------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
На початку серпня, коли в Ковбишi, велике село по обидва боки вузенько?
рiчки в очеретi та верболозах, з'?жджаються до батькiв усi колишнi
ковбишiвцi, що отам по вiйнi подалися з дому шукати постiйного заробiтку i
щонедiльного вихiдного, коли по дворах тiльки й чути: "Папа, а как зараз
навпростець дiйти до лавки?", а батько, намагаючись у всьому догодити
дiтям, одказу?: "Та как? Отако грядками i йди. А там - низом. Хiба ти
забув?"; або: "Мамо, як у вас нащот стiрального порошка? Н?т? Дак я пришлю
по при?зду" i т. п.-отож на початку серпня, сонячного суботнього
передобiддя, при?хали гостi й до Никифора Дзякупа та Параски Дзякунки: син
Павло, рудий, витрiшкатий, уже з пузцем i в капроновому капелюсi у дрiбних
дiрочках, невiстка Рита, товстенька, як куховарка, балакуча й догiдлива
(про таких кажуть: "Тiльки в хату -вже й своя"), та одинадцятимiсячний
онук Борко, такий собi некрикливий витрiшкатенький опецьок з рiденьким,
рудим, як у батька, чубчиком.
- Таж викапаний татусь! - щасливо цокотiла Дзякунка, обцiловуючи
внука.- Дивися, Никифоре, i нiздрiчки такi, як у Павлушi малого були, й
гузенце важкеньке...Вона також була руда, син Павло удався в не?, а онук -
у Павла, того й радiла. А навтiшавшись Борком, заходилася цiлувати
невiстку та дякувати ?й, що отак догодила, що такого онука гарного
"привела".
При?хав Павло не по?здом i не автобусом, як багато iнших колишнiх
ковбишiвцiв, а власним "Москвичем" тютюнового кольору. "Москвич" був
новий, i все в нього блищало: фарба, скло, нiкельованi буфери, циферблати
на приладах...
Сидiння було заслано двома вовняними килимами, а задн? та боковi стекла
завiшено репсовими фiранками. Все те Павло придбав заздалегiдь, ще тодi,
як для машини його майбутньо? тiльки-но одливалися десь на заводах першi
деталi.
Через "Москвича" Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за
тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п'ятдесят карбованцiв у
мiсяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли ж дали йому за стаж
та мовчазну працьовитiсть кiмнату в новому будинку й перевели iз слюсарiв
у майстри, розмiрковував так: наскладаю грошей на машину i все, що до не?
треба - килими, фiранки, брезент i металевi канiстри пiд бензин та
мастило, тодi вже й жiнку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машини вже
не купиш, ляснуть грошi на меблi, одяг та всякi дрiбницi, що придумаються
жiнцi, бо жiнки всi такi.
Навiть у вiдпустку до батькiв не ?здив три останнi роки. Адже, щоб
?хати, крути не крути, а пiвтори-двi сотнi викинеш: дорога, гостинцi,
новий костюм... Не заявишся ж у приношеному! То брав вiдпускнi, клав на
книжку i знову працював.
Тепер Павло мав усе: квартиру, жiнку, машину, сина, двiстi карбованцiв
заробiтку разом з премi?ю - i почував себе так, як йому й хотiлося:
спокiйно, впевнено i незалежно.
"Москвича" у двiр батьковi одразу не завiв, а лишив коло ворiт, тiльки
стекла позапинав брезентовими фартушками, спецiально для цього й пошитими,
та колеса понакривав обрiзками, що зосталися од тих фартушкiв, аби не
пеклися на сонцi.
- Ти, Павле, отуди пiд грушу поставив би його, в холодок,- радив старий
Дзякун i любовно та обережно обторкував "Москвича" долонею.
- Нiчого, хай тут посто?ть, щоб пiд рукою був,- поважно одказав Павло.
Батько зрозумiв його й замовк, тiльки прикахикував значно та
погладжував великим пальцем вуса, то лiвий, то правий, та усмiхався тонко:
правильно, хай люди бачать, через вигiн з усiх бокiв видно.
Доки в хатi варилося й смажилося, чоловiки час вiд часу виходили з
двору до машини, походжали навколо не? повiльно i врочисто або й так собi
стояли, як два лелеки бiля гнiзда з лелеченятами.
- Та й скiльки ж людей пiд тво?м руководительством? - питався сина
Никифор.
- Уся змiна. Двадцять сiм чоловiк.
- О-о! - пiдкидаючи брови вгору, казав Дзякун.- Багатенько. Ти ж дивись
там з ними ладь, бо люди - це таке: не догодиш - з'?дять.
- Про це будьте вв?ренi. Я ще в полковiй школi навчився з ними, як був
помкомвзводом по стройовiй пiдготовцi. Теж тридцять душ було. I всi
слухали... У мене так: робиш - роби. А не послухав раз, удруге - подавай
заяву. Або на такi наряди посаджу, що в получку тiльки розпишеться.
- А то ж як! - охоче погодився з сином Никифор.- Робиш - роби. А нi -
то дивись...
I засмiявся дрiбненько.
Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дiрочками (Павло
привiз такий самий капелюх i старому) проходили люди, здоровкалися
шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад ?хнiми головами на
рiчку: "С-с-т?!"
Дехто й зупинявся, вiтав гостя з при?здом, Никифора з гостями,
розпитував, де та ким Павло працю?, якi грошi заробля? тощо, а на
припослiдок обходив машину, зазирав до кабiни крiзь щiлини мiж фiранками й
цiкавився, скiльки "це добро" кошту?.
- Ану ж, Павлушо, скажи! - торкаючи вуса великим пальцем та веселiючи
очима, воркотав Никифор i напружувався весь, аж старечi його м'язи
твердiшали, а пiд ложечкою лоскотало.
- Всi грошi,- з холодною посмiшкою, що й не схожа була на посмiшку,
казав Павло i дивився сво?ми малорухомими риб'ячими очима поверх цiкавого
дядька.
Зодягнений вiн був у новiсiнький костюм приблизно такого ж кольору, як
i "Москвич", взутий у новiсiнькi жовтi черевики на товстiй пiдошвi, а
тугу, в рудих латочках шию мiцно стискав комiр нейлоново? сорочки без
краватки: Павло не любив краваток. Коли вiн говорив з дядьками, то тримав
руки складеними на грудях i повiльно та незалежно розгойдувався, стаючи то
на носки, то на пiдбори нових сво?х черевикiв, причому розпiрка на пiджацi
ззаду то сходилася, то розходилася.
Тим часом у хатi не вгавала балачка.
- Павлушу на роботi цiнують,- розказувала Рита, пiдмiтаючи долiвку
мокрим вiником.- Премiя щомiсяця йде, двi грамоти одержав...
- Та вiн у нас такий, що i зробить, i змовчить, як треба, i таршого
послуха?,озвалася од печi Дзякунка.- Iзмалечку такий.
- В квартирi в нас,- вела далi Рита,- все ?: гарнiтур житомирський,
холодильник "Донбас", телевiзор "Огонек", стiральпа машина "Нiстра",
пилосос... "Буран", правда, бо "Ракет" саме в магазинах не було. Грошей
вистача? й на щодень, i на книжку Павлуша в зарплату кладе щомiсяця. А
бува?, в суботу й недiлю проскоче в Ростов чи Ворошиловград - все одно ж
робити нiчого, то, дивись, десятку-двi пiдробив. Треба ж машину окупити.
Та й на бензин...
- А чого ж,-радiла Дзякупка.-I людям услуже, й копiйку заробить. Воно
так: копiйка до копiйки - та вже й руб! ?ж, Борисику, ?ж, мiй ласунчику,
гам,- пiжпо сокотiла до онука, що стояв бiля лави, брав жменею крижалки
смажено? картоплi, розкладенi рядочком на газетi, аби швидше холонули, i
мовчки, зосереджено спроваджував у рот. Коли рядочок кiнчався, Борко
обертався до баби, наставивши на не? малорухомi батьковi очi, й казав:
- С? копи.
Дзякунка вихоплювала зi сковороди, що шкварчала на жаровi пiд
челюстями, пiдрум'яненi кружальця i, перекидаючи з долонi на долоню, бiжка
несла онуковi.
- Зараз не можна гамочки, моя крихто,- розкладала картоплю в рядочок i
студила на не?.- Жижа! А як вичахне, тодi гам.
I питалася в невiстки:
-Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? ? у вас там
церква поблизу?
- Нiде не хрестили,- одказала Рита.- Кумiв назвали, так, шуткома -
Павлушиного начальника цеху i його жiнку, а не хрестили.
Дзякунка аж у поли вдарила.
- О бо-оже, то це вiн у вас так нехрещений i живе?
- Так i живо,- знiяковiла Рита.- А що ж тут такого?
- Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не
цуценя ж, а людина. Нi, нi. Завтра дасть бог недiлю, подамося в Опiшн? або
Покрiвське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...
- Та я й не проти,- повагавшись, мовила Рита.-Тiльки Павлушi не кажiть,
того що йому не можна...
- Ну, як не можна, то й не можна,- перейшла на шепiт Дзякунка.-
Антобузом з'?здимо, не яка далечiнь. Ми швиденько. А скажемо - на базар.
...Обiдали довго й з горiлкою: Павло внiс iз багажника старанно
закутушкану пляшку "Росiйсько?", сам розлив усiм порiвну, сам i тост
виголосив:
- _Ну,_ за встр?чу. За знайомство з невiсткою та онуком.
- I щоб усе було харашо,- вставила Дзякунка.
- Всьо в наших руках,- сказав Павло.
- _Як умi?ш жити, то все харашо й буде,- багатозначно вирiк Дзякун.
- За здоров'я наших батькiв,- i мо?х, i тво?х, Павлушо,-сказала Рита i
почаркувалася з свекром та свекрухою.
Випили i взялися до ?жi: смажено? картоплi з малосольними огiрками,
холодного курячого борщу на вершковi та жовтках, пухких пирогiв з усякою
начинкою та сметани. Тiльки Борко вже не ?в, а мовчки лiз дiдовi на
колiна, торкав його за вуса й зосереджено сопiв. Дзякун розчулився,
легенько надавив недавно вставленими зубами рожевий онуковий палець, а
невiстцi сказав повчально:
- Тепер, дочко, тво? батьки - i Павлушинi батьки, а Павлушинi - i тво?.
- Так оце кортить сватiв побачити хоч одним оком,- медовим голоском
мовила Дзякунка. Вона вже й сп'янiла i ледь не обмовилася була про
завтрашнi хрестини, та вчасно схаменулася.- А тут же й недалеко. Скiльки,
старий, од нас до Шишак?
- Навпростець верстов сiмдесят буде,- прикинув Никифор.
- А я от скiльки не наблюдаю життя,- повiльно й таким тоном, що
примушу? слухати, сказав Павло,- то зробив вивод, що жiнчиним i
чоловiковим батькам бачитися не треба. Тi не понаравляться тим, тi - тим,
слово за слово... Тi нашепчуть дочцi, тi - сиповi. I пiшло: лайки,
ссори...
Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шеймин хлопець! Справдi,
хто б це гнав новiсiньку машину грунтовою дорогою до Шишак i назад! Що
вона - на дурину досталася? А свати, як схотять породичатися зблизька, то
при?дуть i автобусом.
По обiдi Павло урочисто одiмкнув чемодани й роздав подарунки: матерi
чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталiном, що в хатi одразу
запахло промтоварною крамницею, глибокi калошi на червонiй пiдкладцi, а
батьковi костюм, сiрий у сосонку,- за шiстнадцять карбованцiв i сорок двi
копiйки. Рита подарувала свекровi зелену нейлонову сорочку з твердим, нiби
луб'яним комiром, а свекрусi в'язану кофту й донську пухову хустку - все
дороге й гарне, придбане за двi виховательськi зарплати.
Никифор тут же все й надiв: хай дивляться люди, що дiти привезли. А
Дзякунка поховала сво? добро в скриню, шкодуючи, що не може й вона, як
чоловiк, прибратися в нове - не сезон.
Потiм Рита приколихала Борка, взяла сапку й пiшла на грядки, хоч ??
вiдмовляли, а Павло завiв машину пiд грушу, перевдягнувся i пiшов у
повiтку спочивати на пахучому цьогорiчному сiновi.
Коли до повiтки навшпиньки увiйшов Никифор, щоб подивитися, чи добре
синовi лежиться та чи не тягне йому в якусь щiлину, Павло спитав у нього
крiзь дрiмоту:
- А риба, тату, в нашiй рiчцi е?
- ?, синок. Щучки, карасi, лини... Раки трапляються, ну мало. Як хочеш,
то я вiзьму завтра кiмлi в Семена Портнiвського, та й пiдеш з кимось iз
хлопцiв повтiша?шся.
- Я й сам пiймаю. Аби кiмля добра, не драна.
- I то таке,- погодився Никифор, мiркуючи сам собi, що й тут правда на
синовому боцi: сам що пiймав, те й тво?, а вдвох, то на двох i дiлити
треба.
В хатi Дзякунка поквапливим шепотом оповiла чоловiкова що онук ?хнiй не
хрещений, що завтра вони з Ритою - тiльки щоб Павлуша, боже сохрани, не
довiдався, бо йому не можна,- подадуться в Опiшн? або в Покрiвське просто
додому до батюшки i що Рита на це пристала.
- Отаку жiнку Павлуша знайшов,- аж похлиналася радiсним шепотом
Дзякунка.- Що розумна, що культурна, а що ще й проста!
- Павлушко наш нi в чому не прошибе,- гордовито мовив Никифор.- В нього
й по роботi порядок, i дома, i в машинi. Бачила, як там усе заслано та
блищить? О-о-о!
I радiли, обо?: Дзякунка вголос дякувала богу до iкони, а Дзякун
повiльно розгладжував вуса великим пальцем.
Тодi домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб
витопила й приготувала все до гулянки - нiби просто так, заради при?зду
гостей - i що Никифор допоможе ?й поратися. А ще порiшили, кого кликати:
тiльки сво?х, родичiв. I перерахували всiх по пальцях. Набралося чимало,
душ п'ятнадцять, то п'ятьох, iз Забродiвського хутора, одкинули: почують
од когось - пообижаються та й забудуть, а не прочують - ще краще.
Кiнчили раду тим, що Дзякун сказав:
- Купиш в Опiшньому мняса. Спечемо каклст до картоплi штук сорок. Я
колись, як був у городi, ?в у чайнiй, так добрi.
Никифор одрахував iз свого гаманця десять карбованцiв од пенсi? i подав
жiнцi.
- А чи зумi?мо ж? -_ стурбувалася Параска.
- Чом не зумi?мо,- одказав Никифор.- Я позичу в директоршi машинку та
м'ясо скручу, а ви з Ритою полiпите, як вернетесь. Не велика мудрацiя.
Потоптався по хатi й рушив до дверей.
- Пiду подивлюся, як там машина.
Другого дня, як сонце тiльки-но стало над опiшняпськими крутоярами,
Дзякунка й Рита з Борком на руках, святково вдягненi й схвильованi сво?ю
та?мницею, вже були на базарi. Скупилися швидко. I Дзякунка мiж дiлом
розпитала у базарових опiшнян, де краще охрестити дитину, - тут а чи в
Покрiвському. Баби наввипередки радили ?хати ?? Покрiвське: там батюшка
молодий, ма? добрий бас i молитву чита? всю. А тутешнiй уже такий шкарбун,
що тiльки крекче та кашля? i нi читати не бачить, нi по пам'ятi не вчеше -
забува?.
Покрiвського попа застали вдома. Дiн стояв на ганку в хромових
офiцерських чоботях та новiй, либонь, недiльнiй рясi, сипав курям пшеницю
з коряка i рокотав басом:
- Цiпоньки-цiпоньки, путь-путь-путь...
Забачивши прихожан, вiн анiтрохи не знiтився, кивнув привiтно i посипав
курям доти, доки не кiнчилося зерно. Тодi однiс коряк у веранду,
повернувся й сказав:
- Проходьте до господи.
Батюшка був i справдi молодий, гарний з лиця, добре виголеного побiля
жовтувато?, з полиском, борiдки, ще й духами мiцно пах. Останн? Дзякунцi
не сподобалося. "Надушився, як парубок",- подумала.
У свiтлицi, завiшанiй образами - в рушниках i без них, стояла
пiвсутiнь, бо вiконницi од сонячного боку було зачинено, на покуттi тихо
горiла лампадка, i пахло пирогами з капустою.
Рита з Борком, що посапував увi снi, стала на порозi, тихо
поздоровкалась i втупила очi в пiдлогу, а Дзякунка познамувалася до
батюшки i перехрестилася до iкон, що ледь жеврiли в свiтлi лампадки. Тодi
сказала:
- Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не вiдмовте, бо здалеку
ми.
- Кума? - спитав пiп, глянувши на Риту.
- Невiстка, батюшка. А то - внук, Борко.
- Угу. Хреститься вмi?те? - поцiкавився батюшка в Рити.- Нi? - Зiтхнув
не тяжко i не сумно, а як людина, якiй це не в новину, увiмкнув електричну
плитку й поставив па не? велику луджену миску з водою. Потiм пiдiйшов до
Рити, заглянув в обличчя Борковi й сказав лагiдно: - Спить младепсць? Хай
поспить, поки вода нагрi?ться. А хреститься, жiнко, так: склада?те
тросперстя, кладете його па чоло, потiм на живiт, па право й лiве плече.
Спробуйте.- I ледь посмiхнувся.
Рiiта звела руку, що стала раптом важкою, i перехрестилася.
- Оттак,- вдоволено прогув отець.- Просто i красиво. Звича? предкiв
сво?х треба знати.- I звернувся вже до Дзякунки: - Хто ж буде младенця
держати? Вам, ви ж зна?те, не можна. Матерi - теж.
- А як матушку попросить? Може б, вона... Бо ми ж у такий свiт
забилися... Уважте вже, святий отче,- заблагала Дзякунка.
- Гаразд,- погодився отець. Попробував пальцем воду, зняв миску й
поставив ?? па стiлець, ближче до покуття.- Крижмо ?? - спитав, iдучи до
дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував посуд.
- ?, отче, е,- поквапливо одказала Дзякунка й вийняла з кошика сувiйчик
ситцю.
Незабаром батюшка повернувся й зодяг ?пiтрахиль, що тьмяно сiяла
срiблом та золотом, i в свiтлицi стало ще урочистiше. Потiм увiйшла
матушка у всьому темному, привiталася тихо, взяла з рук у Рити Борка i
посмiхнулася ?м ласкаво.
Батюшка правив по пам'ятi й швидко, як би добрий тесля тесав. Бас його
приглушено рокотав до iкон i то гучнiшав, то спадав до проникливого
шепоту; час вiд часу вiн хрестився тричi, пружно та замашно (тодi
хрестилася й матушка) i вклонявся iконам - самою головою, як розбалуваний
увагою публiки актор.
Борко, голенький, загорнутий лише в ситець - крижмо, вп'явся опуклими
оченятами в лампадку, посмiхався i вказував на не? пальцем.
Та ось батюшка вмовк, узяв зi столика ножицi й вистрггг у Борковому
чубчиковi хрестик, промовляючи: "Во iм'я отця, i сина, i святаго духа".
Тодi вмiсив пучку рудого волосся у вiск i вкинув у миску з водою. Матушка
розгорнула Борка, подала голенького на руки батюшцi, i вiн умочив його
ноженятами в воду - раз, вдруге i втрет?, примовляючи через паузи: "Во
iм'я отця... i сина... i святаго духа. Амiнь",
Рита почувалася немовби в напiвснi, немовби в тому, що вiдбувалося
зараз, замкнувся весь свiт i не було надворi нi сонця, нi попових курей,
нi накочено?, аж блискучо? дороги степово? вiд Опiшнього сюди.
- Дар божий,- м'яко пробасив батюшка i чимось намастив Борковi лобик,
нiжки, рученята. В свiтлицi запахло оливою.
- Отрека?тесь лi от дiявола? - спитав пiп.
- Отрекаюсь,- прошепотiла матушка.
- Дуньте i плюньте.
Матушка тричi легенько дмухнула i тричi легенько сплюнула. I коли отець
проспiвав: "?лiце во Криста крестiтеся i вл?костеся",- вiддала Борка Ритi
й сказала:
- Можна вдягати. А крижмо вiзьмiть собi... Далеко вам ?хати? Нiчого,
скоро буде автобус,-поторкала тонким пальчиком Боркiв нiс, усмiхнулася й,
кивнувши свекрусi та невiстцi, вийшла.
- Скiльки ж з нас? - шепотом спитала Дзякунка.
- Як з усiх,- зiтхнув батюшка.- П'ять. А якщо дитину держить матушка -
десять.
Дзякунка дiстала з-за пазухи бiлий вузлик, розв`язала його зубами й
подала поповi теплу десятку.
"Ач, яку грiнку вбив за пiвчаса",- подумала неприязно i попросила
смиренно:
- На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу
i новопреставленого Мефодiя.
- Гаразд,- пообiцяв молодик, навiть не пробуючи запам'ятати iмена
усопших.
Коли опинилися за ворiтьми, Рита сказала, ледь примруживши гарненькi
очi:
- Такий красивий та привiтний...
Дзякунка помiтила той дiвоцький прижмур i мовила сердито:
- Еге ж, за десятку можна i в янгола обернутися, лодiм виденько до
антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть нам хрестини.
I вперше подумала про невiстку погано:
"Ба, як швидко придивилася. Для тако? треба добру вуздечку..."
Павло прокинувся рано i, доки батько сходив по кiмлю, встиг уже
спорядити вдягачку на рибу: знайшов у повiтцi стару батькову сорочку,
драну на лiктях, полатанi, батьковi ж таки, штани, що не сходилися йому в
поясi, то доточив петельку з мотузочка, та шкарубкi чоботи з вiдстрялими
пiдошвами - хоч i тектимуть, зате ноги не попробива? на корчах i
очеретянiй стернi.
Так у дрантi й до рiчки надумав був iти, але батько розрадив:
- Нi, синок,- сказав,- куди ж воно... Це як селяниновi, то i в такому
личило б вигiн перескочити. А тобi, при тво?й должностi, при сво?й машинi,
костюм он який - i таке дрантя... Ти краще бери кiмлю, а я це
обмундирування пронесу пiд полою. Торбу злагодив?
Павло показав чималу брезентову шаньку, пошиту разом з фартушками на
стекла - воду в радiатор заливати.
I рушили: попереду Павло в новому костюмi, черевиках та брилi, позаду
Никифор з торбою, дрантям та чобiтьми пiд полою.
- Якби сонечко вгрiло,- гомонiв Дзякун,- i вода потеплiшала б, i риба
стала пiд берег, бо зараз вона гуля?.
- Я й гулящу пiймаю,- сказав Павло.
Коло рiчки вiн перебрався в лахмiття i зразу став нiяким не майстром
заводським i не поважним гостем, а звичайнiсiньким собi ковбишiвським
дядьком, що прийшов помогти бабам мочити коноплi - так попростiшав ураз i
навiть ре-готнув, оглянувши себе. А Никифоровi аж прикро стало вiд того
синового вигляду: наче перекинувся Павло iз пана в попихачi...
"Аби хоч не побачив хто",- подумав та й порадив синовi:
- Ти отамо помiж хвойлiвськими очеретами бовтайся. Там линки ? i з
берега не видно, хто воно та що. А я перегодом прийду з одежею.
I поспiшив помагати жiнчинiй сестрi поратися коло печi, бо знав, що в
не? до цього кебети не лишньо?. Хiба не вивернула колись на рiздво
чавуняку холодцю. Тодi виправдовувалася, жалiбно й гугняво: "Як воньо ж бо
тут пече, а там тече, а тут тобi рьогач спав!" Никифор аж сплюнув сердито
од то? згадки i майже пiдтюпцем подався додому.
Павло вбрiв у воду, шахнув одразу по груди, ахнув i заiржав - така вона
була холодна. "Погано, що штани не застiбаються. Треба було б свiй
комбiнезон вдягти,покаявся.- Так новiсiнький же ще..."
За першою заставкою попалася в кiмлю щука, золена й прудка. Павло
кiлька разiв хапав ??, та все невдало, щука випорскувала з пальцiв, доки
не шубовснула у воду.
- От тобi вже нема однi??-сердито буркнув Павло.- Так наловиш, роззяво!
А тут па додачу в паху так жальнуло, мов старою кропивою, що аж присiв
i процiдив крiзь зуби: "I-i-iх! Треба було таки надiти комбiнезон, хай вiн
пропаде!"
Заставив iще раз i довго грузився в муляцi поперед кiмлi, тримаючи ??
одною рукою, а другого ширяв у воду, як бовтом, та приказував: "Iди,
iди... Виллазь!" Тодi рвучко витяг снасть - порожньо, сама ряска, суво?
куширу, очо ретянi дудки та равлики. Сонце свiтило просто в кiмлю, i все
те зелене добро з водяного царства слiпило очi колючими кришталевими
промiнцями. Павло став поволi перегрiбати п'ятiрнею кушир i раптом:
ляп-ляп - карась, широкий, у долоню, i червоний, мов з мiдi. Не
роздивляючись, спровадив у брезентову торбу, що вже намокла i торохтiла.
Далi вiн уже не чув, кусало його чи нi, а тихо крався помiж лататтям,
розсовуючи його грудьми, нечутне занурював кiмлю i товк ногами та веслом,
по-хлоп'ячому приказував: "А дзiнь-дзiнь, щучка... Дзiнь-дзiнь-дзiнь!"
Коли пiймав другу щуку i вкинув у торбу, подумав: "Оце було б двi".
А як попалася й третя, аж уголос сказав:
- А це було б уже три!
Iнколи ставав перепочити i слухав, як позаду нього сичать, влягаючись
на сво? мiсце, кушир та латаття, як сонечко грiс сухi плечi, а вода пiд
берегом уже пе студить груди, облiпленi сорочкою, а зогрiва?, нiжить
м'яко, що отак би й заснув у ?? теплих обiймах... У незболочених
закапелках при самому березi вода стояла така прозора, що видно було дно:
тонкорунну зелену травицю, верболозове гiлля, облiплене важкими зеленими
кiм'яхами бодяги, та муляву рибку дрiбненьку, що стояла косячками проти
тихо?, ледь помiтно? течi?.
Неподалiк на чистоводдi, лишаючи за собою два тонкi водянi вуса, плив
вуж. Поволi похолонуло в грудях, але вiн згадав, що вужi не кусаються, що
в дитинствi навiть носив ?х, тi холоднi, гнучкi веретена, за пазухою, то
тiльки лоскотпо було - i заспоко?вся. Од першо? то? згадки про дитинство
прокинулася й друга, третя... Як голяка ловив старим кошиком без дужок
в'юнiв та бобурцiв; як мало пе щодня, влiтку i взимку, продирався в лузi
крiзь гущавину з сокирчиною за паском, i кожен пень був йому не просто
пнем; а щасливою знахiдкою, купкою дров; як пас череду отуто на
прирiчкових низах та пiк у кiзячковому жару степову картоплю, таку
пiскувату, що й хлiба до не? пе треба; як ходив мiсячними вечорами зi
сво?ми однокашниками молоденькою сивою сосною посеред села - "парубкував",
а що дiвчата-пiдлiтки охочiше горнулися до старших, то зробили бубну,
доп'яли десь стареньку балалайку i зманювали ?х тим нехитрим оркестром до
себе, хоча й цiлуватися що не тямили, а тiльки гогошились: торохтiли в
бубну, тюгукали та свистiли в чотири пальцi...
Потiм його виряджали у ФЗУ, i дiвчатка спiвали йому пiд бубну з
балалайкою прощально? пiснi:
Последний нынишний денечек Гуляю с вами я, друззя...
I Настя Кушнiрiвська спiвала, вимовляючи не "друззя", а "друздя". А як
ручкалися на прощання, чого нiколи ранiше не робили, i розходилися, Настя
вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома лiтерами,
вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно... А вiн, замiсть обняти,
пригорнути дiвчину, бувало, перечiпав ??, нiби ненароком, або штовхав
зненацька на соснину й реготiв пришелепкувато. Да... Бачив ??, як при?здив
три роки тому до батька. За офiцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька,
щоки цвiтуть... Ну, та й вiн не прогадав. Рита жiнка добра, хоч i
погулювала колись, чув од хлопцiв по роботi. Зате зараз нi-нi. Воно й
краще, як замолоду покрутить, замужем смирнiша буде...
- Еге, чого ж це я стою,- сказав сам собi.- Там першу щуку прогавив,
тепер - розмечтався. Уже б досi десяткiв зо два пiймав.
I заходився ловити: то мовчки, зосереджено, то з радiсними вигуками, як
траплялася добра рибина, то з пiснею на одне слово: "Тру-ру-ру,
тру-ру-ру..."
В полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем. Аж тодi
Павло вибрiв на берег i, почуваючи млосну дрiж у ногах, помився та
перевдягся.
- Чималенько накишкав,- сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав:
"За що не вiзьметься, бiсiв хлопець, все в нього до ладу получа?цця! "
Назад iшли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледве
переставляв ?х i вже вкотре шкодував: "Якби ота перша не втекла, якраз
нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тiльки чотирнадцять".
I та перша - п'ятнадцята - щука здавалася йому зараз найбiльшою...
- Якщо вже кликати когось iз чужих, то нужних людей, пол?зних, - сказав
Павло, дiзнавшись про гулянку - Голову колгоспу чи ще когось, хто вам
пригодиться.
- А що голова,- обережно заперечив Дзякун.- Поки на роботу ходили, поти
й голова - голова. А зараз йому до нас дiла нема?, нам до нього. Пшеницю в
механiзаторiв купу?мо, пенцiя по закону йде. Хiба Митра Лободу гукнуть,
лiсника. То такий чоловiк, що без нього не обернешся: дров треба - до
Митра, сiна коровi на зиму - до Митра, коней грядку виорати чи торфу
привезти - знову ж таки до Митра.
Так i порiшили: кликати лiсника та ще директора школи з директоршею.
Останнiх Павло забажав. Як-не-як - люди вони культурнi, шанованi в селi,
до того ж якби не директор, бути б Павловi й досi слюсарем. То ж бо
директор тяг його до сьомого класу, можна сказати, за вуха: просив,
умовляв, примушував - i таки вивiв у люди. Адже перше, що в Павла спитали,
коли висували в майстри - яка освiта. Сiм класiв. Не п'ять i не шiсть, а
сiм! Може, це й виручило, бо кандидатур на бригадирство було аж _три._
I ще домовилися: родичi посходяться й самi, а _Митра _Лободу та
директора з директоршею слiд привезти машиною. Це раз. Друге: родичi, як
люди сво?, питимуть i самогонку, а чужим треба взяти лавочно?, бо -
невдобно. Митро, правда, такий, що й гарячу смолу питиме, а директора й
директоршу треба пригостити по-культурному...
Надвечiр стали сходитися гостi, ближнi й дальнi дзякунiвськi родичi -
брати, сестри, племiнники й племiнницi, навiть один онук, сержант
понадстроково? служби. Жiноцтво, перецiлувавшись, мерщiй розв'язувало
вузлики й обдаровувало Борка гостинцями, якi вiн мовчки на вибiр по?дав, з
усiх бокiв обдивлялося Риту, нову свою родичку, i, вдоволене, заходилося
допомагати поратися коло риби, печi та столiв. Чоловiки ж повсiдалися пiд
грушею бiля "Москвича", закурили i завели свою балачку: розпитували у
Павла про тi кра?, де вiн живе, про те, чи й досi ? в Ростовi вурки, про
роботу, "квартирю" i знов-таки про заробiтки. I за всiм цим у кожного
ча?лося найголовнiше питання: де можна взяти такi грошi, щоб купити
машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то "не вашого ума дiло". Тiльки
сержант-надстроковик нi про що Павла не розпитував, а сам, улучивши
мовчанку, поривався розповiдати i починав здалеку: "А вот в нашiй частi,
де я служу..." Вiн щойно при?хав у вiдпуску i тепер з нетерпiнням ждав,
коли вона закiнчиться: адже в частинi його вже, мабуть, оформили на нове,
незвичне й красиве звання - прапорщик! Одначе сержанта слухали не так
уважно, як Павла - кожен служив свого часу,- i часто перебивали.
Коли сонце торкнулося очеретiв понад рiчкою, Павло розчохлив машину й
по?хав за почесними гостями, мiркуючи по дорозi, як бути: забрати
директора з директоршею i Лободу разом чи привезти ?х окремо. I що взяти -
коньяку та шампанського чи горiлки та вина. Так, вагаючись, i до крамницi
увiйшов.
У крамницi було велелюдно, як i всякого недiльного дня: чоловiки брали
по маленькiй i йшли в берег посидiти, жiнки розкошелювалися на "концерви"
з риби та чорне якесь повидло, дiтвора товпилася за цукерками.
Павло привiтався до всiх сво?м "С-с-т?!" i, вiдчуваючи, що усi на нього
дивляться, сказав до продавщицi несподiвано для себе самого:
- Двi коньяку, двi -шампанського.
I виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три.
Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепiт, вiд якого
при?мно замло?ло в грудях:
- Хто ж то воно?
- Та Павло Дзякунiв, хiба не впiзнали?
- Ти ди', _яким козирем став.
- Видно ж, i грошви!..
Директор школи Iван Лукич, а по-ковбишiвськи просто Лукич, зустрiв
Павла надворi з помийною цеберкою в руках -_ поросятi виносив,- розчулився
вкрай, забiдкався, що не може в такому виглядi обняти дорогого гостя.
Лукич був людиною м'яко?, навiть нiжно? вдачi, понад усе любив дiяльнiсть
i мав у селi безлiч обов'язкiв: директорував, читав лекцi? на фермах та
польовому станi, збирав мiсцевий фольклор, завiдував народним музе?м,
спiвав у клубному хорi, грав найскладнiшi ролi в п'?сах, якi сам же й
ставив, був членом сiльвикопкому й головою товариського суду...
Вислухавши Павлове запрошення ?хати в гостi машиною, Лукич благальне
замахав руками, знявши ?х догори:
- Що ти, що ти, Павлику, ми люди не гордi, прийдемо й пiшки. Скiльки ж
тут ?хати! I загукав на грядки до дружини:
- Наташо Пилипiвно! А кидай лишень сапу та перевдягайся, Павлуша ось
кличе нас у гостi. Вiн провiв Павла до машини i все казав:
- Повиростали мо? орлики, розлетiлися межи люди. От i ти - мужчина вже,
повноцiнний громадянин. Так i мусить бути.-I додав латиною улюблену свою
завчену ще в iнститутi фразу.
Митро Лобода, уже напiдпитку, погодився ?хати не одразу.
- До мене сьогоднi дзвонили з областi, приставний буде. Роботу
перевiрятиме,сказав i подивився уздовж вулицi так, нiби "приставник" мав
ось зараз виткнутися з-за крайньо? хати. В селi знали, що Митра хлiбом не
годуй, а дай повеличатися службою. Якщо до нього, примiром, звертався По
допомогу хтось iз рядових селян, Митро казав: "Нiколи сьогоднi. Жду
приставника з району",- якщо ж хтось iз поважнiших - голова кооперацi?,
бригадир чи лавочник, брав вище: область.
Так i стояли перед ворiтьми: Митро не поспiшав йти в двiр, Павло -
сiдати за руль, бо знав, що "пол?знi дюди" люблять поноровитися. I чим
дрiбнiшi за посадою, тим дужче.
- Ну що ж...- сказав Павло по довгiй мовчанцi й ступив крок до машини.-
Якщо таке дiло, то...
- А може, його сьогоднi й не буде, чорт-тього зна! -швидко сказав
Митро.
За мить вiн уже хряпнув дверцятами, опустив скло й вiдкинувся на спинку
сидiння.
- Паняй! - кинув недбало, нiби Павло був його власним шофером.
Павло не образився. Вiн звик терпiти потрiбних людей, то тiльки
посмiхнувся й погнав машину.
- Багато бензину жере? - спитав Митро так, немовби вiн також мав машину
i вона "жерла" багато бензину.
- Смотря яка дорога,- одказав Павло.
Далi не знайшлося про що говорити, дарма що колись разом училися в
школi, писали бузиновим чорнилом, билися в кулi, парубкували в соснi з
обкле?ною газетами балалайкою, щоб не розпалася, та саморобною бубною.
Коли те було!
Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Домаха, Дзякунчина
сестра, яка старшинувала коло печi, забула про рибу, i вона пригорiла
одним боком. Промазав i Дзякун, пiдпо?вши лiсника в коморi, доки
домовлявся з ним про вiльху на шалiвку. А оскiльки розмова мала бути
вiдвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гостi випили по першiй, Митро нi
сiло нi впало з'?репенився, що перед ним пе поставили, як перед
директором, коньяку, розсердився, пив домашню чарку за чаркою i тiльки з
сержантом.
- Служба!- гукав через стiл.- Давай удвохi За армiю. Люблю армiю! Там -
усi рiвнi! П'?мо за армiю.
Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересiв разом з
коньяком до нього, гладив плечi, шепотiв на вухо, мабуть, щось лагiдне й
примирливе, бо лице так i промiнилося батькiвською ласкою, але це, либонь,
ще дужче розджохкувало Лободу, бо вiн виривався з обiймiв i сiкався до
Павла:
- Ти, хамаршельда! Чу?ш? Признавайся: на чому лата?шся, що таким паном
прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш! Тож-то й воно!.. Солдат, починай:
Дальяевосточная-а, Опорра прочная-а...
- Ти закусюй, Митре,- холодно сказав Павло.
- Що - Митре? У Митра, дума?ш, менше грошей, нiж у тебе? Дзуськи! У
Митра, щоб ти знав, на кожному дубi - хромовi чоботи висять! I на кожнiй
вiльсi!..
- Не треба, не треба, Митрику,- воркотав директор.- Висять, вiримо. От
i добре... А тепер заспiва?мо. Помагай, Наташо Пилипiвно.
I почав чистiсiньким тенором:
Ой гаю мiй, гаю, Зелений мiй гаю,
Чом на тобi, гаю, Листя, листячка нема?...
Митро й справдi принишк, мов дитина, якiй дали цицi, похилив голову й
тихо заплакав.
- ...А вот в нашей частi, де я в даний момент служу, - розповiдав Ритi
сержант, перекрикуючи пiсню,- у кожного молодшого командира, як i в
офiцерiв, три форми: парадна, вихiдна й робоча. В даний момент на менi
парадна...
- А чого б менi не випити, Лукич, скажiть,- з п'яною делiкатнiстю
допитувався в директора Дзякун, коли пiсня скiнчилася,- як до мене син
при?хав? Та ще який! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не таке врем'я, як
тодi було, хiба б вiн не вивчився на инжинера чи ще когось? Вивчився б. В
нього й зараз двадцять сiм душ. I всi слухають. Бо - вмi?...
- Павлуша - золото,- погоджувався директор, смакуючи непiдгорiлим
риб'ячим боком,-уважний, витриманий... Золото!
Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з-за столу, хисткою ходою
пiдiйшов до Павла й мiцно, як арканом, обiйняв його за шию.
- А пам'ята?ш, друг Павло, як ми з тобою... У-у-у! Не згадуй! Дума?ш, я
забув? Нi! То твоя молодиця? - тицьнув пальцем у Риту.- Ей, молодице
при?жджа! Хочеш, я тобi розкажу, який твiй чоловiк у дитинствi, ще до ФЗУ,
був?.. Руде, скупе, витрiшкувате... Тiльки ти, Павлушо, не обижайся, я
по-дружеськи...- i засмiявся хрипко.- ?й-богу, не брешу! А тепер диви:
пан, хамаршельда! Нi, скажи хоч ти, бо вiн не хоче, на чому вiн лата?ться,
га?
-Додому, Митрику, додому. Спать,-лагiдно порадив Лукич, геть
розм'якнувши вiд чарки.- А завтра iз свiжими силами - до працi.
- Нi, хай скаже! - п'яно реготiв Митро i так стис Павловi шию, що той
аж побуряковiв, пiдвiвся, виважуючи на собi лiсника, й пiд вигуки
захоплення та регiт компанi? понiс його з хати.
Опинившись за ворiтьми на лавочцi, Митро скрипнув зубами, глибоко
зiтхнув i сказав уже крiзь сон:
- Нас - не проведеш. Нi-i-i...
Надворi, низько над полтавським шляхом, свiтив повний мiсяць. Од хати й
хлiвчикiв на землi лежали довгi тiнi. Пiд призьбою, облитi свiтлом з
вiкон, цвiли й по-нiчпому пахли жовтi гвоздики, а пiд грушею прохолодно
блищав "Москвич".
Павло постояв посеред двору, прислухаючись до нiмотно? тишi в селi, i
пiшов до машини знiмати акумулятор, розмiрковуючи, що тут, звiсно, можна б
цього й не робити, але хто його зна?, на грiх, як кажуть, i курка
свисне...
У хатi заспiвали гуртово? "Ой ти, Галю", i Павло, одгвинчуючи
акумулятор, теж пiдмугикнув:
По?хали з нами,
З нами, козаками,
Краще тобi буде,
Нiж в рiдно? мами...
Популярность: 2, Last-modified: Tue, 08 Nov 2005 22:03:54 GmT