------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Т.Г.Шевченку
I
Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду
така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не
згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - i смiюся.
Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так i мо? лишенько. Якби
менi за кожною бiдою мо?ю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi
не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла
важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива
я...
На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi,
- може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить -
тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь
день на ганочках; нiчка йде - оха? та стогне. А за молодого вiку,
славлять, вигадочки були чималi i в не?... та треба ж колись i перестати.
За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з
двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви
одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, - було, каже панi
гнiваючись, - не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще
матимете час, - не зараз вам умирати".
Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як
зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься,
котора зiтхне з нуду. Докуча?, було, та робота, докуча?, - аж пече; та що
врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших
чу?мо.
А як коли, то, було, звеселi?мо не знать чого. Веселенько нам, - аж
серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало... Не
всмiлимось!.. Iзгляду?мось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою,
а друга ?й одморгу?; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить
та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, - крутиться,
вертиться, тiльки рукава май-май-май... Чого, було, не виробля?мо!
У старо? панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, - у Ки?вi
обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... iн-сти-ту-тi... Було
частенько до старо? листи шле; а стара тi? листи щодня вичиту?, - i
попоплаче над ними, i попосмi?ться. Коли пише унучечка, щоб уже при?здити
за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити,
мити, прибирати!.. Панночки сподiва?мось! Панночка буде!
Стара панi немов одужала: колива? з кiмнати до кiмнати, вигляда? у
кожне вiконце на шлях i нас туря? за село дивитись, чи не ?де панночка. А
нам того й треба. Ми за той тиждень, що ?? виглядали, сказать, нажилися.
Шлють, то бiжимо-летимо... Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений
наче втiка? в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волi
дихнути!
Квiток, було, назрива?м та позаквiтчу?мось, як молодi, та до самого
двору тими вiнками велича?мось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе,
позакида?мо, - та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!
II
Дiждали панночки, при?хала... I що ж то за хороша з лиця була! I в кого
вона така вродилася! Зда?ться, i не змалювати тако? кралi!.. Стара як
обiйняла ??, то й з рук не випуска?; цiлу?, й милу?, та любу?. I по
кiмнатах водить, усе показу?, усе розказу?; а панночка тiльки оберта?ться
туди-сюди та на все цiкавим оком спозира?.
Посадовила ?? стара за стiл. I плаче, i радi?, i розпиту?, i часту?:
"Може, тобi того з'?сти? може, того спити?" На?дкiв, напиткiв
понастановлювала; сама сiла коло не?, - не надивиться. А панночка усе
прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось
на них i слуха?мо, що то панночка говоритиме, - чи не дiйдемо, якi там у
не? думки, яка вдача, звичай.
- Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? - пита? стара. - Ти менi не
кажеш нiчого.
- Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
- Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
- От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а
що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
- Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже... Чому ж
ти менi зараз сього не прописала?
- Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
- Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тi? невiрнi
душi?
- Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас - та все дурницею. I те вчи, i
друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те
знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в ?х
добре там, та чи в ?х недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми
показати...
- Та нащось же учаться люди, мо? золото. От i нашi панночки - на що вже
бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
- Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французько? мови i до музики
добре i я бралась, - до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний
уважа?, кожен i похвалить; а все iнше - тiльки морока... Учись та й
забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться - бiда. Багацько часу
пропало марно!
- Так як же оце? Погано вчать?
- Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як
би ?м грошi виплатили, а ми дума?мо, як би хутче нас на волю випустили...
Чого ж ви задумались, бабусю?
- Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж,
як ти далi i все позабува?ш?
- Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в
гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про
ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала,
та й зовсiм-таки не знаю. Цур ?й!
- А як же часом хто в тебе спита?, як там тi? зорi по небу ходять,
абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
- Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а
чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо
всього викручусь, iще й ?х оступачу, - он як, бабусю! Хочете, я вам
заспiваю? Слухайте!
I заспiвала, затягла, - наче те? срiбло пересипа?ться. Стара ??
цiлувати: "Серденько мо?! Втiхо моя!" А панночка до не? ласиться та
просить:
- Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
- Про се не турбуйся, дитя мо?. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш
царiвна над панночками!
Ми, дiвчата, iзгляду?мось: чого там панночки нашо? не навчено! А
найбiльш, бачця, людей туманити!
III
- Ходiм лишень, голубко, - говорить стара панi, - я хочу, щоб ти собi
обрала котру дiвчину. Та й веде ?? до нас. Ми од дверей та в куток, та
купою в куточку й збилися.
- Се ваша панночка, - промовля? до нас панi. - Цiлуйте ?? в ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.
Стара всiх нас показу?, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
- Боже мiй! - аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi
сплеснувши: - Чи зумi? ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
Сто?ть i руки заложила, i дивиться на нас.
- Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
- Як тебе зовуть? - пита? мене панночка та, не слухаючи мене, до панi?:
- Ся буде менi!
- Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на
мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме.
- Ходiм уже, бабуню; годi вже! - перехопила панночка; сама скривилась i
перехилилась набiк, i очi чогось заплющу?, i з мiсця зрива?ться, - от
стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають...
- Треба ж, голубко, - каже стара, - ?? на розум навчити: се дурнi
голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з не? людина.
- Шкода, бабуню, що спершу ?х не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати
до мiста.
Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
- Ой, Устечко! - журяться дiвчата, - яково-то буде тобi, що вона така
непривiтна!
- А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не
втечеш. Яково буде - побачимо.
Та й собi задумалась.
IV
Увечерi кличуть: "Iди до панночки - розбирати". Ввiйшла; а панночка
сто?ть перед дзеркалом i вже усе зрива? з себе.
- Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше:
я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрику? на мене:
- Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
- Роззувай!.. А вмi?ш ти волосся звивати? - пита?.
- Нi, не вмiю.
- Боже мiй! Горе мо?! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
Дiвчата вже мене дожидають:
- А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що ?м казати?
- Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..
V
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась,
оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
- Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно!
Цiлу? стару панiю та раз у раз пита?:
- Чи скоро в гостi по?демо, бабусечко? А коли гостi до нас на?дуть?
- Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе
надивлюся!
- Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що
при?ду додому - весело буде, людно, музики, танцi... Бабусенько мила,
люба!
- Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i
гостей проситиму.
Почалось прибирання те?. Стара скринi з комори викочу? та оксамити,
рубки тонкi? вибира?, та кро?ть, та примiря? на панночку. Панночка аж
пiдскаку?, аж iз радощiв червонi?. То до одного дзеркала скочить, то у
друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любу?, яка вона хороша. То
заплете коси, то розплiта?, то стрiчками перев'?, то вквiтча?ться...
- Ах, бабусечко, - було викрикне, - коли вже я в атласову сукню
вберуся?
- Як заручишся, дитино моя, - одказу? стара. - Дам тебе за князя чи за
графа, за багатиря всесвiтнього!
А панночка й голову задерла, i виступа? так, наче вже вона княгиня
великородна.
Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнi?. Було, i к
весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних
позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, - панночка й
зiтхне:
- Що, бабуню! Тiльки говоримо... I досi ще нiкого в нас не було!
- Та зажди ж бо трохи: на?де такого, що й не потовпляться.
VI
Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з двора, а
другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiга?мо, вслугу?мо,
клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма ?х ужене, що диву?мось,
яких-то вже мiж ними панiв нема! Все те? регочеться, танцю?, ?сть, п'?;
все те? гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться.
А паничiв що то в нас перевернулось! Аж ро?м коло нашо? панночки
звиваються, -так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона ?х усiх, -
кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько пита?; другому
жалиться, що без його чогось ?й смутно та дивно; которого коло себе
садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм
подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день на?здять до нас, одно одного
попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла,
чи не було ?м тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять
i налазять. Бо, бач, чим ?м у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi
скрасити?.. Солодко з'?сти, п'яно спити, хороше походити, - а бiльше що?
VII
Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, - життя i
господарство.
- Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла
робити? Хто при?де, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
- Та нудно без роботи, дитино! - одказу? стара.
- Вiзьмiть книжку почитайте.
- Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
- То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око
викольте тим дротиком!
- Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала ?? панночка у чiпчик з стрiчками
рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. При?дуть гостi -
вона напоготовi, привiта? ?х.
Стара вже свiтом нудить, а панночка втiша?ться:
- Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
VIII
Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз
надбiга, чи ши?мо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й ла?; часом щипне або штовхне
стиха... та й сама почервонi? як жар, - засоромиться. Поки ж тiльки не
звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi
лихо живе.
Прийду, було, ?? вбирати, то вже яко? наруги я од не? не натерплюся!..
Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та заплiтаю, - знов не так! Та
цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипа?, i штирха?, i гребiнцем
мене скородить, i шпильками коле, i водою злива?, - чого, чого не доказу?
над мо?ю головонькою бiдною!
Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у
будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись... Лишечко ж
мо?! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло
?? русо? коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай;
i пхати мене, i наскакувати на мене, - аж я злякалась! Та репече, та
дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за
мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на
не?, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як
схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, - дух
менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодно? води
прокинулась. Дивлюсь - дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда.
Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над мо?ю головою сто?ть
i так то вже мене ла?, така вже люта, - аж ?й у ротi чорно.
- Що ти нако?ла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю
зашлю! Я тебе з свiту зжену!
А панночку вмовля?:
- Не плач, не плач, янголяточко мо?: слiз тво?х вона не годна! Ще
занедужа?ш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже,
буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
- А тобi, ледащице (знов свариться на мене), - а тобi буде!..
Та й не-знаю, як ще друго? бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того,
що вже дуже була я слаба, - так панi тiльки ногою мене совманула та зараз
i звелiла дiвчатам до хати однести.
Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:
- Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се
над нами таке безголов'ячко?
IX
Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
Лежу сама, - усi на панщинi, - лежу та все собi думаю:
"Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"
У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з сво?ю душею.
Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня
сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу...
наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну нема?. I так усе
сама-самiсiнька iз сво?ми думками - як у свiтi жити! Рада, було - боже
мiй, як рада! - коли зашумить садок, стемнi? свiт i загур. чить дощ об
землю!.. От, чую, щось затупоче... регiт i гомiц... у хату до мене зграя
дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз
себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають,
вигукують:
Зiйди, зiйди, сонечко,
На попове полечко,
На бабине зiллячко,
На наше подвiр'ячко!
Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi
ще довго-довгенько одда?ться то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у
дзвiночки срiбнi видзвоню?.
Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом
соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать - хiба який зiтхне важко або
заспiва? сумно?, сумно? стиха...
Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.
- Устино! Голубко!
- А що там у вас дi?ться, сестрице? - спитаю ??.
- Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а
завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще
за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!
-Про мене нiчого?
- Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов
панi з Басанi? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова,
Устинко!
Х
Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
- Iди, иди, хутенько иди, Усте!
- Куди йти?
- До панночки, до панi?! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб
зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм
одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
- Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
- Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо,
ходiмо!
Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
- Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi
таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовха? мене, за рукав смика?...
Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в не? те личко
гоже?!..
На той крик i панi не задлялась прилiзти... Давай мене лаяти. Ще
нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од не?, поки не
вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач.
Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) - панночка бiжить до старо?:
"Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще
й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара
люту?, нас кара?, - молодий вiк iзгадала!
XI
Тiльки i дишемо, було, як на?де гостей-паничiв та трохи забуде про нас
панночка. Вийде до них - ляскотить попташиному, привiтна, люба - i що то?
- не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло не?... Той поруч iз нею ши?ться, а
тон з кутка на не? очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов
збоку поглядом забира?. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звива?ться.
- Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дiвчата... - Дозна?
неборак, почiм кiвш лиха!
Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж
ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже ?м, да не одбити. На?де
?х силечка одна, та кожний же то домага?ться панноччиного привiту собi;
один одного зневажа?, та й сваряться i гризуться. Почала вже ?х стара панi
собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла - i
шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.
XII
Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий
вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, - i на панича не
походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки при?жджi
переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi,
i уста рум'янi, i станом високий, - така вже краса, що й не сказати!
Тiльки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до
його не заходь...
Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:
- Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, - нехай побачу,
який!..
А стара, було, на те:
- Моя дитино, нацокотали тi? верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла...
Велико диво - полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими
заходити?
- Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як
славлють.
- Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звива?ться, а
жоден не свата?. Один одного перебива? та сваряться, - бодай ви
виказились!
От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала:
лiкаря та й лiкаря! Першого ж на?зду, як жарнув полковий начал, мусила
стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошу?. Тi живо
погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.
- А коли ж ви нас одвiда?те? - пита? панночка, сюдитуди обертаючись та
в вiчi ?м заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко?
- Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, - кажуть гостi, як
на ногах не пiдлiтуючи. I по?хали, раденькi що дурненькi.
XIII
Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все
бурчить:
- Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чу? того слова.
Стара тiльки тим вимiща?, що нас душить.
Коли на?хали полковi, а лiкаря нема. "Дяку?, - кажуть, -за ласку, та
нема в його часу анi години: недужих у його багато, - лiчить".
- I не силуйте його, - каже стара, - нехай лiчить з богом!
Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.
Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..
Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Оха? i стогне, i кричить.
Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й
живе ближче за всiх, - по його!
Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як
мальована, - дожида?.
При?хав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - i голiвку хилить, i
говорить, помiсь спiва?. Побув яку годинку та й проща?ться: "Завтра
навiдаюсь".
Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, - тiльки ?й на питання
головою кива?. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона
стрепенулась: "Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... I що вiн собi
дума?!"
Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка.
Почули духом паничi, куди потягло, - постерегли одразу, що воно ?, та й
зслизли.
Стара панi тiльки що головою в мур не б'?ться, та нiчого не врадить:
"Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете - умру!.. I не гомонiть! Не
одмовляйте! Змилуйтеся!"
Стара й годi, тiльки оха?.
XIV
Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I
панночка тихша: не ла?, не б'?, не обскаржу?, - все сидить та дума?.
Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже
дожида? коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янi?, як червона макiвка. Вiн
хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино!
А що панночка?"
Цiлий день прогостю?, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступа? й
ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та
прислуха?ться, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така ??
досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й свата? вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
- Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
- Ох, боже ж мiй! - крикнула панночка плачучи. - Та коли б вiн був
багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та
коли ж таке безталання мо?! Така менi доля гiрка випала!
- Та хiба ж таки кращих за його нема? - не смiючи вже одмовляти, а
тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
- Для мене нема? у свiтi кращого, - нема й не буде! Засумувала
панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, - не зна далi,
на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у гнiв та у
плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", - унучечка свою долю
проклина?:
- Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобiгти, не
знаю.
Молодий став помiчати, турбу?ться:
- Що таке? Чого смутна?
- Та я не смутная...
- Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку ?? цiлу?.
- Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого!
- От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам те? панство, багатство, коли
буде наше життя красне, наша доля весела?
- Бач, ти об менi й не дума?ш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як
при?де хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"
Та й заплаче.
- Серденько мо?, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду
не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на
втiху... Що ж я вдiю? Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться!
I почнуть отак обо? собi журитись.
XV
Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото
навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються :
- Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Свата??..
Ревнивий?.. Якi дари тобi дару??.. Чи ти його поважа?ш, чи вiн тебе
слуха??
- Вважайте самi, - одказу? панночка всмiхаючись. Та й почне перед
панночками наругу на його зводити.
- Слухайте, - каже до його, - ?дьте до мiста та купiть менi те й те, та
хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
Вiн зараз ?де, купу? там, що казано.
- Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! ?дьте та змiнiть!
Менi такого не треба! От добро вишукали!
Знов ?де вiн, мiня?. Або так. Хоче вiн води напитись, - вона:
- Не пийте, не пийте!
- Чому?
- Я не хочу! Не пийте!
- Та коли ж я хочу пити!
- А я не хочу! Чу?те? Не хочу!
I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послуха?. Коли то й
розгнiва?ться, одверта?ться од його, не говорить. Вiн уже i перепрошу?, i
блага? - трохи не плаче.
Панночки при?жджi дивуються:
- Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти
бога просила?
Наша панночка тiльки всмiха?ться.
Питають, що вiн ?й подарував, - вона перед ними стеле оксамити та
атласи, що вiд старо? панi? ма?, та хвалиться:
- Це вiн мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай ?х слiд запав!
Стара тим часом розпиту? про його, як вiн собi ма?ться, та й напитала,
що в його хутiр ?.
- Дитино моя! В його хутiр ?!
- Справдi? - покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав?
- Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од яко?сь тiтки у
спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на ?? руках i вирiс.
- Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть,
невеличкий хуторець, - нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж
держава!
Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радi?. Не зна?, що то
вiтають не його, - хуторець вiтають!
XVI
Об рiздвi ?х заручили. Гостей-гостей на?хало!.. Панночка така весела,
балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з не? не
зведе, - аж спотика?ться на ходi. Гульба точилась до самого свiту.
Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою
долю нарiка?:
- Що се я поробила! Що се я починила! Та яке мо? життя буде вбоге! Нащо
мене мати на свiт породила! Горенько мо?! Доля моя сирiтська!
Стара тим i заручинам не рада, та втiша? унучечку, вмовля?:
- Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
- Чому господь не дав йому панства-багатства! - викрикне панночка та
так i вми?ться слiзоньками, по кiмнатi бiга?, руки заломуючи.
- Дитино моя! Серце мо?! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й
убогою не будеш. Усе, що я маю, все тво?.
Вона як кинеться до старо?, обiйма?, цiлу?:
- Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi
пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
- Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й
сама плаче, й смi?ться.
- Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
- Чого б то й бажати, та не випада?. Я такеньки мiркую: зостанусь я
-тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у
хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, - i хазяйство
переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, -
недурно сказано.
- Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на
свiт одродили!
- То будь же в мене веселенька, - не плач...
- Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка
до його:
- Бабуня нам Дубцi да?! Бабуня Дубцi да?!
Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво ?й усмiхаючись:
- Ти радi?ш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i
покохались... Пам'ята?ш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, -
як, було, з тобою походжа?мо, говоримо?
А вона йому:
- Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай, серце, якi Дубцi
дохiднi!
Молодий аж iздригнувся i дивиться на не?, - нiби його щось разом
здивувало, злякало, у серце вжалило...
- Що ж? - пита? панночка. - Чого на мене дивишся так? Хiба я що
нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
I бере його за руку, сама всмiха?ться любенько. I вiн усмiхнувся:
- Ти ж моя, - каже, - хазя?чка кохана!
XVII
Повеселiшала панночка, клопочеться сво?м посагом, загаду? та й
опоряджа?, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв,
швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганя?, жениха турля?, - купу?, кра?,
складу?... Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше
дiло: хоч панам добре ведеться, хоч ?м горе йметься, а нам певно одно:
кому, каже, весiлля, а курцi - смерть!
На весiлля панiв, панiй пона?здило, - гуде у будинку, як у вуленi.
Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!..
Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як
побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так ?? за серце
i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми ?х
збулися.
XVIII
За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми
попрощатись. Вже конi стоять запряженi, - тодi я побiгла. Не можу й
словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
Молодий при?хав за нею на четверику. Конi воронi, баскi?. Правив
вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до
вельможно? вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а
вiзника той сидить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне.
Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь
височенному причiпку.
- З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку
ви?здили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i
сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi...
Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе те? промигтiло. Нема вже
села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною...
XIX
Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i ?дуть,
продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди
не глянеш, усюди вони, наче тi? хрущi, шершавiють.
Пан звелiв коней зупинити коло за?зного двору i повiв свою молоду у
кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне:
"Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гука?.
Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як ?сть
тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як
сметана.
- А кого вам треба? - питаю його.
- Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, зда?ться? Ходiмо зо мною, з
Назаром, пообiдаймо.
Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме!
- Спасибi вам, - одказую, - я не хочу ?сти.
Вiзника всмiхнувся: "Як собi зна?ш, дiвчино!" - та й пiшов.
XX
Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
- А що ти сидиш тут, Устинко? - пита?. - Чи обiдала ти?
- Гей! - крикнув на хазя?на бородатого, що тут на рундуцi грошi в
долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати!
Хазя?н грошi в кишеню та й побiг.
- Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми ?? ждатимемо?
- А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й
намерзлась добре!
- То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
- Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб тебе
не дожидати.
Панi почервонiла по саме волосся.
- Час ?хати!
- Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
- Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрику?!
- Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
Пан здивувавсь; не зна?, що його думати, що його казати, - сто?ть.
- Що ж? - пита? панi. - Хутко? Тодi сердега сiда? коло не?...
А хазя?н бородатий:
- Дiвцi а б ?ду не прикажете?
Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.
XXI
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось.
Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз
свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
- Спасибi, спасибi, - дяку? пан, приймаючи хлiб на сво? руки. - Привiз
я вам панiю молоду, - чи вподоба?те?
Сам смi?ться, радi?; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться.
Люди до не? - щоб то ?? по-сво?му вiтати; а вона вихопила в когось iз рук
свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi
и не одмовили.
Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi,
чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять
пани. Прислухаюсь - панi моя хлипа?, а пан так-то вже ?? блага?, так
блага?!
- Не плач, не плач, життя мо?, серце мо? дороге!.. Коли б же я знав, що
я тебе ображу, - звiку б не казав!
- Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!..
Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене
обнiмати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку.
- Серце мо?! Люди добрi, простi...
- Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! - задрiботiла панi. - Ти
мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигуку? ридаючи.
- Годi, годi, любочко! Ще занедужа?ш... о, не плач-бо, не плач!
Робитиму все так, як ти сама надума?ш. Подаруй менi сей случай.
- Ти мене не любиш, не жалу?ш... Бог iз тобою!
- Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти зна?ш, яка твоя
правда! Чую - поцiлувались.
- Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-мо?му робити,то я вмру!
- Буду, серденько, буду!
ХХII
Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас
повтiкали?" - думаю собi. Вийшла на рундук, - нiч мiсячна, зоряна. Стою та
роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" - як на струнi
брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний,
погляда?, всмiха?ться. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю,
онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
- Сто?ш сама тутенька, - знов озива?ться парубок, - мабуть, не зна?ш,
куди йти?
- Якби не знала, то вас би спитала, - одмовила йому, схаменувшися
трохи. - Бувайте здоровi!
Та швиденько в дверi.
- Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд.
XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазира?, що й як.
Забачила зiллячко за образами:
- Що це таке?
- Се баба божничок уквiтчала.
- Що?.. То вона в тебе тут порядку?! Викинь те зiлля, серце! Се вже
зовсiм по-мужицькiй.
- Добре,серденько.
Тодi вона його цiлу?:
- Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
- Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
- А бач, бач, - зацокотiла панi, - якi вони в тебе порозпушуванi!
Схотiла, то й пiшла.
- Та не де дiнеться! Ось я ?? гукну. Та й кинувсь гукати:
- Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний. - Зараз, серденько,
баба прийде, - говорить панi?, вмовляючи ??.
-Та де вона була?
- Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
- А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино!
Устино!
Я стала перед нею.
- Де була?
- Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
XXIV
Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, - аж до землi поника?, та
вся-усенька зморщена; тiльки ?? очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла,
тихенько ступаючи, вклонилась панi? та й пита?:
- А що вам треба, пане?
Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
- Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан.
- Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька
була.
Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн
бабусю налаяти; лупа очима та кашля?, та ходить, - не зна?, що вже йому й
робити. Панi од його одверта?ться. Бабуся сто?ть од порога.
- Що ж, вечеря готова? - пита? пан уже хмурнiше.
- Готова, паночку, - тихо i спокiйненько одказу? бабуся.
- Серце (до панi?), може б ми повечеряли?
- Я не хочу вечеряти! - одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
- То й я не буду вечеряти, бабусю, - каже пан смутненько вже.
- То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
- Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! -загомонiв
був на не?, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько
одмовила:
- Добре, паночку!
Вклонилась i пiшла собi.
XXV
Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже
мiй! - промовив до себе, - чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо,
такеньки смутно промовив!
Не втерпiв - пiшов до не?; цiлу?, вмовля?. Чималу годину вiн ?? благав,
поки перестала.
- А вечеряти не хочу, - каже пановi. - Я на тво? слуги - не то що - i
дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз сво?м братом... родичi та
й годi!
XXVI
Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така... Ото життя мо? буде! Всюди
красне!.. "Тепереньки, - думаю собi, - нашi дiвчата наживуться без мо??
панi?! Веселенько та любенько ?м укупцi... А менi - чужа сторона, i душi
нема живо?..."
Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю
як, а догадалась... Сиджу, нiби не чую.
Переждало трохи - знов стука?. Метнулась я та дверi всi попричиняла,
щоб пани не почули.
- А хто се тут? - питаю.
- Я, дiвчино-горличко!
- Мабуть, - кажу, - чи не помилились: не в те вiконце добува?тесь!
- То ж бо й не в те?! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
- Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!..
Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
- Дiвчино! Дiвчино!
- Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? - загомонiв хтось потиху.
- Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
XXVII
Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
- Здоровенька була, дiвчино, - промовила до мене. - Просимо на вечерю,
зозулько!
- Спасибi, бабусю!
- То й ходiмо.
- Ось я панi? спитаюся.
- Чого питатись, любко? То ж вечеря!
- Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
- То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я
ввiйшла, а панi:
- Чого сунешся?
- Пустiть, - кажу, - панi, мене повечеряти.
- Iди собi - вечеряй!
XXVIII
Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
- Оце привела вам дiвчину, - каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка
Назарова. У печi пала?, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i
божничок, вишиваним рушниь.ом навiшений, квiтками сухими й зiллям
уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi,
наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було,
прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на
кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
- Просимо до гурту! - привiтали мене i вклонились.
- Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? - каже Назар.
- Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? - питаю. Сама озирнулась, аж той
парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
- А то ж нi? - каже Назар. - Придивись лишень до мене добре: то-то ж
гарний! то-то ж хороший!
- Хiба поночi! - одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жiночка, - звали Катрею: бiлявенька собi, трошки
кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як
яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi ба?вiй. Смiшлива була й
гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину
колише; то коло стола ?? вишиванi рукава мають, то коло печi ?? перстенi
блискотять.
- Ну, ну! - каже ?й Назар, - коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
Назар моргнув на мене.
- Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!
XXIX
Катря хоч i говорить, i жарту?, а, зда?ться, все чогось сумна i
неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку
собi думала. Тiльки Назар пусту? та вигаду?, та регоче, поблискуючи перед
каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не
дивилась.
- А що, пташечко, - пита? в мене бабуся, - при молодiй панi? давненько
служиш?
- Яка вона гарна! - закинула молодичка.
- Поможеться, що гарна! - гукнув Назар, - коли дивиться так, що аж
молоко кисне!
Бабуся зiтхнула важенько:
- Годi тобi, годi, Назаре!
- А наш пан такий звичайний, - заговорила молодичка, - вiн, мабуть,
iзроду нiкого не скривдив.
- Дай йому, боже, i пару таку! -промовила бабуся.
- Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже молодичка. Зiтхнула i
задумалась. - Як то буде! - знов тихо вимовля?, дивлячись на мене, начеб
випитувала очима.
А я мовчу.
- Буде, як господь дасть, голубко, - каже бабуся.
- Ну, що буде, те й буде, - ми все перебудемо! - гукнув Назар. - А
тепер - до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око
впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
- Нехай менi та панi й не сниться! - одмовив парубок, сiдаючи проти
мене. - Де вона й вродилась така неприязна!
Тодi молодичка до мене:
- Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi...
Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно... I парубок очей з мене
не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся
та червонiю, - трохи не заплачу.
- Дiвчино! Лиха наша панi молода? - вимовить Катря.
- Недобра! - кажу ?й.
- Господи милосердний! - крикнула. - Чуло мо? серце, чуло!.. Дитино
моя! - кинулась до колиски, схилилась над дитиною: - Чи того ж я
сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком сво?м нас пожерла!
Та плаче ж то так, - сльоза сльозу побива?.
- Не такий чорт страшний, як намальований! - каже Назар. - Чого
лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi ?? дитину панi сво?м
оком пожерла.
- Годi, голубко! - вмовля? Катрю бабуся. - Чого нам дуже тривожитись?
Хiба над нами нема господа милосердного?
Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд
очима спаду.
XXX
Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
- На добранiч, дiвчино!
- На добранiч вам! - одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, -
серце в мене б'?ться-б'?ться!.. Думаю та й думаю... що, як вiн вдивився в
мене очима!.. I панi моя теж менi на думку наверта?ться: ледве у двiр
ступила, вже всiх засмутила... I чого той парубок чiпля?ться?.. Бодай же
його, який хороший!.. Мiсяць сто?ть проти мене уповнi...
Ой мiсяцю-мiсяченьку,
Не свiти нiкому!..
Пiсня так i пiдмива? мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажа?: чи
щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив...
XXXI
Мина? день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Зда?ться, що в
хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленi?. Коли б же поглянув хто, що там
ко?лось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи.
Усе пригнула по-сво?му молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче
iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в не? не гуляли. Дiти
сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство
полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та
гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона
була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог ?? зна?,
що ?й таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани-сусiди нашу пан?ю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото
розумна! Дарма що молоденька, - добре б нам усiм у не? вчитись!
Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надi? й думки. Вiн
був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, - нiщо з його.
Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на
сю рiч боявся, - мов не бачить нiчого, не чу?. Не було в його нi духу, вi
сили. Сказано: добрий пан - не б'?, не ла?, та нiчим i не дба?. Як почне
панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги ??
вицiлу?, i плаче, i сам людей ла?: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять
менi друга!"
- Не буде з його нiчого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач, ще
тодi, як вiн Устину обiдом нагодував,.. Якби таку жiнку та менi - я б ?? у
комашню втручив, - нехай би пихкала!
Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому
жарти. Зда?ться, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
А що Катря слiз вилила, то де вже тi? й сльози брались. Вiзьме свою
дитину на руки та плаче-плаче! А далi й зарида? уголос.
I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi дума? i зо мною вже не пожарту?.
- Оце ж бо якi ви смутнi! - кажу йому одного разу (се було ввечерi,
присмерком). - Чого ви такi смутнi??
А вiн мене за руку, - пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його
вже й нема?.
XXXII
Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не
ла?, як не кричить на не? панi, - бабуся не ляка?ться, не метушиться: iде
тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно сво?ми очима ясними. I незчу?шся,
було, як до не? пригорнешся та й заплачеш, - от як дитина до матерi сво??
рiдно? горнеться.
- Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся стиха, ласкаво. -
Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ? усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж
таки й перетерпiти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу
людського. У двiр душа жива не навiда?ться, - хiба за дiлом, - та так
боязко огляду?ться, так поспiша?ться вже, наче йому з пущi вихопитись од
звiра лютого йдеться.
Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не
прийшов вечеряти!" - думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима мо?ми!
Перейма? мене i оббiгти не пуска?.
- Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його,
так ноги мене не несуть. Стою, горю... Вiн тодi мене за руку!.. Обiйма?,
пригорта?, та все пита?: "Чи люби ш?" Такий чудний!..
Посiдали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось. Весела душа моя,
i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли
й панi постерегла: "Що це тобi? - каже. - Чого ее так розчервонiлась, наче
хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"
XXXIII
Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!..
Звелить панi на вечерю йти - Прокiп мене дожида?. Перейме та посто?мо
удвiйзi, погорю?мо обойко... Бо денно? пори, хоч i стрiнемось, - тiльки
зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
- На лихо ви покохались! - каже було Катря.
- З бiса розумна ти, моя люба! - кепку? з не? Назар. - Коли б тепер ти
вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала ?си!
- Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як
подумаю-погадаю...
- Чого се ви дiвчину сушите та ляка?те? - озветься бабуся. - Коли вже
покохала, нехай коха?: то ?й судьба така судилася.
XXXIV
А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась,
забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка
ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки ла?,
коренить - несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, - така
собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка
на менi бiла, - нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки сво?
лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до
?дла, нi питва, нi до розмови.
Господи милий! Сво? лихо, чуже лихо, - не знать, що й робити, що
починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари
та город скопай, обсiй, - та ще панi грима?: "Нiчого не робиш, ледащо!
Дурно хлiб мiй ?си! Ось я тебе навчу робити!"
Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, - до
роботи. Бабуся тодi пильну? мало?, розважа? Катрю; то дитинку до не?
винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла мала!" або "спить мала!" I
такеньки, наче благодать божа, допомага?, невтомлива, невсипуща.
- Чого се ви, Катре, так надда?тесь, без спочинку? - кажу ?й.
- Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в не? так i горять
позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж
нечувственний сон ?? обняв коло колиски. Прокинеться, - до дитини, а
дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки
вхопила його до серця, - воно й переставилось.
I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
- Нехай же мо? дитя, мо? кохане-дороге, буде янго лятком божим, - лиха
не знатиме мо? рiднесеньке! - А далi й заголосить: - А хто ж до мене
рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула
мене, моя донечко!
Назар - нiби й нiчого, розважа? свою Катрю, молодим ?? вiком заспокою?,
а в самого вже пом'якшав гучний голос, - потай усiх суму?.
По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й
по свiту ходить не здужа?. А панi все-таки:
- Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
- Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене живцем iз'?жте
тепер! Дала ж ?й себе знати панi!..
- Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде!
- Устино-серце! Зв'язала ?си менi руки!..
XXXV
Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на ??
чоловiка-вiзнику.
Пан, нишком од панi?, дав ?й карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн
положив ?й на плече, - скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той
карбованець на мурiг, - i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та
вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
- Се, певно, ти грошi сi?ш? - каже на пана. - Ой, боже мiй, боже мiй!
Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось ?й приключилось пiсля то?
наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи сво?? дитини, а далi якось i
втопилась бiдолашна.
Пан дуже зажурився; а панi:
- Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що
вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не
путн?...
- I справдi, - вхопився пан за те слово, - не повно в не? ума було!
Навiжена та й навiжена... Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки
та й спокiйненькi собi...
XXXVI
Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як
зварить панам ?сти, сам пообiда?, то ляже на лавi та все свище, та свище,
та свище, та раптом як спiвоне! - дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень
кукурiка?. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спита?: "Сьогоднi
бито? - та й додасть: - Iначий i не можна: на те служба!"
Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жарту?:
- Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!
Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший,
так мене поважа?! А вiн, було, як сто?ть перед панi?ю, то мов стрiла
вистромиться, руки спустить, очi второпигь на не?: "Ловив я рябе порося;
втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне
порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося..." Такеньки усе чисто
одбубонiв i дожида?, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..
А панi йому раз по раз:
- Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, - не розледащiй
мiж мо?ми вовкодухами.
- Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе!,, Вклониться ?й низько,
вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву - i знов свище.
- Бодай вас! - кажу йому якось. - Коли вже ви перестанете того свисту!
Тут горе, тут напасть, муки живi?, а ви...
- Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба назива?ться. Он бач,
скiльки в мене зубiв зосталось... На службi втеряв!.. Був у нас копитан...
ух!
Та тiльки ухнув.
- А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе
б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I!
Крий, боже!
Зговоривши те?, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю
гепнув.
- Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану,
всяку кривду терпiла i не озвалась! - гримнув на москаля, аж той свистати
перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. - Не така в мене
вдача! - каже Прокiп. -Я так: або вирятуйся, або пропади!
- А в мене така знов удача: утечи! - зареготав Назар. -
Мандрiвочка-рiдна тiточка.
- Пiймають! - скрикнув москаль, схопившись. - Пiймають - пропав!
Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
- Нe кожний копитан швидкий удасться, - каже Назар, - iнший побiжить,
та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од яко? втiк,
таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку... '
Та все пани, та все дуки... - заспiвав, як у дзвiн ударив.
XXXVII
У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже ?й умирати! Усе молитви,
святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами
невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, -
велiла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i мо?му спасiнню шкодиш!"
XXXVIII
Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
- Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як
тую липку! Мо? око всього не догледить; а на тебе, - каже пановi, - яка
менi надiя? Ти менi не придба?ш, хiба рознесеш i те, що ма?мо. Ти й не
дума?ш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене,
схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч - не псуй
менi людей.
- Що се ти, любко, бог з тобою! Оте? знов усiм турбу?шся! Та я все
зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовля? ??. Одного разу хотiв вiн
?? розважити та й каже:
- Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi
скажу: я вже кума пригласив.
- Кого ж ти просив? - перехопила його панi.
- Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
- Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не
хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
А сама у плач ревний.
- Серденько, не плач! - блага? пан, - серденько, занедужа?ш!. Не буде
того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти
хочеш, того й завiтаю.
- Полковника треба прохати, - от кого!
- Полковника, то й полковника. Завтра й по?ду до його. Ну, iзбач менi,
любонько, що я тебе засмутив!
-Ото-то й ?сть, що ти мене зовсiм не жалу?ш: усе меiiе журиш!
- Голубко моя! - промовив пан стиха, - пожалуй i ти мене. Ти, знай,
сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався...
Та як зарида?!
Панi до його:
- Чого се ти, чого?
За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та рида?-рида?!.. Ледве
вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.
- Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - просить його.
- I сам не знаю, моя любо, - одказу? пан, нiби всмiхаючись, - так
чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я,
наче маленький, розплакався.
А сам зiтхнув.
- Ти, може, дума?ш, що я вже тебе не люблю? - говорить панi.
- Нi, любиш.
- Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба
господарювати, мо? серце!
Та й поцiлувала його.
Уранцi по?хав пан i полковника завiтав у куми.
XXXIX
Народився син у панi?. Що тих гостей на?хало на хрестини! Обiд справили
бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи,
подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса
закручу? правицею, а лiвою шаблю придержу? та плечима все напина?ться
вгору.
Я рада, що менi трошки вiльнiше, - вибiгла до Прокопа, - стою,
розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, - веселий такий, як
ще був за свого женихання з панi?ю.
- Чого се ви тут сто?те обойко? Що розмовля?те? - смi?ться.
А Прокiп йому:
- Пане, оддайте за мене дiвчину!
- Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi
любенько.
- А панi? - каже Прокiп.
Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:
- Iдiть за мною! Вiзьми ?? за руку, Прокопе!
Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.
- Любо! - сказав пан, - я оце до тебе молодих привiв. Чи вподоба?ш?
А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той
iндик переяславський, походжа? та все потроху пирха?.
Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий
простиг, гнiвно на пана згляне й пита?:
- Що се таке?
Прокiп кланя?ться, просить.
- Я вже позволив, - каже пан, - не борони й ти, моя кохана. Дав нам
господь щастя, - нехай i вони щасливi будуть!
Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як
на трубi:
- До пари, бiсовi дiти, до пари! Обо? хорошi! Треба ?х звiнчати, кумо
моя мила. Хочеш замiж, дiвко? - пита? мене, та що хоче моргнути, то й очi
заплющить: не моргне, вже несила - випив повно.
Усi пани за ним пiдхопили:
- Одружiть ?х, одружiть! Чу?те: кум ваш, полковник, говорить, що до
пари...
Тодi вже й панi:
-Та нехай собi!
Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши
нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.
Дуже вона гнiвалась на пана:
-Як ти мене пiдвiв! - дорiка?. - Я сього не можу тобi подарувати, як ти
мене пiдвiв!
- А тобi, - свариться на мене, - тобi буде!
"Нехай уже буде що буде, - думаю, - та вже ми побралися!" Велико тiшить
мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже -
мiй!
XL
Я зосталась при панi?, як i була. Ще гiрш надо мною коверзу? вона, ще
гiрш варить з мене воду та все примовля?:
- А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?
Як не заговорить чоловiк, як не пожалу?, то часом так прийде, що примiг
би - крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, - весело й любо; усе лихо забуду.
Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце
болить.
- Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене
крила виростають.
- А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.
- О, мо? серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то
сподiватись щогодинки в бога - догани тобi та муки!.. А боронити -
несила... Важко, Усте!
- Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все
удвiйзi легш.
- А може, й справдi так,рибонько!
Та й усмiхнеться i пожалу? мене.
Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!
XLI
Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось...
Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшу? та все
з яблунi на мене погляда? то з-за тi? гiлки, то з-за тi?. Трохи вже й
притомилась бабуся, - сiла одпочити.
- От уже й лiтечко красне минулося! - промовила, - сонечко ще свiтить,
та вже не грi?.
Се? кажучи, роздивля?ться навкруги.
- Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визира?? - пита?
мене.
Я гляну - аж справдi коло тину купка дiток.
- А що, дiтки? - пита? бабуся, - Чого прийшли, мо? соколята?
Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.
- Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! - каже на ?х
бабуся.
Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а
стара обдiля ?х, а стара обдiля... Загуготiло, загомонiло коло нас:
звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:
- А то що?
Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, - тiльки залопотiло. I
в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiща?:
- Се, - каже, - я по яблучку дiткам дала.
- Ти дала? Ти смiла? - заверещить панi(сама аж труситься). - Ти,
мужичко, мо? добро крадеш!.. Злодiйко!
- Я - злодiйка!? - вимовила стара... Зблiдла, як хустка, i очi ?й
засяли, i сльози покотились.
- Бiльш красти не будеш! - кричить панi. - Я тебе давненько
пристерiгаю, - аж от коли пiймалась... Панськi яблука роздавати!
- Не крала я зроду-вiку мого, панi, - одмовляе стара вже спокiйно,
тiльки голос ?? дзвенить. - Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог
для всiх родить. Подивiться, чи для вашо? ж душi мало?
- Мовчи! - писнула панi, наскакуючи.
Хруснули вiти. З-за зеленого листя визира? мiй чоловiк, та такий у його
погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.
- Злодiйка! Злодiйка! - карта? панi бабусю, вкогтившись ?й у плече, i
сова? стару, i штовха?.
- Не по правдi мене обмовля?те! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала
чесно, панi!
- Ти ще зо мною заходиш?
Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара: я кинулась до не?; панi - до мене; мiй чоловiк - до
панi?.
- Спасибi, моя дитино, - промовля? до мене бабуся, - Не турбуйся, не
гнiви панi?.
А панi вже вчепилась у мо? коси.
- Годi, панi, годi! - гримнув чоловiк, схопивши ?? за обидвi руки. -
Цього вже не буде! Годi!
А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрику?:
- Що? Як? Га?
Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той сво?:
- Нi, годi!
Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу
пригнався.
- Що се?
Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.
- От тво? щирi? душi! - ледве промовила панi. - Дякую тобi!.. Та чого ж
ти мовчиш? - скрикнула ще голоснiш. - Менi мало рук не вломили, а ти
мовчиш!
- Що се поробилось? - пита? пан на всi сторони у великiй тривозi.
Панi й почала: i обiкрала ?? стара, i всi хотiли ?? душi, - такого вже
наковчила! Сама i хлипа?, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався.
Як кинеться до мого чоловiка.
- Розбишака!
- Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! - озвався мiй понуро.
- Е, бачу, - каже пан, - тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся
у москалях - скiльки хотя!
Панi аж верещить-
- У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези
його!
- Вiзьмiть його! - крикнув пан на людей. - Зв'яжiть йому руки!
Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той
гук до мене:
- Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, - не
знаю...
XLII
Повели Прокопа в хату. Сторожа сто?ть коло дверей. На дворi вiзок
запрягають, Назар запряга? конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, - далi
каже:
- Устино! Сядь коло мене!
- Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! - говорю йому.
- А що я сподiяв? Будеш вiльна, - от що! Будеш вiльна, Устино!
- Воля, - кажу, - та без тебе! Так менi гiрко стало!..
- Воля! - покрикне вiн, - воля!.. Та на волi i лихо i напасть - нiщо не
страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе добро на
лихо стане.
Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була,
схопилась до його на вiзок. Стара мене благословля? i його:
- Нехай вам мати божа допомага?, дiти! - А сльози тихi так i бiжать з
очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на
дорогу пана: не пустила б!
?дем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце
мо? колотиться, серце мо? трепечеться...
Пiд'?жджа?мо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В'?хали в
мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.
Випустив Прокiп мою руку:
- Усте, не журися.
Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.
- Не вдавайсь у тугу, - каже Назар. - Бiс бiду перебуде: одна мине -
десять буде.
А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважа? мене,
а самого, видно вже, що нiхто не розважить.
Коли виводять мого чоловiка... Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене
замерло; а вiн веселий, як на Великдень...
XLIII
Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як свята
iскра спахнула, та довiку не забуду!
Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому, iзучатись
вiйськово? науки. Дядько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус, як
щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
От ми йому кланя?мось, а вiн нiчого; тiльки понуро огляда? Прокопа. Да?
йому Прокiп грошi:
- Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорю?.
Дядько кашлянув, плюнув:
- Ходiм!
- Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! - каже менi Прокiп. Та й
пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуля?мо собi, а вiн пита?:
- А що, Устино, чи ти чу?шся, що вже ти вiльна душа?
Та й смi?ться, заглядаючи менi в вiчi.
Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило мо? серденько, а й я
всмiхнулась i нiби чогось радiла.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути
звiдки? Продати нiчого. Я по?хала - нiчого не взяла. Та й не великi скарби
були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка
та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а послi вже
панi не оддала. От я й надумала собi: "Пiду я поденно робити!" Порадились
iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Сво? лихо
оповiстили, пита?мо, чи буде ?? рада на те, щоб ми поденно за хату ?й
сплачували.
- Добре, - каже, - будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть, то
я й пiдожду вам.
Ми й перебрались до не? в хату.
XLIV
Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка!
Розказу? та й розказу?, та все про сво? лихо, що весь рiд ?х звiвся, що
сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтха? раз у раз,
частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як,
було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та
примовляти, що - ось ми молоденькi, ось ми i хорошi - нiвроку: жити б та
жити та людей собою веселити... Приклада? та й плаче. Ми вже ?? вмовля?мо!
Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на не?: знов баба кисне!
А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi
його спитати.
- Що се за чоловiк у свiтi! - каже, було, стара. - Який же вiн грiзний
та неласкавий - нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що
таке?? Бог його зна?!
Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в
мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.
Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спита?
тихенько:
- Чи добре натомилась, Усте?
XLV
От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка коло
вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось -
стук-стук; а далi: - Здоровi були! - гукнуло щось за дверима.
Се ж Назар!
Увiйшов i сто?ть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i
сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.
- Хазяйцi i всiм нехай бог помага?!
- Спасибi! Милостi вашо? просимо! - вiта? його стара.
- Звiдки се ти взявся, Назаре? - пита? Прокiп. - От наче з землi
вийшов!
- Я звiдти, - каже, - звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.
Дядько поворушивсь, - погляда? на дверi.
- А чого се крутишся, пане москалю? Однi? вiри, - не цурайся.
Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
- Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й
сам, бачу, степовик... От же й не пробуй - не пiйма?ш. А лучче дай менi
люльки запалити... Як же вам ведеться тут? - пита? нас. - Почому в мiстi
молодицi моторнi та гарнi? - морга? на мене.
- А в вас там як? - питаю в його.
- Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
- Ох, менi лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка. '
Дядько тiльки вуса покрутнув.
- А стара? - питаю.
-Живе. Стара все перетерпить. Кланя?ться вам. Питаю за себе, що там
панi казала.
- Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: "Через твiй, - каже, -
розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?" - се все панi; а
я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не
походив.
Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку
горiлки i поставив на столi.
- Вип'?мо, - каже, - по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi,
в кого чорнi брови!
А дядько:
- Що се, - каже, - за горiлка? Лучче води напитись, як тако? горiлки!
- Коли хто схоче, то нап'?ться й води, - озвавсь Назар.
- Горiлочка, зда?ться, добра, - каже хазяйка.
- Бодай тому шинкаревi таке життя добре! - одгримнувсь дядько. А проте
випив iще, iще й iще. Вип'? i сплюне, нала? i знов вип'?.
Стара диву?ться та головою хита?, а далi вже не стерпiла:
- Що ж ви так ?? гудите?
- Не тво? дiло, бабо! - гукнув дядько. - Для приятелiв п'?мо всяку.
- Та на здоров'ячко ж!
- Знайте нашу московську добрiсть! - додав Назар. Вечеря?мо, говоримо;
а дядько п'? та й п'?, та й п'?. Зблiд на лицi й на стiл схилився.
Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:
- Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi... Та годi, не
журiться!.. Пожили, порозкошували - i буде з вас. Бува й таке, що з
сповиточку ласки-добра не зна?ш, - вiк звiку?ш пiд палкою... Отак живи!..
Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, - на всiх розкошах!
А стара тодi до його:
- А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?
- З кантонiстiв! - одказав похмуро москаль. - 3 тих, коли чули, що нас
у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.
- А матуся ваша?
- Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
- Отакеньки i я тепер безрiдна! - каже хазяйка хлипаючи.
- Iще й вона мiж люди! - гукнув москаль. - Що тво? лихо!.. Плюнуть! Он
лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згада?; нiкуди пiти
й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i
одежа... Степовик! -мовляв (до Назара)... - Так, брате! Мене з стенiв
узято... Ну, i славнi, мабуть, тi? степи були!.. Дай, бабо, горiлки!
Вип'?мо до дна, бо на днi молодi? днi!
А в самого сльози котяться-котяться. I смi?ться вiн разом, i горiлку
п'?... Далi вже як упав па лаву, так i заснув.
- Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! - каже Назар. - Прощай,
Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту:
п'ять карбованцiв. Поживай здоров!
- Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.
- Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi - братерськi: ними не
зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з собаками не
пiймають.
Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.
XLVI
Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з
лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й
думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, - нiкого не
боюся; робитиму чи нi, - нiхто мене не присилу?, нiхто не займе. Чуюся на
душi й на тiлi, що й я живу.
Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!
- Неправда сьому! - вмовляю себе; а серце мо? одразу почуло, що правда.
А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
Прокiп мене розважа?, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь,
каже, - будемо вiльнi.
- Так, так! - кажу, - так, мiн голубе!
А серце мо? болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не
було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я
?? здалеку па вздвiр'? пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона
тiльки жива була. Прибiжу до не?, обiймаю, як матiр рiдну.
- Чого ти плачеш, моя голубко? - пита? мене стиха.
- Оце ви тут зоста?тесь, у сьому пеклi!
- Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут
сиротiла... тут i вмру, моя дитино.
- Та до смертi терпiтимете?
- I терпiтиму, пташко.
Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп.
Попрощалися ми, пiшли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На
порозi сто?ть бабуся; навкруги тиша;
скрiзь ясно; з поля вiтерець вi?; з га?в холодок дише; десь-то вода
гучить; а високо над усiм гра?-сiя? вишн? промiня?те сонечко...
XLVII
Провела я чоловiка аж до Ки?ва. У Ки?вi служити зосталась, а вiн з
вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
- Не суши себе слiзьми, серденько! - приказував. - Я вернусь...
сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж
побачу коли?.. У сво?му селi не була. Перечула через люди, що всi живi.
Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й
чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та
iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби
схотiла, - зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки - i року
добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не
зв'язанi руки мо?. "Це лихо дочасне, не вiчне!" - думаю.
То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла,
з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй
мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь -
байдуже менi, що й ? тi пани у свiтi!
Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT