
коропи, зайцi в чорнiм соку й засмаженi на жару оленячi тушi, лебедi чорнi
й бiлi на срiбних пiдносах, а для князя й княгинi привезено для такої
нагоди з пiвденних країв царського птаха павича, засмаженого цiляком,
оздобленого небаченої краси пiр'ям, птаха, м'ясо якого не гниє й не
псується, а триває вiчно, i хто їстиме його, теж матиме вiчне життя, й
багатство, i красу, i щастя.
За спинами в запрошених до весiльної учти, з обох бокiв столу, не
наближаючись дуже, щоб не заважати урочистостi, але й не задалеко, бо тодi
б зникло вiдчуття з'єднаностi мiж усiма, стояв новгородський люд, стояв
двома стiнами, рухливими й веселими, там була штовханина, тиск, зойки,
писки, невидима боротьба за лiпшi мiсця, дужчi пхалися наперед, слабшi
намагалися й собi пробитися за ними; з сiрого новгородського неба сiялася
холодна мжичка, та нiхто не зважав на негоду, кожен вирядився в що мав
нового й святкового, в розпаленостi натовпу мжичка, власне, й не
помiчалася, тi, що сидiли не-порушно за столом, мали б страждати бiльше,
треба було простягати руки за кубками, щоб пити за здоров'я та за
благополуччя, та за шматками м'яса, горами наваленого посеред столу, руки
їм лиснiли не так вiд жиру, як од дощику, на бородах теж срiблився водяний
пил, а тi, що стояли позаду, могли принаймнi ховати руки за пазуху чи до
кишень, а вже бородами трясли досхочу, бо тiльки й дiла їм було, що
штовхатися весело та супроводжувати кожну здравицю розкотистим, могутнiм
гоготiнням: "Го-го-го!" Так навчив Коснятин кричати кiльканадцять
заводiяк, а вiдомо, що натовп легко пiдхоплює те, що йому непомiтно
пiдкрикують у саме вухо. Отак воно й почалося та й iшло мало не цiлий
день.
- За здоров'я княгинi найсвiтлiшої! Будьмо!
- Го-го-го!
- Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо!
- Го-го-го!
- За побiди нашi прийдешнi й сущi! Будьмо!
- Го-го-го!
- За вольницi новгородськi! Будьмо!
- Го-го-го!
- Земля наша хай не оскудiває! Будьмо!
- Го-го-го!
- Народе новгородський, розростайся й мiцнiй! Будьмо!
- Го-го-го!
- За вiру християнську! Будьмо!
- Го-го-го!
- Возлюбимо, братiє, один одного! Будьмо!
- Го-го-го!
- Молодим гiрко-о-о!
- Го-го-го!
- Гiрко-о-о!
Князь i княгиня пiдводились, цiлувались перед усiма, не було в тому
поцiлунковi нiякого смаку, не розпалювало Ярослава i випите за день, а
княгиня теж сидiла з своїми прозоро-холодними очима, чужа й незворушна,
тiльки бралися плямами її бiлi щоки чи то вiд сеї обтяжливої учти, чи то
вiд вселюддя, до якого, мабуть, не звикла в своїй пiвнiчнiй сторонi. А
Ярослав хоч i поцiнував про себе належно вигадку Коснятинову з оцим
безмежним столом, за яким вмiстилося пiв-Новгорода, й з оци-,: ми
крикунами, що пiдганяли учту своїми гуками, та водночас i виразно бачив:
не виходить у нього так, як то виходило воно завжди у князя Володимира в
Києвi. Передовсiм той би нiколи не покладався на чиюсь вигадку чи лад, а
сам би велiв, що робити i як, знав-бо добре: всi невдалi справи, хоч
причетний князь до них чи пi, б'ють, зрештою, по князевi, лягають на нього
провиною i збитком. I вже аби князь, Володимир затiяв таке учтування i
накликав стiльки люду (а в нього бувало й бiльше, це знав i Ярослав, та й
Коснятиновi було вiдомо, тому, видно, й спробував чимось наблизити
Новгород у своїх звичаях до Києва), то не сiв би за стiл так, щоб обабiч
стояли натовпи. Звелiв би настругати столiв для всiх, i всiм би давано
їдво й питво, i буле б таке веселе й невтримне учтування, та вихваляння,
та молодецтво, що на кiнець дня забували вже, хто смерд, а хто боярин, хто
воєвода, а хто дружинник, i сам князь оточений був то одними, то другими,
то воїнами, то гультiпаками, то жонами своїми та чужими, яких уподобав, на
яких накинув оком, може, щойно.
А тут - цей холодний заздрiсний крик поставлених за для пихи чорних
людей, оцей смутний дощик, та ще й чужа, неприступна в своїй гординi
жiнка, що стала нiби княгинею, його жоною, але хто й зна, чи стала, бо не
помiчає на нiй Ярослав нiяких прослiдiв, що вподобала вона своє нове
становище.
Гуляння тривало ще й при свiтлi смолоскипiв, бо не годилося вiдправляти
людей за сонця, варено й печено всього стiльки, що учта мала тривати,
може, й тиждень, найбiльшим ненажерам i питухам коло того столу (а чи пiд
столом) належалося й нiч заночувати, але хтось там пам'ятав i про
найголовнiше, про князя й княгиню, i, коли темнощi зсунулися вже зовсiм
щiльно навколо столу i крики натовпiв долинали мовби з-за чорного кола
ночi, подано просто перед стiл новгородськi розлогi сани, застеленi м'яким
перським килимом, запряженi четвериком бiлих коней, в багатiй збруї,
заквiтчаних зелом i квiтами, i сам Коснятип вихопив у вiз-ничого рипучi
вiжки, поцяцькованi срiбними наклiпками, розвернув сани хвацько, аж
полетiли кiм'яхи грязi увсiбiч, i запросив молодих сiдати.
I як тiльки князь довiв княгиню до саней i вона злягла на килим, бо
сiсти там було нiяк, а Ярослав притулився до неї, Коснятин вiдпустив
вiжки, i конi рвонули з мiсця так, що важ-котiлому посадниковi довелося
вiдразу вдаряти тюпака, - тут обидвi невидимi вже майже стiни, люду
розруйнувалися, розсипалися, з двох бокiв руннули на сани, змiшалися
навколо них а_ криком, вереском, гiйканням, диким реготом; над князем i
княгинею нависали й миттю щезали довгi бороди, зiпали на них з
нерозбiрливими криками чорнi роти, горiли цiкавi очi, однi штурлялися
помiж собою, iнших жбурляли просто на сани, ще iншi намагалися вломити з
саней хоч трiску, ще хтось догадався вiдкабетовувати добреннi кавалки
коштовного килима, хтось пробував палити килим палахкотючою трiскою;
Коснятин на-с'їлу пробивався крiзь юрмовище, конi, пирхаючи й мотаючи
головами, тягли сани поволi, бо перед ними роїлося вiд чорних розмаханих
постатей, вже посадник шкодував, що не постановив на путi князевiй дружину
двома рядами, зате Ярославовi хоч тепер сподобалося те, як поверталося
його весiлля, радий вiн був,_ що люд зламав ту заборонну незриму межу, яка
вiддiляла його вiд князя; вiдчував Ярослав: ото тепер йому тiльки й сили,
що в отих ошалiлих, звихрених, заслiплених дурною цiкавiстю людях, гарно
було вiдчувати, як лякається холодна королiвна цих забiяк, горнучись йому
до боку, шукаючи в нього прихистку.
I вже на княжiм дворi по-юнацькому зiскочив з саней, збадьорено
змахнув, майже дружньо, безладному своєму супроводовi, отiй людськiй
звированостi, яка вже виповнила й увесь двiр, легко зiстрибнув з саней,
взяв княгиню на руки, i хоч була велика й незручна в ношi, але пронiс її
трохи, пробиваючись крiзь юрмовище, а княжi люди розкрикували перед ним
дорогу ширшу й ширшу, аж поки все-таки наведено якийсь лад i утворився
вiльний прохiд до ганку княжих палат; тодi Ярослав поставив жону на землю,
мовби велику дерев'яну ляльку, мовчки подала Iнгiгерда йому руку, i вiн
повiв її на першi покладини, бо тiльки тiлесно доповнений шлюб може
вважатися звершеним.
А бiлi конi з саньми зникли десь так само непомiтно, як i посадник
Коснятин, та Ярославовi не було тепер нi до чого дiла, лишався вiн
наодинцi з молодою жоною, вперше в життi око в око, рука в руку, i свiт
замкнувся мiж ними обома, не iснувало бiльше нiчого, все зникло, все
забулося, палахкотiли в притемненiй ложницi свiчки, а їм здавалося, що
тiльки вони обоє палахкотять i згорають на вогнi, який палить людину, поки
вона й живе, дає їй найбiльшу снагу i водночас вiддiляє її непрохiдною
стiною от усього довколишнього.
Так i Ярослав на якийсь час вiддiлився вiд справ цiлого свiту i не мiг
бодай краєм серця вiдчути, що, може, саме тiєї ночi, в далекiй далечi,
коло Києва на Берестах, вирушав у останню путь його батько - Великий князь
Володимир.
Берести стояли вже тодi, коли Києва ще й мало було, вабили тихiстю й
спокоєм, i князь Володимир так полюбив їх, що звелiв вибудувати собi двiр
у Берестах ще лiпший, анiж у самому Києвi. Вiдпочивав там по ловах у
Звiринцi, тримав найулюбленiших пiдложниць також на Берестах, коли ж
занедужав, зiбравшись iти на непокiрливого сина Ярослава, теж залiг у
своїх палатах берестових, сподiваючись на скоре видужання, але вже й не
пiдвiвся, померши вiд кольок в боку або ж вiд божого гнiву. Люди рiдко
заживали тодi за шiстдесят лiт, однаково великому князевi вже недовго б
довелося топтати ряст, але багато в чому пришвидшили князеву смерть подiї
явнi й тайнi. Бо якщо син Ярослав одкрито йшов на батька, то iнший син -
Святополк, ще й досi перебуваючи в ув'язненнi в Вишгородськiй крiпостицi,
знов задумав справу ще лихiшу, нiж князь Новгородський. Через вiрних людей
сповiстив Святополк печенiгiв про те, що князь Володимир виступав з
вiйськом проти Новгорода, i покликав їх ударити на Київ, коли покине його
князь з своєю дружиною. А щоб не проходити через крiпостицi, поставленi
Володимиром по Росi, мали печенiги переправитися десь аж коло Переволочни
через Днiпро, пройти Залозним шляхом i пiдступити до Києва з лiвого
берега, звiдки їх нiхто нiколи й не ждатиме. Так воно й сталося, та тiльки
хворощi Володимировi зруйнували всi Свято-полковi намiри, знов посилав вiн
своїх вiрних людей до печенiзького хана, попереджуючи його, щоб зупинив
орду, бо й князь, i дружина, i сила-силенна вiйська - в Києвi, i нiчого,
крiм погрому, не здобудуть тут печенiги.
Але на той час князевi Володимиру вже донесено про те, що заворушились
печенiги, надходили вiстi, що степовики сунуть по лiвому березi, тодi
.недужий князь покликав до себе сина Бориса, який прибув з далекого
Ростова, щоб стати коло батька в тяжку годину, сказав йому брати вiйсько й
виступати на Альту, щоб перепинити путь печенiгам.
Борис виступив на Альту, вибрав просторе широке поле, де б мiг дати
битву печенiгам, але вони, вчасно попередженi Святополком, знов завернули
в свої степи i щезли там безслiдно.
Поки ж Борис стояв з вiйськами на Альтi, Великий князь Володимир зiйшов
з свiту.
Вiн лежав у великiй горницi, що чотирма вiкнами виходила на Днiпро.
Вiкна не зачинялися нi вдень, нi вночi, князь хотiв ухопити в груди
якомога бiльше свiжого днiпровського вiтру, але однаково задихався щодалi
дужче, горниця знесена була високо над землею над двома пiдклiтями, в яких
юрмилася придвiрна челядь, варилися для князя улюбленi його наїдки й
напитки, наготованi завжди сидiли гусельники й скоморохи, блазнi й
вродливi дiвчата, якi самою молодiстю своєю могли б повернути Володимировi
здоров'я, бо часто бувало перед тим, що западав у недугу Великий князь, та
досить було йому спочити поглядом на солодкому личку, як пiдводився знов i
знов вершив свої державнi дiла, великi й непомiтнi. Але не пускав князь до
себе нiкого, не хотiв нiкого бачити, нiчого не їв, тiльки пив настоянi
меди й воду з свяченої криницi, холодну й чисту, забороняв турбувати його,
нiхто не смiв появлятися в горницi, поки сам князь не покличе, не подасть
знаку.
А знак той був - звук срiбного бубонця на довгiй ручцi з слонової
кiстки. Бубонець лежав на столику коло узголiв'я князевого. Дзвенiння було
кволе, майже нечутне, але по той бiк дверей цiлодобово чергували молодi
отроки, вони вчували найменший звук з княжої опочивальнi, немало дивуючи
своєю чутливiстю дружинникiв, що стояли на сторожi коло тих дверей, але не
чули нiчогiсiнько, так нiби хтось позатикав їм вуха воском.
Та настав день, коли й отроки не змогли дочути жодного звуку з княжої
горницi. Хоч як тулили вуха до товстих дубових дверей, хоч як завмирали,
хоч як стримували вiддих - нiчого. Навiть чутно було, як днiпровський
вiтер влiтає в одчиненi вiкна й, постогнуючи, виривається попiд дверима з
невидимих шпарин, але вiд князя не було нi знаку, нi звуку. Ждано цiлий
день i цiлу нiч. Бо, може, Великий князь поборов недугу i вперше заснув
спокiйно й солодко i набирається сил увi снi? Коли ж i на ранок знов не
доходило з опочивальнi жодного слуху, тодi налякана гридь звiдомила
воєводу дружини, а той прикликав двох бояр з Берестiв, i от вони втрьох
боязко пiдступили до високих дубових дверей, якi давно вже можна було
нечутно вiдхилити, бо петлi змазувались гусячим жиром, щоб не дратувати
князя нi рипом, нi скрипом, але нiхто не наважувався прочинити дверi бодай
на палець, нiчиє око не зазирнуло до великої горницi, тiльки тепер троє
вперше зробили це, обережно ступили до палати, i їм у лиця вдарив
солодкавий дух покiйника.
Князь лежав мертвий. Тi троє побоялися й доторкнутися до небiжчика, хоч
слiд було бодай поправити його на постелi, бо лежав з перекривленою шиєю,
якось незграбно звiсивши голову з подушки, борода вiдтягала йому щелепу
вниз, на вусах запеклася кривавиця. Покликано мерщiй священика, а тим
часом розпочалася рада: що чинити?
Князь помер без причастя, без сповiдi, найгiрше ж - не повiдомивши про
свою останню волю, не визначивши спадкоємця своєї влади. Щоправда, вiн
кликав до себе сина Бориса i дав йому вiйсько, щоб виступив проти
печенiгiв, але того ще не досить, щоб проголосити Бориса Великим-князем
Київським, бо є брати старшi за нього - є найстарший Святополк, е
Мстислав, є Ярослав, який своєю смiливою вiдмовою впокоритися батьковi уже
досить вiдверто проголосив своє зазiхання на київський стiл.
Прикликано до Берестiв київських бояр i воєвод, а тим часом вiрнi люди
з-помiж гридi дали знати: однi - Предславi, а ще iншi - Святополковi в
Вишгород про кончину Великого князя, i цi звiдомлення перевищили вмить все
те, що народилося в тугих головах київських бояр, бо Предслава мерщiй
спорядила гiнцiв з грамотою до Ярослава, закликаючи його чимдуж поспiшати
до Києва, а вишгородськi бояри, випустивши Святополка на волю, з усiма
почестями, належними тiльки Великому князю, повезли його через бори до
Києва, звiдти до Берестiв, i хоч добралися туди вже пiзньої ночi, княжий
син велiв не вiдкладаючи спорядити похорон Володимира; бояри й воєводи
власноручно проломили помiст у горницi, щоб приховати вiд смертi звичний
хiд, яким користувався небiжчик, загорнули тiло Великого князя в килим,
спустили на вiжках на землю i поклали в сани, запряженi вiсьмома парами
бiлих волiв, як велiв старий полянський звичай. i Так на бiлих волах
в'їхав востаннє князь Володимир у Київ, i тої самої ночi був похований у
церквi святої Богородицi в придiлi святого Клемента, в мармуровiй корстi,
пiд молитви, сльози, ридання й сум усього Києва.
А ще тої самої ночi, коли повiв Ярослав свою жону на першi покладини i
виїхали з його двору бiлi конi, а десь у Києвi бiлi полянськi воли
одвозили тiло його батька до мiсця останнього спочинку, вирушив тайкома з
Новгорода великий загiн :,' вершникiв. Не" дуже вправно трималися їздцi на
конях, чутно; було варязьку мову; якби мiг хто прислухатися, то вiдразу б
зачув хвастощi одного з варягiв своїми походеньками у жiноцтва, з чого
легко б упiзнав Торда-молодшого, а вже тодi виплив би з темряви й
мовчазний Ульв, i забiяцький Торд-старший, який, здається, командував цiєю
дивною виправкою; варяги, хоч i почували с,ебе певнiше пiшими, їхали
досить швидко, хтось добрав їм усiм коней однакової гнiдої мастi, так що
ховалися вони за нiччю, i видно було, що їдуть на дiло почесне.
Варяги не брали- з собою в дорогу нiчого обтяжливого - нi прикрас, нi
майна жодного, саму тiльки зброю та харчiв на два переходи. Та хоч як
легкома вирушили з Новгорода i гналися нiч i день за тим, за ким визначено
їм було гнатися, все ж довго не вдавалося їм наспiти втiкачiв; вже й конi
потомилися, вже навiть Торд-молодший умовк i схожий став своєю мовчанкою
на Ульва, вже знати було, що їдуть вони по днiпровському зливиську,
незабаром буде й сам Днiпро або якась з його приток; варяги гнали
безжально коней, якщо вони запiзняться i насад на Смядинi вiдпливе й
опиниться в Днiпрi - тодi їм доведеться повернутися назад, не звершивши
дорученого, а це означає зламати своє слово, ще гiрше - не отримати
обiцяного, обiцяно ж було щедро.
Коли ж нарештi за негустими перелiсками забачили варяги поперед себе
коротку низочку вершникiв, поперед якої їхав на бiлому конi молодий князь
Глiб, то вже конi варязькi насилу пересувалися, вони плуталися в густих i
високих нежарах, а в князя i його супроводу конi були свiжi, мовби щойно з
стайнi або з випасiв, iшли розмiрене, гарно, i видно було, як легко й
упевнено вiддаляються вiд переслiдувачiв, ще й не знаючи про їхнє
iснування. Що ж буде, коли довiдаються? Торд-старший вiдразу збагнув, що
треба дiяти вмiнням, а не силою, вiн мовчки показав Ульвовi на його лук,
спинив загiн, щоб дати лучниковi спокiйнiше вицiдитись, сказав хрипко:
- Бий вiдразу в князя. На бiлому конi.
I чи то Ульв, змучений довгою гонитвою, не поцiлив як слiд, чи то не
дотямкував, куди стрiляти, i, вчувши останнi слова Тордовi про коня, в
коня й вицiлював, стрiла, послана варяговою рукою, вдарила коневi в
передню ногу пiд самi груди, кiнь спiткнувся, з усього скоку впав, а Глiб
не встиг висмикнути ноги з стремен, його придавило кiнським черевом, але
вiн сам зумiв вивернутися, вивiльнив придушену ногу i тiльки тодi вiдчув
дикий бiль у тiй нозi, а коли спробував ступнути нею - вона не
пiдкорялася. Його люди спиняли своїх конеї конi злякано витанцьовували,
хропли, пряли вухами, наперед вилiз з своїм конем цiкавий повар князiв,
якого звано Торчином, бо справдi походив чи то вiд туркiв, чи то з агарян,
зназ лиш кiлька слiв по-руськи, зате готував дивнi страви для княжого
столу, а ще вiдзначався великим жонолюбством i непогамовною цiкавiстю.
Мабуть, цiкавiсть попхала його й тепер наперед, але сталося йому зазле, бо
князь, забачивши першого спереду, гукнув:
- Подай менi коня!
Торчин пiд'їхав до князя, але з коня ще не злазив, бо й не зрозумiв як
слiд, чого вiд нього хоче князь. Тодi Глiб смикнув його за ноги,
посинiлими вiд болю й злостi губами вже не прокричав, а вишептав:
- Злазь з коня! Швидко! Торчин iзнов не розумiв.
- А я? - спитав вiн, побачивши нарештi стрiлу в нозi Глiбового коня i з
острахом ждучи, може, такої самої стрiли й собi межи плечi.
- Злазь! - прокричав князь i потягнувся до меча.
Тодi Торчин злетiв з коня, але не на той бiк, де стояв знавiснiлий
князь, а на протилежний, i не злiз, а просто скотився, впав, миттю
схопився i пригiнцi побiг за дерева.
Глiб з великими труднощами залiз у сiдло, махнув рукою, погнав учвал,
стоячи в однiм стременi, а друга нога висiла йому смертельним болем i
тягарем. Бiль був такий незносний, що довелося перевести коня спершу на
рись, а там i зовсiм - ступою. Але за той час уже вiд'їхали вiд того
проклятого мiсця, де, видно, засiли бродники, що грабували купцiв, Глiба
оточила його дружина, пiдтримували збiлiлого на лицi князя, тихо поїхали
далi, бо саме тропа вивела їх до берега Смядииi.
Дорогою цiною довелося заплатити князевi Глiбу за ту прогайку. Коли вiн
отак ступою наближався до насаду, який ждав їх з сонними гребцями коло
берега, збоку, перерiзаючи їм путь, полетiли мiж деревами темнi вершники,
i тiльки тодi збагнув князь, що то не бродницька стрiла летiла в нього, що
не грабiжникам знадобився його кiнь чи там щось, а послано по його голову.
Знову пересиливши бiль, зiрвав Глiб коня до чвалу, пiдскочив з своїми
людьми до насаду, гукнув, щоб помогли йому злiзти на землю, князя
пiдтримали пiд руки, повели чимшвидше на кораблець, Глiб шепотiв: "Швидше,
швидше, швидше". Один з дружинникiв мечем перерубав вiрьовку, якою насад
прив'язано було до прибережного чорного, з оголеним лапатим корiнням
в'яза, соннi гребцi, прокинувшись, лаштувалися вiдпихатись од берега
довгими важкими весла-ди, але тут приспiла погоня, варяги злiтали з коней
на скоку стрибали в беззахисний насад з оголеними мечами, i мечi їхнi
блищали, мов вода, i змивали кров'ю все, що траплялося на путi, а помiж
варягами закрутився княжий повар, страш-Яий у своїй ненавистi до князя,
якого перед цим стiльки годував i який зрадливо кинув його посеред чужого
лiсу на пота-яу. Повар доскочив до Глiба i, перш нiж той зумiв вихопи
ослабiлою рукою свого меча, загнав йому в груди широкого яожа. "Не дiйте'
мене, братiя моя мила i дорога, не дiйте!" - 'заплакав-закричав
по-дитячому юний князь, та тут вдарили ще варяги, - Глiб упав мертвий;
тодi Торчин стрибнув йому на груди й двома помахами вiдкабетував князевi
голову.
Торд-старший взяв голову й дбайливо вклав її в шкiряний мiшок, що висiв
у нього за плечима. . Подiї, надто ж лихi, мають властивiсть
повторюватися, навiть збiгаючись притому в часi. Знову ж таки, може, саме
тодi, як таємничi варязькi вершники по мохах, брусничниках i нежарах
гналися за князем Глiбом, з Києва на Альту теж : и-рушили вершники, тiльки
що першi спорядженi були без вiдома князя Ярослава, а других послав сам
Святополк, i велено було цим останнiм привезти до Києва молодого князя
Бориса добровiльно чи силою, живого чи мертвого, бо кличе його до себе
старший брат, який сiв на отнiй стiл i вимагає покори вiд усiх братiв
молодших. То були вiдчайдушнi вишгородськi бояри Путьша, Талець, Єловит i
отрок Святополкiв, прозваний Ляшком, бо привiз його князь од свого тестя
Болеслава, хоч був той отрок невiдомої кровi, радше скидався па дикого
степовика, мав непогамовну вдачу i вiдзначався дурною вiдчайдушнiстю. I
якщо варяги, вирушаючи в iюгоию за Глiбом, не наражалися, власне, на жодну
небезпеку, то посланцi Святополковi їхали, може, й самi на вiрну смерть,
бо ж Борис стояв на Альтi не сам, а з великим вiйськом, яке ще не
присягнуло Святополковi, та й невiдомо, чи стане на його бiк, а може,
триматиме руку Борисову, бо ж усiм вiдомо, якої шани зазнав од князя
Володимира Святополк i якою довiрою в батька користався Борис.
Тiм часом Борис марно чекав на Альтi появи печенiгiв. Дозори, посланi
далеко в степ, не виявили нiяких прослiдiв ворога, дiйшли чутки до князя,
що печенiги вiдвернули вiд Києва i никають десь довкола шляхiв та
переправ; князь добре вiдав, що вiйсько потрiбне батьковi його передусiм
для того, щоб виступати протiї непокiрного Новгорода, лiто вибилося в
найвищу свою середину, отож настала найлiпша пора для походу, але
повертатися до Києва без велiння князя Володимира Борис не смiв,
нагадувати Великому князевi про похiд на Ярослава теж не мiг, отож,
розгублений i знетерпеливлений, стояв i далi в полi перед Альтою, днями не
виходив з свого намету, ревно молився, вiв благочестивi бесiди з отроком
своїм угрином Григорiєм, якому за тихий норов i вiрну службу подарував
важку шийну чепу з щирого золота; так що посланцi вiд Святополка коли
пiд'їхали до княжого намету з княжим прапорцем i вийшов їм навстрiч
Григорiй, то взяли його спершу за самого князя через ту гривню, i трохи
навiть знiтилися, попри все своє нахабство, але оговталися, як тiльки
Григорiй уклонився їм низько, забачивши їхню дорогу одiж, i сказав, що
спитає князя, чи може той прийняти посланцiв. Збiглися отроки, що
слугували князевi, пiдходити стали ще й воїни; Путьша дав знак своїм
людям, щоб були напоготовi, а сам, ще й не званий, пiшов до намету,
вiдiпхнув Григорiя, що перепинив йому путь, побрався далi, аж до князевої
опочивальнi. Борис, звiсившiї босi ноги з ложа, сидiв у самiй сорочцi, бо
мав звичку по обiдi трохи передрiмати, а щойно з'їв обiд, спання ж самим
богом присуджено полудневi: вiд початку спочиває опiвднi i звiр, i птиця,
i чоловiк, тепер Борис трохи невдоволено позирав на боярина, що не
дiждався навiть, поки князь надягне порти, та водночас намагався вiн i
погамувати гнiв, бо ж посланець, певно, був од Великого князя i принiс
вiстi про повернення до Києва.
Путьша нi вiтався, нi дав князевi зодягтися або хоч трохи оговтатися.
Приступив до самого ложа i, згори вниз позираючи на худенького, ще зовсiм
юного, тiльки борiдка почала висiватися, князя, сказав товстим басюрою:
- Отець твiй помер, царство йому небесне, а в Києвi сидить князь
Святополк i велiв тобi не гаючись їхати з нами до нього.
Князь знетямлено дивився на товсте обличчя Путьшине, видно, його
вкiнець приголомшила страшна вiсть про батькову смерть, а вже щодо
Святополка, то вiн, певно, й не почув, а коли й почув, то нiчого не
зрозумiв, ще менше ж зрозумiв Про вимогу старшого брата їхати до нього з
поклоном. Вiн хотiв щось промовити, але губи йому ворушилися без жодного
звуку, вiдчував тiльки страх непогамовний, панiчний,невтрим-ний страх
перед цим грубим, незнайомим боярином, перед його жорстокою вiстю, перед
його брутальнiстю, радо б утiк оца куди-небудь, не був би нi князем, нi
воєводою, вже шкодував, що не послухався брата Ярослава i не поїхав на
його поклик, тепер був би далеко звiдси, вiд батькової смертi, вiд усiх
жа-хiв, якi принiс йому, сонному й розгубленому, цей чужий чоловiк з
нахабним голосом; найбiльше ж докучало князевi те, що сидить перед
лиховiсним боярином майже голий, без пор-тiв, без зброї, тiльки хрест на
шиї маючи, але що хрест, коли на чоловiка падає зненацька стiльки лиха.
- Григорiю! - здобувся нарештi князь на якесь рiшення - Григорiю, де
ти?
В голосi Борисовiм було стiльки вiдчаю й болю, що Григорiй, якого
притримував знадвору Єловит, не пускаючи до шатра, рвонувся всередину,
мало не звалив Єловита, гарячко-во висмикнув з пiхов широкий свiй меч, в
один скок опинився коло розшитої пiлки, що закривала вхiд до княжої
опочивальнi, але за його спиною гнучко вивернувся Єловит i довгим .своїм
списом, ударив майже наослiп навгiнцi угрина, поцiлив йому мiж лопаток,
Григорiй упав, тодi Єловит, висмикнувши списа з тiла отрока, влетiв туди,
де вiв перемови з князем Путьша, побачив там випростуваного тонкого
безбородого юнака, в самiй сорочцi, i, може, й, не розбираючи, князь то чи
ще якийсь з його отрокiв, замахнув списом i вдарив юнака в груди. Той
мовчки, без єдиного стогону, заливаючись кров'ю, впав на ложе.
- Наробив же ти, - притишуючи голос, сказав Путьша, - рiж намет,
загортай князя, та й гайда!
Єловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб
лякатися. Вiд дiда-прадiда передалося Єло-i виту розбiйницьке ремесло,
вистежували вони проходящi повз iВишгород наладованi товарами купецькi
човни, нападали на дих темними ночами, мовчки вiдправляли купцiв i гребцiв
на iой свiт, забирали все з човнiв, топили й човни, так що десь на циi
збиралися цiлi кладовища з людей та човнiв, а єловити за-можнiшали,
багатство їхнє росло, мов тї верби з води, всi кiнцi своїх злочинiв теж
умiло ховали вони в воду; тепер же Єловит ховався в своїх учинках за князя
київського Святополка - то чого ж було лякатися? Вiн вихопив ножа,
полоснув по намету, вирiзав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився
через отрока Григорiя, помiтив на шиї золоту гривню, нахилився, спробував
зняти чепу, але вона замкнена була досить мiцно. Шкода було втрачати таку
коштовнiсть. Тим самим ножем, що панахав намет, Єловит вправно вiдтяв
голову вбитому, зняв гривню, вкинув її собi за пазуху, а вже тодi став
загортати в шматок намету Бориса, ще не вiдаючи навiть, чи той мертвий, чи
тiльки в непам'ятi.
Так розпочав свiй кривавий i окаянний шлях до одинацтва Святополк.
Згодом брат його Святослав, довiдавшись про страшну смерть Борисову,
спробує втекти вiд Святополка до свого тестя в угри, але найманi вбивцi
наздоженуть Святослава в Карпатах i вб'ють безжально й жорстоко.
Але одна лиха воля наштовхнулась на другу, теж лиху, хоч i несвiдомо,
бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не мiг стосувати способiв, уживаних
Святополком, вiн ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорiв
сумлiння буде та боротьба, що в неї вступав у своєму намаганнi сiсти на
київськiм столi, вiн би з обуренням вiдкинув намову вдатися до усунення
смертю братiв своїх, нехай i народжених од рiзних матерiв, але ж вiд
одного батька. Та Ярославовi поки що прийшла на помiч сила стороння,
називалася ж та сила - Коснятин, посадник новгородський.
Коснятин був старший лiтами й досвiдом за Ярослава, вiн гаразд вiдав,
що до влади найлегше йти тiльки тодi, коли нiщо i нiхто не стоїть мiж
тобою й владою. Мiж київським столом i Ярославом стояло аж занадто багато
людей: усi його брати. Однi були далеко, iншi, як Судислав, сидiли тихо, а
цей молодик заїхав до Новгорода лиш для того, щоб заявити старшому
братовi, що виступить проти нього разом з Володимиром, нагрозився й поїхав
собi, вважаючи, нiби так воно й годиться. Коснятин же переконаний був, що
таке зухвальство треба карати, i то негайно й безжально. Отож i пiдмовив
Тор-да-старшого з невеликою дружиною пуститися на це темне дiло тої самої
ночi, коли князь Ярослав повiв свою молоду жону на першi покладини.
Мала княгиня молода роззути свого мужа й знайти в одному чоботi золото,
а в другому нагайку - хай жде достатку, але не забуває про впокорення
повсякчасне. Iнгiгерда, яку князь став називати по-своєму - Iриною,
непевно якось усмiхаючись, стягла йому один тiмовий чобiт, обшитий увесь
перлами, потiм стягла й другий i вiдкинула його далеко, а ще далi -
гарапника. Стояла на колiнах, випнувши груди, розпроставши зiгнутi в
лiктях руки, загадковий усмiх блукав у неї на устах, такий схожий на усмiх
Забави-Шуйцi в перший день їхнього зближення, що князь, забувши про
урочистiсть хвилини, не став ждати, поки княгиня пiдведеться i пiде на
ложе, не подав їй руки, як то, може б, належало, а зсунувся до неї якось
незграбно, боком; сп'янiлий вiд цiлоденної гульби, видно, давалося взнаки,
з коротким, нетерплячим схлипом вiн навалився на Iрину, i вже не були вони
князем i княгинею, не було в нiй нiчого вiд холодної загадкової королiвни;
пiдхопленi пожадливiстю тiлесною, вмить стали вони звичайними людьми,
смертними й грiшними, i потонули в темних солодощах, забувши про всi
справи свiту. Коли ж згодом Ярослав знов, як тодi, з сiней, взяв жону з
пiдлоги, незграбно й невмiло вiднiс її на ложе i при хисткому свiтлi
свiчок на мить зазирнув у її пронизливо-прозорi очi, гарячою ненавистю
вдарило йому в серце, вiн стиснув їй руки, аж вона застогнала, i цього вже
стало задосить для нього, вiн вiдчув себе бодай трохи вiдомщеним, одiйшов
у темряву, подалi вiд ложа, став спиною до жони, сказав глухо:
- Чому не цiла?
- Бо дорога далека, - вiдповiла вона вiдразу, мовби ждала такого
запитання.
Ярослав вiдчув себе ураженим ще бiльше. Виходить, вона їхала i не ждала
навiть зустрiчi з своїм майбутнiм мужем, не пошанувала його нiяк.
- То як це? - допитувався вiн, хоч i знав, що про це не слiд бiльше
говорити.
- До тебе далеко... не далеко - довго. - Вона, видно, плуталася в
словах, i вiн нарештi збагнув, що йдеться про давнiшi часи, коли вона ще й
не чула, може, про нього i коли, отже, вiн не мав i не мiг мати над нею
жодної влади. Та й сам тодi хiба вже зберiгав себе в неторканостi?
- Чи у вас королi б'ють своїх жон? - спробував перевести розмову трохи
на жарт, але Iрина потрактувала його запитання всерйоз.
- Хто дужчий, той того i б'є, - сказала вона, не ворушачись, з
цiлковитим вiдчуттям вищостi над князем, який першу шлюбну нiч розмiнював
на таку дрiб'язкову розмову. - Жони у нас теж сильнi. Вибирають у нас теж
не завсiгди чоловiки. Буває так, а буває й iнакше.
- Тебе вибрав я, - твердо сказав Ярослав, дякуючи боговi, що сповивав
його темнощами.
- Схотiла я поїхати до тебе, от i маєш мене тут. А послати нiхто не
змiг мене.
Вiн знав тепер точно: житимуть вони в постiйнiй ворожнечi, пiхто не
поступиться нi в чому, тiльки й переваги його було в князюваннi (де ще
воно?) та мужськiй своїй силi, хоч нi над тiлом її, нi над духом
володарювати не вдасться. Це вiдкриття глибоко вразило Ярослава, вiн би не
хотiв мати в себе пiд боком людини, яка зберiгала свою особистiсть i жила
б незалежно вiд його волi, неприступна й насторожена. Але що мiг удiяти?
- Iду на Київ, i ти зi мною теж, - сказав вiн, намагаючись бодай чимось
дошкулити їй.
- Вельми кортить менi подивитися на Київ, багато чула про цей город,
скальди складають пiснi про нього.
- Не дивитися йдемо - князювати, - нагадав Ярослав, хоч якось не мав
певностi в цьому намiру пiсля сьогоднiшнього вечора, коли все йому
вислизало з-пiд нiг.
- Тому й приїхала до тебе, - посмiхнулася холодно Iнгiгерда, - вiрю в
тебе, знаю, що будеш князем у Києвi.
- Вiриш? - Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполоханi тiнi
заметалися позад нього, свiчi хапливо обiймали йому лице теплими долонями
променiв.Знаєш?
- А так. - Вона посмiхалася незносно й погордливо, вiн ненавидiв її за
ту посмiшку, якби на її мiсцi була якась iнша жiнка, може, задушив би її,
розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Iрину, яка, ще
не ставши, власне, як слiд навiть княгинею новгородською, вже з певнiстю
говорить про стiл київський. Сп'янiння знов нахлинуло на Ярослава,
заточуючись, вiн пiдiйшов до ложа, рвучко схилився над Iриною, з палкою
жорстокiстю впився губами в її уста, забив їй вiддих, вона глухо
застогнала, важко повернулася всiм своїм великим тiлом, щоб вирватися вiд
нього, але Ярослав обхопив її руками, бо .вiдступати вже не мав куди;
вiдкрилося йому вмить, що нiчого не даватиметься легко йому в руки, може,
все життя доведеться боротися отак з усiм на свiтi, починаючи вщ рiдного
батька i рiдної жони, аж до найзапеклiших ворогiв, до й що таке життя
людське, як не змагання й невпинне борiння з темними силами, з грiховними
пристрастями, з власною слабiстю, з дурощами, з надмiрною довiрливiстю?
Зранку, пiсля святої служби в церквi й роздавання милостинi убогим,
звелiв Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще
стiльки столiв, скiльки треба, щоб умiстилися всi бажаючi, i весiльна учта
продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усiм Новгородом i був
любий серцю новгородцiв, i жона його дивилася на князя вже не такими
пронизливо-холодними очима, було в них очiкування, i настороженiсть теж
була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливостi в тих очах, але
ще, мабуть, не наспiв час для того, не могла впокоритися Iрина так швидко
й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, i в
безладному гаморi то там, то там давалося почути окремi вигуки:
- А поб'ємо киян з нашим князем!
- Куноємцiв надутих!
- Здирцiв надднiпрянських!
- Меча тримати не вмiють!
- Торбохвати!
Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погукiв, iшов туди, пiдiймав
чару за здоров'я князя, за успiхи київської виправи, за Новгород Великий,
а сам на думцi мав передовсiм самого себе, i зухвалiсть його непогамованих
намiрiв пiдносилася до розмiрiв небувалих. Князi завжди люблять оточувати
себе людьми смирними, якi б легко пiддавалися їхнiм бажанням, нi в чому не
перечили. Такими- найчастiше е невiгласи. Косня-тин же вважав, що
перевищує Ярослава у всьому, виказував позiрну смиреннiсть i слухнянiсть,
а тим часом повертав князя у вигiдному для себе напрямку. Вiдступати тому
вже не було куди, та якби й запрагнув вiдступу, то посадник подбав, щоб
вiдрiзати й останню стежку, пославши варягiв нагiнцi за Глiбом. Як упаде
на Ярослава провина за братове вбивство, тодi єдине для того спасiння:
добувати київський стiл, бо тiльки владою можна покрити найтяжчий злочин.
З нетерпiнням ждав Коснятин Торда-старшого з його таємничої злочинної
виправи. Бадьорився на цiлоденних учтах, па продовження яких пiдбивав
Ярослава, - мовляв, для пiднесен ця духу новгородцiв, слугував князевi
вiрно, перший стояв коло дверей княжих палат, коли Ярослав з молодою жоною
йшов спочивати, перший стояв коло тих самих дверей уранцi, зустрiчаючи
князя пiсля ночi, так мовби й не спав i не лягав. Здавалося, нескiнченнi
тривоги, хвилювання i затаювання мали б пiдiрвати здоров'я будь-кому. Та
тiльки не Коснятиновi. В його великому потужному тiлi стачало сил на все:
i на пиття, i на метушню, i на прислужництво князевi, i на пильнування за
порядком, не забував i про готування до походу, в короткi нiчнi часи ще й
вдовольняв свою жону, щоб не забувала вона мужа i єства його; коли ж
посеред ночi пролунав умовлений стук у браму посадницького двору, то
Коснятин, - нiби й не спав усi тi ночi, - вмить накинув на себе одiж, сам
вибiг у двiр, вiдчинив браму, впустив трьох темних вершникiв, сам
простежив, щоб поприв'язували вони коней, потiм запросив до горницi,
засвiтив одну тоненьку свiчечку, спитав хрипко Торда-старшого, який стояв
перед посадником разом з Тордом-молодшим i Ульвом:
- Ну?
Варяг мовчки розв'язав шкiряного мiха, викотив з нього пiд ноги
Коснятиновi щось темне й кругле, посадник узяв свiчку, нахилився,
присвiтив, додивлявся недовго, але пильно, знов поставив свiчку, потiм
загасив її, звелiв:
- Прибери.
- Це можна й навпомацки, - сказав Торд-старший, - але золото лiчити ми
звикли при свiтлi.
Вiн пошурхотiв мiшком, тодi Коснятин знову запалив свiчку, Цього разу
вже товщу, сказав розвеселено:
- Я теж люблю додивлятися до золота, навiть вiддаючи його!
Варяги прийняли жарт посадникiв, засмiявся навiть мовчазний Ульяв, вони
ще не знали, на що здатен Коснятин, та й хто б розпiзнав за веселою
зовнiшнiстю цього чоловiка-красеня похмуру, мстиву душу. Навiть
Торд-старший, який мав чималий досвiд у вистежуваннi значних людей i
прибиранню їх зi свiту непомiтному й умiлому i звик до таємничої
серйозностi, якою супроводжувано завжди розмови про такi справи, був
спантеличений трохи Коспятиновою поведiнкою, який усе мiг перевернути на
жарт. От такого чоловiка приємно було одержувати плату за будь-яке дiло.
Посадник, видавши варягам обiцяне, поштовхав їх межи плечi, вони й собi
поштовхали жартом посадника, розсталися друзями ще бiльшими, анiж перед
тим, варяги поїхали собi на двори Поромонипi, ща вже займали площу,
здається, бiльшу за княжий двiр i купецькi становища, а Коснятин
повернувся до розiспаної жони з бiлим, солодким тiлом i поцiлував її так
мiцно, що їй мовби повернуло найперше дiвування, потiм вони досипали нiч у
снах барвистих i бажаних для обох, а вдосвiта посадник уже стояв у
шанобливому поклонi, ждучи виходу князевого й княгининого до молiння. I ще
був останнiй день весiльної учти, бо Ярослав уже знетер-пеливився i звелiв
скликати воїв кожного до своєї тисячi, щоб небавом вирушати в похiд, учта
видалася на славу, чорний люд в цей останнiй день вдовольнитися мав самою
милостинею, бо за столом засiли воїни новгородськi й з волостей. Коснятин
ходив помiж ними, знав, здається, чи не всiх поiменно, багатьох обiймав за
плечi, багатьом щось кидав жартiвливе, тому всмiхався, з тим пив, з тим
обiймався, з iншим цiлувався, а мiж дiлом шепнув воєводi Славенської
тисячi Жировиту, що жона Тверяти, воїна з їхньої тисячi, жiночка
невеличка, та ласа до чоловiчих пестощiв, здається, возлежить оце зараз з
одним варягом, вiдомим усiм своїми походеньками у новгородських жон, а
потiм ще й порадив Жнровиту взяти трохи там своїх воїнiв та поколошкати
дружкiв того варяга; сказано було зовсiм мало, здавалося, Жировит нiчого й
не збагнув би з тих кiлькох слiв, кинутих мимохiдь йому посадником, та,
видно, слова тут були зайвi, мiж Коснятином i Жировитом уже все було
узгоджено завчасу, потрiбен був тiльки знак, останнє велiння. I ось
воєвода Славенської тисячi вже мав те велiння. I вiн обiйшов своїх
довiрених людей i кожному щось там шепнув, i вони, теж, видно, завчасу
попередженi, де i як збиратися, поодинцi виходили з-за столiв i непомiтно
зникали, не перешкоджуючи учтi.
Все сталося, як бажалося посадниковi. Тверята з товаришами застав
Торда-молодшого, коли той мiцно обiймав його жону, можна було б досить
легко вбити обох у тiснiй хижi, не давши їм i схаменутися, але для
невiрної жони смерть вiд меча була б занадто почесною, на варяга ж
нападати з-за спини не випадало; його виманили з хижi, наказали
захищатися, пiшли i;а нього з мечами вiдразу вп'ятьох, щоб у того не
лишалося нiяких сподiвань на порятунок; але Торд-молодший виявився ухом не
лише проти жiноцтва, а й проти воїнiв. Вiн легко й смiливо вiдбив наступ,
навiть спромiгся вiдiгнати вiд себе троiх нападникiв саме так, що вiдкрив
собi дорогу для втечi. Ганебного у втечi тiй нiчого не було, бо вiн -
один, а їх - кiльканадцятеро, тож Торд мчав по кривулястiй вуличцi прудко,
мов молодий олень, i прямував, ясна рiч, до своїх, на Поромо-i.iiн двiр,
сподiваючись знайти там захист i зовсiм випустивши з виду, що вся
Еймундова дружина учтує з князем i княгинею, i тiльки його товаришi, якi
повернулися пiзньої ночi з таємної виправи, сплять десь там, не вiдаючи,
яке лихо спiткало його i що жде їх самих. Вийшло так, що Торд-молодший сам
накликав погибель не тiльки на самого себе, а й на всю дружину
Торда-старшого. Новгородцi ввiрвалися слiдом за ним на Поромонпн двiр, їх
стало мовби ще бiльше, нiж там, коли лижi, куди заманила сьогоднi вранцi з
бiса солодка жiночка Торда-молодшого, а тепер виходить, що вiн заманив
новгородцiв на своє стiйбище, i якби то був не такий день, то новгородцям
не поздоровилося б на Поромониному дворi; але нинi вийшло так, що десяток
сонних, роздягнених, неозброєних людей стали жертвою нападу розiзлених
новгородських мужiв, якi вже давно гострили зуби на цих заброд, що сипали
навсiбiч золотом, зваблювали чужих жон, зчиняли бiйки на вулицях,
насмiхалися з простого люду. Як усi тi, хто вчащає до чужих жон,
Торд-молодший був меткий на око, вiн мiг позмагатися в цьому, певно, з
самим Еймундом; отож, ускочивши в двiр Поромонин, варяг вмить збагнув, що
тут йому теж непереливки: озирнувшись, вiн помiтив, що воїнiв зi
справжньою зброєю за ним женеться не так уже й багато i тримаються вони
трохи мовби позаду, а наперед вириваються роз'юшенi здоровили з дрюччям у
руках, i йому вперше стало страшно; вiн крикнув щось по-своєму, побiг
далi, крикнув ще, видно, хтось там з його товаришiв уже не спав, бо двоє
чи троє варягiв визирнуло з дверей їхнього великого дому, вмить
поховалися, потiм по одному, не зовсiм ще одягненi як слiд, стали
вискакувати зi зброєю в руках, але стало вже запiзно на будь-який опiр, їх
усiх разом з Тордом-молодшим було зiм'ято, стоптано, знищено в одну мить.
То не був чесний бiй, як його розумiють справжнi воїни: новгородцi
вривалися мiж варягiв без мечiв i списiв у руках, з самими лиш важезними
дубцями, молотили ними навперехрест, вимахували, мовби сокирами чи
молотками (сказано ж - теслi!), вскочили до iзби, знаходили сплячих, били
без розбору, як попало, дбали тiльки за те, щоб жоден з варягiв не вийшов
живим.
Розправа чинилася скора й неголосна, та чутка про неї прокотилася, як
то часто буває, майже вмить по всiй Торговiй сторонi. Найперше ж
вiдлупилася вона коло весiльних столiв. а Хтось там прибiг, хтось гукнув
одне лиш слово, але те слово вiдразу було витлумачене в давно очiкуваний
спосiб, вилилося в перший вигук: "Нашi варягiв б'ють!" - вигук ненавистi,
вiдплати за довголiтнi приниження, за топтання честi вiльного люду, за
iноземницьку зневагу до господарiв цiєї зеленої тихої землi, якi звикли
працювати багато й тяжко, добувати звiра, рибу, тесати дерево, торгувати
заробленим, а не вкраденим iнаграбованим з помiччю грубої сили, коли ж
треба, то вмiли й протистояти будь-якiй силi; але для того треба було
назвати ту силу ворожою, варяги ж топталися в їхньому городi мовби на
правах сили здруженої, а насправдi велися гiрше забудь-яких загарбникiв; i
ось, нарештi, слово кинуто, слово впмовлене, слово впало: "Бити!".
- Нашi варягiв б'ють!
I вже кинуто наїдки й напитки, зчинився лемент i метушня, вискакували
з-за столiв, забули про князя й княгиню, про лад i звичай, не лякалися
наїжаченої списами княжої дружини, бо й що тепер дружина, що тепер князь i
княгиня, коли впало велике слово "бити!".
- Нашi варягiв б'ють!
I хоч нiхто й не казав, де i за що б'ють, всi бiгли в напрямку
Поромониного двору, збройнi зготовлялись до бою, неоруж-нi на бiгу щось
там норовили вхопити в руку; нi посадник, нi тисяцькi, нi старости, нi
десятники не могли стримати людського знавiснiння; Косиятин тiльки
безрадно розвiв руками, повернувшись до князя трохи пом'ятий i пошарпаний
у колотнечi, його жона кинулася до нього з плачем, бо не звикла бачити
його в такому станi, але Коснятин вiдiпхнув дурну бабу: йшлося не про
нього, найперше слiд було захистити князя й княгиню; дружина вже
шикувалася довкола них, обставившись непробивними щитами, але посадниковi
видавалося й цього замало, змалку вiн перейняв од новгородцiв усi
теслярськi хитрощi, тому мав напоготовi мiцно збитий з дубових брусiв i
пакiл-ля переносний досить просторий вор, який i поставлено тепер перед
князем i княгинею, щоб вони ввiйшли туди i так, забезпеченi вiд будь-якого
стиску й румовища, прослiдувалiї спокiйно до палат; але Ярослав блиснув
гнiвним оком на Коснятина за таку вигадку, вiн лякався осмiшитися в цiм
дубовiм ворi, зате Iринi сподобалася посадникова вигадка, вона першою
ввiйшла в вор, подала руку князевi, той, щоб не суперечити жонi, слухняно
пiшов за нею. Коснятин дав знак носiям, вор пiднято трохи над землею, i
вiн плив, оточений кiльцем варязьких дружинникiв, тихо й маєстатично,
достосовуючись до плавної ходи молодої княгинi i розтелесованого князя, що
вимушений був гамувати свою лють, до часу не виказуючи її. Чи не найдужче
злостився князь на Iрину. Висiла тепер у нього на шиї, мов млиновий
камiнь. Якби не вона, кинув би оце все, взяв коня й поскакав за лiси до
Шуйцi, i нiхто б не знав, де вiн i що з ним, на колiнах би благали князя
повернутися, бо народ без князя - що отара без пастуха, безборонний i
невлаштова-ний, а вiн би собi мав тиху втiху з своєю навiсною Забавою, i
знову б свiтилося її молоде, незабутнє тiло i сам вiн молодiв би серцем,
переживав би те, чого й не пережив у своєму життi, вiдразу постарiлий i
споважнiлий своїм князюванням i великими книжними мудрощами.
Коснятин iшов по той бiк дубової огорожi, намагався вловити княжий
погляд, але Ярослав уперто вiдвертався од нього, злий на весь свiт, тодi
Коснятин проговорив князевi в бiк, простромлюючи крiзь пакiлля носа i
просовуючи свої пшеничнi вуса:
- Присягаюся тобi, князю, що знайду всiх винуватцiв.
Але тут проштовхався наперед рухомої клiтки хтось з варягiв, гукнув
сполохано:
- Торд-старший убитий, i Торд-молодший, i Ульв, i ще багато наших...
- Всiх убивцiв поставлю перед тобою, - знов сказав Коснятин збоку.
- Що вбивцi? - гiрко всмiхнувся князь. - Вже менi тепер I; не
воскресити нi Торда, нi Ульва, нi будь-кого з вмерлих.
Коснятин вiдiйшов од двору. Мiг би покинути князя на пiвдорозi, то
вiдразу б кинувся виконати свою обiцянку, щоб потiшити Ярослава бодай
трохи, але ще мав вiдпровадити княжу пару цiлою й незачепленою до палат, а
вже лиш по тому взятися до дiла.
Ще й день не кiнчився, не втихомирився ще Новгород, який кипiв тепер у
всiх своїх кiнцях, далеких i близьких, а посадник, вiдсвiжений, у новому
вбраннi, усмiхнений i урочистий, пiдвiв до брами княжого двору так само
урочистих Жировита, Тверяту й ще кiльканадцятеро воїнiв Славенської тисячi
- всiх тих. хто вранцi сьогоднi спричинився до небувалого в Новгородi.
- Князь давно хотiв провчити кiлькох варязьких гультяїв, щоб не вносили
вони ворожнечi мiж дружиною й Новгородом, - казав Коснятин Жировиту i його
товаришам, - бо виступати в такий похiд треба здружено й одностайно. А
паршиву вiвцю - геть!
- Прибрали! - пробурмотiв Тверята, що встиг порахуватися й з своєю
безпутною жiночкою, а тепер, щоправда, й шкодував уже, бо важко було
уявити йому, як далi житиме без її палких стискiв нiчних, але однаково
дiло зроблене, мав з чим стати перед князем.
Жировит мовчав, вiн без надмiрної охоти пристав на вмов. лання
посадниковi йти до князя за винагородою, якось не дуже вiрилося йому, щоб
Ярослав, ще вчора задивлений тiльки в своїх варягiв, сьогоднi готовий був
давати золото людям, якi прибрали кiлькох його вiрних дружинникiв, а
з-помiж них навiть найближчих княжпих охоронцiв, знаних усьому Новгороду.
Але Коснятин усмiхався так ласкаво й заслiплююче, що не вiрити йому було б
просто грiх.
Коснятин усмiхався й тодi, коли вони проходили браму, пильновану
похмурими варягами, якi пiдозрiло дивилися на озброєних бравих
новгородцiв, що й собi всмiхалися слiдом за своїм веселим посадником:
Коснятин нiс свiй посмiх i до княжих палат, винiс його й звiдти,
з'являючись па ганку разом з Ярославом, i навiть понуре князеве лице мовби
освiтлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, i новгородцi ще бiльше
повiрили в бажання князеве не тiльки побачити їх, а й належно
винагородити. Тiльки Жировит, воїн досвiдчений, знов вiдчув у серцi
поколювання i важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав, що буде
далi, спробував навiть видавити собi на уста посмiх, переймаючи його вiд
посадника, i Ярослав уловив, здається, його намагання прилучитися в своїх
веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородцiв з-пiд брiв,
наставив на них свого важкого, набряклого вiд багатоденного пияцтва носа,
спитав коротко:
- Оцi?
- Вони, - радiсно мовив Коснятин.
- Взяти їх у мечi, - так само неголосно й спокiйно сказав князь, i
кiлька варягiв, якi стояли внизу на схiдцях, гакку мiж князем i
новгородцями, вмить оголили свої широкi двосiчнi ме-чi й ударили на
спантеличених новгородцiв, а з усiх бокiв двору повалило варягiв
сила-силенна, i закипiла кривава баня перед очима в князя i посадника.
Ярослав так само був похмурiї, а Коснятин посмiхався сяйливо й безжурно.
Може, зiтер вiн свою посмiшку тiльки тодi, як увечерi вибрався до города i
сказав там комусь про побоїще на княжому дворi, а може, й не вiн те
сказав, а сама чутка викотилася з княжого двору, бо в лихих чуток є
здатнiсть видобуватися звiдусюди, i тепер уже по Новгороду лунав не той
пiднесений вигук, що над Волховом при княжiй учтi, а болiсний зойк: "Наших
побито!"
- Воїнiв славенських побив князь!
- Варяги вбили воїнiв Славни у князя!
- Жировита з товаришами вбито!
- Варяги б'ють наших!
Отак воно й перевернулося: "нашi б'ють варягiв" - "варяги б'ють наших!"
Натовпи збиралися коло княжого двору, горiли вогнища, люто бився люд у
браму, а посеред ночi проштовхалося до брами троє змучених верхiвцiв,
стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхiвцiв з
коней i була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув
голосом, що пересилював увесь вереск i лемент:
- Люди, вгамуйтеся! Вiстi несемо князевi! Горе велике! Князь
Володимир...
Тодi юрмище стало потроху стихати, i посланець вигукнув ще голоснiше,
так, що почули не тiльки найближчi вiд нього, а й багато хто ще:
- Великий князь Володимир преставився в Києвi! Де й узявся Коснятин,
розчистив умить прохiд для посланцiв, обставив їх з своїми вiрними людьми,
достукався до брами i без перешкод провiв гiнцiв до князя, а за брамою
знову заколотилося i завирувало, та вже не докучав тепер той гук
Ярославовi, не лякався вiн нi крикiв, нi вогнiв, сказав Коснятиновi:
- Скликай вранцi вiче на Софiйськiй сторонi. I прибув на вiче без
варязької охорони, тiльки з кiлькома своїми отроками та стяговниками, бо
княжий прапор - це честь. Стяг собi вибрав Ярослав, достосовуючись до
батька, князя Володимира. У того - архангел Михаїл, у цього - архангелiв
було два - Михаїл i Гаврiїл; виходило, що вже оби-iва привласненi,
лишалися ще Рафаїл i Урiїл, але через невiдомiсть свою навряд чи могли б
слугувати котромусь iз князiв ,а символ руської державностi.
Ярослав мав на поясi короткий нiж i меч до походу, зодяг-iений теж був
до походу в одiж просту й зручну, без прикрас нiче гуло й вирувало, лад
панував тiльки в самiй серединi, на узвишшi, де стояв посадник Коснятин,
стояли посадники ветiв, з довгими сивими бородами, стояли старости
кiнецькi, тисяцькi, старости ступеннi, воєводи й бояри, багатшi з люду
торгового, вiрнi люди Коснятиновi; Ярослав уклонився вiчу, пiдняв руку на
знак, що хоче говорити. Поволi гамiр ущух, князь вхопив ротом повiтря,
мовби обiймаючи всiх, простер руки, вигукнув:
- Новгородцi мої любi, дружино моя, опора й надiя землi 'уської! Отець
менi вмер, Великий князь Володимир! Хочу на Київ iти, щоб не перейшов стiл
київський у руки недостойнi! I В безумностi своїй побив учора воїнiв
новгородських, а тепер їх i золотом не повернути! Смерть кожного мого
воїна сприиматиму як свою власну смерть! Поможiть менi! На вас дивиться
вся земля Руська!
Довго колотилося вiче пiсля князевих слiв. Важко зiбрати всi вигуки,
якi пролунали там, всi лайки, прокльони, глузи й погрози, що сипалися на
князя. Але вiн усе стерпiв, стояв не-порушно на виднотi перед усiма, i,
мабуть, ця його впокоре-нiсть, а може, люди Коснятиновi, вмiло розставленi
посадником повсюди, подiяли на вiче заспокiйливо, i з окремих незгiдливих
викрикiв стало звiльна вирiзнятися одне спiльне, тверде й несхитне:
- Пiдемо з тобою, княже!
Лунало голоснiше й голоснiше, незгоднi спершу пробували кричати й далi
своє, але поступово вмовкли, бо вiче мало свiй жорстокий закон, за яким
усiх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки бiльшостi або
ж випускали з себе дух. I коли вже було, нарештi, досягнуто бажаної згоди,
Коснятин виступив наперед князя i гучним своїм красивим голосом викрикнув
у iм'я всiх зiбраних:
- Пiдемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикростi новгородцям!
- Пiдемо! - загудiло вiче.
- Але обiцяй, княже, для Новгорода найпершу правду! - викрикнув
Коснятин.
- Обiцяю! - крикнув Ярослав. .
- Поклянися! - вимагало вiд князя вiче.
- Хрест кладу святий! - вiдповiв Ярослав i перехрестився перед усiма
урочисто й замашисто.
- Потягнемо твою руку! - знов гукнув Коснятин.
- Потягнемо! - закричали звiдусюди.
Ярослав знову пiднiс руку, даючи знак, що хоче говорити.
- Йдучи до Києва, - промовив посеред тишi, - наставляю вам князем
Новгородським...
Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скронi ломило, всi
ждали, кого ж назове Ярослав, тiльки Коснятин, здавалося, стурбований був
найменше, не пропав йому усмiх з вродливого лиця, стояв вiн коло Ярослава,
високий i могутнiй, годi було й шукати лiпшого й виднiшого князя для цього
великого вiльного города; але все на свiтi буває, в останню мить князь мiг
вимовити перше-лiпше iм'я, що спало б йому на гадку, може, мав. домову з
якимсь iз своїх молодших братiв, про долю яких ще нiхто нiчого не вiдав,
може, пришле їм брата свого Судислава, який сидить у поблизькому Псковi;
затамувало вiддих усе вiче, стежило за князем, а той витримував
урочистiсть митi, поклав руку на яблуко меча, вперся мiцнiше ногами в
вершину вiчового пагорба, гукнув голосно й дзвiнко, помолодiлим голосом:
- Коснятина, сина Добрининого!
I Коснятин, мов пiдрубаний, упав на колiна перед князем, поцiлував
Ярославовi руку, яка тримала наголовач меча, оросив своє велике вродливе
обличчя слiзьми вiрностi й розчулення, промовив у тишi, яка ще й досi
лежала над вiче:
- Клянемося тобi, Великий князю, дотримувати вiрностi у всьому!
- Клянемося! - ревнуло вiче.
Здається, нiхто й не помiтив обмовки Коснятинової щодо "Великого
князя", не зважив на неї й князь Ярослав, бо нi в чому не змiнилося його
лице, тiльки тернув навiщось лiвою рукою вуса, так нiби змахував з них
сльози, що, непомiченi, скотилися йому по щоках, та хiба ж могли бути
непомiченими перед тисяччю очей!
Але нарiк тепер Коскятина князем i,_ за княжим звичаєм, повинен був
обiйняти й поцiлуватися з ним перед усiма, як з рiвним собi, по-братськи,
i Ярослав обiйняв Коснятина, i вони поцiлувалися, i тепер справдi
заплакали обидва вiд розчуленостi, заплакали безпричинно, як то роблять
завжди чоловiки в хвилини, яких не можуть збагнути нi жiнки, нi дiти.
Вдосвiта наступного дня вiдпливали вiд Новгорода лодьї з воїнством.
Вже на волоках приспiли навстрiч князевi новi тужнi звiстки про те, що
стiл київський захопив пiдступно Святополк, що вбиває вiн рiдних братiв у
негiдному своєму устремлiннi до оди-нацтва, навчений, видно, всього лихого
в свого тестя в захiдних краях, названих так вельми слушно, бо, як то
мовиться, заходять там разом з сонцем i всяка правота, i послушания, i
любов людська. Оплакувано смерть Борисову й правлено молебнi на спомин
його душi, пливли далi, новi чутки стрiчали їх тепер уже про смерть
Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там i про зникнення
Глiбове, який поїхав до Києва, щоб побачити отця свого, а побачив,
виходить, тiльки смерть, знову ж таки од рук окаянного брата, необачно
колись дiафнгрiтого їхнiм покiйним отцем.
Ще десь у далекiй Тмутараканi був старший брат Мстислав, ще сидiв вiн
там незрушно на узбiччi - видно, не дуже хотi-ося_ йому втручатися в
суперечку за київський стiл, привче-ай до теплого сонця тмутараканського,
до грецьких вин i схiд-их присмакiв, не хотiв, мабуть, повертатися в
київськi морози та дощi; отож Ярослав був мовби божим мечем, що мав
скарати братовбивцю Святополка, вiн iшов на Київ швидко й упевнено, з
дорозi прилучалися до нього всi, хто здобувався на якусь брою, вирушали
йому назустрiч з волостей боярцi, приходило i з Чернiгова, i з Дерев, i з
iнших земель руських стiльки лю-|бй славних i можних, що було б задовго
називати всiх поiменно. Якби Ярослав виступав проти рiдного батька, то,
мабуть, тикали б вiд нього ночами воїни, яким сам платив, лякаючись кари
божої й людської за дiло негiдне, але тепер усе повернувся так, що йшов
вiн на Київ чинити вiдплату, i за нього ста-ала вся земля, а Святополк
хтозначим i тримався, хiба що Озерною силою своїх вишгородцiв, та ще й
печенiгами, чотири колiна яких, здається, завжди були готовi пiдтримувати
його, а колiна тi: Гiазiхопон, Гiла, Харов i Явдiєртнм. Так i зiйшлися в
кiнцi лiта двi сили, два брати на Днiпрi ло Любеча, але не буде тут опису
битви, сказати годиться :ш про те, що перемiг Ярослав, а Святополк утiк до
тестя ото в Польщу; воїнiв же погинуло там безлiч, та й знов на них мова,
бо хто там згадує в своєму величаннi перемога-полеглих, про iмена яких i
душi, як сказав дiєписець тих в, хай пам'ятає в своїм милосердi бог
всемогутнiй...
1966 РIК
ВЕСНА. КИЇВ
Убий його, обдери з нього шкiру, обтикай усього пiр'ям, навчи спiвати.
П. Пiкассо
Весь свiт залитий кров'ю...
Чому якраз отут, на Днiпровському спуску, в цей, може, найщасливiший у
його життi день знову прийшло до нього те, чого не мiг забути нiколи:
батькова кров на плитах собору? Бачив, як падає батько, не чув його
останнiх слiв (бо, може, й не було їх, може, вмер вiн умить, як тiльки
куля вдарила в мозок), видiння батькової смертi йшло за ним невiдлучно всi
роки, бо не кожному в дванадцять рокiв припадає стати свiдком такого
зкаху.
- Куди тепер? - спитала Тая, спитала для годиться, бо iввикла за цi два
днi без кiнця ставити йому те саме запитання, розкошуючи роллю жiнки, яка
не повинна вибирати, рку ведуть кудись, яку змушують, якiй велять, яку
приборкують.
- Менi потрiбна тверда рука, - сказала вона Борисовi, коли вони
зустрiлися вдруге пiсля тої божевiльної нiчної зустрiтi, - в менi
прокидаються iнодi якiсь елементи атавiзму, i я мрiю про рабство. Бодай на
один день. Бути пригнобленою. По-справжньому вiдчути чоловiчу владу. Але
де її знайдеш? Свiт повний безхарактерних чоловiкiв. Iнодi в дрiбницях
вони й обмежують жiнок, але не бiльше. Само життя обмежує людей так або
iнакше, але щоб хтось випручувався з щоденних 'законiв буття, ставав над
усiм, таких мало. Куди пiдемо? Командуйте.
Вiн не любив командувати. Ненавидiв безхарактернiсть, плазування, але й
тої твердостi, яка спричиняється до трагедiй, не приймав.
Весь свiт залитий кров'ю...
Вiйни, вiйни, вiйни. Гинуть люди, гинуть мiста, навiть камiнь
розпорошується, безслiдно зникають витвори людського генiя, що їм судилося
безсмертя. А його батько, професор Гордiй Отава, який усе своє життя
вiддав вивченню й розкриттю таємницi спорудження Софiйського собору,
вбитий був у тому самому гсоборi, загинув самотнiм, нiкому не вiдомим
бiйцем, нiде не записаним, не занесеним нi в якi партизанськi органiзацiї,
бо дiяв вiдкрито, смiливо, може, наївно, та iнакше не мiг, не вмiв, Отакий
уже мав характер.
I коли малий Борис побачив, як падає батько з залитим кров'ю лицем на
плити собору i середньовiчний морок оповиває його самотню постать,
видалося тодi хлопцевi, що валиться весь свiт: мiста, гори, кам'янi
собори, давезнi пущi падають Просто на нього, давлять йому на груди, i вiн
теж умирає разом з батьком, але не може вмерти так швидко й легко, як
професор Гордiй Отава, тодi пробує вiдпихати вiд себе слабими руками
своїми мiста, гори, давезнi пущi, кам'янi собори, але камiнь важкий i
холодний, мов лихо, мов нещастя, мов сама смерть.
- То куди ж пiдемо? - знов спитала його Тая.
Звичайно ж, вiн хотiв пройти з нею по Хрещатику. I по Во-лодимирськiй.
I коло унiверситету. I коло свого дому. Заходити до нього Тая не хотiла нi
за яку цiну.
- Це однаково, що ви б пiшли до мене в номер готелю.
- Я мiг би зайти й у номер, - сказав Борис.
- Це якби ми не цiлувалися.
- Тодi перед готелем треба поставити вивiску: "Поцiлованим вхiд суворо
заборонений", - засмiявся Борис.
- Гаразд, а куди ж ми пiдемо? - не вiдставала вона.
- Як на мою думку, то ми весь час ходимо.
- Тому я й не вiдстаю вiд вас, цiкавлячись, куди ж ми йдемо?
- А нiкуди, - безжурно сказав вiн, бо хотiв будь-що побути безжурним у
цей день, який чомусь затьмарився спогадами давно пережитої трагедiї. Якби
вона поцiкавилася, про що вiн думає, може б, стало легше, але Тая не
питала нi про вiщо, в неї сьогоднi було тiльки одне: "Куди пiдемо?"
Десь вони обiдали. Навiть не в ресторанi, а в самопослузi, кожен брав
алюмiнiєвий пiднос, вибирав собi якийсь там язик, салат, склянку кави.
- А знаєте, як називався язик за князiв? - спитав Борис.
- Оцей, що ми їмо?
- Ну, так.
- Просто не можу собi уявити.
- Лизень. Ще й досi в нас кажуть: "Щоб тебе лизень злизав".
- Ви професор, вам треба все це знати, - засмiялася Тая, i очi в неї
були щасливi й виiскрювалися ще бiльше, нiж завжди.
Потiм пiшли до кiнотеатру. Вибирали навмисне найбанальнiшi заняття.
Тинятися по вулицях, перечитуючи вивiски, розглядати вiтрини, штовхатися в
самопослузi, сидiти в затемненому залi перед мигтючим екраном, на якому
бородатi юнаки ходили туди й сюди, високо пiднiмаючи ноги, взутi в великi
грубi черевики, бо тiльки в справжнiх чоловiкiв великi ноги, якими вони
твердо стоять на землi, маленька ж нiжка в чоловiка - то вже зжiяочення,
то виродження, то занепад, i юнаки час вiд часу високо пiднiмають свої
черевики так, щоб глядач мiг якийсь час розглядати всю пiдошву; пiдошва,
процвяхована, товста, чорна, величезна, пхалася з екрана межи очi тим, що
сидiли в залi, вона заповнювала весь екран, враження було таке, мовби
товчуться в тебе по головi. Борис сказав Таї:
- Ось вам! Ви хотiли вiдчути себе бодай на мить рабою. Колись пiдданi
падали ниць перед владиками i ставили собi на голову ногу свого
повелителя. Католики цiлують пантофлю папi. Але все це не вимагало нiяких
витрат, окрiм морального приниження. Ми пiшли далi. Щоб потопталися по нас
цi бородатi дiтки своїми грубими черевиками, треба придбати квиток за
сорок копiйок.
- Не намагайтеся зiпсувати менi настрiй, - засмiялася Тая, - нiчого не
вийде. Мене цiкавить сьогоднi лиш одне.
- Куди ми пiдемо, так?
- Саме так. Куди ми пiдемо?
Вiд Днiпровського спуску вiдходить убiк вузька стежка. Вона вганяється
в зелену гущавину, веде мовби на саме дно яру, ад яким височiє Лавра, але
коли пiдеш по нiй, помiтиш, що вона полого пiдiймається на схил, потiм
непомiтно розширює-ься, творить невеличку галявину, посеред якої стоїть
кринич-а. Здається, викопав її дев'ятсот з чимось лiт тому перший
печерський iнок Антонiй, а може, ще й до нього була вона тут, ипадково
вiдкрита кимось, а вже ченцi тiльки створили їй сладу, проголосивши, що
вода в криницi має цiлющi властивостi. (правдi, вже за наших часiв було
встановлено, що вода мiгить у собi срiбло, що має вона властивостi
лiкувальнi, але це не була заслуга ченцiв, нi тим бiльше їхнього бога,
привезеного князем Володимиром iз Вiзантiї, - просто така вже багата
рпоконвiку була київська земля, що й вода в нiй текла срiбна. В першi
повоєннi роки, в бiднi, холоднi й голоднi роки, студентам дуже припала до
смаку iсторiя з срiбною водою, криничка тодi користалася неабиякою
популярнiстю, як... мiсце для побачень. Борис Отава теж якось вмовився з
однiєю дiвчиною про побачення коло криницi з срiбною водою; студентка була
з iншого факультету, вивчала точнi науки, познайомилися они випадково в
якомусь науковому товариствi, де стояли в списку доповiдачiв поряд, але
дiвчина стояла першою, а ще не була готова, тому розшукувала Бориса, щоб
попросити помiняти черговiстю; вiн, ясна рiч, охоче пристав на її
пропозицiю. Студентка була маленька, з мальованим херувимським личком, она
була вдячна Борисовi, пiсля конференцiї пiдiйшла, щоб вказати кiлька слiв;
якось вийшло так, що вiн запропонував провести її додому, бо вже було
пiзно, а їй треба було добираться на Шулявку; коли прощалися, вона
лiдстрибнула й чмокнула його в щоку, так, цiлком по-дружньому, але вiн
потiм йшов додому, прикладав долоню до тої щоки, яка чомусь мовби алала
весь час, думав, чи слiд надавати тому поцiлунковi либшого значення, чи
забути. Вiн звик до всього ставитися надто серйозно, товаришi по
факультету часто смiялися з його за це, та вже такий вiн народився, а
може, вiрнiше б сказати, таким його створило саме життя, бо хоч жодного
студента тодi не було безтурботного, не зачепленого вiйною, але в вього з
вiйною були особливi обрахунки, i спадок вiд неї отримав вiн занадто
тяжкий, щоб бути легковажним; тому пiсля довгих роздумувань i вагань Борис
вже ж дiйшов до висновку, По не має права знехтувати, може, навiть i
випадковим поцi-унком херувнмистої покорительки точних наук, бо дiвчата
нiколи не розкидаються своїми поцiлунками безпричинно. Другого ж дня
знайшов свою знайому i, мнучись, червонiючи й затинаючись, спитав, чи не
згодилася б вона провести вiльний вихiдний день серед зеленi. Дiвчина,
мабуть, тiльки й ждала того, - вiдразу ж захоплено вигукнула, що мрiє
побути бодай годину десь на зеленостях, тодi вiн, зовсiм уже безглуздо,
бовкнув, що ждатиме її коло лаврської криницi з срiбною водою, що теж було
прийнято з не меншим захопленням, i молодий Отава мав нагоду переконатися,
що й прихильникам точних наук не чуже замилування легендами. Щоправда,
точнi науки спричинилися до невеличкої незручностi для Бориса, бо вiн на
кiлька хвилин запiзнився до мiсця побачення, дiвчина ж прийшла туди
хвилина в хвилину. Але взаємини їхнi ще не були в тiй стадiї, коли за
найменшу провину сиплються докори. Борис вiдбувся додатковою порцiєю
почервонiння за свою неакуратнiсть, дiвчинi ж це дало роль лiдера, в якiй
вона почувалася вiльно й прекрасно. Вони обiйшли криницю, дiстали з неї
води, попили, пiдождали, чи не стане дiяти чудодiйне срiбло, але срiбло,
здається, не дiяло, а може, просто вiдбулося це непомiтно; Борис охоче
промiняв би там усе срiбло свiту на якусь порцiю залiза, точнiше, сталi,
до того ж найтвердiшого сорту, бо йому будь-що потрiбна була твердiсть,
вiн знав цiлком точно, хоч i не проходили цього нi в школi, нi в
унiверситетi, що вже раз ти запросив дiвчину на побачення, та ще дiвчину,
яка тебе один раз поцiлувала, то повинен теж її тепер поцiлувати не
вiдкладаючи, ще до закiнчення вашого побачення, поцiлувати чи по-братськи,
чи по-дружньому, чи як там завгодно, але неодмiнно доконати цього великого
й важливого акту, а для цього потрiбна рiшучiсть, потрiбна твердiсть майже
сталева або й ще бiльша, коли йдеться про такого недосвiдченого й далекого
вiд звичайних проявiв життя Бориса Отави. Добре було дiвчинi, коли вона
цiлувала його тодi ввечерi, цiлувала стихiйно, спонтанно, не думаючи,
мабуть, пiдкоряючись якомусь миттєвому iмпульсовi, а йому тепер належало
здiйснити поцiлунок заздалегiдь обдуманий, поцiлунок, так би мовити,
запланований, iдеологiчно пiдготовлений, i ось, поки Борис терся та
м'явся, поки вiн шукав там десь, куди боявся поглянути, руку маленької
студентки, поки вяцiлювався, з якого боку зручнiше нахилитися над її
херуви-мистим личком i в яку щоку чмокнути так собi злегка, i, нарештi,
вибрав i став нахилятися, але робив те, мабуть, занадто повiльно, так
повiльно, що минуло хтозна й скiльки часу, з кущiв коло кринички з'явилася
величезна, вся в чорному бабера з сучкуватим цiпурою в руках, заклякла
спершу, побачивши парочку, потiм замахнулася цiпком i закричала басом:
- А, безбожники, безстидники, поганцi окаяннi! Знайшли собi мiсце коло
святої води, негодники!
Дiвчина вивернулася з-пiд Борисової руки, вiйнула перед ним свiтлим
своїм волоссям, прудко перескочила галявку i зникла в гущавинi. Борис
хотiв ще захистити свою подругу перед баберою, але передумав, кинувся й
собi за дiвчиною, та вже необхiдний час було втрачено безповоротно,
дiвчину вiн не наздогнав, вона зникла невiдомо куди ,- очевидно, треба
було б її шукати, але вiн пройшовся по стежцi туди й сюди, потiм вибрався
на Днiпровський спуск i так повернувся до мiста сам....
Студентка потiм уникала його. Та вiн i радий був, що уникає.
Тепер, через багато рокiв, згадав про криничку, намiрився повести туди
Таю. Чи хотiв, щоб i з нею повторилася така сама iсторiя, як з студенткою,
що вивчала точнi науки?
Все повторилося. Тая втекла вiд Бориса попри всi його спроби затримати
її, вискочила на Днiпровський спуск, стала на роздорiжжi, не поправивши нi
зачiски, нi одягу, стояла, дивилася на Днiпро в ранковiй iмлi. Було вже
свiтло, повз них угору й униз пролiтали машини, машин ставало дедалi
бiльше, Борис хотiв був умовити Таю пiти звiдси, вiдiйти бодай трохи вбiк,
щоб не розглядали їх усi тi, хто їде в машинах, бо зранку люди особливо
цiкавi, але вона мовчки махнула рукою, вiдтручуючи його, вже не питала
тепер: "Куди пiдемо?", ховала вiд нього очi, а може, просто собi дивилася
на Днiпро, взагалi забувши про iснування Борисове, не дбаючи про те, є
коло неї хто-небудь чи немає.
Нiч була довга й коротка водночас. Здається, вiн розповiв Таї все про
батька. Уривками. Вибирав найсуттєвiше, тобто найстрашнiше. Виходило якось
само собою. Тодi вона перепиняла його, цiлувала.
Весь свiт залитий кров'ю...
Батько вiдважно став на змагання з Шнурре, з усiма фашистами, якi були
в Києвi. Нерiвна боротьба. Без жодного шансу на перемогу з боку професора
Отави. I однаково вiн не вiдступив. Єдиний спiльник, що його тодi мав, був
час. Ждати, ждати, тягти днi, тижнi, протривати, утриматися, поки
станеться те, що почалося пiд Москвою. Вiн щодня ходив до Софiї. Слiдом за
ним притупцьовували його "помiчники". Кiлька разiв ще хотiли пристосувати
щось у соборi, щоб грiтися. Професор заявив, що радше згодиться бути
розп'ятим посеред собору, анiж дозволить таке кощунство.
- За дев'ять столiть у Софiї не горiв нiякий вогонь, окрiм свiчок, -
сказав вiн штурмбанфюреровi Шнурре. - Тiльки завдяки цьому збереглися тут
фрески й мозаїки. Чому ж. вашi солдати будь-що намагаються тягти сюди якщо
не дрова для вогнища, то бодай якусь жаровню, вкрадену ними не знаю вже й
де.
- Я скажу їм, - пообiцяв Шнурре. Мiж ними тепер встановилися взаємини
чисто офiцiальнi. Вiзити припинилися. На будинку з'явився напис:
"Реквiзовано для нiмецької армiї. Вхiд заборонено. За порушення -
розстрiл-". Професора, Бориса i навiть бабу Галю щоразу затримували
охоронцi й вимагали перепустку. То були жахливi днi. Жилiї в цiлковитiй
iзоляцiї. Однаково що у в'язницi. Професор Отава помiчав, що за ним
стежать чиїсь невидимi очi навiть тодi, коли вiн уранцi йде до собору i
ввечерi повертається додому.
Зате в Софiї вiдчував себе господарем. Поставив собi - тягнути час.
Щось там вимiрював, оглядав, звелiв солдатам вибудувати риштовання в
придiлi святого Георгiя, потiм передумав, наказав розiбрати й перенести в
iншу частину собору. Солдатам .подобався неквапливий професор. Вважалося,
що вони на службi, на Схiдному фронтi, беруть участь у зимовiй кампанiї,
за яку належиться спецiальна стрiчка, встановлена самим фюрером, водночас
могли собi сидiти за цими товстими стiнами, нiчого не робити, нiчим не
рискуючи, не лякаючись навiть тих пiдпiльникiв i партизанiв, про яких так
багато мовиться в Києвi. Вони теж не квапилися. Та й куди? Однаково
Радянський Союз буде знищено. Питання часу. Фюрер сказав - так воно и
буде. Цей бiльшовицький професор щось там винюхує пiд непроглядними
напластуваннями столiть на стiнах собору. Шукає шедеврiв у подарунок
доблесним воякам фюрера? Що ж, хай собi шукає. От тiльки клятпй холод. Як
могли цi дикi руськi молитися дев'ятсот рокiв своєму боговi у такiй
холоднечi? Щоправда, вони закутувалися в свої знаменитi хутра. А
солдатська шинель - це не те. Солдати витанцьовували й витупцьовували в
холодi, пробували спiвати свою "Warum die Mädchen", пробували
розважатися губними гармонiями, але мерзли навiть губи, а тут ще появлявся
штурмбанфюрер Шнурре з своїм байдужим єфрейтором Оссендорфером, гримав на
солдатiв за те, що нiчого не роблять, вимовляв професоровi, встановлював
тому якiсь там останнi строки. Професор мовчки слухав, дивився на
штурмбанфюрера такими очима, що той, покрутившись-повертiвшись по собору,
зникав, а професор пiсля того вiзиту так само неквапливо ходив собi й далi
та розглядав фрески i, видно, щось собi думав, солдати з реставрацiйної
команди вважали всi себе iнтелiгентами, але iнтелiгентами того рiвня, коли
людина визнає це право тiльки за собою, вiдмовляючи в належностi до
вибраних усiм iншим, отож для них цей загадковий, мовчазний чоловiк хоч i
називався професором, не був нiяким iнтелiгентом, бо жив у цьому холодному
заснiженому свiтi, а вони прибули сюди просто з Європи Дев'ятої симфонiї i
якщо й спiвають "Варум дi медхен лiбен дi зольдатен", то тiльки для того,
щоб зiгрiтися, але й у цiй бадьорiй солдатськiй пiсенцi виказують вони
свою вищiсть над свiтом, який вони покликанi пiдкорити й виправити
по-своєму, бо навiть у Дев'яту симфонiю Вагнер внiс виправлення, здвоївши
звук сурм, що надало зовсiм несподiваного звучання музицi Бетховена.
Щоправда, був ще Шiллер:
Allen Menschen werden Brüder,
Wo den Sanfter Flügen weilt.
Але є тексти для запам'ятовування, а є - для забування. Братерство може
бути мiж солдатами, але не для руських! Цей народ вiд природи не володiє
творчими здiбностями i повинен пiдкорятися наказам iнших, його буде
перетворено iiа iнертну масу селян i наймитiв, позбавлену iнтелiгенцiї,
керiвництва, нацiонального престижу. I цей професор, який з поважнiш
виглядом ходить по схожому на холодильну камеру собору, не що iнше, як
смiшний залишок минулого.
Згодом солдати вiдчули щось мовби симпатiю до цього дивакуватого,
приреченого на знищення, цього, власне, археологiчного, або радше,
геологiчного професора, який належав до епох вiддалених, пущених у
непам'ять, бо кожен день вiйни вiдкидав цю країну на тисячi рокiв назад -
така це була велика, могутня, славетна вiйна. Симпатiя виникла ось з якої
речi. Штурмбанфюрер Шнурре гримав на професора Отаву i заявив при всiх, що
коли той не приступить завтра, буквально завтра до реставрацiйних робiт,
то буде безжально i негайно знищений як саботажник i бiльшовицький агент.
Тодi професор Отава, який, мабуть, не хотiв бути знищеним, принаймнi не
так швидко б волiв умерти, сказав, що йому потрiбне освiтлення, без якого
вiн не може бодай приблизно визначити мiсця ймовiрних пошукiв того, на
чому залежить штурмбанфюреровi Шнурре; штурмбанфюрер коротко вилаявся, але
нiчого не вiдповiв професоровi, а другого дня до собору завезено було
освiтлювальну апаратуру, яку звичайно вживають при кiнозйомках. На вулицi
стояв дiзель, а в соборi ясно горiли юпiтери, собор заграв такими дивними
барвами, що реставратори отетерiли вiд цього слов'янського дива; барви
гучали, мов могутнi велетенськi дзвони, це не поступалося й Дев'ятiй
симфонiї, навiть отим здвоєним вагнсрiвським сурмам не поступалося, а ще
коли взяти до уваги той факт, що солдати могли тепер досхочу грiтися коло
розпечених юпiтерiв, то казус радянського професора належало пiддати
переглядовi; солдати б охоче записалися в спiльники цього незбагненного
чоловiка, хоч якщо подумати, то й їхнiй штурмбанфюрер Шнурре теж чогось
вартий, якщо в Нiмеччинi вже знав про цей собор i, видно, рвався до нього
не менше, нiж генерали до всiх отих важливих комунiкацiйних схрещень i
стратегiчних пунктiв.
А тим часом прийшла звiстка про Харкiв. Вже була весна, але ще не
вiдступалися морози i зав'юги телесувалися над Україною, i ось у найбiльшу
завiю з тих дивовижних травневих снiгiв зродилися пiд Харковом радянськi
армiї i мовби навiть наволодiли цим величезним мiстом, найбiльшим пiсля
Києва на Українi i на всiй окупованiй територiї. Отодi в професора Отави
з'явилася вже й зовсiм тверда надiя, що врятує вiн собор, хоч сам, може, й
не врятується, тобто напевне не зможе врятуватися, але хiба ж щось там
важить його життя поряд з Софiєю!
Ще трохи, ще! Так здавалося Гордiєвi Отавi, однак незабаром прийшла
трагiчна звiстка, що Харкiв знов у фашистських руках, а це ж iшла вже
весна сорок другого року, вiйна тривала довго, мало не рiк, весна була
безрадiсна, холодна, жахлива весна. Професор Отава вiдчував, що ось-ось з
ним буде докiнчено, але не вiдступався вiд свого впертого, безнадiйно
смiливого плану порятувати Софiю, далi вiв мовчазне змагання з Шнурре,
ставив i руйнував на другий день риштовання, кiлька разiв починав навiть
роботи, але припиняв, посилаючись на те, що шукають не там, де слiд, що
нiчого не виходить, що реставратори працюють не досить обережно й не так
квалiфiковано, як належало б у соборi, який залiчується до найцiннiших
мистецьких пам'ятникiв цивiлiзованого свiту. Тодi з'явився в професоровiй
квартирi Бузина. Той самий Бузина, що до вiйни. З тою самою статурою,
навiть шанобливостi в нього не поменшало до професора, а в мовi з'явилося
й геть смiшне: кожне довге слово Бузина роздiляв навпiл, вставляючи помiж
тих двох частин пробачення. Виходило таке: "Плат-даруйте!-форма",
"Натура-даруйте!-лiзм", "Популя-даруйте!-ризацiя".
- Ви звiдки? - спитав його професор Отава не те що здивовано, а просто
для годиться.
- Даруйте, але з Харкова, - сказав Бузина, вмощуючись.
- Але ж ви... евакуювалися, здається? - професоровi важко було
вимовляти це слово. Рятiвне, прекрасне тепер слово "евакуацiя". Виїхав би
вiн - i нiчого б не було. Головне - Борис. Але ж собор, Софiя!.. Її не
евакуюєш! I Києва не евакуюєш. Заводи? Що ж, заводи щасливiшi за мiста,
навiть за окремих людей щасливiшi, бо заводи потрiбнi багатьом, а
поодинока людина може бути й нiкому не потрiбною. Мiста ж люде кидають
часто. Столицi засипанi пiском. Нiневiя, Персеполiс, Вавiлон... Але Бузина
й столицi - речi несумiснi.
- Роз-даруйте!-бомбилi! - сказав Бузина.
- А iнститутськi сейфи? - з жахом спитав Отава, бо знав, що там -
найцiннiше: старовиннi пергамени, раритети, i той шматок пергамену, що вiн
двадцять рокiв тому дiстав з засмоленого глека, - теж там, у iнститутських
сейфах.
- Роз-даруйтеi-бомбленi, - безжурно промовив Бузина.
- Тобто як? Сейфи - розбомбленi? Але ж це - неможливо!
- Даруйте, професоре, але тепер усе можливе, - потягнувся смачно
Бузина. - От i ви спiв-даруйте!-робiтничаєте з нiмцями. Хiба це можливо?
Але факт!
- Я не спiвробiтничаю, - твердо сказав Отава. --Я не зрадник. Я...
- Не бiйтеся мене, - милостиво дозволив йому Бузина, - я чоловiк свiй.
Все знаю. I цiлком подiляю вашi погляди, В Харковi я працював у газетi
"Нова Україна". Друкувався пiд псев-даруйтеї-донiмом. Вгадайте - яким?
Нiколи не вгадаєте! Паливода! Той самий професор Паливода. Пам'ятаєте,
його знищили, а я вос-даруйте!-кресив! Але ж платили!.. Чотириста
карбованцiв на мiсяць, а кiлограм хлiба на ринку-сто п'ятдесят. Пайок
хлiба - двiстi грам. Хiба то хлiб? Сльози! I це - на Українi!
В Бузини, окрiм пробачливостi, в мовi з'явилася ще незвична для нього
енергiйнiсть. Дивовижне поєднання: енергiйнiсть вислову з боягузливiстю
думок.
- Але ж, здається, - зневажливо мовив Отава, - ви тодi на вимогу отих
зневажуваних тепер вами "бiльшовикiв" згодилися привласнити працю
професора Паливоди, поставивши своє iм'я пiд його статтею.
- Тiльки тому, що в тiй статтi були анти-даруйте!-радянськi думки.
Професор Паливода прославляв старовиннi фрески и мозаїки,
проти-даруйтеi-ставляючи епоху князiвську епосi боль-даруйтеi-шевицькiй,
яка нiчого подiбного не створила. Я ж був настроєний
анти-даруйтеi-радянськи вже тодi, але з певних мiркувань...
- Що ж до мене, - пiдiйшов до нього Отава, - то я з мiркувань, яких не
стану розкривати перед такого жалюгiдною душею, як ви, вигнав вас iз свого
помешкання тодi, роблю це й нинi. Геть!
Вiн показав рукою на дверi, але Бузина й не ворухнувся. Розсiвся ще
вигiднiше, посмiхався безжурно й нахабно, надув щоки, зробив "паф! паф!".
- Все вiдомо, - сказав, фамiльярно .пiдморгуючи професоровi -
Аб-даруйте!-солютно все! Вас не вилiкувала навiть вiйна, професоре Отава.
Але! - Бузина пiднiс палець. - Час роман-даруйте!-тики минув. Не романтики
й фантазiй вимагає тепер наш народ, а впертої напру-даруйте!-женої працi.
Всi не-даруй-теї-обхiднi умови для цiєї працi створюють нам нашi нiмецькi
друзi й керiвники.
- Геть! - вигукнув Отава.
Бузина пiдвiвся. Скинув з себе прибраний блазенський наряд, сказав
твердо, без жодних словесних вихилясiв:
- Нiмцi не знають, хто ви, професоре Отава. Няньчаться з вами занадто
довго. Випадково я довiдався про ваше саботажництво в Софiї. Од такого
большевицького прислужника iншого не доводилося й ждати. Ви думаєте, я
забув про Михайлiвський монастир? Скiльки вам заплатили тодi большевики?
Завтра я продам нiмцям це повiдомлення ще дорожче! I сам покерую роботами
в соборi!
Вiн пiшов до виходу, а Отава навiть не вигнав його далi, не i; зачиняв
за ним дверей, зробив це Борис i радо б запустив у . дебелу спину йому
чимсь важким, якби мав пiд рукою. Коли i прибiг до батька, батько плакав.
- Ти повинен зневажати мене, Борисе, - сказав вiн синовi.
- Не треба, батьку, - пригорнувся до нього син, - я тебе розумiю, не
треба...
- Нi, ти нiчого не знаєш. Я тiльки вдавав з себе завжди твердого й
послiдовного, а насправдi ж був безхарактерним i боягузливим створiнням.
Моє життя - це суцiльна помилка, нiкому не потрiбне, згаяне марно...
- Батьку! - злякано вигукнув Борис. - Що ти ото на себе...
- Ти нiчого не знаєш, - знов повторив професор, - але повинен знати...
Твiй батько... Це було, коли ти ще був зовсiм малий... Оголошено тодi
конкурс на проектування нового центру Києва. Подано на конкурс кiлька
проектiв. Однi пропонували створити новий центр на Звiринцi, щоб з
Наводницького мосту вiдразу в'їздити до нових, соцiалiстичних дiльниць, а
цю частину мiста лишити як архiтектурний спогад про минувшину. Друга група
авторiв пропонувала перепланувати площу в кiнцi Хрещатика перед
фiлармонiєю i винести новий центр на днiпровськi береги, просто в парки.
Третi наполягали на тому, щоб поруйнувати все, що лишилося вiд
князiвських, експлуататорських епох, i на мiсцi древнiх городiв Володимира
i Ярослава створити пам'ятки нової епохи. Починати треба було вiд
Михайлiвського монастиря, бо вiн займав вихiд на днiпровську кручу, звiдки
мав ..розпочинатися монументальний ансамбль. Спалахнула суперечка навколо
Михайлiвського монастиря, знайшлися вiдважнi й розумнi люди, якi захищали
монастир, надто ж його собор, де були безцiннi мозаїки й фрески, але сила
була не на боцi тих людей... В суперечку втягнуто й мене. Спершу я займав
позицiю помiрковану, але потiм на мене натиснули, дали менi до зрозумiння,
що йдеться не тiльки про створення нового центру Києва, а й про створення,
може, цiлої школи нових мистецтвознавцiв, серед яких, здається, бажано б
мати також iм'я Гордiя Отави. Потрiбен був мiй пiдпис пiд листом, у якому
заперечувалися доводи професора Макаренка про докончену необхiднiсть
зберегти Михайлiвський монастир. Я не пiдписав листа в категоричнiй формi,
я додав до нього, що слiд неодмiнно зняти в соборi найцiннiшi мозаїки i
фрески. Але хiба це змiнило справу? Потiм, пiдписавши, я зрозумiв, яку
тiльки помилку вчинив. Коли прийшов на лекцiю до своїх студентiв, то не
став їм у той день нiчого читати, сказав тiльки:
"Сьогоднi я зробив помилку в своєму життi, на жаль, найстрашнiшу i
невiдворотну". I не стримався - заплакав перед усiма. Так нiби чогось
вартi сльози чоловiка, який поруйнував собор! Сльози мають вартiсть лише
тодi, коли зрошують будування... Потiм я помилився вдруге, приставши на
пропозицiю Шнурре...
- Ти рятуєш Софiюi - вигукнув Борис.
- Я нiчого не врятую. Я нiколи не доведу, що не став зрадником, не
пiшов у полигачi до окупантiв.
- Ти робиш патрiотичну справу, - так само впевнено промовив хлопець.
- Вони знищать i собор, i мене, i тебе. Цей Бузина... Ти повинен
негайно втiкати з Києва, Борисе...
Тодi стрiляли в кожного, хто вибирався з мiста не по шосе, але Борис
зумiв почепитися на вантажну машину, яка їхала через мiст, завезла,
щоправда, вона його не на чернiгiвську, а на харкiвську дорогу, але то вже
були дрiбницi. Два днi витратив вiн на те, щоб знайти куму баби Галi в
Лiтках, ще день пiшов на куминi розпитування й розохкування, Борис благав
тiтку, щоб вона допомогла йому, лякався, що вже нiчим не зарадить
батьковi, ввижалися йому страшнi сцени, нарештi вночi до куминої хати
прибилося кiлька веселих чоловiкiв. Один з них, чомусь незвично блiдий,
уважно вислухав Борисову плутану розповiдь про Софiю, про батька, про
Бузину, про Шнурре, трохи подумав, сказав:
- Софiю знаю. Возив туди перед вiйною своїх школярiв на екскурсiю. А от
з професором Отавою не знайомий. Хоч i чув. Та й вiн, мабуть, мене ж не
знає?
Чи жартував, чи всерйоз.
- Мабуть, не знає, - вирiшив бути вiдвертим Борис, бо цей чоловiк з
блiдим, знекровленим обличчям i вдумливими чорними очима викликав на
вiдвертiсть.
- Ну, дак доведеться познайомитися, - тепер уже жартiвливо пiдморгнув
чоловiк Борисовi, - ось мої хлопцi поїдуть з тобою, а ти їх проведеш...
Тiльки там не дуже щоб до нiмцiв, бо хлопцi в мене гарячi, жарнуть з
автомата - i капець!
"Хлопцi" були два дужi, червонощокi полiцаї. I не тiльки в полiцейськiй
формi, але й з справжнiсiнькими аусвайсами, якi не викликали нiяких пiдозр
на контрольних пунктах по дорозi до Києва, бо служили хлопцi, будучи
водночас партизанами, в мiсцевiй районнiй полiцiї, що давало змогу
використовувати їх там, де прямою силою партизани нiчого не могли вдiяти.
Благополучно переїхали вони своєю пiдводою мiст, добралися до центру
мiста, аж на Євбаз, там випрягли коней, пiдклали їм сiна i спокiйно
подалися до Софiї, хоч Борис ладен був летiти туди, сповнений найлихiшими
передчуттями. На територiю Софiї вирiшили ввiйти крiзь ворота дзвiницi,
потiм "полiцаї" знудьговано швендяли собi коло митрополичого дому, а
Борис, користуючись своєю перепусткою, пiшов до собору. Вартовий коло
входу знав його, байдуже пропустив досередини, Борис мало не впав,
зачепившись здерев'янiлими вiд незрозумiлого страху ногами за високий
порiг, в очi йому рiзонуло свiтлом вiд юпiтерiв, спрямованих якось навкiс
до дверей, вириваючи з пiтьми стовпи, що пiдтримували хори, а вище -
фрески, на якi Борис не став дивитися, не помiтив навiть їхнiх барв, вся
його увага скупчилася на невеличкiй групцi людей посеред собору: двоє в
цивiльному, двоє в вiйськовiй формi, ще далi були солдати-реставратори,
але вони вiдтиснутi були в боки, мов глядачi цiєї жахливої драми, що
вiдбувалася перед їхнiми очима i перед очима в Бориса, бо один з них, що в
цивiльному, був його батько, професор Гордiй Отава, а другий - Бузина, i
професор душив Бузину за горло, а той безпорадно випручувався з мiцних
Отавиних стискiв, двоє ж в унiформi - штурмбанфю-рер Шнурре i його
ординарець, а також, здається, асистент Оссендорфер, - теж готувалися до
участi в тому, що вiдбувалося коло них. Шнурре весь подався до професора i
Бузини, а Оссендорфер з чорним величезним парабелумом в руцi стрибав
довкола, щось визираючи. Це все помiтив Борис в одну мить, але здалося
йому, що триває те вiчнiсть, а потiм загримiв голос Шнурре, вiдлунився пiд
високими склепiннями, покотився по всьому собору:
- Стрiляйте ж, до всiх дияволiв!
I Оссендорфер приклав свого пiстолета мало не впритул до голови
професора Отави - i гримнуло, i побачив Борис увесь свiт у червонiй кровi,
весь свiт залитий кров'ю, смикнувся був до батька, який упав на плити, але
потiм його виштовхнуло назовнi, вiн пiдбiг до своїх хлопцiв, махнув їм
крiзь плач рукою, кудись бiг, бачив, як сiдає в машину, на шоферське
мiсце, Оссендорфер, як спокiйно виходять з собору штурмбанфюрер Шнурре i
Бузина,закричав несамовито:
- Ось вони, ось!
Хлопцi побiгли просто на штурмбанфюрера, той ще нiчого не мiг збагнути,
нiчого не зрозумiв i вартовий коло дверей собору, тiльки Бузина, видно,
вiдчув лихе, бо спробував сховатися за Шнурре, але обидва партизани
вистрелили водночас, око в обох було точне, Шнурре впав перший, коло нього
звалився Бузина. Оссендорфер тим часом встиг запустити двигун i гайнув
навтьоки. Ще раз вистрелили хлопцi - один у вартового, другий - навздогiн
машинi, але Оссендорфер все-таки втiк, тепер треба було втiкати i їм.
Борис повiв їх у глибину софiйського двору до господарчих будiвель, там
вiн знав, де можна перелiзти стiну i опинитися в тихiй вуличцi. Вони
втiкали спокiйно, видобулися з району собору ще до того, як там зчинилася
тривога, але професора Отави з ними не було. Зостався вiн у Софiї навiки.
Весь свiт залитий кров'ю...
- Ти можеш вимагати вiд людей дуже багато й суворо, - сказала Борисовi
Тая, - В тебе є на це право. Страждання завжди дають людинi права. Не
розумiю тiльки, чому ж ти тодi... у виставочному залi... чому ти
заперечуєш за художником право вибирати в життi страждання для своїх
творiв...
- Бо життя не складається всуцiль iз страждань, - сказав Борис.
- Але скiльки болю, терпiння... Хто ж це помiтить, як не художник?.. А
якщо вiн покаже - тодi народиться протест. Мистецтво - це вiчний
протест...
- Не можна вiдокремлювати мистецтво вiд людей. Iнодi не варто писати
картину чи роман або ставити фiльм лише для того, щоб показати, що кудись
там вчасно, скажiмо, не завезли будiвельних матерiалiв. По-моєму, лiпше
подзвонити по телефону й добитися, щоб тi матерiали було завезено. Я
такого мистецтва не визнаю. Його вигадали журналiсти або я там знаю хто...
Вона зненацька образилася на цi його слова.
- Здається, нам бiльше нi про вiщо говорити. Страусяча хвороба. Сховати
голову i вважати, що вже немає нi небезпек, нi загроз. Так час вiд часу в
нашiй пресi здiймається лемент з приводу того, що хтось написав про те чи
про ее "не так", що художник зобразив "не так", як треба, не з того боку,
не головне, не повнiстю тощо. При цьому абсолютно замовчується iснування
зображеного явища: чи було воно насправдi, чи нi? Як ото в Горького: чи
був хлопчик? Це обходять якось сором'язливою мовчанкою. Зате галасують: "А
в нас ще є й те, й те, автор же не помiтив!" Отже, говориться не про
створене, а про те, що хотiлося б комусь бачити створеним. А чи не лiпше,
замiсть отого галасу, подбати про усунення всього прикрого, всього, що дає
матерiал для критичного художницького ока? Адже замовчане зло не зникає
само по собi, не перестає бути злом, зате зло назване втрачає вiдразу
половину своєї сили. Як ви можете цього не розумiти?
- До чого тут я? - Борис знизав плечима. - Менi зовсiм не хотiлося
дискусiй... отут...
- Ах, отут? Гаразд! - вона швидко пiшла вiд нього, вибралася на стежку,
не поправила навiть зачiски, розкапризована й ображена, мов мала дитина.
Борис дивився їй услiд, поки й зникла мiж гiллям.
- Таю, - покликав.
Не вiдгукнулася. Тодi вiн пiшов за нею, майже гнався, та однаково не
наздогнав. Побачив уже на Днiпровському спуску, коло завороту на мiст
метро. Ранок був тiльки для найщасливiших людей, i все, здається,
складалося для найбiльшого щастя Бориса Отави, але закiнчувалося чомусь,
як завжди, в нього в усьому невдачею. Вiн пiдiйшов до Таї, став коло неї,
помовчав трохи, спитав:
- Я тебе образив?
- Нi, нi, - швидко заперечила вона.
- Але якась причина все ж була, - наполягав вiн.
- Жодної причини. Просто... - вона урвала. Незгода в питаннi про
мистецтво? Але про це можна сперечатися без кiнця. Рафаель вважав нездарою
Мiкеланджело. Лев Толстой не визнавав Шекспiра. Писарев перекреслював
Пушкiна. Попри всi суперечки й думки, справжнє мистецтво живе вiчно. Але
люди... Ось вiн носить у собi страшну iсторiю про життя й смерть свого
батька. Мовчить про себе. Тiльки про батька. Весь свiт для : нього залитий
кров'ю. Якщо його власне життя й не вдалося : досi, то цьому є високi
причини. А що вона? Чи має що розпо вiсти Борисовi? Банальна iсторiя
розманiженої жiнки, якщо це викласти словами. Нiхто не стане спiвчувати.
Надто ж вiн, з I його невтiшним горем, яке носить у серцi. А вона? Мов та
балерина у вальсi Равеля. Мiстичнi страждання, яких нiхто не розумiє.
"Суждены нам благие порывы". Молоденькою студент-кою вона закохалася в
свого майбутнього чоловiка, який проводив у їхньому iнститутi якiсь там
збори. Виступав на них, картинно вiдкидав волосся, артистично вигравав
голосом. З мiнiстерства, чи що. Згодом дiзналася: теж учився колись в
iнстатутi, подавав надiї, але художником не став, пiшов по лiнiї
керiвництва мистецтвом, як то кажуть, змiшався з тими лiкарями та
iнженерами, що з студентiв вискакують у чиновники. Та на це не зважила,
якось заiмпонувала їй його поважнiсть, захопилася його картиннiстю чисто
зовнiшньою; як виявилося а-вгодом, вiн був на десяток рокiв старший за
неї, мав перед тим дружину, але щось там розклеїлося, i на це вона не
зважила, вони побралися i спершу мовби були навiть щасливi, життя летiло
повз неї з шаленою швидкiстю, вона спробувала щось там ухопити,
сподiвалася, що чоловiк їй стане в помiч, але вiн зайнятий був своїм, у
нього була досить банальна захопленiсть, притаманна багатьом чоловiкам
двадцятого столiт-тя: вiн любив збори, засiдання, нiчого бiльше не знав, i
не вмiв, i не уявляв, що хтось там може ламати голову над тим, як провести
пензлем по полотнi лiнiю чи мазок, бо хiба ж вiд цього змiниться свiт, а
от вiд засiдання, вiд правильно поставленого й вирiшеного питання - то вже
iнша рiч. Входив у старiсть, повинен був помудрiшати, здається, але й далi
любив засiдання i, якщо їх не було, сам брався органiзовувати, завдяки
чому завжди десь бiгав, метушився, сидiв у накурених до сивого чаду
кiмнатах i приходив додому з чужим димом у кишенях, у волоссi, в кожнiй
складцi одягу, в щонайменшому рубцевi. Чужии дим набридав їй ще бiльше,
нiж пристрасть чоловiкова до засiдань. Але збагнула це згодом. Спершу
намагалася щось ухопити в летючостi часу, потiм стала рватися вiд чоловiка
цiлком неусвiдомлено, стихiйно й уперто, а вiн не мав нi часу, нi
характеру, щоб її коло себе утримати. Та, зрештою, вона й верталася до
нього знову, як рiчка вертається в старе русло, пометавшись по руслах
нових, та так i не знайшовши жодного лiпшого й зручнiшого. Розпачливо,
по-жiночому, плакала, нiкому не показуючи тих слiз. Ах, як хотiла б вона,
щоб надяг їй хтось залiзний обруч послуху, вирвав її з непевностi, змусив
до чогось! Жiнка, якiй хочеться рабства! Ненормальнiсть! Але дедалi бiльше
переконувалася, що нiкому немає до неї дiла, то й кожного свої тривоги,
свої болi, свої клопоти, кожного життя заганяє в якесь коло необхiдностей
i обов'язкiв, з яких годi випручатися, а якщо хто й спромiгся б це
зробити, то не для неї, а для чогось вищого, надзвичайного.
В один з таких своїх нападiв ностальгiї за справжнiм чоловiком, що мiг
би повести її по життю, примусити щось зробити цiкаве й корисне, зустрiла
цiлком випадково в санаторiї Бориса Отаву.
Ненавидiла санаторнi зустрiчi й знайомства. Навколо неї завжди товклося
безлiч чоловiкiв, яких вона чимось приваблювала, сама не знала чим. Всiх
вона ненавидiла. Якщо й вибирала коли-небудь когось, то вибирала зовсiм
несподiвано й неочiкувано для них. Бо нiхто з них не вмiв побачити те, що
вiдкривалося їй. Вiдкрилося i в Отавi. Не сказала з ним жодного слова, а
вже розумiла, що чоловiк то - незвичайний. Мiг бути однаково ким:
космонавтом, академiком, чабаном iз Херсонщини, лiсорубом з Вологди,
миловаром i перукарем. Це не грало нiякої ролi. Але вiн утiк. Ганебно й
смiшно втiк вiд неї. Вона теж спробувала втiкати вiд нього. Не кинулася
слiдом за ним, не поїхала до Києва чи хоч будь-куди на Україну. Навiть до
Москви не стала повертатися. Написала чоловiковi коротку листiвку i
подалася "через усю карту", аж на Курiльськi острови. Перед тим була вже
кiлька разiв у Сибiру, на Камчатцi, верхи проїхала Монгольськi степи, з
альпiнiстами штурмувала Ешбу - однаково не помагало. Тепер пливла на
Шикотан. Острiв посеред розтелесованого протягом цiлого року океану. Жодне
судно не може пристати до берега. Тодi роблять плашкоут. Що це таке?
Звичайний дерев'яний плiт, який спускають з судна, потiм навантажують на
нього те, що треба переправити на берег, i кiлька божевiльних таких, як
вона, пускаються на волю хвиль, i їх несе до скель i трахкає об камiння, а
вже там як поведеться - хто вцiлiє, а хто й... Однак їй пощастило, хвиля
була не дуже велика, обiйшлися без плашкоута, суденце вистрибувало коло
причалу, щоправда, трапа поставити не вдалося, вивантажували все, в тому
числi й людей, з допомогою лебiдок, вона теж вiдбула цю подорож у ящиковi,
зачепленому лебiдкою, враження було досить нещоденне, однак для мистецтва
не являло собою, здається, цiнностi. Картини не напишеш. Та й розповiсти
кому-небудь... Навряд чи справить враження... Але там їй вiдкрилася
нарештi одна рiч. Вона зрозумiла, що їй заважало весь час, вiд чого вона
втiкала. Втiкала вiд благополуччя. Не створена була для цього. Не любила
влаштованостi, спокою, затишку. Знову ж таки сказати про це неможливо.
Буде надто пишно й неправдиво.
- Знаєте що? - нарештi порушила мовчання Тая i глянула на Отаву своїми
рiзнобарвними лиховiсними очима. - Менi чомусь здалося, що ви, попри всю
трагiчнiсть, яку посiпє в собi... не :;наю, як точнiше висловитися...
- Кажiть прямо, - пiдбадьорив її Борис, не догадуючись, про що вона
поведе мову.
- При всьому тому ви, - вона знов замовкла, пiдшукуючи належнi слова, -
все ж таки ви не з тих людей, якi б могли вiдмовитися вiд якогось свого...
ну, я б сказала, благополуччя заради...
- Благополуччя? - здивувався Отава. - Яке ж благополуччя?
- Ну, скажiмо... ваш Київ, ваша робота, ваше професорство, ваша Софiя,
в яку ви мене так i не повели чомусь, а чому саме - я тепер лиш
здогадалася: вам боляче туди йти з жiнкою, що, може, трохи сподобалася
вам, як чоловiковi, але не як професоровi Отавi, синовi професора Гордiя
Отави...
- Якась нiсенiтниця, - пробурмотiв Борис. - Таю, ви несправедливi щодо
мене.
- Слухайте, слухайте, майте вiдваги бодай стiльки, щоб вислухати, що
вам скаже жiнка... От ми з вами стоїмо тут без свiдкiв, нiхто нiчого не
знає про нашi з вами стосунки, не про це мова... Отже, ви можете говорити
прямо й щиро. Скажiть: ви могли б кинути все це заради... ну, в даному
випадку - заради мене? При умовi, звичайно, що я саме та жiнка, яка вам
може I подобатись, яку ви шукали все жнття, i, нарештi, знайшли. Хай ', це
була б не я, хай iнша жiнка. Але чи могли б ви?
- Чи мiг би?
- Так, так, i не думайте довго, вiдповiдайте вiдразу, бо тiльки
вiдповiдь без вагань можна вважати щирою, йдеться про людськi взаємини,
тут не торгуються, не розраховують з холодним серцем. Кажiть: так чи нi?
- Мабуть, нi, - сказав твердо Борис, - бо це просто безглуздо.
- Правильно. Я так i знала. Мотивування не потрiбнi. Не треба
посилатися на ваш обов'язок перед пам'яттю батька, перед наукою, перед
рiдним мiстом. Все це правильно. Я тiльки хотiла знати.
- Але ж це нагадує дослiд, який проводять на собаках абощо, - образився
Борис.
- Треба знати, з ким ведешся. Ви думали, чим менi сподобалися? Що
професор? Начхати! Фресками? Сама намалюю всi вашi фрески...
- Вони нiсгювторнi, - нагадав, ще бiльше ображаючись уже й за свiй
собор, Отава.
- А я - повторна? Ще буде колись така? Чи, може, була вже? Нiколи й
нiде! Людина з'являється однiї раз i щезає, i це найнеповторнiше й
найпрекраснiше з усього, що може бути. Але ви ще не дослухали до кiнця. Ви
сподобалися менi ще там, коло моря, - вона оглянула його з голови до нiг,
мовби пересвiдчувалася, - ви сподобалися менi тiльки тому, що у вас...
довгї м'язи...
- Що-що? Якi м'язи?
- Ну, є люди з короткими м'язами, є з довгими... Волокна м'язiв...
Власне, це анатомiя... Але в мене своєрiдний забобон: вiрю тiльки тiш, у
кого м'язи - довгi.
- Слухайте, - вiн не знаходив слiв од несподiванки, - це... це ж
расизм! Та нi, просто якийсь iдiотизм... М'язи... Але ж я не борець, не
боксер, навiть не молотобоєць! Голову ви в мене помiтили чи нi?
- Тiльки згодом. Голова якраз вам заважає.
- Щоб я пожертвував усiм заради вас, любительки... цих довгих м'язових
волокон? В такому випадку я теж вiдплачу вам тим самим... Ворогувати - так
ворогувати до кiнця.
- Я не збиралася з вами ворогувати.
- Я теж. I те, що вам скажу, не буде таким прямим i гострим, як ваше...
Просто, коли хочете, розповiм вам одну невеличку новелку.
- Ви ще й пишете новели?
- Нi, це Андре Моруа. У пас її не перекладали.
- Навiть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподiванку?
- Та нi. Просто розповiсти хочу. Досить прозора мораль. Але гарно
написано.
- Що ж, коли гарно...
- Мовиться там про паризького юнака, який пiвстолiття тому затримався
перед вiтриною торговця картинами при вулицi Сент Оноре. Юнак був студент,
бiдний i так далi. На виставцi побачив картину Моне "Собор у Шартрi". Моне
тодi ще не був популярний, але студент мав вигострене око i природне
почуття краси. Зачарований картиною, вiн наважився увiйти до склепу й
запитати про цiну. "Мiй боже, - вигукнув гендляр, - картина в мене висить
аж он вiдколи. Можу поступитися нею за якихось двi тисячi франкiв". У
студента не було двох тисяч франкiв, але вiн мав досить заможних родичiв у
провiнцiї, його дядько прямо сказав перед вiд'їздом до Парижа, щоб, коли
буде сутужно, звертався до нього без вагань. Отож студент попросив
гендляра протягом тижня нiкому не продавати картину, а сам написав до
дядька.
Студент мав у Парижi коханку. Чоловiк у неї був старий, i вона
нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна, але гарна. Буває й таке.
Увечерi того дня, як студент зацiкавився картиною "Собою у Шартрi", вона
сказала: "Завтра до мене приїздить з Тулона приятелька, з якою разом були
в пансiонi. Чоловiк мiй зайнятий, не має часу нас супроводжувати.
Розраховую на тебе".
Приятелька приїхала не сама; привезла ще свою приятельку. I ото три днi
студент змушений був водити по Парижу аж трьох жiнок, платити в кафе, у
театрi, оплачувати фiакри, давати чайовi. Фiнанси його не витримали такого
напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов лист вiд дядька з
провiнцiї, студент вiдiтхнув. Сплатив негайно борг, а на решту купив
подарунок коханцi. А "Собор у Шартрi" придбав якийсь колекцiонер i згодом
у заповiтi вiдписав його Лувровi.
Студент, який з часом став вiдомим письменником, тепер уже старий
чоловiк. Але серце у нього так само молоде i так само пришвидшує биття,
коли зустрiчається гарний пейзаж або гарна жiнка. Виходячи з дому, часто
спiткає стару жiнку, яка мешкає навпроти. То його давня коханка. Обличчя
її потопає в жировi, очi, колись такi чудовi, тепер лежать на двох торбах
з одвислої шкiри, над верхньою губою стирчить сивий мох. Дама насилу
пересувається на роздутих жиляками ногах.
Зустрiчаючи її, великий письменник вклоняється i йде далi. Нiколи не
зупиняється. Знає, що це просто стара жiнка, сповнена отрутою i алiстю.
Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.
Часто заходить вiн до Лувру, до залу, де висить "Собор в Шартрi" Моне.
Довго дивиться на картину й зiтхає.
- Якi ми обоє дурнi! - засмiялася Тая. - Ти можеш мене поцiлувати отут,
перед оцими божевiльними машинами, над вашим спокiйним Днiпром, серед...
Вiн не дав їй договорити, вони стояли й цiлувалися, машини сигналили
їм, порушуючи постанову мiськради про заборону звукових сигналiв.
- Ти не сказав менi, що любиш мене, - нагадала вона згодом.
- А ти?
- В цьому, звичайно, немає нiякої логiки, але я б заради тебе нiчого не
кинула й нiчим не пожертвувала, хоча... позавчора я прогнала геть усiх
отих дурнiв, якi приїхали за мною аж iз Москви... Але й без тебе, мабуть,
не зумiю тепер... Це знов же таки, мабуть, кажуть усi жiнки, поцiлувавшись
з чоловiком, але...
- Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальностi.
- Не треба, тобi не личать слова звичайнi... Але як ми з тобою щойно
гризлися! Хочеш - розповiм тобi казочку, почуту мною в тайзi? Про звiрiв.
- Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю хвилину миру,
який встановився мiж нами. Якби мiг, я б зупинив бодай на коротку мить
час. Так, як зупиняються стрiлки на великих електричних годинниках перед
тим, як зробити черговий перескок.
- Щастя мiж двома скаканнями годинникової стрiлки? - Тая засмiялася.
- Але потiм стрiлка все-таки перескакує, гнана невблаганним плином
часу, а ми намагаємося вже коли й не наздогнати чи випередити її, то бодай
не вiдстати. Наприклад, я через два днi їду до Захiдної Нiмеччини.
- Куди? - Тая вирiшила, що вiн жартує. - А чому б не в Патагонiю?
- Справдi, до Захiдної Нiмеччини, - Борис був цiлком серйозний. - Вже
все готово, всi документи оформленi, маю квиток на лiтак Київ - Вiдень.
Звiдти - поїздом.
-_ Туристська поїздка? Але це ж не обов'язково. - Вона ще сподiвалася
знайти якийсь порятунок. Втратити його вдруге означало, може, втратити
назавжди. Абсолютне безглуздя.
- Нi, не турист. Справа мого життя. Iду на мiсяць, а може, й бiльше. В
щорiчнику одного захiднонiмецького унiверситету з'явилася публiкацiя про
Софiю. Автор публiкацiї професор Оссендорфер посилається на нiкому не
вiдомi документи, якi, мовляв, є в розпорядженнi... Коротше: уривок
пергаменної харатiї, знайдений колись моїм батьком i пiд час вiйни
вiдправлений ним в iнститутському сейфi в тил. Але Бузина сам не доїхав i
не довiз сейфiв. Продав чи подарував фашистам - однаково. Професор
Оссендорфер - очевидно, той самий єфрейтор Оссендор-фер, який убив мого
батька. Ось така iсторiя. Вiйна триває далi!.. I знов Софiя. Знов батько.
Знов я... Дивуюся, що вони так довго мовчали. Чи то ждали, поки мине
двадцять рокiв з дня закiнчення вiйни, щоб, посилаючись на встановлений
ними самими закон, проголосити невинними вбивцiв i своїм власним усе
вкрадене й награбоване. Логiка вбивцi i грабiжникiв. Чи то хотiв цей
Оссендорфер достосувати свою публiкацiю до якоїсь круглої дати, що вiн, до
речi, й робить, заявляючи, нiби Софiю Ярослав вибудував у тисяча
шiстнадцятому роцi, бо ж у лiтописах є свiдчення, що вже в наступному,
тисяча сiмнадцятому, роцi пiд час нападу на Київ печенiгiв Софiя згорiла.
А раз згорiла - виходить, уже перед тим стояла. А поставити її Ярослав мiг
тiльки мiж тисяча п'ятнадцятим i кiнцем шiстнадцятого, коли вiн змагався
за владу з Святополком i сiв у Києвi на престол. Раз так, то Софiї -
дев'ятсот п'ятдесят рокiв. Дуже проста логiка. Оссендорфер обходить
мовчанкою припущення вчених, що першу Софiю - дерев'яну - поставила,
певно, Ольга десь у 957 роцi для збереження хреста животворного дерева,
яким благословив княгиню константинопольський патрiарх. В тисяча
сiмнадцятому роцi дерев'яна Софiя згорiла. Це наштовхнуло Ярослава на
думку збудувати кам'яний собор, бо лагодження нiчого, власне, не давало.
Якщо навiть припустити, що Ярослав справдi мiж шiстнадцятим i сiмнадцятим
роками поставив дерев'яний собор, а згодом на його мiсцi спорудив
кам'яний, то вчений не може ототожнювати цi двi споруди. Але, видно, тому
пану професору йдеться лиш про те, щоб нас випередити, бо в шiстдесят
сьомому роцi ми вiдзначаємо дев'ятсот тридцять рокiв з дня закiнчення
будiвництва Софiї, ну то нате вам - дев'ятсот п'ятдесят рокiв, якi
вiдкриваю для вас я, професор Оссендорфер!
- Ти читаєш менi лекцiю? - поцiкавилася Тая.
- Пробач! Захопився.
-. Поцiлуй мене при всiх оцих машинах.
- Може, ми поїдемо вже до мiста?
- Пiдемо. Тiльки пiшки! Але що ти робитимеш з тим професором?
- Я повинен з ним зустрiтися. Переконатися, що то вiн. Це вiйськовий
злочинець, а не професор! I грабiжник. Я повинен встановити, чи вiн має
той пергамен. I вiдiбрати в нього!
- Не думай, що це буде так просто.
- Це справа державна. Менi помагатиме посольство, втрутиться уряд. Я не
виїду звiдти, поки не доб'юся свого! Досить умене батька! Якби я тодi
встиг на день ранiше, навiть на кiлька годин - батько був би врятований.
Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних своїх очах. Стрiлка на
великому годиннику часу перескочила, їх роздiляв мертвий 'простiр мiж
двома перескоками долi. Як вiн поїде вiд неї? Як розлучаться? Чи не
подумає вiн про неї: ось жiнка, що пiд прикриттям розмов про мистецтво i
громадянськi чесноти шукає собi сексуальних утiх? Перед цим їй здалося, що
Борис подумав про неї щось подiбне. Це було б страшно!
РIК 1026
ЛIТО. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Якоже бо се некто землю разоретъ, другый же несеетъ.
Лiтопис Нестора
Не вибираєш собi людей, з якими повинен жити. I нiчого не вибираєш. Все
дається тобi так чи iнакше, i нiколи тебе не питають, а коли й питають, то
не слухають вiдповiдi, ведеться так завжди. I ось вiн попав мiж людей, що
в своїй роботi, здавалося б, мали змогу вибирати кшталти, барви, попав мiж
творцiв, украшателiв, художникiв; та виявилося, що й вони закутi в залiзнi
ригори канонiв i послуху, ними теж керує та незрима i всемогутня сила, яка
визначає життя кожного смертного на землi, а якщо й не на всiй землi, то
вже в цiй державi холодного Христа й безжальних iмператорiв - напевне.
Третину життя свого провiв Сивоок серед тих, кого дав йому в бажанi чи
небажанi (не питано його про згоду чи незгоду) товаришi Агапiт, викупивши
в iмператора Константина, насправдi ж здавалося - жив тут завжди. Було ще
далеке, невиразне, напiвспогад, напiвзабуте: темний задощений шлях i
маленький хлопчик увесь у сльозах посеред шляху. Та чи й було? Може,
приснилося? Як дiд Родим, Величка, Ситник, Какора, Ягода, Звенислава, знов
Какора i знов. Враження було таке, що завжди жив у цiй землi, чужiй i
ворожiй до нього, лякався, що так i згайнує життя на вислухування
небувалих iмен i назвиськ, нечуваних глупств людських, а то й божих.
Агапiт добирав собi людей, щоб зовнiшнiстю були вони так само незвичнi,
як вiн сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапами, любив силу,
не маючи її; як то потiм виявилося, в своїй душi прагнув надолужити
нестаток внутрiшньої твердостi бодай твердiстю тiлесною, їх так i звано -
Звiринець Агапiтiв. Були серед них, окрiм ромеїв, агарянн, болгари, було
два грузини i слов'янин iз Зети, був посланець з Германiї вiд єпископа
Гiльсгеймського, що вiдкривав у себе школу мозаїк i дорогого художнього
литва. Життя їхнє минало в тяжкiй роботi по спорудженню храмiв i
монастирiв. Але не можна замкнути людське життя в обмежене коло
одноманiтностi, часто вони проривалися хто куди мiг: однi - в дикi
розваги, другi - в iєратичнi молитви, вiрячи в спасiння душi, третi - в
книжнiсть, четвертим мало ще було того, що вони навчалися в Агапiта,
прагнули перевершити свого вчителя в безнастанному доскона-леннi свого
вмiння. Сивооковi припав до вподоби Гiєрон, грек iз Кикладiв, велетенський
громоголосий чолов'яга, який годинами мiг з пам'ятi вичитувати писанi
колись (а чи виспiванi) Дивнi вiршi про подорожi Одiссея-Уллiса; лилася
мова чиста й звучна, зовсiм не схожа на ту мiшанину з слiв грецьких,
латинських, агарянських, вiрменських, слов'янських, яка побутувала серед
ромеїв пiд пишною назвою "грецької", гойдлйвий р'йтм вiршiв нагадував
похитування корабля на морських хвилях, корабель той нiс Уллiса далi й
далi до нових i нових пригод, пригоди й подвиги низалися в безконечнi
сув'язi. Все було прекрасне в цiй великiй поемi мандрiв, але мандрiвнiй
душi Сивоока найбiльше подобалася, найбiльш чарувала його сцена зустрiчi
Навсикаї i Одiссея на березi моря. Двоє голих, вiльних од всiх умовностей
свiту, вiд убрань i вiдзнак, на березi моря. Нещасний розбиток, ледь
живий, i пишна, мов Арте-мiда, феацька принцеса, донька Алкiноя. Вона сяє,
мов фарос, i її простягненi руки йдуть крiзь iмлу, мов променi маякiв.
Може, Пероновi теж до вподоби були саме цi вiршi з поеми, i вiн охоче
приставав на просьбу Сивоокозу i читав їх десь уi;очi, в короткi години
їхнього спочинку, може, й сам летiв думкою на свiй острiв, обхлюпаний
пурпуровим морем Гомера, i бачив на березi дiвчину, яка простягає йому
назустрiч тонкi нiжнi руки, але вiршi кiнчалися, видiння щезало, Гiєрон ка
кiлька днiв ставав похмурим i роздратованим, i якщо йому докучав Сивоок
або ще хтось з товаришiв, то висипав їм на голову цiлi короби жахiв з книг
про пригоди Александра. Про див'їх чоловiцiв, 24 лiктiв заввишки, i тихих
та мудрих "яблу-коїдцiв". Про волосатикiв, що мали тiло мовби людське, а
обличчя левове, i про хлопцiв, якi нахиляли собi дерева, ламали їх на
зброю, жбурляли на ворога. А тих хлопiв оточували звiрi, схожi па псiв,
тiльки в двадцять лiктiв заввишки i триокi, i блохи там стрибали
завбiльшки з жаб, i звiрi були в країнах, куди йшов Александр, о шести
ногах, триокi й п'ятиокi, були там i люди безголовi, косматi, рибоїдцi.
Було там дерево дивне, яке росло до шостої години, а потiм ховалося назад
у землю; чорне камiння, до якого хто доторкнеться, сам стає каменем; риби
i змiї, що не смажилися на вогнi, а виповзали з нього, мов з води.
Звiдти починалося царство пiтьми. Щоб знайти дорогу на-вад, Александр
звелiв узяти з собою самих кобил, а лошат залишити позаду. В пiтьмi
наткнулися на потiк, що сяяв, мов блискавиця. Александр захотiв їсти,
наказав поваровi приготувати що-небудь, повар почистив солоної риби, помив
її в потоцi, але риба зненацька ожила i попливла вiд повара. Повар випив
води, став невмирущий, сам того не вiдаючи, але не сказав про чудо своєму
владицi. Той, розгнiвавшись, звелiв убити повара, але це нiкому не
вдалося, тодi Александр наказав опустити його в озеро з млиновим каменем
на шиї, i повар став морським демоном.
Запалало свiтло, але без сонця й мiсяця. Двi птицi з людськими
обличчями з'явилися перед Александром i сказали йому вертатися, бо то вже
була земля божа.
З тих темних див вимальовувалося Сивооковi те, що пережив насправдi:
велетенськi тури, дику силу яких ще нiкому не вдалося приручити, замерзлий
Дунай, чорний вiд мiльйонiв па-цюччя, яке перемандровує з одної землi до
iншої, табуни вовкiв, що обсiдають купецькi валки або, знахабнiлi до краю,
никають навiть коло велелюдних торговищ, темнi хмаровиння ненажерливих
пруг, незримiсть безжального голоду, страшнi громовицi, безмежнi повенi.
Але в книгах нiколи не писалося про те, що було насправдi. Вiн знав
журавлiв i лебедiв, знав ластiвку, яка приносила на своїх гострих крилах
весну в його землю, а тепер читав або ж слухав розповiдi Гiєрона про птицю
Фенiкс, самотню, як сонце, сонячну птицю, що живе п'ятсот лiт, а потiм
заглиблюється в древа лiванськi, наповнює крила свої ароматом, летить у
город Iлiополь, возлетить на приготовлене для неї iєреями города тре-бище
i, спалахнувши, згорає. Вранцi чиститель требища обряще в попелi черв'яка,
який на третiй день возлетить птицею в прообразi Спаса. Фенiкс має крила
кольору сапфiра, смарагда й iнших коштовних каменiв i вiнець на головi.
А ще був таємничий единорог, був солодкозвучний птах - Сирiн, схожий на
тих сирен, що чарували супутникiв Одiссея, були дракони вогнедишачi i
василiски - гади з людськими головами, а то грифони - видом лев з крилами
й головою орла, грифони колись стерегли золото Азiї; скiфське плем'я
арiмаспiв вступило з грифами в боротьбу за золото й коштовнi каменi, то
були безстращнi варвари - може, саме тому ромеї давали одяг з зображенням
грифiв начальникам варварських дружин.
З досвiтку до темнощiв вергали вони, тесали камiнь, варили рiзнобарвну
смальту, гнулися на риштованнях до окостенiння в шиї i в хребтi,
викладаючи мозаїки або виписуючи фрески; чим далi, тим бiльше кожен з них
умiв, переймав од Агапiта вищi й вищi таємницi украшательства священних
будiвель, але водночас дедалi вiдчутнiшим ставало їхнє приниження як
людей, вони мовби самознищувалися в своєму мистецтвi, з кожною новою
барвою, яку клали на стiни, з кожним вiзерунком, з кожним новим вигином
абсиди, вигаданим кимось iз них, нiби вiдлiтала вiд нього частка його
життя, його єства, загублена серед земного могуття недоступних iмператорiв
i серед чудес, ворожих людинi. Як було сказано в пророка: "Оце ж годi вам
надiю покладати на чоловiка, що в його тiльки хiба духу, що в нiздрях, бо
й що вiн значить?"
I самий Константинополь наповнений був чудесами, перед якими буденне
життя людське вважалося нiчим. У монастирi Спаса зберiгалася чаша з бiлого
каменю, в якiй буцiмто Iсус перетворив воду на вино. Щовiвторка носили по
городу iкону Богородицi, написану нiби самим євангелiстом Лукою. Можна
було побачити сокиру, якою Ной збудував свiй ковчег. В монастирi Продром
лежало волосся Богородицi. А ще стояла там Софiя - нерукотворний храм,
найбiльший i найпрекраснiший у свiтi, творiння, може, й не людських рук, а
божественних, бо iмператор Юстiнiан, при якому споруджено святиню,
похований у саркофаговi з зеленого мармуру iєропiльського, за життя
визнаний був не тiльки iмператором i першосвящеником, а самим богом, а
його жона Феодора, куртизанка з цирку, донька приборкувача звiрiв,
вирiзала сто тисяч павлнкiан, якi шанували Добро, але не визнавали бога.
- Хай пам'ятає кожен з вас, мохнатомордих i обдертих, - гримiв до них
Агапiт, - хай затямить назавжди, що все видиме i все, чим живете, - то лиш
блiде вiдбиття справжнього, високого, неприступного, а ваше вмiння повинно
стати лиш засобом для нагадування про божий свiт, про божественну драму
господа нашого Iсуса Христа i замешкуючих небо несмертельних святителiв.
Харчувалися вони хлiбом, оливою, ще давав їм Агапiт червоне виноградне
вино, яке поступово вбиває мужську плоть. Але в кожному з них зiбралося
стiльки дикої сили, що не дiяло нi червоне вино, нi тяжка праця; часто
вибухало це в них непогамовною люттю, вони зчiпалися мiж собою, i то
добре, коли все кiнчалися самою сваркою й не доходило до справжньої
биятики, а бувало, й били один одного довго й тяжко, зганяли свою злiсть,
свою неволю, свої нещастя. Потiм мирилися, знов ставали поряд на високих
риштованнях, дерли голови догори, задихалися вiд спеки або ж коцюбли вiд
холоду, коли у високий монастир упливали взимку хмари й оповивали їх
своїми пасмами.
Агапiт нiколи не квапив їх. Сам повiльний i маєстатичний у жестах, мов
постатi святих, яких учив зображувати, любив це й у своїх пiдлеглих.
Мiщило досконало завчив усi вимоги Ага-пiтовi, смакував уповiльненiстю в
роботi, мовби тим самим мiг продовжити своє життя. А Сивоок накидався на
роботу зшале-нiло, йому щоразу хотiлося викласти все, що вмiє, на що
здатен, з його запалу смiялися всi; Мiщило докiрливо хитав головою, а
потiм перший же доповiдав Агапiту, як недостойно вiвся його товариш i як
постраждала вiд цього справа, бо через його нестримнiсть порушено канон
про зображення верхнiх жiночих шат, у яких не повинно бути жодної складки,
бо складки утворюються тiльки поясами, якi, це вiдомо всiм, притаманнi
одяговi нижньому, лише перепоясанi патрицiанки мають їх у парадному строї,
але носять через плече, а не па талiї, щоб не вводити глядачiв у спокусу
сатанинську.
На диво занудливий був цей Мiщило, i Сивоок нiяк не мiг збагнути, чому
наслано на нього такого єдиноземця, якою силою. Зате Агапiт кохався в
Мiщиловi.
- Ге, - муркотiв до Сивоока, який зовсiм не почувався винним i недбало
сидiв перед своїм зверхником, слухав i не слухав того, - в нашiм дiлi
потрiбнi отакi собi неквапливi, розважливi люди, якi б могли подумати собi
поволi i провести рукою так, щоб не помилитися. Ти думаєш, ти зробив оту
мозаїку? Поспiшав, рвався, а куди й чого? Однаково б нiчого не втяв, аби
задовго до тебе не визрiло це в моїй головi й душi, а ще перед тим - у
душах багатьох достойних людей, яких уже немає й на свiтi. Думали вони про
цю мусiю, виношували по камiнчику кожну барву, кожен вигин. А твоє дiло -
зробити. Нести традицiю. В цьому - тривалiсть i вiчнiсть держави i її
люду. Хто дотримується традицiї, може сподiватися, що його теж колись
цiнуватимуть. А коли плюєш сам - плюнуть i на тебе. Тiльки варвари живуть
без ладу й порядку, а в богочти-мих ромеїв усе встановлено точно: i в
життi, i в службi божiй, i в дiяннях царствених iмператорiв. Що є
мистецтво? В ньому точно встановлено засоби зображення й композицiї так
само, як, скажiмо, наперед розписано порядок одягання i переодягання
iмператорiв i їхнiх наближених, а також священикiв. А що може бути
головнiшого для простого чоловiка, анiж лицезрiти свого свiтського чи
духовного повелителя в одязi, який вiдразу засвiдчує, хто перед тобою?
Iмператор Константин Баг-рянородний у тридцять сьомiй головi своєї першої
"Книги церемонiй" подає, якi облачения надягають царi на свята i виходи
урочистi. Хто ще не знає, повинен затямити твердо й несхитно, як усе, що
стосується вашого вмiльства. Це велика наука. Бо й що таке життя? Це
переодягання, вмiння дiбрати для певного випадку властивi шати.
I так само, як кожен знає, коли, i з якого приводу, i якi шати
надягають вельможнi, мистецтво наше в кожному випадку може користуватися
тiльки наперед визначеними i твердо встановленими канонами, i той, хто їх
засвоїть, i нестиме в собi, i зможе передати через себе i своє вмiння, той
нам потрiбен. А всi iншi - вiдступники. Вiдступникiв же слiд виганяти, як
нечестивих, з храму.
- Можеш проганяти мене хоч сьогоднi, - похмуро сказав Сивоок.
- Нi, нi, чоловiчеi - смiявся вдоволено Агапiт.
Сивоок пускав усi тi повчання повз вуха. Земля ромеїв? Нiколи не забуде
болгарських своїх братiв, тяжкий перехiд через македонськi гiрськi шляхи,
Амастрiанський форум i болiснi вигуки: "Майчице моя! Оче мi iзгорях!"
Земля ромеїв? В цiй землi, сухiй i черствiй, усiх богiв спровадили з
неба й поселили в храмах, самi безугавно возносячись молитвами до неба, а
його боги жили в деревах, у водах, у землi, а до. неба нiхто нiколи й у
гадцi не мав добиратися, бо воно було таке високе, що не зiйдеш на нього
навiть по райдузi.
Земля ромеїв? Жорстокiсть, пiдступнiсть, лицемiрство на кожнiм кроцi. З
одного боку закостенiлi канони. Жодної стопи вiд них. Всi святi в
однакових шатах i в положеннях. Хоч куди б поїхав вiзантiєць, зустрiнеться
вiн iз звичними для ока подобизнами, i серце його мало сповнюватися пихою.
Свої, найманi й купленi митцi малювали апостолiв, iмператорiв, войовничих
iмператорських жон i кобил, i цiлi мальованi фаланги Вiзантiї вирушали на
здобуття свiту, щоб засвiдчити лад i непорушну єднiсть, яка, мовляв,
панувала в цiй державi. А з другого боку - невтихаючi суперечки про те, як
вiрити, як спасти душу свою, про благочестя i нечестя, i про те, як
складати персти, скiльки разiв казати "алiлуя", скiльки проскур вживати
при вiдправi, скiльки кiнцiв повинно мати зображення хреста, як писати
iм'я Iсуса, якi повиннi бути архiєрейськi клобуки i жезли, як дзвонити в
церквах, чи не почверти-ти святу трiйцю, видiливши четвертий престол для
Спасителя; ярi анафеми один одному, лайки на торжищах i в корчемнипях -
нiкчемнiсть i метушнява, похвальба своїми порядками, своїм першородством,
давнiстю своєї держави. Однаково, що дiд хвалився б перед юнаком: "Я
народився перший". А той мав би сказати: "Я проживу зате довше. Ти
вмираєш, а я тiльки вбираюся в силу та мiць".
Хоч Агапiт вважався мовби вiльний у своїх вчинках i виборi роботи,
насправдi все залежало вiд патрiарха, вiд сакелларiя, церква виступала i
їхнiм працедавцем, i їхнiм годувальником, i їхнiм суддею. Церква тримала в
руках усi канони, вона не поступалася нi в чому, вона вимагала послуху й
покори не тiльки в молитвах, але й у прикрашаннi храмiв, художники для неї
мали стати найпершими рабами, покликаними оспiвати могуття богове,
прославити його i його апостолiв у барвах i будiвлях.
Так велося здавна. Ще з Єгипту пiшло: жрець - i фараон I раб -
художник. I в стародавнiх грекiв, мабуть, так само. I в римлян,
спадкоємцями яких вважали тепер себе ромеї. Святиня вимагала пишноти.
Мистецтво стало слугувати пишнотi. Подавляло людину, замiсть возвеличувати
її дух, пiдтримувати в нiй силу й веселощi, як це робило споконвiку.
Русичi не знали такого мистецтва. Рiзьблена ложка, гаптована сорочка,
ковшик, прикрашений квiтами, випаленими жигалом, посуд з спокiйним
вiзерунком, миска з зображенням рибини або птаха, червоний щит (може, й
назвали їх греки руськими за тi щити, бо ж по-грецьки червоний - русiй),
кольчуга з блискiтками. А потiм прийшов суворий, безплотний, народжений
без зачаття i вже тому незбагненний i чужий бог, з аскетизмом, схимою,
жорстокiстю - i нема веснянок, нема клечання, нема сонцевороту.
Дванадцять i дванадцять, а то ще й бiльше - ось сума лiт Сивоокових,
впродовж яких мав стикатися вiн з цим новим богом, пiд хрещатим знаком
якого давно, в темну понуру нiч, убито було дiда Родима.
Дванадцять рокiв вiддано Агапiтовi. Забуваються дрiбнi щоденнi випадки,
життя протiкає, мов вода крiзь пiсок, утримується в людинi тiльки знання
та вмiння, входить у неї непомiтно, так нiби завжди було в нiй, надто ж
умiння, бо нiхто не зможе навчити тебе розрiзняти й вибирати барви i
класти Їх так, щоб здригнулося найпохмурiше серце, якщо сам ти не вмiв
цього мало не вiд дня народження, якщо не подарували тобi цього високого
дару твоя рiдна земля, першi твої навчителi, серед яких зростав i
пiднiмався на ноги.
Вiн охоче приймав те, що пасувало до його непокiрливостi, й опирався
чимдуж, несамовито всьому, що вважав ворожим. А що ж ворожiшого для себе
мiг знайти поза християнськими богами пiсля заподiяного йому зла?
Його намагалися переконати, що тiльки християнство дало людинi високу
духовнiсть, а без всесильної його дiї в серцi людському, в якому
проростають лиш тернiї грiхiв, не можуть появитися любов, радiсть, мир,
довготерпiння, благiсть, милосердя, вiра, кроткiсть, воздержання. Чи не
брехня! Його предки мали всього цього задосить. А прийшов новий бог - i
почалося на його землi: чвари, переслiдування, зникла радiсть, веселi,
добрi, розумнi люди поступалися мiсцем таким пройдисвiтам, як Какора,
запанувало отаке слиняве й паскудне, як оцей Мiщило.
Сивооковi тикали в очi його дикiстю, дикiстю й варварством його землi.
Пиховитi ромеї, хоч i розносили християнство по всiх усюдах, справжнiми
християнами вважали тiльки себе, решту називали "кропленi", натякаючи на
обряд хрещення з кропилом i свяченою водою.
Одного разу вiн хотiв намалювати апостола Павла без меча. Вже
докiнчував фреску на свiй смак, бо нiяк не мiг прийняти безглуздого звичаю
давати Павловi до рук зброю. Воїн-язичник Савл iз Тарса, навернутий у
християнство, прибрав iм'я Павла i став апостолом-провiдником єдностi
християнства i важливостi милосердя. Канон вимагав зображувати Павла
неодмiнно з мечем. Дивне милосердя з мечем! Зрештою, коли подумати, то яке
Сивооковi дiло до всiх цих дурних канонiв, але йому набридло слухняне
повторення, вiн завжди пробував щось змiнити, цього разу вирiшив обiйтися
без меча.
Але саме нагодилися Агапiт i сiнкелл у лiловiй хламидi, з коштовною
панагiєю на грудях i високим посохом чорного дерева з срiбним чеканним
наголiв'ям.
-- Чому святий Павло без меча? - закричав сiнкелл, i шия йому пiд
дбайливо розчесаною чорною бородою налилася темною кров'ю.
- А тому, що я так захотiв, - вiдповiв з своїх риштовань Сивоок i
вдивлявся в зледащеного сiнкелла з такою ненавистю, що той аж вiдступив
трохи.
- Це рус, - примирливо сказав Агапiт, - вiн трохи дикий, однак...
- Мовчати! - звелiв йому сiнкелл i тепер уже смiливiше ступнув знову до
риштовань, на яких височiв грiзний Сивоок. - А ти! Що ти? Смердючий русi
Поганин! Земля твоя - страмо-та суцiльна! Як смiєш?
Сивоок вiдповiв сiнкеллу словами одного з семи мудрецiв Еллади, скiфа
Анахарсiса:
- Якщо моя батькiвщина страмота для мене, то ти, у всякому випадку,
страмота для своєї землi!
Останнi слова Сивоок уже викричав щосили i зшалiло полетiв униз iз
риштовань просто на голову сiнкеллу i був би, може, й убив того пещеного
патрiаршого прислужника, якби Агапiт,
I добре знаючи Сивоокову вдачу, не вiдтягнув вчасно чиновника i з
поклонами й перепросинами не вивiв з храму. Потiм вiн повернувся й реготав
разом з усiма з вихватки Сивоокової, ляпав Сивоока по плечу, зазирав йому
в очi, а той вiдвертався, сопiв розлючено й ненависно, ненавидiв усе на
свi-К тi, зневажав i ненавидiв Агапiта за його пiдлабузницьку натуру, за
властивiсть легко визнавати свою нижчiсть перед кожним, хто бодай натяком
давав знати про свою вельможнiсть або просто силу. Гидко було дивитися, як
гнеться дебела шия i як._ зготовляється до плазу могутня статура, мiцна,
мов мур. Давно б утiк собi Сивоок у широкi свiти вiд цього чоловiка, але
мав той i свої чари, якi вабили до нього. Мав слово, яке об'єднувало всiх,
в хвилини душевної розчуленостi не називав iх антропосами, а ласкаво
казав: "Друзi мої". А ще вмiв покорити їх своєю обдарованiстю. Коли сипав
у клекотючу масу розтоп-;:леного скла якийсь там порошок з широкого свого
рукава i виходила потiм смальта неземної барви! А чи коли одним порухом
своєї дебелої десницi виводив таку заокруглено-досконалу лiнiю, що не
вiдшукаєш її й у тiлi найбiльшої красунi. Але не мiг збагнути Сивоок, як
можна горiти талановитiстю ,в очах i на обличчi й водночас бути лицемiром,
готовим пiдморятися незаперечно всiм догмам, всiм повелiнням, всiм змiнам
i вiри, аби лиш йому дали змогу жити, а отже - творити. Бо, мовляв,
хитрощi - теж сила вiща. А що вiн витворить iз дувшею пристосування,
блазня можновладних, скомороха для чу-|жих настроїв? Ще не мiг простити
Сивоок Агапiтовi його жорстокого самолюбства. Може, художник i повинен
бути само-iлюбом, щоб утвердитися в своєму талантi, але утверджуватися ;аа
рахунок iнших, топтати iнших - аби лиш возвеличитися самому? Або: як можна
сполучати в собi легендарну просто леда-|чiсть i вогонь обдаровання,
барложитися цiлими днями в постелi, мати сонну мармизу, заснядiлi очi i
зберiгати в глибинах I'душi такий вогонь натхнення, якого не знайдеш нi в
кого? Чудасiя!
Агапiт нагадував ситу й самовдоволену Вiзантiю, де благо-їдать божа
зiйшла з небес i блукає помiж людьми, i вже хто її впiймає, то триматиме
мiцно, попри всi спроби вiдiбрати для iнших. На Агапiта благодать упала в
його здiбностях, i вiн цупко тримався за дане йому вищою силою так само,
як трималася ромейська держава за всi свої привiлеї й права, встанов-;ленi
нею самою.
Заняття художнiми ремеслами регульовано надзвичайно суворо. У "Книзi
єпарха" тiльки майстрам золотих справ, скажiмо, присвячувалося дванадцять
параграфiв. Не мiг ти стати мозаїчистом чи золотковцем тiльки тому, що
володiв умiнням: це Ще слiд було довести. Тiльки член золотницького єснафа
допускався до ремесла, а щоб вступити до єснафа, вимагалася запорука
п'ятiї вiдомих єснафлiїв. Умiлець мiг працювати тiльки в ергастерiї, нi в
якому разi - вдома. Вживати мав тiльки благороднi метали, на яких стояло
службове тавро. На випадок порушення цього правила винного бичували i
карали на один фунт золота. Якщо ж хтось наважувався вживати благородного
металу з стороннiми домiшками, то iiому вiдгинано руку. Окрiм предметiв
для власного споживання, художник мав право купувати тiльки необхiдне йому
для роботи, але не для перепродажу. Окрiм того, не мав права набувати
матерiалiв для роботи вiд жiнок, а також, пiд загрозою негайної
конфiскацiї всього майна, будь-чого з церковної власностi.
Закони були жорстокi й несхитнi, як i церковнi канони, що повелiвали
малювати одних святих у хiтонах, iнших - у стихарях, третiх - у
скарамангiях i лорах, i для кожного була своя барва, i своя постава, i все
це було наперед задане, навiки закостенiле, хизувалося своєю незмiннiстю,
своєю несхожiстю ва те, що було, i, може, на те, що десь буде, хоч
ромейське мистецтво й не допускало можливостi, щоб десь щось з'явилося,
окрiм нього, бо ж вони - вершина всього сущого, вони просвiтили всiх
варварiв: усi були дикi, а ромеї принесли їм Христа, i його вчення, i його
храми, i його закони.
Отак воно, мабуть, i ведеться в iсторiї. Всi були дикi, а хтось
приходив i просвiщав їх. I тi племена Малої Азiї, що будували кораблi,
визначили хiд небесних свiтил, вiдкрили заблуканицi були дикi, а прийшли
ассiрiйцi, i їх просвiтили.
I тi, хто населяв Єгипет, були дикi, а фараони їх просвiтили й
примусили будувати для себе камiннi гробницi.
I етруски були дикi, а римляни їх просвiтили, укравши в них i жон, i
мистецтво, i городи.
Чи то не велика брехня iсторiї? Може, пiд тиском примiтивних
головорiзiв згинули безцiннi скарби людського духу, а нащадкам лишилася
тiльки хвала й слава, якою оточили себе завойовники; що ж було колись, так
нiхто й не знає, хто були тi люди, що пиляли над Нiлом твердий камiнь
Мокатама, тягали його через рiку i складали в рукотворнi гори-пiрамiди?
Може, то їхнiй вiдчай, i їхнє горе, i їхня пам'ять на землi - отi
пiрамiди? Може, то знак наступним поколiнням, якi повиннi вiдчитати все,
сховане в строгих лiнiях поставлених на краю пустинi мовчазних кам'яних
гробниць?
Нiхто не знає. Так через тисячу рокiв говоритимуть i про його землю.
Зберуть цiлi сховища з грецьких книг, напишуть ще тисячi своїх книг, так
наче вiд кiлькостi книг залежить кiлькiсть правд. Правд завжди буде мало i
для їхнього затямлення й висвiтлення треба дуже мало книг i писань. Може,
десь винi останнiй на його землi мудрець, такий як дiд Родим, збирав
дбайливо скарб берестяних грамот i збиткiв, списаних старовинним письмом
русiв, де перша лiтера була П - поле, правда, путь, а може, перша лiтера
була Ж - життя, жито - i мала кшталт предивного елiпса, як зернина, як
сонце, як мiсяць, як дитяче личко або жiноче око? Але все буде понищено й
попалено на догоду новому богу, як спалено перед очима в Сивоока Радогость
з його небаченим храмом, з провiщалкою Звенисла-вою, з Ягодою, людьми, якi
не покорилися. I тепер плодяться там молитви, псалми, апокрифи. А що
додалося? Сонце так само сходить i заходить, i трапа росте, i листя
шелестить, i звiр спiшить до водопою, i мати годує дитя...
Але люди обростатимуть невпинно новими речами, новими предметами,
нав'язаними їм чужою волею, встановленими кимось угорi невiдомо навiщо,
люди задихатимуться вiд тих предметiв, самi перетворяться па предмети
бездушнi й скам'янiлi, як тi жiнки Содома i Гоморри - на солянi стовпи.
Речi знищать колись людину. Поки їх мало - людина їх любить, прикрашає,
вони слугують людинi й не заважають, а, навпаки, помагають жити. Потiм їх
стає надмiрно багато. Робити речi не стає часу. Прикрашати - й поготiв.
Мистецтво зникає. Воно вiдходить на узбiччя, в глибини минулого, а з ним
вiдходить i час, i людина лишається самотня на березi океану вiчностi, i
гори непотрiбних, безглуздих речей громадяться навколо неї.
Такою видавалася Сивооковi Вiзантiя пiсля чарiвної простоти лiсових
озер i зелених пiль з соковитим житом i спiвом птаха в небесних безвiстях
над рiдною землею.
Волю могло дати саме тiльки мистецтво, але й тут заковували його в
залiзнi регули обмежень.
- Головне, - казав йому Агапiт, - це загнуздати в догмати вiри твою
дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву, а ти повинен навчитися
вловлювати в барвi бога. Уникай у мистецтвi всього, що в життi не є
прекрасне, бо тодi природу можеш представити зогидженою, а ти повинен
прославляти досконалiсть божого творiння. Лапка ж не може бути
досконалiстю, отож уникай всього, що поза хвалою Всевишньому. Дано людинi
землю i небо, дерева i квiти, води i трави, чотири пори року - i кожна
прекрасна, дано рiзну погоду-i кожна прекрасна.
- Ага, - вiдповiдав йому Спвоок, - а коли iiа холодну погоду я
роздягнений?
- Про тебе не йдеться. Не тобi слугує високе вмiння, а богам. Бо й що
ти є? Нiкчемнiсть! Пам'ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава
- боговi.
Питати Агапiта, чому вiн забирав собi не лише славу, а ще й грошi за
їхню роботу, не хотiлося. Той знайде вiдповiдь.
Прикличе до свого палацика на Влахернах, посадовить на цiлий день перед
гарно переписаною i.оздобленою Бiблiєю, примусить читати апостольськi
послання або знов же цей остогидлий псалтир. А що з цього? Знатимеш ти чи
нi, чи Єна мала пуп i чи мiг заговорити змiй-спокусник, i що слово "олива"
повторюється в Святому письмi двiстi разiв, - вiд цього ще не станеш
добрим художником. I справ земних не полагодиш читанням цiєї великої,
гарно складеної та водночас i неймовiрно заплутаної священної книги. На
небi - висхлi, благоснi святi великомученики, а на землi - клубовиська
дияволiв, вiдьомський шабаш зрад, отруєнь, убивств,.пiдлоти. Як це все
Сполучити? I чи можна це поєднати?
- О темний антропосе, - казав Агапiт, - пам'ятай, що двiстi лiт тому
Нiкейський собор постановив: мистецтво належить художниковi, але
композицiя - святим отцям. А що є композицiя? Композицiя - це метод,
завдяки якому елементи предметiв i елементи простору складаються в
творимому в одне цiле. Виразнiсть передається через постатi, постатi
розкладаються на члени, члени - на поверхнi, що сполучаються, мов гранi
дiаманта, однак без притаманного йому природного холоду. Тому в роботi
важить тiльки проведення пензлем по дошцi або стiнi. Воно може бути погане
або гарне.
Це Сивоок затямив ще з дпя своєї появи у Агапiта. Коли подавав камiнь
на спорудженнi монастиря. Коли стругав дошки для iкон. Коли рiзав кiтних
овець, навчаючись по виду визначати, яке ягня носить в своїй утробi. Бо
коли ще тiльки заро' док, то шкiра його занадто нiжна, щоб з неї вийшов
пергамен. Переношене ягня дає пергамен занадто цупкий, i книга з нього не
годиться для продажу людям знатним, а простий люд, як вiдомо, книг не
купує, бо неспроможен. А писання iкон? Це не те, що башлувати ненароджених
ягнят для пергамену. Вистругати дошку з пегпиючого кипарисового дерева або
з свiтлої, такої милої серцю Сивоока липи - то був тiльки початок. Далi та
дошка обходила кiлькох умiльцiв, кожен з яких досконало володiв своєю
частиною роботи, i Сивоок з часом теж пройшов усi ти роботи, повторюючи
шлях виструганих ним у свiй час дощок.
Поверхня дошки левкасилася, тобто покривалася бiлилом, а вже на
залевкашєну поверхню наносився малюнок майбутньої iкони. Так робилося й з
фресками, тiльки контури майбутньої фрески прокреслювалися чим-небудь
гострим по свiжiй штукатурцi (Сивоок згодом писав без прорисi, одних
дивуючи, а других дратуючи легкiстю своєї руки). Малюнок робив "знаменщик"
пензлем або припорохом i закрiпляв графйою. Тло найчастiше було золоте,
але золото не наносилося просто на грунт, а спершу покривали грунт
полiментом. Полiмент готували з тонко натертої червоної фарби, висушеної й
розведеної на протухлому яєчному бiлковi з оцтом. Полiмент надавав
позолотi рвоностi, а щоб золото мало справжнiй блиск, його ще подiвали
собачим зубом або агатом.
Тiльки пiсля цiєї пiдготовки iконописець-доличник красками, введеними
на яєчному жовтку з квасом, писав одяг, палати, дерева, трави. Пiсля
доличника брався личник, який писав облiччя i оголенi частини тiла. Це
вимагало найбiльшого вмiння. увала точна послiдовнiсть роботи личинка.
Передовсiм була санкир - тобто накладання пiдмальовок Iшаною краскою з
вохри, умбри й сажi. Далi художник робив рiис сажею, намiчаючи контур, а
бiлилами наносив "движки" я означення рис обличчя. Пiсля цього починалося
вохрiння рьома плав'ями, тобто розведеною до прозоростi краскою тричi ряд
наводили малюнок, досягаючи дивної нiжностi, особливо внутрiшнього
свiтiння красок. Перша плав наводилася свiтлою санкир'ю. Нею поправлялися
випуклi мiсця на обличчi: тec, вилицi. Другою наводився рум'янець. Третьою
"пiдбивали", тобто об'єднували попереднi плави. Пiсля цього йшла Iплавка"
- тон, що об'єднував усi попереднi тони так, що вони вонизували один
одного.
Поки ти засвоював усю цю складнiсть прийомiв, невпинно посконалюючись у
своєму вмiннi, Агапiт привчав тебе до думи, що мистецтво - звичайне
ремесло, яке робиться щоденними родськими користями й потребами.
Цi "Як же так? - думав Сивоок. - Адже це iснує поза всiм! Нiчого
з'являється раптом цiлий свiт. Хiба тут досить простого Проведения
пензлем? Вкладати треба цiле своє серце, все своє життя, та ще й додавати
дещо поза тим - ось справжнє мистецтво!"
Однак розумiв, що про таке нiкому не скажеш, тут можна пiдчувати
самому, а хто не вiдчуває, того не переконаєш нiяким уєслiв'ям, тiльки
накличеш на себе глузування. Гiєрон у великiй таємницi розповiдав
Сивооковi про iснуван-IНя єнохiв - темних книг, у яких заховано багато
мудростi, неприступної нi ромеям, нi агарянам, нiкому в свiтi. Книги тi
знищувано жорстоко й послiдовно вже тисячу рокiв, але однаково знищити їх
усi не вдається, бо вони живуть у людях, книги можуть бути знищенi лише
разом з усiма людьми, а це - неможливо. В тих книгах є й про художникiв.
Не так, як у Арiстотеля. Арiстотель просто перелiчував складники
художницького вмiння, як то робить їхнiй Агапiт. Темнi книги пов'язують
дiяльнiсть художника з iснуванням самої матерiї. Матерiя виникає внаслiдок
випромiнюваного богом свiтла на його найвiддаленiшiй межi. Вона сама є не
що iнше, як те згасле свiтло. 3аймаючи найнижчу область свiту, що зветься
Асiа, вона являє собою, як згасле свiтло, область пiтьми. Отже, свiтло е
добро, га матерiя - це принцип i сфера зла. В мороцi живуть усi злi духи i
їхнi владики. Отож роль художника - затримати свiтло в матерiї, бодай
залишки свiтла. Художник вище бога i законiв природи: вiн створює повий
свiт вже пiсля сотворiння його богом!
Докучав їм нездоровий пiвденний вiтер. Розносив над усiм городом сморiд
нечистот, якi звалювалися на вузьких бокових вуличках i в глухих закутках
попiд мурами, запах морської гнилi з Пропонтиди, ледь чутнi аромати
далеких пiвденних країн: квiти, прянощi, засмаглi пружнотiлi жiнки,
неземнi плоди. I всi поступово шалiли вiд того вiтру, голоси ставали
роздратованi, рухи рiзкi, все валилося з рук, переплутувалися краски, не
туди ставилися кубики смальти, i доводилось розруйновувати щойно
викладений цiматок мусiї; хтось лаявся, хюсь зачiплювався до бiйки, не
було iншої ради, як покинути роботу: i вони кидали її i розбрiдалися по
Константинополю: однi просто швендяли по Месi, другi йшли до повiй на
спадисту вуличку коло форуму Тавра, третi напивалися в корчемницях,
четвертi штовхалися на торговищах або слухали мандрiвних музикантiв,
ув'язувалися в бiйки i суперечки.
Ось мальовничий голодранець, що прибув, видно, з пустинi, оточений
розвеселеною, жадiбною до розваг юрбою, викрикує в спiтнiлi байдужi
обличчя щось своє, потiм перебирає кiлька невiдомих Сивооку мов, поки
доходить до ромейської, до спаскудженої грецької мови, яка надається,
мабуть, тiльки до нудних прославлянь бога, бо тому однаково, вiн не
вслухається в слова, його вдовольняє сама гнусавiсть молитов та поклони,
але цей обiдранець щось там кричить про першу лiтеру свого письма, про ель
Алеф, або ж альфу по-грецьки:
- Ель Алеф - початок усiх початкiв, змiїста перша лiтера арабського
алфавiту, слiд змiї на просонценому пiску, тiнь, кинута на землю гiлкою
квiтнучого дерева, вказiвка сонячного годинника, знак життя й смертi,
лiнiя, що з'єднує схiд i захiд i з'єднує пiвнiч та пiвдень, мiра всiх мiр,
одиниця й безмежнiсть, минуле, нинiшнє й майбутнє в одному начерку. Ель
Алеф!
Сивоок мiг би розповiсти цим дурням про всi лiтери своєї мови. I першою
мiг би ставити будь-яку: чи Дитину, чи Жито, чи Поле, чи Траву. Вiн
проштовхується в середину натовпу, гримить до голодранця з голодним
блиском пустинi в гострому поглядi:
- Тодi послухай про руське А. Про людину, яка стоїть на двох ногах
отак, як стою перед тобою я. Мiцно стоїть, розставивши ноги, творячи
трикутник мiж собою i землею так само, як утворюють у землi трикутники
коренi всiх дерев: наймогутнi-ших дубiв руських, що вростають в землю
вдесятеро глибше, нiж виступають назовнi, i алепськпх сосен, якi
тримаються тiльки за поверхню приморської крем'янистої землi, живлячись
самими вибризками моря. "Аз", - сказав чоловiк i став на ноги, щоб мати
внизу пiд собою цiлий свiт, щоб мати в своїй услузi все плаваюче, повзуче,
стрибаюче. Далеко видно з тої башти буття - в майбутнє i минуле, iiа всi
чотири вiтри, i в небо, де Сонце, Мiсяць i Земля теж творять великий
трикутник Всесвiту. А i є безмежнiсть, яка вiдкривається з двох закритих
бокiв трикутника, ще бiльша безмежностi з боку вiдкритого. Ось що таке А.
- Якi ж слова починаються з цiєї лiтери в твоїй мовi? - пронизливо
закричав жебрак. - Може, аллах? Ромеї впряглися й собi,закричали:
- Адамас!
- Аргiр!
- Атраватiк!
- Апокомбiй!
Сивоок подумав: як же так? Жодне слово в його мовi не починається на А!
- Та ну вас! - розiзлено вигукнув. - Тому й не починаються в нас слова,
що це найперша лiтера. А треба буде, то позичимо слiв!
- Позичальник, позичальник! - заревiла юрба, i вже чиїсь руки вхопили
Сцвоока за одяг, уже хтось гупнув його в спину, треба було чим скорiше
вискакувати з натовпу, бо за найменшу прогайку плачено тут дорого, iнодi й
самим життям.
Агапiт мав свiй палацик на Влахернах, над сампм Золотим Рогом, серед
апельсинових садiв, куди не долiтали повiви гнилого константинопольського
вiтру, де все напоєно було пахощами цвiтiння або стиглих плодiв, де стояла
тиша, порушувана хiба що пташиним спiвом, який, сказано ж, додає людинi
вiку й краси.
Над усе Агапiт любив своє тiло. Нiжився в теплих купелях, пронизаних
пахощами. Намащувався оливою по купанню, ходив у вiльному бiлому одязi,
щоб дихало тiло. Любив усе тiлесне, навiть запах пiд пахвами викоханок,
яких мав безлiч i рiзних. Вiдчував, що з роками дедалi бiльше
розростається в ньому дикий брудний звiр, але не стримував того звiра, а з
якоюсь навiть насолодою стежив за його розростанням.
Сили, здавалося, ще не покидали його, але помiчав у собi заздрiснiсть
до молодших, заздрiснiсть переходила в зненависть, вiн гамував її вмiло, а
сам знав, що то: ознака наближення старощiв. Аж тепер мав би признати
слушнiсть тому русовi, тому могутньому скiфовi, що з часом перевершив усiх
його учнiв, та, може, й самого Агапiта в досконалостi всiх мистецтв,
погодитися з ним в його незгодах з догматами християнства, вiдкинути
смiливо тi обмеження, якi стосували святi отцi щодо його мистецтва, бо
мистецтво належало художниковi та й тiльки художниковi. Але чим далi
впирався ще дужче в усталене, його бронзовобарвна i бронзової твердостi
вия не гнулася i не мала зiгнутися. О пиха Вiзантiї! Золотi шати, розкiш i
окостенiння iдолiв, засохлi на сонцi глинянi iдоли набувають камiнної
твердостi; їх можна хiба що розбити, зiгнути к, схилити - нiколи й нiкому!
Тепер знав Агапiт, що християнство - це вiк похилий. Воно виникло, щоб
потрафляти й догоджати старим, знищеним, знесиленим людям. Тим, у кого вже
здерев'янiли суглоби. Хто насилу пересуває ноги. Хто забув про рiзкi жести
i рiзкий голос. Маєстатичнiсть, повiльнiсть, неквап, похмурiсть, нелюбов
до всього яскравого, байдужiсть до втiх - все це спiльне в християнства i
в старих. Бо вони правлять свiтом. Вiра завжди досто-совувалася до тих,
хто править свiтом! I майже завжди була 'вона вiрою старих людей. Як же
узгодити це з тим, що старiсть приносить з собою мудрiсть? Може, хитрощi?
Старi дiди тiльки й умiють, що спати, а один юнак може перевернути цiлий
свiт.
Тепер Агапiт часто гнiвався. Серпики блiдостi появлялися в нього коло
нiздрiв. Голос ставав верескливий i рiзкий, мов у жирного барана. I
смердiв Агапiт, попри всi натирання благовонною корою й сандаловим маслом,
чи то старим цапом,чи немитим бараном. Нiкого не пускав до себе додому.
Снвоок чи й був там останнiм часом разiв кiлька.
Але якось треба було полагодити з Агапiтом одну невiдкладну справу, бо
вiн не появлявся па будiвництвi кiлька день, а любив усе тримати пiд
наглядом, забороняв будь-що робити самим, без його велiнь. Вони
споруджували невелику церкву коло стiни Феодосiя в протилежному вiд
Влахери кiнцi Константинополя, тож Сивооковi довелося проїхати верхи на
вiслюковi увесь город, десь у нього на батькiвщинi такий їздець викликав
би глузування й тюкання, але тут вiслюк був твариною звичною й зручною,
вiн мав свою мудрiсть, щоправда, заховану так глибоко, що людина збагнути
її не могла нiколи; може, тому пасув-ав їй бiльше кiнь, просякнутий
страхом, власне, дурне и затуркане створiння, звикле бiгти туди, куди його
женуть, пiдкорятися кожному шарпанню повода, кожному покриковi вершника,
кожнiй примсi; вiслюк же, якщо вже приставав на те, щоб кудись тебе везти,
то робив це не для прислужництва й не з остраху, а просто з люб'язностi,
вiн вислухував тебе або й не слухаючи розумiв, куди й чого тобi треба, i
йшов собi без поквапу так, як хотiлося не тобi, а йому, i хоч ти б убився
вiд злостi - нiщо не могло спонукати його змiнити свого кроку, i вiн
привозив тебе туди, куди хотiв; найчастiше це збiгалося з твоїм намiром,
iнодi й не збiгалося, але на це не було ради, бо впертiсть - це, зрештою,
мудрiсть. А хто ж стане заперечувати мудрiсть?
Сивоока вiслюк довiз благополучно до Влахернiв, там у нього десь,
видно, були свої справи, бо по крутiй вуличцi вгору до садиби Агапiта
Сивооковi довелося дертися вже самому - вiслюк залишився стояти коло куща
з гарними фiалковими квiтками; браму було зачинено, Сивоок довго грюкав,
поки з'явився заспаний женоподiбний євнух, який володiв, здається, єдиною
цiнною властивiстю: запам'ятовував усiх Агапiтовнх антропосiв з перших
вiдвiдин. Євнух кивнув Сивооковi, вiдчинившому браму,тодi сказав:
- Агапiта немає вдома.
- Навiщо ж вiдчиняв? - здивувався Сивоок.
- Агапiта нема, - повторив євнух, збаранiлий вiд ситого харчу й
неробства. Сивоок запiдозрив якийсь обман, вiдштовхнув євнуха.
- Нема, то пiдожду, а ти дивись собi тут.
I пiшов сам до будинку.
Склепiнчастi вiкна, забранi гарними гратницями, бiлий камiнь. Пишний
сад. Дорiжки, викладенi грецькими мозаїками з зображеннями дерев i птахiв.
В себе Агапiт не стосував обмежень, як у храмах. Високi бiлi квiти пiд
мурами. Зеленi батоги плюща на стiнах. Бiле, зелене - спочинок для очей.
Сивоок штовхнув дверi з мiдним кiльцем знадвору, обкле-панi мiдними
кружалами, увiйшов до будинку. В просторому атрiумi пiдлога теж викладена
була мозаїками. Рiзнобарвнi! кола руху небесних свiтил. Античнi божества
неба i простору.
- Агов! - гукнув Сивоок. Нiхто не вiдповiдав. Може, євнух сказав
правду? Вiн пiшов далi, штовхнув ще дверi, потрапив у якийсь вузький
хiдник з високими бiлими стiнами, звiдти проник до кiмнати, зупинився на
порозi, бо кiмната була притемнена, коли ж роздивився, побачив, що майже
все примiщення займає широке ложе, а на ложi - жiнка.
Вона лежала, пiдклавши одну руку пiд голову. Усмiх блукав по її повних
устах, застиглий усмiх стривоженого чекання. Лукавство прозирало з глибини
її чорних очей. Ноги круглилися на твердому ложi, ноги непередаваного
кольору (людське тiло, надто ж жiноче - завжди непередаваного кольору, як
пшеничний хлiб), ноги струменiли, впадаючи, мов двi пшеничнi рiки, в
звабливiсть, ноги круглилися знадливо до болю, але вiн задивився на
ступню, замилувався її досконалiстю, її мiццю; жiноча ступня, чиста,
вигиниста, мов мiст райдуги, була просто в нього перед очима, вiн щось
намагався згадати, але не мiг, йому заважала та ступня, тодi вiн з маху
вiдкинув її кудись у невiдомiсть i полетiв, пропав, зник, вибухнув i
розвiявся в просторi назавжди.
Потiм його тiло збиралося, немов дощ у хмарi, з найменших часточок,
поволi, неохоче, аж поки набуло знов своєї ваги й об'ємностi, воно ще й
досi палало тим вогнем, що спричинився до вибуху, а жiнка лежала поряд
холодна, як крига, тiльки недбало кудлала його запорошеного пилом
Константинополя чуба та торкалася пальцями бороди його, теж брудної,
спiтнiлої, але м'якої.
- Ти хто? - спитала вона.
- Сивоок,сказав вiн, як колись давно вiдповiдав усiм, найперше ж,
здається, Величцi, про яку грiх тепер було й думати.
- Варварське iм'я, - промовила вона з показною зневагою, але руки не
прибрала, лоскотала його бороду. - Агапiта знаєш?
- Чому б не знати?
- Боїшся його?
- Нiкого не боюсь.
- Я прийду до тебе.
- Хочеш - приходь. - Йому тепер було байдуже. Де взялася ця жiнка, який
дух наслав її на нього?
- Де ти живеш?
- А нiде. В храмi.
- Ти що - священик?
- Художник.
- Антропос Агапiтiв?
- Художник, - уперто повторив вiн.
- Ну то знайду. А тепер iди, щоб не застав Агапiт.
- Не хочу, - сказав вiн i повернувся до неї, лютий i несамовитий у
своїм пожаданню.
Їхав назад знов на вiслюковi, на тiй сiрiй, упертiй i кмiтливiй
животинi, яка, мовби вiдчувши Сивоокову потребу якомога швидше втекти до
своєї церковцi, жваво дрiботiла копитцями; але Сивооковi й того було
замало, вiн, знай, пiдганяв вiслюка, кричав на нього: "Чох! Чох!", його
дратували нашорошенi високi вiслячi вуха, наставленi неначе для того, щоб
вловлювати все його збентеження вiд несподiваної подiї, що сталася в
бiлому палацику Агапiтовiм; вiн тяжко ненавидiв i вiслюка, i вулицi цього
великого чужого мiста, i натовпи розледащених нероб попiд емволами,
ненавидiв Агапiта, якому припекло кудись вiдлучитися сьогоднi зранку,
ненавидiв ту молоду ромейку, що трапилася йому, не знав її iменi, не знав,
хто вона й що, - була ромейка i то вже досить, намагався тепер виправдати
свою нестримнiсть, ромейка видавалася йому як вiдплата за все, чого зазнав
у цiй землi, то була його помста пиховитiй i жорстокiй Вiзантiї; жiнка
хизувалася своєю красою, своєю безсоромнiстю, заслiплювала своїм тiлом, як
заслiплює Вiзантiя своїми награбованими багатствами, - i вiн помстився,
вiн iнакше не мiг. Ось його виклик, хай вони тепер знають.
Але жiнки не зважають на жодну небезпеку, якщо йдеться їм про своє. За
кiлька днiв ромейка вже була коло церкви пiд муром Феодосiя, приїхала теж
на вiслюковi, мовби в намаганнi уподiбнитися Сивооку, мала на собi не
таврований жовтий одяр вiзантiйської блудницi, а скромний спадистий
атраватiк барви-сушеного винограду, i очi в неї горiли хижим, глибоко
притаєним блиском, ховали в собi той блиск, як до часу ховається солодкий
густий сiк у прив'яленому виноградному гронi. Не боялася стрiти на будовi
Агапiта, нiкого не боялася й не соромилася, приїхала й гукнула смiливо,
щоб покликали їй Си-воока.
Церковця була невеллчка й небагата, її не прикрашувано мозаїками,
мальовано самi фрески, та й тi лиш у пiдкуполлi; Сивоок, який щодалi
вважався за найпершого мозаїчиста серед Агапiтових антропосiв, цього разу
виявив охоту розписати церковцю фресками, саме вимальовував у найвищих
високостях бога-отця в подобизнi величезного летючого птаха, що обiймав
своїми крилами-руками, своїм благословенням i землю, i небо, I архангелiв
з ангелами, i Богородицю з Iсусом, i апостолiв з пророками, але все те
мало йти нижче, кругами спускаючись аж До самого низу, а головне творилося
тут, у височинi. Сивоок просив пiдмогальщикiв не квапитися з накладанням
вапняного покриву, бо штукатурка висихала швидко, а фреску треба було
класти ще по сирiй; вiн же не хотiв поспiшати, вiн сидiв пiд самим верхом,
коло самого неба, хотiв бачити крiзь довгастi вiкна хмари, чути вiтер - i
тiльки.
I отодi його й покликано, але вiн вiдмовився спускатися, гукнувши, що
коли комусь треба, той хай пiднiметься до нього, бо й кому там вiн мiг
бути потрiбен, окрiм Агапiта або ж якого-небудь iєрея, що запрагнув
виказати художниковi ще якусь свою настанову, застерегти вiд ще якоїсь
сваволi.
Не знав Сивоок, на що здатна жiнка. Тому вельми здивувався, коли
побачив поруч з собою, на риштованнi, трохи задихану, але рiшучу й
невiдступну. Впiзнав її вiдразу, попри її скромний атраватiк, попри всi
намагання її приховати буйнощi свого грiховного тiла, впiзнав i
розгнiвався ще бiльше, нiж тодi, коли втiкав на вiслюковi через увесь
Константинополь.
- Чого прийшла? - спитав грубо, не вiдриваючись од роботи.
-До тебе,-сказала вона, розглядаючи його й, видно, милуючись його
вигинистими рухами.
- Не просив, - сказав Сивоок.
- Поїдеш зi мною.
- Не заважай у роботi.
- Поїдеш зi мною, - вперто повторила вона.
- Одiйди вiд вiкна, заступаєш менi, - так само сердито сказав Сивоок.
Вона вiдсторонилася, але стовбичила вперто далi, не сiдаючи i не
виказуючи жодного намiру спускатися з цього пiднебного простору без нього,
без бранця своєї принадливостi,
- Не дивись менi пiд руку! - закричав Сивоок. - У тебе лихе око! Вона
засмiялася тихо, зловiсно, переможно.
- Iди геть, - вже спокiйнiше попросив її через деякий час Сивоок, - З
тобою, - була вiдповiдь.
В ньому знов наростала непогамовна потреба помсти. Пожбурив своє
художницьке навчання. Грубо стиснув жiнку за руку.
- Ну? Чого хочеш? Вона не злякалася.
- Тебе.
Мiг би звалити її просто на мiстки, взяти брутально, в поспiху, мов
лiсовий звiр, та не була вона тепер для нього просто самицею, стояв за нею
ненависний свiт, торжествуючий у своїй пиховитостi, свiт, що звик
вимовляти лиш одне слово "моє", - i ось нагода кинути їм те слово назад,
хай подавляться ним, бодай раз прокричати "моє" над тим, що тобi не
належить або належить з примхи долi чи випадку.
Сивоок смикнув жiнку за руку, грубо сказав:
- Гайда!
Швидко спускалися вниз. Нiхто не спитав, куди йде Сивоок, нiхто не
спинив його. Коло вiслюка в них виникла суперечка. Сивоок намiрився йти
пiшки, вона поступалася йому вiслюком, готова заради свого коханця
перемiряти ногами цiлий Константинополь.
- Їдь сама, - сказав Сивоок.
- А я хочу, щоб ти.
- Їдь, бо вiслюк прислухається.
- Ти темний варвар, - засмiялася вона.
- Їдь, бо вб'ю! - погрозливо пiдступив Сивоок до неї.
- Не боюся тебе, ведмедю, буйволе, дикий огирю! - Очi в неї розблисли,
прихований вогонь вирвався назовнi, вона палала тепер уся, але Сивоок
твердо взяв її за плечi, пiдвiв до вiслюка й силомiць посадовив йому на
хребет.
- Їдь. Пiду слiдом.
- Мов раб! - засмiялася вона. - Мiй руський раб!
- Їдь! - востаннє гримнув вiн, i вiслюк, що розумiвся на людському
гнiвi лiпше, нiж його хазяйка, рвонув з мiсця й потрюхикав собi подалi вiд
розпаленого чоловiка, а Сивоок, трохи перечекавши, поки вляжеться в його
душi розгойдане чорновод-дя гнiву, посунув слiдом, намагаючись бути на
вiддалi од жiнки; але вiслюк уже вiдчув, що той вiдiйшов душею, через те,
видно, поступово уповiльнював ходу, i хоч як Сивоок намагався вiдставати,
вiслюк приставав бiльше й бiльше, хитрощi чоловiковi пiшли на нiщо, вiслюк
все-таки перехитрував його, i вже йшли вони поряд - вiслюк i чоловiк, бо
так хотiлося господинi вiслюковiй, цiй жiнцi, теплiй i м'якiй, як то
вiдчував вiслюк своєю спиною, така ноша була приємною для вiслюка, не те
що твердi, як кiстка, чоловiки; кмiтливий вiслюк бажав погодити жiнцi, а
на те мався лише один спосiб: порiвнятися з чоловiком, тобто примусити
чоловiка наздогнати їх або ж приставати самому так хитро й непомiтно. I
вiслюк досяг свого: чоловiк, сам-того не бажаючи, вже йде поряд, вже
жiнка, перехилившись :" у його бiк, говорить йому голосом
притаєно-ласкавим:
- Мене звуть Зеновiя.
- Однаково! - буркає Сивоок.
- Чи знаєш, хто так звався? - питає Зеновiя.
- Однаково хто, - вiдбуркуе Сивоок.
- В давнi часи таке ймення носила цариця Пальмiри. Вона нiкому не
впокорялася i виступила навiть проти всемогутнього , римського iмператора.
- I що? - глузливо дивився на неї Сивоок. - Може, скажеш, що твоя
Зеновiя перемогла римського iмператора? Ало тодi вона б мала називатися
Клеопатрою.
- Чи не забагато для тебе ще й Клеопатри, темний варваре! - вигукнула
вона, вдавано гнiваючись.
- Може, й замало.
-Знай же: жiнка навiть покопана - страшна. Коли iмператор Аврелiан узяв
Зеновiю в полон i повiз до Рима, щоб показати в столицi, то вимушений був
закувати її не в звичайнi ланцюги, а в золотi. Так i пройшла Зеновiя по
Риму в iмперато-ровiм трiумфi, закована в золотi ланцюги. Чий то трiумф
був, як гадаєш, мiй ведмедю?
Але запитання її пролунало замарно. Сивоока вже не було коло неї.
Навiть вiслюк незчувся, коли чоловiк став. Слово "трiумф" штовхнуло
Сивоока в груди: вiн згадав свою колишню ганьбу, згадав ромейську зневагу
й погорду, згадав. тiсний Амастрiанський форум; все здрiбнiло перед цим
спогадом, все стало жалюгiдним, позбавленим будь-якого значення: i ця
розпутна жiнка, i її вiслюк, i робота, яку кинув, не дочекавшись вечора, i
Агапiт, який десь, мабуть, сатанiє вiд лютi, довiдавшись про Сивоокiв
учинок. Сам не знав, що має зараз робити, куди податися, хоч бийся головою
об мур, хоч стрибай до моря, хоч живим лягай у землю, - незносний спогад
вчиненої над ним зневаги гнав Сивоока геть вiд того мiсця, де почув вiн
ненависне слово "трiумф". Щось кричала йому навздогiн зчудована Зеновiя,
пробувала гнатися за ним, але вiслюк, спокiйно розмiркувавши, що
чоловiковi потрiбна самотнiсть, коли вiн так нi з того нi з сього вломив
од його хазяйки ногу, не пiддався нi на якi пiдганяння, дав змогу
чоловiковi й зовсiм щезнути з очей; роз-телесована Зеновiя було навiть
зiстрибнула з вiслюка i спробувала бiгти нагiнцi за Сивооком, але
заплуталася в своєму задовгому одязi, з прокльонами вернулася назад, сiла
знов на спину вiслюковi й смикнула за повiддя, спрямовуючи його додому.
А Сивоок, утiкаючи вiд видив минулої ганьби, попав просто перед очi
заслиненого, збаранiлого вiд нестями Агапiта, в якого вкрадено з-пiд носа
спершу найлiпшу кохану, а потiм i найдосконалiшого умiльця. I це в той
час, коли вiн одержао од самого патрiарха двi тавлiї на святковий
скарамангiй: одна тавлiя - парчева, з шитим по нiй круглими перлами
образом Богородицi Вла-хернської, з пiднятими в молитвi руками, а друга -
перегородчата на золотi емаль з постаттю Христа; тавлiї були винагородою
за служiння Агапiта святiй церквi своїм будуванням i прикрашанням святих
обителiв, до талiй додавано ще й значний апокомбiй, але всi тi винагороди
видалися Агапiтовi нiчого не вартими, коли вiн виявив, що за час
вiдсутностi його пограбовано в найцiннiшому й найдорожчому.
- Зрештою, - закричав вiн спiнено навстрiч Сивооковi, - я вiддаю за
тебе золота бiльше, нiж у тобi лайна! Але!.. Ти гадаєш, смердючий
болгарине чи хто ти там є, що я терпiтиму твою невiрнiсть? Твоє
перелюбство? Нi, нi-i! Я вiддам тебе катам єпарха ще сьогоднi! Хай
вiдрубають усю нижню частину твого тiла i кинуть її собакам, спалять,
розвiють попелом! Ну? Чого мовчиш? Вiдповiдай, проклятий антропосе!
Сивоок стояв навпроти Агапiта, нависав над ним, ще бiльший i важчий,
нiж сам ромей, якось мовби злагiднiло поглядав на того.
- Зрештою! - затупотiв ногами Агапiт, i голос йому зiрвався на бараняче
ревiння. - Ти вiдповiси нарештi! Ти маєш менi вiдповiсти за своє кляте
перелюбство!
- Чоловiк може творити рiзнi грiхи, - сказав з спокiйною ненавистю
Сивоок, - вiн може богохульствувати, брехати, кривосвiдчити, красти,
вбивати, але грiх перелюбства такий великий, що його творити одному не пiд
силу, потрiбна ще жiнка...
- Ти! - заревiв Агапiт. - Я вiддам тебе... Я... я зажену тебе... Ти
будеш у мене!.. На острiв!.. Ось!! Я покажу тобi! На острiв!..
Про той острiв ще тодi нiхто не знав, мабуть, Агапiт теж почув про
острiв уперше вiд патрiарха, коли той дарував йому тавлiї з апокомбiєм,
або ж вiд сакелларiя - йшлося про спорудження на далекому островi,
заселеному чи то агарянами, чи то взагалi якоюсь мiшаниною, усамотненого
монастиря; може, саме тому i придобрювався патрiарх до Агапiта, бо кому б
же то хотiлося кидати повний розваг i втiх Константинополь i вирушати в
далеке море, на закинутий посеред моря острiв, який не мав, здається, нi
назви, нi божого благословення.
- На острiв! - востаннє прокричав Агапiт i зник. I вже не бачив його
Сивоок нi в той день, нi тодi, як сiдав на дiєру в Золотому Розi, старшим
на острiв послано Гiєрона, що набрид Агапiтовi своєю книжнiстю i
задумливiстю, через яку занапащав будь-яку доручену йому роботу: смальта
переварювалася в нього, розчин вiд мозаїки тужавiв, поки Гiєрон згадував,
що треба його класти на стiну, фрески лишалися недо-мальованими. Однак
Гiєрон був ромей, тож вiн i призначався старшим i над Сивооком, i над
усiма iншими, кому випав тяжкий жереб, а всi повелiння свої Агапiт
передавав їм через Мiщила, який вихитрився аж так залiзти в довiр'я до
господаря, що лишався тепер у Константинополi, власне, першим помiчником
Агапiтовим.
Мiщило мав батька-купця десь у Києвi. По смертi батьковiй не взявся до
купецтва, а мерщiй кинувся прогулювати батькiв набуток. Пiшло це йому з
рук досить швидко, i коли все процвиндрив, то щоб не здохнути з голоду, бо
не вмiв робити нiчого, подався до Вiзантiї, намiрюючись прогодуватися хоч
коло iнокiв абощо. Там охоче приймали таких добровiльних зрадникiв i
втiкачiв, їх терпляче, мов циркових звiрiв, дресировано а учено, щоб
поверталися вони згодом до себе додому i везли дух християнства. Але
Мiщило вчасно збагнув, як то буде добре, коли повезе вiн з собою не самий
тiльки дух церковних . канонiв, а ще й дорогоцiнне мистецтво, яке схилило
б до нього , можновладних, тож узяв собi за мету пробратися до антропосiв
Агапiтових i досягнути свого, попри всi труднощi й власну нездарнiсть.
Коли з'явився в Агапiта Сивоок, Мiщило злякався. Вiн заздрив своєму
єдиноземцю, ненавидiв його, шкодив, як тiльки мiг, ловив на дрiбницях, а
вже випадку з Зеновiєю не мiг пропустити i перший побiг до Агапiта в той
день, коли Зеновiя приїхала за Сивооком, не криючись вiд людей.
Дивно було Сивооковi з незбагненного християнського бога. Бо вже коли
той бере своїми прислужниками таку плiсняву нечисть, як Мiщило, то що ж то
за бог! Може, й вiн така сама погань, хай дарують менi силу мої предки!
Сидiв на дiєрi, вiдвернувшись од берега, вiд Константинополя, вiд
Мiщила, який прийшов їх проводжати ще там iз кимось, вiк би не бачив нi
цього проклятого мiста, нi людей, якi, не стали йому ближчими за роки,
проведенi тут. Ось Гiєрон гарвий чоловiк, але вiн з ним; ще був обез
Дамiан - великий майстер варити рiзнобарвнi смальти i смажити бараняче
м'ясо; пливло на острiв ще кiльканадцятеро Агапiтових антропосiв, усi
великi, з непогамованою силою в руках i в поглядах, а серед них -
маленький, засохлий, як фiнiк, iгумен-еремiт, який, здається, мав
наглядати за будовою монастиря, щоб зiбрати потiм у ньому охочу до
вiдлюдькуватостi братiю.
Власне, братiї вже трохи там було, мали вони й свiй євкти-рiй,
складений сяк-так з необтесаного камiння, але рибалки, якi мешкали на
островi здавна, ставилися до святих отцiв досить ворожо, iнокiв побивано
камiнням, як тiльки вони десь появлялися, їхнiй євктирiй кiлька разiв
розруйновано, - видно, рибалки вважали, що тим самим створюють нестерпнi
умови для iнокiв; але виходило навпаки - бо хiба може злякатися
випробувань той, хто заповзявся служити боговi? Та ще й iгумен, якого
звали Симеоном, закликав до твердостi й несхитностi, обiцяючи поставити на
островi справжню обитель, яка прославиться своєю мiццю i святiстю на всi
округи, Симеон перед тим багато рокiв був iгуменом в одному з найбiльших
константинопольських монастирiв. Вважався наставником дiяльним i суворим.
Монастир багатiв, розбудовувався, Симеон тримався з братiєю круто. Ще
пiвбiди, що вимагав послугу майже неймовiрного, жоден iнок не мiг навiть
напитися води без дозволу духовного отця. Всiляко топтав гiднiсть своїх
пiдлеглих, та вже не просто людську, бо вони майже вибавленi були од
усього людського в звичайному розумiннi, а добирався й до душевних
святощiв. Так, для прикладу, раз на трапезi в iгумена були свiтськi гостi,
одному з яких подали смажених голубiв. Один з iнокiв поглянув на те блюдо
з невдоволенням, iгумен помiтив його погляд, пожбурив iноку смаженого
голуба i звелiв їсти. М'ясна їжа в монастирi вважалася грiховною, але ще
бiльшим грiхом був би непослух, тому iнок, з сльозами на очах, став жувати
ненависного птаха, i тодi, коли демони спокуси розривали йому нутро i вiн
уже готовий був проковтнути перший смачний шматок, Симеон закричав до
нього: "Досить з тебе, виплюнь ти, ненажеро! Бо не стачить голубiв усього
Константинополя, щоб набити твоє черево!"
Потiм Симеон вирiшив увести в монастирi культ свого духовного отця,
блаженного монаха, в якого колись учився. Вiн написав його житiє, склав
гiмни на його честь, звелiв намалювати безлiч iкон, встановив два свята на
рiк на честь нового святого i до того вимучив iнокiв новими та новими
вигадками, що тi, хоч якi терпеливi, обурилися й повстали проти iгумена.
Пiд час вранiшньої служби, коли iгумен став читати катехiзис, iноки
розiдрали на собi одiж, з страшним криком кинулися на Симеона, загрожуючи
розтерзати його; iгумен насилу встиг сховатися в ризницi, тодi iноки
розламали запори монастирської брами, подалися до Софiї, де силомiць
пробилися до патрiарха й стали скаржитися, але патрiарх, ясна рiч, став на
бiк iгумена; покарано було iнокiв, однак i Симеону пiсля того довелося
покинути Константинополь. Так опинився вiн на островi.
Острiв так i називався: Пелагос, тобто острiв, ще iншi називали його
Пiли, що значило - ворота, хоч, здається, нiякими воротами вiн не
слугував, не замикав нiякого проходу, лежав посеред моря, далеко вiд
звичних шляхiв, самотнiй i дикий. I якщо пристати до думки, що бог створив
свiт, то цей острiв мав з'явитися в кiнцi третього дня творiння, коли
розокремлю-валися суходiл i море, i бог дослужився цим мiсцем, щоб
поскидати сюди все' камiняччя, яке не вмiстилося на сушi; тут були каменi
чорнi й сiрi, рожевi й бiлi, були гострi й шпичастi, мов iкла небачених
хижакiв, були схожi на пiдхмарнi собори, на велетенськi столи, за якими
хiба що засядуть чорнi ангели в день страшного суду; каменi бриласто
громадилися просто з морської води, повсюди нависали важкою погрозою над
кож-. ним, хто наважувався поткнутися до камiнного покидища, однi каменi
були зойком пропеченої сонцем землi, другi - болiсним стогоном розбиваного
об гостряки скель моря, ще третi затаювалися в гнiтючому мовчаннi. Все
було марно серед цього камiння: зеленiсть рослин, дзюркотiння води,
людська мова. Та й не росло на островi нiчого. Тiльки смокви вчiплювалися
своїми коренями в щонайменшу щiлину помiж каменями, та ще було одне
гранатове деревце, здається, геть позбавлене листя i впродовж цiлого року
вкрите водночас плодами й чарiвливої краси квiтами - дивна примха природи,
створена мовби в противагу мертвому каменю. А вода виступала в двох
мiсцях, нiби чиїсь сльози, може, навiть висльозювалося те камiння, така
мертва непорушнiсть була в тiй водi. Що ж до людей, то, пригнiченi
каменем, вони чи й насмiлювалися вимовити бодай слово за день, а коли й
мовлено було, та майже нечутно, так що вгадувано значення з порухiв губ,
здебiльшого ж обходилися простими жестами, бо життя було тут просте i не
вимагало складнощiв, для залагодження яких, власне, й створене слово.
Рибальське селище теж було - всуцiль камень. Сiрi будиночки,
невiдомоким i коли поставленi, тiсно притуленi один до одного - щоб
погладити сусiдову доньку по плечу, досить простягнути руку; морю
пiдставленi глухi стiни, вузька вуличка падає з селища вниз до оточеної
високими прямовисними стiнами бухти, де бережуться рибальськi човни,
довгi, чорнi, давнi-пре-давнi, хтозна й як зробленi, мовби подарованi
рибалкам мало не самим богом, бо нiхто не чув, щоб на островi будь-коли
росло бодай одне дерево, придатне для роблення човна, нiхто також не
пам'ятав, щоб коли-небудь з'явився тут човен новий; човни iснували завжди,
вони були вiчнi, як острiв, їх не бiльшало, але й не меншало; якщо
котрийсь з рибалок гинув далеко в морi, то хвилi згодом прибивали
перевернутого човна до берега, люди виловлювали його, вiн слугував новим
поколiнням. Так мiж людьми й морем встановилася постiйно триваюча вимiна;
час вiд часу люди вiддавали в пожертву моревi чиєсь життя, i море,
вдовольнившись ненадовго, повертало людям їхнiй човен, давало рибу для їжi
й водоростi для пiдстилок у хижах i на вбрання.
Не було тут богiв, бо найпершими святощами для людей ставали камiнь i
море, а потiм - човни; з живих iстот шанувалися тiльки риби, про них
спiвано гiмнiв i пiсень, рибам поклонялися, їх витiсували з каменю й
ставили понад морем, нiби вказiвники для спрямування вiтрiв, якi мали
приганяти до острова косяки риб живих; мiж вiтрами й рибою iснував
природний, мiстичної сили зв'язок, тому вiтри теж шановано, а ще в шанобi
були дощi, якi наповнювали солодкою, м'якою водою мiсткi цистерни,
вирубанi людьми в каменi.
Поза цим, а може, саме завдяки цьому, острiв мiг бути залiчений до
наймальовничiшого закутка свiту. Навiть бiльше: острiв без вагань треба
було назвати найкрасивiшим на свiтi, дринаймнi так вважали рибалки; i слiд
признати їм слушнiсть, бо свiт для них обмежувався тiльки островом. Iншого
не знали.
Здавалось би, закинутi в кам'яну самотнiсть, Агапiтовi ант-ропоси мали
шукати захистку в здруженнi. Та виявилося, що .камiнь робить людей
твердими i розокремлює їх тим бiльше, тiм довше вони тут живуть.
- Дружба? - потрясав своєю патерицею маленький iгумен Симеон. - Потяг
до базiкання i совокупного обжирання, вiд якого чоловiк стає свинею!
Вiн готов був, якби мiг, навiть годувати тут людей камiнням у своїй
зачерствiлостi душевнiй i ненавистi до всього живого. Монастир ввижався
йому не знесений над островом пiд самi хмари, а заглибленим у кам'янi
надра. Iгумен забракував послiдовно всi пропозицiї щодо будiвництва: i
Гiєронову, i переказану Агапiтову, i запропоновану обезом Дамiаном; тодi
ваяв-ея до справи Сивоок, вiн згадав дерево, живе, тепле, довiрливе дерево
своєї рiдної землi, вiн подумав, що можна б споруджувати монастирськi
будiвлi з каменю, тим часом вважаючи, нiби будуєш з дерева. Нiхто не мiг
розгадати того Сивоокового задуму, навiть перси й сiрiйцi, нащо вже
призвичаєнi до пiдземного будування, тiльки знизували плечима, коли
примушувано їх довбатися в глиб острова. Вони звикли видобувати з
щонайменшої вибудови користь, в їхнiх землях, скупих на воду, сто-товано
пiдземелля найперше для водоводiв, царськi палаци, святилища ставлено
завжди так, що попiд ними пропускалася або ж цiла рiчка, або принаймнi
струмок чи пiдземне джерело, тiльки десь у слiпих закутках пiдземель
муровано кам'янi мiш-i ки для небезпечних державних в'язнiв, але то не
було головною метою будiвництва; тут же iгуменовi запраглося ставити
монастир мовби на суцiльнiй кам'янiй в'язницi, а чи хотiв вiн усе загнати
в глибину: iноцькi келiї, трапезну, комори, тiльки церква мала
вивищуватися над заплутаними катакомбами; але й церква своїм виглядом
виходила за межi звичних уявлень - на противагу суворостi й аскетизму
загнаного в камiнь монастиря, малювалася Сивооковi легкою, ловкою, мов
писанка, вся в кам'яних вiзерунках, якi годилося б вичаровувати хiба що в
деревi. Ось так будувалося десь у його рiднiй землi: заглиблювалися в
теплий материк, а зверху ставили споруди з дерева, змагаючись у витiвках i
майстерностi з самою природою. Там на було суворостi каменю, дерево
об'єднувало людей, Сивооковi захотiлося перенести в камiнь душу дерева,
нiде бiльше йому б .цього нiхто не дозволив, а тут складалося все на
користь: дивакуватий iгумен, вiдсутнiсть Агапiта, камiнна голiсть острова,
яка вимагала прикрашення, може, не так для суворих iноць-.ких душ, як для
того бога, якому вони тут зготовлялися служити, Може, то були хитрощi
Сивооковi, може, хотiв вибудувати батиню, схожу на спалений князем
Володимиром поганськиїi храм-писанку в Радогостi, камiнний натяк на давно
минуле, . втрачене, мабуть, назавжди, нагадати самому собi про землю, яку
топтав дитячими ще ногами, землю iнодi й загрозливу, хододну; але то
забулося тепер, згадувалася вона завжди теплою, м'якою, ласкавою, снилася
ночами, ввижалася в понадморськiй дмдi, в розпеченостi марева над каменем;
вiн частiше став спiвати своїх руських пiсень, вганяючи в подив ромеїв,
розумiв, що туга за рiдною землею викликана осамотненням, вiд якого тут
ддваково всi страждали, але рятуватися вiд якого нiхто не вмiв, (натомiсть
кожен ставав дедалi бiльшим вiдлюдьком.
Сивоок теж часто вимандровував у пустельнiсть острова, тинявся понад
морем, там вимрiював свiй врубаний у камiнь монастир i вiзерунчастий храм
над ним, прикрашений мозаїками в двох панiвних барвах: зеленiй i синiй -
барви моря й неба, у двох стихiй, в змаганнi з якими жив острiв; мозаїчну
композицiю усталив сам iгумен, для нього мистецтво не важило нiчого, i вiн
дiяв у твердому переконаннi, що вимагає тої чи iншої композицiї не вiн,
бiдний i упослiджений черв'як, званий Симеоном, а всемогутнiй господь, в
його уявленнi про всi справи земнi бог , вимагав навiть точно визначених
барв. Але тут Сивоок мав уже свою думку й свої намiри, в ньому, як завжди
перед початком роботи, народжувалася непохитна впертiсть, вiн ходив понад
берегом моря, пiдсвiдомо визбирував новi й новi вiдтiння зеленого,
синього, голубого, марилася йому барва трав'яниста, хоч жодної травинки не
було серед камiння, висвiчувалася з передвечiрнiх глибин моря лазуровiсть,
холодна зеленiсть патини i м'яких мохiв виникала на змiну сiрокамiннiй
барвi, що затоплювала острiв, нiби м'який дим; вiн вiдчував у собi дивне
могуття; ось, зiбравши всi барви моря i неба, вiн вихлюпне їх навознесений
над островом камiнь, i камiнь оживе, засяє, в нього вселиться душа, як у
зелене дерево, станеться чудо, якого нi змiг доконати сам Всевишнiй в день
творiння, - така сила художника. Тож слався, художницьке вмiння, з яким
нiщо в свiтi не порiвняється нiколи!
В своїх мандрах Сивоок несподiвано натрапив на дiвчину. Побачив її
спершу здалеку. Ходила понад тими самими урвищами, що й вiн, так само
спускалася до води, дерлася на стрiмчаки скель, видно, мала якесь дiло її
намiри не могли збiгатися або хоч перехрещуватися з намiрами Сивооковими),
промайнула перед ним i зникла, а вiн не став нi наздоганяти її, нi ждати
повернення; але незабаром сталося так, що знов спiткав дiвчину в тих самих
мiсцях, уникнути зустрiчi вже не мiг, їхйi стежки все ж перехрестилися,
вони зустрiлися коло самої води, пiд зволоженою диханням моря сiрою
скелею; зустрiч мало скидалася на зустрiч Одiссея i Навсикаї, дiвчина не
простягла йому дазустрiч рук, вона пройшла повз Сивоока, мовби вiн був
одним з тисяч каменiв, вона йшла, мов слiпа, ступала обережной повiльно,
потiм, знов, як слiпа, простягла руки до моря, глибоко зiтхнула й тихо
промовила:
- Iс-са!
Мала на собi зовсiм мало з одягу: грубо плетений з морської вибiленої
трави мiшок, який тримався в неї на одному плечi, голорука, голонога,
тонка, з довгою шиєю, з сухою тонкою спиною, яка вгадувалася навiть пiд
широким трав'яним мiхом, чорне волосся буйно спускалося на плечi, брудне,
мабуть, нiколи не вмиване обличчя, важко й сказати - гарне чи погане,
бруднi руки, ще бруднiшi, в струпах i ранах, ноги, на яких дiвчина не мала
навiть дерев'яних сандалiй, що захищали б її вiд ударiв об каменi.
- Здрастуй! - сказав їй Сивоок. - Ти хто така?
- Ic-ca! - не слухаючи його, шептала своє дiвчина. Вiн пiдiйшов до неї,
доторкнувся до руки.
- Хто ти?
- Iс-са! - сказала вона до моря, потiм поглянула на Сивоока,
посмiхнулася чи то до нього, чи просто до самої себе, чи до каменiв пiд
ногами, бо посмiшку свою супроводила якимсь болiсно-покiрним схиленням
голови.
- Хоч би вмилася, - жартома сказав Сивоок, - море коло нiг, а ноги
бруднi. Хiба не соромно? Дiвка ж!
- Ic-ca! - так само посмiхаючись, сказала дiвчина.
- Та ти що: дурна, може? - Сивоок вiдступив од неї. Годилося б
сотворити молитву, якби належав до богомiльних. Бо в дiвчину явно
вселилися дияволи. Ну так, а що ж тодi про iгумена та його iнокiв, од яких
теж отак не дiждешся нiколи слова, хiба що їм закортить тебе вилаяти?
- Ну, гаразд, - сказав мирно Сивоок, - раз не хочеш умиватися, дiло
твоє. Iди собi, а я трохи покупаюсь.
- Iс-са! - прошепотiла дiвчина й подерлася вгору на розпеченi каменi.
За тиждень зустрiв її знову. Було свято переполовинений п'ятдесятницi,
день, коли за роботу братися грiх, зате не грiх було Сивооковi лежати пiд
своєю скелею, зануривши ноги в ласкаву воду, дивитися на небо, спокiйно
думати. Власне, й не думав нi про що. Iнодi довколишня пустеля викликає
таку саму порожнечу й'у тобi самому. Просто мав .приємнiсть вiд
непорушного лежання, вiд лоскоту хвиль, вiд тишi, вiд думки про те, що в
затiнку пiд каменем лежить у нього добрий окраєць ячмiнного хлiба й глек з
червоним вином - речi, якi й не марили-ся Одiссеєвi, викинутому на берег
до нiг феацької царiвни. Потiм помiтив легку тiнь, що впала на нього, тiнь
пересунулася трохи, зупинилася в нього на обличчi, знов пересунулася, вiн
скосив трохи очi й побачив дiвчину.
- Ти знов тут? - сказав Сивоок. - Мабуть, я захопив твоє мiсце?
Iс-са! - сказала дiвчина. Але повернута була обличчям до моря, а до
того затiненого каменя, пiд яким лежав хлiб i встояв глек з вином.
- Ти, може, голодна? - догадався Сивоок, знаючи гаразд, що рибалки на
островi хлiба не мають i, здається, навiть не знають, що то є - хлiб. Вiн
поповзом добрався до каменя, взяв у нiб,_ подав його дiвчинi.- Бери їж!
Вiдломив собi шматок, укинув у рот, став жувати, щоб показати їй, як то
робиться. Але дiвчина, мабуть, знала, що таке хлiб, бо не стала
придивлятися до Сивоокового навчання, мерунiй загнала в окраєць
слiпучо-бiлi зуби, лякливо поглядаючи на чоловiка, стала їсти швидко й
пожадливо.
Сивоок ждав, поки вона вгамує голод. З хлiбом було покiнчено вмить.
- Поганi твої справи, - сказав вiн, - видно, несолодко живеться тобi на
островi.
- Iс-са! - покiрливо посмiхаючись, промовила дiвчина. Здається вона
бiльше нiчого й не вмiла говорити. Нiма чи божевiльна?
- Де ти живеш? - спитав Сивоок.
Вона мовчки дивилася на нього й знов стала посмiхатися. Такий бiль був
у тiй посмiшцi, що Сивооковi на очi навернулися сльози.
- От лихо, - пробурмотiв вiн, що ж з тобою робити? Може, ти заблукала?
Давай я вiдведу до селища!
Вона без опору дала повести себе, кiлька разiв промовляючи своє
загадкове "iс-са!", йшла за Сивооком, в селищi не вiдступала вiд нього нi
на крок: вони ходили вiд хижi до хижi; ходили серед ув'язнених каменем
людей, твердих i сiрих, як камiнь; люди неохоче озивалися на Сивооковi
розпитування, байдуже поглядали на дiвчину, нiхто її не визнавав своєю,
нiкому вона не була тут потрiбна, нiхто не показав її пристанище, а сама
вона теж його не знала, а може, й не мала зовсiм, з поодиноких слiв i
уривчастих натякiв Сивоок зрештою склав собi сяку-таку iсторiю- цiєї
дiвчини. Нагадувала вона iсторiю його власного дитинства: так само зникли
десь, здається, в морi батько й мати її, як зникли колись у нього, так
само вибрела вона в самотину жорстокого життя, так само, видно, не мала
ймення, так само блукала довго й тяжко, але не було нiчиєї руки, що
простяглася б до неї. В цiй iсторiї бракувало початку, власне, iсторiї теж
не було, Сивоок вигадав її сам, йому хотiлося знайти в свiтi ще одну долю,
схожу на його власну, нарештi не почувався вiн _таким осамотненим, мiг
стати рятiвником для цiєї нещасної, тим самим мовби рятуючи й самого себе.
- Раз ти нiчия, - сказав вiн до дiвчини, - то, може, пiдемо до наших?
Там у нас добрi люди. Iс-са, - сказала дiвчина. Зватиму тебе Iссою,
гаразд?
- Ic-ca! - вона вперте не мовила бiльше нiчого, хоч малоймовiрним
видавалося, щоб не знала жодного iншого звуку. Навiть нiмi спроможнi на
бiльше.
-Ходiмо, та як? - спитав Сивэок. Знов, як •i на березi, вона слухняно
пiшла за ним. Коли нiкуди йти, то людина завжди слухняна.
Iгумен Симеон зустрiв Iссу криком обурення.
- Не дозволю перетворити святе пристанище на мiсде для влягання! -
пiдскочив до Си-воока. - Сказано ж бо...
Iсса дивилася на маленького старого чоловiка в надмiрно широкому
вбраннi з своїм покiрно-болiсним усмiхом. Сивоок вiдгорнув iгумена широкою
долонею набiк.
- Матимеш своє пристанище, як збудуємо, - сказав Симеоновi, - а тим
часом не втручайся. Ходiмо, Iсса. . Показав ї.й, як треба вмивати обличчя,
помив їй руки й неги. З одягу нiчого не мiг припасувати чоловiчого. Перон
порадив зшити Лесi щось з паруса. Гноки ялiевалиея забачивши поблизу лихе
жiноче зiлля. Сямеои нахвалявся вiдiслати Сивоока до Константинополя на
патрiарший або й iмператорський суд за непокiрнiсть i сваволю. Але то були
нахваляння марнi, бо цiлий .иояастир, з його заплутаними кам'яними
катакомбами й вимрiяним з каменю собором, був у головi в Сивоока, бiльш
нiхто тут не мiг охопити уявою й думкою всiєї будови, без Сивоока лее б
зупинилося. Знав не й iгумен, але не мiг стриматися в своїй зненавистi до
приблудної дiвчини, яка загрожувала внести неспокiй у товариство
осамотнених вiдлюдькiв, вiн .щодня паскудив прилюдно Сивоока за грiховне
злягання з приблудою, чим немало дратував того. Ганебно було чути з уст
святого отця те, про що Сивоок нiколи й не думав: для нього Iсса так i
лишалася нещасною дiвчинкою, яку вiн спiткав у темрявi й мав вивести на
освiтлений шлях. Вiн терпляче вчив її всього найпростiшого, що потрiбне
людинi, запрагнув почути вiд неї бодай кiлька слiв, але не досягав у своїх
намаганнях нiчого-, Iсса знала тiльки свою болiсну посмiшку з нахиленою
покiрливо головою та ще свете незбагненне, протяжливе., тихе, мов молитва,
"iс-са!". Щоб не викликати глузувань, Сивоок звертався до Iсси своєю
рiдною мовою. Тодi однаково нiхто нiчого ве розумiв i могли вони думати,
що дiвчина своїм "iс-саi" вiдповiдає яа його слова. Потiм вiн слушно
розмiркував, що вчити її однаково треба з самих початкiв, то чому б не
спробувати й справдi навчити Iссу своєї мов.и? Може, видасться вона їй
легшою, може, _ромейськi згуки венавнснг дiвчинi, бо серед людей цiєї мови
спiткали її всi нещастя, яро якi розпйвiсти не вмiє. Так почав вiн
вибудовувати на кам'яному островi двi химернi й дивовижнi рєчп собор iз
камiн-ного мережива i дiвочу душу в звуках своєї далекої прекрасної мови,
де хлiб називається житом, як жаття, а вода має в собi щось вiд водiння,
бо тiльки спробуй пiти за водою, то чи й вернешся, свiтло ж пов'язане з
безмежнiстю свiту, прониауючи його наскрiзь, а дружиною зовуть жону I
найвiрнiших охоронцiв володарiв земних. Та невiдомо, чи й могла дiйти до
Iсси ця багатозначнiсть мови, дiвчина, щоправда, з часом навчилася
вимовляти слова, дiдказуванi їй Сивооком, але повторювала їх, видтю аби
лиш пидчепйтися вiд свого набридливого навчителя. Для неї сповнеяим
глибокого прихованого значення лишалося тiльки, її "iсса!", вона щоразу
втiкала до своєї кам'яної пустелi, блукала там днями голодна, знов
покривалася брудом, який, хоч i диво, личив Iссi. Сивоок вимушений був
шукати її, приводити до свого пристанища, годувати, вриносити воду,
лагодити подерте на шмаття вбрання Iссине; так тривало довго, дiвчина
опиралася, мабуть, ще дужче, нiж твердий камiнь, але як рiзьбяр не
вiдступається перед найтвердiшим гранiтом, так i Сивоок, заповзявшись
повернути Iссу до життя, не шкодував нi зусиль, нi терпiння, нi уваги, але
й не знати, чи вдалося б йому постати на своєму,_ якби подiї не змiнили
раптово свого повiльного плину.
З Константинополя раз на мiсяць, а то й рiдше, припливав корабель,
привозив харч i все потрiбне для продовження будiвництва; для Гiєрона
припливала щоразу нова книга, взамiн якої вiн одсилав назад ту, що вже
мав; вiя умiв- вимiнювати потрiбнi йому книги, навiть перебуваючи далеко
вiд столицi: десь у монастирських книгозбiрнях мав добрих приятелiв; iнодi
давав деякi книги й Сивооковi, але частiше розповiдав прочитане свеїм
антропосам. Сивоок спробував якось привести на ту бесiду й Iссу, але
антропоси замурчали, мов тигри; вони боялися жiночого тiла, ця дiвчина
пробуджувала в них спомини про столицю, про потаємнi втiхи, про дикi
гуляння, коли йшло димом усе зароблене за довгi мiсяцi тяжкої 'працi в
Агапiта, тут про це не слiд було й згадувати. Дiвчина ж, хоч замотана в
грубу парусину, яка цiлком приховувала в нiй усе жiноче, все ж була
дiвчиною, жiнкою перш за все, тiльки пасмо волосся, довге й звивисте,
впаде їй на плече - i вже вона жiнка, вже знада. То хiба ж .не лiпше iiе
бачити її зовсiм, не згадувати отак, як роблять це святi отцi? Антропоси
замурчали й засовалися погрозливо, Гiєрон замовк, Сивооковi стало ясно, що
для Iсси тут не мiсце, вiн подав їй-руку i вивiв з чоловiчого товариства,
бiльше не пробуючи рискувати.
Прийшла вiсть про смерть iмператора Василiя, що прожив одмiряне богом.
Тепер єдиним iмператором ромеїв був Константин, на два роки молодший за
свого войовничого брата, i якщо Василiй вичерпав свою життєвiсть у вiйнах
i походах, то, розповiдали тайкома, Константин рiвна стiльки ж витратив у
гульбищах, i вже занесений над ним, як над Iродом, божий меч, i важко
сказати, чи й переживе вiн свого старшого брата.
Але остров'ян тепер ке обходило те, що дiялося в столицi. Однаково" чи
два iмператори, чи один. Чя вмер там хтось своєй смертю, чи йому помогли,
бо мало якi з вiзантiйських iмператорiв оддавали боговi душу без
сторонньої помочi.
Здається, єдиною перевагою для антропосiв, якi опинилися на островi,
була їхня цiлковита незалежнiсть од столицi i вiд їхнього Агапiта, якого
стали вже й забувати.
Та ось дромона привезла вiд Агапiта харатью до iгумена й до Гiєрона з
суворим повелiнням негайно вiдправити до Константинополя руса Сивоока,
попри всю його зайнятiсть i попри найвищу потребу в ньому на островi, бо
присутностi цього варвара- в столицi вимагають царствен! iнтереси. Харатья
була загадкова для iгумена -й для всiх антропосiв, про Сивоока не
мовиться: один перехiд через море - i вiн дiзнається про все. Шкода було
розлучатися з недовершеною своєю кам'яною мрiєю, аж тепер вiн зрозумiв, як
тяжко тут жити його товаришам, але й недобудований монастир, i антропоси,
i камiннi покидища не мали такої ваги в останнiй день перебування його на
островi, як Iсса. Раптом побачив, усвiдомив собi, що не може покинути
дiвчину тут знову в кам'янiй самотностi; вона теж, мабуть, знала, що
загине вже остаточно без цього доброго чоловiка з сяйливою бородою й
iмлистими загадковими очима. Всi днi мовчала, навiть не примовляла свого
"iс-са!", тiльки всмiхалася болiсно в покiрливому схиленнi голови, не
пробувала жодного разу втiкати, не вiдходила вiд Сивоока, мовби навiть
тулилася до нього, шукала в нього захисту.
- Поїдемо зi мною? - спитав її Сивоок.
- До Константинополя. Вона мовчки всмiхалася.
- Там тобi буде лiпше, - сказав Сивоок. - Константинополь - великий
город. Я куплю для тебе тарний одяг. Ти матимеш прикраси. Житимеш у
будинку. Слухатимеш дзвони в церквах. Побачиш iподром.
Вона слухняно пiшла за ним на дромону. Iгумен Симеон плювався й посилав
анафеми Сизооку. Плавцi, вважаючи лихою прикметою перебування на кораблi
жiнки, стали кричати Сивооку, щоб вiн покинув свою "нечесану козу" на
березi. Iсса злякано дрижала, тулилася до Сивоока, той мовчки пройшов до
свого мiсця на носi дромони, крикнув:
- Хто зачепить її хоч пальцем, тому скручу голову! Якби не повелiння
негайно доставити варвара до столицi, З ним би не стали цяцькатися, а так
доводилося заплющити очi на його примхи.
Однак як тiльки дромона вiдпливла вiд берега й загойдалася на хвилях,
як тiльки смуга води, що вiдокремлювала корабель вiд острова, стала
ширшати, - Iсса кинулася до одного борту, до другого, злякано заметалася
по судну, побiгла до корми, яка була все ж таки ближче до берега, нiж нiс.
Сивоок спробував її затримати, але вона вислизнула йому з рук, на погнав
тiльки на кормi в ту мить, коли дiвчина мало не стрибнула в воду.
- Ти чого? - грубо крикнув вiн, насилу втримуючи її, а во-мовчки
випручувалася з його рук, важко дихала, волосся розтрiпалося, закрило
обличчя, тiльки одне око проблиску-їло їй крiзь пасма чорного волосся,
було повно ненавистi в тому оцi, ненавистi тяжкої, нелюдської - чи то до
моря, чи їдо корабля, чи й до нього, Сивоока.
Але нi, вона не бачила Сивоока, не впiзнавала його, мабуть, все для неї
зосередилося в намаганнi будь-що полишити дромону i чи втонути, чи
добратися до свого острова: та гребцi дружно налягали на весла, корабель
одпливав далi й далi вiд кам'яного берега, стрибати в море навiть доброму
плавцевi .було б не зовсiм безпечно, про Iссу ж Сивоок навiть не знав, чи
вмiє вона плавати, чи вiдразу пiде на дно, як тiльки опиниться за бортом,
тому не став панькатися з непокiрливою, згрiб її в оберемок, вiднiс назад,
де було визначено їм мiсце, посадовив на' лавку, сам сiв коло Iсси, щоб
заспокоїти її хоч трохи; вона ще попручалася трохи, потiм, видно,
вичерпавши всi сили, втихла, притислася до Сивоока, тепер вiн не мiг
вiдiрвати її вiд себе, вона боялася лишити його бодай на мить, мовби
приросла до його боку; зненацька вперше вiдкрилося йому, що це жiнка, вiн
зрозумiв, що з'єднує його з Iссою не просто жалiсливiсть, не звичайне
людське спiвчуття, а, мабуть, найперше - нiжнiсть. Вiн довго йшов до цього
вiдкриття, не завжди й не кожен може признатися собi в нiжностi до когось,
але ось коло нього була прекрасна, злякана, єдина в свiтi дiвчина, для
якої вiн теж був тепер єдиний пiсля того, як одiбрав у неї кам'яний її
острiв. Настала вже нiч, змiнювалися гребцi, дромона поволi посувалася в
пiтьмi шляхами, назначеними самими лиш зорями; а цi двоє, кинутi морем
одне до одного, сидiли тiсно притуленi, Сивоок з острахом прислухався до
того, як у ньому випростується непогамовне й нестримне, через те боявся
поворохнутися, а Iсса, мабуть, не вiдала того. Ще й досi блукав у її тiлi
жах перед стихiєю, захисток був лише в цьому потужному чоловiковi, вона
шукала порятунку несвiдомо, кожен новий удар води в борт дромони штовхав
Iссу ближче й ближче до Сивоока; тепер уже обом вiдступу не було, i в
темному стогонi, в щасливих сльозах i притаєному смiховi вони поєдналися
мiж собою, i тiльки тодi вiдiйшов вiд Iсси її перестрах, викликаний морем.
В Золотому Розi на пристанi зустрiчав дромону сам Агапiт З кiлькома
своїми антропосами, мiж яких викрасовувався й Мiщило. В голубому скiадiї,
обшитому перлами, в голубому ж хiтонi поверх тонкого шовкового дивiтiсiя,
в червоних чагах, на шиї мав дорогу золоту гривню з крилатими грифонами на
кiнцях - чи це справдi був Мiщило, чи його подобизна?
А з дромони виходив обдертий, ще дужче зарослий ясною золотистою
бородою Сивоок, та ще й вiв за собою якесь несамовите створiння, забачивши
яке, всi, хто стояв на березi, захрестилися й забурмотiли молитви. Мiщило
сплюнув. Агапгг же спохмурнiв, мабуть, згадавши Зеновiю, про яку, власне,
вже давно й забув, змiнивши за цi роки кiльканадцять нових коханок, але
знов прокинулася в його душi образа на цього руса, який колись з-пiд носа
зумiв вихопити таку ласу жiнку. I ось тепер, коли вiн, Агапiт, став i_
геть старим чоловiком, цей тiльки набирає на силi, варварська снага дико
нуртує в ньому, вже вiн вивозить собi дiвку навiть з проклятого богом
острова, Агапiт зсунув брови, махнув невдоволено рукою.
- Антропосе! - замiсть вiтання гукнув назустрiч Сивооковi. - Ми кликали
тебе сюди самого, а ти привозиш якусь, врештi...
- Це моя жона, - не дав докiнчити йому Сивоок. - Вклонися, Iссо, нашому
Агапiтовi.
I - о чудо! - Iсса покiрливо схилила голову й посмiхнулася болiсно й
ласкаво, i старий Агапiт пом'якшав душею з того усмiху, а може, тут
причиною було щось iнше, бо ще нiколи не опинявся Сивоок в обiймах у свого
властителя, а тут опинився. Iссi ж Агапiт, з усiєю можливою для його
товстого тулуба грацiйнiстю, подарував гречний уклiн, добродушно штовхнув
Сивоока межи плечi, посилаючи його вiтатися з тими, кого давно не бачив. I
кожен дав Сивооковi праву руку, показуючи вiдкриту долоню на знак приязнi,
тiльки Мiщило подав руку зiгнутою, мовби для поцiлунку. Сивоок глянув на
нього дивуючись, мiщило погордливо роздував нiздрi, тут щось, видно,
сталося за цi роки, але Сивооковi на тому не залежало, вдаючи, що не
помiтив нiчого, вiн вивернув долоню Мiщиловi, потиснув йому руку, як
єдиноземець єдиноземцевi, повернувся знов до Агапiта.
- Покликав мене, а там ще багато роботи.
- Жде тебе нова робота, - поважно мовив Агапiт, i вже стояв коло нього
Мiщило, тут-таки справдi щось сталося, антропоси лишалися антропосами,
тiльки постарiли деякi, а деяким i нiчого не сталося, а от з Мiщилом щось
дiється, оця його одiж, багата гривня, рука, простягнена для поцiлунку.
- Поїдете на Русь, - вiв далi Агапiт, - князь Київський закликає наших
умiльцiв. Мiщило буде старший над артiллю.
- I я поїду? - забувши й про Мiщила, i про чорта-бiса, тихо спитав
Сивоок.
- Для того тебе й викликано.
- Iссо, ми поїдено на Русь! - гукнув Сивоок до своєї жони. - Чуєш? Ми
поїдемо!
- Не годиться везти в святий Київ поганих пiдложниць, - поважно мовив
Мiщило.
-- А тебе не спитаю! - вiдрубав Сивоок.- Старший я над вами всiма. То й
будь старший, а я сам по собi! Звелю коритися. Та не менi звелиш!
- Антропоси! - розвiв руки Агапiт.- Друзi! Нащо вам сперечатися?
- Посли руськi в Константинополi, - сказав Мiщило, - завтра запрошено
нас усiх на прийом до Великого палацу, перед очi самого iмператора.
Одягтися мусиш як слiд, щоб не зганьбити яашого звання.
- Одягтися? - пробурмотiв Сивоок. - Хто б то не хотiв .одягтися, аби
лиш мав у що?
Iсса стояла позад нього й всмiхалася болiсно й налякано.
- Сказано в Ксенофонта, - не вгамовувався Сивоок, роздратований
Мiщиловою пиховитiстю,-гарно зодягненi друзi - .найлiпша оздоба мужчини.
Ти ж вирядився мерщiй сам, а тепер тикаєш менi в нiс моєю обдертiстю.
- Друзi мої, - виступив знов помiж них Агапiт, - нащо сварятися? Всiм
нам даровано одiж з царського вестiарiя...
- Свою ж пiдложницю зодягай на власний кошт, - мстиво докинув Мiщило.
- Жона! - гукнув Сивоок .- Чуєш, Мiщило, вона менi жона!
- Маю християнське iм'я - Фiлагрiй, - сказав поважмо Мiщило, - так i
зови мене.
-_ А я - Божидар,- засмiявся Сивоок, - вiд болгарiв маю, .крiм Сивоока.
Християнське теж маю. Людина може мати .безлiч iмен. То й що? А цiннiсть
її хiба в iменах? Дiлами тiльки можна возвеличити себе або ж зганьбити.
- Зиждителi храмiв постiйно возвеличуються перед богом, - сказав
Агапiй.
- Возвеличують Агапiта, - знов засмiявся Сивоок.
- Ошалiв ти на островi, - зiтхнув Мiщило.
Але Агапiт вдав, що не зрозумiв Сивоокової шпильки.
- Повезете й на Русь мiй помисел, - вдоволено мовив до Сивоока, -
нашому друговi Фiлагрiю повiрив я думку, який .треба возвести собор у
Києвi, ви ж повиннi слухатися його, тим вволите мою волю, нагорода ж вам -
од архонта Київського.
Та сама розмова, тiльки притишена й урочистiша, вiдбувалася другого дня
мiж антропосами й послами Київського князя в час очiкування прийому в
палацi. Їх посадили ждати в портику Августея, посли вже були тут утретє,
вже вони склали iмператоровi багатi дари вiд Київського князя, а архонта,
як його називали ромеї, тепер мав вiдбутися прийом останнiй перед
вiд'їздом послiв разом з майстрами на Русь. Посли чимдуж грали в
поважнiсть, розпитували ромеїв про здоров'я iмператора, ромеям цiкаво було
знати про Київ i про загадкового архонта в ньому. Чи то правда, що в нього
чотириста прислужниць! I що вiн нiколи не сходить з престолу? I навiть
природну потребу справляє в чашу? А посли й собi допитувалися: чи
iмператор Василiй умер своєю смертю, чи помогли йому? Бо де ж це чувано,
щоб два брати мирно дiлили престол? Рано чи пiзно стане брат проти брата,
про це ж i в Святому письмi сказано... I чи правда, що iмператор
Константин аж так зловживав жiночими втiхами, що тепер не може сiсти на
коня, а вже коли йому треба це зробити, то пiдтримують його з двох бокiв
євнухи, а по всiх вулицях, де має проїхати василевс, визбирують кожен
камiнчик, щоб не попав пiд ногу коневi, не струснув священної особи, не
наразив її на новi болi?
Потiм послiв покликано до палацу скiли, що поруч iз Триклiном
Юстiнiана. В Триклiнi на пiдвищеннi критому багряницями, поставлено
великий трон iмператора Феофiла, васи-левса Константина зведено на трон,
по боках розташувалися чини кувуклiя, в сусiдньому залi заграли два срiбнi
органи дi-мiв, живi картини зарухалися, до Триклiну Юстiнiана було введено
магiстрiв, патрикiїв, протоспафарiїв, чини входили вiл за вiлом, тобто
перед появою нових чинiв пiднiмалася точно визначеної барви пишна завiса,
старшi йшли попереду молодших, за сенатом були чини гвардiї, потiм
допущенi дiми; всi розташовувалися в ряди й групи, пiдiбранi по рангах i
барвах одягу. Ось тут розпочинався маєстатичний похiд вiзантiйських
звичаїв, який мав забезпечити панування великої iмперiї над усiм свiтом,
бо навченi дотримуватися порядку й послiдовностi в руках i словах, в дiлi
й мистецтвi, тим самим привчаються до наслiдування, а наслiдування веде до
сталостi, до послуху, до закостенiння. Вiдомо ж, що закостенiння - то
твердiсть. А що може бути лiпшого для великої iмперiї, нiж твердiсть її
влади?
Руським послам, коли ввiйшли до Триклiнiю Юстiнiана, вiдкрилася велична
й барвна композицiя вiзантiйських вельмож, що стояли навколо
iмператорського трону, мов восковi ляльки, вирядженi в багатi шати,
вiдразу ж учинено вiтання з запитаннями через препозита про здоров'я й
благополуччя архонта Київського Георгiя, а також про здоров'я послiв, а ще
- про волк iмператора всiх ромеїв, пiсля чого посли сiли говорити з
василев-сом, а всi, хто їх супроводжував, перейшли до сусiднього залу;
Сивоок теж плутався в довгому незручному одяговi поряд з Мiщилом, який,
здавалося, й народжений був для палацової розкошi, дер свою рiдкобороду
мармизу, намагався видовжити коротку свою шию, щоб побачити якомога
бiльше, а може, щоб показати себе, хоч i без того вивищувався над усiма на
цiлу голову; вони з Сивооком були майже однаковi на зрiст, тiльки цей
збудований був гармонiйно, а Мiщило нагадував Агапiта: короткi ноги,
коротка шия наклепника, тулуб такий довгий, що коли доводилося Мiщиловi
сiдати, то не знав, куди б заховати хоч трохи того тулуба. Зрештою, не має
ваги, в кого яке тiло, - гiрше, що Мiщило в душi своїй не вiдзначався
нiчим добрим, а ще тепер їхав старшим над артiллю, то й зовсiм не знати,
як поведеться. Втiшало Сивоока лиш те, що повернеться вiн на рiдну землю.
Як то воно там буде? Що буде? Але побачить вiн соковитi трави, навiдається
в пущу, стане над Днiпром коло Києва, пригадається йому все лiпше, що було
колись, лихе теж пригадається, мабуть; та хай, аби лиш була пiд ногами
м'яка тепла земля. Вiн пройде по нiй босий, як малим колись, весну й лiто
ходитиме вiн босий там i носитиме м'яке легке хут-ро i бiлу лляну одiж, а
не цi шорсткi шитi золотом шати, якi на нього напнуто, щоб повести його до
палацу, допустити до найбiльших святощiв, не питаючи, хоче вiн бачити їх
чи нi.
Потiм був обiд у Триклiнi дев'ятнадцяти акувiтiв. Цар возлежав з чинами
за акувiтами, а посли стояли збоку. Коли ж увiйшли всi, кому належало бути
присутнiм на трапезi, й учинено поклонiння василевсовi, посли
розташувалися .за окремим столом. Пiвча храму святих Апостолiв i Софiї
виспiвувала "многая лета" iмператоровi, музиканти й потiшники роаважали
василевса i його гостей. А в Золотому Триклiнi обiдали люди руських
послiв, руськi купцi, якi були на той час в Константинополi, й художники,
що мали їхати до Києва, спорядженi за велiнням самого василевса, i пiд час
обiду роздавано коштовнi блюда з апокомбiями i давано кожному по чину:
посли вдвiчi бiльше за священикiв i толковинiв, а решта люду - вчетверо
менше за послiв, для Київського ж архонта вiд василевса даровано золоте з
коштовними каменями блюдо. Константин радувався нагодi виказати свою
щедрiсть, яка вважалася першою прикметою справжнього iмператора. Вiн
потрактував послiв од Київського князя як визнання своєї справжньої
величi; приємно було, що володар землi чи й не бiльшої за Вiзантiю
звернувся саме до нього, василевса всiх ромеїв, попросив прислати майстрiв
для спорудження божого храму. Сорок дев'ять лiт сидiли на тронi два
iмператори, але всi тi сорок дев'ять лiт Василiй затiнював Константина,
головою царства вважався брат старший, вiн ходив у походи, вiв вiйни,
приймав послiв, а на долю Константина лишалися тiльки розваги, гульбища,
дурощi всiлякi, їце й тепер, постарiлий i з вичерпаними силами, думав вiн
про те, як добре було б покинути Константинополь i податися кудись на
лови. Але зболiла плоть не дозволяла балощiв, закам'янiло сидiв на
урочистих церемонiях, з гiркотою думав iнодi, напружуючи свiй затемнений,
спустошений мозок, що пiсля брата не зумiє звершити нiчого благородного
або достойного згадування.
Але ось була нагода виказати свiй державний ум i перевершити навiть
покiйного брата. Колись батько нинiшнього Київського архонта Володимир
змусив iмператорiв видати за себе їхню сестру Анну. Коли ж вони навзамiн
хотiли послати на Русь Ще й митрополита, Володимир вiдмовився й висвятив
сам єпископа-болгарина. Тепер Київський князь ще тiльки утверджується на
престолi, слiд би скористатися з його недосвiдченостi й хисткостi його
становища. Iмператор довго радився з велемудрими своїми євнухами, й
вирiшено було послати до Києва не _тiльки константинопольських умiльцiв
кам'яного й художницького дiла, не тiльки щедрi дари, але й iмператорський
хрисо-вул до князя з пропозицiєю прийняти митрополита землi Руської,
рукоположеного в цей чин константинопольським патрiархом.
Посли руськi, хоч i не мали таких повноважень од свого князя,
вiдмовитися вiд iмператорського хрисовула i вiд мало ке силомiць
посадженого на їхнiй корабель митрополита не могли:. Бували ж випадки, що
послiв, якi виявляли непослух волi iмператора, ослiплювано або а карано
смертю, тут не дiяли яiякi закони, тут правили василевси - хай славиться
мiць ромеївi.
Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку вiд себе. Сивоок був на
кораблi з Iссою. Вона дикувато щулилася в незвичному пишному одязi,
придбаному їй на Месi, знов тулилася до Сивоока, але тепер уже не вiд
темного страху перед морем, а, видно, вiд невiдомостi та вiд лихих
поглядiв Мiщила, який вiвся досить брутально й пиховито. Сивоок же думав
про їхню дорогу. Вийшовши з Босфору, мали вони досягти областi Мессемврiї
навпроти рiки Дичини, далi, тримаючись берегiв, дiйдуть до Констанцiї на
рiчцi Варнi, вiд Варни проляже путь до Конопа, вiд Конопа - до Дунаю, де
змiшуються жовтi води рiки з морською прозорiстю, там протягнуться
положистi пiщанi береги й крутi глинянi, i нiде не зможуть вони пристати
аж до самого входу в Днiпровський лиман, бо чатуватимуть на тих берегах
печенiги, готовi вмить напасти на необачних; та й на самому Днiпрi ще не
кiнець небезпекам: ще пiдстерiгатимуть їх дикi кочiвники в найвужчому
мiсцi коло порогiв, де вбиго князя Святослава, ще доведеться перебиратися
через кам'янi шумливi пороги, i тiльки в київських тихих водах скiнчиться
їхнє багатостраждальне, страшне плавання.
Але той, хто повертається на рiдну землю, готовий до всього.
РIК 1026
ПАДОЛИСТИ.КИЇВ
Ярослав же седе Кыеве, утре пота с дружиною своею, показав победу и
труд велик.
Лiтопис Нестора
Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стiкаючи гарячою кров'ю,
в останнiй несамовитостi гриз залiзо наконечникiв, трощив дерево списовищ;
його випружене тiло лиховiсне скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось
мало вибухнути червоною кривавiстю, але звiр, видно, вичував наближення
останньої митi, вiн не хотiв смертi, прагнув уникнути того кiнця, пiсля
якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком,
навстопужений брудно-сiрою щетиною, в хижому розблиску iклiв, вiн жахнув з
кола знищення, його затьмаренi болем очi все ж здобулися на ще одне
зусилля, щоб забачити вiльний промiжок; задране в лютiй зневазi рило
хапливо нюшило дорогу, заволохатiлi вуха вловлювали щонайменшi продихи
лiсового повiву волi, вмить лишив кабан у тiй улоговинi, де мав сконати,
людей, собак, гострi довгi списи i помчав по схилу вгору, де самотньо
приглядався до ловiв князь Ярослав.
Все вiдбулося неспогадно швидко. Нiхто не встиг навiть вжахнутися,
зранений дик летiв на осамотненого чоловiка - нi вiдступитися, нi
перепинити йому путь; десятеро не спромоглися покласти звiра, отож один
тiльки й мав тепер, що впасти пiд нещадними рiзаками; князь став нагорi,
щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати;
звiр летiв на нього, вiдчаєно постогнуючи, кожен його пере-стриб був мовби
чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний бiг: "Жох!
Жох! Жох!" Ближче, ближче, ближче - вже весь лiс i весь свiт виповнено
тiльки цим жох-канням; Ярослав уже й не бачив самого вепра, тiльки чув цей
обезвладнюючий звук. Свiдомiсть не встигла запанувати в руках, свiдомiсть
поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тiло дiяло
самостiйно, за виробленою звичкою; вже ноги вперлися в покриту м'яким
червонявим листям осенi землю, вся вага тiла перекинулася на лiву
неушкоджену ногу, права рука пошмугляла в списовiм ременi, влягаючись
зручнiше й надiйнiше; чоловiк зготовився зустрiти дика, в нього виявилося
безлiч часу для приготувань, вiн ще й устиг втягнути нiздрями прохолодний
запах осiннього листя, вологої землi, збучавiлої вiд дощiв кори дерев,
солодкаво-бентежний запах занурення пущi в зимовий сон - запах умирання. I
вiд того чоловiковi ще милiшим стало життя, страх iснував тепер для нього
лише в свiдомостi, але нi в руках, нi в очах, нi в жодному м'язовi ляку не
було. Та хiба мiг знати про це вепр? Йому залежало тiльки на тому, що.6
усунути останню перешкоду на шляху до вибавлення, до порятунку, до життя,
i вiн пер на чоловiка, щоб мерщiй збити того, перш нiж схаменеться вiн i
схаменуться тi, що лишилися внизу разом з їхнiми лякливими собаками i
холодним залiзом. Але чоловiк, що стояв на дорозi в дика, не належав до
людей посполитих. Ще змалку вiн привчав своє тiло в кожнiм його окремiм
членi до слугування точного й безвiдмовного, i якщо свiдомiсть чоловiкова,
попри Iссу її напругу, не зумiл'а справитися з несподiваною загрозою, зате
плечi йому налилися важкою силою саме тодi, коли рука замахнулася списом,
а око спрямувало ту руку так умiло й несхибно, що важкий спис прошумiв i
криваво прорвався до самого серця дикового, i звiр з повного скоку
звалився на бiк, закосив ногами, запiнився, очi його ще були повернутi на
князя, склянiючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так i вiдкрилася
вепровi, iкла теж ще шкiрилися на Ярослава, та же безсило, не було в них
тепер бiлого розблиску, - сповивалa їх якась брудна жовтiсть, як усяку
мертву кiстку. Ярослав через силу проковтнув слину, вiдвернувся вiд вепра,
се в нього здригалось чи то вiд перенесеного ляку, чи вiд Юрадостi. Знизу
набiгали перестрашенi ловцi, важко випасував позад них товстий боярин
Ситник, бiг молодий новгородський воєвода Iван Творимович, князiвськiй
блазень Бурмака поджунював шурхiтливе листя задертими носками своїх не по
нозi великих чоботяр, бiгли там ще якiсь люди, та князь нiкого не хотiв
бачити; припадаючи на скалiчену праву ногу, покульгав крiзь заростi,
махнув позад себе рукою: лишайтесь, I мовляв, i порайте здобич.
- Князю! - гукнув Ситник. - Куди ж ти? На нутрощах погадаємо!
З Ярослава виходив переляк. Аж тепер. Стрясало йому тiло. Цокотiли
зуби. Весь змокрiв. Потягло справити малу нужду. Став пiд якимсь деревом -
не розiбрав: чи то дуб, чи то береза. Господи, господи, нiхто не повинен
бачити, як можновладець iнодi стає простим смертним чоловiком. Жонам лиш
дано знати цю тайну, хай вони й знають, але нiхто бiльше й нiколи!
- Князеньку! - реготав позаду Бурмака, жалюгiдний карiї лик,
препаскудний базiка, набитий дурень. - А свинячого вуха? Князеньку! А
хвостика! Князюсику!
Через силу Ярослав усмiхнувся. Скочувався йому в душi тягар страху,
ставало вiльнiше й вiльнiше на серцi. Власне, що' там такого - вепр! А два
лiта тому був ведмiдь. Коли повстали в Суздальськiй землi волхви й стали
бити старшин i жон старшинських за те, що переховували хлiб i виннi за
голод, який запанував у всiй землi, тодi Ярослав пiшов з дружиною на
втихомирення. Мали б ждати князя в сподiваннi, що порятує вiн од голоду, а
сталося навпаки. Волхви перебили старшин i жон їхнiх, не знайшли багато
хлiба, бо неврожай був для всiх: i для старшин, i для простолюддя; тодi
кинулися всi по Волзi до булгар, привезли звiдти хлiб ще до приходу
князевого; вiд князя не сподiвалися нiчого, крiм кари за бунт, тому й
зустрiчали його лодьї на Волзi, на самому краю Ростово-Суздальської землi,
не добром - дошкуляли стрiлами на мiлких перекатах, валили впоперек рiчки
велетенськi дерева, творячи непропливнi загати. Коли князь вийшов з
дружиною на берег, невидимi супротивники визирали, коли злiзе вiн з коня,
напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всiх,
як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кiнець там князевi, бо звiр
мовчки йшов на здиб, пiдвiвшись на заднi ноги, вирiс мовби з-пiд землi
просто коло князя, вже дихнув Ярославовi в обличчя гарячим смородом
смертi. Так само тодi не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в
дружинника сокиру i вдарила з холодною несхибнiстю, i звiр упав мало не на
самого князя, аж тому довелося вiдскочити вбiк, незграбно тягнучи свою
покалiчену ногу. Звелiв на тому мiсцi закласти город i назвати його своїм
iменем. Мiсце Ярославової слави: Ярославль. Хiба що й отут звелiти
вибудувати город або хоч сiльце? Тодi, побивши в Суздалi волхвiв, сказав
народовi: "Бог насилає за грiхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду,
а чи iншу покару, а чоловiк нiчого не вiдає i не може". Зате сам завжди
мiг i пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усiм зумiв управлятися
князь. Спершу було тяжко, впадав iнодi у вiдчай, але потiм збагнув:
наслано на нього всi нещастя для гартування духу. Чим бiльше ударiв
завдавано йому долею, тим мiцнiше утверджувався вiн на землi.
Було з ним точнiсiнько, як з апостолом Павлом: "Тричi киямяг бито мене,
а один раз каменовано; тричi розбивався корабель, нiч i день пробув я в
глибинi, у дорогах почасти, у бiдах на рiках, у бiдах од розбiйникiв, у
бiдах од землякiв, у бiдах од поган, у бiдах у городi, у бiдах на пустинi,
у бiдах мiж лу-кавини братами, у працi i в журбi, почасти в недосипанню, в
голодi й спразi, в постах часто, в холодi й наготi".
Але хто хоче жити, повинен перемагати.
Ярослав поправив одiж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки
розгубленостi, повернувся до своїх. Його вiтали радо й щиро.
Ситник уже засукав рукава, пiдступав з великим ловецьким ножем до
високої вепрячої тушi.
- Зажди, - зупинив його князь, - взяти вепра на дрюка - i до Берестiв.
- Дрючечок зламається, - вискочив наперед Ярослава слинявий блазень,
розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осмiховi.
- Новий вирубаємо. - Буденнi слова, вiдчувалося виразно, втишували
розбурханiсть душевну, тому Ярослав охоче пристав на вимiну балачкою з
Бурмакою. - Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замiсть дрючка.
-- Ги-ги! -реготнув блазень. - А хто ж понесе? Конi чи люди?
- Люди!
- Аби не конi, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина
все витерпить, а конi й князi терпiти не вмiють.
- На тому ж мiсцi, де ото патякаєш, - сказав майже урочисто Ярослав, -
закладемо поселення людське.
- I назвемо Ярославець! - вихопився мерщiй Бурмака.
- Ярославль-Київський, - змахнув своїм ножакою Ситник. - Щоб були
скрiзь Ярославлi, по всiй землi. Хай славиться iм'я твоє, княже!
- Веприще - ось як назвати, - сказав князь, - бо таки ка-банюра
чималий.
- Хiба ж то кабан? - штурхнув чоботом вепра Бурмака. - Хiба це вепр?
Так собi, веприк.
- То й назвемо село Веприк, - посмiхнувся князь. Блазень застрибав,
заляпав у долонi:
- Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в
Бурмаки!
- Що мелеш, блазню! - закричав на нього Ситник. - Чи вже й зовсiм з
глузду з'їхав?
- А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями,
як ти, обставився! - взявся в боки блазень.
Ситника боялися всi, належали йому справи тайнi i загрозливi, тiльки
Бурмака не виказував нi страху, нi пошани навiть до цього княжого боярина,
йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, вiн мiг зчинити колотнечу
помiж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тiшився.
Бурмаку знайшов кiлька лiт тому в селi на днiпровськiй переправi. Жили
там перевiзники, рибалки, косарi, народ добраний один до одного,
нелякливий i вроди такої, яку лиш Днiпро дає тим, хто задивляється змалку
в його води i кропить своїми росами. I раптом посеред отих гарних, дужих
людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з'явився на
свiт; поки воно було мале, то нiхто й не помiчав, видно, його недолугостi,
а коли однолiтки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тiльки
покорчило його в боки, тодi вже всi запримiтили; саме ж воно налилося
злiстю i образою на всiх людей i на цiлий свiт бiлий, i ось пролунала
перша лайка, принесена чоловiчковi слиною на язик, бовкнув вiн щось лихе й
дурне, назвали його за те Бурмакою, посмiялися, хтось там, мабуть,
нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його
знов нагодували i знов смiялися пробачливо, зверхньо, як умiють смiятися
дужi, певнi своєї вищостi i сили люди, а карлик збагнув, що може
втриматися на цьому свiтi самим своїм язиком, i розпустив його на всю
губу, i вже .не було тодi йому впину.
Князь почув Бурмачинi прокльони на перевозi. Швендяв карлик за
перевiзниками, заважав їм роботи своє дiло, лаявся чорно.
Перевiзники посмiювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його до
казанка з юшкою. Бурмака побiг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер i
того, хто годував:
- Щоб тобi кiстка поперек горла стала!
-.А приведiть-но його до мене, - звелiв Ярослав. Бурмака не захотiв iти
до князя.
- Треба, то хай сам пришвендяє до мене, - викрикнув. - Чи, може, йому
ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!
Нiколи б не стерпiв Ярослав нагадування про його нещаснi ноги, але тут
чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до
Бурмаки, сказав йому примирливо:
- Хочеш до мене в службу?
- А хай тобi нечиста сила служить! - хапнув об казанок дерев'яною
ложкою карлик. - Дурнем ти був, дурнем i зостанешся. Золота начiпляв на
себе, як собака реп'яхiв. Чоботи зеленi. Чи з жаб'ячої шкiри їх пошили
тобi лакизи?
- Матимеш i золото, i чоботи такi самi, все, як у мене, - пообiцяв
Ярослав, сам ще не вiдаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.
- Пiдкупити хочеш Бурмаку? - закричав карлик. - Та не дiждешся ж!
Золота твого не стачить для моєї мудростi. Щоб ти подавився своїм золотом
награбованим та накраденим!
Смiялися всi: перевiзники, князевi люди, сам Ярослав. Князь подумав:
отакий хай собi лає. Нiхто навсправжки не прийме його лайки, а перед богом
виправдання: не вознiсся в гординi, вислухуєш щодень слова хули. Лiпше
самому тримати коло себе дурнуватого лаяльника, анiж ждати, поки прийде
розумний i вкаже всiм на твої справжнi згрiшення й переступи.
Так узяв з собою Бурмаку, придiлив йому мiсце коло себе, назначив
князiвську одiж, князiвський стiл, пiдкладали карликовi на учтах шматки
так само ласi, як i князевi, наливали Тих самих вин i медiв у такi самi
ковшi, все той мав, як у князя, тiльки з одною вiдмiною: все трохи бiльше.
I одяг бiльший, i взувачка, i прикраси, i ищатки за обiдом, i ковшi з
напоями. Отак, маючи все мовби i князiвське, карлик був ще бiльше
осмiшений вiд недотримання мiри. А вже раз утративши мiру, нiзащо не мiг
її вiднайти й у своїй мовi: хоч що казав, усе те видавалося для
довколишнiх дурним i смiшним. До Бурмачиних прокльонiв всi звикли, тiльки
тi, що чули його вперше,- дивувалися вельми: дозволяв собi карлик такi
слова про князя, такi вихватки, що iншому б на його мiсцi давно стяли
голову або вирвали язик, а з цього мов з гуся вода. Чудно ведеться свiт!
Але Ярослав за цi тяжкi безмiрно дванадцять лiт упевнився твердо, що
нiчого задаром не дається, все треба найняти й купити: i воїнiв, i
прислужникiв, i хвалителiв, i навiть хулителiв. Вiн нiколи не був м'який
на пенязь, ощаджував кожну куну, не любив марнотратства, але водночас
бачив, що хоч де ступнеш - треба платити.
Так було з Еймундовими наємцями ще тодi, в Новгородi, кели лаштувалися
виступати проти князя Володимира, та й самими новгородцями, яким обiцяв
правду, писану лиш для них,-окремiшню, вигiдну. I коли зiйшовся з
Святополком коло Любеча на Днiпрi, то хоч як похвалялися кияни
Святополковi, хоч i називали глумливо новгородцiв плотниками, а Ярослава -
кривондякою (мовби вгадуючи, що знов окульгавiє вiн за два лiта!), та все
ж розгромленi були нещадимо, не помогли їм i печенiги, прикликанi
Святополком. I коли сiв у Києвi Яiмїслав, то щедро заплатив i варягам, i
новгородцям: старостам по десять гривен, а смердам по гривнi, а
новгородцям усiм теж по десять гривен. I дав їм грамоту, щоб по нiй
велися, гримали так, як написав їм.
Довго й не збирався Святополк, бо вже через два лiта стояв пiд Києвом з
печенiгами, якi йшли до нього, мов собака на посвист, вабленi обiцяними
грабунками багатого стольного города. Еймунд порадив нарубати зеленого
гiлля й навтикати в городськi вали, щоб не дати печенiзьким стрiлам
залiтати в Київ. Потiм уже сам князь надумав послати на вали київських
жiнок у прикрасах, щоб звабити жадiбних бiармiйцiв кинутися на приступ.
Виблискували на сонцi срiбнi й золотi наголовники, сяяли коштовнi каменi
на вбраннi, ще дужче сяяли красою своєю киянки, яким важко було й пошукати
рiвних вродою; розпаленi печенiги кинулися на город, вони облягали Київ
такою силою, що її нiколи ще й не бачено тут, але Ярослав намiрився все ж
дати їм бiй, його намовляли до того варяги, обiцяючи вистояти, та й самi
кияни волiли лiпше стати на бiй, анiж мовчки ждати невiдомого; всi
городськi ворота зачинено, крiм двох: коло верхнiх ворiт став Еймунд з
дружиною, а коло тих, що вели на Перевiсище, - Ярослав на чолi киян.
Печенiги попхалися в ворота, вони вскакували у вузький i тiсний прохiд по
кiльканадцятеро, i їх вiдразу сiкли на локшину воїни, що ждали ворога по
цей бiк. Але сила в печенiгiв була така велика, така страшна нетерплячка
володiла всiма тими, хто напирав ззаду, що, врештi, прорвалися дикi
степови-ки в перевiсищанськi ворота, вiдтiснили Ярославову дружину, самому
князевi ввiгнався ворожий спис у праве колiно, Ярослав насилу висмикнув з
рани залiзного наконечника, але не вiдступив, рубав ворога й далi своїм
страшним мечем. Пiдоспiли до нього варяги, хтось спромiгся зачинити
ворота, печенiгiв, що продерлися до Києва, виловлювано по одному. Їх
убивали на мiсцi грабунку або насильства, якi тi чинили вмiло й швидко. В
городi запалали церкви й доми, загорiлася дерев'яна Софiя, споруджена ще
княгинею Ольгою для збереження святощiв, привезених нею з Константинополя;
Київ запалав увесь, пойнявся червонiстю полум'я i чорнотою димiв, страшне
то було видовисько, але ще страшнiшою була помста киян, якi вийшли за
мiськi брами i переслiдували втiкаючих печенiгiв аж до Сiтомлi, сiкли їх,
топили в Ручаї, в Днiпрi, у. Сiтомлi.
Отодi й допустився князь тяжкої помилки в своїх дiях. Вважаючи, що
назавжди покiнчено з нападами на Київ, одмовив Еймундовi, який вимагав
пiдвищення платнi варягам, навiть посмiявся з ярла, коли той став
залякувати князя. А вимагали ж варяги й зовсiм неймовiрного: пiдвищити їх
платню вчетверо! Слiдом за варягами й київська дружина приступила до князя
з вимогами, вже мало їм було, що з милостi князя Володимира їли на
срiблi-золотi. Ярослав одмахнувся. Не любив вiйни, прагнув тишi. Вiн
прикликав до себе людей книжних, священикiв, Чнокiв перехожих, з ними
сидiв у Володими-ровому теремi, їздив часом у Берести, молився там у
церквi святих Апостолiв, упiзнав там пресвiтера княжої церкви Ларивона,
чоловiка тихого, мудрого, постника. Говорили про царство небесне, про
вiчне блаженство, про справи високi й прекраснi; там був спочинок для
душi, забувалися горлатi варяги й ненажерливi дружинники, забувалася
навiть сувора i неприступна княгиня Iрина, яка в Києвi одразу сповнилася
холодної пихи, згадала, що вона королiвська донька, збирала коло себе
якихось принцiв i ярлiв; з'їздилися до неї з усiєї пiвночi по-шукувачi
багатств i престолiв, княгинi вже мало було теремiв, якi вдовольняли
колись i княгиню Ольгу, й князя Володимира, забула вона про кам'яницю
свого батька з незатишною, промороженою клятими свейськимй морозами дучкою
на верхоту-рi, заводила мову про спорудження нового двору, достойного її
високого походження. Все вимагало платнi, так нiби князем Ярослав став лиш
для того, щоб пхати й пхати в чиюсь там пельку золото та срiбло.
Власна дружина, розледащена й знахабнiла до краю, вiдмовляла в послуху,
дружинники сидiли на своєму дитинцi в Києвi, вигрiвалися на сонцi, грали
цiлими днями в костi та зернь, виспiвували щодень те саме:
Покуємо собi човни, мiднi та золотi весла Та й пустимось на тихий
Дунай, а з Дунаю - та пiд Царгород. Ой чуємо там доброго пана, що
заплатить щедро за службу молодецьку!
Варяги покинули Ярослава, пiшли шукати щедрiшого хазяїна. Дружина хоч i
не пiшла нiкуди, бо була ж таки своя, але частина її з воєводою
Золоторуким теж повiялася десь чи до ромейського iмператора в найми, так
що довелося князевi збирати дружину нову, частково з новгородцiв, а то з
людей київських, з того часу вiн завжди змушений буде обставляти себе
щоразу новими людьми, бо важко покластися на будь-кого, нiхто довго не
витримує в службi, кожен має свою гадку, дбає перше за себе, а вже потiм -
як захоче.
Щоб довести всiм своїм недругам i зрадливцям свою мiць, Ярослав ще тої
осенi по розгрому печенiгiв з свiжонабраною дружиною поплив по Прип'ятi
проти польського Болеслава, щоб ударити по ньому в вiддяку за Святополка.
Перед цим уклав угоду з германським iмператором Генрiхом. Угоди досяг
легко, бо мав у Києвi мачуху, останню жону князя Володимира, нiмкеню,
доньку графа Куно вiд шлюбу його з дочкою iмператора германського Оттона
Великого. Тож були мовби родичi з германськими iмператорами, вiльно
обмiнювалися послами й гiнцями, якi проходили землею чехiв, окрiм того,
iмператор германський шукав собi спiльника, щоб ударити на Болеслава, бо
князь польський дiйшов уже аж до такого нахабства, що забивав залiзнi
палi, назначаючи кордони своєї держави, вже й не в дно рiк польських, -а
навiть нiмецьких, доскакуючи до них пiд час численних своїх переможних
виправ.
Отак i поплив восени Ярослав по Прип'ятi з вiйськом нечисленним i ще
молодим на службi в нового князя Київського, облiг Берестя над Бугом, але
город тримався твердо, хоч, допомога йому й не приходила. Та й яка могла
бути помiч? Тiльки недосвiдченiсть Ярославова могла штовхнути князя до
спiлки з iмператором, який дбав передовсiм за себе й свою владу (а й хто ж
не дбає?) i найменше турбувався чужими клопотами. Ярослав вiдiйшов од
Берестiв й повернувся до Києва без втрат, але й без зиску; вiн якось не
сподiвався, що йому випаде так багато, може, ще бiльше, нiж його покiйному
отцевi, походiв i сутичок, його втягували в вiйну попри його волю й
бажання, вже й перед цим вiн вiдчував нехiть до битов, а тепер i геть
зненавидiв цю марну справу; однак цiлу зиму готувався до вiдпору
Болеславовi, лишився осамотнений, покинутий всiма, навiть Новгород слав
мало пiдкрiплень, довелося суворо нагадати Коснятиновi. Знов прикликав
посланцiв од варягiв, але тi тепер вимагали платнi бiльшої в дванадцять
разiв, анiж у Новгородi, до того ж не срiблом, а тiльки золотом.
Пiдступи з боку можновладцiв, здирства й нахабнiсть найманцiв - ось з
чим зiткнувся тодi Ярослав, i вже до кiнця днiв своїх сам вiн не буде нi
пiдступним, нi здирцею, намагатиметься бути прямодушним по-своєму, хоч
iнодi й дорого платитиме за це. Поки що -ж платив власним спокоєм. Знов
покалiчений, так нiби бог навернув на нього давнi, ще дитячi хворощi, на
ногах тепер тримався не зовсiм твердо, тому надавав перевагу коневi, а ще
лiпше - лодьї, знов посадив своє вiйсько в судна й поплив по Днiпру, а там
по Прип'ятi - назустрiч Болеславовi, який шикувався на Бузi до рiшучого
удару.
Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмiлiв невпiзнанно, поляки лагодили
мости для переправи, Ярослав повелiв перешкоджати їм, засипати їх
стрiлами, дратувати похваляннями. Вiн, як i в Новгородi колись, їздив
скрiзь сам, до всього до-Дивлявся, збадьорував воїв, смiявся з погукiв
воєводи Будия, •що кричав на той берег до полякiв: "А ось ми проткнемо
трiскою пузо вашому Болеславу".
I знов, як i в вiйнi з iмператором германським, Болеславовi .Щастило.
Вiн стояв з вiйськом коло укрiпленого города Волила, мав пiдкрепу з
червенських городiв, звiдусюди харчовi загони достачали йому все
необхiдне, пiдходили новi та новi його вiддiли, прийшло обiцяних Генрiхом
триста саксонцiв i п'ятсот угрiв. Сам Болеслав вiдсиджувався до часу в
Волинi, айв собi й гуляв з чужими жонами, хоч сам же запровадив у своїй
землi кару для уводцiв чужих жон i розпусникiв: ставити їх на торговищi на
дерев'яний помiст, примоцьовувати їх до того помосту, вбиваючи, - хоч i не
годилося б про це мови ти, - в калитку. мiж бамболями здоровенного
гвiздка. Поряд .клали гострий нiж, позоставляючи приреченому трудний
вибiр: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж вiдпахати оту частину
тiла. Руськi кричали з того берега, обзиваючи Болеслава бабонюхом i
смердючим кендюхом, але ото й тiльки, бо поляки мали собi все, що треба, а
їхнi супротивники жили вловленою дичиною та рибою, вивудженою в Бузi,
казали, що навiть сам князь Ярослав знiчев'я i з розпуки сидiв з вудкою
над Бугом, ждучи невiдь-чого.
Ночами палили вогнища, вiдганяли люту комарву, яка з вдоволеним
стогнанням налiтала з лiсiв i болiт. Спекота змiнювалася дощем, тодi
хлющилися пiд злими небесними водами, бо не було ж нiякого прихистку й
сховку, тiльки для князя напнуто намета, але Ярослав бiльше намагався бути
серед воїв, прагнув виказати свою доброту, свою лагiдь i чеснiсть. Та й
чого досяг? Болеслав був i сякий, i такий, i лихий, i жорстокий, i
неправедний, а за нього стояло вiйсько тверде, i сусiднi владцi пiшли йому
в помогу, а руський князь покинутий виявився всiма, вдовольнятися мав
своїми чеснотами, своєю мудрiстю, що нею переважав усiх iмператорiв,
королiв, князiв, але мудрiсть не дала йому нi сил, нi спокою. Велося вже
споконвiку, що вирiшував усе меч.
Поки польське вiйсько збиралося, намножувалося, нарощувало свою силу,
руськi непокоїлися бiльше й бiльше, частiше й частiше зривалися до
вдаваних спроб подолати Буг уплав, хоч i боялися незвiданих бистрин
рiчкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав бойовий клич,
звучали роги, поляки лiнькувато вiдстрiлювалися, та все тягали до берега
колоди лiсу, готуючи мости. Ярослав поставив у тих мiсцях загони свого
вiйська, щоб перешкодити Болеславовi в переправляннi, але ще не мiг
дорiвнятися Київський князь у вiйськових хитрощах велемудрому Болеславу,
якого боялися навiть варяги, обдурив польський князь i Ярослава, виманив
якось його воїв до ще одної плавби по Бугу у вдаваному натиску на полякiв
та й послав навсправжки їм назустрiч спершу пiших своїх воїнiв, а там i
кiнноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди й конi легко взяли
плавом середину, руськi нападники були перебитi швидко й безжально, сам
Болеслав попровадив прихований загiн своєї кiнноти збоку, вдарив ще дужче
на слабкi Ярославовi загони, в той час як най-добiрнiшi стояли без дiла
там, де мали моститися мости; трудно розповiсти, яка там була рiзанина, з
полеглих здирано луп без жодної перешкоди, сам Ярослав, застуканий
зненацька мало не коло самого берега, вiдбивався запекло вiд насланого на
нього вiддiлу, пробився з двома новгородцями i молодим київським отроком,
але всi були пiшi, не мали жодного коня, з неймовiрними труднощами
вибралися з вiдкритого мiсця в прихисток дерев i там - о щастя! -
напоткнулися на вiзок медовара, який прикотив до вiйська, певно,
сподiваючись небачених зискiв, а попав якраз на побоїще i тепер не знав,
що дiяти, метався перед своїми кiньми, хотiв їх випрягати, але, видно,
шкода йому було покидати вiзок з медами, медовар тяжко вiдсапувався,
витирав пiт, що лився йому по щонастому обличчю, борода в нього була хоч
викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок пiдбiг до
коней, потягнув одного за вуздечку, i в цей час прилетiла звiдкись стрiла,
чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула просто
на отрока, кiнь ще стояв, не падав, та видно було, що вже йому кiнець;
медовар, нарештi збагнувши, що тут пахне зовсiм не медом, миттю випрiг
другого коня, затягнув його глибше помiж дерева, став, розглядаючи своїх
несподiваних гостей, мабуть, упiзнав князя або ж здогадався, що перед ним
чоловiк не простий, бо тицьнув повiд у його бiк, сказав захекано:
- Бери коня!
Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у сiчу, але звiдти не долинало
нiчого заохотливого, вiддалiк прошмигували поодинокi втiкачi, за ними
гналися вороги. Розгром i розбиття!
Тодi князь, кульгаючи важко, пiдступив до коня, отрок помiг .йому
вибратися на нього, медовар смикнув за повiд, побiг попереду, потягнув
коня за собою.
- Недовго ж так пробiжиш, - сказав йому Ярослав.
- А нiчого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всерединi все добре
утрамбовано, - хекаючи, вiдповiв йому медовар, - а як не здужаю бiгти
попереду, то побiжу, тримаючись тобi за ногу.
- За стремено б годилося, та нема його, - сумно всмiхнувся князь. Тi
троє теж бiгли слiдом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози
прихистити його вiдступ.
- Хто ти єси i як зовешся? - питав тим часом Ярослав у свого богом
посланого вибавителя.
- Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а це,
думаю... до князя... такий же мед.,. Ох... не можу... А ти... справдi
князь?
- Князь. Сiдай до мене. Кiнь у тебе добрий, понесе й двох...
- Важкий я, князю... Вельми... Тельбухи в мене... камiнь...
Ситник передав повiддя князевi, прилаштуватися збоку, тримався за
Ярославовi порти, шепотiв через силу.
- Ох, смерть моя... ой боженьку!..
- Нiколи тобi не забуду, - сказав Ярослав,-боярином тебе зроблю...
найближче до себе поставлю...
- Ох, .смерть, - шепотiв через силу Ситник, - ох, ох!..
Не втiкали до Києва - бо й що там мали робити? Болеслав iшов на
стольний град з вiйськом, пiдступали вже до Києва, здається, й печенiги,
знов накликанi клятим Святополком, а в Ярослава тiльки й було людей, що
троє воїнiв, та медовар з . вибавчим конем, та ще нещаснi розбитки,
втiкачi, якi збиралися коло насадiв на Прип'ятi. Так i вирiшив князь
чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелiв мерщiй зготовити - собi
кораблецi, щоб iти ще далi, аж за море, до свого тестя, короля свейського,
просити в нього помочi на вiдвойовування Києва, де лишилася навiть дочка
його Iнгiгерда, княгиня Ярославова Iрина. Лишилася там i сестра Предслава,
на яку вже давно зазiхав розпутний Болеслав, i мачуха, i наймолодша сестра
Марiя-Добронiга - та що там вони, коли й князь ледве порятувався.
Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблецi для князя i сам же з
новгородцями вночi порубав їх i мав нахабство прийти до Ярослава з гострою
сокирою, заткнутою за пояс, i повiдати, що вони не допустять втечi
Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому
стiл київський.
Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору i мусив стерпiти й
промовчати. Новгородцi стали негайно збирати нове вiйсько i грошi для
наймиту варягiв i дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а вiд старост
по десять гривен, а вiд бояр по вiсiмнадцять гривен, знову просили Еймунда
з дружиною, бо той недалеко й зайшов, вiдсиджувався там часом у Полоцьку,
в племiнника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усi умови варягiв,
йшлося тепер про головнiше, ни першому сину хотiв вiн ударити в Києвi на
Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустрiли кияни, мабуть,
остерiгаючись печенiгiв, якi обложили мiсто, з розчиненими брамами, а
старий Анастас Корсунянин вивiв усiх попiв навстрiч новому князевi н
вiдправив урочистий молебень, подарував Болеславовi польському найбiльшi
святощi церкви Богородицi - мощi святого папи римського Клемента. Болеслав
же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собi на ложе
Предсла-ву, захопив у полон княгиню Iрину, що саме була при надiї, взяв i
сiмейство Володимирове; розповiдали, що вдарив польський князь мечем об
київськi ворота, й пощербив меча, i хвалився, що буде тепер той меч для
всiх польських владцiв такою самою цiннiстю, як священний спис германських
iмператорiв або вiнець iмператорiв ромейських. З великими дарами вiдправив
Болеслав абата Тунi до германського iмператора Генрiха, звелiвши у
вишуканих висловах подякувати йому за пiдтримку i запевнити в щирiй
приязнi. Взяття Києва надало польському князевi такої впевненостi в своєму
могуттi, що просто з руського стольного града спорядив вiн велике
посольство до ромейського iмператора Василiя, закликаючи вiзантiйцiв до
вiрностi й приязнi, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особi
мати послiдовного i незламного ворога, в чому свiдком i посередником хай
виступить мiж ними сам всемогутнiй бог, який укаже ласкаво, що йому до
вподоби, а земним владикам на користь.
Є в чоловiковi багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна
був привчений до думки, що все таємниче й високе належало боговi, зате
людям судився здоровий глузд. Але ось вiйна, вбивства, брат iде на брата,
голод, неправда, пiдступнiсть - хiба це не поразки здорового глузду, хiба
це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?
Не помагало нiщо: нi молитви, нi благочестивi бесiди, нi книги, нi
навiть збадьорливi звiстки про успiшнi готування до нового походу проти
Святополка. Ярослав нiби здерев'янiв тiлом i душею, перед його очима й
досi стояв той липневий день на Бузi, ганебна втеча по зеленiй луцi,
безконечнi шугання покалiченою ногою в бакаї й скiпцi, потiм хекання
Ситникове, стогнання його, потiм гаряче, спливаюче потом Ситникове тiло
позаду на конi, гикання конячої селезiнки, м'яке чалапкання копит, дедалi
повiльнiше й повiльнiше, очiкування погонi i тодi, на конi й на лодьї,
навiть тут, у Новгородi, теж очiкування. Чого? Погонi чи посольства? Але
Болеслав, розсiвшись у Києвi, споряджав послiв до всемогутнiх iмператорiв
- що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й має намiр прибрати
свого найнебезпечнiшого супротивника, то зробить це потаємно й зненацька.
Кому вiрити? Ярослав не вiрив тепер навiть Коснятиновi. Чому той порубав
лодьї?
Повiрив у Ситника. Чоловiк, який наражався на смерть заради князя, не
може зрадити. Клав Ситника спати в передпокої, що вiв до княжої ложницi.
Звелiв, щоб той супроводжував князя скрiзь по Новгороду: i до церкви, i на
вимоли, i до дулотникiв, i до зброярiв. Сам навчав новоспеченого боярина,
(який ще й маєтностями не володiв - жили сподiваннями на переможне
повернення до Києва) володiти мечем i списом, заповiв тому осягнути ще й
грамоту, бо на княжiй службi чоловiк повинен усього вмiти, поїхав з
Ситником до заснованої ним ще за князювання в Новгородi научальнi, де
кiльканадцятеро дiтей боярських i купецьких, сидячи на дерев'яних лавах,
вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбнi буквицi i
повторювали слiдом за худим чорноризцем першi життєвi iстини:
- Курка розгрiбає смiття й вибирає з нього зерно.
- Кiт очищає дiм вiд мишей.
- Кiнь, який має гриву, возить нас.
- Стиснута рука називається кулаком, розiгнута рука нази вається
долонею.
- Чоловiк буває спершу немовлям, дитиною, потiм отроком, юнаком,
дорослим мужем, потiм старим.
Ситник аж нестямився вiд подиву й обурення, почувши отi p дитячi
виспiвування.
- I хто ж годує того попар-спитав Ярослава.-Невже ти, князю?
- Ще й окрему плату видаю йому за навчительство, - поважно вiдмовив
князь.
- Та що ж то за наука? Хто цього не знає? Кiт ловить мишей!
- А спробуй-но ти сказати щось так складно, - всмiхнувся Ярослав.
- Ну... - Ситник затнувся. - Ну що тобi сказати, князю?
- А ось так, як дiти. Скажiмо: вогонь свiтить, палить i перетворює на
попiл усе, що в нього покладуть.
Ситник наморщив лоба, пiтнiв густо й щедро, але не мiг здобутися на
жодне слово.
- Дивно, - пробурмотiв, - наче вiтром вивiяло все з голови... Наслано,
мабуть, на мене. То не пiп, а волхв, видно... В мене вiдразу пiдозра на
нього...
- А що скажеш про князя Коснятина?
-_ Який вiн князь? Ти - князь. А бiльше нiкого не може бути. То вiн i
випихає тебе мерщiй до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вiр йому,
княже. Нiкому не вiр. Ось дивися на мене: я нiколи нiкому...
- Треба завжди мати вiрних людей, - сказав Ярослав, а сам подумав: "Де
ж вони, твої вiрнi? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночi рубаючи
з своїми новгородцями лодьї? Ось три лiта минуло, як вирушив ти на
здобуття київського .у столу, а нiкого коло тебе не зосталося - однi
вбитi, другi загинули безслiдно десь, третi зрадили, втекли,
вiдступилися..."
Отодi, нарештi, вiдважився згадати для себе минуле, спробував ожити
душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягiв, узяв Ситника, i
прикриваючись вiдмовкою, що бажає трохи одiтхнута на ловах, подався за
лiси до Шуйцi. Що там з нею? Яка вона стала?
I не впiзнав двору на Задаллi. Новий дубовий гострокiл охоплював тепер
удесятеро бiльшу дiльницю лiсу, оточував стару садибу, на новому дворищi
виросли якiсь будiвлi, не-докiнчена тодi церква вже давно, видно, була
добудована, а далi вiд неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це
все Шуйця?
Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося
вiконечко, визирнуло, як i колись, жiноче обличчя, мовчки глянуло на
їздцiв, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:
- Стара дурепо, не бачиш: князь!
Їм не вiдчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те
саме, що й три лiта тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини
з Iигiгердою, не пустила до себе, i вiн так i поїхав, не побачивши її,
поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть i ганьбу, але їй було
однаково. Всiм однаково, нiкому немає дiла до нього, князiвство осамотнює
людину безмiрно, оточують тебе тiльки вороги, чим бiльше в тебе звитяг,
тим бiльше ворогiв, чим вище станеш, тим бiльша заздрiсть оточує тебе,
може, заздрощi вбивають великих людей навiть частiше, нiж вiйни. Вже хотiв
сказати Ситниковi: "Ох, правду мовив, нiкому не слiд вiрити", але знов
одчинилося вiконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:
- Князевi можна, а бiльш нiкому. I загримотiли засуви.
- Тю, дурна баба! - гукнув Ситник. - Так ото я й вiдпустив би князя
самого!
- Поїдеш зi мною, - звелiв йому князь, а варягам сказав розташуватися
попiд деревами.
Ворота вiдчинили двi досить молодi жiнки, але обидвi... в чернечiм
убраннi.
- Це що? - здивувався князь. - Хто ви?
- Обитель божа, - сказала та, що з тьмяним голосом.
- Тю, - засмiявся Ситник, - баби вже в попи полiзли. Та ще молоденькi!
Вiн нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом
вiдтрутила його руку.
- Монастир? - Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини,
якiсь постатi в чорному вештаються коло хлiвiв i корiвникiв, гребуться
кури коло купи гною. От тобi й маєш: "Курка розгрiбає смiття й вибирає з
нього зерно".
- Як же зветься монастир? - спитав.
- Шуйський.
То вже було трохи легше. Ще одна витiвка баламутної Шуйцi. Хай буде.
Перша жiноча обитель на Русi. Пiд княжою рукою. Хай.
- То ведiть мене до Шуйцi, - наказав цiлком упевнено
- Iгуменя Марiя на молитвi, - мав у вiдповiдь.
- Що? Шуйця - iгуменя? Марiя?
Черниця мовчки пiшла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.
Ситник, якому Ярослав нiчого не казав, куди їдуть i до кого, з
цiкавiстю зирив довкола, бурмотiв:
- Ну ж, бабота! Ох же ж i вони!
Князь полишив його на дворi бiльшiм, сам поїхав до малої церкви,
ставленої ще за нього, доїхав до самої папертi, там злiз з коня, прив'язав
його до берези, покульгав обережно по схiдцях, намагаючись не дуже
виказувати свою покалiченiсть. Церква гола зсередини, жодної iкони,
жодного малювання, тiльки три свiчки горять у глибинi, а перед ними -
темна постать на колiнах, незрушима, закам'янiла. Ярослав тихо пiдiйшов,
став на колiна поряд з постаттю, осiнив себе широким хрестом, тодi лиш
глянув на сусiдку, i вона не втрималася, глянула на нього. I вiн i
впiзнав, i не впiзнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося а її очах
i устах, вся закрита була чорним, тiльки бiлiла нiжно щока, обернута до
князя, i линув од неї той самий запах, що й тодi в лiсi, свiжий, про-'
низливий запах молодостi.
- Шуйцю, - прошепотiв Ярослав, мовби боявся сполохати богiв i їхнiх
ангелiв. - Шуйцюi
- Чого приїхав? - так само тихо спитала вона.
- До тебе.
- Пiзно.
- Нiколи не пiзно до тебе.
- Обреклася я святому боговi.
- А я?
- Покинув мене. Забув.
- Нiколи не забував.
- Тепер пiзно.
- Шуйцю!
- Тепер я Марiя.
- Марiє-Шуйцю...
- Не гнiви бога...
- То помолiмось та пiдемо звiдси...
- Куди?
- До тебе.
- Там тепер сестри.
- Ну, то в лiси...
- А там грiх...
- Я нещасний, - сказав вiн жалiбно.
- Знаю. Молись.
- Ти ж не вiрила .моєму боговi.
- А кому вiрити? Нема вибору.
Вона стала не тiльки твердою, а й мудрою за цi роки. А може, й тодi
була такою? Коли не хотiла мiняти своєї волi, коли рвалася й до нього
водночас, коли пускала й не пускала до себе!
- То зоставиш мене? - прошепотiв гаряче.
- Молись.
Вiн подумав, що пришле сюди з Києва умiльцiв для здоблення церкви. Щоб
заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив
Шуйцю. Пришле, якщо дiйде до Києва. А дорога ж далека. I тяжка. Як тяжко
чоловiковi на свiтi. Лише кохана жiнка може iнодi полегшити його ношу.
- Шуйцю, - несамовито прошепотiв вiн, - я поцiлую тебе! Замiсть iкони!
Як Богородицю!
I не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до
щоки нiжної, в пахощах молодостi.
Лишився в монастирi на нiч, вранцi Марiя-Шуйця випровадила його i
суворо заказала вiдвiдин обителi, поки й сидiтиме в Новгородi.
- Приїду до тебе з самого Киева! - палко пообiцяв Ярослав.
- Нащо балакати пусте, - сказала вона болiсно, бо вже знала натуру
князеву, знала, що забуде її, як тiльки сяде знов на київськiм столi й
обступлять його високi державнi турботи.
- Приїду! - князь перехрестився.- Ось побачиш:
- Бог усе бачить.- Шуйця ставала неприступною iгуменею Марiєю.
Поблагословила князя i його спiтнiлого боярина, якягй, здається, так i не
оговтався в цьому бабському царствi, не стала ждати, поки вони виїдуть за
першу загорожу навiть, пiшла до своїх покоїв.
- Тверда жона, - зiтхнув Ситник, - пробував я тут дещо вивiдати - нiхто
нiчого!
- Хто тебе просив вивiдництвуватиi - гримнув на нього Ярослав.
- В звичку вже заходить, - сьорбнув нiздрями прохолодного лiсового
повiтря Ситник, - для обезпеки мого князя свiтлого стараюся!
- Меди ситити розучишся.
- Що меди! Буде князь - будуть i пива, й меди, а не буде - то й нащо
воно все?
-Люблю тебе, Ситнику, - розчулено мовив Ярослав, - не стрiчав ще таких
людей, хоч i бачив усяких.
Ситник вдоволено мовчав. Рясно пiтнiв, зiтхав, здавалося йому, що в
черевi в нього щось аж погикує, мов селезiнка й коня на повнiм скаку. Ох i
розпочав бiг, добрий розгiн взяв, тiльки не будь спотикливий, Ситнику,
тiльки не будь!
...З настанням морозiв повiв Ярослав зiбране вiйсько й приняту на
службу варязьку дружину Еймундову на Київ, без герешкод дiйшов до самого
стольного города, вiтали його подсюди так само, як тодi, коли йшов на стiл
уперше; Святополк, видно, попри всi метання й хитрування, не знайшов собi
пiдпори в киян, обiдраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гнiву
горожан i Ярославової помсти, вночi, покичиувши свою жону Регелiнду i все
майно, втiк у степи й подавiмся знов - у, котрий раз! - до печенiгiв, до
цих дивних степових людей, якi не пам'ятали нi кривд, завдаваних їм
Святовi. Святополком i Болеславом, нi пiдступiв, нi обманiв i знов ще раз.
Прийняли окаянного князя, а потiм улiтку ще раз пiшли, за намовою, на
Київ, вибравши той путь, що радив вiн вперед смертю князя Володимира; i
Ярослав зустрiв їх на Альци, де ждав колись їхнiх орд молодий Борис, i
була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а й
тiльки про її владу над людськими душами - печенiги не витримали,
розбiглися по степах, а Святополк, зiбравши з недобиткiв сяку-таку
дружиноньку, вдарився в захiднi землi, слушно мiрковуючи, що, допоки
стоїть Київ, за нього можна змагатися, бо ж Київ вартий i змагання та й
самої смертi навiть.
У Києвi в княжих палатахсидiла Святополкова жона Регелiнда, братова i
ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив u нiколи, уявляв чомусь злою й
ненависною, а вийшло - помилився. Регелiнда, ще зовсiм юна, висока, мiцна,
батькiвської, мабуть, породи, .ввiйшла до гридницi, де ждав її князь,
смiялася з усього: з свого мужа, що бiгає, мов заєць, з себе самої, з.
батька свого, який намагається в хитрощах перевершити весь свiт, навiть з
Ярослава за його хмурiсть i тугу в очах.
- Сумний, бо моя жона i вся родина - в руках у твого отця, в полонi, -
сказав їй Ярослав.
- Вимiняй їх за мене, - засмiялася Регелiнда. - Ти ж одна, а їх - он
скiльки. Бояр моїх також завiв у Польщу князь Болеслав.
- Ну, то хоч жону свою - за мене.
Потiм справдi прислав Болеслав свого єпископа з жаданням розмiняти на
Бузi доньку на княгиню Ярославову i затято вiдстоював святий отець волю
свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не
сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися
князь i жону, i за сина, якого не бачив i не знав навiть про його
народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника,
сказав збиратися в дорогу.
А торгування тривало й далi. Вигнав господь з храму свого ТОржникiв, то
вони, виходить, засiли на князiвських столах, чи що?
Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з вiдданими
людьми в погоню за Святополком.
- Однаково, князю, поки живий твiй брат, не матимеш спокою,вiдвертаючи
свої розбiганi очкська, мовив варяг.
- Не зови його братом. Братовбивця.
- А хто вбиває, той i сам годеи смертi.
- Не стану вбивцею.
- На це є люди, - посмiхнувся Еймунд, - княже дiло - платити.
- Iди геть,хмуро сказав Ярослав, - очi б мої тебе не бачили.
Еймунд сховав посмiшку в бородi, вийшов з княжих сiней. А вночi взяв з
собою десятеро кiнних варягiв та ще коня в запас, вирушив з Києва'на
захiд.
Ситник найбiльше боявся, щоб його не обдурили. Пiдсунуть якусь бабу,
назвавши її княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Iрини
Яросдавової? А ще ж цей Боаеслав - од нього сподiвався всього. Тому довго
метикував боярин, .кого взяти з собою, i надумався запросити врезвутера
Берестiвсььої церкви Ларивона. Чоловiк бувалий, набожний, княже сiмейство
знає вельми добре, докластися на нього можна, хоч у сьому свiтi, взагалi
кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку пiд'їхали
першими польськi посланцi з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли
ще й не приїхати, а вiн би стояв над рiчкою мов телепень. Так само не
поспiшав вiн з своїм посланцем i таки дiждався, їхнього довноважно-го на
перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися,
чи то справдi княгиня Iрина, а чи тут донька Болеславова. Каям й це
зроблено i презвутер Ларивон повернувся з того берега i, кладучи хрест на
себе, при-сягнувся перед Ситником, що пiдмiни немає, боярин далi став
морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмiн вiдбувся на
серединi рiчки в той. спосiб, що два човни з високими княгинями
зблязяться, гребцi притримають човни вкупi, а кяягинi перейдуть кожна до
своїх, по змозi водночас, хоч бажано, щоб княгиня Iрина перейшла першою,
бо ж вона з дитям, та и земля Руська бiльша эа Польську, а сказано ж: хто
впокорюється перед вищим, той побiльшує свою хвалу, i добротою промiниться
його лице.
Все це розповiдав згодом Ситник самому внязеаi Ярославу, i лице йому
промiнилося не так добротою, як прозорими краплинами поту вдоволення й
пихи за добре виконане ведiння.
- Хотiли вони мене обдурити, та не внишло!
Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що. було б занадто дрiб'язковим
для такого великого к славного чоловiка, - вiн обдурив навiть iсторiю. Вiд
своєї третьої жони Емнiльди мав вiн синiв Мiшка, якни згодом успадкував
престол (на жаль, нiчого бiльше, бо не прозвали його Великим, як
Болеслава, а - Гнусним) i Отгона, а також двох доньок, одна з яких.
народилася її_ значними тiлесними вадами i, власне, лишилася б у довiчному
дiвуваннi, аби не мала високого походження, друга ж була Регелiнда. Першу
доньку Болеслав видав за нiмецького маркграфа Германа, володiння якого
граничили з польськими землями i якому, отже, доводилося запобiгати перед
таким могутнiм владцею, як Болеслав. В свою чергу Герман эавжди ставав за
свого тесгя перед германським iмператором, хоч i докоряв iнодi Болеславовi
за його калiкувату донечку. Але польський князь добре вiдав, що роздiлив
своїх дочок саме так, як треба: гiршу - для графа, бо що й таке маленький
граф помiж двома землями? А лiпшу - для князя Київського, який перевищує
всiх i славою, i багатством, i потужнiстю. Та коли з Святополком нiчого не
вийшло i Регелiнда повернулася до батька з порожнiми руками, хитрий
Болеслав запропонував графовi Герману одправити свою калiчку в монастир, а
пошлюбити її сестру. Це влаштовувало всiх, крiм тої, що мала йти в
монастир, але вона до уваги не бралася. Регелiнда ж стала графинею, i коли
пiзнiше в Наумбурзi споруджувано собор, то на порталi висiчено поряд з
постаттю графа Германа також постать Регелiнди. Граф Герман стоїть
задумливий i трохи сумний. Регелiнда й у каменi позосталася сама собою: з
жiночим недбальством притримує на собi шати i смiється лукаво i
заохотливо. Так її й прозвано Розсмiяна Полячка. Болеслав же розпустив
чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелiнда - це друга, а лиш третя була за
Свято-.полком; нiхто не мiг розiбратися, в крутiйствi польського владцi,
навiть єпископ з Мерзебурга Тiтмар, який став учасником походу на Київ i
однотовував кожний вичии Болеславiв, а перед тим описав життя польського
князя, почавши, здається, ще до постряжин, i той нiчого не мiг збагнути в
заплутаностi таємничого родившого життя Болеслава i не наважився подати
iмен дочок.
Ясна рiч, нi Ситник, нi сам Ярослав не могли цього знати - бо а звiдки?
А там погодя пiзньою нiччю прискакали до Києва варяги з Еймуядом, i той
пiшов просто до княжих покоїв, попросився до Ярослава, вiдiрвав його вiд
читання священної книги грецької, поклав до нiг князевих так, щоб падало
свiтло вiд свiчки, щось темне, кругле, страшне.
- Чи впiзнаєш, князю?
Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертвi окаяннi очi Святополковi.
- Великий подвиг хоробростi звершили ми, - гордо мовив Еймунд. - Звелиш
поховати брата з почестями?
- Подбай сам. А я молитимусь, - вiдповiв Ярослав i вiдвернувся.
Еймунд мiг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспiли до табору
Святополкового аж коло Карпат. В старому дубовому лiсi, прозорому й
збадьорливому. Розкiшний чотиряпiлковий намет князiв, з високим
Святополковим стягом угорi (на бiлому полi два схрещенi золотi списи),
стояв пiд розложистим дубом. Такi дуби посвячувалися колись богам, а цього
Еймунд посвятив смертi, його люди, перебранi в таку саму одiж, як i в
Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гiлля над князевим
наметом, прив'язали мiцною вiрьовкою верх намету i стяг, мовби для покрепи
вiд бурi або вихору. Коли ввечерi князь став трапезувати, Еймунд
перевдягся жебраком, начепив цапину бороду, обiйшов табiр, просячи
мило-стилю i видивляючись де що. А вночi, коли всi поснули, Еймунд з двома
варягами пiдкралися до намету, перерубали вiрьовку, дерево розпростало
свої вiти, пiдсмикнуло весь намет одразу високо вгору, свiчi всерединi
погасли, варяги кинулися в пiтьму просто до княжого ложа, стали наносити
удари. наослiп, але влучно й безжально. Потiм з головою вбитого кинулися
до втечi.
Все це мiг би розповiсти Еймунд князевi. Але нащо? Скальди, складуть
про це сагу i спiватимуть її довго й повсюди, i прославиться Еймунд ще
бiльше, нiж досi, вiд князя ж йому потрiбне золото, i вiн його матиме.
Дивно влаштоване княже вухо: воно чує тiльки те, що. хочеться чути
князевi. Вже й до цього серед люду йшов поголос про невинно вбитих юних
князiв Бориса й Глiба, але тiльки тепер, по смертi свого найзагрозливiщого
суперника Святополка. Стало вiдомо Ярославу про чудеса у Вишгородi, де був
похований Борис, i про знайдення тiла Глiбового на рiчцi Смядинi. Обпалило
вогнем палючим ногу варяговi, коли той наступив на могилу князя Бориса, ще
одному варяговi иокор-чило руки, бо хотiв обiпертися об хрест на Борисовiй
могилi, потiм з нiчого спалахнув верх Вишгородської церкви святого
Василiя, i церква згорiла дощенту, але все її майно уцiлiло неторкане.
Тiло ж Глiбове, що лежало чотири роки непоховане, кинуте на розтерзання
воронню, збереглося нетлiнно, i вночi над ним являвся стовп вогненний,
мовби свiча палаюча, i спiв ангельський чувся всiм, хто йшов мимо, i
пастухам, i ловчим людям...
Звичайно ж, убивця братiв був Святополк, цей окаянний князь, що заради
власного добра готов був запродати рiдну землю чужинцям.; однак чудеснi
знаки з могил невинно замордованих князiв уперто пов'язувалися з варягами,
вiдомо ж було всiм, :що варяги крутилися тiльки в службi Ярославовiй, тому
й намiрився вiн одiслати всi їхнi дружини з Києва, а потiм прикликав
презвутера Ларивона, який замiнював поки що єпископа, бо Анастас
Корсунянин утiк з_ Болеславом до Польщi та вже там i помер од глибоких
старощiв, i повiдав про братiв своїх мученикiв. Перенесено було з Смядинi
тiло Глiбове й поховане коло Бориса. Потiм Ларивон зiбрав увесь клiр
Київський i всiх попiв, хресним ходом повiв їх на Вишгород; Ярослав теж
iшов з ними, вiдмовився вiд коня, всю цю далеку й їку путь витерпiв, попри
свою скалiчену ногу, i пiсля молiння над невинно убiєнними заклав князь
дубову клiть на iсцi згорiлої церкви святого Василiя а тим, щоб спорудити
тут храм на честь Бориса й Глiба.
а в Києвi все вiдбудовувалося пiсля пожогу, який лютував "Тут при
Болеславi й Святополку, не встигав одновлювати церков Ярослав, палав Київ
пiд час нападу печенiгiв, тiльки настигли трохи поправити церкви, як знов
прийшов Болеслав, внов напустив печенiгiв на стольний город, поплюндрував
церкву Богородицi кам'яну, погорiли всi дерев'янi храми, поруйновано
церкви i тереми навiть; тепер Ярослав звелiв лагодити без поквапу, бо вже
впевнений був у довговiчностi свого кня-ювання, сам же намiрився пiти з
жоною до Новгорода, щоб ам у соборi святої Софiї охрестити свого первенця,
назвати його на честь отця свого Володимиром i проголосити майбутнiм
князем Новгородським, бо рiд Ярославiв мав тепер укорiвитися по всiх
руських землях. Добре вiдав Ярослав, якого Завдасть удару Коснятиновi. Але
що мав дiяти? Тяжкi лiта незмiренної боротьби навчили його не нехтувати
спадщиниою мудрiстю. Дедалi частiше згадував князя Володимира, розу-ї мiв:
треба робити все, як було. Нiчого не порушувати, бо тодi завалиться все.
Держава тримається усталеним ладом. Роздавав князь Володимир землi своїм
синам - роздавай i ти. Чужого не допускай. Сьогоднi вiн порубає твої
лодьї, як тодi Коснятин, а завтра намiриться зрубати й твою голову.
Княгинi сподобався намiр Ярославiв. Вона приїхала вiд Болеслава зовсiм
невпiзнанною. М'яка, лагiдна, добра, закохана в князя.
- Ти повинна родити менi дiтей щороку,- зрадiло сказав Ярослав, - тобi
це личить, вiд цього ти стаєш мовби святою.
- Однаково на всi руськi городи синiв не народиш,- засмiялася
Iрина,надто багато в тебе городiв.
- Буде ще бiльше, - гордо пообiцяв Ярослав. За варягiв у них виникла
сутичка. Iрина вимагала лишити в служiннi бодай невелику дружину, Ярослав
напосiвся вiдiслати геть усiх.
- Треба буде - прикличемо,- сказав твердо. Тодi княгиня виставила свою
вимогу. Мовчала з часу приїзду.до Києва, але тепер нарештi не стерпiла.
- Якщо ж так, - сказала з холоднiстю, знайомою Ярославовi з перших днiв
їхнiх новгородських,- тодi вислухай i мене.
- Мов,Ярослав гадав, що йдеться про якусь жiночу забаганку i вже
готовий був виконати вiдразу, але почув зовсiм несподiване.
- Не хочу бiльше бачити твого боярина на княжiм дворi.
- Якого боярина? - здивувався князь.
- Цього... мокрого, що завжди гидко пiтнiє...
- Ситника?
- Не знаю, як зоветься, й не хочу вiдати.
- Та чим вiн тобi?
- Страшний чоловiк.
- Вiн врятував менi життя, - сказав князь.
- Не хочу, щоб вiн був тут.
- Але ж це єдиний вiрний менi чоловiк.
- В тебе е жона.
- Не можу вволити твою волю, - твердо мовив Ярослав, - ти жона моя
кохана, але справи державнi стоять понад усе. Не ми покеровуемо справами,
а вони - нами. Але обiцяю тобi, що не побачиш ти бiльше боярина Ситника
перед свої очi.
- То вже лiпше, - зiгхнула Iрина, - чого не бачиш, те для тебе не
iснує.
Вона не змiнила холодного свого тону, i Ярослав уперше, здається,
збагнув, якою жорстокою може бути жiнка, а ще подумав, що, може, й лiпше
навчитися жорстокостi вiд жiнки.
Вночi довго не спав, читав, ходив по горницi, потiм звелiв покликати
Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собi груди пiд сорочкою,
дивувався;
- Щось сталося, князю? Невже проспав?
- Нiчого не сталося. Вiд сьогоднi знай: приходитимеш до мене тiльки
вночi в справах. Щоб тебе на княжiм дворi нiхто не бачне за денного
свiтла. Збагнув?
- Так, князю.
- Iди спи.
- Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, скоїлося, а
тiльки ти не кажеш рабовi своєму, князю.
- Сказано ж: нiчого. Умовитися з тобою хотiв. Йдемо в Новгород. Ти щоб
був коло мене i щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув?
- Ага, так.
- Iди.
Ситник нахилився, поцiлував князевi руку, вiйнув на Ярослава гарячим
духом спiтаiлого тiла. Ярослав стерпiв. Все маєш терпiти в iм'я справ
державних. Не ти - ними, а вони - тобою.
А потiм сяяли свiчi в новгородськiм храмi Софiї, сизо возно-сився дим з
кадил над Ярославом, над його жоною i над си-ном-лервенцем Володимиром,
новим князем Новгородським, гримiли урочистi слова одягненого в золотi
ризи Ларивона: "Хай продовжить бог твоє життя, розширить межi твоєї влади,
прирече на безчестя i погибель твоїх недругiв. Хай буде мир твоєму
владичеству, i сонце спокою хай осяває пiдвладнi тобi землi, i хай будуть
понищенi всi твої вороги, i хай дарує тобi необориму силу рука
Всевишнього, бо ти возлюбив iстинне iм'я його i пiдняв руку на його
ворогiв".
-_ Чи ж я тобi ворог, князю? - допитувався Коснятин глибокою нiччю,
коли вже скiнчено пирування й величання новонародженого князя
Новгородського Володимира. Зсiрiв на виду, постарiв одразу, зiйшла з нього
вiдразу врода, пропало молодецтво.- Хiба ж не я першою тобi пiдпорою був у
всьому, першою пiдпомогою?
Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумiтися з
Коснятином, знав, що доведеться бути навiть жорстоким, але що ж: бути
володарем м'яким - рiч шкiдлива, переконався в цьому вже не раз i не
двiчi. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько - князь
Володимир, як он польський князь Болеслав, - i тодi досягнеш великого i
народ забуде про твою суворiсть i про жорстокiсть не згадає, а_
возвеличить тебе за високi дiла.
- Родичi ми, - нагадав Коснятин, - маємо триматися один одного...
- Не стояли нашi колиски пiд одною покрiвлею, - сказав похмуро
Ярослав,- а триматися мушу держави, її велiння виконую, поза нею нема для
мене нiчого вищого. Перший син перший князь. Так велось вiд батька й
дiда-. Такий закон.
- Хiба ж мало земель? - Коснятин ще мав надiю вмовити Ярослава.
Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шiстнадцяти лiт, хтось
же має сидiти в Новгородi.Всi городи вiльнi. Маєш тiльки братiв Мстислава,
але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Псковi.
- Новгородська земля пiсля Киева - найперша. Отець мiй саджав тут синiв
своїх, не вiдступлюся теж од цього.
- Забув ти, князю, про все,- зловiсно мовив Коснятин,- забув, як
вiддавав тобi Новгород не тiльки добра свої, але й честь, пiдтримуючи твою
синiвську продерзiсть i злочинну непокiрливiсть супроти отця твого.
- Твоя намова була, - спокiйно нагадав Ярослав. Але Коснятин не слухав.
Тiпалися йому губи, якби мiг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому
двиготiло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогнi свiчок, не
було в них звичної золотистостi - була темна кривавiсть, чорва
задимленiсть, мовби палилися на тому вогнi всi надiї Коснятиновi.
- Забув ти, князю,- пiднiмаючи голос, уже гримiв Коснятин, - як не спав
я ночей, як годив тобi, пiдложниць твоїх панькав, землi їм вiддавав
новгородськi споконвiчнi...
- Не бреши про пiдложниць, - пiдвищив i собi голос Ярослав, - була одна
дiвчина, чесна й чиста, боговi тепер служить, нащо брешеш!
- Забув, князю, й про те, як побив варягiв i новгородцiв, щоб покрити
злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довiдаються...
- Про що мовиш? - Ярослав пiдiйшов до Коснятина, кульгав дужче, нiж
завжди, хилився мало не до землi у зловiснiй погрозливостi, говорив тихо,
майже пошепки: - Про яке братовбивство?
- Глiба вбив хто? - хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї
вiдвертостi, але вже не маючи куди вiдступати. - Може, не знав? Не
догадувався, куди бiгали твої варяги, твої найближчi охоронцi?
- Якi варяги? - Ось воно, нарештi! Захоплювався колись цим красанем,
цим чоловiком, який усе вмiв i все весело, потiм прийшов перший переляк
пiсля тої ночi, коли вiн порубав лодьї на Волховi, але то ще був ляк
неусвiдомлений, тодi князь тiльки насторожився, перша тiнь промайнула мiж
ним i Коснятином i, виходить, немарно. Страшний це чоловiк.- Що каже?
Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князiвське
достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього
бiльше й слову, але водночас i хотiв почути все до кiнця, випити гiрку
чашу до дна, бо ж однаково нiкуди не подiнешся, справи зробленi - вже
зробленi.
- Глiба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! - гукнув Коснятин.
- Тихо! - засичав Ярослав.- Що варнякаєш? П'яний чи бiси в тебе
вселилися? Що мелеш? Чи вiдаєш, на кого намовляєш?
- На тебе, - з ненавистю промовив Коснятин.
- Не вiдав я нiчого. Вперше вiд тебе...
- Ай вiдати не треба, догадувався ж однаково-справдi, малоймовiрним
видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивцiв на Глiба аж пiд Смоленськ.
Але хто, хто ж тодi думав про це? Святополк убив Бориса - всi про це
знають, убив Святослава Чернiгiвського, а хто пiдняв руку на одного та
другого брата, той мiг пiдняти й на всiх. Де Борис, там i Глiб. Все
покрила загибель Святополка окаянного.
- Це ти його вбив, - сумнiвiв у Ярослава тепер не було, - _убив брата
мого, щоб зв'язати мене навiки й заплямувати...
-- А хоч би й так? - зловтiшне вiдiтхнув Коснятин. - Князiвському слову
вiрити не можна. Слiд забезпечитися.
- Повiриш моєму слову, - думаючи над чимось, здавалося, зовсiм iншим,
повiльно промовив Ярослав. - Ще повiриш.
- Погрожуєш? Прикличеш .свою гридь, звелиш мене вхопити? - Коснятин
розпростався, ставав самим собою, сiрiсть зiходила йому с лиця й шиї.
- Повiриш, - повторив Ярослав i одвернувся вiд Коснятина.- Йди гетьi Не
волiю бачити тебе тут!
Коснятин не став ждати перепросин. I так наговорив бiльше нiж треба. Не
стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожi, треба чимшвидше
зникати звiдти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород!
Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
Позадки висунувся нечутно з горницi, проскочив притьмом Пїдросторi
сiни, задрiботiв по сходах униз, ступаючи на носки, -йоб менше робити
шелесту в нiчнiм теремi. А Ярослав ляснув спроквола в долонi, з внутрiшнiх
покоїв пряхилилася голова Ситникова.
- Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, - спокiйно молвив князь.
- Ага, так!..- зрадiло сказав Ситник, потираючи руки. - Чого ж стоїш?
Роби, що велять.
- А вже, - весело глянув на нього боярин.
- Як то? Хто дозволив?
- Здогадався сам.
- Пiдслухував?
- Само почулося.
- То все знаєш?
Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
- Тодi так: троє людей на всiй землi знають: я, ти i Коснятин.
Коснятина вже не випустимо. Якщо довiдається ще бодай :один чоловiк - з
тебе голова полетить. Збагнув?
Ситник дивився не моргаючи.
- Куди дiнемо посадника? - спитав князь.
-А в поруб, - весело мовив Ситник, - на порубах я знаюся вельми добре.
Ще в своїй господi медоварськiй мав.
- В Новгородi в порубi його не вдержиш. Знають усi, знюхався тут з
можними, маєтностi його довкола...
- Заберемо до Києва.
- Нащо ворог пiд боком?
- Так у порубi ж...
- Не хочу й такого... Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вiрнi
менi люди. А до порубу приставити з мерi або чудi, щоб нiхто не збагнув
мови в'язненої, щоб слова його летiли надарма.
- Мудро придумав, князю...
- А вiдправ його ще сьогоднi вночi. - Ярослав не дивився бiльше на
Ситника, говорив розмiрене, мовби вичитував з книги.- Забити його в
колодку, дати мiцну й вiрнусторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо -
понад сподiвання - колодник стане промовляти непристойнi слова, тодi
класти йому в рот кляп i виймати лиш тодi, коли харч даватиметься.
Годувати ж хлiбом слiзним та водою.
- Ага, так! - кивав Ситник, радий першому державному дорученню вiд
князя.
- Iди! - повелiв Ярослав.
Ситник щез. Гостро смердiло його потом у низькiй горницi. Здавалося:
цiла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав
покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Iринi заявляти про
свою гидливiсть до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпiти
лакиз.
Знаєш, що це пiдла людина. Знаєш, що пiдлабузник любить не тебе-лиш
себе, лиш свою шкуру. Знаєш i... нiчого не можеш вдiяти. Бо нема в тебе
по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотнiсть i порожнеча,
утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотностi оточує правителя,
нiхто не наважується вступити в нього, тiльки пiдлабузник вповзає туди на
черевi. Слизькi черева у пiдлабузникiв, змащенi холодним потом вiчного
ляку i лоєм пiдлоти.
Був ще пресвiтер Ларивон. Чоловiк вiрний, поштивий, мудрий, але занадто
вiддалений од справ земних, все намагався просвiтлити Святим письмом, а
воно ж не все влягалося в те письмо - це вже Ярослав тепер бачив досить
виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власнi
заслуги й високi якостi, а за те, що схаменувся по смертi от-цевiй i
виказує повсякдень шанування князевi Володимиру, якого Ларивон любив
безмiрно, бо покiйний князь пiдняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив
власним коштом у ромей-ськi землi, навчив усього, поставив у своїй
дворовiй церквi на Берестах - хiба ж мало було, щоб молити довiчно бога за
князя Володимира?
Так i дiлив свої турботи й дозвiлля помiж справами духу з Ларивоном
спiльно i потаємними справами державними, якими звiрявся лиш з Ситником. I
Ситник неоцiненну прислугу робив князевi.
Малий князь Володимир занедужав, Iрина побоялася вирушати з ним у
дорогу до далекого Києва, а що Ярослав квапився туди на освячення
Вишгородського храму, ставленого в пам'ять убiєнним безвинно Борисовi й
Глiбу, то вирiшено було, що княгиня позостанеться на довший час у
Новгородi, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгородi Ситник не мовив
нiчого, а в Києвi, в одну з нiчних сходок своїх з князем, сказав:
- Прознав я дещо про Шуйцю-iгуменю.
- Хто просив? - Ярослав не дозволяв Ситниковi втручатися в справи
княжi, родиннi й особистi, боярин знав це i дотримувався заборони, але
тепер чомусь порушив.- Що там нанюшив?
- Дочку має.
- Що?
- Дочку має, - Ситник, видно, боявся казати далi, та Ярослав i не хотiв
од нього бiльше чути нiчого.
- Iди собi, - сказав неласкаве.
Ситник вислизнув з горницi, а князь гiрко всмiхнувся: i ця таїться вiд
нього. Стала мiж ними держава - i вже нема нi тих ночей у задощеному лiсi,
нi темного нуртування кровi, нi свiтiння її духмяного тiла. Дочка... Чия?
Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала?
Нi тодi, нi цього разу, коли не збоявся й Iрини в Новгородi, подався в
Задалля, мовби оглянути околицi, а сам знов прибився до жiночого
монастиря, до iгуменi Марiї-Шуйцi, i здавалося їм тодi, що все оживає
знов, усе повертається, стають вони молодшими i чистими в своїй
близькостi, так нiби нiчого й не сталося за цей час. I промовчала. Нiчого
не сказала. Навiть натяку не було. А вiн квапився, не мав часу на
розпитування, не мав тепер часу нi на що. Не вiльний був анi в своєму
часi, анi в дiяннях. Та й хто вiльний? Навiть бог - всеблагий i
всемогутнiй - може бути самим тiльки богом i нiким iншим, отже, й вiн
обмежений у своїх дiях,- то' яка ж мова про князя?
Поки Ярослав був у Києвi, племiнник його Брячислав вирвався зненацька з
свого Полоцька, пiшов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у полон
княгиню Iрину з сином Володимиром, так немов судилося їй повсякчас бути
жертвою наїздцiв, i мерщiй утiк до свого родового гнiзда. Але Ярослав мав
тепер пiд рукою Ситника, а в Ситника були скрiзь вiрнi люди; вiн одержував
вiстi без прогайки, минулися часи, коли князь дiзнавався про все в
свинячий голос; ще Брячислав мишкував у Новгородi, а Ярослав, узявши
вiйсько таке, що тисячами лiчити не було чого, швидким ходом пiшов йому
на-вперерiз i наздогнав зрадливого племiнника на рiчцi Судомир, розбив у
короткiм бою, примусив заключити союз, сказав:
- Будь зi мною един. Не караю тебе тiльки в пам'ять моєї матерi, а
твоєї баби княгинi Рогнiди. Але це вже востаннє. Затям.
Був у Новгородi, був у Шуйцi, вчинив їй допит за дочку, але не
довiдався нiчого.
- Не слухай брехень, княже, - сказала Шуйця,
- А коли то така брехня, що в нiй мiститься правда?
- Однаково не слухай, бо далеко заведуть тебе намови. Знов їхав од неї
нi з чим, завжди їхав од неї так, лишалося щось у нiй таке, чого не
вiзьмеш, тягло потiм його до неї ще й ще, якийсь бiсiвський приворiт був у
цiй молодiй жiнцi, господи, господи...
Старший брат Мстислав сидiв до часу в своїй далекiй Тму-тараканi
спокiйно. Саме тодi, як мiж Ярославом i Святополком вибухла сутичка за
київський стiл, Мстислав разом з ромей-ським вiйськом пiшов на хозарiв,
якi докучали i йому, i роме-ям; iмператори константинопольськi називали
його Твоє Вели-кородство, слали щоразу коштовнi дарунки: прикрашенi
перлами золотi хрести, золотi скриньки з священними мощами, сардонiковi
чашi й кришталевi кубки, прикрашенi дорогою емаллю астропелеки, для
князевого одягу, барвистi влатiї й готовi шати з царських комiр. Мстислав
мав норов веселий, за-бiяцький, сам часто ходив на своїх сусiдiв, посилав
своїх воїв на службу до ромейських iмператорiв - мовляв, здобудете собi
слави й багатств, а князевi вашому теж дещицю. Коли в Пiвденнiй Iталiї
спалахнуло велике повстання на чолi з багатим купцем Мелесом, то на
подавления повсталих пiд руку вiзантiйському катепану Василiю Аргiросу дав
кiлькасот своїх воїв i Мстислав; Мелес був розбитий, i вже б, певно, й
кiнець з тим повстанням, якби не новий германський iмператор Генрiх та не
римський папа, поставлений Генрiхом, Бенедикт Восьмий. Знов одродилася
повстанча армiя, пiшла на вiзантiйськi твердинi, захопила бiльшу частину
Апулiї. Iмператор Василiй довершував розгром Болгарського царства, вiйська
в нього було обмаль, тому знов прибули посли до Мстислава, i ще одна його
дружина помандрувала за море i влилася в вiйсько катепана Василiя
Бойоаннеса. Дiялося це саме того року, коли Ярослав пiшов на Брест,
сподiваючись на свою угоду з iмператором Генрiхом. А в Генрiха був клопiт
i з Болеславом i не менший - з Iталiєю. Вiн був переконаний, що Iталiя
повинна вся належати до його корони. З тою землею в нього багато було
пов'язано. Вiнчався там у Павiї залiзною короною на iмператора. Там же, в
Павiї, напали на нього забiяцькi iталiйцi, рятуючись, вiн вистрибнув з
вiкна палацу i пошкодив ногу. Його прозвано вiдтодi Генрiхом Калiкою, не
злюбив Iталiї, але й вiддавати нiкому не збирався. Тепер, вважаючи, що
Київський князь послав своїх воїв на пiдкрепу ворожих йому ромеїв до
Iталiї, Генрiх не тiльки покинув Ярослава самого, а ще й пристав до
Болеслава в його безчесному походi на Київ. Не знав iмператор германський,
що то воїни Мстиславовi, бо Руська земля велика i важко в нiй добрати
ладу.
I ось поки Ярослав у трудах i кровi здобував престол, Мстислав збирав
золото, пирував у невiдомiй далечi, схильний до гнiву i любовних розваг,
самозаконний володар Тмутараканi, до якої, здається, не дотягнувся й сам
князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадцi не мав упокорювати брата
старшого так само, як i молодшого Судислава, що тишком-нишком сидiв у
своєму Псковi.
Та ось уповз у нiчну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославовi
звоєць березової кори, вiдступив у темнощi.
- Що то? - поспитав Ярослав, наставляючи звоєць пiд свiтло свiчки.
- Грамотка вiд Коснятина.
- Що-о? Як то - вiд Коснятина?
- Не знаю. Перехопив на путi.
- Де?
- На Волзi.
- Довгi руки маєш. Кому грамотка?
- Князевi Мстиславу.
- Читав?
- Розiбрав, хоч i важко.
- Нiяк не навчишся.
- Важко.
- Що писано?
- Прочитай, князю.
Ярослав розгорнув бересту. Впiзнав тверду руку Коснятинову. Сидiння в
порубi на хлiбi й водi ще не забрало, бач, сил. Лiтери були круглi,
великi, складалися в безжальнi слова:
"Розправився Ярослав з братiєю. Добереться й до тебе. Чого сидиш,
князю?"
Не став дочитувати, глянув на Ситника.
- Що порадиш?
Той м'явся-терся.
- Кажи.
- Князю, - майже жалiбно мовив Ситник, - нащо питаєш, коли завжди робиш
по-своєму?
- Хiба? - здивувався князь. - А менi здавалося, що ти пiдказуєш.
- Тiльки Ларивон спроможен на таке. його слухаєш.
- Не Ларивона - бога, - суворо промовив Ярослав, - що ж до Коснятина,
то хай спробує спростувати содiяне чудо-творiнням...
- Яким же? - швидко спитав Ситник."
- Не знаю. Тобi знати.
- Розпеченим залiзом? - так само швидко поспитав боярин.
- Не знаю.
-Коснятин багатий чоловiк, - зiтхнув Ситний - пiдкупив, мабуть, усiх у
Ростовi. Кому вiрити?
- Хвалився ж своїми людьми!
- Хто встоїть перед пiнязем? - знову зiтхнув Ситник.
- Переведи його деiнде, - сказав князь, - ще. далi. В Муром.
- Ага, так.
Страшне то було дiло: князювання над усiєю землею. Скiльки розбив вiн
ворогiв, скiльки вiдбудував городiв i церков, скiльки разiв одкривав
житницi княжi для голодних, навчав темних, водив праведнi суди, карав
здирцiв, але нiхто цього не помiчав, не спiвано про нього пiсень, як про
князя Володимира, не виходили в нього такi пишнi учти, як у
отця-небiжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що,
мучився в думках, у безсоннi, вiдчував, як старiє не роками, а днями, ще
вiдчував, нiби не мудрiшає, а поступово нiби дурiє; як став князювати, так
почав боротися з власною глупотою, яка, вiдчував це виразно, наповзала на
нього, мов чорна нiч на слiпуючого або вода на того, хто не вмiє плавати.
,0так стоїш i розпихаєш руками двi водянi стiни. Зступляться - згинув. Не
даси їм зiмкнутися над тобою - лишишся людиною мудрою.
Лежала постiйно на пiдставцi в Ярослава подарована йому Коснятином у
день шлюбу грецька книга Святого письма з коштовними емальованими
закладками; розгорнув книгу князь десь згодом, аж тодi, як уже сiв уперше
на київськiм столi, яемало подивувався тому, що закладки зроблено було
Коснятином на тих мiсцях "Книги царiв", де йшлося про царя Соломона,- чи
то навмисне зробив Коснятин, чи випадково вийшло, бо ж, здається, не вмiв
той по-грецькому. Тодi перечитував кiлькаразово уподобанi слова: "Тож дай
слузi свойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм i вмiти
розiбрати мiж добром i лихом; бо хто ж зможе правити сим величезним
народом?"
Але чим далi, тим бiльше знаходив вiдповiдних слiв до подiй, якi
вiдбувалися навколо нього, вiдбувалися з ним самим i його князюванням, i
все те в мiсцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробмв i
не вiн, а вища воля вказала, куди покласти здобленi емаллю платiвки.
Про Анастаса Корсунянина, єпископа київського, який оддав усi багатства
церкви Богородицi Болеславовi, вiтав прихiд польського владцi до Києва,
втiк потiм з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не пустив його до
Києва, i той умер на чужинi: "Священиковi ж Абiятаровi повелiв цар: iди ув
Анот, свiй хутiр, бо й ти заробив смерть. Та сьогоднi тебе не страчу, бо
ти носив скриню господню перед моїм отцем Давидом, i все, що витерпiв
отець мiй, терпiв i ти з ним".
Поставити на мiсце Абiятара Анастаса, а на мiсце царя Давида - князя
Володимира - i все збiгається.
Про Святополка:
"I рече йому цар: зроби так, як вiн промовив: убий його й поховай, щоб
зняти з мене й моєї родини кров, що Иоаб пролив безвинно. I нехай господь
оберне кров його на його голову, бо вiн убив двох таких, що були безвиннi
й лучшi його..."
Иоаб - то Святополк, а два безвинно вбитi - Борис i Глiб. Збiгається.
Про Брячислава:
"Коли ж iзвiдси вийдеш, хоч би поза потiк Кедров, так зараз-знай се -
мусиш умертщ кров же твоя впаде на твою голову".
На Судомирi так i сказано було Брячиславу. Збiгається.
Про самого Коснятина:
"Так певно, як живе господь, що укрiпив мене й посадив на престолi
батька мого Давида, та по своїй обiцянцi устроїв менi дом: сьогоднi буде
страчений Адонiя. I дав цар Соломон наказ Банеї, i вбив його той, i вмер
вiн".
Адонiя - Коснятии. Банея ж - боярин Ситник. Збiгається.
I ще безлiч разiв, як i в Соломона: "I повелiв цар Банеї; вiн вийшов i
стратив його, н тон умер".
Де взявся Ситник? I нащо вiн? Чи послухатися слiд було княгиню в її
гидливостi до пiтливого боярина?
Сказано князевi, що з Деревлянської землi вийшов старий волхв. Мав на
собi шмат берестяної корн, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкiру
для пiдстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повнi берестяних збиткiв,
у яких записано слова великi i жахаючi. Гине вся дiдизна, палиться,
топчеться, сходить кадильним димом пiд хмари, а на землi не лишається
нiчого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давнi боги, а якi й
лишилися, то пiдривають їх у пущах дики, шмагають дощi. Переповiсти все
казане святим ие надавалося. Треба було чути вiд нього. Вiн iшов понад
рiками з диких пущ, брався на Чернiгiв, огинав Київ здалеку, мовби ловив
його у зашморг своїх намов, люди звiдусюди стiкалися слухати святого.
Земля Деревлянська споконвiку насилала з своїх потаємних лiсiв усiлякi
чуда, але це було чи не найбiльше.
Мiж людьми пiшов поговiр, що волх - святий. Упокорював лютих звiрiв
так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагiднiли, мов
у жiнок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усi слова
старого волхва.
Лiто стояло палюче, горiли лiси, трави, спалахували села й городи.
З'явилися знамення ва небi. Насувалося, по всьому видно, лихо.
Ситник довго крутився, поки наважився доповiсти князевi про святого
чоловiка.
- Святий? - князь навiть не здивувався. - Як то?
Але Ситник був переляканий навсправжки.
- Дивись на мене, князю. Поглянь меиi в очi. Мовлю правду. Всi кажуть:
евятни.
- А ти?
- Не знаю. Вперше в життi не знаю.
- Святому не мiсце серед людей, - спокiйно сказав Ярослав, - нащо його
до них пускати?
- Ага, так, - Ситник умирав од задухи. - То що ж?
- Сказано тобi.
- Ага, так...
- Iди...
Той щез, а князь пiшов до молитви.
В порубi - незбагненнiсть. Вся справа в тому, що вже не можеш
зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловiка. Виявляється: це зовсiм
просто i легко, тв ве бачиш його, вiн не бачить тебе, i ти живеш собi
далi, мовби нiчого й нб сталося, i княгиня тебе цiлує так само палко, i
вiдданi завобтгливо зазирають до очей, i бог тебе не карає. Тодi ти
пробуєш посадити ще одного i ще (а причину завжди легко вiдшукати, причина
завжди та сама: для загального добра!) - i знову все йде заведеним чином,
все гаразд, бо держава постiйно вимагає пожертв i треба її вдовольняти.
Опрiч того коли вiдбираєш волю в iшiшх" здається тобi. що додаєш її
собi. Тодi народжується дика хiть позбавити волi якомога бiльшу кiлькiсть
людей, ие розбираючи,, вивнi воии чи нi. Але вiдмiряно завжди кожному -
лиш на одного. Вiд народження до смертi.
Згодом спитав Ситника:
- Де святий?
- Тут, у Києвi.
- Де?
- Там, де слiд. У порубi.
- Приведеш крийома до мене. На Берести.
- Але ж тут нема порубу! - Ситник був трохи ображений:
як то так ие мати на князiвському дворi порубу?
- Викопай печерку в глинi. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Нiде
нема такої глини, як київська.
- Ага, так. Обох?
- Хто там ще?
- Отрок з ним.
- Отрока пристав на послугу святому.
- Втече, - сказав Ситник, - Як тiльки випущу з порубу - втече.
- Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок i так не
вiдiйде вiд свого навчителя. Ти ж од мене нiкуди не втiкаєш?
- Тож я, князю.
- Всi люди однаковi.
- Але ж ти, князю...
- I князь - чоловiк. Аби ти не був такий темний, то мiг би взнати дещо
про владик земних. Римський iмператор Марк Аврелiй, великий трудiвник i
фiлософ, - а що може бути вищого за володаря земного й фiлософа - так от
вiн сказав, звертаючись до кожного з нас на високому мiсцi: "Остерiгайся,
щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним,
натуральним в умилуваннi справедливiстю й богобоязнiстю, будь зичливим,
милим, доступним, витривалим у виконаннiобов'язкiв".
- Сова про сову, а всяк про себе, - Ситник усмiхався трохи погiрдливо,
- писано не про нас.
- Грамотi не тямиш i досi? - спитав Ярослав.
- Лiчба менi мила.
- Меди продавати?
- Якi меди, князю! Тепер не продаю - лиш купую. А купувати тяжко:
багато треба. Як сам варив, то тiльки-куштував. Тепер варити забув, пити
навчився. В стольному городi нiхто нiчого й не вмiє робити, тiльки п'ють
та їдять.
- Нащо таке кажеш? Зiбрано тут найбiльших умiльцiв. Цiнний люд у Києвi
мешкав.
- А по менi - то нiхто нi до чого не здатен! Сидять сиднем та супроти
князя змови готують. I так по всiй землi. Якби на мене то Дав би я кожному
чоловiковi властиве число, щоб знати, де, хто i як. I прибуває тодi до
тебе воєвода чи тiун i доповiдає, що Харько з Вовчої Пущi, який має число
таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь тодi
звелить - карати Харька чи милувати, - те й збудеться.
- Де б же ти настачив часу на всiх людей, коли й землям ради не даси?
Велика наша держава. То там у нiй щось колотиться, то ще десь хтось голову
пiднiмає.
- Тодi, князю, так: довiренi люди. Посадовити скрiзь таких сповiрених,
перевiрених, передовiрених.
Ярославовi набридла балакучiсть Ситникова. Не звик, щоб той довго
затримувався в горницi, нiколи не садовив його перед собою, тримав на
ногах, щоб той знав мiру, але сьогоднi, мовби в передчуттi лиха, боярин
розбазiкався.
- Були вже такi, як ти, - сказав з неприхованою насмiвiкою, - багато
лiт тому назад в грецьких мiстах Кротонi й Мегапонтi запанували фiлософи,
що над усе ставили числа. Пiд приводом обожнювання лiчб фiлософи оголосили
реєстрацiю всiх чоловiкiв, при тiй оказiї ув'язнюючи запiдозрених у
бунтарських задумах...
- Оце ж i я...
- Тодi, - не слухаючи його, вiв далi князь, - збунтувався весь народ i
поогнав фiлософiв. Чи й ти цього хочеш?
- Що ти, князю!
- Ну, то гаразд. Iди.
Рано вдарили морози; вибили всю ярь i озимицю, заповiдався й на той рiк
голод, а в пiвнiчних землях вже й так пiшов мор, неспокiйно стало в
Новгородi; Ярослав зiбрав дружину, пiшов на втихомирення, на всiх п'яти
кiнцях, навiть на Неревському й на Славенському блукали по Новгороду
зчорнiлi, опухлi люди, щодень юрмовища голодних насували на княжi житницi,
грозилися, вимагали, просили, благали, але сторожа стояла твердо, голодних
вiдштурхували списами, надто настирливих били, люди падали коло житниць,
повних того самого хлiба, що вирощений був руками цих людей, лежали тихо,
неспроможнi пiдвестися, вмирали, так i не збагнувши дивної речi: як же
так, що он там, за товстими дерев'яними стiнами житниць, лежить хлiб,
надбаний ними, а вони вмирають з голоду, чому це так i навiщо?
Коснятин з свого порубу перед смертю все ж, мабуть, встиг-таки
переслати до Мстислава грамотку, а може, старший брат i сам надумав
позмагатися з Ярославом за Київ i вже давно вистежував його дiї, бо, як
тiльки Ярослав кинувся на втихомирення Новгорода, Мстислав, зiбравши свою
дружину, взявши за союзникiв нещадно до того приборканих ним касогiв i
хозарiв, вийшов з Тмутараканi, швидко добрався до Києва i став вимагати,
щоб йому вiдчинено брами города.
Кияни не пустили до себе Мстислава. Досить з них було й Святополка з
його тестем i дикими печенiгами. Мали тепер свого князя, а бiльшого й не
бажали. Мстислав, звиклий до битов у чистiм полi, не став тупцювати пiд
валами київськими, переправився через Днiпро й подався на Чернiгiв.
Знов довелося посилати Ярославу за море по варягiв, знов прибула до
нього дружина, але вже не Еймундова, а Хаконова, який за цей час вже
вийшов у суперники Еймундовi, надто ж у вихваляннях своїми подвигами та
своєю золотою лудою, i вся дружина його дiбрана була мовби не для битви, а
для ви-красовування - високi, дужi, вродливi, всi в дорогому вбраннi, з
коштовною Зброєю, ворог не витримував самого виду цiєї дружини,
заслiплювала вона, обезвладнювала своїм сяйвом, своєю пиховитiстю.
Та все те вийшло намарне, бо Мстислав чомусь вибрав час для битви не
денний, яи водилося, а нiчний. Вiйська двох братiв зiйшлися в Сiверськiй
землi, кодо Лиственя, в чорну грозову нiч; Мстислав пустив на варягiв
сiверян, яким однаково було - вдень чи вночi бятис, земля ж бо їхня, все
їм знане й звичне, вони посунули на варягiв такою лавою, що тi не
витримали, а тут ще вдарили з засiдок касоги, вилiтали з дощових потокiв
бистрi, як чорнi змiї, розлякували варягiв своїми гортанними незрозумiлими
криками, варяги не витримали, дали спину супротивниковi, кинулися врозтiч,
втiкав i сам Хакон, загубив при втечi важкого свого золотого плаща,
втiкати довелося й князевi Ярославовi. Не чув вiн, як Мстислав став на
полi бою, освiтлюй бiлими блискавицями, прогримiв своїм гучним голосом:
"Як не тiшитися! Тут лежить сiверянин, а тут варяг, а власна дружина
цiла!"
Але Ситникiв чоловiк якось зачув тi слова Мстиславовi, через Ситника
стали вони вiдомi i Ярославовi, може, через те й побоявся Ярослав сiдати в
Києвi, знов подався до Новгорода, збирав довго воїв, лякаючись отої
вцiлiлої дружини Метисла-вової, i лиш повснi цього року прийшов сюди i,
уклавши в Городцi мир з братом, сiв на київськiй столi, здається, твердо й
назавжди.
Iрина вже народвла сяка Iзяслава i дочку Єлизавету та й знов була при
надiї, рiд Ярославiв розростався, князь утверджувався на землi, наслiдував
свого отця Володимира, не було вже видимих супротивникiв, але й невидимих
вистачало; нависали вони постiйно погрозою над першим чоловiком у великiй
землi Руськiй: то мор, то голод, то, несвокiй, то непослух, а то просто
темнощi и небажання йти слiдом за своїм князем, недовiра до нього, - а чим
викличеш довiр'я?
Бiльшiсть пробує досягнути слави в битвах, жахи i вiдворот -нiсть яких
згодом, змiнюються блискучою героїкою пiсень i легенд. Але чого досягають?
Iмператор ромейський Василiй все життя провiв у походах, не вибрав часу
навiть на одруження, громив цiлi царства, бойовi знамена переможених
тяглися по багнi, прив'язанi до ослячих хвостiв, тисячам бранцiв випiкано
очт,- задля чого? Ось вмер Василiй, а на тронi сидить його брат
Константин, ятшця, розпусник, ганьба не тiльки iмперiї, а й цiлого
людського роду.
Чи взяти Болеслава польського, прозваного навiть Великим. Торiк у
гординi своїй дiйшов до того, що коронувався на короля (здається, купивши
ту корону в папи римського, чи що), а заледве два мiсяцi побув королем i
вночi, несподiвано для своїх придворних, а ще бiльше, мабуть, для самого
себе, скiнчив своє бурхливе життя, лишаючи володарем Польщi сина Мiшка,
якого вiдразу намiрився перетворити на свого ленника iмператор германський
Конрад, який нещодавно замiнив умерлого Генрiха Калiку, що теж, здається,
все зробив вогнем i мечем для ствердження свого, а от вмер i перервався
його рiд, германськi маркграфи i єпископи вибрали на з'їздi коло Рейну
Конрада, почавши нову iмператорську династiю.
Голова, накрита шоломом, вiдвикав думати. Зненавидiв Ярослав за цi роки
походи й битви, нiколи не любив вiйськового ремесла, а тепер i поготiв.
Виборював, вивойовував собi право на спокiйне князювання, на справи
великi, а тепер мав, нарештi, перепочинок i ось став перед нез'ясованiстю:
що ж далi? Оточували йогр бояри, воєводи, блазнi, священики, лакизи й
захожi мудрагелi, купцi свої й їужi, блискучi iноземцi, що юрмилися
здебiльшого навколо княгинi, яка кохалася в пишнотi й багатомовностi
приблудних вельмож; все якось ускладнювалося, не було вже тих. простих,
суворих, iнодi, щоправда, хитруватих людей, всi вони то погинули, то
вiдiйшли вiд князя, лишався вiн з цим юрмовиськом; мрiяв очолити весь
народ землi Руської, зiбрати його воєдино, сказати йому щось особливе,
почути й вiд нього, але народ i далi був десь далеко, в лiсах i полях,
народ стояв осторонь так само безмовний i насторожений, як i в часи
Ярославового дитинства, народ тiльки й ждав, щоб заявити про своє право,
про свої вимоги: дай мечi моє, бо маю до того право, бо я живий, бо я
жнець, я ловець, я швець, я грець.
Пресвiтер Ларивон, чоловiк розумний i начитаний, мiг дати вiдповiдь на
все, що стосувалося Святого письма, житiй великомученикiв i'святих, але й
не бiльше. Князь Володимир любив оточувати себе людьми дужими,
буйносялнми, вiд самого споглядання на яких хотiлося жити довго, весело й
безжурно, такого вiн наставив i пресвiтера своєї церкви в Берестах,
Ларивон бiльше скидався на здоровенного коваля, переодягяеяого в
священицькi шати, однак тiлесна дебелiсть, мабуть, заважала йому мати
гнучкiсть розуму, вiн здатен був тiльки до того, щоб твердо оволодiти вже
iснуючим, в його головi вмiстилися всi святi тексти й догмати, вiн знав
усi хитрощi ромейського красномовства й плетiння словес, але ото й усього.
Вiн був занадто досконалий у своїм знаннi, щоб пiдтримувати постiйну
цiкавiсть до себе, втомлював своїм знанням, своїм красномовством, в ньому
вiдчувалося щось чи то набридливiсть вiд повторювань, чи то вже й ознака
занепаду. Бо хiба ж вивершення будь-чого на свiтi вже не знаменує початку
його знищення?
Так розпадається щойно укладений союз помiж двома чи кiлькома
державами. I дiм збудований починає руйнуватися вiд хвилi його остаточного
збудування. I цiле мiсто теж живе в розвитку. бадьорому й молодому, тiльки
допоки окреслиться його ядро. Потiм мiсто починає розповзатися, побiчнi
нарощення поглинають колишнє ядро, яке дало наймення цьому городу, i вже
маємо щось незграбне, кволе, хворобливе. Чи не тому погинуло так багато
столиць?
А хiба ми не вмираємо, вже народившись? Питання - в тривалостi. Нiякi
молитви не поможуть. Єдине спасiння - виповнити своє життя дiяннями
якнайвищими, якнайщiльнiше виповнити. Тодi життя буде довге й прекрасне.
А власне, згоджувався з князем Ларивон, благочестивi вчинки,,
благочестивi дiяння - окраса всякого сущого, чоловiк народжується, живе,
працює лиш для бога, чоловiк вибудовує храми не для власного житла, а для
бога, виводить над ними високi навершя, на яких тiльки й мiсця, що для
самого бога, i чим вищий, храм, тим ближче до неба, ближче до, конечного
призначення чоловiкового. А хто ж то й може ставити щонайвищi храми, як не
владики землi? Бо хiба ж цар Соломон не' збудував дiм в iмення боже i не
прославився у всi вiки своїм храмом, а коли будовано храм, то не стосовано
до тесання камiння нi молота, нi долота, анi якого iншого залiзного
знаряддя, бо сотворив бог на те дiло кам'яного черв'я шамiр, який i
розколював камiнь.
; Ярослав i не заперечував, сам споруджував церкви, ставив скрiзь: i в
Ростовськiй землi, i в Новгородськiй, i в самому Києвi, хоч тут доводилося
найперше лагодити все пiсля нескiнченних пожеж. Але ж найбiльший храм
першокам'яний вже поставлено в Києвi батьком його князем Володимиром. Що ж
додасться для нього, як вiн поставить поруч ще один храм? Справдi, був
Соломон мудрий, сказано ж: "I надiлив бог Соломона великою мудрiстю, i
постерiганнєм, i багатством духа, мов.те море пiском на березi". Але вiн
будував на голому мiсцi. А коли ти починаєш не перший?
I в Константинополi, вiдповiдав Ларивон, перший був Константин Великий,
а божественний Юстiнiан опiсля, але ж поставив Юстiнiан з помiччю божою
храм святої Софiї, прикликавши гречинiв їсидора й Анфимiя на те дiло, i
прославився на вiки.
Несподiвано в помiч Ларивоновi прийшов Ситник. Щоправда, боярин знав
лиш своє дiло, нiкому, опрiч князя, в помiчники ставати не збирався, але
вийшло так, що саме в час довгих розмов князевих з пресвiтером, якого
давно не бачив i в якого сподiвався знайти вiдповiдь на свої вагання,
повiдомив Ситник Ярослава, що затримано його довiреними пiдозрiлих людей
на Залознiм шляху. Виказався й старший з-помiж них, зветься Поргiй, як i
князь сам, а йде, сказав, аж з Iверiї, хто його зна, I де й вона,
прямували ж - до князя Мстислава в Чернiгiв.
- Звiдки довiдався, хто вони й що? - спитав Ярослав.
- Маю людей на всiх шляхах порозкиданих. Прибиваються до подорожнiх,
випитують: хто? куди? чого?
- Приклич того... Гюргiя.
- Приготував його про всяк випадок.
- Клич.
Ситник увiв до горницi високого, гнучкого, чорнобородого, бiлозубого. В
чорному сукняному одязi, переперезаний дивним, срiбним поясом, на шиї теж
срiбний ланцюг, на поясi - короткий меч-акинак.
- Хто будеш? - суворо спитав князь, але на Гюргiя сувоїв рiсть не
подiяла, вiн не вклонився князевi, тiльки ледь помiтно кивнув головою, не
скинув гострої шапки, випростався ще дужче, аж прогинаючись у поясницi,
засмiявся бiлозубо, щось вимовив швидко i незрозумiле.
-Не мовиш по-нашому? - сказав Ярослав. - То як порозумiємось? Ромейську
мову знаєш?
Гюргiй знов засмiявся i знов заговорив своєю мовою, схвильованою, мов
орлиний клекiт. Ярослав посмiхнувся. Варязької цей чоловiк знати не мiг,
латини - й поготiв, може, перську, - але сам князь не вмiв по-перськи.
- Що ж ми - на мигах з тобою будемо, чи як? Ти що, до Мстислава йшов?
- Мстислав, - закивав Гюргiй i знов засмiявся, видно, спогад про
Мстислава викликав у нього радiсть.
- В дружину Мстиславову?
Ярослав на мигах показав, як рубають мечем, але Гюргiй закрутив
головою. Вiн пiдбiг до стiни горницi, став на колiно, показав долонею
правої руки, мовби щось витiсує, потiм став класти до стiни те уявне
тесання, одне на одне, мов камiнь на камiнь; Ярослгв ще й не вiрив
здогадовi, швидко пiдвiвся з стiльця, пройшов до оббитої срiблом важкої
скринi, дiстав звiдти дорогу книгу грецьку, розгорнув, пiдкликав до себе
iверiйця, показав йому на малюнок: на городськiй стiнi, за якою виднiються
верхи храмiв, кiлька веселих бородатих чоловiкiв кладуть камiнь, подаваний
їм знизу простим блоковим пристроєм.
Iверiєць зрадiло закивав головою, знов щось проговорив довге й палке,
Ярослав розiбрав кiлька разiв повторене слово "Мстислав"; цього князевi
було вже досить, щоб збагнути, яку славу мав його брат ще в Тмутараканi
серед будiвничого люду, - видно, немало поставив там споруд, якщо йдуть до
нього аж звiдки умiльцi. Може, задумав Мстислав перевершити Київ у
будiвлях божих i свiтських i сам прикликав до себе зиждителiв? Але ось
випадок втручається в справу, а може, то божа воля на те, щоб йому,
Ярославовi, стало вiдомо про братiв задум i ось тепер, вволюючи божу волю,
вiн повинен випередити свого брата i воздвигнута щось небачене й нечуване?
Ярослав дружньо поляпав iверiйця по плечу, дзенькнув у срiбний
бубонець, заспаному служцi звелiв принести два ковшi меду; коли випили з
Гюргiєм, тодi покликав Ситника, сказав тому:
- Знайди толковина, щоб мiг я порозумiтися з цим чоловiком. Гюргiя ж з
усiма його товаришами тримай пильно, давай все, що хочуть, важливi люди
вельми для нас.
А за тиждень, коли довiдався, що Гюргiй i всi його товаришi - кам'яних
дiл майстри, спорядив посольство до ромейсько-го iмператора з запевненням
миру, а заодно й з проханням прислати вмiлих украшателiв i будiвничих, щоб
поставити в Києвi церкву велику й славну.
В щоденних клопотах насилу згадав про деревлянського святого,
посадженого ще кiлька лiт тому в печеру на Берестах. Спитав про нього
Ларивона. Той мовчки посiпав собi бороду.
- Що так? - всмiхнувся Ярослав. - Святi лiпше на небi, анiж серед нас?
- Злий вельми, - зiтхнув Ларивон, - не мовить до мене й слова.
- Живий ще?
- Живий i мiцний.
- А отрок?
- Бистрий до вчення i слухняний, м'яка це душа.
- То й гаразд. Пошлеш до мене отрока, отче.
Але знов забув чи закрутився в щоденних турботах, а тут вирушив на
лови, щоб трохи дихнути осiннiм повiтрям, походити по червоному листу,
вдихнути пронизливих пахощiв лiсу, якi б нагадали далекi тепер
новгородськi днi, повернули молодiсть, силу, бажання, гучання кровi в
грудях, невловиму, як божий дарунок, Шуйцю. Шуйцю, Шуйцю, вiдходиш ти далi
й далi, пролягають мiж нас простори, вiдчуженiсть постає вища й бiльша,
вже мерзенний пiтнявий чоловiк вклинюється мiж нас, довiдуючись про нашу
доньку, а я не знаю нiчого, ти не кажеш, ти не вiриш i вже, мабуть, нiколи
бiльше не повiриш, господи, господи!
Все на князя, все проти князя в цiй великiй i безжальнiй землi: i
безмiр просторiв, i розливи рiк повеснi, i люди в своєму вiчному
невдоволеннi, i лютi звiрi.
Князювання - то посада, вiд якої людина старiє швидко, а знесилюється
ще швидше. I коли бiг на Ярослава дик, то вже й не думалося, що знайдеться
сила подолати його. Та й нiхто, мабуть, не сподiвався на порятунок князiв,
i кожен, певно, стояв i думав, кому доведеться служити завтра, перед ким
гнути Хребта, кому догоджати. Але вiн живий, i сил йому додалося - Скликай
учту на вепра! - весело гукнув Ярослав до Ситника i самотньо погнав коня
до Берестiв, випереджаючи тих, що несли впольованого князем велетенського
вепра.
Нiкчемне то дiло - губити час на обжирання та обпивання, коли
чоловiковi, щоб жити, досить хлiба та води, та вже нiчого тут не вдiєш,
раз ведеться воно так здавна, i навiть Спаситель наш перетворював воду на
вино, щоб принести втiху на учтi.
Купа зiбралася осiб до пiвста, якщо й не бiльше, на довгих столах
навалено було смаженого й вареного i так шматками, вепр слугував лиш
зачiпкою, була там i оленятина i ведмежатина, були смаженi поросята i
дорога риба озерна й днiпровська, подавалася душенина з нирками i жирна
поребрина пiд хрiновою пiдливою; для пиття малося пиво, й мед, i вино;
товстi свiчi палали по кутках палати i посеред столу, гамiр i гелготнява
виповнювали довге примiщення з низькою набрусеною стелею, з стiн шкiрилися
iкластi вепрячi голови, наставляли гiллястi роги оленячi й лосячi голови,
в простiнку здiймалося на заднiх ногах велетенське опудало з випханої
ведмедячої шкури, а з боку коло дверей скоморохи влаштували забаву з
ведмедем живим, привченим смiшити князя i дружину на уч-тах; п'янiли всi
швидко, сварилися за ласiшi шматки мiж собою, вiдбирали один у одного то
ребро, то стегно, вгризалися зубами в м'якиш, обсмоктували солодкi
маслаки; важкий чоло--вiчий дух стояв у гридницi, але застiльники не
вiдчували його, увага їхня поглинута була дичиною, - смертним потом убитої
тварини пронизане темне м'ясо дичини, б'є запах волi в нiздрi, хижо
роздимаються носи, ходять ходором важкi щелепи, пiдведенi чорними тiнями
вiд свiчей i каганцiв; розплямканий Ситник вихвалявся, як возили дичину
пiд сiдлом, вгнiчували в погребах, обкладену травами й корiнням, заривали
на нiч у холодне осiннє листя, прибите першими приморозками, як пеклося,
смажилося, пряжилося во славу князя Ярослава; всi, хто сидiв ближче до
князя, пiдхоплювали славослов'я, один поперед одного прагнули якомога
закрутистiше проголосити здравицю на його честь, тим, хто сидiв коло
дверей, слово й не перепадало, бо то були люди без значення, - змагання в
вiрностi точилося лиш тут, навколо Ярослава; вiн i сам брав у ньому
найжвавiшу участь, пiдбадьорливо всмiхався до златоустiв, тому покивував,
того поляпував по плечу, тому подавав жирний кусень, до того протягував
кiвш, щоб чокнутися, тому дякував, тому дарував щось там за вiрнiсть,
мудрi були предки, що вигадали отакi пирування, де люди сходяться плече в
плече, як брат до брата туляться, де князь мовби зливається s своїми
пiдлеглими, набирається вiд них бадьоростi й сили, а вони, наближенi до
нього, вiдчувають себе певнiше, пишаються своєю близькiстю до найвищого
чоловiка, вони готовi для нього на все: випити й закусити, у вогонь i
воду, проти супротивникiв i лиха, он вони всi якi розмаханi, збунтованi, з
розгону вганяють ножi в маснi вiд жирного м'яса столи, гатять кулаками в
товстi дошки, рикають по-звiрячому - та все за князя, все заради нього й
для нього, i як тут не любити оцих розкучманих, мохнатобородих,
розкричаних, вiдданих, щирих чоловiкiв, хоч розумом своїм i осягає князь
усю ницiсть i нещирiсть свого оточення, знає, що славлять вони не
Ярослава, не оцього чоловiка з набряклим негарним носом i зсупленими
бровами, а князя, владику їхнього, i постав ось зараз на його мiсце iншого
i назови його князем, то так само розпинатимуться вони перед новим, бо
людина для них не значить нiчого, значить тiльки мiсце, посада, становище:
розумом Ярослав зневажав їх усiх, а серцем горнувся до них, бо й що вiн
значив сам-один, що мiг подiяти з власним безсиллям, з слабiстю, з
ворогами, яких не меншало, а дедалi бiльшало й бiльшало.
- Славен будь, княже Ярославе! - ревли бояри й дружина.
- Довголiтен!
- Щаслив!
Все тут було з словом "най": наймогутнiший, наймудрiший, найдорожчий,
найсправедливiший, найзiркiший, найяснiший, наймилостивiший i
наймилосерднiший. Хто лицемiрив свiдомо, а хто й щирий був у сп'янiлостi
своїй, князь всмiхався заохотливо до кожного, знав справжню цiну кожному
слову й вигуку, але й приємно було купатися в оцих буйнощах слави й хвали,
мiг би, ясна рiч, пiдвестися, махнути рукою, гримнути так, щоб зацiпило
всiм крикливим славохвальцям, але вдовольнявся й тим, що всiх їх бачить
наскрiзь, сам лишаючись загадковим i недосяжним для їхньої обмеженостi.
Та ось втрутився в загальне величання блазень княжий Бур-мака, який
тинявся помiж столами й мовчки витворяв рiзнi капостi: то тягнув у когось
там з-пiд руки кiвш з медом, то вмочав у чийсь кубок кiнець довгого свого
рукава, то пробував пiдпалити комусь бороду свiчкою - i все те миналося
блазневi безкарно, бо користався вiн високим князiвських покровительством,
- тепер блазень прагнув говорити. Пiшов мало не до дверей, до тих
безмовних i незначних учтувальникiв, яких покликано сюди лиш для
кiлькостi, вилiз на лавку, пiднiс догори руки з ковшем, хлюпнув униз
питвом, гукнув:
- Тихо, кажу я!
Гамiр поволi втихав, ждали вiд блазня нової вихватки, знали, що вiн
гострий на язик, кожен мимоволi щулився, лякаючись, щоб не зачепив Бурмака
саме його, бо шкоди, може, й не принесе, але посмiх буде; однак блазень не
став зачiпати нi менших, нi старших, смачно облизав товстi свої губи,
зареготав:
- Великому чорту - велика й яма! Наймилосерднiшому нашому князевi -
слава! Iшов князь з Новгорода, а по путi в усiх селах i волостях голод,
люд повмирав, а де хто вцiлiв, то вже й голосу не вiдводив, а князь i каже
воїнам: "Як будете їсти, то щоб i кiстки закопували, не давали отим
здихаючим, щоб серця вашi не розжалобилися, бо й що ж ви за вої будете".
Слава милостивцю нашому!
Мертва тиша запала помiж столами, нiхто ще не знав, чи слiд зважати на
п'яне верзякання блазневе, чи пустити його повз вуха, як то робили завжди,
смiливiшi дивилися на князя, щоб з його обличчя вгадати, як поставитися до
Бурмаки, але Ярослав сидiв з завченою посмiшкою на устах, дивився на свого
блазня заохотливо - мовляв, мели далi, хiба не знаємо, який ти базiка.
- А тут, - кричав далi блазень, бризкаючи навсiбiч слиною, - село на
путi - i весь люд у ньому вимер! Вже й проїхав село князь, аж виповзає
йому з-пiд коня дiвчинка - тiнь од дiвчинки, а жива! "Чого вона жива? -
питає милостивий князь наш.- Нащо вона тепер, коли всi тут вмерли? А
приберiть-но дiвчинку!" I затовкли її на смерть, щоб не було вiд того села
й розплоду, раз воно таке убоге та нiкудишнє!
Ситник схаменувся перший. Пiдскочив до Ярослава, нахилився до нього,
прошепотiв:
- Дозволь, заткну йому пельку!'
- Хай каже! - голосно промовив Ярослав, i всi вiдiтхнули звiльна, дехто
навiть потягнувся до кубка, дехто став дожовувати застрягле в зубах,
справдi, хай каже, мало чого там не принесе слина на язик цьому бовкаловi,
однаково наш князь найдобрiший, найсправедливiший, наймилостивiший, най...
- А там вийшов з Дерев святий чоловiк, - розкрикувався собi Бурмака, -
та впiймали його за повелiнням нашого кня-зенька i за шию поворозом вели
до самого Києва, а воно ж аркан - не тарган, хоч зубiв не має, та шию
гризе. От який у нас князюсик!
- Iди, Бурмако, вип'ємо з тобою, - покликав блазня Ярослав.
- А хай з тобою лукавий п'є! - крикнув блазень.
- Горло в тебе, бачу, пересохло, - спокiйно мовив князь,- може, хто б
промочив його тобi. Гей, люди, поможiть блазневi!
Бурмаку миттю стягли з лавки, накiрчило його вiдразу чоловiк з десяток,
кожен пхався з повним ковшем або кубком, силомiць заливали блазневi в рот,
у нiс, у вуха, лили межи очi, вiн захлипувався, смикався вивiльнитися,
ось-ось мав задихнутися, але жалю до нього нi в кого не було, та вiн i
знав це добре: все тут залежало вiд одного тiльки чоловiка, вiд його
слова. Бурмака спромiгся перевернутися долiлиць, поповз помiж смердючими
брудними чобiтьми по запаскудженiй пiдлозi, звиваючись вужем,
вiдпльовуючись, прочмихуючись, благально простогнав:
- Князю!
- Напоїли вже, досить, - засмiявся князь, - а тепер випиймо й ми всi за
здоров'я нашого Бурмаки, бо й що б робили без його жартiв та смiхiв!
- Го-го-го! - заiржали найближчi.
Ой князь, от так князь, ну й князь! Пили, їли, трощили, запихалися,
дивилися, витрiщали очi. От так-так, оце воно, ох i князь же ж у нас!
А Ярослав дав знак, щоб не припиняли учти, пiдвiвся, непомiтно вийшов у
сiни, за ним вискочив Ситник.
- Хай проведуть мене до того в печерi,- сказав тверезим голосом
Ярослав.
- Пiзно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу днiпровську.
- Сказано тобi!
- Покличу зараз отрока. Вiн тут недалеко.
Отрок прибiг заспаний i стривожений. Вiд нього пахло теплим молодим
тiлом; був високий, тонкий, видно, гарний хлопець, хоч це й не мало
значення.
.- Зовешся як? - спитав його Ярослав.
- Був Тривога, а тепер Пантелiй.
- Веди.
- I я з тобою, княже, - попросився Ситник.
- Iди до учти. Щоб люд не розходився.
- Хоч свiчку вiзьмiть, бо там нема, - сказав Ситник.
- Покажу я колись тобi свiчку, - пообiцяв йому зло Ярослав, -
прилiпився до мене, як клiщ!
Важкий замок на дубових дверях заiржавiв, мабуть, не вiдмикався з тих
пiр, як посаджено до печерки святого чоловiка; отрок Пантелiй, мало не
плачучи, вовтузився коло замка, але вiдiмкнути не мiг.
- Дай сам, - вiдiпхнув його Ярослав, - запалюй свiчку! Святий чоловiк
чи то вiд грюкоту заборiв, чи вiд передчуття вiдвiдин, а може, й просто за
своїм звичаєм, не спав уже, зустрiв князя сидячи на глинянiй призьбi,
скорчений, висхлий до непомiтностi, величезна сiро-жовта борода прикривала
все його тiло, мов щитом, над бородою вгорi виблискувала кругла, нiби
велике яйце, лисина, а мiж лисиною i бородою плавало в темрявi двоє чорних
блискучих очей, виповнених перестояною тугого.
Один прийшов з широкого свiту, прийшов з волi, хоч, закований у
залiзний обруч державних обов'язкiв, i не вмiв цiнувати тої волi, а
другий, народжений не для послуху, не знаючи обмежень i утискiв, мав тепер
тiльки тугу в очах i настороженiсть, мабуть, вiн здогадався, хто прийшов
до нього, бо мовчав, тiльки дивився на князя з спокiйною байдужiстю. Так
тривало довго, один стояв, весь ще обвiяний свiжим вiтром з Днiпра, з
запахами вин i смачних наїдкiв, а другий скоцюрб-лений на глинянiй
лежанцi, прикривався бородою i зблискував очима, не маючи охоти говорити
першим. Однак ув'язнений був великодушний. Вiн помiтив, як незручно
переступив князь своєю покульгавленою ногою, сколихнув бородою, посунувся
на призьбi, дав мiсце коло себе.
- Сiдай, - сказав тихо, - стояти тобi важко.
- Звiдки знаєш? - здивувався Ярослав.
- Та вже знаю. Єтеством кульгаєш змалку. А може, й духом. Князь повинен
кульгати.
- А може, я не князь.
- Хто б же то сюди ще прийшов? Хiба вбивцi? Сiдай отут. Смердю лиш
вельми, але сморiд не так вдаряє, як правда.
Князь примостився на самий краєчок призьби, дихаючи вбiк, щоб не дiйшов
винний дух до в'язня, спитав:
- Чом думаєш, що правда лиш за тобою?
- Бо страждаю, - сказав той так само неголосно. - Худий i упослiджений.
А з жирних, зледащених уст правди не почуєш.
- Нашi священики в постах перебувають, смиряють i плоть, i дух. Хiба ти
вважаєш себе лiпшим за них?
- Не нашi то служебки - чужинськi, - нагадав старий.
- По всiй землi тепер нова вiра заволодiла всiма душами.
- Не заволодiла й довго ще не заволодiє, а може, й зовсiм погине твоя
нова вiра.
- Про це й людовi мовив у своїх блуканнях? - суворо спитав Ярослав. -
Вийшов ти з темнощiв, i темнi твої слова. Всi людове нашi ховалися в лiси,
а нова вiра виводить їх на широкий свiт, прославляє по всiх землях, бо
народ наш гiдний прослави. Але не завжди люди. виходять до слави
добровiльно. Iнодi доводиться вдаватися до насильства.
- Отець твiй палив нашi храми, а богiв кидали в озера й рiки, щоб
спливли за водою. Та вони не спливли, а сiли на дно i стануть чорнодубом,
згодом, слушної години, виринуть i знов запанує рiдна рiднизна, затям
собi, князю. Все можна змiнити: доми, одягачку, воям дати iншу зброю,
напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народовi не
виймеш, не вставиш йому iншу, чужу. Не вдалося це зробити князевi
Володимиру, не вдасться й тобi. Як приходила з веснянками до нас весна,
так i приходитиме, як зустрiчали ми в грищах сонцеворот, то й
зустрiчатимемо, i клечання для наших богiв приноситимем зелене, i
писанками тiшитимуть зiр нашi дiти.
- Нiхто не вимiрить, чого бiльше у владi: будування чи руйнування, -
перебив його Ярослав. - Отець мiй спалив скiлькись там капищ поганських,
зате якi дивнi церкви поставив! За князем Володимиром i я, син його, йду.
Навчати треба народ, темнощi виганяти...
- Темнощi? - чулася посмiшка в голосi старого й зверхнiсть, яку дають
лiта й страждання. - Навчати хочеш. А чого?
Як уникнути й позбутися грiхiв. Богiв наших понишуєш, а бiсiв
зоставляєш, грiхи плодиш. Ще тiльки стали навчати, а вже повно грiхiв
повсюди, вже вiдбиваєтеся вiд них, вiдмахуєтеся, молитесь у церквах ваших
вдень i вночi. Топчеш усе, що було, привчаєш до топтання й поблизьких
своїх.
- Не такий я, - спокiйно вiдмовив Ярослав, - мало ти бачиш з своєї
печерки, в один бiк тiльки. А що грiшний, то... Як сказано в байцi: кожен
носить по двi торби. Одну спередi для чужих грiхiв, другу - позаду для
своїх, так щоб не бачити її. Що ж до князiвської влади, то завжди повинен
бути той, хто вчить розумiти речi найвищi: материзну, правду, честь. Адже
й ти йшов серед людей i навчав чогось?
- Застерiгав лиш. Бо народ мудрий i спокiйний тiльки той, що трудиться
для себе й не зазирає нiкуди далi. Вiн спокiйний i позбавлений пихи, лиш
допоки не розбагатiє i не розсвинячиться. А тодi плює на цiлий свiт, топче
iншi народи i може дiждатися, що розтопчуть i його... Ти ж, князю, хочеш,
щоб було все, як у ромеїв, а Київ щоб став як Царгород.
- Звiдки вiдаєш? - здивувався Ярослав угадництву старого. Навiть сам
собi ще боявся зiзнатися в цих думках, а цей закинутий у яму чоловiк,
виходить, усе бачить i знає. Чи не дивина?
- Споконвiку так ведеться: коли в сусiда свиня велика, то й самому
кортить вигодувати таку або й ще бiльшу.
- Стольний город - то не свиня.
- Ще ненажерливiший. Озирнися довкола: скiльки розплодив дармоїдiв твiй
отець, а ти їх розвiв усотеро бiльше, та й ще розведеш. Церков стiльки
понаставили, що в них уже пси бiгають. А голод i мор так само ходять по
нашiй землi, бiда не виводиться, лиха ще бiльшає.
- Голод i мор однаково нiхто не зможе збороти, - мовби виправдовуючись,
проговорив роздумливо Ярослав,- зате завжди можна винайти спосiб дати
пригнiченим душам що-небудь, чим би вони могли пишатися. Роз'єднанiсть
колишня ставала на завадi великим дiлам, тепер зiбрано докупи всi нашi
землi, весь народ може скупчити свої зусилля, свою працю, а найлiпше для
них застосування - це спорудження й творення знамен державних. Вiдкрити
житницi й нагодувати тисячу голодних ротiв, вимостити посеред трясовин
дорогу до Києва, щоб везли па торжища й на мiну харч i хутра, мед i вiск,
а чи поставити посеред багна золотосяйний храм, проклавши до нього лиш
вузьку стежечку, але вознiсши той храм над усiм свiтом у пишнотi й сяйвi?
Хто як хоче, а я вибираю храм, i кожен на моєму мiсцi мав би зробити так
само, якби бог нагородив його мудрiстю.
- А коли в людинi й хижi немає, щоб сховатися вiд зимової стужi? - ледь
чутно поспитав старий.
- Коли в людини є хижа, вона повинна будувати храм. I коли немає
хижi-теж повинна будувати храм, - твердо вiдповiв Ярослав.
- Вважаєш себе мудрим, а ти тiльки жорстокий, та й годi.
- А що таке мудрiсть? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона
тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всi вiки i всi народи там
описанi, скрiзь було багато жорстокостi, але тiльки вона доводила народи
до розквiту. Завжди, щоб держава могла розквiтати й пiднятися вище за
всiх, народ повинен згодитися на деякi пожертви й нестатки. Сам вiн на це
нiколи не пiде, його треба примусити.
- Така доля великих народiв, - сумно промовив старий, - або ж вони
стають жертвою чужих наїздцiв i загарбникiв, або ж попадають до рук
тирана.
- Що ж по-твоєму? Я - тиран? - ображено спитав Ярослав.
- В мовi своїй. А вiд слова до дiла - рукою змахнути. Навчений ти
жорстокостi. Чужої жорстокостi навчений.
- Хiба мiг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам
мудрецi нашi давнi про минувшину, в темрявi блукали навпомацки. Мiй отець
вирвався з пiтьми, прикликавши носiїв нової вiри, яка йде побiдно по всiй
землi.
- Колотяться всi землi од тої вiри, не приймаючи її, ще тисячу лiт
колотитимуться.
- Звiдки вiдомо тобi?
- Бачу звiдси все, - вперто сказав старий, - а щодо мудростi, то живе
вона мiж людом. Письмо ж породжує колотнечi й вiйни. Бог не пише нiколи.
Вiн промовляє голосом вiтру, грому, води, лiсу.
- Не чую його мови, - сказав князь.
- Глухий єси. А вiдiткнуться тобi вуха - пiзно буде.
- Йтиму своєю дорогою, - пiдвiвся князь, - тебе ж не можу випустити
звiдси.
- Отрока не чiпай, - вже в спину князевi сказав спокiйно старий,
просовуючись про призьбi, щоб вмоститися зручнiше, бо заболiли йому
кiстки.
Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустрiч, зрадiло
заплескали в долонi, вже перейнявши той дурний ромейський звичай,
потяглися до князя з ковшами, постаїi-цями, братинами двовухими. Вiн став
на порозi, поглянув на п'янюг тверезими злими очима, що всi вмить втихли,
кинув їм грубо й зневажливо, мов собацi кiстку:
- Чи не пора й на молитву!
Вiдступився вiд дверей, даючи їм прохiд, i вони один з-поперед одного
стали вилiтати в темнi просторi сiни, перечiпалися через ослони, падали,
послизаючись, зiштовхувалися в тiсному просторi дверей, мовчки сопли,
хекали, квапилися щезнути, втекти вiд княжої розлюченостi, бiгли молитися
боговi, п'яiю варнякаючи щось на бiгу, i ось уже нiкого, тiльки стоїть за
спиною на чатах Ситник, та повiльно обгризає величезну кiстку, сидячи за
столом, Бурмака i нахабно позирає на князя, мовляв, з дурного, як з
святого, - не вiзьмеш нiчого.
Ярослав, кульгаючи дужче, нiж завжди, пiдiйшов, сiв навпроти Бурмаки,
посунув до себе якусь посудину, не дивлячись, налив питва, випив, взяв
шматок м'яса.
- Тяжке життя наше, Бурмаьо, - сказав тихо й мовби жалiбно.
- Для таких дурнiв, як ти, - жорстоко вiдмовив блазень.
- Нiхто не пожалiє князя.
- А-мало тебе били, негiднику, - користуючись своєю безкарнiстю, масно
проплямкав Бурмака.
Ярослав брязнув його по пицi, блазень мовчки покотився пiд стiл, довго
видобувався звiдти, заплакав, розмазуючи сльози по замащенiй мармизi:
- Ти чого б'єшся, дурню?
- А ти дай здачi, - похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче.
Побути бодай мить простим чоловiком, щоб захищатися не князiвською владою,
а власними руками, як ото проти вепра або колись насупроти ведмедя,
пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись
у Києвi на Перевiсищi проти печенiгiв, бився вже й потрафлений у колiно
ворожим списом, стояв, стiкаючи кров'ю, нагнувся тiльки, щоб вирвати з
рани гостряк списа, вiдкинув його геть од себе i знов махав широким i
важким мечем i був страшний у своїй закривавленостi, так що вороги не
витримали i кинулися вниз.
Отак битися, змагатися з усiм свiтом, вiчно йти на бiй, бо тiльки той,
хто змагається й б'ється, має слушнiсть.
А там, де пролилася колись його кров, вiн i поставить найбiльший у всiх
землях храм, бо жодного храму не можна уявити собi без пролитої кровi.
Нiхто не стане докоряти, що поставив вiн собор на кровi чужiй - нi, на
своїй власнiй!
- Ну що, - спитав Бурмаку, - боїшся давати здачу?
- Хоч дурний, так хитрий, - зло промовив Бурмака, вiдiйшов огинцi вiд
князя подалi, припав до ковша з медом.
Ярослав пiдвiвся, покульгав до дверей, сказав Ситниковi, який
спостерiгав, дивуючись, за князем i його блазнем з сiней:
- Сiдлай коней, поїдемо до Києва. Ситник роззявив був рота, щось хотiв
спитати, але князь не допустив його до мови.
- Помолимося дорогою,- сказав, так нiби Ситник без молитви не мiг i
жити.- Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвiтлене.
- Ага, так, - мерщiй згодився Ситник i крутнувся виконувати князiвське
велiння.
Кiлька день їздив Ярослав з численним почтом довкола Києва. Ставав на
Перевiсищi, на полi за городом, де надумав спорудити церкву найбiльшу й
найславнiшу, щоб святе мiсце припало якраз, де було вдареiго князя списом
у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожi голови проклятьбою й
розгромом. Не годилося, щоб храм височiв отак за городом, у самотинi,
храмовi завжди потрiбно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю
- мистецька оправа. Та й тiсний уже став Володимирiв город, звiдусюди
попiд його валами тулилися слободи й селища, юрмився люд торговий i
ремiсничий, якому не стачало мiсця по той бiк, вдень всi торжища й вулицi
города виповнювалися тисячами заїжджих людей, на нiч сторожа виганяла всiх
геть, але в багатьох лишалися недокiнченi дiла в городi, вони далеко не
вiд'їздили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ i таборiв утворювалися
згодом цiлi селища, багато там жило людей цiнних, потрiбних для города,
вже настав час взяти пiд захисток i їх, обгородити i їхнi селища, чим
бiльший город, тим бiльше вмiститься в ньому воїв, тим бiльшу дружину може
утримувати коло себе князь, а отже - менше ляку перед несподiваними
ворожими нальотами, бо ж не слiд забувати, що в степах никають ще й досi
печенiги, а за Днiпром-за якихось три днi їзди од Києва - Мстислав, жити в
тiсному городi не можна, розбудовувати на белебнi - теж не випадає. Так
дiйшов до висновку князь Ярослав вести довкола Києва новi вали, змiцнювати
їх дубовими городнями й клiтями, рити рови, ставити мiцнi кам'янi брами.
Володимирiв город був увесь на виднотi. З княжого терема можна було
охопити оком все: i церкви, i двори, i торжища. Тепер iшлося про бiльше.
Тут не досить було проведення списом, як то зробив колись Константин
Великий, показуючи, де ставити мур довкола Константинополя. Ярославiв вал
мав оперезати Перевiсище, потiм iти прямо аж до Копир'євого кiнця, звiдти
- понад краєм гори, поки з'єднається з валом Володи-мировим. Ярослав
проїхав сам по тих мiсцях, де мав пролягати вал, скрiзь його стрiчала
сила-силенна люду, здається, нi в кого не викликав захвату князiв намiр
ставити новi вали, бо знали, яке то кляте, забарне й виснажливе дiло,
мовчки стоя-.ли, дивилися на багатих вершникiв, давали дорогу, довго
дивилися вслiд, i важкi погляди тi вiдчували на собi всi, хто
супроводжував князя. Бурмака телiпався слiдом за валкою вершникiв на
вiслюковi, кричав здалеку до Ярослава:
- Од кого затуляєшся? Од брата рiдного?
На Копир'їв кiнець князь i не думав тягнути вали, бо було далеко, та й
город багато втрачав у своїх обрисах, видовжувався непотрiбно в один
кiнець вузьким клином. Але вийшли йому назустрiч багатi агарянськi купцi з
Копир'євого кiнця, вийшли вiрменськi золотарi й лiкарi, вийшли жидовини з
щедрими дарами, стали на колiна перед князем, благали, щоб взяв вiн їх у
свiй город з їхнiми домами, жонами, дiтьми, бо вже багато лiт провели вони
отут, пiд Києвом, змiняли свої рiднi землi на цю землю, полюбили її, вiрно
служили князевi Володимиру, хочуть служити i йому, Ярославовi.
Ярослав посмiхнувся, звелiв брати дари, обiцяв копир'янам обгородити
валом i їх, сказав, мовби хотiв виправдати свою жадiбнiсть:
- Грошi в людей - мов вода, розлитi, розплесканi. Комусь треба зiбрати
воєдино, щоб побудувати храм великий. А кому ж - як не князевi!
Бояри хитали головами: так, так. А Бурмака ззаду вигукував зловтiшно:
- Не наберешся ти, князю, цими дарами на своє будiвництво! Звели мерщiй
данину збирати! Та хай збирають вдень i вночi у великому поспiху i без
недобору!
Зачувши про князiв об'їзд, виповзали з подiльських ярiв i ставали на
кручi мовчазнi кожум'яки, лукавоокi гончарi, ковалi залiза й мiдi,
шабельники, котельники, рогiвники, кушнiри, сiдельники, лучники, виходили
з ярiв, видно покинувши щойно свою роботу, закритi спереду цупкими
воловими шкiрами, замазуренi й запацьоренi, нечеси, розтрiпи, довговусi, з
бритими бородами (ще не дiйшов до них ромейський звичай вирощувати круглi
борiдки); цi дарiв не виносили, не просили обгородити валом i їхнi хижi,
бо ж однаково грабувати там нiчого, та й почувався чоловiк поза валами
якось вiльнiше, легше дихалося, коли ти був далi од князя, а князь - од
тебе.
Стояли над самими урвищами, з викликом дивилися назустрiч князевi i
його попихачам, нi вiтальних крикiв, нi радiсних посмiхiв на лицях,
холодна ворожнеча i цiлковите нерозумiння високих державних iнтересiв, як
i в отого дурнуватого Бурмаки, що телiпається позаду на вiслюку i вигукує
хулу на князя.
Ярослав їхав випростано, гордо, холодно мружив свої розумнi глибокi
очi. Отак вiн iде крiзь життя i йтиме до кiнця - i завжди йому вiчний
виклик зокола. Вiчно дбати про бойову мiць i захист. Оцi кожум'яки i
ковалi не думають про державу. Нездатнi. I хлiбороб, що сiє жито й просо,-
теж не здатен. Тому хай мовчки годує тих, хто може подбати про його
безпеку.
А ти роби задумане!
Простий люд байдужий до влади. Вона йому нi до чого. Вiн би й державної
єдностi та незалежностi не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний
князевi. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай
дякують князевi. Повчати їх про це денно i нощно.
Роби задумане!
Чим бiльша земля, тим бiльше в нiй безладу, колотнечi й
безвiдповiдальностi. Лiквiдувати їх може тiльки сильний чоловiк, який не
знає страху нi перед ким i не потребує пiдказок. Священики хай намовляють
товпу, а князь знає все сам.
Роби задумане!
Кожна земля дозволяє собi якiсь надмiрностi: то попiв, то воїв, то
священних тварин, то купцiв, то пiдлабузникiв. Хто не хоче працювати вдень
i вночi, повинен стати або ж проповiдником, або ж лакизою. Лакиза - це
щось середнє мiж людиною, яка дещо знає, i дурнем. Князь повинен усе життя
крутитися помiж отакими лизогубами й лизозадами, яко ото їдуть слiдом за
ним, i помiж людьми, що вмiють щось робити i роблять мовчки й терпляче.
Повинен пройти помiж них обережно й гордо, нiкого не пiдтримуючи, нiкому
не помагаючи. Якщо поможеш комусь, то один буде вдячний, а сто
невдоволених. Якщо ж заподiєш одному зло, то певдоволений буде тiльки
один, а сто радiтиме, бо в кожного неодмiнно знайдеться сотня ворогiв.
Роби задумане!
Дiла твої повиннi бути огромнi навiть тодi, якщо злочини будуть
огромнi. В iсторiї кожної землi є достатня кiлькiсть сторiнок ганебних i
жорстоких. Окрiм землi твоєї. Якщо й була колись у нас ганьба або
жорстокiсть, то слiд пустити її в непам'ять. А хто запрагне згадувати -
вiдбити охоту.
Роби задумане!
1966 РIК
ПЕРЕД ВАКАЦIЯМИ. ЗАХIДНА НIМЕЧЧИНА
Будемо змушенi - i то за абсолютно одностайною згодою - зняти вбрання з
Мовчанки...
П. Пiкассо
Третього секретаря посольства звали Валерiй. Був москвич, належав до
тої епохи, коли не називано дiтей нi Петрами, нi Василями, нi, звичайно ж,
Iванами. Мав вiдповiдну зовнiшнiсть: русяве, на продiл зачесане волосся,
нахабнувато-наївнi очi, нейлоновий костюм, моднi черевики - хлопець, яких
мiльйони. Але володiв трохи незвичним для юнака обдарованням: залiзною
витримкою, уважливiстю до спiврозмовника, неквапливiстю в прийняттi
рiшень, точним мисленням. Так наче мав не двадцять iз чимось рокiв, а з
п'ятдесят, прожив довге й напружене життя i навчився всього потрiбного
людинi помiж чужинцiв.
"Третiй секретар посольства" для вуха невтаємниченого звучало досить
гучно й високомовне, однак Валерiй вiдразу поклав край Борисовiй
наївностi.
- Товаришу професор, не тiште себе надiєю, що до вас приставлено аж он
якого посольського чина! Третiй секретар - це не перший, i навiть не
другий...
- Але ж, - Борис Отава справдi трохи розгубився, в цих питаннях вiн
вiдзначався неабиякою наївнiстю, - я вважав, що...
- Абсолютно вас розумiю! Всi, хто їде в справах сюди, вважають, що
клопотатися ними буде неодмiнно сам посол. Зрозумiйте ж, професоре:
посольство має своїх справ - по самiсiньку зав'язку, висловлюючись
недипломатично...
- Розумiю. Але моя справа... йдеться про цiнностi незвиклi...
державнi... iсторичнi...
- Все зробимо... Єдине, що я вас прошу: дотримуйтесь спокою.
Мобiлiзуйте все своє почуття гумору...
- Почуття гумору? - Борис засмiявся. - Здається, я втрачаю це почуття.
Бо яке справдi вiдношення до моєї справи може мати почуття гумору, яким,
хвала боговi, мене, здається,' не обдiлено.
- Еге, - потер долонi Валерiй, - ви ще не знаєте, з якими типами
доведеться мати справу... Тут вже якщо чоловiк одержує вiд держави марки,
то вiн їх вiдпрацьовує повнiстю! Ви в цьому переконаєтесь.
- Я повинен попасти в Марбург, - сказав Отава.
- Ми там будемо, повiрте менi, - запевнив його Валерiй,- але озбройтеся
витримкою... їзди до Марбурга - всього лиш кiлька годин, головне -
проскочити тут...
Потрiбного їм чиновника Валерiй знайшов досить швидко i вмовився з ним
про зустрiч ще того ж дня по обiдi. Посольською "Волгою" вони пiд'їхали до
високої новiтньої споруди, швидкiсний лiфт вмить викинув їх на дванадцятий
чи то на п'ятнадцятий поверх; вони пройшли довжезним коридором, наповненим
сяйвом пластику, алюмiнiю й скла, Борис пробував вiдчитувати акуратнi
таблички на полiрованих пластикових дверях, але Валерiй сказав, що вiн
приблизно знає, де сидить той чиновник, з яким їм доведеться вести
переговори; коридор несподiвано прорiзався коротким бiчним колiном, там
був ще один лiфт, але вже не швидкiсний, а невеличкий, скромний, мало не
персональний, - вони насилу вмiстилися в тiснiй кабiнцi, поїхали вже не
вгору, а вниз, попали в якийсь тупик, а в тому тупику було своє найглухiше
мiсце, удекороване розкiшними широкими дверима, на яких красувалася
табличка з чорними готичними лiтерами:
ДЕРЖАВНИЙ РАДНИК ПО ВIДШКОДУВАННЯХ ВАССЕРКАМПФ
Дзвiнка тут не було, стукати теж не довелося, бо як тiльки вони
переступили незриму межу, за якою з простих перехожих перетворювалися на
вiдвiдувачiв гера Вассеркампфа, дверi нечутно розчинилися самi собою, i в
глибинi просторого, свiтлого кабiнету з модерними низенькими меблями
пiдвiвся з-за довгого полiрованого столика їм назустрiч сам державний
радник, чоловiк середнiх лiт, одутлуватий, глевтякуватий, доволi високий,
у сiрому костюмi з легкої тканини, яку звуть "мачок". Кондицiонер
пiдтримував у кабiнетi сталу температуру, повiтря тут було свiже, однак
Вассеркампф вдавано важко вiдсапував, iдучи назустрiч своїм вiдвiдувачам,
i ще не пiдпустив їх до себе, не дав привiтатися чи вiдрекомендуватися,
вигукнув панiбрат-ськи:
- Але ж спека - нетва?
- Не помiтив, - буркнув Борис, забуваючи про перестороги свого
супутника.
Чиновниковi того й треба було.
- Як то! - вигукнув вiн. - Ви приїхали з такої далекої холодної країни
i не помiчаєте нашої спеки? Чи, може, я помиляюся? Адже ви з Росiї -
нетва?
Вiн щоразу повторював це слово "нетва", що мало значити "правда ж?",
мабуть, навмисне псуючи дiалектом загальнонi-мецьке "нiхт вар". Та
Борисовi було не до лiнгвiстичних тонкощiв.
- Професор Київського унiверситету Борис Отава, - скористався з нагоди
Валерiй.
Вассеркампф вклонився, попросив сiдати. Борис поглянув на Валерiя
досить вимовно. Перший бiй було виграно зовсiм не завдяки стриманостi.
Цього типа треба атакувати й штурмувати вiдразу, з першого слова. Ось вони
сiли i вiдразу вiзьмуться до дiла. Однак Валерiй, якому б належало
перебрати розмову в свої руки, чомусь мовчав. Ввiчливо посмiхався, став
пити якусь бурду, запропоновану нiмцем, довелося пити.також Борисовi, так
нiби вiн заради цього їхав сюди аж iз Києва.
- Так, так, - промовив Вассеркампф, мружачи очi,- ще день-два, ще
кiлька днiв... Чиста випадковiсть, що ви мене бачите отут за столом...
Настає той час, коли всi ми змандровуємо звiдси... Тут надто жарко...
Людина повинна час вiд часу занурюватися в море... Ми, нiмцi, надаємо
перевагу Адрiатицi... Вераземо туди щолiта свої полiартрити, подагри,
задишки... На обидва береги - iталiйський i югославський. Венецiя,
Дубровик, Чорногорiя... Монтенегро... В Монтенегро, на думку наших
найрозкiшнiшi коханцi! Вночi вони спускаються з гiр на узбережжя, на ранок
знов зникають у своїх загадкових горах, це просто мiстика якась, але нашi
жiнки... Ха-ха! Я називаю це запiзнiлими вiдшкодуваннями, до того ж - не
за адресою. Бо у3д ёпiд час вiйни в Монтенегро, тобто в Чорногорiї, стояли
не нашi вiйська, а iталiйськi, i це iталiйцi досхочу жирували з чорногорцi
ськнми дiвчатами. Тому б вiдповiднi вiдшкодування чорногорцям належало
отримувати саме з iталiйських дiвчат, а не з нiмецьких -нетва?
- Слухайте, - несподiвано спитав Борис,- вашi предки не з морякiв?
- Ха-ха! - реготнув Вассеркампф. - Вас збило з пуття моє прiзвище! Не
зважайте! Мої предки - з води, але з болотяної. Померанiя, чули? З мене
всi смiються: як так - займаєшся справами вiйськових вiдшкодувань, а свою
Померанiю повернути не можеш, вiддав її Польщi? Я вам скажу: з цими
вiдшкодуваннями - суцiльнi непорозумiння. Нещодавно був просто комiчний
iнцидент. Прибився до мене капiтан з Бремена. Так, так, справжнiсiнький
капiтан. У нього дизель-електрохiд, цiлком модерне судно на чотирнадцять
тисяч тонн, можете собi уявити. Ходить вiн в Iндiйський океан i далi, до
Малайї, до Японiї. I ось. В Сiнгапурi чи там де хтось з команди дарує
капiтановi мавпочку. Таке миле створiння. Ми, нiмцi, любимо все живе. А
тут - далека путь, самотнiсть, капiтан уже чоловiк немолодий. Зрадiв
мавпочцi. Прилаштував її в своїй каютi. Маленька господиня. Уявляєте? Ну,
так... Вранцi капiтан iде собi на мостик, мавпочку залишає в каютi, але
забуває причинити дверцята сейфа. А в сейфi - товстенна пачка марок.
Мiсячна платня для цiлої команди. Уявляєте? I хоч грошi не пахнуть, як то
сказано, але мавпочка нанюшила ту пачку, вхопила її, а як тiльки капiтан
рипнув дверима, повертаючись, мавпочка шмигнула в щiлину i на палубу.
Капiтан вiдразу спостерiг пропажу, зчинив тривогу, за мавпочкою погналися,
але ж... Хоч про нiмцiв i сказано, що вони мавпу вигадали, однак у
спритностi мавпа переважає навiть нiмцiв. Так i тут. Вилетiла мавпочка на
самий вершок щогли, починає розглядати грошi, здирає з них банкiвське
опакування, на неї гiйкають i тюкають знизу, хтось там уже подерся вгору
по щоглi, боцман приладнав шланги i намiрився збити мавпочку струменем
води, хтось радив зняти кляту звiрину пострiлом з дрiбнокалiберної
гвинтiвки, але поки йшли ради та поради, мавпочка розiрвала опояску i
стала жбурляти грошi вниз. Видовище рiдкiсне. Океан, прозорiсть, синя
хвиля - i над нею кружляють не чайки, нi - повновартiснi нiмецькi марки! Є
вiд чого вхопити сердечний удар! Кiлька банкнот упался на палубу i - треба
вiддати належне чесностi комарди - все було вручено капiтановi, але ж то
лиш кiлька банкнот. А всяi мiсячна платня - цiла пака марок! - полетiла в
океан, i хоч упущено було шлюпки й матроси кинулися виловлювати грошi,
небагато їм вдалося виловити, бо виявилося: нiмецька марка тоне в морськiй
водi! Так нiби вона не паперова, а справдi з щирого золота! Уявляєте! I
ось капiтан, безпорадний у своєму нещастi, звернувся до мене. Мовляв, раз
у вас тут вiдшкодування, отже...
- Ми б не хотiли помилятися так, як ваш капiтан,- знов не стерпiв
Отава, обурюючись мовчанцi Валерiя. Так вони просидять цiлу вiчнiсть, i
цей тип забавлятиме їх своїми безглуздими казочками.
- Гер секретар, - чемний уклiн в бiк Валерiя, - попередив мене, що
йдеться про справу, зв'язану з вiйськовими вiдшкоду-ваннями - нетва?
Вважаючи, що розмову спрямовано у властиве русло, Борис мав
необережнiсть зачепитися за оте проклятуще "нетва".
- Ви не помилилися, гер Вассеркампф, - сказав вiн, - хоча вiдносити мою
мiсiю до галузi чисто вiйськових вiдшкодувань, мабуть, не слiд, бо це не
моя спецiальнiсть, минуло вже багато часу по вiйнi, лишилися, певно,
тiльки тi втрати, яких уже не вiдшкодуєш нiчим.
- Прекрасно! - вигукнув радник, пiдхоплюючись з стiльця i повiваючи на
себе полами пiджака. - Гер професор висловився напрочуд точно! Бо й хто,
скажiть ви менi, може вiдшкодувати нiмецькому народовi тих сiм мiльйонiв i
триста сiмдесят п'ять тисяч вiсiмсот солдатiв, якi полягли...
Вiн мало не сказав за "фюрера", але вчасно стримався, з чого миттю
скористався досi мовчазний Валерiй.
- Гадаю, гер радник, - сказав вiн стримано й тихо, - що в нашi
повноваження не входить обговорення людських втрат у минулiй вiйнi.
- Очевидно,згодився Вассеркампф,- але я просто...
- Наш гiсть з Києва, - вiв далi, не слухаючи, Валерiй, i радниковi
довелося сiсти на свiй стiлець, застебнути пiджак, набрати цiлком
офiцiального вигляду i похитувати ствердно головою, хоч, видно, в ньому
все так i пiдстрибувало вiд надмiру слiв, яких не встиг виметати на
вiдвiдувачiв. Натренованiсть у балаканинi в Вассеркампфа була доведена до
неймовiрної досконалостi, - так от... наш гiсть iз Києва прибув сюди, щоб
вияснити одну справу, яка стосується деяких iсторичних релiквiй
українського народу...
- Навiть не українського, - додав Борис, - а всiх слов'янських народiв,
бо йдеться про Київську Русь... Епоха Ярослава Мудрого.
- Ax, так, - врештi прорвався в розмову Вассеркампф, - гер професор -
iсторик - нетва? Повiрте, я найвищої думки про iсторiю. Настав час, коли
треба привласнювати iсторiю вже не цiлому народовi, а окремим людям,
iндивiдуумам, соцiальним атомам... Нашi фiлософи... Хайдеггер, Ясперс...
Сподiваюся, ви знайомi з їхнiми роботами...
- Даруйте менi, - чемно мовив Отава, - але я прибув не для того, щоб
обговорювати проблеми екзистепцiоналiзму...
- Нi, нi, - знов схопився радник, - я тiльки про iсторiю. Уявiть собi:
мiй шеф, мiнiстерталї-директор Хазе, не може чути про iсторiю. "Що? -
кричить вiн. Iсторiя? В цiй вашiй iсторiї є тiльки хронологiя i факти
iснування населених пунктiв. Усе iнше - брехня!" Тодi я кажу йому: "Гер
Хазе не вiрить у прiзвища. I я розумiю мiнiстерiаль-директора: маючи таке
прiзвище, хiба станеш симпатизувати iсторiї?" Але в одному ми з
мiнiстерiаль-директором сходимося: в сучаснiй iсторiї вже не може бути
вiдкрить. Все вiдкрито, все зареєстровано.
- На жаль, у наш час iсторики часто вимушенi дбати справдi не за новi
одкриття, - знов дав себе впiймати Борис, - а вiдвойовувати старi iстини,
часто цiлком очевиднi...
- Не в мене, сподiваюся, вiдвойовувати? Я - простий чиновник. Моя сфера
- цiлком матерiальнi речi. Iстини - це не по моєму вiддiлу. Що ж до
речей... Ми працюємо з можливо iдеальною пунктуальнiстю... Я мiг би вам...
Та лiпше я розповiм вам одну iсторiю - нетва?
Так вони змушенi були того дня вислухати вiд Вассеркампфа ще одну
iсторiю.
Починається з вiйни. Сорок перший рiк. Шостого квiтня нiмецькi вiйська
переходять кордон Югославiї, через дванадцять днiв юний король Петро
доручає генералу Недичу пiдписати акт капiтуляцiї. Югославiя зовсiм не
така країна, щоб за дванадцять днiв її можна пiдкорити. За дванадцять днiв
там навiть не облiтаєш лiтаками всiх гiр. В Югославiї є куточки, куди за
всю iсторiю не мiг проникнути жоден завойовник - скажiмо, в тiй же
Чорногорiї, або, як слiдом за iталiйцями всi називають її, Монтенегро.
Розповiдають, коли сам Наполеон пiсля своїх блискучих перемог послав до
чорногорського владики вимогу, щоб той прийшов до нього з поклоном,
чорногорець вiдповiв, що коли кому треба, то хай сам прийде до Чорногорiї
- i то не верхи, а пiшки, бо чорногорськi юнаки однаково зсадять
небажаного гостя з коня. Ну то от. Капiтуляцiя сорок першого року була
цiлком позiрна. Буває, що капiтулює народ, тодi як армiя ще бореться, а
буває й навпаки. Тут сталося так, що армiя капiтулювала, а народ
продовжував боротьбу, i всi знають, яка успiшна була та боротьба, аж
довелося нiмецькому командуванню посилати на Балкани генерала Рендулича,
сподiваючись, -що його сербське походження стане в пригодi (справа в тому,
що невеличка частина сербiв, якесь iз племен, ще в давнi часи замешкала на
територiї сучасної Австрiї; це було войовниче плем'я, з нього виходили
досить умiлi воєначальники, ця вiйна знає такi iмена, як Браухич i
Рендулич, якщо говорити про найвiдомiших, тепер трохи смiшно згадувати, що
головнокомандуючим армiями, якi йшли по Європi, насаджуючи чистоту раси,
був виходець з слов'янського народу Браухич, але тодi було не до смiху).
Ясна рiч, Рендулич, попри своє сербське походження, теж нiчого не змiг
удiяти, але не про це мова.
Сорок перший рiк. Королiвська югославська армiя капiтулювала. Безлiч
солдатiв i офiцерiв попало в полон. Опинився в полонi й молодий блискучий
офiцер Нiколич. Вiн був чорногорець, у Чорногорiї в нього лишилася молода
вродлива дружина, прекрасна актриса, яку вiн майже силомiць вивiз з
Белграда, вiдiрвав вiд театру, вiд сцени, повiз у свої гори, в свою
дикiсть, обiцяючи навзамiн цивiлiзацiї свою пристрасть i вiчне кохання.
Але тут запахло вiйною, хтось там пригадав, що дiд i батько Нiколича були
в свiй час офiцерами королiвської армiї, щасливого молодожона теж
покликано до вiйська, видано йому офiцерський мундир, iсторiя, як бачимо,
звичайна. При розлуцi молода дружина надiла Нiколичу на пiдмiзинний палець
золоту каблучку з великим - чи не на цiлий карат - дiамантом. Це була
фамiльна коштовнiсть, талiсман, який мав берегти Нiколича вiд смертi.
Справдi, чи то подiяв талiсман, чи то вже така швидка й некривава то
була вiйна, що нiхто не встиг i стрельнути як слiд, але Нiколича не вбито,
вiн попав у полон. Полонених треба десь тримати. Отож Нiколича теж вмiщено
в один з таких таборiв для офiцерiв. Цiлком гiгiєнiчний табiр, досить
сказати, що за всю вiйну там жодного разу не виникло епiдемiї. Кожен
полонений офiцер мав своє окреме мiсце для спання, щоправда, постель не
було, але де ж їх настачиш для мiльйонiв полонених! В таборах
пiдтримувалася тверда дисциплiна, що для людей вiйськових не могло
видаватися чимось незвичним. Трохи обмаль було продуктiв для полонених,
але не слiд забувати, що й увесь нiмецький народ терпiв обмеження. Окрiм
того, в полонених офiцерiв просто був побiльшений апетит, бо людинi, яка
сидить без роботи, завжди дуже хочеться' їсти, нiж тому, хто заклопотаний
дiлом. Згодом були спроби оскаржити цiлий нiмецький народ за iснування
концтаборiв, але при цьому посилалися лиш на кiлька концтаборiв -
Освенцiм, Маутхаузен, Бухенвальд, Дахау тощо, за це ж вiдповiдало С.С i
Гiммлер, а треба точно розрiзняти табори знищення i звичайнi табори, без
яких у вiйнi не обiйдешся. Тут Борис не витримав. Розрiзняти?
Встановлювати розряди й гатунки таборiв? А що вiд цього змiнюється? Назв
було багато i рiзних: Kriegsgefangenenlager, Internierungslager,
Durchgangslager, або Dulag, Arbeitslager, Firmenlager,
Konzentrationslager, Straflager, Polizeihaflager, Judenarbeitslager,
Arbeitserziehunglager, Kriegsgefangenenarbeitslager (Табiр для
вiйськовополонених. Табiр для iнтернованих. Пересильний табiр, з якого
полонених спрямовувано до постiйних таборiв - шталагiв i офлагiв.
Радянських полонених часто знищувано ще в ду-лагах. Робочий табiр, власне
- фiлiя великого концтабору. Табори примусової працi при великих
концернах, заводах, фабриках. Можна б тут згадати про штрафнi табори
концерну Крупна Дехан-шуле i Неєрфельд-шуле або концерну Сiменса в
Берлiн-Хасельторст. Концтабори. Штрафнi табори, де всi ув'язненi були
приреченi на обов'язкове знищення. Полiцейськi табори на територiї СРСР
для осiб, запiдозрених в допомозi партизанам. Табори для знищення євреїв.
Таким, наприклад, фактично був Майданек, який носив спершу назву робочого
табору для вiйськовополонених. Табори для "перевиховання" не дуже
слухняних iноземних робiтникiв. Заснованi за наказом Гiммлера з 28 травня
1941 року. Робочi табори для вiйськовополонених. Про їхнiй характер можна
судити з того, що цю назву мав Майданек.) - всi цi назви не мали iстотного
значення. Практика була така, що незалежно вiд їхньої формальної назви,
кожен табiр, хоч i стосуючи рiзнi методи, iснував лиш для одного: для
знищення ув'язнених. Розстрiлювали, морили голодом, палили в крематорiях,
душили в газокамерах i в душогубках. Дев'ять мiльйонiв чоловiк! Генерал
Кейтель заявив: "Життя людське на схiдних теренах не має нiякого
значення". Герiнг в сорок третьому роцi сказав зятевi Муссолiнi Чiано:
"Нема потреби морочити соби елову з того приводу, що греки голодують. Це
нещастя спiткає ще багато народiв. В таборах, де перебувають росiяни,
починаються випадки канiбалiзму. В Росiї вмре ще цього року вiд голодної
смертi двадцять-тридцять мiльйонiв людей. Може, то й добре, якщо так
станеться, бо кiлькiсть деяких народiв повинна бути зменшена".
Ну так, вiйна справдi була тяжка й виснажлива, недостача продуктiв
давалася взнаки, Вассеркампф не заперечував, що могли бути випадки навiть
голодної смертi.
Але про Нiколича. Нiколич теж був голодний. Навiть дуже голодний. Якось
вiн опинився в iнтернацiональному таборi. В сусiдньому секторi,
вiдокремленому вiд югославiв двома рядами колючого дроту, перебували
французькi офiцери. Французи користалися з допомоги Мiжнародного Червоного
Хреста, їм щомiсяця давали посилки з продуктами, по той бiк колючого дроту
ходили мовби люди з iншої землi: смiялися, причепурювали свої мундири,
грали в кеглi. А з цього боку - голоднеча, пригнiченiсть, виснаженiсть. I
ось тодi Нiколич згадав про свою золоту каблучку, яка, може, рятувала його
досi, тримала на свiтi, а тепер могла зробити бодай на короткий час таким,
як отi французи,- бадьорим i дужим. Вiн зняв каблучку з пальця, пiдкликав
одного з французiв ближче до дроту i став пропонувати йому обмiняти
коштовнiсть на хлiб. Француз сказав, що в нього лиш пiвхлiбини, бiльше не
має, та й каблучка, власне, за колючим дротом нi до чого, але Нiколич
згодився й на пiвхлiбини, йому було однаково, вiн не вiдставав од
француза, i той, врештi, пiддався. Домовилися, що француз кине хлiб, а
Нiколич водночас з цим кине йому свою каблучку, обману нiхто не боявся, бо
серед ув'язнених панували найвищi закони честi; справдi, хлiб i маленька
золота каблучка полетiли з двох вiдокремлених секторiв майже водночас, але
нi чорногорець, нi француз не змогли скористатися з обмiну, бо за їхнiми
переговорами пильно стежив нiмецький вартовий з поблизької вежi, вiн
вчасно попередив по телефону своїх колег, нiмецьку точнiсть,
заде-монстровано було в той спосiб, що саме тодi, як до Нiколича долiтав
хлiб,-а до француза - золота каблучка, коло одного й коло другого вже
стали нiмецькi солдати, хлiб i золото були негайно конфiскованi, обох
винуватцiв спроваджено до комендатури, складено вiдповiдного протокола i
обидва - чорногорець i француз - помандрували на мiсяць до карцера.
I ось вiйна кiнчається, Нiколич пiсля багатьох пригод добувається до
своєї Чорногорiї, зустрiч з дружиною, яка вiрно ждала його стiльки рокiв,
все прекрасно, але раптом дружина питає: "А де мiй дарунок? Адже це
каблучка врятувала тебе вiд загибелi!" Нiколич починає розповiдати дружинi
всю цю iсто^ рiю, але ж є речi, яких жiнка не може зрозумiти! "Ти вiддав
її полячцi!" - категорично заявляє дружина. "Але ж чому саме полячцi? -
дивується Нiколич. - Вже швидше нiмкенi або хоч француженцi, бо потiм я
попав до Францiї". Але дружина вперто стоїть на своєму: "Я знаю: ти вiддав
її полячцi. Всi ви, чоловiки, однаковi..." Ясна рiч, потiм про каблучку
було забуто, бо живий чоловiк все ж цiннiший за найдорожчу коштовнiсть. А
тим часом... Табiр, де колись був Нiколич, зайнято було американським
вiйськом, пiсля вiдомих угод американцi передали в розпорядження уряду
Захiдної Нiмеччини все, що лишилося по вiйнi, управлiння вiдшкодувань
починає знайомитися з документами, Вассеркампф натрапляє на протокол
допиту француза й Нiколича, до протоколу ж, як речовий доказ, прикладено
золоту каблучку з дiамантом, яка збереглася впродовж усiєї вiйни! Така
нiмецька чеснiсть!
Вассеркампф зробив те, що на його мiсцi зробив би кожен: довiдався, чи
живий ще Нiколич, дiзнався про його адресу i неждано став перед подружжям
Нiколичiв у Тiтоградi власною персоною, ввiчливий,усмiхнений.
- Уявляєте? - засмiявся Вассеркампф. - Неймовiрно просто! Фрау Нiколич
сприйняла це як послання небес. Нащо вжа Нiколич чоловiк з нелегкою долею,
а й той розчулився. Це було прекрасне видовище! Такi хвилини нiколи не
забуваються, нетва!
Борис хотiв був ще раз урвати Вассеркампфовi захоплення з приводу
золотої каблучки, поспитавши, чи не думало їхнє управлiння спробувати,
скажiмо, повернути отi онни волосся жiнкам, спаленим у крематорiях
Освенцiму, хоча о тiльки самого Освенцiму! Але передумав. ОднаковЬ мертвих
не воскресиш, а Вассеркампфа не вирвеш з його дрiб'язкових захоплень.
Сказав iнше:
- Сподiваємось, що нам ви допоможете так само, як Нiколичу? Тим бiльше,
що йдеться теж про рiч цiлком матерiальну i, здається, уцiлiлу.
- Я зацiкавлюся цим питанням, - пообiцяв Вассеркампф, - i якщо...
- Але для цього ми повиннi поїхати до Марбурга, - нагадав Борис.
Вассеркампф, мовби не вiрячи йому, глянув на Валерiя.
- Так, нам треба в Марбург, - ствердив той.
- Очевидно, це можна влаштувати, - Вассеркампф тер собi перенiсся, вiн
ще, видно, й досi жив тою iсторiєю про золоту каблучку (така прекрасна
iсторiя! що може лiпше свiдчити про нiмецьку чеснiсть?). - Якщо не
помиляюсь, iдеться про якийсь старовинний манускрипт...
- Просто невеличкий шматок пергамену,- пiдказав Борис, - але це
надзвичайно важливий документ, який розкриває одну з найбiльших загадок
про наших художникiв часiв Київської Русi...
- Художникiв? - миттю вхопився за слово Вассеркампф. - Я розповiм вам,
як одна нiмецька жiнка врятувала вiд смертi руського художника. Неймовiрна
iсторiя!
- Нам треба в Марбург, - сказав Валерiй.
- Так, ми повиннi бути в Марбурзi й зустрiтися з професором
Оссендорфером, - пiдвiвся Борис.
- А по дорозi ви розповiсте нам iсторiю про художника,- посмiхнувся
Валерiй, показуючи Вассеркампфу свiй бездоганний продiл. - Отже, гер
Вассеркампф, коли ми з вами зустрiчаємося? Завтра вранцi?
- Я вам зателефоную - нетва? Обiцяю все влаштувати. Що ж до iсторiї з
художником, то ви втрачаєте пречудову нагоду, запевняю вас. Вiн був
скульптор.
- До побачення, гере Вассеркампф.- Валерiй i Борис були вже коло
дверей, дверi автоматично вiдчинилися.
- Але ви ще почуєте цю буквально приголомшливу iсторiю! - навздогiн їм
прокричав радник по вiдшкодуваннях.
- Ох i тип! - зiтхнув Борис, коли вони опинилися в коридорi.
- Хайдеггер! - розвiв руками Валерiй.- Хайдеггер i Ясперс. "Випробувати
маскарад, щоб вiдчути справжнє".
Отава йшов похмурий. Всi цi безлико-модернi коридори, без-. щелеснi
лiфти, лискучi площини, що вiддзеркалюються одна в однiй i стократно
повторюють твоє зображення в усiх можливих i неможливих проекцiях, вся ця
причаєнiсть, тиша й порядок, немов у розлiнованому учнiвському зошитi,-все
це дратувало його, тепер вiн знав, що за цiєю пустотою ховається теж
пустота; здавалося, найменше заокруглення в цьому царствi прямих лiнiй
вселило б якусь бодай надiю, але не було тут нiчого, окрiм прямих лiнiй,
вони або ж пролягали рiвнобiжне, або ж перетиналися пiд прямим кутом, або
ж схрещувалися, творячи цiлi пучки безнадiйно прямих променiв.
- Я, здається, готовий пристати до твердження екзистенцiо-налiстiв, що
людство знемагає пiд гнiтом фраз,- кинув знервовано Отава.- I тим дивнiша
ваша мовчанка, Валерiю, перед цим нiмецьким словометом! Невже для того,
щоб з третього секретаря колись стати послом, треба отак мовчати?
- Бачте, професоре, - в голосi Валерiя була цiлковита безтурботнiсть,
так наче все йшло саме так, як треба,- не кожен третiй секретар мрiє стати
послом. Менi, наприклад, хочеться одного: повернутися додому, до Москви.
- Всi рвуться за кордон. А ви?
- А я рвуся звiдси додому. Ви, мабуть, думаєте: молодий. А в мене вже є
дружина й донька в Москвi. Чому не тут, не зi мною? Дуже просто. Дружина
iнженер-електротехнiк. Сюди приїхала, глянула i сказала, що нiзащо не
залишиться. Надто багато глини, а на глинi, просто на голiй глинi, росте
трава. Мов на кладовищi. Я, признатися, навiть не помiчав цього, дружина ж
тiльки ту траву та глину й помiтила. Тепер вона поїхала додому, а я
продовжую дивитися довкола себе мовби її очима. Iснує мiж близькими людьми
щось невидиме, воно єднає їх навiть у примхах або в дивацтвах. Та вам це,
мабуть, добре вi домо.
- Умгу, - непевно вiдбуркнув Борис, лякаючись, що Валерiй почне
розпитувати про його неiснуючу дружину.
- Що ж до моєї терплячостi по вiдношенню до Вассеркампфа, то це чисто
професiональне. Ми вже тут звикли. Iнакше не можна. Треба дати людинi
вибалакатися. Вам ще не доводилося бувати на суперечках iдеологiчних, де
йдеться про полiтику, фiлософiю, лiтературу, мистецтво! Отам словоливство!
Iнодi потрiбно не менше тижня, поки всi вони повикладають свої словеснi
запаси й не почнуть крутитися довкола того самого, мов той чоловiк, що
заблукав у лiсi або в степу пiд час хуртовини. До речi, ще студентом я
читав, як один наш критик доводив, що буран у пушкiнськiй "Капiтанськiй
дочцi", де люди блукають, - це, мовляв, зразок критичного реалiзму, а от
буран в романi радянського письменника треба зображати в стилi
соцiалiстичного реалiзму, який вимагає, щоб герої не заблукали, а вийшли
точно до мети.
- Хiба мало дурнiв ще й у нас! - буркнув Отава. Вiн згадав iсторiю з
етюдом Таї на київськiй виставцi, захотiлося раптом спитати Валерiя, чи не
знає вiн такої московської художницi - Таї Зикової; бажання було безглузде
й недоречне, щоб не пiддатися йому, Борис наддав ходу й випередив Валерiя,
але той наздогнав його, вони вже виходили з цього розлiнованого. холодного
департаменту, посольський шофер поїхав їм назустрiч, Отава розумiв, що
зараз вони обидва опиняться в тiснiй машинi, де вже не втечеш нiкуди вiд
свого спiврозмовника, i тодi зовсiм несила буде боротися з своїм намiром
спитати, будь-що спитати (навiщо, навiщо?), тому зупинився, взяв Валерiя
за гудзик, глянув йому в очi й спитав, щоб покiнчити вiдразу з своїми
комплексами й забаганками:
- Ви знаєте, - але вмить схаменувся вiд перших же звукiв своїх слiв,
стало йому соромно й боляче за свою нестриманiсть, вiн розгублено замовк,
а потiм, щоб уже не зганьбитися остаточно, дочепив до початку свого
запитання зовсiм iнший, несподiваний для самого себе кiнець,- коли ми
поїдемо в Марбург?
- Побачимо, побачимо,- ухильно всмiхнувся Валерiй, вiдчиняючи перед
Отавою дверцята машини,на всяк випадок я замовлю квитки на завтрашнiй
поїзд, але не гарантую, що ми туди поїдемо вже завтра. Ви гарантованi, що
ваш пергамен - у Марбурзi?
-_ Оссендорфер - професор Марбурзького унiверситету, я повинен
побачитися з ним. Якщо це той самий єфрейтор Оссендорфер, що вбив мого
батька, професора Гордiя Отаву; а почну судову справу. А пергамен належав
нашiй державi, державному iнститутовi. В мене всi пiдтвердження...
- Поки ми з вами балакаємо, Оссендорфер може стати вже професором
Гейдельберзького, скажiмо, або й Гарвардського унiверситету. Це по-перше.
Прошу вас, сiдайте. По-друге, навiть зостаючись у Марбурзi, вiн не захоче
з вами бачитись - i ви його не примусите. По-третє, вiн скаже, що не має
жодного пергамену, а скористався з фотокопiї, власник же просив зберегти
його iнкогнiто. Варiантiв багато. Сподiваюся, до завтра гер Вассеркампф
пiдготує нам їх якщо й не всi, то принаймнi з десяток, Так що запасайтеся
терпiнням i витримкою.
РIК 1028
ТЕПЛIНЬ. КИЇВ
И уста усобица в мятеж и бысть тишина велика в земли.
Лiтопис Нестора
- По новостi дiла, втручатися не буду,-так сказав тодi князь, приймаючи
їх у теремних сiнях, де мав звичай приймати всiх пiдданих, а згодом
призвичаївся вести перемови там i з iноземними послами, щоб показати
вищiсть своєї землi над усiма iншими, але посли, здається, так i не
добирали, що й до чого, бо княжий терем був вельми заплутаний у своїх
переходах, доводилося минати кiлька сiней, в одних стояла велика сторожа,
в других горiли свiчi перед золотосяйними iконами, третi сiни звалися
кожуховими, бо там слiд було зоставляти верхню одiж - кожухи, корзна,
важкi плащi, потiм сходи - однi й ще однi - i просторе помешкання:
рiзьблене дерево, прикраси золотi й срiбнi, застеленi небаченими хутрами
дубовi лави, обкований чеканеним золотом княжий стiл, висока, зроблена
вмiлим дуборiзом з суцiльного шматка дерева пiдставка, на якiй лежить
розгорнена пергаменна книга в коштовнiй шатi, ще кiлька книг дивно
здоблених лежать на мальованiй яскраво скринi поряд з княжим столом, -
такого не побачиш нiде: нi в ромейського, нi в германського iмператорiв,
нi в схiдних владик, нi в французького короля, нi в ярлiв варязьких.
- По новостi дiла, втручатися не буду, - сказав князь ромейським
умiльцям, що прибули з Константинополя, - для нас головне - розмiри й
прикраси церкви, а решта - ваша турбота.
Вiн сидiв на своєму княжому мiсцi, вони стояли далеко вiд нього, стояли
безладною мовчазною купою. Мiщило звелiв усiм вистроїтися в ромейськi
святковi шати, все на них сяяло, змагаючись, iз сяянням княжого золота й
срiбла, але на Ярослава, як видно, те не справляло жодного враження, його
очi з холодною уважнiстю дивилися на всiх одразу, нiкого не вирiзняючи;
Сивооковi вже знайомi були тi очi: вони нагадували йому холоднi й твердi
очi князя Володимира в Радогостi, тiльки в Ярослава, окрiм холодностi й
твердостi в поглядi, свiтився глибокий розум, i вiд цього очi були мовби
теплiшими, не такими темними, як у його батька, мали барву солов'їного
крила.
Князь, видно, вважав їх усiх за ромеi'в, тому й звертався до них
по-грецьки. Мiщило, набундючений i наiндичений, теж чимдуж вдавав iз себе
ромея, почав розводити про Агапiта, став показувати князевi пергамен, на
якому накреслено було Агапiтом, як має виглядати споруджувана ними церква.
Ярославовi, видно, сподобалася дiловитiсть Мiщилова, вiн задзвонив у
бубонець, служки внесли ковшi з медом, за руським звичаєм, було випито;
всi мовчали, Ярослав пiдвiвся з свого столу, пiдiйшов накульгуючи ближче
до митцiв, глянув на пергамен. I тодi мов щось штовхнуло Сивоока. За всю
довгу й тяжку подорож вiд Константинополя до Києва не думав про свою
прийшлу роботу, байдуже слухав теревенi Мiщиловi, але ось тепер...
Не просто повернувся вiн на рiдну землю, не для згадок i не для
розчулень, не для милування Києвом i Днiпром, травами й пущами, далебi,
нi! Ось стоїть коло нього чоловiк, який володiє великою землею, князь, не
схожий на iнших, мабуть, задуми в нього теж не як у iнших - великi й
значнi, але сам вiн мало зможе, а якщо братиме на пiдмогу таких, як
Мiщило, то й геть нiчого. Сказав, що втручатися не буде, але сам розглядає
пергамен i думає над чимось - хiба є ще на свiтi такi князi? Досi Сивоок
знав, що справами будiвничими вiдають сакелларiї або iгумени, довiренi
люди патрiарховi, єпарховi, iнодi - iмператоровi; за багато лiт роботи в
Агапiта не пам'ятав випадку, щоб отак можний чоловiк прийшов до художникiв
чи покликав їх до себе. Але, може, то був тiльки короткий спалах княжої
цiкавостi, може, вип'ють вони, за звичаєм, оцей мед, гляне князь недбало
на чужинський пергамен, не добираючи там толку, махне рукою, вiдпустить їх
з богом, i все перейде до рук Мiщила, тупого виконавця волi Агапiтової, i
поки перестарiлий самолюб тiшитиметься десь у своїх садах влахернських,
тут ставитимуть в тяжкiй працi, серед бiдностi, нестач, горя, прокльонiв i
слiз простеньку церковцю, може, навiть гiршу за поставлену Володимиром
церкву Богородицi, а що вже меншу, то це Сивоок бачив точно i не мiг нiяк
збагнути, чому Агапiт уповноважив Мiщила на таке будiвництво.
Сивоок злякався, що пропустить, може, єдину нагоду, мерщiй проштовхався
наперед, став коло Мiщила, смiливо глянув на князя, сказав рiдною мовою:
- Зробити треба так, князю, щоб увесь свiт дивувався, а земля наша щоб
прославилась цим храмом.
- Мовиш по-нашому? - ворухнув бровою Ярослав i переступив покалiченою
ногою. Забув про поважнiсть, хворiсть давалася взнаки.- Мовиш по-нашому?
Хiба не гречин єси?
- Русич. З Деревської землi.
- Як же опинився мiж ромеїв?
- Плутливi стежки в долi.
- Митцтво знаєш? - допитувався князь.
- Мусiю вiн кладе, - втрутився Мiщило по-ромейськи, але князь,
здавалося, не звернув уваги на те, що той зрозумiв їхню мову. А може,
князь знав про їхнє походження, а тiльки вдавав, що не вiдає.
- Все роблю, - сказав Сивоок, - i мусiю кладу, i фрески малюю, i
зиждительське дiло знаю.
- Пощо ж гречини видають тебе за свого? - спитав Ярослав.
- Вигiдно їм. Торгують славою i своєю i чужою. Усе в свою калитку.
- Бог єдин, - насупився князь, - i слава вся йде боговi. Хто тебе
навчив, од того й виступаєш.
- Художникiв не навчають, - смiливо мовив Сивоок, - їх приборкують.
Отак, як диких коней-тарпанiв. Не вчиш же їх бiгати: вмiють вiд
народження. А чим бiльше приборкаєш, тим гiршим, повiльнiшим стане їхнiй
бiг. Краса в ньому вмре, розкованiсть зникне разом з дикою сваволею. Отак
i художник.
- Так хто ж ти: кiнь чи чоловiк? - посмiхнувся князь.
- На нього часто таке находить, - вмiло втрутився Мiщило, -мабуть, вiд
придуркуватої дiвки, яку з собою возить повсюди. Привiз i до Києва, князю.
Князь глянув на Сивоока якось непевно - чи то осудливо, чи то
зневажливо, той i не злякався нi Мiщилового викриття, нi князевого
погляду, але наповзло на нього тяжке й непоборне, здавалося, що свiт
розламується, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всi храми,
монастирi, доми, що вiн їх ставив i прикрашав, i тiльки вiн стоїть
посерединi цiлий, не-ушкоджений, але весь у паланнi дикого вогню i не може
здобутися нi на порух, нi на слово.
- Мала церква, князю! - тiльки й змiг вигукнути, лякаючись, що кинеться
на Мiщила й стане його душити або брязне ним об землю, топтатиме ногами.
Був сам не свiй. Нiхто не помiчав Сивоокового стану. Князь спокiйно
переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен.
- Мала? - перепитав. - Чому ж мала?
- Бо мала! - знов гукнув Сивоок.
Мiщило засмiявся, його тiшила здитиненiсть Сивоокова.
- Митрополит Феопемпт прибув разом iз нами, - нагадав вiн князевi, -
ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як i
церква Богородицi, поставлена твоїм отцем князем Володимиром. Три нави,
над кожною - баня, бiчнi нави меншi, банi над ними нижчi, камiнь можна
класти всякий, бо для божого храму важить не зоколишнiй вигляд, а
серединний украс.
- Що скажеш? - звернувся князь до Сивоока.
- Мала церква, - повторив той.
- Що ж не казав про це своєму зверхниковi там, у Константинополi?
- Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Київ. Побачив i не впiзнав. А що
буде далi, коли обведеш новими валами, кня\ю?
Ярославовi сподобалися останнi Сивооковi слерва, однак висновок iз них
зробив трохи несподiваний.
- Зроблю Київ суперником Константинополя. - сказав вiн, повертаючись до
свого столу.- А для цього все зробимо, як у ромейськiм стольнiм городi:
церкву Софiї, Золотi ворота, монастирi, храми, грища, палати...
Сивоок мовчки вiдступив. Згасав у ньому той спалах, що кинув його
наперед до князя, незвичнiсть Ярославова теж мовби вiдразу потьмарилася,
як тiльки вимовив вiн слова про Константинополь. Знов те саме! Знов
повторення й наслiдування. Нiхто не думає про те, що найвища цiннiсть -
бути самим собою. Нi, треба позичати. Позичили бога в ромеїв, тепер
позичають усе й до бога, навiть здiбностей наче своїх немає - треба
просити їх у ромейського iмператора, i талант лиш тодi талант, коли
привезуть його з чужини. Чому так? Колись на цiй землi жили справжнi
митцi, якi в тяжкiй творчiй напрузi з нiчого видобували барви й кшталти i
прикрашали життя отак хоч би, як прикрашено оцi княжi сiни, а тепер
з'явилися тiльки розповсюдники чужого вмiння, такi, як Мiщило, - а вони,
виходить, i милi князям? I цей, з розумними очима, з стриманим, людяним
голосом, позбавленим жирної пиховитостi, як у всiх можних, вiн теж не може
вiдiйти вiд усталеностi, йому теж хочеться запозичити вже готове.
Константинополь! Справдi, великий i славний город, зiбрано там безлiч
чудес. Але чому Київ має бути схожим на нього? Хай живе неоднаковiсть,
слава вiдмiнностям!
Але все це лиш промайнуло в головi в Сивоока, висловити до ладу цих
думок вiн не мiг, тому попхався на своє мiсце позаду iнших, понуро височiв
там, лихий не так на Мiщила чи князя, як на себе самого. Раптом стрельнуло
йому в голову: вже коли як у Константинополi, то чому ж Агапiт прислав
малюнок такої церкви?
- В Константинополi будуємо лиш п'ятинавовi церкви, - сказав, не
звертаючись, власне, нi до кого, - а тринавовi нинi - лиш у вiддалених
провiнцiях. Може, цього й хотiв ти, княже?
Це вже були тонкощi, яких Ярослав знати не мiг, але Мiщило злякавсящо
князь стане допитуватися i справдi запрагне собi теж складної п'ятинавової
споруди, яку Агапiт не мiг довiрити ставити нiкому, вважаючи, що тiльки
вiн один у всьому свiтi здатен на таке. Мiщиловi йшлося вже не так про
самого себе, як про свого константинопольського зверхника, навчителя й
хазяїна, вiн розумiв, що,матиме тут незалежнiсть, лиш допоки
прикриватиметься значенням i вищiстю Агапiтовими; Сивоок, ясна рiч, був
чоловiк небезпечний у своїй норовистостi й у своєму вмiннi, яким
перевершував усiх, але дурощiв у ньому теж було повно, тож Мiщило
поблажливо посмiхнувся, поближче пiшов до князя i пiвголосом, так наче
бiльше нiкого там, окрiм них двох, не було, почав, цього разу вже
пересипаючи ромейську мову словами руськими:
- Всi найголовнiшi церкви в Константинополi, князю, збудованi так само
на три нави, як i наша буде. I церква премудростi божої свята Софiя має
три нави, i церква божественного миру святої Iрини, i церква Воскресiння
господнього свята Анастасiя. Коли ж божественний Юстiнiан ставив святу
Софiю, то всi великi городи й землi - Афiни, Делос, Кизик, Єгипет - славнi
своїми будiвлями, вiддали все своє найцiннiше: мармур, золото, срiбло,
слонову кiстку, колони й рiзьблення. На островi Родос для мурування
головної банi було вилiплено легку цеглу i на кожнiй цеглинi був напис:
"Бог заснував її, бог їй i поможе". Через кожнi дванадцять рядiв у камiнь
клали священнi релiквiї, в той час як священики читали молитви. Головна
баня тримається на чотирьох великих стовпах камiнних, має в собi сорок
вiкон, i коли глянути знизу зсередини, то здається, нiби нависає над
чоловiком небо. Пiд банею почеплено голуба, що зображає святого духа, а в
тiлi голуба зберiгаються святi дари. Стiни зсередини всi викладенi дорогим
мармуром усiляких барв i вiдтiнкiв, карнизи вкритi золотом, баня зсередини
теж уся вкрита золотою мусiєю, на якiй зображено святих. У святiй Софiї
сто вiсiм колон, вiсiм з яких взято з храму Дiани в Ефесi, вiвтар
вiддiлено вiд церкви срiбною перепоною з дванадцятьма колонами, престол iз
щирого золота, з встановленими в нього коштовними каменями, вночi в церквi
засвiчуються шiсть тисяч золотих лампад...
Мiщило перелiчував далi: скiльки в Софiї дверей срiбних, скiльки
мiдних, скiльки кедрових, скiльки дискосiв, чаш, потирiв, якi завважки
євангелiї. Неспроможний передати велич i красу найбiльшого
константинопольського храму, вiн намагався приголомшити хоч лiчбами,
громадив камiнь, дерево, мiдь, золото ще б спробував вилiчити, скiльки все
те коштувало, скiльки довелося зiбрати Юстiнiановi податей з усiх
вiзантiйських фем, так наче важила кiлькiсть колон i мальовил, а не те, як
вони поставленi, як здобленi, як добранi одна до одної, i як там покладено
мусiю, i як ковано золото й срiбло. Та про це Мiщило не мовив. В
обмеженостi своїй душевнiй не вiдав того, що самi лиш iмена будiвель i
мiст вже викликають у чутливому серцi образ їхнiй. Константинопольська
Софiя теж мала свiй образ. Для Сивоока то була зелена просвiтленiсть, мов
ранкова морська прозорiсть. Так, колись уперше попав вiн до церкви
Богородицi в Києвi, i назавжди лишався йому вишнево-сизий спогад, i
гучання дзвонiв, i золотi проморги свiчок. Та хiба ж про це можна
розповiсти? Тiльки вiдчути може людина красу, можна тiльки переживати, i
лиш той, хто її вiдчував, може творити наново, тiльки в тому є справжнє
обдаровання. Невже й цей розумний i мудрий князь не вмiє розпiзнати
чоловiка здiбного вiд нездiбного?
- Вiрю, що збудуєш i для нас церкву славну й велику, - сказав Ярослав
до Мiщила i пiдняв праву руку, мовби благословив того на подвиг.
Мiщило став на колiна, вдарив поклона князевi, пробурмотiв:
- Поможи, боже, аби при малому талантi справи великi здолав.
Сивооковi хотiлося кричати: "Не вiр йому, князю, не вiр!" Але що крик!
Велося так повсюди. Мiщило знав, що треба перед богом упослiджуватися, чим
нижче,, тим лiпше. Хто ж то вiдає, який там завбiльшки талант у Мiщила
насправдi? Чи оцi безмовнi антропоси скажуть про це? Яке їм дiло? Чужа
земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя,
до свого Агапiта. Але ж вiн, Сивоок, не повернеться.
I земля ця йому не чужа, а рiдна, дорога, єдина в свiтi! "Поможи, боже,
аби при малому талантi!.." Нащо ж для такої землi та малi таланти! Держава
завжди намагається купувати таланти, але скнарiсть заважає їй вибрати
найкраще, а може, просто невмiння вибрати, тому здебiльшого купленi
бувають або ж найгiршi, або ж посереднi, якi вмiють вчасно вискочити
наперед, усi отi крикуни, що ведуться так, нiби мають у кишенi грамоту вiд
самого бога. А справжнi великi таланти часто зникають в непам'ятi,
невiдомi, вiдомi й невпiзнанi. Бiйся посередностi, о княже!
Але все те боляче билося лиш в думцi в Сивоока, до вислову ж не
давалося, вiн стискував кулаки вiд розпуки, знов коловся й ламався перед
його очима свiт, знов ставала посеред того явленого руйновища дивна
церква, вiн бачив її всю зокола й зсередини, стояла вона яскравою писанкою
з далеких рокiв його дитинства, власне, була то й не церква, а образ його
землi, який народився з давнiх спогадiв i з нової зустрiчi з Києвом, образ
пролiтаючий, мов зiтхання вiтру в осiнньому листi, неначе сповненi
пташиного щебету досвiтки, нiби золотиста мовчазнiсть сонцева над бiлою
тишею снiгiв.
А князь тим часом знов задзвонив у бубонець, увiйшли якiсь його люди,
стали позаду, почався ряд з Мiщилом, говорилося про речi дрiб'язковi i
несуттєвi: про право вiльного виконання робiт, найму мулярiв та
челядникiв, привозу потрiбного з Вiзантiї, пiдлеглiсть лиш княжому суду, а
який княжий суд - видно було вже тепер, для князя лiпше теля прямойдуче,
анiж бик, що метається на всi боки й рветься кудись у незвiданiсть. Ще
мовилося про харчi для майстрiв, про червоне вино, рис, .фiги, мигдаль,
родзинки, корицю, нiколи Сивоок не думав, що Мiщило аж так далеко може
зайти в своїм здрiбнiннi, а той намагався виказати перед князем знайомство
з щонайнезначнiши-ми на перший погляд справами, здивувати Ярослава
обширнi-стю своїх зацiкавлень - вiд справ божественних аж до якихось там
родзинок для майстрiв на свята й на недiлi.
Князь теж увiйшов у смак, йому, видно, сподобалася запопадливiсть
Мiщилова, вiн жваво обмовляв усi вимоги майстрiв, приємно було спустити
цих загадкових людей з захмарностей їхнього незбагненного вмiння на грiшну
землю, спостерiгати їхнє перетворення на простих смертних, виставляти їм
вимоги: де мають мешкати, скiльки працювати, якi свята справляти, а якi
занехаяти, що їм робити вiльно, а що нi, якi розваги допускаються, а якi
заборонено, яка буде платня i як з одягом, i що буде, коли хтось з них
невилiковно захворiє або втратить зiр на княжому будуваннi, i як мають
дотримуватися посту, i про заборону ловiв у княжих землях, i про
недопустимiсть блуду, i про стеження за будiвництвом, i про молитви...
Колись ще малим, прикутий своїми хворощами до лiжка, рятуючись вiд
нудьги й розпачу, вилiплював Ярослав з хлiбної м'якушки неоковирних
коникiв i пташок, потiм пробував рiзьбити подарованим князем Володимиром
ножем по чорному дубу, веселий воєвода Будий розхвалював тi дитячi
витiвки, казав, що нiхто так не втне, як малий князь, дохвалився до того,
що Ярослав пiд час одного з нападiв шалу став кричати, щоб йому зiбрали до
ложницi всiх київських малюкiв, якi вмiють лiпити чи рiзьбити; воєвода
пообiцяв уволити князiвську забаганку, справдi, кiлька день збирав по
всьому Києву якихось зашмарканих i обдертих хлоп'якiв, десь їх довго мили
в банi й перевдягали, перш нiж допустити до малого князя, вони лякалися
пишних палат, озброєної сторожi, численної челядi, яка сновигала по всiх
усюдах, в Ярославовiй палатi злякано тулилися коло дверей, не мовили й
слова, та малий князь теж, здається, не горiв бажанням вступати з ними в
розмови, спитав тiльки воєводу: "Ну, що вони там умiють?"
Будий мовчки став показувати князенковi лiплення й рiзьблення, там були
речi досконалi.
- Брехня! Обман! - похмуро глянув на все те князенко.- Не можуть малi
такого...
- А побачимо! - весело мовив Будий.- Ось дамо їм глину та дерево, i хай
хто що хоче, те й утне!
- I щоб перед моїми очима, - сказав Ярослав.
Дано малим глину, дано дуб i рiзаки, хто сiв на лавки, а хто й просто
примостився на пiдлозi, хлоп'яки взялися до роботи запекло й вiддано.
Ярослав вирiшив поки що втриматися, глянути, що з того вийде, вiн мовби
передчував, що змагатися йому з цими малими киянами не виходить i не
личить, терпляче ждав, коли з'являться з-пiд отих малечих рук першi
лiплення i першi рiзьблення; малих нагодовано обiдом разом з князем, коли
стало темнiти, запалено свiчки, щоб робота не припинялася, хто першим
викiнчував свою надумку, брався до чогось нового; Ярослав не мав куди
поспiшати, однаково змушений був лежати, вiн сказав їм, що можуть тут жити
хоч мiсяць, що згодом i вiн сам приєднається до їхньої змаганини, але чим
бiльше носив йому в постiль Будий речей, зроблених нашвидкоруч, майже на
бiгу, отими безвiсними хлоп'яками, тим мовчазнiший i похмурiший ставав
малий князь, тим з бiльшою нехiттю позирав на своїх суперникiв, бо
збагнув, що коли б посадовити його з ними, то був би з-помiж них
найгiрший, найнездарнiший, i з його лiплень та рiзьби хiба що смiялися б.
В нападi шалу вигнав їх усiх разом з розсмiяним воєводою геть,
зненавидiв отодi всiх, хто має мистецькi здiбностi, але з роками в глибинi
душi став поважати за наслане вiд бога вмiльство, бо вiдав тепер гаразд,
як багато мистецтвом можна завоювати душ.
Через те сам приймав художникiв, викликаних з Вiзантiї, сам радився з
ними, навiть на прощання згадав про Сивоока, поплескав його по плечу,
сказав Мiщиловi:
- Не зобижайте цього чоловiка.
- Христоса йому не вистачає, - сердито мовив Мiщило. - Скрiзь i завжди
чогось шука!
Вiн ревниво заступав князя вiд своїх антропосiв, найперше ж - Сивоока,
боявся, видно, що Сивоок знов почне за рибу грошi, але той мовчки
вклонився князевi, пiшов з сiней в гуртi своїх мовчазних товаришiв, якi
вже давно пересвiдчилися, що в їхньому дiлi слова марнi, важить тiльки
вмiльство, та й Сивоок несвiдомо притримувався тої самої думки, мабуть,
саме Тому прикипiв навiки серцем до Iсси, яка вмiла весь свiт вмiстити в
один-єдиний вигук-зiтхання "iс-са!".
Для вiзантiйських майстрiв, стосуючи новгородський звичай з утриманням
варягiв, завчасу видiлено окремий двiр за валом, коло самого мiсця
спорудження церкви, але Сивоок хотiв мати для себе з Iссою окреме житло,
пiшов по Києву, щоб найняти хижу; довго шукав, Iсса ходила за ним тiнню,
закутана в хутро, яке Сивоок справив їй на торгу, бо мерзла вона вже й вiд
осiннього вiтру, нарештi вдалося купити в родичiв умерлого старого коваля
наполовину зариту в землю дерев'яну хижу коло Бабиного торжка; хижа мала
добре складену пiч, обiцяла тепло на довгу зиму, хоч трохи й лячно було
спускатися на три скiпцi в землю, так нiби сходив у могилу, надто ж беручи
до уваги, що довкола височiли новi боярськi й купецькi доми на пiдклiттях,
з рiзьбленими прикрасами, з вiкнами в свинцевих рамах, затягнених прозорим
мiхуром або й з вставками з заморського барвного скла, та Сивоок тiшив
себе надiєю, що житло це цiлком тимчасове, сподiвався вiн згодом поставити
собi в кутку їхнього двору новий домик; для Iсси було байдуже, де i як
жити, - їй потрiбен був тiльки Сивоок, вона лякалася, коли вiн iшов з
дому, щiльнiше куталася в хутро, величезнi її очi поблискували з-над хутра
сполохано й болiсно. Заставав її завжди, як i лишав, нiкуди не виходила,
не вiдлучалася з двору, терпляче ждала його повернення, не питала, де був,
що робив, як там посуваються їхнi справи, вiн приносив додому їдво й
питво, купував Iссi київськi прикраси, вперше в життi доводилося йому
придба-вати все необхiдне для житла, а знав, що тут не обiйдешся, як на
островi, найпростiшим, тяжка зима заганяє людину до житла, i виявляється,
що треба й те, й се. Одного разу вiн не застав Iссу вдома. Стурбовано
оглянув дворище, зазирнув до сусiдiв, когось там спитав - нiхто не бачив
її, нiхто й не знав, що в нього в хижi перебувало якесь живе
створiння-такою непомiтною й тихою була Iсса. Вiн перейшов Бабин торг,
никав коло дворiв, зазирнув на дитинець, проходив однi й другi ворота,
питав у приворiтної сторожi. Нiхто не чув i не бачив. Зрозпачений,
повернувся додому, Iсса сидiла в кутку й щулилася вiд холоду.
- Де була? - спитав Сивоок, не сподiваючись на вiдповiдь, але
стриматися вiд запитання не мiг, бо злякався навсправжки за неї i вперше
вiдчув, що б то значило втратити цю мовчазну, але найдорожчу на свiтi
душу.
- Вода, - сказала Iсса, i щось мовби темний усмiх промайнуло в її
великих очах, i тужний спогад засвiтився в їхнiй чорнiй глибинi, навченi
ним колись слова поверталися тепер до нього по одному, i найперше було
слово "вода", без якої, мабуть, не могла Iсса жити, звикла до її вiчного
дихання, до її гучної мови, до її глибинної прозоростi й безмежжя. - Ти
дивилася на Днiпро? - догадався вiн вiдразу й покартав себе в думцi, що не
змiг показати їй з валiв Днiпро давнiше, аж поки вона сама якось
наважилась вийти з хижi й несвiдомо потягнулася до волi, до безмежжя, яке
вiдкривалося десь iз київських валiв. На другий день вiн пiшов за Iссою
назирцi, не хотiв, щоб вона його помiтила, боявся злякати народжена в нiй
бажання спостерiгати води днiпровськi, терпляче ждав, поки Iсса спустилася
з валу й пiшла собi додому, тодi забрався туди, де вона перед тим стояла,
глянув - i сам задихнувся вiд безмежжя вод, -де зливалися Днiпро й Десна;
вiн спробував повторити жест Iссин - схилився над безоднею з простягненими
до неї руками i мовби падав униз, назустрiч водам, якi розкрилювалися
довкола високого Києва, i в очi йому вдарило срiблисто-синiм, а потiм
червоно-золотим, вiн линув у ту барвну глибину довго й солодко, мов птах,
i ввижалося йому, що ширяє його дух в уявлюваному просторi тої самої
церкви, що привидiлася тодi в княжому теремi, збагнув тепдр її
глибиннiсть, її вiдтiння, охопив розумом її образ. Вiн покладе мозаїки
так, щоб дивилися люди не мертвим тупим оком, не збаранiлi й бездумнi, а
щоб охоплювали створене оком рухливим, допитливим, щоб дошукувалися в
кожнiм образi людської (а не тiльки божої) сутi, аби вловлювали красу барв
i вiдтiнкiв, щоб плавали й линули в нiй, мов птахи з-поза Десни на Днiпро
в оцих над-київських висях. Але для цього йому потрiбна не та церковця, що
її тулить на київськiй землi Мiщило, йому потрiбен розмах, роздолля й
обшир отакий, як вiдкривається з київського валу, - вивести б сюди князя
Ярослава та показати йому!..
А тим часом зiгнано до Києва тисячi людей, прибували шо-день воловi й
кiннi вози, повнi пива, медiв, жита, пшеницi, проса, каменю, дерева -
всього потрiбного для живлення й будування. Серед поганських пiсень,
християнських молитов грецьких, кадiння попiвського, каяння в грiхах i
спалахах веселих гульбищ тягли землю, приправляли в лодьях з рiчок Ужу й
Убортi до Прип'ятi й по Днiпру камiнь надтвердий, ставили першi городнi
пiд новий вал, почали вкопуватися в землю Пе-ревiсища, щоб закладати
пiдвалини пiд церкву святої Софiї: iверiєць Гюргiй з своїми товаришами
чаклував над каменем, який вiн сам привiз у лодьях з найпотаємнiших глибин
Дерев-лянської землi, не пiдпускав до себе навiть Мiщила, не хотiв мати
справи з тими, хто будуватиме видиме, тодi як клопотався лиш невидими,
вихвалявся, що спорудить Софiю пiдземну, кам'яну, склепiнчасту, на якiй
надземна церква може стояти й тисячу лiт i бiльше, скiльки буде треба,
допоки й стоятиме. Мi-щило поскаржився митрополиту Феопемпту, однак
вiзантiєць до пори не втручався в будiвництво, вiн ждав, видно, початку
здоблення, щоб точно вказати на порядок i чин розписiв згiдно з догматами;
Мiщиловi нагадано було, що навiть Константинопольська Софiя, споруджена
славними майстрами Анфимiєм з Тралла й їсидором з Мiлета (останнiй був
земляком Iктiноса, який ставив колись Парфенон у Афiнах), покоїлася на
розгалужених пiдземних склепiннях, таємниця яких не розкрита ще й досi
нiким, тож треба дбати передовсiм за мiцнiсть, а бiльше не втручатися в
дiла iверiйцiв.
Чомусь вiдчув Сивоок здружену з собою душу в Гюргiї-iверiйцю,- може,
сподобався той своєю незалежнiстю стосовно Мiщила, може, сподiвався мати в
ньому спiльника для своїх замiрiв; вже як закладали пiдвалини церкви i
стали вимальовувати її розмiри, Сивоок запросив Гюргiя з його товариством
до корчемницi, почав здалеку, похвалив їхню роботу i їхнє високе знання
душi каменю, бо кому ж не вiдомо, що суворий камiнь, завдяки вмiлим
людським рукам, завдяки лiчбi та мiрi, стає м'яким i податливим, вбирає в
себе тепло людське i заховує навiть запах людського тiла, в чому
пересвiдчувався кожен, кому довелося жити серед каменю понад теплими
морями. Потiм спитав Гюргiя мовби мiж iншим:
- А чи не мала буде церква?
- Мала? - вигукнув Гюргiй.- Не мала - нiяка! Камiнь ми пiдклали такий,
гору можна ставити! А цей ваш Мiщило - що ставить! Не сюди ми йшли - до
князя Мстислава. Тому б сказали - давай зробимо отаке! Той би пристав
одразу. Ярослав обережний. Всiх слухає. Нi з ким не хоче сваритися.
- Чом же не пiшли до Мстислава? - поцiкавився Сивоок. Один з iверiйцiв
щось швидко сказав Гюргiю, той засмiявся.
- Боїться тебе, що ти пiдiсланий, - сказав Сивооковi, - а я знаю, який
ти чоловiк. Ти нiкого не боїшся, таких люблю! Давай вип'ємо. Хочеш - ми
заспiваємо тобi нашi пiснi?
Вони випили, потiм iверiйцi всi пiдвелися, стали плече до плеча,
обiйнялися й заспiвали щось мужнє й горде, як самi в своїй чоловiчiй,
небуденнiй красi.
- А не втiкаємо до Мстислава, - гукнув знов Гюргiй, - бо Ситник нас не
спускає з ока.
- Ситник! - Сивоок ще не чув тут такого наймення, вiдгукнулося в ньому
давнє з дитинства, дiд Родим, пiтнявий медовар, Величка. - Хто ж вiн?
- Не знаєш? Вiн тебе знає. Всiх знає Ситник. Нiчний боярин князiв.
Хочеш? Пiдемо до князя про церкву скажемо?
- Казав я, ще як приїхали, - похмуро мовив Сивоок. - Змаловажив князь
мої слова.
- Вночi треба пiти. Через Ситника. Вночi князь добрий. Тодi вмовимо
князя. Можеш поставити велику церкву?
- Хочу!
- Тодi йдемо!
- Через цього Ситника не хочу, - сказав Сивоок, так нiби вiдчував, що
зустрiне свого давнього недруга, а може, просто мав вiдразу до цього
прiзвища, бо жили тепер у ньому, вiдродившись, усi найкращi й найтяжчi
спогади з дитинства.
- Ларивона попросимо, презвутера, - не вiдступав Гюргiй.- Не пробував з
Ларивоiюм говорити?
- Ларивон - пiп, не хочу з ним нiчого мати...
- Для попiв же будуємо!
- Для людей - не для попiв.
- Ну, пiдемо до князя вдвох?
- Удвох - згода.
А вже припекло сонце нового лiта, камiнь висох, втратив зайву воду,
закiнчено закладати пiдвалини, митрополит з усiм клiром вiдправив
урочистий молебень, мiж каменi повкладувано князiвськi золотi печатi й
дорогi хрести з золота, срiбла й кипарисового дерева для вiчного стояння
церкви, свяченою водою окроплено весь верхнiй камiнь, сам князь з княгинею
й дiтьми, з дружиною, воєводами, боярами, з челядинами був на торжествi,
вистроенi в золотосяйнi ромейськi шати, стояли серед почту й антропоси з
Мiщилом на чолi, все було пишно й велелiпно, i нiхто й не сподiвався, що
пiзно вночi до князя потаємно проведе Ситник двох високих, закутаних у
темне, чоловiкiв i тихо вислизне з княжої горницi, лишивши там приведених
та самого князя, i горiтиме там тiльки одна тоненька свiчка, променi якої
падатимуть зрiдка то на одне обличчя, то на друге, марно намагатимуться
вiдвоювати в темряви бодай одне з тих лиць, бо темрява виступатиме там
спiльницею таємностi, а всi троє передовсiм дбали зберегти таємницю, про
це йшлося їм найперше, заради цього Сивоок навiть переборов огиду й
вiдразу до Ситника, якого впiзнав одразу, хоч як той постарiв i роздався
вшир за два десятки рокiв, що ж до Ситника, то вiн, ясна рiч, не мiг i в
думцi класти собi, що перед ним той самий хлоп'як, який колись врiзав його
сирицею по мармизi й дав дьорки так, що й досi нiхто не може вiднайти.
Виступав же Сивоок пiд своїм християнським iм'ям - Михаїл.
- От привiв до тебе, князю, - сказав Гюргiй, коли вони лишилися самi.
- Дiло кажiть, - уривчасто кинув Ярослав.
Сивоок, здавалося, не мав нiякого намiру розбалакувати з князем.
Прийшов з останньою розмовою, з останнiм попередженням.
- Мала церква, - сказав з темряви.
Ярослав i собi ворухнувся, щоб уникнути свiтла, яке падало йому на
обличчя, так само з темряви вiдповiв Сивооку:
- Вже чув.
Тепер настала черга Гюргiя. Всi вони гралися в пiжмурки з темрявою,
троє дорослих i поважних чоловiкiв, мiж ними й князь, не було в цiй
горницi нiчого, окрiм тоненької свiчечки, темряви та їх трьох; князь мав
перевагу над своїми двома вiдвiдувачами хiба що в тому, що десь за
темрявою чаїлися його вiрнi люди з усемогутнiм Ситником, але то було десь,
а ось тут вони змагалися тiльки втрьох, i кожен прагнув взяти в свої
спiльники темряву, кожен заслонявся нею, вiдхитувався вiд гострого
проблиску свiчечки i кидав у супротивника слово чи два. Гюргiєвi не
пасувало отаке перекидання словом-двома, в ньому завжди готовi були
вибухнути цiлi лавини слiв, гарячих, склубо-чених, iнодi навiть безладних,
але тут вiн стримав себе, мерщiй посунувся в темряву, сказав коротко до
Сивоока.
- Покажи йому.
- Мала церква, - знову вперто повторив Сивоок, мовби мiг цими двома
словами переконати впертого князя.
- Та покажи! - вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргiй.
- Ну, що там маєш? - нарештi виявив зацiкавленiсть i Ярослав.
Горiла свiчка, окреслюючи свiтляне коло посеред горницi, порожньої,
сказати б навiть убогої, як для князя, десь, мабуть, попiд стiнами
тулилися неширокi лавки, та ще, може, був стiлець для князя, та якась
книга на пiдставцi, як то любив Ярослав, - i бiльше нiчого, нiяких
розкошiв, нiчого цiнного, так нiби проводить тут довгi ночi не
можновладець, а простий чоловiк, темрява й геть зодинаковлювала їх усiх,
десь вони без-шелесно й причаєно стежили один за одним, перевага
Яросла-вова зникла, як тiльки вiн вимовив оте "що там маєш", тепер уже
Сивоок заволодiв становищем, вiн мав з собою щось тут, у темрявi, тодi як
Ярослав не мав нiчого несподiваного.
- То що? - знетерпеливився князь.
I Сивоок не став випробовувати терплячiсть Ярославову, мовчки,
непостежено просунув з темряви якусь велику рiч, сам не показався, знов
вiдхитнувся назад, а посерединi свiтляного кола просто на пiдлозi став
злiплений з жовтого воску храм. Вiск тихо свiтився, мов жiноче тiло, i
князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму,
так наче хотiв переконатися, що то справдi вiск, що то не чари, не омана;
тепер Ярослав теж був частково освiтлений, вiн загубив навiть тi рештки
переваг, якi давала йому темрява. Сивоок i Гюргiй, самi лишаючись
невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке
враження справляв на нього восковий храм з його тихим свiтiнням. Як храм
нiби розпростався, виповнював усе свiтляне коло, спихав князя на самий
край, так що виднiвся тепер лиш крає Ярославового одягу та звисла в
нерухомостi рука, облич-ж сховалося зовсiм, храм рiс i рiс, з досконало
виважених вжнiх його громад пiднiмалися високi круглi банi, мовби
посвидженi медовi бортi з прадавнiх пущ, банi поступово вивищуiзiйся до
середини, ступi нчасто, хвилясто сполучалися, щоб поки з-помiж себе баню
найвищу, найближчу до щереба, найголовнiшу, а вже вiд тої банi всi частини
споруди мовчки опадалщзнов ступiнчасто йшли донизу, в неоднаковостi бань
чула прихована гармонiйнiсть, безупиннiсть руху, кам'янистих дявас, церква
мовби плавала помiж землею й небом, внизу вона теж розтiкалася,
розплiскувалася то хвилястим бiгом заокруглень-апсид, то довгою кам'яною
опасанню, що пов'язувала банi в нерозривнiсть, то двома великими баштами,
якi й всiм одбiгали од церкви, тiльки й подаючи їй здалеку тонкi кам'янi
руки-переходи.
Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований
свiй храм бог з високого неба; в безлiчi бань, у їх нагромадженнi, у їх
розспiванiй красi Ярослав упiзнав од голоси дерев'яного храму святої Софiї
в Новгородi; немало довелося бачити йому схожих чимось на цю споруду
дерев'яних поганських святинь у землях Деревлянськiй, Сiверськiй i
Полянськiй, тодi палили всi тi святинi, гадалося, що вже нiколи не
вiдродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушнiсть отой закудланий
у велетенську бороду святий чоловiк у печерцi: не вмирають старi боги,
вiдроджуються в новiй iпостасi, в новiй силi й красi, не лякаються
всевладдя вiзантiйського мистецтва, в силi й нездоланностi духу свого
пiднiмаються над ним - i вiд цього вiдкриття князевi стало страшно, але
водночас i радiсно: вiдчув Ярослав, що аж тепер, може, нарештi зумiє
подолати ерою роздвоєнiсть, яка мучила його стiльки рокiв: народжений пiд
знаком Терезiв вiн намагався урiвноважити нове, чуже з старим, своїм, але
нiчого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з видимою
потребою, вiн був послiдовний у введеннi нової вiри, отриманої вiд князя
Володимира, але в церквах iшли вiдправи й грецькою, i слов'янською мовами,
вiн хотiв вивести Русь на широкi простори свiту, але бачив водночас, що
розгублює багато свого, рiднрго, без чого в свiтi показуватися нема нi
потреби, нi слави. I ось перед ним - церква, храм, собор. Завершення й
поєднання всiх його мрiянь, намагань, сподiвань, розчарувань i вагань. Хай
народиться з протирiч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою
цього каламутного й великого в своєму неспокої часу, коли народ руський
являв свiтовi не лише велич своєї сили, а й велич духу хай тодi кажуть про
князя Ярослава, що хочуть.
Але так тiльки думав князь, а не сказав нiчого, не зворухнувся, так
само загадково тримався на межi свiтла й темряви, нiчого не могли в ньому
запримiтити анi Сивоок, нi Гюргiй, марно ждали вони вiд князя захоплень а
чи осуду. Вiн стояв, дивився, а може, й не дивився на злiплений з воску
храм, рiвного якому ще не бачив нiхто нiколи.
- Хто злiпив? - нарештi порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким
буденним i безбарвним голосом, що Сивооковi не було охоти вiдповiдати i
вiн змовчав.
- Хто? - повторив Ярослав, i тепер у голосi в нього вже пробивався
гнiв.
- Вiн зробив! - вискочив на свiтло Гюргiй.- Нащо питаєш, князю? Вiн це
зробив! Нiхто бiльше не зможе!
Князь вiдступив вiд свiтла i ляснув тричi в долонi. Гюргiй завмер коло
свiчки,здивований i обурений. Що б то мало значити?
Нечутно вiдчинилися дверi, Ситник став на порозi, подав з iємряви свiй
голос:
- Я тут, князю.
- Звели послати тому, в печерцi, дичини з княжого столу i меду в
срiбному посудi, - сказав спокiйно Ярослав, - посилати щодень моїм iменем.
- Ага,так.
- Iди!
Ситник з муркотом зачинив дверi. Примхи княжi незбагненнi. Не спитав
навiть, чи живий ще той дiдуган, у якого вся сила пiшла в бороду.
Але ще бiльше спантеличенi княжими словами були Сивоок i Гюргiй. Не
знали вони нi про якусь печерку, нi про якогось чоловiка, ще менше
в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав i не дбав за те, щоб
його спiврозмовникам стало все ясно. Вiн наблизився до воскового храму,
схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:
- Пояснюй.
Стосувалося це Сивоока, в князевiм голосi було не так велiння, як
припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князевi час вивчити церкву в
усiх її частинах, чи то й взагалi вважав, що будь-якi пояснення тут марнi
й недоречнi.
- Пояснюй, - знову повторив Ярослав.
Тодi не стерпiв Гюргiй. Нарештi в ньому прорвалася його природна
палкiсть i нестримнiсть. Вiн змахнув обурено руками, крутнувся в
свiтляному колi, мало не зачiпаючи князя, гукнув:
- Слухай, князю! Коли ти робиш дiтей? Ти ж так усi ночi пробалакаєш!
Чому такий балакучий!
- Тебе не стану кликати в помiч дiтей робити, - посмiхнувся князь, - а
розмови треба вести, бо не для мене - для держави все робиться, для слави
божої i на вiки вiчнi. Ти покладеш камiнь та й пiдеш собi далi ще десь
класти, а церква стоятиме на цiй землi вiки. I казатимуть про неї всяке,
якщо ми, перш нiж збудувати, не подумаємо як слiд та не скажемо всього, що
треба й можна сказати. Пояснюй.
Скажи йому,вже спокiйнiше попросив Сивоока I Гюргiй, скажи, хай почує.
-Hy, що? - Сивоок теж пiдiйшов до них, тепер усi купчилися в свiтлi, а
храм був помiж ними, проростав крiзь них, мов Дерево остаточностi,
нестримно й тихо струменiв, така таємнича сила була в ньому, що князь не
витримав - перехрестився, тодi Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби
обiймаючи майбутнiй храму всiй його хвилястiй красi, сказав просто:
- Весь храм зокола розписати в нашi барви, щоб став посеред Києва i
посеред цiлої землi писанкою, людською радiстю...
- Не думаймо про камiнь зокола, - урвав його князь.
- А всерединi буде досить простору, щоб вмiстити в храмi цiлий Київ.
Покладемо в головнiй банi мусiї рiзнобарвнi, вже маю перед очима весь
їхнiй блиск i сяйво, знаю, де i як. А далi йустимо по стiнах i склепiннях
фресковий розпис, щоб замiнити дорогi заморськi мармури. Не маємо мармурiв
для здоблення стiн i колон, а везти з-за моря - довго й дорого, тож знов
застосуємо наше прадавнє вмiння i вiзьмемо всю середину в вiзерунки...
- Не думаймо й про внутрiшнiй простiр, - знов нетерпляче перебив князь,
видно караючись якоюсь тривогою чи то ва ганням.
- Тодi про що ж думати! - крикнув Гюрiй.
- Хто збудує такий храм? - спитав Ярослав,
- Я збудую,тихо вiдповiв Сивоок.
- А хто прикрасить?
-_ Теж я.
- Сам? Не може одна людина звершити таке велике дiло.
- Поможуть менi мої товаришi.
- А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?
- Не проти них - тiльки проти Мiщила та проти Агапiта.
- А митрополит? - не вгавав князь. - Що скаже митрополит?
- Те, що князь, - пiдказав Гюргiй. - Хiба князь боїться митрополита?
- Бога боюсь, - зiтхнув Ярослав. - Вчора освятили пiдвалини церкви, а
сьогоднi їх розруйнувати?
- Лишимо так, - засмiявся Гюргiй. - Маленька хитрiсть. Хай собi лежить
той камiнь. Покладем новий. Буде церква з двома пiдвалинами. Як у чоловiка
два iменi: одне для бога, друге - для людей.
- Легкий ти чоловiк, Гюргiю, - знов зiтхнув Ярослав.- А все на свiтi
робиться нелегко, життя складне людське, вимагає думання.
- Ах, гарна буде церква! - поцокав язиком Гюргiй. - Велика й славна, як
нiде!
- Чому мовчиш? - спитав Ярослав Сивоока,
- А що маю казати?
- Хвали свою церкву.
- Нащо її хвалити? Ще ж нема нiчого. Вiск самий. Пiднесеш свiчку -
розтане безслiдно.
- Те, що в людинi, безслiдно не щезає, - зауважив Ярослав.
- Бачив я, що й людей самих з свiту зживають.
- А оте й далi живе, - поглянув йому в очi князь,- знаєш же добре! I
знаєш, як замахнувся оцiєю церквою! Знаєш?
Сивоок мовчав.
- Упертий ти чоловiк, а князi впертих не люблять, князям треба
пiдкорятися, їм подобаються люди, як вiск, не жди вiд мене милостi й
поступок, - з навмисною жорстокiстю мовив Ярослав до Сивоока.- Чи ждав
чогось iншого?
- Вiск тобi й дав. Роби з нього, що хочеш.
- I що можеш! - крикнув Гюрiй.- А сам не вмiєш - попроси нас! Сам
упадеш без пiдпори, довго не вистоїш.
- Ну, гаразд,- втомлено промовив Ярослав,- час менi до молитви, а ви
йдiть.
-Не сказав нам нiчого,- Сивоок раптом скинув з себе нерiшучiсть, в
голосi в нього була несподiвана твердiсть.- Не для тебе робили цю
церкву-для нашої землi. Не хочеш ставити в Києвi - поставимо десь в iншому
мiсцi. А стояти вона мае.
Ярославовi хлюпнуло червонiстю в обличчя. Вiн занiс був руки, щоб
ляснути в долонi, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнiвливо
нiздрi, повiв тiльки перед обличчям в Сивоока й Гюрiя долонею:
- Iдiть. Думатиму.
А Ситниковi, що виник у темних дверях по вiдходi тих двох, сказав:
- Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра пiсля заутренi.
Ситник не йшов, дивився на воскову лiплену церкву.
- А оте, князю? Викинути?
- Дурний ще єси вельми, - спокiйно мовив Ярослав.
- Не подобається менi вельми отой... Михаїл, - пробурмотiв Ситник. -
Пiдозрiлий вiн.
- Що ж то за держава, де талант беруть пiд пiдозру! - гiрко всмiхнувся
князь. - Та не дивуюсь тобi, Ситнику, бо самому собi, видно, не вiриш. Як
би ж повiрив цьому Сивооку?
- Сивооку? - Ситник аж нестямився вiд несподiванки.- Михаїл же вiн?
- I Михаїл, i Сивоок. Головне ж - чоловiк великих здiбностей.
- Ой пiдозрiлий вiн, князю, повiр менi!
- Гаразд, набрид ти з своїми пiдозрами. Вже пiзно, йди!
- Ага, так.
Нiхто ще нiчого не знав, коли князь радився й з Ларивоном, не
догадувалися нi про що й тодi, як запрошено було до князя митрополита
Феопемпта, i той у облаченнi з потрiйної негнучої, шурхливої парчi, з
високим посохом, обкованим важким хрiблом, появився в княжих сiнях в
супроводi свого почту з Десятинної церкви Богородицi. Та ось прийшло вiд
князя новей лiт припинити всi роботи на будовi, i там кiлька днiв нiчого
не дiялося. За той час старий Феопемпт ще побував у княжих осiнях, але
тепер уже князь виставив од себе пресвiтера Ларивона, i було трохи смiшно
спостерiгати, як проти зсохлого на сарану, загубленого в дебелих, прошитих
важким золотом шатах митрополита стає свiтлобородий, мужикуватий руський
священик у пiддирканiй старенькiй рясi, в порудiлих чоботях-витяжках з
грубої шкiри, тiльки й було коштовного на Ларивонi, що дорогоцiнна панагiя
з адамасами й смарагдами, подарована йому князем Ярославом, як сiв той на
київський стiл, перемiгши Святополка. Митрополит наполягав на тому, щоб
продовжувано ставити церкву на освячених пiдвалинах, бо вже усталено було
всiма не тiльки розмiри й вигляд тої церкви, а й затверджено ним, тобто
митрополитом, весь порядок внутрiшнього здоблення, розписано все, i тепер
змiнювати не годиться, божа церква повинна ставитися за одним замахом, без
переробок i без змiн первiсного начерку. Звертався митрополит до князя,
але вiдповiдав йому пресвiтер Ларивон, хоч i стояв нижче за Феопемпта,
пiдлягав йому по чину, однак мав повноваження вiд Ярослава, який не хотiв
розпочинати суперечок з митрополитом, тим самим нiби не наполягаючи на
своєму замiрi будь-що вiдмовитися вiд розпочатих робiт i взятися за
спорудження якогось нового храму, якого ще нiхто й не уявляв собi.
Не мовлено майже жодного власного слова, густо сипалися словеса з
Святого письма, з отцiв церкви, з грецьких книг. Ларивон i митрополит
намагалися пересилити один одного в книжнiй премудростi, починали ще вiд
смертi Адамової, коли вмирав вiн на руках у старої Єви й ангел, посланий
Всевишнiм, поклав йому пiд язик зерно, з якого згодом виросло дерево
хреста. Дерево те росло до часiв царя Соломона. Вiн звелiв його зрубати i
вжити на будову мосту через потiк. Коли ж Великий Константин завоював
Єрусалим, то нiхто не знав, де сховано дерево хреста, знав про це лиш
чоловiк, на ймення Юда, але не видавав таємницi, за що Єлена, мати
Константина Великого, звелiла вкинути його до глибокого безводного
колодязя, i лиш пiсля того знайдено було священне дерево. Через триста лiт
перський цар Хозрой спробував завоювати Єрусалим, але iмператор Iраклiй
розбив поганина i, босий, на чолi процесiї внiс хрест до Єрусалима на
власних плечах. Всi священнi iмператори великих ромеїв ставили храми на
честь бога, а всi, хто приймав вiру Христа, не повиннi вiдступатися вiд
священних ромейських звичаїв.
- Не вiдступаємо й ми вiд хреста i вiд Христа, - казав Ларивон, - але
пам'ятаємо й те, що ромеями взято вiд усiх народiв найцiннiшого в
будiвлях; i камiнь, i колони, i прикраси, i в усiх ромейських церквах живе
не тiльки божа краса, але й людська. Ще стародавнi греки змiряли слiд
чоловiчої стопи й порiвняли з високiстю чоловiка. Ствердивши, що стопа
становить шосту частину високостi тiла, застосували ту саму засаду до
храмової колони, i таким чином колона грецька стала вiддзеркаленням краси
чоловiчого тiла. Наша ж земля споконвiку мала свої будiвлi, вона теж хоче
прислужитися новому боговi своїм власним, багатство зоколишнього убранства
церкви передасть багатство землi нашої, вознесенiсть бань, чисельнiших за
ромейськi, покаже неосяжнiсть Руської держави, яку звуть землею багатьох
городiв повсюдно, кожна земля повинна славити бога своїм голосом, i чим
могутнiший буде той голос, тим бiльша хвала божа.
Митрополит погрожував, що вiдiшле назад до Константинополя всiх
будiвничих з Мiщилом, на що Ларивон вiдмовив йому, що знайдуть вони в
Києвi вмiльцiв, якi зможуть збудувати дiм божий лiпше, нiж будь-хто. Нi до
чого не вели цi довгi розмови, Ларивон твердо стояв на своєму, бо в
захватi був од воскової церкви, показаної йому князем Ярославом. Феопемпт
же, розумiючи, що пресвiтер має княжi повноваження, вдавав, нiби не вiдає
нiчого i нi про що не здогадується, сперечався затято й довго, щоб
виторгувати собi якомога бiльше, в душi вiн змирився з княжою примхою (бо
як iнакше мiг назвати таке дивне рiшення?), але повинен був вiдстояти своє
право покерувати всiма роботами по внутрiшньому здобленню святинi, бо про
те йшлося йому найперше, на тому залежало.
Врештi дiйшли до згоди, що нагляд за будiвництвом вестиме Ларивон, але
з дозволу й повелiнь митрополита, встановивши заздалегiдь весь порядок i
чин розписiв, як то дано в екфрасiсi патрiарха Фотiя при освяченнi церкви
Феотокос Фарос.
А хто стане мовити супроти iменi патрiарха Фотiя? Ще пiвтори сотнi лiт
тому цей константинопольський патрiарх послав на Русь першого єпископа.
Зроблено було це, щоправда, по тому, як руси пiдiйшли до брам
Константинополя i нагнали холодцю i самому патрiарху, який тодi якраз був
у столицi, та й iмператору Михайловi, що перед тим необачно вирушив у
вiйськовий похiд, не подбавши за стольний город. Патрiарх мерщiй покликав
iмператора до Константинополя, безраднi проти вiдчайдушних руських, якi на
легеньких суденцях перескочили через море i ось-ось могли заволодiти
столицею, iмператор i патрiарх ревно молилися в храмi Влахернської божої
матерi, випрошуючи в бога нещастя для забiяцьких русiв, бог їм не помiг -
помогла буря, яка розметала руськi суденця, але патрiарх вiднiс те в
заслугу Христу й заприсягнувся привести в вiру Христову той великий i
загадковий у своїй силi народ, для чого й спорядив за море свого єпископа.
Когось вiн хрестив, той єпископ, але слiду вiд нього не лишилося, бо в
такiй великiй землi важко лишити слiд. Однаково ромеї, коли заходила мова
про Русь, щоразу виставляли iм'я патрiарха Фотiя. Нехай. Ярослав навчився
за цi роки боротьби й терпiнь найголовнiшого для державного мужа вмiння -
ждати. Не метушитися, не ти-цятися наослiп, не наражатися на дрiб'язковi
сутички, не дратувати могутнiх, а самому поволi нарощувати силу й могуття,
бачив-бо, що все це є в його землi, а згодом i ще додасться.
У князя турботи були державнi, в Сивоока - людськi. Зовнi мовби нiчого
й не змiнилося. Мiщило не став противитися волi князя й митрополита, став
слухняним помiчником Сивооковим, iнодi аж надто запопадливим. Перед тим як
закласти новi пiдвалини, Сивоок узявся ще раз перемiряти розташування
церкви, щоб вона стояла в точнiй вiдповiдностi до сторiн свiту.
Використано було грецьке мистецтво мiряти з допомогою тiнi. Напрямок
пiвнiч - пiвдень визначався найкоротшою тiнню, яку сонце кладе опiвднi.
Тепер треба було покласти до тої тiнi про-стоспадлу лiнiю i вона дасть
святу орiєнтацiю: схiд - захiд. Брався для цього дiла шнур з трьома
вузлами, якi розташовано мiж собою на вiддалi, що вимiрюється вiдповiдно
числами 3, 4, i 5 однакових промiжкiв, з шнура творився трикутник так, щоб
одна коротша його сторона була тiнню пiвнiч - пiвдень, тодi друга, коротша
сторона давала напрямок схiд - захiд. Власне, це вже роблено було в час
закладання перших пiдвалин, i Сивоок мiг би виказати цiлковите довiр'я до
Мiщила, про що вiн тому й сказав, але сам Мiщило наполiг, щоб перемiряти
ще раз, вiн був сумирний, тихий осмiх блукав по його устах, i Сивоок,
заслiплений своїм успiхом, не змiг розпiзнати пiд там смiхом загрози.
Та, власне, що мiг заподiяти йому Мiщило?
Гюргiй задумав нечувану витiвку: зняв з себе срiбний чеканений свiй
пояс i ним вимiрював мiсце для закладання нових пiдвалин. Тодi попросив
князя, щоб той звелiв упiймати двох диких тарпанiв, i в недiлю урочисто
виїхали за Київ у поле, Гюргiй зв'язав тарпанiв за шиї своїм поясом i
вiдпустив їх у поле, тарпани з мiсця вдарили чвалом, в несамовитостi
розшарпали пояс, розлетiвся вiн на дрiбнi ланцi, так що й не збереш
нiколи, а з тим поясом пропала навiки й таємниця вимiрiв церкви, вимрiяної
Сивооком.
Сподобалося те всiм, хвалив Гюргiя за витiвку князь, а Мiщило
пiдказував Ярославовi, що таке вигадати мiг хiба що сам Сивоок, i знов
дивився з загадковим посмiхом на свого суперника, та Сивоок не надавав
значення нi словам, нi посмiху Мiщиловим, бо й що вiн йому!
Мав ворога набагато страшнiшого й могутнiшого, викликав його до дiї
сам, мiг би пробути в Києвi хоч десяток лiт i не спiзнатися з нiчним
боярином Ярославовим Ситником, але пiсля тої ночi, коли ходили на
вiдвiдини до князя з Гюргiєм i коли Ситник почув од князя iм'я "Сивоок",
випадково зронене iм'я, що нагадало колишньому медовару незагоєну образу
вiд шмаркача, боярин став приходити на будову, стояв десь непомiтно з
двома-трьома своїми людьми, стежив за Сивооком, намагався розпiзнати в
цьому величезному русявому велетнi риси того маленького хлопчика,
забраного колись ним вiд покiйного Родима. Багато лiт минуло, i важко було
сказати напевне, що це той самий чоловiк. Але й вiдступатися Ситник не
звик. Знав добре: що моє - вiддай! Застосував свiй спосiб - випитування.
Хто, що i як - цей Сивоок? Так набрiв на Мiщила, i так з'єдналися вони в
своїй ненавистi до Сивоока.
Був би той собi й далi непомiтним антропосом, не вирiзнявся б з-помiж
ромейських майстрiв, не пхався б з своїми вигадками, - нiкому б до нього
не було дiла. Легко було тому, хто, володiючи сильно рукою й смiливим
духом, звиває своє орлине гнiздо на неприступнiй скелi, дозволяючи
покiрливим будувати коло пiднiжжя свої хижi. Без спротиву йдуть у битву
воїни за своїм воєводою, бо вiн наражається на смерть першим i накликає на
себе найбiльше ворогiв. Охоче поступаються правом на муки, може, тому так
багато завжди великомученикiв i так щедро видiляють для них мiсце в
iсторiї.-Але людина талановита нагадує квiтку, яка пiднiмається найвище,
її хочуть зiрвати першою. А що ж iншi квiтки? А тi повняться заздрощiв, їм
досить краси власної, iншої вони визнавати не хочуть. Будь-хто з
антропосiв який задумає пiднятися над своїм середовищем, має бути готовий
до вiдчуження, до самотностi. Все його подальше життя - то долання
самотностi. Вiн пробивається назад до свого середовища, до свого
товариства, до тих, з-помiж яких височiв, пробивається тяжко, безнадiйно,
несучи свою працю, мов вiдступне, мов викуп, мов покуту за свою перевагу,
за свою талановитiсть. Часто так i лишається самотнiм. Його витвiр постає
мiж ним i тими, серед яких починав колись. Це мур, крiзь який не
проб'єшся. Апостолiв завжди визнавали, тiльки вбивши їх. Якби замiр
ставити церкву не схожу на ро-мейськi належав не одному Сивооку, а всiм,
був замiром спiльним, тодi не виникло б нiяких ускладнень. Якби на мiсце
Мiщила дозволено було вибирати когось iншого, то вибiр упав би на того,
хто найменше зачiпає самолюбство, хто нiчим не вирiзняється, хто не пробує
перевершити своїх попередникiв, а мрiє бодай дорiвнятися їм, стосуючи тi
самi засоби. Сивоок не був таким. Вискочив над усiма з допомогою сили
сторонньої, незбагненної, цим мiг тiльки роздратувати всiх, з ким ще вчора
був однаково непомiтний.
А вiн не зауважував цього, вiн був з тими, хто копав землю, тягав
камiнь, носив заправу, вiн був з майстрами каменю, плiнфу, дерева, залiза,
олова, вiн сам їздив у пущi до дубогризiв i процюпiв вибирати достатньо
великi дуби для брусiв на скренi; працювали на будовi од сонця до сонця,
не роблено перерви на свята, нi в недiлю, церква мала бути поставлена в
коротки часi, бо ж i храм Соломонiв будувався сiм лiт, i свята Coôiя
в Константинополi - п'ять лiт, i Десятинна церква Богородицi в Києвi - теж
не довше. Князевi лишилося тепер одне: ждати завершення будова, i вiн
водив iноземних гостей, погладжував бороду, скромно молвив: "Тут покладу
камiнь бiлий рiзьблений, а тут - овруцький шифер бузковий i червоний".
А таки якби не вiн, то й не було б нiчого. Важить не те, хто будував,
хто вистраждав цiлим життям своїм у великiй творчiй й, напрузi цю споруду,
важить не талант i не труд, а тiльки те, хто стояв над цим, пiд чиєю рукою
все звершилося. Але не повсюди дiставала княжа рука. За свою обдарованi
нiсть Сивоок мав платити сам, без нiчиєї пом'очi.
Спершу вiн нiчого не помiчав. Поглинутий щоденними клопотами, перебував
у такому збудженнi, що не мiг нi їсти як слiд, нi спати, денна втома не
брала його, схожий був на гiнця, що несе важливу вiсть про звитягу своїх
вiйськ, квапиться, бiжить без перепочинку вдень i вночi через гори й через
рiки, бiжить з останнiх сил, не може зупинитися. Люду на будовi було
стiльки, що не могли пiдступитися до стiн церкви, вирушали до Києва в
пошуках хлiба й волi тисячi, приходили на будiвництво не тiльки з примусу,
а й з бажання, не з побожностi, а в сподiваннi заробiткiв. В самому Києвi
i по той бiк валiв цiлi ночi свiтилися тепер корчемницi, де пропивано
деннi заробки, отi нужденнi ногати, виплачуванi землекопам i носiям каменю
та плiнфiв; збиралися там люди веселi й зрозпаченi, заливано медом i пивом
успiхи й невдачi, за одним столом сiдали робiтники найнижчi i наглядачi,
муляри й майстри своєї справи; Сивоок теж iшов туди, не спав ночей, до
своєї хижi навiдувався лиш удосвiта; Iсса мовчки дивилася на нього, в її
великих очах був докiр i невигубний ляк, але вона мовчала, їй завжди було
холодно в цiй дивнiй, незвичнiй землi, навiть у лiтню спеку вона куталася
в хутряне корзно; Сивоок щось їй говорив, приносив їй ласi шматки з своїх
походеньок, розповiдав, наскiльки просунулася церква, був п'яний не так од
випитого, як од своєї нетерплячої радостi, викликаної будiвництвом. Майже
те саме було на островi, коли вiн керував спорудженням монастиря, але там
усе здавалося меншим, незвичним, там Iсса мала своє море, перед яким
забувалося все на свiтi; Сивоок теж не губився на островi так, як у цьому
великому городi, не зникав i не вiддалявся од Iсси, а тут вiн мовби
поглинався тiєю невiдомою справою, даленiв, малiв невпинно, i коли
добрiдав до хижi, то не вiн мав утiшати Iссу, а їй самiй ставало його
жалко, вона мовчки гладила йому голову, i тiльки вiд тих дотикiв находили
на Сивоока короткi хвилi прозрiння, вiн вiдбiгав подумки од свого
непосильного для одного чоловiка дiла, лякався огрому звершуваного,
вiрнiше ж - задуманого, i плакав пiд тою ласкавою, тихою рукою, пiд
поглядом величезних злякано-скорботних очей I сси.
А довкола щiльнiше й щiльнiше облягала Сивоока ворожiсть. Не виступала
вiдверто, рядилася в шати доброзичливостi, Мiщило став незамiнимим
помiчником i найпершим другом так, що поволi вiдсував од Сивоока навiть
Гюргiя. Не знав Сивоок, що надмiрнiсть у дружбi виказують, як правило,
тодi, коли хочуть зрадити свого друга.
Ситник стояв осторонь, вiн не хотiв зчiпатися з княжим будiвничим, хоч
i вельми кортiло йому, щось пiдказувало бояриновi, що цей здоровенний,
загадковий у своїх здiбностях i в своєму побутi чоловiк - його колишнiй
раб, а поступатися своїм Ситник не звик i не вмiв, однак за Сивооком стояв
князь, а це був єдиний чоловiк, якого колишнiй медовар боявся.
Сивоок теж вiдчував, що Ситник обкидає його перевiсищами, йому теж
iнодi хотiлося знайти боярина й поговорити з ним око в око, переконатися,
що це насправдi той самий медовар з далекого дитинства, але не мав на це
часу, найбiльше ж боявся, що повернуться до нього всi спогади, стане перед
очi маленька Величка, для якої добував з такими труднощами синю квiтку в
пущi. А де тепер Величка, де синi квiтки? Нема нiчого, все зiнакшене, а
про давнє страшно й подумати.
Несподiвано в спiлку двох Сивоокових ворогiв устряв третiй, зовсiм
стороннiй, здавалося б, не здатний на лихе, окрiм ляпання язиком. Але, як
то мовиться, стрiлою попадаєш в одного, а язиком - у тисячу. Часто мова
буває страшнiшою за найгострiшу зброю.
Тим третiм був Бурмака, княжий блазень i глумотворець. Не мiг змиритися
з тим, що вiдсувається вiн далi й далi вiд князя, з особи щонайближчої
стає чимось мовби зайвим, небажаним. Шукав причин забуття княжого, неласки
- i знайти не мiг. Також не мiг дотямкувати своїм куцим розумом, що такi,
як вiн, погрiбнi не завжди, що вони мають свiй час, як той чи iнший овоч
на споживу. В часи жорстокi, при владi твердiй зникає мудрiсть,
переводяться науки, художества, лишаються тiльки дурнi. Вони завжди
плодяться там, де пригнiчується воля. Для свободи ж дурнi не потрiбнi. Але
Бурмака розмiрковував простiше: раз його вiдсунуто вiд князя, слiд шукати,
хто ж посiв його мiсце, хто став наближеним. А хто? Ясно ж: Сивоок з його
церквою!
Бурмака теж приходив на будову, нахабно лiз повсюди, чiплявся до
Сивоока з безглуздими загадками: "А що кругле, а посерединi стовп?" Сам же
й розгадував: "Калюжа! Гс-ге-ге!"
Згодом, додивившись, а чи за намовою Мiщила, став їздити иа вiслюку i
коло самої церкви, i в глинищах, де випалювали плiнфи, i на пристанi,
звiдки воловоди тягли з лодей камiнь, i серед торжищ, i скрiзь галасував
про Сивоока:
- Подивiться-но, нiчого чоловiк не робить, а прибуток має! I не князь,
i не боярин, i не купець, i на дудi не грець, а добра призбирує! Всяка
птиця своїм носом сита. А що ж бо то за нiс?
Сивоок четвертину своєї платнi жертвував на будiвлю,- не помогло, не
заткнув пельки Бурмацi. Багато хто став лихим оком споглядати на головного
будiвничого. Бо не могли збагнути, як то справдi може таке дiятися, щоб
один копав землю i вергав камiнь i мав три ногати за день, а другий
одержував би всотеро бiльше лиш за те, що носить голову на в'язах? Хiба
голови не однаковi? Може, всерединi й розрiзняються вони мiж собою, але
хто ж то може зазирнути в ту середину?
До князя те не доходило. Ще не мав Ярослав таких мирних i спокiйних
рокiв князювання, к оцi зв'язанi з початком спорудження великого Києва,
вважав те добрим знаменням, часто згадувалася йому нiч, коли двоє принесли
в притемнену горницю вилiплену з сяйливого воску церкву, тодi кидав усi
свої державнi справи, велiв Ситниковi знайти Сивоока i Гюргiя, заповiдав з
ними трапезу на княжiм дворi, а iнодi й сам iшов до них i засiдали
де-небудь у корчемницi, князь був без охорони, без прислуги, сидiв простим
чоловiком серед будiвничих i художникiв, пив з ними, їв, похвалявся так
само, як i вони, почувався зовсiм молодим, пiднесеним, то були неповторнi
ночi.
В одну з таких ночей Ситник, неспроможний вiдплатити Си-вооковi,
знайшов усе ж таки спосiб виказати свою злiсть. Спершу послав Мiщиловi два
бочонки меду, сказавши Бурмацi, щоб той влаштував там добрячу учту, для
якої вiн, Ситник, обiцяє вельми небуденну розвагу. А потiм пiзньою нiччю
послав свої;! людей до Сивоокової хижi, тi витягли звiдти силою Iссу,
сповиту в корзна, принесли її до корчемницi, де шпетив на всю губу
Бурмака, витрусили з хутер, i вона стала перед подурiлими вiд пиття
чоловiками майже гола, перестрашена, беззахисна в своїй наготi душевнiй i
тiлеснiй.
- Поговори з нею! - гукнув до Бурмаки Мiщило.- Вона вмiє по-нашому!
Така балакуча!
- Ану ж скажи! - пiдскочив до Iсси Бурмака й смикнув її за руку. Iсса
дивилася на нього своїми великими очима й мовчала.
- Га-гав! - застрибав навколо неї Бурмака. - Чого ж мовчиш? Сивоок!
Iсса затулилася руками. Вона здiйняла руки, мовби молила. ся чи то за
себе, чи за Сивоока, якого не бачила тут i не знала, що з ним, а може,
молилася й за цих негiдних людей - хто ж то вiдає?
- Скажи: Сивоок! - гукнув Мiщило.
- Вода, - прошепотiла Iсса.
- Тих-хо! - ревнув Бурмак.- Воно щось жебонить.
- Вода, - так само тихо повторила Iсса.
- Га-га-га! - заiржав Бурмака.Вiдгадай загадку. А то довге та
закаблучене, як собачий хвiст?
- Жито, - думаючи про своє, сказала Iсса.
- Ге-ге-re! - реготав Бурмака. - Оце дiвка! Ой умру!
Тепер смiялися всi. Дивилися на розгублену, нещасну, тоненьку великооку
дiвчину, вже не чули, що вона мовить, попустили вiжки своїй п'янiй
нестримностi, смiялися, хихотiли, реготали, розмазували по мордах слину й
сльози, роздирали роти вiд вуха до вуха, реготали на все горло, до
розпуки, до слiз, до шалу, заливалися, качалися, рвали боки, душилися.
- Ой лопну!
- Здохну!
- Перервуся!
Чортом з пекла вигецував довкола Iсси Бурмака, бризкав слиною,
плкпзався, iржав по-жереб'ячому, а Мiщило крiзь схлипування вiд смiху
ревiв з-за столу.
- Спитай ще!
- Хай скаже! - розтелесовано верещали пияки.
- Про воду!
- Про жито!
- Ха-ха-ха!
- Го-го-го!
I те нещасне, затуркане, знетямлене створiння здобулося врештi на
вiдчайдушнiсть, з коротким болiсним зойком-стогоном Iсса вiдштовхнула
розрепетованого блазня, в один пострпб дiсталася до дверей i мовчки
побiгла по темнiй вузькiй вуличцi, розлякуючи нiчних сторожiв з
дерев'яними калаталами i випадкових перехожих. I хоч здавалося, що бiжить
наослiп, не розбираючи шляху, все ж Iсса якось мовби пiвсвiдомо прямувала
до того мiсця на городському валу, звiдки любила дивитися на вiльнi
зливиська днiпровських i деснянських вод, i чи то хто постерiг її вже на
валу, чи здогадався хто про її страшний намiр, чи знайшлася з-помiж
Мiщилових прихвоснiв ще не цiлком затемнена душа, чи вуличний сторож то
був, чи просто якийсь випадковий чоловiк, але появився невiдомий там, де
князь Ярослав учтував з Сивооком, Гюргiєм i їхнiм товариством, i гукнув до
Сивоока:
- Гей, там твоя агарянка збiгла!
Сивоок, не розпитуючи далi, метнувся до дверей, а за ним, перепросивши
князя за таку не зовсiм гречну перерву в учтi, кинувся Гюргiй, якому
вчулося щось аж надто тривожне й лихе не так у тому покликовi, як у
несамовитому вистрибовi Сивооковiм з-за столу.
I як птахам у їхнiх одвiчних мандрах у теплi краї й назад щоразу сама
собою вiдкривається потрiбна дорога, так i людинi, мабуть, не знати, як i
звiдки стає вiдомим шлях до найтяжної її втрати, назначується
непостережно, Сивоок побiг тими самими вулицями, що ними за мить перед тим
пролетiла Iсса, вiн доскочив до валу й видобувся нагору в один мах, вiн
рвонувся до самого краю, до чорної нiчної прiрви, в якiй десь
глн-боко-глибоко шумiли дерева i йшов болiсний згук, так нiби впало,
провалилося туди все живуще на свiтi.
Гюргiй набiг саме вчасно, щоб устигнути вхопити Сивоока, який би так i
шелеснув у чорнi пошуми завалля, вiн мiцно вхопив товариша, смикнув до
себе, вiдтяг од прiрви, мовчки попхав ще далi вiд небезпечного мiсця, а
Сивоок так само в мовчазнiй затятостi вирвався i знов був стрибнув туди,
до прiрви, але тут Гюргiй нарештi збагнув усю небезпеку того, що може
вiдбутися, й устиг крикнути:
- Стрибай, дурило! Я - за тобою!
Тiльки це зупинило Сивоока. Свiт був не тiльки там, унизу, - вiн
лишався ще й тут, за спиною, треба було тiльки обернутися до нього, i
Сивоок обернувся до Гюргiя, похнюплено, безсило став, спитав понуро:
- За що вони її так?
Гюргiй мовчки обiйняв Сивоока за плечi, повiв його з валу вниз,
обережно пройшов з ним через торговище, поминув темнi двори боярськi й
купецькi, вийшли на поле, де серед камiння, дерева, плiнфiв, серед
розритої землi, серед будiвельного мотлоху, серед возiв, пiд якими спали
люди, серед пирхання коней i зiтхання волiв, якi жували в пiтьмi свою
жуйку, здiймалися до київського неба ще не довершенi стiни химерної,
дивної споруди.
- Бачиш? - гаряче прошепотiв Гюргiй.
Сивоок мовчав.
- Вони такого не можуть! - палко мовив Гюргiй.- Нiхто не може. Тiльки
ти! А вони, як голоднi шакали, рвуть у тебе, що можуть!
Сивоок стояв наче скам'янiлий.
- Прокляття, прокляття їм усiм нездарним, заздрiсним, нiкчемним! -
вигукнув Гюргiй, i голос його вiдбився вiд стiн i загримiв над усiма
будiвельними стiйбищами, луна перекидала грiзне слово з долонi на долоню,
смакувала ним: - Прокляття... кляття... яття... яття!
- Да розверзнуться небеса й поразять їх громами й блискавицями! -
шаленiв Гюргiй, сподiваючись вирвати свого товари' ша з тяжкого
зацiпенiння обвалами слiв, що кидав їх на причаєних десь злочинцiв.- Хай
прокляне їх всяк входящий i виходящий! Хай буде проклятий харч їхнiй, i
все добро їхнє, I пси, якi їх охороняють, i пiвнi, що спiвають для них!
Хай буде проклят їхнiй рiд до останнього колiна, хай не поможе їм молитва,
хай не зiйде на них благословення! Хай буде прокляте мiсце, де вони тепер,
i всяке, куди перейдуть або переїдуть! Хай переслiдують їх прокляття вдень
i вночi, повсякчасно, нинi й прiсно, їдять вони чи перетравлюють їжу,
бадьоряться чи сплять, стоять чи сидять, говорять чи мовчать! Прокляття
їхнiй плотi вiд тiм'я до нiгтiв на ногах, хай поглухнуть, i послiпнуть, i
стануть без'язикими вони всi, прокляття їм однинi й вовiк-вiкiв до другого
пришестя, їм, трнжди нiкчемним, мерзким i гидким! Амiнь!
Сивоок не змiнив своєї постави. Якби ж то можна благословенням або
прокляттям повернути чиєсь втрачене життя! Але не поможе, нiчого не
поможе. Та Гюргiй, одвiвши трохи душу в словах, теж розумiв, що товаришевi
його не полегшало аж нiскiльки, але не такий чоловiк був iверiєць, щоб
складати без-радно руки, вiн знов пiдскочив до Сивоока, обгорнув його
мiцно за плечi рукою, зрушив з мiсця, повiв уперед, до самих стiн
будованої церкви, знайшов там у темрявi сходини, по яких можна було
забратися вгору, на самий верх хвилястих апсид, попровадив туди
збайдужiлого й змертвiлого, здавалося, навiки Сивоока, i, коли стали на
широкiй стiнi посеред духмяностi лiтньої ночi, коли вдарив їм у розпашiлi
обличчя свiжий вiтер з-над Днiпра i з позакиївських борiв i пущ, Гюргiй
рвонув з-за пояса невеличкий бурдючок, у якому, за звичаєм своєї землi,
завжди носив вино, приклав трубку Сивооковi до уст, крикнув:
- Пий! Тiльки жалюгiднi душi можуть думати, що спинять тебе, Сивоок!
Пий, щоб ти став понад усiма, щоб потопив нездар!
Сивоок через силу ворухнув язиком, зробив ковток, вино було запахуще й
палюче, прокотилося по його нутрощах, мов клубок веселого вогню, тiло його
стрепенулося, поволi повертаючись до життя, свiдомiсть ще була потьмарена,
але вже пробивалася до неї напiвдумка про те, що велика справа, яку вiн
затiяв, перевершує все: i бiль, i горе, i нещастя.
- Пий! - кричав Гюргiй.- Пий, i хай з тобою буде сила наших
предкiв-твоїх i моїх! Хай буде вогонь i пристрасть!
Вино з бурдюка мало в собi полинну гiркiсть степу й пронизливу
прозорiсть гiр, дзвенiння сонця озивалось в ньому й лилося просто в кров
чоловiковi, Сивоок потягнув ще доброго ковтка, обiперся плечем об Гюргiя,
мiцнiше утвердився на стiнi.
- Брате, - сказав до Гюргiя i повторив: - Брате! Той обiйняв Сивоока,
тернувся об його бороду своєю iверiйською борiдкою.
- Дорогий, - промовив розчулено, - все ж таки життя - це найбiльша
розкiш! Пий!
Так, - думалося Сивооковi, - життя прекрасне. Треба це розумiти навiть
тодi, коли здається, що все втратив.
1966 РIК
ВАКАЦIЇ. ЗАХIДНА НIМЕЧИНА
Вибрали ми свiдкiв i добре вибрали, до лиха!
П. Пiкассо
До Мадбурга вони не поїхали. Зате мали вiд Вассеркампфа ще одну
iсторiйку. Цього разу - про лебедiв. Дiялося те на одному з островiв
Пiвнiчного моря. Там, у прибережнiй смузi, безлiч островiв бiльших i
менших, в давнину населенi вони були фрiзами, людьми стихiї, суворими
рибалками й море-ходами, якi мали душi вразливi на красу природи i її
чуда. Тепер там поселяється багато з тих, хто прагне душевного спокою, хто
волiє змiняти нiкчемну метушняву свiту на тихi роздуми, на самотню бесiду
з природою i вищими силами. Може, живе на тих островах особливий "дух
мiсця", полишений ще стародавнiми фрiзами, i той дух успадковується новими
мешканцями, i вони, як нiколи до того в своєму життi, притуляються серцем
до живого буття в його первiсних проявах. Такий вступ до цiєї iсторiї.
- Ну, ось. На такому невеличкому острiвцевi, в ще меншому селищi
сховалося вiд тривог свiту подружжя лiтнiх людей. їх можна б назвати
емеритами, тобто людьми на пенсiї, а можна й - егемiтами, тобто
ченцями-самiтниками. Гра слiв, а суть не змiнюється. Будемо вiдвертими:
чоловiк був ветеран вiйни. Втратив на фронтi руку. Не пiд Москвою й не пiд
Сталiнградом, хай вас це не бентежить, чоловiк взагалi на Схiдному фронтi
не був, бо його поранено ще в сороковому роцi пiд Дюнкерком. Уявiть собi:
там були пораненi також i серед нiмцiв, навiть убитi були також, але не
про це мова.
Отож заслужений ветеран, маючи невеличку пенсiю вiд федерального уряду
i вiдповiдно заощадивши, як це вмiє робити кожен порядний нiмець,
спромiгся купити собi на маленькому островi маленький домочок i замешкав
там з дружиною. Двоє лiтнiх людей, зв'язаних зi свiтом тiльки, так би
мовити, загальною екзистенцiєю та ще поштовим вiдомством, яке щомiсяця
надсилало їм невеличку грошову суму.
Маючи безлiч вiльного часу, подружжя вирiшило вивчити острiв, для чого
ними розроблено було вiдповiднi маршрути для мандрiвок, i отак вони й
перемiрювали острiвець власними ногами. Коли ми кажемо "малий острiв", то
висловлюємося суто географiчно. Бо малий вiн вважався порiвняно до
материкiв, до островiв великих, до архiпелагiв, малим видавався для
швидкохiдних лайнерiв, якi пропливали повз нього на Берген, Лондон чи
Антверпен: зовсiм як макове зернятко був такий острiв для реактивних
лiтакiв, бо при надзвуковiй швидкостi такий клапоть землi просто не
попадає в поле зору, на нього вiдводиться навiть не секунда в часовому
обрахунку, а тiльки доля секунди, час занадто малий, щоб людське око
встигло вiднотувати все довкола з вичерпною повнотою. Але для двох лiтнiх
людей, якi живуть на такому окрайцевi землi, для людей, що не мають нi
автомобiля, нi мотоцикла, а велосипед мають лиш один на двох, отож коли
хочуть вирушити в майдри вдвох, то можуть це зробити лише пiшки,- для
таких Двох людей поняття "малий острiв" набуває значення трохи iнакшого,
анiж для тих, хто живе на материку серед неосяжних просторiв. Для цих двох
людей маленький острiв був по-своєму землею великою, майже неосяжною, вiн
приховував безлiч таємниць, на ньому знаходили вони новi й новi потаємнi
куточки: озерця, згiрки, бугри, дерева, квiтки, струмки, несподiванi злами
берега, об якi з особливим шумом розбиваються морськi хвилi. Якщо
подумати, то в найобмеженiшому просторi при вiдповiдному настрої й бажаннi
людина завжди може знайти безлiч несподiваних вiдкриттiв, завдяки чому той
простiр набуде для неї якостей безмежностi.
З-помiж вiдкриттiв, зроблених подружжям на острiвцi, було невеличке
озеро, неглибоке, тихе, i нiчого в тому озерi й не було б цiкавого; якби
не застали нашi мандрiвники одного разу там двох бiлих лебедiв. Була вже
осiнь - час, коли птахи з цих суворих пiвнiчних країв перелiтають на
пiвдень у пошуках тепла й харчу, давно вже мали б, здається, податися в
вирiй .i лебедi, але щось їх затримало тут; може, вподобали вони той
острiв так само, як цi двоє осамотнених людей, може, й у лебединих душах
народився сентимент до забутого всiма шматка землi посеред сiрих холодних
хвиль Нiмецького моря, - хоч як там було, а мiж птахами й людьми щось
виникло спiльне, якась мовби iскра приязнi поєднала їх умить, жiнка
вiдразу вирiшила, що птахи голоднi, що їх треба нагодувати, вона
розкришила свої бутерброди, кинула крихти в воду, однак лебедi не хотiли
вiрити людям, вони вiдпливали подалi вiд берега, сторожко видовжували шиї,
готовi були щомитi розпростати крила й знятися в лiт. Так i пiшли того дня
люди додому, не досягнувши з лебедями порозумiння. Та коли з'явилися коло
озера на ранок, лебедi, виявилося, не полетiли, вони нiби ждали людей,
щоправда, трималися подалi вiд берега й цього разу, але вже не так
сторожко позирали на своїх учорашнiх знайомих i навiть виявили намiр взяти
пропонований харч, щоправда, обмежилися тiльки намiром.
Найдивнiше, однак, було попереду! Лебедi лишалися на озерi й далi. Вони
не летiли на пiвдень, пропущено вже, здається, було всi строки, наставали
холоди, снувалися густi холоднi тумани над островом i морем, почалися
шторми, а лебедi плавали собi по озеру, трохи смiливiше пiдпливали до
людей, почали вже приймати вiд них їжу, зароджувалася дружба мiж людьми й
птахами.
За зиму дружба стала справжньою, тепер життя для емери-тiв набуло
значимостi, воно виповнилося турботами, з материка виписано було всi
можливi книги про лебедiв, жiнка й чоловiк готували для птахiв харч так
само, як батьки готують їжу для дiтей; лебедi належно цiнували людську
турботливiсть, вони стали майже ручними, за зиму вони погладшали, наросло
на них нове пiр'я, вони помiтно погарнiшали, стали такими прекрасно
величними, що навряд чи й могли б стати пiсля довгих перельотiв на пiвдень
та знов назад у краї лiтнiх гнiздувань.
На лiто лебедi теж не покинули озерця, навпаки, вони принадили до себе
ще одну пару, а пiд осiнь на озерi вже зiбралося кiлька лебединих пар, i
для подружжя настала зима вже й геть клопiтлива. Харч лебедям довелося
возити велосипедом, чiпляючи до нього спецiального вiзка, кожному лебедю
давано кличку, чоловiк i жiнка розмовляли з птахами, i тi їх слухали,
грацiозно вихиляючи шиї, на весну частина лебедiв подалася десь на iншi
острови й озера, однак восени їх ще побiльшало на озерi, здавалося, що
лебедi з цiлого моря мають намiр поселитися на зиму тут, щоб не летiти
свiт за очi, їм подобалося тут, було ситнiше й лiпше, анiж у далеких краях
вiковiчних мандрiв; чоловiк i жiнка тепер не мали нi спочинку, нi бодай
хвилинки вiльного часу, вдень i вночi вони працювали на своїх лебедiв,
вони вiддавали птахам усе, що могли й що мали, але настав такий день, коли
люди раптом змушенi були визнати перед самими собою, що вже нiчого не
мають, що вiддали птахам усе, витратили всi заощадження, продали все, що
могли продати, взяли кредит наперед пiд свою пенсiю, але однаково не
вистачило й того кредиту, в майбутньому тепер людей не ждало нiчого, окрiм
голоду й безнадiї; але вони за себе не лякалися - їм страшно було
подумати, що станеться з птахами, якi довiрилися людям, а тепер повиннi
будуть тяжко поплатитися за своє довiр'я.
Тодi чоловiк згадав, що десь на материку в нього повинно бути кiлька
камрадiв з часiв вiйни, старих, добрих солдатiв з чутливими душами, вiн
написав їм; не всi одержали тi листи, бо вже декого не було й на свiтi,
але хтось там переправив того листа до якоїсь газети, на острiв прискочив
репортер, газета миттю пiдняла кампанiю, за тиждень було створено
добровiльне товариство на захист пiвнiчноморських лебедiв, посипалися
пожертви на утримання птахiв, найбiднiшi посилали кiлька своїх марок чи
пфенiгiв. Бо лебедi не повиннi втрачати вiру в людей, i то - добру вiру!
Ось така iсторiя.
- Ну, гаразд, - сказав Борис Отава, - але гер Вассеркампф, здається,
обiцяв нам, що ще сьогоднi ми поїдемо до Марбурга?
- Ви нам обiцяли, - нагадав з свого боку й третiй секретар посольства.
- Панове, не хвилюйтеся, все буде, сподiваюся, гаразд, хоча, не стану
приховувати, виникають деякi комплiкацiї, але це вже стосується роботи
нашого управлiння, тому, гадаю, лiпше завчасу вас не турбувати - нетва?
- Приємно довiдуватися про людей, що стають на захист птахiв,- Борис
щосили намагався погамувати iронiю,- але хотiлося б сподiватися, що з не
меншим спiвчуттям поставляться вашi спiввiтчизники до тих, хто стає на
захист iсторiї? Тому наа трохи дивує ваша нерiшучiсть, гер Вассеркампф.
Адже все так просто. Дуже важливий стародавнiй документ, який належить
нашому народовi, пiд час вiйни злочинницьки був вивезений з Києва i зараз
перебуває в Марбурзi.
- Це ще не доведено,- швидко докинув Вассеркампф^
- У всякому випадку, в Марбурзi е чоловiк, який знає, де ї в чиїх руках
'гой документ, чоловiк, який, очевидно, багато в чому завинив перед моїм
народом, перед моїм мiстом, перед... Я не буду продовжувати, бо ще не маю
доказiв щодо Оссендорфера i про старовинний пергамен з часiв Київської
Русi, змiст якого професоровi Оссендорферу вiдомий, вiдомо й вам про це,
ви маєте науковий журнал з публiкацiєю професора Оссендор-фера, маєте нашi
пiдтвердження про те, що пергамен до вiйни зберiгався в Київському
iнститутi.
- До речi, майпе герен, в Марбурзi вчився свого часу ваш великий поет
Пастернак, - посмiхнувся Вассеркампф.
- А ще давнiше - Лютер, а також Ломоносов I брати Грiмм,- так само
значимо всмiхнувся й Борис,- а зараз там нас чекає таємниця київського
пергамену, який протривав, по-при всi свiтовi подiї, дев'ятсот двадцять
дев'ять рокiв, а от тепер не може бути повернений до рук справжнiх
господарiв тiль' ки через...
- Перепрошую, - швидко мовив Вассеркампф, - але я нагадаю вам, майне
герен, що iснував пергамен ще давнiший, i там теж iшлося про Київську
Русь, про самий Київ, про ваших князiв.
Вассеркампф вхопив з столу завчасно приготовану картку паперу, став
швидко читати, по спромозi намагаючись надати голосовi урочистої
риторичностi: "Тим часом Ярослав зайняв силою один город, що належав його
братовi, й упровадив усiх мешканцiв. Зате надзвичайно могутнє мiсто Київ з
намови Болеслава стало жертвою впертих атак з боку печенiгiв i великi
понесло втрати внаслiдок великих пожеж, його мешканцi боронилися, однак
небавом вiдчинили брами перед нездоланними чужинцями. Покинутий своїм
влад-цею, який утiк, Київ прийняв у день 14 серпня Болеслава, а також
вигнаного давно тому князя Святополка, який заволодiй усiм тим краєм,
використовуючи страх перед нашими. Коли вступали до мiста, тамтешнiй
архiєпископ повiтав їх урочисто релiквiями святих, а також iншими
рiзноманiтними коштовностями з храму святої Софiї, який згорiв торiк
унаслiдок нещасного випадку. Були тут присутнi: мачуха згадуваного князя,
його жона, а також дев'ять його сестер, одну з яких, вiддавна вибрану для
себе, той старий розпусник Болеслав упровадип безсоромно, забуваючи про
свою шлюбну дружину. Водночас офiровано йому незлiченну кiлькiсть грошей,
з яких велику частину роздiлив помiж своїх спiльникiв i улюбленцiв, певну
частину вiдiслав до вiтчизни. Помiж пiдкрiплень, якi були в згадуваного
князя, налiчувалося вiд нас триста, вiд венгрiв п'ятсот, вiд печенiгiв,
врештi, тисяча людей. Всiх тих людей одiслав тамтешнiй владця додому, коли
змiг ствердити з радiстю, як мешканцi краю горнуться до нього i свою
вiрнiсть йому виявляють. В тiм великiм мiстi, яке є столицею тої держави,
налiчується понад чотириста церков i вiсiм ринкiв, кiлькiсть же мешканцiв
не надається до лiку.
Нехай бог всемогутнiй буде посередником у всiх справах i вкаже ласкаво,
що йому до вподоби, а нам користь принести може".
- Ви впiзнаєте, професоре, цей текст - нетва? Це картка Thietmari
Merseburgensis Episcop Chronicon - з хронiки Тiтмара Мерзебурзького,
нiмецького єпископа, який у тисяча вiсiмнадцятому роцi був у вашому Києвi
разом з польським князем Болеславом - нетва? Ви не назвете його
завойовником - нетва?
-Нi, ми називаємо Тiтмара очевидцем, - сказав спокiйно Борис,- один з
найдавнiших очевидцiв, який лишив нам опис Києва без пiзнiших виправлень,
дописувань i вигадок, як то, на жаль, спостерiгається в лiтописах i в
iсторичних творах.
- Прекрасно! - вигукнув, схоплюючись з стiльця Вассеркампф.- Ви не
заперечуєте цiнностi й важливостi роботи Мерзебурзького єпископа Тiтмараї
Ця книга перетривала дев'ятсот тридцять сiм рокiв. Сто дев'яносто двi
картки благого пергамену. Не один аркушик, а сто дев'яносто дваї Це була
власнiсть Саксонської бiблiотеки в Дрезденi, i цi сто дев'яносто два
аркушi пергамену, який перетривав дев'ятсот тридцять сiм рокiв, згорiли в
травнi сорок п'ятого року разом з Саксонською бiблiотекою, разом з
Дрезденом, внаслiдок, як сказав би сам Тiтмар, великого бомбардування
американської авiацiї. Нетва?
- Ви це повiдомляєте нам таким тоном, - не стримався Борис, - як наче
хочете сказати, що ми повиннi дякувати за врятування нашого пергамену,
бодай того одного аркушика, який я оце розшукую.
- Можливо, навiть так, - знизав плечима Вассеркампф, - все можливо,
якщо подумати. Я вам уже казав про вашого художника. Уявiть собi: його
викотили з вагона, вiн замерз на грудку. Вийшло так, що цiлодобово мiсто
бомбили американцi, люди вимушенi були сидiти в сховищах, а на станцiї в
цей час стояв ешелон з полоненими. Був великий мороз, дехто з полонених,
маючи не досить теплий одяг, страждав од холоду, хоч i вiдомо, що руськi
досить звичнi до холоднечi, дехто ж i зовсiм замерз на смерть. Довелося
вивiльняти вiд них вагони, для цього мобiлiзовано було населення, тобто
старих i жiнок, жiнки викочували замерзлих з вагонiв, i ось у одного
замерзлого на грудку одна нiмецька жiнка цiлком випадково забачила рiжок
якогось паперу на грудях, вона розстебнула на мертвому одяг, дiстала той
папiр i вiдразу впiзнала в ньому диплом Флорентiйської академiї мистецтв,
бо такий самий диплом мав i її чоловiк, якого забрано на Схiдний фронт в
сапернi частини i де вiн загинув. Жiнка припала вухом до грудей руського i
почула, що в того ще б'ється серце. Воно билося ледь чутно, життя
трималося, як кажуть, на волосинцi в цьому тiлi, але жiнка вирiшила
втримати те життя! Вона вкрала, буквально вкрала замерзлого полоненого,
завезла до себе додому, повернула його до життя, таємно вiд сусiдiв
переховувала художника в себе в помешканнi до самого кiнця вiйни. Потiм
вiн повернувся до себе додому.
- Важче було б 'полiчити й розповiсти про тих, хто не повернувся й
нiколи не повернеться, - сказав Борис.
- Ми намагаємося повернути все, - урочисто заявив Вассеркампф, - i
сподiваюся, що нiкому не даємо пiдстав сумнiватися в нiмецькiй чесностi.
Мiг би навести вам приклад, що стосується iсторичних документiв. Йдеться
про "Кодекс Супраслiєнсiс", просто кажучи Супрасльський кодекс, який був
перед вiйною власнiстю Варшавської державної бiблiотеки. Гер професор чув
про цей кодекс - нетва?
- Це моя спецiальнiсть, - потвердив Отава.
- I гер професор знає, яку цiннiсть має кодекс. Десяте, а може, й
дев'яте столiття. Писано кирилицею, може, десь у Пiдкарпаттi, тобто на
територiї сучасної України. Двадцять чотири менаеум, тобто житiй святих,
гомiлiї, приписуванi Iвановi Хрестителю, Єпiфанiю Кiпрському i патрiарху
Фотiю. Рукопис той був врятований кимось з наших солдатiв пiд час пожежi
Варшави в сорок четвертому роцi, iнакше б його спiткала така сама доля, як
хронiку Тiтмара.
- I щоб врятувати той рукопис, довелося висадити в повiтря аж цiлу
Варшаву! - ядовито докинув Борис.
Вассеркампф удав, що не зауважив сарказму професорового, вiн цiлком був
захоплений своєю оповiддю.
- Але американцi, займаючи нашi мiста, на жаль, не завжди були
перебiрливi в засобах, iнодi вдавалися й до найпри-мiтивнiшого грабунку,
так Супрасльський кодекс опинився аж США i нещодавно з'явився на одному з
аукцiонiв i був проданий за великi грошi. Добре, що знайшлися поряднi люди
з американської фiрми, яка iмпортує з Польщi продовольчi товари. бони
викупили кодекс i подарували його польському народу. Це було благородно -
нетва?
- А все ж таки, гер Вассеркампф,- сказав до того мовчазний Валерiй,коли
ми поїдемо до Марбурга? Питаю вас цiлком офiцiально.
- Завтра, - швидко вiдповiв Вассеркампф,сподiваюся, що завтра ми
зможемо поїхати, попри деякi комплiкацiї. Але ще йюгоднi я спробую все
влаштувати...
На завтра Вассеркампфа взагалi не виявилося в управлiннi. Вiн зник i
з'явився лиш через день, вiдразу ж зателефонував до посольства, запросив
до себе Валерiя з професором, зустрiв їх так само радiсно, як перед тим,
був наче помолодiлий, пiднесений, нiби той чиновник, що одержав щойно
орден.
- Ви впiзнаєте мене, майне герен? - гукнув вiн назустрiч своїм
вiдвiдувачам.- Ставлю п'ять марок, що ви мене не впiзнаєте - нетва? Я
витратив учора цiлий день, але то не був марно витрачений день. Ви можете
вгадати, де я був?
- У Марбурзi, - не роздумуючи, сказав Отава.
- Помиляєтесь, гер професор, глибоко помиляєтесь, - заляскав у долонi
радник, - не в Марбурзi й не деiнде, а тiльки в Кельнi, у славетному
салонi Гейнца Кретена. Ви не чули про нашого Кретена? Але ж як можна? Вiн
двiчi завойовував свiтову першiсть серед перукарiв: у Брайтон! й у Вiднi.
На всесвiтнiй виставцi в Брюсселi вiн здобув "Гран прi" для Федеративної
республiки. Що стосується мене, то я був клiєнтом Гейнца Кретена ще тодi,
як вiн працював помiчником перукаря в Клетенберзi. Ось уже впродовж
багатьох рокiв пунктуально через кожнi два тижнi я вiдвiдую Гейнцiв салон.
До нього тепер їдуть чоловiки з цiлої Європи. Лiтаками, поїздами,
машинами. З Iталiї, Грецiї, Францiї, Швейцарiї, Югославiї, Австрiї. Про
Нiмеччину вже й не кажу. Гейнц Кретен виробив спецiальну косметику для
чоловiкiв: пiдстригання волосся, масаж обличчя, манiкюр. Кожен повинен
показувати публiцi завжди те саме обличчя, кожен намагається усталити свою
особистiсть, виробити якийсь еталон зовнiшнього вигляду для себе. Про мене
повиннi казати: "Ось державний радник Вассеркампф". Та сама зачiска, той
самий колiр обличчя, та сама форма нiгтiв. Для нас це має колосальну вагу.
Люди Сходу не надають цьому значення. Там величезнi простори. Нема
тiсняви, як на Заходi. Людина до людини не придивляється так уважно, як у
нас. Бо, зрештою, нема нiчого гiршого, нiж людська бридота. Ми намагаємося
замаскувати їх. Моди, зачiски, парфуми... Хоч коли розiбратися, то чи
важать у iсторiї немитi ноги або неголена борода - нетва?
- В iсторiї найперше важить чисте сумлiння. Та й не тiльки в iсторiї, -
Борис насилу стримувався. Вiн нiколи не мав таланту до полемiки,
обмежувався в гострих розмовах ущипливими зауваженнями, та, на жаль, не
всi однаково до цього ставилися. На Вассеркампфа, скажiмо, жодна заувага
не дiяла. Вiн струшувався вiд них, мов гусак од води, й правив своє. Це
був докiнчений тип бюрократа новiтньої формацiї, який найпростiшу справу
вмiв, видно, поховати пiд нагромадженням слiв. Сипав слова межи очi, мов
полову, жбурляв їх на вас, горнув, витрушував.
- До речi, - гукнув Вассеркампф, не почувши слiв Отави, - в Кельнi ж
менi розповiли просто колосальну iсторiю! Про ластiвку. Ластiвка забула
полетiти в вкрiй. Осiнь, холоднеча, а ластiвка - ще в Кельнi, її ловило
все мiсто. Сам бургомiстр...
- Послухайте, гер Вассеркампф, - пiдвiвся Валерiй, який вирiшив, що вже
край усiм дипломатичним витримкам i очiкуванням, але Вассеркампф теж
схопився, пiдбiг до нього, лiз просто в обличчя.
- Її вiдвезли спецiальним лiтаком до Неаполя! Ластiвку - лiтаком.
- Я вже читав про це в газетах,- посмiхнувся Валерiй,- кiлька рокiв
тому. Здається, це сталося в Хельсiнкi...
- Повторилося! - вигукнув Вассеркампф. - Повторилося в нашому Кельнi!
- А як же все-таки Марбург? - не слухаючи його, поспитав Валерiй.
- Марбург буде, - пообiцяв миттю Вассеркампф.
- Ми чуємо це вже кiлька днiв, але...- Борис намагався подати знак
Валерiєвi, щоб той штурмував до кiнця.
- Нам здається, що ви не досить активно сприяєте в нашiй справi, гер
Вассеркампф, - сухо мовив секретар посольства, - i тому хоч менi цього й
не хотiлося, але я вимушений буду... Нам доведеться, мабуть, звернутися за
пiдтримкою до мiнiстерiаль-директора Хазе... Поки що до
мiнiстерiаль-директора, а там, може, й вище...
- Гер секретар жартує, - вдавано засмiявся Вассеркампф, - бо хто ж не
знає афоризму про те, що чиновники як книжки на бiблiотечних полицях: чим
вище поставленi, тим рiдше до чогось надаються. Раз ви звернулися до
державного радника Вассеркампфа, то вже покладiться на нього до кiнця. Бо
якщо вам не поможе державний радник Вассеркампф, то вам не поможе нiхто.
Нетва? Як каже фрау Бурке, коли я раз на тиждень приходжу до неї
скуштувати якогось сиру: "Якщо ви не з'їсте справжнього сиру в фрау Бурке,
то ви не з'їсте його нiде!" П'ятнадцять сирiв на саму лиш закуску! I до
них вина: мiскаде, сансер або кенсi! У фрау Бурке ви завжди знайдете
справжнi французькi вина i справжнi французькi сири. Якщо любите вино
рожеве, то неодмiнно дiстанете до нього лукулл або осляче вухо, якщо вам
смакує божоле чи iншi чорнi вина, то фрау Бурке запропонує вам сири мiцнi:
мiнстери, лiваролi, шатонеф дi пап. Або ж уявiть собi: суп з сиру,
бiфштекс з сиру, салат з сиру по рецепту з Берна, яйце в пармезанi...
- То як же з Марбургом? - перебив Валерiй.
- При цьому фрау Бурке не забуде попередити вас, щоб ви вдома в себе
нiколи не ставили сир у холодильник. Бо сир на льоду губить свiй нерв!
- Ми скористаємося з поради фрау Бурке, - вже не приховував
насмiшкуватостi в тонi Борис, - але нас передовсiм цiкавить Марбург. Вже
коли ви так щедро виповiдаєте нам рiзноманiтнi iсторiї, то я мiг би вам
навзамiн нагадати одну лiтературну iсторiйку. Зовсiм коротеньку. З Чехова.
В нього десь е Поденник наглядача звiринця. Сторож писав так: "Понедiлок.
Приходили офiцери. Дратували звiрiв. Вiвторок. Приходили студенти.
Дратували звiрiв. Середа. Приходили офiцери. Дратували звiрiв. Четвер.
Приходили студенти. Дратували звiрiв. П'ятниця. Приходили офiцери..."
- I знов дратували звiрiв - нетва? - Вассеркампф смiявся охоче й щиро.-
Прекрасна iсторiя, гер професор. Як часто не знаємо, що серед нас розумний
чоловiк, бо слухаємо дурнiв,- рйетва? Я, здається, вловив ваш натяк... -
Зрозумiйте, що я приїхав сюди не для натякiв i не для |iсторiй... В даному
випадку ми офiцiйнi особи, кожен з нас вiд-В^стоюе iнтереси своєї держави,
чому свiдченням - присутнiсть тут працiвника нашого посольства, та й ви,
гер Вассеркампф, приймаєте нас не в себе вдома, а в державному
примiщеннi... Але ось тиждень ми повторюємо вам про Марбург, а ви... -
Майне герен, - додивляючись до годинника на руцi, перервав Бориса
Вассеркампф, - майне герен, я можу вам, нарештi, ^повiдомити цiлком
офiцiально i з усiєю вiдповiдальнiстю, що...- вiн пiдняв пальця, виждав
паузу, мовив далi майже урочисто,- потреба в поїздцi до Марбурга
вiдпадає...
- Як то? - здивувався Валерiй. - Пояснiть, будь ласка.
- Ми не поїдемо до Марбурга, бо...- Вассеркампф знов витримав паузу,
вiн грав, мов досвiдчений актор, свою роль до кiнця, - бо, майне герен,
якраз у цю хвилину приземлився лiтак з Вiдня, i цим лiтаком... цим лiтаком
прилетiв професор Оссендорфер...
- Ага, то ми побачимося з Оссендорфером тут? - спитав Борис.
Якби Вассеркампф просто вiдповiв на це запитання, то вiн би не був
Вассеркампфом. Втратити таку блискучу нагоду поговорити цього разу вже не
на теми стороннi, а по сутi справив Нiколи!
- Професор Оссендорфер не зупинився перед тим, щоб перервати свої
вакацiї, якi вiн проводив на березi Адрiатики в Монтенегро, курорт Будва,
готель "Авала", люксусовий номер з лоджiєю в бiк моря.
- Коли ми з ним зустрiнемося? - знову спитав Борис.
- Але професор Оссендорфер розумiв, що без його присутностi неможливо
буде розв'язати цю справу, водночас вiн, попри всю його гуманнiсть, не мiг
також полишити цю справу з минулого божому суду, тобто забуттю, i прибув
сюди. Щоб скласти в державного прокурора Штуммеля оскарження проти
професора Отави...
- Який не дав професоровi Оссендорферу докупатися в Ад-рiатичному морi?
- в'їдливо докинув Борис.
- На жаль, майне герен, iдеться про важливiше. Професор Оссендорфер має
намiр оскаржити вас, професоре Отава, в тому, що ви взимку сорок другого
року в Києвi брали пряму участь в убивствi видатного нiмецького вченого
професора Адальберта Шнурре.
Вассеркампф схрестив на грудях руки, вiдiйшов за свiй столик, примружив
очi, задер трохи голову, втiшався ефектом од своїх слiв.
- Що ж, - сказав Борис, - з свого боку дякую вам, пане державний
радник, за те, що ви помогли нам зiдентифiкувати особу Оссендорфера. Тепер
я твердо знаю, ще й не бачивши його, що професор Оссендорфер - це колишнiй
денщик штурм-банфюрера Шнурре, а також асистент професора Шнурре. I що це
саме вiн був в окупованому гiтлерiвськими вiйськами Києвi. I що саме вiн
разом з штурмбанфюрером Шнурре i спецiальною командою грабував культурнi й
iсторичнi цiнностi Києва. I що саме вiн убив вiдомого радянського вченого
професора Гордiя Отаву.
- Ще сьогоднi проти вас, гер професор, буде складено оскарження, -
нагадав Вассеркампф.
- Цим оскарженням Оссендорфер виказав самого себе, i' з свого боку ми
ставитимемо питання про те, щоб його судили як вiйськового злочинця й
грабiжника, - сказав Борис. - Ваше ж управлiння по вiдшкодуваннях допоможе
нам повернути важливий iсторичний документ, який переховує десь вiйськовий
злочинець Оссендорфер. Бажаю вам успiху, пане державний радник. - Отава
вклонився, пiшов до дверей.
Валерiй затримався тiльки на мить.
Наше посольство дiятиме через офiцiйнi канали,- сказав вiн трохи
розгубленому чиновнику, - даруйте за турботи, пане державний радник.
- Але ж, майне герен! - встигнув вигукнути навздогiн Вассеркампф. - Я
не все... - Автоматичнi дверi нечутно зачинилися за вiдвiдувачами.
РIК 1032
КИЇВ
Аще бо поищещги в книгах мудрости прилежно, то обрящещши велику ползу
души своей.
Лiтопис Нестора
Собор стояв посеред снiгiв у холоднiй бiлiй самотизнi. Возносився
рожево пiд саме небо, i низькi хмари черкали об найвищу баню,
заплутувалися безпорадно помiж бань нижчих, умить зупинялися у своєму
бiговi, i тодi видавалося, нiби починає летiти понад землею самий собор, i
суцiльна його дивна рожевiсть заступалася жовтiстю вiд кованого золота,
яким покрито було, банi, й увесь собор зненацька засвiчувався, мов
щiльник, повний меду, i в найпохмурiших душах ставало яснiше вiд того
видовища. А будовано ж його в поспiху, так нiби споруджувався храм i для
упокорення й-ув'язнення духу людського. Вергали камiнь, тягли дерево,
везли плiнфу, все те пiдняти треба було вищей вище, зчепити в невидимi для
невтаємниченого ока сув'язi, з нiчого вичарувати небачене, з сум'яття
народити гармонiйнiсть, i Камiнь i заправу носили на барках. Дерев'яних
риштовань не ставлено, бо тодi б не було пiдступу до стiн тим
незлiченнимтисячам люду, що прагнув пiдставити рамена свої пiд тягарi.
Майстри каменю зависали в дерев'яних гнiздах довкола стiн, стояли густо на
самих навершях будови, їм подавано все потрiбне журавлями, блоками,
крутилками, стосовано не тiльки ручнi, а й великi кола, порушуванi ногами.
Князь квапив своїх будiвничих. Не працювали тiльки в день рiздва, в iншi ж
днi були в роботi при вогнi з вечора до другої сторожi, а зрання,
починаючи з сторожi четвертої. Будiвничi вiдплачували князевi и за поквап
своїм високим умiнням знущатися над князiвською казною, так що доводилося
Ярославовi вдаватися по запомогу до бояр, i купцiв, i навiть до простого
люду, з якогопередтим зiдрано все, що тiльки далося зiдрати силою. Просив
князь про пожертви, i тодi несли хто що мiг, а ще залежно вiд того, хто
який грiх чи яку провину хотiв спокутувати перед новим невiдомим, але
всемогутнiм, як мовлено повсюдно, богом: несли золото й срiбло, зброю,
прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток
явчок. Все приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжi
продавницi й вимiнницi, де можна було набути щось iз пожертв, даючи
навзамiн грошi чи коштовностi, решта пожертв iшла вiдразу в дiло: поросята
смажилися й з'їдалися робiтниками, патралися кури, варилися кашi, пеклися
хлiби, i так виростала ця велика церква, i так її довершено й покрито
кованим золотом ще перед тим, як насипано на повну вишину новi вали
Ярославовi й назначено межi великого Києва. Коли побачив Ярослав готову
церкву святої Софiї у всiй її великостi посеред муравлиська люду, який
клопотався новими валами, i уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього
й ще стiльки,осяде по цей бiк валiв назавжди, тодi тiльки збагнув, що
народ, зiбраний у городi докупи, набагато страшнiший правителевi, анiж
розсiянi по всiй землi поодинокi ратаї, пастухи, ловчi, бортники й просто
волоцюги та колотники. Та справи державнi, раз розпочатi, вже не даються
зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер
великою державою i мала бути ще бiльшою. Вiзантiя самим тiльки своїм
iснуванням повинна була покликати до життя ще бодай одну так само велику й
могутню землю. В свiтi не може iснувати тiльки одна велика держава,
потрiбне суперництво, потрiбне взаємне побоювання, постiйна пересторога,
iнакше-бо - кiнець людству. Хiба ж iсторiя не дає свiдчень? В часи
Александра Македонського свiт перебував на гранi цiлковитого пiдкорення, а
отже, й знищення в рабствi, тiльки простори Iндiї поглинули й розпорошили
всемогутнє вiйсько Александрове, i так протривав свiт далi. Римськi
легiони, мабуть, змогли б понищити все суще, аби не розбилися врештi об
дикi орди германцiв, i вже Вiзантiя виникла на краю Римської iмперiї, мов
її уламок, i водночас - суперниця похмурого Риму. Але як тiльки виникла,
так i породила собi на противагу новi держави: то агарян, то персiв, то
болгар, то германцiв, то, нарештi, державу Руську, яка виросла в суперника
найгрiзнiшого i, здається, нездоланного, бо iмператори вiзантiйськi й не
пробували посилати своїх вiйськ у цю велику й загадкову країну, боялися її
нескiнченностi, її холоднеч, її багатолюддя. Навiть Василiй Македонянин не
зважився виступити проти Русi, хоч, здавалося, мiг би скористатися з
послаблень, якi виникли в час суперництва Володимирових синiв.
Iмператор Константин був для Ярослава суперником незначним. Однак
дiяв-Ярослав обережно, пiшов навiть на те, щоб узалежнитися вiд
Константинополя ще бiльше, нiж його покiйний отець, бо Київському князевi
треба було утвердитися, перш нiж вступати в справжнє суперництво з
ромеями. А ще вважав вiн: перед тим як виступати проти когось, слiд
перебрати вiд нього все, чим той тримається, чим славен i великий,
простiше кажучи, вибити з рук супротивника його зброю, заволодiти нею
самому i вже тодi кинутися на ворога. Прийнявши в Києвi митрополита
грецького i впустивши в руськi церкви поряд з вiдправами болгарськими, як
то велося вiд князя Володимира, також вiдправи на мовi грецькiй, Ярослав
тим самим вiдновив у народi стару ворожнечу проти грекiв. Гадали ромейськi
iмператори, що, нав'язавши руським свого бога, заволодiють вони не самими
душами цього великого народу, а й цiлою державою; насправдi ж вийшло так,
що князь Володимир, а за ним i Ярослав охоче прийняли цього бога не для
упокорення ромеям, а тiльки тому, що давав вiн силу i славу iншим племенам
i народам, вiдкрив навстiж дверi до цiлого свiту,отож сподiвалися й вони
заявити про себе свiтовi голосом цього бога, не шкодуючи сили для
спорудження храмiв на його честь, пiшли навiть на великi пожертви, а ще
бiльшi злочини супроти дiдизни. Iнодi страшно ставало Ярославовi, як думав
вiн про знищення й плюндрування душ свого народу. Минувшина ввижалася в
образi тих дiвчат, що прощаються з своїм дiвуванням. Розплiтають мiсячної
ночi десь над озером або рiчкою коси, ходять берегом, взявшись за руки, в
довгих бiлих сорочках, предивнi й пречудовi, мов з передвiку, сумно
спiвають:
Ой минуло,
Ой минулося
Красне лiтечко,
Не повернеться.
А йде осiнь
Жовтолистая,
Нема квiток -
Самi ягiдки,
Самi ягоди
Та все круглiї...
Може, в пiснях i вiруваннях давньої Русi ховалася та чистота й мiць,
яка мала прийти на змiну тому свiтовi, що на його березi конала, мов
здихаюче чудо-юдо, Вiзантiя? I, може, помилився князь Володимир, а за ним
ще тяжче помилився вiн, Ярослав, переймаючи вiд Вiзантiї те, що,
видавалося, приносило їй могуття, а насправдi ж обiцяло лиш загибель?
Нiколи-бо не запримiчаєш небезпек прихованих. Так, морське чудище кит, що
плаває в морi-океанi, завжди вiдчуває небезпечнiсть високого крутого
берега i, щоб не розбитися об нього, вiдпливає на глибини, якщо ж берег
положистий, то не запримiчає його чудо-юдо i слiдом за припливною хвилею
слiпо прямує туди, щоб застрянути на мiлинi й безпомiчно сконати в своїй
дурнiй великостi.
Мов на пiдтвердження побоювань i острахiв Ярославових, Вiзантiя по
смертi iмператора Василiя розхитувалася бiльше й дужче. Iмператор
Константин царствував безславно й недовго. Був молодший за свого покiйного
брата на три роки, пережив його теж тiльки на три роки. Мовби вiдчувши
наближення смертi, затурбувався про спадкоємця на тронi, бо Василiй, бувши
холостим, зовсiм не лишив по собi продовження роду, в Константина ж не
було сина, мав тiльки три доньки: Євдокiю, Зою i Федору. Євдокiя, неначе в
намаганнi спокутувати бодай частку грiхiв свого гулящого й розпутного
батька та жорстокого дядька, давно вже пiшла в монастир, Зоя й Федора жили
в iмператорському палацi при боцi в свого батька, старшiй, Зої, було вже
п'ятдесят лiт, Федорi - сорок сiм. Зоя обличчям схожа була на дядька свого
Василiя: великi чорнi очi, густi брови, злегка орлиний нiс, дивно-ясне
волосся, бiлотiла й пещена, в п'ятдесят лiт не мала ще жодної зморшки.
Норовом Зоя скидалася на Василiя в невситимiй жадобi влади й твердостi
характеру i водночас на Константина - в замилуваннi гультяйством,
розкiшшю, в рознiженостi й розманiженостi. Любила пахощi, парфуми, мазi,
якi привозили їй з Ефiопiї й Iндiї, сама їх змiшувала, чаклувала над ними,
її палати завжди були повнi пахощiв, без кiнця мастилася то тим, то тим,
намагалася втримати молодiсть у тiлi, любила, щоб вихваляли її вроду й
свiжiсть, стояла лестощi, бо й хто ж їх не любить! Зате її молодша ра
Федора вiд народження була ряба й негарна, це наклало цбиток на її
характер, не любила вона, здається, нiкого й того, не любила, мабуть, i
самої себе, жила в палацi тихо i вiдлюдькувато; iмператор Константин iнодi
забував про iснування дочки молодшої так само, як давно вже викреслив з
жит-дочку-черницю Євдокiю, лишалася для нього тiльки Зоя; ож iмперiя мала
перейти до її рук, - але чи втримають таку лику державу жiночi руки,
привченi хiба що до змiшування ахощiв? Константин вирiшив видати Зою за
чоловiка, що став ^би згодом iмператором. Щоб не ходити далеко, вибрав для
цьо-|го єпарха Константинополя Романа Аргiра, досвiдченого й
вiр-!&'Вого шiстдесятилiтнього iмператорського прислужника,
покли-|&сав його до себе i повiдомив про свою волю. Аргiр спробував
^•послатися на те, що вiн давно вже одружений, що має дiтей, 'але для
iмператора не могло iснувати жодної причини для вiдмови; Константин
запропонував єпарховi на вибiр: негайне розлучення з його дружиною або
ослiплення й вигнання з Константинополя. Щоб Аргiровi лiпше думалося, його
закували в кайдани й кинули в одну з палацових в'язниць, може, навiть в
ту, що її споруджувано пiд безпосереднiм наглядом того самого Романа
Аргiра, коли вiн був єпархом столицi. До в'язня прийшла його жона, в
сльозах благала послухатися iмператора, сказала, що жертвує охоче собою i
йде в черницi. Роман одружився на Зої. А через три днi Константин вмер, i
Роман Аргiр став iмператором ромеїв. Цей чоловiк, що був колись патрiаршим
сакелларiєм при храмi святої Софiї, а потiм єпархом столицi, не вибiгав
своєю уявою поза мури Константинополя, в душi вiн так i лишився єпархом
столицi, а що тiло його вже вимагало спочинку пiсля багатолiтньої
клопiтливої служби, то вiн потрактував iмператорський престол як
можливiсть провести кiнець життя в приємному неробствi, всi державнi
справи охоче вiддав дружинi й євнуховi Иоанну - паракимонену родом з
Пафлагонiї; хитрий пафлагонець мерщiй став стягувати до iмператорського
двору своїх численних родичiв, серед яких особливо припав до смаку
старiючiй Зої юний брат Iоаннiв - Михаїл; Михаїла вподобав i добродушний
Роман, дiйшло до того, що iмператор, лежачи коло царицi, кликав Михаїла,
щоб той почухав йому ноги, бо в Романа чомусь дуже свербiли п'яти i не
помагало нiщо, тiльки Михаїл мiг так почухати царствен! п'яти, що
iмператор усiх ромеїв спокiйно засинав, а юний пафлагонець переморгувався
в той час з бiлотiлою iмператрицею.
Саме тодi викiнчено в каменi Софiю Київську, i собор стояв рожевим
дивом посеред бiлих снiгiв, а невидимий християнський бог ждав, щоб його
намалювали на стiнах, упевнений у своїй незамiнимостi. Митрополит
Феопемпт, посинiлий вiд морозу й вiд злостi на Сивоока, обходив з
Ярославом храм, боязко ступав по рипучому снiгу, нечутно ворушив тонкими
злими губами; сльозилися йому вiд морозу очi, бралися льодом засопливленi,
зжовклi вiд старощiв вуса. Київськi лихi пси, не лякаючись блискучого
княжого й митрополитового почту, налiтали з бокiв, жохкали крайнiх служок,
норовили вхопити зубами за дорогу одiж; кияни тiльки лiнькувато поводили
плечем на собаче нахабство, а греки страхопудливо металися, хтось з них
пробував ухопити камiнь, щоб попудити в пса, але не мiг вiдiрвати
примерзлого каменя вiд землi, зрозпачено лаявся: "О клята земля! Тут
прив'язують каменi й одв'язують псiв!"
Митрополит випростував штивну руку з теплих хутр, хрестився часто й
уривчасто. Його лякала й гнiвила несхожiсть цього київського храму на
церкви вiзантiйськi. Не було в ньому простоти й суворостi, заповiданої
християнським богом, поганськi буйнощi криком кричали з отих покрiвель, з
рожевостi опоясанi й стiн, щось приховано-поганське, зневажливе до
ро-мейського бога було й у двох камiнних баштах, поставлених поперед
храмом, схожих на обрубанi стовбури старезних дубiв; цi башти, що мали
слугувати для входу в храм князя i князiвської родини, особливо дратували
митрополита, нiчого схожого нiколи не бачив вiн у себе в Вiзантiї, жоден
ромейський будiвничий не наважився б поставити коло церкви таке
неподобство; це сприймалося мов виклик храмовi, башти були нiби суперники
поряд з церквою, їхня зневажлива незалежнiсть вiд святинi пiдкреслювалася
ще й тим, що переходи вiд них до опасанi зроблено було не з каменю, а з
дерева.
- Чому й навiщо? - гнiвно поспитав Феопемпт чи то будiвничих, чи то
навiть самого князя, хоч Ярослав теж, здається, не мiг збагнути
доцiльностi дерев'яних переходiв, бо ж чоловiк у його становищi мав завжди
прагнути до речей тривалих, всiляко уникаючи всього тимчасового.
- Поясни, - звелiв князь Сивооковi.
- Бо неоднаковiсть ваги, - сказав той. - Сам, князю, бачиш: церква
набагато важча за вежi.
- То й що? Сивоок посмiхнувся нетямковитостi княжiй.
- Ось тобi, для прикладу, княже. Постав на льоду двох чоловiкiв -
важкого, як твiй боярин Ситник, i легкого, як отрок Пантелiй, i з'єднай їх
мiцною дерев'яною колодкою. Важкий проломить лiд i стане тонути, а за
собою потягне й легкого, бо той скутий з ним колодкою. А замiни колодку
чимось гнучким, як ремiнь або вiрьовка, або ж постав помiж них щось
крихке, нетривке, щоб могло поламатися чи порватися. Тодi Ситник твiй
утоне, а Пантелiй стоятиме на льоду.
- Не чiпай боярина,- муркнув князь. - Мовлю для прикладу, сказав уже.
Так само й з будiвлями. Через свою неоднакову важкiсть по-рiзному
вдавлюються вони в землю. Тому не слiд поєднувати намiцно будiвель легких
i важких, бо розруйнуються мiж ними покрепи, водночас пошкоджуючи й самi
будiвлi. Треба виждати довший час, поки ввiйдуть кожна по своїй вазi в
землю, тодi можна й поєднати їх навiчно. Поки що ж обмежимося дерев'яними
сув'язями. Чи збагнув, княже?
- Митрополитовi поясни, - кивнув Ярослав у бiк Феопемп-та, але той так
закоцюб на морозi, що вже й перехреститися не мiг.
Але вiдтанув вiн у княжих палатах, коли мова зайшла про порядок i чин
внутрiшнього здоблення храму святої Софiї.
Був у своїй стихiї. Стояла за ним тисячолiтня церква з її догматами, з
пророками, патрiархами, апостолами, мучениками - i в цьому старечому,
знищеному тiлi породжувалися незборимi сили; митрополит нагадував тепер
своєю скостенiлiстю всi отi зображення святих у вiзантiйських храмах, де
все видається закам'янiлим: i постатi, i одяг на них, i навiть небеснi
хмари над ними. Митрополит розумiв, що головну битву, заради якої послано
його сюди з Константинополя, ним програно, необачно вiн пiшов тодi на
поступки, i ось стоїть посеред Києва мало не поганський храм у своїй
спiвучiй многоглавостi, але ще лишалося головне, була ще середина церкви,
житло боже, за яке Феопемпт готовий був хоч i кiстьми лягти, як робили те
впродовж вiкiв мученики. Бо що таке церква? Церква - це небо на землi,
мiсце, де отець небесний обитає й рухається. Передречена пророками,
заснована патрiархами, прикрашена апостолами, змiцнена мучениками, - бог
серед неї, вона не похитнеться.
Вiд тепла в княжiй горницi синi щоки митрополитовi побуз-ковiли, чорно
зблискували очi посеред зжовклого заросту, зло-вiсно шурхотiла парча
фелонiї вiд щонайменшого поруху Феопемптового, хоч митрополит i намагався
зберiгати закам'янiлу непорушнiсть, щоб пiдкреслити свою непоступливiсть
душевну. Сидiв навпроти князя, мов воскреслий мрець, i Ярослав думав
дратiвливо: "Чого йому треба?"
Хiба мiг цей старий, далекий вiд життя чоловiк, глухий до мови великого
народу, мiж який його вкинуто волею константинопольського патрiарха, а чи
й самого iмператора, - хiба мiг вiн збагнути звивистiсть шляхiв державної
мудростi? Коли йдеться про храм Софiї, митрополит знає тiльки канонiчний
гiмн, який добре вiдомий i князевi: "Вона є дихання i чисте узливання
слави вседержителя. Вона вiдблиск вiчного свiтла. Вона прекраснiша за
сонце i вища сонму зiрок, в порiвняннi зi свiтлом вона яснiша, бо свiтло
змiнюється, а премудростi не перевищує злоба. Бог нiкого не любить, окрiм
того, хто живе з мудрiстю".
А чи знає митрополит, що' таке мудрiсть? I хто знає? Ось, щоб
утвердитися на столi київськiм, довелося йому, Ярославу, пiти на поступки
ромеям, прийняти не тiльки митрополита в Києвi, не тiльки його священикiв,
а й пустити їх у церкви, ввести вiдправи на грецькiй мовi, якої нiхто з
простих людей не розумiв, i вийшло так, що в Києвi лунала в церквах мова
грецька, в землях подальших - руська. Ромеям гадалося, що князь Ярослав
назавжди пристав до думки, що всi богослужебнi книги писано спервовiку
тiльки грецькою мовою i що так воно має бути повсюди й вiчно, а князь тим
часом гаразд вiдав, що нiчия мова не може привласнювати собi нiяких iстин,
бо ж i священнi книги - хiба не були писанi мовою гебрайською, а потiм за
часiв Константина Великого перекладенi на латину, по-грецьки ж у Вiзантiї
зазвучали тiльки пiсля Iраклiя, а в Болгарiї при царi Симеонi заговорив
християнський бог i по-болгарськи, сам Симеон i його екзарх Iоанн
перекладали священнi книги на рiдну мову, таку близьку до мови руської;
вiдав вельми добре Ярослав i те, що пресвiтер Ларивон у Берестах вже давно
почав збирати людей тямущих, щоб переписати на руський грецькi священнi
книги, не чинив йому опору в тому, мав намiр згодом взяти ту справу пiд
своє покровительство, але то згодом.
Поки що мав щосили вдавати дружбу й поступливiсть перед ромеями.
Передчував наближення змiн i послаблень у Вiзантiї, але ще не мiг вiдверто
виступити проти найгрiзнiшого ворога. Той, хто зробив один крок, повинен
зробити й другий. Хай митрополиту видається, нiби все йде як слiд, нiби
ромеський дух щодалi бiльше запановує на Русi; вiн, Ярослав, знає своє,
вiн iде до свого повiльно, обережно, але вперто й упевнено. Певнiсть сил
умiють зберегти люди, що досконало зрослися зi своїм питомим середовищем,
глибоко переконанi в його високих вартостях. Вони не потребують грати
будь-чиєї ролi, жоден зовнiшнiй примус не штовхає їх до того. Вони
лишаються собою навiть у поступливостi. I якщо Ярослав допустив на якийсь
час ромеїв до Києва, то всiляко противився вiн розповсюдженню їхнього
впливу на iншi городи, якщо слiдом за своїм отцем часом жорстоко боровся з
богами старими заради бога нового, то водночас пам'ятав i про необхiднiсть
збереження давнiх звичаїв, бо жоден мудрий владця не повинен прагнути до
викорiнення всiх мiсцевих звичаїв, вiдзнак i схильностей: адже вони
панують над людьми дужче, анiж наймогутнiша влада.
Мабуть, нiхто не розумiв князя. Дивувалися, що пустив вiн ромеїв до
Києва, нiкого, здається, не захоплював намiр Ярославiв перетворити Київ на
Костантинополь новий. Чужий бог, чужi слова посеред безмежного моря
спiвучої рiдної мови - навiщо воно?
Навiть на печатях Ярославових, де стояли колись, ще з Новгорода, слова
руськi, тепер писано по-грецьки: "Господи, поможи рабу твоєму
Георгiю-архонту". Вже й не князь - архонтi Чом-бо так?
Потягли вiд грекiв на Русь безглузду одiж: хламиди, лори, гранаци.
Везли паволоки, влаттiї, фофудiї, за шматок тканини гинуло iнодi десятки
людей, поки довозили її до Києва. А нащо? Вся та одiж виникла в теплих
краях, не годилася для морозiв i холоднечi руської, але вподобали князi
чомусь її - може, любо було їхньому серцю все те, що йшло вiд могуття
ромейських iмператорiв? Може, сподiвалися з уборами перейняти й велич? А
може, вичитав про все те князь Ярослав у книгах? Бо страшне суєслiв'я,
завжди знайдуться велеречивi вмiльцi переконати i найгордiшу вию непомiтно
змусять зiгнутися в поклонi перед чужим.
Так, певно, думали про Ярослава, та не так вiн думав сам про себе.
Знав, що. нiхто не поможе, не вiрив нiкому, замкнувся в своїй упертостi
навiть перед найближчими, бо життя навчило його, що всi люди зрештою -
вороги помiж собою. Нiколи не забував першої своєї ночi з княгинею Iриною,
пам'яталася йому i Шуйця, мiг би перелiчити отак сотнi, здавалося б, людей
найближчих, але була завжди межа, за яку ступити не вдавалося,
розокремленостi людської несила було подолати навiть у взаєминах чоловiка
з жiнкою, вiн змирився з цим i тепер дiяв, тiльки покладаючись на власнi
сили i на власний розсуд. Нiхто нiколи не повинен знати, що скаже князь
завтра, яке слово буде мовлене ним пiсля вже сказаного.
Ярослав дивився на митрополита, тiшила його осляча впертiсть
Феопемптова, смiявся в душi над тим, як обдурив ромея при закладаннi
церкви, пообiцявши йому не втручатися в здоблення внутрiшнi, розкошував у
передчуттi нової поразки цього старого, чужого, власне геть непотрiбного в
цiй землi чоловiка.
Покликано було всiх майстрiв i художникiв, принесли вони грецькi книги
й звойцi, на яких показано було, як здоблено ту та iншу церкву в Вiзантiї,
всi стояли попiд стiнами, сидiли тiльки князь та митрополит, говорити
вiльно було теж лиш князевi та митрополитовi, так нiби подальша доля
собору залежала не вiд умiння й рук отих мовчазних людей, що пiдпирали
плечима стiни, а вiд мовлених наставлень i вирiшень двох чоловiкiв у
дорогому одяговi.
Митрополит наставляв на князя свiй вузький, мов риб'яча кiстка, нiс,
говорив швидко, давився словами, захлипувався, йому залежало передовсiм на
тому, щоб вибалакатися; з тупою впертiстю фанатика, якого довгi роки
вiдучувано думати, бурмотiв Феопемпт знов про патрiарха Фотiя, про його
настановлення й велiння, в набридливому посиланнi на церковнi авторитети
вiдчувалася не так упертiсть митрополитова, як розгубленiсть; вiн не знав,
як заповнити величезний внутрiшнiй простiр собору, його лякала незвичнiсть
i багатоманiтнiсть церкви зсередини так само, як i зокола, зготовлений до
розписування звичайного храму, де все скупчується в серединнiй навi,
вiзантiєць погано уявляв тепер, як достосувати канонiчнi картини з iсторiї
Христа до отих численних притворiв, до переходiв, до неприродної, майже
мiстичної рухомостi внутрiшнього простору спорудженої несамовитими
будiвничими київської церкви; водночас вiн не хотiв поступатися бодай
клаптем вiльного мiсця, лякаючись, що непокiрливий Сивоок вiдразу
скористається з того, щоб вималювати там щось поганське.
- Церквi потрiбнi покiрливi,- бурмотiв митрополит, - покiрливi,
покiрливi...
- А державi ще й даровитi, - докинув Ярослав, тiшачись з розгубленостi
Феопемптової.
- В церквi святої Софiї в Константинополi є напис, який читається
однаково i звичайно i ззаду наперед: "Нiфон аномимата ми монан офiн". -
"Омийте не тiльки тiло ваше, але омийтесь також вiд ваших грiхiв". Така
кругойдучiсть потрiбна й у розписах на священнi теми.
- "Ясарак iсон вєам ясак", - раптом просунувся з-поза художникiв
блазень Бурмака, з нахабним реготом перебиваючи митрополита.- Звучить
мовби по-ромейськи, а навпаки читати; "Кася має в носi карася". Го-го!
Князь махнув рукою, наказуючи блазневi щезнути, але урочистiсть хвил"i
вже була зiпсована, митрополит застиг з роззявленим ротом, очi йому
засльозилися, тепер вiн особливо був схожий на конаючого. "Три чисницi
довiку, а за своє тримається мiцно", - подумав Ярослав.
Нарештi Феопемпт скинув з себе зацiпенiння, заговорив далi. В храмах
вiзантiйських багатство мусiй зiставляється гармонiйно з блиском мармурiв
карiйських, родоських, iталiйських, без мармурiв не обiйтися й тут.
- Забарно, - сказав князь, - в таку далеч возити камiнь - забарно й
невигiдно.
- Маю вiсть, що вже везуть для храму двi мармуровi колони. - Митрополит
засовався на лавцi задоволене. - Бiлi й високi колони везуть грецькi купцi
для твого храму, а ще - корсту марморяну з вiзерунками македонськими.
- Рано запрагли класти мене в корсту, - гмикнув Ярослав, - ще не
збираюся переселитися до отця небесного, повинен пожити для його слави й
мiцi. А щоб не пропали колони твоїх купцiв ромейських, то поставимо їх
коло храму - так воно й буде. Всерединi ж обiйдемося нашим каменем та
розписом.
- Не стачить мусiї на весь храм - займемо лиш середину, а в боках
полишимо так,- митрополит перебирав тонкими губами, - будуть голi стiни.
- Не звичен наш народ до голих стiн, - заперечив Ярослав, - саме ж
мiсце не повинне одлякувати. Святиня - це те, що людей об'єднує, збирає
докупи. Як же зберемо голими стiнами?
Князь звертався вже не до митрополита - слова його спрямованi були,
здається, до Сивоока, мовчазного й похмурого, ще й досi вбитого невтiшним
горем по загибелi Iсси. Феопемпт i розгнiвався, i злякався княжої неуваги,
мерщiй перебрав до себе нитку розмови, пiдкликав Мiщила й двох антропосiв,
тi розгорнули звойцi на пiдлозi мiж князем i митрополитом. Було на
пергаменах здоблення константинопольської придвiрної церкви Феотокос
Фарос, тої самої, що освячена була патрiархом Фотi-єм i правила за взiрець
кiльком поколiнням художникiв, якi мали возвеличувати своєю працею бога.
В найвищiй вишинi пiдбання у великому колi виблискувало барвною мусiєю
зображення Христа-Вседержителя, або Пантократора по-грецьки. Правою рукою
Пантократор благословляє зiбраний унизу люд, а в лiвiй тримає закриту
книгу Нового завiту, яку вiдкриє в день страшного суду. "Небом
послуговуюсь як троном, i земля - пiднiжжя для нiг моїх".
Пантократора пiдпирає небесна сторожа з чотирьох архангелiв - Гавриїла,
Михаїла, Рафаїла й Урiеля. Архангели одягненi в далматики, поверх них
мають золотi лори. В руках у них - сфери й лабари. На лабарах тричi
виписано слово "агiос", тобто - святий.
На величезнiй увiгнутiй поверхнi конхи головної абсиди - зображення
Марiї, що молиться за рiд людський. Всеславна, скора на помiч усiм
християнам. Вона превише небес. В нiй i мудрiсть, i захист, вона мовби
небесний град, з якого вийшов Христос на борiння й смерть за рiд людський,
вона - й церква земна, вона - все. А над нею - в трьох медальйонах Деiсус:
Марiя й Iван Предтеча звертаються до Христа з молитвою за всiх сущих.
Далi йде церква земна. В простiнках мiж вiкнами барабана - апостоли, в
парусах - сидячi євангелiсти. Пiд Орантою - євхаристiя. Шiсть апостолiв з
одного боку i шiсть з другого простують до престолу до двiчi
представленого Христа за причастям, Христовi з обох бокiв престолу
слугують два ангели з рiпiдами в руках. Христос один раз преподав хлiб
("се тiло моє"), другий - чашу з вином ("се кров моя").
Iоанн Дамаскiн стверджував, що вся церква стоїть на кровi мученикiв.
Тому на пiдпружних арках розташовувалося сорок медальйонiв з зображеннями
сорока севастiйських мученикiв, якi загинули в Севастi при iмператорi
Лiцинiї. В Цезареї було споруджено згодом церкву на їх честь, iмператор
Феодосiй частину мощей великомученикiв перенiс до Константинополя, а
Василiй Перший збудував для збереження мощей храм. Вже самий лиш перелiк
iмен мученикiв досить обтяжливий: Ангiй, Акакiй, Александр, Аетiй,
Валерiй, Вiвiан, Гаїй, Горгонiй, Саномiй, Єкдикiй, Iоанн, Iраклiй, Кандид,
Ксандрiй, Лiсимах, Леонтiй, Мелiтон, Приск, Сакердон, Северiан, Сiсиннiй,
Смарагд, Фе-Одул, Флавiй, Худiон - i так аж до сорока! А треба ж було для
кожного дiбрати барву тунiки й хламиди, по змозi подбати, щоб вусатий
сердитий Аетiй не був схожий на здивованого юного Єкдикiя, а сивоголового
Ангiя щоб не сплутати з'досить-таки Дурнуватим Северiаном, добродушний же
старенький Iоанн, маючи так само загострену бороду, як i Худiон, не
повинен був повторювати виразом свого обличчя Худiонову шорсткiсть i
зневажливiсть.
Нижнiй пояс абсиди вiдводився пiд святительський чин: отцi церкви
Григорiй Богослов, Iоанн Златоуст, Григорiй Нiсський, Григорiй
Чудотворець, великомученики архiдиякони Стефан i Лаврентiй, святий
Єпiфанiй i папа Климент, як перший християнський покровитель Києва, мощi
якого привiз сюди з Корсуня ще князь Володимир.
I, врештi, остання велика мозаїка - благовiщення на стовпах
трiумфальної арки, що веде до вiвтаря. Постатi архангела Гавриїла в бiлому
одiяннi й Марiї-Богородицi. Гавриїл прибуває до Марiї з благою вiстю про
грядуще народження Христа. В руках у нього - червоний жезл, символ
путника. Ввiйшовши до Марiї, Гавриїл промовив: "Радуйся, благодатная,
господь iз тобою!" Марiя в час приходу архангела з вiстю сукала пурпурову
пряжу, символ нескiнченностi життя, вона вiдповiдає Гавриїлу: "Се рабиня
господня, нехай станеться менi по слову твоєму".
Добре було вималювано на пергаменних звойцях увесь чин здоблення й
розпису мусiйного, не шкодовано дорогого пергамену, не шкодовано й золотих
та iнших барв, для кожного чину митрополит по пам'ятi прочитував належнi
мiсця з Святого письма й з книг отцiв церкви, так що книги, принесенi
Феопемптовим почтом i розгортанi щоразу, були, власне, зайвими, зате не
зайвими були грецькi надписи, що їх теж завбачливо заготовили служебки
митрополичi й розгортали перед князем по мiрi того, як розкручувалися по
пiдлозi новi та новi звойцi з малюваннями.
I чи то бурмотiння митрополитове, чи то грецькi написи, якими щось аж
надто ряснiли всi зображення, чи то просто денна втома спонукала Ярослава
до того, що вiн, ще й не додивившись, власне, до кiнця, несподiвано
пiдвiвся з свого стiльця i заявив, що слiд перенести подальший розгляд на
завтра, i робити це не тут, у княжих палатах, а в самiй церквi, щоб на
мiсцi стало виднiше й виразнiше для всiх. Митрополит зiщулився, згадавши
про сиву холоднечу в нетопленому й невисхлому ще храмi, не хотiлося йому й
вiдкладань, але змовчав про свою нехiть i про свою незгоду, теж пiдвiвся,
поблагословив князя i поважно пошелестiв до дверей, тягнучи за собою
довжезний хвiст клiру.
- Не поспiшай, князю, - перш нiж iти, сказав неголосно вiд дверей
Сивоок, - церква має добре висохнути.
- Чи вже надумали, чим замiняти ромейськi мармури? - спитав князь.
- Казав колись тобi, князю: розпишемо весь собор зсереди' ни й зокола
фресками. Дивно буде.
- Митрополитовi б зумiв розказати.
- В нашiм дiлi показувати лiпше, а не розповiдати. Слово не все
обiймає. Для слова зостаються книги.
- Ну, гаразд,- посмiхнувся князь, - в церквi дiйдемо згоди.
Не втома спонукала Ярослава перервати домовляння з митрополитом: хто
править державою, повинен забувати про втому. Чекало на нього ще безлiч
справ значних i невеликих, почесних i клопiтливих, мав ще того дня
прийняти своїх воєвод i бояр, мав також вислухати людей, якi прийшли з
захiдних царств i принесли вiстi про те, що дiється в Європi, мав також
бесiду з вивiдниками-купцями, що прибули з Вiзантiї, де всi прикмети
свiдчили на користь князя Київського; iмперiя, позбавлена твердої руки,
щодень втрачала на силi й значеннi, хоч легковажити, ясна рiч, ромеями ще
нiхто не мiг, треба було вичiкувати вiдповiдної хвилi; може, добре було б
наготувати, скажiмо, достатньо людей, приберiгши їх десь у верхiв'ях
Днiпра, потаємно вiд усiх вiзантiйських доносителiв, серед яких найпершим
Ярослав уважав митрополита Феопемпта, та при нагодi пустити добре вiйсько
по морю просто на Константинополь? Та то були задуми на подальше, мав
подбати про лад i тишу в землi власнiй, мав бути обережним з братом
Мстиславом, який сидiв у Чернiговi поки що тихо й мирно, вдовольняючись
гульнею i ловами. Була в Ярослава перед очима цiла Європа. Не було
сталостi нi в кордонах помiж окремими державами, нi в стосунках, ще менше
було порядку й спокою всерединi поодиноких держав. Король французький
Роберт, знетерпеливлений сваволею i розбишацтвом своїх феодалiв, попросив
єпископа з Боне, щоб той виробив присягу для великих васалiв i списано
було таке: "Не вкраду анi вола, анi корови, анi жодної животини; не
хапатиму анi хлопа, анi хлопки, анi слуги, анi купця; не вiдбиратиму в них
грошей i не змушуватиму їх до викупу; не шмагатиму їх батожжям, щоб
вiдiбрати їхнє добро; вiд половини березня до середини листопада не
крастиму з королiвських пасовиськ нi коней, нi лошат, нi кобил; не
палитиму й не нищитиму осель; не плюндруватиму й не нищитиму
виноградникiв".
Новий iмператор германський Конрад, щоб запобiгти спалахам ворожнечi
помiж своїми маркграфами й єпископами, спробував упроваджувати початки
божого миру в своїх землях. Iмператорське повелiння було таке, щоб з
заходу сонця в середу до ранку наступного понедiлка нiхто не смiв
оголювати меч i розводити чвари. Ясна рiч, не могло це стосуватися земель
сусiднiх, на якi можна було нападати упродовж цiлого тижня, особливо ж на
Польщу, ненависть до якої Конрад успадкував од свого попередника Генрiха
Калiки. Не могли германськi iмператори змиритися з тим, що Болеслав
Польський, а за ним i його син Мiшко вступили в суперництво з
iмператорами, надягнувши на себе королiвську корону. Придворний хронiкер
Конрадiв з неприхованою зневагою писав: "Отрута пихи залила |душу
Болеслава до того, що по смертi iмператора Генрiха навакився вiн
перехопити королiвську корону для зганьблення iмператора Конрада. Скора
смерть покарала те зухвальство. Син його Мiшко такий самий бунтiвник, як i
батько". З Болеславом свої обрахунки мав i Ярослав, перенiсши їх Цзепер на
Мiшка. Взагалi Польща вимушена була спокутувати нерозумнiсть дiй своїх
перших владцiв, якi чомусь вирiшили ухилитися в своїх забаганках до
заходу, забувши про те, що мовою й звичаєм народ їхнiй належить до
слов'янського сходу. Захiд же, давши їм вiру, пославши папських мiсiонерiв
i апостолiв, водночас завжди твердо пам'ятав про споконвiчну належнiсть
полякiв до сходу - i от звiдси й iшли всi лиха й складнощi для iснування
польської держави. Палсько-iмператорський захiд хотiв поглинути
надвiслянських полян без решти, розчинити їх у своїй стихiї, не лишивши
нiчого питомого, а схiд, у свою чергу, не хотiв вiддавати рiдного, вважав
те за своє, теж рвався - до польських земель, прагнучи їх визволити. Для
сходу Польща була завжди висунута занадто далеко на захiд, захiд вважав, :
що вона занадто далеко вiдсунута на схiд. А тут ще сталося так, що на чолi
польської держави опинилися останнiм часом люди мужнi й дужi, вмiли вони
розставити лiктi, пробували розiпхнути своїми лiктями ворогiв захiдних, а
заодно вiдтурили своїх родичiв схiдних, перетворюючи на ворогiв також i
їх. Вiддавав колись Болеслав свою доньку за Святополка, ходив на Київ i
брав його, але досяг тiльки того, що тепер Ярослав ненавидiв i Болеслава,
i його спадкоємця Мiшка.
Мудростi, мудростi не стачало владцям поблизьким i вiддаленим; Ярослав
пильно стежив за всiма, брав до уваги похибки, вiднаходив у книгах взiрцi
для наслiдування в керуваннi державою. Лар iз книгами, переплетеними
сап'яном рiзнобарвним, сукном червоним i синiм, прикрашеними самоцвiтами,
перлами, срiблом i золотом, стояв у княжiй горницi, замикав його сам
Ярослав, нiкому не довiряв ключа.
Ще лунало в церквах київських слово грецьке поряд з словом руським, а
князевi вже мрiялося про часи, коли чутиметься повсюди лиш своє, рiдне,
неповторне: i вдома, i на забавi, й на торгу, i в церквi, i на битвi. I
мудрiсть книжна щоб була своя. Звелiв Ларивону вчити потай од митрополита
не тiльки таких, що могли б списувати книги грецькi, а щоб умiли й
перекладати на свою мову. Був для нього далеким взiрцем Клемент
Охридський, який ще сто лiт тому, не лякаючись могуття Вiзантiї, зiбрав у.
Охридi учнiв до трьох тисяч, i вся наука там була болгарська, всупереч
грецькiй.
Ще задумав Ярослав посадовити коло себе вмiлих писцiв якi б
простежували кожен день його князювання i позоставляли для науки нащадкам
спис його дiянь. Вибрав для цього отрока Пантелiя, що виявив значну
тямущiсть у письмi, дав йому доступ до всiх важливих справ, кликав часто
для бесiдувань, завчаючи, як треба вести записи. Сьогоднi, вiдпустивши
всiх служилих людей, теж покликав Пантелiя, посадовив його на Лавку так,
щоб свiтло падало отроку на обличчя, бо любив спостерiгати по очах, як
доходять його слова до чоловiка.
Пантелiй, хоч скiльки привчав його пресвiтер Ларивон до послуху й
поштивостi, совався перед князем, нудився, не любив Повчань, кортiло йому
щоразу спитати князя, коли ж той випустить на волю з печери святого
чоловiка, який гниє десь у землi, але не наважувався на таке зухвальство,
тiльки совався й совався на твердiй лавцi, позираючи на Ярослава чи то
насмiшкувато трохи, чи то навiть зневажливо. Але князь витлумачував те як
цiкавiсть, бо не мiг допустити iнших почуттiв у душi слухняного отрока,
вiн вiв бесiди з Пантелiєм, мовби з рiдним сином, бо власнi сини ще були
замалi для серйозних повчань, - найстарший Володимир бiльше брався до
зброї, анiж до науки, Iзяслав, Святослав i Всеволод бавилися iграшками
бiльше, нiж грамотою.
Пантелiй уже прочитав кiлька великих книг, серед них твiр Iоанна
Малали, антiохiйця, що написав докладну хронiку вiд Адама.
Окрiм Малали, Пантелiй, по наущенню Ларивона, читав ще також хронiку
Георгiя Амартола, тобто грiшника, вiзантiйського ченця, який, подiбно до
Малали, теж давав виклад iсторiї людства, починаючи вiд Адама, однак з
особливим смаком зосереджувався на розповiдях про великих людей
поганського свiту, що вельми смакувало Пантелiю.
Значна частина хронiки Амартола сповнена була розповiдей про страшнi
явища природи, про землетруси, знамення небеснi, вихори й бурi, якi
насилаються на землю за грiхи людськi. Чуда бували незбагненнi й
страхiтливi. При iмператорi Маврикiї народилася людина з риб'ячим хвостом,
а то був чоловiк, який умiв передвiщати подiї, не мовлячи голосом своїм,
не ворушачи губами, а випускаючи з черева чиїсь голоси чужi. А то з землi
вийшло потворне чудище, назване меском, i людським голосом передрiкло
нашестя на Палестину аравiтян. А то народився шестиногий пес. А то з
явилася на небi зоря в видi списа.
Та й хiба тiльки це знав Пантелiй? Читав ще вiн старовиннi книги, де
пояснювалося, скажiмо, що стихiями керують i повелiвають особливi духи: е
духи хмар, iмли, осенi, весни, лiта, ночi, свiтла, дня. Походження дощу
пояснювалося тим, що ангели збирають морську воду завдяки трубам, якi
сховано в хмарах, а вже з тих труб вода виливається на землю. Вiд шуму ж,
який походить при накачуваннi води, буває грiм. Так само пояснювався рух
сонця по небi: його качали триста приставлених на те ангелiв.
Знав також Пантелiй про небеснi сфери i про те, що сонце увосьмеро
менше за землю, завдяки чому й вмiщаються всi його Променi на земнiй
поверхнi; i про те, що iснує десь за великим океаном ще одна земля
необiтована, але океану того перепливти живим людям несила, переплив його
колись тiльки Ной на своєму ковчегу, тепер туди лиш по смертi можуть
добратися праведнi душi, бо там розташовано на схiднiй сторонi рай, з
якого виливаються чотири рiки, що проходять попiд землею i .течуть уже тут
у виглядi Гангу, Нiлу, Тигру i Євфрату.
Пантелiй набирався знань так, як учив Василь Великий:
"Присвятивши себе вивченню письмен зовнiшнiх, згодом уже починаємо
слухати священнi й таємнi уроки i, мовби звикнувши бачити сонце на водi,
звернемо, нарештi, погляди на саме свiтло. Якщо мiж ученням є якась
взаємна спорiдненiсть, то пiзнання їх буде для нас доречним. Якщо ж немає
сеї спорiдненостi, то слiд вивчати рiзнiсть учень, зiставляючи їх мiж
собою, що допоможе ствердженню вчення лiпшого... Запозичимо в них тi
мiсця, де вони вихваляли доброчннство й засуджували порок. Бо як для
декого насолода квiтами обмежується пахощами й строкатiстю барв, а бджоли
збирають з них ще й мед, так i тут: хто ганяється не за самою солодкiстю й
приємнiстю творiв, той може з них запастися в душi деякою користю".
Ярослав дивився на Пантелiя завжди з приємнiстю i радощами. Отрок був
для князя мовби рiч, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним юнак,
якого вiн одiрвав од старого поганського свiту, розокремив його з могутнiм
представником свiту минулого, прихилив до себе, збагатив його душу. Якби
навiть цей Пантелiй був один на цiлу Руську землю, то й то неабияка
гордiсть для володаря, коли подумати, що десь королi дбають лиш за те, щоб
пiдвладнi не крали в них на пасовиськах коней, або ж волiють замiнювати
пишними шатами мудрiсть власну, а вже про мудрiсть пiдданих, то й у гадцi
не мають.
Але твердо впевнений був князь також у тому, що совається неспокiйно
перед ним отрок Пантелiй не через холодний зимовий вiтер з Днiпра, що
пробився крiзь благi стiни i крiзь вiконечка (княгиня Ольга полюбляла
поглядати на узвози, щоб бачити, хто й з чим їде до Києва, тому в палацi
було безлiч вiконечок, повернених у бiк Днiпра; палац не подобався
Ярославовi через свою незатишнiсть, князь уже вирiшив ставити собi новий
палац, як тiльки все буде завершено на спорудженнi Софiї), - душевне
сум'яття вiд надмiру знань порушувало Пан-телiєве тiло перед князем, зверх
тої мудростi, яку юнак всотав у себе з книг, потрiбна була ще мудрiсть
iнша - нею ж мiг володiти лиш вiн, Ярослав. То була мудрiсть повчань,
настанов i велiнь. Роби ось так, а не так, думай про це так, а не iнак.
- День минув.- Ярослав глянув у тьмяне вiконечко, побачив за ним нiч,
вiдчув з того боку холоднi удари днiпровського вiтру. Не повертаючись до
Пантелiя, звелiв: - Прочитай-но про день учорашнiй.
Пантелiй дiстав з-помiж двох дерев'яних дощок цупкий лист пергамену,
скоромовкою прочитав: "Нехай нiкому не видається дивним, якщо напишемо
щось пам'ятi гiдне про суд Ярославiв. Князь же судить щотижня вранцi на
торгу, визначає кари, уроки вiрникам i поплати осьменникам при мощеннi
мостiв у Києвi.
За щонайменшi переступи князь Ярослав уводить новi та новi вiри, щоб
збiльшити лад у державi, а княжiй казнi додати прибутку. В народi ж про це
мовиться: "Рука руку чуха, а обидвi сверблять".
Поминаємо багато речей, про якi у властивому мiсцi можна буде згадати,
i опишемо скромними словами церкву святої Софiї, поставлену Сивооком i
Гюргiєм iверiйцем, бо церква вже стоїть i жде украсу серединного. Як то
сказано: "Лоб свербить, та кланятися нiкому". Вельми дивується весь люд
церквi небаченiй, але допоки князь не побув коло Софiї з митрополитом
Феопемптом, боярами, воєводами, священиками i челяддю, поки не мовив: "Так
тому бути", то нiхто нiби й не помiчав церкви великої посеред Києва, так
наче зродилася вона лиш пiсля князевих слiв. О свiте тривожний i лихий!
Чом-то так дiється повсюди й завжди? Чоловiка простого нiхто не слухає,
хоч би вiн вiщав iстини великi, навiть дiла його щонайбiльше
змаловажу-ють, коли ж людина посiдає високе становище, то навiть мовленi
нею глупства стають iсторичними".
- Що понаписував? - невдоволено буркнув князь. - Навiщо то все?
- Все - правда. - Пантелiй говорив тихо, не знати, чи зля" кався, чи
хотiв приховати глумлiння в голосi.
- Потрiбна не правда, а вiра. - Ярослав, покульгуючи важко, пройшов од
вiкна, сiв на лавку навпроти Пантелiя, так що тепер i його обличчя попало
в смугу хисткого свiтла. - Вiра ж не потребує докладностей, обмежується
суттю. Не пиши слiв усiх - i так зрозумiють. При писаннi дорожи часом,
надто ж - пергаменом, бо купований аж у Константинополi.
- Хоч пергамен купований, зате письмо домашнє, - не стерпiв отрок, i
тепер уже зрозумiлим стало, що не до кiнця вдалося князевi вiдiрвати
хлопця вiд того зарослого бородою деревлян-ського мудреця, встиг той
передати отроку своєї впертостi. Але Ярослав теж належав до терплячих i
впертих: раз почавши якесь дiло, вже не вiдступався.
- Писати треба, - мовби нiчого й не помiтивши, казав князь
приязно,тiльки про велике, опускаючи другорядне. Прагнути треба до
ретельностi в викладi подiй, як то роблено колись у каролiнгських
пергаменах, яких ти не читав через свою темнiсть, але якi дам тобi хоч
поглянути. Ромейськi хронiсти з сухим перелiком рокiв i дiл неважних для
тебе не взiрець. Були в них i життєписнi, яких пробуєш наслiдувати, але
вiдзначалися вони тiльки пишним багатослiв'ям i не мали сили в мислях. Не
впадай у спокусу наголошувати на неладах i похибках. Недолiки великого
чоловiка так само повчальнi можуть бути, як i досягнення" але важать
тiльки останнi, первi ж слiд пускати. В непам'ять, щоб не стали вони
колись виправданням для правителiв ледачих i нездарних. Не уподiбнюйся
вiзантiйському iсторику Прокопiю, який удень писав про високi дiї свого
хлiбодавця iмператора Юстiнiана, а вночi, замкнувшись у келiї, тихцем
списував до потаємних зшиткiв плiтки й паскудства про придворних i саму
iмператорську родину.
Пантелiй мовчав. Совався на лавцi, хитрощами деревлян-ськими
зблискували його свiтлi очi, ось так часто важко бував зазирнути людинi в
притаєнiсть лiсових гущавин, зелених шумiв, широколистих папоротей.
А другого дня вже в новiй церквi, стоячи поперед великого почту поряд
iз митрополитом, знов пригадав Ярослав собi Пантелiя, бо, кидаючи погляд
через лiве плече, бачив важку Сиво-окову постать, вiдчував, що той жде
вирiшення справедливого й мудрого так само, як отрок уночi ждав, коли
перестане князь повчати його i вiдпустить, щоб списав вiн подiї нового
дня, вставляючи помiж них свої впертi розумування. Впертi, впертi довкола!
Можiг, так i треба? Може, й князевi слiд запозичувати в них упертостi?
Може, князь так само повинен бути схожий на новою землю, як цей великий
умiлець Сивоок: погляд з-пiд брiв, бчi мов iз туманiв сивих, у незвiданiй
таємничостi глибин.
Щоб задобрити князя, а може, щоб швидше покiнчити з перемовами на
морозi, в цiй невисхлiй, непривiтнiй i страшнiй у своїй голостi церквi
митрополит передовсiм повiв мову про зображення в храмi його ктитора,
тобто засновника. На захiднiй стiнi мав бути сам Ярослав, який у супроводi
Богородицi подав будований храм Христосовi, а на бокових стiнах -
зображення всiєї родини княжої: з одного боку сини, з другого - дочки з
княгинею Iриною на чолi.
Мiсця було для того задосить, мовби будiвничi заздалегiдь дбали саме за
прославлення ктитора-князя: пiд хорами над захiдною потрiйною аркою якраз
навпроти вiвтаря.
- Хто ж то зробить? - поцiкавився князь, озираючись на Сивоока, бо
сподiвався, що саме вiн мав би взятися за таке почесне дiло.
Однак Сивоок мовчки вiдступився трохи назад i випустив з-за себе
Мiщила. Мiщило розгорнув перед Ярославом довгий звоєць пергамену,
шанобливо схилився перед князем, став щось довго й нудно пояснювати,
власне, й не пояснював, а велемовно виповiдав хвалу князевi, не забуваючи
й про себе, показував, як I де кластиме яку мозаїку, звертав увагу на
важливiсть умiти добрати властивих барв для княжого одягу, для
щонайдрiбнiших речей. Ярослав мимоволi подумав, що чим менше має людина
таланту, тим поважнiше ставиться вона до самого явища Iворення, до своєї
працi, хоч там iнодi мистецтва може й не бути. Йому кортiло поспитати,
чому ж усе-таки не Сивоок береться зображувати княжу родину i його самого,
але стримувався, 3 художниками нiколи не знаєш, як лiпше повестися.
Вони завжди лишаються загадковими для володаря. Стають помiж владою i
народом мовби самочинно,- а чи визначенi до того вищою силою? Власне, й
народ для князя - що таке? Князь завжди знає не весь народ, а лиш ту
частину, до якої належить сам. Решта - або ж вороги, або просто темна
юрба, не варта уваги. Навiть усi ситники, якi висовуються з-над юрби в
прислужники, зрештою не що iнше, як примiтивнi попихачi, яких можна
цiнувати за вiрнiсть, але трактувати слiд просто як звичайних слухняних
псiв. Однак жоден художник, навiть нездарний, не потерпить такого
поводження.
- Гаразд, робiть як знаєте, втручатися не буду, - вiдмахнувся князь од
Мiщила, готовий пристати на всi домагання митрополита, аби лиш не мати
справи з усiма митцями отут, на велелюддi, серед нездобленого храму, який
важко було собi! уявити в прийшлiй красi, в розблиску, схожому на сяяння
прикрас i коштовностей на шатах у митрополита, єпископiв, бояр, наповнений
тисячами молiльникiв, у кадильному диму, тихому палахкотiннi свiчок, в
багатоголоссi спiву й молитов.
Митрополит, ледь ворушачи зсинiлими вiд холоду губами, майже вмираючий,
шамкотiв щось коло Ярослава. Нагадував про лiтургiйний календар, про
праведникiв, на яких тримається церква, про вимогу узгодити розписи стiн
церкви з богослужiнням, для чого з євангельських подiй слiд вибрати лиш
тi, що вiдбитi в найбiльших церковних святах Вiзантiї, свят же таких
дванадцять: благовiщення, рiздво, сретення, хрещення, Преображення,
воскресiння Лазаря, вхiд в Єрусалим, розп'яття, сошестя в пекло,
вознесiння, сошестя святого духа, успения.
Князь поглянув тепер уже через праве плече, де сподiвався нагледiти
пресвiтера Ларивона. Той височiв над священиками так само, як Сивоок - над
митцями, одягнений був у довге темне хутро, на головi теж мав просту
хутряну шапку, знов про його священицький сан нагадувала лиш коштовна
панагiя, кинута поверх корзна; Ларивон ухопив князiв погляд, покрутив
заперечливо головою - мовляв, не погоджуйся з ромеєм.
- Щось має нам сказати пресвiтер Ларивон, - князь намагався виказати
належну поштивiсть до митрополита, ждав, поки той замовк, лиш тодi нагадав
про Ларивона, та й то не наполягав, а мовби питав Феопемпта, чи той згоден
вислухати пресвiтера, коли ж не захоче, то хай воно так i буде. Митрополит
кивнув на знак згоди. Закоцюбло слухав грiмкий бас Ларивонiв, тiльки око
йому сiпалося, мабуть, вiд того, як немилосердно калiчив пресвiтер грецькi
слова. Але оте сiпання ока було передвiсником вибуху. Так поблимує ледь
помiтний вогник пiд купою сухого хмизу перед тим, як зненацька спалахне
високим полум'ям i вмить пойме весь хмиз. Здавалося б, пресвiтер говорив
цiлком доречно. Про те, що київський люд ще не призвичаївся до нових свят,
ще не обiйняв їх усiх нi розумом, нi серцем в усiй належнiй складностi й
сутi, тож не слiд переобтяжувати розписи головної церкви багатоманiтнiстю,
лiпше буде спростити їх, скажiмо, до трьох основних, взявши тему
голгофськоi жертви, євхаристiї й воскресiння для головної нави, а всi
боковi придiли надати окремим святим, для прикладу, апостолам Петру i
Павлу, як проповiдникам християнського вчення, святому Георгiю, що його
iм'я прибрав собi князь Ярослав, рiдним Богородицi Iоакиму й Аннi, бо все,
що пов'язано з родиною, для руських людей близьке й доступне. Якщо
присвятити один при-дiл Георгiю - покровителю ратного люду, - то iнший
слiд тодi вiддати архангелу Михаїлу, що, взятий ще князем Володимиром на
своє знамено, сприймається русичами як захисник у боротьбi з силами
супротивними. Та й по духовi своєму цей князь ангелiв близький своїм
благородством серцевi руському, бо це ж архангел Михаїл боровся з дияволом
ради тiла Мойсеевого, iзполчився на персидського царя, захищаючи волю
людську, виявив покровительство єврейському народу, вiдвернув осла
Ва-лаамового вiд погибельної путi, оголив меч перед Iсусом Навi-ном,
повелiваючи йому цим прикладом помогти проти ворогiв, знищив у одну нiч
сто вiсiмдесят тисяч ассiрiйських воїнiв, перенiс понад землею пророка
Аввакума, щоб той годував пророка Даниїла, який обрiтався в ровi
лев'ячiм...
I ось тут митрополит не витримав. I невiдомо, чим споводо-вана була
його лють: адже Ларивон називав тiльки вiзантiйських святих, опрiч того,
хотiв, щоб церкву розписано не в самiй тiльки головнiй навi, а й у рештi
придiлiв, бо й що б то за святиня з голими стiнами! Ще не було мови про
намiр Сивоокiв, на вiдмiну вiд усiх вiзантiйських храмiв, розписати Софiю
ще й зокола всю фресками, але чи то Феопемпт уже знав про це, чи
здогадувався, чи вкралася в його старечу голову пiдозра, що недарма
пресвiтер так ретельно хоче заповнити весь серединний простiр храму
малюваннями, щоб зрештою вихлюпнулися вони й назовнi й перетворили чисту й
строгу християнську церкву на розцяцьковане варварське капище, доповнюючи
ще й барвами поганськi буйнощi незлiченних бань пiд золотими покрiвлями.
- Не буде того! - вигукнув зненацька митрополит i спробував тупнути
ногою, але тупання в нього не вийшло, закоцюблi члени погано пiдкорялися;
нога митрополитовi лиш сiпнулася ледь-ледь, заколихавши на ньому негнучкi
лискучi шати. - Не допущу поганства в християнський храм! Негоже чиниш,
князю, розводячи поганство! Вiдомо нам, звiдки все йде. Годуєш у печерi
вiдступника. Нечистi намiри. Прокляне господь, князю!
Не звертався до пресвiтера, мовби того й не було поруч, говорив тiльки
до князя, вiдразу кинувся звинувачувати, виявляв свою обiзнанiсть,
стверджував припущення, що поставлений тут ромеями для вивiдництва.
Ярослава обiймав шал. Щосили стримувався, щоб не виказати перед присутнiми
своєї погорди до митрополита, сказав тихо й смиренно:
- Святий отче, не вимагай аж надто вiд мого народу. Народ i так пiшов
на великi пожертви. Забрали в нього вiру батькiвську й дiдiвську, оголили
душу. Нового бога вiн приймає добровiльно чи з примусу, свят ваших
ромейських ще не збагнув, може, й не вподобає їх нiколи так само, як ти
нiколи не звикнеш до наших снiгiв i морозiв. Пресвiтер Ларивон, здається
менi, мовить до дiла.
- Не вiддам господа нашого в руки поганинам! - уперто пробурмотiв
митрополит.
- Знай, святий отче, також i те, - пiдiйшов упритул до нього Ярослав,
щоб нiхто бiльше не чув його слiв, - що коли вже народ наш i змушений до
пожертв та поступок, то князь на поступки не пiде! А тепер прошу ласкаво
до саней, звелю тебе вiдвезти до твоїх палат, бо замерзнеш вiд нашого
холоду, а я не хочу брати грiха собi на душу!
Це сказавши, князь пiшов з собору. Не дбав за те, чи йде за ним
митрополит, чи нi. Заведено ж було так i в Константинополi, що владика
земний виходив з собору поперед сановника церковного, навiть до вiвтаря
iмператора вводив патрiарх, тримаючись позаду.
Феопемпт, бгаючи посинiлi губи, пошелестiв безсило за князем.
Того дня Ярослав не приймав нiкого. Бачився з дiтьми, обiдав з усiєю
родиною, не допустивши на трапезу нiкого стороннього, потiм перейшов на
половину до княгинi, вдаючи зацiкавленiсть, розглядав її новi заморськi
вбрання, привезенi з Вiзантiї, з Германiї, вiд франкiв i вiд варягiв.
З'явилося вiдчуття, що старiє, лякався, що не забачить довершеної церкви
святої Софiї - головної справи свого життя, а чим зарадити - не вiдав,
Простiше було в битвi з ворогом, порядкувати в державi, попри всi труднощi
й складнiсть, теж знав, як, вивчаючи з книг досвiд багатьох своїх
попередникiв великих i незначних i набираючись досвiду в життi, умiв
приборкати дикого звiра i придушити повстання щонайбуйнiших забiяк, вiдав
безлiч способiв, щоб подати простакам понятливiсть, а ось тепер
розгубився, неспроможний обiйняти умови всього огрому прийдешнього
творення в соборi. Та й хто б не розгубився? Хiба ж тi самi ромеї, хоч
держава їхня налiчує вже кiлькасот лiт i зароджувалася пiд знаменням бога,
позиченого ними в палестинських пастухiв-голодранцiв, - хiба вони
сприйняли вiдразу все i все збагнули? Скiльки жили - стiльки й гризлися
помiж собою то за те, то за iнше. Дiйшли й до того, що нищили всi
зображення Христа, Марiї, ангелiв, апостолiв, патрiархiв, iмператорiв.
Навiть у iмператорському палацi, будованому при Константин! й Юстiнiанi,
виколупувано всi мозаїки. Може, й тримається тепер митрополит Феопемпт за
ту будовану й освячену патрiархом Фотiєм церкву Феотокос Фарос через те,
що була вона першою значною церквою, спорудженою пiсля каламутних часiв
iконоборства?
От чому маємо спокутувати чиїсь сум'яття й дурощi, повторю-iи зроблене
вже давно i не на покрепу душ народу нашого, а для змiцнення розхитаної
вiри самих ромеїв? Уночi покликав Ситника. Той теж постарiв помiтно за цi
фоки, ще потовстiшав, пiтнiв так само рясно й невтримно, але вже збагнув
нарештi, що не личить на його становищi зайва метушливiсть, тому пошив
собi за ромейським взiрцем охабень довгими, до самої землi, рукавами, якi
перекидав через плечi й засував за пояс, а руки простромлював у прорiзи
пiд рукава, мов городнє опудало; незграбний, нездарний, хто не знав, то
взяв би його за першого неробу в державi, глянувши на отi заткнутi за пояс
довжелезнi рукави, але Ярослав i далi вiрив у Ситника, не обманув той
князя ще жодного разу-, виконував усi велiння швидко, точно, головне ж -
без зайвого розголосу, I.-що в державних справах iнодi має вагу
першорядну.
- Що, той святий у печерцi живий? - спитав князь свого нiчного боярина.
Ситник не збагнув сенсу княжого запитання, мерщiй вiдмовив:
- Живий, князю! За велiнням твоїм...
- Стривай, - махнув Ярослав рукою, - не просив тебе нагадувати мої
велiння. Питаю тебе: чом досi живий?
- Чом живий? - Ситник вмить розгубився, стало йому жарко, вже вчував
княжий гнiв, тiльки нiяк не мiг вгадати, звiдки вiн нахлине.- Ну...
живучий дiдок. Такий жвавий, як рак на греблi.
Боярин хрипко засмiявся, щоб приховати бодай смiхом свою розгубленiсть,
але Ярослав не схильний був сьогоднi до веселощiв.
- Раз питаю, - сказав суворо, - то не треба менi пояснень.
- Але ж, князю...
- Кажу, чом живий? - вперто повторив Ярослав. - Не подобається твоя
нетямущiсть, Ситнику. Якби вмер чоловiк, а я питав, чому вiн умер, тодi б
менi й пояснював, хто винен. А раз питаю, чом живий, то знайди, хто винен
у цьому.
- Ага, так, - слухняно мовив Ситник, гамуючи дурне бажання гукнути: "Та
ти ж, князю, винен, що вiн живий! Ти ж велiв носити йому дичину з княжого
столу, й напої в срiбних пугарах, i хутра для теплоти..."
- Ав печерцi хай пресвiтер Ларивон молиться,- мовби про справу вже
давно вирiшену, казав далi Ярослав,- передай йому вiд мене...
Все-таки Ситник, видно, старiшав швидше за князя: став думати тугiше.
Ще тiльки розмiрковував, як прибрати старого з печерки, а князь, бач, уже
й забув про того, вже вiн для нього й не iснує, вже дбає володар чомусь за
печерку, прагне як-швидше задомовити її кимось.
- В Ларивона вже своя печерка є,- несмiливо сказав Ситник.
- Печерка? - Ярослав пройшовся по горницi, спинився перед поставцем з
товстою пергаменною книгою, поторкав пальцем лист.- Яка печерка? Що вiн
там у нiй робить?
- Молиться з Лукою Жидятою. Лука там i зберiгається, а пресвiтер ходить
до нього, i в два голоси виспiвують молитви.
- Що ж спiвають?
- Господи милосердний, прийми з землi цiєї молитву на мовi землi
нашої... Отаке щось виспiвують... А в обох - баси вельми знакомитi...
- Не питаю про баси. Лука той - що за один?
- Жидятою прозваний, бо малим ще його хозари забрали в полон, i там
протримали кiльканадцять лiт, i схиляли до вiри жидiвської своєї, i на
свою мову перевертали. Скуштував вiн чужини, i як прибiг до своїх, то
тепер нi про вiщо чуже чути не може. I християнську вiру визнає тiльки
мовою нашою, а не грецькою. Ларивон його ховає вiд митрополита i вiд
ромеїв. У печерцi.
- Чому не сказав менi?
- Не питав, князю.
- Знаєш добре, що й про непитане маєш казати.
- Знаю, але пресвiтера обминав ти у своїх пiдозрах.
- Обминаю й нинi. Передай, хай привезе до мене того Луку завтра вночi
потаємно. А печерку одну хай засипле. Досить йому для молитви й одної.
- Ага, так.
Було єдине сховище для Луки Жидяти в Києвi, де б про нього не змiг
довiдатися митрополит: княжий палац. Ярослав уже вiддав одну кiмнатку для
Пантелiя й ще для двох писцiв; жили при палацi священики, ченцi,
свiчкогаси, кантори, якi ублажали слух князя й княгинi солодким церковним
спiвом, повно було придворних, ключникiв, замочникiв, стольникiв,
чашникiв, опальникiв, мешкав Бурмака, ставав затiсний уже Великий палац,
будований ще при княгинi Ользi, однак наступної ночi привезено було туди
ще одного мешканця, увiйшов вiн, закутаний у стареньке, подерте хутро, до
сiней разом з пресвiтером Ларивоном, разом пiднялися вони в сiни верхнi,
пройшли в супроводi Ситника до горницi князя Ярослава; довго, зачинившись
там, про щось бесiдували, а вдосвiта князь разом iз пресвiтером спустився
до церкви на молитву, а Лука Жидята, яснобородий, окоренкуватий чоловiк з
мiцними руками i якоюсь особливою чiпкiстю в поглядi, опинився в кiмнатцi
отрока Пантелiя, шукав у того iконки або хрестика, щоб помолитися
по-своєму, але в Пантелiя такого майна не водилося; хлопець, лукаво
позираючи на свого нового спiвмешканця, сказав, що вiн приставлений до
князя не для молитов, а для життєписання; Жидята обiзвав отрока дурнем i
варваром, хотiв зопалу побити його, але пожалiв, пообiцяв навернути його
поганську душу до християнської С вiри, на що Пантелiй почмихав собi пiд
нiс тихенько, щоб не ; дратувати мiцнорукого дядька, i розповiв Луцi про
святого | чоловiка, який зiбрав у собi всю мудрiсть Деревлянської землi.
- Вбито твого навчителя, - жорстоко сказав Лука, який Пiсля багатьох
рокiв, проведених у степовикiв-хозарiв, не вмiв -Вриховувати вiд людини
вiстей нi гарних, нi лихих. Пантелiй не повiрив.
- Брешеш! - гукнув Жидятi. - Сам князь ходив до нього на бесiди.
Посилав йому в срiбному посудi харч i питво! Берiг його! Князь наш мудрий
- не самi книги любить, а й людей, що дорожчi за сотнi книг!
- Князь його годував, то князь i вбив, - спокiйно мовив Лука.
- За вiщо ж?
- Чи не однаково? Так треба.
- Не може того бути, - прошепотiв Пантелiй, - не вiрю я тобi! Сам
збiгаю на Берести!
А через день вернувся до Києва, сiв за виданий йому Ситником лист
пергамену, заливаючись слiзьми, написав чорним атраментом, настояним на
дубовiй корi, жолудях i чорному залiзi: "Князь-бо Ярослав муж
богобоязливий i до книжної премудростi вельми охоч. Велика-бо буває
користь вiд учення книжного; книгами значимо й осягаємо путi до покаяння,
обрiтаємо мудрiсть i воздержания вiд словес пустих; це рiки, що напувають
всесвiт, це витоки мудростi; книгам не знайти глибини, ними втiшаємося в
печалях, вони ж i вiд грiхiв та переступiв нас стримують". Збоку, навкiс,
дрiбними буковицями вивiв: "Ох, сльози мої, сльози гiркiї!"
Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:
- Вiддай телятину!
Пантелiй подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати
боярину потрiбну поштивiсть, але деревлянський отрок не здатен був до
цього: замiсть уклякнути перед всемогутнiм боярином, якось мовби совався
всiма членами врiзнобiч, хитрий посмiх метався йому по устах, вигулькуючи
то в одному кутику губ, то в iншому, розбiганi очi ховали в собi
лукавство. Ситник не мiг стерпiти такої невловимостi в чоловiковi, гримав
на Пантелiя:
- Дивись менi в очi!
Але ж невловимiсть була в строковiм поглядi, металися його свiтлi очi
туди й сюди, хоч i дивився вiн мовби на суворого Йбярина.
- Слизький ти, хлопче, - грозився Ситник, - але вiд мене ще нiхто не
втiкав!
I нарештi вистежив Пантелiя, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен
так i сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало
смiшно. Ситник не зважав на ту смiшливiсть Пантелiєву, сплюнув собi на
пальця i взявся лiчити рядки на пергаменi. Перелiчив у одному стовпцi,
потiм у другому.
- Ага, - мовив зловiсно. - А це що? I тицьнув тим наслиненим пальцем у
дописанi рядки про сльози.
- Не вмiстилося все, - забiгав очима Пантелiй.
- Так, - Ситник замкнув харатью до дерев'яної скриньки, яку мав з собою
на цей випадок, - покажу тобi "не вмiстилося". Жидята де? Повинен сидiти
тут i не рипатися.
- Не знаю.
- Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш! - пообiцяв йому Ситник i подався на
княжу половину.
А в князя була пiзня i зовсiм несподiвана гостя. Княгиня Iрина. Прийшла
сама, без почту, без служниць, десь по дорозi розгубила всю свою холодну
неприступнiсть i поважнiсть, майже влетiла до князевої палати, розтрiпана
й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь вiдчайдушному порусi
близькостi, вiн швидко пiдвiвся їй назустрiч, простягнув руки. Колись на
новгородськiм вимолi стрiлися вони як жених i невiста, потiм була нiч
перших покладин, коли стали людьми вiдчуженими, майже ворогами, а для
людей - князем i княгинею, потiм багато рокiв без любовi одбирав у неї
жiноче, а вона давала йому дiтей, - оце вперше, здається, серед темної
зимової ночi збiглося цих двоє людей, єднаних уже не князiвством, не
пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?
- Що тобi, княгине? - спитав i мерщiй поправився: - Iрино...
Вона глянула на нього зшалiлими очима, перший одрух уже минув, могла
принаймнi втриматися, щоб не впасти на груди чоловiковi, як падають усi
просто жiнки, а вона ж не була простою вiд народження, не могла i не мала
права бути нею.
- Ти сядь, - намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, - сiдай ось на
моє мiсце. На княже. Ти ж - княгиня.
Вона послухалась. Здерев'янiло сiла. Дивилася на Ярослава повними шалу
очима, але вiн розумiв: не бачить вона його, нiчого не бачить. Погладив їй
руку. Мовчки, ласкаво. Iрина заговорила, дивлячись так само крiзь свого
мужа:
- Сама стерегла нашу доньку, їй ставало гiрше й гiрше - i я прогнала
вiд неї всiх. Воно таке маленьке i гаряче. Ловило мою руку своїми ручками.
Я заспiвала дитинi пiсню. Не вмiю пiсень руських - тому заспiвала нашу
стару пiсню вiкiнгiв. "Ми пливемо до нових i нових берегiв, пливемо без
страху, а з надiєю, пливемо, пливемо..." При перших словах дитина заснула.
Зiтхнула глибоко крiзь сон, якось жалiбно зiтхнула, аж менi здушило
сльозами серце. I мої долонi... Долонi, пiд якими чула тепле тiло дитини,
раптом стали холоднi, мов крига... Я крикну|ла вiдчаєно i страшно... Але
вже не змогла вiдiгнати смертi вiд нашої дитини...
Ярослав мовчав. Це була їхня четверта донька. Народилася '_лиш кiлька
мiсяцiв тому.
- Бог дав - бог узяв,- зiтхнув згодом.
- Вона вся палала - i враз мов крига.- Iрина плакала, не ховаючи слiз
од князя. - А ти... Жорстокосердий... Таке кажеш...
- Дiти до мене приходять тодi, коли можу звертатися до їхнього розуму,
- сказав вiн, обiймаючи жону, - а душi їхнi - в твоїх руках... Не втримала
душi дитячої - плачу разом з тобою, моя укохана княгине i жоно... А що
твердий - держава того вимагає...
Вона мовчки посунулася, княжий стiлець був досить широкий, щоб
помiститися обом, так i сидiли вони довгий час, притиснутi одне до одного,
мов молодята, вперше сидiли як люди, вбитi горем людським, а не вигаданим,
може, й востаннє.
Потiм князь допровадив княгиню до дверей, подав їй свiчку, Iрина
ступнула,в темний перехiд, здавалося, що свiчка безсила розсiяти
важку'пiтьму, а тiльки б'є в очi княгинi, блiдо осяває її обличчя, однак
хоч який кволий був вогник, а вирвав вiн зненацька з темнощiв ще одне
обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленостi, вмить стала видна
цiла постать, безрадно приплюснута до стiни, потворна постать товстого
чоловiка, позбавленого рук. Iрина скрикнула, випустила з рук свiчку,
похитнулася i, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за порiг, не
пiдхопив жону пiд руки. Свiчка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив у
темрявi й без свiтла, нiяк не мiг виплутати з-пiд свого охабня рук, щоб
стати в пригодi князевi й княгинi. Ярослав од несподiваного розгублення
теж не знав, що чинити далi, чомусь вирiшив, що найголовнiше - знайти
свiчку, вiдставляючи криву ногу, опустився на колiно, нишпорив по пiдлозi,
свiчки не знайшов, а натрапив на княгининi ноги, якось не думаючи, в
заслiпленнi й розбентеженостi, обхопив тi ноги, притиснувся до них
обличчям, терся бородою, здається, навiть цiлував ноги дружинi,
запалюючись бiльше й бiльше незвiданим почуттям до цiєї жiнки, яка
дарувала йому втiхи i дiтей, дiтей i втiхи.
Ситник нарештi простромив крiзь прорiзи охабня свої коротенькi руки,
метнувся до горницi, вхопив нову свiчку, мерщiй понiс її до князя i
княгинi, непрошений i незваний, таємне ставало явним. Ярослав засоромлено
пiдводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи
то з вiдданiстю, чи то з погордою - не мав часу на вгадування, йому треба
було без прогайки зробити щось таке, щоб зiтерти, знищити, пустити в
забуття оту мить його слабкостi, коли безпорадно вклякав коло нiг своєї
дружини i шукав тих нiг, щоб притулитися до них обличчям, вiн мав ось тут
вiдразу показати свою несхитну вищiсть i бояриновi, i самiй княгинi, бо за
ним стояла цiла держава, велика держава з великими дiлами; поправляючи
покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нiчого
й не встиг, його рука сама собою вiдiрвалася вiд бороди й маєстатично
пропливла коротку вiдстань до обличчя Iрини, i княгиня, ще, мабуть, теж
цiлком не усвiдомивши значення i наслiдкiв того жесту, слухняно зустрiла
устами ту руку, поцiлунок був сухий, короткий, ледь помiтний, але вiн був,
цього вже стало задосить, щоб Ярославовi одлягло вiд серця, вiн вирвав у
Ситника свiчку i повiв княгиню до її покоїв, освiтлюючи темнi переходи.
Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому мiсцi, де
побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотiв просити в
князя прощення за те, що не вберiгся i все-таки попав перед очi княгинi,
але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвiтлений i добрий.
Боярин умiв користатися з таких настроїв княжих, мерщiй ускочив до
палати, причинив щiльно дверi, сказав голосом стишено влазливим:
- Князю, не тим вiриш, кому слiд! Не тим! Ярослав поглянув на нього
трохи здивовано, водночас i роздратовано.
- Мовив я не раз тобi, князю, - не вловивши змiни в настроєвi
можновладця, докiрливо бубонiв Ситник, - дивитися завжди слiд, звiдки
чоловiк прийшов i що вiн за чоловiк... Ось Пантелiй отрок... Звiдки
прийшов? З Дерев. З ким?
- Постривай, - утомлено сказав Ярослав, i в голосi в нього ще було
повно доброти, - не торохти. Казано ж тобi многожди:
для держави найперше важать здiбностi в чоловiковi. Пантелiй умiє
письма, а ти - не здатен. То кого маю вибирати для справ дiєписання?
- Слушно мовиш, князю великий, про здiбностi, - схилив голову
боярин.Але ж душа? Душа повинна бути чистою i вiдданою. Так? А коли в
чоловiка душа - мов у дикого коня-тарпана: так i рветься, так i рветься?
Тодi що? Тодi треба придивитися до чоловiка пильно, що вiн, звiдки, як,
чому?
- Набрид, - перепинив його князь. - Кажи, що там у Пан-гелiя? Чого
чiпляєшся до отрока?
- Пише не те! - випалив боярин.
- Звiдки знаєш! Ти ж у письмi темний.
- Для князя все зроблю!
- Кажи до ладу!
- Не те пише! - знов гукнув Ситник. - Щодня приймаю в нього списанi
харатьї, вiн i запримiтив, видати, що я в письмi не тямлю. I от пише,
пише-та й писне, та й писне!
- Що ж?
- Супроти князя, вiдомо.
- Вiдомо тобi звiдки, питаю?
- А я хитрий! Помiтив, що на кожнiй харатьї слова пишуться в два
стовпцi, а в кожному стовпцi - по двадцять i п'ять рядкiв, i устав
однаковий, так воно ведеться, так того Пантелiя пресвiтером Ларивоном i
навчено. Аж гульк! Дописує вiн помiж стовбцями ще щось, поза тi двадцять i
п'ять рядкiв. Зайвина? Зайвина. I устав там дрiбненький, мовби ховає в
ньому отрок грiховнi мислi. Щось там є, князю, щось бродить у строковiй
душi! Та й хiба лиш у строковiй!
- Ну, от що, - сказав Ярослав, - ось я хотiв просити тебе, та забув.
Мабуть, прийдеш узавтра.
- А як же з Пантелiєм?
- Князь хто - ти чи я? - тихо спитав Ярослав, i обличчя йому стало
набрякати гнiвом.
- Ти, князю, ти, а я раб твiй вiдданий, - Ситник одступив до самого
порога, - грiшний я, але слабiсть маю до тебе, князю. Хочу як лiпше.
Стараюся денно i нощно, хоч i тяжко. I з iноками, i з попами тяжко, i з
колотниками, i з цими письменами, i з Софiєю та Сивооком. Не доведе до
великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю... Маєток
увесь свiй оддав за книги... Придбав у гречинiв книг декiлька, вже маю...
скриню цiлу...
- В головi треба, а не в скринi, - похмуро всмiхнувся Ярослав.
- Родину занедбав... Донечка в мене була, Величка... Вмерла вiд
хворощiв, а я з тобою тодi в походi був, не змiг порятувати...
- Ну, добре, добре. - Ярослав знiяковiв. У всiх горе, всi перед смертю
безсилi. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла вiд
мору, а збiгла з дому ще тодi, як вiн одвiз малого Сивоока з намiром
продати його комусь. Збiгла i щезла. Нiколи не згадував боярин про доньку,
а сьогоднi пiдслухав розмову князя з княгинею, збагнув, що може
пригодитися i смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася.
- Я там принiс ту харатью. За дверима вона в мене, в скриньцi,
-заквапився Ситник, ловлячи змiну в настрої Ярослава. Не став ждати, що
скаже князь, метнувся за дверi, внiс скриньку, дiстав пергамен, подав
Ярославовi.
Ярослав одразу побачив оту дописку про сльози. Здогадався, видно, чом
дописав те отрок, але Ситниковi не сказав, натомiсть уголос прочитав йому
мiсце, де йшлося про книги. Боярин слухав збаранiло.
- Збагнув? - спитав його по прочитанню князь. - Мудрiсть нам потрiбна.
I люди для мудростi - теж. Збагнув?
- Ага, так, - заклiпав очима Ситник, хоч нiчого не збагнув i не втямив,
тiльки обливався потом од страху перед князем i глибоко затамованим
невдоволенням на нього за те, що надає перевагу якiйсь там мудростi перед
справами державної ваги, справами першорядними, зрiвняти їх можна хiба що
з нарiжним каменем у будiвлi. Вийми той камiнь - завалиться вся будiвля.
1966 РIК.
ЛIТО. КИЇВ
Луки твоїх брiв можуть допровадити до шаленства... твой пружний живiт -
мов арена для бою бикiв у Нiмi.
П. Пiкассо
Поїхав-приїхав. А що змiнилося? Київ так само вигрiвався пiд лагiдним
сонцем, занурювався в зеленi буйнощi своїх паркiв, скверiв; гнали кудись у
лихоманковому поспiху машини по його вулицях нових i старих, гули мости,
мружилися до висвiтленого лiтнього неба бiлi собори, - нiхто й нiщо не
помiчало вiдсутностi Бориса Отави в цьому великому мiстi, не сталося
нiяких змiн за той час, поки вiн нидiв у скляних канцелярiях | Заходу;
щодня народжувалися дiти, щодня в Палацi одружень (окрiм вихiдних)
вiдбувалися урочистi шлюбнi церемонiї, щодня вмирала якась кiлькiсть
мешканцiв - ось так i ми приходимо в свiт i так вiдходимо непомiтно й
безслiдно. Га? Непомiтно й безслiдно? Неправда! Вiн поїхав i приїхав,
справдi I: непомiтно, без духових оркестрiв i промов на перонi, без
фоторепортерiв, але невдовзi всi газети написали про наслiдки його
поїздки, про ту колотнечу, яку вiн зчинив на Рейнi, обiзвалися i живi
свiдки, знайшлися очевидцi похмурих подiй зими сорок другого року в Києвi;
виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордiя Отави, а
ще бiльш небайдужою була доля всього, що належалося їм, становило народну
власнiсть.
Може, вперше Борис Отава вiдчув потрiбнiсть свого фаху не лише для
окремих аматорiв старовини, а для всiх. Його запрошували до студентiв, на
заводи, в клуби, зустрiчався вiн з мiським активом, скрiзь розпитували,
цiкавилися, приймали резолюцiї.
Та хоч Борис уперше опинився в центрi зацiкавлень цiлого Києва, це не
приносило втiхи, якесь збентеження дедалi бiльше огортало його, вiн сам не
знав, що з ним дiється, пояснював це невдалою своєю мiсiєю на Рейн, бо,
власне, нiчого не добився, тiльки поколошкав усiх тих оссендорферiв, а
потiм поїхав собi додому, полишивши всi клопоти на долю посольських
працiвникiв, передовсiм на отого симпатичного Валерiя, якому теж
осточортiли рейнська глина i балакучi чиновники, що вмiють потопити в
зливi слiв будь-яку справу.
Ще не усвiдомлював як слiд свого стану й тодi, коли сiдав у вагон
московського поїзда, ще чiплявся думкою за якiсь там невiдкладнi справи,
якi, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думцi просто з вокзалу
дзвонити до Мiнiстерства закордонних справ, щоб довiдатися, чи нема новин
з Рейну; справдi, побiг вiдразу до автомата, вкинув двi копiйки, довго
прицiлювався пальцем у вiчка над номерами, пiдсвiдоме тицьнув у одне
вiчко, в друге, диск прокручувався туго, зi скрипом i рипом, лунали довгi
гудки, довго й болiсно вiдлунювалися в скронях у Бориса, нарештi з того
боку обiзвався голос, голос той був знайомий уже тисячу рокiв, вiн iснував
для Отави вiчно.
- Таю, - майже пошепки сказав вiн, - Таю, це я приїхав.
- Справдi? - насмiшкувато спитала вона.
- Я стою на Київськiм вокзалi.
- Очевидно, все-таки не на вокзалi, а на тротуарi.
Вiн не вловлював насмiшкуватостi в її голосi i в словах, може, вперше в
життi так губився перед жiнкою, якої, власне, й перед очима не було, а
перебувала десь далеко, на тому кiнцi телефонної лiнiї.
- Я повинен тебе побачити, - сказав Борис хрипко, - ще сьогоднi.
- Знов їдеш за кордон?
- Не в цьому справа. Я зрозумiв... Але про це - не по телефону. Ми
повиннi неодмiнно побачитися i неодмiнно сьогоднi...
- Я не люблю цього слова.
- Якого слова? - вiн розгубився.
- "Неодмiнно". В ньому є щось неприємне. Принаймнi для жiнки. Може, для
такої жiнки, як я.- Тая, здається, не могла позбутися насмiшкуватостi, а
може, просто хотiла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що
для неї час, коли тут iдеться про найважливiше для них обох?
- Таю, де ми побачимося? - майже ультимативно спитав Борис. - Не пробуй
вiдмовлятися. В мене дуже серйознi намiри. Ти навiть не можеш уявити, якi
серйознi. Отже: де?
- Ну... - вона завагалася, - вже коли ти так наполягаєш... об
одинадцятiй...
- Гаразд, - мерщiй згодився вiн.
- Нi, мабуть, не вийде, - швидко змiнила вона попереднє рiшення, -
давай о чотирнадцятiй.
- О чотирнадцятiй. Згода.
- Манеж знаєш?
- Так.
- Отам, мiж Манежем i Александровським садом, є зупинка. Не пам'ятаю,
чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксi...
- Знайду!
- Я ждатиму тебе там.
- Нi, це я ждатиму!
- Не смiй, - сказала вона, - якщо ти прийдеш бодай за хвилину ранiше...
- Я буду точно о чотирнадцятiй...
- Тут до мене прийшли. - Трубка дзенькнула в невiдомiй далечi, Борис
нiяково посмiхався до своєї занiмiлої раптово трубки.
А потiм - сталося.
Рiвно о чотирнадцятiй вiн iшов вiд Iсторичного музею по тротуару вздовж
високої гратницi Александровського саду. З одного боку був величний спокiй
Кремля, з другого - гримiла тисячами машин Москва, попереду - Борис уже
бачив її - самотньо стояла на зупинцi Тая, в бiлому платтi, тонка, витка,
мов дiвчинка; здавалося йому, що смiється вона, хоч обличчя її ще й не
розрiзняв, те коли пiдiйшов ближче, переконався: справдi, посмiхається.
Уявив її лукавi уста, наближенi до його обличчя, її рiзнобарвнi очi, мало
не бiг до Таї, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невiдомих
сил, що в мiльйоннолюднiй Москвi, в самому її центрi, посеред бiлого дня
давали можливiсть зустрiтися двом без жодного свiдка, без жодної
перешкоди. I саме тодi помiтив чоловiка, їх могло тут бути десять, i сто,
i тисячу вiдразу, бо таке ж мiсце i такий час! Був лиш один, не давало це
нiяких пiдстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь
нiби передчуття лиха вiдчув вiн, хоч i не вiрив нiколи в передчуття.
Високий чоловiк швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли?
Бiлявий, волосся зачесане на продiл, гарне, здається, обличчя. Чоловiк
випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нiзвiдки i
вже доходив до Таї. Зараз вiн помине її i пiде назустрiч Отавi, помине
також його i пiде далi, так завжди буває у великому мiстi i так мало
статися й цього разу. Борис дуже хотiв, щоб сталося саме так.
Але нi...
Чоловiк дiйшов до Таї, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса,
здається, мав намiр чекати тролейбуса чи якого там бiса - ну, що ж.
Але нi!
Чоловiк не спинився! Вiн продовжував свiй рух, це вже був якийсь
кошмар, такого б не вигадав для Отави навiть найлютiший ворог, - чоловiк
вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зiгнутою в
лiктi правою рукою Таїну руку i, не зупиняючись, пiшов собi знов туди,
звiдки появився, тiльки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту
жiнку, яка ждала його, Бориса Отаву, i до якої квапився вiн, тобто Борис
Отава, власне, єдину жiнку на свiтi, яка зумiла вирвати Бориса з
зачарованого кола самотностi для того, щоб знову кинути його в самотнiсть!
Вiн не мiг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Таєю? Треба
гнатися й рятувати її? Хотiв бiгти слiдом, хотiв... Але тi двоє йшли собi
спокiйно i дружно, жiнка не випручувалася, не озиралася, не кликала на
помiч Бориса, хоч знала, що вiн позаду, бачила його щойно. Той бiлявий, з
продiлом, нахилився до неї довiрливо, iнтимно, щось казав, задирав голову
в смiховi. Тая теж смiялася. Борис бачив це по її спинi, це було жахливе
видовище - помiчати, як смiється кохана тобою жiнка, як смiється... її
спина! Божевiлля!
Вiн iшов за ними. Розумiв, як це ганебно й принизливо, але нiчого не
мiг удiяти, йшов мов прив'язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до
Боровицьких ворiт i пiдуть у Кремль, i вiн там їх десь наздожене i... I
що?
Але вони не завернули, пiшли далi тротуаром, у саме ревище машин, у
вировиння Москви, i той бiлявий молодик знов говорив щось смiшне, а Тая
смiялася вже не самою спиною, а всiм тiлом, смiялася нестримно, буйно,
несила було далi терпiти той смiх. Борис повернувся i пiшов до готелю.
Не пробував дзвонити, не ждав дзвiнка, не хотiв нiчого знати, не
прагнув пояснень. Споконвiку Отави вiдзначалися впертiстю й твердiстю.
Навiть коли та твердiсть ранить власне серце.
Сталося!
I в Києвi не ждав тепер нiчого. Студенти роз'їхалися на канiкули. З
посольства повiдомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до
осенi, бо всi чиновники повтiкали до моря i на води. Отава щоранку сiдав
за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потiм iшов
прогулятися, по Володимирськiй доходив до Софiї, змiшувався з натовпами
екскурсантiв, ховаючись за спинами, слухав звичнi голоси екскурсоводiв:
- Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого... Точна дата
будiвництва не вiдома...
Вiдома, вiдома... Незабаром стане вiдома всiм. Вiн доведе це фактами.
Батько життя поклав, щоб довести, а вiн...
- ...Не вiдомi також iмена будiвничих...
Стануть вiдомi... Рано чи пiзно все стає вiдомим на цьому свiтi! Не
грає ролi, яким чином i хто вiдкриває людям таємницi i якою цiною. Де ти
бродиш, моя доле?..
- Цей собор належить до найцiннiших пам'яток архiтектури...
Не так! Нащо вживати слово "пам'ятка"? Його треба назвати просто: диво.
I як зродився понад дев'ятсот лiт тому в уявi Сивооковiй, i як ставився, i
як оздоблювався, i як протривав єдиний у цiлiй Європi з того столiття
цiлий i прекрасний - хiба не диво?
Може, був iнодi жорстокий цей собор. Вимагав пожертв не самими
коштовностями, а навiть людського життя. Хiба професор Гордiй Отава не
пожертвував своїм життям?
Мабуть, так треба.
А потiм виходив Борис на подвiр'я, било йому в обличчя сонце, собор
бiлiв добрий, ласкавий посеред зеленi й золота, i все в Борисових грудях
кричало й протестувало: "Нi, нi, нi! Людина повинна жити як людина, а не
перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усi люди!"
Коли вже й не ждав, знайшов у поштовiй скриньцi лист з Москви.
Вона писала:
"Борисе!
Всi цi днi моє сумлiння обтяжене, мов у поганої лiкарки дитячих хвороб.
Тодi вийшло так негарно i неприємно для тебе. Повiр: це просто збiг
випадковостей, а не мiй свiдомий намiр. Я ждала там тiльки тебе. Навiщо
ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився вiн. Якщо вже
бути щирою до кiнця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на
тому мiсцi. Не в той день. Нi. В той день я призначила тобi. Заприсягаюся!
Але так вийшло. Ти подумаєш з погордою: вертихвiстка. Мабуть, взагалi
викинув мене з голови i з серця (якщо я там була). Але будь великодушний.
Порадiй, коли й не за Танку, то просто за ще одну людину, яка щось цiкаве
знайшла в життi. А це ж не така малiсть. Нема нiчого жахливiшого, як
шукати й нiчого не знайти. Пам'ятаєш iбсенiвського Пер-Гюнта? Шукав по
всiх усюдах, шукав у самому собi, здiймав з себе нашарування й прибранi
машкарн, як знiмають кожушки з цибулини. I - нiчого. Пустка. Порожнеча. Це
найжахливiше. А життя вкорочується кожним днем, кожним вимовленим словом,
кожним кинутим поглядом. Нiхто не помiчає цього так, як жiнка. Повiр менi,
Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважаєш, що життя давно вже зупинилося,
десь у десятому чи одинадцятому столiттi..."
Вiн читав i мимоволi ловив себе на думцi, що не заглиблюється в суть
слiв, не розумiє майже нiчого, поки що вiн просто по-дурному, якось дико
зрадiв самому фактовi отримання листа вiд Таї - так мав би, певне,
тiшитися дикий чоловiк гарно здобленою бомбочкою з прихованим у нiй
годинниковим механiзмом, не вiдаючи про те, що бомба ця невдовзi рознесе
його на шмаття.
"...Той чоловiк, якого ти бачив (i як добре, що ти побачив його i тепер
не треба пояснень!), - композитор. Вiн зрозумiв мене. I як жiнку, i як
людину. Що вiн зробив? Ти посмiхнешся, почувши, але для мене - це
надзвичайно важливо. Вiн узяв всi мої малюнки (ясна рiч, тi, якi
подобаються менi самiй) i зробив щось, мовби музикальнi гравюри з цих
малюнкiв, а потiм усе це з'єднав у цiлiсть. Вийшла ораторiя на теми моїх
малюнкiв, щось нечуване, неймовiрне, всi, хто чув, захоплюються, хвалять.
Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось свiтовi. Кожен
хоче, щоб його почули. Тодi затримується час - i життя стає майже вiчним!
Ти чуєш, Борисе? Вiчнiсть - не в твоїх соборах, а в кожному з нас, тiльки
треба вмiти її виявити i добути. Цей чоловiк..."
Той чоловiк... цей чоловiк... Нарештi Борис примусив себе зосередитися,
вiн тепер не просто прочитував слова - складав їх докупи, формував з них
речення, вiн збагнув нарештi, що то останнiй (!) йому лист од Таї, до того
ж, здається, лист не з комплiментами, i не з каяттям, i не з
перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених i болiсних для
чоловiка в такому становищi, як Отава.
Першим його почуттям пiсля того, як став усвiдомлювати змiст цього
жорстокого листа, було обурення. Нi, просто якась погiрдлива iронiчнiсть.
Читав далi, але знов лиш ковзав очима по рядках, нiчого не розумiв, бо
вiдбiг думками в цей час далеко, вiв безмовну суперечку з неприсутньою i
неiснуючою нинi для нього Таєю, кидав їй коротко й насмiшкувато, як вона
тодi до нього в телефон: "Що? Ще один чоловiк? Ах, ах! Взятися за ручки -
i так iти. Голубонько! Життя - це не дитячий садок! Тут за руки беруться
цiлком умовно, бо кожен повинен робити своє дiло".
"Але тобi знати це не цiкаво, - писала далi Тая, - ти навiть маєш право
мене висмiяти. Я шкодую, що написала так, нiби хотiла перед тобою
виправдатися тодi, коли вже нiякi виправдання не поможуть i не мають для
тебе нiякої цiни (якщо, звичайно, була я для тебе хоч трохи дорогою
людиною, в чому б не хотiлося менi сумнiватися, бо високо ставлю твою
поряднiсть). Цей лист я написала не про себе - я не варта того. Просто
егоїстична особа, яка переоцiнює своє мiсце в життi, захоплена своїм
талантом, зачарована власними жiночими якостями, про якi протурчали менi
вуха чоловiки, - нi, не задля себе самої написала я цього листа, а задля
тебе, Борисе!"
Вiн спiткнувся на тому рядку, на тому звертаннi "Задля тебе, Борисе",
вирiшив за краще не читати далi, щоб хоч трохи погамувати щось таке, чого
ще й не знав нiколи; йому хотiлося й плакати, i смiятися водночас, йому
мовби й зовсiм нiчого не хотiлося: нi рухатися, нi бачити, нi чути, нi
дихати, нi жити.
- От єрунда! - промовив Борис уголос i простягнув руку до телефону, щоб
подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмiнювався своїм бадьорим
паролем "Є-2 - Є-4". Але вiдсмикнув руку й знову задивився в лист. Писано
довго, тяжко, рiзним чорнилом, нещадно перекреслювано, дописувано збоку,
багато мiсць геть нерозбiрливих, кривулястi рядки наповзають один на
один...
"Ти незвичайний, Борисе. Я побачила це вiдразу. Тодi, в санаторiї. Хоч
писати про санаторiй не годилося б тут, бо знайомства санаторнi - бр-р-р!
Не буду про мiсце. Просто я побачила тебе i зрозумiла, що це чоловiк
справжнiй. Незалежний. Упевнений. Твердий. В твоїй iронiчностi я вичитала
знання тих сучасних хворощiв (не суспiльства! Суспiльство гаразд знає,
куди прямує i що йому слiд робити, але окремi його члени, на жаль, не всi
й не завжди володiють тою певнiстю). Ти скажеш: "От дурепа! Закохується в
iронiчних мужчин". Нi, я не закохуюсь. Повiр менi, що вмiю бачити далi,
анiж здається на перший погляд. Масова освiченiсть призвела до того, що
тепер мало не кожний iнтелiгентний мужчина при першiй же зустрiчi, пiд час
першого знайомства змобiлiзовуе всi наявнi резерви й кидає їх на вас, щоб
.приголомшити вiдразу! Скiльки можна отак зустрiти ерудитiв, краснословiв,
дотепникiв, тонких натур, вiльнодумцiв! Але в переважної бiльшостi добра
того стачає лиш на один раз. Це мовби вивiска, за якою нiчого нема. Казка
про солом'яного бичка. Зовнi наче й бнчок, а насправдi - напханий соломою.
Куди не повернись - солом'янi бички. Ерудицiї вистачає на один день,
дотепiв - на один вечiр, вiльнодумства - для розмови наодинцi з жiнкою,
якiй хочеться сподобатися. А треба ж прожити життя. А життя довге. Спробуй
настачити на все життя своїх душевних скарбiв.
Менi сподобалася твоя iронiчнiсть, ти не виказував її спецiально,
навмисне нi перед ким, я зрозумiла, що в тобi неймовiрнi запаси душевних
сил, - i не помилилася..."
- Хотiв би я знати, - пробурмотiв Борис, розгублено потираючи
перенiсся, - хотiв би я знати, яке це має вiдношення до того дня, коли я
йшов уздовж границi Александровського саду... i коли твою спину... а ти
смiялася... смiялася...
Вiн знову одсунув листа, рiшуче пiдвiвся. Так можна збожеволiти. Глянув
на купу свiжої пошти. Помiж газет, журналiв був там товстий пакет. Недбало
розiрвав його. Хтось прислав щойно виданi листiвки за мотивами картин
художника, який усе життя присвятив змалюванню Київської Софiї. Борис
розсипав листiвки .по столу, вони лягли барвистим вiялом на Таїн лист,
закрили його, вiдгородили. Так лiпше.
Софiя лежала в нього перед очима. В синявi перших днiв весни. I в
теплiй тихостi лiтньої ночi. Сивi брови заснiжених бань, а поряд -
язичницька розкiш першої зеленi, i все на свiтi має барву й вiдтiння
пазеленi: трави, листя на деревах, самi дерева, покрiвлi собору, його
стiни, навiть визолоченi банi й шпилi. Зелене золото. А он рука
реставратора випустила па волю з-пiд багатовiкових нашарувань кiлька
клаптiв первiсної стiни. I вiдразу набрали рельєфностi абсиди, могутня
сила прозирнула в їхнiй рожевiй випуклостi, колись у кладцi стiни
стосовано вапно, яке вiд вологи змiнювало колiр, ставало зовсiм рожевим,
тому собор у першi роки по збудуванню змiнював свою барву при всякiй
погодi, вганяючи в подив i в захват давнiх киян i всiх гостей цього
праслов'янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту
давно вже втрачену вiд дiї часу рожевiсть, вiн надав своїм абсидам такої
буйношi кольорiв, яка, може, привиджувалася лише першому будiвничому цього
великого храму. Так через вiки передається прагнення до вiчної краси.
Людина йде до краси, вона творить її, цим i вiдрiзняється людина вiд
усього сущого.
А що пише йому та жiнка, з якою в нього тепер нема нiчого спiльного i
бути не може? На жаль. Що? На жаль?
"Але потiм побачила тебе зблизька. Це сталося так несподiвано, так
швидко. Очевидно, є глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися поступово й
поволi. Власне, я нiчого не вiдкрила в тобi нового, свiдомо йшла на все,
сподiвалася на свою силу. Бо належу до жiнок, яких не вибирають, а якi
вибирають самi. Я вибрала тебе, знайшла, розпiзнала, я не могла тебе
вiддати будь-кому, не могла втратити, могла тiльки вiдмовитися
добровiльно, сама, без примусу, так само, як i знайшла. I я це зробила. Ти
назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливiсть не має серця.
Вона врiвноважує, а серце завжди перетянув на один бiк, воно, як тобi
вiдомо, злiва. В мене є серце, i я не збираюся забувати про нього.
Навпаки. В своїх художницьких амбiцiях я нiколи не заходила аж так далеко,
щоб виставляти їх поперед свого серця. Розумiєш? Хочу залишатися жiнкою.
Бути нею найперше, а вже потiм художницею, мислячою людиною тощо. I ще
вiдкрию тобi таємницю: мрiялося менi, що i своїм серцем завоюю тебе,
розгромлю, розруйную всi твої бастiони зацiкавлень i замилувань, вирву
тебе з-поза товстезних соборних стiн, витягну з далеких вiкiв, поверну
дневi сьогоднiшньому, теплому, зеленому, як молода отава (адже твоє
прiзвище - Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною
одної iдеї. Все життя присвятив досконаленню стилю латинського
письменства, нiколи не розлучався з Вiргiланським кодексом, над яким
сидячи так i помер; коли Боккаччо прислав йому свiй "Декамерон", писаний
мовою iталiйською, Петрарка переклав на латину останню новелу й вiдiслав
своєму друговi, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати
життя, а тим часом, потай од усiх, складав iталiйською мовою свої сонети
до Лаури, безсмертнi пiснi кохання, рiвного якому не знає людська
iсторiя".
- Здається, з Петраркою в мене спiльного - тiльки зрiст,- хмикнув
Борис, - сто вiсiмдесят три сантиметри. Бiльше нiчого. Вiршiв не писав.
Сонетiв не складав. Латину, щоправда, знаю, але не так досконало, як
великий флорентiєць. Не був вигнанцем, як Петрарка i його попередник
Данте. Обох недалекоглядна Флоренцiя позбавила громадянства. Згодом, через
триста рокiв пiсля смертi Петрарки, якийсь святий отець Мартiнеллi вiдбив
стiнку саркофага в Арка, де поховано поета, i вкрав праве рамено Петрарки,
бажаючи офiрувати його Флоренцiї, яка не могла знести багатовiкового
сорому за те, що два великi поети були вигнанi з рiдного мiста i лежать
тепер серед чужих. Але ж вельмиповажна Тая Зикова! Магнiфiцiа! Навiщо мою
скромну особу - i аж з Петраркою!
"Чомусь гадалося менi, що в тобi повинна приховуватися велика
пристрасть, про iснування якої ти й сам не вiдаєш. Я повинна була вiдкрити
її в тобi, показати!
Але, але... Ти виявився людиною тiльки одної iдеї, одної лiнiї в життi,
одної справи, а одна тiльки справа, навiть велика, - це для людини замало.
Вона пригнiчує, вона знищує людину, перетворює її на жертву. Ти принiс
себе в жертву соборовi. Так само, як твiй батько. Згадай: батько твiй
загинув. Собор розчавив його. Ти сам сказав: "Не можна уявити жодного
собору без пролитої кровi". Здавалося б, я художниця i повинна любити все,
що пов'язано з музейнiстю. В музеї, як i в життi, завжди в достатку пустих
мiсць. Але в музеї можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповiдав менi,
як твiй батько мiг просидiти мiсяць або й бiльше, продерши на стародавнiй
iконi дiрочку патинi столiть i зазираючи в десятий або в одинадцятий вiк,
милуючись його барвами, його навiки втраченим свiтлом, його дивами. Ти теж
здатен на таке. Це прекрасно. Але гiрше, що ти здатен тiльки на таке. Тобi
досить одного собору на цiле життя, поза ним для тебе не iснує нiчого. Я
зрозумiла це, коли ти сказав менi отам, над Днiпром, серед не баченої ще
мною язичницької пазеленi Києва, що кидаєш мене, що тобi треба їхати.
Кидав мене, тiльки знайшовши. Цього я не могла зрозумiти i нiколи не
зрозумiю. Навiть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся за якiсь
державнi справи, за справи нашого престижу, вiдвойовуєш у цих бандитiв,
якi пограбували цiлу Європу, одну з дорогоцiнних релiквiй нашого народу.
Звичайно ж, ти маєш слушнiсть, i всi це ствердять. Всi, окрiм мене. Бо мiж
нами з тобою замiшано ще один елемент, невидимий, iнтимний елемент, що не
надається до розголосу й до писання в газетах, - людський. Я не можу
забути, як ти, вiдiпхнувши мене твердим своїм плечем, пiшов до свого
собору.
Борисе! Людинi мало самого тiльки собору! Людинi потрiбен цiлий свiт!
Почуй мене i зрозумiй!"
Йому чомусь сплив на думку лiтургiйний вигук "Вонмем!". Це звучало
тiльки на старослов'янськiй мовi, не надавалося до перекладу на жодну iншу
мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого?
"Менi страшно усвiдомити, що я тебе втратила назавжди, але... Ти
викинеш цей лист, забудеш його, але... Борисе! Зрозумiй, що людей об'єднує
нинi безлiч речей! Колись, ти це знаєш набагато лiпше за мене, об'єднували
людей урочистi гробницi й першi храми над ними, це був пункт збору людей
докупи i, може, найперша власнiсть, яка належала всiм, навiть тим, хто
нiчого не мав. Чи ми повиннi ще й дотепер стерегти своїх великих
небiжчикiв, забуваючи про живе життя?"
"Чого їй треба вiд мене? - з болем думав Отава. - Адже це найпростiше:
зрiвняти з землею всi могили минулого, зруйнувати всi храми й будiвлi, щоб
не мозолили очей i не заважали "жити живим", виконувати плани, ставити
панельнi будинки, їсти з пластмасового посуду... Iсторичний парадокс:
людям дiстався такий багатий спадок, що не вiдають тепер, що з ним робити,
її пригнiчує велич минулого, бо з минулого ми помiчаємо лиш велике, вони
намагаються вiдплатити за свою малiсть вандалiзмом, руйнуванням,
знищенням. Жiнки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тiльки їм
потрiбне. Може, тому з царства амазонок не дiйшло до нас жодної пам'ятки.
Видно, вони нiчого не мали, тiльки гасали на конях на степах..."
Не було рацiї читати лист до кiнця. Власне, прочитано головне. Йому
винесено вирок. Може, й справедливий, хто знає. Досi не думав про жiнок.
Жiнка несе свiтло нiжностi або ж стає каменем урази. Для нього - камiнь
урази. Собору мало для людини... Але й людини теж мало для цiлого собору -
ось у .чому лихо.
Борис дiстав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер
ось уже скiльки рокiв i вiн сам, поклав грубезну папку на стiл, поклав на
неї долонi, зiтхнув. Збирано по крихтi, вiдтворювано iсторiю по найменших
її уламках, здавалося, ось i робота, гiдна пошани й подяки найбiльшої i
найвищої. А прийшла жiнка i...
Вiн згадав, як покинув усе i гайнув до Москви. Вiдчував тодi себе
хлопчиськом, але iнодi багато можна вiддати за таке вiдчуття. Ще згадав:
початок вiйни в Києвi. Чомусь найбiльше запам'яталося, як вивозили
звiдусюди, вантажили на машини сейфи. їх виносили з великими зусиллями,
товпилося коло них завжди багато чоловiкiв, але пiдступитися не могли, бо
сталевi скринi були занадто малi. Так колись обтiкали хвилi людського
муравлиська будовану Софiю в Києвi. Кожному хочеться доступитися, а мiсця
не стачає. Але чому тi люди так прагнули вивезти з Києва передовсiм сейфи,
малий Борис тодi не мiг збагнути. Лишали Київ, лишали собори, музеї,
пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якiсь незграбнi, вугластi
залiзнi скринi. Мабуть, i тi люди тодi гаразд не знали в запамороченнi, що
дiяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потiм, повернувшись до рiдного
мiста i побачивши в ньому уцiлiлi собори й пам'ятники, зрадiли їм, як
рiдним людям, i тiльки тодi збагнули, що є цiннiстю найвищою, i то було
святе почуття в їхнiх душах. Бо хiба ж у час вiйни не звернули погляд
усього народу в глибину столiть i не нагадали йому великих iмен, щоб
змiцнити всiх у почуттi патрiотизму, яке виростає й формується в серцях
поколiнь протягом вiкiв i вiкiв, а не прищеплюється за одним замахом, як
вiспа.
Все це було так, i все це звучало тепер непереконливо. Бо на столi
лежав лист вiд жiнки, яку вiн покохав по-справжньому вперше в життi, а за
листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду... I його
ганьба, його приниження, i ота спина, i смiх, i вже нiколи не повернеться
вона до нього, як нiколи не може воскреснути людина, що вмерла, i прожити
ще одне життя на землi, нiколи, нiколи...
Вiн рiшуче розгорнув свою папку, дiстав останню сторiнку рукопису, не
глянувши навiть, на чому там обiрвано речення, рiшуче дописав з нового
абзаца:
"Тут я припиняю розповiдь про забутi й загубленi подiї давнини, даючи
змогу всiм бажаючим слiдом за мною дозбирувати й дописувати решту".
Зв'язав рукопис. Отак вiн i вiднесе його видавцевi. Бракує завершення,
але - не бiда, не бiда.
Вiдiйшов, збоку довго дивився на рукопис. Цiла гора списаного паперу.
Якби ж то просто списаного! Там було вже не тiльки життя його батька i
його власне - жили там люди забутi, невiдомi, але великi. Повиннi були
ожити. Вiн людина одної iдеї? Ну, так. Вiн нудний? Згода. Дивак? Але саме
отакi диваки гримають на своїх плечах один з нарiжних каменiв будiвлi
сучасностi.
Iєроглiфами було виписано в нього з єгипетського папiрусу й умiщено пiд
скло шафи: "Тi, хто будував з гранiту, споруджуючи прекраснi творiння...
їхнi жертовнi каменi так само пустi, як i тих утомлених, що впокоїлися на
березi, не полишивши по собi спадкоємцiв..."
Нiхто за тебе не дозбирає i не докiнчить, не довершить!
РIК 1037
ОСIННИЙ СОНЦЕВОРОТ. КИЇВ
... святей Софьи, южн созда сам...
Лiтопис Нестора
Було в Сивоока вiдчуття, неначе вмирає невпинно й нестримно кожною
часточкою свого тiла, кожною жилкою, умирає думкою, прагненнями, надiями.
Собор здiймався вище i вище, виростав iз землi велетенською рожевою
квiткою, позбавленою стебла, збунтованою проти всiх вiдомих сил i стихiй
природи, проти людей, проти самого будiвничого, i Сивоок нiяк не мiг
позбутися жахного враження, нiби отi каменi й плiнфи, нiби ота рожева
цем'янка, якою скрiплювано стiни,- то частки його власного єства, нiби
перевтiлюється вiн у цю споруду, сам зникаючи непомiтно, поступово,
неухильно!
Коли ж стало будування готове посеред київських снiгiв i звiдусiль
заквапився люд, щоб поглянути на те диво, ще й не докiнчене, тодi раптом
знову мовби ожив Сивоок для нового дiла; довгi роки неймовiрного
напруження вмить вiдлетiли геть, їх неначе й не було, i отого виснажливого
вмирання душi й тiла теж не було - народилися в ньому новi сили, нова
потуга, так, певно, буває з тим смiливим птахом, який, розмахавшись,
вганяється в найвищу височiнь i в найкрутiшому зльотi лякається, що не
стачить йому снаги, i летить що вище, то важче й важче, ось-ось упаде
каменем донизу, але потiм, досягнувши все ж найвищої точки, несподiвано
для самого себе вiдкриває в собi безмежнi запаси легкої летючостi i
нестримно ширяє в блакитi, пронизанiй сонцем.
Така пташина летючiсть з'явилася в душi Сивооковiй, коли забрався вiн
на височезнi риштовання в головнiй банi храму iпрчав викладати найбiльшi
софiйськi мозаїки. ГБайдуже йому було до всiх суперечок помiж пресвiтером
Ларивоном i митрополитом Феопемптом, найменше дбав про думку князеву
тепер, коли їм iз Гюргiєм удалося стати на своєму i збудувати церкву не
ромейського кшталту, а саме таку, як привидiлася вона Сивооковi в години
його першої зустрiчi з рiдною землею по довгiй розлуцi.Тепер зродилося в
ньому щось нiби рослинне; мов рослини - квiтками й листями, вiн тепер жив
i промовляв до людей тiльки барвами, i все для нього вкладалося в мову
барви, вiн знову почав своє вмирання в твореннi, спливав крiзь кiнцi
пальцiв на свої мозаїки небаченими кольорами, вiн хотiв би упiймати в
барвi й показати людям усе на свiтi: дiвочий спiв, пташиний полiт,
блимання зiрок з чистого неба i сонце, сонце. Сонце було скрiзь, воно
рухалося в соборi, собор повертався слiдом за ним, мозаїки мовби виступали
з своїх заглиблень, вони ставали вiльно мiж стiною i людьми, яш дивилися
на них знизу, вони рухалися.по колу, оберталися слидом за сонцем, i все
оберталося разом iз ними в урочистiй тишi й нелюдськiй красi. Для нього
тепер головне полягало не в тему, що мав зображувати, а як. Саме мистецтво
важливе, а не постатi, якi воно передає. Постатi змiнюються, одним
подобаються такi, другим - ще якiсь, а малярство, якщо воно є, зостається
навiки.
Не важило, як називатимуться тi чи тi мозаїки. Пантократор, Оранта,
Євхаристiя з двiчi намальованим Христом i апостолами, якi бiгли до бога за
його тiлом i кров'ю,-так уявлялиздоблення собору самi попи. А для Сивоока
там було тiльки сонце в тисячних розблисках смальти золотої, синьої,
зеленої;
зелене сонце деревлянських лiсiв, жовте сонце ранкiв його дитинства,
бiле в розпеченостi болгарських планин i свинцеве сонце в емволах
константинопольської Меси перед тим, як його мали ослiпити, i тихе золото
сонця над вечiрнiми садами, i спiвучiсть променiв на жiночiм волоссi...
Тому Пантократор, якому навмисне надав рис Агапiта, з гiркотою в
поглядi, викликаною старощами й безсиллям, мав у собi щось вiд сизої
свинцевостi безжального ромейського сонця над полоненими болгарами, а
велетенська постать Оранти уявлялася Сивооковi, мов тихе синє зiтхання
матерi, якої вiн .так нiколи й не знав; Євхаристiя ж була криком барв
багряних i синiх, малинових i фiалкових, золотих i зелених; барва й рух,
нестримний, жадiбний, вiчний рух - так людство вiчно квапиться кудись,
прагне чогось,- а чи й вiдає добре, чого саме? Хлiба? Кровi? "Се творiть в
моє споминання",- заповiв бог. I ось женуть кудись людей, а чи й самi вони
бiжать, i вже нiкому носила їх зупинити, а на долю художника припадає
вiдтворення того невпинного руху - прагнення, що ним так потрафила
християнська церква людськiй натурi.
Сивоок сам доглядав, як варилася смальта для великих мозаїк, якi мав
викладати. Добирав належних кольорiв. Чаклував над красками. Варив,
проварював, розтирав. Для золотої смальти сиiсарi виковували тонюсiнькi
листочки золота, потiм воно закладалося помiж двох платiвок скла, навiчно
заварювалося, iнодi, коли треба було тоншої смальти, золотий листочок
просто прилютовувався до споду скляного кубика. Щоб урозмаїтити вiдтiния
золотої смальти, Сивоок стосував не саме тiльки золото, а й електрон, або
ж бiле золото, тобто сплав золота з срiблом, iнодi бралися навiть листочки
мiдi, яка давала спокiйнiше сяйво. Смальту варили довго, багато людей
перепробував Сивоок на тому дiлi, йшли до нього охочi, босi, без шапок,
бiднi, обiдранi, несмiливi, вiн учив їх, працював разом з ними, жив з ними
в нуждi й клопотах, розповiдали вони йому про нужду ще бiльшу, про те, як
було голодно колись, а ще голоднiше стало нинi, бо все поглинає церква,
люди кинули поля й бортi, пiшли на будування, а тим часом їхнi хижi десь
валяться, заростають бур'яном поля - i що то буде, що ж то буде? Навiть у
часи лiпшi хлiб вживано не щодень, а тепер тiльки й бачили що рiденьку
затiрку, та капусту, та рiпу. Сiль була розкошами, її не клали в страву, а
лизали грудку по обiдi, про м'ясо й не згадувано. Сивоок дiлив на всiх
своїх помiчникiв i ту належнiсть, що йому припадала вiд князя, але
розумiв, що, нагодувавши десятьох, однаково не нагодує тисяч.
Повторювалося те саме, що бачив багато лiт у Вiзантiї: чим бiльше й
розкiшнiше будовано, тим бiднiшим i обдертiшим ставав народ довколишнiй,
бо все мав винести на своїх плечах, своєю працею, своїми нестатками й
обмеженнями заплатити за пиху i славу божу.
Ант'ропоси рятувалися вiд похмурих видiнь i од вiдчаю в молитвах,
старiшi з них, не маючи бiльше сподiвань, приймали чернецький постриг, ось
уже й тут, у Києвi, заснували вони коло самої Софiї, на мiсцi свого
поселення, монастир святого Георгiя на честь князя Ярослава, i Мiщило
втулився туди iгуменом, але Сивоок зостався зi своїми людьми; не мiг вiн
визнати цього жорстокого бога, вiд якого цiле життя тiльки страждав i
поневiрявся, власне, по загибелi Iсси втратив замилування до
щонайдрiбнiших радощiв i вдоволень, жив тепер тiльки великим дiлом свого
життя, жив у барвах, у їхньому свiтiннi, у їхньому спiвi.
Наставало тепер те найголовнiше, задля чого, на думку Сивоокову,
принесено всi пожертви й зусилля: розпочиналося таємниче й незбагненне
навiть для того, хто стояв коло джерел i початкiв. З нiчого ти твориш ще
одну рiч для свiту, додаєш до нього те, чого свiт не знав i нiколи б не
спромiгся витворити сам у своїй байдужнявi й безладдi. Ти вносиш високу
гармонiю в склубоченiсть речей, ти - творець, ти - вищий за бога!
Мiщило викладав мозаїку на стiнi пiд хорами - на прославляння
засновника храму князя Ярослава. Працював повiльно, ретельно, припасовував
кубик до кубика з такою стараннiстю, що готова мозаїчна поверхня зливалася
в суцiльний блиск, той блиск заслiплював, несила було розiбрати, що там
зображено, - тiльки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто пiдiймає очi, перед
очима в нього бог, богородиця i князь, а все - всуцiль свiтло, ярiння,
вогневiсть.
Князь побував у соборi, i йому сподобалося, як Мiщило викладає смальту,
вiдчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тiльки, що
працював Мiщило занадто повiльно, надто ж коли порiвнювати з Сивооком.
Той сидiв у своєму пiдхмар'ї, помiчники носили йому заправу для
накладки на стiну, заправу теж роблено за вказiвками Сивоока, до вапна
додавано товченої цегли i тонкого вугiльного порошку, i в оту
сiрувато-рожеву накладку русявий велетень, якось мовби не думаючи,
навкиддя, втуляв кубики смальти й рiзнобарвних каменiв, не дбав за
пригладженiсть, не вилизував, як Мiщило, квапився, нiби гнали його в шию,
рiзнобарвнi кубики стирчали з накладки i так i сяк, здавалося, нiякого
ладу немає в отих нагромадженнях смальти й камiнцiв; Мiщило на здивований
погляд князiв тiльки безрадно розводив руками - мовляв, дурням закон не
писаний.
Ярослав змовчав на перший раз,_ але приходив до Софiї ще, знов
спостерiгав дивну картину: один, висолопивши язика, примоцьовує кубик до
кубика, що не просунути й голки, а другий, угорi, жбурляє собi смальту
безладно й свавiльно, i поки цей унизу клопочеться досi над одною лиш
постаттю, той угорi вже докiнчив Пантократора i взявся за його небесну
сторожу - архангелiв, i все те в нього - кострубате, розвихорене,
розтрiпа-'^;: не, як i вiн сам, i знов знизував плечима Мiщило i щось
шепотiв осудливе. Мовляв, чи нам забракне сил на добротну роботу? Чи не
можемо викласти всю смальту гладенько та рiвненько?
Князь полiз до Сивоока. Нелегка то була дорога, нiколи не доводилося
йому ще такого, але знав: володар не повинен вiдступати нi перед чим, має
зазнати всього.
Та коли став позад Сивоока i глянув на його роботу, вжахнувся. Знизу
було видно Пантократора у великому медальйонi, знизу архангели (два готовi
вже, третiй недовершений) вражали своєю важкiстю (про бога мови не було:
вiн i геть був важкий якийсь, мовби викладено його з величезних камiнних
квад-рiв, а не з легеньких сяйливих кубикiв), знизу були барви, вони
зливалися воєдино, хоч i не так, як у Мiщила, а тут князьчiе бачив нiчого,
окрiм сiрого розчину, накладеного товстим шаром на стiну, i безладно
повтикуваних у той розчин неоднакових скелець i камiнцiв, гранями своїми
повернутих врiзнобiч, як попало, в дикому хаосi; найстрашнiше ж полягало в
тому, що Сивоок при появi князя роботи своєї не припинив, а тицяв собi й
далi свої камiнцi, мовчки простягав до пiдручних то одну руку, то другу,
працював мовчки, швидко, гарячково й зосереджено, мов бог у час творiння
свiту.
- Ти що такеє витворяєш? - гнiвно спитав князь, задиханий вiд
виснажливого видряпування в цю пiдхмарнiсть i лихий на Сивоокову
неуважнiсть, а ще бiльше - на несхожiсть його роботи до того, що показував
йому внизу Мiщило.
- Що бачиш, князю, - вiдбуркнув майстер.
- Нiчого не бачу.
- Непривчене око маєш, князю.
- А ти не вчи мене! - тупнув Ярослав.
- Опрiч того, на цю мусiю дивитися треба лиш знизу, - заспокiйливо
мовив Сивоок, - вельми велика вона, щоб обiйняти її оком зблизька.
- Чом кладеш не так, як Мiщило?
- За сонцем iду. Хоч де буде сонце, знайде собi вiдбиття, i
свiтитиметься мусiя впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Мiщила -
блисне один раз на день. Та й що то за блиск? Без тепла, без глибинностi,
мов холодна крига. А ще - кластиме твiй Мiщило свою мусiю десять лiт i не
викiнчить. Люди народжуються рiзно: однi для роботи дрiбної, iншi - для
великої...
Сивоок говорив не повертаючись до князя, клав i далi смальту, робив те
вмiло, швидко, якось нiби аж весело.
- Вважаєш, що так воно й треба? - лагiднiше спитав Ярослав.
- Оце, що роблю? А як iнакше? Нiхто не взявся за великi мозаїки. Мало
таких людей на землi. Мене колись вiдчай загнав у цю височiнь, а тепер i
злазити не хочеться. А злiзу - то теж для дiл великих.
- Чванишся чи жартуєш?
- I те, й iнше. Думаю, як швидше викiнчити церкву.
- Вгадав мою думку, Сивооче.
- Але з Мiщилом, князю, не докiнчиш до самого вiку.
- Недобудований храм не хочу лишати синам i нащадкам, - сказав Ярослав,
видно приставши вже на бiк Сивоока в його дивно хаотичнiм i незбагненнiм,
але впевнено навальнiм Твореннi. - Не хочу!
- Я теж, - весело сказав Сивоок.
- Ти ще молодий.
- Але й не маю нiчого. Нi сина, нi жони, нi покрiвлi над головою.
Князь промовчав! Невлаштованiсть людська його мало обходила. Дбав i не
на себе - за державу. Завжди й найперше.
- Сини в тебе гарнi, князю, - знов заговорив Сивоок. - Про дочок не
кажу, негоже менi мовити про княжих дочок, а сини вельми гарнi. Є в мене
думка. Хочу помогти Мищiловi в його роботi.
- Своєї ж маєш iще он скiльки! - здивувався князь жадiбностi цього
чоловiка до клопотiв.
- Докiнчу своє вчасно. Мiщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб
швидше - можна поєднати з його мусiєю фресковi образи твоїх синiв i доньок
з княгинею. Ото я взявся б i зробив швидко й охоче.
- Чи ж пасуватиме? Князь - у мусiї, а родина його - в простому
малюваннi.
- Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусiєю. На
все є спосiб. Колись жона карiйського царя Мавзола Артемiзiя поставила
йому по смертi надгробний пам'ятник i стiни прикрашено фресками такими
гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. I в еллiнiв та
римлян були такi майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню
накладки розгладжували гарячим залiзом, а писали яєчною краскою, яка в
звичайнiй фресцi не вживана. Пiсля викiнчення живопису його покривали
пунiйським воском i водили коло самої поверхнi розпеченим залiзом, не
приторкуючись. Ще потiм натирали сукном - i ось блиск, як у
вiдполiрованого мармуру або й смальти.
- Маю досить державних справ, - сказав князь, - щоб забивати собi
голову твоїм пунiйським воском та ще чимось. Ти майстер - тобi й знати.
- А тим часом втручаєшся в те, як менi класти смальту, - нагадав
Сивоок.
- Бо незвично кладеш.
- Ото тiльки й мистецтво, як незвичне. Владi це не до вподоби. Владi
миле усталене, вона тяжiє до зоднаковiння всього на свiтi, бо тiльки тодi
сподiватися може на непохитнiсть. А краса - лише в неодинаковостi. Вiзьми
таке, князю: кожна рослина має свою квiтку, не схожу на iнших. А якби всi
квiтки та стали однаковi?
- Багато балакаєш, - спробував перевести розмову на жарт Ярослав.
- Бо багато працюю. - Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув
на князя i не перервав своєї роботи. Стояв на дерев'яному помостi, широко
розметавши руки, так нiби пiдпирав вигинисту стiну банi, голова, задерта
назад, мiцно влягалася на плечi, зрослася з ними назавжди вiд оцього
напруженого вдивляння вгору, на склепiння; князь спробував полiчити,
скiльки днiв, тижнiв i мiсяцiв стоїть отут Сивоок, викладаючи мозаїки,
вийшло так багато, що вiн вжахнувся, а попереду ж було ще бiльше! I цей
чоловiк думає не про спочинок, а шукає собi ще роботи, береться за нове, i
киплять у ньому якiсь незбагненнi пристрастi, вмить зачiпається вiн до
сперечань iз самим князем.
Отрок, що супроводжував Ярослава, розiклав для князя переносний
стiльчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися i вести
перемови з будь-ким при свiдках. На все життя запам'яталося йому
новгородське вiче, перед яким вивертав свою душу пiсля розправи над'воями
Славенської тисячi, зненавидiв одтодi всi принароднi рядiння й
обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його
до себе в палати, слухав, з вирiшенням своїм не квапився, лишався для
спiврозмовника загадковим, а отже - мудрим.
Тому почувався зле отут, пiд самим склепiнням головної банi собору.
Було враження, мовби отой повiтряний стовп, що виповнював баню на всю
височiнь, враз перевернувся i став тиснути на людей знизу, загрожуючи
приплющити їх до грiзно наставлених безнадiйно-чорних очей Пантократора.
Ярославовi забракло повiтря в грудях, стало млосно, вiн пiдняв руку, щоб
розхристати ферязь, пошкрiб пальцями по золотому шиттю, облизав пересохлi
губи. Вiдчув себе геть старим i немiчним. Дурне дiло: дертися на таку
височiнь, щоб устрявати в сперечання з цим непокiрливим чоловiком. Та й
нащо? Художники - люди, владцi - теж люди, але в кожного своє життя, своя
мета i своє призначення. Може, слiд позоставити кожному робити своє i не
втручатися? Але ж тримається держава на князевi, а тому повиннi
пiдкорятися йому всi людове в державi. Хто не кориться - ворог або
пiдозрiлий чоловiк. Тодi хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свiй бiк,
тепер знов, так, видно, нацiляється чинити й далi. Може, правду мопив
Ситник?
Ярослав одкашлявся.
- Дихати в тебе тут нiчим, - сказав Сивооковi.
- А я не дихаю, - вiдмовив той.
Непокiрливий. Зухвальний.
- Пришлю до тебе бояр своїх, лiпших людей.
- На шої вони менi? Прислав би, князю, втраченi лiта, людей дорогих,
навiки втрачених, але не можеш. '
-_ Усе в волi божiй.- Князь вiдступився од Сивоока, ладнався до спуску,
лаяв себе в думцi за необачливiсть i безглузде бадьорiння. В старощах
дертися в таку височiнь! Закортiло побути коло самого бога, дiткнутися
рукою божої десницi! Безглузда звичка самому все 'перевiряти й оглядати.
Однаково 'земля така велика, що не стачить життя на те, щоб усе побачити,
мабуть, треба вiрити й чужим очам. Але яким, чиїм?
- Зоставайся з богом, - сказав Сивооку.
Той мовчав. Не повернувся до князя. Наставляв i далi на нього свою
розкучману, прикам'янiлу до плечей в неприродному задертi голову, нестомно
клав смальту й каменi, аж тепер запримiтив Ярослав, що не розкидає
художник рiзнобарвнi кубики як попало, що є твердий i гармонiйний лад у
розбiговi смальти по ввiгнутiй поверхнi, смальта йшла мовби колами,
пiв-дужжями, в нiй було щось вiд кшталту небесних сфер, був невпинний рух,
було кружляння, од якого йшла обертом голова, князь заточився, важко
обiперся об плече отрока, сказав глухо:
- Зводь мене звiдси.
Потiм стали приходити бояри, городськi старцi, мужi лiпшi й нарочитi,
статечно впливали в церкву, плуталися помiж риштованнями, перечiпалися об
дошки й обаполи, задирали голови, вдивляючись в роботу мовчазних
антропосiв Агапiтових, якi, попритулявшись повсюди, писали фрески; Мiщило
спускався щоразу вниз i давав пояснення, замовчуючи про свою мусiю, яка
посувалася надто повiльно, найбiльше показував угору, де трудився
невидимий Сивоок, де зблискувало синiм i золотим у про-зирах помiж
риштованням, щось пошепки говорив чи то гнiвне, чи то пробачливе, а
поважнi гостi стояли, дерли голови, зiтхалня.
Що то буде перед ними? Незвичне, дивне i чи й потрiбне? Бо як живуть
люди, чим? Той воює. Той викорчовує лiс. Той упольовує звiра, а той сiє
хлiб а чи варить сiль. Кожен щось робить i вважає, що то єдино необхiдна
робота, i так воно насправдi є. А тут якийсь чоловiк роки витратив на те,
щоб наготувати собi рiзнобарвних скелець i камiнчикiв, а тепер викладає їх
на стiнi. Нащо? Кому вiд того користь? Князевi? Але сам князь мовить:
iдiть, дивiться. Церквi, боговi? Але що каже їм цей чоловiк, який має на
собi хламиду слуги божого?
I так дивилися, слухали Мiщила, хитали головами, зiтхали:
- Нащо воно все? Грiхи нашi тяжкiї... Охо-хо!.. Сивооковi згори видно
було їхнi голови, а пiд головами - клешнястi руки i розставленi ноги,
позбавленi тулубiв, у химерно зрiзаному вимiрi, бояри нагадували щось
павуче, кортiло плюнути туди вниз, ненароком зрушити важкий цебрик з
запра-кою або скинути на павучi голови дерев'яне корито, але й того
видавалося жаль, i майстер лиш зиркав зневажливо на розпластаних унизу i
робив своє дiло далi.
Нащо воно їм? А чи для них вiн творить? Для отих дрiбних душею,
пиховитих, мстивих, темних, як вода-нетеч, у своїх думаннях. Знав кожного
з них. Один хизувався силою. Хвалився, що в один замах може вiдпанахати
мечем голову лютому вепровi, а насправдi мiг хiба що вiдрубати свiйському
пiдсвинковi, та й то припнутому до пакола. Другий показував усiм своє
здоров'я. Двiр мав коло Бабиного торжка i щодня, за будь-якої пори року,
висовувався вранцi крiзь вiконечко голий до пояса, ждав, щоб його забачили
торжннки, гоготiв: "Ого-го-го!" Третiй все багатство вкладав у одiж,
виписував собi з Вiзантiї дорогi тканини, ходив у шитих золотом i шовками
кафтанах, на правiй полi мав гаптоване знамено князiвське, на лiвiй -
персону самого Ярослава, люди завжди збiгалися, щоб подивитися, а вiн iшов
або їхав помiж них - босих, обдертих, з голодним блиском ненавистi в очах
- що йому до бiдних i упослiджених? Ще один втулив свiй двiр навпроти
князiвського палацу, щодня з досвiтку чатував коло ворiт - аж ну з'явиться
князь, i йому першому вдасться сказати: "Здоров будь, князю!" - i потiм
по-квалятися можна цiлий день, а наступну нiч знов спати уривками,
сполоханим, краденим сном, щоб удосвiта мерщiй схопитися i стати коло
ворiт на чатах, бо й що ж може бути лiпше, анiж першим поклонитися
можновладцю! Ще стояло, може, там кiлька таких, що вiдзначилися в битвах,
випало їм укоротити вiку багатьом людям, званим ворогами, колись у тому,
певно, була користь князевi й державi, але проминуло вже те давно, тепер
еони не розмахували мечами, не здатнi до того через старощi, зате повсюди
всовували свого носа i на все мали своє осiбне рiшення: "А я кажу так, а
не отак!" Невiгласи завжди такi: починають з повчань, кiнчають розправою.
Гули їхнi голоси внизу, купчилися нездарно голови, пiдпиранi
клешнястими руками-ногами, але не дiставало й не дотикалося те Сивоока, не
зважав вiн нi на що. Хай собi!
Жив у соборi, на самiй верхотурi, зi своїми помiчниками, Спали на
помостах, дiлили мiж собою хлiб та квас, деякi обносилися одiжжю i
взувачкою, так що i на свята не мали в чому показатися, та й якi їм свята
бiльшi за їхнє велике творення, що росло день у день, виповнюючи казковими
барвами велетенський дзвiн головної банi храму!
Вночi собор завмирав. Антропоси, помолившись, як темнiло, йшли до
монастиря, робочий люд розлазився десь по шпарках i закутках великого
Києва, лишалися тiльки цi нагорi, незнанi 6 невидимi, нiчна сторожа,
пильнуючи за велiнням князя i митрополита будовану святиню, забрiдала до
церкви, тодi Сивоок бубонiв щось по-грецьки або ж заспiвував густим
басюрою грецького ж iрмоса, сторожi перелякано завмирали.
- А цить! - казав один.- Чуєш?
- Голоси. А звiдкiль - не второпаю.
- З неба, дурнкЯ
- Що ж воно?
- По-грецькому мовить. Бог.
- А хiба бог по-грецькому?
- А по якому ж?
Гюргiя в Києвi не було. Заклав новий палац для князя, а сам нарештi
подався до Чернiгова, до князя Мстислава. У того, простудившись на ловах,
помер єдиний син-спадкоємець Євстахiй, i Мстислав задумав поставити собор
за спасiння душi синової, а заодно й своєї, випросив у Ярослава
будiвничих, послав Київський князь i Гюргiя - мовляв, щедрий, не шкодую
для рiдного брата нiчого.
Сивоок зостався сам. Багато мав за цi роки людей близьких, мав учнiв i
помiчникiв, але є межа, через яку не переступиш, вiдчував цю межу в
роботi, де не було йому рiвних, вiдчував i тодi, коли через темряву
доводилося роботу припиняти, хоч якби мiг, то клав би мозаїку день i нiч.
Квапився мов перед смертю. Так наче вiдмiряно йому життя саме на цей
собор, i давно те вiдомо, i повинен вiн вкластися у вiдпущений йому час,
бо iнакше незавершеною лишиться головна, та, власне, єдина справа,
позначена його iменем i обдарованням. Сплачував людям борг за своє вмiння
й талант. Бо коли є в тобi обдарованiсть, то вже ти не належиш собi, а
свiтовi. Пускаєш свої твори мiж людей, мов дiтей. Вмираєш поступово в
своїх творах, бо нiхто нiколи не задумається, чию спiває пiсню, нiхто не
повiрить, що iкона, перед якою всi моляться, написана твоєю рукою, що оцi
сяйнi мусiї, якi свiтитимуться крiзь вiки, викладенi тобою. Та й хiба
важить, хто зробив? Однаково належить усiм, а тебе нема. Людину завжди
забувають. Про неї згадують мало й неохоче. З людини вичавлюють тiльки те,
що комусь треба, мов з риби iкру. Або кров на полi бранi, або пiт на нивi,
або красу, коли ти митець. А потiм iм'я твоє забудуть. Та й що таке iм'я?
Князь, коли хрестився, назвався не так, як давнiше. Коли хтось
постригається в ченцi, теж змiнює своє iм'я - мабуть, щоб обдурити на тiм
свiтi бога. Не однаково хiба - Сивоок вiн чи Михаїл, як назвали колись
його добрi болгарськi брати? Що iм'я! Головне - твої чини на землi.
I через багато вiкiв, коли зазвучать для когось оцi старi барви, оживе
тодi в них, може, i погляд, i серце Сивоокове, мов у променях сонцевороту.
I не треба довго стояти перед цими мозаїками, бо нiчого вони не скажуть, а
тiльки вранiшня зоря може прошепотiти його iм'я, сховане столiттями, або
гiродзвеннть воно в золотi променiв незгасного сонця над прадавнiм Києвом.
За Сивооком iшли буквеники-антропоси. Викладали мозаїчнi написи коло
Пантократора, на рiпiдах у архангелiв, у великiй дузi над Орантою, над
Євхаристiєю. Євангелiстськi тексти ро-мейським письмом, на мовi ромеїв.
Для Сивоока то вже не мало ваги. Жив своїми барвами, мав свої намiри для
здiйснення, Пантократора зробив схожим на Агапiта. Але хто там у Києвi
знав того Агапiта? Орантi дав сполоханi очi Iсси, а ще - всю її постать
зробив болiсно-нерозмiреною, бо саме такою побачив колись Iссу, як лежала
пiд київським валом мертва. Оранта мовби падала з конхи, мовби зривалася
летiти в загибель, як летiла тої проклятої ночi Iсса; це не була
самовдоволена непорушна богоматiр з вiзантiйського iконографiчного канону.
Коли хтось зауважив Сивооковi, що в Оранти завелика голова, вiн вiдмовив:
"Не дивись на неї знизу, а спробуй поглянути з льоту, пiднявшись на один
рiвень з нею. Побачиш, що летить, падає. I руки в неї - не руки, а крила".
Але розмов не було багато: видно, князь пiсля сперечання з Сивооком в
пiдбаннi храму повелiв не чiпати митця, а може, просто вiдбирало мову в
кожного, хто постерiгав увесь огром створеного цим чоловiком. Ще й не
вiдкритi, заставленi дерев'яними помостами, мозаїки головної банi горiли
таким вогнем, що простi люди, попадаючи в церкву, заплющували очi й нiмiли
вiд чуда, i нiхто не вiрив, що таке можуть створити людськi руки, надто ж
- руки лиш одного-єдиного чоловiка.
Сивооковi гаразд вiдома було вiдчуття: якщо створене тобою здавалося
зроблене кимось iншим - набагато здiбнiшим за тебе, коли сам дивувався i
не вiрив, що то твоя праця, - отодi й був справжнiй успiх.
Але не про цей успiх дбав вiн, коли вимрiював свою Софiю, не для
прославляння християнського бога поклав тут так багато рокiв свого життя,
йшлося йому про iнше; великi мозаїки, хоч творив їх з усiєю напругою i в
їхнi барви вкладав цiлу свою душу, однаково вважав мовби вiдкупом за тi
справжнi хвилини розкованостi й свободи, якими заздалегiдь смакував,
думаючи про здоблення веж перед собором. Вiн i вежi тi задумав нiби в
подарунок самому собi, ввижалися вони йому, мабуть, давно, чув вiн їхнiй
яскравий поганський покрик, отам було його серце, неспокiйне, зболене,
змучене поневiряннями в мандрах, тi вежi назначували все його життя вiд
маленького розплаканого хлопчика посеред темного невiдомого шляху до
зрiлого майстра, за яким усi визнають талант, але нiхто не питає його про
щастя.
Сивоок довго досконалився, щоразу вступав у змагання з своїми
невiдомими попередниками, стосуючи тi самi засоби, не маючи змоги порушити
бодай один припис. Це було мистецтво змертвiле в своєму вiчному
повторюваннi. Сiмсот лiт, починаючи з часiв Константина Великого
вiзантiйське мистецтво жило думкою, що зримий свiт живих людей - лиш
химера, видиво, з'ява. Справжнє ж, мовляв, життя - на небi. I все гiдне
уобоги - тiльки там, усi пристрастi, вся краса, всi трагедiї, вся глибинна
суть: Iсус, мати божа, апостоли, Євхаристiя, благословення, чудеса,
прокльони й поклони.
А тут - нiчого.
I ось Сивоок поставив перед храмом двi вежi, щоб оздобити їх нарештi не
богами i їхнiми прислужниками, а намалювати людей, якi утверджують своє
буття на землi. Полюють, грают:, на дудах, хороводять, кохаються з
жiнками, дивляться кiнськi перегони i змагання силачiв. Вiн кине виклик
отому застарiлому, закостенiлому в своїй зневазi до всього живого свiтовi.
Неправда! Ми є! Ми живi! Не самi боги, а й люди! Нам не дають ще багато
мiсця. Ми зiпхнутi в сутiнь, у тiсняву. Але мя виб'ємося звiдти за всяку
цiну.
Бунтував не проти природи, бо жив серед неї, народжений нею, i вiрив у
її еилу, нiчого iншого не бажаючи бачити i знати. Вiн протестував проти
усталеного ладу, за яким людинi не лишалося мiсця на свiтi, бо все посiли
боги i їхнi прислужники: апостоли i пророки, кадильники i славохвальцi. Не
знав, хто його створив, але добивався мiсця для себе на землi. Якщо мене
створив бог-однаково хай посунеться i дасть менi мiсце. Iнакше вiдмовляюся
вiд iснування, а тодi кiнець усьому, передовсiм - боговi.
Бачив схимникiв, якi вiдмовлялися вiд земних утiх i вiд дiяння. А чого
досягли? Однаково жили - тiльки й того, що жалюгiдно. Животiли. А так жити
негоже.
Життя навчило його нi з чим не згоджуватися, протестувати, обурюватися.
Вiн зрозумiв, що тiльки тi, хто бореться, мають слушнiсть. Не досить
помiчати несправедливiсть - треба знайти спосiб, як її усунути, подолати.
Хай цi його мозаїки будуть останньою даниною колишньому, до якого
бiльше не повернеться. Не хоче бiльше рабства! Хоче волi!
Нетерплячка в Сивоока була така, що виклав тiльки одну половину
Євхаристiї, другу вiддав антропосам i навченим ним помiчникам з тямковитих
київських хлопцiв. Сам мерщiй кинувся до своїх веж. Тут, пiд низькими
склепiннями, no-справжньому смакував розкованiстю таланту й розуму. Тут
творив! Був найнезалежнiшою людиною на свiтi! Може, найнезалежнiший ум.
Свiт його дитинства стояв перед очима. Запах вапна й красок нагадував
запахи глини в хижi дiда Родима - i ось уже й сам Родим на своєму сивому
конику полює на хижого звiра, i то не бiда, що й коник видається замалий i
звiр дрiбнуватий, - хай знають нащадки, який був Родим, якi великi й
могутнi люди жили в цих лiсах, i над цими рiчками, i в полях, рiвних яким
немає в цiлiй Європi, бо й те подумати: слов'яни замешкали найбагатшi i
наймальовничiшi землi. Що взяти русичiв, а що болгар, а що сербiв,
полякiв, чехiв. Гори, рiвнини, рiки, шумливi лiси - де ще таке знайдеш?
У фресках, якими здобив вежi, Сивоок прагнув не просто до свободи
творення - намагався пiдсвiдомо передати свої судження про свiт i людей,
тому вважав усе iнше дрiб'язком, не вартим уваги, i вельми невдоволений
був, коли вiдривали його вiд улюбленої роботи, смикали то на те, то на те,
то на пiдказування, то для помочi, то для виправляння чиїхось огрiхiв, то
для стовбичення помiж митрополитом i пресвiтером Ларивоном, якi iцотижня
прибували до церкви для нагляду i часто затiвали iювi та новi суперечки,
гору в яких однаково брав незримо присутнiй князь або просто долала
художницька впертiсть.
Тiльки в одному, може, й найголовнiшому, Ларивон поступився
митрополитовi без видимого опору: в тому, щоб усi написи в храмi робити
мовою грецькою. Була то мова половини свiту. Вiдректися її вiдкрито,
означало б вiдректися спiльної з цiлим тогочасним свiтом культури, а цього
Ярослав не хотiв, вiрнiше, не наважувався. Вибору не було. Вiра вела за
собою мову.
Пресвiтер Ларивон мав певнiсть, що вiра не обмежиться одною церквою -
хоч i такою пишною, як Софiя, - вiн був обережно мудрий, чого б нiхто не
мiг сказати про Луку Жидяту.
Той, попри князiвську заборону вештатися по Києву i вести крамольнi
розмови супроти Вiзантiї, прискочив до собору, коли ще Сивоок працював над
Орантою, подерся на помости до нього, тупотiв позад майстра, бiгав по
хибливих дошках, бубонiв не знати до кого:
- Не грек ти i не варяг. Говори, користуйся своєю природною мовою. Не
ти її вознесеш - вона тебе.
- Не гицай так - дошки проломляться, - спокiйно порадив йому Сивоок, не
вiдриваючись од роботи. Не любив попiв нi-iiких. Вважав, що молоти язиком
чоловiк iде лиш тодi, коли не адатен нi до якої роботи.
- А, не вхопить мене бiс! - вiдмахнувся недбало Лука i так само бiгав
туди й сюди за спиною в Сивоока, заважав тому працювати, дратував своєю
крикнявою.
- Не звик я, щоб за спиною шамотнява, - вже сердито мовив Сивоок. - Ти,
попе, знай своє, а в мене теж дiло є. Як то кажуть: кожному свої соплi
солонi.
Жидята став. Завмер за спиною в Сивоока, потiм гучно розреготався.
- Таки правда: бiгаю, - пересмiявшись, визнав вiн, - то в менi ведмежий
жир колотиться.
- З ведмедями барложився? - Сивооковi вже починав подобатися цей
крикливий i метушливий попило. Вiн облишив роботу, витер руки.- Здається,
час менi й пообiдати. Може, роздiлиш трапезу, попе. Чи звик до жирних
наїдкiв? В мене хлiб та квас. Бо я ж пiд небом сиджу, а до неба мають
право мовити тiльки худi. Жирнi ж хай падають донизу i хай чавляться
власною вагою i жирнiстю.
- Ловко мовиш! - вдоволено гукнув Жидята. Вiн завернув полу пiддирканої
ряски, присiв коло Сивоока. - Давай твiй хлiб i квас - то найлiпша їжа.
Мене ж зови не попом, а Лукою, хоч ще зовуть мене Жидятою, бо в хозарiв
жив у полонi, а в них вiра - жидiвська.
- Як же переметнувся в християнство?
- Не прийняв я їхньої вiри. Та й християнської тодi не знав. Бо й нащо?
Поки молодий, хiба про вiру думаєш? Навчився стрiляти з лука, ловити диких
коней, бити звiра на повнiм скаку. Вирвався з неволi, прибiг у свою землю,
а тут мене нiхто й не ждав. Полював потаємно в княжих ловищах, бив
звiрину, бувало, й кiтну, брав грiх на душу, бо воно ж однаково - княже.
Навчили мене старi ловцi, щоб для мiцностi й здоров'я споживав ведмедячого
сала. Уполював я ведмедя, натопив з нього жиру просто в шапку, повну шапку
ще гарячого випив, кiлька день хорував тяжко, але потiм як наче змастило
мене всього зсередини: нiякi хворощi не приставали. Прислужилося це менi,
як упiймано мене княжими прислужниками та кинуто в поруб холодний i вогкий
у землi з червою та жабами. Аби на пролоївся ото ведмедячим салом, був би
й зогнив там у землi. А так - висидiв. Тут над самим порубом церковцю
дерев'яну поставили, службу правлять, грiхи замолюють. Слухаю, припадає
менi до серця спiв, хоч i не тямлю нi слова. А що голову маю мiцну, то й
ухопив усi отi спiви, iрмоси отi чужомовнi тi раз i ревнув з порубу
по-ведмедячому "Крiє елейсон!". Витягл;i мене, розглядають, мов ромейське
диво. Повезли до Берестiв, так немитого й поставили перед пресвiтером
Ларнвоном. Питаг вiн: "Християнин?" Кажу: "Нi". Мовить щось по-грецьки, я
дин-люся на нього, мов той баран. "Не знаєш грецької?" - "На знаю". -
"Навчений письму чи книгам?" - "Не навчений". От i почалося вiдтодi.
Навчив мене пресвiтер, а я до всього чоловiк тямковитий...
- То ти й не пiп? - поспитав Сивоок.
- Поки нема пастви, то не пiп, але хочу вчити. Стояти за своє рiдне
хочу. Вiру взяли в ромеїв, а мова їхня нам нi до чого. Слов'янська має
бути. Спробував я серед чужих, знаю, що то, коли тобi твоє слово забивають
назад у горло. То - смерть людини. Та й навчитися чужої мови до пуття хiба
можна? Лиш од своєї матерi вiзьмеш всю глибiнь i сутнiсть, а чужого - самi
вершки. Про хлiб та воду ще спитати можна, до душi ж - не сягнеш, не
доберешся. Ти митець - повинен знати це. Письмо знаєш?
- То й що?
- Книги читав, бачив?
- Здобив, читав, переписував - тобi й не снилося.
- Коли так, нащо ж вiддаєш так легко свою роботизну? Пишуть над твоїми
образами грецькi словеса. А ти мовчиш? Хiба не вiдаєш, що творення i
називання - єдинi суть?
- Грецькi боги, то й словеса їхнi, - знизав Сивоок плечима.- Скрижалi
знайшов Мойсей кам'янi трьома мовами, наша там не значилася, а тiльки
гебрайська, еллiнська i римська.
- Так от, майстре, - Лука замашнiше всiвся, радо встрявав до словесного
бою, - знай: нi тої, нi третьої на скрижалях не було, а була мова
сiрiйська, нею ж i бог глаголив. Коли ж брати письмена еллiнськi й нашi,
то словенськi письмена святiшi суть, бо сотворив муж святий Константин,
нарицаємий Кирилом, i брат його Мефодiй в часи Михайла грецького, i Бориса
болгарського, i Растця - князя моравського, i Коцелi - князя блатенського,
їм же слава, честь, держава i поклонiння нинi, прiсно i в безконечнi вiки
- амiнь! Грецьке ж письмо сотворив еллiн поганий. Хай вiн i втiшається
ним. А раз наша святиня - наша й мова тут повинна звучати!
- Нащо вона ще й тут, у цьому храмi чужого бога? - важко посунувся на
Жидяту Сивоок. - Пустити сюди ще й мову нашу - значитиме визнати цього
бога своїм до кiнця. А може, народовi й не треба цього? Бо всякий чужий
бог - то ще одне .ярмо на шию. Може, лiпше тодi вiдчувати його чужим, не
допускати до джерел рiдних, найглибших - i тодi цей собор так i лишиться
згадкою марної спроби повоювати душi руського народу, спробою поодинокою,
може, й великою, але марною? Коли ж попiдписуємо тут богiв по-своєму,
визнаємо їх i приймемо, тодi згубимо щонайменшi сподiвання виприснути
з-пiд кiстлявої руки чужого бога i буде з нами те саме, що з Вiзантiєю.
Теж починали iмператори з ставлення храму на честь Софiї-мудростi, але вже
в скорiм часi розгубили i тi крихти мудростi, що їх могли мати, забули про
мудрiсть i стали рабами цiєї дивної i жорстокої вiри, рабами будування для
Христа, який у ненажерливостi будування святинь не має собi, здається,
рiвних. Ти чи й бачив або чув, а менi то довелося i знаю, у яких землях i
краях понаставлювано храмiв на честь Христа i його апостолiв, його
мученикiв i святих отцiв, що намножуються щодень. Та, може, й ти норовиш
колись ускочити в їхнiй сонм? Всю землю вже заставлено тими святинями, а
кiнця-краю не видно. Повсюди у ромейському царствi: в городах i в
пустинях, на горах i коло рiчок великих i малих, над озерами i посеред
моря на островах - всюди ставлять храми, монастирi, каплицi. Обдирають люд
простий, накладають новi та новi податi, звойовують новi землi, щоб
грабунок iз них обернути знов же на будування святинь. Рано чи пiзно
завалиться, ромейське царство, бо не може людина терпiти таку
занедбанiсть, не може без кiнця приносити пожертви - треба ж колись i
жити! А боговi однаково, вiн мертвий.
- Що речеш, богохульнику! - схопився Жидята.
-Мовлю, що думаю. А до слiв не чiпляйся, хоч ти й пiп,- теж пiдвiвся
Сивоок. - Пiвжиття вiддав твоєму боговi. Ставив церкви i здобив. Бачиш
оце? Для слави бога твого зробив я, може, бiльше, нiж усi попи нинiшнi й
будущi. Досить з нього. Питав про мову - я тобi вiдповiв. А тепер iди й не
заважай менi робити дiло. Можеш сказати пресвiтеру, можеш iти до
митрополита, до князя - не боюся нiкого. Мого вмiння не вiдбере нiхто. I
не передасть нiкому теж. Воно моє i зо мною позоста-неться. Затям, попе!
Жидята сплюнув i полiз донизу. Сам умiв бити людей словами, але тут
вимушений був визнати себе покопаним. Бо той розпатланий русявий велетень
з сивими загадковими очима, здається, мовив слова не лише гнiвнi, але й
мудрi. Про Вiзантiю хоча б. Всi знаючi люди виразно бачили, як
розхитується бiльше й бiльше таке могутнє ще недавно царство. Силомiць
одружений з донькою Константина Зоєю, Роман Аргiр процарствував ледве що
два роки. Зоя таки зморгалася з молодим пафлагонцем Константином, коли той
чухав iмператоровi п'яти, i сталося врештi, що василевс, купаючись перед
сном, мав необережнiсть пiрнути в ванну, а слуга притримав його пiд водою
саме стiльки часу, щоб той засьорбнувся. Коли iмператора згодом витягли з
ванни, вiн ще був живий, але тривало те недовго, вiддав вiн боговi душу,
так i не прийшовши до тями; Зоя не прождала й дня по смертi чоловiковiй,
мерщiй оголосила iм'я нового свого обранця, що ним був, ясна рiч,
Константин-пафлагонець, - i ось Вiзантiя вже мала свого iмператора. Цей
виявився не лiпший за свого попередника, вдарився в святенництво, а
державнi справи передоручив дядьковi своєму - євнуху Иоанну та його братам
Микитi й Константину. В цiй великiй iмперiї люд був до того обдертий i
збайдужiлий, що вже, здавалося, втратив хiть ї спромогу до повстань i
протесту. Податки вигадувано такi, що соромно їх i називати. Засухи, град,
сарана, мор, землетруси терзали велику землю. Нема пафлагонцям божої
милостi, казали в народi. Тiльки розсилала ще по-давньому Вiзантiя повсюди
своїх священикiв, хизувалася зблисками своїх розкошiв, багатств i
розпутства. Ще тривало заслiплення давньою величчю, навiть у здрiбнiннi
своєму iмператори константинопольськi вважалися взiрцем для iнших
володарiв, для всiх тих, що для них добро i зло в значеннi буденнiм не
важать аж нiскiльки, для тих, хто осягнув владу i смерть в однаковостi,
хто керується у вчинках своїх невидимими потребами щоденностi, а
прихованими, часом темними й заплутаними причинами.
Жидята не раз i не два мав тривалi бесiди з князем Ярославом, хотiв
одкрити князевi очi, закликав його до рiшучостi. Саме час покiнчити з
ромейськими прислужниками в рiднiй землi, щоб запанувало своє, питоме,
очиститися вiд чужинцiв. Князь молився до обережностi, на князя не дiяли
вмовляння, на нього не дiяли доводи, на нього не дiяв крик. Вiн мав свою
мудрiсть, лею жив, приступу до дiл своїх не давав нiкому. "Царства стоять
на терпiннi", - любив повторювати. I вмiв терпiти й ждати сам.
Несподiвано вмер князь Мстислав у Чернiговi. Як i син його три лiта
тому, поїхав на лови, гнав оленя, розпалився, потiм напивсь холодної води
з джерела, - i вже нiякi трави, нiякi вра-чувателi не помогли. Та й не
сказати: дожив до тих самих лiт, як i отець його, князь Володимир, хоч i
очiкувано при його здоров'ї, що перетриває всiх братiв своїх i сяде бодай
у старощах на київськiм столi. Не вийшло. Вмер - i насiння не по-зоставив.
Не добудував i собору Спаса, стiни якого виведено лиш на висоту пiднятої
руки ведшника, як той стане на конi.
Ярослав став самовладцею всiєї землi Руської. Вiн пiшов до Новгорода,
повiз iз собою старшого свого сина Володимира, щоб настановити його князем
землi Новгородської. Взяв Ярослав i Луку Жидяту, i незабаром прийшла
вiсть, що поставив князь Луку єпископом у Новгородi, а Єфрема, який учив
там вiри по-грецьки, усунув, бо той сану не мав через те, подейкували злi
язики, що вчасно не дав митрополитовi Феопемпту вiдповiдної заплати. Ще
казали, що Ярослав за вiщось посадив у поруб останнього свого брата
Судислава псковського, i вже тепер мав цiлком запанувати тiльки Ярославiв
рiд. Та все це мало обходило Сивоока, бо вiн тепер горiв новою своєю
роботою, здобив вежi, вiдводив душу, нарештi творив не те, що хтось велiв,
а своє, бажане, вимрiяне!..
Йшла остання весна, мали ше лiто для довершення своїх робiт - князь
заповiдав пiсля повернення з Новгорода освячення храму, йому залежало
передовсiм на якнайшвидшiм вiдкриттi церкви, пов'язував, мабуть, з цим
якiсь свої замiри, але про те знати належало самому князевi - на долю
майстрiв випадало лиш одне: поквап.
Зроблено в Софiї силу-силенну роботи мистецької. Окрiм мусiйного убору,
рiвного якому важко було й пошукати ще десь у свiтi, написано фресок
многоличних двадцять i п'ять, на них же постатей сто п'ятдесят i чотири
майже в повний людський зрiст, фресок одноличних на весь зрiст написано
двiста i двадцять, а поясних - сто i вiсiмнадцять. Викладено в усьому
соборi пiдлоги теж мусiєю з рiзнобарвного каменю, прикрашено опрiч того
всю серединнiсть церкви вiзерунком мусiйним i писаним, прилiпами
мистецькими, горорiзьбою по червоному шиферу овруцькому. Тепер антропоси
тулили ще своїх ромейських святих зокола собору, вибираючи для того всi
виступи й площини, якi надавалися до малювання. Сивоок звелiв, щоб не
чiпали стiн обабiч головного входу до церкви, бо мав намiр по завершенню
розпису своїх веж розмахнутися попiд отими пiсноокими святими безмежжям
слов'янського сонцевороту. Вiн змалює з одного боку осiннiй сонцеворот у
пишностi золотолистих лiсiв в щедростi ланiв, у буйнощах людської плотi.
Хай костенiють у заздрощах висхлi християнськi святi над цим вiчно
триваючим святом великого народу. Бо хiба ж вiдають вони про великi радощi
весни, освяченої проростанням трав, струмуванням березових i кленових
сокiв, пробудженням городiв, сiл, цiлого люду, коли всi городи
розбентежаться i села сколотяться, мужi й жони вийдуть в луги й болота, в
пустинi й дiброви, починаються нiчнi хороводи, безчинний гомiн iде понад
усiєю землею,. пiснi лунають, голоси сопiлковi i струни гудуть, б'ють у
бубни" вигинисте походжають у колi молодi дiвчата, знадливо покивують
досвiдченi жони, наослiп блукають руки, витупцьовують ноги, гарячi
доторки, темнi поцiлунки в мнмойдучiй ночi. А осiнь... Хiба вернуться
тепер давнi осенi з їхнiм багатством, достатком i спокiйними радощами, в
червiнi, золотi й прозоростi? Новий бог нiс за собою бiднiсть, голод,
чвари, тiсняву. Читав колись Сивоок гiркi нарiкання святого
отця-пустельника на безлад, що запанує повсюди, де пiднято над землею
хрест: "Почнуть люди надаремними бiдами рятуватися, i повсюдно за такiї
грiхи почнуть бути голод i мор часто, i многi всякi труси, й потопи. i
мiжусобнi вiйни, i всяко стануть гинути в свiтi городи, i тiснява настане,
i см'ятiння в царствах будуть великi, i жахи, i, нiким не гнанi, стануть
зникати люди з сiл i волостей, i почне люд християнський всяко убувати, i
земля почне просторiшою бути, а людей буде менше, i тим позосталим людям
буде на просторiй землi жити нiде".
Голодранцi завжди мiцнiшi в своїй вiрi, бо в них не лишається нiчого.
Не дай народовi розбагатiти - матимеш отару слухняних овець, слiпих у
своїй покiрливостi. На цьому стояло християнство.
А Сивоок хотiв показати свiй народ у багатствi, серед щедрот його
рiдної землi, якi належали колись йому без остачi та й належати мають
завжди i вiчно! Осiннiй сонцеворот. Ввижався вiн йому пишнiшим за всi
багатства й пишноти Вiзантiї i легенд про царства минулi й навiть
неiснуючi, йшов до змалювання сонцевороту через терпiння й великий труд
над мозаїками, через спочинок душевний лiд присадистими склепiннями веж,
готувався поволi до ще одного свого вичину на рiднiй землi, яку хотiв
вославити найвище. Та чи судилося йому доконати задумане?
"Київ приймав церкву Софiї дивуванням i захопленням. Iшли поглянути на
диво свої люди - багатi й бiднi, тупоголовi й вразливi душею, приходили,
приїздили, приповзали немiчнi в сподiваннi зцiлення, були тут удови,
сироти, жебраки, слiпцi й хромцi, завзятi калiки перехожi в своїй скрутi
калiчiй. Не всi дiставалися досередини, багато хто дивився на церкву
зокола, та й того було досить, щоб розносити вiсть по всiх землях про
київське диво.
- На київських торжищах схiд сходився з заходом, пiвнiчьi землi
зустрiчалися з пiвденними тут були булгари волзькi i хутрами, нiмцi з
бурштином, i красними сукнами, та свiтлимi шоломами латинськими, угри з
скакунами та iноходцями, степовики з скотом i кожами, сурожани з сiллю i
легкими тканинами, прянощами, винами i травами духмяними, греки
вiзантiйськi , багатими паволоками, дорогим одягом, килимами i сап'яном,
посудом срiбним i золотим, ладаном i красками, були тут i купцi руськi:
новгородцi, полочани, псковичi, смольняни, суздальцi - i кожен з них т,еж
iшов подивитися на храм, i котилася хвала по всiх землях"!
Серед того людського юрмовища непостереженою, мабуть, зосталася б
дiвчина, яка прийшла до Софiї одного весняного дня, але не зникла та
дiвчина, як решта вiдвiдувачiв, приходила знову й знову, ставала завжди на
тому оамому мiсцi, дивилас'i завжди на те саме, здавалося, не помiчала в
соборi бiльше нiчого, окрiм Оранти, так нiби хотiла надовго заховати в
очах її розблиск.
Хто ж то знав, що вразило дiвчину в постатi богоматерi? Чii її
маєстатична велич, завдяки якiй панувала тут над усiм? Чи, може, глибока
синява, яка йшла вiд неї? Чи пасувала їй урочиста дикiсть очей,
переляканих пишними шатами? Може, дл i тої дiвчини, що прийшла, мабуть, з
далекої пущi або з степу, Оранта була не богородицею-заступницею, а
босоногою красунею з степового роздолля, пригнiченою вiзантiйськими
знаками влади i пихи?
Нiхто не знав того.
Нiхто не зазирав дiвчинi до очей, а якби зазирнув, то вiдзначив би, що
в них дикостi ще бiльше, нiж у очах Оранти, тiльки дикiсть та нескорена,
нелякана, сизо-весела.
Помiтив її Мiщило. Сповнився заздрощiв до Сивоока бiльших, нiж досi,
потiм, подумавши, пiшов до нього в вежу, довго стояв мовчки, дивився, як
той швидко пише фреску по на затужавiлiй ще накладцi.
- Чого мовчиш? - спитав Сивоок. - Адже бачу: прийшов сказати щось лихе.
Завжди приносиш менi лихi вiстi.
- Коли так, то вислухай вiсть гарну. - Мiщило радий був з несподiванки,
якою вразив Сивоока. - Вже кiлька день ходить у церкву дiвиця вельми
вродлива i показна.
- То й що менi до того?
- Дивиться на твою мусiю богоматерi.
- То й що?
- Серце в менi стрепенулося вiд тої дiвицi.
- А менi яке дiло?
- На твою мусiю дивиться.
- Хай.
Мiщило пiшов. Сивоок не дуже й шкодував. Не було мiж ними дружби, вже й
не буде. Але цей незбагненний чоловiк з'явився ще через кiлька день. Так
нiби топтав стежку до серця Сивоокового, яку перед цим багато рокiв
захаращував покидь нами ворогування, заздрощiв i пiдступностi.
- Питає вона про тебе, - сказав Сивооковi. - Хто?
- Дiвиця, що зачарували її твої мусiї.
- Може, в учнi хоче до мене? Але ж дiвчат не беру! - Сивоок засмiявся
трохи вимушено. Щось стривожило його в Мiщиловiй настирливостi. Чи справдi
змiнився чоловiк, чи сталося щось незвичайне? Але дiвчина. До чого тут
дiвчина? Для нього тепер не iснує нiчого на свiтi. Вiн не належить нi
своїм бажанням, нi своїм потребам. Належить без решти мистецтву. Бо що є
мистецтво? Це могутнiй голос народу, що лунає s уст вибраних умiльцiв. Я -
сопiлка в устах мого народу, i тiльки йому пiдвладнi пiснi, що пролунають,
народившись у менi. А мене - нема.
Вiн так i сказав Мiщиловi.
- Мене - нема.
- Як то? - не зрозумiв той.
- А так. Нема. Тiльки те, що по менi зостається. Комусь до вподоби
мусiї - хай. Що менi до того?
I знов пiшов трохи знетямлений, сам не свiй Мiщило, а за день прийшов
знову. Сивоок вже був зiбрався нагримати на нього, що заважає докiнчити
розпис своїм швендянням, але Мiщило встиг сказати:
- Привiв її до тебе.
- Кого?
- Дiвчину ж. Дозволиш?
Сивоок мовчав. Колотилося йому серце, било в груди, рвалося з тiсноти.
Ой лихо буде! Ой лихої Але мовчав. I Мiщило потрактував ту мовчанку як
згоду. Вiдсунувся вбiк, пропустив дiвчину поперед себе, сам не став
затримуватися, зник. Зробив дiло, добре, а чи лихе - мабуть, не вiдав сам.
А може, справдi, потеплiла його душа до Сивоока, бо ж таке той створив!
Дiвчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовнiше- не
глянути на неї. Була - та й нема.
- Ти чого? - спитав її, коли вже мовчати далi було б не-гречно.
- А нiчого, - вiдповiла вона з льоту.
- Чия? - спитав вiн знов, аби спитати.
- А нiчия.
- Як звешся?
- Нiяк.
- Звiдки така?
- Не твоє дiло.
Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до
м'якого коштовного хутра. I хоч вiдповiдала задерикувато, власне, й не
вiдповiдала, а жбурляла Сивооковi його запитання назад, в нього не пропала
охота вести з нею розмову далi, боявся тiльки, що не стримається i гляне
на дiвчину. Знав тепер добре: озирнутися - пропасти.
Але дiвчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу i щезла
мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся - пiзно! Хотiв вискочити
навздогiн, але стримався. Належить мистецтву. Про себе має забути. Вiд
усiх зваб повинен утiкати, не озираючись, як вiд Содома й Гоморри!
Проклинав Мiщила. Той добре вiдав, що робив. Сам же скiльки рокiв
одмовляв Сивоока вiд Iсси, приводив приклад святих Аммона, Авраама i
Алексiя, що втекли вiд своїх невiст у першу шлюбну нiч, або ж Оригена
Александрiйського, який оскопився, щоб уберегтися вiд поблазну, i тiльки
завдяки тому доконав великого дiла: звiв воєдино п'ять неоднакових спискiв
Святого письма. Не дiяло на Мiщила й те, коли казано йому, що не з'явився
б вiн на свiт, не будь кохання мiж його отцем та матiр'ю. Мав i на це свою
вiдповiдь. Мовляв, якби Адам у раю не вiдступив од бога, то розплодження
людей вiдбувалося б iншим, достойнiшим способом, приклад же найперший
цьому - непорочне зачаття дiви Марiї.
Навiщо ж тепер цей висхлий душею святенник показав тiй дiвчинi, де вiн,
Сивоок? Чи, може, вона така гидь, що той хотiв просто поглумитися? А
Сивоок навiть не позирнув на неї, щоб плюнути погiрдливо та й забути її
вiдразу.
Вона прийшла знову. Нечутно, мов боса (а може, справдi боса?),
прошмигнула позад Сипоока, стала за ним, мовчки дивилася на його роботу.
- Знов прийшла? - спитав вiн, щоб почути її м'який голос.
- Прийшла.
- Ну, постiй, - вiн трохи попрацював, нахиляючись за краскою, кинув
через плече погляд. Побачив її руку. Не висiла вздовж тiла, а мовби пливла
в повiтрi, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах. Тодi Сивоок глянув
через плече праве i знов побачив другу її руку. Так само жила, рухалася
безупинно. Нiколи вiн не бачив таких рук. Ще нахилявся, дивився ще.
Обiйняв поглядом усю її постать. Невисока, але в гнучкостi своїй
видавалася високою. Всього одягу - бiла сорочка з якимсь гаптуванням. Але
знайдено мiру тiй сорочцi й умiння її носити.
Нiколи ще не доводилося спостерiгати йому в жiнок такого високого
вмiння одягнутися. Бачив таких, що обтискували одягом у спосiб
непризвоїтий свої кшталти, показуючи вiдверто всiм бажаючим, що мають на
продаж або роздарування. Iншi ховали себе у важких шатах i нагадували
стовпи. Iсса вiдзначалася диким недбальством.
А ця мов народилася в своїй сорочцi. Простежується пiд полотном кожен
вигин тiла, ноги вiдкрито саме так, як треба вiдкрити, десь там сяйнула
смужка бiлої шкiри, але якої ж бiлої.
Вiн ще не бачив обличчя дiвчини. Тепер лякався її по-справжньому.
Спитав грубо:
- Чого тобi треба?
- Нiчого.
- То йди собi.
- Пiду, коли захочу.
- А як вижену тебе звiдси?
- Спробуй!
- Знаєш, хто я?
- Сивоок.
- Хто сказав тобi?
- Всi кажуть.
- Мене - нема, - повторив вiн щасливо знайденi для дiла, а найперше для
самого себе слова.
Вона засмiялася:
- Тебе надто багато, щоб не бути.
- Чому багато?
- Великий ти. Тiлом. I роботою. Так я й знала.
- Що ти знала?
- Що ти - такий.
- Не бачила ж мене.
- А от бачу - Спину.
- Ти мене й зовсiм не бачиш.
-_ I не хочу, - сказав вiн без твердостi в голосi.
- Мене звуть Ярослава.
- Князiвське iм'я маєш.
- Мати дала.
- А батько хто?
- Немає.
- А в мене - нi матерi, нi батька.
- Тобi не страшно.
- Хiба ти боїшся чогось?
- Боюся, - пошепки призналась вона.
I тодi Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Рiзонула йому погляд
нiжнiсть її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливiсть її очей, в розхилi
її уст вичитав своє призначення, мов правовiрний на деревi остаточностi,
де на листi виписано iмена. Струшують дерево, спадає листя - тi вмруть,
чиї iмена значаться на впалому листi, вмруть ще цього року, i хай
збудеться. Ще не все було втрачено, мiг ще зiбратися з силами, прогнати її
звiдси, мiг, зрештою, сам пiти вiд неї, (однаково ж вернешся до своєї
роботи!), але мiг - i не мiг. Найшла на нього якась .дитиннiсть, почував
себе хлопчиком з давезної пущi, а перед собою бачив Величку з напiвзабутих
снiв-споминiв, дитиннiсть виказувалася в його обличчi, до якого тепер не
пасували нi борода та вуса, нi великi, важкi, виробленi його невтомнi
руки. Мабуть, вiн отакий i уявлявся цiй Ярославi, вона не злякалася його
покошланостi, хоч була, мабуть, удвiчi молодша за нього, не вiдчувала себе
дiвчинкою, стояла перед ним як рiвня, закортiло стати ще ближче до нього,
викликати його довiр'я, i вона сказала те, чого не казала в Києвi нiкому:
- Прибiгла я аж -iз Новгорода. Перебралася за хлопця i втекла.
Вiн не чув тривоги, в її голосi за ту втечу, не спитав, од кого втiкала
аж так далеко, нарештi пойняв його страх за Ярославу, яка ще не вiдала про
загрозу для себе найбiльшу вiд нього. Чи для того вибиралася аж он звiдки,
з лiсiв i мокрадел, дiйшла до вигрiтого на просонцених пагорбах Києва, щоб
потрапити тут до чоловiка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям i
нелюдським напруженням усiх здiбностей?
I знов ще не було пiзно. Ще б мiг гукнути: "Втiкай од мене! Втiкай не
озираючись!" Але не гукнув. Тихо сказав: "Iди, бо заважаєш менi докiнчити
малювання. Коли хочеш, то приходь завтра".
Якби ж то вона образилась на таку нечемнiсть i вiдповiла йому рiзко, з
гiднiстю. Але сяйнула на нього пречистими своїми очима i м'яко промовила:
"Гаразд. Прийду завтра".
Прийшла так само, в тiй самiй тонкiй сорочцi, тiльки на шиї мала разок
зелених перлiв - од наврочення i пошестi.
- Була на торжищi?
- Була.
- Вподобала?
- Так.
- Хотiла б зi мною на торжище?
- А твоя робота?
- Повинен мати спочинок.
...Вiн купив їй вiзантiйську тканину з крученого шовку. Взо-риста,
багата, хоч i для княгинi. Барва майже пурпурова. Вiзерунок - у великих
колах по два казкових грифони, що стоять _на заднiх лапах спиною один до
одного. Крила їхнi в химерному сплетiннi. В кутках помiж колами - сторожкi
яструби.
Коли Сивоок платив за тканину, збiглося все торжище, бо за такi грошi
можна б купити цiлу волость. Ярослава непевно всмiхнулася, коли вiн
накинув на неї узороччя, повела плечем, заморська тканина зслизнула їй до
нiг, а вона знов постала у своїй иепотьмарено бiлiй сорочцi, мов далеке
принадливе видиво, до якого мандруєш у снах i нiколи не доходиш.
- Нащо вiддав такi грошi? - спитала Ярослава.
- Дурнi грошi, тому й вiддав,- сказав Сивоок. - Князь Ярослав перед
вiд'їздом до Новгорода розщедрився за мої мусiї.
- Князь? - вона мовби здригнулася, але погамувала в собi щось, знов
стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам i хвилюванням.
- Ну, так. Ярослав - князь. Вважає, що за грошi можна "упити мистецтво,
але помиляється. Ти не знаєш про грошi, та й не треба. Нi про той обол, що
платили його перевiзниковi в царство мертвих Харону, нi про обол, що його
випрошував славетний ромейський полководець Велiзарiй, мабуть, не чула нi
про тридцять срiбнякiв Юдиних, нi про драхми блудницi Ла-їс, не вiдаєш i
про ту стародавню монету, яку офiрував один iз приспаних у Ефесi, а також
про свiтлястi монети чарiвника з -арабської казки, якi згодом ставали
простими кружалами з кожi. Але мiг би розповiсти тобi про великого
схiдного спiвця, який одержав од султана шiстдесят тисяч монет за кожний
рядок своєї пiснi, та повернув їх усi назад, бо були срiбнi, а не золотi.
- За твою пiсню навiть золота мало,- сказала вона.
-_ Хiба в мене є пiсня? - здивувався Сивоок.
- А там? - Ярослава показала на Софiю. - То все виспiване.
- Ти не знаєшся на цих справах. Всяке слово прямує до. спiву. Але чи ж
завжди доходить?
- Я навчилася всього, тiльки глянувши. Бо нема такого нiде в свiтi.
- Не була ще по свiтах. Мало бачила.
- Знаю: нема нiде! - твердо мовила вона, i Сивоок не мiг похитнути
дiвчину в її переконаннi.
Не хотiв убачати в цiй дивнiй втiкачцi з Новгорода винагороду за своє
цiле життя. Боявся не за себе - за неї. Поводився з нею обережно, мов була
з коштовного скла. Але дiвчина не вiдходила вiд нього, смiливо йшла просто
на Сивоока, мiж ними . ще не пролунало тих найбiльших слiв, що їх
вимовляють двоє, але й без слiв вони вже знали про себе все, i обоє ждали
найголовнiшого, всiляко вiдтягуючи, вiддаляючи його, але вiдаючи добре, що
воно прийде - неухильне, вiдлякуюче i водночас пожадане...
Лiто минало, а сонцевороту на стiнах собору так i не було. Митрополит
мiг тiльки радуватися, що цей незбагненний слов'янин, якого давно про себе
прозвав не украшателем, а скверни-телем храму, нарештi втомився в своїх
нестримних вигадках, облишив свої витiвки, зникав на цiлi тижнi не тiльки
з Софiї, але й з Києва, - так було лiпше для слави господньої.
А тi двоє, зрадiлi, що знайшли одне одного в людському вировиннi,
безжурно блукали по Києву, ходили в пущi, плавали за Днiпро i за Десну,
збирали ягоди в лiсах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небаченi
синi квiтки i дарував Ярославi, давня його пристрасть до втеч зродилася
знов у кровi, ладен був утекти вiд усього, аби лиш належали йому оцi
нестерпно сiрi до сизостi очi, оцi розхиленi уста, оця нiжнiсть, од якої
заходилося його серце.
А лiто минало. Князь Ярослав повертався з Новгорода, iшов з дружиною по
Днiпру, доходив до Києва, а за князем iшов товар ': повози з припасом, з
шатрами-повстанцями, з одягом, килимами, зброєю, хутрами, казною, вели
коней пiдмiнних, гнали скот. Поверталися княжi прислужники, сторожа,
бояри, воєводи, блазнi, розважальники, пiсельники й дударi. Йшли попи й
ченцi, везли книги, купленi князем у купцiв захiдних, пергамени старi й
новi, в дерев'яних дошках i срiбних шатах.
Виїздив iз Києва князь - повертався вже й не князь, а казали - кесар.
Велено було в ковницi княжiй викувати вiнець золотий з смарагдами й
рубiнами, як у ромейських iмператорiв, заповiдав Ярослав скоре освячення
Софiї, слав поперед себе гiнцiв, квапив митрополита i пресвiтера Ларивона.
Самовладця землi Руської, найбiльший i наймогутнiший государ в усiх
сторонах мiж пiвнiччю, пiвднем, заходом i сходом бажання мав проголосити
це в високiй урочистостi й пишнотi.
З Чернiгова прибув Гюргiй, з'їздилися всi, хто причетний був до
спорудження Софiї, всi ждали великої хвилi, коли вiдчиняться кованi врата
i запалають свiчi, вдарять по всьому Києву дзвони...
Тiльки Сивооку, хоч найбiльше спричинився до цього свята, було байдуже
до всього. Навiть iз Гюргiєм зустрiвся випадком, нiчого не розпитував, нi
про що не розповiдав, - утiкав до Ярослави, до свого безжурного блукання.
Не було сонцевороту на стiнах собору, але був вiн у душах цих двох,
буйний, нестримний, повний захвату й знади сонцево-рот, що поєднав у собi
весну й осiнь, зиму й лiто, всi пори року, всi барви, голоси, згуки.
Безжурнi й безтрнвожнi жили вони, мовби лишилися тiльки вдвох на цiлiй
землi, не iснувало для них нiчого поза ними самими, стали вони вiчними,
безконечними одне для одного, потопали в шаленствi, бо створенi були
тiльки одне для одного.
Але той самий Мiщило, який з невiдомих мiркувань звiв їх докупи, знову
ж таки невiдомо навiщо спробував розлякати їх тодi, коли вже все було
немарне.
Вiн прийшов до Сивоока в його хижу, розбудив того, не дав опам'ятатися,
сказав:
- Ховай дiвчину, бо за нею полює боярин Ситник.
- Звiдки тобi вiдомо? - схопився Сивоок.
- Кажу й знаю. Вчора довiдався вiн про неї.
- Яке йому дiло?
- Цього не вiдаю. Попередив тебе, а там як знаєш. На все воля божа.
- Хвала, - мабуть, уперше в життi спробував бути привiтним з Мiщилом.
Сивоок сiв, обхопив голову, стривожено думав. Ситника не лякався,
нiчого на свiтi не боявся нiколи, а нинi й поготiв, але пересторога
Мiщилова викликала стривоженiсть у серцi, вiдiгнати якої не мiг. Чом би
мав зловiсний нiчний боярин полювати за Ярославою? Може, щоб дошкулити
йому, Сивооку? Тодi звiдки вiдомо йому все? Як довiдався про Ярославу i
про те, де вона i як? Запитання без вiдповiдей. А що, коли справдi
Ярославi загрожує небезпека?.. Вiн побiг на другий кiнець Києва, де
Ярослава винаймала собi хатинку. Боявся, що не застане. Бо коли Ситник
довiдався про когось, що той у Києвi, то чом би не знав i в якiй той хижi
переховується? Видно, ще не встиг дiзнатися. Ярослава була вдома, нiщо не
видавало в нiй стривоженостi, мабуть, не дiйшли ще до неї загрозливi
вiстi. Що ж, так лiпше. I не дiйдуть. Вiн взяв її за руки, сказав:
- Ходiмо.
- Куди?
- Свiт за очi!
- А що з собою брати? - засмiялася вона.
- Не треба нiчого.
- Гаразд. Ходiмо.
Вони справдi вийшли як стояли. А дорога ж була далека - стелилася у
вiки. Та в своїй безтурботностi обоє не вiдали того. Не вiдали навiть
тодi, коли попереду в вузькiй вуличцi забачили трьох. Вiдважно йшли їм
назустрiч. Сивоок упiзнав мiж тих трьох Ситника. Мабуть, знала його i
Ярослава, бо сполотнiла, стала першою. Ситник з двома поплiчниками
пiдбiгцем кинувся на здобич.
- Утiкай! - хрипко сказав Сивоок. - 3 Києва!
- А ти?
- Утiкай! - повторив вiн i пiшов на тих трьох.
Троє вже були коло нього. Видно, не велено їм вживати зброю, бо Ситник
тiльки стискав наголiв'я меча, а його два прислужники вчепилися Сивооковi
за руки.
- Утiкай! - ще раз гукнув Сивоок i озирнувся, щоб побачити, чи
послухала його Ярослава; та її не треба було пiдганяти, видно, знала, що
не за ним iдуть, а за нею, недарма ж тодi казала, що втекла з Новгорода.
Щось таїлося тут зловiсне, нiколи бiльше не заводила мови про Новгород,
нiколи не мiг би пов'язати її iменi з Ситником.
Вона вже добiгала до закруту вулички, востаннє озирнулася - мабуть,
певна була, що не загрожує йому нiщо, а їй грозило щось страшне, бо
втiкала щодуху; Сивоок глянув на її обличчя, йому належали тi сiрi очi,
розхиленi губи, ота вигиниста постать, вiн увiбрав її всю, запам'ятав
назавжди, навiки. А Ситник, переконавшись, що не зрушать його дурнi з
мiсця, поки триматимуть Сивоока, вихопив з пiхов меча, вдарив художника
ззаду по шиї, коли той дивився услiд Ярославi, гукнув вiдчаєно своїм:
- Рубайте!
Тi вiдпустили Сивооковi руки; вiн знетямлено вхопився за рану на шиї, а
вони хапливо видобули мечi, пронизали його з двох бокiв, ще, ще. Вiн упав
на землю. Пiтьма напливала на нього, сяйнули ще крiзь пiтьму сiрi
Ярославинi очi, потiм долинув до нього з далекої далечi тяжкий схлип
маленького хлопчика на темному задощеному шляху - i вмер той хлопчик у
великому, могутньому чоловiковi, невтомне й палке серце якого втишилося
навiки...
В нiч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час,
щоб прийняти в гридницi Ситника, спитав, ще той тiльки з'явився на порозi:
- Де дочка? - Ситник м'явся.- Де? Питаю.
- Утекла.
- В Новгородi втекла, тут утекла.
- Сивоок...
- Що Сивоок?
- Помiг їй.
- Де вiн? - Ситник знов м'явся.- Кажи!
- Нема його.
- Вiдаєш, що мовиш?
- Так вийшло. Велiння твоє, князю, було: всякого, хто...
- Убили Сивоока? - тихо спитав боярина князь, пiдходячи впритул.
- Ага, так.
Ярослав одiйшов у темний куток, довго мовчав, потiм сказав коротко,
жорстоко:
- Пiдеш у поруб.
Ситник розтулив був губи, щоб мовити своє: "Ага, так", але вчасно
схаменувся, впав на колiна.
- Князю! Служив тобi вiрою i правдою... В поруб, у холод, у мокрiсть...
Мовби випрошував мiсця сухiшого. Князь глянув на нього з огидою. Аж
тепер зрозумiв свою княгиню в її вiдразi до пiтня-вого боярина. Гидкий у
всьому. Вiрний, як пес, але позбавлений розуму, навiть собачого.
- Щоб не страждав у холоднечi, велю потяти тебе мечами ще до настання
зими одразу по святах, - сказав i ляснув двiчi в долонi. Вiдчинилися дверi
з другого боку гридницi, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника:
- Взяти!
Коли боярина повели, князь узяв трисвiчник, потримав його, поставив,
узяв тiльки одну свiчку, мов спокутник, тихо пiшов по довгих заплутаних
палацових переходах, вiдшукав кiмнату Пан-телiя, розбудив того, не даючи
оговтатися, звелiв:
- Наготуй пергамен i писало.
- Свiтла мало, князю.
- Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так:
"Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые,
заложи же и церковь святыя Софии". А той пергамен, де значиться про
Сивоока, щоб вилучив.
- Як же так, князю!
- Роби, що велять! Нема Сивоока i не буде нiколи.
Князь вийшов. Пантадiй не встиг навiть спитати його, що ж сталося; вже
тої ночi не заснув, насилу дiждався досвiтку, побiг до Софiї, звiдти
кинувся до хижi Сивоокової, потiм розшукав Гюргiя. Гюргiй уже все знав.
Навiть бiльше: поки Пантелiй спав, а князь колотився зi своїми
незбагненними державними клопотами, Гюргiй iз своїми вiрними товаришами
нишком заховали тiло Сивоокове в Софiї, i тепер десь тi знову викладали
мозаїку на порушеному мiсцi, щоб нiхто нiколи не довiдався, де спочило
найпалкiше серце землi Київської. Пантелiй сказав про пергамен, де
записано, що Сивоок збудував Софiю.
- Даси менi, - звелiв Гюргiй.
- А коли князь спитає?
- Напишеш йому ще раз. Однаково спалить. А я збережу, Так, як у нас в
горах бережуть. Надовго.
А настав день, який мав би освiтити нечуваний злочин у Києвi, але не
сталося того. "Що ж ви будете чинити, як день ,'навiдання прийде?" Та й що
справдi? Може, так i треба? Християнство починалося з смертi Iсусової. I
першомученик християнський архiдиякон Стефан був побитий камiнням пiсля
жорстоких сперечань за вiру з сонмищами невiруючих. Вороги вивели Стефана
за город, били камiнням, а вiн молився: "Господи Iсусе, прийми дух мiй.
Господи, не постав їм грiха їхнього".
Князь до ранку сидiв над священними книгами, думав, не про вбитого -
про своє. Готувався до великого дня свого життя. Ишов-бо довго i тяжко до
цього дня, зосталося багато вбитих i вмерлих позаду, рiдний отець, брати
рiднi, розгубив сестер. Зберiгаючи державу, зберiг себе. Так кожна людина,
вiдчувши . в собi дар, великi здiбностi, повинна сама їх у собi
оберiгати,'оберiгаючи себе у вiйнах, у небезпеках, у життi. Нiхто, крiм
тебе самого цього не зробити повинен iти вперед, не озираючись назад, нi
на предкiв, нi на мертвих. Колись життя йшло вглиб i назад, колись мертвi
не вмирали, колись чоловiк досто-совувався до того, що плине з минувшини,
що мовили i робили дiди й прадiди. Тепер для тебе живi - мертвi, якщо не
бачиш їх, не залежиш вiд них, а навпаки: ще вони залежать од тебе. Тож
роби задумане!
Вранцi розпочалося освячення Софiї.
Тричi обiйшов хресний хiд довкола собору пiд молитви й церковнi
виспiви. Старезний митрополит Феопемпт у золотих ризах сунувся на чолi
процесiї, за ним iшли пресвiтер Ларивон у незвично урочистих срiбних шатах
i переяславський єпископ грек Iоанн (Луку Жидяту Ярослав не привiз на
урочистiсть, щоб не дратувати митрополита), далi йшли iгумени, попи й
протопопи, iподиякони й диякони, кантори й свiчкогаси, церковнi
прислужники, багатi кияни, що змагалися своїм убранням з церковними
сановниками, i кияни всiх можливих ступенiв достатку, аж до найубогiших,
бо подивитися на свячення Софiї прийшов увесь Київ. Йшли всi з запаленими
свiчками, i вогники тих свiчок жовтiли, мов осiннє листя в довколишнiх
пущах. Попи роздували кадила, пахло ладаном, виспiвувала пiвча, рикали ди"
якони: "Вонмем!"
За четвертим заходом було освячено i внесено в церкву хрести, посуд,
священнi книги. Несено потирi, дискоси, звiздицi, рiпiди, пiдноси,
кадильницi й ладанницi, хрести великi й малi, все з золота й срiбла,
прикрашене самоцвiтами й емаллю, несено також гаптованi золотом корогви,
плащаницi, срiбнi ризи, дарованi князем, землями руськими, боярами i
воєводами церковнi порти й паволоки для ризницi, євангелiї в дорогих
окладах, молитовники-менологiї, здобленi малюнками, псалтирi, писанi на
телятинi найшляхетнiшiй, внесено багато книг свiтських, зiбраних князем
Ярославом i офiрованих тепер для храму, щоб утворилася при ньому перша на
Русi книгозбiрня.
Цiлий Київ умiстився в просторiй церквi, зiбрався тут - i нiхто не
знав, що десь пiд цяцькованою пiдлогою лежить той, хто поставив цей собор,
народивши його в своїй уявi, хто дав соборовi отi дивнi барви, тi
велетенськi мозаїчнi постатi, оту невпиннiсть руху, гру свiтла, немеркнуче
сяяння...
Митрополит правив молебень, слава i хвала возносилась до бога, кияни з
запаленими свiчками мовчки стояли в соборi, гукали дзвони, била i накри,
зойкала пiвча, крiзь кадильний дим з високої височини суворо позирав
Пантократор i зорiли над зiбраними киянами сполохано-впертi очi Оранти,
щоб глянути яа яку, варто було позамикати торжницi, позачиняти гончарнi,
чинбарнi, збройовнi. Навiть київська дiтлашня набилася в со" 'бор,
розскочилася попiд стiнами в притворах i вже ладналася пошкрябати чимось,
полишити по собi риску, кружало чи й нехитрий малюнок, поклавши тим самим
початок багатовiковим вправам прийшлих нащадкiв, якi зоставляють згодом на
стiнах Софiї свої радощi, тривоги, скорботи, зневагу до божих узаконень,
тугу за тою минувшиною, коли й земля була товща, i звiр iшов пiд кожну
пущену стрiлу, i хлiб здавався пухкiший, i жiночi цiлунки - палкiшими.
По молебню процесiя, очолювана тепер уже пресвiтером Ла-ривоном, вийшла
з Софiї i попрямувала до палацу Ярославово-го. До духiвництва, боярства i
простого люду долучилася тут княжа дружина - i так ждали виходу Ярослава.
Як тiльки з'явився князь у дверях, пресвiтер Ларнвон сотворив коротку
молитву, пiсля чого два церковних сановники, в урочистих шатаї
понтифiкальних, з повiшеними на грудях дорогоцiнними релiкварiями, де
зберiгалися мощi святих, пiдiйшли до князя i взяли його пiд руки.
Духiвництво шикувалося до процесiї, що мала повернутися до Софiї. На чолi
процесiї несено велику євангелiю в золотiй шатi з смарагдами, рубiнами i
сапфiрами, два хреста, вився запахущий дим з кадил, попи спiвали
навперемiну мовами грецькою i слов'янською. За попами вели урочисто князя,
далi йшла княжа рiдня, дружина, боярин, сунув цiкавий люд.
Вся дорога вiд палацу до Софiї виспiвана була молитвами.
Перед вратами Софiї затрималися, пресвiтер Ларивон сотворив коротку
молитву, пiсля чого процесiя вступила до церкви при спiвi антифони i
затрималася перед пресвiтерiєм. Митрополит ждав князя коло головного
вiвтаря. Вiн проказав молитву по-грецьки, єпископи зняли з Ярослава
пурпуровий хiтон, вiдiпнули йому меч i пiдвели князя до вiвтаря. Тут
Ярослав упав хрестом на покриту килимами i дорогими ромейськими паволоками
пiдлогу, єпископи i весь клiр стали на колiна, пiвча розпочала спiв
лiтанiї. Коли трикратно пролунало "Господи, помилуй!", всi пiдвелися,
єпископи помогли встати князевi - настала мить, коли князь перестав бути
владцею, став простим смертним для того, щоб у короткiм часi возвеличитися
ще бiльше, прибрати ймення нове, ще й не чуване на Русi.
Пресвiтер Ларивон пiдступив до Ярослава i запитав його урочисто, майже
виспiвав: "Чи обiцяєш святих церков господа нашого, i слуг божих, i весь
люд, тобi пiдданий, за звичаєм твоїх предкiв, боронити i над ними
володарювати?"
- Так, - сказав князь, - обiцяю!
Тепер Ларивон звернувся з запитанням до "люду", вже не виспiвуючи, а
вимовляючи слова в спосiб заплутаний, щоб збагнули їх тiльки церковнi
сановники та ще, може, хто з поблизьких до князя. Питано, чи прагне люд
мати за владцю i кесаря князя Ярослава. Клiр i пiвча проспiвали: "Хай буде
так, хай буде так. Амiнь!"
Ларивон проказав молитву, благословляючи князя, благаючи бога, щоб
помiг щасливо царствувати Ярославовi, а владця аби послушний був божiй
волi. Єпископ переяславський проказав молитву по-грецьки, бо ж бог мiг не
зрозумiти слiв Лариво-нових, який звертався бiльше до згромаджених у
соборi, а не до небесного владики, так лунали на перемiну молитви двома
мовами, а тим часом митрополит Феопемпт взявся до першої з найважливiших
чинностей - до помазання. Вiн помазав святою оливою голову, груди i плечi
Ярославовi, творячи знак хреста на князевi, потiм подав князевi
коронацiйний меч - ознаку i покрепу влади,- а разом з мечем i цiлу
державу. Князь обперезався мечем, узяв з рук єпископiв садженi перлами
нараменники, застебнув хiтон i взяв берло.
В митрополита дрижали руки, коли пiдняв вiн золотий вiнець, щоб
покласти на голову Ярославовi. Досi не знати було простим смертним, звiдки
беруться iмператорськi корони. Вони iснували мовби завжди, переходили в
спадок разом з цiлими iмперiями. Вiзантiйськi iмператори привезли вiнцi з
Риму, нiмецький iмператор здiйняв корону з мертвого Карла Великого,
вiдкривши його гробницю в Аахенi, польський Болеслав одержав корону вiд
папи римського. Ярослав не став ждати, поки хтось пришле йому вiнець:
звелiв своїм майстрам викувати з руського золота, i ось митрополит чинив
мало не святотатство, але не мiг опиратися княжiй волi, тiшачи себе
надiєю, що, кому треба, легко може змаловажити кесарство Ярославове i
звати його по-старому князем.
Вiн наклав на князя вiнець, пробурмотiв благословення i необхiднi при
цьому слова: "Вiнчається на кесаря землi Руської раб божий Георгiй,
рекомий Ярослав", але мало хто тямив по-ромейському, тому в молитвi, яку
вiдраву ж сотворено слов'янською мовою, многажди повторювано слово
"кесар", щоб запало воно вiднинi в голови киян i, можливо, швидше
розiйшлося по всiх усюдах.
Пiсля молитви коронований Ярослав урочисто вiдведений був од вiвтаря до
наготовленого поблизу трону. Дав єпископам поцiлунок миру, сiв на тронi,
простягнув руку для поцiлунку княгинi Iринi, яка пiсля того сiла поряд на
нижчому стiльцi, вся церква заспiвала "Господи, помилуй!", i розпочався
великий молебень. Згодом мало бути велике пирування кесаря з дружиною i
людьми знатними, мав би вважати Ярослав той день найщасли-вiшим у своєму
життi, але добре вiдав, що, хоч як називайся, не сягає твоє могуття
повсюдно, в перепони, не уникнути гiркоти поразок.
Без нього виросла в Шуйцi його донька, про яку й не знав нiчого, не
захотiла показати йому Шуйця Ярослави, коли ж спробував застосувати владу
i силу, втекла дiвчина i щезла з Новгорода. Те саме повторилося в Києвi.
Ось де межа влади: вiльна людина.
Вже кесарем вiддав велiння: знайти i поставити перед його очi. Поки ж
триватиме розшук, нiхто сiй дiвчинi не повинен дати нi хлiба на дорогу, нi
води вiд спраги, нi вогню для зiгрiт-тя, нi кия вiд псiв.
I почалася погоня по всiх усюдах, по всiй землi.
I втiкала Ярослава полями, лiсами, крилася в пущах i на болотах. I не
наздогнали. Втекла. Заховалася мiж людьми. Народила сина вiд Сивоока.. I,
син його-серед нас. Завжди з його талантом i горiнням душi. I диво це
нiколи не кiнчається i не переводиться.
_
м. Київ 1962-1968_ pp._
Популярность: 13, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT