------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   КНИГА ПЕРША

   Матерi моїй, Харитинi Василiвнi, присвячую

   ЧАСТИНА ПЕРША

   На шлях я вийшла ранньою весною.
   Леся Українка

   Лiси й лiси... Скiльки їх! Нi поглядом не осягнути, нi перейти.  Стоять
похмурi, розвiсивши свої зеленi шати, i гомонять... Про  вiщо?  Хто  знає.
Кажуть, отим товстелезним дубам, що могутньо вп'ялися в землю i верхiв'ями
сягають хмар, сотнi лiт. То-то звiдали на своїм вiку! Мабуть, пам'ятнi  їм
i Хмельницький, i Кармалюк. От зрозумiти б їхню мову! А що, як вилiзти  на
дуба i причаїтися? Певно, можна чимало побачити.
   Дiвчинка вiдкладає набiк вiночок, який плела, сидячи бiля  воза,  встає
i, переконавшись, що поблизу нiкого нема,  бiжить  до  старого  гiллястого
дуба, що, мов сторожа, стоїть на узлiссi. Вилiзти на нього  їй  нiчого  не
варто. В цьому вона позмагається з будь-яким хлопчаком, їй тiльки б за  що
вчепитися.
   Обiйшовши навколо стовбура, в кiлька разiв  товщого  за  неї,  дiвчинка
хапається тоненькими рученятами за сучок, пiдтягується i  за  хвилину  вже
сидить на товстiй гiлляцi.
   Як тут чудово! Прохолодно, пахне молодим дубовим листям,  а  головне  -
видно всю галявину. Та що там галявину! Тепер можна оглянути все  довкола.
Досить тiльки залiзти вище... I як вона ранiше не догадалася? Ото  дорога,
а там виблискує на сонцi рiчка -  спокiйна  i  принадна  Случ.  Лiсами  та
лугами вона бiжить через усе Полiсся...
   А що там мрiє ген-ген за лiсом? Невже мiсто? Церкви, якась iще  вежа...
Та це ж вiн, рiдний Звягель! Бiленькi будиночки на околицях, садки...
   Навряд чи хто з друзiв дивився отак на мiсто. Де там! Навiть  Михайлик,
старший за неї на пiвтора року, i то побоявся б лiзти так  високо.  Добре,
що й нема його, а то заважав би тiльки.
   Одначе хтось нiби гукає. Так i є. Це вiн, Михайлик, повернувся до воза,
не знайшов її i вже гукає. Шби вона маленька, чи що? От не обiзветься -  i
все, нехай побiгає.
   - Лосю! Де ти?.. Лосю!  -  лунає  лiсом.  Зверху  вiн  здається  зовсiм
маленьким i смiшним у своїй безпорадностi.  Метушиться,  заглядає  скрiзь.
Може, обiзватися? Нi, хай ще трохи. Вона краще послухає, як луна розносить
голос.
   - Лосю-у! - кричить Михайлик, а звiдусiль долинає: "Осьу-у".
   I що воно за диво? Цiкаво: її голос теж лунатиме?
   - Ку-ку, - стиха вiдгукується дiвчинка i прислухається. Нi,  нiчого  не
чути. Мабуть, треба сильнiше. Набравши повнi груди повiтря, вона  знову  -
дужче - обзивається: - Ку-ку! - I, почувши у вiдповiдь милозвучне  коротке
"у-ку", повторює знову й знову.
   Але що це? Михайлик уже пiд дубом,  стоїть,  задерши  голову.  Як  йому
вдалося вiдшукати її? Мабуть, не варто було обзиватися.
   - Злiзай швидше, зозулько, - наказує Михайлик.
   Нiчого не вдiєш, доведеться пiдкоритися, адже вiн - старший.
   Поволi, знехотя дiвчинка спускається вниз. Кiски в неї розпатланi.
   - Як там гарно... Видно далеко-далеко, - виправдовується.
   - А якби впала? Ходiмо! - Взявшись за руки, обоє поспiшають до воза.
   Кароль уже запрягає. На возi повно запашної  лiсової  трави,  якої  вiн
накосив для коней.
   Леся обережно, щоб не пом'ялися,  складає  квiти,  вiночок  надiває  на
голову.
   - Гарно менi?
   Михайлик не чує, порається бiля коней, вдаючи з себе дорослого.
   - Наче мавка, - хвалить Кароль i грубою рукою поправляє Лесi  вiнок.  -
Отако. Дома й не пiзнають. Скажу: пiймав у лiсi.
   Хороший вiн, Кароль, спокiйний, лагiдний. Завжди знайде щось цiкаве для
неї. То квiтку якусь, то пташеня. А  позаторiк  цуценя  принiс.  Маленьке,
ледве на ногах трималося. Мама спочатку сердилася, хотiла викинути.  Потiм
згодилася. А який з нього пес вирiс! Усi сусiди  тепер  заздрять.  Мама  й
iм'я йому дала - Джальма.
   - Ну, поїхали, бо вечорiє, - каже Кароль. Вiн вмощує малих у  задку,  а
сам поки що йде, тримаючи вiжки, покрикує на коней, що норовлять  на  ходу
скубнути трави.
   Воза пiдкидає на старих пнях, вiн перехиляється з  боку  на  бiк,  нiби
човен на хвилях.
   Ось i дорога. Кароль теж сiдає, звiсивши ноги за  полудрабок,  хльоскає
вiжками. Слiдом в'ється срiбляста курява.
   Як пiд'їжджали до мiста, Леся шепнула братиковi:
   - Ти ж не кажи мамi, що я була на деревi.
   Михайлик киває головою.
   У  центрi   мiста,   за   невисоким   парканчиком,   стоїть   просторий
одноповерховий будинок. В однiй його половинi живуть господарi, iншу - три
невеликi кiмнати  i  кухню  -  займає  голова  повiтового  з'їзду  мирових
посередникiв Петро Антонович Косач.
   Рокiв  десять  тому  Петро  Антонович  закiнчив   юридичний   факультет
Київського  унiверситету,  куди  його  було  переведено  з  Петербурга  за
вiльнодумство, одружився i зайняв цю посаду. Через кiлька рокiв їхня сiм'я
збiльшилась: спочатку народився Михайлик, потiм Леся, яку всi чомусь звуть
Лосею, а торiк навеснi - Лiля, Оленька...
   Дружина, Ольга Петрiвна, виявилася  старанною  господинею,  i  невдовзi
їхня скромна квартира стала вiдома своїм затишком, гостиннiстю;  частенько
бували тут давнi друзi Петра Антоновича - Старицький, Лисенко, Драгоманов.
Вони приїздили поодинцi, а то й гуртом, часом навiть iз сiм'ями, i тодi не
було кiнця-краю веселощам, розповiдям, спогадам.
   Служба обтяжувала Петра Антоновича, вимагала частих виїздiв. То в  Київ
викличуть до генерал-губернатора, то селяни поскаржаться на пана, i  треба
побувати на мiсцi.
   А скiльки тих скарг! Там помiщик  заборонив  пасти  худобу,  там  побив
когось чи скривдив нi за що нi про що...
   Воля. Всi чекали її, покладали надiї. А воно як було, так  i  лишилося.
Що селянин без землi? Знов мусить iти до того ж пана, працювати  вiд  зорi
до зорi, аби заробити на прожиття.
   Нема правди, немає... Хоч як захищай цих  бiднякiв  -  та  що  з  того?
Тiльки ворогiв собi наживеш. Уже не  раз  натякали  про  це  в  канцелярiї
генерал-губернатора. От i сьогоднi. Спецiальним листом його попереджували,
що чиновник його величностi повинен завжди пам`ятати про iнтереси  iмперiї
i не захоплюватись  гуманiзмом  при  виконаннi  службових  обов'язкiв  вiн
зайвий. Це значить - крiзь пальцi дивитися на  страждання  простих  людей,
замовчувати свавiлля i навiть захищати його.
   "Давно вже не було грози, яка б освiжила сп'янiлi голови.  Вважай,  вiд
самої Хмельниччини. А бракує її, ой як бракує", - думає Петро Антонович  i
звертається до дружини, що саме заколисує дитину:
   - Олю, де це нашi малi?
   - В лiс поїхали, я пустила. Нехай  прогуляються.  Кароль  обiцяв  хутко
повернутися, та чомусь  нема.  -  Вона  пiдiйшла,  поцiлувала  чоловiка  i
жартома розкуйовдила йому волосся. - А ти старiєш, Петре, сивий уже...
   - Ти думала - молодiтиму? Скоро й лисiти почну вiд цiєї служби.
   - Знову щось негаразд?
   - Та от не зрозумiю, хто на мене доноси строчить. -  Вiн  пройшовся  по
кiмнатi, широкоплечий,  ставний,  i  зупинився  перед  дружиною,  -  Кожна
дрiбниця, кожен мiй крок вiдомi в Києвi.
   - Хiба мало в тебе недругiв серед мiсцевих дворян?  А  все  через  твою
вiдвертiсть, Петре.
   У дворi, зустрiчаючи пiдводу, радiсно заскавучала Джальма.
   Петро Антонович вийшов i незабаром повернувся з дiтьми, тримаючи обiруч
великий букет.
   - Мамочко, - першою кинулася до матерi Леся, -  поглянь,  який  я  собi
вiночок сплела. Кароль каже, що я схожа в ньому на мавку. Правда, мамочко?
   - Правда, доню. Тобi дуже  личить.  Тiльки  не  галасуйте  -  сестричку
збудите.
   Михайлик хвалився, що допомагав згрiбати траву, навiть запрягав конi.
   - То ти вже справжнiй господар, - похвалив його батько.
   Квiти поставили в глечиках на столi i на вiкнах.
   Пiсля вечерi сiм'я зiбралася в батьковому кабiнетi. Це  була  невелика,
зi смаком опоряджена кiмната - улюблене мiсце дiтей i дорослих. На  стiнi,
у вишитих Ольгою Петрiвною рушниках,  висiв  чималий  портрет  Шевченка  з
пишними  вусами,  в  пальтi  i  чорнiй  смушевiй  шапцi,  а  далi  -  фото
господарiв, рiдних i знайомих та самої Ольги Петрiвни - в  довгому  бiлому
платтi, з трояндою на грудях.
   Посерединi кiмнати, застеленої вузенькими дорiжками та килимами,  стояв
на тоненьких фiгурних нiжках круглий стiл, кiлька  м'яких  крiсел,  а  пiд
бiлою кахляною грубою - канапа.
   Зi стелi звисала велика порцелянова лампа, подарована  молодим  у  день
їхнього весiлля.
   Чимало мiсця займали книжки. В просторiй,  пiд  горiх  оздобленiй  шафi
стояли   найцiннiшi   видання   iноземних,   українських   та   росiйських
письменникiв.
   Петро Антонович, хоч сам  нiколи  й  не  займався  письменством,  любив
лiтературу з дитинства. В Чернiгiвськiй гiмназiї його учителем словесностi
був Леонiд Iванович Глiбов, байки якого Косач знав  майже  всi  напам'ять.
Вiн взагалi легко запам'ятовував вiршi, часто декламував Пушкiна, а  надто
"Руслана й Людмилу".
   Особливо захоплював Петра Антоновича Щедрiн. Вiн  мiг  годинами  читати
дiтям казки та пояснювати щедрiнськi алегорiї.
   Ольга Петрiвна, яка ще в  пансiонi  почала  складати  вiршi,  найбiльше
любила Шевченка. Вона й дiтей учила грамоти по "Кобзарю", багато  знала  й
розповiдала їм про Тараса Григоровича. Бувало, вiзьме малих на  руки,  всi
троє посхиляються над столом i починають:
   "Са-до-о-ок   ви-шне-ви-и-ий   ко-о-ло-о   ха-а-ати...   хру-у-щi   над
ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть..."
   Дуже смiшила Михайлика й Лесю пригода з Енеєм. Ну й  кумедний  же  вiн,
цей "хлопець хоч куди козак"! Читання "Енеїди" зайняло щось iз тиждень,  i
весь цей час малi - що б не робили - згадували  найцiкавiшi  мiсця  поеми.
Ото гуляють собi, бавляться, а потiм Михайлик чи Леся  бiжать  i  питають:
"Мамочко, а чого то про Меркурiя в тiй книжцi  пишеться:  "Прискочив,  мов
котище мурий"? Адже вiн бог?" I Ольга Петрiвна терпеливо пояснює.
   Чи  не  найбiльшою  родинною  подiєю  були  лiтературнi  вечори.   Леся
навчилася грамоти дуже рано, в чотири роки, i теж захопилася  лiтературою.
Найпершим самостiйно нею прочитаним твором була подарована  матiр'ю  книга
"Про земнi сили", з якої дiвчинка дiзналася про величезнi багатства  Землi
та  її  походження.  Потiм  -  "Український  орнамент",  "Кобзар",  поезiї
Мi-цкевича,  казки  Андерсена  й   Шпiльгагена.   Казки   Ольга   Петрiвна
перекладала для дiтей сама, бо українською мовою їх не видавали.
   Домашнi лiтературнi читання починала Леся якимсь уривочком  чи  вiршем.
Ольга Петрiвна декламувала свої поезiї - найбiльш  про  природу  та  красу
рiдного краю, про могутнiй Днiпро, що несе свої води  через  усю  Україну.
Сьогоднi докiнчували "Тараса Бульбу". Петро Антонович за звичкою прилiг на
канапi, посадовивши малих поруч, а невисока на зрiст Ольга Петрiвна  майже
сховалася в глибокому м'якому крiслi.
   Читала  вона  спокiйно,  повагом.  В  дитячiй  уявi  поставали  картини
звитяжних подвигiв. Як дiйшли до того  мiсця,  де  вороги  глумляться  над
беззбройним Остапом, у Лесi виступили на очах сльози, їх, можливо, нiхто й
не помiтив би, та дiвчинка, мабуть ненароком, схлипнула.
   - Що тобi, доню? - занепокоївся батько.
   - Нiчого... Я бiльше не буду... - Витерла кулачком вiї. -  Але  чому...
хiба його не можна було врятувати?
   - От тобi й маєш! - розвела руками мати. - Хiба можна так, Лесю?  Це  ж
книжка...
   - А в книжках хiба неправду пишуть? Ти сама казала, що  "Кобзар"  -  то
свята правда. Ольгу Петрiвну обеззброїло таке питання.
   - Авжеж, Лесю, - втрутився батько. - Книжкам треба вiрити.  Та,  бачиш,
Остап i смертю своєю послужив вiтчизнi. Загинув, а  таємницi  не  видав...
Плакати все ж таки не годиться.
   Читання закiнчили. Петро  Антонович  почав  оповiдати  свої  мисливськi
пригоди, i Леся повеселiшала. Мати показала їй новий узор, обiцяла дiстати
заполочi, щоб його вишити.
   На нiч Ольга Петрiвна провiтрювала спальню, i Леся, лежачи пiд ковдрою,
чула, як у садку сонно зiтхав мiж гiллям вiтер i десь  далеко,  мабуть  на
околицi мiста, спiвала молодь.
   Якось Ольга Петрiвна пообiцяла дiтям на Купала повезти їх до  знайомих,
що жили в сусiдньому селi Жаборицi.
   Напередоднi свята Леся нагадала матерi про її обiцянку.
   Виїхали наступного дня опiвднi i незабаром були на мiсцi. Село  чимале.
Бiля дворiв попiдмiтано,  хати  побiленi,  а  призьби  пiдведенi  червоною
глиною. Святковiсть псував хiба що похмурий вигляд напiвзогнилих  хатинок,
що траплялися то по один, то по другий бiк широкої пiщаної вулицi.
   Садиба знайомих мiстилася на протилежнiй  околицi.  Невеличкий  дворик,
хата з квiтниками пiд вiкнами, садок.
   Поки Ольга Петрiвна привiталася, роздала гостинцi та  погодувала  Лiлю,
почало вечорiти.
   - Мамочко, ходiмо, а то ще спiзнимося на Купало,  -  шепотiла  на  вухо
матерi Леся. Вона вже  встигла  познайомитися  з  дiтворою  i  рвалася  на
вулицю.
   - Ольго Петрiвно, та вiдпустiть їх, нехай iдуть собi гуртом, - порадили
господарi.
   Дiти нiби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як  вони  вже
були за порогом, у дворi, де їх нетерпляче ждала малеча.
   За селом, на пагорбi, чималий  вигiн.  Тут  завжди  святкували  Купала.
Мiсце безпечне, поблизу нiяких будiвель. До того ж i рiчка близенько.
   Дiтвора прибiгла саме тодi, як дiвчата почали вбирати невисоку гiллясту
берiзку, вкопану серед вигону. Однi в'язали в пучечки  принесенi  з  собою
квiти, плели вiнки, iншi розвiшували все те  на  деревце.  Хлопцiв  ще  не
було, але про них застережливо вже спiвали:
   Ой на Купала вогонь горить,
   А нашим хлопцям живiт болить.
   Ой нехай болить, нехай знають,
   Нехай Купала не займають.
   Коси в дiвчат заплетенi, кожна у вiночку, а сорочки з  тонкого  полотна
так уже вибiленi та вишитi рiзними узорами, що не надивишся. Були мiж ними
й бiднiшi. У тих - сiренькi спiднички, скупо вишитi сорочки з десятки,  на
ногах - постоли. Кому свято, кому досада.  Сидять  гурточком,  як  сироти,
тихо-журливо скаржаться на свою доленьку:
   Не куй, зозуле, на лiщинi,
   Ще й накуєшся на калинi;
   Не плач, Марисю, у матiнки,
   Ще й наплачешся у свекрухи,
   Через пороги ступаючи,
   Чужi звичаї переймаючи.
   - Ну й завели, дiвчатонька, - обзивається повновида вродлива дiвчина. -
Цур їм, злидням тим! Давайте iншої, веселiшої.
   Ой на Купала-Купалочка
   Не виспалася Наталочка,
   Погнала бички дрiмаючи,
   На кiлки нiжки збиваючи, -
   почала вона.
   Леся уважно слухала, стежила допитливими оченятами за кожним рухом тих,
що вбирали берiзку. Хтось принiс рiзнокольоровi стрiчки, свiчечки -  i  їх
теж прикрiпили на гiлочках.
   Невдовзi ватагою  прибули  хлопцi.  Вони  принесли  трiски,  хмизу  для
купальського вогнища. Незважаючи на протести дiвчат, один козуб  одразу  ж
пiдпалили, встромивши посеред нього тичку,  щоб  вогонь  пiднiмався  вище.
Вогнище затрiщало, вгору метнулися iскри. А парубки  тим  часом  закурили.
Декотрi поривалися до Купала, та марно. На берiзцi вже палали свiчечки,  а
дiвчата, побравшись за руки, водили  бiля  неї  таночок,  насмiхаючись  iз
хлопцiв:
   Ой на горi пiд буйним вiтром
   Не чули хлопцi зозулi лiтом.
   А як почули, полякались,
   В глуху кропиву поховались.
   Парубки спочатку мовчали, а потiм,  видно,  терпець  їм  увiрвався,  бо
раптом посхоплювалися, вихопили з вогню  по  вiхтю  i  кинулись  розганяти
дiвчат. Тi  закричали,  розбiглися,  та  коли  нападники  вiдiйшли,  знову
повернулися - i своєї. Тодi й хлопцi хором вiдповiли:
   Наша дiвка по знаку -
   Несе чорта у глеку;
   Як чорт стрепенеться,
   То й глек розiб'ється...
   Лесю теж узяли в коло, надiли на неї вiнок. Ну,  а  Михайлик  -  той  в
iншому гуртi, серед парубкiв. Там уже стрибають через вогнище, змагаються,
хто сягне вище i далi. "Хоч би в вогонь не потрапив",  -  турбується  Леся
про братика. Та скоро про все забуває. Де там, хiба до цього!
   Ой нашi хлопцi стрiльцi, стрiльцi,
   Забили жабу в корчi, в корчi, -
   знову спiвають дiвчата. Хлопцi  вдають,  що  не  чують,  а  дiвчата  не
вгавають:
   Ой Iван каже: "Ряба жаба!"
   А Степан каже: "Моя баба!"
   Андрiй каже: "Перерiжмо!"
   Терешко каже: "Цiлу з'їжмо!"
   - Нумо, друзi, - лунає серед парубкiв, - покажемо їм: жаба то чи  баба!
- I вони хапають дiвчат в обiйми, намагаються поцiлувати. Вереск,  голосна
незлобна лайка.
   А недалеко, тут  же  таки  на  вигонi"  другий  купальський  стан.  Там
зiбралася дiтвора. Маленьке вогнище з сухого бур'яну, встромлена  в  землю
чимала вербова гiлляка,  щедро  обвiшана  квiтами,  помiж  якими  блимають
куценькi, з мiзинець завбiльшки, свiчечки,  злiпленi  з  потай  узятого  в
запiчку  воску.  Галасу  й  тут  не  менше.  А  коли  вiн  стихає,   чутно
рiзноголосе:
   Ой купався Iван
   Та й у воду упав.
   Охо-хо-хо-хо!

   Та й у воду упав.
   Лесi цiкаво побувати скрiзь:  вона  вперше  на  такому  гучному  святi.
Хочеться все побачити, збагнути. Ось пiдходять кiлька молодиць у  червоних
хустках з торочками, дiдусь у брилi i латанiй-перелатанiй свитцi.
   - А що воно таке - Купала? - звертається Леся до брата, вибiгши з кола.
Вона передбачає, що Михайлик не вiдповiсть, але її питання  почує  дiд.  А
вiн напевно знає.  I  справдi,  той  повертається  до  неї,  приглядається
вицвiлими очима, пояснює:
   - Вельми давнє це свято, онучко. Хочеш послухати?  Сядьмо  отутечки.  -
Вiн поволi сiдає, спираючись на ковiньку, випростує ноги. - Горе  старому,
уже й сiсти важко, - скаржиться. Пiдходить iще дiтвора. - Так ото, -  веде
дiд, - жили колись люди i велику бiду терпiли од нечистої сили:  то  вона,
клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто  потравить.
Довго терпiли. А тодi обрали з-помiж себе найхоробрi-шого, дали йому  меча
двосiчного, i пiшов той смiливець болотами глибокими  та  лiсами  темними.
Ходив день, ходив мiсяць, а таки вистежив тую погань i поборов її. Сталося
це вночi, а на ранок, дiтки, заграло сонечко, все земне звеселилося...
   Змовк дiдусь, дивиться на веселощi i смiється безгучно.
   - Дiдуню, що ж потiм? - допитується Леся.
   - Ач, яка цiкава, - гладить її по голiвцi. - Ти ж чия будеш? Нетутешня,
бачу.
   - Нi, з мiста ми. Косачевi, може, чули, - обзивається Михайлик.
   - То вас тут аж двоє! - дивується полiщук. -  Косачевi,  кажеш?  Як  не
знати!
   Радiсть бентежить Лесине серце: оцей дiдусь знає їхнього тата. От  коли
б вiн зайшов до них - хiба ж стiльки розказав би всякої всячини.
   - Iм'я тому чоловiковi Iван, - пояснює далi  старий.  -  Як  повернувся
вiн, то найперше омив своє тiло. А з ним i весь люд праведний викупався...
З того часу й називається цей день Iвана Купала. В купальську нiч, щоб  ви
те знали, всяке зiлля багате цiлющою силою i чарами. I найбiльше -  квiтка
папоротi. Розцвiтає вона  опiвночi,  i,  хто  зiрве  її,  той  усi  скарби
одержить, що в землi лежать схованi, дерева й звiрi йому  пiдкоряться,  бо
вiн розумiтиме їхню мову, як оце ми одне одного...
   Лесi аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж нiхто не зiрве  чарiвної
квiтки, не дiстане всi тi багатства i не вiддасть  їх  людям?  Не  було  б
жебракiв стiльки. А замiсть стареньких хатинок люди побудували б новi... I
на свято всi одяглися б  однаково  гарно,  а  то  однi  -  в  чобiтках  та
черевичках гарненьких, в дукачах  та  намистi,  а  iншi  -  в  невiдь-чому
ходять...
   - Дiду, дiдусю, - забувши про все,  звертається  Леся,  -  а  чи  можна
дiстати оту квiтку?
   - Можна, дитинко, можна, - сумно хитає головою оповiдач,  -  та  нiхто,
бач, не дiстав досi. Сторожа  над  нею  вельми  вже  грiзна...  Як  тiльки
настане пiвнiч, коло папоротi таке  зчиняється,  що  волосся  дибом  стає.
Вiтри буйнi вiють, казна-звiдкiля набiгають татари й стрiляють, дерево  на
дерево падає, гора на гору вернеться, летять  огненнiї  змiї...  А  потому
скаче страшний вершник. "Тiкай, бо стопчу!" - кричить грiзно, i  тодi  вже
нема сили всидiти там нiякому смiливцю...
   ...А молодь гуляє! Купало не на жарт розiйшовся. Парубки в  личаках,  а
таке витiвають, що земля стугонить. Стрибають через  вогонь  i  просто,  i
перекидьки. Яких тiльки викрутасiв не  роблять!  Дiвчатам  аж  за-здрiсно.
Декотрi й собi плигають, щоправда, скраєчку, й  одразу  тiкають  до  свого
гурту пiд хлопчачий регiт:
   Була на Купала,

   Посмалила гали,

   Сором, дiвко, сором...
   Очi розбiгаються... Кiлька парубкiв рвуться до Купала. Чуби розпатланi,
груди розхристанi, аж сорочки змокрiли вiд поту. Одному все ж таки вдалося
прорвати коло, але десятки кулакiв замолотили по його спинi.
   - Хлопцi, сюди! Скорiше! - заволав вiн.
   Товаришi кинулись на  помiч.  Усе  змiшалося.  Вереск,  смiх...  Врештi
Купало похитнулося, проте не впало. Його пiдхопили дужi парубоцькi руки i,
поки iншi стримували натиск дiвчат, винесли з  натовпу.  I  як  тiльки  це
сталося, боротьба припинилась, гамiр  почав  стихати.  Дiвчата  поправляли
намисто, вiночки, хлопцi зачiсувалися дiвчачими гребiнцями - дружба  знову
запанувала мiж  ними.  На  вогнище  нiхто  бiльше  не  звертав  уваги.  Не
пiдкидали туди нiчого i гасити не гасили - повинно само дотлiти.
   Незабаром рушили до села. Попереду Купало, його хлопцi несли по черзi.
   Леся i Михайлик узялися за руки й так iшли  всю  дорогу,  то  забiгаючи
наперед, коли  там  щось  траплялося,  то  вiдстаючи.  Обоє  були  враженi
баченим. Михайлик смiявся, щораз пригадуючи, як хлопцi  брали  берiзку.  А
Лесi все ще бринiли високими дiвочими голосами пiснi, зринали в пам'ятi до
ладу сказанi кимсь фраза, слiвця i ота дiдова  розповiдь  про  квiтку,  що
може принести людям щастя, бентежили дитяче серце.
   Бiля крайнiх хат зупинилися, i дiвчата знов заспi вали:
   Жебися нам

   Житечко родило:
   Всподi коренисте,
   Всерединi соломисто,
   На вершечку колосистої
   З дворiв виходили господарi.
   - Спасибi вам, купалочки! - дякували. -  Дай  бо'  щастячка...  на  вiк
довгий!
   Звечорiло. Малих почали вiдправляти додому, проте до Лесi й  Михайлика,
мабуть, як до чужих, нiкому не було дiла, i вони вiльно могли спостерiгати
далi.
   Ось хлопцi знову взяли берiзку i понесли до рiчки.
   - Топити понесли, топити! - Невiд ь-звiдки виринула  дiтвора,  що  було
поховалася за тинами.
   Хлопцi майже бiгли. Свiчки на берiзцi погасли,  вiночки  пом'ялися,  та
нiхто того не жалiв. Нiби й не було тiєї "жорстокої" боротьби на вигонi.
   Бiля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись,  щоб
не одняли деревце iншi, раптом кинув його на середину рiчки.
   Ой купався Iван
   Та й у воду упав.
   Охо-хо-хо-хо! -
   затужили дiвчата. А берiзка закрутилася, пiдхоплена потоком, потонула i
знов з'явилася на поверхнi, махнула, мов на прощання, зеленими вiтами.
   Дiвчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два вiночки - один  для
себе, а другий - загаданий на котрогось хлопця,  -  i  гуртом  пильнували:
коли вiночки зiйдуться докупи - значить,  бути  дiвчинi  в  парi  з  своїм
коханим...  Однi  смiялися,  iншi,  кому  гадання  не  вiщувало  щасливого
замiжжя, засмученi верталися додому:
   Кладу кладочку вербову:
   Час вам, дiвчата, додому!
   А ти, Варуню, зостанься,
   З своїм Iваном звiнчайся, -
   спiвали хлопцi, чекаючи, поки дiвчата кiнчать гадання. А тi розсипалися
вздовж берега i так захопилися, що навiть до соловейка їм байдуже.
   - Ходiмо вже, Лесю.
   - Нi, нi... побудьмо трошки. Тут близенько, - просить Леся.
   Кiлька днiв пiсля того  дiти  жили  пiд  враженням  Купала.  На  Лесине
прохання Кароль привiз iз лiсу кучеряву  берiзку,  i  дiвчинка  убрала  її
незгiрше тої, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнутi старi ляльки,
i Леся разом з сусiдськими дiвчатками бавилася  коло  деревця,  наспiвуючи
тоненьким голосочком купальських пiсень, що так припали їй до серця. Якось
увечерi, записуючи тi пiснi в зошит, задумалась: "Звiдки ж вони  беруться,
пiснi?" I, не знаходячи вiдповiдi, спитала у матерi.
   - Як то звiдки? Люди складають, - вiдповiла мати.
   - Люди? А я теж хочу скласти.
   - Виростеш, то, може, й складеш.
   - Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже  й  початок  маю.  -  I,
гордо пiдвiвши ясночолу голiвку, виразно прочитала:
   Гей, козаче, - тумо,

   Горда наша думо,

   Не йме тобi вiри

   Мов серце...
   - Гарно, гарно, мов справжня  пiсня,  -  похвалила  Ольга  Петрiвна.  -
Тiльки до чого ж оте "тумо"?
   - Як же? А я чула - спiвають: жаба - баба... I в мене: тумо - думо.
   Ольга Петрiвна засмiялася.
   - Чудна ти, Лесенько... Сiдай отут, я тобi розкажу дещо про вiршування.
   З того вечора до клопiтливих материнських обов'язкiв долучився ще один:
розбирати доччину писанину. Записувала  вона  все:  почуту  пiсню,  цiкаву
розмову, казку. З дрiбненьких, нiби  друкованих  лiтер  сплiтала  слова  й
заповнювала ними рядок за рядочком, сторiнку за  сторiнкою.  I  не  кидала
мрiю про пiсню.
   Петро Антонович якось сказав дружинi:
   - Час, Олю, вiддавати дiтей у науку. А  то  зовсiм  од  рук  вiдбилися.
Мишко бiгає цiлими днями, а Леся всiм без розбору захоплюється.
   - В неї добре вiдчуття ритму i якась виняткова любов до пiснi й музики.
   - От i чудово... Микола Вiталiйович не вiдмовиться взяти її за ученицю.
   Вирiшили  на  зиму  влаштувати  дiтей  у  Києвi  та  найняти  для   них
репетиторiв.
   Леся нетерпляче очiкувала того часу. Розлука з батьками  засмучувала  i
водночас тiшила дiвчинку передчуттям нових вражень, що чекали на неї.
   III
   В сiм'ї сталися несподiванi змiни. Петра Антоновича раптом викликали до
канцелярiї генерал-губернатора. Виїхав вiн уранцi, а ввечерi,  коли  Ольга
Петрiвна вкладала дiтей спати, на квартиру з'явилися  жандарми.  Куций,  з
маленьким брезклим лицем i неспокiйними сiрими, як у кота,  очима  офiцер,
хвацько пристукнувши закаблуками, вiдрекомендувався:
   - Штабс-ротмiстр  окремого  корпусу  жандармiв  Майєн.  Панi  Косачева,
сподiваюся, не буде ремствувати на нас, -  вiн  глянув  на  двох  молодших
чинiв, що виструнчилися позаду, бiля порога, - за такий  невчасний  вiзит?
Служба, - розвiв вiн руками i звичним допитливим поглядом обвiв кiмнату.
   - Не розумiю вас, панове... Що все це значить? - подолавши  хвилювання,
спитала Ольга Петрiвна.
   - Не турбуйтесь, не турбуйтесь, - улесливим тоном заспокоїв ротмiстр. -
Усе буде з'ясовано. - Важко сопучи, вiн пройшов до столу, сiв. Видно, йому
було  незручно  стояти  на  коротких  товстих  нiжках.  -  Сподiваюся,  ви
дозволите нам ознайомитися з вашою бiблiотекою?  -  Вiн  почекав  хвилину,
спiдлоба стежачи за Ольгою Петрiвною, i вiв далi: -  Але  перед  тим  одне
запитання: як часто буває у вашiй милiй господi  пан  Петровський?  I  де,
скажiть, ласкава панi, книжки, котрi переправляє  сюди  ваш  коханий  брат
Михайло.., е-е, - вiн заглянув у теку, - Михайло Петрович Драгоманов?
   Ольга Петрiвна пополотнiла.  Питання  було  настiльки  несподiване,  що
вона, як не примушувала себе, потрiбних слiв довго не знаходила.
   - Щось не пригадую. Не знаю нiякого Петровського.
   На обличчi ротмiстра засяяла  блаженна  усмiшка:  вiн  передбачав  таку
вiдповiдь.
   - Нагадаємо панi: Петровський... Володимир... - вiн ще раз  заглянув  у
теку, яку тримав пiд пахвою,  -  Володимир  Назарович,  волосний  писар  з
Миропiлля. Ваш чоловiк заприятелював з ним рокiв три тому.
   Пригадала: позаторiк восени, одного пiзнього  вечора,  Петро  Антонович
повернувся зi служби не сам. З  ним  прийшов  молоденький,  по-вiйськовому
одягнений чоловiк. Вiн передав їй вiтання вiд брата, що перебував  на  той
час у Женевi. Тодi вони допiзна чаювали. Гiсть привiз  чимало  новин,  був
добре обiзнаний з життям Києва, Петербурга, Варшави.
   Пiзнiше чоловiк розповiв їй, що Петровський - його давнiй  приятель  по
Петербургу,  звiльнений  з  унiверситету   за   неблагонадiйнiсть.   Петро
Антонович пiдтримував з ним постiйнi зв'язки.
   Все це блискавкою промайнуло в думках.  "Отже,  багато  чого  жандармам
невiдомо, - вирiшила, - раз цей каже, що приятелюють вони всього рокiв  зо
три". Це надало Ользi Петрiвнi впевненостi.
   - Нi, такого в нашiй сiм'ї не буває,  -  заперечила  вона.  -  Може,  й
заходив коли-небудь, хто його знає. До Петра Антоновича багато звертаються
в рiзних справах.
   Лице ротмiстра побагровiло, очi налилися кров'ю.
   - Нам достеменно вiдомо, панi Косачева, що  Петровський  буває  тут  не
випадково. I од того, що  ви  не  скажете  правди,  вашому  чоловiковi  не
полегшає... Сто чортiв! Третiй день ганяємося, а тут... Та  ви  знаєте,  з
ким маєте справу?! Петровський - полiтичний злочинець.
   Тихо рипнули дверi дитячої  спальнi,  i  в  отворi  показалися  зляканi
обличчя Михайлика й Лесi. Тихо схлипнула Лiля.
   - Це нас не цiкавить, пане ротмiстр, - мовила спокiйно Ольга  Петрiвна.
- I прошу бути ввiчливiшим - дiтей розбудили.
   Жандарм рвучко пiдвiвся, пройшов i зупинився перед книжковою шафою. Для
молодших чинiв це було знаком до дiї. Ротмiстр грубо їх зупинив:
   - Без вас обiйдуся. Робiть своє.
   I тi метнулися по кiмнатах: заглядали пiд  лiжка,  порпалися  в  одязi,
зносили у вiтальню  дитячi  книжки,  зошити.  Мiж  них  потрапив  i  Лесин
записник. Притулившись до матерi, вона з острахом спостерiгала, як жандарм
перегортає сторiнки її записiв. Вiн, мабуть, не  розумiв  її  почерку,  бо
зрештою шпурнув зошит з такою злiстю, що той  опинився  пiд  ногами.  Леся
схопила його i притиснула до грудей.
   Обшук закiнчився пiзно. Нiчого, крiм "Кобзаря" та ще деякої  лiтератури
українською мовою, жандарми не знайшли. Ротмiстр наказав  зв'язати  книги,
сердито висякався i вийшов, кинувши на Ольгу Петрiвну злий погляд. За  ним
поспiшили iншi.
   Ольга Петрiвна замкнула дверi.
   - Мамусю, нащо вони забрали нашi книжки? - крiзь сльози спитала Леся. -
Що я тепер читатиму?
   - Не плач, доню. Пiдростеш - зрозумiєш. А зараз давайте спати.  -  Вона
знову повкладала дiтей i почала збирати розкидаю по пiдлозi книги.
   Тiєї ночi малi довго не спали - прислухалися до материного  схлипування
та зiтхання, перешiптувалися.
   - Ти не боїшся їх, Михайлику? Вони не повернуться?
   - Що їм у нас треба?.. Був би тато вдома - зразу випровадив би.
   -  Еге,  чув,  як  отой  гладкий  казав  мамi:  "Не   полегшає   вашому
чоловiковi". Михайлику, а що таке полi... полiтичний злочинець?..
   Брат промовчав, мабуть не знаючи, як вiдповiсти, важко зiтхнув.
   Деякий час обоє мовчали.
   - Я так боялася за свого зошита, - знову обiзвалася Леся.
   - Потрiбен вiн комусь. Вони, бач, друковане беруть, по-нашому написане.
   - А чому?
   Тихо вiдчинилися дверi,  зайшла  мати.  Вона  наблизилась  до  Лесиного
лiжка, постояла, потiм  нiжно  погладила  доччину  голiвку.  Леся  схопила
материну руку, гаряче припала до неї лицем.
   ...Петро Антонович повернувся через кiлька днiв. Як завжди, вiн  привiз
усiм гостинцi,  дiлився  новинами,  проте  Ольга  Петрiвна  помiтила  його
стурбованiсть.
   - Петре, що сталося? Чому не розповiдаєш? - допитувалася вона.
   Косач пiдiйшов i обняв дружину за плечi.
   -  Кепськi  нашi  справи,  порадувати  нiчим.  Звинувачують  у  таємних
зв'язках з демократами... Навiть бiльше - в органiзацiї партiї, мета  якої
буцiмто вiдродити гайдамаччину, вирiзати всiх панiв...
   - Це жахливо...
   - Так, так... вирiзати панiв. Знаєш, Олю, слухав я  це  звинувачення  i
шкодував... шкодував, що воно безпiдставне.
   - Я боюся за тебе, любий.
   - Чого ж тут боятися? - Петро Антонович болiсно  посмiхнувся.  -  Гессе
обiцяв заслати мене туди, де Макар  пасе  худобу...  Повiриш,  я  мало  не
розсмiявся. Хотiв поправити, мовляв, де Макар i телят не пас,  та,  думаю,
хай тобi грець. Бридкий нiмець!..
   Малих саме не було вдома. Вони, одержавши гостинцi, взяли з собою меншу
сестричку, подалися надвiр  -  i  Ольга  Петрiвна  вирiшила  поговорити  з
чоловiком вiдверто:
   - Не треба з цим жартувати, Петре. Скiльки тої кровi  пролито!  Є  iншi
шляхи...
   - Iншi?
   - Так... Треба вмовити царя.
   Петро Антонович пильно глянув дружинi в очi.
   - От уже не сподiвався, не ждав од тебе. Чому ж тодi твiй гуманний  цар
глухий до народного стогону? - Вiн говорив запально.
   - Тихiше, Петре... Косач важко зiтхнув.
   - Даруй, Оленько... стомився. - Вiн пiдiйшов до столу, налив з  графина
склянку води i враз випив її до дна. - В Києвi я  зустрiв  Петровського...
Не бiйся, нiхто не почує... От людина! За ним десятки жандармiв полюють, а
вiн спокiйнiсiнько собi розгулює. Гарно вдягнений, у  пенсне...  справжнiй
тобi панич. Я б не пiзнав - сам пiдiйшов. Збирається до  Женеви  -  книжки
видаватиме, яких бракує на Українi. Казав, заїде колись.
   - Воронь боже... коли тобi дорога сiм'я, дiти...
   - Ти ж сама казала, що вiн порядна людина.
   - Часи не тi. Як ти не зважаєш,  Петре?  Добре,  коли  вся  ця  iсторiя
кiнчиться легким переполохом - викликали, погримали - i кiнець. А якщо...
   - А якщо не кiнець?
   Ольга Петрiвна з жахом глянула на чоловiка.
   - Головного я тобi ще  не  сказав:  менi  запропоновано  змiнити  мiсце
роботи. - Вiн чекав, опустивши додолу очi, що дружина вмить  розридається,
впаде в розпач, але цього не сталося. Вона тiльки  безсило  опустилася  на
стiлець i трохи згодом напiвбайдуже спитала:
   - Куди?
   - До Луцька... Пропонували ще кiлька мiст, але нiчого путнього.
   Аж тепер Ольга Петрiвна збагнула, що сталося. Вона похилила  голову  на
стiл, плечi її затрусилися вiд нiмого плачу.
   IV
   Довгими журавлиними ключами спливало лiто. Iнколи воно  мов  зупинялося
перепочити, день-два щедро пестило теплом, а потiм знову  клубочилися  над
Случчю тумани, громаддя хмар цiдили  на  землю  холодну  мжичку.  З  дерев
нечутно спадало листя.
   Нiхто в  сiм'ї  бiльше  не  говорив  про  Київ,  навчання  -  всi  були
заклопотанi наступним переїздом. Як-то буде на новому мiсцi, що чекає там?
Петро Антонович помiтно схуд, ходив мовчазний, а Ольга Петрiвна  частенько
плакала крадькома вiд чоловiка, нарiкаючи на свою гiрку долю.
   Сумувала й Леся. їй особливо не хотiлося залишати це  невелике  затишне
мiсто, друзiв, мальовничi навколишнi мiсця. А головне,  їй  не  доведеться
провести зиму в Києвi, в Лисенкiв, слухати Миколу Вiталiйовича, гра  якого
полонила й дитяче серце, сповняла його найнiжнiшими почуттями.
   - Мамочко, а чого ми мусимо переїжджати? - не раз допитувалася.
   Мати лиш тяжко зiтхала:
   - Так треба, доню.
   - Тата посилають туди?
   - Еге ж.
   - Мишко каже, там навiть лiпше, в Луцьку. Тiльки далеко до Києва.
   Дитячi розмови ще бiльше ятрили серце Ольги Петрiвни.
   Настав час вiд'їзду. Звечора  хатнi  речi  поскладали  у  важкi,  окутi
залiзом скринi, якi поставили потiм на вiз, i наступного дня  на  свiтанку
Кароль вирушив з ними в дорогу.
   Сiм'я виїхала пiзнiше. Була саме недiля, i провести  Косачiв  зiбралося
чимало рiзного люду - колеги Петра  Антоновича,  дехто  з  мiської  знатi,
друзi. Мiж ними нишпорили,  прислухаючись  до  розмов,  кiлька  жандармiв,
проте нiхто на них не зважав.
   Поки дорослi гомонiли мiж собою, Леся  i  Михайлик,  зодягненi  в  новi
осiннi пальтечка, прощалися з дiтворою. Гуртом  вони  востаннє  збiгали  в
садок, нарвали пахучих червонобоких яблук, квiток.
   - Ми повернемося, - щебетала до подруг Леся. - Тато казав,  що  коли  з
Луцька їхати до Києва, то Звягель якраз по дорозi. От ми колись i заїдемо.
Правда, Мишко?
   Хлопчаки заклопотанi своїм. У котрогось знайшовся  складаний  ножик,  i
вiн пропонував його Михайликовi в обмiн на тоненький шкiряний  ремiнець  з
блискучою нiкельованою пряжкою.
   - Давай, Мишко... Глянь, який ножик. Ним що завгодно можна  зробити.  А
що з тої попружки?
   Ножик маленький, лиш на два леза, та ще й заiржавлений, i  Михайлик  не
знає, як його бути. Шкода ремiнця, але дружба дорожча. Ще,  чого  доброго,
подумають, що пожалiв. I хлопець неохоче починає  розстiбатися,  та  в  цю
хвилину до них долiтає:
   - Мишко, Лесю! Де ви там? Iдiть хутенько. Серед двору  стоїть  великий,
запряжений четвериком фаетон, найнятий Петром Антоновичем для переїзду.
   - Сiдайте швидше, - пiдганяє батько. Бiля  нього  неспокiйно  крутиться
Джальма, жалiбно скавучить, наче боїться, щоб її не забули.
   - Сюди, Джальмо! - схопив й за нашийника Михайлик.  Собака  плигнула  у
фаетон i звично вмостилася бiля нiг.
   У фаетонi, з Лiлею на руках, уже  сидiла  Ольга  Петрiвна.  Очi  в  неї
червонi, блищать вiд слiз.
   - Не треба, мамочко, - припала до її плеча Леся.
   - Нiчого... Це я так, доню... На лишень побався з сестричкою.
   Леся садовить Лiлю на колiна, голубить, забавляє цяцьками, примовляючи:
   - Не плач, дам калач, медом помажу, тобi покажу, а сама з'їм!
   До  них  пiдходять  знайомi,  бажають  щасливої   дороги,   радять   не
засмучуватися, мовляв, якось там уже буде.
   Нарештi Петро Антонович гукає кучеровi:  "Рушай!"  -  а  сам  iде  обiч
фаетона, на  ходу  тиснучи  руки  друзям.  За  ворiтьми  вiн  низько  всiм
вклоняється, сiдає поруч дружини. Частiшає цокання пiдкiв по бруку .  Леся
жалiбно  вдивляється  в  знайомi  вузенькi   провулочки,   нiби   назавжди
прощаючись iз мiстом.
   Їхали, не поспiшаючи,  з  частими  зупинками  по  дорозi.  Леся  вперше
подорожувала так далеко, тому все  її  цiкавило,  до  всього  вона  уважно
придивлялася.
   В Корцi, коли проїздили  повз  старовинний  замок,  дiвчинка  попросила
стати, вмовила батька пiти оглянути споруду.
   А в Рiвному, де зупинилися на ночiвлю,  Леся  довiдалась,  що  недалеко
Дубно - мiсто, згадуване в "Тарасi Бульбi", - i заходилася:
   - Поїдьмо, тату.
   Її пiдтримав Михайлик:
   - Це ж так цiкаво, поїдьмо.
   Коли б не нiч, довелося б Петру Антоновичу везти дiтей на Дубенщину,  а
так домовилися, що поїдуть колись туди спецiально, з Луцька.
   - Морока менi з вами, - вдавано сердився батько. - Будете надокучати  -
нiкуди не повезу.
   Малi притихли, та наступного дня, як тiльки здалеку заблищали на  сонцi
високi банi луцьких церков, знову своєї:
   - А ото що?
   - А там? - тикали пальцями в простiр.
   - Ой, скiльки хрестiв! Глянь, мамо.
   - Та бачу, бачу,  -  вiдповiдала  розчулена  дитячим  щебетанням  Ольга
Петрiвна. Дорога, свiже повiтря трохи розвiяли її смуток. Вона з цiкавiстю
дивилася на обриси незнайомого мiста, де доведеться прожити хтозна-скiльки
рокiв.
   - Ну от ми i вдома, - сказав Петро Антонович i  нiжно  стиснув  гарячу,
мабуть вiд хвилювання, руку дружини.
   Мiсто невелике, з зеленими околицями та острiвцями  дерев  i  скверикiв
мiж низенькими будинками. Над усiм цим височать громаддя старезного замку,
собору, костьолiв, церков. Вони стоять,  мов  свiдки  давноминулих  часiв,
похмурi, мовчазнi...
   В'їхали на  рiвну,  обсаджену  молодими  стрункими  тополями  Лубенську
вулицю, що вела до центру. Обабiч  туляться  низенькi  дерев'янi  хатинки,
часто з прогнилим гонтовим дахом. У тiсних, захаращених  двориках  1  бiля
них, на морiжку, бавляться замурзанi дiтлахи.
   Вони цiкавими оченятами  проводжають  фаетон,  з  якого,  крiм  Лесi  i
Михайлика, виглядає капловуха Джальмина голова.
   Лiворуч будиночкiв рiдше. Вузенькi  клаптi  городiв,  що  тягнуться  за
ними, обриваються високим берегом. Там широкою заплавою звивається  рiчка.
Вона кидається з боку на бiк, нiби  шукає  вигiднiшого  мiсця,  але  всюди
натикається на загату i, вируючи, сердито тiкає далi.
   - Яка це рiчка, тату? - цiкавиться Леся.
   - Не знає... Стир! - поспiшив вiдповiсти Михайлик. - Правда ж, тату?
   Петро Антонович ствердно киває головою, додає, показуючи на замок:
   - А он там - старе мiсто, бачите? Там i будемо жити.
   Дiти уважнiше придивляються до того  мiсця.  Воно  здається  острiвцем,
утвореним дугастим заворотом рiки i каналом. Здалеку це нагадує лук.
   У центрi вулиця виходить прямо на скверик, напроти якого, за  невисоким
муром, бiлiють крiзь густе плетиво каштанiв кам'янi стiни собору.
   Ольга Петрiвна перехрестилася, важко зiтхнувши,  глянула  на  чоловiка,
але той не помiтив її погляду.
   - Петре, - обiзвалася  вона  згодом  веселiше,  -  а  мiсто  чистеньке,
акуратне. Менi навiть подобається. Петро Антонович усмiхнувся вдячно.
   - От i гаразд. Поживемо - звикнемо.
   - А я вже звик, - обiзвався Михайлик. - Скорiше б лiто - купатися тут є
де! Правда, Лесю, будемо купатися? А на зиму купите менi ковзани, тату?
   - А нам з Лiлею санчата.
   - Гаразд, гаразд. Тiльки не все зразу. I з умовою:
   слухатися мами.
   За мiсточком, що сполучав нове i старе мiсто,  пряма  брукована  вулиця
розгалужувалася на кiлька покручених вузеньких провулкiв. Один з  них  вiв
до кафедрального  собору,  пiд  високими  мурами  якого  тулився  чепурний
двоповерховий будиночок. Леся  ще  здалеку  помiтила  бiля  нього  Кароля,
показала Михайликовi, i обоє радiсно замахали рученятами.
   - Тут? - спитала тихо Ольга Петрiвна чоловiка.
   - Другий поверх. Оце  нашi  вiкна,  -  показав  Петро  Антонович,  коли
пiд'їхали до будинку. Вiн легко зiскочив i  допомiг  кучеровi  заїхати  до
двору, де вже стояла пiдвода з хатнiм майном. Пара зголоднiлих  за  дорогу
коней пожадливо їла отаву.
   Як тiльки зупинилися, Джальма  прожогом  кинулася  з  фаетона  i  миттю
опинилась бiля Кароля, обнюхала його, неначе впевнюючись, чи це  насправдi
вiн, зiп'ялася йому на груди, а потiм радiсно забiгала по двору.
   Поки розпрягали коней. Косач допомiг зiйти дружинi, позсаджував дiтей i
повiв усiх до  квартири.  Широкими  залiзними  сходами  пiднялися  нагору,
пройшли невеличким коридорчиком i опинилися перед дверима.
   Помешкання з трьох просторих кiмнат, вiкнами  на  захiд,  на  мiсто.  В
кiмнатах було порожньо, лише в передпокої лежали  кiлька  клункiв,  дрiбнi
речi, якi встиг уже внести Кароль.
   - Це ми тут будем жити? - допитувалася Леся. - Менi подобається, гарно.
   Деякий час сiм'я милувалася мiстом, широкими луками, що тяглися  вздовж
рiчки, мальовничими околицями в жовтавiй зеленi.
   - Ну, любi мої, скоро нiч, - мовив Петро Антонович. -  Давай,  Оленько,
влаштовувати своїх пташенят...
   Чоловiки вносили лiжка, Ольга Петрiвна з Лесею почали розкладати на них
перини, готувати постiль.  Михайлик  допомагав  старшим.  Тiльки  маленька
Лiля,  тримаючись  за  стiни,  раз  у  раз  падаючи  i  знов  пiдводячись,
безтурботно гуляла по кiмнатах.
   V
   Першi днi минули в клопотах. Леся допомагала матерi порядкувати, бiгала
до крамницi, читала. Надходив час вiддавати дiтей до гiмназiї,  але  Ользi
Петрiвнi нiяк цього не хотiлося, вона вважала, що сухi науки вб'ють у  них
всяку iндивiдуальнiсть. Тому порiшили, що Михайлик  i  Леся  навчатимуться
вдома, з репетитором;
   поки ж його не було - керувала навчанням мати.
   Ольга Петрiвна дiстала пiдручники, виробила  розпорядок  дня,  за  яким
малi кiлька годин щодня вiддавали науцi.
   Лесю бiльше  цiкавили  лiтература,  мови  й  iсторiя,  захоплювало  все
героїчне. Якось, почувши iм'я Жанни  д'Арк,  вона  весь  вечiр  не  давала
матерi  спокою,  аж  поки  та  докладно  не  розповiла  про  подвиг   юної
француженки.
   Ольга Петрiвна часто читала дiтям про Пугачова, Степана Разiна,  Устима
Кармалюка. Про Кармалюка Леся чула багато - спогадами про народного  героя
i про тi страшнi для панiв часи жила бiднота.
   Одного разу, пiд час ярмарку, що збирався неподалiк їхнього будинку  на
просторому майданi, Леся побачила, як  слiпий,  висушений  лiтами  кобзар,
примостившись бiля  чийогось  воза,  спiвав  жартiвливих  пiсень.  Навколо
зiбралося чимало цiкавих - хто сидiв на морiжку, а хто зiпершись на  воза,
попихкував люлькою.  Леся  й  собi  протиснулась  i  стала  бiля  старого.
Низькорослий, у брудному полотняному одязi  i  в  личаках  хлопець-поводир
сумно глянув на її чистеньке вбрання i перевiв погляд  на  свiй  вилинялий
пiд дощами та сонцем кашкетик, в якому лежало кiлька мiдякiв.
   Кобзар закiнчив "Ой що ж то за шум учинився", щось запитав у  хлопця  i
звернувся до присутнiх:
   - А що, люди добрi, мов старий перебендя одспiвав своє, розносив  голос
по шинках та панських хоромах?.. Чом не смiєтесь?  -  Вiн  водив  бiльмами
незрячих очей" нiби вiдшукував того, хто мав вiдповiсти. - Гай-гай, та  ви
наче понiмiли. Видно, одучили вас пани веселитися.
   - Стривай, кобзарю, не кепкуй, - обiзвався високий,  у  засмальцьованiм
одязi ремiсник, що стояв поруч Лесi. - Не те спiваєш, от i мовчимо. Не  до
жартiв. Тут угору не дають глянути, а ти про комарика.
   Байдужно-веселе обличчя старого ураз  споважнiло,  на  чолi  поглибшали
зморшки.
   - Спасибi, чоловiче, за правду. Кажеш, лютують пани? Випустили манiфест
про волю, а чесний люд у ярмо запрягають. Погибелi на них немає...
   - Знайдеться, дiду. Тягне вовк, потягнуть i вовка. Та так, що й  дух  з
нього вийде, - запевнив ремiсник.
   - А звiсно, коли гуртом...  громадою,  -  загули  навколо,  пожвавiшали
селяни.
   Кобзар знову поставив на колiна бандуру i звично  забiгав  пальцями  по
струнах:
   За Сибiром сонце схо-о-о-дить,
   Хлопцi, не зi-i-iвайте,

   Ви на ме-е-не, Кармалгока,

   Всю надi-i-ю май-те-е...
   Леся намагалася вловити кожне слово,  в  її  уявi  поставав  нескоримий
Кармель, що не раз мiряв з кайданами на ногах шлях сибiрський дальнiй.
   Всi слухали, в задумi схиливши голови. Нiхто й не помiтив, як до  гурту
пiдiйшов жандарм. Вiн постояв ззаду, прислухаючись,  а  потiм  кинувся  до
кобзаря:
   - Ану геть, лайдаче! Ти що тут варнякаєш? У буцегарню закортiло? -  Вiн
узяв старого за плечi, сiпнув i грубо вилаявся.
   - Божий я чоловiк, хiба не бачиш? - обiзвався старий. - Христа на  тобi
немає.
   - Ну, ну, побалакай менi! - гримнув жандарм. - Забирайся пiд три чорти.
А ви чого роти пороззявляли? -  визвiрився  на  селян.  Тi  помалу  почали
розходитись.
   Лесi стало шкода кобзаря i хлопця, але як їм допомогти - не знала. Вона
чомусь  сподiвалася,  що  чоловiк,  котрий  стояв  поруч  неї,   неодмiнно
заступиться за них. Оглянулася, але той десь уже зник.
   Старий устав, перекинув бандуру за  спину  i  почвалав,  тримаючись  за
поводиря. Леся дивилася на його сутулу, висохлу постать, i знову їй чулася
пiсня.
   "А чому жандарм гримав на нього?" - спливло на думку. Пригнiчена, пiшла
додому.
   Ввечерi Леся довго не лягала спати. Батька саме не було - десь поїхав у
справах, i вона, влаштувавшись за  його  столиком,  пригадувала  подробицi
баченого, нерiвним дитячим почерком  вписувала  пiсню  у  свiй  заповiтний
зошит.
   "Зiбрав собi хлопцiв славних..."- виводила, роздумуючи над рядками. - А
чого ж тепер нiхто їх не збере?"
   Мати зайшла, нагадала, що час вiдпочивати, - Михайлик i Лiля вже  давно
сплять.
   - Матусю, - звернулась до неї Леся, - скажи менi:
   чого на свiтi не всi люди однаковi? Є бiднi й  багатi.  Хiба  не  можна
всiм гарно жити?
   Ольга Петрiвна кинула на доньку здивований погляд.
   - А чому це тебе цiкавить?
   Леся розповiла про випадок на ярмарку, додала, що часто бачить у  мiстi
людей, якi випрошують собi шматок хлiба, ходять обшарпанi.
   - То божi люди, доню, старцi, калiки нещаснi.
   - А хiба iншi - не божi? I зовсiм вони не калiки. Тiльки  худющi...  Та
очi - страшнi, блискучi...
   Спантеличена простою дитячою  логiкою,  Ольга  Петрiвна  не  знала,  що
сказати.
   - В життi чого не буває, - мовила зрештою. - А зараз - лягай спати.
   Та i в лiжку Леся не могла розлучитися  зi  своїми  думками.  Лежала  з
широко розплющеними очима, втупивши погляд у  темряву,  що  обзивалася  за
вiкном сумним зiтханням вiтру i далеким незрозумiлим нiчним шарудiнням.
   "...Надто вже багато тих старцiв, щоб на них не дивитися, -  думала.  -
Ходять, нiкому не потрiбнi... мов привиди. А вони ж люди... Що  щось  мама
вiд мене криє... Треба зiбрати товариство... хлопцiв славних... Нiчого, що
всi малi. Мiж комунарами були  й  такi...  А  Жанна  д'Арк  хiба  набагато
старша?.."
   Незабаром Леся мала невеличке товариство. Це були сусiдськi хлопчики та
дiвчатка,  переважно  ровесники.  Збиралися  у  дворi  старого  замку,  що
бовванiв  над  мiстом  напiвзруйнованими  мурами.  До  нього  було  зовсiм
близенько перейти - невеличкий  проти  собору  майдан,  де  дiтвора  часто
бавилася, а за ним - глибокий рiв i мiсток, що вiв прямiсiнько в замок.
   Вечорами крадькома, виставивши сторожу, сходилися  в  одному  з  глухих
закуткiв двору на раду. Нiхто з "великих" не мав сюди доступу,  навiть  не
повинен був знати про товариство - таку взяли врочисту обiтницю.
   Правувала над усiма Леся. Вона обрала собi  iм'я  Жанни  д'Арк,  одначе
виявилося, що нiхто з малечi його не знає i  не  може  як  слiд  вимовити.
Довелося затратити немало часу, щоб розказати про вiдважну француженку.
   Оповiдала Леся захоплююче. Ото як зберуться всi, залазила  -  тоненька,
бiлолиця - в  замкову  бiйницю  i  мовила.  Призахiдне  сонце  її  голiвку
червонить, очицi блискавками сиплють, а голос бринить, немов дзвiночок.
   Леся добре запам'ятала мотив "За Сибiром сонце сходить", розучила його,
i часто в надвечiр'ї ця пiсня, вириваючись крiзь зубчастi стiни,  котилася
широким берегом аж ген за рiчку.
   Захопленi пiснями, не помiчали, як довшала тiнь вiд  замкового  муру  i
небо у бiйницях ставало темно-синiм. Розходились  аж  тодi,  коли  сторожа
подавала умовний знак: "Гуси, додому, вовк за горою!" Все затихало  вмить.
Нiхто не озивався. Мовчки, нiби дорослi,  стискали  одне  одному  руки  на
прощання i розходилися потай.
   Одного разу люди, що входили в замок, привернули Лесину увагу.  Було  в
них щось знайоме, ранiше бачене. Сутулi постатi, важка хода... Як вона  не
впiзнала! Це ж кобзар, той, що спiвав на ярмарку. Он i бандура за  спиною.
А  другий,  меншенький,  то  поводир.  Старий  iшов,  човгаючи  стоптаними
чобiтьми по бруку, а хлопчик ступав нечутно, бо в личаках.
   Леся мимоволi потяглася за старцями. Назирцi,  скрадаючись  у  вечiрнiх
сутiнках, вона дiйшла до найдальшої вежi i сховалася за виступом муру.
   Слiпий намацав  патерицею  камiнець,  сiв  i,  перевiвши  подих,  почав
скидати з себе торби, бандуру. Поводир вiдразу зник у вежi. Незабаром  вiн
з'явився, розстелив на травi ряденце i почав  готувати  вечерю:  дiстав  з
торбини кiлька огiркiв, пирiжок, розламав його i половинку подав  старому.
Той мовчки став на колiна i, тримаючи їжу перед собою в пригорщах,  якийсь
час беззвучно молився на схiд. Потiм сiв, звично пiдiбгавши пiд себе ноги,
i почав обережно, щоб не розкришити, їсти.
   Розмовляли вони мало. Та ось старий з'їв свою порцiю i промовив:
   - Може, в нас яблучко знайдеться? Прокислити б душу...
   Поводир заглянув у торбу, понишпорив у нiй i сказав винувато:
   - Нема. Було двiйко, то я ще вдень з'їв.
   - На здоров'я тобi... -i змовк. А за хвилину: - Кепськi  нашi  з  тобою
дiла, хлопче...
   - Та чого ви, дiду? Яблук i на ярмарку було мало.
   - Отож я й кажу... Убожiють люди. Ш  нам  подати  не  мають,  нi  самим
з'їсти.
   - Вiзьмiть гiрочок солоний. Ви ж любите, - запропонував хлопець.
   - Не про те я, голубе. Забiлiють скоро снiги, завихрить  у  полi,  а  в
тебе нi лейбика, нi шапчини.
   Поводир, не перестаючи жувати, байдуже оглянув своє  убоге  вбрання  i,
нiби мова йшла про зовсiм сторонню людину, сказав:
   - Якось буде... розживемося.
   - Авжеж, як та сорока на лозi. Охо-хо, життя наше... Хоч сядь та  плач,
хоч стоячи кричи. - Кобзар потер долонями  колiна,  пiдвiвся.  -  Ще  день
перебули, хвалити бога. - Обмацуючи костуром дорогу, вiн почвалав до вежi.
Незабаром, захопивши торби i бандуру, там зник i хлопець.
   Леся, нiби зачарована,  стояла,  не  зводячи  погляду  з  отвору,  який
тiльки-но  поглинув  людей  i  знову  чорнiв  хижо,  зловiсно,  мов   паща
гiгантського звiра. Здавалося - в  цих  руїнах  i  пiдземеллях  ворушаться
десятки знедолених, знiвечених  життям  калiк.  Зараз  вони  тремтять  вiд
холоду i проклинають тих, хто позбавив їх домiвки i примусив  поневiрятись
по свiту. Мине нiч, зi сходом сонця знову виповзуть вони зi  своїх  нiр  i
бродитимуть вулицями, з сумною надiєю поглядаючи на перехожих.
   Лесi раптом стало лячно, хотiлося покликати когось на помiч, та  острах
сковував i рухи, i мову. Невидимi в сутiнках кажани шурхали  над  головою,
вiд Стиру тягло холодом.
   - Лесю, Лесю! - загукав хтось оддалiк. - Де ти, Лесенько?..
   Михацлик? Видно, чекав-чекав та й пiшов шукати.
   Братова присутнiсть, хоч вона й не бачила його  в  темрявi,  заспокоїла
Лесю. Обережно, щоб не спiткнутися,  попрямувала  до  виходу,  раз  у  раз
здригаючись вiд дотикiв до холодного муру.
   ...Якось Ольга Петрiвна виявила, що з вiшалки, яка стояла  в  коридорi,
зник старий пiджак. Петро Антонович не одягав його вже давно, проте цiкаво
було, куди ж подiлася рiч. Стала розпитувати - нiхто нiкому  не  вiддавав.
Диво, та й годi. Адже нiкого з чужих у квартирi не було. Що б це означало?
Перешукала ще раз - даремно.
   - Справдi загадка, - сказав за  вечерею  Петро  Антонович  i  запитливо
глянув на дiтей. Леся, що  сидiла  напроти,  не  витримала  того  погляду,
опустила очi, зашарiлася i раптом, зiрвавшись з мiсця, кинулася  до  своєї
кiмнати.
   Всi знизали плечима. Тiльки Лiля, думаючи, що сестра  з  нею  бавиться,
кинула ляльку, пiдвелася з пiдлоги  i  задрiботiла  слiдом.  Та  одразу  ж
повернулася засмучена.
   - Єся... тям, - жебонiла,  показуючи  на  кiмнату,  i  терла  кулачками
оченята.
   Петро Антонович  поспiшив  до  дочки.  Вона  лежала  на  лiжку  ниць  i
схлипувала. На лагiдний дотик батькової руки обернулася.
   - Даруй менi, таточку, - сказала благально. -  Скоро  зима,  а  вони...
Вони замерзнути можуть! - припала до грудей, обвила тоненькими  рученятами
батькову шию. - Татусю, рiдненький...
   - Стривай, донечко. Про кого ти, хто може замерзнути?
   Пiдiйшли вкрай здивована Ольга Петрiвна i Ми хайлик.
   - Вони... божi люди... старцi, - видавлювала слово за словом Леся. -  Я
бачила їх... там... у замчищi. I я  взяла.  -  Вона  затихла,  зiтхнула  з
полегкiстю, нiби ски нула  з  плечей  важку  ношу,  запитливо  глянула  на
присутнiх iскристими вiд слiз очима.
   Батьки мовчали. Петро Антонович гладив розгарячi лу доньчину голiвку  i
думав, думав... Десь зовсiм близько  обiзвався  пугач.  Вiд  несподiваного
"пу-гу", "пу-гу" Леся здригнулася i знов благально глянула на батька.
   - Не треба так хвилюватися, - заспокоїв той, голублячи дочку. - Вчинила
ти правильно. - Петро Антонович пильно  подивився  на  дружину  i  ще  раз
ствердив: - Справедливо.
   Леся знову заплакала, вдячно обцiловуючи батькову руку, але то вже були
сльози  радостi,  свiдомостi  першої,  хай  незначної,  все   ж   допомоги
скривдженим. Потiм вона пiдбiгла до матерi, що сидiла  на  краєчку  лiжка,
тримала Лiлю, поцiлувала її.
   - От i гаразд, люба моя, - сказала Ольга Петрiвна, пригортаючи  доньку.
- Тiльки ти бiльше так не роби. Коли що забажаєш, скажи менi чи батьковi.
   - Авжеж, спитайся, попроси, - пiдтримав Петро  Антонович.  -  Навiщо  ж
таємно?
   - Така у нас обiтниця.
   - Обiтниця? Та перед ким?
   Леся зрозумiла, що сказала зайве, пробувала вiдма гатися, та  було  вже
пiзно: батьки вловили в її натяку значно  бiльше,  нiж  вона  сподiвалась.
Довелося розповi сти про товариство, про мiсце, де вечорами збираються.

   VI
   Довга, затяжна волинська осiнь. З вересня аж до  початку  грудня  iдуть
дощi. Над болотами та озерами, в долинах рiк стоять  тумани,  важкi  хмари
пливуть над селами i хутiрцями. Зрiдка вигляне сонце, пробiжить  холодними
блiдими промiнчиками по пустих полях i знов сховається,  немов  жахнувшись
побаченого.
   Розмоклими шляхами, по бездорiжжю, чвалають заробiтчани. Однi до мiста,
на фабрики несуть свої молодi, ще не спрацьованi руки, iншi понуро бредуть
назад, втративши i сили, й надiї на краще.  В  них  тiльки  одне  бажання:
доплентатись як-небудь до домiвки, щоб хоч не вмерти на дорозi.
   В такi днi Леся майже не виходила з дому - читала, писала бабунi  листи
i через день вiдвiдувала уроки музики. Заняття їй  дуже  подобалися.  Вона
уже розумiлась на нотах, виконувала простенькi музичнi етюди.
   - У вашої доньки  -  незвичайний  хист,  -  дiлився  з  Косачем  своїми
враженнями вчитель.
   Батьки й самi  помiтили,  як  Леся  швидко  i  бездоганно  запам'ятовує
почутий десь мотив, не раз  милувались  тоненьким  доччиним  голоском,  що
бринiв то безтурботно, весело,  то  задумливо,  тужливо.  Часто  сестричцi
пiдтягував Михайлик - дитячий  спiв  лунав  напрочуд  злагоджено,  нерiдко
захоплював дорослих.
   Одного разу батько повернувся зi служби у гарному настрої:
   - Ну, Лесенько, нарештi знайшов тобi фортепiано. Не нове,  правда,  але
хороше.
   Лесиним радощам не було меж. Вона одразу  ж  почала  складати  програму
свого першого концерту, розшукувала ноти, обiцяла Михайлику  навчити  його
грати. А коли наступного дня iнструмент привезли, не вiдходила  вiд  нього
нi на крок: радила, де краще поставити, витирала  пил,  навiть  знайшла  i
почепила на стiнi пучок сухих чорнобривцiв.
   - Галасу тепер буде, хоч iз хати тiкай, - сказала Ольга Петрiвна.
   Проте побоювання її були марнi. Як i досi, дiти поводилися чемно: вдень
училися, розважались, а вечорами, коли сходилась уся родина,  Леся  сiдала
за фортепiано. Це були для неї найкращi хвилини. В  музицi  виливала  вона
свою дитячу радiсть, свої думки, веселi й сумнi.
   Перед рiздвяними святами вдарили  морози.  Замело,  завихрило  надворi.
Кiлька днiв вузенькими вулицями  Луцька  гуляв  вiтер,  змiтаючи  з  бруку
снiгову порошу. Вiн вривався в мiсто з-понад стирських  невисоких  горбiв,
кружляв на безлюдному майданчику бiля кафедрального собору, сердито грюкав
одiрваною iржавою бляхою.
   А коли буря вщухла i в затишшi  виразнiшими  стали  пискливi  голосочки
снiгурiв i синиць, повалив густий  лапатий  снiг.  Вiн  сипнув  зненацька,
зблизька, нiби збирався давно, та все ждав нагоди.
   - Зима!.. Прийшла-таки, - радо потирав долонi i  хукав  у  них  Кароль.
Коли вiн заходив до кухнi, слiдом вривався мороз  i  безсило  звивався  по
кутках клубками холодної пари.
   - Чому ж ви радiєте?
   - Е-е-е, голубко... пiдростеш - не питатимеш. Мужицька прикмета  вiрна:
зима без снiгу - лiто без хлiба. Он як!
   Вiн  хутко  кiнчав   свої   справи,   накидав   на   голову   потертого
жовтувато-зеленого башлика i зникав за  дверима,  де  починався  манливий,
пропахлий снiгом простiр. Лесi теж кортiло вибiгти, погратися з  дiтворою,
з котрою через погану погоду давно  не  стрiчалася,  або  просто  стати  i
дивитись, дивитись, як кружляють у повiтрi й нечутно падають на землю,  на
дахи будинкiв, на луг i рiчку  легенькi  зiрчастi  снiжинки.  Дiвчинка  то
пiдбiгала до вiкна, вдивлялася в бiлий снiг, то щось нашiптувала  Мишковi,
та так  настирливо,  що  той  зрештою  не  витримав,  зiтхнув  скрушно  i,
зиркнувши спiдлоба на матiр, закрив пiдручника.
   - Щось голова розболiлася, - вдав iз  себе  втомленого.  -  Мамусю,  ми
пiдемо з Лесею погуляємо трiшечки. - I поки Ольга Петрiвна наказувала,  як
поводитись на морозi, обоє швидко вдягнулись i за мить були на подвiр'ї.
   Зима! Кого не чарувала її казкова краса, кому не пам'ятний отой  галас,
коли качають снiгову бабу, де - i  радiсть  першого  снiгу,  i  зашпори  в
руках, i невдоволення тим, що комусь, а не тобi, вдалося першому причепити
тiй бабi голову. А катання на санчатках! Летиш,  примруживши  очi,  тiльки
вiтер свище у вухах. А ззаду ще й  ще  дiтвора...  Однi  вже  їдуть,  iншi
тiльки сiдають. Крик, смiх, плач -  усе  зливається.  I  так  з  ранку  до
пiзнього вечора. I нi втоми, нi болю нiякого, коли перекинешся i зненацька
на тебе наваляться "купою невеликою" кiльканадцять товаришiв. Тiльки вдома
виявляється, що на твоєму лейбику не всi гудзики, а руки аж  тремтять  вiд
утоми, розхлюпують на скатертину напрочуд смачний,  правда,  холодний  уже
борщ.
   Та хiба тiльки цим багата зима! Ваблять заснiженi далi, поля. Дивись на
них хоч до болю в очах, а нi межi не помiтиш, нi рiденької, скупо посiяної
озимини - все замело, зрiвняло до наступної весни...
   Поки Мишко дiставав з горища санчата, Леся бавилася з Джальмою.  Собака
скавучала, тяглася до обличчя, кружляла довкола, збиваючи снiг. Од радощiв
вона трохи не звалила Лесю з  нiг,  за  що  та  пригрозила  їй,  пообiцяла
зачинити в будку. Тодi Джальма метнулася по подвiр'ю, розiгнала курей,  що
греблися бiля порога, заскочила в хлiв i невдовзi вилетiла звiдти попереду
Мишка. За хвилину всi були за ворiтьми, поспiшали до  гiрки,  звiдки  чути
було дитячi голоси.
   На розi вулицi Їх зустрiв батько. Поруч  нього  iшла  незнайома,  тепло
одягнена жiнка, а за ними на санях везли  небагатi  пожитки,  серед  яких,
по-дорожньому закутана, сидiла дiвчинка.
   - Ось, Ганно Iванiвно, i мої пташенята: Михайло i Леся, - сказав батько
й додав: - Доведеться, Михай-лику, вам назад повертати - гостi до нас.
   Ганна Iванiвна лагiдно обняла i пригорнула до себе малих, зняла з саней
дiвчинку.
   - Познайомся, донечко. Це Мишко i Леся Косачевi. Я тобi розповiдала про
них, пригадуєш?
   Дiвчинка злегка кивнула  головою,  поволi  витягла  з  великої,  мабуть
материної, потертої муфти худеньку ручку i несмiло промовила:
   - Мене звати Шура... Олександра.
   - Сiдай, ми тебе пiдвеземо, - запропонувала Леся i  допомогла  дiвчинцi
сiсти на санчата.
   - Вже й подружили... Що то дiти, - з ледь  помiтним  смутком  у  голосi
мовила Ганна Iванiвна. - А од мене всi вiдцуралися, забули...
   Ганна Iванiвна приятелювала з Косачами давно. З Ольгою Петрiвною  разом
училася в пансiонi, а через неї познайомилася з Петром Антоновичем.
   По закiнченнi навчання їхнi шляхи  розiйшлися.  Косача  i  його  молоду
дружину направили до Новограда-Волинського пiд таємний нагляд  начальства,
а Ганнi Iванiвнi  випала  труднiша  дорога.  Незабаром  пiсля  весiлля  її
чоловiка,  Євгена  Судовщикова,  за  "поширення  бунтарських  iдей"   було
заарештовано й вислано до Костромської губернiї. Слiдом за ним  поїхала  i
Ганна Iванiвна, щоб хоч трохи полегшити  його  страждання*  Разом  терпiли
вони незлагоди, пiдтримували, як могли, одне одного. Там i знайшлася в них
донечка Шура. Росла вона кволою, в холодi, а нерiдко i в голодi.  Подружжя
жило надiями на повернення в рiднi краї. Та не  збулися  цi  мрiї.  Етапи,
заслання пiдiрвали й до того слабе здоров'я Євгена Васильовича. Помер вiн,
не дочекавшись волi. А Ганна Iванiвна, поховавши чоловiка та  наплакавшись
уволю на його могилi, поїхала з дитиною назад. Батькiв у неї вже не  було,
а в чоловiкових жити не схотiла: зреклися вони  сина,  а  отже  i  її.  Та
притулок шукати треба було. Тодi й згадалася  привiтнiсть  та  гостиннiсть
Косачiв. Довго не наважувалась вона входити в чужу сiм'ю,  але  нiчого  не
вдiєш. А ще коли порожньо в кишенi... На її лист Косачi вiдповiли  одразу.
Вони саме збиралися до Парижа, на Всесвiтню виставку, i пропонували побути
цей час на господарствi, вiдпочити, поки знайдеться десь робота й житло.
   По приїздi гостей у Косачiв потiснiшало. Для Ганни Iванiвни  i  Шури  у
вiтальнi поставили ще одне лiжко, бiля якого вечорами  велись  нескiнченнi
розмови. Розповiдала переважно приїжджа. Коли доходило  до  заслання,  очi
туманили сльози. Витирала  їх,  не  соромлячись,  гладила  бiлявi  голiвки
дiтей, що принишкло тулились одне до одного, i вела  далi.  З  її  оповiдi
Леся уперше почула слова, змiст  яких  тiльки-но  розкривався  перед  нею,
глибоко зворушував дитяче серце. Якось,  не  в  змозi  затамувати  пекучої
туги, залишила товариство, заплакала й вибiгла до сусiдньої кiмнати.
   - Що тобi, моя пташко? - запитала стурбовано мати. - Болить що-небудь?
   Дочка заперечливо похитала головою, витерла сльози.
   - Не знаю... Щось нiби давить,  не  дає  менi  дихати.  Ольга  Петрiвна
заспокоїла доньку, повкладала дiтей спати й тодi звернулася до гостi:
   - Я забула сказати тобi, Ганно: Леся надто до всього  чутлива...  Кожна
дрiбниця її вражає. То ти розказала трохи - i досить, про щось iнше почни.
А то, бач, не знати що з дитиною дiється.
   Пiсля цього бiльше говорили про  звiрiв,  природу,  що  Лесю  теж  дуже
цiкавило. Дещо iз своїх вражень вона пробувала навiть покласти на музику i
часто довше, нiж звичайно, засиджувалась бiля фортепiано. Воно то  гримiло
вiд дотикiв її тоненьких пальцiв, то обзивалося ледве  чутно,  приглушено,
нiби десь далеко-далеко шумiла безкрая тайга, хлюпотiв по камiнню потiк.
   -  А  це,  -  пояснювала  Леся,  починаючи  щось  маршове,   -   втiкач
повертається додому.
   - Овва! - смiялась Ольга Петрiвна. - Та вiн мов iз походу вертається...
Насправдi, Лесенько, так не буває.
   - А як, як?!
   - Ховаються вони там по лiсах, щоб не натрапити на сторожу. Буває, що й
гинуть без шматка хлiба...
   Дiвчинка замислювалася, з веселого переходила на жалiбний тон, аж  поки
Михайлик чи хтось iз дорослих не зупиняв її. Часто дiти зображували героїв
улюблених книг - русалок, середньовiчних лицарiв  чи  персонажiв  народних
казок. Здебiльшого це бувало, коли батьки йшли з дому на вистави  Луцького
драматичного товариства чи на зiбрання.

   VII
   В кiнцi лютого морози спали, i Косачi почали готуватися до вiд'їзду  на
виставку.  Петро  Антонович  закiнчував  розпочатi  напередоднi   службовi
справи, розпоряджався по господарству, а  Ольга  Петрiвна  переписувала  з
чернеток свої вiршi, якi мала завезти  до  редакцiй  львiвських  журналiв,
приймала знайомих, що приходили з проханням передати комусь iз близьких за
кордоном листа чи просто уклiн.
   Леся помiтно змiнилася.  Спроба  вблагати  батькiв  узяти  її  з  собою
виявилася марною, i дiвчинка засумувала. Мовчазнiшим став i Михайлик.
   Аби хоч трохи  розвiяти  Їхнiй  пригнiчений  настрiй,  батьки  вирiшили
повезти їх до Дубна. Звiдти Косачi мали поїхати до Львова, що лежав по той
бiк кордону Росiї з Австро-Угорщиною,  а  малi  -  повернутися  з  Каролем
додому.
   Звiстка про поїздку до стародавнього мiста звеселила дiтей. Все ж  таки
це було  принаднiшим,  нiж  просто  сидiти  вдома,  очiкувати,  поки  тебе
поцiлують  на  прощання,  скажуть  слухатися  старших,   наобiцяють   купу
гостинцiв i, зрештою, залишать бiля вiдчинених ворiт.  Подорож  мала  бути
цiкавою хоч би тому, що всю дорогу старшi розповiдатимуть рiзнi пригоди  й
бувальщини, та й що  можна  придумати  кращого,  нiж  прогулянка  погожого
зимового дня до мiсць, про якi стiльки чувано й читано!
   - Татуню, а Шура теж з нами поїде? - допитується Леся.
   - Вже як тобi так хочеться, то чого ж. Їдьте всi... От  позастуджуєтеся
дорогою.
   - Нiчого нам  не  станеться.  В  шубах  та  валянках,  нехай  хоч  який
морозюка, - не страшно.
   - Ну-ну, подивимось, якi з вас  герої,  -  жартує  Петро  Антонович.  -
Хвалитись будете потiм.
   У недiлю всi повставали  рано,  та  поки  зiбрались,  поснiдали,  сонце
пiдбилося височенько. Виїхали, коли на базарi вже стояло десяткiв  зо  два
саней, а звiдусiль, пiшки i на пiдводах, сходився  люд.  Широкi,  вимощенi
запашним  сiном  санки  промчали  заснiженою   головною   вулицею,   потiм
Лубенською i незабаром - за мiсто.
   Яка кругом дивна невимовна краса! Iскриться пiд сонцем стужавiлий снiг,
аж дивитися боляче, рiвно в'ються i тануть у морозному  просторi  рiденькi
димки над поодинокими хатинками понад шляхом,  темно-коричневими  клаптями
стеляться на обрiї гайки, хутiрцi...
   Багато розмовляти  на  холодi  мама  не  дозволяє-  ще,  чого  доброго,
застудяться. Тому доводиться бiльше мовчати, хоч так же  хочеться  виявити
своє захоплення. Леся всiляко намагається заговорити  з  матiр'ю,  але  та
вiдповiдає одним-двома словами й одразу ж застерiгає:
   - Гаразд, гаразд, Лесенько, ти  лiпше  помовч.  Закутайся  гарненько  й
сиди.
   Тiльки дорослi не зважають на стужу. Кароль знiчев'я погукує на  коней,
коли тi уповiльнюють ходу, й розповiдає якусь малоцiкаву пригоду  з  свого
колишнього солдатського життя.
   Сухими  бризками  розлiтається  з-пiд  копит,   монотон-но   пiдспiвує,
наганяючи дрiмоту, зустрiчний вiтер, а попереду,  за  невисоким  пагорбом,
уже виднiють сторожовi вежi та церкви Дубна...
   Невеликi одноповерховi будиночки з  високими  черепичними  i  гонтовими
дахами тiсно  обступають  просторий  квадратний  майдан  у  центрi  мiста.
Посерединi його тягнуться ряди довжелезних дерев'яних столикiв, ятки, де в
базарнi днi продається рiзний крам.
   Майдан безлюдний, завалений снiгом. В його найдальшому кутку, бiля стiн
кам'яних  будинкiв,  стоять  ящики  з  покидьками,  порпається,  добуваючи
поживу, зграя галок.
   Недалеко вiд центру височить над мiстом фортеця. З пiвночi та  сходу  й
надiйно заступає болотиста iква, од мiста вiдмежовує глибокий,  наповнений
водою рiв. Зайшли у фортецю через пiдйомний мiсток.
   Дiтей цiкавить, коли та хто  спорудив  фортецю,  якi  точилися  пiд  її
стiнами битви, що в нiй тепер... Ольга  Петрiвна  ледве  встигає  збагнути
все, про  що  її  питають.  А  коли  сказала,  що  колись  тут  був  Тарас
Григорович, малi аж зупинились од несподiванки.
   - А я вже хотiв вас розшукувати, - зустрiв їх Петро Антонович. - Квитки
купили, незабаром їхати, а вас немає.
   Дорослi забрали валiзки i пiшли на перон. Слiдом  Кароль  нiс  великого
дорожнього чемодана.
   - Пильнуйте, Каролю,  щоб  не  поморозили  дитинчат,  -  наказує  Ольга
Петрiвна. - А ви щоб не розкутувалися дорогою, - малим.
   - Чи нам первина? - мовить Кароль. - Звiкували в дорозi.
   - А одначе будьте уважнi, благаю вас.
   - Воно звiсно... Береженого й бог береже. Усяко трапляється.
   Хтось гукнув, що йде потяг. I хоч на колiї ще нiчого  не  видно,  опрiч
маленького клубка диму на обрiї, - натовп хвилюється. Почали  переставляти
скриньки, забряжчали вiдра, чоловiки поспiхом докурюють i вибивають  чорнi
вiд кiптяви люльки.
   А коли з-за повороту вихопивсь i несамовито, на всю мiць своїх сталевих
грудей,  заревiв  паровоз,  неспокiй  охопив  i  Косачiв.   Малi   стоять,
розпачливо дивляться, не знаючи, плакати їм чи радiти. Аж тодi, як  батьки
поцiлували їх на прощання, дiвчатка не витримали. Перша схлипнула Шура,  а
потiм забринiли сльози i на очах у Лесi.
   ...З Дубна поверталися надвечiр.
   Сани раз у раз  на  щось  натикались,  провалювалися.  В  дитячiй  уявi
малювалися страхiтливi постатi, якi, здавалося, тiльки  й  ждали  моменту,
щоб зненацька накинутись на людей. А завiрюха не вщухала - сипала й сипала
снiгом.
   Малi сидiли, зiщулившись, слухали завивання хуги та незлобивi  Каролевi
прокльони, якi той посилав не вiдь-кому Раптом Михайлик  штовхнув  Лесю  i
шепнув таємниче:
   - Вогник! Диви... он-он блимає...
   Дiвчатка  заворушилися,  мов  прокинулись  од   сну,   напружили   зiр,
вдивляючись у нiчну темряву, але нiчого не бачили.
   - Село попереду! - зрадiло обiзвався i дужче загукав на коней Кароль.
   - Та де ж воно? - Леся аж пiдвелася. - Ючого не видно...
   - Ондечки, - тикав рукою перед себе Михайлик.
   - А я вже бачу, - мовила Шура,  -  ось  глянь.  -  Вона  обняла  Лесину
голiвку, притягла ближче до себе: - Дивись прямо туди...
   Тiльки тепер Леся помiтила одинокий мерехтливий вогник,  на  який  вони
прямували. На серцi враз одляг-ло, а коли з темряви  проступили  невиразнi
обриси села i, зачувши оселю, жвавiше  пiшли  конi,  -  всi  повеселiшали,
загомонiли.
   Сани спинились.
   - Як ви тут? - пiдiйшов Кароль до дiтей i, зачувши  бадьору  вiдповiдь,
похвалив: - От молодцi... Тепереньки аби нiчлiг добрий знайти.  Перебудемо
до ранку i подамося далi.
   - А це село далеко вiд мiста? - поцiкавився Михайлик.
   - Хто його знає. Ось розпитаємо... Ну, поїхали, бо вже таки  пiзнувато.
- Кароль абияк примостився скраєчку саней, узяв до рук вiжки.
   В'їхали в село. Низенькi, напiвзасипанi снiгом  хатки  стояли  вiддалiк
одна вiд одної, наче їх розметав снiговiй. Кароль пильно придивлявся, куди
б його краще попроситися на нiч, та, певне, нiчого путнього  не  знаходив,
бо весь час то притримував,  то  поганяв  коней  i  невдоволено  бурмотiв.
Зрештою  вiн  зупинився  бiля  якихось  похилених  набiк  ворiт,  злiз  i,
наказавши Михайлику пильнувати, зник у дворi. За кiлька хвилин там  знявся
сердитий гавкiт, який скоро перейшов у жалiбне скавучання; рипнули  дверi,
почулись голоси.
   Кароль повернувся веселий.
   - Ну, будемо ночувати в теплi. Не вельми, правда,  розкiшно,  та  й  то
гаразд. - Вiн провiв коней у двiр, пiд стареньку  повiтку.  -  Злiзайте...
приїхали.
   Малi неохоче вилiзли з кубельця i побрели до хати.
   В сiнцях, звiдки вдарило гострим запахом  гною,  горбилася,  тримаючись
обiруч за дверi, якась постать.
   -  Заходьте,  заходьте,  -  прошамкотiла  вона,  коли   дiти   нерiшуче
зупинилися на порозi.
   Долiвка, кiлька невеличких, геть-чисто заснованих  морозом  вiконець  i
пiч, що займає майже половину хати; потрiскує скалка. Вона то пригасає, то
яскраво  спалахує,  вихоплюючи  промiнчиками  хатнi  речi.  Попiд  стiнами
тягнуться довгi тесанi лави, що сходяться у кутку, пiд  божницею;  там  же
стоїть не накритий нiчим, з масивними нiжками стiл; на полу пiд  лахмiттям
спить дiвчатко; бiля лежанки висить колиска. Немовля,  що  лежить  у  нiй,
весь час ворушиться, схлипує увi снi.
   Коли дiти зайшли, з печi злiзла i  привiталася  до  них  молода  жiнка.
Звичним рухом вона одкинула назад волосся, що  вибилося  з-пiд  очiпка,  i
заходилася бiля гостей.
   - Роздягайтеся, дiтки, скорiше нагрiєтесь, - припрошувала. - До  Луцька
чи звiдти їдете?
   - До мiста, - сказав Михайлик i перший почав скидати кожуха.
   - От молодчина! - похвалила його жiнка. - Давай його лишень сюди. А ви,
панночки, чом стоїте? - Вона пiдiйшла до дiвчаток i  стала  допомагати  їм
роздягатися.
   Зайшла старенька, перевалюючись, мов качка, з ноги на  ногу,  внесла  з
сiней i поставила вiдро з водою, запалила нову скалку  i,  важко  дихаючи,
прошкандибала до полу, сiла.
   - Чиї ж ви будете? - спитала, дивлячись одразу на всiх. -  Косачевi?  А
вечерять вже похотiли?
   Малi не наважувалися вiдповiсти. В дорозi про це забулося, - та й чи до
їжi було там! - а тепер, звiсно, не вадило б. Одначе як його тут їсти? Шч,
пiвтемрява, душне повiтря.
   - Ось я зараз наллю молочка... та  з  хлiбом...  -  подалася  стара  до
мисника.
   -  Вони  його  їстимуть?  -  втрутилась  молодиця.  -  Аби  ото  тiльки
морочитись.
   - А чим кепська страва? Одними  ласощами  ситий  не  будеш...  Сiдайте,
дiтки. - Старенька поставила кiлька череп'яних кухлiв з  молоком,  поклала
окрайчик хлiба. - Не соромтесь... Голод не свiй брат.
   Михайлик почав було вiдмовлятися, але стара й слухати не хотiла.
   - Сiдайте, не гордуйте, - припрошувала, а потiм взяла дiвчаток за  руки
i пiдвела до столу. Малi, спiдлоба зиркаючи одне  на  одного,  полiзли  на
лаву.
   - Ви вже й гостюєте! - мовив, нагодившись, Кароль. - Хуткi! А я ось теж
дещо прихопив. - Вiн дiстав iз торбинки й поклав на  стiл  шинку,  окраєць
промерзлого й тому крихкого хлiба, надрiзане кiльце ковбаси. Був у доброму
гуморi, мов господар, що скiнчив  якусь  нагальну  роботу.  -  Коб  це  ще
чарочку, то й горе б забулося, - потер набряклi вiд холоду руки.
   - Горе - море, чаркою, сину, не заллєш, - сказала на те  бабуся.  -  Ти
лiпше сiдай, пригощайся, чим бог послав, та дiток нагодуй, а то якiсь вони
у вас вельми проханi.
   - Зморилися... Ну, не гайте  часу,  -  звернувся  Кароль  до  малих,  -
берiть, хто що  бачить.  Перше  з'їжте  ковбаски,  а  молочком  зап'єте...
Сiдайте й ви з нами, - запросив жiнок.
   - Вечеряйте на здоров'я, - одказала стара, - та вибачайте, що хата має,
тим i приймає. Але тут уже встряли в розмову дiти.
   - Бабуню, та йдiть же, - припрошував Михайлик. - I ви, тьотю.
   - Сiдайте, сiдайте, - прохали дiвчатка,  -  ось  тут,  коло  нас.  -  I
посунулись, даючи мiсце.
   - Малих не послухати - грiх, - резонно зауважив Кароль.
   - Авжеж, - згодилась стара. - Пiдемо, Килино. Жiнки  примостились  край
столу, взяли по шматочку шинки.
   - Гарна їда, та не на мої зуби, - мовила скрушно бабуся.
   - В городi он панам новi вставляють, - сказав Кароль.
   - Панам усе можна... Вони багатi. А в нас багатства того -  як  у  жаби
пiр'я. Корiвка їдна на хазяйствi, та й ту, видно,  за  податки  потягнуть.
Боргами так обросли, що далi вже нiкуди. Зборщик то перше  кожного  божого
дня сiкався, а це вже й не навiдується.  Подейкують,  скоро  все  прийдуть
описувати.
   Леся жадiбно ловила  кожне  бабусине  слово,  забувши  недавнi  дорожнi
страхи i втому. А старенька лила-виливала свiй  жаль,  мов  спорожняла  од
нього наболiле серце.
   - ...Гадалося -  самi  того  щастя  не  видiли,  то,  може,  хоч  дiтям
прийдеться... А воно десь уже на роду так написано:  не  вийти  бiдному  з
бiди, як каменю з води.
   - Без господаря жиєте чи поїхав куди? - запитав у молодицi  Кароль.  Та
зашарiлась, нiби провинилася чим, глянула на свекруху.
   - Поїхав, - сказала якось непевно.
   - Еге ж,  -  зiтхнула  важко  бабуся,  -  на  заробiтки  подався  та  й
занапастив свою душу. -  Вона  змахнула  сльозу,  що  нiколи,  мабуть,  не
висихала в старечих очах, втерлась землистого кольору хусткою i мовила:  -
Зачинили синка мого, в тюрму посадили.
   - Отакої! - вiд подиву навiть перестав жувати Кароль.
   - Завiщо ж його в тюрму? - не втримавсь, щоб не  спитати,  Михайлик.  А
дiвчатка аж принишкли обидвi.
   - Тож i я питаю: за що?  А  пiди  добийся  правди.  У  волостi  кажуть:
розбiйник твiй син, супроти властi пiшов... Хто його вiдає, мов  й  сказав
що невгодне, серце ж не камiнь, - розвела розпачливо  руками,  як  пiдбита
чайка крильми, нахилила сиву голову до столу.
   - Нiчого, якось перебудете... Вернеться вiн, - розважливо мовив Кароль.
   - Доки-сонце зiйде... Малих он двiйко, я вже нездужаю, хорую часто.  Що
вона з ними вдiє? - Глянула на невiстку.
   - Та чого ви,  мамо?..  -  втiшала  молодиця.  -  Живемо,  слава  богу,
незгiрше людей.
   Стара на те тiльки похитувала головою. Пiзня вечеря скiнчилася.  Килина
почала готувати постiль, ладнаючи  її  з  ряденець  та  свиток,  а  бабуся
прибирала зi столу. Малi все ще були пiд враженням розмови i  з  цiкавiстю
мовчки стежили за жiнками.
   - Де ж вас покласти? - звернулась до Кароля Килина.
   - Про мене. Я де приткнусь, там i спатиму. Ляжу отутечки  на  лавi,  бо
доведеться до коней уставати, то щоб не будити нiкого.
   - Змерзнете...
   - А ти кожуха пiдстели, теплiше буде, - порадила стара.
   - Справдi! - зрадiла невiстка. - Я й не здумала. - Вона  приставила  до
лави ослона, щоб ширше було, зняла з жердки  i  розстелила  напiвоблiзлого
кожуха, поклала подушку. - Лягайте... Чи, може, ще що покласти?
   - Та гаразд, досить... Дякую, не клопочiться. Менi не звикати... Як там
малi? Михайлику, як вам? - Кароль пiдiйшов до полу, де покотом уже  лежали
дiти. - Мама й не догадується, як ми сьогоднi ночуємо.
   - А вони вже далеко, мабуть, - засинаючи, мовила Леся.
   - Далеко... Либонь, до Львова добираються. Ну, спiть собi, спiть. Я  ще
до коней вийду.
   Рипнули хатнi  дверi,  стиха  мукнула  в  сiнях  корова...  Десь  хтось
розмовляв... Усе  це  швидко  розпливалося  i  зрештою  пропало  зовсiм  у
солодкому мороцi.
   ...Дiвчатка прокинулись од чиїхось легеньких дотикiв. Михайлика вже  не
було. Поруч сидiла розпатлана дiвчинка i бавилась їхнiми кiсничками.
   - Оленко, ось я тобi... Тiкай-но звiдти,  -  сварилась  мати.  Мала  на
хвилинку смирнiла, а потiм, коли  мати  кудись  одверталася  чи  виходила,
знову бралася за своє. Улучивши зручний момент, Леся схопила  дiвчинку  за
РУку.
   - А  що,  пустухо,  пiймалася?  Мала  враз  похмурнiла,  сiпнула  руку,
намагаючись вирватись.
   - Пусти, я бiльше не буду.
   - Гаразд... Тiльки сiдай ближче.
   - Мати лаятимуть... Лучче я тут...
   - Ми їй  скажемо,  -  заспокоїла  Шура,  -  сiдай.  Оленка  недовiрливо
дивилась то на дiвчаток, то на матiр, що поралась коло печi.
   - Та йди вже, йди,  -  обiзвалась  Килина,  яка,  мабуть,  чула  дитячу
розмову, i додала: - Воно ж таке замурзане, хоч би вмилося.
   Останнiх її слiв нiхто не  слухав,  бо  Оленка,  зачувши  доброзичливий
материн тон, шмигнула i всiлася мiж Лесею та Шурою.
   - Давай хоч носа витру, - пришкутильгала бабуся. - Мо', панночки  ще  б
поспали...
   - Нi, бабусю, ми вже виспались.
   - Ну, то бавтеся собi.
   Поки тривала ця розмова, Оленка встигла одержати в подарунок  вiд  Шури
маленьку блакитну стрiчечку i  тепер  заклопотано  вплутувала  її  в  свої
розкуйовдженi пiсля сну непiдрiзанi кiски.
   - Розчесатися треба, - порадила їй Леся. -Є в тебе гребiнчик?
   Дiвчинка заперечливо покрутила голiвкою.
   - Та киньте ви з нею морочитися, - обiзвалась Килина. - А  то  вiзьмiть
ось, - вона подала широку  надщерблену  гребiнку,  i  дiвчатка  заходились
чепурити малу.
   За цим i застали їх, увiйшовши знадвору, Кароль та Михайлик.
   - Повставали? Доброго ранку! - привiтались обидва.
   - А ми  вже  виспались,  -  похвалилися  дiвчатка.  Були  веселi  пiсля
спочинку, рум'янощокi.
   - Тепер одягайтесь хутенько, поїдемо, бо ж нас чекають удома.
   - Та поснiдайте! Скiльки там їхати зосталось?..  Сiдайте  до  столу,  я
зараз, - заметушилась Килина.
   - Заким поїсте, дорогу  проб'ють...  Таке  понамiтало,  що  з  хати  не
вилiзти, - додала стара.
   В колисцi запхинькала дитинка, i Оленка  кинулась  колихати  мале.  Це,
видно, був її обов'язок.
   - За ласку - спасибi, а одначе снiдать  ми  будемо  вдома,  -  вiдмовив
Кароль.
   - Воля ваша, силувати не можемо.
   Михайлик тим часом допомiг дiвчаткам взутися, i  тепер  усi  троє  були
готовi в дорогу. Неспокiйними оченятами Леся обдивилась хатину, нiби щойно
в неї вступила. Блiде промiння,  яке  ледь  пробивалося  крiзь  матовi  од
морозу шибки, вiдкривало новi,  не  помiченi  ввечерi  речi:  двi  прядки,
дерев'яну ступку пiд лавою, пар  зо  двi  постолiв,  невелику  дiжечку  на
цеглинах коло мисника та ще чимало дрiбних хатнiх пожиткiв.
   - То зоставайтеся здоровi! - почав прощатися Кароль. - Спасибi  вам  за
нiчлiг.
   - Богу дякуйте.
   - Заходьте, як будете в городi. З порога Леся ще раз глянула на Оленку.
Та сидiла, пiдiбгавши нiжки, i журно дивилась услiд гостям.

   VIII
   Ще в Новоград-Волинському Леся щиро заприятелювала з  меншою  батьковою
сестрою Оленою Антонiвною. Невисока, струнка, з вольовим обличчям i гарною
темною косою, дiвчина приваблювала веселою вдачею. Наче й не було в неї нi
горя,  нi  смутку.  Приїздила  неждано  й  одразу,  навiть  у  найбiльшому
товариствi, звертала на себе увагу.
   Олена Антонiвна  прибула  до  Луцька  через  кiлька  днiв  по  вiд'їздi
Косачiв.
   -  Добридень,  я  ваша  тiтонька!  -  привiталася   з   дiтьми.   Потiм
познайомилася з Ганною Iванiвною. -  До  вас  тепер  поки  доберешся...  I
поїздом, i поштовими, i чим тiльки не їхали.
   - Провiнцiя, - пояснила Ганна Iванiвна.
   - Недарма кажуть: у тому Луцьку  все  не  по-людськи:  кругом  вода,  а
всерединi бiда... Це я дорогою почула, - жартувала гостя.
   - Води тут вистачає. Та й бiди, здається, немало.
   - А де її бракує? - враз посерйознiшала Олена Антонiвна. - Київ он  яке
мiсто! Зi всього свiту до нього з'їжджаються, а скiльки  там  голодних  та
босих. На кожному кроцi руку до тебе простягають.
   - Одне лихо товчеться що тут, що  там...  Ой,  та  чого  ж  ми  стоїмо?
Заговорили ви мене. Проходьте, речi кладiть сюди.
   Леся i Шура, що терпеливо чекали  кiнця  розмови,  кинулись  допомагати
приїжджiй роздягатися, запрошували  в  кiмнати,  хвалились  своїм  дитячим
багатством. Лiля не вiдставала вiд них. Лише одержавши вiд тiточки велику,
фабричного виробу ляльку з густими рум'янцями на щоках i короткими  рудими
кiсками, вона, нi на кого не зважаючи, уважно почала розглядати гостинець.
   Старших дiвчаток Олена Антонiвна обдiлила стрiчечками,  а  Михайликовi,
який спокiйно спостерiгав  усю  цю  картину,  подарувала  книжечку  вiршiв
Некрасова.
   З приїздом тiточки Олени життя пiшло веселiше. Вона майже цiлими  днями
ходила по мiсту, розповiдала малим цiкавi iсторiї.
   Якось вони зупинилися бiля низенького  цегляного  будиночка,  що  стояв
осторонь  головної  вулицi,  на  пагорбку.  З-помiж  iнших  вiн  видiлявся
невеликою верандою з схiдцями на обидва боки та двома маленькими колонами.
   - Отут колись бував Петро Перший, - пояснила Олена Антонiвна. - Знаєте,
певне, хто вiн?
   - Цар! - не забарилася вiдповiсти Шура.
   - От i не цар - iмператор, - поправила Леся.  Вона  чула  це  iм'я  вiд
батька, коли той згадував  Петербург,  Петровську  колегiю.  -  Правда  ж,
тiточко Олено?
   - Рiзниця в тiм незначна. Що цар, що iмператор.
   Леся уважно оглядала будиночок,  її  цiкавили  не  тiльки  причини,  що
змусили його величнiсть вiдвiдати цей далекий глухий закуток, а й те, коли
i ким поставлена будова, хто в нiй живе i звiдки тiточцi про все вiдомо.
   Вони ходили довгенько, аж поки не повалив густий мокрий снiг.
   Повернулись змоклi, забрьоханi, за що Ганна Iванiвна пригрозила:
   - От не пущу бiльше, сидiтимете вдома.
   Вечорами  Олена  Антонiвна  кудись  зникала,  а  повернувшись,  допiзна
шепталася з Ганною Iванiвною в сусiднiй кiмнатi.  Леся  прислухалася  -  i
чулися  їй  iмена  невiдомих  людей,  уривки   розповiдей,   буцiмто   пiд
Володимиром  пострiлом  крiзь  вiкно  вбито  панського  прикажчика,  а   в
невеличкому селi Iваньє, що бiля Дубна, невiдомi розбили панську комору  й
забрали збiжжя...
   Одного разу тiточка з обуренням розповiдала про якихось - Леся добре не
вчула - людей, що розтринькують свої сили на банкети та не потрiбнi нiкому
чвари.
   Майже щоразу дiвчинка засинала, не дочекавшись кiнця тих розмов.
   У негоду Олена Антонiвна замикалася в кабiнетi  i  довго  щось  писала.
Виходила втомлена, блiда.
   - Ось послухайте, що я тут натворила, - зверталась. Читала  схвильовано
про бiдну селянську  дiвчину  -  наймичку  Ганну,  обдурену  i  збезчещену
паничем"
   Бувало, сходилися на  квартиру  до  Косачiв  незнайомi  Лесi  юнаки  та
дiвчата.
   -  Попаде  нам  вiд  Ольги  Петрiвни,  як  приїде  та  довiдається,   -
застерiгала Ганна Iванiвна.
   Олена Антонiвна на це не зважала. Щонедiлi в однiй iз  кiмнат  збирався
гурт молодi. Гостi дiлилися новинами,  читали  вiршi,  а  потiм  грали  на
фортепiано, спiвали. Особливо часто звучали  тут  "Варшавянка"  i  "Смело,
товарищи, в ногу".
   - Зараз е нова гарна пiсня, - сказала якось  Олена  Антонiвна  i  стиха
проспiвала: -"Замучен тяжелой неволей..."
   Нiхто з присутнiх не знав пiснi. Попросили виконати її до кiнця.
   Тiточка сiла за фортепiано, взяла кiлька акордiв, нiби пробуючи  голос,
а потiм вдарила по клавiшах.  Кiмнату  сповнила  велична  мелодiя,  в  яку
вплiтався голос Олени Антонiвни.
   Коли вона закiнчила, всi деякий час сидiли мовчки,  полоненi  трагiчним
змiстом пiснi.
   - А знаєте, хто написав її? Наш земляк, лучанин, -  з  гордiстю  мовила
Олена Антонiвна.
   - Он як! Хто ж вiн, де тепер?
   - Син мирового суддi - Григорiй Олександрович Мачтет...
   Всi були враженi, слухали, затамувавши подих.
   Слухала й Леся. В її уявi  вимальовувався  каземат  -  вiн  чомусь  був
подiбний до пiдземелля Луцького замку, i худий, змучений студент Чернишов,
якого закатували за те, що подав голос на захист правди...  Страшним  сном
проходила перед  Лесею  похоронна  процесiя,  попереду  якої  робiтники  i
студенти несли труну з тiлом  замученого  товариша.  Вони  твердо  ступали
бруком, зi стиснутими кулаками i гнiвом в очах. їм  наказували  розiйтись,
погрожували, а вони йшли i йшли...
   I тодi вперше, спочатку несмiливо, а дедалi дружнiше, залунала пiсня:
   Замучен тяжелой неволей,
   Ты славною смертью почил...
   В борьбе за народное дело
   Ты голову честно сложил...
   Її заспiвував кароокий, у форменому костюмi студент, який iшов у перших
рядах. Сотнi людей пiдхоплювали пiсню, несли її, мов  знамено.  А  вона  -
повiльна, не дуже голосна - жахала жандармiв, хитала старi  мури,  кликала
до боротьби. З провулкiв виходили ще й ще люди, приєднувалися до процесiї.
   С тобою одна нам дорога:
   Как ты, мы в острогах сгнием,
   Как ты, для народного дела
   Ми голови наши снесем...
   Лютували  охоронцi  порядку.  Мов  пси,  кидалися  жандарми  на  людей,
намагалися зупинити натовп. Ось вони перегородили вулицю,  зробили  кiлька
залпiв у повiтря. Демонстранти скiнчили пiсню,  звернули  у  про  вулок  i
пiшли грiзною мовчазною лавиною.
   На кладовищi, коли труну опустили в  могилу,  в  морознiй  тишi  чiтко,
надривно звучав голос Мачтета - друзi клялися вiдплатити ворогам...
   - А через кiлька днiв того  студента  було  заарештовано,  -  закiнчила
розповiдь Олена Антонiвна.
   Леся мало не плаче, але тримається, бо ж тiточка зауважила, що  плакати
не личить, та ще при чужих.
   Гостi попрощалися, Олена Антонiвна пiшла проводжати їх, а Леся сидить i
сидить за фортепiано, вишукуючи пальчиками почуту мелодiю.
   Вночi їй снився сон: iде вона широкими  вулицями  в  робiтничих  лавах.
Супроти  них  жандарми  з  гострими  багнетами,  солдати,  а  робiтники  -
незламнi, грiзнi - iдуть нестримно, впевнено назустрiч  сонцю.  Поруч  неї
кароокий студент, а далi - дядько Михайло з пишною бородою i вусами - наче
зiйшов з фотографiї, що недавно надiслав їм iз Софiї. Вiн  трохи  схудлий,
змучений, але гордий,  незламний...  Леся  спiває.  Слабенько  бринить  її
голосок, але, вплiтаючись у тисячоголосий хор демонстрантiв, вiн теж  стає
могутнiм, дужим.

   IX
   Тихим гомоном струмочкiв, що звiдусiль дзюркотiли до  рiчки,  прощалася
зима. Щодень приносив лагiднiшi  подихи  вiтер  i  зеленiла  на  пагорбках
земля.  Вiдкурли-кали  в  синьому  небi  журавлi,  вiдгелготiли  гуси,   i
забродило повiтря весняними пахощами.  Вони  пробиваються  крiзь  набряклi
бруньки, стебельця трави, що  встеляє  широкi  надстирськi  береги,  крiзь
заростi конвалiй. Весна народжує в серцi незнанi сили.
   Не сидиться Лесi. То на луг кортить, то бродила б попiд замком, собором
чи вузенькими, повними весняного клопоту вуличками. Та й що  iнше  робити,
коли в кiмнатi нудота? Книжки, що  їх  батьки  привезли  iз  Францiї,  вже
прочитала, а за пiдручниками цiлий день не всидиш.  Була  б  Шура,  з  нею
лiпше, - так поїхала. Десь у Києвi наймають з матiр'ю кiмнатку, запрошують
у гостi.
   Вiд'їхала й тiточка Олена. Вона тепер аж у Петербурзi.  Як-то  там,  чи
безпечно їй? Скоро й вони кудись  вирушать  з  Луцька.  Мама  не  раз  уже
скаржилась на тутешнi умови, натякала на власний постiйний куточок. Куди ж
тiльки? Може, на Полтавщину, де бабуся? В кожному  листi  турбується  вона
про здоров'я онукiв.
   Там i добре було б, тiльки ж  як  розпрощатися  з  Волинню?  її,  Лесю,
вабитимуть сюди почутi пiснi та легенди, кликатимуть мавки. Навiть  у  снi
шумiтимуть Їй темнi волинськi бори, лагiдно хлюпотiтимуть ясноводi  озера.
Де почув вона такий щирий спiв соловейка?
   Нi, не кине вона цих країв! Коли й поїде, то вернеться.
   Невiдоме непокоїло дiвчинку. Леся частiше стала згадувати  Звягельщину,
просила знову повезти її на село послухати веснянок.
   А скоро й нагода трапилась. I не звичайна. Прийшов якось батько обiдати
i ще з порога сказав:
   - Танцюй, Оленько.
   - Чого б то? -  байдуже  спитала  та,  накриваючи  стiл.  -  Лист  який
надiйшов?
   - Не вгадала, - радiв батько. - Куди цiкавiше.
   - То що ж? Кажи швидше.
   - Землю нам дають на викуп.
   - А де, в якому мiсцi?
   - Можна i тут, бiля Луцька, а то  є  ще  пiд  Ковелем...  Та  ти  давай
обiдати, я ж голоднiсiнький, - просив Петро Антонович, бачачи, що  дружина
перестала подавати, захопившись розмовою.
   - Ой пробач, Петре. Сам же винен - то танцювати змушуєш,  а  то...  Ну,
сiдай, я зараз, хутенько.
   За обiдом домовились,  що  наступної  недiлi  поїдуть  на  оглядини  до
Ковеля, бо тут, мовляв, незручно - далеко вiд залiзницi.
   I ось вони знову в  дорозi.  Позаду  лишився  Луцьк,  що  проводжав  їх
розмiреним дзвоном соборiв i церков, а обабiч шляху  потяглися  близькi  й
далекi села та хутiрцi...
   Хороше їхати отак -  без  турбот,  i  думати,  й  думати  про  все,  що
потрапляв на очi. Поруч ведуть дiлову розмову батьки, ледве  чутно  мугиче
Кароль на передку, щебече Лiля, а навстрiч тягнуться  на  базар  запряженi
волами вози. На них - збiжжя i всяке хатнє начиння, а зверху,  в  кудлатих
баранячих шапках i з незмiнною люлькою  в  зубах,  -  статечнi  господарi.
Подекуди за возом бреде нехотя корiвчина.
   Селяни вiтаються, скидають поважно шапки, Петро Антонович вiдповiдав їм
так же. Вигляд у нього нездоровий: поглибшали  зморшки  на  широкiм  чолi,
обважнiли повiки. I хоч веселий вiн, говiркий, а гляне на  нього  Леся,  i
жаль аж стискав груди. "Нелегко  йому,  -  думав.  -  Скорiше  б  вирости,
допомагатиму, як зможу. Шчого, що я квола, от пiдросту,  наберуся  сил,  i
побачить тодi..."
   - Ти чому невесела, Лесенько? - запитув мати. - Болить що-небудь?
   - Нi, мамочко, то я так... задумалась.
   - Про що ж ти думаєш?
   - Про все. I про вас. От коли виросту, помагатиму  всiм...  а  найперше
бiдним. Вони ж не виннi, що бiднi.
   - Звичайно. Тiльки ти менше про  це  турбуйся,  ще  вистачить  на  твою
голову.
   - А як воно саме думавться, що ж я зроблю?
   - Так-так, Лесенько, думай... що думавться, те й думай... - втручавться
батько. - Вiд цього не вбережеш, - стиха додав вiн дружинi.
   Спiвуче цокотять  по  бруковi  пiдковами  конi;  схилились  над  шляхом
крислатi клени, нiби хочуть пiдслухати  людську  розмову,  вгадати  Лесинi
думи... Переспа... Голоби... Якi дивнi назви мають тут села!
   - Тату, а як називається те село, куди ми їдемо? - запитув Леся.
   - А тато ще вдома казав, треба було слухати, - втручавться Михайлик.
   - Ото який! Як, татуню?
   - Колодяжне...
   - А чому воно - Колодяжне?
   - Кажуть, колись там був великий громадський колодязь. Село  якраз  над
шляхом, хто їхав - коло криницi тiєї спинявся... Вiд того й назва пiшла.
   "Певне, великий був той колодязь, коли з нього всi воду брали, -  думав
Леся. - Якi-то там мусять бути могутнi джерела! Адже  дорогою  он  скiльки
людей проїжджав i проходить?.. Цiкаво подивитися б на нього..."
   А сонечко вже ген-ген пiдбилося, пестить теплом.  Татусь  аж  задрiмав.
Кумедний такий: очi то заплющаться, то розплющаться. Голова мов  нежива  -
хита-вться на всi боки i  часто  падав  на  груди...  Тодi  тато  стомлено
протирав очi, винувато дивиться на маму, i обов смiються.
   - Хутко приїдемо, - каже Кароль i показу в пужалном: - Он уже Ковель.
   Справдi, за верхiв'ями придорожнiх дерев, за чагарями,  що  пiдступають
до шляху з обох бокiв, замаячiли якiсь вежi, хрести.
   Всi пожвавились.
   - Десь тут i Колод яжне, - пiдвiвся батько. - Он, здається, вже видно.
   - Не вiдаю, - каже Кароль, - не бував у тутешнiх мiсцях.
   Проїхали ще пiвкiлометра, i  мiж  рiденьких  садочкiв  виглянули  першi
хатки. Низенькi, присадкуватi,  вони  скидалися  на  купи  почорнiлої  вiд
негоди торiшньої соломи. Стiн  майже  не  видно  за  кущами,  самi  димарi
повиставляли до неба широкi закопченi пащi, мов благають чогось.
   Шякого колодязя поблизу не було. Зо два  десятки  хат  тулилися  вздовж
неширокої вулички, що перетинала дорогу й обома кiнцями впиралася  в  лiс.
Вiн пiдступав до села майже впритул. Тiльки неширокi смужки ще  не  ораних
городiв роздiляли його i село. З протилежного боку, вiд Ковеля,  простягся
широкий луг. На ньому паслися кiлька корiвок i з десяток овечок.
   У дворi, що прилягав до шляху, старий полiщук у постолах i пiдперезанiй
широким  поясом  свитинi  порався   коло   воза.   Забачивши   незнайомих,
по-мiському  одягнених  людей,  вiн  одiрвався  од  роботи,  схилився   на
полудрабок i спостерiгав.
   - Агов, дiду! - гукнув йому Кароль, спиняючи коней. -  Яке  це  село  -
Колодяжне?
   Старий не змiнив пози, поволi кивнув головою, не промовивши й слова.
   - Воно, - сказав батько. - Бери лiворуч.
   Кароль круто повернув  коней,  i  вiз  одразу  заплигав,  захитався  на
вибоїнах.  З  дворiв,  захаращених  хмизом,  виглядали  селяни.   Уважними
поглядами вони проводжали приїжджих, про  щось  мiж  собою  перемовлялися.
Дiтвора в довгих полотняних сорочках, босонiж  лопотiла  слiдом,  аж  поки
грiзним окликом батьки не завертали її.
   Леся пильно придивлялася до всього. Шчого в  селi  особливого.  Таке  ж
брудне, обшарпане, як i на Звягель-щинi або Луччинi. Мамi,  видно,  не  до
вподоби, бо чогось iз докором поглядає на тата.
   Околиця села, а за нею - берег, а далi - похмурий пралiс.
   - Отут i зупинимось, - каже батько i перший зiскакує з воза.
   Кароль порозгнуздував  коней,  лише  Ольга  Петрiвна  сидить  з  Лiлею,
вагаючись, чи його злазити, чи й не варто.
   Петро Антонович вiдiйшов кiлька крокiв, узяв грудку землi  i  в  задумi
розтирає її на долонi.
   "Нiчого, родитиме... Та ще вiзьмемо берега", - мiркує вiн.
   Поки батьки радяться, де якi ставити  будiвлi,  дiти  розбрелися  помiж
кущами, збирають квiти. Та й багато ж їх тут! I ряст, i запашнi дрiбненькi
фiалки, i темно-зелений барвiнок.
   - Лесю, де ти  там?  -  почула  братикiв  голос,  але  промовчала.  Хай
покричить. А вона тим часом посидить на самотi бiля джерельця.  Цiкаве  ж!
Б'є просто з-пiд пенька.
   Леся вибралася на  пеньок,  сiла,  пiдiбгавши  нiжки,  i  роздивляється
навколо. Он кущ калини, повитий хмелем. Хмiль нiби сухий,  та  Леся  знає:
мине трохи часу, i зазеленiє вiн, укриє калиноньку своїми шатами.
   А далi - вiльхи, верби й верболози. Мiж ними блищить на сонечку вода...
Чиста, прозора, як кришталь. "Покуштую", - думає  дiвчинка  i  нахиляється
над джерельцем. З глибини глянули на неї замрiянi очi, всмiхнулося  личко.
Леся поправила кiски, що вибилися з-пiд хустки,  пригрозила  пальцем  тiй,
другiй, пустунцi, а коли та не послухалась, збовтала рукою  воду.  Видiння
розпливлося i стало ще кумеднiшим. Леся голосно засмiялася i ще раз ткнула
пальцем у воду... На днi пропливали бiленькi хмарки, блищав диск сонця.
   - Ось ти де, - пролунав над самою головою голос, i поруч неї -  там,  у
водi - став Михайлик... - її шукають, а вона бавиться.
   - А я тебе бачу, - не зважаючи на братiв докiр, мовила Леся.
   - Та звiсно - бачиш. Ходiмо.
   - Ш-нi, одну хвильку. Ось поглянь, який ти... як тут.  -  Вона  схопила
брата за руку, нагнула, i обоє замилувались своїм вiдбитком у водi.
   Як повертались, Леся помiтила, що  мама  трохи  повеселiшала.  Вона  не
тiльки схвалювала батьковi плани, а й пропонувала своє, погоджувалась,  що
будуватися треба негайно. "Бо поки все те зробиться..."
   У Петербурзi йшли поголовнi арешти. Невдовзi вони перекинулись на Київ,
Москву, Катеринослав. Царська охранка з нiг збивалася, вишукуючи учасникiв
замаху на генерал-ад'ютанта Дрентельна.
   Та не минуло й пiвмiсяця, як  кинута  смiливцем  бомба  знов  похитнула
трухлявий iмператорський трон. Його величнiсть Олександр II дивом  уникнув
смертi, та, казали, з переляку аж захворiв. Сатрапи розлютилися ще дужче.
   - Ну й часи настали, - жахалася Ольга Петрiвна.
   - Ще буде не те, - загадково додавав Петро Антонович.
   Леся помiтила,  що  кожного  разу,  коли  там,  у  столицi,  щось  було
негаразд, батько веселiшав i нiби молодiв.
   - А що буде, таточку? - вибравши зручну хвилину, допитувалася вона.
   Петро Антонович гладив дочку по голiвцi i, пильно дивлячись у її мрiйнi
оченята, казав:
   - Велика буде робота.
   - Ти боїшся її, вона тяжка? Батько задумливо хитав головою:
   - Нi, не боюся... Не менi вона випаде, доню, а, скорiше, тобi.
   Дiвчинка замислювалась: яка ж то така робота?  Видно,  незвичайна,  раз
батько так про неї говорить. Чи не той то шлях вiн має на увазi, про  який
спiвала тiточка Олена?.. "Груддю собi прокладайте шлях у країни  яснi",  -
згадувала. Цiкаво, де тi країни? Мабуть, далеко-далеко... Люди там, певне,
живуть щасливо, немає бiдних... як тут. Тiльки чому тато каже, що будувати
той шлях випаде їй? Хiба це так довго триватиме, аж доки вона пiдросте?..
   Думки настирливо обсiдали, не давали спокою. Леся стала  зосередженiша,
все частiше не по-дитячому замислювалась, а вечорами довго переверталася з
боку на бiк у лiжку.
   - Спи вже, Лесю, бо пiзно, всi дiти сплять, - заспокоювала її мати.
   Дочка  зiтхала  й  одверталася  до  стiни.  Якось  уранцi,  коли  Петро
Антонович був уже на службi, прийшов лист. Ольга Петрiвна прочитала його й
зблiдла, в очах  її  заiскрилися  сльозинки.  Нашвидку  одягнувшись,  вона
поспiшила до чоловiка.
   - Чого то мама раптом заплакала? - допитувалась Леся в Михайлика.
   - Листа якогось одержала. Я тiльки i встиг побачити, що з Петербурга.
   - З Петербурга?.. Що б там могло бути? Невже... - Леся  боялася  навiть
припустити, що з тiточкою трапилася якась бiда.
   Проте саме такою була звiстка. Про це дiти довiдались  пiд  час  обiду,
коли повернувся батько. Цього разу вiн був засмучений, неговiркий,  якийсь
неуважний. Лише як сiли за стiл, сказав мов не своїм голосом:
   - Тiточку Олену... арештували... Вона тепер у тюрмi. I  Шимановський  -
теж... Антiн i Павлик скоро до нас приїдуть.
   - Самi? - зацiкавився Михайлик.
   Леся тiльки вдавала,  що  їсть,  -  нiщо  їй  не  йшло  на  душу.  Ледь
дочекалася кiнця  обiду  й  пiшла,  самотньо  засiла  в  спальнi.  На  очi
наверталися сльози, але трималась, не плакала: адже  соромно  розкисати  в
години скрути, "їй, мабуть, ще важче, а все одно не плаче", -  думала  про
тiточку. Знову спливли в пам'ятi недавнi вечори, зiбрання i  спiви...  Все
це єдналося з розповiдями Ганни Iванiвни  про  життя  засланцiв  i  боляче
стискало серце, клубком пiдкочувалося i  душило  в  горлi.  Нiчим  ставало
дихати, i Леся вiдчинила вiкно. Весняна свiжiсть  заспокоїла  її.  Стояла,
зiпершись  на  пiдвiконня,  й  дивилася,  нiчого  не  бачачи,  в  блакитну
провесiнь. А в думках клубочились,  мов  ранковий  туман,  уривки  розмов,
слова чутих пiсень, мелодiй... Ввижалася в неволi люто скатована  тiтка...
А що, коли написати про це?! Щоб знали всi!
   Тiточко люба!

   Не плач, не журися.
   Так i почати... Однак що ж далi? Слова повиннi звучати легко, як у  тiй
пiснi, що її любила тiточка. Як це там? Ага: "...Ми ж не злякаємось. Гордо
та смiло стяг пiднесемо за правеє дiло, стяг боротьби за  свободу  народу,
щоб панувала скрiзь воля та згода..."
   Леся хутко дiстала зошит. "Смiло - дiло... народу - згода..." А в  неї:
"Люба... тiточко люба..." - рими не знаходилось. А  от  до  "журися"  само
якось пристало - "борися". "Борися. За правеє дiло борися..." Чудово!
   Похапцем записала:
   Тiточко люба!
   Не плач, не журися.
   За правеє дiло борися.
   Ото зрадiє тiточка, коли дiзнається, що вона  написала  про  неї  вiрш.
Потiм вона покладе слова  на  музику,  i  пiсню  спiватимуть  скрiзь,  усi
довiдаються, хто така тiточка Олена.
   Леся до того захопилася, що забула про все. Вона була там,  у  далекому
незнаному мiстi, де юрмиться люд, добиваючись правди, де шалiють  у  лютiй
злобi кати.
   Порив вiтру грюкнув вiкном, i Леся здригнулася. Тiльки тепер  помiтила,
що надворi нiби вечорiє. Як зачиняла вiкна,  побачила  -  то  важкi  хмари
заступили сонце, стемнили нiжну блакить ранньої весни.
   Зненацька щось рiзонуло обрiй, слiпуче осяяло хмари  i  з  велетенською
силою загуркотiло над свiтом. До спальнi зайшли мати i Лiля.
   - А ми гадали, що ти вiдпочиваєш, доню, - Повiки в матерi були червонi,
вигляд змарнiлий, втомлений. Ольга Петрiвна пригорнула дiтей, пiдiйшла  до
вiкна, де по шибках повiльно стiкали великi краплини.
   - Перша гроза, - мовила вона. - Буде тепло. А блискавки рiзали  сутiнь,
гроза вирувала, спускаючи на землю довгi смуги дощу.
   Х
   У сiм'ї багато говорили про Київ. Часто надходили  звiдти  листи  -  од
Лисенкiв, Судовщикової, рiдше  -  вiд  Старицьких,  якi  мешкали  в  мiстi
переважно взимку, а лiто проводили на селi.
   Леся бувала в Києвi,  ще  коли  жили  в  Новоград-Волинському,  але  за
давнiстю тi вiдвiдини пам'ятала невиразно.  Як  тiльки  стало  вiдомо  про
наступну поїздку, дiти зрадiли.
   - А в кого ми будемо жити? Чи довго туди їхати? - посипалися запитання.
   Кiлька днiв минуло в приготуваннях, i от вони всi  троє  з  мамою  -  в
дорозi. Легенько одягненi, бо надворi вже теплiє, виглядають з цiкавiстю у
вагонне вiкно.
   Приємно  сидiти  отак  i  милуватися  зеленими  луками  й  чагарниками,
маленькими рiчечками, що принадно  блищать  на  сонцi,  нiби  усмiхаються,
радiють веснi...
   Неспiшно повзе потяг. Вiн часто зупиняється на полустанках, i  тодi  до
вагона заходить  усе  бiльше  i  бiльше  люду.  В  свитках  i  коротеньких
кожушках, у постолах - жiнки й чоловiки. За плечима в них  великi,  чимось
наповненi короби. Селяни скидають їх, полегшено зiтхають, розгинаючись.
   Лiси й перелiски пливуть за вiкном. Зеленi, хiба що крiм дубiв.  Цi  ще
не прокинулись од зимової сплячки, стоять, понуро звiсивши безлисте гiлля.
Чого воно так: однi  дерева  вже  мають  листки,  а  iншi  чорнiють,  наче
обпаленi. Адже всiх годує одна земля.
   Села... Хатинки розповзлися поодинцi по  балках,  пагорках  i  хуторах,
загубилися серед садкiв. Хати необ мазанi,  свiтять  мов  ребрами  стрiхи,
особливо з причiлкiв, обскубанi - на пiдпал. Подвiр'я  розгородженi,  лише
подекуди, де хати  пiд  бляхою  або  черепицею,  стирчить  високий  мiцний
частокiл. А то - голо: зима все з'їла. Добре тим, хто бiля  лiсу,  там  не
треба хоч про дрова журитися.
   Саме орють городи. На одному полустанку  Леся  побачила,  як  поруч  iз
сухореброю  конячиною,  запряженою  в  рало,  тягнув,  зiгнувшись  у   три
погибелi, чоловiк. Це було над самiсiнькою колiйкою, i Лесi  добре  видно,
що й на селяниновi, як i на коневi, шлея, i напинався вiн не менше.  Ралом
правила жiнка.
   Леся глянула на матiр. Ольга Петрiвна теж спостерiгала за цим, i очi її
немов заволоклись туманом.
   У вагонi не змовкають розмови. Уже й нерано, сутiнки залягли  навкруги,
а подорожнi не сплять. Не спить i Леся, дослухається до тих балачок.  Онде
кiлька жiнок, розпустивши хустя, неспiшно ведуть розмову, притакують  одна
однiй; чоловiки ж - звiсно: чадять тютюном, аж синьо у вагонi, i  гуторять
без кiнця-краю про  свої  селянськi  гаразди...  Душно,  шумить  у  вухах;
ритмiчно вистукують колеса.
   - Як тобi, доцю? - питає мати.
   Леся повернула до неї голiвку, клiпнула - усе, мовляв, добре - i  знову
кидає оченятами з одного кiнця вагона в  iнший.  Михайлик  теж  не  спить,
крутиться i ненароком штовхає сестру, бо ж вони на  однiй  лавi...  Тiсно,
проте нiхто не скаржиться Батько попередив, що їхатимуть у третьому класi.
Це - щоб "людей побачили". Справдi, тут є на що  подивитися.  Яких  тiльки
облич не забачиш!
   У найдальшому  кутку,  -  там,  де  пiвтемрява,  звiдки  час  вiд  часу
пробивається приглушений дiвочий смiх, -  зринула  пiсня.  Почали  її  два
голоси - несмiло якось, непевно, та поступово пiсня, мов птах, стрiпнувши
   крильми" полинула над головами.  Стихли  розмови,  ще  голоснiше  лунає
пiсня.
   Ой росла я, росла, як у борi сосна.
   Дала ж мене мати та й за недоростка.
   Леся силкується запам'ятати слова, та сон i втома  перемагають.  Клiпне
очима, схопиться за якийсь рядочок...
   - Спи вже, дитино, - мати їй.
   А за вiкнами темрява налягає з усiх бокiв...
   Другого дня були  в  Києвi.  Мiсто  зустрiло  їх  ранковою  перекличкою
заводських i фабричних гудкiв, ясним  блиском  сонця  на  золотих  куполах
Печорської лаври та Софiйського собору, якимсь неспокiйним гулом.  Гомонiв
натовп, що вивалився з поїзда i сiрою лавиною плив  до  вокзальної  площi,
стугонiла пiд ногами земля.
   Ольга Петрiвна найняла вiзника. Низенький, в начищених латаних  чоботях
i довгому, з чужого, видно, плеча пiджаку, чоловiк  допомiг  їм  сiсти,  i
висока бричка легко понесла їх по Безакiвськiй. Лiворуч,  над  самiсiнькою
дорогою, - величезна будова.
   - Завод, - пояснив Михайлик.
   - А ти звiдки знаєш? - заперечила йому Леся.
   - Чуєш, як тамечки стукає та гуркоче? То машини.
   Мама теж пiдтвердила, що  завод.  Який  же  вiн  величезний!  В  Луцьку
жодного такого нема. Леся пильнiше придивляється до вiкон - за ними снують
люди, стоять верстати, машини. От би поглянути на них! Та нi, конi  несуть
усе далi й далi.
   А це що? Видно, базар. Народу -  не  злiчити.  Рядами  i  так,  гуртом,
стоять,  торгуються.  Навiть  вулицею  важко  проїхати.  Кучер  сердиться,
погукує, натягаючи вiжки. А натовп вирує, мов рiка, що вийшла з берегiв.
   Вузенька  вуличка  повела  їх  угору,  i  незабаром,   минувши   Велику
Пiдвальну, вони зупинилися перед високим сiрим будинком на Стрiлецькiй.
   - От i приїхали, -  сказала  Ольга  Петрiвна.  Михайлик  i  Леся  хутко
позiскакували на брук i допомогли злiзти Лiлi. В коридорi почулися голоси,
поспiшнi кроки, i в дверях з'явився середнiх лiт чоловiк в окулярах, а  за
ним - двi жiнки.
   - Ольго Петрiвно, голубонько!.. Хоч би ж були  телеграму  дали.  -  Вiн
чемно цiлував Косачевiй руки, обiймав  дiтей,  метушився.  -  Ярино,  бери
мерщiй речi... А ми ждали, ждали, та й надiю втратили...
   Петро Миколайович Солонина був давнiм знайомим Косачiв.  Вони  часто  в
нього зупинялися, приїжджаючи  до  Києва,  i  кожного  разу  при  зустрiчi
господар прохав свого тезка привезти малих показати їм мiсто.
   Гостям вiдвели двi невеличкi кiмнати. В однiй  помiстилися  Михайлик  i
Леся, в iншiй - Ольга Петрiвна з Лiлею, влаштувавши  там  щось  на  зразок
кабiнету. Мама саме взялася за  видання  "Спiвомовок"  С.  Руданського,  i
робоче мiсце їй було необхiдне.
   Пiсля короткого перепочинку оглядали мiсто. Воно було чарiвне  у  своїй
веснянiй  красi.  Залитi  теплiнню  широкi  вулицi,   чепурнi   сквери   i
палiсаднички мiж сiрим громаддям будинкiв,  зеленi  схили  Печорську...  А
там, за  Подолом,  коли  дивитися  з  Володимирської  гiрки,  вiльно  тече
широченною заплавою Днiпро-Славутич.  Який  же  вiн  величний  та  гордий!
Недаремно стiльки пiсень про нього складено,  стiльки  легенд  мiж  людьми
ходить. "Стояла  б  отак  i  дивилась-дивилась",  -  думає  Леся,  мiряючи
поглядом пропахлий весною простiр.
   - Мамочко, а якi рiчки впадають у Днiпро? - запитує вона.
   Ольга Петрiвна вiдриває погляд вiд манливої далини.
   - Багато... он голубiє Десна, а там, за  отими  лiсами,  Прип'ять...  У
Прип'ять впадає Стир.
   Он як! У голубих хвилях Днiпра плещуть i їхнi волинськi води.  Це  якщо
сiсти в Луцьку на човен, то можна допливти до Києва.
   - Чуєш, Михайлику?  Як  повернемося  додому,  зробимо  такого  човна  i
подамося... до Києва, потiм у Канiв, на Тарасову могилу, гаразд?
   Михайлик дивиться на сестричку насмiшкувато.
   - Вигадаєш... Хiба ж наш човен стiльки вдержиться на водi?
   Як вона про це не подумала? Полонила її Днiпрова краса, зачарували  отi
далекi гаї, що ледь мрiють на обрiї,  рутвянi  луки  з  дзеркалами  старих
рiчищ i верболозами.
   - Мамо, а чого ми не живемо в Києвi? Що їй сказати? Це питання не менше
хвилює i Ольгу Петрiвну, а от вирiшити його вони з чоловiком не можуть. I,
мабуть, тому, що вiн у немилостi в начальства.  Iншi  давно  вже  обжилися
собi на мiсцi, а вони й досi не мають постiйного кутка...
   - Всi не можуть тут жити, донечко. Колись i ми будемо.
   - Хай тато приїздить, i зоставаймося. Йому ж там скучно без нас?
   - А ми хутенько й подамося назад, будемо усi при купцi.
   Так  не  хочеться.  Вона  ще  не  роздивилася  як  слiд  мiста.  "Лiпше
помовчать, а то мама справдi почне поспiшати", -  мiркує  Леся  i  зводить
розмову на iнше.
   Находились досхочу. Повернулися стомленi, переповненi вражень.
   Микола Вiталiйович Лисенко i його дружина Ольга Олександрiвна чекали їх
уже з годину.
   - Оце так гостi! - почав жартома  докоряти  Микола  Вiталiйович.  -  Не
встигли приїхати - вже й не знайдеш їх.
   - Малi не дають посидiти, - виправдовується Ольга Петрiвна. -  То  туди
ходiмо, то туди... I майже весь день згаяли...
   - Ану ж бо, де вони, тi малi? Дiтей покликали до вiтальнi.
   - Ольго Петрiвно! Та як же вони виросли! - захоплено вигукнув  Лисенко,
коли Михайлик i Леся, мружачись од яскравого свiтла, несмiливо переступили
порiг. - Нi, ви подивiться, Петре Миколайовичу... Що зрiст, що врода...
   Лесею тим часом зайнялася Ольга Олександрiвна. На її  прохання  дiвчина
декламувала "Русалку" Мiцкевича, час вiд часу зиркаючи на матiр.
   Микола Вiталiйович мимоволi заслухався. В голосi дiвчинки було  стiльки
зворушення i натхнення, що його  серце  забилося  схвильовано.  Коли  Леся
скiнчила, вiн пiдiйшов, поклав на її плiчко широку долоню  i  поцiлував  у
чоло.
   - Молодчина. - Взявши Лесю на руки, Лисеико сiв на диванi. - А ще що ти
знаєш?
   Леся засоромлено мовчала, перебирала пальцями кiску.
   - Вона й грати вмiє, - похвалився Михайлик.
   - Та невже? На фортепiано? - щиро дивувався Микола Вiталiйович.  -  Ану
ж, ну. - Вiн  перенiс  Лесю  на  стiлець  перед  фортепiано  i  зупинився,
чекаючи, що буде далi.
   Леся  подумала  хвилинку,  звично   взяла   акорд   i   плавно   почала
"Хлопцi-молодцi". Лисенко пiдiйшов до Косачевої i мовчки потиснув їй руку.
У виразi його обличчя були i подив, i замилування.
   Леся скiнчила грати,  жiнки  голосно  заплескали  в  долонi,  а  Микола
Вiталiйович ледве стримував сльозу,  що  несамохiть  викотилася.  Вiн  теж
зааплодував.
   А Леся знову  заграла.  Товариство  додавало  їй  снаги  i  смiливостi.
Рученята  легенько  перебiгали  по  клавiшах,  дiвчинка  грала  й   грала,
викликаючи з пам'ятi напiвзабутi, давно розученi  мелодiї.  Краєчком  вуха
дослухалася до розмов, ловила уривки фраз, та мало над ними  задумувалась.
Але раптом вчулося їй знайоме iм'я. Стишила гру, збилася з ритму i зрештою
перестала зовсiм... Так, говорили про тiточку. I  яку  ж  страшну  звiстку
принесли Лисенки! її кохану тiточку Оленочку  заслали  в  далекi,  незнанi
краї, де й сонце свiтить по-iншому, де на кожному кроцi  на  людину  чатує
смерть.
   "...Тiточко, люба моя", - кликала в думках  Леся.  Згадалися  розповiдi
Ганни Iванiвни, Шура, смерть її батька... Все  це  так  вразило,  що  Леся
непомiтно залишила дорослих.
   Другого дня Леся нездужала.  Вночi  жахалася  страшних  привидiв,  якi,
здавалося, кишiли в темрявi, а вдень усе нагадувало їй про тiточку. Ще отi
фотокартки на стiнах, з яких усмiхаються великi,  розумнi  тiточчинi  очi.
Хоч би познiмали їх. "Хто ж менi пiсень заспiває тепер?.. А  ще  збиралися
разом до гаю - слухать пташок, збирати ягоди..."
   - Матусенько, їдьмо додому, - прохала.
   Ольга Петрiвна й господарi, як могли, розважали її, та дiвчинка  бiльше
вiдмовчувалась. Довелося Косаче-вiй так-сяк закiнчувати справи i поспiшати
до Луцька.
   Дорога трохи розвiяла Лесину тугу. Проте ненадовго.  Вдома,  як  тiльки
побачила Шимановських, - Павлик i Антiн уже були з матiр'ю в Луцьку, -  це
почуття оволодiло Лесею  з  повною  силою.  В  пам'ятi  оживали  тiточчинi
розповiдi, палкi пiснi, що  їх  спiвали  вечорами.  Вони  бринiли,  ятрили
душевну рану. Леся ненавидiла тих далеких людей, якi  осиротили  Антона  й
Пав-лика, забрали тiточку. То ж вони, видно, вкоротили вiку  Шевченковi...
А що, коли й тiточку жде те саме? Декабристи... Серед них i Якiв,  материн
дядько. Нiхто, мабуть, звiдти не повертається.
   Вона готова була вступити в  двобiй  з  катами.  Тiльки  ж  далеко  той
Петербург. А до Сибiру їй взагалi не дiстатися.  Це  аж  там,  де  сходить
сонце, за лiсами дрiмучими, за високими горами... Згадувала Кармалюка.  От
мати б його силу й  хоробрiсть.  Пiшла  б,  вiдшукала  дорогу  їй  людину,
визволила. Вона ж, бiдна,  му  читься  там,  тiльки  й  надiється,  певне,
вернутись до рiдного краю-Думки, мов тi хмари перед  грозою,  клубочились,
туманом повивали свiдомiсть. Наче спалахи  блискавок,  рядки  нанизувалися
разками добiрних слiв... Погля нуть iще раз на рiдну країну...
   Навколо темрява, нiч. Зморенi денними клопотами, сплять  тато  й  мама,
щось незрозумiле бурмоче спросоння Михайлик. Тiльки од неї  все  вiдлiтає,
нiщо не цiкавить. Навiть книжки, що накупили в Києвi. Хотiла  було  читати
ввечерi, та рядки плутались, i на кожнiй  сторiнцi  з-помiж  них  дивилися
зажуренi тiточчинi очi. Слiз у них не було - тiльки туга й бiль. I бажання
поглянуть iще раз на  синiй  Днiпро...  на  степ...  могилки,  серед  яких
бiлоголовим дiвчатком промайнуло дитинство,  де  вперше  народились  палкi
гадки.
   Щось нестримне охопило дiвчинку. Воно несло її, мов вiтер билиноньку, в
край далекий, суворий. I не хтось то  вже  сумував  по  Вкраїнi,  а  вона,
Леся... Нi долi, нi волi у неї, тiльки надiя грiє зболiле  серце...  Надiя
вернутись! Там жити чи вмерти - їй  однаково.  Аби  на  своїй,  на  рiднiй
землi.
   Коротка лiтня нiч танула. Звичною метушнею на вулицi народжувався день.
Вiн прийшов непомiтно, викупаний у росах,  -  свiжий,  принадний.  Лагiдно
заглянув у вiкна, дихнув прохолодою, змив тривожну дрiмоту. Леся пiдвелась
i сiла на лiжку. Вiд безсоння важкою здавалась голова, проте нi  бiль  її,
нi втома не заступали думок. Вони були яснi, хоч i безрадiснi.
   Нечутно Леся пiдiйшла до столика i,  щулячись  вiд  ранкової  свiжостi,
поспiшно почала записувати:
   Ш долi, нi волi у мене нема.

   Зосталася тiльки надiя одна

   Надiя вернутись ще раз на Вкраїну..
   Не помiтила, як до спальнi зайшла i  стала  позаду  мати,  -  писала  й
писала, мережила рядочками папiр. Лише як на плече  лягла  материна  рука,
обернулася - Менi страшно, мамочко... А що, як її закатують..
   Не вернеться тiточка. - Леся горнулась до  матерi,  тремтiла.  Проте  в
очах її не було нi сльозинки - тiльки розпач, i жах, i пекучий, немов сiль
на ранi, затамований бiль. Ольга Петрiвна дивилась на неї i не впiзнавала.
За нiч дочка нiби постаршала: не по-дитячому суворо  зведенi  брови,  ледь
помiтна зморщечка хвилясто перетнула високе чоло.
   - Вгамуйся, доню. Все з'ясується, i тiточка приїде  жива-здорова...  Не
можна так. Ходи одягайся. Он i Михайлик уже прокинувся.
   Заглянув Петро Антонович.
   - Що тут у вас? - Вiн узяв списаний Лесею папiрець i довго, уважно його
розглядав. - Вiрш?
   Леся мовчала, з острахом дивилася на своє писання, нiби не папiр був  у
батькових руках, а шматочок її зболiлого серця.
   - Iсторiя з Оленою остаточно вивела її з рiвноваги, -  вiдповiла  Ольга
Петрiвна. - Всю нiч, каже, не спала.
   - А для початку непогано, - глянув на  дружину  Петро  Антонович.  -"Нi
долi, нi волi у мене нема, зосталася тiльки  надiя  одна".  -  Вiн  сiв  у
задумi до столу, вдруге перечитав написане i перевiв погляд на Лесю.  Вона
все ще тулилася до матерi, як дитинча, що злякалося свого першого кроку. I
десь за цiєю дев'ятилiтньою дiвчинкою, мов крiзь  туман,  Петро  Антонович
бачив  зимовий  Новоград-Волинський,  морозяну  лютневу  нiч  i  крихiтне,
закутане в пелюшки тiльце,  що  його  винесла  йому  вiд  породiллi  мати,
Єлизавета Iванiвна. Чи думав у ту врочисту годину, що так  рано  заб'ється
тривогою  дитяче  серце?  "Яка  ж  твоя  доленька,  доню,  яка  путь  тобi
уготована?"
   - Спасибi... Ларисо, - мовив зрештою  i  простягнув  дочцi  руки.  Вона
постояла якусь мить у нерiшучостi, а потiм кинулась, обвила батькову  шию,
й Петро Антонович вiдчув, як схвильовано б'ється її серце.
   - Та годi-бо вам! Задушиш дитину, - сказала Ольга Петрiвна. -  Менi  за
всi мої поезiї нi разу так не дякував, - жартома докоряла чоловiковi, -  а
це ж тiльки початок вiрша.
   - Нiчого, який початок, такий буде й кiнець,  -  упевнено  мовив  Петро
Антонович. - Еге  ж,  Лесенько?  Вона  лише  кивнула  на  те  i  ще  дужче
пригорнулася до батькових грудей, наче вперше зустрiла його пiсля  розлуки
або ж прощалася на довгi роки.
   XI
   Час - добрий лiкар. Минуло кiлька  тижнiв,  i  Лесине  горе  стишилося,
вгамувалося. Але не забулося. Дiвчинка виливала його  своїм  друзям,  коли
збиралися в замчищi, виспiвувала тужливими пiснями. Вона помiт но  схудла,
стала вразливiшою. В ясних оченятах осе лилася постiйна задума.
   - Ти б вiдпочила, Лесенько, - сказав якось дочцi Петро Антонович,  коли
та вже надто засидiлася над книжками.
   - Еге, то хай i Мишко гуляє, щоб я не вiдстала вiд нього...  А  то  вiн
усе учить i учить.
   - Ну, це ми владнаємо. Михайлику! - гукнув Петро Антонович.  -  Хочете,
одвезу вас до Колодяжного? На вакацiї.
   - А де ж ми там будемо жити?
   - От тобi й козак! Лiтом кожен кущик ночувати пустить.
   - Та я - що? Менi однаково, - виправдовувався Михайлик. - От як Леся.
   - їдьмо, таточку, їдьмо! - заплигала з радощiв  Леся.  -  Зараз  квiток
там, ягiд... їдьмо!
   - Треба маму спитати, як вона.
   - Я хутко, - метнулася Леся  на  кухню  по  матiр.  Ольга  Петрiвна  не
заперечувала.  Вона  вже  й  сама  не  раз  думала,  що  дiтям   необхiдна
прогулянка.  Колодяжне,  з   його   повними   чарiвної   полiської   краси
навколишнiми гаями та луками, напевне, дасть необхiдну їм втiху.
   Оселилися в iще не закiнченому великому будинку. Одна з трьох просторих
його кiмнат уже була готова, побiлена, а кухню  Петро  Антонович  попросив
пiчникiв тимчасово зробити надворi. Пiд низеньким  гонтовим  накриттям  тi
змурували плитку, вивели комина, i куховарка - чепурна, моторна  молодиця,
яку Ольга Петрiвна найняла ще в Луцьку, -щодня готувала там страву.
   Саме достигали вишнi, садки червонiли вiд ягiд. Ольга  Петрiвна  сушила
їх, насипала в бутлi. Весь день  вона  була  заклопотана,  порядкувала  на
будiвництвi, бо Петро Антонович одразу  ж  повернувся  до  мiста.  Леся  й
Михайлик почували  себе  привiльно.  Вони  швидко  подружили  з  сiльською
малечею i  тiльки  й  чекали  нагоди  чкурнути  з  нею  на  пастiвень,  де
сила-силенна квiток, чи до недалекого озерця, напiвзарослого  ситнягом  та
покритого зеленим килимом ряски. Скiльки там лiлей!  Бiлих,  жовтеньких...
Так i надять  до  себе.  Хоч  зiрвати  їх  не  так-то  легко  -  драговина
засмокче... Та хлопчаки добираються. Скидають  одяг,  роблять  iз  ситнягу
кулики i пливуть на них на самiсiньку середину.
   З  заходу  до  села  пiдступав  дубовий  пралiс.  Вiн  нагадував   Лесi
звягельськi темнi бори, поїздки до навколишнiх сiл. I легенди. Про  мавок,
лiсовикiв, русалок, водяникiв. Вони назавжди ввiйшли в її  серце,  жили  в
уявi звичайним життям, як i всi iншi друзi. Скiльки разiв шукала  зустрiчi
з ними, а все не  щастило.  Ще  тодi,  на  Купала,  як  були  в  Жаборицi,
сподiвалась побачити причинних дiвчат, послухати  їх  веселих  пiсень,  та
жодна не з'явилась тодi, не прийшла. Чи то година була  не  слушна,  а  чи
iнше що завадило... "А чому б тут не побачити мавки?"  -  спало  якось  на
думку. Це було погожого вечора,  коли  вони  з  Михайликом  поверталися  з
гулянки. Ще червонiло крайнебо на заходi, спадала збита чередою курява,  а
над головами з приглушеним свистом  шугали  кажани.  "Самотою  проти  ночi
страшно, - думала Леся. - Може, згодиться Михайлик? - Глянула на  брата  i
завагалася: - Ану, як сам не пiде ще  й  мене  не  пускатиме?  Адже  вночi
вештаються усякi сили -  чистi  й  нечистi".  Вирiшила  обережно  вивiдати
братову думку.
   - Михайлику, тобi тут хороше? - закинула здалеку.
   - Дуже! Стiльки простору, не треба скнiти над пiдручниками. А  чому  ти
спитала? Тобi не подобається?
   - Ш, що ти? Я ладна тут назавше зостатися... Лiс, озера. Там-то, видно,
мавок га лiсовикiв! От побачити б!
   - Чого заманулося! Таж вони тiльки вночi виходять.
   - То й що! Хоч би i вночi? Михайлик глянув запитливо на сестричку.
   - Чи ти ба, яка одважна! Гляди-но... Сперечатися було б зайвим, i  Леся
промовчала. Ясно й так, що  брат  не  складе  їй  товариства.  "Доведеться
самiй... Доберусь до тiєї он вежi й назад", - думала.
   З таким рiшенцем i лягла спочивати.
   Не спалося. Та й чи до сну!  У  вiдчинене  вiкно  дихала  п'янкими,  на
лугових травах настояними пахощами лiтня нiч, таємниче  шептались  молодим
листям дерева, а на пастiвнi, у вiльшинi, що  пiдступала  до  самiсiнького
подвiр'я, не вгавали соловейки. Леся пiдвела голiвку, виглянула у вiкно.
   Поруч заворушилася Лiля.
   - Що тобi, доню? Лежiть спокiйно... Спiть,  -  почувся  сонний  материн
голос.
   Не  озвалася  на  нього,  принишкла.  Лежала  з  заплющеними  очима   й
дослухалась.  Недалеко,  мабуть  на  вигонi,  гуляла  молодь:   невгамовно
заливався голосний бубон у чиїхось дужих  руках,  то  затихала,  то  знову
тонко виводила скрипка; часом зринала пiсня, проте ненадовго: видно, ще не
настав їй час...
   У кiмнатi тиша. Всiх здолав мiцний сон. Добре, що Джальми  нема,  а  то
почула б i почала скавучати.
   Затамувавши подих, Леся злiзла з полу, навшпиньки пiдiйшла  до  дверей.
"Що, як заскриплять?" Обережно натиснула  клямку  i  пхнула  боком  дверi.
Вiдчинила - аби як-небудь просунутись - i стала в сiнцях, прислухаючись...
Тихо. Шхто й словом не обiзвався. Можна йти.
   Поза хатою, минаючи обору, щоб, бува, не  зустрiтись  iз  куховаркою  -
вона ночувала надворi, - добралась до пастiвня, постояла в нерiшучостi  i,
не тямлячи себе вiд страху, подалася стежкою, яку  запримiтила  ще  вдень,
коли  ходила  до  озера.  Висока  густа  трава  бризкала  росою,   приємно
остуджувала гаряче вiд хвилювання тiло. По небу блукали сивi  хмари.  Вони
то заступали жовтий молодик, вiд чого блiдi тiнi повiльно котилися полями,
то випускали його, i тодi  м'яке  сяйво  розливалося  над  землею.  Зiтхав
легенький вiтерець мiж галуззям.
   Ось i узлiсся. Шд ногами затрiщав дрiбний хруст, ! його трiск  легенько
покотивсь мiж деревами.  В  кущах,  що  темними  купинками  пiдступали  до
стежки, застогнав пугач...
   Леся здригнулась i зупинилася. Колодяжного не було видно, гiнкi  тополi
ледь бовванiли в мiсячному  свiтлi...  "Може,  вернутись?.."  -  спало  на
думку. "Як, не побачивши мавки?"  -  заперечував  iнший  голос.  Кому  вiн
належав - не знала, лише вiдчувала в собi якусь  роздвоєнiсть.  Одна  Леся
нестримно поривалася вперед, а iнша зупиняла її.
   Перемогла все ж таки перша.  Пiдкоряючись  їй,  Леся  перехрестилася  i
сторожко ввiйшла в лiс. Кiсники їй  розмаялись,  чiплялись  за  гiлки,  та
дiвчинка цього не  вiдчувала,  пробиралась  вiд  стовбура  до  стовбура...
Нарештi перед нею вiдкрилося невеличке  лiсове  озерце  iз  тихим  плесом.
Блищало воно - спокiйне, сонне. Могутнi дуби, що росли бiля нього,  мовчки
милувались своєю вродою.  "Отут  i  ждатиму,  -  вирiшила  Леся  й  щiльно
притулилась до дерева. - Вони найбiльше люблять купатися в мiсячнi ночi".
   ...Чекала, а нiчого не бачила. Понуро стояли в  задумi  дуби,  кричало,
наганяючи страх, нiчне птаствi, i хоч би  тобi  на  смiх  що  привидiлось.
"Видно, погане я мiсце вибрала: близько до села  й  до  узлiсся.  Зайти  б
далi, та заблудити можна", -  мiркувала  Леся.  Щемiли  пожаленi  кропивою
ноги, липла до тiла мокра спiдничка, хотiлось  присiсти,  зiгрiтися...  "А
дома, певне, шукають... Мама й Михайлик бiгають, кличуть, - снували думки.
- Та де там! Вони собi сплять... Але чому ж нiчого немає? Чи то  нiч  така
видалась, чи що iнше?"
   Затихла молодь на вигонi. Заспiвали першi пiвнi. Леся  постояла  трохи,
все ще сподiваючись побачити мавку, а потiм нехотя, оглядаючись на озерце,
пiшла назад.
   Коли виходила з лiсу, щось  людським  голосом  закричало  над  головою,
зашелестiло  в  бур'янах,  залопотiло.  Заклякла  на   мiсцi,   а   потiм,
отямившись, щодуху кинулась додому.
   XII
   Швидко минали днi. Леся нiкому не розповiдала про свої  нiчнi  пригоди,
тiльки ходила мов зачарована. Бачила тую мавку, високу на зрiст, з  гарним
округлим лицем i довгими  косами,  що  хвильками  спадають  на  плечi,  на
груди... Одяг мала прозорий,  крiзь  який  просвiчувало  утле  тiло...  То
купалась безгучно в прозорiм лiсовiм потiчку, то  забавлялась,  гойдаючись
на тонких березових вiтах, то легко, немов  на  крилах,  бiгала  горами  й
долами, аж розвiвався їй одяг, рвала квiти i заквiтчувалася ними...
   Як жаль, що нема фортепiано! Поклала б усе це  на  музику,  грала  б  i
грала - безперестанку... Музика завжди повертає бадьорiсть. Та й  не  лише
тому. Скiльки тут чудових мелодiй!  Вони  бринять  у  серденьку  голосними
солов'їними переспiвами, срiбними жайворонковими дзвiночками.
   Десь тут була подоляночка,

   Десь тут була молодесенька...
   Одну за одною вiдкладала у пам'ятi, берегла  пiснi,  як  найкоштовнiший
скарб. "А Михайло Петрович радив записувати", -  спав  на  думку  недавнiй
лист вiд Драгоманова.
   Випросила кiлька аркушiв паперу, зшила його i занотувала всi, що знала,
пiснi. Ще й Михайлик додав трохи.
   Це було куди кориснiшим вiд щоденної бiганини. Мама - й  то  похвалила!
Навiть попросила змальовувати для неї найцiкавiшi узори, що не так  уже  й
важко;
   Варка, Йосипа Пирогового, знає, у кого в селi найкращi рушцики.
   Ну й бiдова та Варка! Тоненька, пожовкла вiд пропасницi" а  метка,  мов
козеня. Щлий день вертiлася б дзигою, i ноги їй не болять. I на город - по
бур'ян для кроликiв, i до сажалки - по ряску для качок, i  на  гойдалку  -
скрiзь устигав. Коли б не оте мале на її шиї - хтозна-що б  видумувала.  А
то й забавляй його, i дивися, щоб пiску в рот не гребло...  Морока,  та  й
годi! Вже скiльки Леся просила Федоську, Варчину матiр, частiше вiдпускати
її гуляти, - де там! Слухати навiть не хоче. "Вам, - каже, - панно, вiльно
гулєти, бо є за ким. А  Варцi,  коб  ви  те  знали,  вже  зароблєти  пора.
Дiвка...  Хто  на  неї  приробить?  Нехтолиця  отой  проклє-тий,   п'єниця
невсипущий?" Це вона про чоловiка так,  про  Йосипа"  Варчиного  батька...
Шкода його. "Слабий", - каже Варка. А люди подейкують, нiбито жiнка  звела
так, аби не пив та не длявся без дiла... Мо', воно й правда, бо Леся  сама
не раз чула, як  Федоська  взивала  чоловiка  неподобними  словами,  ще  й
проклинала: "А бодай тебе заглумило!.. Щоб ти скопитiв!.. Ось я тобi!"
   Чим би його допомогти Варцi? Не раз над цим думала,  шкодувала,  що  не
взяла з собою копилки. Там, певне, вже рублiв кiлька  набралося.  Коли  не
все,  то  половину  можна  було  б  вiддати.  На  новорiчнi  подарунки  ще
збереться,  а  Варцi  на  каптан  якраз  вистачило  б.  Бо  так  уже  вона
задивлялася на її вбрання та допитувалася, почiм купляли, що жаль проймав.
А то, видно, не витримала. Це як вони пiд вербами  бiля  кадуба  сидiли  й
читали.  Слухала-слухала  i  раптом:  "А  дай-но,  Лесю,  я  помiряю  твою
спiдничку".
   Бiдна вона.
   ...Од мрiйних думок про мавок поверталася до  буденного.  Слухала  жалi
селянськi, пiснi про зрадливую долю - i щось нило всерединi, у грудях.
   Гей, та вирiс я в наймах, в неволi,
   Та не знав я долi нiколи.

   Та гей... -
   спiвали парубки, йдучи на гуляння. Вразливий той спiв тужив над  селом,
тягарем осiдав на серцi.
   Леся щойно повернулася з гойдалки, розпрощалася з Варкою i сiла в дворi
на колодах. Сутенiло. Кiлька разiв прибiгала Лiля, кликала вечеряти,  поки
й собi не вмостилася бiля сестри.  Вiддалилася  й  стихла  пiсня,  i  тодi
виразнiшим став скрип журавля  над  колодязем,  брязкання  вiдер,  мекання
овець на оборах.
   Зненацька серед цього звичного гамору пролунав дитячий зойк.
   - Ой мамочко... не буду... не буду... Леся здригнулась: кричала Варка.
   - Ти, холеро, ще й плакати? - надривалась Федоська. - На ж тобi,  на...
а щоб знала.
   Леся залишила сестру й метнулась на крик (Варчина хата -  через  двiр).
Федоська тримала дочку за руку i, раз по раз  приказуючи,  била  скрученим
рушником.
   Дiвчина звивалась з болю, намагалась обняти матiр  за  ноги,  а  та  ще
дужче злилася.
   - Оце тобi не слухатись... Ось тобi гулєннє.
   Не тямлячи себе, Леся кинулась виручати ровесницю.
   - Не бийте її!..  То  я  пiдмовила...  Не  бийте!  Жiнка  завагалась  i
випустила Варчину руку. Леся схопила подругу в  обiйми,  цiлувала  i  мало
сама не
   плакала.
   - Ходiмо до нас, Варочко... В нас ночуватимеш...
   - А то чого  вона  має  по  чужих  хатах  длєтись?  -  знов  обiзвалась
Федоська. Вона стояла, все ще тримаючи напоготовi рушника, хоч на лицi i в
очах її помiтний був розпач.
   Прибiгла Ольга Петрiвна з Михайликом i меншою донькою.
   - Що тут у вас? Леся крiзь сльози розповiдала. Федоська  не  витримала,
схилилась на ворину, захлипала безгучно, здригаючись.
   Ольга Петрiвна заспокоювала її, умовляла.
   - Чи я не мати їй? - зрештою обiзвалася жiнка, витираючи  брудним,  тим
же, яким лупцювала дочку, рушником сльози. - А що я зроблю?..  Терпцю  вже
немає. Хоч живцем лiзь у землю. I нагодуй їх, i взуй... Де ж  його  взети?
Той, - вона показала на клуню, де, мабуть, був чоловiк, - ядуха проклєтий,
все з дому та з дому тєгне... Даруйте, тiльки дочка  ваша  най  не  водить
Варку. В неї робота, малу он глєдiти нiкому.
   - Вона й так усе робить, а ви тiльки б'єте, - вiдповiла Леся.
   - Помовч, доню, - сказала Ольга Петрiвна. - А дитини не варто бити, цим
її, Федосько, не навчите.
   З прочинених хатнiх дверей вирачкувало  замурзане  по  самiсiнькi  вуха
дитинча i, чiпляючись за одвiрок, зiп'ялося на тоненькi  рахiтичнi  нiжки.
Федоська пiдхопила його на руки, почала обтирати подолом личко.
   - Моє маленьке... Всi про неї  забули.  Скоро  Моня  прийде,  поп'єш  i
спатоньки лєжеш.
   Шби нiчого й не сталося, не було нi бiйки, нi слiз. Жiнка пестила  свою
найменшеньку, примовляючи та прицмокуючи її в щiчки.
   - Та й чого ж ми стоїмо? - збагнула вона. -  Господи...  Забили  голову
оцi дiтлахи, що не знаєш i на якому свiтi жиєш. Прошу до хати... Варко,  а
клич-но панєнок i панича в гостi.
   Ольга Петрiвна завагалася,  почала  було  вiдмовлятись,  а  потiм  таки
пiшла.
   В хатi стояла пiвтемрява. Бiля мисника роїлись мухи.
   Федоська запалила  i  поставила  на  припiчку,  пiд  комином,  трiскучу
скалку. По долiвцi, стiнах заплигали тiнi.
   - Як у вас душно! - зауважила Ольга Петрiвна. В неї починало  стукотiти
в скронях, хотiлось на свiже повiтря, але одразу виходити незручно.
   Хазяйка, посадивши малу на  пiл,  внесла  i  поставила  на  стiл  миску
вишень.
   - Куштуйте... свої. Воно б годилося не цим пригощати, та вибачайте...
   - Дякую, дякую, - заспокоювала Косачева, обережно, за корiнцi витягуючи
ягiдки.
   - Оце коб менi Варку десь влаштувати, - вела далi  селянка.  -  Хоч  за
харчi й яку-небудь лахманину... Та де там! Здорових  он  скiльки.  А  воно
недолуге...
   Дiти стояли мовчки, нiби й не було їх в  хатi.  Леся  i  Варка  все  ще
трималися пари.
   - Хай Варка зайде, я дам їй хiни од хвороби, - мовила Ольга Петрiвна  i
встала, - а про службу треба подумати. Може, в няньки? Вона дiтей любить?
   - Ой панi!.. Та ви знаєте, що це за дiвчина? Ходи-но сюди, Варуню.  Ото
покину їх на весь день, то й нагодує, i приспить... i  забавить.  Ви  вже,
будьте ласкавi, не забудьте про неї.
   Косачева попрощалася, а Федоська, проводячи її до ворiт, все  вихваляла
дочку i розказувала, яка та в неї слухняна i роботяща.
   Пiсля цього Варка стала забiгати до Лесi частiше...
   - I як ото ти читаєш ту книжку? - питає,  бувало.  Леся  показувала  їй
букви, розповiдала, що в книжках пишеться.
   - Мама казали, що я могла  би  вчитися,  та  лихо  -  чобiт  немає.  От
зароблю, справлю i пiду, нехай учать.
   - У вас тут i школи нема.
   - Нiчого. Зате в Ковелi не їдна.
   - Ким же ти будеш, як  вивчишся?  Дiвчинка  замислювалась.  Справдi-бо!
Вона над цим не думала.
   - Ким гинчi, то тим i я... щоб зароблети гарно, бо бiднi ми.
   -  А  я  теж,  -  казала  Леся  таємниче,  напiвшепотом,  -  хочу  мати
багато-багато грошей. I знаєш  для  чого?  Роздаватиму  їх,  щоб  не  було
бiдних...
   Цi розмови велись один на один, найчастiше бiля кадуба. Леся любила цей
тихий, оточений кущуватими  вербами  куточок,  де  годинами  можна  сидiти
самiтно, дивитись, як невтомно б'є з-пiд товстого дубового пня джерело,  i
думати-мрiяти...
   Несподiвано дружба була порушена. Приїхав  Кароль  i  сказав,  що  тато
велiв їхати додому. Почали збиратися в дорогу. Лесi не хотiлося вертати до
мiста, кидати веселе сiльське товариство.
   - Мам, а Варку не вiзьмемо? - несмiливо запитала.
   - Таж не пустять її. Хай пiзнiше.
   Засмучена, збирала свої вiнки та букети, складала книжечки.
   Нагодилася Варка. Вона тримала перед себе малу, весь час пiдпираючи  її
колiньми, щоб не сповзала з рук.
   - Їдете?
   - Татко велiв... скучив за нами. Та ти не журись, ми скоро  повернемось
сюди назавше.
   - Коли то ще буде... Я, може, в найми пiду, то й не побачимось...
   Обидвi замовкли. Пхинькнуло  дитинча,  та  Варка  не  чула  того,  була
заглиблена в невеселi роздуми.
   - На ось на пам'ять, - Леся пiднесла  подрузi  одну  з  кращих  Лiлиних
ляльок, проте Варка не поспiшала брати її. Стояла i журно  дивилась  перед
себе. - Ну-бо, Варко, що ж ти мовчиш?
   - Вiзьми, Варуню, - обiзвалася Ольга Петрiвна.  Дiвчинка  нехотя  взяла
подарунок i дала його в руки сестричцi.
   ...От i готово. Речi всi складенi, можна  рушати.  Ольга  Петрiвна  дає
останнi розпорядження по господарству. Кароль поправляв упряж, а  Михайлик
господарем сидить спереду на бричцi. Тiльки  Леся  нiяк  не  розстанеться,
нiби назавше прощається. То усмiхнеться, то похмурнiє враз.
   - Сiдай уже, Лесенько, - обзивається мати.
   - Прощай, Варко...
   - Їдь щаслива.
   Нiби дорослi.
   Рушила бричка. Варка вийшла i довго стояла на вулицi,  дивилась  услiд.
Леся не зводила з неї погляду, аж поки не  виїхали  за  село.  В  очах  її
iскрилися сльози, а в серцi пекуча тлiла печаль.
   XIII
   ...I знову Київ. Котрий раз вiдвiдує його, а все не намилується мiстом.
   Та й як ним налюбуєшся! Весною в однiм пишнiм вбраннi, влiтку,  дивись,
в iншiм, а восени... що за краса! Усе ряхтить у ньому, грає. Володимирську
гiрку  хтось  наче   оббризкав   фарбами   -   золотистими,   коричневими,
зелено-бурими.
   На тротуарах - листя-листя!.. Воно спадає, плавно кружляючи в  повiтрi,
з кленiв та ясенiв, з високих гiллястих лип, що цупким жилавим корiнням аж
розпирають брук. Навiщо пiдмiтать листочки? Хай би лежали  отак  барвистим
килимом. А то згребуть їх, викинуть на смiтник... i по красi.
   Леся поверталася вiд Лисенкiв сама. Мама дозволила  їй  цю  прогулянку.
Воно й недалеко до  Хрещатика,  де  живуть  Микола  Вiталiйович  з  Ольгою
Олександрiвною. Трошки пройти Великою Пiдвальною, спуститись по Прорiзнiй,
а там зовсiм близенько. Але мама чомусь боїться, що вона  заблудиться.  Не
маленька ж. Щоправда, ота Прорiзна вельми  їй  не  подобається.  Безлюдна,
порожня. Навiть житла на  нiй  не  скрiзь.  Злiва  якiсь  горбки,  порослi
кущами, й аж унизу будиночки. I то маленькi.
   Iнша рiч Фундуклеївська - широка, забрукована,  з  високими  будiвлями.
Каштанiв на нiй! Зараз вони ще  красивiшi,  анiж  лiтом.  Двома  багряними
стрiчками тягнуться ген угору. Легко попiд ними - вiд одного  до  другого,
далi й далi - аж до театру.
   Леся й не зоглядiлась, як вийшла на Володимирську  вулицю.  Зупинилась,
постояла трохи, спостерiгаючи людський потiк, i, згадавши, що мама, певне,
заждалась її, пiшла додому. В очi впала величезна афiша. Ану-бо, що нинi в
театрах?
   ТЕАТР - КАБАРЕ - ВАР'ЄТЕ!
   Кругло-Унiверситетська, 15
   СЬОГОДНI ГРАНДIОЗНИЙ КОНЦЕРТ!
   ЛЮДИНА, ЩО ТАНЦЮЄ НА ГОЛОВI
   При театрi першокласний ресторан
   Цiкаво, як-то танцюють на головi... Про це вона навiть не чула.
   Проходячи повз Золотi ворота, Леся не втрималася,  щоб  не  звернути  у
скверик. Вона вже була тут кiлька разiв, але з мамою, Михайликом i  Лiлею,
а гуртом, звiсно, не те. Одне тягне туди, iнше сюди, - хiба роздивишся  як
слiд? А  хочеться  ж  i  доторкнутися  до  тих  напiврозвалених  мурiв,  i
пошукати, може, й знайдеться щось серед них iнтересне...
   Як тут святково! Вузенькi дорiжки  геть-чисто  встеленi  листом.  Дихне
вiтерець - i заворушиться, зашелестить воно, мов живе. Мiж ним каштани, як
зiницi, виблискують холодним полиском. Набрати б їх, та дома i так  чимало
- наносили з ботанiчного. Леся все ж пiдняла кiлька й поклала в кишеньку.
   Внизу бiля земляного валу, на якому височiли ворота, стояв гурт  людей.
Вони щось слухали, уважно, зосереджено. Пiдiйшла. На каменi,  тримаючи  на
колiнах бандуру, сидiв слiпий. Видно,  вiн  щойно  скiнчив  грати:  пальцi
злегка тремтiли, нiби струни пiд час рокотання,  бiльма  незрячих  очей  з
надiєю глядiли кудись у простiр - старий  нiби  чекав  свого  прозрiння  i
боявся поворухнутись, щоб не пропустить тої щасливої митi.
   Леся пiзнала його: та ж сутула, суха постать,  вилицювате  обличчя.  На
ногах, правда, замiсть стоптаних шкарбанiв добре вшнурованi постоли.
   Серце їй забилося ще дужче, коли до кобзаря пiдiйшов хлопчина. На ньому
недбало висiв колись пiдкинутий нею пiджак. Вiн уже зовсiм  зносився,  мав
десятки латок, а все  ж,  видно,  служив  iще  поводиревi  i  постiллю,  i
захистом у негоду. Напоївши  старого  водою,  хлопець  заховав  кухлика  в
торбину i сiв, байдуже глянувши на людей. На мить його  погляд  затримався
на тоненькiй Лесинiй постатi, i дiвчинка знiтилась. Шзнав чи  просто  так,
випадково глянув? Кров ударила в скронi. Здавалося, присутнi помiтили  той
погляд i тепер дивляться на неї запитливо.
   - Дiду, чи давно ви не бачите? - запитав хтось кобзаря.
   Старий одiрвався вiд своїх думок, мовив:
   - А вiдколи пам'ятаю себе. I до того, кажуть, незрячим був.
   - I нiчого в свiтi не бачили?
   - Отак собi ходжу по землi, топчу її, а зроду-вiку не бачив, яка вона.
   - Заграли б, дiду, - попросили тi, що прийшли недавно.
   - Заграти не штука, та чи немає тутечки... - Вiн не сказав,  кого  саме
остерiгався, проте в юрбi загомонiли:
   - Нема, дiду... I близько не видно.
   Кобзар ледь помiтно торкнув струни, прихилився до бандури i  вслухався.
Поводир присунувся до нього ближче, зняв i поклав бiля нiг картузика.
   I от забринiли струни. Старий враз ожив, пiдвiв сиву голову i заспiвав,
що були у вдови три сини, як соколи.
   Вигодувала їх, довела до ума, а вони й вiддячили неньцi.
   Ой iди ж ти, мати старая,

   На чуже подвiр'я проживати,

   Ой годi наших дiток малих пужати, лякати,
   То будуть у нас куми i побратими гуляти!
   Старечий, а такий дзвiнкий голос.  Стiльки  жалю  в  тих  виголосах  та
виводах! Аж серце щемить.
   Кобзар спiвав довго, а закiнчив немовби закликом:
   Гей, то-то ж, пани-молодцi!
   То треба ж отцеву молитву та матчину
   Штити i поважати!
   Дома, побачивши  Судовщикову,  Леся  згадала,  що  сьогоднi  заняття  з
нiмецької.  Михайлик  i  Шура  вже  сидiли  за  столом  над   розгорнутими
пiдручниками, а Ганна Iванiвна щось їм пояснювала. - От i пусти тебе саму.
Не можна ж так, - кинула з докором мати, як тiльки Леся зайшла.
   Дiвчинка розгубилася: за  що  їй  догана?  Ага!  Несвоєчасно  вернулась
додому. За це  треба  перепрошувати.  I  дочка  винувато  пригорнулась  до
матерi.
   - Мамочко, люба моя, прехороша. Та коли б ти знала, кого я бачила!
   - Ото-то... Завжди в тебе зустрiчi, якiсь побачення.
   - Нi-нi, мамуню. Ось послухай. - I розповiла  про  бачене  у  скверику.
Змовчала тiльки про пiджачину - не варто нагадувати старе.
   - А про те,  що  розучувала  в  Ольги  Олександрiвни,  бач,  забула,  -
зауважила Ольга Петрiвна.
   Леся збагнула. Справдi-бо! Тiльки не забула вона, нi, а якось  сплелися
в нiй обидвi пiснi - "Садок вишневий", що розучувала сьогоднi в  Лисенкiв,
i ота, про вдову з її глибокими жалями. Яка ж iз них ближче була до  серця
- сама не знала. З чемностi вiдповiла:
   - "Садок вишневий". А знаєш, мамочко, Ольга Олександрiвна сказала, що в
мене гарний голос... Тiльки нерозвинений.
   - То треба частiше спiвати, розвивати його. Ну, гаразд, про це потiм...
I так спiзнилася.
   - Iди до мене, Лесю, - покликала подругу Шура. Та не  встигли  дiвчатка
всiстися, як у кiмнату веселою  юрбою  влетiли  Оксана,  Маня  i  Люда,  а
слiдом, широко розпустивши бороду i  поскубуючи  пишного  вуса,  зайшов  i
їхнiй батько, Михайло Петрович Старицький. Бiля порога вiн зупинився, зняв
капелюха i пробасив:
   - Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: ой чи живi, чи здоровi
ще родичi гарбузовi?
   - Живi, живi ще й  здоровi!  Того  й  вам  зичимо!  -  вiдповiла  Ольга
Петрiвна.
   - Дiзнався, що ви тут, i поспiшив одвiдати.  Старицький  нiжно  цiлував
жiнкам руки i весь час усмiхався стримано, здавалося, самими тiльки очима.
   - Як ви посвiжiли, Михайле  Петровичу,  -  сказала  Ганна  Iванiвна,  -
помолодiли.
   - Щедрiстю нашої чарiвницi-природи,  рай  його  батька!  -  кинув  свою
улюблену примовку Михайло Петрович. - Вона,  матiнка,  хоч  кого  на  ноги
поставить.
   Вiн недавно повернувся з  Подiлля,  куди  щолiта  їздив  вiдпочивати  з
сiм'єю, i був у тому особливому настрої, який викликають у  нас  вiдвiдини
рiдних з дитинства мiсць.
   Розповiдав дотепно, барвисте, як взагалi умiв викласти будь-яку пригоду
чи iсторiю.
   Зайшов Петро Миколайович.
   - Одразу видно, що Старицький приїхав. Чути на весь дiм.
   - Чути? То й добре! Хай чують! Хай знають: ще не вмерло  наше  слово  -
живе й буде жити! Оце ще коли б сюди Драгомана, то й сам чорт не  страшний
був би. - Вiн запитливо глянув на присутнiх i по-змовницькому додав:  -  У
вiдповiдь на височайший указ 3 я  посмiв  сочинити  цей  опус.  -  Михайло
Петрович сiв до столу i розiклав рукопис. - От, маєте...  "Тарас  Бульба".
Лiб-ретто майбутньої опери, її неодмiнно напише Микола Вiталiйович.
   - А прочитайте-но, Михайле Петровичу, трiшки, - попросив Солонина.
   Старицький подумав хвилину, перегорнув кiлька сторiнок i зупинився.
   - Хiба що оце.
   Малi принишкли,  заслухались.  Леся  сидiла  поруч  матерi  за  столом,
зiпершись пiдборiддям на руку... Один за одним оживали в  пам'ятi  епiзоди
великої епопеї: козацькi походи, бої зi шляхтою... Зрада Андрiя...  Смерть
Остапа i самого Бульби... Згадалася поїздка в Дубно, i чомусь одразу,  мов
iз туману, випливала Оленка,  згорблена  постать  бабусi,  в  котрої  тодi
ночували. "Зачинили синочка мого, в тюрму посадили..." - нiби  над  вухом,
щойно сказанi, пролунали слова. Леся аж оглянулася, проте нiкого чужого  в
кiмнатi не було. Мати, Ганна Iванiвна, Петро Миколайович, дiвчатка  -  всi
захоплено слухали Михайла Петровича.
   - Яв захопленнi!  -  першою  порушила  мовчанку  Ольга  Петрiвна,  коли
Старицький закiнчив читати сцену. - А Микола Вiталiйович знає?
   - Знає. Вже, каже, увертюру написав... Ну, а як же молоде поколiння?  -
раптом запитав Старицький. Вiн злегенька пригорнув Лесю, що стояла  поруч,
бiля матерi, нiжно погладив  по  голiвцi.  -  Чим  живемо?  Хлiбом-сiллю?!
Молодчина! Швидка. Вiдразу знайшлася. А напам'ять що знаєш?
   - Багато.
   - Он як! За це тобi цукерок, найсолодший.
   - Ми теж знаємо, - застрибали дiвчатка. - I нам цукерок.
   - На всiх у мене не вистачить, - глянув на дочок Михайло Петрович, -  а
коли так, влаштуймо конкурс:  хто  найкраще  прочитає,  тому  й  гостинець
найлiпший. Жюрi прошу зайняти  мiсця.  -  Вiн  швидко  розставив  стiльцi,
посадив жiнок, Петра Миколайовича, а сам узявся керувати концертом.
   Першою зголосилася Люда. Вона голосно прочитала "Причинну" i  одразу  ж
почала "Менi тринадцятий минало...", та Михайло Петрович зупинив її:
   - Досить, досить, голубко. Так  ти  в  мене  всi  гостинцi  виманиш.  I
взагалi - Старицькi, сьогоднi помовчте. Вас я i вдома наслухаюсь.
   - Тодi я! - попросила Шура.
   - Це iнше дiло.
   Шура декламувала уривок iз "Русских женщин" Некрасова. Леся вже слухала
її, проте й цього разу, як i ранiше,  не  могла  стримати  хвилювання,  що
народжувала в нiй розповiдь про гiрку долю засланцiв.
   Прости и ты, мой край родной,
   Прости, несчастный край!
   И ты... о город роковой,
   Гнездо царей... прощай!
   Якi знайомi, близькi серцю слова! Як i в її "Надiї"...
   Рiдний край, нещасний край- Степ, могилки... синiй Днiпро...
   Шура декламувала:
   Мороз сильней, пустынней путь

   Чем дале на восток;
   На триста верст какой-нибудь
   Убогий городок.
   Зато как радостно глядеть
   На темный ряд домов,
   Но где же люди? Всюду тишь,
   Не слышно даже псов...
   Саме такий поставав перед нею Сибiр - безлюдний, холодний,  суворий.  А
як же там людям? Як тiточцi? I знову здалося: крiзь заметiлi дивляться  на
неї затуманенi слiзьми тiточчинi очi. Дивляться i  наче  промовляють:  "Нi
долi, нi волi у мене..."
   Нi долi, нi волi у мене нема,
   Зосталася тiльки надiя одна, -
   це вже читає вона, Леся. Затихли  оплески,  адресованi  Шурi,  i  якась
незнана сила вивела Лесю на середину кiмнати. Слова самi вириваються з уст
- спочатку тихо, несмiло, а далi дужче, голоснiше...
   Надiя вернутись ще раз на Вкраїну,
   Поглянуть iще раз на рiдну країну...
   Всi враженi, насторожено слухають.
   - Це її... сама написала, - шепоче на вухо Старицькому Ольга  Петрiвна.
Вона також приємно здивована:
   знала-бо тiльки початок вiрша, а тут - весь. Правду казав чоловiк: який
початок, такий буде й кiнець.
   Поглянуть iще раз на синiй Днiпро,
   Там жити чи вмерти - менi все одно...
   Старицький слухав, кидаючи  погляд  то  у  вiкно  на  одноманiтне  сiре
громаддя будинкiв, то на молоду  Косачiвну,  ще  недавно,  десяток  хвилин
тому, таку по-дитячому просту i наївну, а тепер - незрозумiлу,  загадкову,
не по вiку дорослу. В її сiрих великих очах помiтив страждання, i  вперше,
принаймнi за сьогоднiшнiй день, з його обличчя зникла усмiшка.
   Нiяково стало за свої веселощi. Подивився на Ольгу Петрiвну,  вона  теж
сидiла не менше зворушена, слухала, не вiдриваючи вiд дочки погляду.
   Поглянуть iще раз на степ, могилки,
   Востаннє згадати палкiї гадки...
   Леся читала пiднесено. Голос  її  бився  об  стiни  невеликої  кiмнати,
пташкою рвався на  волю,  де  вiтрами  осiннiми  шумiли  гаї,  де  степами
безкраїми гордо стугонiв мiж скелями та порогами сивий Днiпро.
   I  нiхто  вже  не  думав  про  те,  кому  дiстануться  ласощi,  -  щось
незрiвнянно бiльше, важливiше полонило свiдомiсть батькiв  i  дiтей.  Воно
хвилювало, породжувало новi, не буденнi чуття.

   XIV
   У мiстi багато розмов про Лисенка. Зiбранi i виданi ним  народнi  пiснi
знайшли своїх цiнителiв i виконавцiв навiть серед аристократичної публiки,
яка нехтувала українською культурою.
   Звiстка про наступний  концерт  викликала  пожвавлення.  "Що  нового  в
програмi?", "Чи спiватиме дружина композитора?" - допитувались нетерплячi.
Чиновники канцелярiї генерал-губернатора  теж  -  "на  всякий  випадок"  -
запросили  репертуарний  список,  їх  найбiльше  цiкавило   спiввiдношення
росiйських i українських номерiв та, звичайно, благонадiйнiсть програми.
   -  Цi  держиморди  виводять  мене  з  терпiння,  -  обурювався   Микола
Вiталiйович. - Вони вважають, що забороною можна витравити любов до рiдної
культури. Яка  близорукiсть,  яке  нерозумiння  душi  народу!  Як  гадаєш,
Михайло?
   - Так, рай його батька! - вiдповiдав не менш схвильований Старицький. -
Я певен, що їм однаково чуже як українське, так i  росiйське  мистецтво...
Та ти не журись, Миколо, нехай йому грець.
   Леся кiлька разiв була свiдком подiбних розмов, хоч багато дечого в них
i не розумiла. Для неї було  ясно  одне:  якiсь  люди  хочуть  перешкодити
концерту,  але  це  Їм  навряд  чи  вдасться.  Вона   слухатиме   Лисенка,
насолоджуватиметься чарами його музики. Скорiше б тiльки той день настав.
   Напередоднi приїхав батько. Який вiн стомлений, змарнiлий! Але  рiдний,
дорогий, любий. Не раз бачила його увi снi: пестив її,  лагiдно  усмiхався
великими чистими очима. Мама каже, що так буває, коли  багато  про  когось
думаєш. Справдi, нема такого дня, щоб вона не згадала татуся. Як йому там,
самотньому? Чому не можна завжди бути разом, слухати  його  розповiдi  про
полювання, про  дiдуня  й  бабуню  Єлизавету,  чи,  як  їi  величає  мама,
Єлизавету Iванiвну, що має незабаром од вiдати їх?
   Не вiдходила од батька, розказувала та допитува лась, щебетала, мов тая
пташка на свiтанку.
   - Лесю, ти б iшла погуляти, не даси батьковi й спочити пiсля дороги,  -
зупинила дочку Ольга Петрiвна.
   Неохоче примовкла i ревниво спостерiгала, як мати  -  цiлком  спокiйно,
здавалось, байдуже? - вела розмову.
   По обiдi вiдвiдали Старицьких на Малiй  Володи-мирськiй,  поблукали  по
мiсту.
   Як хороше вiдчувати тепло широкої батькiвської  долонi!  Рiдко,  ой  як
рiдко гуляють вони отак, побравшись за руки. Завжди  татковi  нiколи,  все
служба та служба.
   Непомiтно почало вечорiти.
   - Ну, час iти, - урочисто мовила Ольга Петрiвна.  Вона  ще  раз  уважно
оглянула дiтей - щоб  усе  було  бездоганно,  попросила  Ярину,  куховарку
Солонини, доглянути Лiлю, i ось вони, всi четверо, поспiшають  до  театру.
Дрiбно цокотять по бруку  колеса  вiдкритого  ландо,  туго  натягує  вiжки
машталiр. На руки, на колiна Лесi спадають останнi черленi листочки.  Вона
того не помiчає- думками-мрiями розмаїтими тiшиться.
   Театр... Як  тут  велелюдно,  врочисто!  Чотири  ряди  лож,  оздоблених
позолотою й червоним оксамитом, просторий партер,  заповнений  людом.  Вiн
шепочеться, смiється, мружиться вiд яскравого  свiтла  "Хто  ж  туї  проти
концерту? - думає Леся. - Всi такi гречнi, святковi". Вона уважно обводить
поглядом зал Ось, майже поруч, у бенуарi, Старицькi. Дiвчатка  махають  їй
ручками, всмiхаються. Далi теж, видно, знайомi, бо  вiтаються  з  татом  i
мамою. А он там, на  гальорцi,  де  гуде  неначе  у  вулику,  -  студенти.
Вишиванi сорочки й блузи, стрiчки, розкiшнi чуприни.
   - Мам, а де ж Микола Вiталiйович? - питає Ми-хайлик.
   - На сценi, з хором.
   - Коли вже той початок?..
   У театрi жодного вiльного мiсця. Погляди всiх зверненi  на  сцену,  хоч
вона ще й закрита важкою, малинового кольору завiсою.
   Поволi гасне свiтло, стихає  шум  людських  голосiв,  i  -  нарештi!  -
концерт починається.
   Це була дивовижна картина. Як тiльки з-за лаштункiв вийшов  i  легенько
вклонився Микола Вiталiйович, у залi прокотилася хвиля  оплескiв.  Лисенко
стояв поперед хору в чорному фраку з бiлоснiжною краваткою  i  ждав,  поки
стихне гомiн. Композитор був спокiйний, зосереджений, i саме  це,  мабуть,
додавало публiцi азарту. Спочатку пiдвелася гальорка, потiм ложi й  партер
- i  ось  весь  театр  стоячи  вiтає  Лисенка.  Микола  Вiталiйович  знову
вклонився i трохи вiдiйшов убiк, звернувши погляд на хор.
   Леся, звичайно, не могла бачити того, що не всi були  в  захопленнi.  В
центральнiй ложi демонстративно мовчала губернаторська  свита  i  дехто  в
партерi - бiльше вiйськовi. Та нiхто на них не зважав. Не стихали оплески,
лунали вигуки, аж поки Микола Вiталiйович не пiдiйшов до фортепiано.  Тодi
все враз ущухло, заспокоїлось, нiби й не вирувало тiльки що. Звичним рухом
Лисенко вiдкинув поли фрака i сiв на стiлець. На мить  вiн  замислився,  а
потiм, трохи схиливши голову, мов прислухаючись до власної думки,  рiшуче,
енергiйно вдарив по клавiшах. Це була увертюра до "Тараса Бульби".
   Пролунали вступнi акорди, i  хор  урочисто  пiдхопив  мелодiю.  Вiйнуло
роздоллям  широкого  степу,  гордим  духом  козацької  вольностi...  Пiсня
гримiла, дужо билася пiд склепiнням театру, i здавалось, от-от вирветься з
тiсноти й полине мiж людом.
   Леся водила зачарованими очима, зупиняючи погляд то на Лисенковi, то на
хористах - переважно молодих, у яскравому нацiональному  вбраннi.  А  коли
непомiтно, якось надто вже швидко, згасли останнi  звуки  i  раптом  гучно
вибухнули оплески, вона аж здригнулась.
   Петро Антонович, не менш зачарований пiснею, мовчки  поклав  на  Лесине
плече руку, та швидко зняв її i теж заплескав у долонi.
   Не встигав Лисенко одiйти вiд рампи, як знову змушений був повертатися,
дякувати публiцi. Зрештою, коли в залi трохи затихло, вiн  швидко  сiв  за
рояль i почав грати  "Тройку"...  Залились  голосним  спiвом  дзвiночки...
Зашумiли назустрiч вiтри... Понеслася  у  завихрений  простiр  тройка.  Нi
обiгнати її, нi зупинити.
   Затим - колядка з "Рiздвяної ночi"...
   "Вечiрнiй дзвiн"...
   " Хлопцi-молодцi"...
   I  ось,  мружачись  од  яскравого  свiтла,  на   сцену   вийшла   Ольга
Олександрiвна. Червонi чобiтки, рясно вишита українська сорочка, на грудях
разки дрiбненького, мов  калина,  намиста.  Синя  запаска  щiльно  облягла
тонкий стан.
   - Мамо, поглянь, тьотя Оля, - зашепотiв Михай-лик.
   На нього цитьнули, бо в настороженiй тишi  вiддавався  найменший  звук.
Ольга Олександрiвна легенько кивнула чоловiковi, що сидiв за фортепiано, i
в залi полинуло:
   Садок вишневий коло хати,

   Хрущi над вишнями гудуть.
   Чомусь згадалось Колодяжне - у вишневих садках та  в  пташиних  пiснях,
тихi сiльськi вечори i, як Лесi здалося, зовсiм недоречне: "Гуси,  додому!
Вовк за горою?" Усмiхнулася згадцi...
   А спiвачка чарувала голосом. Вона була не такою, як завжди, як удома, -
трохи  наче  байдужою,  -  пломенiла,  жила  пiснею.  Тiльки-но  щебетала,
звеселяючи душу, мрiйно кликала в ясну далину,  а  це  вже  смутком-журбою
сповиває серденько, бо ж.: "...молодiсть не вернеться, не вернеться вона".
Пiсня дуже сподобалася Лесi. I в них у Луцьку є таке мiсце  на  Стару,  де
в^жуть човни. Там кiлька верб схилилося i миють у водi свої  зеленi  коси.
Водиця чиста-пречиста, глянеш у глибину - i видно, як там гуляють маленькi
рибки, гойдаються стебельця лiлей. "А зараз, певне, там пусто  й  голо,  -
подумалось. - Треба буде, як повернусь, одвiдатн..."
   Концерт  закiнчився.  Публiка  довго  не  вiдпускала  зi  сцени   Ольгу
Олександрiвну, аж поки вона щиро  не  зiзналася,  що  втомлена  i  просить
вибачення.
   Хор виконав ще кiлька  пiсень  на  прохання  слухачiв.  Останнiми  йшли
"Думи". Леся знала слова пiснi, проте нiколи не думала, що стiльки  в  них
сили. Мелодiя сповняла серце величчю, пiдносила на дужих крилах, як  вiтер
билину.
   ...В Україну iдiть, дiти!

   В нашу Україну...
   Зал зачаровано слухав. Ш слова,  нi  звуку...  Тiльки  за  оксамитовими
портьєрами  генерал-губернаторської   ложi   невдоволено   покашлює   його
превосходительство. Що дiється з ним  -  не  розгледiти  в  темрявi,  але,
видно, не до душi йому пiсня. "Ну i нехай! - радiє Леся.  -  Аби  всiм  до
вподоби. Хай зна,  як  забороняти..."  Глянула  на  батька,  нiби  шукаючи
пiдтримки. Звичайно, вiн такої ж самої  думки.  Дома  вона  запитає  його,
переконається.
   ...Там найдете щиру правду,
   А ще, може, й славу...
   Скiльки про ту правду говорять, а де вона, яка з себе, коли б хоч одним
оком на неї глянути... "Цю пiсню треба неодмiнно розучити  на  фортепiано.
Завтра ж попрошу Ольгу Олександрiвну, - думає Леся. - От коли  б  так,  як
Микола Вiталiйович, заграти! Нiчого б не хотiла. Тiльки - як вiн. I народу
щоб стiльки було...  навiть  вiн,  губернатор.  Ото  закрутило  б  йому  в
носi!.."
   Однак що це, кiнець? Всi повставали, плещуть у долонi, гукають. Справдi
- кiнець. Завiса впала. Та її одразу  змушенi  були  пiдняти,  бо  публiка
зааплодувала ще дужче. З гальорки спустилася молодь, заповнила  проходи  в
партерi й гаряче вiтала артистiв. Хтось кинув квiти, й за ними полетiли на
сцену десятки букетiв. Хористи вклонялись i потроху вiдходили за лаштунки.
Тодi юнаки метнулись на сцену, оточили спiвакiв i не пускали їх доти, поки
iншi не винесли на руках  з-за  кулiс  Миколу  Вiталiйовича.  Його  почали
засипати квiтами. Лисенко то вклонявся,  прикладаючи  руку  до  серця,  то
витирав бiлоснiжною хустинкою зволоженi очi.
   Косачi й Старицькi дивились на все те з ложi, а  коли  на  сценi  трохи
почало вгамовуватися, спустились, щоб поздоровити  Миколу  Вiталiйовича  з
успiхом. Лисенко з трудом, боячись поламати  квiти,  що  оберемком  тримав
перед себе, пробирався до кабiнету.
   - Петре Антоновичу! - зрадiв вiн, побачивши Косача. - Яким вiтром?
   -  Волинським,  друже...  Довiдався,  що  твiй  концерт,  i   прилинув.
Давненько такого не бачив.
   - Боюся, що все це так не минеться. Вiщує мов  серденько...  О,  вже  й
першi вiсники з'явились, - кивнув Микола Вiталiйович на кiлькох жандармiв,
що вдерлись на сцену й почали витiсняти молодь. - Без них я нi кроку.
   Настрiй його одразу ж пiдупав.
   - Пiдемо звiдси, - запропонував Старицький. - Не можу спокiйно дивитись
на цих тупорилих.
   Швидко вдяглися, роздiлили квiти, щоб зручнiше  було  нести,  й  пiшли.
Бiля виходу на них чекав жандармський офiцер.
   - Пане Лисенко, - нахабно витягнувся вiн перед Миколою Вiталiйовичем, -
їх превосходительство просять завтра до них завiтати.
   Лисенко мовчки кивнув головою.
   - Ну, не казав я вам? - мовив, коли офiцер вiдiйшов. - Просять.  А  щоб
вас трясця просила!
   В нього раптом заболiло серце. Довелося гукнути вiзника.
   Вечiрка, яку намiчали пiсля концерту, не вiдбулася.
   Другого дня Лисенковi повiдомили,  що  генерал-губернатор  розпорядився
заборонити українськi концерти в Києвi.
   XV
   Навiщо було пускати дiтей на той  Стир?  Погуляли  б  на  вулицi,  коло
двору, i лиха не знали б. А  то  ж  он  куди  заманулося.  Тепер  що  його
дiяти?..
   Другий день  Леся  в  гарячцi.  Крутить  їй  руки  i  нiженьки.  Вже  й
розтирали, i зiллям  рiзним  поїли  -  не  допомагає.  Пожовкла,  як  вiск
зробилася.
   А все через необачнiсть. Ото як збиралися дiти на рiчку, - на водохрещi
подивитися, - що  б  послати  з  ними  дорослого,  так  нii  Не  маленькi,
мовляв... Вони ж як подалися,  то  мало  не  пiвдня  проходили.  Вернулись
голоднiсiнькi, зморенi.
   Хлопцi, Павло й Антiн, ще сяк-так, а Леся й слова  не  могла  вимовити.
Ледь роздягнули її. I от...
   - Особливої небезпеки нема, - сказав лiкар, оглянувши  хвору,  -  Криза
минула. Могло бути гiрше...
   Вiн говорив коротко i якось непевно. Порадив вигрiвати  хвору,  виписав
лiки i на прощання додав:
   - Простудилася сильно... Органiзм слабенький. Кiлька днiв сiм'я  тiльки
й жила турботами про Лесю. Петро Антонович  повертався  зi  служби  ранiше
звичайного,  а  Ольга  Петрiвна,   переклавши   господарськi   справи   на
Шимановську,  невiдступне  чергувала  бiля  дочки.   Поїла   її   малиною,
розтирала, купала, однак температура не спадала.  Тiльки  наступного  дня,
коли Ольга Петрiвна, блiда вiд безсоння,  знесилено  сiла  й  схилилась  у
задумi, Леся ледь чутно  покликала.  Аж  стрепенулась  мати.  Пiдхопилась,
кинулась до дитини. Леся лежала з широко розплющеними очима, дихала рiвно,
спокiйно. На чолi блищали дрiбненькi крапельки  поту.  Ольга  Петрiвна  аж
заплакала з радостi.
   - Як тобi, донечко? - i всмiхнулась крiзь  сльози.  Що  їй,  безцiннiй,
зробити, аби одужала? Свого не пожалiла б здоров'я.
   Не вiдповiла. Iскорки радостi заблищали  в  дитячих  очах.  Слабенькими
пальчиками Леся торкнулася матерi. Шчого не прохала, тiльки тулилась до її
руки гарячою щiчкою.
   Здоров'я поверталось дуже повiльно. Болiла  в  Лесi  голова,  весь  час
хотiлося спати. Майже нiчого не їла. Та й це ще було пiвбiди в  порiвняннi
з тим, що сталось кiлькома днями пiзнiше. А сталося справдi жахливе. Якось
на свiтанку Леся прокинулася  од  раптового  болю  в  лiвiй  долонi.  Рука
обважнiла, найменший порух її вiддавався глибоко в серцi! Всi ще спали,  i
Леся стиснула вуста, щоб не стогнати. Хвороба привчила її до  терплячостi.
Але цього разу не витримала, розбудила  матiр.  Слiдом  пiдiйшов  i  Петро
Антонович. Обоє метушились i не знали, що дiяти, - настiльки  несподiваним
був напад. А долоню тим часом розносило, знову повернулась гарячка.
   - Швидше б  той  день  настав,  -  тривожно  поглядала  у  вiкно  Ольга
Петрiвна. А надворi тiльки починало сiрiти, зимовий ранок тягнувся довго i
нудно. - Треба лiкаря, Петре. Попроси лишень Станiслава Адамовича, хай сам
огляне.
   Клали компреси,  заспокоювали  дитину,  а  в  самих  краялось  серце  i
наверталися сльози вiд жалю.
   - Недобре почався цей рiк, - зiтхала Ольга Петрiвна.
   На свiтанку Петро Антонович  звелiв  Каролевi  запрягти  й  подався  до
лiкаря.
   Станiслав  Адамович  Сохачевський,   з   яким   Косачi   кiлька   разiв
зустрiчалися на вечорах, мав репутацiю  доброго  спецiалiста.  Вiн  уважно
розпитав Ольгу Петрiвну, перевiрив у хворої пульс i, видно, залишився  ним
невдоволений, бо зробив це двiчi пiдряд, потiм неспiшно проглянув рецепти.
Коли все було скiнчено, сiв на край  лiжка,  подумав  i  на  нiмий  погляд
батька вiдповiв:
   - Кiсткоїд.
   Слово не вимагало пояснення. Чулi батькiвськi серця вiд нього  защемiли
ще дужче.
   - Який же рятунок? - запитав Петро Антонович. Лiкар  зиркнув  на  нього
з-пiд окулярiв i мовчки перевiв погляд на хвору. Що їм сказати? Що в  його
практицi такого ще не траплялось? Або - що хвороба досi не вивчена?  Те  й
iнше мало їх утiшить.
   - Попробуємо солонi ванночки, - роздумував уголос.  -  I  змазування...
йодом. Я щодня буду  навiдуватись...  А  взагалi,  -  звернувся  до  Ольги
Петрiвни, - їй конче потрiбен пiвдень. Постарайтеся... Крим чи Одеса.
   "Легко сказати, - мiркував Петро Антонович, - Крим чи Одеса.  А  за  що
везти? На заробiтки отi не наїздишся. Та й Колодяжне чимало бере..."
   Кiлька днiв лiкування дали сподiванi наслiдки. Пухлина спала, хоч  бiль
нiяк не проходив. Леся майже не пiдводилася з лiжка, з  сумом  дивилась  у
вiкно, за яким слiпуче виблискував на сонцi  снiжок,  галасувала  дiтвора.
Нерiдко й заскочить хтось  iз  друзiв  довiдатись,  чи  скоро  одужає,  бо
товариство жде не дiждеться її.
   Важко лежати хворiй. Безперестанно шумить у головi, ниє тiло, а  серце,
мов незагоєна рана, щемить i терпне вiд туги. Що ж воно  буде?  Скоро  два
тижнi, як занедужала, а кiнця не видно. Звiдки взялось те лихо,  яка  йому
рада? Нi вишивати, нi писати, нi грати. Все, чим жила, про  що  мрiяла,  -
раптом утрачено. Невже це - кiнець? Ш, не бути цьому! Вона  ще  спiватиме,
гратиме. Як Микола Вiталiйович, як Ольга Олександрiвна. В неї ще вистачить
сил! Ось i зараз... захоче - встане, пiдiйде до  фортепiано  й  зiграє.  I
"Думи" зiграє... Та так, щоб усi чули.
   У кiмнатi саме нiкого не було, i Леся, тримаючись за лiжко  й  стiльцi,
насилу добралася до фортепiано. Легенько торкнула кiлька клавiшiв i тiльки
хотiла  заграти,  як  шпигонуло  в  лiву  долоню,  пронизало   все   тiло.
Запаморочилась  голова,  глухим  стогоном   озвалося   кiлька   акордiв...
Стривожена, вбiгла Ольга Петрiвна. - Ой Лесю, Лесю!
   Пiдхопила непритомну i обережно  поклала  в  лiжко.  ...  А  час  iшов,
безрадiснi днi змiняли напiвбезсоннi  ночi.  В  смутковi  шати  вдягнулись
Лесинi думи. Зробилася впертiшою, мов присягалася своїм терпiнням подолати
недугу.

   XVI
   На початку травня Косачi, а з ними й Шимановська, виїхали з  Луцька.  В
Колодяжному саме закiнчили головнi будинки, i кiмнат, щоб розмiстити сiм'ю
та гостей, вистачало. Незабаром, на Тамароччинi родини,  сюди  завiтала  з
Гадяча й бабуня Єлизавета Iванiвна, з якою Леся часто листувалась.
   З ранку до  вечора  в  господарствi  кипiло:  садили  город,  розбивали
грядки, бiлили стiни... Петро Антонович  (працював  вiн  тепер  у  Ковелi)
пiсля роботи порядкував у садку. Заклали його ще  торiк  восени,  а  тепер
дещо змiнювали, пiдсаджували. Великий буде садок! Вiд дороги аж ген до тих
верб, що над кадубом. Грушi й яблунi рiзних сортiв,  малина,  смородина...
По краях-вишнi й черешнi. Як ото в Шевченка: "Садок  вишневий  коло  хати,
хрущi над вишнями..."
   Леся нiби змiнилася. Чи то одужання на неї вплинуло, чи нове  мiсце,  а
стала жвавiшою. I таки добилася свого: Варку  Ольга  Петрiвна  по  приїздi
взяла до двору. Воно й допомоги там з неї, але  старається  дiвчина,  весь
день товчеться: удвох з Лесею пiдмiтають та  посипають  пiском  дорiжки  в
дворi, пасуть гуси, плетуть вiночки. Там  уже  стiльки  їх  наплели!  I  в
кiмнатах, i попiд хатою понавiшували. На пiвсела стане...
   А це взялися за клумби. Старшим поки що нiколи, так вони  самi.  Хлопцi
копають i обкладають дерном та битою цеглою землю, а вони сiють i  садять.
Чорнобривцi, королiв цвiт, нагiдки, любисток... Чого тiльки не  придумали!
Однi грядки - як сонце: променями ростимуть  квiтки,  iншi  -  пiвмiсяцем,
зiрочками... Звiдки й береться таке в дитячiй уявi!
   I все з пiснями.
   Накопала корiння

   З-пiд бiлого камiння,

   Iще корiнь не вкипiв,

   А вже козак прилетiв, -
   приспiвує Варка.
   - Ти б i мене навчила, - просить подругу Леся.
   - То слухай... А то, коли хочеш, пiдемо в суботу на сватання. До Марисi
Глущучки прийдуть свати.
   - Звiдки?
   - Аж iз Бiлина. Пiдемо? Це недалечке. Всi дiвчата там будуть... Я вже й
приспiвiв їхнiх навчилась. - I з сумом у голосi:  -  Мене  теж  за  дружку
взяли б, та мала виросла i платтє не нове.
   Зажурились обидвi.  Повтикали  кiлочки,  якими  борозенки  для  насiння
робили, сiли.
   - Нiчого, Варуню, плаття я тобi дам.
   - Щоб дома лаялись? Я так не хочу. От зароблю - тодi, як мати  куплєть,
носитиму.
   - Ш, нi... твоїй матерi я скажу. А плаття ще гарне, вишиване. Менi його
торiк бабуня на iменини подарували.
   Подруга  дивиться  на  Лесю  скорботно-лагiдним  поглядом  i  нiби   аж
промовляє. Так уже хочеться їй того  плаття!  I  боїться:  бо  що  ж  мати
скажуть? Випросила? Ю, так не можна. Хiба що Леся справдi пiде  до  них  i
пояснить...
   Прибiгли Павлик з Антоном, принесли малесеньку вишеньку.
   - Он там бiля сажалки викопали... Давайте посадимо.
   -  Ай  справдi,  -  захопилась  Леся.  -  На  клумбi,  що  пiд  вiкном.
Розростеться, будуть пташки на вишнi спiвати... От добре! А  ти,  Павлику,
збiгай до кадуба, набери вiдерце води - одразу й поллємо.
   Посадили вишеньку, а Варка й  тут  знайшла  що  заспiвати.  Поливала  й
приказувала:
   Скопаю я грядочку

   У вишневому садочку,

   А посаджу вишеньки!

   Не вродила вишенька,

   А вродили ягiдки.
   - Яка-бо ти. Варко, спiвуча.
   - Iнак не можна. Мати кажуть, що то не дiвчина, котра спiвати не вмiє.
   - Ось почекай трохи, я зараз. -  Леся  побiгла  в  хату  i  за  хвилину
вернулася з олiвцем та зошитом у руках, - Ти спiвай, а я буду записувать.
   - Навiщо їх записувати?
   - Бо пiсень дуже багато, не запам'ятаєш усiх.
   - А я пам'ятаю. Всi, котрi в селi е, пам'ятаю.  Грiє  весняне  сонечко,
щебечуть пташки, пахне молодим листям, а дiвчатка сидять собi  на  травицi
та наспiвують стиха.
   Ну й лiто ж видалось! Таке на Волинi рiдко буває. Сонця  того,  зеленi,
спiвiв. I навiщо тi зими та осенi? Цвiли б сади, витьохкували соловейки...
зрiли б ягоди - черешнi, вишнi, позьомки... Як от зараз, примiром.  Досить
лишень злiзти з воза, ступити кiлька крокiв у лiс -  i  хоч  нагрiбай  тих
суниць.  Скоро   й   малина   поспiє.   Там,   у   Скулинi,   кажуть,   її
повно-повнiсiнько. А вже тiтка Килина напевне те знає. Не буде ж вона  так
говорити...
   Леся лежить горiлиць на запашному свiжому  сiнi,  заклавши  пiд  голову
руки, i думає. Порипує, перевалюючись на вибоїнах, вiз,  попирхують  конi,
аж луна йде лiсом, а їй любо-прелюбо... "Все блукаю я  по  рiднiм  краю"..
гаю..."  Поруч  сидить  Михайлик,  задумливо  жує  травинку.  Вiдкусить  -
виплюне. Удає з себе дорослого. Побув трохи  в  Києвi  i  думає  -  велике
щастя. Вона теж поїде. I наздожене його.  З  мови  вона  й  так  попереду.
Шмецьку вже знає" французьку почала, польська їй зовсiм легка. А  в  Києвi
пiдучить iсторiю, лiтературу. Це їй  наймилiше  -  лiтература  й  iсторiя.
Читала б, слухала легенди та мiфи. Скiльки там цiкавого!..
   I  пiснi.  Це  теж  iсторiя.  I  про  турецьку  неволю  в  них,  i  про
Хмельниччину, Кармалюка, Бондарiвну...
   - Мамо, давайте до тiтки в Бiлин заїдемо, - пропонує Леся.
   - її, доцю, немає, до Львова поїхала. Жаль. А то б завiтали - Бiлин  по
дорозi - пiсень послухати. Скiльки їх знає тiтка! Купальських,  весiльних,
зажнивних. "Ой не мила нам та вечеронька, не мила, утомила нас та  панська
нива", - спiвала, як була в них.
   - А дядько Левко теж умiє спiвати, мамо?
   - Не доводилось чути. А чому це тебе цiкавить?
   - Так... Дуже люблю слухати пiснi.
   -  Левко  -  той  нi,  спiвати  не  мастак,  -  обзивається  вiзник,  -
розказувати вiн майстер. А от небiж його, Лукаш, диво  -  не  хлопець!  Де
тiльки навчився! На сопiлцi так виграв, що кращих вам музик не зиськати.
   Що ж? I то гаразд. Вона давно хотiла послухати справжню гру на сопiлцi.
Що за чарiвний iнструмент! Шматочок дерева, а такi нiжнi мелодiї.  Кажуть:
якщо ота з калини вирiзана дудочка та  повисить  на  вiтрi  пiд  стрiхатою
хатою - голос у неї дзвiнкiшим стає, мелодiйнiшим.
   - Мамо... - знову звертається Леся i змовкає.
   - Що тобi?
   Скiльки тих бажань, що хто його зна, з котрого й почати!
   - Купиш менi... сопiлку?.
   - Дiвчатка ж на сопiлках не грають, - смiється Ми-хайлик.
   - А я гратиму... Навчуся i буду грати. Купиш, мамо?
   - Та куплю вже, куплю... Попросиш дядька Левка - вiн тобi зробить.
   Розмовляють про те, про iнше... Обабiч дороги стiною стоять предковiчнi
дерева, шепочуть галуззям, а над ними - блакитне, як  суцвiття  пролiскiв,
безхмарне небо.
   Полiсся... Ясноводi озера!.. Спокiйнi в погоду i грiзнi в  бурю  гаї!..
Хто не бачив тебе, рiдний краю, той не знає, нащо здатна i чим багата наша
природа.
   Другу добу Леся в Нечiмному - нiби в казковому свiтi. Невеличка хатина,
обвiшана пучками сухих трав i калини, милiша  їй  од  усього;  клокiчки  -
дерев'янi дзвiночки,  що  белемкають  на  шиї  в  худоби  i  не  дають  їй
загубитися в пущi, - замiнили дiвчинцi звуки фортепiано... Слухала б -  не
переслухала їх. Особливо коли дядько  Левко  i  Лукаш  зганяють  товар  до
обори. Тодi така незрiвнянна нi  з  чим  розливається  музика  лiсом,  що,
здається, глухий почув би її. Грають, стрибаючи з гiлки на гiлку,  бiлицi,
в невидимi легенькi кувадла кують сивi зозульки, голосно  вистукують  суху
деревину дятли... Повiтря гуде оводами, комарнею i  мушвою.  Вони  хмарами
кишать у болотяних випарах, не дають спочинку худобi. Вiдiгнати  їх  можна
тiльки димом. На те дядько Левко i Лукаш розкладають навколо обори вогнi з
кiзякiв, а бiля самої хижки всю нiч не згасає багаття. На  ньому  вариться
страва, сушиться одяг, тут i грiється дядько Левко, ночуючи  надворi  бiля
товару.
   А скiльки коло тої ватри почуто оповiдань  та  легенд!  Уже  ввижаються
Лесi тi  мавки,  потерчата,  водяники.  Сам  дядько  здається  лiсовиком..
Низенький, з борiдкою, в постолах i полотняному одязi, - наче завiтав  оце
до їхнього гурту пiсля цiлоденних блукань гаями, сiв на зваленому  деревi,
посмоктує люльку й воркоче, воркоче... Немов той потiчок. А  от  спати  не
хочеться.
   - Дядьку, - питає Леся, - а то правда, що дерево живе? Вдень  я  хотiла
вирiзати калини на сопiлку, а Лукаш не  дав.  "Не  рiж,  -  каже,  -  йому
болить..." Чи правда то?
   -  Авжеж,  дитино.  Не  треба  живого  рiзати  -є  сухе.   Бо   лiсовик
розсердиться.
   - I що тодi?
   - Диви, яка цiкава! Розсердиться,  i  все.  Завалить  водопої  торiшнiм
листям, дорогу перетне стовбурами... Чи ж мало цього?
   - А у вас iз ним дружба? - не вгаває Леся. Дядько пiдливає в казанець з
коновки води, пiдкидає в багаття хрусту. Вiн  спалахує,  пирскає  iскрами,
золотить  довге  волосся,  що  пасмами  звивається  з-пiд  старого  бриля,
багрянцем обдає сиву, аж бiлу, свитину, постоли.
   - Он бачте - дуб за хатою? - показує Левко на могутнє крислате  дерево,
i всi звертають у той бiк погляди. - То гордiсть лiсу.  Я  врятував  його.
Купцi вже мiряли, давали грошi, та я заклявся, що поки житиму,  то  й  вiн
стоятиме. Вiдтодi i безпечно менi в лiсi.
   - Ну, а од вiдьом, од водяникiв як бережетесь?
   - То вже дiло iнше. Однi хреста бояться, заклинання, а  iншi  зiлля  не
зносять духу. Пiд вiкнами ж  недарма  в  нас  мак  посiяний  -  од  вiдьом
захищає... А терлич навдивовижу велику силу має, коли його зiбрати  в  нiч
купальську.
   "Так он чого то в них терлич росте коло порога, - згадала Леся. - I кiл
осиковий забитий на подвiр'ї..." Вона дивиться через огонь у  сутiнки,  що
налягають з усiх бокiв, i, здається, бачить, як  звиваються  в  пiвтемрявi
русалки й вiдьми, мавки i перелесники та iнша  лiсова,  водяна  i  польова
сили.
   - А де зимують мавки? - питає Михайлик дядька.  Хлопчину  теж  захопили
розповiдi. Простягся поруч Лукаша на запашнiй травицi i мрiє, мрiє...
   - Та де ж? У дуплi верби старої знаходять мiсце.
   Встеляють його листом i порохном м'якеньким та й зимують...  Та  ви  не
дуже те до серця все приймайте, бо ще присниться... Цур йому, дiти.  Лiпше
не знати того. От розкажу вам iсторiю... вельми  повчальна,  для  парубкiв
надто ж...
   I знову спокiйно тече собi розповiдь: як сiльський парубок запiзнався з
мавкою, а мати стара - розлучниця  злая  -  супроти  того  пiшла,  оженила
хлопця на багатiй вдовi; як жили вони в гризотi щоденнiй i як лiсовi  духи
вiдомстили за мавку, напустили на селюкiв злиднi та розорили їхнє кубло.
   - ...Ну, йдiть собi  спати,  -  закiнчує  дядько,  -  на  сьогоднi  вже
досить... А я подивлюся на бидло. Веди дiтей, Лукашу. Чуєш? Гов, Лукашу! -
будить вiн хлопця, що задрiмав зморений.
   Лукаш прокидається, тре заспанi очi, пiдводиться. Гуртом вони  йдуть  у
шопу, де чекає на них лiсове пахуче сiно  i  де  ще  довго  не  змовкатиме
перешiптування...
   Шопа з трьох плетених  iз  лiщини  сяк-так  обмазаних  стiн  i  низькою
стрiхою. Четвертої стiни немає, i, коли  прокинутись  рано  та  глянути  в
отвiр, здається - пливе все кудись на казкових легких каравелах. Потiм, як
пiднiметься  сонце  i  зiйде  туман,  вiдкривається   дивовижна   картина:
тиховоде, вкрите  ряскою  озеро,  оточене  зеленими  берегами,  за  ним  -
вiльшина, а далi лiс, що переходить у  густий  сосновий  бiр  i  тягнеться
хтозна-куди... Кажуть, озеро те бездонне. I справдi, як випливали на нього
човном з дядьком Левком, то яку довжелезну не взяла вона жердину, а дна не
дiстала. Доточили весло, i все одно не вистачило.
   Чудернацьке те озеро. Береги має облуднi - так  i  ходять  хвилями  пiд
ногами, прориваються, не дають пiдступити до води. То  теж  нiби  навмисне
так зроблено - щоб не длялися люди  з-пiд  солом'яних  стрiх:  не  зносять
їхнього духу русалки-озерянки! I купатись не можна в озернiй водi.  Хоч  i
спокiйна вона, а вмить затягне баговинням, засмокче...
   Сьогоднi вони останнiй день у Нечiмному. Вчора сусiд дядька Левка Тихiн
приїхав iз Скулина й переказав, що мама велiла вертатися. Жаль! Що тi  три
днi i ночi? Ще б хоч iз тиждень... Щоб походити скрiзь, де бувають Лукаш з
дядьком Левком. А найперше - круг озера, подивитись  на  той  потiчок,  що
вибiгає з нього. Там, кажуть, коли пiдiйти непомiтно i причаїтися  десь  в
очеретi, навiть уранцi можна побачити русалку.
   - Михайлику, - шепоче Леся, боячись розбудить Лiлю. - Чуєш,  Михайлику?
Ну й сонько ж ти... Ось я зараз тебе розбуджу. Ти в мене хутко  проснешся.
Дiвчинка пiдвелась, щоб побiгти черпнути водицi й хлюпнути  на  Мишка,  та
вiд подиву  аж  сплеснула  руками:  нi  Лукаша,  нi  брата  вже  не  було.
Залишились тiльки ямки в сiнi, де лежали, зiбгане стареньке ряденце,  яким
укривались. От тобi й на!  Сама,  виходить,  проспала...  Та  де  ж  вони,
невiрнiї?
   Швидко сплигнула  на  землю,  обтрусилась  вiд  сiна,  що  пристало  до
платтячка, й метнулась до хижки. Нiкого. В оборi -  теж  нi  душi.  Що  за
оказiя? Невже всi  в  лiс  подалися?  Прислухалась:  десь  недалеко  глухо
бемкотiли клокiчки; мекнуло тихо телятко, до  нього  обiзвалась  корова...
Коли це  -  аж  стенулось  серденько!  -  заграла  сопiлка.  Голосними  її
переливами враз наповнився лiс - i спiвав,  гомонiв  та  вiдлунював.  Леся
завмерла. Стояла зачарована, легка, готова злетiти на крилах лiсових  отих
спiвiв.
   - Го-го-го-го! - покотилося лiсом. - Лесю-у-у-у...
   - Я ту-та-а-а...
   Тi спiви та перегуки збудили Лiлю. Прибiгла - розрум'янена, заспана-  i
ну:
   - Миш-ко-о-о!..
   Аж на пальцi спинається та витягує шийку. Голосок тоненький,  писклявий
- одразу губиться в хащах.
   - Давай удвох, - пропонує.
   I знову лящать перегуки, аж поки на галявину  не  виходять  Михайлик  i
Лукаш. Обоє в брилях, по пояс зарошенi. В руках у Лукаша згорнута  кловня,
на днi якої ворушиться риба, на поясi метляється ножик i кiвшик з лика  на
мотузочку.
   - Де ж ви були? - питає Леся.
   - Дядько послав нас ятiрцi витягати.
   - Човном аж он куди плавали, -  хвалиться  Михайлик.  -  Ви  ще  спали,
пожалiли вас будити... Зате ось вам що, - i подає  букет  жовтих  i  бiлих
лiлей. - Покладiть у воду, ввечерi повеземо додому...
   Пiсля снiданку - по ягоди, а там знову на озеро, дивитись,  як  зграями
низько-низенько шугають дикi  гуси  й  качки,  як  вишукують  собi  поживу
довгоногi чаплi й лелеки.
   - Знаєш, я про це все напишу, - дiлиться думками Михайлик. - Оповiдання
чи й повiсть... На зразок Гоголевих... Я вже й назву  обдумав  -"Нечiмне".
Як гадаєш, добре буде?
   - Чого ж, пiдхожа... Пиши! А я на музику покладу. Як Микола Вiталiйович
"Тараса Бульбу". Гаразд, Ми-хайлику, домовились?
   - Згода.
   Нуртують у дитячих головах мрiї, бринять нiжними  спiвами...  I  манять
кудись, i гукають - де шумливi бори, воркотливi потоки, тиховодi озера...
   XVII
   Рiк за роком - життя. Небагато й спливло їх, а  скiльки  подiй...  Знов
болiла рука - та сильнiше, нестерпнiше.  В  її  тiло  вгризався  скальпель
хiрурга.
   "О доле! За що ж ти караєш? За те, що люблю  я  життя  i  пiснi?  Що  в
серденьку моєму палає любовi огонь?"
   Пiдходила до фортепiано, торкала одноруч холоднi  клавiшi  -  озивались
вони жалями.
   Чуття виливались у рядки, лягали одна за одною на паперi поезiї... Горе
переплавлялось у спiв:
   Ждiте, ждiте, любi дiти!
   Лiто знов прилине,
   Прийде мила годинонька,
   Як зима та згине;
   I заквiтне ваше поле,
   I зазеленiє, -
   Знов його весна прекрасна
   Квiточками вкриє.
   Як нiколи, дорогi були спомини. Мiсячнi ночi...  Як  тiкала  самотою  в
лiс. Вечiрнi години. Бiленькi хатки...
   Вже засвiтились у небi зорi,
   Усе заснуло, заснуло й горе...
   Та нi, не заснуло! Крутить  їй  рученьку...  Часами  нападала  розпука:
"Навiщо цi вiршi, ця праця дрiбна?.. Яка з неї користь? Що  я,  слабосила,
проти горя й недолi?.." Та одразу перечила iнша їм  думка:  "А  може,  мiй
спiв, щирi слова розважать  хоч  на  хвилину  кого?"  I  прибувало  снаги;
забувши болi й тугу, Леся сiдала за працю.
   Вже тих поезiй набрався добрий десяток. А  коли  закiнчили  перекладати
"Вечори на хуторi бiля Диканьки" Гоголя, Михайлик порадив:
   - Давай, Лесю, пошлемо до журналу.
   Обом ця думка сподобалась. Матерi так само.
   - Я й пiдкажу, куди саме, - обiцяла вона. - Є у Львовi  журнал  "Зоря".
Туди й пошлiть.
   - А як пiдпишемо пiд перекладом? - зауважив Михайлик. -  Незручно  ж  -
два Косачi одразу. Треба придумати псевдонiми.
   - Якi ж бо? - задумалась Леся.
   - Коли вже ти, Михайлику, такий обачний, то й будеш Обачним,  -  мовила
мати.
   - А я? - нетерпеливилось Лесi. Ольга Петрiвна замислилась.
   - Журнал галицький, - сказала зрештою, - доречно було б  зазначити,  що
авторка з України, українка.
   - Леся Українка! - радiсно пiдхопила дочка.
   - Українка, - повторив Михайлик. - Здається, добре.
   - Що ж, нехай так i буде, - поклала Ольга Петрiвна.
   А невдовзi в "Зорi" з'явились вiршi з пiдписом "Леся Українка".
   I пiшло те iм'я мiж людьми навiки.
   I полинув той спiв шляхами тернистими... Сильний та мужнiй, вiн кликав:
   До працi! До боротьби!
   ЧАСТИНА ДРУГА
   _
   Досвiтнi огнi, переможнi, урочi, _
   Прорiзали темряву ночi..._
   Леся Українка

   I знову мандри. Скiльки пам'ятає себе - все  переїзди...  Луцьк,  Київ,
Варшава, Друскенiк, Гадяч... знову Київ. Не встигла й  на  ноги  стати  як
слiд, а доля кидає її з мiсця на мiсце.
   Цього разу аж он куди! Де тая Одеса, лиман! Чому саме  їй  випало  таке
щастя? Чи найлiпша вона од усiх, чи найгарнiша? Така  ж,  як  усi  людськi
дiти... Хiба що любов у неї до цього краю сильнiша, нiж в iнших... Це так.
Любить вона Волинь. I що частiше доводиться  покидати  її,  то  глибше  це
почуття. От Шура та, й Старицькi - i Маня, i Люда - тим якось однаково, чи
Київ, чи Гадяч, чи ще якесь мiсто. А вона Iйа що б не дивилася,  де  б  не
гуляла -  всюди  ввижаються  їй  дрiмучi  волинськi  пралiси,  голубоводi,
оточенi очеретами i рогозою озерця, тихi, як вечiрня година,  рiчечки,  що
плинуть  собi  широкими  долинами  мiж   верб.   Заклиналася   нiколи   не
розлучатися, а  от  доводиться:  лихо  не  свiй  брат,  домовитися  з  ним
неможливо. Тож i їде не доброю волею - знову тривожить  рука,  та  й  ноги
чомусь починав судомити. Частенько, на непогоду або як тiльки скупається в
холоднiй водi, устає ранками з нестерпним болем у правiм стегнi.  Але  так
уже звикла до свого лиха, до своєї  муки,  що  часто  й  мовчала,  батькам
казала - пусте, а воно щораз сильнiше й сильнiше дає про себе  знати.  Вже
скiльки тих лiкарiв перебрали,  а  всi  погоджуються  на  одному:  хвороба
серйозна, необхiдна хiрургiя.
   При згадцi про операцiю аж мороз по спинi йде.  Може,  не  така  вже  й
болюча, як жахливi її наслiдки: кiлька мiсяцiв нi грати, нi вишивати.  "То
було з рукою, - роздумує Леся, - а це - нога... Все  життя  бути  калiкою,
прикутою до лiжка... Не торкатися  шовкових  трав,  не  топтати  стежечок,
якими бiгала змалку, не бачити, як розквiтає природа - там, у темному гаю,
у лузi, серед полiв... Це ж справжня кара!"
   Не забути останнього консилiуму в Києвi, пiсля  якого  оце  три  мiсяцi
лежма провалялася у лiжку. Грiзним привидом досi стоїть перед нею професор
Фаворський. А той, другий, - Яценко! Який вiн грубий, нетактовний!  Навiть
не вислухав - нехай уже її, а то ж  навiть  батькiв.  Оглядав,  обмацував,
нiби перед ним була не людина, не жiнка... Модна борiдка, золотий ланцюжок
на пiвживота, надто ж - безапеляцiйний тон, яким  розмовляв,  пiдкреслюючи
зверхнiсть над хворим. Навiть тепер вчуваються пахощi  його  модних  духiв
"їланг-iланг". Як неприємно, до нудоти бридко лоскочуть нiздрi тi пахощi!
   А батько! Бiдний татусь! Що вже вiн пережив за неї! Нi  на  хвилькУ  не
сiв, поки там, за дверима, вирiшувалася її доля. А потiм ще й грошi  мусив
усiм отим давати. Та як! Всовував непомiтно в кишеню, а вони  вдавали,  що
навiть не помiчають... I за що ж? За одним одну порадоньку: або розпеченою
голкою проти кати щомiсяця хворiй суглоб, або витягування. Погоди лись  на
витягуваннi. Хоч  не  рiзатимуть,  не  штрикатимуть,  мов  у  тому  пеклi,
голками... А пiсля трьох мiсяцiв лiкування, яке мало не затягло її на  той
свiт, нога нiби трохи й заспокоїлась, але ж ступати, як i ранiше, не можна
- щось так i шпигає в стегнi. Знову були консультацiї, поїздки до знавцiв.
Оце недавно повернулася з мамою iз Варшави, од  професора  медицини  Леона
Врублевського. I що ж? Витрати, огляд, спiвчування, - а порятунку нiякого.
Добре хоч те, що Вруб-левський не запропонував операцiї, порадив  загальне
змiцнення органiзму та лiкування грязями. Пiсля цього, власне, й  вирiшили
будь-що послати її до моря. Мова про це велася давно, але все впирається в
грошi. Михайлик уже гiмназист, дай йому i  на  одяг,  i  на  помешкання  у
Хелмi, i - боже мiй! - скiльки тих дi рок знаходиться  щоразу,  як  тiльки
починають говорити про витрати.
   Та все-таки  i  тут  знайшли  вихiд:  тато  списався  зi  своїм  давнiм
приятелем. Комаровим, який iз Уманi переїхав  до  Одеси,  i  той  запрошує
неодмiнно приїхати - коли не всiм одразу, то хоч Лесi  й  Ользi  Петрiвнi.
Поки що їде одна, а там, можливо, прибуде й Михайлик,  у  нього  незабаром
вакацiї...
   До Козятина Лесю проводжала Ольга Петрiвна. Вона всю дорогу  намагалася
розвiяти доччин смуток,  розповiдала  про  цiлющi  властивостi  лиманських
грязей, про благотворний вплив моря i про те, як їй, Лесi, поводитись  мiж
чужими людьми.
   А та слухала i думала своє, жила iншими почуттями.
   "Прощай, Волинь, прощай, рiдний  куточок.  Недоля  знов  жене  мене  од
тебе..."
   Думки, думки... одна сумнiша вiд одної. Мов  осiннiй  туман,  застилали
вони свiдомiсть, неприємним холодком лягали на серце.
   А як сiла в поїзд i попливли за Козятином лiси та перелiски,  аж  лячно
стало, щось здавило у грудях i гарячим клубком пiдкотило до горла.
   Вона багато наслухалась про Подiлля. Тут виростав Кармалюк, - он у тих,
певне, дiбровах гуляв вiн зi своїми славними хлопцями,  наганяючи  жах  на
панiв.
   Пригадався давнiй ярмарок у  Луцьку,  де  вперше  слухала  вiд  слiпого
кобзаря пiсню про Кармеля, i жандарм, що гримав  тодi  на  старого.  Тепер
вона вже знає, за що погрожував жандарм запроторити перебендю в холодну.
   ...Садки вишневi, бiленькi хатки, стрункi, мов сторожа, тополi - окраса
й гордiсть рiдного краю; знову  бори,  зелененькi  ярочки,  перевитi,  мов
стрiчками, вузенькими стежинками... I все це в прозорому туманi -  маревi,
такому ж спокiйному, тихому, як отi рiчки, що плинуть серед широких долин,
помiж невисоких узгiр'їв у  невiдомi  краї,  отi  густi  трави.  Здається,
нiколи не ходило тут горе, нiколи  не  схлипував  сум,  -  завше  спiвають
соловейки весною, жайвори розсипають над полями дорогоцiннi перли.
   Проте - це вона вже  знала  добре  -  не  бракувало  тут  нi  слiз,  нi
нарiкань. I отi бiленькi,  здалеку  такi  милi  та  любi  хатиночки,  коли
глянути на них зблизька, свiтять  злиднями,  як  i  на  їхнiй  Волинi,  на
Полтавщинi, де вона вже побувала...
   Величним видався не бачений досi степ. Вiн почався, мабуть,  уночi,  бо
вранцi, коли прокинулася,  -  погляд  потонув  у  безкрайому  голубуватому
просторi. Степ i степ. Хiба десь далеко-далеко  на  виднокрузi  заманячить
самотнiй вiтрячок. Сусiди по купе - низькоросла,  у  два  обхвати  дама  i
високий, неймовiрно худий чоловiк - спочатку пробували заговорити з Лесею,
та потiм бiльше не турбували її,  пили  чай,  снiдали,  розповiдали  якiсь
iсторiї. А Лесi хотiлося спокою. Кiлька  разiв,  прарда,  скупо  вiдповiла
настирливiй дамi i знову поринула в роздуми.
   ...Одеса прокидається рано. Галасливим кигиканням  ненажерливих  чайок,
цокотом  кiнських  пiдкiв  по  погано  забрукованих  вулицях  i   голосами
перекупок розпочинає вона свiй звичайний трудовий день. З  раннього  ранку
потоком пливуть на базар юрби приїжджих, набирають свої валiзи, щоб  потiм
на пляжах усе це пожерти з потроєним апетитом.
   Це Одеса курортна. Є  ще  Одеса  трудова  -  мiсто  заводiв  i  фабрик,
численних майстерень, Одеса-порт. Ця не спочиває нi вдень нi вночi.  Змiну
за змiною виштовхують iз своїх захаращених дворiв заводи i фабрики,  група
за групою поспiшають понурi й сердитi вантажники"
   Хоч i втомилася Леся з дороги, але  пiсля  обiду  пiшла  з  Маргаритою,
старшою дочкою Комарових, гуляти мiстом.
   - Воно навiть краще  зараз,  -  згодилися  Михайло  Федорович  i  Ганна
Петрiвна, втративши найменшу надiю укласти гостю вiдпочивати,  -  i  спека
вже не така, та й людей бiльше на вулицi.
   Комарови мешкали на  Ланжеронi.  Дiвчата  вийшли  з  дому  й  одразу  ж
потрапили в людський потiк. Iти було  важко,  i  Маргарита  запропонувала,
коли вже Лесi так забажалося неодмiнно сьогоднi оглянути мiсто, -  найняти
вiзника. Довелося пристати на це. Ходак з неї був нiкудишнiй, та  й  нога,
чи то з дороги, чи чого iншого, знову почала нити.
   Маргарита зупинила однокiнного вiзника, i ось вони, нiби якiсь  поважнi
панни, їдуть  широкою  Дерiбасiв-ською  вулицею.  А  там,  через  один-два
квартали, що губляться в зеленi розлогих акацiй i платанiв, - море.
   - Куди подамося? - питає Маргарита. - До моря?
   - Нi, Маргариточко, неввiчливо буде,  коли  ми  спершу  не  поклонимось
мiсцям, де бував Пушкiн. Поїхали до його будиночка.
   За  пiвгодини  зупинилися  пiд   високим   платаном,   коло   чепурного
триповерхового будинку.
   -  Гадаю,  вiзник  нам  бiльше  не  потрiбен,  -  звертається  Леся  до
Маргарити, - тож хай собi їде, далi помандруємо пiшки.
   Пiдiйшли до дверей,  Леся  навiть  трохи  прочинила  їх,  заглянула  до
коридора. Нiчого особливого, але  вже  те,  що  цими  ось  сходами  ступав
великий поет, за цi  ось  ручки  вiн  брався,  надавало  будинковi  якоїсь
принадностi.
   - Може, й нас надихне на щось путнє, - жартувала Леся.
   - В тебе й так гарнi вiршi, - зауважила Маргарита. -  Тато  кажуть,  що
твої поезiї навiть Франко похвалив.
   Леся  раптом  уявила  собi,  як  це  Михайло   Федорович,   пристрасний
бiблiограф i бiблiофiл, вчитується у Франковi слова про неї,  i  їй  стало
якось не по собi.
   - То, Маргарито, Iван Якович авансом, насправдi ж  муза  моя  ще  надто
слаба й безпомiчна.
   - Ну, це вже ти даремно. Те, що я читала, написано таки мистецьки.
   - Менi зостається тiльки подякувати тобi, посестро, за  добре  слово  й
прихильнiсть.
   - От i гаразд, Лесю, дорожи цiєю прихильнiстю, вона завжди щира.
   - Ох, коли б ти тiльки знала... - Леся зiтхнула важко й ураз  схопилася
за металеве плетиво паркової  огорожi,  бо  в  стегнi  щось  кольнуло  так
гостро, так боляче, що аж потемнiло в очах.
   - Що з тобою, Лесю? - злякалася Маргарита.
   - Не хвилюйся... Мине... Все буде гаразд.
   - От бачиш, вiдпустила вiзника...
   Та за кiлька хвилин Леся знову була така ж балакуча, нiби нiчого  й  не
трапилось.
   Вийшли до Приморського бульвару, де на  чорному  гранiтному  постаментi
бронзовiла постать засновника мiста графа Рiщельє.
   Широкими сходами спустилися до  порту.  Мiж  штабелями  ящикiв,  дощок,
горами вугiлля, мов сновиди, снували робiтники.
   - Яка рiзка одмiна, - зауважила Леся. - I так, замiть собi,  Маргарито,
скрiзь: однi п'янiють вiд багатства i шаленiють од неробства, а  iншi  теж
п'янiють, тiльки вiд утоми та безсоння.
   Зiйшли аж на край набережної. Зеленавi бруднi хвилi  колихали  на  собi
рiзнi покидьки, лизали обсмоленi палi, нiби  намагалися  перегризти  їх  i
пробитись до  мiста.  Неподалiк  погойдувалось  велетенське  -  певне,  не
наське, як сказала Маргарита, - судно, а з берега, де на колiї стояли ряди
червоно-бурих вагонiв, зiгнутi, мов надломленi, постатi вантажили  в  його
трюми лантухи.
   - Напевне, хлiб, - показала очима Леся. - От уже справдi зрадлива  доля
- вантажити тисячi пудiв пшеницi, а  самому  бути  голодному.  Де  ж  тодi
правда? В небi високо чи, може, отут, у морськiй глибинi, шукати її?
   Лесин настрiй, певне, передався Маргаритi,  бо  вона  стояла  задумана,
мовчазна.
   - Вечiрнi вогнi... мерехтливi, манливi, - мрiйно мовила Лбся. -  Гарно,
але зараз треба таких, щоб як блискавка  рiзали  темряву  ночi  i  свiтили
людям до волi шлях.
   Маргарита зачудовано дивилася на подругу, дивуючись незнаним досi рисам
її вдачi.
   ...Михайло Федорович Комаров був  пристрасним  цiнителем  старовини.  В
побутi, у поведiнцi вiн ретельно дотримувався давнiх українських  звичаїв,
що нерiдко викликало в декого з його  знайомих  неабиякий  подив:  як  так
легковажно людина ризикує своїм становищем?
   Однак Михайло Федорович не зважав на цi в одному випадку  -  поради,  в
iншому - натяки на можливий гнiв з боку царських чиновникiв  i  робив,  як
пiдказувало сумлiння. В сiм'ї Комарових розмовляли  тiльки  по-українськи,
одягалися теж. А сам Михайло  Федорович  одпустив  пишнi  вуса  i  не  без
гордощiв хвацько пiдкручував їх. Весь свiй вiльний час - працював  Михайло
Федорович  нотарем  -  вiн  оддавав  вишукуванню  та  збиранню   рiдкiсних
українських видань i бiблiографiчних даних про письменникiв. Одна з кiмнат
його помешкання була заставлена  шафами  та  полицями,  на  яких  акуратно
стояли найрiзноманiтнiшi видання свiтових i своїх, як їх називав господар,
росiйських та українських авторiв.
   Про закоханiсть Михайла Федоровича в друковане слово знали всi. I, коли
хтось хотiв пiддобритися до нього, книга була найкращим для цього засобом.
Досить було Комарову довiдатись  про  адресу  якогось  старого  книголюба,
котрий через бiднiсть або ж перед смертю спродував своє багатство, як  вiн
нетерпляче  ждав  кiнця  роботи  i,  навiть  не  заходячи   додому,   мчав
розшукувати потрiбну квартиру.  Траплялося,  що  їхати  доводилося  аж  на
Пересип чи Молдаванку, проте й це не  зупиняло  завзятого  бiблiографа.  В
такi днi Михайло  Федорович  повертався  пiзно,  втомлений,  але  веселий.
Переступивши порiг, гукав:
   - Ганю! А що я сьогоднi дiстав?!
   - Та вже ж! Знову якесь "Житiє". В iншої дiстав  би  ти  качалкою  межи
плечi, - вiдказувала в тон йому Ганна Петрiвна. - В людей  i  чоловiки  як
чоловiки, про сiм'ю дбають, а це - волоцюга, та й годi...
   - Ну, Ганно... Ганнусю... серденько, - жартував Михайло Федорович,  вiд
чого дружина  розпалювалася  ще  бiльше.  Тодi,  поцiлувавши  її,  Михайло
Федорович зникав у своєму кабiнетi, розкладав на столi принесене i починав
милуватися ним.
   Проте й тодi Ганна Петрiвна не  давала  йому  спокою:  то  заглядала  у
дверi, нiби їй чогось бракувало, то щось перепитувала - аж  поки  чоловiк,
розсердившись, не залишав свого заняття i не виходив до вiтальнi.
   - Що, вже натiшився? - знову бралася за своє дружина.
   - Ну й ну, жiнко, ти гiрше реп'яха.
   Справа, зрештою, набирала жартiвливого повороту,  бо  жили  Комарови  у
злагодi, любили одне одного.
   Так було й сьогоднi. Леся i Маргарита повернулися, коли бурхлива  сцена
скiнчилася. Михайло Федорович у довгому персидському халатi -єдине, що вiн
дозволив собi всупереч правилам, - сидiв з  меншими  дiтьми  за  столом  i
смачно посьорбував чай. Ганна Петрiвна поралася бiля посуду.
   Коли дiвчата ввiйшли, Михайло Федорович, не перестаючи  пити,  таємниче
їм пiдморгнув. Маргарита, якiй був уже знайомий цей знак, одразу збагнула,
в чiм рiч, а Леся нiяково усмiхнулася, не знаючи, що їй у  такому  випадку
робити.
   - Тато дiстали для нас щось цiкаве, - шепнула  їй  Маргарита  i  хотiла
було зайти до кабiнету.
   - Е, нi, - зупинив її батько. - Сiдайте, вечеряйте, а тодi й покажу.
   Коли дiвчата поїли i взялися за чай, Михайло Федорович сказав:
   - Тепер можна. Мати, а прибери-но  зi  столу  та  зiтри,  щоб  нiде  нi
краплини.
   -  Ми  самi,  -  кинулися  малi.  Вони  миттю  поприбирали,   постелили
скатертину з вишитим посерединi променистим сонцем.
   - Отак-так, - задоволене потер долонi господар. Вiн зник у  кабiнетi  i
за хвилину вийшов з двома невеличкими, гарно переплетеними книжками.
   - Маєте! - поклав серед столу. Це були твори Шевченка.
   - Де ж це ви їх?  -  схопила  Леся,  вiдкрила  палiтурку  i  прочитала:
-"Прага, 1888 рiк..."
   - Аж он звiдки! - радiв Михайло Федорович.
   - Це ж, вважайте, перше повне видання Тараса Григоровича.
   - А перше! - I, прибравши артистичної пози, Михайло Федорович почав:
   За горами гори, хмарами повитi,
   Засiянi горем, кровiю политi
   - Ото-то, - не витерпiла Ганна Петрiвна, - наче,  крiм  тебе,  нiхто  й
читати не вмiє.
   Та  Михайло  Федорович  не  зважав  на  дружинине   кепкування,   читав
натхненно, вкладаючи в кожне Тарасове слово  свої  почуття,  надаючи  йому
якогось особливого звучання.
   Сидiли допiзна.
   - А знаєте що, дiвчата? - сказав перед тим, як лягати спати. -  Давайте
завтра вирушимр в мандри по морю. Тобi, Лесю, це буде  надто  приємно.  Бо
як-таки так: жити бiля води i не поплавати?
   Леся радо згодилася на пропозицiю.  Прогулянка  обiцяла  бути  цiкавою.
Одне дiло дивитися на море здалеку, а iнше - вiдчувати його з усiх  бокiв,
дихати ним, п'янiти од його свiжостi та широти...
   Недiля. Сонце пiднялося рано, здається, ранiше звичайного, щоб наситити
своїм промiнням, своїм теплом усiх, кому нiколи впиватися ним у будень.
   Лагiдно плещуть хвилi  об  залiзну  обшивку  пароплава.  Сьогоднi  вони
голубi-голубi. З чим порiвняти їх? З небом,  фiалками?..  Нi,  напевне,  з
волошками. Коли ото зiбрати їх у пучок - великий, великий.
   Леся стала коло борту, поруч Маргарити, милувалася то морем, де зграями
носились чайки, то мiстом, що вiдсвiчувало на сонцi бiлими стiнами.
   Далi, далi вiд  нього!  Хоч  на  хвилину  дати  спочинок  нервам.  Леся
повертається обличчям до сонця, що пестить її волосся, зблискує  в  ньому,
наче спалахує.
   - Не стiй довго на сонцi, Лесю, - каже Ганна Петрiвна. - Шкiра  у  тебе
нiжна.
   Ну й нехай! Нехай пече, палить, а вона стоятиме - море притягує  думки,
уяву, її саму. Скiльки у ньому руху i заразом  спокою!  Навiть  невгамовна
Ганна Петрiвна примовкла,  слухає,  як  чоловiк  розповiдає  про  звитяжнi
козацькi  походи  за  моря,  про  галери  з  прикутими  навiчно  до  весел
козаками-невiльниками.
   А хвиля грає, нiби мотають буйними  гривами  баскi  конi,  за  кораблем
стелиться пiнистий шлях... Загубитися б у цьому безмежжi, забутися. Не  на
вiчнiсть - на годину, на день, щоб набратися сил - i знову до працi...
   Над Акерманом прозора голубувата iмла. Вона пiднiмається з моря. Повитi
нею старовинне мiсто,  руїни  фортецi,  з  якою  зв'язано  стiльки  подiй,
здаються ще Красивiшими.
   - Подамося одразу туди, - каже Михайло Федорович.
   За годину, петляючи вуличками, добралися до руїн. Тут починався  рiвний
широкий степ.
   - Точнiсiнько як у Луцьку, - зауважила Леся.
   - От чого не знаю, то не знаю, - пошкодував Михайло Федорович. - Чувати
про ваш замок чував, а от побувати не довелося.
   Напiврозваленi, порослi бур'янами мури вражали суворiстю.
   - Отут колись перемучилось нашого брата,  -  мовив  Михайло  Федорович,
дивлячись на розваленi "темнi темницi".
   - Оце, певне, звiдси линули козаки-невiльники думами на  Україну,  -  в
тон йому Леся.
   - Звiдси,  дочко...  Напилися  цi  мури  кровi  людської  та  слiз!  О,
напились! Аж побурiли! - Михайло Федорович, як тiльки мiг i  як  дозволяла
присутнiсть дiтей, картав нехрещених.
   З вежi одкривався гарний краєвид на Днiстровський лиман. Лесi ввижалися
десятки  козацьких  "чайок",  запорожцi,  що  поспiшали  визволяти   своїх
побратимiв з неволi.
   Ось вони, вже пiд самiсiнькими мурами, йдуть крiзь  вогонь  i  воду  до
брам, за якими тремтять вороги...
   Пiдступила Маргарита.
   - Уявилося менi, Марго, те далеке минуле.
   - Чи варто ще й цим журитися?
   - Не тiльки варто... Без поваги до минулого немислима справжня любов до
вiтчизни.
   - Так, так, Лесю, - похвалив Косачiвну Михайло Федорович,  що  стояв  з
дружиною неподалiк  i  прислухався  до  їхньої  розмови.  -  Святу  правду
мовиш... Без цiєї давнини нема України. В нiй  наша  згуба,  в  нiй  слава
наша, кров'ю обкипiла, слiзьми кривавими скроплена.
   - От не розумiю я, дядьку, - вела далi Лариса, -  за  що  Україна  такi
муки терпiла. Невже за  те,  щоби  знов  стогнати  в  кайданах,  щоправда,
надiтих уже не яничарами, а iншими поневолювачами?!
   Михайло Федорович пiдiйшов, заклавши руки за  спину,  пильно  глянув  у
свiтло-сiрi Лесинi очi.
   - Це добре, що ти, дочко, питаєш. Тiльки знай: не загинули марно  i  не
пропали безслiдно страждання наших дiдiв.
   - Я теж чомусь не вiрю: на їхнiх кiстках,  на  їхнiй  кровi  з'являться
чудовi сходи.
   - Саме так! - Михайло Федорович обняв за плечi дiвчаток i пригорнув.  -
В усiх оцих болях, стражданнях народиться нова Україна...  Зростуть  сини,
якi помножать дiдiвську славу i понесуть  у  вiки...  Он,  бачите,  -  вiн
показав на пастушка, що стояв  на  сусiднiй  вежi  i,  приклавши  до  чола
долоню, дивився на залитий сонцем степ, на лиман, що вигравав усiма своїми
незвичайними барвами, - хтозна, про що думає отой хлопчина. Але, я  певен,
не про те, щоб довiку пасти чужу худобу! Мабуть, про волю, про свою землю,
про щедру та багату долю свою.

   II
   По  закiнченнi  гiмназiї  Михайло  був  зарахований  на   перший   курс
фiзико-математичного   факультету    Київського    унiверситету    святого
Володимира. Пiдросли й сестри - Лiля та Дора. Косачi  вирiшили  вiдправити
їх на зиму до Києва.
   Поїхала й Леся. Її вабила наука, якою  вона  досi  успiшно  оволодiвала
самотужки. Необхiдний був  i  постiйний  квалiфiкований  медичний  нагляд.
Пiвдень, морськi ванни та лимановi грязi хоч i поправили  трохи  здоров'я,
проте остаточно на ноги не поставили.
   Невеличка, з двох кiмнат, квартира, яку найняли Косачi на  Тарасiвськiй
вулицi, одразу  стала  затишним  куточком  для  молодi.  Майже  щодня  тут
"пропадали", як казала Софiя Вiталiївна, Маня, Люда  i  Оксана  Старицькi,
Шура Судовщикова, що мешкала на Лабораторнiй, та  чимало  iнших  київських
знайомих. Збиралися переважно пiсля обiду,  а  до  того  Косачiвни  кiлька
годин училися: студiювали мови,  iсторiю,  математику.  Чимало  допомагала
репетиторам  Леся.  Вона  вiдвiдувала  лекцiї  в  унiверситетi  i  залюбки
розповiдала потiм сестричкам про почуте, навiть написала для них пiдручник
iсторiї схiдних культур.
   Та найцiкавiшими були вечори, коли сходились дорослi.  Багато  в  сiм'ї
говорили про дядька, материного брата, Михайла Драгоманова. Надто про  те,
як на Першому всесвiтньому лiтературному конгресi, що вiдбувся 1878 року в
Парижi, головуючий Вiктор Гюго  приязно  вiтав  молодого  вченого,  автора
щойно видрукуваної в Женевi  брошури  "Українська  лiтература,  заборонена
росiйським урядом". Брошуру роздали всiм членам конгресу  i  прилучили  до
протоколу. Там же Михайло  Петрович  познайомився  з  Тургенєвим,  що  був
заступником голови конгресу.
   Часто збиралася в Косачiв студентська молодь.  Говорили  про  рiзне,  а
найбiльше - про робiтничi заворушення, що останнiм  часом  почастiшали  на
заводах i фабриках Києва та iнших мiст.
   Одного разу Михайло повернувся додому пiзнiше, нiж завжди. Леся цi  днi
нiкуди не виходила - хорувала,  i  рiднi  не  були  обiзнанi  з  останнiми
унiверситетськими подiями. Юнак якось дивно змiнився:  став  похмурий,  на
запитання вiдповiдав стримано. Ольга Петрiвна i сяк i  так  пiдступала  до
нього, але даремно: син вiдмовчувався.
   Михайло недбало повiсив пальто, довго мив руки.
   -  Iди  вже,  йди!  -  гукнула  йому  Леся.  -  Вдруге  тобi  нiхто  не
розiгрiватиме обiд.
   - Пробач... А мама де?
   - Ждала-ждала тебе та й пiшла.
   - Знову на засiдання?
   - Нi, здається, в бiблiотеку. Дядько Михайло уже давно  просив  зробити
для нього якiсь там виписки. А ти чого сьогоднi такий кислий? - Вона  сiла
напроти. - Знову негаразд iз Шурою? Щось я її давненько не бачила.  Чи  не
пробiгла мiж вами чорна кiшка?
   - Нi, сестро. Тут iнше. I далеко складнiше.
   - Що ж, коли не таємниця?
   - Навiщо ти так? - В його очах блиснув вогник  докору.  -  Ти  ж  добре
знаєш, що вiд тебе в мене немає нiяких таємниць. - Вiн  помовчав  хвилину,
сьорбнув кiлька ложок борщу i вiв далi: - От i настає, Лесю, хвилина, коли
треба i нам братися до дiла. Або ж... або, склавши гордо на  грудях  руки,
вiдсиджуватися у запiчку, мов той цвiркун. Розумiєш?
   - Нiчого не розумiю. Можеш ти розповiсти, що i до чого?
   - Пригадуєш, я розказував  тобi,  що  готуємося  провести  вечiр  збору
коштiв?
   - Пригадую.
   - Так от: спецiальним наказом ректора вечiр вiдмiнено.
   - Зовсiм? Можливо, перенесено?
   - В тiм-то й рiч, що нi. Самим звичайнiсiньким чином за-бо-ро-не-но. Та
й що тебе дивує?
   - Дивного, звiсно, тут мало, а все ж не сподiвалася я.
   - Отож i ми не сподiвалися...
   - Що ж вирiшили робити?
   - Поки що нiчого. Кошти ми все ж таки зберемо.
   Але як вiддячити ректоровi, як провчити його? -  Вiн  поклав  ложку.  -
Зараз сюди мають прийти хлопцi. Посидимо, погомонимо. Ти не заперечуєш?
   - Що ти,  Михайлику?!  -  поспiшила  заспокоїти  його.  -  Тодi  обiдай
скорiше, а то розмовою ситий не будеш. -  Вона  поставила  на  стiл  вазу,
повну запашних червонобоких яблук. - їж, тато передав.
   - Нi, краще давай поприбираємо. Особливого нiкого не буде, а все ж...
   - А неособливий хто ж? їхнi погляди зiйшлися.
   - Ти ж i лисиця, Лесю. Знаєш напевно, а допитуєшся.
   - Гаразд, гаразд. Не хочеш говорити - не треба. Пiду скажу  малим,  щоб
не дуже галасували, - Леся вийшла в  сусiдню  кiмнату,  де,  скориставшись
вiдсутнiстю старших, дiвчата зняли справжнiй рейвах.
   У коридорi теленькнув дзвоник, i Михайло поспiшив вiдчинити.
   Прийшов Зюма.
   - Отже, я перший? - звернувся вiн до Михайла.
   - Проходь, проходь. I сiдай отут, - Михайло показав на стiлець.  -  На,
дивись поки що, - подав журнал.
   Гiсть одразу ж заглибився в читання.
   Трохи  чудний  вiн,  цей  Зюма,  але  розумний,  товариський.  Це   всi
визначають, не поминаючи, однак, нагоди покепкувати з його неуважностi. За
цю рису ще на першому курсi хлопця прозвали  ."Професором  медицини",  хоч
сам вiн про медицину нiколи й не мрiяв, бiльше  захоплювався  лiтературою.
Серед iнших Зюма вирiзнявся чорною, мов смоляною, чуприною.  Вiн  постiйно
закидав на потилицю непокiрнi пасма волосся, поправляв окуляри, якi раз  у
раз сповзали, бо були, як кажуть, не з його носа - батьковi.
   Жодної хвилини Зюма не тратив марно. I коли вже брався за щось,  чимось
захоплювався, то вiддавався йому до кiнця.
   Ось i тепер вiн настiльки вняпився  в  журнал,  що  не  почув  Лесиного
вiтання. Михайло пiдiйшов, злегка взяв товариша за  плечi.  Той  одiрвався
вiд читання i, уздрiвши дiвчину, знiяковiло, обережно потиснув простягнуту
руку.
   - Зюма, - вiдрекомендувався i почервонiв.
   - А менi про вас Михайло розповiдав, -  мовила,  аби  вивести  гостя  з
нiяковостi, Леся. Та Зюма знiтився ще бiльше.
   - Що ж вiн мiг про мене розповiдати?
   - Про ваше захоплення лiтературою. Хiба цього замало?  -  Вона  приязно
всмiхнулася,  вiдкривши  разочки  бiлих  зубiв,  i  ця  усмiшка  розтопила
хлопцеву сором'язливiсть.
   - Тодi i я про вас знаю. Вашi поезiї, скажу по щиростi,  захоплюють  не
тiльки мене одного. Я ще знаю прихильникiв вашого таланту.
   В коридорi знову задзвонили, i почата розмова урвалася.
   Цього разу прийшли двоє -  Шура  i  високий,  зодягнутий  в  тужурку  з
офiцерського ясно-сiрого сукна  юнак.  Вiн  артистично  вклонився,  провiв
рукою по гладко зачесаному волоссю, нiби переконуючись, чи на мiсцi воно i
чи нiхто не порушив звичної, з рiвненьким продiлом зачiски.  Леся  глянула
на нього, i вiдчуття чогось неприємного охопило  її,  але  вона  своєчасно
приховала те вiд стороннього ока: рiзна буває в людини зовнiшнiсть, по нiй
не можна судити.
   А Шура тим часом рекомендувала свого знайомого:
   - Прошу, студент юрфаку  Максим  Славинський.  Гiсть  знову  вклонився,
якось роблено усмiхнувся, вiд чого його моднi куценькi  вусики  розтяглися
на тонкiй губi i зробилися ще вужчими.
   - Тож я й думаю, - зрадiв Михайло. - Обличчя знайоме, а де стрiчав - не
пригадую.
   -  То,  прошу  пана,  певне,  десь-таки  в  унiверситетi,  -   вiдповiв
Славинський.
   - Еге ж.
   Лесину руку Максим тримав надто довго, навiть поцiлував. Вiн  шкодував,
що не мав нагоди ранiше познайомитися, бо ж i сам пише - хе-хе -  льїричнi
поезiї. Саме так, Лесi не здалося, вiн так i сказав: "льїричнi". I  потiм,
називаючи її iм'я, теж гаркавив. Це вона почула досить виразно.
   Пiдiйшла Шура, i  пан  Максим,  вибачившись,  приєднався  до  чоловiчої
компанiї.
   - Як тобi, Шуро, не соромно, - звернулася до подруги Леся, - знаєш,  що
лежу, i хоч би раз навiдалась.
   - Даруй, сестро, але  сама  цими  днями  застудилася...  Та  й  клопоти
рiзнi... Мала замовлення вiд одного журналу  на  оповiдання  з  сiльського
життя.
   - Про мiсто ти, здається, не пишеш зовсiм?  Шура  крутнула  головою,  i
кiлька пасем її коротко
   пiдстриженого волосся впало на очi. Дiвчина звично
   одкинула їх назад.
   - Не люблю мiста. - Вона дiстала з невеличкої шкiряної сумки портсигар,
вiдкрила його. - Мiсто псує людину, вбиває в нiй усе найкраще, що вона має
вiд природи. - Шура  витягнула  цигарку  i,  поспитавши  в  Лесi  дозволу,
запалила. - Та й ти нiчого про нього доброго не сказала.
   - Так. Живемо в мiстi, захоплюємося ним, а от писати не пишемо.
   - Ну, це не така вже велика бiда,  колись  виправимось.  Кого  чекаємо,
Мих? - звернулася Шура до Михайла.
   Не було одного - Нестора Гамбарашвiлi. Вiн мешкав у  цьому  ж  будинку,
наймаючи всього-навсього куток, де ледь ставало лiжко  i  плетена  з  лози
етажерка.  Нестор  був  двома  курсами  старший  за   Михайла,   проте   в
унiверситетi його знали майже всi, вiн приваблював простотою i  вiдданiстю
дружбi.  З  Косачами  Гамбарашвiлi  подружив  одразу,   як   тiльки   вони
зустрiлися, i одразу ж  захопив  їх  багатим  знанням  пiсенної  творчостi
грузинiв, їхнiх самобутнiх легенд та переказiв. Нерiдко Нестор весь  вечiр
був у центрi уваги, його з задоволенням слухали  не  тiльки  Косачi,  а  й
Лисенки та Старицькi, якi мало не щодня одвiдували  Ольгу  Петрiвну  i  її
чад.
   Батьки Гамбарашвiлi не дуже пiдтримували сина, бо  жили  скромно,  тому
лiтнi вакацiї Нестор використовував для пiдробiткiв, жив ощадливо,  багато
в чому собi вiдмовляючи. Всi це бачили, знали, а оскiльки таких, як вiн, в
унiверситетi було чимало, то й вирiшили органiзувати збирання  коштiв  для
допомоги.
   Нестор  запiзнився.  Навiть  Зюма,  який  вiдзначався  терпеливiстю   i
спокоєм, буркнув щось невдоволено.
   - Друзi, - звернувся Гамбарашвiлi, -  бiля  унiверситету  демонстрацiя.
Там багато студентiв, у примiщення нiкого не пускають.
   - Якi пропозицiї? - спитав Михайло.
   Всi притихли: справдi, як у такому разi дiяти?
   - Там вирiшили, - вiв далi Нестор, - коли не дозволяють провести  вечiр
- вимастити ректору дьогтем дверi.
   Присутнi переглянулися.
   - Це вже занадто, панове, - Славинський скривився i поправив  модне,  з
синiми скельцями пенсне, яке носив скорiш для фасону, нiж з  необхiдностi.
- Я розумiю... Але перед нами храм науки. - Вiн покрутив головою,  зморщив
носа, наче йому вдарив у нiс той запах дьогтю. - Соромно, панове, - додав.
   - А ми й не знали, що серед нас є такi легкодухi, - з погано прихованою
iронiєю сказав Зюма. - Дивуюся, як це пан Славинський не запропонував пiти
до ректора, впасти на колiна й слiзно просити вибачення.
   - Ти m`offence, mais  qu`importe!  -  Славинський  пiдвiвся,  обсмикнув
тужурку. - Невже Зюма претендує на незаперечнiсть своїх доказiв?
   - Я  ще  нiчого  не  доводив,  -  заперечив  Зюма.  -  Пропоную:  думку
Славинського не брати до уваги.
   Мовчанка скiнчилася. Кожен хотiв висловитися, та Михайло  враз  обiрвав
розмови:
   - От що! Розбалакувати  тут  особливо  нiчого.  Пан  Максим  висловився
просто необдумано. Моя пропозицiя: iти до унiверситету, дiяти гуртом.
   - Заперечень нема, - пiдтримала його Шура. Леся мовчки  кивнула.  В  її
очах блукала зажура. "Зараз устануть всi, пiдуть  туди,  де  вже  точиться
хоча й невелика, все ж боротьба, - думала. - А я? Знову  жди,  виглядай  у
вiкно, поки прибiжить хтось i п'яте через десяте розповiсть..."
   А друзi вже одягалися.  Не  поспiшав  тiльки  Славинський.  Вiн  поволi
пiдвiвся, надiв кашкета, непомiтно для iнших  крутнувся  перед  дзеркалом.
Прощаючись, знову поцiлував Лесину руку, кокетливо усмiхнувся  i  задкуючи
вийшов.
   - Що за один? - спитала Леся в Шури. - Де ти з ним запiзналася?
   - Хлопець вiн порядний, живе в Липках, у графинi Трубецької. Доводиться
їй рiднею. Та це, бач, не заважає йому  знатися  з  нами  i  навiть  брати
участь у студентських товариствах. Дивне в ньому щось є, але  нам  вигiдно
мати з таким зв'язок.
   - Гляди-но, Шуро.
   - Не турбуйся. Ну, я пiшла. Бувай...
   - Щасти вам, - провела подругу до порога. - Дивися ж за Михайлом.
   Шура процокотiла каблучками по схiдцях,  внизу  лунко  грюкнули  дверi,
Леся, засмучена, повернулася до кiмнати. Тут усе  ще  стояв  запах  модних
парфумiв  Славинського,  змiшаний  з  цигарковим  димом.  Леся   вiдчинила
кватирку. Вона з задоволенням вiдчула, що товариство добре на неї  впливає
i що варто частiше отак  збиратися,  бо  стiльки  всюди  вiдбувається  тих
подiй, що сама за всiм не встигнеш стежити. А з її  здоров'ям  i  поготiв.
Незабаром повернулася Ольга Петрiвна.
   - То там i Михайло! - здивувалася, коли Леся розповiла  їй.  Вона  йшла
повз унiверситет, бачила розгнiваних студентiв,  але  не  звернула  на  це
особливої уваги. - Що вiн собi думає?  -  хвилювалася.  -  Накликати  гнiв
начальства або пiдозру полiцiї простiше простого. А потiм? Що буде  потiм?
Звiльнення з унiверситету, а може,  й  арешт...  Чи  довго  в  цi  жахливi
часи?..
   - Та не турбуйся, мамочко, - заспокоювала  Леся.  -  Нiчого  з  ним  не
станеться.
   - Як я потiм стрiчатимусь з людьми? - не вгамовувалась Ольга Петрiвна.
   - Менi здається, що ти перебiльшуєш. Адже, зрештою,  Михайло  не  пiшов
грабувати.
   - Завжди ти його захищаєш, а не знаєш, чим це може скiнчитися.
   Леся помовчала хвилину, затим вiдповiла:
   - Рiч у тiм, мамо, що ти не розумiєш Михадлових  захоплень.  Або  ж  не
хочеш їх визнавати. - Леся зняла  з  вiшалки  легеньке  осiннє  пальтечко,
поспiхом накинула його на плечi. - Я теж туди. Удвох нам буде  безпечнiше.
- I вже м'якше од порога додала: -Не думай тiльки про  нас  зле,  мамочко.
Ось пiду й приведу твого неслухнянця.
   - Тобi не можна виходити. - Ольга Петрiвна з докором глянула на дочку.
   - Надворi не холодно. Я хутко.
   Вечорiло. Ботанiчний сад, де Леся любила вiдпочивати в  затiнку  в'язiв
та каштанiв, потемнiв.
   Швидко, наскiльки дозволяла їй хвора нога, Леся вийшла на Володимирську
вулицю i, помiтивши бiля  парадного  входу  в  унiверситет  групу  молодi,
прискорила крок.
   На схiдцях стояли кiлька жандармiв. Вони  вправно  орудували  кулаками,
розштовхуючи та вiдкидаючи тих, що проривалися до дверей.
   Леєю побачили здалеку. Iз гурту назустрiч їй вибiгла Шура.
   - Чому ти тут? - запитала стурбовано. - Щось сталося?
   - Нi. А що тут у вас?
   Пiдiйшли Михайло i Славинський.  Пан  Максим  був  на  диво  збуджений,
зовсiм не схожий на того, яким бачила його Леся годину-двi  тому.  Зачiска
розкуйовджена, кiлька пасем довгого, намащеного  рициновою  олiєю  волосся
кумедно стирчало з-пiд кашкета.
   - Що ж далi? - поцiкавилась Леся. - По-моєму, зараз варто розiйтися.
   - Як? - не розумiючи, глянув на сестру Михайло.
   -  Удати,  що  ми  розiйшлися,  -  спокiйно  пояснила,  -  а  коли  все
втихомириться, пробратися в примiщення з чорного ходу.
   -  Ай  справдi!  Леся  має  рацiю!  -  пiдтримала  Шура.  -  Бо  iнакше
нiчогiсiнько не доб'ємося. Викличуть ще один загiн жандармiв.
   - Гаразд, - погодився i Михайло. - Треба порадитися  з  товаришами.  Ви
тут зачекайте. - Вiн наблизився до  гурту,  вiдкликав  Зюму,  Нестора,  ще
кiлькох юнакiв i вони запально почали один одному щось доводити,  зиркаючи
в той бiк, де стояла Леся.
   Через деякий час молодь почала  розходитися.  Жандарми,  схрестивши  на
грудях руки, переможно посмiхалися.
   - Учинили так, як ти радиш, - сказав Михайло. - Але як тепер пройти?
   Вони завернули за рiг Володимирської, потiм, нiби прогулюючись, у сад.
   - Ось вам хiд. Уже темно, нiхто вас тут не помiтить. А там самi знаєте,
що робити.
   Леся i Шура повернули назад. Вони довгенько походжали, прислухаючись до
найменшого шерхоту за високим парканом.  Але  нiщо  не  порушувало  спокою
цього затишного куточка. Тiльки пошелестував вiтер в осiнньому листi та на
стрiмких осокоринах галасливо вмощувались на нiчлiг галки.
   А хлопцiв не було й не було. Чи не сталося, бува, чого? Зупинилися бiля
входу  до  саду.  Та  коли  терпець  їм,  здавалося,  увiрвався,  почулися
приглушенi голоси, i юнаки один за одним перемахнули через паркан.
   ...Другого дня в  унiверситетi  коїлось  щось  неймовiрне:  заняття  на
багатьох факультетах було зiрвано, студенти  групами  снували  коридорами;
викладачi хоч би й хотiли поскаржитись, так нiкому:  ректор,  довiдавшись,
що дверi його кабiнету вимащенi дьогтем, раптово захворiв.
   Порядкували жандарми. Сам шеф - генерал Новицький -  завiтав  на  мiсце
подiї  i,  ходили  чутки,  досить  рiзко  висловився  про  унiверситетське
начальство. З наказу Новицького одразу  ж  почалося  слiдство:  в  кiлькох
кабiнетах засiли слiдчi i почали викликати на допит. Це ще бiльше вплинуло
на студентiв: аби  уникнути  неприємної  зустрiчi,  багато  взагалi  пiшли
додому. Як не билися "охоронцi" порядку, дiзнатися прiзвищ смiливцiв їм не
вдалося.  Однi  справдi  їх  не  знали,  а  тi,  хто  й  догадувався,   не
наважувалися накликати на себе гнiв товаришiв, твердили, що  були  на  той
час  удома,  в  театрi  або  ж  просто  -  i  це  вони  можуть  довести  -
прогулювалися на Володимирськiй.
   Досвiдчений у таких справах Новицький  наказав  припинити  слiдство  до
слушного часу.
   - Почекаємо, нiщо з нiчого  не  виникало  i  безслiдно  не  зникало,  -
спокiйно мовив вiн. - Час своє покаже.

   III
   З Колодяжного надiйшов лист,  у  якому  Петро  Антонович  скаржився  на
здоров'я, на те, що всi його покинули. Леся взагалi близько брала до серця
будь-чию скаргу, тим паче вразили її батьковi слова.
   - Бiдний татусь. Чи не поїхати нам до нього? - питалася матерi.
   - Мабуть, доведеться.
   - А чому - мабуть? - Лесю аж образив надто спокiйний,  як  їй  здалося,
материн тон. - їхати - i все!
   - Коли ти вже так наполягаєш, поїдемо, - погодилася Ольга Петрiвна.
   Недовгi збори, кiльканадцять годин дороги, i ось вiн  -  завжди  людний
ковельський вокзал.
   - Татусю, - першою кинулась Леся до батька. - Як ти змiнився, тату!
   А Петро Антонович  справдi  змарнiв,  якось  нiби  поменшав,  ще  дужче
посивiв.
   - Служба, дочко...
   Вона розумiє. Все розумiє. I од чого ота сивина, ота постiйна втома  на
батьковому обличчi. Нелегко йому, бiдному, ой як нелегко! Сама вона,  самi
її поїздки чого вартi!
   - Та  ти  не  журися,  Лесю,  -  веселiше  заговорив  Петро  Антонович,
помiтивши доччин смуток. - Якось воно буде. Не змелеться, то скрутиться...
   Петро Антонович замовк.
   Кароль теж був цього разу не  в  гуморi,  мовчки  пiдганяв  коней,  щоб
швидше встигнути додому, бо вже воно й сутенiть починає.
   - От i Кароль наш зажурився, - мовив зрештою Петро Антонович. -  А  вже
веселiшої од нього людини треба пошукати. Життя своє бере.
   - А що з вами, Каролю? - запитала Ольга Пет рiвна.
   - Ет! - махнув той рукою i ще дужче погнав коней.
   -  Брат  його  до  Сибiру  збирається,  на  поселення,  -  мовив  Петро
Антонович.
   - Куди саме?
   - А туди, де обiцяють землi кожному без мiри.
   - Щось вельми щедро.
   - Iншого виходу, Ольго Петрiвно, немає, - обiзвався Кароль, - хоч тутки
гинь, хоч що хоч. А чоловiк же собi не ворог. Не було б у нього надiй,  то
й життя, мабуть, нiчого не було б варте.
   - I багато збираються їхати? - знову спитала Ольга Петрiвна.
   - Та поки що одиницi. Ждуть, що вони напишуть звiдтiля, а тодi, мовляв,
буде видно.
   Такими нерадiсними новинами зустрiчало Лесю  Ко-лодяжне.  Восени,  коли
вона повернулася з Одеси, якось не так впадала в очi убогiсть, а  тепер  -
мовби нiчого iншого, крiм злиднiв, тут i немає. У  дворi,  де  колись,  за
першого їхнього приїзду, привiтався до них старий полiщук, було  безлюдно.
Пiд плотом лежав брудний, нiби догнивав,  останнiй  снiг.  Не  видно  було
навiть дiтвори... Од того  безлюддя,  од  тiєї  тишi  робилось  моторошно.
Тiльки бiля Варчиного двору стояло закутане в якесь лахмiття дитинча. Леся
довго придивлялась до дiвчинки, нiяк не могла її пiзнати.
   - Та то ж Яринка, меншенька Варчина сестричка, - пiдказала їй мати.
   Справдi, але яке ж воно блiде, аж свiтиться.
   - А де ж Варка? - Леся зiскочила з вiзка, подала Яринцi гостинця  i  не
могла дочекатися, поки дiвчинка збереться з думками та вiдповiсть.
   - Слаба лежить, - зрештою обiзвалася та.
   - А що з нею?
   Дiвчинка подивилася з-пiд насуплених брiв на Лесю, перевела  погляд  на
гостинчик, що його крутила в руцi, не наважуючись їсти, i вже потiм,  нiби
переконавшись, що Варчине здоров'я таки хвилює панночку, мовила:
   - Або я знаю. Живiт, каже, болить. Мати їй i цитварне насiння давали, i
чорницi...
   - Ну, гаразд, - заспокоїлась i заспiшила  додому  Леся,  бо  вiзок  вже
давно був у дворi. - На тобi ще гостинцiв, даси Варцi i скажеш,  що  я  до
неї прийду.
   Дiвчинка слухала, не рухаючись  iз  мiсця.  Та  як  тiльки  Леся  трохи
вiдiйшла, прожогом кинулась у двiр.
   ...От  i  домiвка.  Господи,  як  тут  звично,  затишно.  Скiльки   вже
їздила-переїздила та перебачила всього, а кращого мiсця не видiла. Бо таки
й нема кращого. Хоч i  не  забрукованi  тут  вулицi,  не  побачиш  увечерi
лiхтарiв, а все одно манить сюди, тягне якась невидима сила, супроти  якої
не встояти.
   Леся поклала  книжку,  пiдкрутила  лампу,  що  почала  була  пригасати.
Стомлена дорогою, спала мати, певне, заснув i батько.
   Леся встала, вiдчинила кватирку,  i  нiч  свiжим  струменем  дихнула  в
обличчя. Яка вона приємна, ця весняна прохолода! Пити б  її,  настояну  на
пiвденних  вiтрах,  на  весняних  вiдталинах,   на   сумному   журавлиному
курликаннi, пити до сп'янiння...
   Ой чи так красно в якiй країнi,
   Як тут, на нашiй рiднiй Волинi.
   Звiдки це? Ага, то ж її власне, написане кiлька  рокiв  тому.  Так-так.
Тодi вона, правда, пiзнiше, теж повернулась  iз  Києва.  Саме  розвивались
садки.
   ...Нiч обгорнула бiленькi хати, Немов дiточок маленьких  мати,  Вiтрець
весняний тихенько дише" Немов дiток тих  до  сну  колише-Згадувала  власнi
рядки, i вони здавалися їй якимись чужими,  далекими  од  її  сьогоднiшнiх
почуттiв.  Справ-дi-бо,  де  тi  бiленькi  хати?  Чи  й  були   вони   тут
коли-небудь? Чи то не витвiр її бурхливої  фантазiї,  потроєної  безмежною
любов'ю до цього краю?
   Прислухалась: нi пiсень,  нi  спiвiв...  Тiльки  пугач  вiщував  комусь
смуток та собака жалiбно скавчав на  другiм  кiнцi  села.  А  поза  тим  -
глушина, туга i туга... Навiть гай,  що  чорнiв  удалинi,  -  Леся  бiльше
вгадува ла його, нiж бачила, - навiть вiн здавався нiмим.
   Тож чи  про  бiленькi  хатки  має  вона  спiвати?  Нi!  Слова  палкого,
огнистого слова шукатиме, щоб розтопити  цей  лiд,  збудити  цю  домовину,
незрозумiле чому названу життям. Вона, коли б оте слово, гукнула б на весь
свiт, спрямувала б свої громи на глибокi темницi, де за кованими  замками,
за товстелезними гратами закута правда людська, вона розбила б мури, i хай
тодi ясна-голосна розляглася б у рiдному краї пiсня, хай квiтла б у  ньому
нова весна-Леся взяла олiвець i на зворотi конверта, що лежав на  столику,
поспiшно записала кiлька рядкiв, подумала i додала:
   Чом я не маю огнистого слова,
   Палкого, чому?
   Може б, та щира, гарячая мова
   Зломила зиму!..
   Закiнчивши писати, довго переглядала папери, листи, нiби  вишукувала  в
них того палкого, огнистого слова.
   Варка справдi заслабла. Коли  Леся  другого  дня  зайшла  одвiдати  її,
дiвчина лежала на полу, закутана в якесь лахмiття - чи то драний кожух, чи
просто витерту до дiрок шкуру. В хатi було  важке  повiтря.  Косачiвна  аж
похитнулась - так сильно вдарив їй у нiс той сморiд.
   - Заходьте, заходьте, панночко, - приязно  запрошувала  Федоська.  Вона
висмикнула з-пiд фартуха ганчiрку, змахнула на лавi коло столу. -  Сiдайте
отутечки... Варка вчора хотiла пiти, та я розраєла. Куди їй? Ледь на ногах
стоїть - так вимучила її та клєта хороба.
   Леся пiдiйшла до полу, де, зачувши її голос, ворушилася Варка.
   - Це ти, Лесю? - кволо обiзвалася. - Бач, як  мене  звело?  I  де  воно
взєлося, на моє нещастє? Думала, на весну подамся кудись на  заробiтки,  а
тут маєш. - Вона ледь ворушила висохлими, як  стовбурцi  пiдтятих  молодих
дерев, руками, силкувалася пiдвестись.
   - Лежи, лежи, Варуню, - зупинила її Леся.
   - Ото i я їй кажу - лежи, так нi, рветься, встає, наче хто її силує,  -
обiзвалася Федоська.
   - Увечерi з батьком приїде Короткевич, то вiн i  тебе  огляне.  -  Леся
говорила, а в уявi  чомусь  поставали  найпершi  днi  їхнього  знайомства,
Варчинi пiснi, вiнки, якi  плели  коло  кадуба,  мрiї...  А  ще  збиралася
заробити собi на чоботи й плахту, щоб бути як людськi дiвчата.
   - Як ти виросла, Лесю, - шепотiла Варка. - А здоров'є? Хоруєш?  Десь-то
вже така наша доля. - Вона не докiнчила, болiсно скривилась.
   Леся прикрила їй плечi.
   - Є у вас окрiп? - звернулася до Федоськи.
   - То чого доброго.
   - А в що налити?
   Федоська подумала, заглянула пiд припiчок, у судник, де  стояло  кiлька
череп'яних мисок, i розвела руками.
   - От притьмом нема такої посудини... Хiба, може, в баклагу? -  Федоська
вийшла в комiрчину, i Леся через одчиненi  хатнi  дверi  бачила,  як  вона
порпалася в старих речах, щось примовляючи сама до себе. Увiйшла,  обтерла
з баклаги пилюку.
   - Давайте швидше окрiп. - Леся скинула  пальтечко  i  закотила  рукавця
плаття. Федоська витягла  з  печi  горщик,  ополоником  налила  в  баклагу
окропу, заткнула i подала. Леся розгорнула  Варчине  вкривання  i  поклала
баклагу хворiй на живiт.
   - Отак i лежи. А припече - знiмеш... Скоро лiкар приїде.
   - Навiщо вiн їй? - знову обiзвалась Федоська. - Перележить,  переохкає,
i мине... Господи, коби-то на все зважати, то й жити нiколи.
   - Поставте, тiтко, бiльше води у пiч. Окрiп, як  вихолоне,  треба  буде
мiняти, - мовила на те Леся. - Я хутко. - Вона швидко одяглася, вийшла,  а
за кiлька хвилин повернулася з чималою грудкою цукру.
   - То ви вже за нею, як за панiєю, доглядаєте, - зауважила Федоська.
   - Не знаю, чи дивилася б я так за панною, тiтко Федосько. А  до  людини
має бути i ставлення людське.
   - Ет!.. - махнула рукою Федоська. - Балачки, та й годi. Бо то таки пан,
а то мужик. У панiв, кажуть, i кiсть бiлiша, i кров нiби не така...
   - Кажуть? А ви слухаєте, - з серцем мовила Леся.
   - А що, хiба не правда? От ждали тiєї волi  i  дiждалися.  А  далi  що?
Злиднi злиднями... А пан як був паном, так i е.
   - Є, - вiдповiла Леся. - Проте не вiчно. Не навiчно, чуєте? В мiстах он
уже стають за правду. Та й у селах не те, що було колись.
   - Та хiба я що? Господи, хiба я ворог своєму  щастю?  Хiба  в  мене  не
кривавиться серце, як подивлюся на оцих дiток? - Федоська раптом обм'якла,
куди й подiлися її недавня обережнiсть  та  байдужiсть.  Вона  за  звичкою
пiдняла фартуха, тернула ним по  сухих,  набряклих  од  безслiззя  очах  i
голосно висякалась. - Ви собi тут балакайте, а я пiду... Десь  наш  батько
забарився. Пiшов зароблене получати та  й  засидiвся.  Ти  ж  дивись  тут,
Варуню... А ви, Лесю, матерi поклонiться вiд мене, скажiть: у гостi ждемо,
- кинула вона вже з порога.
   - А батько все п'є? - запитала у Варки Леся.
   - П'ють. То були перестали i пiдчуняли трохи, а це за щось полаялись  з
матiр'ю i знов почали...  А  живiт  i  справдi  нiби  перестає...  Спасибi
тобi... то розказуй же, що там у свiтi...
   - Поїздила я, надивилася.
   -  То  таки  правду  кажуть:  "От  Києва  до  Кракова  -  скрiзь   бiда
однакова..."
   - Та коли б же тiльки до Кракова, а то  по  всiй,  Варко,  землi.  Поки
молода людина - чогось жде, сподiвається, а там незчується, як i смерть за
плечима стане.
   - I доки ж воно буде отакечки?
   - Недовго. Але напевне - хто його знає. Он дядько Михайло пишуть, що  в
них, за границею, теж люди заворушилися.
   - Так-так, - аж зiп'ялася на лiктi Варка. ...Уже й Федоська повернулася
з клуночками збiжжя, уже й молоти його почала на саморобних жорнах,  що  в
сiнцях, а подруги все  говорили.  Не  було  цього  разу  в  їхнiй  розмовi
колишнiх дитячих мрiй - були надiя, сподiвання.
   Ввiйшов господар,  за  ним  Федоська.  Йосип  мовчки,  нi  на  кого  не
дивлячись, тинявся по хатi.
   - А це що за оказiя?  -  накинулась  на  нього  Федоська.  -  Мов  знов
напився?.. Чи не бачиш - гостя в хатi?
   Йосип спокiйно звiв насупленi брови. Очi його, забачивши  Лесю,  злегка
заяснiли, проте ненадовго - поки вiтався.
   - Твоя правда, - звернувся до дружини, - напився... Лихом та бiдою  так
уже встиг впитися, що аж нудно, - Вiн скинув подерту на лiктях  лахманину,
повiсив її на вбитий в одвiрок кiлочок i, певне, сам не знаючи, чого  йому
треба, почав щось шукати у суднику.
   - Чого б ото я копалася? - спересердя  обiзвалася  Федоська.  -  Иди-но
лишень покрути жорна.
   - Устигну, - спокiйно вiдказав Йосип. - Де оте письмо, що я од Блощукiв
принiс?
   - Одразу спитав би... А то риється, наче скарба якого шукає. - Федоська
витягла iз столу невеличку шухлядку, пошарудiла  якимись  там  паперами  i
ткнула чоловiковi потертий, з багатьма штемпелями конверт.  -  На,  читай,
грамотiй.
   Йосип узяв конверт, покрутив у руках i пiдступив до Лесi.
   - Ану, Лесю, прочитай, що тута написано, - попросив. - Це аж звiдтiля -
як його - аж з Сибiру. - Вiн важко сiв коло столу, пiдперши рукою нечесану
голову, непорушне втупивши очi в долiвку.
   В багатьох, видно, руках побував лист. Навiть адреси вже не розiбрати.
   Леся спочатку пробiгла очима розгонисте писання, а вже потiм почала:
   - "Рiдному моєму братовi у село Колодяжне..."
   - Тiльки ти не спiши, - попросив Йосип, - а то я й не второпаю нiчого.
   - "...Дорогий мiй брате! Низько вклоняється тобi твiй рiдний брат  Яким
iз сiм'єю. Ти прохав мене, аби по приїздi написав тобi, як тута i  що,  чи
варто собi зриватися в дорогу. То слухай. Як ми їхали з  початку  вересня,
то на пристанях, на двiрцях стрiчали  гурти  людей  з  дiтьми.  На  нашому
пароходi їх було стiльки, що не то що лягти, а деякi не мали де  й  сiсти,
стояли на ногах всю дорогу або мiнялися однi з  другими.  I  всi  нужденне
вбранi, годувалися сухарями з водою або, як нашi українцi, самою таранею.
   В Тюменi всiх чекала звiстка: пароход не йшов до їевлевої. Отже,  треба
йти до неї пiшки 130 верст або зоставатись на зимiвлю  в  Тюменi.  Тюмень,
Ялутовськ та Курган з повiтами гинуть вiд голоду. Декотрi, правда, хто без
дiток, таки подалися пiшки, та чуток про них i немає.
   Отаке-то, брате коханий, наше переселенське життя. Десь поки доберемося
- коли таки доберемося до тих обiцяних вiльних  земель,  -  то  прийдеться
одразу в домовину лягати. Бо нi сил, щоб  обробити  їх,  нi  насiння,  щоб
засiяти, нi в кого не лишилося. Все проїдаємо. Зосталися хiба що руки, та,
бiда, нiкому їх збути.
   Судiть тепер самi, їхати вам  чи  нi.  На  цьому  зоставайтеся  живi  i
здоровi.
   Поклонiться усiй нашiй рiднi та й не згадуйте лихом.
   Може, й було коли мiж нами що не так,  то  простiть  хоч  перед  смертю
далекою.
   Цiлуємо всiх вас i обнiмаємо.
   Прощайте.
   Твiй брат Яким з дружиною i дiтками".
   Останнi слова Леся прочитала зовсiм  поволi,  наче  то  й  справдi  був
заповiт. Деякий час усi мовчали, навiть  Федоська,  що  саме  розчиняла  в
макiтрi, перестала мiшати ложкою, замислилась, обiпершись об комин.
   - От тобi, стара, й Сибiр, - обiзвався Йосип.
   - Або я тебе силувала? - сплеснула руками Федоська. - Чи ти  ба!  Ще  й
претензiю має. Люди он i тутеньки  дбають  та  й  мають.  А  тебе  хоть  у
самiсiнький рай, то й там хлiба проситимеш. Iди домелюй збiжжє, бо вже он,
бач, розчинила.
   Йосип  глянув  на  жiнку,  нехотя  пiдвiвся,  вийшов.  У  сiнях   глухо
загуркотiли жорна.
   - Тiтко, - звернулася до Федоськи Леся, - дайте менi  на  врем'я  цього
листа.
   - Таж берiть, берiть. Навiщо вiн вам?
   - А я про це  напишу,  нехай  усi  дiзнаються.  Леся  хутко  зодяглася,
попрощалася.
   - Увечерi я ще зайду, а коли що,  пришлiть  Яринку,  -  попросила  вона
Федоську.
   Але того вечора вона так i не  одвiдала  Варки.  Зачинившись  у  другiй
дитячiй кiмнатi, писала й писала.  Лиш  як  покликали  до  вечерi,  вийшла
стомлена, блiда.
   - Боже мiй! На тобi лиця немає, Лесю! Чи не заслабла й ти коло Варки? -
стурбувалася Ольга Петрiвна.
   - Я просто стомилася, мамочко. Ти якось передавала менi  прохання  пана
Павлика надiслати щось для їхнього журналу... то ось маєш.
   - Новi поезiї, переклади? Ти, здається, Гейне перекладаєш?
   - Не те й не iнше.  Це  кореспонденцiя  про  становище  переселенцiв  у
Сибiру. Не дивуйся, їхньому журналу якраз пiдiйде. Хай знають усi, що таке
хвалена органiзацiя "переселенческого движения".
   - А знаєш, Оленько, це справдi потрiбна рiч, -  пiдтримав  дочку  Петро
Антонович. - Адже тисячi людей iдуть на цю принаду. А що їх там чекає,  не
знають. - Вiн нашвидку проглянув писання. - Схвально.
   - Не в цьому, Лесю, хотiла б я бачити твоє покликання. Поезiя,  лiрика,
музика - ось твоя стихiя.
   - Не можу спiвати, мамочко, коли серце плаче. Така вже вдача.
   Читання  вiршiв  Ольги  Петрiвни,  яке  вона  намiчала  на  вечiр,   вд
вiдбулося. Настрiй цiєї  весни  виявився  не  таким,  яким  був  торiк  чи
позаторiк.
   IV
   Спливав березень. У Колодяжному, як i щороку, готувалися до Шевченкових
роковин. Напередоднi з  Києва  Лисенко  передав  ноти  "Жалiбного  маршу",
написаного ним на Лесинi слова.
   Леся одразу ж програла мелодiю, а наступнi  кiлька  вечорiв  з  дитячої
кiмнати линув злагоджений спiв: там  розучували  "Марш".  До  спiву,  крiм
рiдних, Леся запросила Варку, яка  на  той  час  цiлком  видужала,  та  ще
кiлькох сiльських дiвчаток i хлопчикiв.
   Їй довелося чимало потрудитися, поки спiваки засвоїли свої партiї.  Час
вiд часу вона мусила терпляче пояснювати то переходи в музицi,  то  окремi
слова.
   Вдень вона також не знала спокою: треба було зiбрати рушники,  наплести
вiнкiв, поговорити з учасниками вечора...
   Якось до Косачiв завiтав знайомий ковельський художник Зозуля.
   - От добре, що ви нагодилися, - зрадiла Леся.
   - Слухаю вас, Ларисо Петрiвно, - охоче обiзвався Зозуля.  Рокiв  кiлька
тому, коли в Лесi ще були дужi руки, вiн учив її малюванню i шкодував"  що
хвороба вiдiбрала в нього таку здiбну ученицю.  Пiсля  першої  ж  операцiї
навчання припинили, але Зозуля нiколи не минав нагоди вiдвiдати Косачiв.
   - Хiба не догадуєтеся? - здивувалася Леся.
   - Щиро кажучи - нi.
   - Таж на днях Шевченковi роковини, а в нас i портрета путнього немає.
   - Он як! Пiзнувато... Втiм, не хвилюйтеся - зробимо.
   А через кiлька днiв Зозуля приїхав до Колодяжного з  чималим  портретом
Тараса Григоровича.
   - Саме такий, як я думала! - роздивлялася Леся. - Тiльки ж погано  буде
без рамки.
   - Так це дрiбниця, - заспокоїв Зозуля. - Ольго Петрiвно, дошки,  гадаю,
у вас є?
   - Та чого доброго, - вiдповiла Косачева. -  Тiльки  навiщо  вам  самим?
Кароль...
   - Нi-нi, - заперечив Зозуля. - До столярської роботи я звичний.
   - Як знаєте, -  мовила  Ольга  Петрiвна,  -  бо  я  пiшла:  ще  пирiжки
пiдгорять. - Вона поспiшила на кухню, де разом  з  Федоською  готувала  на
вечiр страви.
   Зозуля швидко обмiряв портрет i теж вийшов - до майстернi.
   - Час уже й нам до дiла, - звернулася Леся до  подруг.  -  Варко,  неси
хутко вiнки.
   Варка вiтром вискочила  до  комiрчини  i  внесла  кiлька  сплетених  iз
житнього колосся та сухих квiток вiнкiв.
   Почалося прибирання: однi пiдмiтали, iншi розставляли стiльцi, витирали
вiкна.
   Повернувся зi служби Петро Антонович, i теж не  з  порожнiми  руками  -
принiс  рiзних  цукерок:  i  простих,  i   в   кольорових   обгортках   та
розмальованих коробках.
   Нарештi  приготування  скiнчилось.  Леся   гостинно   розчинила   дверi
вiтальнi.
   Першими зайшли батьки й Зозуля.
   Трохи згодом заглянув Йосип, Варчин батько.
   - Добривечiр вам у хату, - привiтався. - А чи тут мої?
   - Тут, тут, заходьте, Йосипе, - запросила Ольга Петрiвна.
   - Та спасибi,  -  вiн  нiяково  топтався  на  мiсцi,  не  знаючи,  куди
приткнути свою облiзлу заячу шапку та й самого себе.
   - Сiдайте, - запропонував Петро Антонович. Йосип криво  посмiхнувся,  а
таки пройшов, сiв на краєчок чистенької табуретки.
   Не встигли чоловiки й зав'язати розмови, як у сiнях  зачовгали  ногами,
зашкряботiли в дверi, шукаючи клямку,  -  зайшло  кiлька  жiнок.  У  дворi
заторохтiв вiз, запирхали конi.
   - Оце вже Микола Федорович приїхав. Пiдемо зустрiнемо, Олю, -  пiдвiвся
Петро Антонович.
   Господарi вийшли, а Леся заходилася садовити  гостей.  Незабаром  дверi
широко  розчинилися  i  на  порозi  став  невисокий  чоловiк  у   гарному,
фабричного сукна пальтi, сивiй смушковiй шапцi, що за кiлька рокiв, видно,
добре обсидiлася на господаревiй лисинi.
   - Добривечiр, люди добрi, - голосно привiтався Ко-роткевич. - А  я  ото
їду та й гадаю: в кого воно i чого так ясно свiтиться? Придивився - у вас.
Дай, думаю, заверну, бо твiй, Ольго Петрiвно, чоловiк не шанує сусiда, нi,
не шанує. Щоб ото заїхати запросити на чарку - нiколи. Певне, скисла  вже?
- Вiн пiдморгнув Петровi Антоновичу  i,  не  перестаючи  сипати  дотепами,
почав роздягатися. - А оце вам гостинець. - Подав Ользi Петрiвнi  маленьку
поштову картку. - Здається, з Софiї.
   - Невже од Михайла? -  зрадiла  Косачева.  -  Справдi!..  Лесю!  Дядько
Михайло здоровить нас iз роковинами.
   Листи вiд Драгоманова надходили рiдко, тому кожному його  рядку  Косачi
щиро радiли.
   - Просимо вас, дядьку,  до  вiтальнi,  на  Шевченкiв  вечiр,  -  низько
вдарила чолом Леся.
   - Спасибi, дочко, спасибi... Най тобi  бог  дає  здоров-ля  мiцного  та
щастя рясного. - Короткевич поздоровкався з селянами. - Та  й  гарно  ж  у
вас!
   Вiтальня справдi мала врочистий вигляд. Попiд стiнами стояли стiльцi  й
табуретки,  а  мiж  вiкнами,  на  невеличкому  столику,  зап'ятому  донизу
занавiсками, прибраний барвiнком i колосками портрет Тараса Григоровича.
   В кутку, на своєму постiйному мiсцi, стояло вiдкрите фортепiано.
   Коли всi повсiдалися, Леся розставила спiвакiв, востаннє  щось  шепнула
їм настановчо i повернулася до гостей.
   - Розпочинаємо вечiр, присвячений роковинам  з  дня  народження  Тараса
Григоровича Шевченка, - оголосила вона. - "Жалiбний марш", написав  Микола
Вiталiйович Лисенко. -  Вона  повернулася,  сiла  за  фортепiано,  ще  раз
глянула на спiвакiв, що аж  зiп'ялися  навшпиньки,  i  плавко  вдарила  по
клавiшах.
   Всi слухали стоячи.  Багато  незлагодженого  було  в  тому  спiвi,  але
кожного вiн брав за серце.
   Гей! Браття милi!

   Батько наш в могилi,

   Та на Українi

   Слава його не загине!

   Бо зостались вiчнi

   Думки тi величнi...
   Навiть Микола Федорович, у кутиках уст  якого  весь  час  блукала  ледь
помiтна посмiшка, посерйознiшав - стояв, низько опустивши голову.
   А спiв то дужчав, то затихав, i кожен промовляв серцем:
   Звiдки ж тебе виглядати?
   Чи по степах, чи по лугах шукати?
   Чи сокола послати?
   Батечку ж наш!
   Та вернись до нас!
   Та порадь же ти, батьку, нас,
   Як без тебе в свiтi жити Українi
   При лихiй годинi?
   ...Останнiй акорд. Леся  встала  i  разом  з  хором  низько  вклонилась
присутнiм.
   Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.
   Потiм проспiвали "Садок вишневий коло хати"  та  ще  кiлька  пiсень,  i
хористи розiйшлися - хто пiдсiв до батькiв, хто на вiльнi стiльцi.
   Почалася декламацiя.
   Читали "Тополю", "Менi тринадцятий минало...". Найбiльше зворушив  усiх
Варчин виступ. Вона вийшла на середину  кiмнати,  обсмикнула  спiдничку  i
почала:
   Єсть на свiтi воля,

   Та хто й знав?
   Єсть на свiтi доля,
   Та хто її мав?..
   Лесi, що сидiла бiля фортепiано, було добре видно кiмнату й гостей.  Он
Йосип, а бiля нього Федоська, за  ними  Килина  Гетьманчукова,  а  там,  у
самiсiнькому кутку, причаїлися сiльський парубок Левко, дiд  Мартин,  який
завжди першим приходить на Лесинi читання, i ще чимало iнших  селян.  Однi
слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого  вiрша,  iншi
понуро опустили голови, враженi глибокою правдою Шевченкових слiв.
   Коли Варка проказала останнi рядки, всi разом пiдняли голови,  дивилися
на неї, нiби чекали, що ж вона скаже далi, де ж, зрештою, тая правда i  чи
довго ще шукатимуть її люди?  Дiд  Мартин  навiть  головою  киває-  видно,
збiглися з його  думками  Кобзаревi  слова,  зачепили  у  серцi  хлiбороба
найвразливiшi струни. Бо сидiв, сидiв та й упустив непрохану  сльозу,  сам
не помiтивши, коли i як вона викотилась. Пiдхопив сльозу витертим сукняним
рукавом, кинув очима туди-сюди - чи, бува, не бачили. I першим обiзвався:
   - От нiби поговорив з нами Тарас  Григорович.  Кажете,  по  Волинi  вiн
мандрував? То-то й видно, бо ж геть усi нашi гадки та жалi списав.
   - Так вони, дiду, всюди однаковi, -  обiзвалася  на  його  слова  Ольга
Петрiвна, - що на Волинi, що на Подiллi чи Слобожанщинi.
   - Е-е, однаковi то  однаковi,  а  проте  всякий  пан  ще  й  по-свойому
норовить укусити. Шкода, що  менi  не  привелося  здибатися  з  Шевченком,
шкода, а то б ми з ним...
   Дiд Мартин так i не  доказав,  бо  враз  пiдвiвся  Микола  Федорович  i
артистично мовив:
   - А серед нас же є свiдок Шевченкового похорону. - Всi  повернулися  до
нього. - Ольго Петрiвно, чого ж ти  мовчиш?  Анумо,  не  одставай,  -  вiн
навiть узяв Ольгу Петрiвну за плечi i  нiби  пiдняв  її.  Нiхто  цьому  не
здивувався, бо всiм вiдома була широка  приятельська  натура  Короткевича,
його простота й щирiсть у стосунках.
   Ольга Петрiвна задумалась.
   - То тяжкi були днi. З Петербурга привезли до Києва  труну  Тарасову  i
понесли через усе мiсто... Ольга  Петрiвна  часто  зупиняється,  добираючи
найвиразнiшого слова, а перед слухачами постає  весняний  Київ,  невеличка
бiла церковка над самiсiньким Днiпром, бiля пiднiжжя Володимирської гiрки,
де  перепочивав  Тарас  пiсля  тяжкої  останньої  своєї  подорожi   рiдною
Вкраїною.
   ...Гойдається на руках  оббита  червоною  китайкою  труна,  все  бiльше
збирається за нею люду, i ось уже процесiя заповнила вулицю, пливе i пливе
древнiм мiстом. Старi i малi проводять в  останню  дорогу  свого  Кобзаря,
свого захисника. Лунають траурнi мелодiї, жалобнi маршi, в якi вплiтаються
полум'янi рядки "Заповiту":
   Поховайте та вставайте,

   Кайдани порвiте...
   Шалiють жандарми - не передбачали такого, думали - забула Україна  сина
свого. Не розганяти ж кiньми та шаблями похоронну процесiю!
   Так i витали до самiсiнького вечора  над  Києвом  невмирущi  Шевченковi
думи.
   ...Пiзно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала вiд ока
людськi злиднi, проте нiхто не поспiшає. За  декламацiями  -  спогади,  за
ними - пiснi, потiм читання i  ще  читання.  Вже  вкотре  читала  Леся  ту
"Катерину", а ще просять, i вона дiстає з шафи i врочисто кладе  на  столi
невеличкий, подарований  Комаровим  томик  Шевченкових  поезiй,  розгортає
його, i така знайома вже розповiдь про долю обдуреної  москалем  сiльської
дiвчини знову й знову бентежить серце.
   Щойно годинник  пробив  десяту,  Леся  знову  зiбрала  своїх  спiвакiв.
"Заповiт"!
   Це була якась незнайома мелодiя. Ольга  Петрiвна  пригадала,  як  дочка
годинами просиджувала бiля фортепiано, награючи її. Думала  -  нову  якусь
пiсню розучує... Що ж, непогано як  для  першого  разу.  Всi  заслухались,
нiхто й не догадується, що це тiльки спроба покласти на музику "Заповiт".
   Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрiвна,  бо  iншi,  хоч  i
знали вже слова "Заповiту", були враженi нездоланною силою пророчих  слiв.
I коли скiнчили спiвати, всi почувалися напружено, нiби  готовi  от  зараз
пiти i "вражою злою кров'ю волю окропити".
   - "...В сiм'ї вольнiй, новiй", - промовив хтось у задумi, i  нiби  луна
прокотилась кiмнатою.
   - Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, здається, зiтхнула  Федоська.  Чи
Килина. I Леся, не чекаючи, поки озветься хтось iз старших, вiдповiла:
   - Буде! Може, й за нашої пам'ятi. Вона  помiтно  хвилювалася,  i  Ольга
Петрiвна поспiшила змiнити тему.
   - Ну,  Лесенько,  -  обiзвалась,  -  будемо  вважати  офiцiйну  частину
закiнченою. Тепер я порядкуватиму.
   Посеред кiмнати поставили стола, накрили великим бiлим обрусом i почали
подавати. За кiлька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга  Петрiвна
щороку тримала спецiально на свята, у полив'яних  хлiбницях  -  пирiжки  з
грушами, рiзне печиво. Розпочиналася традицiйна вечеря...

   V
   Генерал Новицький мав рацiю: невдовзi йому,  хоч  i  не  зовсiм  точно,
стали  вiдомi  органiзатори  унiверситетського  заворушення.  Переглядаючи
поданий список, вiн не без подиву натрапив,  на  прiзвище  Косача.  Колись
десь вiн уже з ним зустрiчався. Але де, з якої нагоди?  Заклавши  руки  за
спину, генерал став бiля вiкна  i  довго  дивився  на  безлюдний  Думський
майдан, потiм пройшовся по новенькому килиму, що рiвною  стежкою  стелився
од столу через увесь просторий кабiнет, i зрештою, так нiчого певного й не
пригадавши, теленькнув дзвiночком.
   - Пiдполковника Євецького, - наказав i, коли той з'явився,  запитав:  -
Ти не пригадуєш, - генерал звертався до пiдлеглих тiльки на "ти", - такого
прiзвища? - Вiн пiдкреслив i ткнув олiвцем.
   Худорлявий, довгий Євецький перегнувся через стiл:
   - Косач?
   Генерал запитливо подивився на пiдполковника.
   - А чи не той часом, що замiшаний у справi Петро вського?
   Новицький наказав негайно принести справу полiтемiгранта Петровського.
   - Так i є, - констатував, переглянувши список осiб, причетних до справи
Петровського. - Значить, син iде слiдами батька?
   - Син-то син, - додав Євецький, - але мiж ними е ще небезпечнiша особа,
пане генерал.
   - Слухаю, - насторожився Новицький. - Ти  мене  тiшиш  останнiм  часом,
пiдполковнику. То що ж там за особа?
   - Дочка, пане генерал... Лариса Косач. Молодша сестра оцього, -Євецький
показав на список, що лежав на столi.
   - Чим займається? Вчиться?
   - Нi. Квола здоров'ям, вчиться дома. Пише.
   - I що саме? Крамолу?
   - Поки що не доведено, але я обiцяю пановi генералу незабаром доповiсти
достеменно. Знається з Франком.
   - Ого, пiдполковнику! - Новицький вийшов з-за столу,  поклав  на  плече
офiцеровi свою м'ясисту  руку.  -  Чи  не  думаєш  стати  фiлологом?  Така
обiзнанiсть...
   - Лариса Косач вельми популярна серед студентської молодi, -  вiв  далi
Євецький, - вона, виявляється, теж брала участь у заворушеннях.
   Новицький дивився на офiцера з легким подивом. Роздобути  такi  данi  -
треба неабияких умiнь.
   Генерал не без задоволення згадав свою розмову з  пiдполковником  тодi,
пiд час  бунту  в  унiверситетi.  "Вiн  таки  вмiє  дотримувати  слова,  -
мiркував, слухаючи Євецького, i зрадiв несподiваному повороту думок.  -  А
втiм, мої ж офiцери. Чи, може, виучки їм бракує або  вимогливостi  з  мого
боку?"
   Розчулений думками, Новицький навiть запросив пiдполковника сiсти.
   - Що ж,  Борисе  Трохимовичу,  -  всупереч  правилам  вiн  iнколи,  аби
заохотити пiдлеглого, звертався i  так,  -  все  це  похвально.  Але...  -
покрутив олiвцем, - але це тiльки ниточка, початок.
   - Саме так, пане генерал,  -  поспiшив  пiдтакнути  Євецький.  -  А  по
ниточцi дiйдемо й до клубочка.
   - Отже, ти мене зрозумiв? - голос знову звучав офiцiально, сухо. -  Дiй
обережно. Цi, хай їм бiс, конспiратори таки вмiють од нас ховатися. Хоч би
той же Петровський. Пiд самiсiньким носом... Добре, коли вiн так  собi.  А
якщо це агент женевського центру? - Видно було, що iсторiя  з  Петровським
глибоко засiла йому в печiнки. - Однак про  що  ми  говорили?  Ага.  Сiм'ю
Косачiв взяти пiд особливий нагляд. Яка твоя думка  щодо  цих?  -  Генерал
кивнув на список.
   - Гадаю, -Євецький навмисне зробив паузу,  обдумуючи  та  зважуючи  всi
"за" i "проти", щоб i тут його вiдповiдь сподобалася генералу, -  гадаю...
досить обмежитися...  попередженням.  -  Вiн  глянув  на  генерала  i,  не
помiтивши на його лицi нi схвалення, нi заперечення, смiливiше (коли вже в
них така конфiденцiйна розмова - чом не козирнути  своєю  винахiдливiстю?)
вiв далi: - Справа давня, не варто, гадаю, зараз робити навколо неї  шуму.
Це одразу ж приверне увагу, викличе багато розмов.
   "Нi,  вiн  таки  насобачився,  цей  Євецький.  Даремно  я  його  ранiше
недооцiнював. Обдумав усе до дрiбниць... Нiчого не скажеш".
   Проте, щоб усе-таки показати свою зверхнiсть, Новицький мовив:
   - Знов лiберальничаєш, пiдполковнику? Дивись...
   -  Гадаю,  не  промахнуся,  пане  генерал,   -   виструнчився   офiцер,
вiдчуваючи, що розмова закiнчилася i йому належить iти.
   - Гляди, не передоручай нiкому, сам веди дiло.
   - Слухаюсь!
   Євецький крутнувся на мiсцi i прошмигнув у  дверi,  а  Новицький  знову
пiдступив до вiкна.
   "З кожним роком важче i важче стає  боротися.  Органiзовуються  гуртки,
народжуються якiсь партiї,  на  бiк  люмпенiв  стають  студенти...  Хто  б
подумав? I навiть дворянськi синки та дочки. Хоч би цi Косачi. Чого  їм?..
Нi, таки слабо ще  притискуємо  крамолу,  панькаємося,  замiсть  того  щоб
гарячим  залiзом  випiкати  цю  заразу.  А  Євецький  пропонує  обмежитись
попередженням.  Пропонує,  сто  болячок  йому  в  печiнку,  i   доводиться
згоджуватися. Бо й самому ж невигiдно: коли  багато  репресiй  -  значить,
багато й неблагонадiйних. Погано, скажуть, працюєш...  Ще,  чого  доброго,
запропонують вiдставку...
   А часи, видно, надходять безрадiснi. В Петербурзi страйки, в  Москвi  -
так само, у себе тiльки й дивись, щоб не пiдсунули чогось такого, вiд чого
потiм i кiсток не збереш. Як було з Дрентельном... Нi, Сибiр,  каторга  по
них плаче.
   Невеселi думки перервав ад'ютант: викликали до канцелярiї  Драгомирова.
"Певне,  знову  буде  вичитувать  генерал-губернатор  за  безпорядки",   -
збираючись, невдоволено думав шеф київської жандармерiї.
   Євецький знав, що розмова  з  молодим  Косачем  чи  Косачiвною  бажаних
результатiв не дасть, лише розпалить їхнi почуття,  тому  обрав  за  краще
поговорити з матiр'ю.
   Ольгу Петрiвну було розшукано в редакцiї журналу "Киевская старина", де
вона  разом   з   iншими   членами   редколегiї   працювала   над   першим
українсько-росiйським словником. Безвусий унтер,  який  сповiстив  її  про
виклик до канцелярiї  генерала  Новицького,  не  став  чекати,  поки  панi
збереться, щоб супроводити її,  а,  хвацьке  вiдкозирявши,  пiшов.  Проте,
виходячи  з  примiщення,  Ольга  Петрiвна  помiтила  його  -  унтер,  нiби
прогулюючись, походжав по алейцi бульвару i нетерпляче поглядав на  дверi.
Очевидно, йому таки не було байдуже, куди саме пiде спочатку  Косачева,  з
ким розмовлятиме.
   Ольга Петрiвна вдала, що не помiтила його, розкрила парасольку  -  саме
почав накрапати дрiбненький дощик -  i,  дочекавшись  вiзника,  поїхала  в
напрямку Думського майдану.
   Всю дорогу вона намагалася вгадати причини цього виклику  i  так  i  не
змогла напевне їх визначити, хоч у думках вертiлася i Михайлова справа, i,
чого в свiтi не трапляється, можливо, знову щось зв'язане з Петровським...
   Євецький зустрiв Косачеву чемно, вийшов з-за столу, злегка вклонившись,
запропонував сiсти.
   - Я прошу панi вибачити  за  турботу,  -  вiн  зробив  невелику  паузу,
спостерiгаючи, як реагуватимуть  на  його  слова,  i  продовжував  тим  же
повiльним тоном, вiд якого Ольгу Петрiвну, пряму i вiдверту в розмовах, аж
нудило: - Служба, нiчого не вдiєш! -  Вiн  розвiв  руками,  ступив  кiлька
крокiв.
   - Прошу вас, - не витримала-таки Ольга Петрiвна, - прошу вас  пояснити,
у чiм рiч?
   Євецький усмiхнувся одними лише очима i перейшов до справи:
   - Гаразд... Нам стало вiдомо, панi Косачева, що ваш син, Михайло Косач,
студент унiверситету святого Володимира...
   Її здогадка таки була правильна, їм усе вiдомо.  Отi  червонi  необачнi
слова молодостi дiйшли до їхнiх вух.
   -  ...був  одним  з  органiзаторiв  вечора  збору  коштiв,  -  закiнчив
Євецький.
   Ольга Петрiвна нервово вiдкрила замшевий ридикюльчик, дiстала  хусточку
i витерла спiтнiлi долонi.
   Вони в неї завжди пiтнiли, як тiльки починала хвилюватися.
   - I що ж ви бачите в цьому протизаконного? - запитала в жандарма.
   - Але ж, вельмишановна панi, вечiр  було  заборонено...  До  того  ж  е
пiдозра, що саме ваш син - слово честi, менi просто  не  вiриться!  -  був
учасником негiдного вчинку щодо особи самого ректора.
   - Ну, пане пiдполковник, - образилась Ольга Петрiвна, - за все, що  вам
здається або може здаватися, нi я, нi мої дiти вiдповiдати не  збираємось.
У тому, що Михайло був того самого дня серед  своїх  друзiв,  нема  нiчого
поганого.
   - Ну, а коли не тiльки син? - глянув спiдлоба Євецький.
   - Що ви хочете цим сказати?
   -  Нiчого,  як  ви  зводили  зауважити,  особливого.  Я  просто   хотiв
повiдомити панi, оскiльки вона, видно,  не  знає,  що  в  унiверситетських
заворушеннях брала участь i її донька... - Вiн  висунув  шухляду,  глянув,
очевидно, на захований там од стороннього ока папiрець... - Лариса Косач.
   - Дякую. Але моя дочка, хай буде вiдомо пановi, тяжко хвора. Вона майже
нiкуди не виходить.
   - О! Не турбуйтеся, панi, - i в голосi Євецького почулися нотки iронiї,
- нам вiдомо i це. Але того дня вашiй доньцi, бачте, полегшало i вона таки
була бiля унiверситету. Зрештою, нам вiдомо також,  -  голос  у  Євецького
потвердiшав, - що у вашiй квартирi часто збирається  гурток,  який  iменує
себе "Плеядою" i який переховує нелегальну лiтературу.
   Так он якi справи! Живе людина, радiє, сумує, а того  й  не  вiдає,  що
хтось ревно стежить за кожним її кроком, нiби на  клубок  намотує  всi  її
вчинки, щоб потiм вивернути отак i копирсатися в них...
   Леся, її кохана, нещасна донечка! Як  сприйме  все  це  Петро,  що  вiн
скаже?
   Думки блискавично спалахували в головi, вiд них Ольгу Петрiвну кинуло в
жар. Що дiяти?  Мов  чайка,  над  гнiздом  якої  закружляв  яструб,  Ольга
Петрiвна шукала засобiв, щоб вiдгородити дiтей од лиха.
   Євецький, помiтивши її хвилювання, подав склянку води (чого доброго, ще
зомлiє i доведеться  отут  з  нею  возитися).  Косачева  надпила  трохи  i
заспокоїлась.
   - От що, пане слiдчий, - вирiшила й вона пiти напролом,  -  моїм  дiтям
нiхто не заборонив мати друзiв, зустрiчатися з ними,  гуляти...  I  навiть
побiля унiверситету. А в тому, що в мiстi непорядки,  не  їхня  i  не  моя
вина.
   Ольга Петрiвна пiдвелася, даючи зрозумiти, що не бажає  далi  вести  цю
мову.
   Встав i Євецький.
   - Як знаєте, панi Ольго, як знаєте... мiй обов'язок - попередити вас.
   - Я можу йти?
   - Будь ласка, прошу. - Вiн встав i поспiшив провести її  до  дверей.  -
Раджу все-таки не забувати нашої розмови, - сказав наостанок.
   Ольга Петрiвна не вiдповiла. Як  тiльки  переступила  порiг  i  дихнула
свiжим повiтрям, перед нею враз постали всi можливi наслiдки цiєї  справи:
i позбавлення Петра Антоновича служби, звiльнення сина, i  переслiдування,
якого досить зазнав брат Михайло, нарештi, втрата авторитету...
   Розмова Ольги Петрiвни з Михайлом i Лесею вiдбулася  десь  опiвднi,  як
тiльки Михайло повернувся з унiверситету, а ввечерi того  ж  дня  "Плеяда"
зiбралася в Судовщикових, на Лабораторнiй. Ганни Iванiвни якраз  не  було,
вона поїхала на  кiлька  днiв  до  знайомих  у  Гадяч,  i  молодь,  щiльно
позачинявши дверi, задумалась над  одним-єдиним:  хто  проговорився  i  що
робити?
   Що робити?
   Це питання випливало з усього,  що  сталося,  воно  вимагало  негайного
вирiшення.
   -  Михайловi  i  Лесi,  я  гадаю,  на  певний  час  треба  вiдiйти  вiд
громадської роботи, - першим вискочив Слави нський.
   - Я певний, що Новицький нагородив би тебе за таку пораду, -  одразу  ж
заперечив Михайло. - До речi, чи не ви, пане Максим,  -  вiн  перейшов  на
"ви", - розбазiкали все це? Скажу вiдверто: на iнших у мене пiдозри немає.
   - Справдi, Михайле! - пiдтримав  Зюма.  -  По  всьому  видно,  що  його
робота.
   Славинський раптом почервонiв, навiщось зняв i почав протирати пенсне.
   - Parole d`honneur, - ледь чутно пробурмотiв вiн.
   - А ти по-нашому, - перебив Зюма.
   - Не розумiю, Михайле, навiщо так рiзко? - втрутилась Шура.
   - Спокiйний тон, Шуро, тут нi до чого.
   - Або чесне визнання, або негайно, як кажуть французи, а quarte diables
- наполягав Михайло.
   Славинський почав плутано розповiдати, як недавно на вечорi  в  графинi
вiн напiдпитку похвалився однiй дамi своїми демократичними зв'язками.
   Коли та не повiрила, вiн, хоч i шкодував потiм, назвав їй i  гурток,  i
деяких його учасникiв, i навiть мiсце зiбрань.
   - Цього й слiд було сподiватися, - констатував Зюма.  -  Ради  бога.  Я
пропоную порвати з ним раз i назавжди.
   - Пробачте менi, - промимрив Славинський.
   - Справа не в пробаченнi, - пiдвелася з м'якого глибокого крiсла  Леся.
- Доки ми не усвiдомимо, що робимо все це не заради сенсацiї,  як  розумiє
Славинський, не од бездiлля, доти не зможемо чесно служити суспiльству.  -
Вона закашлялася, певне, од хвилювання, i попросила води. - Так от: в iм'я
чого ми все це затiяли?
   Друзi сидiли мовчки, Славинський - знiтившись i втупивши додолу очi.
   - Говори, Лесю, - порушив мовчання Гамбарашвi-лi.
   - В iм'я правди, i волi святої, i щастя простих людей, -  Леся  сказала
надто швидко, чiтко - видно, цi слова  вже  давно  визрiли,  не  один  раз
повторювалися в думках.
   Славинський скоса глянув на Лесю i одразу ж опустив  повiки.  Не  такою
вважав вiн цю тендiтну панну, її миле,  з  виразом  постiйного  страждання
лице, її поезiї лiричнiшi од цих сповнених бунтарства, полiтики слiв.
   Михайло замрiяно кивнув чубатою головою.  Видно,  його  думки  повнiстю
збiгалися з Лесиними.
   - Що ж далi? - випустила  хмарку  цигаркового  диму  Шура.  -  Який  же
рiшенець?
   - А коли так, - вела далi  Леся,  -  то  однi  ми  нiчого  не  вартi...
Так-так, Несторе, не дивись на мене докiрливо, без єднання з масами нiчого
не вартi. Викаже якийсь пан Максим, перехапають нас, як коршак  курчат,  i
все. Треба з робочим людом єднатися, готуватися до великої борнi.
   На цьому закiнчили.  Сповненi  почуття  важливостi  розпочатої  справи,
друзi вийшли на вулицю i незабаром загубилися у вечоровому натовпi.
   VI
   Бiльшiсть вечорiв проходила тепер при участi старших. Найчастiше бувала
на них Ольга Петрiвна. На її вимогу засiдання переносили до  Судовщикових,
до Ста-рицьких, з приводу чого Михайло Петрович, або, як його, зважаючи на
високий зрiст, "перехрестили" останнiм часом, Михайло Верстович, частенько
кепкував.
   - Так це ж виходе, Ольго Петрiвно, нiби ви  навмисне  мiняєте  явки,  -
жартував вiн. - От вам i виставлять нове звинувачення.
   - Киньте, Михайле Петровичу, менi не до жартiв, - сердилась Косачева.
   Проте не так-то просто було вгомонити веселого Старицького.
   - А сто чортiв їм в печiнки, - щиро зичив вiн, - щоб я ще й без причини
журився.
   Михайло  Петрович  охоче  дiлився  з  молоддю   полiтичними   новинами,
запрошував на вечори цiкавих знайомих.
   Так було й цього разу: коли Михайло i Леся прийшли,  у  Старицьких  уже
сидiв  Ковалевський  з  дочкою.  Леся  стрiчалась  з  ними  й  ранiше,   у
Судовщикових, але тодi близько не познайомилась, хоч i хотiла, бо чула про
Миколу Васильовича чимало цiкавого. Недавно вiн повернувся з заслання,  де
втратив  дружину,  -  не  стерпiвши  поневiрянь,  вона  отруїлася.  Ранiше
Ковалевський був учителем словесностi в Київському кадетському корпусiв  а
тепер живе з приватних урокiв.
   Микола Васильович знав багато поезiй  напам'ять,  особливо  Шевченка  й
Некрасова, дуже любив декламувати.
   Проте поважали його не  тiльки  за  це.  Незабезпечений  як  слiд,  вiн
виступав органiзатором допомоги Драгоманову, вiд  якого  вiдреклися  дiячi
київської "старої громади", твердячи, нiби  його  дiяльнiсть  за  кордоном
шкiдлива для українцiв.
   То була неабияка пiдтримка Драгоманову -  не  стiльки  матерiальна,  як
моральна.
   Одного разу в Судовщикових Леся мала коротку розмову  з  Галею,  дочкою
Ковалевського. Ця  гарна,  запальна  дiвчина,  як  виявилося,  добре  знає
лiтературу. Вони домовилися зустрiтись, але ота iсторiя з  викликом  Ольги
Петрiвни до Євецького стала на перешкодi.
   - От добре, що ти тут, - щиро зрадiла, побачивши Галю тепер. - Я навiть
хотiла тебе розшукувати.
   - А ми, бач, догадливi, взяли й самi прийшли, - вiдповiла Галя.
   Поки молодь сходилась, Галя розповiла про свої мандри з  батьками,  про
те, чим живе нинi. Виявляється, через батька вона має зв'язок  з  багатьма
робiтничими гуртками, дiстає там нелегальну лiтературу.
   - Саме цього нам i бракує! - зрадiла Леся. Вони так  i  сiли  рядочком:
Леся, Галя, Людмила. Пiзнiше до них пiдiйшли Шура i меншi Старицькi.
   - Сьогоднi у нас вечiр читань, - повiдомив Михайло (за спiльною  згодою
вiн завжди головував на зiбраннях).
   - Кому надамо перше слово?
   - Гадаю, дiвчатам, - запропонував Зюма.
   - Одразу видно -  джентльмен,  -  похвалив  його  Михайло  Петрович.  -
Звичайно ж, так.
   - Почнемо з поезiї, - додала Шура. - Виступай, Лесю.
   Леся завагалася.
   - Що ж, сестро, на тебе падає вибiр, - заохочував Михайло.
   - Починай, Лесю, - просили друзi.
   Подякувала за честь, неспiхом ступила до столу,  стала  поруч  Михайла,
зiтхнула i враз гордо закинула голову.
   На шлях я вийшла ранньою весною
   I тихий спiв несмiлий заспiвала,
   А хто стрiчався на шляху зо мною,
   Того я щирим серденьком вiтала:
   Непевна ж путь, мiй друже, в нас обох, -
   Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.
   Вiрш захоплював щирiстю.
   Простими словами розповiдала  авторка  про  свiй  нелегкий,  хоч  ще  й
недовгий, життєвий шлях. Це була  сповiдь  перед  власною  совiстю,  перед
товаришами" перед майбутнiм.
   Коли я погляд свiй на небо зводжу -
   Нових зiрок на ньому не шукаю,
   Я там братерство, рiвнiсть, волю гожу
   Крiзь чорнi хмари вглядiти бажаю, -
   Тих три величнi золотi зорi,
   Що людям сяють безлiч лiт вгорi...
   "Знову братерство, воля, - думав Славинський. -  Вона,  видно,  занадто
кохається в полiтицi.  Для  справжнього  митця  це  шкодить.  Мистецтво  є
мистецтвом. А коли воно стає полiтикою - втрачає свою принаднiсть... Треба
з нею якось поговорити - заради ж її таланту...  Хоч,  видно,  це  даремна
буде розмова: вона - фанатик. От хоч би взяти щойно прочитанi рядки:
   Чи тiльки терни на шляху знайду,
   Чи стрiну, може, де i квiт барвистий?
   Чи до мети я певної дiйду,

   Чи без пори скiнчу той шлях тернистий, -
   Бажаю так скiнчити я свiй шлях,
   Як починала: з спiвом на устах!
   I чим тiльки тут захоплюватися? Яка тут поезiя?" - в  думках  дивувався
Славинський, спостерiгаючи за присутнiми. Та все  ж,  щоб  не  бути  бiлою
вороною й не  викликати  нову  неприязнь,  пан  Максим  i  собi  спроквола
заплескав у долонi.
   - Ну, знаєте, пiсля цього я просто не вiдважусь сьогоднi  виступати,  -
шепнула Шура подругам.
   - Сильно, Лесю! - захоплено вигукнув Зюма. - "Бажаю так скiнчити я свiй
шлях, як починала: з спiвом на устах! I поетично, i змiст глибокий...  Ти,
Шуро, - звернувся вiн до Судовщикової, - маєш рацiю. Я чув твою реплiку.
   - В такому разi нехай Лариса Петрiвна, - обiзвалась Галя, - прочитає ще
дещо з своїх поезiй.
   - Чому менi така особлива честь? - заперечила  Леся.  -  Нехай  читають
усi. Вона хотiла сiсти, але тут знову втрутився Михайло"
   - Е, нi, Лесю, так негоже... Воля бiльшостi - закон. Не змушуй чекати i
ще раз просити тебе.
   Погляд її упав на Старицького - Михайло Петрович  пiдбадьорююче  кивнув
головою.
   - Читай "Contra prem spero!", - пiдказав Михайло.
   - Це теж, друзi, новий вiрш... "Без надiї сподiваюсь!". Я написала його
в тяжкi для мене хвилини...
   I знову  розмiрене  лунав  Лесин  голос,  i  знову  в  задумi  притихли
товаришi. Здавалося, то нiби  їхнi  думки,  наче  їхнiми  болями  жила  ця
слабосила юначка. "Чи  то  так  у  жалю,  в  голосiннi  проминуть  молодiї
лiта?.." Хiба тiльки її  хвилювало  це  питання?  Хiба  кожен  iз  них  не
виголошував у години життєвої скрути:
   Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,
   Без надiї таки сподiватись,
   Жити хочу! Геть думи сумнi!
   Здавалося, вона випитала в них заповiтнi думки, i от, будь ласка...





   голос
   її з кожним рядком Ось вона нiби з
   викликом.
   Читання надихало Лесю, мiцнiв, ставав виразнiшим. закiнчила:
   Так! Я буду крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,

   Без надiї таки сподiватись,

   Буду жити! Геть думи сумнi!
   "З неї таки вийдуть люди, - думав  Михайло  Петрович.  -  Уже,  власне,
вийшли... а скiльки впевненостi, волi,  нiби  це  не  хвора  двадцятирiчна
дiвчина, а велет".
   Леся скiнчила й стояла, мов чекала вироку товаришiв. А його не  було  й
не було, навiть оплески, як першого разу, не зривалися, - тiльки  мовчання
й глибока задума.
   Зрештою Микола Васильович устав, пiдiйшов до Лесi i потиснув їй руку.
   - Спасибi, Лесю, - мовив стиха. - Надзвичайно. Чуєте?  -  звернувся  до
присутнiх. - Правильно сказав Франко: пiсля Шевченка й Некрасова я  вперше
стрiчаю таку сильну поетку.
   Хтось заплескав у долонi, всi  одразу  загомонiли.  Тiльки  Славинський
сидiв нi в сих нi в тих. Пiсля Лесi  так  нiхто  й  не  наважився  читати.
Микола Васильович, захоплений почутим i  пiдохочуваний  дочкою,  погодився
продекламувати щось iз Некрасова"
   - Коли  вже  Некрасова,  то  давайте  про  "неистового  Виссариона",  -
запропонував Михайло.
   - Гаразд, - пристав на те Ковалевський.
   Белинский был особенно любим...

   Молясь твоей многострадальной тени,
   Учитель! Перед именем твоим

   Позволь смиренно преклонить колени!
   - Занадто високодумно! - не  витримав  Славинський,  як  тiльки  Микола
Васильович закiнчив.
   Всi оглянулись, i в тому поглядi було нiме  здивування,  запитання,  на
яке Славинський поспiшив вiдповiсти :
   - Нiчого дивного, панове. У Некрасова  є  справдi  тальяновитi  поезiї,
альє й чимало в нього риторики, гольої польїтики. - Вiн  повторив,  злегка
iронiзуючи: -"Тьi нас гуманно мислить научиль..." Виходить,  не  бульо  нi
Софоклья, нi Арiстотелья!
   - Виходить, пане Славинський, - рiзко обiрвала його Леся, - що  ви  так
же погано розумiєтеся на античному, як i на сьогоднiшньому.  Iнакше  б  ви
знали, що iсторiя рухається вперед, що вона народжує новi протирiччя, новi
iдеї...
   - Пан Максим, з усього видно, далекий  од  нашої  полiтики,  -  додала,
стримуючи хвилювання, Галя. Тиха i  спокiйна,  вона  враз  стала  рiшучою,
гнiвною - такою Леся бачила її вперше.
   - Joli , - вдавано спокiйно мовив  Славинський  i  додав:  -  Я,  панно
Ковальєвська, переконаний, що польїтика не є доброю порадницею музи.
   - Wirkrich? - в тон йому iронiчно запитав Михайло. - Яке ж,  по-вашому,
покликання музи?
   - Природа, кохання, - зiронiзував Зюма.
   - Зiтхання, - докинув Нестор.
   - Годi-бо вам, - зауважив Старицький.
   - А менi здається, - Шура постукала цигаркою об попiльничку, -  даремно
ми напосiлися на пана Максима. Справдi, до чого вся оця наша розмова?
   Леся й  Михайло  переглянулися.  Це  було  несподiвано.  Шура,  яка  не
пiдтримувала подiбних сентенцiй, - i  раптом  такий  сюрприз.  "А  все  це
товаришування з отим паничем", - подумала Леся, а вголос мовила:
   - Десь там, у розкiшних вар'єте, в цигарковому диму та винних  випарах,
мораль пана Максима, хоч i не ним  вона  вигадана,  була  б  сприйнята  на
"бiс", а тут... i йому неприємно, бо нема спiвчуття, i нам незручно...

   - De grace!  -  вигукнув  Славинський.  -  Коли  це  серйозно,  я  можу
залишити...
   -  Ну  навiщо  так?!  -  поспiшила  уладнати  справу   Шура.   -   Леся
погарячкувала.
   - Анiскiлечки!
   - Char me! - схопився Славинський. -  Аdieu!  Вiн  пiдбiг  до  вiшалки,
схопив  капелюха,  абияк  накинув  його,  вискочив,   метнувши   на   Лесю
недоброзичливий погляд. За ним поспiшила Шура.
   - Ну й нехай! - вiдрубав Михайло. - Я давно вiдчував  неминучiсть  цiєї
розмови. - Вiн зачекав, поки всi вгамуються, i додав: -  3  усього  видно,
друзi, що будуть  мiж  нами  й  розходження,  i  суперечки.  Дев'ятнадцяте
столiття кiнчається, а нове народжується в  муках,  у  борнi.  I  нам,  не
комусь iншому, бути її учасниками.
   -  Дехто,  правда,  волiє  переждати  цей  непевний   час,   -   додала
Ковалевська.
   - Поле, щедро засiяне  Шевченком,  Чернишевським,  Некрасовим,  починає
потроху зеленiти сходами, - вiв далi Михайло. - I хоч  палять  його  чорнi
невблаганнi бурi - сходи щоразу буйнiшають. Час i нам уже одпи-хати  свого
човна, яке б там не було море. Може, ми попливем першi не дуже-то  просто,
але бiльше сорому сидiти, нiж блукати навiть.
   - Нам випадає доля першими пускатись  до  хвилевої  пристанi  у  далеку
плавбу. Хоч, певне, кiнця її  ми  й  не  побачимо,  проте  зоря  нам  ясно
свiтить, i ми дамо тому човновi потрiбний керунок у далеку чудову путь.  I
вiн таки дiйде своєї мети. I тодi  на  щасливому  березi  згадають  нас  -
перших керманичiв на великому морi великого дiла...
   Того вечора Ольга Петрiвна довго ждала  своїх  неслухнянцiв.  А  молодь
гуторила.
   Вишневi вiти тяглися з саду, заглядали у вiкна,  нiби  прислухалися  до
тiєї розмови, мов сторожили її од поганого ока.
   VII
   Вiдень то й Вiдень. Зрештою, їй однаково. Аби здоров'я,  аби  одужання.
Хоч надiї на це уже й немає, та вона ладна зробити все -  не  задля  того,
аби лиш не згинути, а щоб жити людиною, не скрипучим  деревом,  котре  два
вiки стоїть, та обидва без користi. От кiлька мiсяцiв провела в  Криму,  i
хоч  лiкарi  категорично  забороняли  працювати,  все  ж  писала,  читала,
листувалася.
   А тепер везуть її до якогось фон Бiльрота. Ну, що ж! Шкода тiльки мами.
Скiльки вже вона, бiдна, натерпiлася через неї, а кiнця ж так i не  видно.
I чи буде вiн? Певне, аж тодi, коли скiнчиться все: i думи, i пiснi, i оцi
щоденнi невiдступнi турботи.
   Однак смутку на серцi не було: вона якось уже звикла до свого нещастя i
на диво спокiйно до нього ставилась. А цього разу була навiть весела. Ще б
пак! Попереду Львiв, зустрiч з  Франком,  своїм  хрещеним  по  лiтературi.
Скiльки було в родинi про нього розмов!
   Постукують колеса, миготять за брудними вагонними  вiконцями  заснiженi
полустанки, поодинокi деревця i дрiмучi лiси, а вона  вже  бачить  в  уявi
наступну зустрiч, вiдчуває дружнi потиски рук...
   До Львова прибули опiвднi. Потяг до Вiдня iшов десь аж уранцi, i  Ольга
Петрiвна, здавши речi до камери  схову,  довгими  сходами  та  переходами,
вогкими тунелями подалася з  дочкою  до  мiста.  На  щастя,  бiля  вокзалу
трапився вiзник, i незабаром вони опинились у центрi.
   Львiв дещо розчарував Лесю. Хай i зима, i снiгу всюди понавалювало, але
ж який вiн тiсний, якi в нього покрученi та вузенькi вулички! З розповiдей
уявляла його просторiшим, вiльготнiшим, хоч i не таким, звичайно, як  Київ
- такого, мабуть, другого немає, - а все ж  привабливим.  А  тут,  власне,
нiчого особливого. Хiба що  височеннi  костьоли,  що  повпирались  у  небо
гострими довжелезними шпилями... От уже правду  кажуть:  до  всього  треба
звикнути.
   Посковзуеться на  легенькiй  ожеледицi  конячина,  туго  натягує  вiжки
вiзник, а мати з дочкою притулились одна до одної,  заглибились  у  власнi
гадки.
   - Об чiм ти задумалась, Лесю?
   Нехотя  одводить  погляд  вiд  перехожих,  що  снують  тротуарами,   i,
збагнувши, про що її питають, одказує:
   - Про те ж, мамочко, що i ти. Вгадала?
   - Вгадала, - зiтхнула мати. - Я теж думаю про зустрiч... тiльки про ту,
з Бiльротом.
   Леся на мить смутнiє, але одразу ж звертає розмову на iнше:
   - Альбома й забули взяти.
   - Та навiщо вiн? Гадаю, Iвана Яковича зараз менше  всього  цiкавитимуть
твої поезiї, їх вiн уже читав. Просто познайомитесь.
   - Менi аж лячно.
   - А ти не думай про те.
   I знов мовчання.
   За якiсь пiвгодини машталiр зупинився коло старенької  обкутої  залiзом
брами  на  вулицi  Зиблiкевича,  за  котрою,  у  глибинi  двору,  виднiвся
двоповерховий  будинок.  Брама  була   зачинена,   поки   Ольга   Петрiвна
розплачувалася, Леся шукала входу.
   - А ви, панночко, пройдiть он поза тим будинком,  -  пораяла  їй  якась
бабуся, що саме проходила вулицею.
   Широка, розчищена вiд  снiгу  дорiжка  вела  просторим  двором,  а  там
розходилась на кiлька стежечок, - будинок мав щось два чи три входи.
   Косачевi зупинилися в нерiшучостi: куди йти?  На  їхнє  щастя,  однi  з
дверей розчинилися i кiлька хлопчакiв викотилися на подвiр'я.
   Ольга Петрiвна скористалася нагодою.
   - Це той вусатий? - переглянулися хлопчаки, коли Ольга Петрiвна назвала
Франкове прiзвище. -  Знаємо!  Iдiть  он  туди.  -  Хлопчаки  показали  на
коридорчик праворуч.
   Не встигли вони дiйти до будинку, як назустрiч вийшов середнього зросту
чоловiк.
   - А я собi дивлюся: що воно за чужинцi  блукають.  Сюди  ходiть,  Ольго
Петрiвно... Давайте вашi речi, обмiтайте ноги i швидше до хати,  певне  ж,
замерзли. - Вiн забрав  у  Ольги  Петрiвни  валiзку,  набиту  яблуками  та
банками з варенням, якi та везла в  подарунок  Франковiй,  i,  загородивши
своїми широкими плечима дверi, запитав: - А це ж хто з вами?  Невже  Леся?
По всьому бачу - вона! - Не чекаючи ствердження, Франко тут-таки, надворi,
обняв молоду Косачiвну, поцiлував у холодну,  ледь  порожевiлу  на  морозi
щоку: - Отак, а то в хатi жiнка, чого доброго, ще й не дозволить  цiлувати
таку гарненьку панночку. - Вiн лагiдно усмiхався добрими розумними  очима,
жартував, аж поки не вийшла Ольга Федорiвна.
   - Та чого ж ти морозиш людей? - напосiлася  на  чоловiка.  -  Заходьте,
будь ласка, - запросила.
   Оце й уся квартира, весь комфорт. В очi одразу впала  скромнiсть,  якщо
не сказати - убогiсть житла: тiсна, з вогкими  стiнами  кухонька  i  трохи
бiльша, затишнiша кiмната; лiжко, круглий стiл посерединi  i  другий  -  в
кутку бiля туго набитої книжками шафи.
   Леся роздягалася i водночас непомiтно стежила за гостинним,  енергiйним
господарем, який одразу ж почав поратись бiля самовара.
   - Хоч би ж були листом сповiстили, чи як! Вийшли б  зустрiти,  а  то...
Куди ж воно годиться? - докоряла Ольга Федорiвна гостям.
   - Нiчого, добралися й так. Правду кажучи, ми все  вагалися:  куди  його
краще податися? Знов у Нiмеччину чи у Вiдень? - I  Ольга  Петрiвна  почала
розповiдати  про  доччину  хворобу,  скаржитися  на  лиху  долю,  яка  так
несправедливо з ними обiйшлася.
   - Та годi-бо тобi, мамо, - перепинила її Леся.
   - От-от! - пiдхопив Iван Якович. - А хвора, бачу, i вусом не веде.
   - Звикла вже, - мовила Ольга Петрiвна.
   - Ну, а що там нового чувати у ваших краях? Як ся має Петро  Антонович?
Усе ще воює за правду?
   - Ет,  воювання  його,  -  махнула  рукою  Ольга  Петрiвна,  викладаючи
гостинцi. - 3 тими позовами та судами геть-чисто стратив своє здоров'я.
   - От i неправда, мамочко, - втрутилася Леся. - Коли б  усi  робили,  як
тато, то й лиха було б менше.
   - Еге, в Петра Антоновича,  бачу,  надiйний  захисник.  -  Iван  Якович
пiдiйшов до Лесi i з якоюсь особливою цiкавiстю подивився на неї.
   - Лихо менi з ними! - скаржилась Ольга Петрiвна.  -  Вiрите,  не  можна
нiчого сказати супроти: як вiзьмуться обоє, то хоч тiкай.
   Леся  почервонiла  пiд  пильним  Франковим  поглядом  i,   сором'язливо
опустивши очi, вела далi:
   - Коли всi будуть клопотатися тiльки  власними  болями  -  кiнця  цьому
лихолiттю i не чекати.
   Iван Якович при цих словах нетерпляче поскубував  короткого  рудуватого
вуса.
   - Здається менi, Ольго Петрiвно, що ваш брат,  а  мiй  добрий  приятель
Михайло Петрович Драгоманов помиляється:  Леся  таки  знає  життя.  Що  не
кажiть, а знає.
   - Та не  хвалiть  ви  її,  -  завважила  Ольга  Петрiвна.  -  А  то  ще
загордиться.
   - Сказати правду про людину - пiдтримати її, - мовив на те Iван Якович.
   - I що ти за господар, Iване? - обiзвалась дружина. -  Люди  з  дороги,
промерзли, а ти з розмовою. Запрошував би краще до столу.
   - Маєш рацiю, Оленько,  газда  з  мене  абиякий...  Та  що  я  вдiю?  З
розумними людьми рiдко  доводиться  стрiчатися...  А  сiсти  нам  недовго.
Подавай скорше на стiл.
   Ольга  Федорiвна  постелила  настiльника,  поставила  самовар.   Франко
допомагав їй, жартував, хоча в поглядi його бiльше було задуми. Вiн принiс
iз кухоньки майстерно вирiзьблену з дерева хлiбницю  i  обережно,  щоб  не
впустити жодної кришечки, почав краяти хлiб.
   - Прошу, сiдайте, частуйтеся, - запросила господиня.
   - А чим частуватися? - перепитав Iван Якович. - Що то за частування без
чарки? - Вiн вийшов на кухню i незабаром повернувся з невеличкою пляшечкою
в руках. - Недавно в мене були земляки, то оце  передали...  Сливовиця  на
меду. - Вiн налив потрошку, сiв бiля Ольги Петрiвни. - За нашу стрiчу i за
ваше, Лесю, здоровля.
   Та не встигли випити, як у коридорi зашарудiло.
   - Кого там бiг пiслав? Пождемо. Дверi широко розчинилися, i до  кiмнати
зайшов бородатий чоловiк.
   - Я так i знав, що це Михайла нечистий несе, - мовив Iван Якович. -  Ну
й щасливий же ти, Михайле: навiть чарка без  тебе  не  п'ється...  Проходь
швидше, в нас гостi.
   Михайло мовчки роздягся, повiсив пальто i велику хутряну шапку - видно,
вiн часто бував у цiй господi.
   - Добривечiр, - вклонився чемно.  -  Панi  Ольга!  -  здивовано  розвiв
руками. - Якими вiтрами? В таку негоду...
   - Вiн у нас, - Франко показав на гостя, - щоби ви знали, мерзляк,  -  i
додав, звертаючись до Михайла: - А поглянь лише, хто з Ольгою Петрiвною!
   Гiсть, помiтивши за столом дiвчину, запитав:
   - Ваша?
   - Атож.
   - Тодi - Леся... вгадав? - I сам поспiшив  вiдповiсти:  -  Ну,  звiсйо,
вона... Леся, наша нова поетка! Високе чоло, бiляве личко -  одразу  видно
Косачiв рiд. Ну, драстуйте, Лесю. Радий бачити вас у наших  краях.  -  Вiн
пiдiйшов, поцiлував Лесi руку, вiд чого та зашарiлася.
   - Це, Лесю, i е той самий Михайло Павлик, - пояснив  Франко,  -  котрий
так захопився вашими вiршами, що скоро зведе нанiвець усiх iнших поетiв.
   - Ай справдi! Чого варте оте сюсюкання деяких, навiть мужчин? - озвався
Павлик. - А це ж сила! Послухайте:
   За правду, браття, єднаймось щиро.
   Єдиний маєм правий шлях,
   Єдину, браття, всi маєм вiру,
   Єдине серце у грудях.
   Покажiть-но менi, в кого з сучасних авторiв  е  такi  рядки!  -  Павлик
переможно подивився на присутнiх. - Мовчите? Тож-бо.
   - Я ж казав, - засмiявся Франко. Павлик присiв  на  вiльний  бiля  Лесi
стiлець, охоче пiдсунув до себе чашку з чаєм.
   - О, та ви багато живете! Варення, сливовиця...
   - Спасибi, Ольга Петрiвна привезли, - вiдповiла Франкова.
   - Не вiрте їм, Михайле Iвановичу, - поправила  Ольга  Петрiвна.  -  Моє
тiльки варення. У нас же, знаєте, все своє. Влiтку - що тої малини кругом,
вишень, позьомок!.. Не полiнуєшся - на всю зиму вистачить.
   - Приїздiть до нас улiтi, побачите, - пiдтримала матiр Леся.
   - А й справдi,  -  звернувся  до  дружини  Франко.  -  Поїдемо,  Ольго.
Вiдпочинеш на лонi природи... I я трохи одiйду од щоденного клопоту.
   - Тобi вже одразу i їхати, - докiрливо мовила Ольга  Федорiвна.  -  Час
уже своє що-небудь мати, не  тинятися  по  чужих  кутках.  -  Голос  Ольги
Федорiвни затремтiв, i Леся тiльки тепер згадала,  як  скаржився  в  своїх
листах Iван Якович  на  поганий  стан  здоров'я  дружини,  на  те,  як  її
нервовiсть шкодить йому в роботi. А Ольга Федорiвна враз уся загорiлася, в
очах заблищали сльози, в руках дрiбно затремтiло блюдце.
   Пробули довгенько. Приємно було сидiти у теплiй кiмнатцi. Зрештою Ольга
Петрiвна встала, подякувала за гостиннiсть.
   - Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до мiста,  -  звернулася  до
дочки. - Дещо треба докупити в дорогу.
   - Заждiть, i я з вами, - обiзвалась Ольга Федорiвна.
   - Авжеж, чому б тобi не прогулятися? - пiдтримав Франко.
   Жiнки хутко зiбралися i вийшли.
   Леся вiдчула себе якось незручно в  чужiй  кiмнатi.  Вона  пiдiйшла  до
шафи, але взяти звiдти нiчого не наважилася. На  письмовому  столi  аркушi
паперу, теч-ки. "Мабуть, з рукописами, - подумала Леся. - От би  заглянути
туди хоч одним оком". На серединi столу лежало кiлька  аркушiв,  списаних,
видно, недавно, перед їхнiм приходом. Твердий,  нерозбiрливий  почерк.  "А
закреслень зовсiм мало, - вiдзначила Леся. - Не те що в мене".
   - Пiдглядаєте? - перервав її роздумування Iван  Якович.  Вiн  i  Павлик
виходили за жiнками i саме нагодилися.
   Леся ствердно кивнула.
   - Хочу зрозумiти вашу манеру, ваш стиль.
   - Це природно. Кожному молодому хочеться заглянути в тайники  творчостi
старших. Михайле,  -  звернувся  Франко  до  Павлика,  що  захопився  саме
газетою, - годi тобi малюнки  роздивлятися,  давай  лiпше  тим  "Кур'єром"
розпалимо дрова.
   - Так вiн же свiжий, учорашнiй. Певне, ще сам не читав?
   - Хоч би й  сьогоднiшнiй.  Свiжостi  в  ньому  стiльки,  як  у  старому
зужитому смiттi. Одна балаканка, та й годi. -  Вiн  узяв  подану  Павликом
газету, зiбгав її, запхав пiд дрова i запалив. - Хоч горить файно. Це  теж
користь. - Стоячи навколiшки,  Франко  роздмухував  у  грубi  огонь.  Коли
розгорiлося, вiн поставив коло груби три стiльцi. -  Сiдайте.  Колись,  як
будемо живi та здоровi, може, бiля справжнього камiна посидимо, а поки хоч
так. Про що все ж ми  з  вами  почали,  Лесю?  -  Франко  насупив  кошлатi
рудуватi брови. - Ага, згадав! Про манеру i стиль... Ну, те, що ви  хотiли
зовнi все це побачити i збагнути, гадаю,  жарти.  Самi  чудово  розумiєте.
Найлiпше промовляють про митця його твори. - Iван Якович поправив у  грубi
дрова й додав: - А вашу манеру i творчу фiзiономiю  я,  здається,  пiзнав.
Однак в останнiх ваших поезiях надто багато стогону, мук та страждань.  Що
це, ваша доктрина? Леся замислилась.
   - Справдi, - мовила згодом. - Зараз я  в  думках  переглянула  написане
останнiм часом, i це питання таки виникає. Той бiль  i  смуток  є  виразом
певних обставин.
   - Я чом питаю... - вiв далi Iван  Якович.  -  Для  людини,  обдарованої
гарячим почуттям i палкою фантазiєю, це  страшенно  небезпечно.  В  такому
станi не раз навiть дуже сильнi натури ламалися i  безнадiйно  попадали  в
болото песимiзму.
   - Певний, що з нашою добродiйкою цього не станеться, - мовив Павлик.
   - Дай-то, боже... На загал маю вам сказати, що я бiльше вiрю в  таланти
поступовi, котрих розвiй iде звiльна. Бувають такi,  котрi  блиснуть,  мов
метеор, одним-двома творами, а все дальше їх iснування - то  вже  повiльне
згасання.
   - Це бiльш стосується  тих,  котрi  приходять  в  лiтературу  дозрiлими
людьми, - зауважив Павлик. - Панну Лесю це хай не турбує, її талант, видно
з усього, мiцнiє рiк од року, що, певно, є продуктом упертої працi.
   Леся сидiла заслухана в розмову, їй i нiяково було, бо ж  говорили  про
неї, i заразом хотiлося слухати й слухати цю спокiйну товариську бесiду.
   - Говорите ви про мене чимало незаслуженого, - сказала, - та  коли  вже
зайшла об цiм рiч, скажу: працювати менi таки справдi важко. День пишу,  а
три лежу. Бува, доходить до скреготу зубовного... Проте не писати не можу.
Iнколи вже й кину, щоб одпочити, та минає день-другий -  i  настає  просто
якесь божевiлля.
   - Тота нам'єтнiсть, Лесю, буває у всякого митця, - завважив Франко.
   - Юрба образiв не дає менi спати: мучить, як нова недуга, -  вела  далi
Леся. - I тодi приходить демон, лютiший над  усi  мої  недуги,  i  наказує
писати... I я пишу.
   Чоловiки засмiялися.
   - А вiн не вказує часом, що саме писати? - жартував Павлик.
   - Це вже справа сумлiння.
   - Ось вона, Йване, твоя далекогляднiсть. Леся, бач, має дiло iз духами,
а ти тут цiлу теорiю розвiв о талантах, iндивiдi...
   - Коли й так, - пiдхопив жарт Iван Якович, - то  її  дух  скрупулятний,
незлий.
   Щирiсть  i  невимушенiсть  розмови  викликали  Лесю   на   вiдвертiсть.
Здавалося, нiкуди вона й не виїздила, а зiбралися оце в Колодяжному  чи  в
Києвi увечерi i гомонять собi потихеньку.
   - Взагалi ж не писати я не можу, - розповiдала. - Коли в мене  радiсть,
що буває надто рiдко, чи смуток, то враз нiби вогонь загоряється в серцi.
   - А без цього, Лесю, - Iван Якович поклав на її худеньке плече руку,  -
i немає справдi мистецьких творiв. Усе, що написане з холодним серцем,  не
варте i торби сiчки... Через те й кричимо на всiх перехрестях, що немає  у
нас лiтератури. - Вiн трохи пiдвищив тон, видно, це питання хвилювало його
давно i неабияк. - Так,  нема!  Замiсть  неї  поки  що  крики,  сварки  та
нiкчемнi повiстi, в котрих справжнього життя, правди  й  дотепу  -  як  на
пустiй видмi колоскiв. Чи, може, отi немiчнi вiршики про природу, засушену
в бiбулi, i про почуття, законсервованi в  спiритусi,  може,  їх  назовемо
лiтературою? Але  гов!  Се  пiдпеньки,  що  ростуть  на  здрухнiлих  пнях,
плiсень, що вкриває гниле багно, але не пахуча, цвiтаста мурава...
   - Та годi-бо, Йване, - кинув Павлик, вибравши зручну хвилину.
   -  Коли  ж  серце  розривається,  як  подивлюся   та   послухаю   наших
консерваторiв. Ви, Лесю, даруйте менi сей тон. Аби не болiло,  то  й  пощо
говорити? Михайловi он не подобається - в нього душа м`яка.
   - Ну й дразливий же ти! Iнший уже давно порвав би з тобою.
   - Про iншого я, може, i не сказав би, а  про  тебе  скажу,  бо  знаю  -
витерпиш... З iншим я, може, i говорити не став би.
   - Бачте, Ларисо Петрiвно, якi ми друзi,  -  звернувся  Павлик.  -  Ради
бога, не берiть з нього приклад.
   Леся усмiхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять  вони  на  своїх
вечорах, i мовила:
   - А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазанi.
   - От бачиш! - зрадiв Франко. - А ти з своїм примиренням. Хто ж,  як  не
ми самi повиннi вчити молодь? Не вiддавати ж й барвiнським та  романчукам?
Досить i так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголiв. Хiба ж од  них
ждати народовi справжньої лiтератури? З гнилого дерева не  зробиш  доброго
цiпа... То, кажете, -  звернувся  до  Лесi,  -  у  вас  так  само  бувають
суперечки? Об чiм же вашi спори?
   Леся розповiла  про  "Плеяду",  про  захоплення  молодi  демократичними
iдеями.
   Франко i Павлик слухали її, не перебиваючи.
   - Добре було б, Ларисо Петрiвно, - сказав Павлик, -  аби  ви  шукали  в
Києвi певних людей. Нам треба надiйних, особливо в Києвi.
   - Я певна, що виконаю ваше прохання, - не задумуючись, вiдповiла  Леся.
- Менi вельми прикро, що  здоров'я  ставить  мене  весь  час  на  од  шибi
активного громадського життя. Але знайте:  коли  трапиться  яка  рискована
робота, я буду вашим найпершим i найбезпечнiшим помiчником.
   - Дiло не так i в здоровлi, Ларисо Петрiвно, - сказав Франк. -  А  вашу
згоду ми приймаємо. Можете не сумнiватися  -  роботи  вистачить  на  всiх.
Головне, нам треба налагодити перевезення нелегальної лiтератури.
   - Я готова стати в пригодi.
   - От i гаразд. Будете їхати назад - дещо вiзьмете. Тiльки  -  гов:  про
нашу умову нiкому нi слова. Леся кивнула головою.
   - Ну, а щодо ваших поезiй мушу сказати, що за  останнi  кiлька  лiт  ви
зробили помiтний крок. - Франко вдарив об колiна  руками,  i  Леся  тiльки
тепер помiтила, якi в нього витертi штани. - Не будемо зараз вдаватися  до
аналiзу ваших поезiй, - вiв далi Iван Якович, - але  на  шляху  ви  стоїте
правильному. От хоч би взяти цикли "Подорож до моря", "Кримськi  спогади",
котрi ви менi переслали, а надто "Сопiга зрет зрего!".
   - Так-так, - втрутився Павлик. - То рiч сильна i характерна.
   - Вирiзняються вони  поглибленим  розумiнням  життя.  А  це,  замiтьте,
головне. Лiтература єсть  життя.  Це  найправильнiший  кодекс  справжнього
митця. Життя - передовсiм. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а  що  воно
розв'яже, те й буде розв'язане.
   - Здається, пора б вам уже i про збiрку подумати, - додав Павлик.
   -. Боюсь, нiчого ще збирати.
   - Не кажiть, є сильнi штуки, - заперечив Франко. - Михайло  має  рацiю:
при поверненнi додому зложiть увесь свiй доробок i шлiть нам.
   - I чим хуткiше це зробите, тим лiпше... для загальної справи, -  додав
Павлик.
   - Взагалi добре було б, щоб ви i вашi друзi взялися пропагувати все, що
є гарного, розумного в нашiй лiтературi. Народовi пiдсовують  таку  убогу,
натикану гнилими iдейками лiтературщину, що хоч сили нашi й нерiвнi, хоч i
перепадає нам, але не протистояти їй не можемо!
   Франко пiдiйшов до столика, щось  там  записав  i  став,  задивився  на
заснiжений двiр.
   - Гадаю, що й це буде нам пiд силу, - стиха мовила Леся, -  бо,  правду
кажучи, коли я слухаю проповiдi, що "житiя святих" розвивають у лiтературi
дух героїзму, то менi самiй хочеться зайву свiчку в  хатi  засвiтити,  щоб
яснiше було.
   - Отже, домовились? - не то запитав, не то ствердив Франко.
   - Так, - чiтко вiдповiла Леся. - Alea jacta est! 13
   - Жереб кинуто, - повторив Франко.
   VIII
   Вернутися б зараз назад, у Колодяжне, i писати, писати. Стiльки думок i
чуттiв народила ота коротка зустрiч у Львовi.
   А от доводиться їхати. За Львовом - Тарнiв. За Тарновом - Кракiв... Гаї
змiнюють поля, поля змiнюють гаї... Гори, долини - заснiженi, бiлi. Чужi.
   У Вiднi Косачiв мав чекати Теофiл Окуневський.  З  його  дочкою  Ольгою
Леся познайомилася ще в Києвi, де вони разом навчалися музики.
   Дiвчата розсталися кiлька рокiв тому, i Леся нiколи не гадала, що  доля
знову пошле їх одну однiй назустрiч. Та, видно,  недарма  кажуть:  гора  з
горою не сходиться, а людина з людиною - неодмiнно.
   Величезний Пiвнiчний вокзал у Вiднi був  геть  заповнений  людом.  Однi
приїздили, iншi товпилися до вагонiв - кудись  їхали,  а  помiж  усiм  цим
снували товстопикi, вусатi жандарми в  начищених  до  блиску  гостроверхих
касках.
   Ольга Петрiвна i Леся вийшли i стали оддалiк. Нi вони Окуневського,  нi
вiн їх не знали. Тому, як було домовлено, Ольга Петрiвна витягла й тримала
на виднотi останнiй номер "Зорi" - по цьому Окуневсь-кий має їх пiзнати.
   За якийсь десяток хвилин до них справдi  пiдiйшов  високий,  у  довгому
сiрому пальтi й цилiндрi чоловiк i, стримано всмiхаючись, показав такий же
номер журналу.
   - Панi Косачева, панночка  Леся?  -  запитав  вiн,  щоб  пересвiдчитись
остаточно.
   - Так, - вiдповiла Ольга Петрiвна.
   Окуневський чемно привiтався, i одразу його блiде, з чорною - клинком -
борiдкою i короткими вусами обличчя набрало нового вигляду.
   - А я вже думав - не приїдете. Народу стiльки... Ну, ходiмо...
   Окуневський покликав носiя i повiв гостей до виходу в мiсто.
   Надвечiр'я, що поволi спадало на верхiв'я дерев i високi  шпилi  ратушi
та костьолiв, робило мiсто якимсь непривiтним, холодним. Чи вiд утоми,  чи
вiд цього першого неприємного враження було важко на серцi,  надокучливими
здавалися допитування Окуневського - про дорогу, про Київ, про здоров'я...
   Лунко цокотiли по  бруку  конi,  i  тi  звуки  чомусь  нагадували  Лесi
ритмiчний i такий же  до  нудоти  одноманiтний  перестук  вагонних  колiс.
"Додому, додому, додому", - вiддавалося те цокотiння в  думках.  Гнiтючими
здавалися просторi, красивої архiтектури будинки, за якими не було  нiчого
видно, високi пам'ятники, що виринали з темряви мало не на кожному  кроцi,
ажурнi арки пiд'їздiв...  Хотiлося  швидше  добратися  до  житла,  впасти,
забутися вiд усiх цих переїздiв.
   - Дунай... Лесенько, пiд нами голубий Дунай! Мама в захопленнi.  А  вiд
чого? Чим тут захоплюватися?.. Леся кинула погляд на рiчку.  Яка  ж  вона,
скажiть, голуба? Каламуть - i тiльки.
   - А цей мiст - чуєш, Лесю? - його збудували крiпаки Розумовського.
   - Розумовського?
   - Еге ж. Коли  вiн  був  росiйським  послом  у  Вiднi.  Он  якою  цiною
створювались усi цi багатства, уся  ця  пишнота!  В  уявi  одразу  постали
ватаги полтавських, київських, чернiгiвських крiпакiв, якi на плечах своїх
несуть з усiх усюд до Дунаю камiння, зраненими руками  вкладають  його,  а
могутнi хвилi, нiби граючись, зносять усе те,  збивають  немiчних  з  нiг,
руйнують їхню працю.
   Хто його знає, може, з тих пiр i  побурiла  у  Дунаї  вода,  розбавлена
потом i кров'ю крiпацькими...  А  он  скiльки  понад  берегом  заводiв  та
фабрик! їх теж будували мозолястi руки. Хай не  полтавськi,  чернiгiвськi,
так галицькi, волинськi, а все одно тi, яким бракувало шматка насущного.
   Глухо прогуркотiв пiд колесами мiст, мов обзиваючись  голосами  далеких
отих будiвничих, коляска ще кiлька разiв повертала праворуч, потiм лiворуч
i зрештою зупинилась перед  будинком  з  величезними  яскраво  освiтленими
вiкнами.
   - Приїхали, - мовив Окуневський.
   Поки зносили речi, Леся встигла обдивитися  вестибюль,  перемовитися  з
швейцаром  -  старим  чоловiком  у  голубiй,  розшитiй  золотом  лiвреї  i
трикутному капелюсi.
   В  готелi  розкiшно:  картини,  шафи  з  книжками,   золоченi   люстри,
мармуровi, застеленi коштовними килимами, сходи.
   - Ця розкiш чомусь гнiтить,  -  сказала  Леся,  як  тiльки  Окуневський
пiшов, побажавши їм доброї ночi.
   - Завжди в тебе якiсь незрозумiлi примхи. Бiднiсть вражає, багатство  -
гнiтить...
   - Хiба не можна було найняти скромнiший номер?
   - Ти ж знаєш: Вiдень - свiтове мiсто, сюди з'їжджаються знатнi особи...
От коли ми поверталися з Флоренцiї, од дядька  Михайла,  то  зупинялися  в
самому центрi. Там ще розкiшнiше.
   - А я цим не захоплена. Красиво, але ж, як подумати...
   - Ну, гаразд, годi, - перебила мати. - Фiлософiї на сьогоднi досить.  Я
теж стомилась.
   Поки мати розкладала речi та милувалася з вiкна мiстом,  Леся  вмилася,
випила принесену служницею каву i шмигнула пiд перину.  Стомлена  дорогою,
заколисана гомоном чужого мiста, вона швидко заснула.
   Отак  воно  буває  часто.  Те,  що  спочатку  видається  поганим,   при
уважнiшому знайомствi кращає, а на що  сподiваєшся  -  повертається  проти
тебе ж самого. I мама, i  Окуневський  таки  мають  рацiю:  мiсто  справдi
чудове! Десь-то вже вона тодi, першого дня, дуже  стомилася,  що  нiщо  не
милувало зiр, i десь, видно, доля готувала їй новий жарт.
   Як не є,  а  справи  пiшли  своїм  трибом.  Бiльрот,  оглянувши  її  та
обмацавши  довгими  холодними  (аж  досi  бридко!)  пальцями,  прийшов  до
висновку, що нiякої операцiї не потрiбно. Вiн наклав  на  стегно  гiпсовий
бандаж, а оце вже днiв кiлька тому замiнив його апаратом. В  апаратi  таки
зручнiше - можна нагинатися, i нога майже зовсiм перестала болiти.  Погано
тiльки, що апарат важкий i пiд час ходiння в ньому аж  гаряче,  багато  не
набiгаєшся. Та й то сказати: скiльки  можна  тинятися  без  дiла  по  отих
театрах, кафе та вулицях!  Все  оглянуто,  все  переслухано.  Гаразд,  хоч
студенти не дають сумувати - приходять, розпитують, охоче розповiдають про
свої лiтературно-мистецькi справи, а то - вовком вий.
   З допомогою Окуневського Леся взяла в тимчасове  користування  пiанiно,
їхня кiмната перетворилася на своєрiдний музичний салон. Всi  суперечки  -
вiд того, чому в Венери Мiлоської  немає  рук,  до  передвиборної  "угоди"
народовцiв з австрiйським урядом - закiнчилися спiвами. Виявляється, у цих
лисiв, як жартома назвала Леся галичан, досить мелодiйна музика. I  Миколу
Вiталiйовича вони знають незгiрше. А Нiжанкiвський, Вахнянин  i,  зрештою,
оцей Гриневецький,  котрий  так  охоче  зголосився  писати  музику  на  її
"Русалку", - то таки гарнi митцi.
   Леся  напiвлежала  на  вузенькiй  канапцi,  переглядала  щойно  купленi
газети. Гуляти бiльше не хотiлося, та й погода чомусь зiпсувалась:  зранку
було морозно, сухо, а це  враз  одпустило,  на  вулицi  заблищала  вода  -
справжня тобi весна!
   Газети забитi рiзними оголошеннями (навiть призволеннями  до  шлюбу  та
заочними  освiдченнями),  проте  на  першому   мiсцi   ряснiють   заклики,
красуються портрети лiдерiв полiтичних партiй i тут же  -  багато-обiцяючi
слова з їхнiх гучних виступiв та промов перед виборцями.
   Австрiя обирала парламент. Це було видно не тiльки з газет. На вулицях,
у кафе, театрах, навiть у готелi, де мешкали переважно приїжджi,  -  всюди
говорили про вибори. Кампанiя саме переживала ту стадiю, коли до  неї  хоч
трохи були причетнi маси. Бо пiзнiше, коли вже дiло дiйде  до  призначення
членiв уряду, нi  народовцям,  нi  угодовцям,  нi  радикалам  робить  буде
нiчого. Там справу вирiшуватиме його цiсарська воля...
   Тож, поки не пiзно, поки була хоч найменша надiя,  партiї  сперечалися,
ганили одна одну, на всi лади вихваляючи свою полiтику, свою тактику.
   I все задля того, роздумувала Леся, щоби з п'ятисот чоловiк один  (лише
один!) мiг проголосувати!

   IX
   В Любитовi поїзд стояв недовго, i Франко ледве встиг позсаджувати малих
та вивантажити взятi в  дорогу  речi.  Тепер  усi  цi  клуночки,  валiзки,
складенi на скриньку з бiлизною i притуленi одне до одного, лежали чималою
купою.
   - Ото набрали на свою голову,  -  бiдкався  Iван  Якович  i  поскубував
короткого рудуватого вуса. - Що будемо робити, Олю?
   - Або я знаю, - обiзвалась  дружина.  На  вулицi  показалась  однокiнна
пiдвода. Низенька черевата  конячина  сумирно  брела,  похнюпивши  голову.
З-пiд її лапатих копит раз у раз пахкала клубками курява.
   - Гов, чоловiче! - вийшов  назустрiч  Франко.  Кошлата  бараняча  шапка
заворушилася, товстi шкарубкi пальцi, що ледь виглядали з подертих рукавiв
свитини, спроквола сiпнули вiжки.
   - Та стiй же, бодай  ти  лоп!  -  крикнув  селянин,  хоч  та,  кого  це
стосувалося, i не думала рухатись.
   - Далеко їдете? - спитав Iван Якович.
   - Ет, їзда наша. А вам куди тре'?
   - До Колодяжного. Тут, кажуть, близенько.
   - Та близько... Ну, то сiдайте, чи як? - Селянин закинув вiжки на люшню
i, поки Франко ходив по речi, сяк-так розправив на возi сiно.  -  Мать,  у
гостi до Косачiв, - не то ствердив, не то запитав вiн уже за селом.
   - Вгадали.
   - Тут нiкуди бiльше. - Вiн помовчав, поки минули калюжу, i нi з того нi
з сього додав: - Бабi моїй на старостi добра закортiло. Причепилася: їдьмо
та й їдьмо... Куди? Аж у той... як .його... Та куди оце їдуть усi.
   Франко згадав,  з  яким  обуренням  молода  Косачiвна  писала  в  своїй
кореспонденцiї про поневiряння переселенцiв на сходi, i сказав:
   - У Сибiр, певне?
   - Ото-то... їдьмо, та й годi! А я кажу: "Лучше  тутки  згину,  нiж  маю
волочити свої костi по свiту. Лiпше там, де нас немає..."
   Франко  слухав,  мрiйними  холоднуватими  очима  дививсь  перед   себе.
"Скiльки  їх,  безправних,  знедолених,  тиняється  по  свiту...  Коли   б
зiбрались усi та стрiпонули панiв - пiр'я з них полетiло б..."
   Змовк i вiзник,  задумався.  Десь  зачепила  та  розмова  найпотаємнiшi
струни його старечого серця - i от слухав тепер їхню невтiшну мелодiю, коб
не чужi на возi, то й замугикав би в тон їй - повiльно, неголосно...
   - Ми й не спитали, Iване, як тут, чи не лютує хвороба яка,  -  порушила
мовчання Ольга Федорiвна.
   - Леся написала б, - заспокоїв Iван Якович, але для певностi запитав: -
Не чули, дiдуню, пошестi тут немає нiякої?
   - Чом немає? - нiби ждав  цього  питання  старий.  -  Дивiть,  як  мене
висушила,  наче  в'язове  лико.  Ольга  Федорiвна  стурбовано  глянула  на
чоловiка.
   - А що ж то за хвороба така? - допитувався Iван Якович.
   Селянин повернувся, пильно глянув з-пiд  насуплених  кошлатих  брiв  на
подорожнiх, на Франковi стоптанi черевики i лиш потому сказав:
   - Неправда. Куди не подайся - скрiзь ця холера клята... Так уже  змагає
людей, що куди тим сухотам... Тiльки не бiйтеся, вона вас не рушить.
   - Авжеж, авжеж, - пiдтакнув Франко. - А як же ви лiкуєтесь, дiду?
   - Е-е, були б то тi лiки.
   - А ви шукайте їх.
   - Шукаю, сину... та дарма.
   - Гуртом треба, громадою.
   - Авжеж, твоя правда.
   ...I знову мовчання. Порипує вiз на вибоїнах, стомлено пирхає конячина.
   Опiвднi Леся сiла за збiрку. Ну й дивний же вiн, цей  Франко,  приїхав,
не встиг привiтатися й одразу з докором: чом до журналу нiчого не вислала,
чому збiрку не подала, як  домовлялися?..  "Нашiй  лiтературi  так  бракує
справжнiх талантiв, а ви, яка  може  зробити  багато  для  її  розвою,  не
цiнуєте часу..."
   "Не цiнуєте". Як гiрко слухати! Вона б нi дня нi  ночi  не  знала,  аби
здоров'я. А то що його зробиш, коли життя буває не любе?
   Леся перечитувала поезiї. Кожен вiрш вона знала напам'ять, проте уважно
вдивлялася в рядки свого дрiбного письма, мов шукала в них чогось  нового,
незнаного.
   ...Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,
   Без надiї таки сподiватись,
   Жити хочуЇ Геть думи сумнi!
   Було приємно зустрiть цi рядки, перечитати їх. Це  ж  про  них  сказали
Франко i Павлик тодi у Львовi: "Хай усi вашi поезiї, Лесю,  будуть  такими
пристрасними".
   Багато дала їй та зустрiчi Минуло вже кiлька мiсяцiв,  а  вона  й  досi
пам'ятав ту щиру розмову...
   В кiмнату долинув дитячий  гамiр,  i  Лариса  Петрiвна  вiдiрвалася  од
роботи, виглянула у вiкно.
   Стежкою до будиночка прямував оточений дiтворою Iван  Якович.  В  руках
вiн тримав невеликого кошелика.
   - Панно Лесю! - гукнув Франко, помiтивши її. - Ходiть-но гляньте на мiй
вилов. Файнi в'юни у вашому озерi.
   Леся вийшла.
   - Коли ж це ви встигли?
   - Е-е, добрий рибалка завжди знайде час. В'юни звивалися,  пищали,  але
нiяк не могли вислизнути з цупких Франкових пальцiв.
   Рибу вiднесли на  кухню,  а  Франко,  у  високих  мисливських  чоботях,
позичених у Петра Антоновича, в старенькому тiснуватому  пiджачку,  зайшов
до кiмнати.
   - Гарно у вас: затишно, зеленi  стiльки,  простору.  А  я  от  нiяк  не
стягнуся на хатину. Дружина вже й докоряв, та й сам бачу  -  треба,  а  що
поробиш? - Вiн  пройшовся,  став  бiля  письмового  столика,  прочитав:  -
"Україно! Плачу слiзьми над тобою..." Серцем сказано...  Одначе  мушу  вам
зауважити, Ларисо Петрiвно: не слiз  нам  треба.  Доволi  вже  їх  вилито.
"Втопить всiх iмператорiв би стало", - як писав Тарас Григорович.
   Леся сидiла, поклавши  хвору  ногу  на  низенький  ослiнчик,  i  уважно
слухала.
   - Взагалi ж, - казав далi Франко, - останнi  вашi  поезiї  -  се  такий
голосний та страшющ стогiн примученої душi, якого не чулося давно.
   - Пишу, бо не можу мовчати. Душа болить.
   - Чимало розвелося в нас вiршомазiв, котрим нiчого  не  варто  сьогоднi
хвалити одних, назавтра - дру гих. їм аби грошi. А  справжнiй  митець  має
студiювати, шукати основу, на котрiй виростає i  щоденне  горе,  i  великi
iдеальнi стремлiння до свободи та рiвностi... Де правди  не  згас  промiнь
пишний, там треба шукати любовi та миру..." Так, здається, у вас?
   - Навiть напам'ять знаєте? - знiяковiла Косачiвна. - Була б я дужа... а
з оцими-о кайданами далеко не пiдеш.
   - Слово правди, Ларисо Петрiвно, то грiзна зброя.  I  байдуже,  хто  її
вигострив: велетень чи хвора, слабосила дiвчина.
   - Для мене це вельми iстотно.
   До ворiт пiдкотила парокiнна коляска. З неї вийшли  Петро  Антонович  з
дружиною i Ольга Федорiвна. Малi кинулися їм назустрiч.
   - Он вони де! - зрадiла, помiтивши у вiкнi чоловiка, Франкова.
   - Надворi так гарно, а ви сидите, - мовила Ольга Петрiвна.
   - Я щойно з рибалки, завiтав до панни Лесi показати в'юнiв.
   Косач i Франко сiли осторонь, бiля вiкна, а жiнки хвалились покупками.
   - Тобi, Лесенько, нову валiзку в дорогу купила, - показувала  Косачева.
- I парасольку... Бо ж на пiвднi тепер спека.
   - Спасибi, мамочко, - дякувала дочка.
   - Ти знову погано себе почуваєш? Ляж одпочинь, - турбувалась мати.
   Покликали до вечерi. Франко пiшов перевдягатись,  а  Ольга  Петрiвна  з
гостею допомогли Лесi  лягти.  Косачева  звелiла  подати  дочцi  вечерю  в
постелю.
   Гостей помiстили у великому будинку,  в  однiй  з  кiмнат,  що  вiкнами
дивилися в садок.
   Та коли пiсля вечерi стали розходитись, Iван Якович запитав:
   - А сiно у вас, Петре Антоновичу, є? Люблю спати надворi.
   - Ще ж холодно, - зауважили жiнки. - Весна хоч i рання,  та  непривiтна
якась.
   - Нiчого, здоровте буде, - мовив Iван Якович.
   - Ну, тодi i я з вами, - пiдтримав гостя Петро Антонович. - Давай  нам,
Олю, рядна, ковдру i ще що там.
   - Ото менi чумаки? - сплеснула руками Косачева.
   Винесла рядна, i чоловiки пiшли.
   Було ще рано. Залiзницею прогуркотiв поїзд. Його довге скiсне  промiння
прорiзало вечорову сутiнь i зникло.  Прошумiли  слiдом  високi  тополi  та
приколiйнi кущi, i знову тиша.
   Зненацька прямо над головою крикнув пугач, помовчав i обiзвався знову.
   - Зловiсна птиця, - сказав Франко i запитав: - Як вам  живеться,  Петре
Антоновичу? Косач не поспiшав з вiдповiддю.
   - Подивишся, як цього бiдного мужика мордують,  то  й  у  самого  серце
кривавиться, - мовив зрештою. Вони дiйшли до клунi, спинилися.
   - По правдi, спати  менi  не  дуже-то  хочеться.  Сядьмо  де-небудь,  -
запропонував Iван Якович.
   - Отут на возi хiба? - Вони посiдали, звiсивши ноги  за  полудрабок.  -
Оце розглядав справу, -  вiв  далi  Косач,  -  помiщик  заборонив  селянам
проганяти худобу повз його садибу. Курява, мовляв...  Яка  нелюдянiсть!  А
спробуй доведи їм!..
   Десь зовсiм близько почулися голоси. Хтось когось про щось благав, а  у
вiдповiдь сипались погрози i груба лайка.  Раптом  усе  це  -  i  недалеку
розмову, i густi вечоровi сутiнки - прорiзав голосний жiночий плач.
   - Ой людоньки!.. Та що ж це робиться? - голосила жiнка. - Та де ж  вона
тая правдонька в свiтi божому?..
   Франко i Косач миттю опинилися за ворiтьми.
   - Це в Блощука, - сказав Петро Антонович, - певне, староста порядкує.
   Обидва мовчки поспiшили на крик.
   ...Посеред вузенького двору стояла похнюплена черевата конячина. Висока
розпатлана жiнка одною рукою судорожне  чiплялася  за  стареньку  мотузяну
обротьку, що обвисала на лишаюватiй головi коняки,  а  другою  тяглася  до
огрядного, з довгим костуром чоловiка, намагаючись схопити його за рукав.
   - Та пощадiть же хоч нашу старiсть... ой боже ж мiй, боже!.. -  благала
жiнка. Вони пiдiйшли до гурту.
   Посiпаки, що намагалися вирвати з  зацiплених  жiночих  рук  недоуздок,
вiдступили, забачивши Косача i незнайомого.
   - Що тут у вас? - звернувся Петро Антонович до старости.
   - Недоїмки, пане голова. Кiлька разiв попереджував, а далi вже нiкуди.
   - Нiкуди?! -  встряв  у  розмову  Франко.  Вiн  ледве  стримував  гнiв.
-Нiкуди, кажете?! А їм куди пiсля цього? З мосту та в воду?..
   - Це, ласкавий пане, нас не стосується. Закон. Нiкому не дозволено його
порушувати.
   - Ми ж заплатимо, людоньки, - знову заголосила  жiнка,  -  заплатимо...
але пождiть єку днину. Бо де жг його взєти одразу? Змилуйтесь!..
   - Та цить ти! - обiрвав її чоловiчий  голос.  Щось  знайоме  вчулося  в
ньому Франковi. Поглядом вiдшукав чоловiка, придивився - вiн,  той  самий,
що пiдвозив його сьогоднi зi станцiї. Стояв  простоволосий,  видно,  давно
вже пiзнав його, бо з надiєю дивився в очi.  "Справдi,  що  ж  тепер?  Чим
помогти неборацi?"
   - Законом передбачено й iнше, - мовив, пiдступаючи впритул до старости.
- Насильство та грубiсть не складає вам честi.
   Староста обм'як: з ним розмовляли мовою закону. Хтозна, що воно за пан,
ще попадеш у немилiсть. Косачi з будь-ким  не  знаються...  Однак  про  це
треба рапортувати повiтовому начальству, як велено.
   - Гаразд, з поваги до вас...  панове,  -  сказав  пiдкреслено  ввiчливо
староста. Вiн махнув рукою, i посiпаки облишили змагатися з жiнкою. -  Але
це не звiльняє тебе вiд недоїмок, - звернувся  до  селянина.  -  Чуєш?  За
тиждень навiдаюсь.
   Вiн згорда кивнув Косачевi i незнайомому, повагом пiшов  iз  дврру.  За
ним посунула його свита.
   Конячина, коло якої щойно точилася боротьба, враз лишилась сама,  мовби
нiкому не потрiбна. Вона  ступила  кiлька  крокiв,  зупинилася  i,  широко
розставивши тонкi переднi ноги, байдуже почала скубати морiжок...
   Франко i Косач побули в дворi, пбки все  заспокоїлось,  i  тiльки  тодi
попрощалися з господарем.
   Над Колодяжним густiшала нiч.
   От i  закiнчилося  коротке  гостювання.  До  Ковеля  Франка  проводжали
дружина - вона з малими ще зоставалася, Ольга Петрiвна i Леся.
   - Ви ж, Ларисо Петрiвно, не забудьте надiслати менi описання волинської
хати, - прохав Iван Якович.
   - Чи встигну до вiд'їзду? Може, з Криму пришлю. В Ковелi, як проїжджали
головною вулицею, Франко не витримав:
   - Дивуюся, чому не видно жандармiв.
   - Тобi все жарти? - докiрливо мовила дружина.
   - Якi там жарти? Я просто не  звик  без  охоронцiв.  Та  й  як  iнакше?
Мужицький поет, бунтар вiльно роз'їжджає вулицями мiста!
   - Аз Києва вже цiкавились вами, - додала Косачева.
   - От бачите! - нiби зрадiв Iван Якович. - А ти  кажеш,  Олю,  що  я  не
правий.
   На вокзалi їх уже чекав Косач. Вiн подав Франковi квиток.
   - Викликають до Києва. I вельми спiшно. Пояснення доведеться писати.
   - Яке пояснення?
   - Питають, яким чином Франко опинився в Коло-дяжному?
   - Ну от, я ж казав, що це так просто вам не обiйдеться.
   - Та ну їх, зрештою, пiд три чорти! - махнув рукою Косач.
   Повз них пройшов гурт селян з клунками за плечима. В одному  з  дядькiв
Франко впiзнав Блощука. Вiн плiвся позаду, важко спираючись на  сучкуватий
костур. Селяни зупинилися трохи осторонь, познiмали важку свою ношу.
   - Таки поїхав? - звернувся Iван Якович до Косача. Той мовчки кивнув.
   - Iване Яковичу, - попросила Леся, - друкуйте скорше  отой  мiй  допис,
щоб хоч трохи зупинити цю повiнь. Вони ж згинуть там.
   - Неодмiнно, Лесю, надрукуємо. Вони стояли й дивилися, як  переселенцi,
випереджаючи одне одного, кинулись до вагонiв.
   - Поволокли свої костi по свiту, - сумно сказав Iван Якович.
   Леся дiстала  хустинку  i,  стрiпнувши  нею,  витерла  злегка  набряклi
червонi повiки.
   Це, мабуть, єдине мiсце у свiтi, куди вона  прагнула  i  куди  досi  не
могла потрапити.  Все  чекала  слушного  часу,  нагоди,  а  вони  нiяк  не
приходили.
   Була недiля. Невеличкий старий пароплав, на  який  Леся  сiла  в  Києвi
зранку, прибув  до  Канева  надвечiр.  Пасажирiв  повiдомили,  що  зупинка
триватиме кiлька годин, бо треба щось там полагодити. Леся, яка мала намiр
переночувати в Каневi i їхати далi iншим пароплавом,  вельми  зрадiла  цiй
нагодi.
   Пiднiматися крутими сходами було важко, i час од часу вона  зупинялася,
оглядалася навколо. Он-он уже й могила, i високий хрест виднiється на  тлi
голубого, злегка захмареного неба. Швидше, швидше!.. Щось нiби тягло туди,
привертало погляд, змушувало схвильовано битись серце. I воно справдi-таки
розходилось, здавалось, от-от вирветься з грудей. Тодi Леся знову ставала,
милувалася селом, що бiлiло в зеленi садкiв та дiбров.
   "Убогiї села сумнi, невеселi..." - згадалося. Справдi, здалеку  нiби  й
нiчого, а вона ж знає, що за тими садками та бiленькими стiнами -  горе  й
нужда нероз-раднiї. Як i колись, за життя Тарасового...
   Стежиною минули кiлька чоловiк, i Леся поспiшила за ними.
   Ось i могила. Високий горбок, густо порослий травою, хрест. Оце й  усе.
Леся застигла, боячись навiть заговорити, аби не порушити врочистої тишi.
   Коли пiзнiше вона розповiдала про цi хвилини Михайликовi, то,  що  саме
думала, що вiдчувала тодi, - так i не могла пригадати. Стояла, дивилась, i
все. Потiм нахилилася, зiпершись на кийок, поцiлувала могилу. Так, так, це
вона пригадує добре - поцiлувала землю, поцiлувала траву...
   А потiм ще пiдiйшли прочани, поклали бiля хреста невеличкий вiночок  iз
прив'ялих степових квiтiв. I Леся згадала, що  зробила  непоправний  грiх,
приїхавши сюди отак, з пустими руками. Вона почала й собi шукати, з чого б
зiбрати хоч невеличкий букетик, та квiток поблизу не було.
   А люд валом валив - однi до могили, iншi назад. Малi й старi, батьки  й
дiти. Ось один iз них - високий, зiгнутий, нiби  пiдмитий  водою  явiр,  -
поклав на траву торбу, став навколiшки, помолився на  схiд  сонця  i  сiв,
знесилений, на морiг.
   Леся пройшла повз нього, глянула пильно у висуше  не  вiтрами  обличчя,
всiяне глибокими зморшками.
   - Сiдай, дочко, - запросив старий. - Бачу, й  тобi  нелегко  ходить  по
свiту... Сiдай. - Вiн навiть одкинув край свитини, даючи мiсце.
   - Спасибi, дiду. Я не втомилася.
   - А здалеку мандруєш?
   - Iз Києва. А ви?
   - Не питай. Що перекотиполе, то i я. Куди вiтер, туди мене  й  несе.  У
Лавру, дочко, йду. А звiдки - сам не знаю. Було мене  i  в  Таврiї,  i  на
Хортицi, i в Полтавi... i де тiльки не носило старого.
   Чомусь у неї особливий потяг до бувалих людей. I, певне, вже  до  кiнця
вiку залишиться в неї особлива повага до старих, зношених життям людей. Та
й вони до неї обзиваються, немов бачать у Її очах приязнь.
   - Кажеш, iз Києва? Знаю, знаю це диво-мiсто. От скiльки не топчу землю,
а туди тягне. Так я ото помандрую та й повертаю  на  Київ.  -  Вiн  глянув
знизу вверх на хрест, на могилу i поманив Лесю ближче до себе.  Вона  сiла
поруч на травi, витягнувши вперед хвору ногу.
   - Давно це в тебе? - спiвчутливо запитав старий.
   -  Давно.  Вважайте,  з  дитинства.  Дiд  скрушно  похитав  головою  i,
прихилившись до Лесi, прошепотiв:
   - Гадаєш, даремно вони поклали той камiнь? -  показав  рукою  на  важку
кам'яну брилу, що лежала на могилi Тараса, оглянувся довкола  i  мовив:  -
Бояться. Щоб люди ножiв отих не дiстали - бояться.
   - Яких ножiв, дiду?
   Старий пильно глянув на неї i додав:
   - Ножi тiї - чуєш? - там, коло Тараса, лежать. Нагостренi. I сокира теж
там. Як умирав Тарас, то звелiв положити їх коло себе. "Коли треба буде, -
сказав, - одкопаєте i вiзьмете". От вони й  бояться  тепер,  щоб  люди  не
дiстали тих ножiв, i камiнь оцей навалили. Та ще й вартують щоночi.
   "Он про що мрiє народ, - думала Леся. - А що ж тодi  сказати  про  нас,
про всi отi суперечки та дискусiї? Бурi в склянцi води, та й годi".
   Сонце сховалось за далекi гайки, i Леся почала збиратися.
   - Iтимеш? - запитав дiд.
   - Час уже.
   - Шкода. Любиш, бачу, людей. - Вiн теж став збиратися: згорнув i  кинув
на плече свитину, надiв торбу, перехрестився: - Ну, то  бувай  здорова.  А
мою казку не забувай.
   - Щасливо й вам, дiду. Не забуду.
   Леся  стала  на  високiм  пагорбi  й  замилувалась   голубою   стрiчкою
Днiпра-Славутича, далекими, що ледве виднiлися в передвечiрньому серпанку,
курганами. А десь iз глибини пам'ятi звертанням зринали до  неї  Кобзаревi
слова:
   Високi могили. Дивися, дитино:
   Усi тi могили - усi отакi.
   Начиненi нашим благородним трупом,
   Начиненi туго. Оце воля спить!
   Лягла вона славно, лягла вона вкупi
   З нами, козаками! Бачиш, як лежить -
   Неначе сповита...
   - Бачу, батьку, - шепотiла  Леся.  -  Я  розкажу...  i  за  що  полягли
козацькi буйнi голови, i чому люд України стогне в кайданах.
   В гущавинi  витьохкували  соловейки,  пахощами  широкого  степу  дихало
надвечiр'я, а вона йшла, вперше, мабуть, не звертаючи на це уваги.
   XI
   Хвиля революцiйних заворушень котилась по  Росiї.  Розгойдувалася  вона
десь  там,  на  пiвночi,  на  берегах  далекої  Неви,   високим   гребенем
здiймаючись аж на Уралi, у Пiдмосков'ї, Катеринославi, Одесi...
   Затиснута зусюди  тiсними  шеренгами  синьомундирникiв,  хвиля  билася,
пiдмивала трухляву споруду, котру ось уже мало не триста лiт зводили омитi
потом i кров'ю народу руки Романових.  Щодня  убувало  хвилi,  всихало  за
щiльними дверима глухих казематiв. Та  струмочками,  невеликими  потiчками
набiгали новi її сили - i марно чекали сатрапи спокою...
   Однак вони не тiльки чекали. Поки Леся їздила на лiкування,  чимало  її
київських друзiв було кинуто в темнi пiдземелля  Косого  капонiра,  чимало
вислано...
   В "Плеядi" теж настало затишшя. Вона так i завмерла -  з  нескiнченними
розмовами та суперечками на устах, з добрими пориваннями в  серцi.  Поїхав
Михайло - йому запропоновано замiсть Київського аж Дерптський унiверситет,
якоюсь холодною, байдужою зробилась Шура.
   Збиралися тепер рiдко. Та коли й  сходились,  то  бiльше  говорили  про
музику, "улiтали" (так називали писання), короткi оповiдання чи вiршi.
   Та Лесине серце рвалось туди, де кипiло, до тих, хто в муках  виборював
нове, поки ще не знане нiким, але до  болю  жадане  життя.  За  нього  вже
пiднiмалися не одиницi, не окремi, як їхня "Плеяда", далекi  вiд  активної
боротьби гурточки, а маси знедолених, напiвголодних.  Щодня  бредуть  вони
через залiзнi брами Пiвденноросiйського, Гретера i Криванека, кубляться  в
низеньких, наспiх злiплених хатинах десь поза мiстом, але духом  незламнi.
Серед них i Галя Ковалевська, i Вiра Крижанiвська, i молодий, здiбний,  як
розповiдають,  пропагатор  -  студент  Анатолiй  Луначарський,  i   Богдан
Кистякiвський, з яким познайомив її листовно Павлик, i Тучапський.
   Тучапський чомусь особливо її зацiкавив. Першого ж  вечора,  коли  вони
зустрiлися в Галi (це було,  здається,  минулого  тижня),  високий,  трохи
згорблений Павло Лукич полонив її увагу. Щось було  привабливе  i  в  його
манерi розмовляти з людьми - спокiйно, без нав'язування власної думки, - i
в зовнiшнiй скромностi, навiть у худорлявому, оливкового кольору  обличчi,
що свiтилося внутрiшнiм благородством.
   Того вечора, пам'ятається, вiн прийшов змоклий вiд дощу,  зосереджений.
I з ним Вiра - як же її? - ага,  Вiра  Григорiвна.  Вони,  певне,  близькi
друзi, навiть, здається, бiльше.
   Щойно з'явився Тучапський, у  невеликiй  кiмнатi  Ко-валевських  одразу
пожвавiшало.  Вiн  дiстав  iз  внутрiшньої  кишенi  зiм'яту  книжечку   i,
пiдступивши ближче  до  свiтла,  прочитав:  "Русская  социал-революционная
библиотека. Книга третья. Манифест Коммунистической партии Карла Маркса  и
Фридриха Энгельса. Перевод с немецкого, издана 1872  года  с  предисловием
авторов. Женева. Вольная русская типография. 1882 года".
   Пригадалося, як Iван Якович розповiдав про женевську  групу  росiйських
емiгрантiв, котру зорганiзував Плеханов  i  яка  ставить  своїм  завданням
пропаганду революцiйних iдей у  Росiї.  Так-так,  тодi  згадували  вони  i
"Манiфест", i "Хто з чого жив" Дiкштейна, i ще кiлька  книг,  котрi  конче
треба поширювати на Українi.
   То, отже, i цi  -  Тучапський,  Вiра  Григорiвна,  Луначарський  i  ще,
кажуть, якийсь Мельников - є тими самими пропагаторами!
   "Вiдкриття" втiшило  Лесю.  Виходить,  тепер,  пiсля  кiлькох  вiдвiдин
їхнього гуртка,  i  вона  належить  якоюсь  мiрою  до  них  i  навiть  має
доручення.
   "Серед молодi чимало занепадницьких настроїв.  Їх  викликали  арешти  й
заслання. Декотрi  подумують,  чи  не  краще  переждати  цю  бурю  десь  у
надiйному затишку... То чи не могли б ви, Ларисо Петрiвно,  написати  щось
проти цього?"
   Цi слова, сказанi їй на останньому зiбраннi Тучапським, знову зринули в
думках. Справдi,  проти  цього  варто  виступити.  I  не  тiльки  варто  -
необхiдно!
   Леся встала,  пiдiйшла  до  етажерки,  де  серед  iнших  стояло  кiлька
новеньких книжечок, взяла один томик.
   - "На крилах пiсень", - прочитала вголос. - От i  вийшла,  народжена  в
муках та безсоннi, перша збiрка. Далека ж ти, поетко, од землi, од  людей.
Крила, пiснi... Нiби й цiнять тебе, а коли вчитатися  в  твоє  писання,  -
бiдне воно, ой яке iще бiдне!
   Леся взяла книжечку i в задумi почала гортати. "Надiя"... "Конвалiя"...
"Сафо"... Знову "Надiя"... "Подорож до моря"... "Сiм  струн"...  "Кримськi
спогади"... Оце й усi атрибути: крила, пiснi, струни, спогади...  А  де  ж
сокира, де меч, що здiйма  вражi  голови  з  плеч,  де  "к  топору  зовите
Русь"?.. Ну, є тут кiлька годящих поезiй, а життя он яке багате на болi  й
страждання, на боротьбу?
   У дверi постукали, раз i вдруге, i тiльки тепер Леся згадала, що  вдома
вона сама, що мама з меншими пiшла до Лисенкiв.
   Встала, м'яко постукуючи гумовою п'ятою апарата, вiдчинила дверi.
   - Галя?! - здивувалася, побачивши перед собою Ковалевську, - Та ти ж  у
вiд'їздi?
   Ковалевська щiльно причинила дверi, приклала палець до уст.
   - Не кричи, - мовила спокiйно, - стiни теж мають вуха. В тiм-то й  рiч,
що мене в мiстi нема. - Вона стомлено сiла не канапку, уникаючи сонця,  що
так i рвалося крiзь шибки. - Я  сiла,  а  ти  збирайся.  Та  хутко.  I  не
допитуйся: куди та чого. Збирайся, i все.
   - Ну й ну, - тiльки й вiдповiла їй Леся. Вона  швидко  дiстала  з  шафи
легеньке пальтечко, надiла капелюшок i стала.
   - Тепер ходiмо.
   На вулицi взяли вiзника i покотили Бiбiковським  бульваром  униз,  повз
Галицький базар, на Святошино.
   Леся, звичайно, догадувалася, куди везе її Галя, - та давно вже обiцяла
познайомити з Ювеналiєм Мельниковим i його школою. Про цю школу, чи то пак
- слюсарню,  органiзовану  на  зразок  описаних  у  романi  Чернишевського
кравецьких майстерень, Леся чула багато. Однi - i таких була  бiльшiсть  -
схвалювали  це  починання,  вбачали  в  ньому  зародок  нових   суспiльних
вiдносин, iншi вважали школу даремною затiєю, з якої вийдуть хiба що добрi
ремiсники, слюсарi, котрi потiм робитимуть вiдра, лагодитимуть самовари  i
чайники для того ж таки "вищого свiту".
   Та якi б там скептичнi просторiкування не розходились,  школа-майстерня
жила. Вiд легальних читань у нiй перейшли до недiльних лекцiй та бесiд про
подiї в iмперiї та за кордоном, про полiтичнi права, освiту  i  полiпшення
життєвих умов трудящих.
   Таких шкiл i гурткiв у мiстi ставало все бiльше. I все бiльше  виходило
з них не  стiльки  вмiлих  майстрiв,  як  вiдмiнних  пропагаторiв  нового,
початого Марксом i Енгельсом вчення про комунiзм.  Мов  святиню,  несли  в
маси  отi  слюсарi,  кравцi,  ливарники,  чоботарi   iдеї   соцiалiстичної
перебудови свiту. Натхненнi, вони запалювали, гуртували народ i кликали до
борнi за  краще  майбутнє.  З  невеличких  iскорок  поволi,  але  незгасно
розгорялося полум'я, що зiгрiвало надiями серця трудiвничi.
   Доїхавши  до  Святошина,  до  перехрестя  дорiг,  далi   пiшли   пiшки.
Малопомiтними стежинками добралися до Сирецького  лiсу  i  десь  усерединi
його  вiдшукали  зарослий  лiщиною  видолинок.  За  першими  ж  кущами  їх
зупинили, запитали пароль i спрямували далi.
   В центрi видолинка, на невеликiй галявинi, вже були люди.  Однi  сидiли
на рутвянiм килимi, iншi стояли групами i розмовляли.
   Галя пiдiйшла з Лесею до одного гурту. Вона просто i, як здалося, трохи
навiть  грубувато,  по-чоловiчому  подала  всiм  руку  i  вiдрекомендувала
подругу:
   - Оце нова наша товаришка, Лариса Косач.
   - Або?.. - запитав невисокий,  з  довгим,  посрiбленим  густою  сивиною
волоссям чоловiк.
   - Або - Леся Українка, - додала Галя.
   - Гадаю, так буде краще, - стримано  посмiхнувся  сивий  i  подав  Лесi
худорляву,  зчорнiлу  в  долонi  (мабуть,  од  металевого  пилу)  руку:  -
Мельников.
   - Ювеналiй Дмитрович, - додала Ковалевська.
   - Для повноти анкети - можна й так.
   Про  Мельникова  Леся  вже  чула,  знала,  що  побував  на  засланнi  i
повернувся звiдти ще бiльше переконаний у правотi своїх поглядiв.
   Та тут, виявляється, i Луначарський, котрий теж цiкавив її не менше,  i
Вiра Григорiвна, а отже,  десь  поблизу  i  Тучапський...  Справдi,  ледве
встигла Лариса Петрiвна обмiнятися кiлькома фразами, як з лiщини вийшли  i
попрямували до них двоє. В одному Леся одразу ж пiзнала Павла Лукича.  Вiн
був у тому ж капелюсi, тiй легенькiй тужурочцi, в котрiй приходив тодi  до
Ковалевських.
   Тучапський теж, видно, пiзнав свою недавню знайому, бо перший подав  їй
руку.
   - А це Мержинський, Сергiй Костянтинович, -  пiдвiв  вiн  того,  з  ким
щойно прибув, i одразу почав якусь дiлову розмову з Мельниковим.
   Мержинський був їй невiдомий. Хто вiн,  звiдки,  чим  займається?  Чому
досi про нього нiхто не згадував? Розпитувати про це було незручно.  Галя,
видно, теж нiчого не знає, бо Мержинський сам їй вiдрекомендувався.
   Народу на галявинi побiльшало, i Мельников, порадившись  з  товаришами,
закликав усiх до уваги, став посеред галявини.
   - Товаришi!
   Це слово вiн вимовив  не  вельми  голосно,  але  так,  що  почули  усi.
"Товаришi", - повторила вона в  думках.  То,  виходить,  вiднинi  всi  оцi
спрацьованi,  загартованi  життям  робiтники,  ота  молода   поросль,   що
примощувалася попiд деревами, - всi вони її  товаришi,  друзi,  побратими.
Яка ж вона багата, яка щаслива, яка мiцна!.. "Мiцна?  -  перепитав  якийсь
внутрiшнiй голос. - Нi, ти хвора, ти слабосила, тобi з ними не по  дорозi,
тут потрiбнi дужi руки..." -"Нi, нi! Не слухай, - обiзвався iнший голос, -
пам'ятаєш, що сказав тобi Iван Якович? Народовi потрiбен меч.  I  байдуже,
хто його вигострив - здорова чи хвора людина. Ти теж пiдеш з  ними,  друзi
не дадуть тобi вiдстати..."
   -  То  як  наше  замовлення,  Ларисо  Петрiвно?  -  нахилився  до   неї
Тучапський.
   Вони сидiли пiд крислатим дубом, що одиноко здiймався над лiщиною.  "Що
вiн має на увазi? Ах, так! Оту поезiю, про котру говорили минулого разу".
   - Певне, ще не готова? - перепитав Павло Лукич.
   - Так. Але завтра буде, - вiдповiла впевнено. Тучапський бiльше не став
вiдволiкати її  уваги,  заслухався  й  сам,  втупивши  погляд  у  шматочок
прозорого неба, що голубiв мiж деревами.
   А  Ювеналiй  Дмитрович  уже  розповiдав  про  недавню   катастрофу   на
криворiзьких копальнях, що належали французькiй залiзоруднiй компанiї, про
десятки загиблих робiтникiв та  нелюдськi  умови  працi  пiд  землею,  про
нечуваний визиск.
   - Нам закидають, що боїмося працi, - вiв далi Мельников. - Нi,  панове!
Не праця лякає нас, її ми високо цiнуємо, бо тiльки вона одна дає право на
щастя в життi. Але ми проти здирства, ми проти працi на втiху  одному,  ми
за працю для спiльного блага. В цьому бачимо своє щастя.
   Голос його спокiйний, рiвний,  -  таким  буває  вiн  у  людини  чесної,
впевненої в правдивостi своєї справи. I чи то вiд простоти його думок,  чи
пiд враженням яскраво мальованої картини  прийдешнього  обличчя  присутнiх
яснiшали,  нiби  зiгрiвав  їх  якийсь  невидимий  промiнь,  наче   лагiдна
материнська рука розгладжувала  зморшки  на  їхнiх  передчасно  зiстарених
лицях.
   - Але знаймо, - так учить Карл  Маркс  i  Фрiдрiх  Енгельс,  -  нiщо  в
природi само по собi не виникає, нiщо так просто не поступається новому, -
лунав голос Мельникова. - Капiталiзм - людське зло, вiн уже  своє  вiджив.
Собi ж на лихо вiн породив пролетарiат - свого могильника.  Часто  кажуть:
капiталiзм ще мiцний, у нього тверда опора. Так, мiцний. Але  скажiть:  чи
довго може триматися споруда, основа котрої, - тобто ми, народ, - хитка, а
вершина, цебто капiтал, переобтяжена золотом, в котре перелито пiт  наш  i
нашу кров?
   - Розпадеться! - гукнув хтось.
   - Од першої ж бурi розлетиться!
   - Правильно, розвалиться така будова. Але тої бурi не  ждати  треба,  а
самим її накликати, готуватися до неї.  Капiтал  чiпляється  за  все,  аби
втриматись, над головою наших кращих синiв i дочок вiн  заносить  кривавий
меч, тисячi гноїть у тюрмах, у казематах, у  Сибiру.  Тож  не  чекати  нам
свовї черги! Всiм, хто живий, у  кого  серце  гаряче,  -  до  боротьби  за
правду, за щастя!
   Мельников закiнчив, а останнi його слова  лунали  й  лунали  в  Лесиних
думах i якось нiби самi по собi переливалися там у поетичнi рядки:
   Вставай, хто живий,
   В кого думка повстала!
   Як їй ранiше бракувало цих слiв! Як вона шукала-вишукувала їх у  години
натхненної працi! Вiрш народжувався - слово за словом,  рядок  за  рядком;
Леся бачила, вiдчувала його серцем, вогонь якого так умiло i так непомiтно
розпалив оцей звичайний слюсар. Вона ладна була встати i тут же, при всiх,
читати - хоч не всю, не до кiнця зроблену, зате виношену в  серцi  поезiю.
Але хай вона одшлiфує, вигострить її i вже тодi,  мов  крицевий  двосiчний
меч, вiддасть своїм друзям-товаришам.
   Хто  це  говорить?  Так-так,  це  Мержинський,  Сергiй   Костянтинович.
Соцiал-демократи Мiнська вiтають київських сябрiв i  бажають  їм  успiхiв.
Вони послали його сюди, щоб  налагодити  тiснi  зв'язки,  бо  мета  у  них
спiльна i шляхи однi.
   Який у нього сухий, надсадний кашель, як важко йому говорити! Чому  вiн
так кашляє? I чому й вiн - як i Тучапський, i Мельников -  худий,  блiдий?
Чому так палають у нього очi?
   - Вiн теж недавно з тюрми.
   Хiба вона питала про це у Вiри  Григорiвни?  Певне,  та  сама  вирiшила
сказати.
   Мержинський  говорив  недовго:  кашель  зовсiм  знемiг   його.   Сергiй
Костянтинович  затулив  рота  хустинкою,  обличчя  його  побагровiло,  очi
налилися слiзьми i пойнялися ще яскравiшим блиском.
   Сходку оголосили закритою, робiтники невеличкими групками пiдходили  до
Мельникова, Павла Лукича, обмiнювалися  якимись  книжечками,  брошурами  i
розходились - поодинцi, по два зникали в гущавинi.
   Десь воркувала горлиця, вистукував дятел,  в  лагiднiм  промiннi,  наче
дитина в купелi, пливла небом хмаринка...
   Та раптом од мiста долинув могутнiй голос заводського  гудка,  заглушив
чарiвнi звуки весни. Вiн лунав довго, мов кликав кудись в iнший свiт  -  i
далекий, i невiдомий...

   XII
   Наче й не багато минуло тих лiт, а скiльки подiй на тернистiй  життєвiй
дорозi. Одружились Михайло i Шура (от  уже  несподiвана  пара!),  написано
новi поезiї, п'єси, оповiдання... Демонстрацiї, обшуки, арешти... А ще ж i
ота ганебна для всiх чесних людей коронацiя  Миколи  II.  Сам  бог  вiдає,
скiльки ця подiя вточила їй i так слабкого здоров'я! Особливо  лицемiрство
отих  плазунiв-писак,  що  курили  фiмiам  росiйському  катовi.  Треба   ж
уродитись i жити отаким - без  серця,  без  душi,  без  власної  гiдностi.
Ганьба, та й годi!..
   Проте найуразливiша з-помiж усiх подiй цього  часу  -  смерть  дорогого
Михайла Петровича. Ось уже скiльки минуло рокiв,  а  перед  її  очима,  чи
закриє їх, чи розплющить, зжовтiле, все в зморшках обличчя, геть  посивiле
волосся, довга,  на  пiвгрудей,  сивувата  дядькова  борода...  Скiнчилися
незгоди, суперечки, страждання. Навiки  змовк  голос,  назавжди  перестало
завмирати в жалях по рiдному краєвi невгамовне серце. I вже не почує  вона
нi жартiвливого "Леся-Сафо", нi сердечних порад,  нi  суворих,  але  щирих
осудiв... Коли б хоч не була на той час бiля нього, не торкалась його рук,
його речей, може, не так було б жалiсно. А то ж (десь  уже  все  життя  на
таких рiзних контрастах) - чудова Софiя, квiтуча, оточена  буковими  гаями
та полонинами, сповнена шуму срiблястих потокiв Владая i - недуга, щоденне
згасання, нарештi невблаганна, немилосердна смерть...
   Хто вiдає, може, i вона їде оце в останнi свої мандри, може,  отут,  на
випаленiй сонцем, потрiсканiй далекiй землi знайде собi  вiчний  спочинок.
Хто знає?.. Все  може  бути.  Бо  доки  ж  то  зноситиме  її  серце,  доки
витримуватимуть нерви всi  отi  операцiї,  кровнi  i  безкровнi,  всi  отi
процедури, од яких її вже просто нудить i кiнця  яким,  видно  по  всьому,
нiчого й ждати? Є ж таки якась мiра, якась межа?..
   Нi незаймана краса Пiвденного Криму, нi  раптова  свiжiсть,  нi  навiть
увага коханої тiточки Олени, доля якої колись спричинила написання першого
вiрша, - нiщо не радувало Лесиного серця. Думки полонили, сповнили її душу
знайомими вже напiврозпачем, байдужiстю, бажанням єдиного - спокою.
   Леся сидiла мовчазна i лише зрiдка, коли товстий, балакучий пасажир, що
раз у раз  пiдскакував  напроти,  вигукуючи:  "Море!  Дивiться,  море!"  -
виглядала в маленьке, затягнене легкою завiсою ранкового  туману  вiконце.
Машталiр, якого Леся ще  не  встигла  розгледiти,  бо  виїздили  рано,  на
свiтанку,  не  гнав  коней,  i  коляска  м'яко  котилася  розмитою  дощами
кам'янистою дорогою, заколисувала.  Двiчi,  а  може,  й  бiльше  задрiмала
сидячи, i тодi, наче марево, перед її очима зринали то зовсiм далекi,  то,
навпаки, недавнi, свiжi картини життя. Десь нiби спiвали, вигойдуючись  на
довгих  березових  косах,  чарiвнi  мавки;  веселий  гурт   молодi   водив
купальськi таночки... Мiсячнi ночi у  Гадячi,  срiблястий  Псьол...  А  то
раптом привидiлись київськi вулицi,  якiсь  крики...  I  все  це  поглинав
могутнiй заспокiйливий  шум!  Який  вiн  приємний,  лагiдний!  Так  тiльки
гомонiли їй могутнi дуби. Одначе - що ж це, хто спiває їй колискову?  Леся
розплющила очi: на вiконцi вигравали яснi сонячнi  променi,  а  поруч,  за
десяток метрiв, шумiло море. Здавалося, вони  їдуть  по  ньому,  бiлогривi
конi везуть їх у якусь казкову країну, де мир, i  спокiй,  i  вiдрада  для
душi.
   Хтось прочинив дверцята, i гомiн моря линув у тiсну коляску. Розвiялись
галюцинацiї (останнiм часом вони почастiшали). Леся  навiть  запропонувала
вийти зустрiти свiтанок. Вiзник порадив, що найкраще це зробити  на  горi.
Вiн гукнув на коненят, замахав над їхнiми спинами довгим  батогом,  i  пiд
колесами зашурхотiла дорога.
   Коляска насилу виїхала на пiдгiр'я, спинилась. Пасажири посходили.
   - Ялос! Ялос! - загукав, показуючи рукою вперед, неспокiйний  попутник.
- Так назвали мiсто прадавнi греки, - пояснив вiн. -  Вони  пливли  морем,
довго блукали в туманi, а коли одного ранку побачили зелений  берег,  радо
закричали: "Ялос, Ялос!.." Вiдтодi й пiшло. Ну, а нашi вже переiнакшили  i
з Ялоса зробили Ялту.
   В широкiй долинi, оточене з трьох бокiв горами, над  самiсiньким  морем
лежало мiсто. Власне, воно нiби виходило з моря  чи,  навпаки,  входило  в
нього. Будинки стояли  так  близько  бiля  води,  нiби  справдi  збиралися
викупатись, наче бавились хвилями, що котилися в затоку з неосяжної далини
- аж вiд берегiв Анатолiї"
   - Боже, яка краса! - обiзвалась, нi до кого не  звер  гаючись,  тiточка
Олена.
   Леся не вiдповiла їй. Та й що було казати? Вона волiла в таких випадках
мовчати - нехай говорять струни серця, нехай плетуться думки.  Бо  що  отi
буденнi  слова  про  красу!  Хiба  збагнеш  одразу  замисленiсть  струнких
кипарисiв i суворiсть нагромадженого  всесильною  рукою  природи  камiння,
ледве вловимий шепiт розкiшної зеленi i оту вiльну, нi вiд кого не залежну
широчiнь моря! В Одесi та й тодi в  Євпаторiї  воно  чомусь  здавалось  не
таким. Близькiсть гiр, вiдсутнiсть людей робили  його  якимсь  величнiшим,
недоступнiшим, таємничiшим.
   Навiть сонце  замилувалось  цiєю  красою.  Пiднялося  i  задивилось  на
стрiмкi скелi Ай-Петрi, на широке, що справдi  нагадувало  спину  ведмедя,
погiр'я Аюдагу, на  виплеканi  промiнням  розкiшнi  сади  й  виноградники,
обперезанi, мов рушником, звивистою гiрською дорогою.
   А Ялта очищалася вiд туману, наче дитина  вмивалася  пiсля  сну  свiжою
криничною водою. Марево ховалось в ущелинах, блякло на сонцi,  вiдкриваючи
очам новi й новi чудовi витвори натури-матiнки...
   Сонце, гiрське повiтря, морськi прогулянки незабаром поставили Лесю  на
ноги. Вернулась бадьорiсть, майже вгамувались нерви, а щоденнi  купання  -
от наче й звичайна справа! - додавали сил, наснаги.
   Жити б отут роками, то, може" й утопилося б її горе в морськiй безоднi,
а може, й не було б його зовсiм.
   Та вже! Минулого не вернеш, плачем та скиглiнням бiдi не поможеш.
   Цiлими днями Леся була на морi. Зранку, як  тiльки  пiднiмалося  сонце,
брала з собою куплену  колись  матiр'ю  парасольку,  книгу  або  журнал  i
пускалася в мандри. Мешкала в Чукурларi - невеличкому передмiстi  Ялти,  i
дорога до моря була доброю ранковою прогулянкою.
   Друзiв чомусь не знаходилось. Певне,  її  хворобливий  вигляд,  скромнi
достатки  не  викликали  особливого  бажання  знайомитись.  До  того  ж  i
одягалася вона не так, як отi  розбещенi  московськi  панночки,  в  котрих
тiльки й на думцi розваги, флiрти, знайомства. Нi нових суконь, нi  модних
кофточок в її гардеробi. Дещо поперешивала, поперелицьовувала,  та  так  i
буде. Бо де ж його набрати отих карбованцiв, коли куди не кинь -  грошi  i
грошi... Гаразд, хоч трапився оцей пiдробiток - уроки з французької. Як не
є, а на харчi собi заробляє. Все ж легше батьковi. Рада б i зовсiм у нього
не брати, час уже своїм хлiбом жити, та що вдiєш? Мусиш. А так би хотiлося
послати додому кiлька десяткiв карбованцiв - порадувати намучене щоденними
клопотами батькове серце. Бо ж у нього, крiм неї, он уже пiднялися i Лiля,
й Оксана, i Микось. I кожному дай, кожного зодягни, взуй, ще  й  на  учобу
найди...
   Намагалася заощаджувати, скорочувала свої витрати навiть  на  дрiбному.
Iншi приїжджi понаймали кiмнатиу центрi мiста, поблизу моря, харчуються  в
ресторанах i кафе, щодня ходять у театр, а  в  неї  маленька  кiмнатка  на
околицi, сама  варить  собi  їсти,  а  в  театрi  за  кiлька  тижнiв  була
всього-на-всього двiчi, та й то на тiточчинi грошi.
   З  тiточкою  Оленою  було  куди  краще.  Вона  й  на  базар  збiгає,  i
поторгується, i зварить, i попере, а тепер, як поїхала, - важкувато самiй.
Обiцяє приїхати Михайло з Шурою i Ганною Iванiвною. Та й мама  казала,  що
десь пiзнiше од вiдає, а немає, нема поки що нiкого.
   Леся поверталася з моря. В однiй руцi тримала валiзку i  парасольку,  в
другiй -  палицю,  без  котрої  тепер  уже  не  могла.  Дорога  крутилась,
збираючись вище i вище на пiдгiр'я, i Леся часто зупинялася, вiдпочивала i
знову рушала далi.
   Неподалеку будинку, в  котрiм  мешкала,  ще  оддалiк  помiтила  знайому
людину. Десь бачила її, а от де i коли - не пригадує.
   Наблизилась. Чоловiк ступив назустрiч. "Та  це  ж  той,  що  на  сходцi
виступав, на Сирцi... Як же його?.. Ще  й  привiт  передавав  од  мiнських
соцiал-демократiв. Ну, як-бо його?" Та роздумувати вже було нiколи.  Гiсть
став на дорозi.
   - Пiзнаєте, Ларисо Петрiвно?
   - Ви знаєте навiть моє iм'я?
   - А ви, певне, забули? Лариса Петрiвна знiяковiла.
   - Мержинський, Сергiй...
   - ...Костянтинович, - додала Леся. - Не забула, а просто не сподiвалася
тут зустрiти.
   Вони привiталися i все ще стояли в нерiшучостi.
   - Сердечне вдм вiтання од Вiри Григорiвни, Галi i  од  Тучапського.  Це
вiн направив мене до вас.
   -Спасибi. А то я вже починаю занепадати духом.
   -Чого б то?
   - Сама... кругом чужина...
   -Даремно. Я вам i гостинцiв привiз. А це... - дiстав кiлька асигнацiй i
простягнув Лесi, - це вам допомога. I ради  бога  не  вiдмовляйтесь.  Таке
доручення маю:
   передати у власнi руки.
   Лариса Петрiвна не знала, що їй робити.
   - Вiзьмiть... товаришко Лесю.
   - Змусили ви мене розгубитися, Сергiю Костянтиновичу. Стоїмо обоє серед
дороги... Ходiмо до хати, осьдечки вона, там i поговоримо.
   Маленька, на два вiкна кiмната, в кутку старомодне,  акуратно  прибране
лiжко. На столi - книги, папери, записники.  А  поряд  з  чорнильницею,  в
малюсiнькiй чарочцi, - пучечок дрiбненьких гiрських квiточок.
   - Оце такi умови митця? - спiвчутливо спитав  Мержинський.  -  Скромно,
навiть занадто.
   - Добре, хоч це знайшлося. В центрi таку цiну луплять, що жах.
   - Про це ми й догадувались. То прошу,  Ларисо  Петрiвно.  -  Вiн  знову
дiстав i поклав на столi грошi.
   Що з  ними  робити?  Вiдмовитись  -  незручно,  адже  товаришi  справдi
проявили до неї увагу, взяти - теж якось... Зрештою, пiсля приїзду в  Київ
їх можна повернути, внести до тiєї ж таки каси.
   Леся подякувала.
   - Розказуйте, що там нового, як iдуть справи? - Вона  посадовила  гостя
на єдиний  старенький  стiлець  i  почала  готувати  пiдвечiрок.  Невдовзi
принесла низенького дитячого стiльчика i сiла, впершись  спиною  в  лiжко.
Хвору ногу незручно випростала.
   - Може, вам тут краще? - встав iз стiльця Мержинський.
   - Нi, нi, не турбуйтеся... Менi краще, як нога не висить. Так є новини,
кажете? Приємнi, багато?
   -  Є  чимало  i  приємних.  Насамперед   мушу   вас   повiдомити:   всi
соцiал-демократи  Києва  злились  в  один  "Союз  боротьби  за  визволення
робiтничого  класу".  Такий  союз  ще  ранiше  органiзований   Володимиром
Улья-новим  у  Петербурзi,  незабаром  будев  Мiнську  та  iнших   мiстах.
Назрiває, Лесю, - вiн  вимовив  її  iм'я  якось  по-особливому,  нiжно,  -
необхiднiсть  з'їзду.  Передбачається  скликати  його  десь   на   початку
наступного року,
   - Славно, бачу, працюєте, - мовила Леся, - а я... а  менi,  мабуть,  не
судилося...
   - Ну, що ви, Лесю! Одужуйте швидше, повертайтеся i - до роботи. А стане
її всiм... "хто живий, в кого думка повстала". Хороший, скажу  вам,  вiрш!
Його часто цитують на зiбраннях, а деякi оратори  так  i  закiнчують  свої
виступи: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!"
   - Не перехвалюйте, Сергiю Костянтиновичу. Щ слова я вихопила з  промови
Ювеналiя Дмитровича, тодi - пам'ятаєте? - на сходi, де ми познайомились.
   - Пригадую, - пожвавiшав Мержинський. На запа-лих щоках  його  виступив
слабенький рум'янець. - А я щось не чув у нього таких слiв.
   - Ну, не такi точнiсiнько.
   -  То  iнша  рiч.  Знаєте,  цю   поезiю   добре   було   б   перекласти
по-росiйськи... "Вставай, кто живой..."
   - Далi? - засмiялася Леся. - Читайте  далi.  Мержинський  задумався  на
мить.
   - Нi, не виходить. Рожденнмй ползать, летать не может.
   - А ви мене втiшаєте: одужуйте, приїжджайте... I  що  з  того?  З  моїм
смутком хiба що на цвинтар, щоб не морочити голови нi собi, нi людям.
   - Не сподiвався я, що ви така вразлива. А хiба вашi поезiї, ваше  слово
не служать загальнiй справi?
   - Та знаю, знаю. I не од вас першого чую. Але як подумаю,  скiльки  вже
тих мук перенесено i скiльки ще попереду, - жити не хочеться.
   - Це вже просто-таки, даруйте, нерозумно.
   - Облишмо  краще  цю  тему...  Я  зараз.  -  Вона  вийшла  i  незабаром
повернулася.
   - Еге ж, ще забувся  вам  про  газету  сказати.  Випустили  вже  кiлька
номерiв. Правда, на  гектографi,  малого  формату,  але  все-таки  газета.
"Вперед".
   - Отут, можливо, я б таки справдi стала в пригодi.
   - Так воно й передбачається. Будете першим її лiтературним працiвником.
- Мержинського, видно, й самого хвилювала ця думка, бо говорив запальне. -
А там, як матимемо справжню друкарню i газета  стане  солiдною,  вестимете
питання, скажiмо, лiтератури, публiцистики.
   - Гаразд, Сергiю Костянтиновичу, я готова хоч  зараз.  А  повернуся  на
тихi води - з охотою помагатиму. Тiльки публiцист з  мене  абиякий.  Та  й
теоретик нiкудишнiй. Простудiювала оце половину першого тому "Капiталу"  -
Тучапський дав менi перед вiд'їздом -  i,  знаєте,  чим  далi  читаю,  тим
бiльше зостається для мене незрозумiлого. Що ви на це скажете?
   - Скажу, що ви надто поспiшаєте з висновками, не прочитавши книги. Адже
це не белетристика.
   - Можливо, й так. Одначе заговорила я вас. Коли ж ви приїхали?
   - З тиждень тому. А зупинився в Сергiя Васильовича Стаханова.
   - В завiдувача народною бiблiотекою?
   - Еге ж. Вiн i допомiг менi знайти вас. Ви ж, здається, активний  читач
його бiблiотеки?
   - Так-так!.. То-то вiн i розпитувався в мене... Отже, вiн теж...
   - Це свiй чоловiк, надiйний. I знаєте, об чiм я вас одразу  ж,  щоб  не
забути,  проситиму?  Треба  допомогти  бiблiотецi  придбати  хоч  один-два
примiрники "Кобзаря". В них немає жодного.  Як  це  зробити  -  подумайте.
Спишiться, з ким необхiдно, попросiть, щоб прислали або краще передали.
   - Гадаю, що зроблю те без особливих труднощiв. В Одесi живе наш  добрий
приятель бiблiограф Кома-ров. У нього що завгодно можна дiстати.
   - Ото й  напишiть  йому  i  неодмiнно  познайомте  листовно  з  Сергiєм
Васильовичем... Бачте, а ви все: "Що я можу та куди я iз своїм здоров'ям?"
А такi люди, як Комаров, нам конче потрiбнi. Ви розумiєте? З  Болгарiї,  з
Женеви  лiтература  йде  до  Львова,  Одеси,  а  звiдти  недалеко  Донбас,
Катеринослав... Уявляєте, як це зручно?
   В кiмнатi  стемнiло,  i  Леся  засвiтила  лампу.  За  чаєм  Мержинський
розповiв їй ще чимало цiкавого. Ранiше вiн чомусь здавався їй мовчазним, а
тут - чи вплив моря, чи щось iнше спричинилось до цього - виявився  гарним
спiврозмовником,  Леся  навiть  пошкодувала,  що  ранiше,  в   Києвi,   не
запiзналася з ним ближче.
   Погостювали та й поїхали собi Михайло з Шурою, Ганна Iванiвна,  i  Леся
знову залишилася сама.  Доробляла  розпочату  ще  в  Колодяжнiм  "Блакитну
троянду", писала новi поезiї, читала.
   Читала й читала "Капiтал", "Кримськi легенди", "Новое слово" -  журнал,
в котрiм привертали її увагу фiлософськi трактати Володимира  Ульянова  та
Георгiя Плеханова, переклала Гете i Байрона... А поза тим -  щирi  бесiди,
товариськi   розмови.   А   друзiв   у   неї   побiльшало.   Крiм   Сергiя
Костянтиновича--той  же  Стаханов,  Руденко,  молодий  i   здiбний   лiкар
Дерижанов з дружиною. Можливо, вiн таки має рацiю,  цей  Дерижанов.  Може,
справдi хоч на кiлька лiт позбавити себе отого  шарваркового  життя,  тiєї
бiганини, нескiнченних турбот, аби поправитись, одужати. Може? Та чи варто
задля експерименту тратити дорогий час? Не так, здається, багато лишається
до кiнця, щоб на  кiлька  лiт  поставити  себе  поза  громадським  життям,
боротьбою. Нi, на це вона не пiде. Не тихе життя її покликання, а  стихiя,
ота вiльна, незборима, лагiдна при сонцi i грiзна в бурю.
   Такi думки обсiдали Лесю не вперше. I закiнчувалися  вони  подiбними  ж
висновками. Проте останнiм часом, - певне, пiд впливом материних (та й  не
тiльки її!) листiв, у котрих тiльки й новин, що арешти та обшуки в  Києвi,
- знову й знову поверталась до них, нiби звiряла з  часом  вiрнiсть  своїх
почуттiв i переконань.
   Це помiтив Сергiй Костянтинович. Якось вiн запитав:
   - Чи ви завжди, Лесю, в такiй глибокiй задумi? Вiдколи знаю вас - iншою
ще не бачив.
   Що могла сказати йому? Що в її життi так мало радiсного, що  сушить  її
безправнiсть рiдного люду? Чи, може, про особисту недолю? Нi. Бо й сам вiн
живе тими ж болями. Як треба йому вiдпочити, полiкуватися, а от не сидить,
не терпиться йому - вже їде. Побув  якийсь  мiсяць  i  їде.  А  там  знову
чекають його холоднi безсоннi ночi, недоїдання i праця. Тяжка,  виснажлива
праця пiдпiльника. I нiчого не вдiєш. Хтось має жертвувати  собою  в  iм'я
майбутнього, хтось  же  повинен  жаром  серця  свого  розпалювати  полум'я
боротьби...
   Їде.  Вiн  уже  їде.  Сьогоднi  востаннє  сидiтимуть  вони  бiля  моря,
слухатимуть зiтхання прибою,  дивитимуться,  як  падають  зорi.  О  вечоре
нiжний, о зоре вечiрня!  Скажiть  йому,  любi,  шепнiть  йому  стиха.  Яка
лагiдна його щира розмовонька, який милий  погляд  очей...  Про  все,  все
розкажiть. I як завмирає її серце при ньому, i  як  бачить  його  увi  снi
неспокiйної ночi, i як шепоче на  самотi  його  iм'я...  Чуеш-бо,  вечоре,
чуєш, зiронько?
   - Ларисо Петрiвно...
   Аж здригнулася. Знову той голос. Насправдi чи, може, привидiлось?
   - Бачу, минаєте, то й вирiшив зупинити... Заходьте...
   Ну  от.  Хiба  вiн  сам  не  догадається?  Вiчно  в  роботi,  завжди  в
пориваннях, у мрiях... Про все, звичайно, лищ не про неї.
   Леся зайшла у двiр, привiталася.
   - А я вже заждався. Що, думаю, сталося? Збирався одвiдати. Не було б ще
кiлька хвилин- i пiшов би.
   - Спасибi, Сергiю Костянтиновичу. Зустрiла оце по дорозi одну  знайому,
москвичку, - Лариса Петрiвна ковтнула води з поданої Мержинським  склянки.
- Чого тiльки не трапляється на бiлому свiтi! Розумiєте, довiдалася, що  я
знаю французьку, i причепилась:
   навчiть та навчiть. Хоч кiлька фраз.
   - I що ж у цьому поганого? - засмiявся  Мержин-ський.  -Навпаки,  треба
вiтати.
   - Вiтати? А знали б ви, якi вона пiдiбрала фрази! "Я вас  обожнюю...  Я
вас люблю... Мiй дорогий..." Аж бридко! Нiби своєю, рiдною мовою не  можна
освiдчитися.
   Мержинський смiявся. Вiн був у доброму  гуморi,  посвiжiлий  -  пiвдень
повернув йому сили i бадьорiсть.
   - Та хай їй грець, тiй вашiй знайомiй, - мовив вiн зрештою.  -  Знаєте,
що я надумав? От  вiдгадайте!  Не  можете?  Зараз  приїде  татарин,  i  ми
подамося аж он туди, на Ай-Петрi. Хто не бував на Ай-Петрi, той  не  бачив
Криму.
   - Довго ж туди добиратися.
   - Ну то що? На нiч повернемося - i добре. Може, ви пiдобiдаєте трохи?
   - Спасибi, я щойно поїла.
   - Гаразд. Ось вам газети, читайте, а я зберу дещо. Що  ж,  навiть  цей,
останнiй день вони проведуть у дорозi. Так уже треба, так  судилося  -  нi
хвилини спокою, нi митi самозабуття. Може, це й краще, може, це й вигартує
в нiй таку зброю, якої не мають iншi.
   Кривими вулицями та завулками вибралися за мiсто i покрученою  дорiжкою
посунули вгору. Власне,  одразу  важко  було  зрозумiти,  куди  їхати,  бо
спочатку пiднiмалися на  пригiрок,  потiм  стрiмко  покотили  вниз,  трохи
проїхали рiвним, а далi  конi  знову  натягували  посторонки,  напиналися,
витягуючи вiзок над якесь урвище. Орiєнтуватися  можна  було  хiба  що  по
рослинностi. Внизу стелився  густий  зелений  килим,  зiтканий  iз  плюща,
лаврiв, магнолiї, ховаючи пiд собою камiння, а тут стрiчалися ще  дуби  та
явори, та й тих  щоразу  меншало  i  меншало,  -  пiшли  рiдкуватi  терни,
низенькi кущики запашного полину i ще якесь рiзнотрав'я.
   - Диво, та й годi, -дивувалася Леся, -внизу, по гляньте, наче в раю,  а
тут - пустеля. Нащо вже забута богом Волинь, а такого не стрiнеш. Там  лiс
- так лiс, а поле - так поле... Знаєте, Сергiю Костянтиновичу, от  скiльки
вже об'їздила країв, а найрiднiшою все-таки лишається для мене Волинь. Хоч
i недуга моя звiдти, а все одно люблю її.
   - Ви завше так про неї гарно говорите, що й менi кортить там побувати.
   - То й що? Приїздiть до нас у Колодяжне. Будьте певнi, не пошкодуєте.
   - Мiсяць-два на лонi природи... А що?! Тiльки де  ж  його  урвати  того
часу? Незабаром, напевне, доведеться їхати до Мiнська, а  там  уже  думати
про це нiколи буде. То ви прямiсiнько звiдси. Я напишу додому.  Заперечень
не буде.
   - Може, вiд когось i не буде, а сам я проти. В такий час вiдсиджуватись
десь у глухому селi? Нi...
   Леся глянула на нього лукаво, обоє однаково зрозумiли цей погляд.
   - Не вдалося?
   - Де вже вас переконати! Ну, гаразд, але майте на увазi:  наша  домiвка
завжди до ваших послуг.
   - Спасибi, неодмiнно скористаюсь вашою гостиннiстю.
   Тим часом з'їхали на вершину гори. Це була широка  рiвнина  без  дерев,
без трави, навiть невибагливого до вологи кримського полину й того не було
на голiй, мовби навмисне вистеленiй гранiтом пустелi.
   Вiзник зупинився. Леся i Мержинський зiйшли. Камiння,  камiння.  Рiвне,
вигладжене часом, i гостре,  безформне,  хаотично  накидане.  I  тiльки  в
затiнках, в широких трiщинах - мох.
   - Зате навколо яка краса! Шкода, що я не художник, хоч колись i вчилася
цьому мистецтву.
   - А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.
   На човнi нас було тiльки двоє
   Хвилi скрiзь вколо нас колихались,
   I такi ми самотнi обоє
   Серед того простору здавались...
   - Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому,  що  його  твiр
бачать, а поезiю треба читати вмiючи.
   - Це так. Але ж хто не уявить собi картини величного  моря,  послухавши
оцi ось пушкiнськi слова:
   Прощай, свобод ная стихия!
   Последний раз передо мной
   Ти катишь волни голубые
   И блещешь гордою красой.
   - Еге ж. Для цього треба небагато: бути Пушкiним... Або Шевченком,  щоб
написати справдi мистецьку картину грiзного Днiпра.
   -  Це  вже  iнша  тема,  облишмо  її.  Ходiмо  краще  глянемо  вниз.  -
Мержинський узяв  Лесю  пiд  руку  i  помаленьку,  боячись,  аби  вона  не
спiткнулася, повiв до кручi.  Лесi  було  приємно  вiд  цiєї  уваги,  вона
вiдчувала тепло його руки - воно неначе переливалося в неї.  Хотiлося  так
йти i йти, нi про що не думаючи, нi на  що  не  зважаючи.  Якесь  незнане,
зовсiм  одмiнне  вiд  усiх  iнших  почуття  хвилювало,  виповнювало   душу
безмiрним щастям.
   -  Погляньте,  Лесю!  Ще  одне  диво,  -   зупинився   чимсь   уражений
Мержинський.
   Над урвищем майже висiла гранiтна брила. Коло її пiднiжжя  кучерявилося
щось подiбне до моху, валялись обмитi дощами i пожовклi на палючому  сонцi
кiстки. Видно, орли частенько трапезували в  цьому  недосяжному  людському
зоровi мiсцi, не одну розшматовували тут жертву.
   Але не це здивувало Мержинського. Трохи вище, з вузенької,  запорошеної
вiтровими  наносами  щiлини,  витикалася  велика,  червона,  мов  пломiнь,
квiтка. На чому вона трималася, як росла -  не  було  видно,  нiби  квiтка
пробивалася до свiтла крiзь все оце нiме громаддя, що панувало над свiтом,
що скинуло iз себе i людей, i рослин, i навiть неподатливi терни.
   Лариса Петрiвна i Мержинський стояли, враженi незвичайним видовищем.
   - Чи не здалося нам? - стиха мовила Леся. Сергiй Костянтинович пiдiйшов
i простяг до квiтки
   руку.
   - Жива! - Вiн пiдклав пiд її пелюстки пальцi, i її квiтка  похитнулась.
- Ходiть сюди, гляньте на її стебло.
   Стебельце  у  квiтки  справдi  було  незвичайне   -   товсте,   покрите
малюсiнькими волосинками-голочками.
   - Диво, та й годi: така мертвечина, така суворiсть -  i  раптом  нiжна,
майже неприродна краса.
   - Зiрвемо?
   - Що ви? Нехай росте. .
   - А я хочу для вас... на пам'ять.
   "На пам'ять... О друже! Знав би ти, як увiйшов  ти  менi  в  серце.  Не
квiткою i не дарунками коштовними, не  пестощами  -  скромнiстю  своєю  та
людянiстю, лю бов'ю щирою до всього  земного  i  неземного,  ненавистю  до
неправди, що запанувала над свiтом. I  не  треба  менi  iншої  пам'ятки  -
довiку свiтитимуть менi твої очi, вчуватиметься твiй голос, твоя хода".
   - То як? - знову перепитав Мержинський. - Не ми, то хтось iнший  зiрве.
Не вiкувати ж їй тут? - Вiн висмикнув квiтку i  подав  Лесi.  -  Забув,  у
якого  народу  є  звичай:  хлопець,  коли  вiн  хоче  одружитись,  повинен
розшукати щонайкращу гiрську квiтку. Леся зашарiлась,  опустила  повiки  й
промовчала. Вони стояли, милуючись гiрським пейзажем i морем, що  голубiло
неосяжною широчiнню i десь далеко-далеко зливалося з обрiєм.
   - Уже сутенiє,  Сергiю,  -  вона  вперше  назвала  його  на  iм'я,  та,
здається, вiн не помiтив цього - говорив, захоплювався квiткою, а  її,  що
була зараз найближче, почуттiв не розумiв.
   - Будемо їхати. - Вiн знову взяв Ларису Петрiвну пiд руку. - Цiкаво, як
називають цю квiтку?
   - А от ми зараз спитаємо.
   Проте й татарин-вiзник не знав її назви. Вiн тiльки покрутив головою  i
сказав, що вперше бачить таку дивну квiтку.
   - Тодi я назву її, - мовила Леся, - ломикамiнь. Як, пiдходить?
   - Справдi, вона таки варта цього наймення.
   - Поставлю її в себе на столi - як  символ  нескоримостi,  твердостi...
Хай нагадує i цю подорож, i вашу
   увагу-Леся не докiнчила думки: Сергiй Костянтинович
   узяв її руку, поцiлував сухими, спраглими устами.
   - Спасибi, Лесю. Я теж не забуду. Мов оцей ломикамiнь, пробиватимусь до
сонця, до свiтла. - Вiн стиснув її слабеньку долоню i так тримав у своїй -
теплiй та нiжнiй.
   Назустрiч їм пливла дорога, за тернами  -  дуби,  явори,  а  там  знову
гордi, непорушнi кипариси,  духмянi  магнолiї,  пишнi  лаври,  в'юнкий  та
мiцний своїми обiймами плющ...

   XIII
   Майже  рiк,  як  вона  в  цьому  добровiльному  i  водночас  вимушеному
засланнi. Промайнули лiто i осiнь, схо дить зима. Природа знову  розкриває
свої  незлiченнi  скарби,  знову  манить,  знов  розпалює  в  душi  вогонь
неспокою, творiння, шукань.
   Леся переглядала один за одним щойно одержанi листи.
   В Києвi - масовi арешти. Аж в  астраханськi  степи  заслали  Кривинюка,
їхнього доброго приятеля. Що ж, це все-таки лiпше  Лук'янiвки.  От  тiльки
Лiля - вони, здається, кохаються - так i не бачилася  з  ним:  не  встигла
повернутися з Криму.
   Мама турбується про її  "Блакитну  троянду",  пише,  нiби  Заньковецька
збирається грати в  нiй  Любу.  Це  було  б  дуже  добре,  кращої  од  неї
української артистки зараз i не знайти...
   А це, чий же це лист? Iз Львова?  Невже  Франко?..  Вiн!  Сповiщає  про
заснування "Лiтературно-наукового вiсника" i запрошує до  спiвробiтництва.
Отже, вiн на неї не гнiвається за ту  коротку  публiцистичну  суперечку  з
приводу українцiв Желябова i Кибальчича в росiйському революцiйному  русi!
Звичайно, вона має рацiю: тiльки спiльною боротьбою можна добитися волi  i
правди... Iван Якович це зрозумiв,  вона  певна.  I  нiхто  iз  львiвських
лiтераторiв не симпатичнiший їй од Франка.  Хiба  що  Павлик?  Нi  скорiше
обидва однаково їй рiднi по духовi... А жаль усе-таки "Життя i  слова".  У
"Вiснику", напевне, Грушевський навряд чи допустить друкування  матерiалiв
про робiтничий рух. Та й автура там буде, з усього видно, не та.
   Але ж спасибi - не забув Iван  Якович.  Треба  негайно  йому  одписати,
подякувати.
   Леся вiдклала коротке Франкове послання i  взяла  iнший  конверт.  Вона
нiколи не читала кореспонденцiю вибiрково, кожен лист цiнний, за кожним  -
близька їй людина.
   Цей був iз Мiнська, од Мержинського. Всього-на-всього  третiй,  вiдколи
поїхав Сергiй отодi, восени. Що там у нього, як?
   Лариса  Петрiвна  швидко  розiрвала  конверт,   пробiгла   нерозбiрливо
написанi рядки. Вiн знову хворий, скаржиться на кляту недугу, що  пiд'їдає
здоров'я, не дозволяє (i в такий час!) вiддатись роботi. Вона уявляє  його
стан, його муки - душевнi й фiзичнi. Вiн же  спокiйно  анi  долежить"  анi
посидить.
   Скаржиться, що пишуть мало. Тож i вона в тому винна.
   Леся дiстала аркушик паперу, вмокнула перо i на хвилину задумалась.  Чи
не занадто сухо: "Вельмишановний Сергiю Костянтиновичу!" -  як  зверталася
вона ранiше? Адже йому, хворому, самотньому, так бракує  ласки,  лагiдних,
слiв. А скiльки їх у її серцi! Скiльки  щодня  на  устах  -  звернених  до
нього, далекого, рiдного.
   "Мiй милий друже!" - рука, нiби сама, мимоволi вивела цi слова.
   Леся дивилася на них, перечитувала, як перечитувала сотнi рядкiв  своїх
творiв. У цю мить i вiн, цей коротенький рядок, був голосом  її  душi,  її
зраненого серця.
   "Твої  такi  нечастi  листи  чомусь  завжди  пахнуть   менi   зов'ялими
трояндами. Легкi, тонкi пахощi, мов спогад про якусь любу, минулу мрiю..."
   Так-так. То була нiби мрiя, немов сон.
   "...I нiщо так не вражає тепер мого серця, як сiї  пахощi;  тонко,  але
невiд-мiнно, невiдборонно  нагадують  вони  менi  про  те,  що  моє  серце
вiщує..."
   А може, не треба цих слiв? Хай  серце  його  не  вражає  неспокiй.  Нi,
скаже" напише, бо не може далi стримувати голосу серця.
   "...Мiй друже, любий мiй друже! Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я
знаю iнше життя?  О,  я  знала  ще  iнше  життя,  повне  якогось  рiзкого,
пройнятого жалем i тугою щастя, що палило мене,  i  мучило,  i  заставляло
заламувати руки i битись, битись об землю, в бажаннi згинути,  зникнути  з
цього свiту, де щастя i горе так божевiльне сплелись..."
   Чи так вiн її зрозумiє? Чи не осудить за цей розпачливий тон?  Зрештою,
хай буде, як буде. Може ж вона висловити свої почуття, свої болi  i  жалi?
Вони не перешкодять їй, коли треба, знову сказати: "Убий,  не  здамся!"  -
вони лиш гартують та вигострюють її зброю.
   "Я бачила тебе i ранiше, але не так прозоро, а тепер я їду до тебе,  як
сплакана дитина iде в обiйми того, хто її  жалує.  Се  нiчого,  що  ти  не
обiймав мене нiколи, що помiж нами не було  i  спогаду  про  поцiлунки.  О
друже! Я пiду до тебе з найщiльнiших обiймiв, вiд найсолодших  поцiлункiв.
Тiлько з тобою я не сама, тiлько з тобою я не на чужинi. Тiлько  ти  вмiєш
рятувати мене вiд самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить,  я
знаю, ти здiймеш своєю тонкою тремтячою рукою, -  вона  все  тремтить,  як
струна, - все, що тьмарить менi душу, ти проженеш променем своїх блискучих
очей..."
   Цих слiв вона не казала i, мабуть, не скаже йому нiколи. Тож нехай  хоч
прочитав, хоч побачить.
   "Мiй друже, нащо твої листи так пахнуть, як зов'ялi троянди? Чому я  не
можу, коли так,  облити  рук  твоїх,  що,  мов  струни,  тремтять,  своїми
гарячими слiзьми? Мiй друже, мiй друже! Я ж  для  тебе  почала  нову  мрiю
життя. Пи шеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою.
Ми пiдемо тихо посеред цiлого лiсу мрiй i згуби мось обоє помалу...  А  на
тiм мiсцi, де ми були колись у життi, нехай троянди в'януть i пахнуть,  як
твої любi листи, мiй друже. Я простягаю до тебе руки, я благаю:
   вiзьми! I нехай в'януть бiлi й рожевi, червонi й блакитнi троянди..."

   Леся докiнчила писати i, безсила, вiдкинулась на стiльцi.
   Може, не варто вiдправляти цього листа, може, вiн не застане його!  Нi,
швидше! Швидше послати. Сергiй почув її слова, вловить їх серед  людського
гомону - так, як i вона чує його тихий, як шелест осiннього листя,  голос,
навiть бачить його - зажуреного, з холодним блиском палаючих очей...
   Леся швидко накинула пальто, взяла паличку i вийшла.
   Здавши листа, вона довго, до втоми, ходила  набережною,  гамувала  свої
розбурханi почуття. Хиталися  розгойданi  вiтром  кипариси,  шумiло  море,
спалахували блискавки, i десь  далеко-далеко  вчувалися  перекати  першого
весняного грому.
   Скоро вона розпрощається з усiм оцим i тiльки в згадках буде  вертатися
до далеких берегiв, до цих духмяних ночей, що принесли їй стiльки  доброго
i лихого.

   XIV
   Ще в Ялтi Мержинський обiцяв Лесi познайомити її з  працiвниками  щойно
заснованого в Петербурзi журналу "Жизнь", а не минуло й пiвроку, як до неї
звернулися  з  офiцiйним  запрошенням  спiвробiтничати  в  цьому  виданнi.
Листування, що зав'язалося,  посилило  бажання  якнайшвидше  зустрiтися  з
невiдомими друзями, а надто - з авторами, котрi друкувалися в  "Жизни",  -
Ульяновим, Горьким, Чеховим,  Скитальцем.  їхнi  полiтичнi  й  лiтературнi
твори захоплювали Лесю, допомагали глибокому пiзнанню й  розумiнню  життя.
До того ж це була нагода заїхати до Мiнська, до Сергiя Костянтиновича, а в
самiм Петербурзi - вiдвiдати  Лiлю,  яка  вчилася  там  на  Вищих  жiночих
курсах.
   Тож, вiдпочивши пiсля Берлiна, куди їздила  на  лiкування,  Леся  знову
вирушила в дорогу.
   Поїзд приходить до Петербурга о  шостiй  вечора.  Тiльки-но  встиг  вiн
зупинитися, як до вагона, випереджаючи носiїв, влетiла Лiля.
   - Та обережнiше ти... задушиш, - вiдмагалася од її палких обiймiв Леся.
- Сили в тебе - як у доброго парубка.
   Вони стояли в тiснiм, погано освiтленiм купе i милувалися одна одною.
   - Видно, балують вас на тих курсах.
   - Як кого, - лукаво посмiхнулася Лiля.
   - Гаразд, гаразд. Ось я роздивлюся, розпитаюся, i коли що, такого задам
тобi перцю...
   - Овва! - Лiля знову мiцно обхопила за плечi та пригорнула сестру. - Не
вдавай iз себе, будь ласка, тирана.
   - Облиш, - розсмiялася  i  Леся.  Вагон  тим  часом  спорожнiв,  сестри
зiбрали речi i вийшли.
   - Ти лiпше закутайся, - поправляла Лiля на Лесi хустку. -  Це  тобi  не
Волинь.
   Надворi справдi було холодно. Палючий вiтер обпiкав лице,  забирався  в
рукава, за комiр,  неприємно  холодив  плечi.  В  бiлому  свiтлi  лiхтарiв
кружляли поодинокi снiжинки.
   - Шукай хутчiше вiзника, нехай їй грець, цiй пiвночi. В нас уже  весною
пахне, а тут... хай бог боронить, можна дуба дати.
   Дорога втомила Лесю. I не так  їзда,  як  думки  -  важкi,  нерозраднi,
невiдступнi. Гадала -  хоч  трохи  розвiє  їх,  розгубить  у  подорожi,  а
виходить зовсiм по-iншому. Видно, не втекти їй вiд себе, вiд свого смутку,
не сховатись нiде. Лiзе в голову, свердлить мозок усяка всячина.
   - Як там Шура, Михайлик? - спитала Лiля, як тiльки вони всiлися в  сани
i вiзник накинув їм на плечi важкого, що, незважаючи на давнiсть, ще тхнув
овечим потом, кожуха. - Певне, марить своїми дослiдами.
   - А я його й не бачила. Сестра рiзко повернулася до неї.
   - Як так, чому?
   - Не заїздила в Тарту. Буду повертатися  -  тодi.  В  Мiнську  довелося
затриматись.
   - У Сергiя Костянтиновича?
   Леся ствердно кивнула головою.
   - У нього. Пробула там три днi. Одне, що себе почувала не зовсiм добре,
а друге - Сергiй  просив  залишитись,  i  менi  не  хотiлось  робити  йому
прикростi.
   - Йому зле?
   - Коли б хоч зле, а то ж... не знаю, як тобi й сказати... Вiн настiльки
кволий, що не може навiть вiльно триматися на ногах. Лiкарi  пророкують  -
звичайно, не при ньому - швидкий кiнець, а вiн бадьориться,  запевняє,  що
поправляється...
   Леся примовкла.
   - Скоро й наш монастир, - заговорила Лiля. - Це ми так називаємо  житло
своє.
   - Багато у вас дiвчат? - байдуже, аби не дати смутку повнiстю оволодiти
собою, запитала Леся.
   - Певне, з двiстi.
   - Ти б менi хоч розповiла, де ми їдемо i що тут цiкавого?
   - Таж зараз нiчого не видко, нехай завтра вдень. Правду кажучи, я ще  й
сама тут як слiд  не  роздивилася.  Знаю  Невський  -  разiв  зо  три  там
ходила... Мiдного вершника  бачила.  Ермiтаж...  Оце  й  усе,  де  встигла
побувати. Правда, ще на Сенатськiй площi,  де  розстрiлювали  декабристiв,
була... А їдемо ми  вже  Петербурзькою  стороною  -  найстарiшою  частиною
мiста. Незабаром Архiєрейська вулиця - там i домiвка.
   Санки летiли попiд  високими,  що  бовванiли  в  розрiдженiй  лiхтарями
темрявi, будинками, черкали, аж повискували, кутими полозками об тротуари,
губилися в завихрених вузеньких провулках.
   ...Кiмнатка в Лiлi невелика, проте затишна. Є де спокiйно попрацювати i
вiдпочити. Першi два днi Леся так i робила:  зранку,  як  сестра  йшла  на
лекцiї, писала, а по обiдi читала. Але  скоро  цей  розпорядок  набрид,  i
Лариса Петрiвна, наскiльки дозволяло їй здоров'я, взялася за справи.
   Насамперед - задля цього, власне, i  їхала  такий  свiт  -  треба  було
знайти редакцiю "Жизни", зустрiтися з її працiвниками.  Судячи  з  адреси,
редакцiя мiстилася не так далеко, а все  ж  дорога  туди,  кажуть,  забере
добрих пiвтори-двi години.
   Вирiшила поїхати опiвднi.
   День видався морозний, непривiтний. Над мiстом висiло суцiльне  снiгове
хмариво i час од часу сипало на землю дрiбною порошею.  Рiзкий  вiтер,  що
налiтав з пiвнiчного заходу, з Фiнської затоки, зривав бiлу намiтку снiгу,
вихрив нею у тiсних, мов криницi, двориках  i,  вибравшись  на  волю,  нiс
геть. Купи покидькiв, опала штукатурка так i чорнiли неприбранi й нiчим не
прикритi. Особливо це  впало  в  очi,  щойно  Леся  пересiла  з  конки  на
"звощика" i  той  погнав  свою  цибату  конячину  провулками.  "Ось  воно,
справжнє твоє нутро,  Петербург,  -  думала  Леся.  -  Виставляєш  напоказ
Невськi та Сенатськi проспекти й майдани, дивуєш красою Адмiралтейства  та
Iсаакiя, а досить звернути на кiлькасот метрiв убiк, як од усього  того  й
слiду не лишається..." Стало тоскне вiд тих думок, i Леся,  щоб  вiдiгнати
їх, не псувати собi перед зустрiччю настрiй, заговорила з вiзником. Вона й
не подумала б, що везе  її  не  старожил-петербуржець,  а  звичайнiсiнький
селянин-ест. Так-так, вони щозими приїздять у мiсто катати панiв. Удома  в
цей час роботи майже нiякої, а тут, дивись, потроху й назбирається  якийсь
десяток карбованцiв.
   Санки зрештою зупинилися бiля масивних, пофарбованих у темно-коричневий
колiр дерев'яних ворiт. Вiзник повернув назад, i Леся зосталася одна. Вона
стояла в нерiшучостi, розглядала кам'яний будинок, що був тут чи не єдиною
високого спорудою, сподiваючись когось зустрiти, розпитати. Проте  поблизу
нiхто не з'являвся, i вона наважилась зайти у двiр. В ньому було  просторо
i чисто. У глибинi - обшитий почорнiлими  вiд  негоди  дошками  дерев'яний
будиночок. "Певне, там, -  подумала  Леся,  -  бо  навряд,  щоб  у  цьому,
великому..."- вирiшила i подалася розчищеного вiд  снiгу  дорiжкою.  Проте
редакцiя "Жизни" мiстилася таки у великому будинку, що вiкнами виходив  на
вулицю. Молода привiтна жiнка, до  якої  Леся  звернулася,  завела  її  до
пiд'їзду, показала дверi I попередила, що схiдцями треба спускатися  трохи
вниз, у пiвпiдвал. Лариса Петрiвна пройшла в кiнець пiвтемного коридорчика
i зупинилася перед широкими оббитими дверима. На стук нiхто не вiдiзвався.
Почекавши з хвилину, Леся ввiйшла до просторої  свiтлої  кiмнати.  Нiкого.
Кiлька  робочих  столiв,  шафи,  старенькi  стiльцi.  За  напiвпричиненими
дверима, що вели, певно, до сумiжної кiмнати, чути було спокiйнi  чоловiчi
голоси. Злегка постукала в одвiрок i не встигла вiдняти руку, як  дверi  -
туди, всередину -  розчинилися  i  високий,  худорлявий  чоловiк  став  на
порозi.
   - Вам до кого? - запитав, жестом запрошуючи ввiйти.
   - Насамперед скажiть, будьте ласкавi, чи тут редакцiя "Жизни"?
   - Тут, тут, товаришко, - вийшов з-за столу лисий, в окулярах чоловiк. -
Судячи з усього, друзi, - звернувся до працiвникiв, - до  нас  гостi...  i
далекi.
   Леся всмiхнулася i хотiла було  назвати  себе,  але  той,  в  окулярах,
зупинив її.
   -  Даруйте,  дозвольте  менi  познайомити  вас...  не  дивуйтесь:  всiм
присутнiм вiдоме ваше iм'я.  Еге  ж?  -  звернувся  вiн  до  товаришiв  i,
помiтивши в декого на обличчi подив,  вiдрекомендував:  -  Леся  Українка.
Поетеса, перекладачка, критик. Що, правда,  вгадав?  -  звернувся  вiн  до
Лариси Петрiвни.
   - Так.  Але  мушу  дещо  спростувати.  Критиком  я  себе  не  наважуюсь
називати. I потiм, звiдки вам вiдомо, що це  саме  я?  Хiба  мало  до  вас
заходять.
   - О-о, це вже iнша рiч. Сiдайте, будь ласка, роздягайтеся, в нас тепло,
i поговоримо.
   Двоє наймолодших допомогли Лесi скинути пальто, пiдставили їй стiлець.
   - Про це неважко було здогадатися, - вiв далi, вiдповiдаючи  на  Лесине
запитання, чоловiк в окулярах, - хоча б тому, що позавчора  я  одержав  iз
Мiнська листа...
   - Ви Володимир Олександрович Поссе, редактор  "Жизни"?  -  поспiшила  з
запитаннями Леся.
   - Вгадали. Я той самий злий дух, що ось уже - скiльки ж це? - вiдай,  з
пiвроку не дає вам спокою своїми листами та вимогами писати.
   Вони ще раз потиснули руки, i Леся вiдчула в тому потиску тепло доброї,
сердечної людини.
   - Я, певне, зашкодила вашiй бесiдi? Може, зайти пiзнiше?
   - Полюбуйтеся на неї! - розвiв руками Володимир Олександрович. - Тут її
ждуть кiлька днiв, а вона...
   - Простiть, ради бога, - вибачилася Леся. - Я ж по щиростi.
   -  Ми  теж  по  щиростi.  Розповiдайте,  що  там  у  Києвi,  чим   живе
лiтературний свiт?
   Лариса Петрiвна пригадувала останнi подiї лiтературно-мистецького життя
на Українi, розповiла про масовi арешти соцiал-демократiв, про заворушення
серед робiтникiв i селянської бiдноти. Поссе час од часу щось  занотовував
до маленького блокнота.
   - Тепер я розумiю захоплення Мержинського i Чирикова, - мовив вiн. - Ви
ж справжня ходяча енциклопедiя. Нi, нi, тепер я од вас вимагатиму...  Крiм
статей-оглядiв,   рецензiй,   давайте   переклади.    Франко,    Стефаник,
Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Що знає про них росiйський читач? Хiба що
фальсифiкаторськi рецензiї в лояльних журналах.
   Володимир Олександрович  говорив  так,  нiби  знав  гостю  принаймнi  з
десяток рокiв, наче вона щойно повернулася з поїздки за  його  дорученням.
Лесi подобалася ця дiловитiсть, приваблював якийсь  ледве  вловимий,  але,
видно, постiйний гумор у розмовi редактора.
   - Шкода, що  ви  так  скоро  збираєтесь  назад,  -  жалкував  Поссе,  -
незабаром має приїхати Горький - вiн у нас веде белетристику. Дуже хотiв з
вами познайомитись. Навiть радив якось запросити вас до редакцiї, та  часи
такi, що - самi бачите - не знаєш, де будеш завтра. Та  нiчого,  наше  все
попереду.
   Зайшло ще двоє молодих людей. Прiзвища їхнi Леся чула вперше, i  Поссе,
вибачившись, перейшов до редакцiйних питань. Мовилося про наступний номер.
Серед авторiв, твори яких пропонувалися до  журналу,  Чехов,  Скиталець  i
Горький.
   - З України знову нiчого? - поцiкавився Поссе i, не чекаючи  вiдповiдi,
звернувся до Лесi: - Бачте, Ларисо Петрiвно? - Нiби те сталося з її вини.
   - Може, Лариса Петрiвна щось привезла або напише, поки гостюватиме тут?
- кинув хтось iз спiвробiтникiв.
   - Справдi.
   - Нi, товаришi, на жаль, нiчого  не  можу  запропонувати,  -  вiдповiла
Леся, - а за кiлька днiв, що буду в мiстi, також не  встигну.  Прислати  -
пришлю... на осiнь.
   - Гаразд, - погодився Володимир Олександрович. -  Домовляємося  твердо:
на дев'ятий номер. Цiкаво було б щось про  творчiсть  галицько-українських
письменникiв.
   - Мiсяцiв за два чекайте таку статтю.
   - Оце по-дiловому.
   Говорили про зростаючу  популярнiсть  "Жизни",  цензурнi  утиски;  Леся
бачила з тих розмов, яких надзвичайних зусиль  вимагає  од  спiвробiтникiв
кожен випуск журналу. "Дiло тут справжнє, -  констатувала,  -  треба  буде
загiтувати ще когось iз киян". Люди потроху розходились.
   - Вам далеко добиратися, Ларисо Петрiвно? - пiдiйшов до Лесi секретар.
   - Не так, мабуть, далеко, як довго. Поки випетляєш тими завулками...
   - А в чiм рiч? - поцiкавився Поссе.
   - Питаю, чи далеко додому нашiй гостi.
   - А в гостях вона ще й не була. Хiба  це  гостювання  -  посидiти  бiля
робочого  столу?  Зараз  пiдемо  до  мене,  поп'ємо   чаю   -   погостюємо
по-справжньому, - сказав Поссе. - Одягайтеся, Ларисо  Петрiвно.  Прошу,  -
подав пальто.
   Поссе мешкав тут же, в дворi, у тому невеличкому дерев'яному будиночку,
до котрого, шукаючи редакцiю, спочатку подалась була Леся.  Дружина  його,
досить  молода  жiнка,  привiтавшись,  поспiшила  на  кухню,  а  Володимир
Олександрович почав знову розпитувати про київське життя.
   - Є тут вашi - Кистякiвський, Славинський, заходять iнколи,  пропонують
свої опуси. Але, скажу вiдверто, не те, що  нам  потрiбно.  До  речi,  ви,
певне, з ними знайомi? Здається, Славинський, коли  ми  надрукували  першу
вашу статтю, хвалився, що знає вас.
   - Так. Але я волила б не знатися з ним.
   -  От-от.  Якийсь  вiн  дивний.  Служить   при   дворi,   вважає   себе
соцiал-демократом. Ми взагалi намагаємось бути вiд нього подалi.
   -Ї добре робите. Непевна вiн людина. Володимир Олександрович  дiстав  з
книжкової шафи i поклав перед Лесею два останнi номери "Жизни".
   - Раджу прочитати в них статтi Володимира Ульянова.  Особливо  звернiть
увагу на "Капiталiзм у сiльському господарствi". Це найновiша його робота.
Добре було б перекласти її i видати на Українi. Взагалi ж, майте на увазi,
Ульянов найсильнiший зараз теоретик марксизму в Росiї.
   - Дякую, я вже чула про цю людину, - Леся перегортала сторiнки "Жизни",
зупиняючись на окремих мiсцях, - Погано тiльки, що видавничу справу у  нас
поки що не налагоджено. Лiпше - у Львовi. Думаємо видавати там  "Манiфест"
i ще дещо.
   За частi говорили бiльше про родиннi справи, i  Лесi,на  прохання  його
дружини, довелося розповiсти про свiй родовiд, сiм'ю. Довiдавшись, що одна
з її сестер тут, у Петербурзi, подружжя виявило  бажання  познайомитися  з
Лiлею.
   Лариса Петрiвна подякувала за гостиннiсть i почала збиратися. Було  вже
пiзно, надворi  знову  починалась  хурделиця.  Володимир  Олександрович  з
дружиною провели її, знайшли вiзника i розпрощалися.
   - Вiтайте Мержинського i Чирикова,  -  почула  вже  в  санках  Леся  i,
обернувшись, злегка помахала рукою.
   За годину вона була в Лiлi, де чекали на неї давнi київськi подруги.
   ...Через кiлька неспокiйних, проведених у зустрiчах  та  розмовах  днiв
Леся вiд'їздила з Петербурга.

   XV
   Iменини Ольги Петрiвни вирiшили святкувати в Зеленiм  Гаю,  що  поблизу
Гадяча. Цей невеличкий хутiрець манив затишком, широкими луками та  старим
дубовим гаєм, що спускався до самого Псла.
   Леся приїхала сюди разом з Михайлом,  Шурою  та  їхньою  донькою  Євцею
прямо з Тарту. Останнi мiсяцi їй притьмом не сидiлося - чи то надолужувала
своє лежання в Берлiнi,  чи  це  завдяки  полегшенню,  яке  дало  тамтешнє
лiкування, весь час манило її на новi мiсця,  -  а  побувала  i  в  Сергiя
Костянтиновича в Мiнську, i у брата, i навiть у далекому Петербурзi.
   Спогадами про Петербург жила довго. Часто розповiдала про  своїх  нових
друзiв iз "Жнзнн". Та й як не розповiдати, коли  всяк,  хто  не  зустрiне,
цiкавиться. Такий нинi Час настав, що кожен живе тривогами i сподiваннями.
   От i вона, нова приятелька,  Кобилянська,  що  вперше  гостює  в  їхнiй
родинi, не встигла вiдпочити з дороги, а вже:  "Як  вам  мандрувалося,  що
нового чувати в свiтi?"
   - Один тiльки раз  проїхала  нашою  Україною,  а  стiльки  побачила!  -
розповiдає захоплено. - Яка ж вона велика та красна! Сидиш  собi  у  своїм
закутку i,  здається,  лiпшого  на  свiтi  немає.  А  поїздиш,  подивишся,
поговориш з людьми - i такий перед тобою свiт вiдкривається!..
   Вони сидiли над рiчкою, що слiпуче вигравала пiд сонцем, i з  цiкавiстю
слухали одна одну.
   - Пригадується менi ваiп перший лист...
   - Котрого вам переслав Павлик?
   - Еге... "її писання не  дилетантство,  а  справжня  лiтература..."  Не
звикла я до похвали, а пiдтримали ви мене дуже. Бо,  признаюся  щиро,  отi
єфремовськi i їм подiбнi докори, буцiм я аристократка, вороже ставлюся  до
соцiальне пригноблених i оспiвую буржуазну мораль, -  нiчого  спiльного  з
критикою не мають... Анi я  сама,  анi  предки  мої  не  цурались  хоч  би
найтяжчої працi, не одвертались, як дехто з тих  "праведникiв",  од  нижче
соцiальне поставленого, коли цей простягав руку.
   - Саме щирiсть i сердечнiсть помiтила я у вашiй  "Лореляй".  А  пiзнiшi
писання все глибше переконують, що йдуть вiд  серця.  -  Леся  глянула  на
Кобилян-ську, на її тонкi пальцi, що якось, нiби самi по собi, за  звичкою
сплiтали у вiночок зiрванi ромашки.
   Ольга Юлiанiвна допомогла Лесi встати, i обидвi пiшли понад рiчкою.
   - Ота моя вiддаленiсть од великого свiту все ж, бачте, дає себе взнаки,
- мовила Кобилянська. - Читаєш усе, що  потрапляє  пiд  руки.  А  сама  не
завжди розумiєш, що до чого. Коли б не Франко та  Павлик,  то  хоч  вовком
вий. А то, спасибi їм, допомагають i совi-том, i лiтературою. Не знаю,  як
вам, а менi так буває важко без друзiв, без  нових  книг...  Так  хочеться
вправятися в українськiй мовi, а, на жаль, нема  в  нас  що  читати.  Вашi
"Думи i мрiї" я таки дiстала.
   - Дещо я вам обiцяю. Але поруч з нами є росiйська лiтература. I коли  б
вам було цiкаво познайомитися з нею, то я з великою охо гою, в  чiм  можу,
послужу.
   - Щиро буду вам вдячна,  Лесю.  Дещо  я  вже  читала.  А  Чернишевський
справив на мене разюче враження. Ви,  певно,  чули  про  наше  "Товариство
руських жiнок на Буковинi"?
   - Так. Михайло Iванович писав. Затiя вельми похвальна. Взагалi увага до
жiноцтва, в якiй би формi вона не виявлялася, варта всiлякої пiдтримки.
   - То слухайте ж: щодо iдеї нашого товариства -  то  вона  i  народилася
саме пiд впливом роману "Що робити?" Кравецькi майстернi, освiта  жiнок  -
все те спричиняється до одного: прилучити жiнку до  громадської  працi.  I
знаєте, Лесю, послiднiм часом ця робота пiдупала, зате  я  до  кiнця  вiку
лишуся вiдданою жiночiй темi - так прив'язала вона до себе.
   Стежка пiднiмалася на горбок, i Леся зупинилася перепочити.
   - Благородне зробите дiло, дорога товаришко Ольго, коли присвятите свiй
талант, свою працю полiпшенню гiркої жiночої долi. Бо скiльки я не їздила,
де не бувала - всюди вона однаковiсiнька, що в Росiї, що в Нiмеччинi, що в
Австрiї. Болгарiя, цей чудовий  своєю  природою  край,  зосталася  в  моїй
пам'ятi країною жiночої неволi-Бони пiднялися  на  невисоке  узгiр'ячко  i
знову стали.
   - Отаке моє ходiння, - мовила Леся. - Надiли на мене цей апарат - i  як
хочеш. Хоч живи, а хоч - як хоч... Символiчно, правда? Точнiсiнько як наша
доля. I вмирати не дає, i жити нема сил... А гарно ж тута! - Леся обводила
жадiбним поглядом навколишнi поля, зеленi луки,  наче  хотiла  ввiбрати  в
себе всю їхню красу. Здавалося, ще мить, iще один порив - i вона  злетить,
горлицею полине понад гаями й дiбровами.
   - А в нас куди красивiше! - додала гостя. - Зiйдеш на гору - i вся як є
зелена Буковина перед тобою. Приїздiть улiтi. Покажу  вам  i  полонини,  i
смерiчки, про котрих ви так допитувались у Павлика...
   їх помiтили з веранди i замахали хустинкою. Вузенькою стежкою, що  вела
вiд будинку до пагорбка, назустрiч побiгла дiвчинка. Леся загукала до неї:
   - Євцю! Не бiжи так, Євцю!.. Чи й ми  ото  були  колись  такими,  Ольго
Юлiанiвно?
   - А  певне,  що  були!  Пригадую,  як  заберусь,  бувало,  в  гори,  то
попошукають неньо...
   Євця пiдбiгла задихана i пригорнулась до Лариси Петрiвни.
   - Чи ж можна так, Євцю? - вдавано суворо озвалась до племiнницi Леся. -
А якби впала та забилася?
   - I не впала б, i не  забилася,  тiточко!  -  щебетала  дiвчинка.  -  А
вгадайте, хто до нас приїхав?
   - Та хто ж? Певне, хтось київський...
   - От i не вгадали! Не вгадали! -  пiдстрибнула  з  радостi  Євця.  -  I
погляньте, якого вiнка менi подарували.
   Леся збагнула:
   - Олена Антонiвна?! Правда?
   - Еге... А як ви вгадали? - допитувалася дiвчинка.
   - Бо теж була маленькою,  такою,  як  оце  ти...  i  подарунки  такi  ж
одержувала вiд тiточки Олени. - Вони пiшли стежиною, i тепер уже поспiшала
не Євця, а Лариса Петрiвна. - Я давно вже не  бачила  Олени  Антонiвни,  -
пояснювала Ользi Юлiанiвнi.
   - Це та, що ви менi про неї писали? Що була в Сибiру?
   - Так. їй тепер не дозволяють жити в Києвi, тому бачимося ми рiдко.
   Назустрiч їм вийшли  Михайло,  Шура  i  Олена  Антонiвна.  Леся  першою
кинулась обнiмати та цiлувати тiтку, в її очах заблищали сльози.
   - Не треба, Лесю, тобi не можна хвилюватися, - умовляла її,  голублячи,
Олена Антонiвна. Вона помiтно постарiла, в  косах  з'явилася  сивина,  але
погляд, як i замолоду, був гострий, а на обличчi лежав спокiй.
   Леся познайомила тiтку з Кобилянською.
   - А де ж мати? - запитала Михайла.
   - Мама залишилась чекати батька i гостей у Гадячi. А  тобi,  сестричко,
лист. Аж iз Петербурга.
   - Правда?! Давай же!
   Лариса Петрiвна швидко розiрвала конверт, пробiгла очима лист.
   - Ну от, А ви, Ольго Юлiанiвно, кажете: до вас їхати.  "Жизнь"  просить
негайно надсилати статтю. А я її тiльки розпочала писати... До речi, Ольго
Юлiанiвно, я вам ще не казала, тема цiєї статтi знаєте яка?
   Кобилянська знизала плечима.
   - Ви ось скаржилися на несправедливу оцiнку вашої творчостi i творчостi
iнших буковинських лiтераторiв. А що ви скажете, коли я виступлю в "Жизни"
i розповiм про все, як воно є? Публiцист iз мене абиякий, а все ж  напишу.
I ви менi в цьому допоможете.
   Кобилянську дещо здивувало таке раптове Лесине рiшеная.
   - А написати справдi варто. I є про кого, - додала Шура.
   - От-от, - пiдхопила Леся. Вона  ще  раз  переглянула  лист,  прочитала
вголос: "Русским небезынтересно творчество украинских писателей..," Чуєте?
"Небезынтересно"...  Редактор  пише,  що  Горький  -   вiн   якраз   керує
лiтературним вiддiлом - схвально поставився до моєї теми.
   - Домовились: Леся виступае з статтею про малоруських  письменникiв  на
Буковинi, - резюмував Михайло. -  Рiщенець  прийнято.  Гайда  полуднувати,
Лесю? Запрошуй гостей, сама йди...
   В їдальнi вже давно чекав накритий стiл.
   Давненько не збиралися отак. Прибули Старицькi i  Лисенки,  батькова  i
материна рiдня, знайомi... З'їха-лися старi й молодi,  друзi  i  тi,  кого
вона й не вельми хотiла б бачити. Що ж? Не її тут право порядкувати,  вона
сама, по сутi, гостя...
   Шкода, що не приїхав Сергiй. Що б це  могло  значити?  Писав  же,  нiби
легше, обiцяв, а от немає.  Та  хiба  лише  його  бракувало  сьогоднi?!  А
Тучапеький,  Вiра  Григорiвна,  Галя  Ковалевська,  Гамбарашвiлi,  Зюма...
Розкидала життєва хвиля по всiх усюдах. Однi на волi мучаться, а iншi -  в
тюрмах.
   Є, правда, й такi, що за ласий шматок продали i свою гiднiсть,  i  свої
переконання...
   Лунали тости, дзвенiв кришталь, а Лесю, як i  завжди,  обсiдали  думки.
Навiть коли смiялися з якогось дотепу - в  очах  незмiнно  стояла  зажура.
Дивилася на матiр, що сп'янiла од  щастя,  люб'язно  всiм  усмiхалася"  на
батькову сивину" на тiточку Олену i молодших Старицьких" а в  уявi  чомусь
зринало дитинство, колодяжанськi зеленi луки i отой свiжий, росяний  ранок
у Нечiмному... Глянула на Михайла. Чи той це мрiйний хлопчина,  що  зривав
тодi на озерi бiлi лiлеї?.. Таки вiн. Хоч постарiв,  бороду  он  яку  має,
дочку вже гладить по русявiй голiвцi, а вiн: тi  ж  очi,  той  же  погляд.
Тiльки голос погрубiшав. Як би то зараз вийшло в нього: "Лесью-у..."?
   Усмiхнулася, i Михайло помiтив, нагнувся. Сказати? Нi, зараз не  час...
Навiщо навiвати й на нього смуток? Нехай жартує, спiває... Досить у  нього
тих болiв та скарг.  Та  чи  й  потрiбнi  вони  отут?  Не  так  уже  часто
збираються, щоб i в такi  днi  печалитись.  Нехай  хоч  батьки  потiшаться
дiтьми та онуками. А вона... Ось уже й пiд тридцять береться...
   ...Хтось кинув з гостей: "Чи не час уже нам i честь знати?"  Старицький
пiдтакнув: "Авжеж, авжеж?" - i перший пiдвiвся  з-за  столу.  I  як  Ольга
Петрiвна не просила скуштувати того та сього ("бо навiщо ж воно пеклося та
варилося"), всi встали, подякували господарям.
   -  А  все  це  ти,  Михайле  Верстовичу,  -  дорiкала  Ольга   Петрiвна
Старицькому. - Гостi б ще й посидiли, i з'їли чого-небудь...
   - Овва! Ти цим, Ольго, не журися. От ми  перекуримо  та  побалакаємо  -
тодi й ще можна. Гляди, аби було чим пригощати. Бо ми знаєш якi!.. Он  як!
- Михайло Петрович хвацько пiдкрутив вуса, пiдморгнув Лисенковi.  -  Ге  ж
так, Миколо? Рай його батька!
   - Так, та не зовсiм, - кинув Єфремов. Сказано було багатозначно,  якось
з викликом. На устах Михайла Петровича згасла усмiшка.
   - Дехто зраджує нашiй українофiльськiй корогвi, - вiв далi  Єфремов,  -
друкується в кацапщинi... i навiть, - вiн кинув погляд на Лесю, що  стояла
поруч з жiнками, - навiть за наукою туди їздить.  -  Вiн  був  напiдпитку,
щоки його пашiли.
   - Навiщо про це зараз? - спробував зупинити його Старицький.
   - А я, щоб ви, Михайле, знали, нiколи не цураюся нагоди виховувати нашу
молодь. Бо хто ж за нас це робитиме?
   - Пiзно вже, добродiю, - пiдiйшла, залишивши жiноче товариство, Леся. -
Може, он тi, - вона показала на дiтей, що гралися на подвiр'ї, - вас  дещо
й послухають, а щодо мене - то пiзно. Даремно силкуєтесь.
   Єфремов почервонiв ще дужче.
   - Ну, коли вже ви, Ларисо Петрiвно, зашумiли, то чекайте громiв.
   - На мою голову вже стiльки їх падало, що  навiть  блискавки  буває  не
страшно.
   З веранди долинула мелодiя вальсу. Шура i Людмила Старицька  закружляли
в танцi. За ними пiшло ще кiлька пар.
   Старицький, Леся й Єфремов одступили вбiк.
   - Як-не-як, Лесю, - трохи змiнив тон Єфремов, -  а  вам,  доньцi  таких
статечних батькiв, племiнницi i ученицi Драгоманова, не личить ставати пiд
чужi знамена. Ви повиннi боронити чееть старої корогви, а не зрiкатись її.
   - А ми гадаємо, - випередив сестру Михайло, що сам  пiдiйшов  i  одразу
зрозумiв, про що мова, - краще зробити нову корогву, нiж  латати  стару  i
ради того латання ризикувати власною честю.
   - Отак?! Хай гiрше - аби iнше?
   Старицький, бачачи, що суперечка розгоряється, спробував пригасити  її,
але нiхто не пiдтримав. Господарi десь порядкували на кухнi  та  у  дворi,
Олена Антонiвна про щось розповiдала Кобилянськiй, а  молодшi  кружляли  в
танцi...
   - Нi, - вiв далi Єфремов, - ви, Ларисо Петрiвно, таки  далеко  сягнули.
Не знаю тiльки, за чим дивилася ваша матiнка, Ольга Петрiвна, що допустила
таке, а я... - вiн безнадiйно махнув рукою i зник.
   - Отак буде  лiпше,  -  мовив  услiд  йому  Михайло.  Пiдступили  Олена
Антонiвна з Кобилянською, Микола Вiталiйович.
   - Чим це ви так  допекли  старому,  що  скаржиться  Ользi  Петрiвнi?  -
запитав Лисенко.
   - Не зiйшлися характерами, - вiдбулася жартом Леся.
   - Чи то пак, поглядами на корогву, - додав Михайло.
   - Тут, Миколо, поки ти грав, цiла баталiя розгорiлася.
   Ольга Петрiвна, що саме нагодилася до  вiтальнi,  не  дала  Старицькому
докiнчити розповiдi. Кинувши не-вдоволений погляд на Лесю та  на  Михайла,
Косачева запросила гостей на веранду, де все було готове до чаювання.
   Леся побула трохи i, вiдчувши  втому,  вибачилась,  подалася  до  своєї
кiмнати. Ольгу Юлiанiвну попросила прийти одразу ж, як  тiльки  насидиться
та нагостюється.
   В кiмнатi, що була їй i кабiнетом, i  спальнею,  на  Лесю  чекали  новi
журнали,  книги.  Вони  лежали  нiмi,  з   розкритими   сторiнками,   наче
припрошували  заглибитись  у  них.  "Народ",  "Жизнь",  кiлька   Франкових
оповiдань, котрi переклала  для  "Донской  речи",  Гауптмановi  "Ткачi"...
"Ткачiв" замовили  їй  перекласти  для  гурткiв  соцiал-демократiв.  А  на
черзi-"Хто з чого жиє" Дiкштейна... А там обiцяли переслати i  "Манiфест".
Його неодмiнно треба видати українською  мовою  -  хай  вчаться  пролетарi
боротися й перемагати,  жити  по-людському.  Надходить-бо  новий,  великий
день. Вже загорiлися зiрницi, а за ними, дивись, i сонце зiйде  -  велике,
променисте сонце правди i волi, щастя i радостi.  Розступиться  перед  ним
одвiчна пiтьма, вiд сили його впадуть темницi, i звiльнений вiд пут  народ
вийде на майдани i вулицi, щоб разом, однiєю сiм'єю, йти назустрiч  своєму
майбутньому"
   ...Внесли i засвiтили лампу, i Леся, скинувши святкове вбрання, взялася
до роботи. Була  на  вершинi  своїх  заповiтних  дум,  сягала  мрiєю  того
далекого свiтлого дня, коли на оновленiй землi врага не буде, супостата, а
будуть Люди, серед яких незгасно горiтиме вогник i  її  -  нехай  слабого,
зате палкого й щирого серця.

   ОДЕРЖИМА__

   КНИГА ДРУГА
   ЧАСТИНА ПЕРША

   Тiлько - життя за життя.
   Леся Українка

   У Мiнську самотнiй умирав Мержинський. Для Лариси Петрiвни  ця  звiстка
не була несподiваною. Кiлька мiсяцiв тому Сергiй  Костянтинович  скаржився
їй на здоров'я, потiм писав, що стало ще гiрше. Та  й  сама  вона  бачила,
коли востаннє стрiчалися, - хворий тане, мов свiчка...
   Листа вiд Елiасберга одержали по обiдi. Леся пробiгла поглядом  списанi
недбалим почерком лiкаря сторiнки, потiм  перечитала  уважнiше  i  безсило
опустилася в крiсло.
   - Що з тобою? - зайшла i, помiтивши, як  дочка  зблiдла,  занепокоїлась
мати. - Тобi зле? Лариса подала їй листа.
   - Сергiй при смертi, - насилу вимовила чужим голосом.
   Ольга Петрiвна швидко переглянула листа.
   - Цього слiд було ждати. Я тобi ще  навеснi  казала.  Та  й  ранiше,  у
Гадячi.
   Дочка кинула на неї насторожений погляд, у якому Ольга Петрiвна вiдчула
докiр. "Я, мабуть, занадто холодно сприйняла цю звiстку", - подумала.  Щоб
якось розвiяти неприємний холодок, що вiйнув помiж ними, чи  то  порадила,
чи то запитала:
   - Може, нехай Лiля по дорозi заїде?
   Лариса Петрiвна заперечливо покрутила головою.
   - Мiй клопiт, менi й пектися ним.
   - Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.
   - То й що, iнших можна забути? - Леся встала. Хвилинне зацiпенiння,  що
було охопило її, вже минуло. - Нi, власне благополуччя для мене нiчого  не
варте, коли друг у бiдi.
   Ольга Петрiвна одiйшла до вiкна.  В  доччинiй  вiдповiдi  вона  вiдчула
рiшимiсть i  ту  постiйну  готовнiсть  до  самопожертви,  що  так  одверто
проявлялась у Лесиних стосунках з Мержинським. Вона не схвалювала цього.
   Мовчанка затягувалась. Ольга Петрiвна  знов  узялася  за  лист.  Кiлька
хвилин читала безмовно, а потiм вголос:
   - "...опять стал лихорадить (iм'я вона пропустила навмисне - з  певного
часу не могла спокiйно його вимовляти)... потерял  аппетит  и  значительно
ослабел... Хотя в  легких  нет  еще  угрожающих  изменений,  но  при  зтой
проклятой  болезни  нельзя  полататься  на  объективные   данные:   бывает
скоротечная чахотка." - Час од часу вона  зиркала  на  дочку"  стежачи  за
виразом її  обличчя"  i,  не  помiтивши  будь-яких  змiн  (лише  здавалося
закам'янiлим), читала далi: - Больной тает, как свеча... Вдобавок, он  еще
охрип..."
   Леся слухала, тримаючись за рiг столу. Очi її були напiвзаплющенi.
   - Подумай, Лесю: кому потрiбна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш
здоров'я... Дочка обернулася.
   - Може, й так. Я про це зовсiм не думаю. Ти ж знаєш, я люблю  приносити
саме такi безкорисливi жертви.
   Вона заходилася складати папери.
   - А про нас - про мене, про батька - ви коли-небудь здумаєте?  -  Ользi
Петрiвнi, виднот урвався терпець. - Ми що ж, гiршого вам зичимо?
   Лариса пiдступила до матерi.
   - Навiщо ти завдаєш сама собi жалю? Чи ми вже справдi такi невдячнi?  -
їхнi погляди стрiлись, i Леся не  витримала,  пригорнулась  до  неньки.  -
Прости мене, люба, я iнакше не можу.. Я мушу їхати. Його треба рятувати.
   - Що ж дасть йому  твоя  присутнiсть?  -  вже  лагiднiше  мовила  Ольга
Петрiвна. - Хiба не ясно, що це вже кiнець?
   - Але ж лiкар пише про можливе полiпшення. Ось послухай, ти, видно,  не
дочитала. - Леся схопила листа,  вiдшукала  потрiбне  мiсце:  -  "...Может
бьiть, й действительно ему станет лучше, когда установится зима". Чуєш?
   - Я певна, що вiн сам у теє не вiрить.
   - I все-таки я поїду.
   - Що ж, силою тебе не втримаєш. От тiльки з грiшми зараз сутужно.
   - Менi до цього не звикати. Краще збери мене в дорогу.
   - Навiть батька не дочекаєшся?
   Леся промовчала, їй самiй хотiлось порадитися з батьком, та коли-то вiн
повернеться з того Колодяжного?
   - Розкажеш йому, мамочко, вiн зрозумiє. I не думайте, нiчого зi мною не
станеться. - Нею дедалi бiльше оволодiвав неспокiй. Спочатку вона старанно
укладала речi у валiзу, а потiм хапцем почала скидати туди бiлизну, книги,
журнали. Рахiтом спинилася: - Мало не забула! Як тiльки  Брокгауз  надiшле
лiтературу, негайно направте менi... Мабуть, на адресу  Мержинського...  А
Лiля, як приїде, хай сходить до Бердяєва, попросить для мене щось до  теми
"Народництво в Нiмеччинi".
   - Збираєшся там працювати?
   - Муситиму. Ти ж знаєш -  я  заборгувала  "Жизни"  статтю  про  новiтню
соцiальну драму.
   - Гляди, надiрвеш себе.
   - Не бiйсь. - Лариса Петрiвна оглянулася по кiмнатi. - Нiби все.
   - Вiзьми ж хоч їсти що-небудь. Такий свiт, а  ти  з  порожнiми  руками.
Нащо ж його все потiм купляти? - Мати поспiшила на  кухню,  i  там  одразу
заметушилися, застукали дверима.
   Невдовзi до будинку  N  97,  на  Марiїнсько-Благовiщенськiй,  пiдлетiли
новенькi парокiннi глабцi. Вiзник гречно  привiтався  до  жiнок,  якi  вже
чекали його, молодшiй, що  накульгувала  i  здавалася  надзвичайно  чимось
ураженою, допомiг сiсти, i санки знову рушили заснiженим бруком.
   Не доїжджаючи Галицького базару, вони круто повернули лiворуч i  раннiм
присмерком помчали до вокзалу.
   Лариса Петрiвна прибула до Мiнська  надвечiр.  Погода  стояла  на  диво
тепла. Капало з дахiв,  наче  весною.  Зрадiлi  раптовiй  вiдлизi  горобцi
зграями пурхали мiж людьми, зухвало хапаючи  з-пiд  нiг  то  насiнину,  то
кришку хлiба; деякi, очевидно, тi, що наїлися, нехотя хлюпалися в калюжах,
брижили й так неспокiйну од вiтру каламуть.
   До квартири, де мешкав Мержинський, дiсталась не швидко. Це була  майже
околиця мiста, з  поганим,  грязьким  пiд'їздом.  Будинок  належав  тiткам
Сергiя Костянтиновича. Його, вже тяжко хворого, перевiз сюди батько.
   Бiля хвiртки Лариса Петрiвна зустрiла Елiасберга. Лiкар  повертався  од
хворого.
   -  Як  вiн  там,  Борисе  Михайловичу?  -  запитала  з  тривогою,  ледь
привiтавшись. - Йому не краще?
   - Боюся, що нi. Хвороба ускладнюється.
   - А перспектива... сподiватися на щось можна? Елiасберг розвiв руками.
   - У вас такий втомлений  вигляд,  Ларисо  Петрiвно,  -  сказав  замiсть
вiдповiдi. - Ходiмо, я  вам  допоможу.  -  Вiн  узяв  валiзку,  вiдступив,
пропускаючи Косачiвну у двiр.
   Похмурий зимовий день догоряв. У кiмнатi, де лежав Мержинський, ткалися
рiдкi вечоровi сутiнки, але хворий не запалював свiтла. Так, у пiвтемрявi,
йому було легше. Свiтло нагадувало  про  життя,  а  вiн  ось  уже  пiвроку
вiдгороджений од нього чотирма стiнами, пiвроку не залишає лiжка, не  знає
нi дня нi ночi. Його iснуванням є тепер муки. Життя i тлiє в ньому, певне,
для того, щоб завдавати ще бiльших страждань.
   Години  двi  тому  ввели  морфiй,  болi   нiби   притихли,   i   Сергiй
Костянтинович дрiмав. Вiн намагався заснути, однак  сон  пiшов  од  нього,
видно, назавше, лишивши  як  спогад  немiцне  забуття.  Воно  теж  тривало
недовго.  Сухий  надсадний   кашель,   пiдкравшись   зненацька,   пiдкинув
Мержинського i почав ним трясти, як пропасниця. Сергiй  хотiв  розстебнути
сорочку, щоб легше дихати, але пальцi тремтiли, не слухались, i вiн рвонув
комiр, оголивши липкi од млостi запалi груди. Та це мало допомогло.
   Вiн лежав непритомний, розбитий. Коло лiжка валялися подушка i  ковдра,
один кiнець простирадла звисав до пiдлоги.
   - Недавно був приступ, -  пояснив  Елiасберг.  Не  роздягаючись,  ледве
стримуючи себе, щоб не кинутись до Сергiя, Лариса  наблизилась  до  лiжка.
Ступила крок i жахнулася: перед нею лежала не людина, не той  невгамовний,
життєрадiсний Сергiй Костянтинович, якого вона знала  ранiше,  а,  скорiш,
тiнь його. "Леле моя? - мало не зойкнула. - Що вiд нього лишилось?" Бачила
Мержинського кiлька мiсяцiв тому,  але  зараз  вiн  був  невпiзнанний:  ще
бiльше  висох,  пожовтiв,  загострилися  вилицi.  Запалi  очi   прикривали
зчорнiлi, мабуть од безсоння, повiки.
   Гуркнув  зачеплений  Елiасбергом  стiлець,   i   хворий   поворухнувся,
потрiсканими вустами прошепотiв:
   - Пи-и-ти-и...
   Лiкар пiдвiв йому голову, пiднiс до рота  склянку  з  водою.  Перш  нiж
Мержинський розцiпив зуби, кiлька краплин скотилися на шию.  Леся  бачила,
як вони тремтiли, зупинившись у заглибинi ключицi.
   Зрештою хворий блимнув очима. Якусь мить вiн нерозумiюче дивився  перед
себе, потiм знову зiмкнув повiки.
   - Доброго дня, Сергiю, - обдала його шепотом. - Це я, Лариса.
   Мержинський напружив слух... У кiмнатi нiби хтось є? Вiн розплющив очi.
Наче в туманi блищали перед ним очi. Але що це - сльози? Чи, може, то зорi
одбились? Хто на нього так пильно дивиться?.. Сергiй Костянтинович  провiв
рукою, мовби змахуючи з  обличчя  павутину,  -  зорi  не  гасли,  навпаки,
зробились яснiшi, ближчi, i йому захотiлося дотягтись до них. Проте сил не
вистачило, руки знесилено впали на груди.
   - Лежiть, Сергiю, - знов той же голос.  Але  тепер  Мержинський  пiзнав
його. То був її голос, Ларисин.
   - Приїхали... - видавив одним подихом. - Спасибi...
   Вона тримала його жовту, нiби вилiплену з воску, руку  i  тремтiла  вiд
болю, що обпiкав їй душу i мозок.
   - Приїхала.
   - То це вже я гин... - кашель не дав йому докiнчити.
   - Що ви, друже? - щиро здивувалась Леся. - Ми ще з вами  поїдемо...  От
потеплiє, i гайнемо кудись на пiвдень. - А самiй  хотiлося  крикнути,  щоб
небо почуло, гукнути, щоб  блискавицi  ударили,  розiгнали  цi  зловорожiї
хмари.
   - Знаєш, Сергiю, - обiзвався Елiасберг,  -  я  все  ж  таки  думаю,  що
ускладнення в тебе тимчасове, результат, головним чином, погоди,
   Щось подiбне до усмiшки болiсно скривило Мержинському губи. Йому  стало
приємно: отже, не тiльки вiн сам, а й iншi вiрять в його одужання.
   - Скорiш би поправитись, - мовив до Лесi. - Бо так...  буде  занадто...
клопоту в дорозi.
   "Боже мiй! Вiн повiрив!..  Вiн  не  розумiв,  що  його  вже  нi  в  яку
санаторiю не приймуть".
   А хворий, жадiбно  ловлячи  кожен  порух  Лесиних  очей,  рук,  говорив
безгучним, як шелест, голосом:
   - Треба тiльки... спитатися. Ви,  Ларисо  Петрiвно...  -  кашель  знову
перервав його мову.
   - Говори спокiйно, Сергiю, - втрутився лiкар i звернувся до гостi: -Вiн
зараз хвилюється, краще б пiзнiше.
   - Нi, нi, - заперечив  Мержинський,  -  я  зараз...  Напишiть,  Лесю...
напишiть у Швейцарiю... до того... як його?..
   - До Борецького? - пiдказала Лариса Петрiвна.
   - От-от...
   Вiн раптом замовк, очi його закотилися. Нi, це  були  не  тi  чистi,  з
ясним поглядом i зажурою очi, в якi вона так любила дивитися i  так  рiдко
дивилася. Леся миттю вiдвела Сергiеву руку, з жахом поглянула на лiкаря.
   - Не бiйтеся: звичайна знемога, - заспокоїв Елiасберг. - Останнiм часом
буває часто... - Вiн узяв руку хворого, послухав пульс. - Робити нiчого не
треба. Можна натерти скронi нашатирним спиртом, але це його вже не  врятує
- страшенне знесилення.
   Борис Михайлович засвiтив лампу, що висiла на стiнi, вiдчинив кватирку.
Леся тiльки тепер вiдчула, яке тут важке повiтря.
   - Та ви роздягайтеся, - запропонував лiкар. Вiн допомiг Ларисi Петрiвнi
зняти пальто i повiсив його на кiлочку бiля дверей.
   До кiмнати зайшов лiтнiй чоловiк. Лариса одразу пiзнала в  нiм  старого
Мержинського. Та ж висока, трохи згорблена постать, та ж хода.
   - До вас гостi, Костянтине Васильовичу, - вiдрекомендував Елiасберг.  -
Прошу знайомитись: панна Лариса Косач.
   - Мержинський, - сухо вiдповiв чоловiк, на ходу ткнувши Ларисi руку.  -
Що з Сергiєм?
   - Зомлiв... Не чiпайте його будь ласка, вiн сам опритомнiє.
   - А  я  в  аптеку  ходив,  -  нiби  виправдовуючись,  сказав  Костянтин
Васильович. - Важко одному.
   - Тепер будемо вдвох, - мовила Леся.
   - Ви хiба... не проїздом? Сергiй писав, що ви одвiду-вали його  восени,
як їхали з Петербурга.
   - Нi, не проїздом.
   Костянтин Васильович не виявив нi схвалення, нi осуду. Сидiв,  звiсивши
втомлено голову.
   - Я мушу йти, - порушив мовчанку лiкар. - Навiдаюсь  завтра.  А  де  ви
думаєте зупинитися, Ларисо Петрiвно? Тут чи, може...
   Лише тепер Леся згадала про нiчлiг.
   - Чого ж, можна й тут, - зласкавiв старий.
   - Спасибi. Проте,  гадаю,  менi  буде  зручнiше  найняти  кiмнату  десь
поблизу.
   - Як знаєте.
   Того ж вечора Лариса Петрiвна поселилася в  сусiднiм  -  через  двiр  -
будинку на Михайлiвськiй вулицi.

   II
   Малюючи дочцi ймовiрнi й неймовiрнi бiди, якi, на її  думку,  неодмiнно
стануться пiсля, а то й пiд час  перебування  в  Мiнську,  Ольга  Петрiвна
розраховувала,  що  Леся,  переконавшись  у   приреченостi   Мержинського,
повернеться додому. Вона, чи то забуваючи, чи з якихось  iнших  мiркувань,
не сповiщала Ларисi останнiх київських новин - вiдбувалась головним  чином
дрiбними порадами.
   Звичайно, їй, матерi, було важко. Сiм'я немала, вимагає уваги.  Кожного
треба  забезпечити.  А  Колодяжне,  це,  по  сутi,  єдине  джерело   їхнiх
прибуткiв, з року в рiк хирiло.
   Та яких би там зусиль не коштувало Косачам  пiдтримання  хоч  видимостi
благополуччя, їхня родина не була останньою, вважалася зразком чемностi та
гостинностi,  вогнищем,  до  якого  тягнулися  всi,   кому   дорогi   були
нацiональнi традицiї. Петро Антонович, а надто Ольга Петрiвна це  знали  i
не без гордощiв пiдкреслювали свою виняткову любов до всього українського.
Властиво, таких родин-острiвцiв серед малого й великого  панства  у  Києвi
було кiлька. До них належали  також  Лисенки  i  Старицькi.  Вони  всiляко
пiдтримували i оберiгали  давнi  народнi  звичаї,  чим  нерiдко  викликали
нарiкання, а то й прямi погрози  новоспеченої  мiщанської  знатi.  Петровi
Антоновичу досi не забули його колишнього вiльнодумства, досi ганяли  його
по перифе-рiях, хоч це, одверто кажучи, не  дуже-то  засмучувало  старого.
Вiн давно вже примирився з своєю суворою долею, не нарiкав  на  неї  i  не
благав чогось. Iнколи,  правда,  спогадувалися,  ятрили  душу  студентськi
лiта^, але ненадовго. Згадки танули, як нетривкий березневий снiжок. Косач
розумiв, що кращi його роки  давним-давно  одгримiли.  Залишалось  одне  -
змиритися,  а  Ольга  Петрiвна  нiяк  не  могла  з  цим  погодитись.  Вона
сперечається, над усiм ставить власний контроль. От хоч би оця  iсторiя  з
Лесею. Як на його, батькiвське, розумiння, то чим Сергiй Костянтинович  не
пара  Лесi?  Хворий?  Та  хiба  ж  це   гандж?   Тут   iнше:   Мержинський
соцiал-демократ, неблагонадiйний, з ним навряд чи знайдеш справжнє родинне
щастя... А воно ж i Леся йде тими стежками. I як би хто не старався  збити
її - марна затiя. Та й навiщо втручатися в їхнi справи? Окрiм  завади,  те
нiчого не дасть.
   Цих  своїх  заперечень  Косач,  однак,  не  висловлював.   Його   часта
вiдсутнiсть в  родинi  не  давала  йому  морального  права  переiнакшувати
настанови й поради дружини. В сiм'ї так уже повелося, що займалася  дiтьми
бiльше Ольга Петрiвна. Можна собi уявити, скiльки це забирало в неї i сил,
i часу! Як не є- шестеро, чотири дочки! I коли про менших, Оксану i  Дору,
ще можна було якось помовчати, то Лiлине майбутнє ставало на порядок дня.
   Лiля збиралася замiж. Навчання в Петербурзi на Вищих  жiночих  медичних
курсах  закiнчувалось,  i  дiвчина  серйозно   замислювалася   над   своєю
будучнiстю. Ще  в  Києвi  вона  потоваришувала  з  студентом  унiверситету
Михайлом Кривинюком i всi цi роки, особливо вiдколи Михайла  за  участь  у
заворушеннях було вислано до Астраханського краю, жила думками про  нього.
Недавно Кривинюк повернувся. Неволя зробила його ще чутливiшим  до  людей.
Михайло став другом, якщо не сказати  улюбленцем  Косачiв.  Безкорисливий,
завжди готовий допомогти, вiн швидко завоював симпатiї не лише  Косачiвен,
а й самої Ольги Петрiвни. Але й тут не  обiйшлося  без  вагань.  Схвалюючи
Лiлин  вибiр  у  цiлому,  мати  не  забувала,  що  Кривинюк  -  людина   з
незакiнченою освiтою, без надiйного фаху, ще й з полiтичних.  А  на  таких
тепер дивляться косо, службу для них пiдшукати не так  i  легко.  "Йому  б
самому ще повчитися десь за кордоном", -  наголошувала  Ольга  Петрiвна  в
своїх листах до молодшої.
   Збита з власної думки, Лiля  почала  занадто  над  цим  розмiрковувати,
всiляко уникати вирiшальної розмови.  Кривинюк  розцiнював  це  по-своєму.
Йому здавалося, що Лiля охолола до нього, що кiлька рокiв розлуки вбили її
колишнi почуття, залишивши, можливо, одну тiльки жалiсть.
   Косачiвну таке непевне становище теж гнiтило. Iнколи вона навiть ловила
себе на думцi, що Кривинюк справдi став їй нiби  чужiшим,  просто  другом,
але не коханим; що нiчого в ньому нема особливого  -  звичайна  людина,  i
все. В Петербурзi чи й у Києвi можна знайти пару куди  кращу.  До  того  ж
вони одне одному не присягалися... Але тут же Лiлi пригадувалася її нiким,
окрiм власного серця, не чута обiтниця, яку дала в день арешту  Михайла  i
якою вже тодi зобов'язала себе жити заради нього. В  такi  хвилини,  а  їх
завжди  набиралося  бiльше,  суджений  поставав  перед   нею   в   iншому,
благородному свiтлi. Забувалася  деяка  розбiжнiсть  у  поглядах  Михайла,
часом  не  виправдана,  як  здавалося  дiвчинi,   стриманiсть.   Надто   ж
похвальними були Лесинi  думки  про  Михайла.  Лариса  вже  давно  назвала
Кривинюка своїм братом i радила сестрi  виходити  за  нього  без  вагання.
Мовляв, з часом усе перемелеться, забудеться, i Михайло зможе або вчитися,
або працювати.
   А втiм, усi розумiли, що це не так просто.  Перша  ж  Михайлова  спроба
повернутися до унiверситету закiнчилась невдало. Ректор вiдмовив  ще  й  -
мало того! - пообiцяв негативну характеристику. А куди з нею приймуть?
   Така суворiсть у ставленнi  до  Кривинюка  пояснювалася  тим,  що  його
провина i пов'язана з нею iсторiя не були  рядовими,  буденними.  Про  них
пам'ятали. I не тiльки ректор. Генерал Новицький, у якого вже не вистачало
жандармiв, щоб  вислiджувати  i  виловлювати  всiх  ненадiйних,  над  силу
старався навести в мiстi хоч видимiсть ладу i спокою. Спецiально виданим з
його iнiцiативи таємним наказом рекомендувалося запiдозрених у  належностi
до соцiал-демократичних та всiх iнших нелегальних  органiзацiй  робiтникiв
(чиновникiв i студентiв) всiляко звiльняти, очищати вiд них пiдпривмства i
навчальнi заклади.
   Крiм того, у ректора були й iншi побоювання, про якi  вiн  поки  що  не
доповiдав по iнстанцiї. Пiсля деякого затишшя в унiверситетi знов почалися
невдоволення. Цього разу причиною їх стали лекцiї  професора  Ей-хельмана.
Недалекий у теоретичних  знаннях,  Ейхельман  був  таким  же  обмеженим  у
поглядах на живу дiйснiсть. Незважаючи на соцiальнi подiї, що  вiдбувалися
в свiтi i хвилювали громадську думку, вiн уперто стояв  на  старих,  давно
пiдгнилих  позицiях.  Найбiльш  прогресивна  частина  студентiв   спочатку
провокувала професора рiзними "небажаними" запитаннями, вважаючи,  що  вiн
зробить з того певнi висновки, потiм його попередили - анонiмкою, а це вже
доходить  до  бiльшого.  Намагання  умовити,  залякати   неслухняних   лиш
пiдсилювало реакцiю. Перед ректором стояла дилема: або  ж  не  зважати  на
вимоги студентiв, i тодi можуть виникнути новi заворушення, або  звiльнити
професора. Останнє, звичайно, не завдало б науцi нiякої шкоди - таких,  як
Ейхельман, сотнi, але ж... досить один раз пiддатися, як дiйде черга й  до
нього, ректора.
   Пiсля певних консультацiй було вирiшено  найактивнiших  пiдбурювачiв  з
унiверситету звiльнити. Про поновлення Кривинюка, зрозумiло, не могло бути
й мови. Йому залишалось одне: їхати за кордон i там здобувати собi  шматок
хлiба.
   Такими - дрiбними й великими, сiмейними i загальними -  турботами  жили
Косачi. Було i смутку i радощiв. Бiльше, звичайно, смутку.
   "Що вдiєш? - час од часу примовляв Петро  Антонович.  -  Нинi  всi  так
живуть". Останнiми роками  вiн  якось  збайдужiв.  Косач  розумiв,  що  це
старiсть, можливо, результат невилiковної сердечної  слабостi.  Єдине,  що
його ще хвилювало, - це дiти. Їхня доля. Найперше ж - Лосина. Вiдтодi,  як
дочка заслабла, Петро Антонович думав про неї з тривогою, нiколи нi в чому
не вiдмовляв, не перечив.  Саме  тому  не  пiдтримував  вiн  i  дружининих
наполягань на поверненнi дочки з Мiнська. Натомiсть запропонував:  "Комусь
треба до неї поїхати".

   III
   Днi пiшли один одного безвiдраднiшi. Лариса Петрiвна, хоч i  готувалася
до цього, знала, що бiля хворого  буде  нелегко,  такого  не  сподiвалася.
Мержинський без сторонньої допомоги не мiг уже нi  пiдвестися,  нi  навiть
попоїсти - до всього потрiбнi  були  чиїсь  руки,  чиясь  постiйна  увага.
Щоправда, їй нiчого втомливого  робити  не  доводилося,  вона  -  раз  уже
приїхала - просто була при тому присутня.
   Легко  сказати  -  присутня.  Дивитись,  як  найдорожча   тобi   людина
борсається в пазурах смертi, i не мати змоги нiчим їй зарадити, -  яку  ще
можна придумати пекельнiшу кару? I то не годину, не двi - по кiльканадцять
щодня, з ранку до вечора. Та якби її воля, якби можливо -  свого  здоров'я
вточила б хоч теж ним не  багата,  небо  прихилила  б,  -  тiльки  одужуй,
Сергiю, живи...
   Та чим зарадиш йому? Сподiватись хiба що на диво... Але див  не  буває.
Мрiї часто приносять розчарування, добрi намiри - гiрш  наслiдки.  Скiльки
витрачено сил, скiльки нервiв, аби хоч зупинити хворобу, а вона вже смертю
проглядає крiзь Сергiєвi очi.
   Приїздила тьотя Еля з Риги. "Тут, Лесю,  робити  вже  нiчого".  Надпила
трохи з її чашi терпiння i  поїхала.  Справдi-бо:  мертвого  з  могили  не
вернеш. А вiн, Сергiй, уже... Доле! Якi жахливi слова є на свiтi!
   Був полудень. Крiзь вiдчинену кватирку було чути, як за вiкном капотить
з даху вода. Пiд стiною, мабуть, стояв таз, i  краплини  iнколи  падали  з
приглушеним дзвяканням. Сергiй Костянтинович прислухався  до  незвичайного
серед зими передзвону, i якась майже дитяча радiсть виповняла його змучену
душу. Сьогоднi вiн почував себе  краще:  спала  гарячка,  майже  нормальна
температура. Щоправда, полегшало  йому  пiсля  посилених  старань  Лесi  i
лiкаря, але хiба в цьому рiч? Головне - вiн одужує. Коли отак пiде й далi,
то на весну вони справдi зможуть вирушити в якусь санаторiю.
   Створена власною уявою перспектива до того  захопила  Мержинського,  що
вiн не витримав, нетерпляче заворушився.
   - Вам щось болить, Сергiю? - обiзвалася Лариса Петрiвна. Вона  облишила
писання, пiдiйшла. - Чи, може,  незручно?  -  їй  i  справдi  здалося,  що
подушки лежать пiд ним надто високо, i обережно взялася їх поправляти.
   - Спасибi, - ворухнув губами Сергiй. Вiн узяв i поцiлував  її  руку.  -
Менi... добре, Лесю. Ви поїдете... зi мною... до Швейцарiї?
   Лариса Петрiвна пiдсунула стiлець, сiла. Вона ро зумiла його. Колись  i
сама, лежачи отак нерухомо, в гiпсовому полонi, думками витала по горах та
долинах, мандрувала казковими свiтами.
   - Звичайно, мiй друже. Мержинський заплющив очi.
   - Весна в горах красива. Менi й досi пам'ятається маленька  Владая.  Ми
жили там, як одвiдували дядька Михайла. - Леся  примовкла,  i  в  цю  мить
перед нею в усiх барвах постало те невеличке село бiля Софiї.
   - Говорiть... говорiть... I
   - Смiшно, - мрiйно вела далi, - воно чомусь здавалося менi  Парнасом...
Щоранку ми ходили по квiти. Потiм купалися...
   - Ми теж... пiдемо... по квiти. Сил, щоб вимовити  фразу,  в  нього  не
вистачило, i Сергiй з натугою видавлював з себе по слову.
   - ...Я так... люблю... квiти, -  беззвучно  шелестiв.  I  раптом:  -  Я
дуже... змiнився, Лесю?
   - Дуже, - сказала вiдверто.
   Сергiй Костянтинович зиркнув на неї не без подиву.
   - Треба взятися за харчування, iнакше слабiсть не подолаєте.
   "Он вона про що!" - усмiхнувся хворий i враз посерйознiшав:
   - Так-так... сьогоднi... бачили?
   В обiд вiн справдi з'їв чашку бульйону i пiвкотлети. Це  було,  кажуть,
незвичайним пробудженням апетиту. Принаймнi за останнiй мiсяць.
   - Ну от. I почуваєте себе значно краще. - Вона  була  рада  нагодi  так
просто - нiби ненароком - пого ворити на цю тему.  -  Давайте  домовимось:
щодня снiдати, обiдати, вечеряти. Гаразд?
   Вiн кивнув головою.
   - Тiльки... потроху.
   Сергiй узявся за лiжко,  спробував  пiдсунутися  вище,  йому  зненацька
захотiлося навiть пiдвестися, сiсти,  але  судорога  крутнула  ним  набiк,
зiгнула. З хвилину вiн мучився, та ось корчi минули. Пiтний, знесилений,
   Мержинський благально  i  воднораз  вибачливо  дивився  на  Лесю,  нiби
запитував: "Ну як? Що тепер?"
   - Нiчого, - заспокоїла вона. - Це мине. - Пiдсунувши руку  хворому  пiд
плечi, Лариса пiдняла його трохи вище.  -  Це  вiд  нерухомостi.  -  Потiм
дiстала гребiнчика i почала розчiсувати  йому  волосся.  Чорне,  смолисте,
подекуди з сивиною, воно покiрно влягалося, вiдтiняючи високе блiде чоло.
   - Ось погляньте, який ви...  -  їй  хотiлося  сказати  "страшний",  але
знала: цього не можна, а iншого слова не знаходила.
   Сергiй Костянтинович з вдячнiстю пригорнув її руку.  Йому  знову  стало
краще, хотiлося розмовляти.
   Зайшла тiтка, поклала пошту.
   - Нiчого не треба? - поцiкавилась,  нi  на  кого  не  глянувши.  Лариса
Петрiвна вiдiрвала од вiкна погляд.
   - Спасибi, нiчого.
   Переглянула  листи.  Iз  "Жизни"  писали,  що  ждуть  обiцяної  статтi;
Михайло, брат, розпитував про причини  її  раптового  вiд'їзду  в  Мiнськ;
такою ж сердечною тривогою був  пройнятий  лист  Кобилянської...  "А  йому
знову нiчого, - з прикрiстю подумала Леся. - Вiн уже й не допевняється", -
глянула на Сергiя. Але Мержинський помiтив той погляд, запитав розумiюче:
   -  Навiть...  од  Вiри...  Григорiвни?..  Щоб  вiдволiкти  його  увагу,
заговорила про Кобилянську.
   - Справдi-бо, це iдея!  -  захопилася  власною  ж  гадкою.  -  Коли  не
вдасться в Швейцарiю, поїдемо на Буковину. Зеленi  гори,  потоки,  спiвучi
трембiти... Коби-лянська вже давно запрошує мене в  гостi.  Ви  навiть  не
уявляєте, яка це мила, прегарна жiнка.
   А в душi клекотiло обурення - обурення на всiх тих, що кинули  товариша
в бiдi, хто ось уже пiвроку не обiзветься до нього й словом. Розумiла,  що
не всi Сергiєвi друзi чинять так з доброї волi, бо  багатьох,  i,  мабуть,
саме найкращих iз них, недоля загнала за  тридев'ять  земель,  але,  вкрай
озлоблена, як тiльки  мог-ла,чсартала  зрадливих  спiльникiв.  Мержинський
навiть не  догадувався,  якi  шаленi  бурi  iнколи  стрясають  його  зовнi
спокiйну подругу. Як на нього, то вiн давно вже змирився  з  таким  станом
речей. Змирився i навiть простив їх, отих колишнiх товаришiв.
   - Як ви... думаєте... вони не сердяться, що я їм... нiчого не  пишу?  -
Очевидно, вiн хвилювався, бо говорив ще  гiрше  звичайного;  кiлька  разiв
голос його обривав кашель. Все-таки Сергiй Костянтинович докiнчив думку: -
Але ж... я не можу... навiть диктувати... довго не можу, а пiсля... -  вiн
задихнувся, - пiсля такої перерви... коротко писати... грiх...
   Мержинський, ледве  докiнчивши  фразу,  знепритомнiв.  Лариса  Петрiвна
швиденько намочила в ефiрi вату, пiднесла йому понюхати.
   Її   давно   вже   непокоїть   оце   всепрощення,   якась   незрозумiла
самовiдреченiсть Мержинського. Звiдки б їм узятися? Що посiяло їх  у  душi
цiєї сильної колись, вольової  людини?..  Муки,  страждання?..  Чи,  може,
бажання до кiнця, повнiстю принести себе в жертву? А я? Яке вчиню я  диво?
Те, що сидiтиму побiля друга? Те, що не залишу його до смертi? Те,  що  не
забуду - любитиму до кiнця днiв своїх? Так цього мало!..  Лариса  пiдiйшла
до столу, кинула на чистий аркуш паперу:
   "Чим ти менi яснiше, друже, тим душi ворогiв  твоїх  чорнiшi".  Це  був
голос її згорьованого серця.
   - Ви вже... працюєте? - почувся збоку шепiт.
   - Мушу, Сергiю.
   - Я люблю... коли бiля... мене... працюють. Вiн заплющив очi, вiдвернув
голову. Леся бачила, як слабо тремтiли сухожилля  на  його  шиї.  "Вiн  їм
простив, - мiркувала. - Вiн їм усiм простив... I  навiть  тим,  хто  ладен
вiдректись од нього. Навiщо так? їх  таврувати  треба!"  Вона  дивилася  в
сiру, нудну порожнечу, що снувалася в кiмнатi, а бачила тих ненависних - о
нi! - не друзiв, навiть не приятелiв далеких, скорiше - виродкiв. О, як би
вона хотiла кинути отруйними  словами  їм  в  обличчя!  Нехай  би  очi  їм
повипiкало,  тi  очi  безсоромнi...  Слова  здалися  небуденними,  i  Леся
поспiхом записала їх на тому ж аркушi.
   До кiмнати занесли дрова. Тiтка, - чи то не втримала ношi, чи забулася,
- кинула їх так, що Сергiй стрепенувся.
   - Ох, - застогнав вiн i схопився за серце. Лариса Петрiвна поспiшила до
нього.
   - Чи можна ж так? - на ходу дорiкнула жiнцi.  Та  байдуже  повернулася,
вийшла.
   - Давить, - задихався Мержинський. Вiн потягнувся до комiра,  та  Леся,
одгорнувши ковдру, вже вивiльняла йому груди. Вона пригадала, як колись  у
Софiї рятувався при сердечних нападах дядько, Михайло Драгоманов: намочила
водою рушника i поклала Сергiєвi на груди. "Це б землi, холодної,  свiжої,
- подумала. - Треба буде сказати Костянтину  Васильовичу,  щоб  дiстав  на
всякий випадок".
   Минуло кiлька  хвилин,  а  Мержинському  не  легшало:  рiзко  пiднялася
температура, почалася гарячка. Найкраще в  такому  разi  дiяла  хiна.  Але
хворий так звiв щелепи, що розцiпити зуби неможливо. Лариса  кiлька  разiв
пiдносила йому до рота порошок i все  марно  -  висипати  не  вдавалося...
Зненацька налетiв кашель. Вiн мучив доти, поки горлом не пiшла кров.
   Лариса Петрiвна  не  встигла  нiчого  пiдкласти,  -  кров  бризнула  на
подушки, на  простирадла  i,  свiжа,  гаряча,  горiла  великими  багровими
плямами.
   Мержинський пiсля нападу кашлю знепритомнiв. У горлi в нього  весь  час
хрипiло. Леся, остерiгаючись повторення кровотечi,  обiклала  йому  шию  i
груди рушником. Брудну бiлизну  вона  познiмала  i  зараз  думала,  як  би
пiдстелити чисту. Кликати  нiкого  не  хотiлося.  Та  й  кого?  Костянтина
Васильовича якраз не було, а отих,  як  вона  їх  називала  "диазi  (нiби)
родичiв", уникала навмисне.
   Дивний люд, їй-богу. Не те що  помогти  -  поспiвчувать  не  хоче.  При
кожному ускладненнi  тiкає,  мов  од  вогню.  Нiби  два  життя  збирається
прожити.
   Розправивши   простирадло,   Лариса   Петрiвна   заходилася    обережно
просовувати його попiд хворим.
   За цим заняттям i застав її лiкар.
   - Бiлизну ви даремно поспiшили зняти, - зауважив.
   Вiн роздягся, допомiг Косачiвнi застелити лiжко.
   - Не слiд одразу турбувати хворого, хай заспокоїться.
   - Який тут спокiй? - скрушно вiдiзвалася Леся. - Борисе Михайловичу!  -
пiдступила. - Скажiть менi по  щиростi...  Менi  не  треба  втiхи,  будьте
вiдвертi.
   Елiасберг замислився, зосередивши погляд на  власних  пальцях.  Вони  в
нього були тонкi, довгi, з кущиками волосся.
   - Я гадав, - мовив перегодя, - хоч ви не поставите цього питання.
   - Я мушу знати. Рано чи пiзно - вiн запитає.
   - I ви скажете правду?
   - Побачу... Хоч не таїла її нiколи.
   Обоє змовкли. I  раптом  з  тишi,  що  запанувала  в  кiмнатi,  немовби
вирвалося: "Так-так, так-так..." То билося маленьке, залiзне серце часу. I
в його ритмах, в  його  байдужiм  спокої  Леся  вловила  ствердження  цiєї
жахливої правди... "Так-так, так-так..."
   - Бачте, Лесю... - Вiн уперше назвав її ласкаво  -  певне,  хотiв  щось
пояснити, можливо, втiшити: все ж таки жiнка.
   Але Косачiвна зупинила його:
   - Не треба, я все розумiю... Скажiть лише, як  довго  ще  триватиме  ця
агонiя? Тиждень, два тижнi, три?..
   - Не бiльше. Органiзм виснажився... В нього напрочуд сильне серце.
   - Сьогоднi й воно здало.
   -  Цього  слiд  було  сподiватися.  Лiки  руйнують.   Такої   кiлькостi
антифiбрину, хiни та всього iншого, як вiн прийняв, стало б  на  десятьох.
Але й без них не можна - гарячка спалить.
   Хворий застогнав, почав марити. На посинiлих  спухлих  устах  виступила
рожева пiна. Клаптиком марлi Леся витерла Хворому губи.
   - Вiн весь горить.
   -  Доведеться  знову  зробити  укол.  Коли  лiкар,  наготувавши  шприц,
вiдтягнув на передплiччi хворого обвислу шкiру, Леся вiдвернулася.

   IV
   Чергування закiнчилося пiзно. Розбита, втомлена, Лариса  Петрiвна  ледь
добралася до своєї домiвки i впала на  лiжко.  Не  хотiлося  нi  їсти,  нi
свiтити. Єдине, чого жадала, - спокою. Спочити,  забутися!  Не  чути  отих
його надривних кашлiв, глухих  зiтхань  i  стогонiв,  не  бачити  жахливих
нападiв гарячки, непритомностi, що, мов прибiй, налiтають хвиля за хвилею,
забирають i несуть у безвiсть останнi сили... Не чути, не бачити!..
   Але що бiльше намагалася добитись цього,  позбутися  страхiть  минулого
дня, то сильнiше, настирливiше бентежили  вони  мозок.  Не  йшли  з  думок
розмови, його марення про смерть i про  життя  -  десь  там,  у  вiчностi.
Голова, здавалося, от-от не витримає i трiсне,  гупало  в  скронях,  тупим
болем вiддавало в потилицi.
   Леся пiдвелася, знайшла в шухлядi снотворне, випила. Проте  й  волю  не
дiяло. Вкрай збуджену уяву не так просто було приспати. Вона  працювала  з
якоюсь шаленою непослiдовнiстю, вертаючи до життя то  свiже,  сьогоднiшнє,
то далеке, давнє. Досить було  заплющити  очi,  як  оживала  ясна  дорiжка
мiсячна на морi... I  кипариси...  I  хиткий  баркас...  Вечiрня  пiсня  i
вечiрня зiрка.
   "Я не забуду, Лесю..."
   Хто це? Хто промовляє до неї?
   Лариса кинулась - нiкого... Та це ж Сергiй!  Там,  на  Ай-Петрi.  Дарує
квiтку - дивний ломикамiнь...
   "Я пробиватимусь до сонця, свiтла".
   Сонця, свiтла? Чому ж так  темно?..  Нiч  надворi...  Ага,  ось  мiсяць
зiйде, висиплють зiрницi.
   "Ви любите лiчити зорi?"
   "Люблю".
   "Нумо! Я з цього краю, ви - он з того".
   Мiсяць, зорi...
   "Ну, багато вже нарахували?"
   ...I яблунi - старi, крислатi. Такi, як у Гадячi...
   "Вам заважають яблунi?"
   ...У Гадячi? Заждiть, чекайте... Отого лiта?.. Отого лiта...
   "Ви чуєте, як пахнуть яблука, Сергiю?"
   "Так, чую".
   "Я пити хочу. В мене душа палає".
   "Зiрвати яблуко?"
   "Нi, я вже знайшла. Яке пахуче!"
   Пити, пити! В неї справдi усе палає- обличчя, руки. Хоч би  краплину...
Дивно: а нiби й холодно.
   "Менi вже холодно, Сергiю".
   "Ось нате, одягнiть".
   "Спасибi. Краще ходiм од рiчки".
   "А куди?"
   "Ходiм... у поле!"
   У поле, в поле. Де шляхи безкраї, де гомiн спить, а вiтер напина тополi
парус... Де пахощi колосся, скоринки зачерствiлої, води джерельної...
   "А ми так i забулися рахувати".
   "Глядiть! Он зiрка впала".
   "То, кажуть, чиєсь життя згорiло".
   "Чиєсь життя? Месiї, мабуть... А я стою, дивлюся, як воно  жеврiє...  i
гасне... О блискавице, вдар! Хай запалає серце в грудях Месiї!  Ви  чуєте,
ученики? Вiн вам простив. I зраду, й лестощi - усе забув навiки!  Я  ж  не
прощу. Бо я його любила. Як сонце, як повiтря, воду,  землю...  О  свiточу
моїх очей! Я гину тут вiд туги. Й нiчим потiшити тебе не можу... Чи  є  де
бiльша мука, як неспромога вiддать за друга душу? Сергiю,  чуєш!  Обiзвись
хоч словом... Хто я така? Я - Мiрiам. Ота, що полум'ям твоїх очей  горiла,
думок  твоїх  пила  нектар  отрутний;  що  ладна  й  далi  йти  за  тобою.
Або...укупi вмерти...
   Але - як холодно! Який страшенний  вiтер!..  Нi  зiр,  нi  мiсяця,  анi
тополь високих..."
   ...У кiмнатi справдi був неймовiрний холод. Лариса встала. "Дивне  щось
верзлося... Треба розпалити грубку, бо до ранку й задубiти можна".
   Полiнця сичали, капали - не розгорялися. Лариса Петрiвна пхала пiд  них
папiр, дмухала щосили,  проте  даремно.  В  грубi  замiсть  вогню  гоготiв
холодний вiтер. Кiлька разiв, зозла, вiн жахнув  у  вiчi  їдким  смердючим
чадом. Тодi i в Лесi урвався терпець. Взяла зi столу лампу, линула в грубу
гасом.  Полум'я  смачно  лизнуло  дрова,   вчепилося   в   них   язичками,
затрiпотiло. Спочатку слабо, потiм сильнiш, сильнiш, i запалало.
   "Котра ж година? Пiвнiч,  ранок?  Звiльнилася  о  дванадцятiй.  Лежала,
мабуть, години зо двi. Отже - пiвнiч. Колись це був найкращий працi час. А
нинi все змiшалося докупи: i нiч, i  день,  спочинок,  праця.  Душа  якась
смутна..."
   "А працювати треба!" Пiдсунула до  груби  столика,  напнулась  хусткою.
"Коли не маєш права вмерти - знайди у собi сили для роботи..."  Дiстала  й
почала переглядати якiсь листки, куценький записник.
   Перепочинок, а трохи й  холод  бадьорили.  Лариса  Петрiвна  заходилася
шукати папiр, її увагу привернув аркушик з отими наспiх записаними  колись
рядками: "Чим ти менi дорожче, друже...", "Вiн їм простив... їх  таврувати
треба!.." Читала-перечитувала... Тремтiло полум'я. Папiр тремтiв...  А  на
паперi, як-то колись на хустцi Веронiки, оживав незабутнiй образ  -  образ
любовi. Вiн знову полонив думки, i вже не ставало сил, щоб їх збороти...
   Вiн там, вiн все лежить, так нерухомо,
   Як те камiння.
   Невже йому не можна помогти?

   Невже вiн завжди буде одинокий?
   Нi! Вона пiде за ним, пiде, мов одержима, вони загинуть  чи  переможуть
разом. Спокiй? Навiщо спокiй, як його не буде?
   А рука вже говорила далi:
   О, я не хочу, Не хочу я спокою!
   "Чом не хочеш?" - питав її суворо Образ.
   "Бо ти його не маєш..."
   "Уперта рiч твоя. Таких... сувора кара жде".
   Вона ж, чи то  пак,  Мiрiам,  доводила  своє:  нiчого  їй  не  страшно,
вразливу душу вже попелить та кара. Наймення їй - ненависть i любов.  Так,
так! Любов i ненависть. До кого ненависть? До ворогiв Месiї.
   "Я їх казав любити... Вони не вiдають, що творять", О мiй  друже!  Коли
ти задля них творив дива, вони все вiдали, все знали. А нинi, бач, нiмi  й
глухi зробилися. Це ж фарисейство! Наказуєш любить їх!
   Всiх, окрiм тебе, - се можливо,
   Але тебе i всiх - се понад силу...
   Щось фанатичне було в  її  роботi.  Блiде  чоло,  холоднi  тонкi  руки,
гострий погляд... Сягала ним аж за моря  далекi  -  по  Палестинi,  Сiрiї,
блукала Гефсiманським садом i понад  озером  Гадаринським  -  шукала  слуг
синедрiону, щоби помститись за смерть Месiї... "Боже  правий!  Де  ж  твоя
воля?! Той, хто все вiддав  за  тебе,  за  народ,  розп'яттям  мертвим  на
Голгофi звiвся. Де ж правда, боже? Мовчиш? Ти теж гукаєш за  смирення,  за
прощення? Тобi синовньої не шкода кровi? Менi ж вона пече, хоч не за  мене
лита. Я й вiдомщу! Ви чуєте?.."
   Ви, сонне кодло!

   Свiтло опiвночi
   Не будить вас?

   Вам заграва кривава

   Очей лiнивих не здола розплющить?
   Бодай вам вiчний сон налiг на груди
   I зморою душив вас без кiнця!
   Я проклинаю вас прокльоном кровi!
   ...Леся кинула перо. Вона дивилась на своє писання з якимось  острахом.
Душа  ще  клекотiла  гнiвом,  рука  тремтiла.  Вiд  холоду?  Скорiше   вiд
напруги... Що вона створила? Поему, драму?  I  як  назвать  її?  "Месiя  i
Мiрiам"? Нi, краще "Месiя i Одержима".
   А в головi шумiло (чи, може, то в саду помiж галуззям вiтер?), нiби хто
крутив там жорна,  їй  стало  млос-но.  Щось  пiдкотило  пiд  самi  груди,
здавило... Вiдчуваючи, що  от-от  знепритомнiє,  Лариса  Петрiвна  схопила
склянку, яка тепер завжди стояла поруч, надпила води... Перед очима  пiшли
темнi кола. Схилилася на стiл - на книги, на писання.
   "Хто я така? Я - Одержима духом..."

   V
   Якось уранцi, коли Лариса Петрiвна збиралася виходити з  дому,  до  неї
постукали.  Не  встигла  пiдiйти  до  дверей,  як  на   порозi,   винувато
усмiхаючись, стала Лiля.
   - Нарештi! - зрадiла Леся. - Де можна стiльки гуляти?
   Сестри обнялись, поцiлувались.
   - Трохи в Михайла, потiм у тьотi, - розповiдала  гостя.  -  Вiд  неї  i
дiзналася про твою... - Вона зробила паузу, обдумуючи,  як  лiпше  сказати
-"адресу" чи "бiду"?_
   - Адресу? - перепитала Леся.
   - Так. I про бiду, звичайно.
   - Я ж тобi писала.
   - Тодi, здається, ще була надiя. Ну, а як цi днi? - Веселiсть зникла  з
сестриного лиця.
   - Усе те ж саме. Кашель, кровотечi... Просто дивно:
   на чому там життя тримається? Сили, мов у малої дитини. Та ти  проходь,
- схаменулася Лариса, - роздягайся, швидше зiгрiєшся.
   Лiля поставила чемодан, скинула пальто.
   - Ти, певне, їсти  добре  захотiла?  А  в  мене  саме  i  безхлiб'я,  i
безгрошiв'я. Було трохи грошей, то на Сергiя витратила. Живу ще тим, що  з
дому привезла.
   - Не журись, у мене є. Можу навiть  позичити,  -  похвалилася  Лiля.  -
Михайло дав.
   - Тодi вiзьмемо вiзника - менi якраз  в  аптеку  треба  -  й  до  мiста
снiдати. Гаразд? Вiдзначимо твiй приїзд. - Вона почала одягатися.
   Кафе-їдальня була майже пуста. Мiстилася вона у центрi мiста,  в  тихiм
завулку, i, певне, саме за це Леся її уподобала. В ранковий час тут  можна
було з'їсти сосиски чи просто випити склянку кави.
   Сiли в найдальшiм кутку.
   - Яка я рада, Лiленько, що ти приїхала, - досi  не  могла  заспокоїтися
Лариса Петрiвна. - Однiй нестерпно. Удень, при Сергiєвi, ще нiчого, а  нiч
настане... лiпше не розказувать.  -  Вона  пiймала  на  собi  зосереджений
сестрин погляд. - Про що ти думаєш?
   - Дивлюся, як ти змарнiла, - призналась Лiля. - Часом не хвора?
   - Нi, ти ж знаєш: це мiй звичайний вигляд.  -  Вона  спробувала  навiть
усмiхнутися, але усмiшки не вийшло: кiлька тижнiв, проведених  у  Мiнську,
вже встигли накласти на лице вiдбиток муки i  нерозрадної  туги  -  вираз,
який потiм не залишав її нiколи.
   Помовчали. Лiлi згадалася їхня торiшня зустрiч у Петербурзi. Леся  була
тодi куди бадьорiша.
   - Мама писала... - нерiшуче обiзвалася. - Може, й справдi,  Лесю,  тобi
не варто було... Ну, приїхала, провiдала... Що ж тут поможеш?
   - I ти тiєї ж?
   - Тiльки не подумай, що я... осуджую, - поспiшила виправитися  Лiля.  -
Просто...
   - Просто, - обiрвала її Леся, - облишмо про це... Це питання поза темою
звичайних розмов. Не будемо його чiпати.
   Подали чай. Лiля мовчки колотила ложечкою. Так,  Леся  дуже  змiнилася.
Ранiше вона нiколи не дозволила б собi такої рiзкостi... "А я теж добра!..
Хiба їй легко?!" Лiля вже ладна була взяти на себе всю вину непорозумiння,
як Леся мовила:
   - Не сердься. Лiлеє моя Лiлейная, не хмур своїх брiвок, - в  її  голосi
раптом одгукнулося щось далеке, давнє- дитяче. Зиркнули спiдлоба  одна  на
одну i засмiялися. - Ти ж розумiєш, - знов переходячи  на  серйозний  тон,
додала Лариса. - Хiба тобi треба пояснювати?
   Звичайно ж, не треба, вона все розумiє.
   - Ти не дослухала мене, Лесю.  Не  знаю,  як  для  кого,  а  менi  твоє
здоров'я,  твоє  майбутнє  не  байдужi.  I  зовсiм  я   не   беруся   тебе
переконувати... Хочеться тiльки, щоб ти була здорова, дужа. Все останнє- я
знаю - в твоїх руках. - Вона хвилину подумала  i,  користуючись  сестриною
мовчанкою, додала: - Менi iнколи навiть заздрiсне, пробач за  вiдвертiсть:
ти хвора, а така сильна духом, скiльки в  тобi  енергiї.  Ти  якось  умiєш
знаходити своє щастя, бачиш його навiть у муках... А я, та й чимало таких,
сприймаю все на вiру, яким воно е. Погане менi здається поганим,  гарне  -
гарним. А над тим, що наше буття будується на протирiччях, не задумуюсь. -
Лiля примовкла, чекаючи, що скаже на те сестра. Та Леся не поспiшала.
   - Чого ж ти мовчиш?
   Лариса зручнiше примостила хвору, в довгiй чорнiй рукавичцi, руку i, не
вiдриваючи погляду вiд склянки, де плавав шматочок цитрини, сказала:
   - Я не з усiм згодна, що стосується мене особисто. Але рiч не в  цьому.
Ти порушила досить гостру проблему так би мовити, питання питань: людина i
життя. - Леся перевела подих. - Менi здається, що  насамперед  треба  мати
одвагу до життя. От народилась людина;
   народилася, звичайно, щоб жити. Але всяк по-своєму розумiє  це  "жити".
Один бачить у ньому повне задоволення своїх фiзiологiчних, просто  кажучи,
тваринних потреб; iнший - чогось шукає, прагне, його весь час пече  якийсь
вогонь у серцi. Це, може, й не дає йому такого щастя,  як  тому,  першому,
зате дає щось бiльше,
   духовно вище.
   - Ти маєш рацiю, - сказала Лiля, - але не всiм це
   пiд силу, не всi так можуть.
   - Чому ж? - заперечила Леся. - Треба тiльки щиро бажати, прагнути.  Вiд
народження люди однаковi. От ти говориш про мене, буцiм я i така й сяка. А
я ж однаковiсiнька з тобою, з Дорою, Михайлом.  Хiба  що  долю  маю  трохи
одмiнну. I коли дехто з вас бачить у моїй хворобi тiльки лихо, то я знаю й
iнше. Я знаю те, що не мучило б мене так пекельно моє нещастя - не мала  б
я нi духу того, про який ти кажеш, нi волi до життя. Хто знає, чи  не  кує
менi моє лихо такої зброї, якої немає в iнших, здорових людей.  Так,  так,
не дивись на мене з подивом. Це свята правда. Я  знаю,  почiм  фунт  лиха,
тому й не можу спокiйно глядiти, як хтось  страждає.  I  в  цьому  я  бачу
щастя.
   Лiля уважно  слухала  сестру.  Вона  завжди  цiнила  її  розсудливiсть,
холодний спокiй (чомусь  вiн  найбiльше  проявлявся  саме  в  такi  рiшучi
моменти), її тверду, постiйну впевненiсть  у  собi.  Пригадалося  маленьке
бiляве дiвча. Лежить, бувало, з  тим  "витяженiем"  на  нозi,  вiд  одного
тiльки погляду на яке по шкiрi повзли мурашки, i - нi  стогону,  нi  слова
скарги! Видно ж по очах,  що  болить,  а  вона  ще  й  iнших  розраджує...
Звичайно, вiд тiєї Лесi лишилось мало. Але зосталася  оця  незламна  сила,
готовнiсть здолати любого ворога. У цьому її краса... I, зрозумiло ж, в її
очах, де завже
   свiтиться глибока думка, мрiя, у благородствi, яке-ще здавна поклало на
її лице саме життя. Лiля вiдкинула косу, що сповзла з плеча.
   - А я чомусь так не можу, - сказала скрушно. - Мене теж хвилює, мучить,
але знайти потрiбний вихiд, правильний рiшенець я не завжди  спроможна.  -
Вона набрала в ложечку чаю, пiдняла її. -  От  хоч  би  в  цiй  iсторiї  з
Кривинюком. Як бути? Не доберу толку.
   Леся сьорбнула кiлька разiв.
   - В цiй iсторiї винна ти сама. Непевне становище завжди мучить.  I  чим
швидше та вирiшиш, тим краще буде для вас обох.
   - Як - вирiшиш? - насторожилася Лiля.
   - Порадник з мене абиякий. Та й трудно в такому дiлi  радити.  В  життi
трапляються обставини, з яких людина повинна  виходити  сама,  без  чиєїсь
помочi. Зрозумiй мене правильно. - Леся пильно поглянула на  сестру.  -  Я
бачу одне: порвати ви не в силi. I, признаюся, щиро з цього радiю. Михайло
Васильович прекрасна людина. -  Лiля  почервонiла  вiд  такої  одвертостi,
опустила повiки. - А коли так, - вела далi Лариса, - не мiряй  i  не  важ.
Повної згоди в думках i почуттях все одно не доб'єшся... Та чи й  потрiбно
це? Любиш - люби, як можеш, скiльки можеш, люби, не збирайся жити, а живи,
не вiдкладаючи на завтра. Бо ж  "завтра"  не  завжди  приходить,  а  як  i
прийде, то нас може не застати.
   Лiля нiчого на це  не  вiдповiла.  Вона  вiдсунула  склянку,  поправила
сукню.
   - Та ми засидiлися, - схаменулася Лариса. - Ще ж треба в аптеку. - Вона
розумiла, що зараз Дiлi краще побути однiй. - Де ти мене зачекаєш? Тут  чи
надворi? Краще он там, - показала у вiкно, - у скверику є лавки, там можна
посидiти.
   На головнiй  вулицi  юрмився  люд.  Невiдомо  звiдки  з'являлися  групи
молодi, переважно студентiв, i з гомоном кудись поспiшали. Вулиця гула вiд
тупоту, голосних розмов, вигукiв.
   Леся i Лiля зупинилися в одному з пiд'їздiв. Кiлька юнакiв, теж, видно,
студентiв, про щось гаряче сперечалися.
   - ...ждати, поки й нас поголять? Чи, може, хай хтось пiдставляє  груди,
га? - допевнявся рослий,  у  тiснуватiй  форменцi  хлопець.  -  Що  ж  тут
незаконне? Наша демонстрацiя мирна.
   - А її мета? - запитав iнший, - Ми виступаємо проти царської  волi.  Це
кожному ясно.
   - Ану тебе!.. - спалахнув високий  юнак.  Вiн  оглянувся  i,  помiтивши
жiнок, осiкся.
   - То не йдеш? - втрутився третiй голос.
   - Ну й дiдько з ним! - знову той перший. - Гайда! Троє швидко вийшли  з
пiд'їзду, приєдналися до гурту.
   Лариса Петрiвна оглянулася: на мiсцi, де щойно стояла  група,  лишилося
двоє. На її запитання, з приводу чого демонстрацiя, один з них пояснив:
   - У Києвi вiддали в солдати неблагонадiйних студентiв, а цим, бачте,  й
собi закортiло.
   Натовп рухався  в  напрямку  мiського  майдану,  де  мiстилися  властi.
Завершувала демонстрацiю юрба хлопчакiв,  що,  з  галасом  штовхаючи  один
одного, носилися вiд тротуару до тротуару,  хапали  то  клаптi  газет,  то
викинуту кимось коробку чи ще якийсь непотрiб.
   Сестри саме виходили з аптеки, повз них навздогiн молодi помчала  кiнна
полiцiя. Вершники з нагайками в руках нетерпляче  пiдганяли  коней,  з-пiд
копит навсiбiч летiли осколки збитої пiдковами тонкої криги.
   Лариса Петрiвна зупинилася, проводячи поглядом вершникiв.
   - Ну, роботи сьогоднi буде, - глухо, з жалем  мовила  до  Лiлi.  Раптом
вона помiтила Елiасберга. Лiкар стояв на протилежному боцi  вулицi  i  теж
дивився вслiд кiннотникам. - Борисе Михайловичу! - гукнула неголосно.
   Елiасберг почув, замахав рукою i поспiшив до них. Вигляд  у  нього  був
заклопотаний.
   - Бачили? - запитав, привiтавшись.  Вiн  хвилювався  i  тому  ще  дужче
гаркавив. - Це ваша сестра, Ларисо Петрiвно? - запитав.
   - Так, так... Вибачте, я зовсiм забула вас познайомити. Прошу.
   Лiкар потис простягнуту руку.
   - Костянтин Васильович казав, що у вас гостi...
   - Недавно, кiлька годин тому приїхала, - пояснила Леся.
   - В Москвi нiбито вже кiлька днiв неспокiйно, - вiв далi лiкар.
   - У Петербурзi також, - додала Лiля. - Унiверситет, полiтехнiка  -  всi
на вулицях. До студентiв приєднуються робiтники...
   - Ось воно - "Iз iскри полум'я", - мрiйно сказала Леся.

   VI
   Ще надворi Леся вiдчула, що в будинку не все гаразд. Дверi одчиненi,  в
коридорi метушаться тiтки.
   - Доброго ранку, - привiталися Косачiвни. Одна з  тiток  буркнула  щось
невиразне i поспiшила до кiмнати, друга скорботно мовила:
   - Сергiй... - i кивнула на дверi. Вона хотiла ще щось сказати, та  Леся
не дослухала, рвонулася до Сергiевої кiмнати.
   Бiля хворого було двоє: батько i  Борис  Михайлович.  Не  роздягаючись,
нiчого не розпитуючи, Лариса  з  острахом  подалася  до  лiжка.  Елiасберг
мовчки зупинив її. "Куди ви, хiба не бачите?" - промовляв його погляд.
   Сергiй Костянтинович лежав посинiлий, груди його  не  рухались.  Лариса
Петрiвна судорожне схопила Елi асберга за полу. Лiкар заспокiйливо  поклав
їй на плече руку.
   - Спазми гортанi, - шепнув на вухо.
   -  Може,  попробувати  кисень,  -  порадила  Лiля.   Борис   Михайлович
заперечив:
   - Кисень при спазмах небезпечно.
   Сергiй раптом шарпнувся, широко  розкрив  рота.  Якийсь  час  iз  горла
чулося глухе шипiння, та  як  тiльки  хворий  хотiв  дихнути  -  там  щось
хлипнуло. Мер-жинський ще бiльше темнiв, щелепи його весь  час  працювали,
нiби хотiли над силу розжувати якесь невидиме, незвичайне їстиво.
   - Боже мiй! - не витримав i затрясся од безгучного плачу  старий.  Лiля
посадила його, дала води.
   Скарлюченi, синi пальцi хворого тяглися до горла.  Здається,  вiн  хоче
розiрвати його. I вони таки були б вчепилися у випнутi сухожилля,  коли  б
не лiкар. Борис Михайлович нагнувся i притиснув Сергiєвi руки до постелi.
   Боротьба  тривала  хвилин  десять-  п'ятнадцять.  Та   ось   конвульсiї
зменшились, тiло почало слабнути i  зрештою  нерухомо  випросталося.  Лице
хворого потроху стало набирати попереднього вигляду;  повiки  здригнулися,
одкривши налитi кров'ю, безтямнi очi.
   Лариса Петрiвна заглянула в них. Нiякої реакцiї!  Хворий  дивився,  але
був настiльки безсилий, що не мiг нiкого пiзнати.
   - Сергiю!
   З хвилину мовчав, хрипко й уривчасто дихаючи, потiм, пересилюючи самого
себе, прошепотiв:
   - Кiнець.
   - Треба негайно сходити за ефiро-камфорним маслом,  -  не  зважаючи  на
його слова, мовив лiкар. Вiн пiдiйшов до столу, швидко виписав рецепт.
   - Дозвольте я, - попросилася Лiля.
   - Знаєте куди?
   - До тiєї ж аптеки, - докинула Леся, коли сестра була вже бiля  порога.
- Iдiть i  ви,  Костянтине  Васильовичу,  вiдпочивайте,  -  звернулася  до
старого, який усе ще сидiв у крiслi. - Я вже тут буду.  -  Вона  допомогла
йому пiднятися, вiдвела до сусiдньої кiмнати.
   Мержинському  дали  збiльшену  дозу  снотворного,   i   незабаром   вiн
заспокоївся.
   - Борисе Михайловичу, любий... Я так далi не можу, - сказала  Леся,  як
тiльки вони залишились самi. - Треба щось робити... Не можемо  ж  ми  отак
сидiти i ждати...
   Вони стояли в найдальшому од лiжка кутку.
   - Що ж ви радите? -  сумно  запитав  лiкар.  Лариса  пiдняла  на  нього
смутнi, повнi благання очi. "Що ж я можу порадити?" - говорили вони.
   - Зараз можна чекати всього, -  сказав  Елiасберг.  -  Сьогоднi  спазми
гортанi, а завтра... Не виключена можливiсть, що  завтра  настане  паралiч
заднiх крико-аритеноїдних нервiв, тобто звуження  горла  до  мiнiмуму.  Не
треба втрачати надiї, Ларисо Петрiвно.
   - Але ж...  -  вона  для  чогось,  мабуть,  несвiдомо,  пiдняла  кришку
пiанiно.
   - Розумiю... Це вгадати трудно. Органiзм хоч i виснажений, але молодий,
бореться. У всякому разi, speriano bene. Агонiя, а  це  вже  не  що  iнше,
триватиме недовго.
   Елiасберг пiдiбрав волосся.
   - I знаєте, в чому секрет його витривалостi?  Крововиливи  допомагають,
так би мовити, полегшують функцiї серця.  Одне  врiвноважує  iнше.  -  Вiн
поглянув на годинник. - Однак менi  час  до  клiнiки.  Навiдаюсь  увечерi.
Постарайтеся змазати хворому горло. Тiльки обережно.
   - Лiля зробить, не турбуйтеся, -  вiдповiла,  скидаючи  пальто,  Лариса
Петрiвна.
   ...Хворий спав, мабуть, годин двi. Розбудив його  кашель.  Коли  кашель
минув, Лариса Петрiвна пiднесла Сергiєвi теплого молока. Мержинський цiдив
довго i так усього й не випив, жестом дав зрозумiти, що досить.
   - Я щось... говорив? - запитав.
   - Нi. А що?
   - Певне... кiнець...
   - Навiщо ви так, Сергiю? - з мукою i докором  впилася  в  нього  очима.
Мержинський мовчав.
   - Ми ж домовились про це не говорити. Хворий заперечливо махнув рукою.
   - Ви... - вiн довго вагався, не знаходив потрiбних  слiв.  -  Ви  не...
втiшаєте... мене... Лесю?
   Косачiвна здригнулася. Цього запитання вона ждала кожної хвилини.
   - Я знаю... я... тогi... in... ris 16.
   Щоб не видати себе, Леся затиснула хустинкою рота. Звичайно, вона могла
здивуватися його словам, розцiнити як слабодухiсть, але  навiщо,  кому  це
потрiбно?
   Пiсля щойно перенесених мук Мержинським  оволодiла  зневiра:  буде  вiн
жити чи нi? Коли буде, вiн готовий на все, а нi - навiщо оцi тортури?  Щоб
потiм, пiсля смертi, хтось  мiг  сказать:  "Вiн  боровся"?  Нi!  Досить!..
Досить лiкiв, уколiв, щоденної мороки з їжею. Що буде, те й буде! Однак  в
душi вiн iще, певне, чогось  ждав,  на  щось  сподiвався,  невтомно  шукав
соломинки, яка винесла б його  з  бурхливої  Лети.  Виливши  Ларисi  душу,
Сергiй насторожився: що вона вiдповiсть?
   - Бачте, Сергiю, - спокiйно почала Леся, -  ви  поставили  передi  мною
найтруднiше з можливих запитань. Вiдповiсти на нього, зрозумiло,  не  змiг
би нiхто. Час -  усьому  суддя.  Будемо  вiрити...  -  їй  самiй  забракло
повiтря, бо до горла пiдкотився i став якийсь давлючий клубок. - Краще про
це не думати.  -  .Вона  рiшуче  встала,  пiдiйшла  до  кватирки,  жадiбно
вдихнула  свiжого  повiтря.  "Чи  надовго  ж  вистачить  моїх   сил,   щоб
витримувати  цi  катування?"  -  запитала  себе.  А  вголос,   продовжуючи
попередню розмову, додала: - А коли думати, то тiльки про життя.
   З його грудей вирвалося щось подiбне до стогону чи важкого зiтхання.
   - Боротися?.. Я... дуже... втомлений... Я  вiрив,  що...  -  вiн  знову
примовк, а тодi, напружившись, вимовив: - ще зможу щось зробити. - I знову
безсилля на деякий час нiмотою накрило його уста. Та це  тривало  недовго,
хворий десь видобував у собi рештки енергiї i  вiв  далi:  -  I  ось  я...
вмираю... вмираю, нiчого... не зумiвши.
   Лариса Петрiвна рiзко повернулася, кольнула його проникливим поглядом.
   - Ви не маєте права так говорити. .Вогонь, який  ви  i  вашi  однодумцi
запалили  полум'ям  власного  серця,  незабаром   розгориться   величезним
багаттям.
   На якусь мить вiн погодився, перемiг у собi гнiтючий стан; в очах  його
засвiтилася надiя... Але все це швидко минуло.
   - Нi, нi, - незграбно замахав руками  Мержинський,  -  не  умовляйте...
Життя... не має... рацiї... воно - нiщо...
   Леся просила його  заспокоїтися,  не  розмовляти,  та  це  ще  сильнiше
розпалювало нетерпiння  хворого  висловитися  до  кiнця.  I  вiн  говорив,
говорив, уже майже  непритомний.  Лариса  Петрiвна  швидко  розвела  хiну,
пiдвела  Сергiєвi  голову,  дала  випити.  Сьорбнув,  але  рiдина   одразу
струменем пiшла назад - ледве  встигла  вiдхилитися,  щоб  не  забризкало.
Рушником обережно витерла йому зраненi губи,  бороду,  на  волосинах  якої
осiв порошок, зiбрала рештки води з ковдри.
   - Не хочу... - борсався. - Я жити... жит... Вiн раптом замовк -  знемiг
настiльки, що вже й шепотiти не було сил.  Груди  його  ледве  здiймалися.
Лариса Петрiвна поправила ковдру, причинила кватирку.
   Було о пiв на четверту. Вiд нервового напруження знову розболiвся  зуб,
вiдчувалося - набрякають ясна. Леся поглянула в дзеркало: права щока трохи
пiдпухла. Помивши руки, намочила у спиртi клаптик вати, поклала  на  хворе
мiсце. Бiль ущух. Зате голова не давала спокою - якось  поважчала  i  нiби
давило в потилицi. Лариса Петрiвна знайшла в сумцi  i  розгорнула  порошок
(останнiм часом вони в неї  не  вибували).  Проте  пити  не  стала.  "Одне
лiкуємо, iнше отруюєм", - згадала чиїсь слова. А їй нiяк не можна  злягти,
вона зараз уiа таiог - вища сила. Сила, що має тримати двох.
   Щоб хоч трохи позбутися важких думок i  переживань,  взялася  за  лист.
Розпочала його ще вчора увечерi, та так i  не  закiнчила.  "Одваги  в  тiм
нема, за що Ви мене хвалите", - перечитала  останнi  слова,  аби  нагадати
собi думку, на якiй обiрвалось писання. Так, так, панна Ольга захоплюється
її мужнiстю, називає сильною духом.  Що  ж,  час  покаже,  наскiльки  вона
сильна духом. Може, ще й зламається... А коли нi, то в тiм  заслуги  нема,
не її в тiм заслуга.
   Дiлилася своїм горем-розпукою: "...З моїм другом дуже зле,  i  вiн  уже
сам не вiрить, щоб мiг видужати. Стан зовсiм розпачливий,  i  на  поправку
немає надiї".
   Лист виходив короткий i, здавалось,  холодний.  "Що  ж  я  ще  можу  їй
написати, - зупинилась, роздумуючи, - коли, окрiм туги,  тепер  нiчого  не
маю? А нащо та туга має бути ще й довга! В неї ж своя бiда з'явилася".
   Згадавши, що Кобилянська скаржилася на хворобу Маковея, Лариса Петрiвна
додала: "Не давайте свого товариша на  поталу  недузi!  Рятуйте  його  чим
тiльки можете, i не тратьте часу - в зародi, - пiдкреслила, -  сю  хворобу
можна викорувати. Борiться на життя, а не на смерть, бо  iнакше  се  такий
розпач!.."
   О, вона знає, що то за розпач! .Вiд нього - в землю ввiйти б, змовкнуть
навiки, аби не чути, не бачити. Хiба один такий  день,  одну  нiч  провела
вона наодинцi з жахом?! Навiть не маючи з  ким  подiлити  його,  бодай  на
словах убавити собi пекельного лиха. Про те знають хiба що стiни - цi нiмi
свiдки людського вiдчаю - та дехто з  найближчих  друзiв.  Нi  батько,  нi
мати, а лише - дехто. I то далеко не все. Бо надто  воно  жахливе,  те  її
горе, щоб про нього розказувать, - бiльше, мабуть, нiж можна розповiсти  i
нiж  варто  розповiдати.  Є  почуття,  яких  навiть  не  слiд   намагатися
розкривати, тому що слова iснують зовсiм не для них. До таких  належать  i
її щоденнi страждання. Людям в нормальних  умовах  їх  не  зрозумiти.  Для
цього потрiбно бути як вона, - одержимою.
   Леся надписала конверт, заклеїла i  вiдклала.  Мер-инський  усе  ще  не
турбував. Дрiмав не дрiмав, спав не спав, а лежав на диво  спокiйно.  Лише
зрiдка губи його напiввiдкривалися, ворушилися - так, нiби щось вимовляли,
а потiм знов застигали, набряклi,  у  незагоєних  виразках.  Час  од  часу
здригалися повiки, наче людина, чиї очi вони повивали, навмисне  пробувала
їх вiдкрити, щоб пересвiдчитись: може вона  те  робити  чи  нi?  Давно  не
голений, з густим розпатланим чубом, неймовiрно худий i пожовклий,  Сергiй
гнiтив своїм виглядом. Це був мрець, здавалося,  дивом  воскреслий  тiльки
для того, щоб  домучитися  призначеними  йому,  але  чомусь  до  кiнця  не
звiданими муками i щоб узяти з iнших кривавий викуп за свою смерть. Готова
вона, що лишається тут, на землi, сплатити цей борг мертвим? Так,  вона  в
цьому впевнена. Пiсля всього, що бачила i що муситиме  ще  побачити,  вона
дає аннiбалову клятву.
   ...Хворий здригнувся, миттю розплющив очi, довго нерозумiюче водив ними
по кiмнатi. Зрештою його погляд зупинився  i  завмер  на  годиннику.  Лице
зморщилось у болiснiй гримасi.
   - Що, Сергiю? - пiдiйшла i обдала його жарким диханням.
   - Чуєте? - полохливо запитав.
   Лариса Петрiвна оглянулася, напружила слух.
   - О... знов. Що це? Вона здогадалася.
   - Годинник, Сергiю.
   - Голосно! - з обличчя не сходила  мука.  -  Тихше.  Довелося  зупинити
годинника.
   - А тепер, - провiв рукою по головi, - зачешiть... мене.
   Леся дiстала з верхньої  полицi  етажерки  флакончик  одеколону,  густо
покропила Сергiєвi голову i взялася зачiсувати. Пахощi,  видно,  були  для
нього приємними. Лежав з виразом задоволення.
   - Ви не... сердитесь, Ларисо... на мене?  -  запитав,  як  тiльки  вона
закiнчила.
   - Чого б же? - щиро здивувалася. - Навiть з голови таке викиньте.
   Ворухнув ногами, доправляючи ковдру, подивився вдячно.
   - Я розумiю... це великий егоїзм... але я... не  в  змозi...  зостатись
без вас... повiрте... не в змозi.
   Надвечiр свiдомiсть його прояснялася. I коли бачив, що Лариса  Петрiвна
над чимось працює, не розмовляв, нiчим не турбував її,  просив  тiльки  не
вiдходити, не залишати - сидiти за столиком побiля нього.
   Сьогоднi, чи то пiсля отого зубовного скреготу, чи  пiд  впливом  iнших
якихось чинникiв, його змордована душа благала  музики.  .Вiн  так  любить
Шопена! Не перестаючи слухав би зараз  його  легкi,  мов  лiтнi  хмаринки,
мазурки. Нехай зiграють йому, вiн дуже  просить,  хоч  кiлька...  О,  вони
просто чарiвнi!.. Вони  винесуть  його  на  своїх  чудо-крилятах  з  цього
жахливого лiгва... Туди - на простiр, де сонце, потоки, де квiти... Музика
й квiти! Що може бути прекраснiше?! Нiжнiсть i сонце! Витвiр душi i витвiр
природи!.. Грайте! Ще грайте!.. Навiщо все iнше, коли - музика й  квiти?..
Скiльки можете, скiльки вистачить сил - грайте!..
   Старе,  погано  настроєне  пiанiно  злегка  похитувалося,  коли  Лариса
натискала на педаль, порипувало,  а  все  ж  обзивалося  до  молящої  душi
нiжними, хоч i не завжди благозвучними голосами. Звичайно, вона  б  нiколи
не сiла за такий iнструмент -  кожний  неточний,  вiрнiше,  нечистий  звук
неприємно рiзав їй слух, але  заради  нього,  задля  його  хоч  хвилинного
забуття ладна була на все. Лесинi пальцi - ба! далеко не всi:  хвора  лiва
рука лежала майже без руху, лише iнколи незграбно пiдкоряючись волi митця,
- то шалено металися, то спокiйно, розмiрене лягали на клавiшi,  сповнюючи
кiмнату радiстю, свiтлом.  Нiби  далеке  море  дохлюпнуло  сюди  плескотом
хвиль,  пахощами  сонця  i  вiтру;  мовби  сама  квiтами-травами  перевита
Мазурщина вдихнула ув оцi стiни всi свої пiснi, весь свiй гомiн...
   Вона гратиме! Їй самiй треба хоч  на  мить  звiльнитися  вiд  страхiть,
одвести очi вiд смертi, щоб -  так,  так!  не  бiйсь,  говори!  -  щоб  не
прогледiти, коли занесе вона свою загребущу руку.
   Хто  сказав  -  "Прелюдiя  смертi"?  Леся  навiть  оглянулася.  Нi,  це
"Соната". Бетховенська, сонячна, та, яку вона  найбiльше  любила.  Чому  -
любила?! I любить! Любить! Любить!
   Вечiр настав тихий  та  лагiдний-  смерть,  видно,  теж  має  спочинок.
Надворi пiдморозило, випав легенький снiжок. Дерева стояли в рясному iнеї,
нiби цяцькованi. Дихне вiтерець, колихне гiлку - i  посиплеться-попливе  з
неї додолу срiбний пилок. Вибiгти  б,  упасти  на  крилатi  санчата...  як
колись у Колодяжнiм, в Луцьку...
   Але де вони? Нi санчат, нi села, нi  рокiв  отих  незабутнiх...  Чотири
стiни, щоденна скорбота, щоденний поєдинок зi смертю. Страшно подумати!
   Зайшов Костянтин Васильович. Млявий, стомлений, хоч i пiсля спочинку.
   Час додому, нерано. А як на неї, то вона вже й нiч  отут  просидiла  б.
Однаково не спатиме. Де вже тому спокiйним бути,  хто  покликаний  мертвих
будити!
   Леся почала  одягатися.  Мержинський  мовчки  стежив  за  нею,  зрештою
поманив до себе.
   - Надворi... певне... слизько, - прохрипiв, - не посковзнiться.
   Усмiхнулись обоє- щось далеке, дитяче обiзвалося в тому усмiху. Спогад,
надiя?
   - ...Або краще... ось почекайте. - Вiн притримав її за  полу,  покликав
батька. - Тату, проведiть... Ларису Петрiвну...
   - Навiщо? Тут же поряд, та й Лiля мене зустрiчатиме, -  заперечила,  та
згадала, що цього не варто робити, й погодилась.
   - Я побуду... один... проведiть...
   - Гаразд, гаразд, сину, ми пiдем удвох, - заспокоїв старий i вийшов  до
сусiдньої кiмнати за пальтом. Поки вiн там одягався, Сергiй допитувавсь:
   - А вiконницi... не забуваєте... зачиняти? Правду кажучи, таки забуває.
   - ...А то... щоб часом... хто не влiз.
   Лариса Петрiвна, рада такiй перемiнi,  тiльки  похитувала  головою.  "I
такого друга я маю втратити!" - не сходило з думки.
   На прощання Мержинський слабо притис її руку до  своєї  зарослої  худої
щоки.

   VII
   Виступ мiнських студентiв, свiдком якого довелося стати Лесi  Українцi,
був лише вiдгомоном подiй, що вiдбувалися  в  центрi  Росiї.  Знекровлений
масовими арештами та репресiями, якi царський уряд провiв тут кiлька рокiв
тому у вiдповiдь на Перший з'їзд соцiал-демократiв, Мiнськ поки що  тiльки
збирав, накопичу вав новi сили.  Вогнищами  революцiйної  боротьби,  як  i
ранiше, залишалися Петербург, Київ, Москва.
   У Києвi ось уже з мiсяць не працювали нормально  вищi  учбовi  заклади.
Щодня збори, протести чи демонстрацiї; не в одному, так в iншому, хвиля за
хвилею, хвиля за хвилею...
   А почалося з унiверситету, з тої ж  таки  горезвiсної  ейхельманiвської
справи. Начальство даремно намагалося загладити її чи й  зовсiм  замазати.
Звiльнення кiлькох, як воно квалiфiкувало, пiдбурювачiв виявилося iскрою в
пороховiй бочцi. Того  ж  дня  ввечерi  в  однiй  з  найбiльших  аудиторiй
зiбралося  кiлькасот  студентiв,  щоб  заявити   свiй   рiшучий   протест.
Пропозицiю розiйтись по домiвках  вони  категорично  вiдхилили,  вимагаючи
пояснень самого ректора.
   Звiстка  про  студентське  заворушення  швидко  облетiла  мiсто.   Бiля
унiверситету зiбралася маса народу:  робiтники,  чиновники,  гiмназисти  -
спiвчуваючi i просто цiкавi. Переполохане можливими наслiдками, начальство
вдалося до останнього заходу - викликало полiцiю. Розлючений, готовий всiх
одягти  в  арештантськi  мундири,  до  аудиторiї  в   супроводi   високого
представника генерал-губернатора i доброго загону своїх молодцiв увiрвався
сам Новицький. Але i його зустрiли  холодний  спокiй  i  вимога:  пояснень
ректора! Вiдчувши свою  силу,  студентство  стояло  твердо.  Доведений  до
безсилля,  шеф  полiцiї  змушений  був  запросити  ректора.  I  поки   мiж
начальством та молоддю тривали переговори,  солдати  оточили  унiверситет,
розiгнали натовп, а явнi й таємнi  агенти  Новицького  поспiхом  брали  на
замiтку найактивнiших учасникiв заворушення. Через кiлька днiв "злочинцiв"
настигне сувора кара:  їх  позбавлять  студентської  форми,  замiнивши  її
солдатською.
   Вiддача в солдати на кiлькарiчну муштру ста вiсiмдесяти трьох студентiв
була тiєю краплиною, що переповнила громадську чашу терпiння. Сам царський
уряд цим своїм крайнiм заходом сприяв переростанню звичайної  студентської
iсторiї  в  значну  полiтичну  подiю.   Офiцiйне   урядове   повiдомлення,
розраховане,  зрозумiло,  на  те,  щоб  залякати   iнших   "вiльнодумцiв",
кiлькiсть яких зросла в мiру  загострення  кризи  ,  виявилося  прекрасним
звинувачувальним  документом,  спрямованим,  мов  бумеранг,   проти   його
творцiв. Повiдомлення читали з обуренням, кожен розцiнював  його  як  вияв
слабостi царизму.
   У вiдповiдь на розправу з  киянами  пiднялося  студентство  Петербурга,
Москви,  Одеси,  Львова...  Воно  вимагало  вiдмiни  ганебних  "Тимчасових
правил". В рядi випадкiв до студентiв почали приєднуватися робiтники.
   Заворушення загрожували перерости у всенародний протест.
   Уряд вживав термiнових заходiв.
   Соцiал-демократи згуртовували маси, закликали їх до вiдкритої  боротьби
проти самодержавства...
   Незважаючи на постiйну  зайнятiсть  хворим  i  втому,  яку  цi  клопоти
викликали, Лариса Петрiвна все ж працювала - лихо лихом, а робота роботою.
"Жизнь" чекала вiд неї нових оглядiв, i вона  не  могла  не  рахуватися  з
такою прихильнiстю. До того ж становище, в якому опинилася,  вимагало  хоч
невеликих, та власних коштiв. Журнал цi кошти давав.
   Слiдом  за  "Новiтньою  соцiальною  драмою",  закiнченою  тут-таки,   в
Мiнську, i вiдiсланою редакцiї на початку сiчня ("Одержима" - мов  стогiн,
мов зойк, - вирвалася за  одну  нiч),  Леся  приступила  до  розвiдки  про
народовський напрям у нiмецькiй лiтературi. Треба було узагальнити все  те
краще, чого досягли прогресивнi нiмецькi  письменники.  З  їхнiми  творами
вона ознайомилася ще торiк, пiд час  перебування  в  клiнiцi  Бергмана,  а
Гауптмана, найвидатнiшого з них, знала й ранiше. Його "Ткачi", так  високо
оцiненi Iваном Франком, були подiєю справдi винятковою.  Не  герой-одинак,
обранець, а народ, з його муками i сподiваннями, - ось хто став  у  центрi
цiєї та деяких iнших драм Гергарта Гауптмана. I  не  тiльки  його.  Масова
робiтнича органiзацiя привертає творчу увагу  Б'єрнстьєрна,  про  злиденне
життя простолюдинiв  оповiдає  в  своїх  новелах  Людвiг  Якубовський.  На
вiдмiну  вiд  писань  буржуазних  митцiв,   лейтмотивом   лiтератури,   що
народжувалася, стає рiшуча боротьба проти визиску  й  експлуатацiї,  а  її
головним героєм - пролетарiат, маса.
   Все це треба було обгрунтувати й показати як зразок  служiння  митця  i
мистецтва народовi, протиставити всiм отим проповiдникам i  їх  проповiдям
"штуки  для  штуки",   примирителям   i   примиренцям.   Лариса   Петрiвна
перечитувала привезенi з собою i  надiсланi  пiзнiше  книжки,  переглядала
журнали, робила виписки. Була в неї i iнша робота.
   ...Ще торiк  навеснi,  коли  приїздив  Сергiй  Костянтинович,  київськi
товаришi, мабуть, не  без  його  рекомендацiї,  доручили  їй  органiзувати
видання ряду соцiал-демократичних,  головним  чином  нелегальних,  брошур.
Доручення вона виконала. Залучила до цiєї роботи Читадзе  i  ще  декого  з
найближчих друзiв. Особисто переклала "Ткачiв". Твiр здали до набору,  але
пiд час наскоку полiцiї друкарня  знищила  рукопис,  i  тепер  треба  було
починати заново. П'єсу чекали. I хто знає, коли довелося б за неї взятись,
аби не пiдштовхнули подiї.
   Якось увечерi зайшов Чириков. Євген  Миколайович  привiз  масу  вiтань,
серед них i вiд Поссе та iнших спiвробiтникiв " Жизни ".
   - А це вам авторський, - подав примiрник журналу. - Ледве  виштовхнули.
Цензура так було навалилася  -  зовсiм  хотiла  заборонити,  та  Володимир
Олександрович вiдвоював. Щоправда, кiлька статей таки зняли.
   Леся бiгцем переглянула журнал.
   - Книжка мовби нiчого.
   - Навiть добра, - поправив Чириков. - Одна ваша стаття  чого  варта.  А
попереднiй номер з "Новими перспективами i старими тiнями"! - захоплювався
далi. - Нi, колего, ви публiцист, справжнiй! Я на вашому мiсцi не  залишав
би цього так необхiдного тепер жанру.
   - Що, не те саме... я вам... казав? - пожвавiшав Мержинський.
   - Досить вам, - байдуже махнула рукою Леся. Сергiй Костянтинович чи  то
хотiв засмiятися, чи задихнувся - раптом почав хапати ротом повiтря.  Леся
одноруч пiдвела його разом з подушкою, потримала, поки напад минув, i дала
випити молока.
   - Еге! Мало не забув, - згадав Євген Миколайович. -  Ще  одне  визнання
вашого авторитету. I знаєте ким? Горьким, Олексiєм Максимовичем.
   - Авжеж? - насторожилася Леся.
   - Так-так! Поссе одержав вiд нього листа, де Олексiй  Максимович  пише:
"Чертовски нравятся мне обзоры Леси Украинки". Радить частiше вас залучати
до роботи не тiльки з оглядами, а  й  з  белетристикою...  Отож  майте  на
увазi.
   - Правильно, - зашепотiв Сергiй  Костянтинович.  -  Тiльки...  зараз...
Лариса позбавлена... можливостi... мiй грiх.
   - Ну от! - зупинився бiля нього Чириков. - Навiщо ти так? Нiхто тебе нi
в яких грiхах не звинувачує. Лариса Петрiвна зробила, як зробив  би  кожен
iз справжнiх друзiв.
   Розмова могла викликати нове загострення, i Чириков, глянувши на  Лесю,
почав збиратися.
   - Iдiть i ви...  Ларисо,  -  зажурено  мовив  Сергiй  Костянтинович.  -
Зараз... батько...  зайде.  Євгене,  проведи  Ларису  Петрiвну  додому,  -
попросив.
   Надворi, прощаючись, Чирикрв сказав:
   - Я не хотiв говорити при Сергiєвi: завтра ввечерi, як  будете  вiльнi,
приходьте на склянку чаю.
   "Склянка чаю" - було, звичайно, сказано умовно.  Бентежила  обстановка,
що склалась в iмперiї, подiї останнього часу, боротьба партiй.
   - "Треба готувати людей, якi присвячують  революцiї  не  тiльки  вiльнi
вечори, а  все  своє  життя,  треба  готувати  органiзацiю..."  -  Чириков
перестав читати, запросив Ларису Петрiвну сiсти. - Ми вже гадали, що ви не
прийдете, та й почали. - В руках у нього була газета. Тонкий,  з  багатьма
складками, бувалий, видно, не в одних руках, папiр  м'яко  шарудiв  навiть
при слабкому подиху. -"При мiцнiй, органiзованiй партiї - знову зазву  чав
тихий голос читця, - повстання в  окремiй  мiсцевостi  може  розростись  у
переможну революцiю..."
   Лариса  Петрiвна  заглянула  через  стiл:  "Искра".  А  нижче,  меншими
лiтерами: "Россiйская соцiалть-демократическая рабочая партiя".
   - "Перед нами стоїть у всiй своїй мiцi ворожа фортеця, звiдки засипають
нас хмари ядер i куль, що забирають кращих борцiв.  Ми  повиннi  взяти  цю
фортецю, i ми вiзьмемо її, якщо всi сили пролетарiату, який пробуджується,
з'єднаємо з зусиллями росiйських революцiонерiв в одну партiю,  до  котрої
потягнеться все, що е в Росiї живого i чесного... - Читець зробив паузу  i
закiнчив: -  I  тiльки  тодi  збудеться  велике  пророкування  росiйського
робiтника-революцiонера  Петра  Алексеева:  "Пiднiметься  мускулиста  рука
мiльйонiв  робочого  люду,  i  ярмо  деспотизму,   захищене   солдатськими
багнетами, розлетиться в порох!"
   Чириков випростався, закриваючись долонею од  свiтла,  що  падало  йому
прямiсiнько в очi.
   Лариса Петрiвна пiдсунула до себе газету, що лишилася лежати на  столi.
"Насущнi завдання нашого руху", - прочитала на першiй  сторiнцi  i  почала
переглядати передовицю.
   - Отже, ми не повиннi цуратися економiстiв? - почувся голос.
   - Дивлячись у чому, - поправив iнший.
   - Гасло "Органiзовуйтесь!" є i нашим,  соцiал-демократичним  гаслом.  -
Чириков одсунув лампу набiк. - Але економiсти мають  на  увазi  товариства
взаємодопомоги, страйковi каси  i  тому  подiбне  -  тiльки  не  полiтичну
партiю, мета якої - боротьба проти самодержавства, проти  капiталiстичного
свiту взагалi.
   Маленький, у золотому пенсне чоловiк, що сидiв поруч Лесi,  невдоволено
засовався.
   - Чи не вельми абстрактно? - кинув. -  Самодержавство...  капiталiзм...
Присутнi загомонiли.
   - Робiтниковi потрiбнi матерiальнi блага, - вiв  далi  сусiда.  -  Вони
визначають свiдомiсть. I, наприклад, менi зовсiм байдуже, хто створить  тi
блага - економiсти чи  так  званi  соцiал-демократи.  -  Чоловiк  попустив
краватку, що, мабуть, стягувала йому шию. - Чи не можна обiйтися  без  так
званої революцiйної полiтики, яка лише псує людей?
   "Так званої..." Знайома фраза. Де її чула, вiд  кого?  Сусiда  витягнув
хусточку, почав витиратися. На Ларису  Петрiвну  вiйнуло  гострим  запахом
медикаментiв. "Та це ж фармацевт! - зрадiла  несподiванiй  розгадцi.  "Ваш
так званий рецепт, - пригадалося, як  вона  вперше  прийшла  до  аптеки  з
нестандартним Елiасбер-говим папiрцем, - ми могли б не  прийняти..."  Вiн,
вiн. Ну, що ж, добродiю, стережiться. Розпалили ви мене своєю  так  званою
теорiєю. Суперечка буде гарячою. У вiйнi духу не можна допускати нi ласки,
нi милосер дя, анi скидки на особистi взаємини".
   Лариса Петрiвна попросила дозволу висловитись.
   - Як же все-таки насправдi:  полiтика  псує  людей  чи,  навпаки,  люди
псують полiтику? Скажiть менi, добродiю, - нахилилася до сусiда, -  як  би
ви розцiнили такий факт: ви працюєте, з вами трудиться ваш колега. Добрий,
ввiчливий, навiть гостинний. Минає рiк, два, три. За цей час  вiдбуваються
змiни: ваш колега стає пiдприємцем. Робить вiн - ви це бачите -  менше,  а
життя його куди краще. У вас сiм'я, вам трудно. Ви просите  свого  патрона
збiльшити частку прибутку, а у вiдповiдь одержуєте, вибачте, не частку,  а
дулю. Що б ви на це сказали? I  хто,  по-вашому,  зiпсував  тут  стосунки,
тобто в даному разi - полiтику?
   - Я не маю на увазi окремих осiб, - заперечив фармацевт.
   - Чому ж? Даремно! Саме з них складається суспiльство. I те, що виникає
мiж двома людьми, може  статися  мiж  багатьма,  мiж  певними  соцiальними
групами. А щоб пiдтвердити це, звернiмося до  життя.  Хiба  вiдносини  мiж
робiтниками й капiталiстами не  те  саме?  По  якому  праву  ця  кiлькiсно
незначна каста присвоює собi  "й  труд,  й  собственность"  мiльйонiв?  По
якому,  скажiть,  праву  обкрадає  їх,  тисячами  гноїть  на  каторзi,   у
казематах? З любовi, чи що, до ближнього? I що ж у такому  разi  лишається
робити народовi? Просити милостинi? Дайте, мовляв, менi бiльше, бо в  мене
дiти голоднi? Згляньтеся, пани-капiталiсти?
   Нi! Час уже покласти край цьому свавiллю! Трудiвник - ось хто єдиний  i
повноправний господар на землi. Бо вiн - творець, бо все, що довкола  нас,
- витвiр його енергiї, його невтомних рук.
   - Правильно!
   Шепiт, у якому вона вгадала схвалення, шелеснув мiж присутнiми.
   Вiд неї чекали - це вона бачила по зосереджених обличчя - продовження.
   - Як це зробити? - повторила їхнє нiме запитання. - Тiльки не  методами
панiв економiстiв i їм подiбних. Тiльки шляхом  революцiйної  боротьби.  -
Леся надпила трохи iз склянки,  яку  пiдсунув  їй  Чириков.  -  Для  цього
робiтникам i селянам треба поєднатись межи  собою.  Повсюдно  закладаються
нинi такi об'єднання i товариства. Є вони i в нас - у Києвi, Мiнську та по
iнших мiстах.
   - Еге! А як же їм спiлкувалися? - вихопився моложавий чоловiк, що сидiв
на розi столу навпроти. - Я, примiром, тутешнiй, мiнський, а ви - з Києва.
Не їздити ж нам туди-сюди, а їздити, то хто за нас хлiб зароблятиме?
   - От-от! - пiдтакнув iнший.
   - Багачi якось спiлкуються, щоб душити пролетарiв? Нехай же й пролетарi
знайдуть вихiд. - Вона згадала тiльки що прочитане в  газетi.  -  А  вихiд
цей,  товаришi,  є.  Вiн  у  партiї.  В   мiцнiй,   добре   зорганiзованiй
робiтницькiй партiї, яка мала б свiй  центр,  свої  кошти,  пресу.  Спробу
утворити такий центр ми вже мали кiлька рокiв тому  тут-таки,  в  Мiнську.
З'їзд наших товаришiв, як сказано в цьому виданнi, - Леся пiдняла "Искру",
- правильно поставив завдання. I ми повиннi рiшуче взятися  за  здiйснення
його.
   - У багачiв грошi, - зiтхнув бiлорус. - 3 ними цар. А в  царя  полiцiя,
вiйсько.
   - Є така примовка: "Вовкiв боятися - в лiс не  ходити".  Вiйсько,  яким
уряд намагається залякати маси, - це тi ж самi робiтники, селяни, одiрванi
од свого дiла та зодягнутi в  солдатськi  шинелi.  Соцiал-демократи  мають
допомогти їм уяснити мету революцiйного поступу, i тодi  вiйсько  пiде  за
ними. Гвинтiвки i гармати самi не стрiляють. Для цього потрiбнi люди. Коли
ж вони, цi люди,  вiдмовляться  стрiляти  в  страйкуючих  або,  ще  краще,
повернуть зброю проти спiльного ворога - тодi вже нiчого не вдiють нi цар,
анi герой. Усю цю роботу i повинна здiйснити партiя.
   - Одна для всiх? - скептично  глянув  з-пiд  пенсне  фармацевт.  -  Щоб
росiянин, українець з поляком чи жидом? Мiстика!
   Ларисi Петрiвнi стало погано. На мить вона мовби знепритомнiла, але  це
тривало лише мить ("Я ж  сьогоднi  майже  не  їла",  -  скинулась  думка),
наступної хвилини вона вже опанувала себе i сказала:
   - Перед лицем смертельної небезпеки люди  усвiдомлять  свою  єднiсть  i
свою силу i подадуть одне одному руки. I тодi  прийде  велике  визволення.
Цей час гряне! Тим-то для кожного має бути священним гасло:
   "Робiтники всiх країн, єднайтесь!  Єднайтесь,  як  вiльний  з  вiльним,
рiвний з рiвним! " - Вона зробила паузу i докинула:  -  Чия  правда,  того
буде й сила.
   Збудженi її словами, присутнi загомонiли, пiдводились. Дехто,  дiйшовши
до порога, закурив, i гiркуватий, їдкий димок незабаром повис пiд стелею.
   - Ви стомилися? - запитав Чириков. - Валю, - звернувся  до  дружини,  -
налий Ларисi Петрiвнi склянку чаю. Та  мiцнiшого!  -  Вiн  ширше  розчинив
кватирку. Свiжий потiк повiтря приємно остудив лице.
   Подали чай з  цитриною.  Косачiвна  сьорбнула  ложечку-другу,  а  потiм
випила весь одразу. В головi прояснилося, стало легше.
   ...Сидiли,  знову  читали,  гуторили.  Виявляється,  є  уже   й   центр
росiйських соцiал-демократiв. Тiльки  не  тут  -  за  кордоном.  Володимир
Ульянов (Iльїн), Плеханов,  Мартов,  Засулич.  Це  ж,  здається,  про  них
розповiдали колись у Львовi Франко i Павлик? Так-так...  А  статтю  Iльїна
"Капiталiзм у сiльському господарствi" навiть читала.  Торiк,  як  була  в
Петербурзi... Еге ж, у тому номерi "Жизни", де її  переклади  Стефаникових
оповiдань.
   Слухала, а думками витала у Києвi, де  друзi,  де  чекають  її  палкого
слова. "А я за "Ткачiв" ще й не бралася", - дорiкнула сама собi.
   ...Додому дiсталася пiзно. Зайшла на подвiр'я  Нарей-ка,  прислухалась:
як там у хатi, тихо, спокiйно? - а вже потiм до себе. Витягла з-пiд  лiжка
великий важкий чемодан, добула  -  аж  з  дна,  з-пiд  речей  -  невеличку
тоненьку  книжечку,  зверху  на  палiтурцi  якої  чужими   лiтерами   було
витиснуто- Diе Wеbеr".

   VIII
   Хворий опритомнiв лише увечерi, та й то ненадовго. З  обривкiв  фраз  i
слiв, якi вiн над силу видавив, Леся зрозумiла, що  вночi  мiж  батьком  i
сином  вiдбулася  неприємна  розмова  чи  й  суперечка.  Тепер  їй   стала
зрозумiлою ота ранкова Сергiєва вiдраза до старого. Очевидно, користуючись
тимчасовим  вiдступом  хвороби,   Костянтин   Васильович   вирiшив   знову
погомонiти  з  сином.  Про  що  саме  -  вона  знала.  Якось   Мержинський
проговорився: рiдня не може простити його  революцiйних  переконань.  Себе
загубив i нас, мовляв, занапастив... Навiть її звинуватили. За те,  бачте,
що не вiдмовляла його, а й сама виявилася такою ж... Зрештою, для  неї  це
було зрозумiло ще восени, коли вперше приїздила сюди. З отих-таки  натякiв
i косих поглядiв тiточок. Ну, та лихо з ними! Коли б тiльки його,  Сергiя,
не дратували...
   I от - весь день напад за нападом...  Як  не  гарячка,  то  кашель,  не
кашель, то спазми. Знову була кровотеча. Хворому без  кiнця  давали  хiну,
антифiбрин - аби хоч пал його  не  палив.  Кiлька  разiв  вводили  морфiй.
Зрештою i лiки збезсилiли i  не  могли  вже  стримати  цього  оскаженiлого
вулкана нелюдських мук. Хворий метався, непритомнiв. Важко було зрозумiти,
коли кiнчався i починався напад. Мордування iшли одне за  одним  з  якоюсь
невмолимою послiдовнiстю, якимись пекельними хвилями. Людськi руки вже  не
могли будь-що зарадити - нi зупинити їх, нi  бодай  зменшити.  Лишалось  -
терпiти. I тут уже не можна було напевне сказати, кому важче:  хворому  чи
тому, хто доглядає за ним. Обоє розумiли, що це кiнець,  у  всякому  разi,
його зримий початок. Бiльшого Лесина голова уже не  сприймала.  Голова  до
того отупiла, що видобути з неї будь-яку iншу думку  було  неможливо.  Сил
ставало тiльки на те, щоб усвiдомити фатальну неминучiсть смертi.
   Виснажена цiлоденною мотаниною, i не так  нею,  як  марнiстю  всiх  тих
турбот, Лариса Петрiвна жадала хоча б хвилинного спокою. Розв'язка, видно,
настане все ж не сьогоднi, пiзнiше - ще ж не до дна випита чаша! - то  хоч
би мить, бодай капелиночку забуття. Там хай буде, що буде, - забутися!
   Нагодився Костянтин Васильович, i Леся почала одягатися.  Думала  вийти
хоч перекусити що-небудь. Накинувши пальто,  вона  ще  раз  пiдступила  до
хворого, наче надивлялася на нього востаннє. В цю  мить  Сергiй  розплющив
повiки. Сп'янiлi вiд болю очi  якийсь  час  нерозумiюче  глядiли  на  неї.
Раптом у них з'явилося щось подiбне до страху.
   - Нi... Нi... - замотав головою, - зостаньтеся...  Не  можна  було  без
жаху слухати це хрипiння. Ларису Петрiвну охопило передчуття бiди.
   -  ...не  ходiть,  -  Мержинський  силкувався  пiдвестися,  та   батько
утримував його. - Прошу вас... зостаньтеся.
   - Я коло тебе, сину, - обiзвався Костянтин Васильович, -  нехай  Лариса
спочине.
   Хворого мовби пересмикнуло.  Вiн  заплющив  очi  i  нетерпляче  замахав
руками. Щось хворобливо-дитяче було в цiй його поведiнцi.
   Старий устав. Двi дрiбнi сльозини заблищали на його вiях. Не  витираючи
їх, Костянтин Васильович подивився на Косачiвну.  "Робiть  як  знаєте",  -
говорив той нiмий погляд. Жаль здавив Лесине серце. "Чи  вiн  винен?  Хiба
винен батько, заслiплений любов'ю до своєї дитини?"
   - Костянтине Васильовичу, ходiть спочиньте, - сказала благально, - коли
що, я покличу. - I почала роздягатися.
   - А... - вiн нiби забув, про що хотiв  мовити,  потер  долонею  лоба  i
раптом, збагнувши, спитав: - А як же вечеря? Ви ж голоднiсiнькi.
   - Нiчого. Коли можете, приготуйте, будь ласка, чай.
   - Чому ж? - пожвавiшав старий. - Я зараз... хутенько.
   Коли батько вийшов, щось подiбне  до  зiтхання  вирвалося  з  Сергiєвих
грудей.
   - Не треба так, друже, -  лагiдно  обiзвалася  Леся  Блiда,  смертельно
втомлена,  сiла  побiля  хворого,  погладила  напахчене  волосся.   Сергiй
принишк, жодним м'язом не реагуючи на пестощi. Проте  вони  не  були  йому
байдужi, вони нагадували йому щось давнє, безмежно далеке. Але  незабутнє.
Краєм свiдомостi, що з кожним днем гасла, мов покинуте вогнище, вiн iнколи
бачив те "безмежно далеке". I  тодi,  як  от  зараз,  воно  з'являлося  то
худеньким хлопчам, що нiяк не встигало  за  швидкою  в  ходi  матiр'ю,  то
широким розлунням гудка на  лiсовiм  полустанку,  то  тихим,  нiби  озерне
плесо, лiтнiм свiтанком...
   Гарячi сльозинки зросили сухi, запаленi очi. Сергiй зрадiв їм. Як давно
вiн не плакав!.. Значить, вiн ще живе, вiдчуває.
   - Пам'ятаєте, Лесю... - ворухнув спраглими устами.
   Вона не вiдiзвалася, рука її застигла на подушцi. Мержинський  повернув
голову, глянув: Лариса  Петрiвна,  спершись  на  лiжко,  дрiмала.  Солодка
радiсть на мить витиснула усi його болi. На одну лише  мить.  Бо  наступна
гарячим клубком застряла десь у горлi, сперла повiтря i почала давити.  Як
не силкувався стримати кашель, щоб не сполохать її, все  ж  вибухнув  ним,
застогнав.
   Леся кинулась.
   - Ой, що це я?
   Схопила i пiднесла йому склянку.
   - Знаєте, Лесю, - поглядом потягнувся  до  неї,  як  вiдкашлявся,  -  я
згадав... пам'ятаєте... оту галявину... з ромашками...  над  дорогою...  -
Голос ледве вловимий,  щоб  почути  його,  Лариса  Петрiвна  нагнулась.  -
Багато-багато ромашок...
   Аякже! Вона пам'ятає, вона нiчого не забула з того лiта у Зеленому Гаю.
Не забула й ромашок. Густих-пре-густих! Нiби хто навмисне  насiяв  їх  над
самiсiньким шляхом. Вони ще посидiли там, у тих п'янких, чарiвних пахощах.
Був полудень. Обiч дороги шелестiли перевитi берiзкою та утиканi волошками
жита, а ромашки, мовби хмариночки, пливли попiд житами. Бiлi-бiлiсiнькi!..
Чи вони всмiхалися сонцю, чи сонце їм. Смiх бринiв - лився з душi в душу.
   - Так, то було щастя, - прошепотiла Леся, а в думцi додала: "I я житиму
ним. Житиму спогадами про нього,  пахощами  квiтiв,  якi  ти  любив  i  не
долюбив". - Сергiю, ви плачете? - помiтила його сльози. Вони  скотилися  з
вiй i нiяк не могли випасти з глибоких очниць.
   - Нi, вам здалося...
   - Може, вам прочитати що-небудь? Чи зiграти? Мержинський заперечив:
   - Нехай... пiзнiше.
   Сьогоднiшня розмова, солодкi спогади, видно,  дорого  йому  обiйдуться.
Сергiй вiдчував, як  усi  його  клiтини  поволi  просотуються  болем.  Вiн
тримався, але дедалi опiр слабшав i слабшав. Ось уже запекло в  пролежнях,
гостро зашпигало в ногах, у суглобах... Полум'я пiдбиралося вище й вище, i
нiчим ставало дихати; Сергiй стрепенувся, наче хотiв збити те  полум'я,  а
воно вдарило ще тугiше, загоготiло, i вiн спалахнув,  нiби  суха  гiлляста
ялиця на ватрi.
   - Ой... гасiть... - забився в гарячцi, - ромашки... ромашки... гасiть.
   Набряклi вiд нерухомостi ноги випросталися  з-пiд  ковдри  i  заметляли
холошами" їй важко було стримати це палаюче тiло, що безпорадно тiпалося i
от-от могло рухнути на пiдлогу. Ларисi Петрiвнi стало моторошно.
   Вона тривожно постукала в стiну сусiдньої кiмнати. За хвилину  прибiгли
обидвi тiтки.
   - А де Костянтин Васильович?
   Жiнки зойкнули, побачивши, що коїться,  i  з  галасом  подалися  назад.
Лариса намагалася обвити тiло ковдрою - так було б легше його  утримувати,
- однак це не вдавалося, i вона лягла Сергiєвi на ноги.
   Ускочив батько. Застогнав болiсно i кинувся вгамовувати сина...
   Пiсля опiуму (за весь час Лесиного перебування  до  нього  вдались  оце
вперше) хворий впав у забуття.  Костянтин  Васильович  узяв  синову  руку,
попробував пульс i пустив. Рука немiчне зламалась у  зап'ястi,  хитнулася,
впала. Вона була оголена i до того тонка, що здавалася погано  обструганою
палицею, невiдомо для чого обтягненою шкiрою. В лiктевому суглобi  темнiло
напiвпорожнє  i  в'яле,  мов  вичавленi  п'явки,  жил-ля.  Звiдси  тонкими
синюватими шнурочками воно тяг-лось до пальцiв.
   -  Ларисо  Петрiвно,  -  благальне,  крiзь   сльози   мовив   Костянтин
Васильович, - розважте хоч ви мене... Скажiть  правду:  довго  ще  все  це
триватиме? - Вiн дивився з надiєю, повiки його тремтiли.
   - Що ж вам сказати, Костянтине Васильовичу? Думаєте, менi легше?
   - А Борис Михайлович, лiкар... що ж вiн? З вами вiн, певне, одвертiший.
   - За його висновками, кiнець уже мав наступити ще тиждень тому... Серце
бореться.
   Старий покивував головою. Останнiм часом вiн  дуже  змiнився,  побрезк,
пiд очима з'явилися  жовтуватi  мiшечки.  Нiчне  сидiння  бiля  вмираючого
довело його до безсоння, виснажило й без того слабi нерви.
   Руки його тремтiли, помiтно частiше  почали  сочити-ся  сльози...  Йому
самому слiд було б  лiкуватися,  а  не  порати-збирати  в  останню  дорогу
єдиного сина.
   - Я бiльше не можу, - стояв  i,  схлипуючи,  дививсь  на  свою  колишню
надiю. - Сергiйку, любий... за  вiщо  нам  така  покара?  Чи  ми  зло  яке
вчинили?..
   -  Iдiть,  Костянтине  Васильовичу...  зробiть  ласку.  Вiн,  здається,
заснув. - її саму пекли невиплаканi сльози; ще трохи, i вона не  витримає,
дасть їм повну волю... Хоча нi, цього допустити не можна. На все  дано  їй
право - на втому, на муки, навiть не скрегiт зубов-ний,  коли  тiльки  вiн
чомусь помагає, а на сльози - нi, не дано. Вона мусить гасити ними  вогонь
своєї душi, мусить  бути  гордою  -  iнакше  не  витримає.  Iнакше  хрест,
добровiльно взятий на плечi, придавить її до землi i не даватиме звестись,
аж поки не вжене в землю.
   - Ходiть. Нате ось, випийте... може, заснете, - подала старому порошок.
   Той  узяв  байдуже  i,  заплiтаючи  ногами,  пiшов.   Лариса   Петрiвна
залишилась вiч-на-вiч з жахом. Хворий прокинувся серед ночi. Була четверта
година. Найперше, що подiяло на свiдомiсть, збудило її, -  свiт  ло.  Чому
його нiхто  не  погасить?  Надворi  темрява,  вiтер,  а  воно  горить  так
яскраво...  Не  розплющуючи  очей,  Сергiй  став   пригадувати   подробицi
вчорашнього. З якого боку до нього не пiдступав - воно  обривалось  одним:
чиясь рука пiдпалила ромашки, i той вогонь завдав йому  пекельного  гарту.
Але... чому саме ромашки? До чого тут  квiти?  Вiн  напружував  пам'ять  i
насилу примусив її вирвати з забуття ще один образ - галяву з ромашками...
Так-так, це було влiтку в Зеленому Гаю.
   Однак чого йому зробилось  так  легко?  Нi  задишки,  нi  болю,  навiть
гарячка пропала. Що б це могло значити?.. А  що,  коли  справдi?!  Кажуть,
перед тим завжди настає полегкiсть... Авжеж, це - кiнець. Як вiн одразу не
збагнув? А просвiток у муках - щоб попрощатися...  Жахливий  здогад  обпiк
мозок хворого. Вiн шарпнувся, нiби хотiв розiрвати на собi тенета  смертi,
вмить розплющив очi, кинув ними по кiмнатi. Вона сидить! Вона ще нiчого не
знає!.. Треба спiшити. Це може настати швидко, в одну мить...
   - Швидше, - прохрипiв натужно.
   - Що, Сергiю?
   - Прощ... - йому забракло повiтря, i вiн задихнувся.
   Але цього разу  вiдпустило.  Смерть,  видно,  пильно  стежить  за  ним,
бачить, що вiн не докiнчив.
   - Прощайте, - втративши надiю вiддихатись, повторив могильним голосом -
аж самому  зробилося  моторошно.  -  Дайте...  вашу...  -  Леся  зрозумiла
-"руку", i подала здорову правицю.
   - Що ви, Сергiю? Заспокойтеся.
   - Нi, нi... я знаю... чую... вже недовго... нiчого менi... не болить...
так буває... перед тим... так буває. - Вiн шепотiв  поспiхом,  пропускаючи
слова, наче боявся, що не встигне усього сказати.
   Минали хвилини, спливло пiвгодини, а йому нiскiльки не гiршало  "Чи  не
поспiшив я?" - подумав Сергiй i  одразу  ж  вiдiгнав  цю  думку,  бо  вона
здалася йому зрадливою i пiдступною. Вiн таки має  вмерти.  Не  зараз,  то
через годину-другу. А попрощатися заранi - не грiшно: хто знає, яким  буде
його кiнець, повiльним чи, може, раптовим.
   - Сiдайте, - попросив, не випускаючи її руки, - слухайте...
   Лариса нiби закам'янiла. Не вiдчувала нi страху, нi болю, що в подiбних
випадках завжди виповнювали її  серце.  Якась  нечуттєвiсть  притупила  їй
нерви. Чи тому, що все ж не вiрила його передчуттю,  чи,  може,  що  давно
приготувалася до удару зрадливої долi. Була на диво спокiйна, покiрна його
вимогам.
   - ...слухайте, - шепотiв Мержинський, i вона чула той шепiт мовби крiзь
сон. - Батька не треба...  потiм-пiзнiше...  одразу  телеграму...  Вiрi...
Григорiвнi... Чирикову... як не приїде... всiм телеграми. - Вiн  утомився,
трохи перепочив i знову заговорив: - Папери... перегляньте... вiдберiть...
речi хай... батько... - Косачiвна ствердно  кивнула  головою.  -  Шкода...
нема Бориса Мих... - щоб не закашлятись, Сергiй  затулив  рота  хустинкою,
почекав, поки напад минув. - Вiн допоможе... похорони,  -  лиш  при  цьому
словi Лариса Петрiвна жахнулась, але внутрiшньо, серцем, зовнi була така ж
спокiйна, зосереджена, як i досi. - Та  не  забудьте...  квiтiв...  бiльше
квiтiв...  Я  так  люблю...  -  Зморшки  навколо  його  очей  погустiшали,
затремтiли; невдовзi те сiпання перекинулось на обличчя. А  ще  за  кiлька
хвилин - сильнiше, вiдчутнiше - затiпалось усе тiло.

   IX
   Лiля розказала рiдним усе, що бачила  в  Мiнську,  i  так,  як  бачила.
Картина виходила неприваблива, в усякому разi, далеко вiдмiнна вiд тої, що
змальовувала в своїх  листах  Леся.  Зовсiм  не  бажаючи  сестрi  зла,  а,
навпаки, з добрих намiрiв Лiля розповiла батькам i про її  недосипання  та
недоїдання, i, звичайно ж, про безгрошiв'я.
   - Ти тiльки подумай, - сплеснула руками Ольга Петрiвна, - а казала ж  -
iз "Жизни" їй переслали. Нi, як собi хочеш, - вона зверталася до чоловiка,
- я поїду. Або заберу її звiдти, або... Звiдки ця кара на мою голову?
   - Не гарячкуй. Лариса вже не маленька, - урезонював Петро Антонович.  -
Твiй приїзд, твоє нервування нароблять ще бiльше лиха.
   - Тодi їдь сам. Чи вже забувся,  скiльки  довелось  поневiрятись,  поки
поставив її на ноги? Хочеш, щоб все це так змарнувалось?
   - Говори, говори... А їхати тобi я все ж не раджу.
   Обважнiлою, непевною ходою Петро Антонович вийшов до сусiдньої кiмнати.
   Ольга Петрiвна схопила аркуш паперу i одним духом випалила  дочцi  все,
що накипiло на серцi. У кiнцi  додала:  "Наступного  тижня  хтось  iз  нас
(напевне, я) буде".
   За кiлька днiв поштовий агент вручив Косачам  телеграму.  Вона  вражала
категоричнiстю: "Не приїздiть. Леся". А наступного  ранку  був  лист.  Вiн
надiйшов швидше, нiж завжди. На конвертi  стояв  лише  київський  штамп  -
очевидно, Леся вкинула його у поштовий вагон або передала кимсь попутно. В
кiлькох реченнях  було  стiльки  притамованого  болю,  молiння,  що  Ольга
Петрiвна мусила погодитися з застереженнями чоловiка.  "Своєю  присутнiстю
я, мабуть, справдi лише пiдсилю тi муки, - мiркувала. -  До  того  ж  Леся
пише, що можемо розминутися. Отже, десь цими днями усе закiнчиться".
   I все ж таки до Лесi поїхали.  I  саме  завдяки  Лiлиним  наполяганням.
Прочитавши листа, вона з  усiма  подробицями  уявила  сестрине  становище.
Умовила Михайла Кривинюка принагiдне висловити бажання  вiдвiдати  Мiнськ.
Мовляв, дiла у Києвi все одно нема, то, може, там що знайдеться.
   Нагода, звичайно, трапилася. Косачi навiть зрадiли його бажанню. I того
ж дня Кривинюк вiдбув до Бiлорусiї.
   Коли Лариса Петрiвна писала матерi, що в неї бракує слiв, щоб  передати
свої почуття, тодi ще не  все  було  нею  звiдане.  Незабаром  пiсля  тiєї
пам'ятної ночi (вiдтодi вона перебралася  жити  в  будинок  Нарейка)  злiг
Костянтин Васильович, i всi турботи про  хворого,  вiрнiше  про  обох  їх,
повнiстю лягли на її руки.  День  i  нiч  тепер  для  неї  були  поняттями
тотожними i виражали одне - муку. Терпiння,  нелюдське  напруження  нервiв
стали символами її буття, мiрилами, якими вона  вiдмiрювала  свою  криваву
платню за те, щоб завтра, позавтра знову й знову терпiти нестерпне.
   Агонiя все ще тривала. Тортури варiювалися, слабшали, гострiшали, проте
не настiльки, щоб вийти за межу можливого  i  покласти  самим  собi  край.
Якась нiкому не  пiдвладна  рука  старанно  дозувала  їх  i  в  цiй  своїй
пекельнiй роботi  була  несхибна,  не  прорахувалася  жодного  разу.  Коли
вмираючому  ставало  краще,  вона  добавляла  мук,   а   як   бачила,   що
переборщувала, потроху знiмала їх, давала хвилинний перепочинок.
   Мержинський був уже не житець на цьому сївiтi. Свiдомостi йому  ставало
тiльки на те, щоб розумiти свою  безнадiйнiсть.  Бiльшiсть  часу  вiн  уже
перебував десь по той бiк життя. Години минали в могильнiй тишi  або  ж  у
хрипiннi, кашлi, од яких мороз iшов по спинi.
   Розв'язка  насувалася.  Елiасберг  уже  нiчого   й   не   радив,   лише
констатував: набрякають легенi, товщають  (опухають)  голосовi  зв'язки  -
Сергiєвi загрожує повна нiмота. Винятком, як i ранiш, було тiльки серце. З
якоюсь незвичайною  затятiстю  воно  вело  поєдинок  зi  смертю:  всупереч
передбаченням, сподiванням, навiть  бажанням,  вiдтягувало  й  вiдтягувало
кiнець, аж  поки  не  вiдiгнало  смерть  невiдомо  на  який  час  -власне,
настiльки, щоб дати  Ларисi  Петрiвнi  змогу  пережити  ще  одну  особисту
трагедiю.
   У  розпал  кризи  несподiвано  надiйшов  лист   од   Вiри   Григорiвни.
Крижанiвська-Тучапська обзивалася аж з Вологодського краю, де перебував на
засланнi її чоловiк, Павло Тучапський. Писала, що дуже вразила її  звiстка
про Сергiя, коли б можна було, приїхала б, але i далеко, i коштiв на  таку
подорож обмаль.  Натомiсть  посилає  свою  фотокартку,  бажає  якнайшвидше
одужати. "А мого великого листа Ви одержали?" -запитувала.
   З цього листа Мержинського  найбiльше  зворушили  не  зовсiм  зрозумiлi
Ларисi Петрiвнi слова про те, що в її. Вiри Григорiвни, серцi  знов  ожили
троянди їхньої колишньої дружби. Сергiй Костянтинович просив ще i  ще  раз
перечитати це мiсце, задумувався слухаючи. Надiслане фото  вiн  притис  до
грудей i час од часу подевгу в нього вдивлявся, i тодi в  його  очах  щось
оживало, змертвiле лице освiтлювалося вiдблиском далекої радостi.
   Листа читали увечерi, а вранцi,  коли  Сергiєвi  трохи  полегшало,  вiн
заявив:
   - Треба їй... вiдповiсти. Прошу вас... Лесю.
   До  писання  приступили  десь  опiвднi.  Мержинський   довго   мучився,
вишукуючи в пам'ятi потрiбнi слова. Йому хотiлося буть якнайнiжнiшим. "Мiй
друже Вiро Григорiвно!.." Та  чи  й  скажеш  бiльше  рукою  iншої  людини,
людини, яка теж стала тобi не те що  близькою  -  рiдною,  любою,  на  яку
насправдi вiн повинен молитися. "Я... я  так  ослаб  пiсля  шестимiсячного
лежання з високою температурою..." А хотiлося б згадати колишнi  зустрiчi,
розмови, суперечки... Все ж те було!
   Мержинський надовго забувся. "Мабуть, оцей перепочинок даний  менi  для
того, щоб востаннє зустрiтися з юнiстю", - думав. Паралiзована болями уява
нехотя повертала тi безмежно далекi роки. Вдивляючись у них зараз iз свого
смертного ложа, Сергiй навiть не вiрив, що все те колись  вiдбувалося.  Що
вiн,  залiзничного  майстра  син,  пробивсь  до  училища,  щоб  продовжити
батькiвську  лiнiю;  що  були  сходки,  вечiрки,  студентськi  бунти;  що,
зрештою, йому вручали "вовчий квиток" з погрозою запакувати в таке  мiсце,
де не тiльки правди не чутиме, а свiтла сонця не бачитиме...
   Яка давнина!..  Київ,  Мiнськ...  Київ.  Робiтничi  гуртки,  нелегальнi
зiбрання, палкi розмови про майбутнє... Там - на однiй з таких сходок -  i
зустрiв її. Вiру. I Тучапського...
   - "Мене переслiдує якась невдача в листуваннi  з  Вами",  -  вишiптував
слово по слову. Лариса Петрiвна низько схилилась,  бачачи,  що  його  уста
починають ворушитися, дослухалася до найслабшого  звуку,  а  потiм  швидко
дрiбним, нерiвним почерком викладала все на  папiр.  Перед  нею  на  столi
лежали кiлька вирваних з блокнота аркушикiв.  Аркушики  були  маленькi,  в
клiтинку. Ось уже минуло понад двi  години,  а  написано  всього-на-всього
кiлька плутаних речень. Зате кашлю, глухих зiтхань, гарячого  й  холодного
поту було скiльки завгодно! Хворий сам попросив дати йому опiум -  щоб  не
так вiдчувалися болi. Та й сама вона не вiдмовилася б  од  будь-чого,  аби
звiльнитися вiд цих мук. Не вiдмовилася б, коли б не вiн. А  поки  вiн  е,
поки дихає, дивиться на неї своїми незрячими очима, поки мучиться, -  вона
теж мусить бути. Не маючи права навiть на звичайне жiноче зiтхання.
   - Не звик... диктувати, - засмутився Мержинський, - даруйте, Ларисо...
   - Ми ж домовились, - з  легким  докором  вiдповiла  Леся.  -  Спочиньте
трохи.
   Сергiй нiби всмiхнувся вибачливо. Шкода, що вiн так пiзно  зустрiвся  з
Лесею! I взагалi, чого б вiн от зараз, в такому  своєму  жахливому  станi,
без  неї  був  би  вартий?  Вона  ж  йому  й  мати,  i  товариш,  i   друг
найсердечнiший.  Страшно  подумати,  що   з   такою   людиною   доведеться
розлучитися.
   Разом з жiнкою, яку недавно найняли, Лариса Петрiвна сяк-так погодувала
Сергiя, i десь надвечiр вони знову  взялися  за  лист.  Леся  нотувала  по
буквi, по складах, бо вiд початку до кiнця фрази минала,  здавалося,  цiла
вiчнiсть.
   Пiзнього вечора писання припинили. Лариса з полегкiстю  вiдклала  перо.
За якихось десяток годин  вони  спромоглися  на  двi  невеличкi  сторiнки,
всього на тридцять (вона навмисне порахувала) коротюсiньких рядкiв!
   - А тепер спочивайте, - поправила йому подушки, - завтра докiнчимо.
   - Допишiть iще, - обiзвався Мержинський, i Лариса Петрiвна швидко  сiла
за стiл, - допишiть: "Висловлюючись Вашою  ж...  символiчною...  мовою,  я
можу сказати... троянди... дружнiх (як би вiн хотiв  поставити  тут  iнше,
вагомiше слово!) почувань до Вас... нiколи в мене... не в'янули, а тому...
їм нiчого...  оживати".  -  Видно,  ця  фраза  була  заготовлена  в  нього
заздалегiдь, i вiн продиктував її значно швидше. - Ну, досить, - мовив  по
тому. А Лариса Петрiвна, вгадуючи цiну Листiв од Вiри Григорiвни,  тут  же
дописала: "Дуже хотiв би, щоб Ви не затримались вiдповiддю на  мiй  лист".
Прочитала  Сергiєвi,  той  на  знак  згоди  клiпнув  очима.   -Треба   ще,
-прошепотiв: -"Дружньо тисну Вашу... руку".
   Лист можна вважати закiнченим. Його  треба  пiдписати.  Та  як?  Сергiй
Костянтинович знову впав у забуття,
   Лариса Петрiвна вийшла, а повернувшись, помiтила, що Сергiй  уже  чекає
на неї.
   - Давайте, - простягнув руку.
   Це було видовище, якого навiть їй не доводилося бачити. Пальцi  хворого
не згиналися, тремтiли, ручка випорскувала з них, мов крижана  бурулька  з
рук  немовляти.  Леся  звела  Сергiєвi  пальцi,   спрямувала   перо,   вiн
iнстинктивно дряпнув: "Серг..."  Букви  вийшли  немiчнi,  пiдпис  довелося
обiрвати на половинi.
   - Мiй уклiн...  Павлу...  -  безсило  осунувся  хворий.  Вiн  ще  встиг
попросити її написати вiд себе i провалив ся у морок. Його не брав  уже  й
кашель. Леся лиш угадувала напади кашлю  по  сильнiшому,  нiж  звичай  но,
хрипiнню.
   Зараз, однак, усе було  спокiйно.  Покликавши  жiнку,  Лариса  Петрiвна
перейшла до сусiдньої, вiдведеної їй кiмнати. Годинник пробив  дванадцяту.
Сон ще й не думав до неї заходити. Вирвавши  з  блокнота  пару  аркушикiв,
взялася писати Вiрi Григорiвнi пояснення до щойно домученого  "послання  з
того свiту" - як у думцi назвала Сергiеву вiдповiдь.

   Х
   Наступнi  днi  мало  чим  вiдрiзнялися  вiд  попереднiх.  Хворому  було
порiвняно легше, i вiн використовував цю дочасну вiдстрочку головним чином
для того, щоб переконати присутнiх,  котрi  й  так  нiскiльки  в  тому  не
сумнiвалися, в неминучостi i незабарностi  свого  кiнця.  Найменший  порух
набряклих уст, найслабшi зусилля горла  болем  вiддавалися  не  тiльки  на
обличчi хворого, а й у серцi того, хто це бачив. Щоб  усе  ж  таки  почути
його (а вона мусила слухати),  треба  було  нахилятися,  напружуватись,  а
деякi слова просто вгадувати. Агонiя прогресувала, голос  слабнув,  i  це,
мабуть, було зараз для Мержинського найбiльшим лихом.  Йому  так  хотiлося
розмовляти, вiн  ще  стiльки  мав  у  собi  невисказаного,  що,  здається,
вистачило б оповiдати цiлий день i нiч безперестанку.
   Лариса Петрiвна слухала той шепiт зацiпенiло. Коли намагалася  стримати
чи зупинити якоюсь власною розповiддю або читанням, - Сергiй перепиняв її,
судорожне хапав за руки,  i  потiк  хрипiння,  кашлю,  глухого  свисту  та
обривкiв слiв лився од знемоги до знемоги, од бiльшого нападу  до  меншого
чи навпаки. "Життя - нiщо, милостиня, дана людинi зверху..." -  ця  iстина
найчастiше варiювалася в словесному хаосi Мержинського. Леся шукала  i  не
знаходила  їй  пояснення.  Вибравши  слушний  момент,   запитала.   Сергiй
замислився, нiби йому належало  вiдповiдати  за  когось  iншого,  довго  з
подивом дивився на неї,  не  розумiючи,  чого  од  нього  хочуть,  зрештою
пояснив:
   - Вiдчуженiсть смертi... Iнших причин не шукайте.
   Єдине, що  все-таки  ще  займало  вiдчуженця,  хоч  трохи  будило  його
пройнятий байдужiстю мозок,  було  так  неждано  вiдновлене  листування  з
Крижанiвською-Ту-чапською. Пошти вiд неї вiн чекав, мов чогось  рятiвного,
святого. День у день перепитував,  чи  нема  того  "великого  листа",  про
котрого згадувала Вiра Григорiвна, зрештою, чи не прибуло хоч що-небудь.
   Кореспонденцiя-надiйшла в серединi лютого. Сергiй з нетерпiнням  схопив
поданi йому листи, крутив перед очима, роздивлявся. Натiшившись,  попросив
розпечатати. Леся акуратно порозрiзала ножицями конверти, однак читати  не
стала. Не просив цього й Сергiй, хоч був ранок - час, коли  йому  особливо
важко давалися будь-якi розумовi зусилля.
   Читав зосереджено, довго. Лариса Петрiвна працювала поруч за  столиком,
бачила, як стомлює його та робота. Час од часу Сергiй зупинявся, руки,  що
тримали папiр, безсило падали на груди. Кiлька  разiв  потемнiле  од  болю
лице ледь освiтлювало щось подiбне до посмiшки.
   Пiсля  останнього  листа  хворий  чомусь  засмутився,  впав  у  глибокi
роздуми.
   - Так, я мiг би... -  ворушив  губами,  -  мiг...  зробити  краще...  я
винен... я мiг би...
   - Що б ви могли, Сергiю? - обiзвалася Леся. Вiн блимнув очима.
   - Багато... мiг би... Вже пiзно... Лариса слухала, нiчого не розумiючи.
   - Чуєте, Лесю... багато... багато...  найкращi...  хвилини  минулого...
Вiро... Вi-i... - Вiн гукав, вiн кликав її, свою, видно, найпершу любов, в
очах його бринiли немiчнi сльози.
   Чим вона могла тут помогти?! Як затамувати незагойну рану, котру  лишає
людинi на всеньке життя нероздiлене кохання? Були б такi лiки - хай навiть
добутi з власного серця - вона вiддала б їх. Тепер їй однаково. Гiрка чаша
випита до краплини. Тепер вона звiдала все!..  От,  виходить,  задля  чого
виривала його з лапищ смертi. Щоб здобути ще один болючий удар.
   А перед ним далеким видiнням поставали картини  минулого  i  огорталися
таким фантастичним покровом, що Сергiй уже не в змозi був  зрозумiти,  сон
це чи жива дiйснiсть. Хтось усмiхався до нього, чиясь мила рука простягала
йому червонi троянди, i вiн силкувався взяти їх.  Троянди  кололись,  руки
тремтiли, смикались, гублячи квiти. Ось їх лишилось кiлька...  двi...  Хоч
цi втримати... Та буря пiдхопила троянди i покотила пилюкою...
   - Держiть... - жахався вмираючий, - вiзьмiть троянди. Троянди, троянди.
"Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами... Легкий,  тонкий  аромат,
мав  спогад  про  якусь   любу   мрiю..."   Тепер   немає   i   мрiї.   ЇЇ
рознесла-розвiяла лиха чорна буря. Зостались лише спогади. "Спогади -  ось
єдиний рай, з якого  нас  нiхто  не  вижене".  Це  сказав,  здається,  сам
Данте...
   - Вiн же падає, Ларисо Петрiвно! - хтось гукнув i пiдскочив до лiжка.
   Кривинюк! Звiдки вiн узявся, коли зайшов до  кiмнати?  А  втiм,  добре,
iнакше була б катастрофа. Михайло Васильович обхопив хворого, трохи пiдняв
i поклав на мiсце. Та не встиг вiн одхилитися, як незвичайної  сили  корчi
знову зламали Мержинського навпiл, пiдкинули i повернули  впоперек  лiжка,
вдарили  колiнами  об  стiну.  На  стук  влетiли  тiточки,   загаласували,
закричали, невiдомо чого й на кого. Слiдом за ними кволо увiйшов Костянтин
Васильович.
   - Лiкаря... лiкаря покличте, - тримаючись за серце, промовив вiн. -  Що
ви самi?
   Хворий, вимучений, вiн не мiг навiть тепер угамувати свого неслухняного
сина. Йому теж стало зле.
   Поволi Сергiй заспокоївся. Кривинюк поправив на собi одяг, зачесався.
   Ну, добрий вечiр, Ларисо Петрiвно. Вiтаю вас з днем народження.
   -  Ой  Михайло,  -  Косачiвна  безсило  опустилася  на  стiлець.  Сiре,
землистого кольору лице здавалося навiки застиглою маскою втоми,  душевної
муки. Леся навiть не потисла гостевi руку, хоч нiкому зараз так не зрадiла
б, як зрадiла йому.
   - Спасибi. Вибачайте, що  так  приймаю.  -  Вона  поглянула  на  нього,
спитала:  -Як  там  дома?  Всi  дужi?  -  Одержавши  ствердну   вiдповiдь,
поцiкавилась: - Вас послали?
   Дякуйте Лiлi, це за її клопотанням А то Ольга Петрiвна збиралася сама.
   - Я дуже рада вашому приїзду, Михайле.
   - Вам поклони... Вiд Лисенкiв, Старицьких,  Читадзе  просив  вiтати.  -
Лариса Петрiвна тiльки покивувала головою.  -  Iдiть  спочиньте,  -  додав
Криви нюк, - ви така стомлена. Я  почергую.  А  тодi  поговоримо.  Ви  тут
спите?
   - Спите... Коли це було? Вiдколи сюди перебралася  -  думаєте,  провела
хоч одну нiч по-людськи? Кожне його зiтхання, найслабший шепiт, в якому  я
вгадую марення, напружують мiй слух, увагу, здиблюють нерви.  Який  же  то
сон, який вiдпочинок?.. Спасибi, Михайло, не  турбуйтеся.  Я  вже  звикла,
дотягну як-небудь. - Подивилася на лiжко. - Та й ждати, здається, недовго.
   - Вам треба берегти сили для... - Кривинюк осiкся,  проте  докiнчив:  -
Для вирiшального моменту.
   - То етап уже пройдений, - зiтхнула. - Нiщо вже не може загострити моїх
почуттiв, вони й без того надто гострi.  Найбiльший  мiй  клопiт  зараз  у
тому, щоб наближення кiнця завдало Сергiєвi якомога менше мук.
   Мержинського здавив кашель, вiн почав борсатись.
   - Повернiть його, Михайле, на бiк, - попросила Леся. -  На  спинi  йому
важко дихати.
   Кривинюк почав повертати хворого. На мить Сергiєвi очi  одкрились,  вiн
жахнувся й замахав безладно руками, одпихаючи незнайомого.
   - Лесю... Лесю-у! - покликав i, коли та  нахилилась  над  ним,  запитав
сполохано: - Хто це, хто?..
   - Та це ж Михайло Васильович Кривинюк, з  Києва,  -  пояснювала  Лариса
Петрiвна.
   - Чого?.. - допитувавсь. - Я вже... вмираю?.. Приїхав... на похорони?
   Довелося   вишукувати   найрiзноманiтнiшi   причини    появи    Михайла
Васильовича. I вiн сам, i Косачiвна пояснювали це  випадковiстю:  Кривинюк
їде до Петербурга, до Лiлi ("Ви ж пригадуєте її, Сергiю?"),  i  по  дорозi
дещо завiз Лесi з дому.
   Проте хворий не хотiв навiть слухати.
   - Знаєте що, Михайле,  iдiть  до  моєї  кiмнати,  -  вирiшила  Леся.  -
Вiдпочиньте хоч ви. Там канапа, лягайте, i край... Хоча пiдемо, я постелю.
Сергiю, - зверну лась до хворого, - я на хвилинку вийду.
   Мержинський жахнувся:
   - Не залиш... айте... Не...  -  потягнувся  усiм  тiлом.  Леся  махнула
Кривинюковi, щоб iшов сам, i повернулась. Сергiй схопив її руку, притиснув
до висхлих грудей.
   - Уже не... довго... покриєте обличчя... - Вiн схлипнув  i  задихнувся.
Лариса Петрiвна допомогла йому лягти на бiк. - I квiток...
   Кiлька сльозин упали Лесi на  руку  i  мовби  обпекли  її.  Здригнулася
навiть... Доки ж? Доки?! Скоро два мiсяцi. А кiнець то наблизиться,  то...
Невже й цього разу вiн не настане? О, то буде над силу, над усяке  людське
терпiння. Випробувано всi засоби. Зостався тiльки один.
   Погляд упав на маленьку металеву коробочку, що лежала в буфетi...  А  в
другiй, поряд - ампула... з морфiєм.  Вона  вже  навчилася  робити  уколи.
Найкраще, звичайно, в руку. Нiчого мудрого.
   Пiдiйшла, взяла коробочку... дiстала ампулу. Однiєї замало, краще  двi.
Щоб напевне... Вiн тiльки дякуватиме. Нiхто бiльше не  має  на  це  права,
навiть батько. Тiльки вона... I вона зробить цей удар з милосердя.
   Вiтер стукнув кватиркою, i Леся полохливо  обернулась.  Нiкого.  Нiч...
Хiба не все одно: сьогоднi це станеться чи завтра? Адже йому не поможе вже
нiчогiсiнько. Варто мучитись, коли попереду надiя. А  тут  -  навiщо?  Для
чого?.. Щоб збожеволiти?
   Двi мiнiатюрнi, мов iграшковi,  ампули  перекочувалися,  зблискуючи  на
долонi. Кiлька хвилин - i все. I не буде отого  нелюдського,  несамовитого
кашлю, тiєї гарячки, того шепоту, нервування.
   Кiлька хвилин. Рука потяглася до металевої коробочки.
   - Лесю-у, - обiзвався той, якому вона ладна була  завдати  смертельного
удару з милосердя. Щось дитяче,  благальне  було  в  його  голосi.  Лариса
Петрiвна стрепенулася i хапцем поклала ампулки назад.
   Ступила до лiжка.
   - "..квiток... бiльше, - просив Мержинський.
   XI
   Кiлька днiв Мержинський лежав майже непритомний.  Приходив  до  пам'ятi
зрiдка i ненадовго. Та все  ж  у  нього  ще  вистачало  сили  продиктувати
прощального  листа  Вiрi  Григорiвнi.  Лариса,  як  i   ранiше,   старанно
пов'язувала його обiрванi, часом безладнi слова i фрази, рядок  за  рядком
виливала на папiр чужу смертельну тугу, а вiрнiше - вбирала її у  своє  не
знаюче мiри серце. Два днi, поки  писали,  ходила  мовчазна  i  скорботна.
Листа не показала навiть старому Мержинському, сама  й  вiднесла  його  на
пошту. Було боляче-боляче... Проте де  її  право  на  такi  почуття?  Вона
повинна бути гордою!
   Користуючись присутнiстю Михайла Кривинюка  i  його  допомогою,  Лариса
Петрiвна за кiлька днiв докiнчила давно розпочату статтю про  народовський
напрям, написала кiлька листiв, серед них i Крижанiвськiй-Тучапськiй. Вона
знає, як то тяжко втрачати друга, - нехай же хтось, кому вiн був (а  може,
i є) дорогий, не мучиться невiдомiстю. Нехай знає,  що  його  не  залишено
напризволяще, що, незважаючи  нi  на  якi  обставини,  вона  виконає  свiй
обов'язок друга й поета.
   Стан Мержинського пiсля листа (це було останнє послання  живого  живим)
почав катастрофiчне гiршати. Почуття рiзко притупилися, зiр i  слух  майже
згасли. Хворий уже нiчого не просив, нi на що не  реагував.  Навiть  болi,
здається, його не займали. Жахливо було дивитися на  це  немiчне,  висохле
тiло, слухати його глухе марення, стогони чи  зiтхання,  якi  -  по  сутi,
єдинi! - свiдчили, що життя ще блукає десь у закутках змертвiлої  людської
душi.
   Пiсля чергової кровотечi Елiасберг помiтив незвичайнi бурi згустки.
   - Легенi розпадаються, - вiдповiв на нiме Лесине запитання. - Тепер уже
скоро. - Вiн помацав пульс. - Будьте напоготовi. Криза  може  наступити  з
години на годину.
   Проте минув iще й ще день, сплив лютий. Весна вже трiпотiла над мiстом,
проглядала в гаях блiдими снiгоцвiтами. Якось,  будучи  в  мiстi,  Михайло
Васильович купив їх пучечок, поставив у склянку на роялi,  i  зараз  квiти
розкривали  пелюсточки,  розрiджували  затхле  повiтря   ледве   вловимими
пахощами лiсової вологи, болiт i пробудженої  весною  землi.  Пiд  вiкнами
видзвонювали краплини, весь день пересварювалися горобцi. Сонце  стало  ще
вище i тепер, заходячи, хоч краєм ока заглядало в кiмнату, де прощалася  i
нiяк не могла розпрощатися з свiтом людина.
   Ларису Петрiвну не радувало весняне пробудження. Як не  важко  було  це
усвiдомлювати, а вперше в життi, мабуть, за свої  тридцять  лiт  вона  так
холодно, так байдуже зустрiчає весну.
   Був третiй день березня, полудень. Години двi тому  Сергiєвi  зробилося
ще гiрше. Вiдiславши Кривинюка за лiкарем, Леся нi на крок не одходила вiд
лiжка. Власне, Мержинський не вiдпускав її, цупко держав за руку. Вiн  уже
навiть не шепотiв - тiльки дивився широко розкритими, нерухомими  очима  у
стелю, судорож-но хапаючи ротом повiтря. "Ось  вона,  вища  мiра  людської
слабостi i нещастя, - думала Леся. На вiї викотились  скупi  сльозини,  та
Лариса не зважала на них, а може, й не помiчала. - Тримайсь,  поетко.  Все
на свiтi має свiй кiнець. Ти ж дала слово. Не забувай: ти  одержима.  Тобi
належить або згинути отут бiля нього, або перетворити горе i вилити  потiм
на папiр палкими словами. Ти ж поклялась обезсмертить цей образ".
   Рука, що тримала її, ослабла, пальцi розцiпились. Мержинський сiпнувся,
витягся й затих. Голова в'яло схилилась набiк. Ларисi Петрiвнi забило дух.
Першу мить вона обiмлiла, заточилася, а потiм кинулась  до  лiкiв.  "Що  ж
йому дати?" - хапцем перебирала коробочки з порошками, але так нi на  чому
й не зупинилася.
   Нарештi  в  коридорi  загупали  поспiшливi  кроки,  розчинилися  дверi.
Елiасберг влетiв i кинувся до лiжка.
   Послухавши пульс, обережно поклав Сергiеву руку так, як кладуть мерцям,
- на груди. Рука ледь-ледь зсунулась, уперлася лiктем у подушку, застигла.
Лариса Петрiвна глянула на лiкаря.
   - Де Костянтин Васильович? - знiченим голосом запитав той.
   В нiй наче щось обiрвалося,  їй  перестали  пiдкорятися  ноги.  Щоб  не
впасти, Леся вхопилася за спинку лiжка.
   - Ви сядьте, - Елiасберг пiдставив стiльця.
   Леся машинально опустилась на нього,  не  зводячи  очей  з  Сергiя.  За
кiлька хвилин навпроти не сiв - упав, одразу похилившись на лiжко до сина,
Костянтин Васильович. Лiкар пiдняв старого, посадив, тримаючи за плечi.
   Мержинський уже не корчився, не стогнав, очi йому пойнялися полудою.
   Лариса Петрiвна взяла його правицю, безвiльну, податливу.  В  зап'ястi,
де тримала її, рука ще теплiла, а далi - до  лiктя,  на  передплiччi,  вже
починала братися мертвенним холодком. Леся жахнулася, їй раптом захотiлося
почути  його  -  бодай  слово,  пiвслова,   хоч   один-однiсiнький   звук.
Нагиналась, обдавала гарячим диханням -  нiби  хотiла  побачити,  коли  не
почути, останнiй наказ, останнє прохання... Але там, за  скляною  завiсою,
вже було пусто.
   ...Схлипував старий, не  витираючи  слiз  у  скорботi,  i,  якось  наче
знiтившись, стояли  Елiасберг  i  Михайло  Васильович.  Кривинюк  навiщось
поправив на Сергiе-вих ногах ковдру, нiби це мало тепер якесь значення.
   Зненацька подих - глибокий i справжнiй. Навiть очi  взялися  живцем  на
якусь мить i ледь ворухнулися губи. Що вiн сказав отим порухом?! О,  знати
б, що вiн сказав?!
   Рука важнiла, нiби наливалася свинцем.
   Зморщене болями, скривлене судорогами обличчя  поволi  розгладжувалось,
яснiшало, скидало з себе печать мучеництва.
   А їхнi руки все ще єднались у потиску - вони  не  прощались,  вони  лиш
зустрiлись,  щоб  уже  нiколи  не  розлучатися,  щоб  разом  пiти  великим
бурхливим життям.

   ЧАСТИНА ДРУГА

   Вiйна i зрада, смерть, недуги зникнуть, Мир буде на  землi  i  щастя  в
людях.

Леся Українка

   Київ зустрiв Ларису Петрiвну безрадiсно. Болiла голова, тiло  здавалося
налите важкою втомою. Не хотiлося нi з ким нi зустрiчатися, нi розмовляти.
Навiть з рiдними.  Проте  уникнути  розмови  не  вдалося.  Вона  вiдбулася
другого ж дня по приїздi.
   До Лесi завiтала її давня - ще по Луцьку - приятелька Марiя  Биковська.
Не бачилися вони рокiв десять. Биковська щойно  приїхала  з  Уссурiйського
краю, де побувала з своїм чоловiком, вiйськовим, розповiдала масу  цiкавих
iсторiй, хвалилася своїм сiмейним щастям.
   - А я оце, як бачиш, - зiтхнула Леся, - вчора  повернулася  з  Мiнська.
Поховала там свого нареченого. - Вона коротко розказала все, що трапилося.
   Посумували разом, i Биковська, бачачи, що її веселiсть  тут  недоречна,
розпрощалася.
   - Хоч би вже сама не розносила, - не втрималась, щоб не вколоти  дочку,
Ольга Петрiвна, як тiльки гостя вийшла. - Досить, що й так поговiр пiшов.
   - Менi те байдуже, -  намагаючись  бути  спокiйною,  мовила  Лариса.  -
Нiкому i нiчого я не винна.
   Косач, що досi сидiв, не втручаючись у розмову, поволi згорнув  газету,
поверх окулярiв осудливо глянув на дружину.
   - Ти б хоч трохи стримувала свої нерви.
   - I що з того? - розпалювалась  Ольга  Петрiвна.  -  Хiба  не  по-моєму
вийшло? Поїхала, змарнувала здоров'я, час...
   - Моя в усьому вина, - обiзвалася Леся. - Можеш бути спокiйноiб,  мамо:
бiльш нiкого це не зачепить.
   - Уже зачепило. Вчора Єфремов питається: "Що це з Ларисою?  Кажуть,  до
Мiнська поїхала рятувати того соцiал-демократа?.." Що ти на це скажеш?
   - А те, що й казала, - зiтхнула Леся. - Куди б i чого я не  їздила,  то
справа моя особиста. Я не цiкавлюсь вояжами пана Єфремова, тож нехай i вiн
дасть менi спокiй.
   Якийсь час  у  кiмнатi  панувала  гнiтюча  мовчанка.  М'яко  порипувала
пiдлога пiд важкими кроками старого Косача. О, як би вiн хотiв щастя своїм
полiсянкам! I Лесi, i Лiлi, й  молодшим  -  Дорi  та  Оксанi.  Рiзного  та
великого щастя.
   Петро Антонович пiдiйшов до Лесi, поклав їй на плече руку.
   Воно злегка тремтiло. Той дрiбний трепет болем  оддавався  в  батьковiм
серцi.
   - Нi, справдi, - пересилюючи хвилювання, мовила Леся - Яке Єфремову  до
мене дiло?
   - Не думай, що коли ти цураєшся його, то й вiн тебе.
   - Я волiю бути подалi вiд таких добродiїв. I взагалi,  мамо,  -  Лариса
поправила напнуту на плечах хустку, - шлях, на який ти мене навертаєш,  не
по менi. Я звикла до незвiданих, тернистих дорiг. Хiба ти не знаєш? А коли
говорити про долю, то лiпшої для себе не шукаю.
   - Ти писателька, ти не повинна нехтувати собою заради  якихось  маячних
iдей, - стояла на своєму мати.
   - Це не маячнi, це насущнi i надто унiверсальнi iдеї, без яких не  може
обiйтися митець. Ти от радиш берегти себе. А навiщо, для  чого?  Повiр,  я
цього не розумiю. Не розумiю, як може поет не жити болями свого народу.
   - Бiль теж буває неоднаковий. I з рiзних причин.
   - Авжеж. Тож декому й болить, що не всi роблять так, як  йому  бажалося
б, що чимала когорта митцiв ставить  свiй  талант  на  служiння  народному
поступу, оспiвує нову, червону, а не прадавню  корогву.  Але  скажи  менi,
мамо, ти теж лiтератка: невже не холоне  кров  у  жилах  тих,  хто  стоїть
осторонь i споглядає усю цю кривду?
   Лесине лице  взялося  червоними  плямами.  Вона  розумiла,  що  тон  її
сьогоднi рiзкий, але... зрештою, колись мала вiдбутися ця  розмова.  Краще
яснiсть, яка б вона не була, нiж дратливий  холодок  нещиростi,  удаваного
благополуччя. Через те, що вона вилила батькам свою душу,  розкрила  перед
ними всю правду, її поваги до них не убуде. Вона любитиме їх, як i любила.
   - Що ж ти обстоюєш? - ухилилася од прямої вiдповiдi мати. -  Щоб  ми  й
своєї кровi додали до того кольору?
   - Чи не краще припинити вам цю суперечку?  -  устряв  Петро  Антонович,
але, бачачи, що його слова пройшли повз увагу, додав: -  Кожен  має  чесно
покласти свою частку на вiвтар народного добробуту.
   - Саме так! I коли сьогоднi стоїть питання про мiсце поета,  то  скажу:
воно посеред бурi. Полум'ям серця просвiчувати шляхи в прийдешнiсть -  ось
наше покликання. Навiть смертю своєю ми повиннi вчити iнших, як їм жити на
свiтi.
   Зайшла Дора.
   - Тiльки що в Унiверситетському парку полiцiя наскочила  на  студентiв.
Кiлькох забрала, останнi розбiглися. Якiсь вiдозви читали, чи що.  -  Дора
втомлено сiла, обвела  усiх  поглядом.  -  Чого  мовчите?..  Ох,  цi  менi
таємницi!.. То давайте хоч їсти! -  Вона  була  збуджена  i  вiд  того  ще
красивiша. Обличчя зарум'янилось,  пашiло  здоров'ям,  великi  голубi  очi
випромiнювали стiльки завзяття, веселостi, що  Леся  в  думках  позаздрила
сестричцi.
   Попередня розмова урвалася. Невдоволена наслiдком її i тим,  що  скоро,
певне, такої нагоди не трапиться, Ольга Петрiвна,  не  приховуючи  злостi,
вийшла на кухню. Дора пiдлетiла до Лесi,  обняла,  цмокнула  в  скроню.  В
їхнiй гiмназiї теж неспокiйно. Однi за тих, кого забрали в солдати, iншi -
проти: так, мовляв, їм i треба, хай не бунтують.
   - А ти ж як? - несподiвано запитала Леся. - Пiдтримуєш чи осуджуєш?
   - Я? - здивувалася Дора й подумала: "Справдi-бо, як же я?" -  Звичайно,
пiдтримую, - випалила. - Як же iнакше? Ти ж-"за"?
   Лариса мiцно пригорнула й поцiлувала сестру. Коли  Дора  вийшла,  Петро
Антонович сiв ближче до дочки.
   - От що, Лесю, - мовив спроквола, - я тебе в твоїх переконаннях i дiлах
не неволю.
   - Спасибi, тату. Я вдячна тобi за пiдтримку.
   - Зажди, не в цьому суть. Ти вже доросла, хоч для нас з  матiр'ю  та  ж
сама дитина. Кожна твоя похибка, невдача завдають нам болю. - Вiн узяв  її
руку, поклав собi на долоню, погладив. - Прошу тебе, дочко, будь у  всьому
обачна. Роби, як тобi здається за краще, але пам'ятай: твоє здоров'я, твоє
благополуччя нам не байдужi.
   Леся прихилилась щокою до його м'якої руки.
   - Я нiколи й нiскiльки в цьому не сумнiвалася. Як, сподiваюся, i  ви  в
моїх почуттях. Вбiгла Дора.
   - Обiдати! Швидко.
   За столом Петро Антонович запитав Лесю:
   - Як твої зуби,  ще  болять?  Тут  заходив  Читадзе,  а  з  ним  якийсь
Горощенко, стоматолог, про тебе розпитували. Не знаєш  Горощенка?  Десь  i
адресу лишив. - Вiн дiстав блокнота, перегорнув кiлька  сторiнок.  -  Ага,
ось: Полiцейська, сiм. Просив зайти неодмiнно. Та ти спочатку розпитайся в
Читадзе.
   Надвечiр Лариса Петрiвна вийшла до Ботанiчного саду. Хоч вiн  ще  й  не
вабив своїми зеленими шатами, зате тут було затишно, а головне - безлюдно.
Зараз це мало для неї неабияке значення. Хотiлося побути  на  самотi,  щоб
хоч трохи розiбратися в останнiх подiях. Досi зробити цього не  вдавалося,
заважав отой постiйний шарварок, яким здавна  живе  їхня  сiм'я:  з  ранку
допiзна гостi, друзi, знайомi... Чиїх  тiльки  нема!  Батьковi,  материнi,
обох сестер та, звичайно ж, i її, Лесинi.
   Вибравши найглухiший закуток, сiла на  лавку  пiд  крислатим  каштаном.
Iншого разу вона почала б угадувати, скiльки цьому гiллястому красеню лiт.
Звернула б увагу на крупнi бруньки, що рясно лиснiли  в  слабому  промiннi
сонця, а нинi... нинi її не бентежило навiть голосне пищання синиць. Знову
й знову поверталося, будило  думки,  роз'ятрювало  i  без  того  незагойнi
сердечнi  рани  все  оте  пережите,  муками  перемучене  в  Мiнську.  Воно
вчувалося   то   здавленим,   пригнiчено-благальним:   "Квiток!..   Бiльше
квiтiв...", то урочистим голосом  органа,  що  стиха  награвав  реквiєм  в
убогiй церковцi на околицi мiста, то таємничим - на її  адресу  -  шепотом
юрби:  "А  хто  ж  ота?.."  Назустрiч  спогадам  десь  аж  iз   дна   душi
вихоплювались безгучнi зойки, судомили її. "Треба вiдпочити! -  мiркувала.
- Сьогоднi ж напишу Кобилянськiй".
   Повз неї пройшла група студентiв. Молодь швидко  розтiкалася  парковими
дорiжками. Виходили, як помiтила Леся, з теплиць, поблизу яких сидiла.
   Одна постать привернула її увагу, в нiй було  щось  знайоме.  "Зюма!  -
майнуло в думках. - Де вiн тут узявся! Що робить?"
   Устала, пiшла назустрiч давньому  плеядiвцю.  "Таки  вiн!  Те  ж  саме,
батькiвське, пенсне... Тiльки одяг уже свiй, не з чийогось плеча..."
   Зюма, видно, пiзнав її, усмiхнувся.
   - Здрастуйте, Лесю. Не забули?
   - Як можна! Але скажiть, на бога: де ви пропадали, звiдки виринули?
   - Довга iсторiя, - махнув рукою Зюма. - Було нас, як то кажуть, по всiх
усюдах, А зараз знову сюди.
   - Рада вас бачити. Як ви змужнiли!..
   - Роки!
   Лiта дiйсно переiнакшили його. I на краще. Правда, в нього ще  лишилося
трохи сором'язливостi  (це  Леся  помiтила  по  тому,  як  вiн  зашарiвся,
потискуючи їй руку), зате з'явилася твердiсть у голосi, в поглядi.
   Вони  пiшли  дорiжкою  попiд  парканом.  Зюма   розповiдав   про   своє
життя-буття.
   - А що ви робили в  теплицях?  -  запитала  Лариса.  -  Наскiльки  менi
вiдомо, ви не ботанiк.
   - Скажiть, будь ласка, батько передав вам запрошення  i  адресу  лiкаря
Горощенка? - замiсть вiдповiдi запитав Зюма.
   - Передав. Але я нiчого не розумiю, - насторожилась Леся. -  Хто  такий
Горощенко? Зюма всмiхнувся.
   - Якiв Олексiйович Горощенко - це я. Лесин подив змiнився захопленням.
   - Ви? Це ваше псевдо?
   - Так. Задля конспiрацiї. А хотiв я вас бачити  ось  з  якого  приводу,
Ларисо Петрiвно: з-за кордону прийшла посилка "Искрьi", то Крохмаль просив
частину газет направити вам.
   - Я маю їх взяти сама?
   - Нi, чому ж? Сьогоднi, якщо ви готовi,  до  вас  зайде  робiтник,  наш
агент. Вiн принесе вам свої поезiї. Розумiєте?
   Леся ствердно кивнула.
   - А тут, - Горощенко поглядом вказав на теплицi, - тiльки що  вiдбулося
зiбрання. Читали вiдозву Володимира Ульянова  з  приводу  ста  вiсiмдесяти
трьох. Студенти палають бажанням  виступити.  Наше  завдання  -  правильно
скерувати їхню енергiю. Студентiв треба поєднати з робiтниками. Самi  вони
нiчого не вдiють.
   ...Повертаючись того вечора додому, Лариса Петрiвна  мiркувала:  "Отже,
мене все-таки не забуто". Це радувало, але водночас i смутило: "Що зможу я
в такому-от станi? "
   ...У недiлю Хрещатик завирував  зранку.  Десятки  крамниць,  крамничок,
кафе глитали i тут же викидали  назад  вiдвiдувачiв.  Дрiбнi  чиновники  i
конторники,  ради  недiлi  посланi  жiнками   за   їстивом,   наймички   i
домогосподарки, мiщанки й приїжджi з навколишнiх сiл та мiстечок  моталися
в пошуках продуктiв та рiзного краму.
   Бiля  Бессарабського  базару  юрмився  люд.  Неповороткi  вiд   зимової
унiформи  полiцаї  спочатку   не   звертали   на   це   уваги.   Та   коли
Круглоунiверситетським i Кловсь-ким узвозами з Печорську почали спускатися
арсеналь-цi, охоронцi порядку занепокоїлися. Тривожно  засюрчали  свистки.
"Розiйдись!", "Припинити неподобство!.." - залунало над  головами.  Натовп
сколихнувся, загомонiв ще дужче. Вгору раптом скинулись кiлька  невеличких
червоних корогов та чимало по-рiзному, часом i невмiло зроблених  написiв:
"Вернути 183-х", "Протестуємо!", "Геть самодержавство!"
   - Товаришi!
   Гомiн, свистки - все миттю змовкло од несподiванки.
   Голови, мов по командi, повернулись. Молодий, невисокий чоловiк (Лариса
Петрiвна знала його: це був член  пiдпiльного  комiтету  Валах)  стояв  на
якомусь пiдвищеннi i говорив, час од часу помахуючи  затиснутим  у  правiй
руцi кашкетом:
   - ...Царизм хоче силою змусити нас мовчати... далi терпiти безправ'я та
злиднi. Кращих наших синiв i дочок гноять у тюрмах, на каторзi, мордують у
солдатських ротах...
   Навколо знов залунали свистки, заметушилась полiцiя...
   - Доведемо ж, товаришi, що й ми сильнi...  Нашою  згуртованiстю  скуємо
той молот, що розiб'є кайдани самодержавного гнiту!
   Промовець пiрнув у натовп. Збуджена маса, прорвавши немiцний полiцiйний
кордон, ринула на Хрещатик i посунула до Думського майдану. По дорозi вона
з обох бокiв обiгнула трамвай, що  стояв  на  зупинцi,  вийшла  на  колiю.
Трамвай  дзеленчав,  худий,  у  форменцi  й  окулярах  водiй  раз  у   раз
висовувався у вiконце, кричав,  погрожував,  але  нiчого  вдiяти  не  мiг.
Зрештою,  мабуть,  на  вимогу  пасажирiв,  вiн  зупинив  трамвай   зовсiм.
Бiльшiсть тих, що їхала, вискочила i одразу ж  загубилася  в  юрбi,  дехто
лишився сидiти.
   Фундуклеївською i  Прорiзною  пiдходили  новi  загони.  Це  з  Шулявки,
вокзалу,  частково  з  Лук'янiвки  iшли  студенти  Київської  полiтехнiки.
Комерцiйного  iнституту"   робiтники   Пiвденно-росiйського,   Гретера   i
Криване-ка, залiзничних майстерень. Вливаючись у загальний потiк, вони  на
повнi груди пiдхоплювали почату кимось пiсню:
   Отречемся от ста-а-рого ми-и-ра...
   Леся i Горощенко стояли на розi Миколаївської i Хрещатика. Тут зiбрався
чималий натовп цiкавих, дiтвори. Чулися то захопленi, то  лайливi  вигуки.
Звiдусiль натискували, та  прорватися  на  головну  артерiю  не  дозволяла
заслона з полiцiї i солдатiв.
   Колона демонстрантiв наближалася до майдану. Переднi, де маяли  червонi
полотна, - тiсно, плiч-о-плiч, а  далi  вiльнiше,  ширше.  Здалеку  вулиця
нагадувала збурену рiку, яка загрожувала от-от  вийти  з  берегiв.  Лариса
Петрiвна схопила Горощенка за руку.
   - Скiльки люду! - Очi її горiли завзяттям. - Титан пiднявся, розправляє
плечi грiзнi...
   "Яка б це була радiсть  Сергiєвi!  -  скинулась  думка.  -  I  йому,  i
Ювеналiю Дмитровичу, що теж загинув десь в астраханських пiсках..."
   їй чомусь пригадалися всi тi, хто полiг у нерiвнiй борнi: i  Мельников,
i Ковалевський i багато-багато iнших вiдомих i маловiдомих героїв.
   Здавалося, дух їхнiй витає сьогоднi тут, у лавах демонстрантiв.
   Перед ними вiдкривалася частина майдану з трамвайним заворотом i лiнiєю
вгору, на Мало-Житомирську.  Леся  бачила,  як  бiля  величезної  крамницi
Торлiна i напроти, коло кафе-шантану "Олiмп", купчився люд. Що  дiялось  у
глибинi, там, де громадилась споруда мiської думи, не було видно.  Та  ось
на майданi захвилювалися, забiгали; Лариса  Петрiвна  помiтила,  як  попiд
стiнами, розганяючи народ, шикувалися постатi в шинелях. Частина  тих,  що
стояли,  ховалась  у   пiд'їздах,   будинках,   решта   кинулась   у   бiк
Володи-мирського спуску  й  на  Iнститутську,  та,  зустрiвшись  з  кiнною
полiцiєю, що поспiшала до думи,  повернула  назад,  напроти  демонстрацiї;
зiткнувшись iз нею, розiгнанi подiлилися на ще меншi потоки,  аж  поки  не
змiшалися з загальною масою.
   Переднi  шеренги  демонстрантiв  уже  виходили  на  майдан.   Поминувши
крамницю, вони повертали лiворуч, до думи. За якихось кiльканадцять хвилин
щойно   змертвiлий   плац   заряснiв    постатями,    зацвiв    корогвами,
транспарантами, рiзноколiрними хустинами. Та не встигла вилитися на майдан
i половина процесiї, не встигли посланцi пiти  i  висловити  властям  свої
вимоги, як у масу  людей  з  ходу  врiзалася  кiнна  полiцiя.  На  майданi
зчинилося безладдя, знявся галас. Закричали й поблизу.  Леся  i  Горощенко
одiйшли вбiк.
   - Як комiтетчики? - занепокоєно спитала Лариса Петрiвна.
   - Гiрше буде, коли тi, що оточили майдан, не  зрушать  з  мiсця.  Через
їхнi ряди не прослизнеш. На всякий випадок, у крамницi сидять  нашi  люди.
Валах попереджений.
   Налiт кiнної, очевидно, був сигналом i для пiшої полiцiї.  З  пiд'їздiв
вискочили десятки "фараонiв" i зголоднiлими псами накинулись на середину i
хвiст  колони.  Демонстранти  не  витримали,   кинулись   врозтiч.   Деякi
вiдбивались камiнням, держаками од транспарантiв. Чималий гурт  робiтникiв
i студентiв прорвався на Миколаївську i помчав угору.
   Горощенко одвiв Ларису Петрiвну в безпечнiше мiсце.
   II
   Лист од Кобилянської вже давно лежав на столi, нагадуючи про запрошення
i гостиннiсть його авторки. Та й сама Лариса  Петрiвна  вже  кiлька  разiв
призначала  строки  вiд'їзду,  а  от  вибратися  нiяк  не  могла.   Причин
знаходилося чимало. Треба було владнати перед дорогою дещо особисте, трохи
перепочити пiсля Мiнська i останнiх домашнiх справ, головне ж - вона  мала
виконати одне вельми важливе доручення Київського комiтету РСДРП.  Власне,
це доручення не було для неї новим; як i ранiше,  мова  йшла  про  видання
нелегальної лiтератури.  Однак  цього  разу  питання  ставилося  гострiше.
Змiцнений вiдданими iскрiвцями. Київський комiтет провiв рiшучий наступ на
економiстiв. Для  ведення  широкої  агiтацiї  необхiдна  була  лiтература.
Нелегальнi друкарнi пiсля розгрому, що стався в мiстi кiлька  рокiв  тому,
повiльно вiдновлювали свою роботу. Треба було шукати виходу.
   Довiдавшись,  що   Леся   Українка   виїздить   за   кордон,   київськi
соцiал-демократи доручили їй органiзувати там видання  потрiбних  книг  та
брошур. Частина з  намiчених  перекладiв  ("Хто  з  чого  жиє"  Дiкштейна,
"Манiфест Комунiстичної партiї" К. Маркса та Ф. Енгельса i ще  деякi)  вже
була зроблена самою Лесею або з її активною участю, iншi доводилось ждати:
товаришi, залученi до цiєї справи, барилися...
   Майже через мiсяць пiсля повернення з Мiнська, нiскiльки не вiдпочивши,
Лариса Петрiвна зрештою вирвалася з Києва. У подвiйному  днi  її  чемодана
лежали рукописи майбутнiх видань, зверху - бiльше для маскування  -  деякi
власнi папери та книги;  голова  трiщала  од  утоми,  думок,  безперервних
балачок сусiдiв. Треба ж було виїхати саме в недiлю! Тiснота, задуха.
   У вагонi повернутися нiде. I так - яких-небудь шiстнадцять годин!..
   У  Львовi  Косачiвну  зустрiчав   Труш   -   художник,   чоловiк   Ради
Драгоманової. Дивак! За бiганиною переплутав днi i вчора аж тричi  виходив
на вокзал. Сьогоднi все ж прибiг вчасно. I кiмната, яку приготував для неї
в готелi "Централь", поряд iз своєю майстернею, гарна. Свiтла, затишна. Бо
зупинитися зараз з її настроєм у когось iз знайомих - i собi горе, i людям
клопiт. А так  -  незалежна.  Куди  захотiла  -  пiшла,  кого  забажала  -
побачила.
   Пiсля короткого перепочинку вони зробили  невелику  прогулянку  мiстом,
завiтали до  редакцiї  "Лiтературно-наукового  вiсника".  Ларисi  Петрiвнi
хотiлося одразу ж побачити Франка, а знайти його в такий  час  можна  було
тiльки на роботi.
   Iван Якович справдi сидiв за своїм столом.  Забачивши  гостю,  спокiйно
пiдвiвся, пiшов назустрiч. На високiм, обрамленiм  ясним  буйним  волоссям
чолi  та  ж  постiйна  задума;  сумовитi,  працею  перевтомленi  синi  очi
засвiтилися радiстю.
   - А-а, здоровi були, - обiзвався м'яким, лагiдним голосом i  простягнув
обидвi руки - нiби хотiв обняти.
   Довго не засиджувались: одне, що Леся не зовсiм  добре  себе  почувала,
по-друге,  перед  Франком  лежала  якась   нагальна   робота.   Домовилися
зустрiтись у нього вдома.
   - Йване, - звернувся Франко до Труша, - а Лариса  Петрiвна  вже  видiли
свiй портрет?
   - Таж думка була, аби разом поглядiли, - мовив художник.
   - Ну то йдемо.
   - А де ж вiн? - запитала Леся.
   - Ге! Ось побачите.
   Вони спустилися на перший поверх, до просторої зали, що  нагадувала  чи
то художню майстерню, чи  то  салон.  На  стiнах,  пiдставках,  просто  на
мольбертах, у рамах  i  без  рам  висiли  й  стояли  полотна  -  портрети,
краєвиди, вiйськовi баталiї.
   - Ану-ну, чи вiдшукаєте себе, - жартував Франко. - Чи, може, доведеться
показувати?
   - Ви ж бачили, Iване Яковичу, i, здається, були доброї думки,  -  не  в
тон йому вiдповiв Труш.
   - Е-е, то я, а це ж Лариса Петрiвна. Як ви не розумiєте? Я  за  всеньке
своє життя пензля в руцi не тримав, а вона, вiдайте, студiювала цю штуку.
   - Толку з мого студiювання, - скептично кинула гостя. - Та й що то були
за студiї? - Вона таки знайшла портрет, зупинилася. -  Ну  от...  "З  кого
вони портрети пишуть?" Нiби я i справдi якась визначна особа... Смiшнувато
на це дивитись.
   - От, чули, маестро? -  пiдхопив  i  по-своєму  страк-тував  Франко  її
останнi слова. - Я ж вам казав.
   Пожартували, подивилися iншi полотна i розiйшлися.
   У себе в кiмнатi Лариса  Петрiвна  виклала  перед  Трушем  усi,  що  їй
дiсталися, фото Мержинського.
   - Маю до вас, друже, прохання: напишiть портрет цiєї людини. Ви знаєте,
ким вiн для мене був...
   Чотири днi провела Леся Українка у Львовi. Погостила у Франкiв,  навiть
з'їздила за мiсто, на Софiївку, де  Iван  Якович  закладав  дiм  та  садив
чималий сад, одвi-дала деяких знайомих, а бiльше вiдсиджувалася в кiмнатi,
бо погода видалася ще гiрша, нiж колись у Мiнську. Проте  i  в  готелi  не
було спокою: заходили тi, в кого вона  не  побувала,  Трушевi  приятелi  i
чимало iншого люду.
   Другого чи  третього  вечора  вiдбулася  зустрiч  з  Ганкевичем.  Лiдер
галицьких соцiал-демократiв  прийняв  їх  у  своїй  розкiшно  умебльованiй
вiтальнi. Слухав неуважно, через що Ларисi Петрiвнi  доводилося  терпеливо
повторювати одне й те ж пояснення чи прохання.  Рукописи  все  ж  прийняв,
пообiцявши незабаром повiдомити свою остаточну думку.
   - Щось мене не захоплює цей  Ганкевич,  -  одразу,  як  тiльки  вийшли,
подiлилася своїм враженням Леся.
   - Справдi, вiн сьогоднi наче не в гуморi, -  згодився  Труш.  -  Та  то
пусте, аби видрукував.
   - Авжеж, а тiльки якесь внутрiшнє чуття пiдказує менi, що справа тут не
зовсiм  надiйна.  Добре  буде,  коли  ви  та,  може,  ще  й  Iван   Якович
нагадуватимете йому.
   - Щодо мене - я не дам йому  спокою.  Повернувшись  до  готелю,  Лариса
Петрiвна упала,
   мов пiдтята: втома валила з нiг... Наступного дня кур'єрський Варшава -
Бухарест мчав її до Чернiвцiв.

   III
   Ольга  Юлiанiвна  була  старша  за  Ларису  Петрiвну  на  вiсiм  рокiв.
Незважаючи на цю все-таки значну вiкову рiзницю,  вони  любили  одна  одну
любов'ю, на яку були спроможнi лиш їхнi великi - з огляду на  те,  скiльки
вмiщалося там горя  людського  i  людських  почуттiв,  -  серця,  дiлилися
найiнтимнiшим.
   В їхнiх бiографiях чимало подiбного: обидвi народилися в сiм'ях дрiбних
урядовцiв; обидвi самотужки здобували освiту; обидвi кохались  у  книжках,
лiтературi, а ще бiльше - в самобутнiх пiснях та легендах,  природi  своїх
казкових країв. Як i Леся,  Кобилянська  навiть  здумати  не  могла  свого
iснування без постiйного  спiлкування  з  народом.  Коли  перша  вздовж  i
впоперек сходила та з'їздила рiдну Волинь, друга знала кожний  мальовничий
куточок вiчнозеленої Буковини, чуйно дослухалася її гомону. I та, й  друга
жадiбно припадали до спiльного джерела - життя народу, пили з нього цiлющi
соки,  на  яких  таким  крицевонезламним  зростало  їхнє  полум'яне,  їхнє
невмируще слово.
   Писати почали теж майже разом. Одночасно, 1891 року, їхнi твори  читали
двоє сердечних друзiв - Iван Франко та Михайло  Павлик.  Сталося  так,  що
тодi ж, перебуваючи у Вiднi, через Павлика ознайомилася з її  "Лореляй"  i
Леся. I як же тепло вiдiзвалася! Щоправда, Лариса  Петрiвна  приписала  їй
вплив Жорж Санд i ще декого з модних французьких письмовцiв, але подружили
вони з тих пiр назавжди. Молодша товаришка гаряче цiкавилась Кобилянською,
пiзнiше запросила її до себе, в Зелений Гай.
   О, та поїздка! Новi друзi,  палкi  суперечки,  розмови...  Кобилянськiй
нiколи їх не забути! Не померкнуть у пам'ятi Київ, Днiпро, Тарасова могила
на крутiй Чернечiй  горi.  Цiлий  свiт  -  великий,  до  того  незнаний  -
розкрився тодi перед Ольгою, вона нiби народилася вдруге...
   Кобилянськi мешкали аж на другiм кiнцi Чернiвцiв. Од вокзалу треба було
поминути центр мiста, спуститися вниз, до схiдної околицi, де й  звивалася
пагорками вулиця з трохи незвичайною назвою - Новий  Свiт.  Будинок  N  61
однiєю своєю стороною приставав до  пологого  пiдгiр'я,  залишаючи  зовсiм
мало мiсця для двору Щоб грунт не сповзав i не змивався дощами,  господарi
закрiпили його високою кам'яною стiною, зробивши в нiй вузенькi, з арочним
перекриттям, схiдцi нагору, де зеленiв молодий невеликий садок.
   Сiм'я - батько, сiмдесятип'ятилiтнiй патрiарх "староруського"  напряму,
схожа на святу Анну з малюнкiв Леонардо да Вiнчi мати, два молодшi брати -
розмiщалася в чотирьох  кiмнатах.  Правда,  одну  з  них  недавно  зайняли
квартиранти гiмназисти, але тiснiше вiд того не стало.  Користалися  ще  й
верандою, де, звичайно влiтку, бажаючi проводили вечори, а то  й  днi,  бо
веранда була засклена, тiниста, затишна.
   Гостю Ольга Юлiанiвна взяла до себе. Та  чи  й  могли  вони  бути  десь
нарiзно! Стiльки не бачитися, стiльки пережити за цей час i  розiйтись  по
рiзних кiмнатах? Нi й нi! До того ж для двох Ольжина кiмната чудова. Можна
поставити друге лiжко, ще  й  буде  де  повернутися.  Зрештою,  хiба  вони
збираються весь час сидiти в хатi, пiд дахом? Аби з вечора до ранку. А там
- на повiтря, на простiр! Одним мiстом зачаруватися  можна.  Яке  ж  воно,
справдi, чудове! Невелике, менше од Львова, зате  все-все  в  буйнозеленi.
Парки, сквери, сади... Сади в кожнiм дворi, навiть у центрi. А про околицi
вже й казати нiчого. Це щось казкове, райське. Невисокi  гори,  геть-чисто
заллятi сонцем i зеленню, блакитна стрiчка  Пруту,  що,  оточений  густими
верболозами, грайливо скрадається  попiд  самiсiньким  мiстом,  а  далi  -
широкi зарiнки, за гаями гаї, мальовничi, мов писанки, села, - вся, як  на
долонi, буковинська весна. Зацвiтають сади, рутою взялися клаптi  полiв...
i над усiм - високе, чисте, прополоскане весняними грозами небо.
   Скорiше б на те заманливе лоно.
   - Так-то ми вас одразу й пустимо, - лагiдно  заперечує  Кобилянська.  -
Звикнете, поправитесь пiсля всього того вештання по свiтах, тодi, прошу, i
я з вами.
   Хiба  посмiєш  їй   заперечувати?   їй,   любiй-найлюбiшiй,   чарiвному
лотосовому квiту.  Так  обiв'є  тебе  рученятами,  так  нiжно,  зворушливо
заговорить та  загляне  у  вiчi,  що  мусиш  коритися.  В  усьому  твердий
розпорядок. Мов у санаторiї: лягати ранiше одинадцятої, вставати  лише  до
снiдання, працi - три, щонайбiльше чотири години. Решта - гуляння.  Добре,
хоч читати не заборонили. Та писати листи. А втiм,  хiба  багато  напишеш,
коли в Ольги стiльки друзiв, знайомих. Шсля обiду i ввечерi мало не  щодня
гостi. В Чернiвцях гастролює "Руська бесiда", а там таки чимало  приятелiв
Кобилянських. Гостями Ольга багата. Першого ж  дня  були  Стефаник,  маляр
Iвасюк, Маковей, молода вчителька i письменниця Ярошинська.
   Стефаник  її  рокiв.  Зовнi  здоровий,   але   нiби   слабує   нервами.
Небалакучий. В очах якась наче трагiчна зажура. Видно,  живеться  йому  не
вельми - приїхав до мiста в буденнiм костюмi. Залишив, кажуть, унiверситет
через матерiальнi нестатки. Шкода чоловiка. До того ж  написав  оце  драму
про Палiя, з поставою нiчого не вийшло.
   Найцiкавiшим видається Маковей. Лiтами вiн якраз помiж ними: вiд  Ольги
чотирма роками молодший, од неї  -  старший.  На  вiдмiну  вiд  Стефаника,
елегантний, хоч Ольга жартома й називає  його  ведмедем,  веселий,  любить
багато розповiдати про себе, свою роботу. Розповiдати має  що!  Вже  встиг
бути редактором "Буковини", секретарем "Лiтературно-наукового вiсника",  а
нинi викладає українську фiлологiю в учительськiй семiнарiї.  Виступає  як
новелiст i сатирик. Критики не  забув,  пригадав  одразу.  Не  сподiвався,
мовляв,  на  такий  розгром.  Проте  не  злопам'ятний,  доброзичливий.   I
дотепний.
   ...Вони поверталися од Смаль-Стоцького.  Лариса  Петрiвна  завiтала  до
професора, сподiваючись найти в нього невiдомi ще листи Драгоманова.
   По дорозi завернули до мiського парку. Дерева кидали легеньку тiнь.  На
алеях нiкого не було.
   - Ольга розповiдала менi, що ваша особистiсть вiдiграла немалу  роль  у
розвою її як письменницi, - мовила Леся. -  Скажiть:  як  ви  оцiнюєте  її
талант?
   Маковей глянув на неї запитливо, поправив пенсне.
   - Не заперечую, хоча нiкому про це не хвалюсь. Панна Ольга далеко  мене
обiгнала. Iм'я цеї писательки не забудеться.
   -Їїї остання новела...
   - "Пiд голим небом"?
   - Так... Це рiч високого злету.
   - А "Меланхолiйний вальс"? Менi вiн видається шедевром  на  нивi  нашої
сьогочасної лiтератури. Читаючи її писання, я дивуюся: вiдколи ця авторка,
що, вважайте, крiм Кiмполунга та вашої Полтавщини, нiде не  бувала,  вiдки
вона так глибоко знає життя? Де бере матерiал для своїх повiстей i новел?
   - Це вже ознака, чи, як у вас кажуть, цiха її таланту. Певне,  для  неї
досить одного поштовху, одної риси, щоб народився образ.
   - Менi часом шкода її, - несподiвано заявив Маковей.
   - А то чого? - здивувалася Леся.
   - Тадже гляньте, скiльки вона тратить часу i сил надаремне. Все  на  її
руках: i дiм, i старi батьки, i меншi брати.
   - Хто знає, чи варто по сiм шкодувати.  Умови,  в  котрих  виробляється
письменник, далеко неоднаковi, власне, ми зовсiм не знаємо, якi  тi  умови
потрiбнi.
   На алеї з'явилася молодь. Леся сказала, що притомилась, i  вони  помалу
пiшли з парку. Симович, який здибався їм бiля  Народного  дому,  попередив
Ларису Петрiвну,  щоб  готувалась  до  зустрiчi:  громадськiсть,  а  надто
студенти вирiшили влаштувати на її честь вечiр.
   Лариса Петрiвна прокинулася на свiтанку.  Ольги  поруч  не  було.  Вона
сидiла, не запалюючи лампи, бiля вiкна, що вже  яснiло  наступаючим  днем,
i... плакала. Леся вiд  несподiванки  широко  розплющила  очi.  Перше,  що
збiгло на думку, - встати, довiдатись, у чiм рiч,  розважити  подругу;  та
ось її погляд упав на столик перед Ольгою, там  лежали  недбало  розкиданi
аркушi  паперу,  в  руцi  у  Кобилянської  чорнiла  ручка.   "Працює",   -
заспокоїлась Леся i нечутно повернулася на бiк.
   А Ольга нiчого не бачила, нiчого не чула - була  зачарована  творенням,
полонена думками i почуттями, якими жили народженi нею герої.
   ...За снiданком Ольга  Юлiанiвна  була  тиха,  спокiйна,  мов  погiдний
лiтнiй ранок. Як завжди, по-простому зачесана - з продiлом на високе чоло,
уважна. Коли зосталися удвох, Леся запитала:
   - А чому це хтось чорненький сю нiч не спав? Кобилянська здригнулася.
   - Ви все бачили?.. Ох, панно Лесю...  Цеї  ночi  старий  Iвонiка  ховав
свого сина, Михайла. Чи могла ж я спати? - Вона дiстала з  шухляди  кiлька
дрiбно списаних аркушикiв, поглянула на них, мовби то було  щось  чуже.  -
Послухайте, Лесю. - Спокiйним, розмiреним тоном стала читати:  -"Нiч  була
прекрасна, i вiдкритi голови  чоловiкiв  рисувалися  виразно  у  магiчному
сяевi мiсяця, мiж тим як жiнки з головами, позавиваними  в  бiлi  рушники,
нагадували  сотки  лiлей,  що  струнко  стрiляли  вгору.   Свiтло   свiчок
освiчувало iз долини кожде обличчя. На них було видно найглибшу повагу.
   Докiя i Петро проводили пливучим кроком нещасну матiр за  домовиною,  а
Iвонiка сам ступав. Iз вiдкритою, набiк похиленою головою, не  вiдвертаючи
нi на хвилину очей з домовини, так ступав вiн.
   Зорi миготiли на висотi i,  здавалося,  сипали  всiм  своїм  свiтлом  у
долину. Мiсяць розгорiвся палаючим свiтлом.
   Далеко, широко на полях - тишина. Недалеко походу предивний танець тiнi
i  голосiння  двох  плачниць.  Вiд  часу  до  часу   продирався   воздухом
розпучливий викрик напiвзбожеволiлої матерi..."
   Голос Кобилянської набирав дедалi трагiчнiших ноток. Лице її оживилося,
очi загорiлись якимсь незвичним блиском. Здавалося, то вона, а  не  стара,
вбита горем мати голосила за сином:
   " - Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?.. - викрикувала, збиваючи долонями.
   -  В  землю  йде...  в  темну  нiчечку  йде...  не  поверне  нiколи!  -
вiдповiдали жалiсливим, протяжним  голосом  плачки,  хитаючи  головами,  й
затягали далi своє.
   - Вночi передаю тебе iншому свiтовi... вночi покидаєш татка  твойого!..
- крикнув раз болiсно Iвонiка..."
   А перед Лесею враз постали Мiнськ,  глибока  весняна  пiвнiч,  маленька
церква на околицi...
   " - Не гризiться, бадiко! Господь дав таку нiчечку, що i  мак  визбирав
би, а зорi гонором блищать! - потiшала Докiя..."
   Ольга перестала читати. Аркуш дрiбно тремтiв у її руцi, i вона  поклала
його. Сидiли мовчки - кожна думала про своє.
   - Хто його вбив? - стиха запитала гостя.
   - Сава, брат... за землю. Гадав, йому бiльше припаде,  коли  нi  з  ким
буде дiлитися. Знову мовчання. Леся:
   - Це жахливо. Кобилянська:
   - Це правда. Це трапилось кiлька  рокiв  тому  недалечко  Чернiвцiв,  у
Димцi, в родинi Iвана Жижiана, - молодший брат  убив  старшого.  Я  тiльки
змiнила фамiлiю...
   - Це справдi жахливо, - повторила гостя. - Жахливо те, до чого доводить
людину життя. Яка страшна доля!
   - Хочу зладити її, цю свою працю, якнайретельнiше...  з  iнстинктом  на
будучiсть, - пояснювала Коби-лянська. - Аби-сь поколiння, що  прийдуть  по
нас, читали i вiдали о життi сьогочаснiм...
   - Багато вже маєте зробленого?
   - Надумала я її в  двох  частинах,  першу  нiби  викiнчую...  Я  просто
фiзично терплю пiд з'явиськом тих фактiв i нiяк не вспокоюся, аж  доки  не
виллю той бiль чорним по бiлому... а коли пишу, ох, як ридаю!
   - А ми вчора лиш думкували  з  Осипом  Степановичем:  вiдкiля,  мовляв,
Кобилянська бере матерiали для своїх творiв?
   Ольга Юлiанiвна осмiхнулася:
   - Декотрим, хто не знає мене ближче, це справдi дивно. I, мабуть, через
те, що я не сходжуся нi з лiтераторами, нi з ученими... не маю  найменшого
дару до бесiди. Знали б вони, що кожний голосок життя будить у  менi  цiлу
бурю уявлень, певне, не дивувалися б.
   - Ну, то чийсь клопiт -  дивуватися  чи  не  дивуватися,  -  розважливо
мовила Леся. - Ви своє знаєте.
   - Самiй про себе судити доволi важко, а все ж скажу, вам  скажу:  кожна
моя рiч - найбiльша а чи зовсiм мiзерна - писана кровiю. Всi  вони  вийшли
дорогою серця. Бо пишу я, коли терплю - а цього чуття менi  не  бракує,  -
пишу, коли бачу кривду, заподiяну як  людям,  так  i  звiрятам,  квiтам  i
птахам, деревам i водам, пишу, захоплена великими iдеями визволення людей,
найперше - жiнки...
   - Ще тодi, в Зеленому Гаю, слухаючи ваших речей про себе, свою  країну,
я вiдчула вас щирою, доброю...
   Ольга Юлiанiвна зашарiлася, поспiшила заговорити про iнше.
   - Розохотили ви мене, Лесю, до балачки, - сказала. - Взагалi  не  люблю
звертати на себе увагу. Тому нiкуди не їду, уникаю гучного товариства.
   - Я теж не маю звички пiдпускати до свого серця кожного  цiкавого.  Те,
чого коштував менi Мiнськ, знаєте хiба що тiльки  ви  єдина.  Але  здумати
свого життя без раптових  подорожей  не  можу.  Митець  має  час  од  часу
поновляти свої враження, чуття, - додала i тут же обмовилась: - Власне, це
рiч чисто iндивiдуальна.
   - Не знаю, - вiдповiла Кобилянська. - Для мене досить  послухати  наших
лiсiв, наших гiр, як щось у менi оживає,  кудись  кличе.  I  вже  не  буде
рятунку,  поки  не  вирветься  голосом  серця...   Музику,   спiви   люблю
пристрасно. Вони впливають на мене майже по-трясаюче.
   День розгорявся, попiд вiкном на вулицi снував  люд,  i  Ольга  змушена
була перервати розмову: треба ж поприбирати i  до  базару  збiгати,  а  по
дорозi до аптеки заскочити за лiками.
   Вона  заховала  писання,  швиденько  прибрала  в  кiмнатах   i   почала
одягатися...
   Вечiрку  влаштували  в  просторому  залi  Народного   дому.   Зiбралося
переважно студентство, вся, як було  казано,  "Молода  Україна"  26.  Коли
Леся, супроводжувана Кобилянською, Ярошинською та  Маковеем,  з'явилась  у
дверях, всi  встали  i  довго  їй  аплодували.  Гостя,  не  чекаючи  такої
зустрiчi, аж розгубилася.
   Василь Симович, закоханий в лiтературу студент i початкуючий науковець,
зробив доповiдь, у котрiй, окрiм красивих Франкових епiтетiв,  сказаних  у
спецiальнiй про неї статтi, не пошкодував i своїх. Послухати, то й справдi
виходить, що вона "трохи чи не одинокий мужчина на всю  новочасну  соборну
Україну".  "Ох,  цi  менi  критики,  -  червонiла,  слухаючи  Симовича.  -
Неодмiнно зроблять iз тебе iкону... Коли захочуть, звичайно".
   Потiм декламували її вiршi. Та як  же  гарно,  зворушливо!  От  уже  не
сподiвалася, що її поезiї матимуть такий резонанс...
   Взагалi це добре, саме цього - крицевостi, закличностi - вона прагне  в
кожнiм рядку, в кожнiм словi... Що, тепер її черга? Розказати про себе?
   - Ш, любi друзi, то справа критикiв - розбиратися в творчих, а часом  i
не в творчих особливостях автора. До того ж  зроблено  мною  дуже  й  дуже
мало, щоби хвалитися.  -  Подумала  хвилину.  -  Поговорiмо  лiпше  о  тих
рушеннях, що намiтилися в нашiм життi i  що  зачiпають  нашi  серця,  нашi
мислi. Маю на увазi робiтницькi i студентськi поступи  супроти  соцiальної
кривди, котрi зачастили так на пiвночi -  в  Петербурзi,  Києвi,  Мiнську,
Москвi та й ближче до нас - у Львовi. В чому ж сила?  Пролетарi  єднаються
до спiльної боротьби за велике визволення народiв... Зал зустрiв її  слова
схвальним гулом.
   - У Женевi зорганiзувався революцiйний  осередок,  до  котрого  входять
нашi найсвiдомiшi марксисти Плеханов i Володимир  Ульянов,  якi  взяли  на
себе керiвництво соцiал-демократичним рухом Росiї. З  пiвроку  минуло,  як
видається  ними  газета  "Искра",  епiграфом   котрої   е   вiдомi   слова
декабристiв: "Из искры возгорится пламя..."
   Вона розповiдала про труднощi боротьби, кликала не  лякатися  погроз  i
тортур, на якi не скупиться царизм, згадала березневу демонстрацiю в Києвi
i те, як до студентiв приєдналися робiтники, - з  усього  було  видно,  що
промовляє не просто свiдок, а активний учасник подiй.
   - Погляди на новiтнiй, цебто соцiал-демократич-ний, рух,  -  вела  далi
Леся Українка при  цiлковитiй  увазi  й  мовчанцi,  -  подибуються  рiзнi.
Декотрi не бачать у ньому iстотної рiзницi  вiд  попереднiх,  народницьких
рухiв, змiшують з боротьбою за економiчнi умови.  А  мiж  тим  це  справдi
революцiйний, справдi марксистський рух. На  Українi  i  для  України  вiн
конче потрiбний, як основа, на котрiй зростатимуть i  наша  воля,  i  наша
правда.
   Проте декотрi полiтики - з ваших галицьких та буковинських у тiм  числi
- вже тепер намагаються ревiзувати соцiал-демократичнi iдеї,  чорнити  їх.
Усi цi днi, вiдколи мешкаю у вашiм  чудовiм  мiстi,  я  маю  змогу  читати
"Гасло" - газетку чернiвецьких так званих со-цiал-революцiонерiв. З  тоном
такого "Гасла", скажу прямо, погодитись  не  можу.  Що  тут  говорити  про
якийсь  ревiзiонiзм,  коли  справжнього,  послiдовного  марксизму  у  нас,
вважайте, ще не було, вiн  тiльки  починає  оволодiвати  масами...  Ну,  а
програма "Гасла" -  це  взагалi  якась  маячня.  Ось  послухайте.  -  Леся
розгорнула газету, прочитала: - "Мета соцiалiзму є для нас  нiчим,  рух  -
усiм". Як це зрозумiти? Задля чого ж тодi рухатись, коли  попереду  нiякої
мети?  Та  й  взагалi  такий  рух  неможливий,  народ  збагнув  облуднiсть
соцiал-революцiйних   проповiдей    i    рiшуче    переходить    на    бiк
соцiал-демократiв. Далi: "Гасло", а отже,  i  люди,  що  стоять  пiд  ним,
обрали собi за метод боротьби терор i на всi лади його вихваляють. Це  вже
не тiльки шкiдливо для справдi революцiйного руху, а й взагалi  безглуздо.
Терор не дає масам нiякої свободи,  замiсть  одного  вбитого  тирана  стає
iнший. Нам потрiбна широка полiтична робота в масах, щоби  пiдготувати  їх
до   спiльного   рiшучого   удару.   Це   якраз   i   вiдповiдає    духовi
соцiал-демократичної партiї,  котра  єдина  є  справдi  народною  i  котра
боронить iнтереси народу. Що б не чинив уряд, в руках якого поки що сила -
полiцiя, вiйсько, зброя, - все йде до кращого, час працює  на  нас.  Треба
лиш, мов отi Франковi каменярi, прокладати  дорогу  прийдешньому,  мостити
йому мости, дружно, як то писав буковинський  соловiй  Федькович,  братися
"однов силов до одної справи".
   I ще раз присутнi зустрiли її слова оплесками. Потiм виступали iз зали.
Леся слухала промовцiв, i серце її  повнилось  гордiстю:  яка  любов,  яка
увага! До лiтератури, полiтичних подiй - там, на великiй Українi... "Нi, -
заперечила в думках, - нiколи i нiякими  кордонами  не  розмежувати  землi
української".
   Котрийсь iз студентiв  запропонував  видати  поезiї  Лесi  Українки  на
громадськi кошти. Лариса Петрiвна не встигла навiть словом заперечити,  як
пропозицiю - знову пiд оплески! - прийняли. Лишалося тiльки подякувати.
   Вечiрка  закiнчилася  пiзно.  Додому  Ларису  Петрiвну  i   Кобилянську
проводили, окрiм Осипа Степановича, Симович i ще кiлька шанувальникiв.
   - Я оце нiяк  не  заспокоюся  пiсля  вашої  затiї,  -  вже  котрий  раз
признавалася Леся. - Незручно якось друкуватися на таких засадах.
   Симович запевняв, що це з виняткової поваги до гостi, що  цим  пишатися
треба, а не печалитись.
   - Ви ж бачили: молодь сама забажала.
   - У вас он своїм нiяк видаватися. Тим же Стефаниковi, Черемшинi.
   - Не бiдкайтесь, i Черемшину видрукуємо.
   - Та вже ж! Що з вами вдiєш? - згодилася Леся. - Видавайте, коли  є  на
те палке бажання. Дещо вiзьмемо друкованого, а бiльше нового,  що  встигну
тут написати... Догляньте лише, щоб те виданнячко було чепурненьке.
   На тому й розiйшлися.
   IV
   Гей, пiду я в тi зеленi гори,
   Де смереки гомонять високi,

   Понесу я жалi одинокi

   Та й пущу їх у гiрськi простори...
   Так думалося, так бажалося... А  вони  -  хоч  би  один  куди  подiвся,
розвiявся чи заглух навiки. Печуть її i ранять невидимо.  Чи  дивиться  на
гiр легку мережу,  вбирає  подих  їх  смолисто-фiалковий,  чи  слухає  шум
потокiв, спiв флояри, -  завжди  i  всюди  жалi,  жалi,  жалi...  Вони  її
вдягають у смутковi шати, гартують у вогнi пекельнiм. Ще й  родять  пiсню!
"Гей, шалена пiсне! Чому тобi нi впину, нi зупину? На серцi радiсть  -  ти
ридаєш, плачеш, а смуток - то смiєшся-чуєш, пiсне? Чи ти  менi  помститись
хочеш? Так за вiщо?! Хiба тебе я стримувала в летi, хiба з тобою  ми  були
нещирi? Навiщо ж нинi краєш менi душу? Поглянь, я тиха,  я  спокiйна...  Я
зовсiм втомлена. Iди над Черемош, на Рунг чи на Магуру,  знайди  собi  там
пару, а я спочину. Попереду ще досить працi i змагання - тож сил бракує".
   Та пiснi не слухалися, бiль не вщухав. Мiсяць, поки жила в  Кiмполунзi,
вони - як змовились - творили одне одного, терзали думку й  тiло.  Бралася
за "Миха-їла Крамера", хоч "Жизнь" - вона того  не  знала  -  уже  й  була
закрита, а на папiр лилося: "Ти не хтiв мене взять...",  "Квiток,  квiток,
якомога  бiльше  квiтiв...";  прагнула   писати   про   Вiлу-посестру-уста
вимовляли: "Вiн навiки згинув!"...
   ..Хто мене поставив

   Сторожею серед руїн i смутку?
   Вiдповiдi не було. Та й хто мiг знати? Хто мiг подумати, що години, днi
вона марнує в спогадах та мрiях? Про вiщо? А про те,  про  що  взагалi  не
варто б думати. Хоча б тому, що дiйснiстю воно нiколи не було й не буде.
   Стративши  отак-от  червень,  Леся  на  початку  липня  повернулася   з
Кiмполунга до Чернiвцiв. Нерви нiби й наладились, i сил  нiби  побiльшало,
та - лихо! - материному пророкуванню, мабуть, таки судилося збутись: у неї
з'явилася нова якась хвороба. Рипить у грудях, зрiдка йде кров.  За  всiма
ознаками  -  сухоти.  Видно,  мало  їй  було  отих  ночей,  тих   страхiть
сiчнево-березневих, треба ще й цього спiзнати. Ольга Юлiанiв-на  одразу  ж
повела до лiкаря. Той вислухав, оглянув.
   - Сказати правду, справа кепська. Легенi враженi. Катастрофи  ще  можна
уникнути, але нi в якiм разi не запускати хвороби.
   Кобринський був знайомий Кобилянської. Вiн знав, що  панна  Леся  добра
приятелька Ольги, йому хотiлося допомогти по щиростi.
   - От що, яснi панни, - звернувся до обох, - вам треба в  гори.  Далеко,
чи то пак, високо в гори. Де нi пилинки i де багато смерек... Я  незабаром
виїжджаю в Буркут. Це майже в Чорногорiї, понад тисячу метрiв  над  рiвнем
моря. Там щось на взiрець маленького курорту. Ви,  панно  Ольго,  напевне,
чули?.. Так от, ви могли б туди дiстатись? Я обiцяю вам нагляд.  Одне  лиш
кепсько: там нiде жити. Кiлька будиночкiв у таку пору звичайно зайнятi.  А
все  ж  спробуйте.  Спишiться,  запитайте,  не  тепер,  так  пiзнiше  щось
знайдеться. Єдиний вихiд, - розвiв руками.
   Вiн має рацiю: єдиний вихiд. Заявись вона  зараз  додому  -  вся  її  з
трудом здобута незалежнiсть лусне, як мильна булька... Так,  але  як  туди
їхати? Свiт не близький. А з  її  здоров'ям  тiльки  в  мандри.  Та  ще  в
гiрськi. Весь вечiр, повернувшись од  лiкаря,  мiркували,  як  його  краще
влаштувати ту поїздку.  Ользi  Юлiа-нiвнi  їхати  -  щоб  допомогти  -  не
випадало, було ряд причин, зриватися ж самiй...
   - А знаєте, о чiм я думаю, Лесю? - сказала зрештою Кобилянська.  -  Що,
як удатися до Квiтки? Пощо має лєшувати тамтою  Швейцарiєю,  коли  тут  не
згiр-ше. Легiнь вiн, як по менi, файний.
   Климента Квiтку Лариса Петрiвна знала вже кiлька рокiв по Києву,  проте
не настiльки, щоб запропонувати йому  своє  товариство.  В  Чернiвцях  вiн
майже випадково - заїхав з  друзями,  теж  студентами.  Хоче  податися  до
Швейцарiї на лiкування. У нього теж, здається, сухоти чи доведена до  краю
анемiя. Виснажений, нервовий, а до роботи ще беручкий! Молодiсть!  Коли  б
їй одняти зараз дев'ять лiт - ого, що б то було!..  Звiдкiлясь,  певно  од
студентiв, довiдався, що вона тут, - розшукав. Обiцяв ще зайти...
   Нi, його таки сама доля послала, цього Климента Квiтку. Погодився - лиш
Кобилянська натякнула.  Виявляється,  у  нього  вже  й  грошей  замало,  i
взагалi,   чував,   карпатський   клiмат   нiскiльки    не    поступається
швейцарському. А коли там будуть ще й купелi...
   - Так це ж чудово! - захоплювався Квiтка. - Мов санаторiя!
   Чи вiн завжди такий пiднесений, чи  удає?..  Але  -  навiщо  б,  заради
кого?.. Чому такий завбачливий, уважний? Багато ж їй  доводилося  стрiчати
краян, та цей якийсь... незвичайний. Щадить її,  немов  сестру  чи...  яке
безглуздя!.. Навiть не розказує їй київських новин.
   - Нiчого нового.
   Навмисне криє чи й справдi далекий того? Але i нi. Вона  пригадує,  вiн
був активним. Та й по тому, як тут усiм цiкавиться, можна судити...  Отже,
жалiє, оберiгає. З якого дива?
   Все ж було приємно. Приємно i бентежно якось. Щоправда, не обiйшлося  i
без прикростей. Невiдомо (ще одна загадка!), навiщо було Квiтцi писати  її
рiдним усю правду. Отак нi сiло нi впало узяв та й  виклав.  Буцiмто  вона
вже й справдi при  смертi...  Спробуй  довести  тепер  татовi,  що  нiякої
причини для тривоги немає, що в неї катар - i бiльш нiчого, i що з вигляду
вона здорова, навiть поправилась... їм тiльки дай привiд! Уже, будь ласка:
"Не затримуй Квiтку,  нехай  їде  в  Швейцарiю".  Хай  собi  їде.  Вiн  не
маленький, знає, де йому i як лiпше.  I  нiкого  вона  не  затримує.  Але,
звичайно, й не забороняє бути коло неї. Це  взагалi  було  б  безглуздо  -
сказати людинi: не стiйте, не сидiть i не ходiть коло  мене,  зрештою,  не
дихайте повiтрям, яким  я  дихаю...  Виходить,  так.  I  взагалi  яке  тут
"втручання в нашi сiмейнi справи"?
   Поки вiдповiдь з такими  мiркуваннями  йшла  до  Києва,  до  рук  Петра
Антоновича, якого Квiтчин лист i схвилював, i цього разу чомусь розсердив,
Лариса,  владнавши  все  необхiдне,  виїхала  на  Буркут.  Квiтка  вирушив
кiлькома днями ранiше.
   Зустрiлися вони у Вижницi, у Ганни Москви. Москва доводилась Квiтцi  чи
то далекою родичкою, чи просто знайомою його батькiв. Зрештою, як  би  там
не  було,  а  гостей  вона  прийняла   радо,   Лесi   видiлила   кiмнатку,
по-материнському про неї турбувалась. Тиждень, який  подорожнi  провели  у
Вижницi, чекаючи вiдповiдi з Буркута, залишив приємнi враження. У хляпавку
- її тут не бракувало - сидiли вдома, читали або писали листи,  в  погiддя
гуляли, переважно за мiстом, над Черемошем, у  горах.  Одного  надвечiр'я,
коли стояли високо на горi Нiмчич,  вона  побачила  щось  таке  неви-мовно
красиве, як мрiя: на фонi зелено-голубих  верхiв  -  поодинокi  будиночки.
Вони здавалися пiднятими кимось до сонця... Казали, що то Ростоки, але  чи
може село бути таким казковим? Скорiш усього то мiраж, i вона певна - таке
не повторюється, як би того не хотiв.
   Вiдповiдь з Буркута  була  невтiшною:  кiмнати  до  першого  серпня  не
передбачалося. А ще  ж  тiльки  середина  липня!  Ганна  Семенiвна  радила
перечекати цей час у неї; Квiтцi не терпiлося їхати. Остаточне слово  було
за нею. I Лариса Петрiвна вирiшила їхати. Одне, що Вижниця -  все-таки  не
гори, хоч тут i гарно, i люди куди привiтнiшi, нiж у Кiмполунзi, а головне
- її вабили майбутнi зустрiчi з  Франком  та  Гнатюком,  якi  вже  були  в
Криворiвнi.
   Дорогою, в Кутах, їх наздогнала телеграма: Ганна  Москва  (вони  так  i
домовилися) сповiщала, що в Буркутi на них чекає кiмната.
   - От бачите, - радiв Квiтка, - поки доїдемо - буде й Друга.
   - А як не буде?
   - Мала бiда! Пiд смерекою ляжу та й спатиму. По-гуцульськи.
   Фiакр погойдувало. Пара вгодованих коненят несла його легко  i  швидко.
Опiвднi були в Косовi.
   - Батькiвщина Михайла Iвановича, - повiдомила Леся.
   - Павлика?
   - Так...
   Вони  посходили,  поки  вiзник  пiдгодовував  коней,  стояли  в  центрi
мiстечка.
   - Щось вiн менi, цей Косiв, не вельми подобається... Нiби в ямi.
   Мiсто лежало в глибокiй ущелинi, на днi якої шумiла рiчка. З бокiв його
стискували скелястi гори,  випинаючи,  мов  ребра,  свої  могутнi  кам'янi
схили.  Правий  берег  трохи  нижчий,  пологiший,   але   також   утиканий
гостроверхими пагорками, якi дедалi  густiшали,  вищали.  Вулиця,  мабуть,
одним одна в мiстi, тяглась попiд скелями.  Обiч  неї  ряди  низеньких  та
зрiдка двоповерхових будинкiв, дворики, що впиралися з одного боку у воду,
з другого - в голе камiння. Садкiв  майже  нема.  Вони  виднiють  десь  аж
звiдти, з-за Косова, де рiчка, ткнувшись у непорушну скелю, робить  крутий
заворот. Там широка  заплава,  ряснiють  хатки...  Косiв,  кажуть,  славен
своїми торгами. Базарного дня заїжджаються сюди з усiх навколишнiх  сiл  i
мiстечок. Ведуть на продаж маржину,  везуть  кукурудзу,  бринзу  та  будз,
усяку  сушеницю,  вино;  мiсцевi  майстри  виставляють  щонайкращу  упряж,
блєхiвки31 та iнший ходовий крам... Збираються поважнi  газди  й  газдинi,
легiнi й дiвчата, стрiмкими  плаями  спускаються  з-пiд  самiсiньких  хмар
вiвчарi; не обходиться i без калаїв... Гомонить  тодi  мiсто!  Торгується,
плаче, трембiтить, спiває. Нiде на всiй  Гуцульщинi  не  придбаєте  такого
убору, як на косiвськiм торжищi! Вiд сардака до дiвчачих уплiток - все, що
забажаєте, знайдете. Теплi фарбованi гачi, рясно гаптованi киптарi,  легкi
крисанi... Чого тiльки не буває у Косовi!
   ...А зараз мiсто було до нудного спокiйне, задушне. Лариса  Петрiвна  з
нетерпiнням чекала, поки фiакр рушить  далi.  Єдине,  що  її  захопило,  -
водоспад. Назва-бо яка - Гук!
   Вода в нiм  шумiла,  пiнилась,  вирувала.  Легкi  смереки,  що  тiсними
гурточками  пiдступали  до  берега,  стрiмкий  потiк  творили   мальовничу
картину.
   За кiлька годин дiсталися до Яворова. Гадали  -  перепочинуть  трохи  i
знову в дорогу, та  Окуневськi  запротестували:  як  це  так!  Скiльки  не
бачились - i не посидiти хоч один вечiр? Довелося доплатити  вiзниковi  за
простiй i залишитися на нiч.
   Ольга, вiдколи бачилися у Вiднi, а ще бiльше - у Києвi, погарнiшала. Та
й грати стала куди краще. Ще  б  пак!  Минув  добрий  десяток  лiт.  Цiлий
десяток!  Як  невмолимо  швидко  минають  днi!  Наче  ж  недавно  бiлявими
дiвчатками бiгали на  уроки  до  Миколи  Вiталiйовича,  а  вже...  страшно
подумати! Як прожито i що пережито.
   За вечерею, влаштованою з нагоди їхнього  приїзду,  старий  Окуневський
розпитувався про  здоров'я  батькiв,  напрошувався  на  широку  балачку  з
приводу останнiх полiтичних подiй у Києвi. Проте Лариса  Петрiвна,  а  тим
паче Квiтка не пiдтримали його, i весь вечiр минув  у  буденних  розмовах.
Кiлька разiв Окуневська сiдала до фортеп'яно, i це були найкращi  хвилини.
Легкi (грала бiльше розважальнi п'єси) мелодiйнi звуки, такi незвичайнi  в
цiй гiрськiй та лiсовiй далечинi, виповнювали  серце  якимись  прекрасними
почуттями, вертали далекi, милi роки, коли не треба було анi їхати свiт за
очi за здоров'ям, анi думати про заробiток, анi  шукати  форми,  в  яку  б
вилити свiй бiль i свiй гнiв...
   Сидiли допiзна. Мiж розмовами  виходили  послухати,  як  дихають  гори,
сонно зiтхають дерева, як, наганяючи страх,  кричать  нiчнi  птахи.  Знизу
тягло прохолодою. I Леся швидко  верталася;  i  знову  не  вмовкали  трохи
журливi жiночi голоси. Климент  Васильович,  якого  Окуневськi  поклали  в
сусiднiй кiмнатi, за передiлкою, так i не дiждався,  коли  вони  стихнуть,
заснув...
   За Ясеновом Горiшнiм дорога почала спадати  в  долину,  де  безклопiтне
шумiв Черемош. Фiакр то оддалявся вiд нього, обминаючи гладкi  скелi,  якi
нараз виростали посеред шляху i лежали, мов  годованi  бики  в  спеку,  то
спускався так близько, що чулося прохолодне дихання рiчки, сонне  хчюпання
хвиль та заспокiйливий шерхiт перекочуваного водою дрiбного камiння.
   День видався погiдний. Лариса  Петрiвна,  думками  все  ще  гостюючи  в
Яворовi, частiше й частiше затримувала  свою  увагу  на  чудових  гiрських
краєвидах. Як вона ранiше не вибралася в це  феєричне  царство  краси?  Як
смiла стiльки рокiв не зважати  на  запросини  Павлика,  Ольги  Юлiанiвни?
Може, й не було  б  тодi  оцих  кашлiв,  головної  болi,  iстерiй,  котрi,
здається, доконають її остаточно...
   Долина  звужувалася  мiж  двома  пасмами  скель,  i  тодi  вiяло  чимсь
таємничим,  казковим;  ущелина  повнилася  зеленавим  мороком,  у  котрiм,
здавалось,  iснують  тiнi  далеких  предкiв,  лунають  голоси   загадкових
створiнь, од яких ставало моторошно.  Лиш  угорi,  де,  роздiленi  широкою
смугою фiалкового неба, дрiмали вiковi пралiси, було вiльно i радiсно.  На
бiлених подолках берiз там грало сонце, упоєнi пахощами квiток та  живицi,
млiли столiтнi смереки, їхнє корiння мертво сплiталося з  камiнням,  а  на
скелях, порослих мохом,  вилось,  мов  гадина...  Та  ось  гори  одходили,
розступалися, небо над ними ширшало, i ширшали обiч рiки  зеленi  зарiнки.
Схили кичер, утиканi хатинами, гурточками дерев, кущами терну  та  гложжя,
ставали пологiшi: то тут, то там виднiлися на них клаптi озимини, обнесенi
сивуватим воринням сiножатi. Косовиця трав була в розпалi -  на  пiдгiр'ях
порались  люди.  Однi  косили,  iншi  гребли,  громадили  сiно  в  копицi,
прикриваючи їх - щоб не роздувало вiтром - важкою в'яззю iз сирої вiльшини
а чи лiщини.
   За думками та розмовами - хоч i скупими, короткими -  незчулися,  як  i
в'їхали в Криворiвню. Фiакр зупинився  на  невеличкому,  вигарцюваному  на
самiсiнькiм  березi  майданчику,  захищеному  од  води  товстою   кам'яною
кашицею.
   - Ну, слава Ису, дiстались, - важко  ступив  на  землю  вiзник.  -  Най
будете здоровi, - побажав подорожнiм.
   Це був центр села. Зусiбiч сюди збiгалися стежини;
   тут же тулилися чималий, критий гонтом шинок, а  трохи  вище,  обнесена
добрячою огорожею, плебанiя отця Олекси Волянського. Як не є, а Криворiвня
вважалася не останнiм з навколишнiх сiл, до того ж лежала на битiм  шляху,
од Косова, Вижницi, Кут, а навiть од самих Чернiвцiв - на Жаб'є i  далi  в
Карпати. Сюди часто  заникували  цiсарськi  урядовцi,  а  влiтi  наїжджало
чимало панства зi Станiслава, Львова та навiть iз Вiдня.
   Зупинитися довелось у Волянських. Незважаючи на свiй сан, отець Олексiй
був людиною широкої вдачi, любив товариство, цiкавих людей.  Прочувши,  що
до Криворiвнi їде Лариса Косач, вiн упросив Франка, якому симпатизував i з
яким пiдтримував тiснi стосунки, направити гостю до нього на  постiй.  Про
це Лесi  було  сповiщено  заздалегiдь,  ще  у  Вижницi,  так  що  компанiя
Волянських не викликала в неї здивування. Зрештою, який це матиме  на  неї
вплив? Не збираються ж вони мешкати мiсяць, бодай половину, переночують  -
i до побачення.  Симпатiї  до  нових  знайомих  навiть  збiльшились,  коли
оглянули чималу, зi смаком пiдiбрану бiблiотеку. Книжки свiдчили, що їхнiй
власник - людина демократичних поглядiв, цiкавиться  значно  ширшим  колом
питань, анiж належить по службi.  Климент  Васильович,  якого  захоплювала
самобутня усна творчiсть гуцулiв, знайшов для себе в бiблiотецi  справжнiй
скарб - масу етнографiчних журналiв та рiзних посiбникiв. На його прохання
господарi охоче дозволили взяти все те з  собою,  звичайно,  з  умовою  на
зворотнiм шляху повернути.
   А втiм, справа була не в Волянських, хоч Лариса Петрiвна пройнялася  до
них сердечною щирiстю, її вабив Франко. Приємно було знати, що вiн  поруч,
за якихось кiлька  дворiв.  Пообiдавши  та  вiддавши  належне  гостинностi
господарiв, Леся i її попутник  зiбралися  до  Iвана  Яковича.  Наймолодша
Волянська, Цьопа, радо зголосилася провести.
   Франко мешкав тут же, на Зарiччi, по лiвiм боцi Черемошу, в хатi  Проця
Мiтчука.
   Був полудень. Липневе сонце  палило  щедро.  Незважаючи  на  близькiсть
рiки, повiтря дихало спекою. Сiно, складене на дворах, сушилося на  вор'ї,
трохи скрадало її, бентежило груди тонким ароматом  рiзнотрав'я,  ромашок,
дзвоникiв, кашки.
   На Мiтчуковiм обiйстi кипiла робота. Гуцул щойно  привiз  фiру  пахучої
пашi, скинув її i тепер сидiв на призьбi, попихкував закiптюженою люлькою,
дивлячись, як жiнка та дiтвора укладають сiно пiд оборiг.
   - Помагай бiг! - привiталися гостi.
   - Вiтайте, вiтайте !- скинув порудiлу крисаню i вклонився, не  встаючи,
газда. - Чей, пана Йвана хочете видiти? - вгадав їхнiй намiр i погукав.
   З-за оборогу, з вилами в руках, вийшов  Франко.  У  шкiряних  постолах,
благеньких штанях i такiй же сорочцi; блiдаве,  зрiдка  вкрите  веснянками
обличчя заросле; на головi, в рудуватих вусах заплуталися дрiбнi зiлинки.
   "Газда, чистiсiнький газда! - мало  не  вихопилося  в  Лесi.  -  Надiти
крисаню - таку, як у Проця, дати люльку - й не вiдрiзниш".
   - Моє  шанування,  -  зоддаля  мовив  Iван  Якович.  -  Як  їхалось?  -
Перекинувши з правої долонi в лiву вила, вiн цупко потиснув Лесину, затим,
коли Косачiв-на вiдрекомендувала Климента Васильовича, Квiтчину  руку.  За
батьком пiдбiгли меншi - Тарас, Петро i Ганнуся, привiтались  до  знайомої
панни i поставали - цiкавi. Iван Якович вiдправив їх до роботи, ткнув вила
в землю, запросив приїжджих до господи.
   Хата була чимала, з двох половин, рублена. Дерево,  щоб  не  псувалось,
помастили зверху олiєю, тому стiни мали червонуватий колiр.
   На порозi гостей зустрiла Ольга Федорiвна. Посвiжiла на гiрських вiтрах
та на сонцi, була i привiтнiша,  i  щирiша,  нiж  удома.  Ларисi  мимоволi
згадалися її постiйнi нарiкання на долю, на своє невезiння, якими, бувало,
i стрiчала, i проводжала гостей Франкова.  Нинi  од  того,  здавалося,  не
лишилося  й  слiду.  Навпаки,  тепер  Iван  Якович  справляв  якесь  дивне
враження: був мовби чим приголомшений, постiйна зажура глибше  залягла  на
чолi, зiбрала  його  в  ще  густiшi  зморшки;  погляд,  що  звик  проймати
спiвбесiдника, блукав десь  у  далечiнi...  Дивно:  так  ждали  обоє  цiєї
зустрiчi, збиралися обговорити так багато питань, а вiдчувалось -  розмови
не вийде. Франко ставив запитання й одразу  ж  об  нiм  забував,  тонув  у
глибинах власних думок.
   Лариса Петрiвна завела мову про Кобилянську, передала од  неї  вiтання.
Iван Якович трохи пожвавiшав, почав розпитувати, що в  неї  нового  та  як
себе почуває...
   - Читали її "Пiд голим небом"? - поцiкавився. - Гарне  оповiдання.  Так
мистецьки змалювати душу iдiота, котрому навiть  смерть  рiдної  неньки  -
нiщо, певне, може тiльки одна Кобилянська. Щоправда,  як  на  мене,  то  я
менше подав би тих людцiв у такiм невеликiм творi. Занадто  вже  багато  в
новелi тих iдiотiв. Навiть  дитина  якась  iдiотична...  А  все  ж  добре.
Читаєш, i мороз по шкiрi йде... Властиве, я нiколи не сумнiвався в талантi
Кобилянської, - додав пiсля паузи. - Вже пiсля першої  появи  її  на  нивi
нашої лiтератури було видно, що йде великий майстер. Добре, що вона вчасно
порвала з  отим  солодкаво-сентиментальним  стилем,  котрий  властивий  її
першим оповiданням. I вже "Людина", "Битва" та й це,  "Пiд  голим  небом",
наповняють мене щирою повагою до цiєї писательки.
   - Еге, коли б не забути, - згадала  Леся.  -  Ось  вам  спис  новел,  -
дiстала i подала  аркуш  паперу,  -  котрi  Ольга  Юлiанiвна  переклала  з
української на нiмецьку i збирається видавати в Дрезденi, у  Якубовського.
Просить, аби ви написали до них передмову.
   Франко напiвбайдуже переглянув список, поскуб короткого вуса.
   - Нехай, пiзнiше подумаю, - мовив i поклав папiр. - Будете  вiдповiдати
- привiтайте од нас, - вiн раптом  знеохотився  до  розмови.  Щось  важке,
безвiдрадне ще бiльше заслало йому очi. Здавалося, вiн нiкого  не  бачить:
нiщо його не цiкавить. - Та скажiть, що попробую написати ту передмову,  -
додав перегодя. Край столу лежали  розгорнутi  книжки  i  журнали.  Франко
пiдiйшов, узяв одну з них i зачав гортати. Скоро, однак, облишив,  зиркнув
на Квiтку.
   - А ви, кажете, юрист? - запитав.
   - Студент останнього курсу, - радий увазi, вiдповiв Климент Васильович.
   - Не знаю, що саме потягло його до юриспруденцiї - вiн весь  у  музицi,
етнографiї, - додала Леся.
   - Це й гаразд. Чей, хоч один  правник  буде  не  з  кам'яною  душею.  З
Гнатюком ще  не  запiзналися?..  Вiн  якраз  тут.  О,  то  добрий  знавець
людського буття. Ось вiн прийде... То що там чувати у  Києвi,  на  великiй
Українi? - нараз поцiкавився.
   Ольга  Федорiвна  тим  часом  поставила  на  стiл  плетеницю  черешень.
Господар перший узяв кiлька штук -  видно,  щоб  заохотити  гостей,  довго
вертiв у цупких пальцях, а потiм по однiй почав кидати до рота.
   Лариса Петрiвна розказувала  про  березневу  демонстрацiю,  студентськi
заворушення в Києвi, про те, якого серйозного  значення  надають  київськi
соцiал-демократи,  головно  iскрiвцi  ("Знаю,  знаю  таких",  -  пiдтакнув
Франко), боротьбi з економiстами.
   - Як  там  Ганкевич,  -  спитала,  -  думає  що  робити?  Товаришi  вже
цiкавляться, чи скоро буде лiтература.  Не  знаю,  що  їм  i  вiдповiдати.
Пiдводить вiн мене дуже. Лiпше одразу вiдмовив би.
   - Не такий вiн, той Ганкевич, щоби говорити з вами по щиростi. Я  вiрив
йому, та бачу - це не нашого поля ягода. Не туди  вiн  обернений,  очиська
його не туди глядять. От що! - Вiн потроху захоплювався розмовою.  -  Куди
вони  вернуть  наше  робiтництво?  Куди   прямують?   Гадаєте,   з   усiма
пролетарями? Овва!  Австро-Угорщина,  Вiдень,  -  ось  їхнiй  маяк.  Iдеї,
котрими живе сьогоднi весь свiт, для них iснують яко предмет  ревiзiї,  по
якiй можна виголошувати власнi теорiйки. Нi,  такi  не  приведуть  робочий
народ до кращого, такi лиш будуть розладнувать  наше  дiло.  Українi  -  i
Захiднiй, i Схiднiй - потрiбнi справжнi проводирi. А таких... - вiн  рiзко
вiдмахнув рукою, не скiнчив думки i змовк.
   - Даремно я оддала йому тi рукописи,  -  пошкодувала  Леся,  та  Франко
нiчого  на  те  не  сказав.  Вiн  знову  зосередився  на  чомусь   своєму,
помовчував.  Навiть  Квiт-чина  розповiдь  про  багатолюдну  першотравневу
демонстрацiю в Києвi не викликала з його боку будь-якої реакцiї.
   Бачачи,  що  справжньої  бесiди  сьогоднi  не  вийде,  Лариса  Петрiвна
вирiшила за краще  ознайомитися  з  побутом  господарiв.  Ольга  Федорiвна
провела гостей через сiни на другу половину хати.
   Досить простора кiмната, в правiм закутi якої, бiля дверей, громадилась
пiч, була воднораз i кухнею, i спальнею, i свiтлицею. По тiм же боцi, де й
пiч, пiд стiною дибився пiл на високих пiдставках; на ньому зiсподу  лежав
товстий сiнник, а зверху пiл прикривала  широка  новенька  верета,  поверх
якої, в кутку - кiлька пухких подушок. Поперек кiмнати, майже  впритул  до
полу, стояв стiл. Над ним,  на  покутi,  за  рушниками  виднiлися  образи.
Образи були давнi, лиця богiв вицвiли. Вздовж стiн тяглися  широкi  тесанi
лави.
   - Сiдайте, гостоньки милi, сiдайте, - запросила  Мiтчукова.  Вона  була
середнiх лiт,  видно,  значно  молодша  свого  чоловiка.  -  Дай  бiг  вам
здоровєчко, що ви отеє такi добрi чи чемнi, що й нас не забули одвiдати.
   Лариса Петрiвна щиро пошкодувала, що нiчого не має для подарунка.
   - Авжеж, - сказала жартома, - вам i так нiколи, а тут ще ми.
   - Иой, що ви, панечко молода! Таж, хвалити бога, видите,  кiлько  маємо
легiнiв, -  показала  на  подвiр'я,  де  пiд  Процевою  орудою  метушились
Франковi. - Було би що складати. Такi звиннi робiтники... Чей,  попробуєте
нашого молочка? - Не дожидаючись згоди, вона метнулася в  сiни,  внесла  i
поставила на столi гладишку молока, кварту. Поклала шмат тонкого  житнього
коржа. - їжте на здоров`я.
   Леся вiдломила коржа, покуштувала.
   - Чи стає ж у вас, тiтко, свого хлiба на весь рiк? - запитала.
   - Ей, де там! Коби хоч  хлiба,  а  то  й  картоплi.  Торiк  був  уродив
хлiбець, та як пiшли дощi, то позносило половину снопiв, позносило й сiно.
Пропало збiжжячко десь на iзворах, а решта погнило, бо лило зо два тижнi й
не можна було нiчого висушити. Та ви пийте, я ще пiдоллю.
   Вона була говiрка, жвава. Видно, любила порядок: у хатi чисто,  долiвка
змазана, рушники бiлi-бiлiсiнькi.
   - Життє наше як листочок лелiє, - зiтхнула. - О, вже  й  пан  Володимир
прийшли, - виглянула у вiкно.
   Бiля ворiт справдi стояв  Гнатюк.  Невисокий,  в  солом'янiм  капелюсi,
клинцювата борiдка, пiдкрученi вуса.
   Подякувавши  Мiтчуковiй  за  гостиннiсть,  Леся  i  Квiтка  вийшли   на
подвiр'я.
   - Панно Лесю! - щиро здивувався Гнатюк. - Чого ж ти  мовчиш,  Iване?  -
дорiкнув Франковi.
   - А пощо маю лементувати? - спокiйно,  пiдгрiбаючи  пiд  оборiг  рештки
сiна, мовив Франко. - Посилали до тебе, та нiхто  ж  не  винен,  що  ти  з
гостей не вилазиш.
   Гнатюк чемно вклонився Ларисi Петрiвнi, поцiлував руку, з  Квiткою  теж
поручкався.
   - Як ся мають панi Ольга  Петрiвна,  батечко?  -  почав  цiкавитись.  -
Чував, слабує потроху.
   - Всяко трапляється.
   Спека вже  спала,  од  рiчки,  що  вигравала  зовсiм  недалеко,  дихало
прохолодою.
   Мiтчукова винесла стареньку веретку, постелила на призьбi.
   - Сiдайте, прошу вас. Кияни i Гнатюк посiдали.
   - Iване, досить  тобi  вже  там  грабати,  ходи-но  спочинь!  -  гукнув
Франковi Гнатюк.
   Iван Якович промовчав, докiнчив своє i лиш тодi пiдiйшов.
   - Усяке дiло любить лад, - сказав, сiдаючи втомлено. Пахнув сiном.
   З-за оборогу вискочила дiтвора, серед неї i Франковi.
   - Гаду, гаду! Дiдько ззаду! - кричали однi, на що iншi вiдгукнулися:
   - Веред, веред! Дiдько вперед!
   Малеча бiгала навколо воза, двiр сповнився галасом.
   - Андрiю!  Гов,  Андрiю!  -  покликав  Iван  Якович  найстаршого.  -  А
ходiть-но на вулицю та й кричiть там.
   - Будьте тихо! -  обiзвався  суворо  й  Проць.  Дiтвора  через  перелаз
повалила на вулицю.***
   - Люблю порати сiно, - сказав Iван Якович. - Аби не воно менi пахне,  а
сама та робота.
   - Тобi б газдою бути, - мовив Гнатюк.
   - То нiби що? Хлiб робити умiю, лемешi кувати - теж умiю... Гадаєш,  не
впорався б! Ого!..
   - А все ж?
   - Прецiнь маю стояти коло того дiла, з котрого  найбiльше  зиску  моєму
народовi. Пiдiйшов Мiтчук.
   - Сiдайте, газдо, - посунулася Лариса Петрiвна, даючи мiсце на верстцi.
- В ногах правди немає.
   - Скажiть, де вона є? - пiймав її на словi господар. З глибокої  кишенi
дiстав шкiряного кисета, набив люльку, що й досi стримiла в зубах. Сiв.
   - А ви шукали її, газдо? - пiдхопив Гнатюк.  Селянин  розкурив  люльку,
затягнувся, крекнув.
   - Чей, i не я, а були легiнi, -  вiдповiв.  -  Довбу  ш  он  усю  як  є
Чорногору та й Гуцульщину нашу сходив, а й то не видiв її, тої правди. Був
гуцул забитий, загуканий, таким i зостався.  Як  рубав  скарбовi  лiси  та
перся дiдьковi в пельку, ганяючи плоти, то так воно, чуєте, й  досi.  Хiба
що данина зробилася тяжча.
   - А скажiть, вуйку, - обiзвався Квiтка, - чому з-помiж ваших так багато
пияк?
   - Тому й багато, тому й п'ють, - не  задумуючись,  зiтхнувши,  вiдповiв
Мiтчук.
   - Маєте рацiю... пильно пiдмiтили,  -  пiдтримав  Климента  Васильовича
Франко. - Це страшне лихо гуцулiв. Є такi, що послiдню  вiвцю  за  горiлку
вiддасть. Потiм бiйки.
   - Ая, - ствердив Мiтчук, - вiд горiлки до бiйки ру-ков подати. У гуцула
кров гаряча. Махне один другов топiрцем, скалiчить  або  й  заб'є-  вже  й
бiда! А той тому мстить... Так i жиємо.
   Сонце сiдало за лiсистi верхи.  Пурпуровою  загравою  палали  заснiженi
шпилi далекої Чорногори. Мiтчук летiв туди  негаснучим  поглядом  горця  -
нiби там, на високих кичерах, i досi гуляли вiльнi, як птахи, i гордi, мов
буки. Довбу шевi опришки;  нiби  то  не  захiд  горiв,  а  полум'янiла  на
пiвсвiту розпалена ними гiгантська ватра...
   Гуцул одiрвав погляд, натис на очi крисаню, устав.
   - Пiду, маржину час порати. Пiдвiвся i Франко.
   - Ви, Лесю, коли збираєтесь у дорогу? - спитався.
   - Та, певне, завтра... вранцi поїдемо.
   - Ну, то ще будемо бачитись. Ольга Федорiвна просила  посидiти  ще,  та
Гнатюк запобiг:
   - Раз ви думаєте вранцi їхати, то хоч пройдiмо селом. На гори  сьогоднi
вже пiзнувато, а селом, понад рiчкою, самий час.
   Вони попрощалися.
   - Iван сьогоднi наче оспаний, - завважив Гнатюк на вулицi. - Кажу йому,
аби вже хоч тут, на вакацiях, не сидiв ночами, так де там? До всього  йому
клопiт... взявся дослiджувати якийсь волос.
   - А це ще що таке? - поцiкавилась Лариса Петрiвна.
   - Та, розумiєте, водиться тут по рiчках та джерельцях щось  таке  схоже
до  грубого  волоса,  довжиною  отак  з  пiвлiктя.  Селяни  показали  нам.
Твердять, що коли  випити  його,  то  виросте  воло  -  тобто  прикинеться
базедова хвороба. Правда чи нi, а Франко назбирав тих  волосiв  у  пляшку,
хоче везти до  Львова,  професоровi  Верхратському...  Мало  йому,  бачте,
мороки.
   Вони поминули майданчик, зiйшли на мiсток. Стиснений кашицями,  Черемош
сердито бився, клекотiв, гнався вперед,  на  просторiнь,  а  вирвавшись  з
мертвих обiймiв, радо плигав по камiнню, крутивсь у ковбанях, плюскотiв на
мiлкотi.
   - Отакий вiн од початку до  кiнця  -  неспокiйний,  мiнливий,  -  мовив
Гнатюк. - Як характер гуцула.
   - А менi вони видаються лагiдними, - роздумувала Леся.
   - Черемош теж лагiдний, - Гнатюк  кивнув  на  рiчку,  -  поки  його  не
затиснуть, поки нiщо не стає на  завадi.  Iнакше  -  бережись!  Бачте,  як
пiниться. А поглядiли б на нього весною, як тануть  снiги,  чи  в  негоду,
коли реве кругом, стогне. О, з ним не жартуй!
   Саме поверталися з сiножатей селяни. Хто їхав фiрою, хто - бiльше жiнки
- йшов. Засмаглi, в картатих  запасках,  декотрi  в  киптариках,  гуцулки,
поскидавши ростоли та пiдiбравши вище колiн одiж, заходили  в  воду,  мили
ноги; коли з'являлися парубки, серед  жiнок  зчинявся  переполох,  дiвочий
вереск котився долиною.
   Лариса дивилася на молодечi жарти, слухала повнi юної бадьоростi голоси
та ненастанний гук Черемошу, i з серця її  мов  упливала  щоденна  життєва
втома - його виповнювало щось легке, приємне, як  буває,  коли  зiйдеш  на
високу - найвищу! - гору та глянеш навкруг.
   ...Ой напий си, бiдашечко,

   До мене горiвки -

   Ти не маєш чоловiка,

   Я не маю жiнки, -
   долинуло парубоче. На невеличкiм зарiнку -  його  було  добре  видно  з
мiстка - стояв гурт молодi.
   Ци я тобi не казала,
   Не казали й люде,
   Що з нашого коханнячка
   Та нiчьо не буде, -
   обiзвалася дiвчина.
   - Зараз танцювати почнуть, - знаюче сказав Гна-тюк.
   - Отак-таки? - здивувався Квiтка.
   - Еге ж.
   I справдi: не минуло й  десятка  хвилин,  як  звiдти  почулась  флояра,
хлопцi й дiвчата стали в  коло,  поклали  одне  одному  руки  на  плечi  й
пустилися в танець. Це було так просто, природно, що Леся аж  осмiхнулася.
На неї дихнуло рiдним, волинським. Хiба ж не отак збиралися колодяжнянськi
парубки та дiвчата? Хiба  не  такими  веселощами  виспiвалося  її  коротке
дитинство?..
   А флояра вифiвкувала, молодi ноги дужо витупува-ли та вибивали танець.
   - I-i-їх-ха! - дружно, в один голос пiдгукували ле-гiнi,  додаючи  собi
сили й завзяття. Пiсля кожного їхнього викрику шпаркiше ходили ноги, дужче
розвiвалися запаски...
   Гуляння стихло раптово. Молодь побрала тайстри, вила, граблi -  що  хто
нiс - i почала розходитись. Легiнi ще закурили, погомонiли.
   А що у тiй Чорногорi

   За воронi конi.. -
   котрийсь попробував голос.
   - Далася їм та Чорногора, - зi смутком мовив Гнатюк. -  От  народ,  пiд
силу якому були i Чiнгiсхан, i Туреччина, i Жовтi Води,  Берестечко  -  та
чого тiльки не траплялося  на  його  путi!  -  а  нiяк  не  здобуде  своєї
державностi. Подумати страшно. То вiн гне спину на орду та  шляхту,  тепер
навiть двом служить - царизмовi та австрiйському монарховi,  а  сам  собою
правувати  не  може.  Зродити  таких  велетнiв,   як   Довбуш,   Кармалюк,
Хмельницький, Шевченко, - i молитися чужим богам! Усiх захищати -  i  бути
беззахисному, пiдставляти за когось груди - i стогнати в кайданах... I  як
плата за все це - палi, четвертування, галери, Сибiр.
   Леся стиха продекламувала:
   Народ наш, мов дитя слiпеє зроду,
   Нiколи свiта-сонця не видав,
   За ворогiв iде в огонь i в воду,
   Катам своїх поводирiв оддав...
   - Iронiя долi!
   - Проте я певна, не в державностi справа. Народи, котрими кермують свої
ж таки, доморощенi царi та  пани,  страждають  не  менше.  Я  згодна:  над
Україною якийсь зосiбний фатум, але й тi потерпають. Так буде  доти,  поки
Велет не зiрве з себе пута й не закує в них ворогiв, доки  не  розтрощить,
не рознесе i монархiю, i царизм та не заживе новою,  вольною,  як  завiщав
батько Тарас, сiм'єю.
   - Доки сонце зiйде...
   - Воно вже сходить. Чуєте, що по свiтi дiється? I на великiй Українi, i
в Галичинi. Тут, помiж гiр, може, ще й не так  голосно  лунає  марсельська
пiсня, зате дух непокори, ви самi твердите, не  покидає  гуцула.  Рано  чи
пiзно вiн зiллється з могутнiм рушенням мас, i тодi не стримає його  нiяка
монархiя.
   - Ви так певно говорите, що й менi хочеться вiрити.
   - А ви повiрте.
   - Хто знає, кому тепер вiрити. Надто вже багато тих вiр.  Та  кличе  за
одне, друга за iнше...
   Майданом прямував до них Волянський з доньками.
   - У того, хто поклявся вiддати себе служiнню простому людовi, а  вас  я
числю до таких, має бути  одна  вiра  -  вiра  в  народ  i  в  його  кращу
будучнiсть, - вiдповiла Лариса Петрiвна, шкодуючи, що поява  отця  Олексiя
перешкодить розпочатiй розмовi.
   - Попробуй знайти їх, - здаля обiзвався Волянсь-кий. - Гадав, у Франка,
а вони осьдечки... Чим ви тута займаєтесь?
   - Так, стоїмо, - кинув Гнатюк.
   - Щось добродiй Франко нинi смутний. Не заслаб часом, не знаєте?
   - Хто його вiдає? Та то, певне, так...
   - Жаль, що ви хутко вiд'їздите,  -  Волинський  звертавсь  до  киян,  -
навiть по рибу з нами не сходите.
   - Приїздiть до нас у Буркут, - розважила Леся, - там i половимо.
   - Мандрiвка заманлива, та чи вдасться  вибратись.  Говорили  про  всяку
всячину. Тим часом звечорiло. Чорногора i ближчi кичери пойнялися мороком.
Вiн швидко спускався, вкутував дерева, будiвлi, залягав  пiд  камiнням,  i
ось уже вся долина зап'ялася темрявою. Зрiдка по хатах заблимали вогники.
   Бiля рiчки похолоднiшало. Волянськi, а з ними i гостi, пiшли додому.
   V
   Ну й  дороги,  чи,  як  їх  по-тутешньому,  плаї!  Їздила  волинськими,
полтавськими, кримськими, а такими ще не доводилось. Крутi, звивистi, нiби
невмiло вимощенi здоровенними шматками камiння. Бiля Криворiвнi, надто вiд
Жабйого, до самiсiнького Буркута фiра гойдалася, часами так нахилялась, що
здавалося,  от-от  перекинеться,  скрипiла  всiєю  своєю  в'яззю;   колеса
пiдстрибували, пнулися з каменя на камiнь i знову стрибали далi та далi...
   Трясло немилосердно. В найтруднiших мiсцях, коли зуб на зуб не  попадав
i всерединi мов щось обривалося, Леся  вставала,  спотикаючись,  обдираючи
черевики, йшла пiшки.
   Все це було б нестерпно,  якби  не  дивовижнi  гiрськi  краєвиди.  Вони
чарували, захоплювали, i тодi забувались незручностi.
   Плай майже весь час тягся над Черемошем. Потiк то вiддалявся,  то  знов
бiг назустрiч. У спокiйних мiсцях вiн наче завмирав, дрiмав на осоннi, але
досить було йому натрапити на камiняччя,  як  закипав  холодним  кипiнням,
плигав, плескався здичавiлими хвилями.  Врослi  густим,  шапкастим  мохом,
поверх якого пробивалися кущики афини, вилися широкi пруття ожини, узбiччя
гiр скидали до рiчки тихий смерековий смуток, i  Черемош  нiс  його  помiж
скелями та зарiнками аж  до  моря  далекого.  Щось  величне  було  в  тому
одвiчному гомонi. Мовби злилися в ньому i шум потокiв, i орлиний клекiт, i
спокiйне дихання гiр, стрiмкi пориви вiтру й неголосна,  завжди  ледь-ледь
журлива вiвчарська пiсня:
   Чорногора хлiб не родить,

   Не родить пшеницю...
   Потомленi коненята ковзалися розбитими копитами на  ослизлому  камiннi,
напиналися - аж вигиналась хребтина: фiрман  покрикував  на  них,  стьобав
пiтнi, кiстлявi крупи.
   - Та не гонiть ви їх, бога ради, хоч на гору, - не витримала Леся.
   Фiра вибралася на рiвнину,  просунулась  ще  кiлька  метрiв,  стала.  I
одразу облягла тиша, врочиста, рухлива й дзвiнка, нiби  наспiвана  вiтрами
сопiлка. Вiн аж п`янив, той спокiй, вiд нього шумiло в вухах.
   - Говорiть, бо оглухнути можна, - обiзвалася Лариса Петрiвна до Квiтки.
   Климент Васильович тихо заспiвав:
   Черемоше, Черемоше,
   Бистра твоя вода...
   - Треба дуже полюбити цю землю, щоб так  просто  i  сильно  передати  й
красу, - мовив задумливо i знову заспiвав:
   Як iгри вод, плине ту час,
   Свобiдно, шумно, весело...
   - Все, що є найкращого в свiтi, друже, насамперед витвiр палкої любовi,
- озвалась Косачiвна. - I от замiтьте, Кльоню, творенню найгарнiшої  пiснi
чомусь неодмiнно має акомпанувати  дзвiн  кайданiв.  Такi  нашi  невмирущi
iсторичнi думи, такi поезiї Тараса Шевченка,  Франка.  Вам,  як  музицi  i
фольклористу, це варто знати.
   Хмари спустилися низько-низько i, мов отари  овечок,  посунули  горами.
Гострi верхи враз притупилися, нiби їх хто поодрiзував i понiс небом.
   Сiйнув дощик, дрiбненький, теплий.
   Узгiр'ями промчав легiт, напнув зеленi вiтрила смерек. Вони  натяглися,
стали пружнiшими, здавалося, от-от попливуть...
   В одному мiсцi дорога йшла через потiк. Вiн виривався  з-за  скелi,  що
висла над неглибоким проваллям, i, незважаючи  нi  на  що,  турботно  мчав
донизу, до Черемошу. Вода була дзеркально чиста! На рухливому днi  струмка
виднiлися  дрiбненькi,  мов  креймахи,  камiнцi.   Зеленавi,   темно-сiрi,
коричневi... Коненята пили,  i  камiнцi  перекочувалися  пiд  самiсiнькими
їхнiми губами, стиха шерхотiли об колеса.
   Дорога непомiтно забиралася вище i  вище.  Наступного  дня  (заночувати
довелося в якiйсь придорожнiй хатi)  в  полудень,  нарештi,  добралися  до
Бурку-та.  Кiлька  будиночкiв,  таких,  як  у  Криворiвнi  чи  Жаб'єму,  -
необмазаних, складених у  зруб,  -  розбрелися  крутуватим  пiдгiр'ям.  Нi
церковки, нi корчомки... ба навiть вулицi! Дорога так-сяк  приткнулась  до
скель i розповзлася стежинами до одного двору, до другого... Кiнець свiту,
та й годi! Людей теж десь не видно.
   - Куди подамося? - стояла в нерiшучостi Леся.
   - Щоб  не  блукати,  ви,  певне,  постiйте  чи  посидьте,  а  я  сходжу
розпитаюся, - сказав Квiтка.
   - Ходiть отуди, - махнув пужалном фiрман. - Чей, пани обiдать пiшли.
   I справдi, не встиг Климент Васильович зробити й десяти  крокiв,  як  з
будинку, на який показував селянин, вибiгла дiтвора.
   - Лiтники! Лiтники приїхали! - закричали всi враз.
   Видно, поява кожної нової людини була тут надзвичайною подiєю.
   Леся i Квiтка забрали речi й пiшли на той гук.
   Бiля будинку їх зустрiв лiкар Кобринський i ще кiлька вiдпочиваючих.
   Добре все-таки серед чужих, та ще в  такiй  пущi,  зустрiти  хоч  трохи
знану людину! Кобринський завiв прибулих до просторого залу -  це  справдi
була їдальня, - вiдрекомендував. "Лiтники" - чоловiк сорок!  -  обступили,
почалися знайомства, розпитування. Вiдiрваним  од  свiту,  зголоднiлим  по
свiтському життю, їм хотiлося одразу вивiдати все.
   - Та заждiть же, дайте їм хоч пообiдати, - став на захист Кобринський.
   Вiдпочиваючi неохоче розiйшлись, заручившись  правом  розпитати  потiм,
пiзнiше.
   ...Воля! Хто його видумав, хто вперше вимовив  оце  слово!  Благословен
хай буде навiки!.. Скiльки тут простоти, скiльки величi!  Який  безмежний,
незбагненне широкий змiст! Скiльки кровi пролилося - i  ще  проллється?  -
щоб звучало воно повноцiнно, гордо, на весь голос.
   Воля! Це клекiт орла, що ширяє там, в недосяжнiй висотi, гучний  поклик
трембiти, непорочнiсть смерек, що вiками ждуть не дiждуться обiймiв сонця;
це буяння дикої ружi, переливи роси, плин потоку:  це  -  Чорногора  з  її
незабутньою Довбушевою вольницею...
   Як порива мене палке бажання
   Пiти туди пiсками, чагарями,
   Послухати гiрської пущi гомiн,
   Заглянути в таємную безодню,
   З потоками прудкими сперечатись,
   Помiж льоди дiстатись самоцвiтнi,
   Збудити в горах пiснею луну!..
   Нi перед чим не зупинятись, не  хилитись  -  пiти!  Аж  на  те  далекеє
верхiв'я. Зiйти й поставити червону корогву - нехай має! Хай буде  знаком,
ясним дороговказом.
   Вони стояли  на  самiсiнькiй  вершинi  Лукавицi,  безмовнi,  зачарованi
красою бескидiв. Перед ними у всiй своїй мальовничостi лежало царство  гiр
i лiсiв. Буйнi вiтри чесали зеленi коси смерек, полоскали ущелини,  в  якi
не пробивалося й сонце. Гори спiвали - потоками, птаством, голосами звiрiв
i  худоби.  Все  це  перевивалося  пахощами  полонинських  квiток,  нiжною
голубiнню височини, злiтало до сонця. Проте не зникало. Мiж землею i небом
лунала якась могутня i воднораз на диво спокiйна мелодiя - гiмн життю,  як
у думках нарекла  її  Леся.  Спiв  бентежив  молодi  груди,  родив  у  них
нестримний потяг до творення.
   Ой гори, гори, золотi верхiв'я!..
   Спiвало  серце,  її  змучене,  стомлене  серце!  Чого  хотiло?  Спокою,
забуття? В такий час? У краю, де гнiздяться  орли,  де  в  кам'яних  ложах
набираються сили громи?.. Ш, серце! Нам з тобою iще стояти  супроти  бурi,
будити мертвих. Чуєш-бо? Хай навiть ота лавина з гiр впаде на голову,  мов
доля злая, - стояти маєм! Стояти будем!..
   Пiсля всього пережитого останнiм часом, суперечок та  зустрiчей  Буркут
здавався райською тимчасовою життєвою пристанню, звiдки мало початися нове
велике плавання. Нi пишноти курортних  залiв,  анi  гучного  товариства...
Природа, її могутнє, незбагненне царство. З ранку до вечора, з  вечора  до
погiдного ранку - природа, природа... нею  дихала,  снила.  Нею  i  скупим
вiдгомоном життя, що долiтав сюди через глибокi iзвори й стрiмкi вершини.
   Леся мешкала в будинку лiсничого, в невеличкiй кiмнатi. Вона i ще  одна
приїжджа - iз Кут.  Хатина  стояла  над  потоком,  на  одвойованiй  у  гiр
кам'янистiй дiлянцi. Однiєю, подовжньою,  стороною  вона  майже  торкалася
скелi - їх роздiляв лише вузенький прохiд, другою, передньою,  видивлялася
в струмок. Сюди ж виходило й  Лесине  вiкно.  Рано-вранцi  вона  розчиняла
його, i в кiмнату вiсником нi на мить не  стихаючої  пiснi  життя  залiтав
неспокiйний  плескiт  води.  Внизу,  на  самiсiнькiм  днi  ущелини,  шумiв
Черемош, - Буркут летiв до нього з височини, мов пустотливе дитя.  Радiсно
було дивитися на нього в сонячну пору. Прудкий, невгамовний, вiн  смiявся,
вигравав усiма можливими барвами. Так i хотiлося пiрнути в його  срiблястi
розсипи... Але Кобринський радив не поспiшати з купанням, обмежитись  поки
що ваннами.
   - Ви лiпше пийте її, цю воду, - рекомендував. - I якнайбiльше.
   Метрiв за кiлькасот угору з-пiд камiння било  джерело.  На  його  мiсцi
зроблене щось на  зразок  рубленої  криницi,  звiдки  Буркут  поступав  до
купелi, пити ж ходили просто сюди. Терпка, нiби злегка пiдiгрiта вода мала
якусь чудернацьку властивiсть: вип'єш - i такий з'являється апетит, що, як
то кажуть, собаку з'їв би. Нащо вже вона байдужа до  постiйних  снiданкiв,
обiдiв, i то через кожних двi години мовби щось  пiд  грудьми  смокче.  Не
минуло й пiвмiсяця, а вже почала поправлятися.
   - От на зло вiзьму й розповнiю, - жартувала Леся. - Приїду, i нiхто  не
пiзнає.
   - Поправитись вам треба, Ларисо Петрiвно. I зовсiм не на  зло,  не  для
когось, - вiдповiдав Квiтка.
   Який розсудливий!.. I взагалi... чому вiн так про  неї  турбується?  Не
дає  засиджуватись,  захоплюватися  розмовами,  що  майже   кожного   разу
виникають у них за  вечерею.  Нiби  вона  справдi  так  безнадiйно  хвора.
Втомилась, i все. А що кров зрiдка йде горлом, так у мами теж те буває.  I
нiчого... Проте знала: Квiтчинi поради й прохання були щиросердi. Та й сам
вiн тримався з нею коректно, не зважати на його турботи було  б  принаймнi
неввiчливо.
   Щоранку пiсля снiдання вони йшли гуляти. Коли траплявся хто-небудь  iще
- гуртом, а частiше удвох. Блукали над потоками, помiж смерiччям,  збирали
лiсовi ягоди, квiти. Одного разу забралися  так  далеко,  що  заблудились.
Iшли якимись ледь помiтними стежечками, переходили провалля, на  днi  яких
стояла непорушна зеленава пiтьма, дряпались об сухе смерiччя, а кiнця лiсу
не було. Та ось десь поблизу заспiвала трембiта. Раз, удруге...
   - Пiдемо туди, - прислухалася Леся, - то, мабуть, вiвчарi.
   Стежина  намiтилася  чiткiше,  а  незабаром   перед   ними   вiдкрилася
горбкувата, залита сонцем полонина. Посеред неї стояла - нiби давним-давно
виросла тут - старенька колиба. В загородi бiля  хатини  лежали  вiвцi,  а
бiля входу - кiлька вiвчарок. Собаки скоса глянули  на  незнайомих,  стиха
загарчали.
   Климент Васильович погукав. На голос вийшов гуцул.
   - Iгiй на вас! - вiдiгнав собак.
   Зрозумiвши, в чiм рiч, вiн засмiявся i запросив до колиби. Вiвчарi саме
обiдали. Просто на столi, на голих, почорнiлих  дошках,  парувала  кулеша.
Запах її виповнював житло, лоскотав нiздрi. Лесi нiколи ще так не хотiлося
їсти, як зараз. Вона була щиро вдячна господарям, коли тi запросили їх  до
компанiї.
   - Ачей, пани з жентицею хочуть? - запитав найстарший, певно, ватаг.
   Що ж, частуватися так частуватися!
   З бербеницi, що, накрита дерев'яним кружком,  стояла  в  кутку,  вiвчар
набрав i поставив двi чашки жентицi. Вона одгонила  овечим  потом.  Поволi
цей запах витiснив усi iншi. Ним вiддавала й кулеша, i одяг людей, i  їхнi
руки.  В  колибi  не  вельми  стежили  за  чистотою  -  долiвка  давно  не
пiдмiталася, вiконця закопченi. Лариса  Петрiвна  перевела  погляд  на  її
мешканцiв. Обвiтренi, жилавi,  вони  нагадували  стовбури  якихось  дерев.
"Дiти природи, - подумала, - вирви їх з цiєї землi  -  i  зiв'януть,  коли
зовсiм не загинуть".
   - Як живете-маєте? Як маржина? - цiкавився Квiтка, ставлячи  запитання,
без яких не обходилася жодна розмова гуцулiв.
   - Богу дякувати, полiття нинi файне, то й маржин-ка  нiчьо,  -  набивав
люльку ватаг. - Абис iще сiна зробити, то й зовсiм було  би...  -  Вiн  не
сказав, як саме було б, а натомiсть вiв далi:  -  Без  маржини  гуцул  що?
Калай, i тiльки. В маржинi вся наша сила. Знаєте,  як  межи  нас  рахують?
Котрий газда у  двадцятеро  чи  хоч  у  п'ятнадцятеро  сiн  стоїть,  то  й
заможний.
   - А багато у вас таких? - запитала Леся.
   - Була б овечка - клiщ знайдеться. - Вiвчар дiстав з ватри, що  жеврiла
тут-таки, в колибi, жарину i  став  припалювати  люльку,  допитливим  оком
окидаю-чи незнайомих. "Хто вiдає, що ви за гостi", - говорив  той  погляд.
Але розмова, видно, заiнтересувала його, бо, пахнувши  раз-другий  димком,
вiн заговорив знову: - Гуцул пiвлiта жиє вiдлюдно, на полонинi, бо так  на
маржину лiпше, пiвзими сидить у зимарцi, бо годує її, а що йому за то? Все
має пановi цiсарю здати. Коби могли, з самого шкуру iздерли б...
   Вiвчарi - їх було четверо  -  скiнчили  обiдати.  Один  змiв  зi  столу
недоїдки, винiс собакам,  iншi  мовчки  почали  збиратися  -  пiдв'язували
старенькi  череси,  неквапливо  натягували  крисанi,  дiставали   гирлиги.
Затурбувався й ватаг. Вiн хоч i не гнав  зараз  отари,  мусив  випровадити
пастухiв.
   Встали й Леся та Климент Васильович. Вiдпочинок їх  пiдбадьорив,  тепер
швидше добратися б до Буркута.
   - Лукин, - гукнув старий до одного з вiвчарiв, - наставиш панiв на плай
до Буркута. А там пiдете осюда та от сюди, -  показав  жартуючи,  -  та  й
дiстанетесь.
   Пастухи поодчиняли хиткi ворiтця кошар, i отари висипали  на  полонину.
Вiвчарi та собаки скеровували їх у потрiбному напрямку.
   Попрощавшись iз старим, Лариса Петрiвна  i  Квiтка  пiшли  за  Лукином.
Вiтер   розчiсував   потолоченi   трави,   гойдав    дрiбненькi    сонечка
ромен-зiлля... Лиш на густих чебрецях вiн  затихав,  пив  їхнi  пахощi  i,
сп'янiлий, мчав далi.
   ...Несподiвано приїхав  Франко.  Лариса  Петрiвна  саме  поверталася  з
їдальнi, поспiшала, щоб закiнчити розпочатого ще вчора листа Кобилянськiй,
коли на дорозi, як i вони ото колись iз Квiткою, показався Iван Якович,  а
з ним ще двоє. Забачивши її,  гукнули,  замахали  руками.  Були  веселi  i
голоднiсiнькi.
   Пiсля вечерi Франковi попутники пiшли до  Квiтки  вiдпочивати,  а  Iван
Якович i Леся залишились удвох.
   - Ларисо Петрiвно, - одразу ж заговорив Iван Якович, - ви даруйте  менi
отой мiй настрiй.
   - А я i не в претензiї. Хоч,  правду  кажучи,  здивувалася,  бо  вперше
побачила вас таким.
   - Були причини. Вони, правда, нiкуди й не дiвалися, вiдколи з'явився на
моїм горизонтi пан Грушевсь-кий... Мало, що в  редакцiї  тягну  всю  чорну
роботу, надумався ще й сюди закинути цiлу паку рукописiв.
   - Порвали б ви з ним, нiж маєте отак псувати нерви.
   - Не такий  наш  лiтерацький  зарiбок,  щоб  одмовитись  вiд  постiйної
служби. "Вiсник" хоч трохи мене пiдтримує.
   Iшли понад потоком, угору. Iван Якович якось кумедно закидав лiву ногу,
згинався своєю невисокою постаттю, час од часу пiдбираючи то  камiнцi,  то
якiсь квiточки, що росли обiч стежки. На ньому був приношений бронзуватого
кольору костюм,  такий  же  -  завеликий,  з  ввiгнутим  дном  -  капелюх,
широконосi, далеко  не  моднi  черевики.  Сорочка,  як  завжди,  вишивана.
Розмова, зв'язанi з  нею  спогади  помiтно  змiнили  настрiй  Франка.  Щоб
вiдвернути його од неприємних думок, Лариса Петрiвна почала з  захопленням
дiлитися  своїми  буркутськими  враженнями.  Не  пропустила,  звичайно,  й
недавнього гостювання у вiвчарiв.
   - Бачу, природа вам не байдужа, - пiдсумував її розповiдь Франко.  -  А
як ви дивитесь на неї в книжках?
   - В лiтературi менi завше  бракує  вмiлого  описання  природи.  Гоголь,
властиве, i привернув мене своїми психологiчними пейзажами. Його  "Вечори"
- це щось чарiвне! Це казка. А мiж тим  -  яка  глибока  правдивiсть,  яке
тонке вiдчуття i слова, i барви!
   - Я не мислю собi твору, в якому митець зображав би особу виключно поза
натурою. Чоловiк з дитячих лiт чує в собi  потяг  до  землi,  її  лона,  i
вирвати його з того свiту, як чинять деякi змодернiзованi письмовцi, чисте
безголов'я.
   Сьогоднi був, як звичайно, запальний, все хвилювало його.
   - Мене - дiдько б його вхопив! - вiв далi, - виводять з терпцю оцi нашi
австрофiли, котрi мiряють все на чужинський копил i галасують о  любвi  до
рiдного люду. Ось i Кулiш. Твердить о рiвностi вкраїнцiв i полякiв,  а  як
умову замирення вимагає од перших зректися своїх норовiв.
   Надворi поночiло. Голубувате шатро  над  ущелиною  швидко  темнiло,  по
краях його блiдими вогниками засвiчувалися зорi.
   - Дивнi ми з вами, - мовив Франко. - I дивно те,  що,  як  вас  побачу,
думки менi пливуть якимсь невпинним потоком. Чого б то, не вiдаєте?
   - Певне, тому, що я завжди  приходжу  невчасно,  коли  ви  працюєте,  -
сказала напiвжартома. Iван Якович засмiявся.
   - Нинi ж я у вас гiсть.
   - I однак працюєте. Я нiскiльки не здивуюся, коли через кiлька  мiсяцiв
зустрiну сьогоднiшнi думки в якiйсь вашiй статтi.
   Франко мимоволi кивнув головою.
   - То аби не говорили, що Франко i в Буркутi годував вас своїми  iдеями,
- сказав, - готовтесь на пструги. Погода нiби стоятиме, - окинув  поглядом
небо, - пiдемо на лови.
   Пiзнього  вечора,  розпрощавшись  з  Франком,  Лариса   Петрiвна   сiла
докiнчувати листа Кобилянськiй. Лист виходив довгий. Та i як його кiлькома
рядками розраяти ту людську тугу? Як помогти нiжному лотосовому квiту, аби
не в'яв, не марнiв?..  Ольга,  мабуть,  помиляється.  Не  може  ж  Маковей
одружуватися на зло їй. Зрештою, як би там не трапилось,  а  вона  не  має
права впадати у вiдчай...
   Чиєсь горе розворушило i її  власне.  У  розчинене  вiкно  дихала  нiч,
смужка неба мерехтiла дрiбними зорями.  "Мрiє...  за  що  менi  ти  журбою
великою  очi  i  серце  покрила?..  Чуєш-бо,  мрiє?  Таж  ми   вже   навiк
розпрощалися,  гострим  ножем  розрiзнились...  Не  докоряй   менi,   мрiє
загублена, i не хились надо мною!.."
   Пише, що хотiла б не дожити до того весiлля. О, як люди iнколи необачно
розкидаються словами! Замiсть того щоб стати над  усiм,  -  катують  себе,
проклинають. От i вона, Ольга. Що мала б вигартувати себе на цiм  огнi,  -
ламається. Нiби не знає, що все на  свiтi  минуче,  зостається  одна  лише
суть.
   Однак що слова? Була б вона тут, посидiли б разом, послухали, як виграє
Черемош... Помовчали б. А вдень рознесли б свою  журбу  по  крутих  плаях,
пустили б на вiтри легкокрилi...
   Нiч була. Пiзнiй мiсяць як млинове коло. Темнi обриси  гiр.  I  приємна
самотнiсть. Коли спогади витають довкола прудкими роями, не дають заснути,
коли думається легко-легко...
   Форель, чи як її називають гуцули, пструги, - риба  переважно  гiрських
рiчок. Удень, коли сонце стоїть в зенiтi, пструги  дрiмають,  забившись  у
корчi, пiд камiння, а вранцi, увечерi шугають супроти потоку, шукаючи їжу.
Ловити їх важко, що, власне,  й  принаджує  рибалок,  зате  на  смак  вони
напрочуд добрi.
   Вибралися опiвднi, коли сонце почало сiдати i  на  долини  впали  тiнi.
Франко  роздав  чоловiкам  знаряддя,  для  себе  взяв  сак.  Лесi   вручив
позиченого в господарiв кошика. Iшли, не поспiшаючи, час од часу знаходячи
привiд посмiятися. То Iван Якович розповiдав якусь пригоду, то Кульчицький
жартома допитувавсь, як це  Ольга  Федорiвна  вiдпустила  його  одного  до
Буркута, на що Франко вiдповiдав коректно, але дотепно.
   - Коли вже мова про жiноцтво, - сказав, - то слухайте, яка трапилась зi
мною придибашка. Iду оце недавнечко селом, а назустрiч менi газда.  "Слава
Ису". - "День добрий", - кажу. Балакаємо про се та про те, а вiн i  питає:
"То ви оце й нас усiх спишете?" - "Авжеж". - "I, кажуть,  всякою  нечистою
силою iнтересуєтесь?" - "Iнтересуюсь, бо  без  того  справдешнього  вашого
життя не вийде!" -"Ая, ая, - зрадiв, - то прийдiть, прошу  вас,  до  мене,
увидите, що за єдна моя жiнка.  На  всiй  Гуцульщинi  такої  чередницi  не
знайдете".
   Iван Якович iшов попереду. Важкувата хода, трохи  зiгнута  постать.  На
плечi - сак... Взагалi, чим бiльше Леся придивляється, тим бiльше бачить у
ньому рис робiтника. Постав його зараз  до  машини  -  спокiйно,  упевнено
зладить з машиною, сiвачем нiби весь вiк те й робив, що засiвав  ниву.  "А
воно й справдi, поду мала, - вiчний сiятель. Сiятель правди, добра.."
   А вiн, користаючись перервою в жартах, мугикав  уже  якусь  мелодiю,  з
котрої незабаром пробились слова:
   Не по правдi жиє
   Чоловiк з жоною.
   Леся згадала: вона ж знає той мотив, це Франкова улюблена.
   Ой там за горою,
   Там за кремiнною
   Не по правдi жиє
   Чоловiк з жоною...
   Журлива пiсня. Як i сама жiноча доля.
   Ой мужу мiй, мужу,
   Не бий мене дуже...
   Як це по-тутешньому називають жiнок?.. Ага, челядь! А на Волинi  челядь
- худоба...
   В мене тiло бiле -
   Болить мене дуже.
   Пусти мене, мужу,
   В вишневий садочок,
   Най я собi урву
   Рожевих квiточок.





   А ще
   челядь наймити та прислуга.
   Ой урву, урву,

   Та й пущу на воду:
   Плини, ружо-квiтко,
   Аж до мого роду...
   Гiрка ж твоя, жiнко, доля, коли такi сумнi про тебе
   пiснi...
   - Далi не йдемо, - зупинився Франко i почав роззуватися.
   Мiсцина гарна: з низькими берегами, спокiйними
   плесами.
   - Iдiть он туди, вище, - показав чоловiкам Iван Якович, - а  я  в  оцих
ямах попробую. - Вiн пiдкачав штани, зайшов у воду i почав  шарити  саком.
Попадалась дрiбнота. Франко  обережно  витрушував  її  назад,  примовляючи
лагiдно:
   - Пливiть, пливiть, бiднички...
   Та ось за якимсь разом у саку забилася чимала  срiблиста  рибина.  Вона
звивалася, намагаючись порвати тонкi тенета.
   - Ну, ну, не дурiй, - засяяв майже дитячою усмiшкою Франко. -  Попалася
- сиди нишком. - Вiн пiдняв поперед себе  сак  i,  тримаючи  його  обiруч,
почалапав до берега.
   Пiдбiгли Квiтка й Кульчицький.
   - А що! Глядiть-но, як треба ловити, - кольнув їх.
   - Так ви ж саком! I одна рибина - це ще не риба!
   - Є одна, буде й друга. А пструг добрячий! Фунтiв, певне, два.  -  Iван
Якович узяв рибу за зябра, пiдняв.  -  Довгенько  ж  ти  мене,  бiдашечко,
ждала. - Намилувавшись, кинув її до кошика i знову подався до рiчки.
   У тiй же самiсiнькiй ямi вiн пiймав ще кiлька пстругiв.  По  одному-два
принесли й iншi. Кошик ворушився срiбним  плетiнням,  яке  то  переставало
витися, то з кожною свiжою рибиною знов оживало.
   - Дивiться, Лесю, за кошиком, не становiть над водою, бо хибнеться -  i
по рибi, - зауважив Франко.
   Рибалка з нього був завзятий. Де не брало саком, Iван  Якович  нишпорив
так, талапаючи обiруч попiд  камiнням,  старими  пнями,  знесеними  з  гiр
весняними чи дощовими водами.  Ларисi  Петрiвнi  пригадалося,  як  десяток
рокiв тому, в Колодяжному, Франко не раз  дивував  усiх  багатими  вловами
в'юнiв. Спогад настiльки повернув те лiто, що вона не витримала, запитала:
   - Пригадуєте колодяжнянських в'юнiв, Iване Яковичу?
   - О! То була прегарна годинка. I мiсця чудеснi! ...Юшка справдi  вийшла
смачна. Хоч i клопоталися допiзна, зате хвалили всi, хто куштував.
   А потiм були пiснi. I не абиякi, а "свого краю".  Леся  також  спiвала.
Франковi над усе припала до серця  її  спiванка.  Сидiв,  ворушив  палицею
пригаслу ватру i слухав.
   Ой не шуми буйним листом,
   Зелений катране,
   Тяжко-важко на серденьку,
   Як вечiр настане...
   Коли порозходились, до  свiтання  не  змикала  очей.  Рiдне  Колодяжне,
Нечiмне, тихоплиннi полiськi рiчки перешiптувалися з нею  всю  нiчку.  Усю
нiч спiвали їй соловейки, смiялися мавки, гойдаючись на  березовiм  вiттi,
кували зозулi...
   . . . . . . . . . минуле
   Не раз менi стає перед очима,
   I я дивлюсь так пильно, мов боюся,
   Що бiльш менi не прийдеться побачить
   Того садочка спогадiв моїх...
   Дивно: серед такої природи, в такiм товариствi якийсь  далекий  дитячий
спогад раптом полонить усе - увагу, розум, думку. Мабуть, це i є оте тихе,
сумирне, зовсiм безкорисливе  почуття,  яке  iменуємо  любов'ю  до  рiдної
землi. Нiхто не знає, коли вона  народжується,  чим  живиться,  але  кожен
вiдчуває її велике, благотворне горiння, що дає наснагу i силу життя.
   VI
   У кiнцi серпня Карпатами поповзли важкi хмари, потягли  з  собою  ряснi
дощовi пасма. В непрогляднiй iмлi потонула Чорногора, заклекотiли  потоки,
стрiмкою бурою  каламуттю  задзвенiли  крутi  плаї.  Враз  стало  холодно,
непривiтно. Лiтники один за одним тiкали додому.
   Прощалася з Буркутом i Леся. У хвилини просвiту  виходила  до  потокiв,
над Черемош, що за кiлька днiв стали невпiзнанними, потемнiли ще бiльше, -
невiдомо на кого, - озлилися. Дивилась на  похмурнiле  смерекове  царство,
слухала - назавше вбирала у серце його тривожну прощальну пiсню.
   Поверталися через Ватинарку. Чого, власне, тим шляхом  -  нi  вона,  нi
Климент Васильович не знали. Здається, фiрман порадив...  Ледве  добралися
до Гриня-ви, перепочили трохи, а там обоє здалися  на  ласку  отця  Попеля
(повезло ж їй цього разу на священнослужителiв!), який  i  пiдкинув  їх  у
Довгополе. По дорозi, правда,  заїздили  в  Устє-Путилiв,  на  батькiвщину
Федьковича.
   У Довгополi застали Франка, який переїхав туди з Криворiвнi,  i  Труша.
Художник  саме  докiнчував  портрет  поета.   Гостювання   затяглеся.   За
розмовами,  книжками  (бiблiотека  в  Попеля  була  куди  багатша,  нiж  у
Волянських), милуванням  (гуцули  це  називали  -  "мiсити  багно")  Бiлим
Черемошем i його безстрашними бокорашами, що, мов на скелях  орли,  владно
стояли на швидкоплинних дарабах, непомiтно минув десяток днiв.  Тим  часом
трохи  випогодилось,  i  Леся  (Квiтка   зостався   дочитувати   вiдшукану
краєзнавчу лiтературу), завiтавши ще у Вижницю, до Ганни  Москви,  зрештою
добралася до Чернiвцiв.
   Кобилянська зустрiла подругу радо. Вона помiтно змарнiла. Ота  iсторiя,
про котру писала  в  Буркут,  зовсiм  вивела  її  з  рiвноваги.  Стала  ще
мовчазнiшою i нiби аж непривiтною до свого чернiвецького товариства, мовби
воно чимось винне в тiм горi. Окуневська  запропонувала  їй  мандрiвку  до
Вiдня, i Ольга Юлiанiвна погодилась. Звичайно,  краще  було  б,  аби  вони
поїхали разом до Києва...
   Розсталися наприкiнцi вересня.
   Лариса Петрiвна з вiкна вагона довго  i  з  жалем  дивилася  на  далекi
верхи, прощалася з незабутнiм барвiнковим краєм, що хоч i  забрав  пiвроку
її життя, зате щедро надiлив i силою, i наснагою.
   ...У Києвi змiн майже нiяких. Та ж метушня, той же щоденний гамiр. Хiба
що полiцiї збiльшилось. Куди не ткнешся, всюди натрапиш. Поодинцi, а то  й
цiлими нарядами шпацiрують вулицями, парками, заникують у двори.  Товаришi
з комiтету попередили,  щоб  була  обережною:  у  мiстi  з'явилося  чимало
таємної  агентури.  З  Петербурга,  нiбито  вiд  "Товариства  робiтникiв",
приїхали якiсь  Маєвський  i  Лопир,  виступають  на  мiтингах,  агiтують:
полiтика, мовляв, справа iнтелiгенцiї, а  нам,  роботягам,  аби  грошi  та
харчi  хорошi...  З  усього   видно   -   штрейкбрехери...   Отже,   умови
ускладнюються.  Хоча   бiльшiсть   робiтникiв   не   пiддається   брехням.
Розповiдають, як недавно на Демiївцi освистали шефа жандармiв  Новицького.
Знайшов чим хвалитися: уряд збавив цiну на  горiлку!  "Можете  пить  тепер
добру i дешеву горiлку". Однак  на  цьому  вони  не  зупиняться.  Легальнi
робiтничi артiлi, гуртки, якi почали органiзовуватися з вiдома  полiцiї  i
її ставлениками на зразок Зубатова, - це лиш облуда,  спроба  погратися  в
демократiю. Справжнє дiло попереду. Сили гуртуються...
   Сили збираються. А що ж вона? Не минуло  й  мiсяця,  як  повернулася  з
Буковини, а  вже  застудилася.  Спочатку  нежить,  потiм  сухий  кашель...
Поболює в грудях. Знову консультацiї, ради... Однi наполягають, щоб  їхала
до Iталiї (там якраз тiточка Олена), де тепло, iншi радять  сидiти  вдома,
бо, мовляв, коли у нас холод но зимою надворi, то в Iталiї - в хатах. Кого
слуха тись?.. Зрештою, не така вже й страшна та поїздка, щоб її  цуратись,
не так часто доводиться бувати в Iталiї...
   Чужина. Хаос  хтозна-ким  i  коли  навалених  скель,  кам'янистi  поля,
купками, нiби  гнiздами,  села...  Далеко  їм  до  рiдних,  волинських  чи
полiських, оточених зеленим шумом, уцяткованих озеречками та  струмочками.
Там що не ранок - дими димляться над оселями, наче розцвiтають хати,  реве
худоба, скриплять протяжно журавлi над криницями;  вечорами  легкi  тумани
стеляться дiбровами, на колодах допiзна не змовкають  веселощi,  спiви  та
музики... "У нас у рiднiм  краю  навiть  дим  солодкий  та  коханий..."  -
згадалося. А цей.., який їдучий! Очi випiкає. Навiть  в  курнiй  полiськiй
хатi, здається, легший...
   ...Сан-Ремо розташований у крайнiй захiднiй частинi Iталiї,  на  березi
Лiгурiйського моря. Щоб добратися до  нього  сушею,  треба  перетнути  всю
країну - через Трiєст, Венецiю, Геную. З усiх  сторiн  мiсто  вiдгороджене
горами, лиш з пiвдня  до  нього  вiльно  вриваються  середземноморськi  та
африканськi вiтри, приносять з собою теплий подих Сахари. Майже  весь  рiк
тут стоїть суха, сонячна погода i не зменшується потiк курортникiв.  їдуть
iз Англiї, Скандiнавiї, Польщi, Росiї,  -  вся  пiвнiч,  надто  восени  та
взимку, кидає сюди висмоктане та висушене життям - звичайно ж, заможнiше -
плем'я. Воно осiдає - на мiсяць, два а чи й бiльше;
   частина його зцiляється, вертає додому, iнша назавжди лишається.
   Леся Українка поселилася в материних знайомих. Люди бiднi. Чоловiк  ось
уже скiльки лiт слабує на сухоти хребта, не рухається; дружина, власне,  й
тримає на собi все господарство, крутиться, як бiлка в колесi. Є  ж  долi!
Батька навiть не пам'ятає, мати весь вiк  хорувала  на  iстерiю,  потiм  -
шiсть лiт! - лежала розбита паралiчем, нiма... I все це на одну голову, на
однi звичайнi жiночi руки.
   Лесi видiлили окрему кiмнату  на  другому  поверсi.  Перед  вiкнами  нi
будов, нi вулиць - город, а  за  ним  море.  Весь  день  заглядає  до  неї
голубими очима, шумить, мов дитина, грається галькою. Широке, далеке...






   Цi яхти на морi - наче метелики. А баркаси з ритмi-лiми помахами  весел
подiбнi до жучкiв, що повзуть у безмежному килиму. Часом, коли тиша, важко
буває Дiдрiзнити море вiд неба,  вони  нiби  переливаються  одне  в  одне.
Найлiпше милуватися ним уранцi, з балкона. Коли з-за Апеннiн, що ледь-ледь
мрiють на сходi, витикається сонце i стеле на водi багрянi  тiнi;  коли  з
порту i з бухточок виходять ескадри човнiв i човникiв i  поволi  тонуть  у
легкiм туманi; коли мiсто оживає цокотiнням  пiдкiв,  стукотом  дерев'яних
пiдошов, протяжними голосами  носiїв  i,  звичайно  ж,  неодмiнним  плачем
вiслюкiв. Тодi i люди, i вода, i небо  трудяться.  Навiть  рослини,  квiти
поспiшають напитися вологи, щоб потiм, вдень,  не  всохнути  вiд  палючого
сонця.
   А воно розчервонiлим колом котиться все вище й вище, нагрiває безформнi
скелi, срiблистi пiски, на якi незабаром виповзуть  сотнi  людей,  нарештi
висне посеред неба одвiчним факелом земного буття. Од його  жару  спалахує
повiтря i гоготить. Завмирають голоси, порожнiють вулицi, лише  на  пляжах
чуються сплески води, лiнивi а чи  слабi  голоси.  Проте  невдовзi  i  там
затихає.
   Так, їй не дозволено бiльше нiчого. Тiльки сидiти, ходити,  милуватись.
Писати - крий боже! Навiть читання обмежено. Це  вже,  звичайно,  занадто.
Тут нiякi авторитети не стануть їй на  завадi.  Бути  в  такiй  славетнiй,
такiй багатiй великими  умами  країнi  i  не  торкнутися  того  багатства?
Слухати таку мелодiйну, таку прекрасну мову, мову, котрою кликали  до  бою
безстрашнi Гарiбальдi i  Мадзiнi,  котрою  спiвали  Дайте,  Леопардi,  Ада
Негрi, i мовчати? Тодi навiщо ж дбати про здоров'я? Аби лиш скнiти?
   Одразу по приїздi Лариса Петрiвна списалася з  бiблiотеками  Мiлана  та
Генуї, i за кiлька тижнiв звiдти на її адресу почала надходити лiтература.
Однак усього бiблiотеки не надсилали, книги часто запiзнювались.
   Випадок звiв її з Альбiною Вiзi - вiдомою i досить  впливовою  мiсцевою
поеткою. Вiзi навiть запропонувала Лесi перебратися  до  неї  яйити,  але,
довiдавшись, що там постiйно збирається мистецька публiка, гостя  вирiшила
за краще лишитися хай у гiршiй, зате спокiйнiшiй оселi. Дружби, однак,  не
цуралася. В Альбiни чудова бiблiотека, там завжди  довiдаєшся  про  новини
лiтературного свiту, зустрiнешся з цiкавими  людьми.  Якось  завiтавши  до
Вiзi, Лариса Петрiвна застала там двох незнайомих - чоловiка й жiнку.  Вiн
хворобливий, знервований, вона -  тиха,  спокiйна,  з  печаттю  смутку  на
блiдому лицi. Очi променистi, з зеленуватим вiдтiнком,  погляд  вiдвертий,
уважний, лагiдний. Красивi невеликi  уста  рiзко  окресленi.  Вони  злегка
стиснутi, мовби ця людина терпить якийсь постiйний бiль. Над високим чолом
хвильками пiдiймається i спадає назад гарне русяве волосся.
   Коли Леся зайшла до двору, Альбiна показувала гостям  свої  квiтники  i
садок. Був полудень. Земля дихала спекою, але тут, у затiнку дерев, стояла
нiжна прохолода.
   Вiзi познайомила їх.
   От так несподiванка! Перед нею, виявляється, Войничi. Той самий Войнич,
що листується з Павликом, i та Лiлiя, чи Етель, яка пiсля  своїх  вiдвiдин
Львова залишила i в Михайла Iвановича, i у Франка найкращi спогади.
   Виходить,  вони  заочно   знайомi   давно,   адже   Павлик   розповiдав
Етель-Лiлiан про Лесю, а Лесi - про Войнич...
   Проте будь-яких ознак  цього  "знайомства"  Войнич  не  подавала.  Iм'я
Лариси Косач  нiчого  особливого  їй  не  говорило.  Лесi  ж,  якiй  добре
затямилось Павликове захоплення англiйкою, було незручно  одразу  виявляти
цю свою обiзнанiсть.
   Михайло Войнич здавався цiкавiшим. Балакучий,  iнколи  навiть  занадто,
вiн засипав спiвбесiдницю запитаннями про подiї в Росiї  та  Малоросiї,  а
довiдавшись, що вона родом з Волинi, бувала в його рiднiй Варшавi, та ще й
розмовляє по-польськи, зрадiв, як тiльки може  радiти  людина,  далеко  на
чужинi зустрiвшись iз краянином.
   - Як ви їхали?.. Через Львiв? -  допевнявся.  -  У  Львовi  мешкає  наш
добрий друг Михайло Павлик.
   - Не тiльки ваш, - осмiхнулася Леся.
   - Ви теж з ним знайомi?
   - Навiть добре.
   - Лiлi, - звернувся  Войнич  до  дружини,  що  саме  захопилася  якоюсь
квiткою, - панна Лариса близька товаришка Павлика.
   Етель з цiкавiстю глянула на Лесю.
   - Як давно ви бачили Михайла Iвановича? - запитала.
   - Зо два мiсяцi тому.
   - Лiлi так iнтересується, бо сама зустрiчалася з ним, - додав Войнич. -
Павлик просто зачарував її. Правда, це було давно...
   - Взимку дев'яносто п'ятого, - пiдказала Лариса Петрiвна.
   - О, ви навiть це знаєте? - приємно здивувалась Етель.
   - Так, Михайло Iванович розповiдав. Я була тодi в Софiї...
   - Заждiть, заждiть, - перебила її Етель. - Чи  не  вас  часом  згадував
Павлик... рекомендував менi? - Вона замислилась. - Говорив  вiн  тодi  про
українку. От уже не пам'ятаю, чи то було прiзвище тiєї  особи,  чи  просто
так... але, пригадую, iшлося про якусь родичку Драгоманова.
   Леся осмiхнулася знов.
   - За всiма ознаками - йшлося про мене: я i Українка - це мiй псевдонiм,
i родичка, власне, племiнниця Михайла Драгоманова.
   - Я дуже рада нашiй зустрiчi, -  Етель  щиро  потиснула  Лесi  руку.  -
Альбiно, ви навiть не уявляєте, кого маєте в себе за гостю,  -  звернулася
до Бiзi.
   -  Я  давно  захоплена  панною  Лесею,  -  вiдiзвалася  та,  -   навiть
пропонувала їй одну з кiмнат свого дому, та що ж?.. Проте я не злопам'ятна
i пропоную в честь такої зустрiчi випити по склянцi вина. Для добрих людей
у мене завжди знайдеться пляшка холодного шампанського.
   Хазяйка провела гостей в тiнисту, обвиту виноградом веранду,  попросила
принести вина.
   Розмова пожвавiшала.  Етель  з  приємнiстю  згадувала  подробицi  своєї
поїздки до Львова, тамтешнi знайомства.
   - Михайло  Iванович,  певне,  розповiдав  про  першу  нашу  зустрiч?  -
звернулась до Лесi. - Комедiя! Приїхала я до Львова змучена, втомлена.  На
вокзалi холод, скрiзь повно снiгу. I жодного вiзника. Довелося йти  пiшки.
Адреса в мене була. Правда, довго блукати не довелося -  Михайло  Iванович
жив недалеко. Знайшла  будинок,  квартиру  -  аж  зрадiла:  зараз,  думаю,
нагрiюся, вiдпочину.
   Дзвоню. Дверi вiдчинили  одразу,  нiби  за  ними  хто  на  мене  чекав.
Високий, з  блiдим  чолом  i  допитливими  очима  (Павлик!  -  зрадiла  я,
пригадавши, як змальовував його Степняк)  чоловiк  став  передi  мною.  Не
встигла я i рота розкрити, як вiн мало не одiпхнув мене вiд дверей,  почав
кричати, лаятись... "Геть! Геть! Нiяких  парижан  я  не  знаю...  не  хочу
знати.  Забирайтеся!"  Я  подаю  йому  листа,  а  вiн  в  лютi  навiть  не
бачить-Оговталась я, i зло мене взяло: чого, думаю, вiн кричить? - i теж з
серцем: нiяка, мовляв, я не парижанка, перше хоч розпитатися треба, а тодi
вже виганяти людину... Очевидно, тон мiй трохи його остудив, - узяв листа.
Прочитав, глянув на мене, на пiдпис - Степнякiв  пiдпис  Михайло  Iванович
знав добре - i обм'як. "Так ви з Лондона? - перепитав. - А чому... чому на
вас сiре вбрання?" -"А яке це, - кажу, - має значення. Ви ненавидите сiрий
колiр?" Бачу, мiй грiзний незнайомець починає всмiхатися. Ще по хвилинi  -
широко розчинив дверi, взяв мого чемодана, запросив до кiмнати.  I  раптом
став  невпiзнанним,  справдi  добрим,  лагiдним,  таким,  як   про   нього
розказували.
   - Чому ж вiн так спершу повiвся? - запитала Бiзi.
   - Всьому вина - сiрий  колiр  мого  пальта.  Друзi  попередили  Михайла
Iвановича, що до нього має з'явитися жiнка-провокатор з Парижа, одягнена в
сiре. Вiн i прийняв мене за неї... Довго ми потiм  згадували  ту  зустрiч.
Розказала Франковi - той мало не вмер зо смiху.
   - Зате подружилися вони пiсля того! - додав Михайло Войнич.  -  Я  мало
знаю людей, яких Лiлi так швидко могла полюбити. От i скажiть пiсля цього,
що потрiбнi роки, аби по-справжньому потоваришувати.
   - Це стосується особливих людей, - мовила Етель. - А Павлика, Франка  я
вважаю саме такими.  Коли  познайомилася  з  матiр'ю  та  сестрою  Михайла
Iвановича, ще бiльше зрозумiла, що це винятковi люди.
   - Я не раз дивувалася його вмiнню ставитись до iнших, - зауважила Леся.
- Це, певне, якийсь природжений талант.
   -  Павлик  як  нiхто  допомiг  нашому  дiлу.  Будете  бачитись  -  щиро
привiтайте Михайла Iвановича, - попросив  Войнич.  -  I  передайте  велике
спасибi. Ми дуже шкодуємо, що вiн нi разу не скористався нашим запрошенням
приїхати до Лондона.
   - Вiчна занятiсть, - пояснила Лариса Петрiвна. - Я навiть не  пригадую,
щоб вiн коли-небудь виїздив тiльки помандрувати.
   Войнич, видно, стомився. Вiн попрощався i пiшов вiдпочивати.
   - Михайло до того перевiв  свої  нерви,  що  навiть  незначне  розумове
зусилля чи хвилювання виводить його з рiвноваги, - пояснила Етель-Лiлiан.
   Вони все ще сидiли на верандi. З дальшої розмови  Леся  довiдалася,  що
Войничi повертаються з Францiї, з Провансу,  де  найкращий  для  лiкування
Михайла клiмат, по дорозi заїздили в Нiццу подивитися на могилу Герцена, а
тепер Етель хоче заглянути в Пiзу, Флоренцiю, ще  раз  походити  дорогами,
якими ходив Артур, її залiзний Рiварес.
   - Це зовсiм близько, - пояснила Альбiна. - Пiза на  протилежнiм  березi
затоки.
   - Хвилює мене цей образ, не дає спокою навiть тепер, - промовила Етель.
- Смерть Овода я пережила як смерть рiдного сина. Дорогий вiн менi i своєю
ранньою мрiйнiстю, а ще бiльше своєю безстрашнiстю.
   - В Росiї роман викликав сенсацiю, - сказала Леся.
   - Спасибi Степняковi - вiн перший переклав "Овода".  Та  й  росiйського
духу в нiм чимало. Я далеко не схильна розцiнювати художнi образи як бiльш
чи менш вдалi копiї прототипiв, а все ж, пишучи книгу, мала перед очима  i
Гарiбальдi, i Желябова, i Кропоткiна, про  якого  так  багато  розповiдала
менi Шарлотта Уїлсон, його найближча помiчниця, i, звичайно  ж,  Степняка.
Який це, Ларисо Петрiвно, колосi Яка непоправна втрата для  Росiї  -  його
передчасна смерть. - Альбiна пiдлила їй вина, i Етель надпила трохи.  -  Я
саме лежала хвора - пiсля iнфлюенци i пiсля "Овода". Почувала себе  зовсiм
виснаженою. Одного дня вбiгає Михайло: "Сергiй загинув! Вiн  потрапив  пiд
поїзд!.." Така  несподiвана  смерть...  Убила  його  в  найкращi  роки.  А
жартував: сто  п'ятдесят  рокiв  житиму,  Лiлi!..  Так  невчасно.  -  Вона
помовчала- Все це, дорога товаришко, зримо чи незримо присутнє  в  романi.
Взагалi ж, походження Овода зв'язане з моїм давнiм захопленням Мадзiнi.  -
Вона глянула на Ларису. - А ви знайомi з "Оводом" у читали?
   - На жаль, не повнiстю. В  Петербурзi  вчилася  моя  сестра,  то  якось
привозила на канiкули один чи два журнали "Мир божий" -  там  я  й  читала
роздiли вашої книги.
   Войнич на те нiчого не сказала.
   - А ви бували у Петербурзi? - поцiкавилась.  -  Навiть  двiчi?  Скiльки
менi довелося там пережити! - зiтхнула.
   Так, Петербург, Росiя... Величезна, багатюща  i  така  нещасна  країна.
Скоро п'ятнадцять лiт, як вона з нею розсталася... Пiвтора десятка? А нiби
зараз бачить перед собою неозорi заснiженi далi,  дрiмучi  лiси...  молоду
пiвнiчну столицю... Вона  жила  там  на  Сьомiй  вулицi  Пiскiв,  дiм  17.
Петербург зустрiв її тривогою: напередоднi було викрито нову  змову  проти
царя.  Арештовано  групу  терористiв-студентiв,  серед   них   було   двоє
Улья-нових:  Анна  i  Олександр,  брат  i   сестра...   Олександра   потiм
стратили...
   Петербург...  Вона  годинами  блукала  мiстом,  понад  Невою,   слухала
невiдому  їй  мову.  Вона  вивчала  її,  мову   безстрашних   декабристiв,
народовольцiв,  вивчала  з  живого  слова,  з   книжок,   їй   подобаються
Достоєвський, Гаршин, Глiб Успенський, захопив Салтиков-Щедрiн. їхнi твори
допомогли зрозумiти цей народ. Зрозумiти i ще бiльш полюбити.  Пiд  кiнець
свого перебування в Росiї вона вже знала, в iм'я чого  загинули  Олександр
Ульянов i його друзi,  на  вiвтар  чого  поклали  свої  таланти  Плеханов,
Засулич, Степняк i багато-багато iнших.
   - ...А через рiк ховали Щедрiна. Вiн жив на Литейному проспектi. Властi
заборонили  процесiю,  вулицi  заповнили  голубi  мундири.   Проте   людей
зiбралось  чимало.  То  була  справжня  демонстрацiя...  -  Усмiшка   ледь
торкнулася уст оповiдачки. - Я несла з собою  малюсiнький  букетик  раннiх
квiтiв. Думала покласти на труну, але не добралася. По дорозi  чую,  хтось
шепоче до мене: "Давайте квiти. Для букета..." Так i лягли  мої  квiти  на
труну Щедрiна...
   Вони помовчали.
   Альбiну кудись покликали - вона пробачилась, вийшла.
   - Останнього  разу  я  була  в  Петербурзi  рiк  тому,  -  пiсля  паузи
заговорила Леся. -  Столиця  вирує.  Росiя  переживає  добу  революцiйного
пiднесення. Скоро, дуже скоро гряне буря.
   - Я вiрю в прекрасне майбутнє вашої  вiтчизни,  -  вiдповiла  Етель.  -
Такий народ не може бути рабом.
   VII
   Якось надвечiр Лариса Петрiвна  й  Етель  прогулювалися  мiстом.  Денна
спека  вже  спала,  i  Сан-Ремо  ожив  знову.  Iз  санаторiїв,   розкiшних
особнякiв, будинкiв i халуп, що нерiдко тулилися навiть у центрi, виповзли
аборигени й приїжджi, "власть  iмущi"  i  люмпени.  Вони  пливли  в  однiм
людськiм плавi - модно одягненi, са-мовдоволенi i скривдженi життям,  ситi
й напiвголоднi. З вулиць i курних покручених вуличок брели  на  набережну.
Тут потiк був найгустiший, бо кожний поспiшав саме сюди, до моря, нiби мав
неодмiнно вклонитися його величнiй красi.  Загорiлi  до  чорноти  хлопчаки
сновигали помiж  дорослими,  пропонували  букетики  прив'ялих  гвоздик  чи
пом'ятих, очевидно десь крадькома нарваних, iрисiв, канючили  в  iноземцiв
недокурки сигар, коробки з-пiд них чи ще  якусь  зайвину.  Мiшались  люди,
мiшались мови.
   Море дихало прохолодою. Бiля одного з причалiв погойдувалося величезне,
певно океанське, судно. Зграї крикливих чайок  вилися  навколо  нього,  на
льоту спритно  вихоплюючи  з  води  рiзнi  покидьки.  Трапом,  спущеним  з
корабля,  безперервно  снували  вантажники  в  широких,  брудного  кольору
блузах. Вони то  зникали  в  трюмi,  то,  похитуючись  пiд  важкою  ношею,
виринали звiдти i один за одним понуро брели на берег.
   - Факiно, - задумливо мовила Войнич. - В їхнiх зiгнутих постатях я бачу
приреченiсть, вони викликають в менi якийсь невимовний жаль.  Звичайно  це
колишнi ув'язненi, каторжани... колишнi люди.
   Шби на пiдтвердження її слiв,  з-за  довжелезного  дерев'яного  складу,
куди вантажники зносили лантухи, вийшов, ледь тримаючись на ногах,  п'яний
факiно. Чорним замащеним беретом вiн раз по раз витирав спiтнiле  обличчя,
заточувався з боку на бiк, штовхаючи перехожих, i бурмотiв якусь пiсеньку.
   Забачивши   двох   рослих   жандармiв,   факiно   примовк,    спробував
випростатись, проте ноги його не слухались,  i  вiн  захитався  ще  дужче.
Жандарми пiдiйшли, звично пiдхопили його пiд руки й поволокли.
   - От i розвеселився, сердега, -  поспiвчувала  Леся.  А  меви  плакали,
випрошуючи собi поживи... А трапом важко ступали  натомленi  ноги,  i  вiн
вгинався, поскрипував - так само жалiбно...
   Вони взяли фiакр i поїхали за мiсто. Тут було тихо. Терасами спускалися
до моря закучерявленi дикими оливами гори. Подекуди  на  рiвнинках  палали
маки, кривавили землю, на скелях золотився дрок. Пахло морем, полином,  що
густо рiс мiж камiнням i робив його ще сивiшим.
   - Як тут гарно! -  на  повнi  груди  вдихнула  Леся  цiлюще  повiтря  й
закашлялась.
   - Коли менi важко або тривожно на серцi, я завжди звертаюся до природи,
- сказала Етель. - Вона мiй вiрний розрадник.
   - I я  завдячна  їй  усiм,  що  маю  найкращого.  З  любовi  до  натури
народилися мої найпершi поезiї. Шкода, що  вам  не  довелося  побувати  на
Українi.
   - Не пощастило. Проте країну Днiпра  я  знаю  й  люблю...  -  I  зовсiм
неждано, трохи плутаною вкраїнською мовою Етель спокiйно продекламувала: -
"Садок вишневий коло хати, хрущi над  вишнями  гудуть..."-  i  глянула  на
Українку променистими очима.
   Лариса Петрiвна стояла зачарована. Аж ось куди проникло Тарасове слово!
Та й як же гарно, мелодiйно звучить воно в устах цiєї милої англiйки!
   - Не дивуйтесь, - промовила Войнич. - Шевченка я люблю, як i Бернса  чи
Шеллi.
   - Заждiть, шановна, - не втрималась Лариса Петрiвна.  -  Вiдкiля  ж  ви
знаєте нашого Тараса Григоровича?
   - Дивно було б, якби не знала, - вiдповiла  Войнич.  -  Степняк  багато
менi про нього розповiдав. I читав. Шевченко був його богом.
   Вони неспiшно йшли розчищеною помiж уламками скель дорогою. У травах та
бур'янах дзвiнко стрекотiли цикади,  легкий  вiтерець  матляв  срiблистими
полинами, бадьорив потомленi мiською суєтою серця.
   - I мови української вчив теж вiн? - Лариса Петрiвна не зводила з Етель
погляду.
   - Так. Я вельми вдячна Сергiю Михайловичу за те,  що  порiднив  мене  з
вашою мовою, вашими чудовими пiснями. Героїчна  i  така  трагiчна  iсторiя
України викликає в менi ще бiльше бажання  допомагати  у  вашiй  священнiй
боротьбi. Я дуже шкодую, що не все намiчене вдалося i вдається  здiйснити.
Ви мене  розумiєте,  Ларисо  Петрiвно?..  Зi  смертю  Степняка  наше  дiло
пiдупало.
   - Його пiдхопили, дорога Етель. На мiсцi  загиблих  стали  сотнi  нових
борцiв. До речi, брат отого страченого при вас  у  Петербурзi  Ульянова  -
Володимир Улья-нов - один  з  найпопулярнiших  марксистiв  Росiї.  Навколо
нього гуртуються нинi кращi сили росiйської соцiал-демократiї.
   - Такий народ повинен  мати  свого  Месiю.  Я  ще  раз  можу  повторити
сказане: я вiрю в краще майбутнє вашої вiтчизни.
   Мимо пройшли кiлька рибалок. Вiд них  рiзко  пахнуло  сiллю,  морськими
водоростями i тютюном. Чоловiки привiталися, зникли за поворотом дороги.
   - Вже кiлька рокiв я перекладаю Шевченка, - вела далi Войнич. - Адже  в
Англiї мало хто знає його.
   - Ви маєте "Кобзаря"?
   - Нi, я маю лиш збiрочку його  заборонених  вiршiв.  її  видали  руськi
друзi  в  Женевi.  Невеличка,  тоненька  книжечка...  Та  яка  сила!   Яка
полум'янiсть! Музика вiрша!
   Поховайте та вставайте,
   Кайдани порвiте
   I вражою злою кров'ю
   Волю окропiте.
   - Спасибi вам, сестро. Сердечне спасибi. - Леся потиснула руку Етель. -
На любов ми вiдповiдаємо любов'ю. Не  здивуйтеся,  коли  знайдете  в  моїх
поезiях щиру до вас прихильнiсть. Я теж  усiм  серцем  люблю  вашу  славну
країну, її легенди, котрi навiяли менi не одну хвилюючу тему. I ваша  мова
менi близька...
   - Я глибоко зворушена вашими словами, - сказала Етель  -  Знайомство  з
вами, як i багатьма вашими спiввiтчизниками, є для мене  сонячний  промiнь
пiсля густого туману. Бережiть себе. Я зовсiм не закликаю до бездiлля ради
особистого спокою, нi, нехай ваша  пiсня  летить  на  всi  свiти,  але  не
забувайте: спiвцi, навiть у такого народу, як ваш, з'являються не щодня.
   Попереду завиднiлися кiлька рибальських хижок. Вони стояли  внизу,  над
самiсiньким морем. До них було зовсiм близенько.
   Дорiжка звивалася попiд скелею, спускаючись все нижче й нижче.
   - Коли я працювала над "Оводом", - розповiдала Войнич,  -  один  старий
гарiбальдiєць водив мене своїми стежками. Дивне почуття  охоплює?  Iдеш  i
нiби вiдчуваєш чиюсь присутнiсть.
   - Так я колись у себе на Волинi  самотою  бiгала  вночi  до  лiсу,  щоб
побачити мавку.
   Вони опинилися бiля висiлка. Дужче запахло водою, пiд ногами зашарудiла
галька. Коло баркасiв поралися рибалки. Однi перекидали  в  кошики  вилов,
iншi розвiшували на кiлках довжелезнi бронзуватi сiтi  -  наче  перебирали
волосся русалок.
   Звiдкiлясь потягло димом. Лариса  Петрiвна  оглянулася:  бiля  одної  з
хижок, прямо надворi, жiнка готувала вечерю. Пiд казаном курилось невеселе
багаття. Стара ворушила вогонь,  дмухала  на  нього,  а  вiн  лиш  пирскав
iскрами i ще дужче димiв, запинаючи журливе жiноче лице...
   Чомусь згадалися такi ж висхлi обличчя, - там, у Колодяжнiм, у  Зеленiм
Гаю... обличчя матерiв. I дим, який  щорання  i  щовечора  туманив  чистий
погляд їхнiх ясних очей, змивав рум'янець з їхнiх щiк... "Яка ж це чужина?
- в думках запитала сама себе Леся. - Тi ж вантажники  -  я  бачила  їх  в
Одесi, в Петербурзi, тi ж злиднi i той же дим, що бiлить  лиця  i  чорнить
одежу..."
   Вони прощалися наступного  дня.  Невеличкий  хиткий  пароплав,  що  мав
доставити Войничiв до Пiзи, був готовий вiдчалити.  Трап  давно  прибрали.
Альбiна Бiзi, Леся i  тiточка,  яка  теж  прийшла  провести,  а  заодно  й
познайомитися з Войничами, зрiдка  перемовлялися  з  тими,  що  стояли  на
палубi. Альбiна просила Етель неодмiнно про щось довiдатись i написати їй,
а Лариса Петрiвна не без смутку дивилася  на  нових  своїх  приятелiв.  Як
добре, що вона зустрiла цю жiнку! I  як  зле,  що  так  швидко  доводиться
розлучатись...
   Пролунала команда, пароплав поволi почав одходити.
   - Зоставайтеся здоровi! - по-українськи гукнула Етель.
   ...А  меви  плакали  у  мерехтливiм  плетивi  сонця,  моря  й  повiтря,
випрошуючи собi поживи...
   VIII
   А в  Києвi  тим  часом  iшли  поголовнi  арешти.  Жандармський  генерал
Новицький одержав  суворий  наказ  iзолювати  всiх  органiзаторiв  масових
демонстрацiй, а головне - агентiв "Искры". Властi нiяк не могли  збагнути,
звiдки береться ця газета, яким чином проникає в робiтничi  маси,  -  адже
друкувалася вона за кордоном.  Ясно  було  одне:  в  мiстi  працює  досить
активна група її розповсюджувачiв, кореспондентiв, десь є сховища, явки i,
зрештою, особа, яка координує всю цю роботу.
   Пiсля впертих шукань, на якi було кинуто значнi сили й  кошти,  полiцiї
пощастило натрапити на  слiд.  Цьому  значною  мiрою  сприяла  безпечнiсть
Крохмаля (Красеня) -  одного  з  київських  агентiв  "Искры".  Людина,  як
з'ясувалося пiзнiше, нетвердих революцiйних переконань, вiн, запаморочений
першими успiхами, проявив непростиму благодушнiсть -  почав  виступати  на
диспутах, нерiдко посилаючись на газету, чим i привернув  до  себе  увагу.
Полiцiя встановила за ним i за будинком, де  мешкав,  негласний  нагляд  i
незабаром переконалася,  що  має  справу  не  з  рядовим  працiвником.  До
Крохмаля сходилося чимало ниток,  що  зв'язували  редакцiю  "Искры"  з  її
агентами. А раз так, мiркував Новицький,  значить,  цiй  людинi  вiдомi  i
явки, i багато дечого iншого. Треба тiльки вдало накрити її.
   Навколо  Крохмаля  закрутилися  новi  "прихильники".  I  поки  вiн   їх
розкусив, тi встигли  вивiдати  далеко  бiльше,  нiж  навiть  сподiвалися.
Новицький аж руки потирав од задоволення. Ще б пак! Його люди нишпорять по
всiх усюдах, вишукуючи iскрiвцiв, а вони, виявляється, майже всi їдуть  до
Києва. Яка смiливiсть!.. Яке нахабство! Проводити конференцiю перед  очима
полiцiї!.. Розрахунок, видно, на несподiванiсть. Мовляв,  хто  припустить,
що вони зiбралися саме тут, у центрi.
   Зрештою,  дошукуватися   мотивiв,   порпатися   в   рiзних   здогадках,
припущеннях, коли рибка йде в невiд, - марна трата часу. Тут треба дiяти.
   Новицький сам узявся керувати операцiєю, заздалегiдь обставив усе  так,
щоб жоден iскрiвець не мiг  вислизнути  з  його  рук.  22  лютого  полiцiя
спокiйно пропустила в будинок, де мала вiдбутися  конференцiя,  всiх,  хто
туди заходив, а потiм зненацька вдерлася й арештувала.
   Iскрiвцi ще не знали такого  масового  одночасного  провалу.  В  пазурi
охранки потрапили майже всi головнi агенти, серед них Бауман  i  Литвинов.
Арештованих пiд посиленим конвоєм вiдправили до Лук'янiвки,  а  спецiальнi
групи шпигiв  кинулись  по  їхнiх  квартирах.  У  першу  чергу,  звичайно,
обшукали квартиру Крохмаля. I недаремно: той нiби навмисне залишив у  себе
в столi список осiб, що сприяли поширенню "Искры",  i  погано  зашифрованi
адреси київських явок.
   Серед конфiскованих Крохмалевих паперiв був  конспiративний  лист  Лесi
Українки, а її прiзвище чiтко значилось у знайденому списку.
   Подаючи матерiал  шефовi,  слiдчий  зробив  проти  Лесиного  псевдонiма
помiтку: "Лариса Косач".
   Новицький зажадав усю "Справу Косачiв".
   ...Повертаючись iз Сан-Ремо через Одесу,  Лариса  Петрiвна,  зрозумiло,
могла тiльки дивуватися надзвичайнiй увазi митних чиновникiв до  її  особи
та речей. Звiдки їй було знати, що лист, який писався  кiлька  рокiв  тому
людинi  конспiративнiй,  досi  валявся  десь  у  паперах  i  зрештою  став
надбанням полiцiї,  тим  бiльше  не  могла  вона  догадуватися  про  наказ
генерала Новицького, який посилював над  нею  давно  встановлений  таємний
нагляд.
   ...Київ потопав у зеленi.  Травень  рясно  розвiшав  її  по  скверах  i
парках, по вулицях та  бульварах,  рутвяними  килимами  вистелив  днiпровi
схили.  На  Хрещатику,  Фундуклеївськiй,  на  Володимирськiй  гiрцi  цвiли
каштани. їх блiдо-рожевi квiтки густо  обтикали  гiлля.  Ввечерi,  окутанi
м'яким сяйвом газових лiхтарiв, вони нагадували урочистi свiтильники.
   Пiсля  тривалої  вiдсутностi,  середземноморської  гой-данки   i   всiх
дорожнiх  незгод  весняне  мiсто  здавалося   особливо   красивим.   Однак
милуватися ним Лесi не довелося. Одразу ж по  приїздi  вона  поспiшила  на
Сирець, до Драгоманових, де  лежало  (про  це  їй  повiдомив  Труш)  трохи
привезеної зi Львова лiтератури. Нарештi - хоч через рiк - зробилося дiло!
Щоправда, "Ткачiв" Ганкевич так i не видав, зробив лише "Хто з  чого  жиє"
та "Манiфест", але й це було  якраз  доречно.  Через  Горощенка  та  iнших
"уцiлiлих" брошури розповсюдили по органiзацiях.
   - А тепер, Ларисо Петрiвно, вам краще виїхати, - порадили їй товаришi.
   Та нагодилася Шура, i Леся  мусила  побути  в  Києвi  ще  кiлька  днiв.
Братова привезла для  "Киевськой  старини"  новi  оповiдання,  розказувала
чимало цiкавого про Харкiв, куди Михайло з  родиною  недавнечко  переїхав.
"Михайловi обiцяють кафедру i професорське звання", - хвалилася... Що ж, у
братових здiбностях - i математичних - вона нiколи  не  сумнiвалася,  хоча
лiтератор був би з нього, мабуть, кращий. Але це вже уоїшiiiаз iаii - воля
долi, як твердить латинь. Вона рада, що Михайло, по сутi,  один  з  їхньої
чималої родини, вибився в люди. Нею, Шурою,  теж  задоволена:  i  дружиною
стала вiрною, i перо не закинула...
   За цей же час Лариса Петрiвна  одвiдала  Старицьких  (Михайло  Петрович
вразив її  своїм  нездоровим  виглядом)  i  Лисенкiв,  що  жили  поруч  на
Марiїнсько-Благовiщенськiй.
   Заходив Квiтка. Такий же змарнiлий, втомлений. Удома в них  якiсь  новi
неприємностi, видно, зв'язанi з нестатками.  Проте  потяг  до  музики,  до
пiсень у нього не зменшився. Мрiє видати записи. Мрiє... А сам ще не знає,
куди доведеться їхати на роботу. Поговорюють  про  Кавказ...  Шкода  його,
Кльоню.
   ...Через тиждень пiсля повернення  її  з  Сан-Ремо  потяг  мчав  Ларису
Петрiвну на Полтавщину, до Гадяча...
   Вчителька  Антонiна  Семенiвна  Макарова,  Лесина  подруга  ще  з  часу
перебування в Гадячi, мешкала в школi.  Пiсля  кiлькох  днiв  спочинку,  в
недiлю, Лариса Петрiвна  вирiшила  провiдати  товаришку.  Вкрита  соломою,
чепурна хатина  стояла  оддалiк  вiд  центру  мiстечка,  в  незабрукованiм
провулку.  На  подвiр'ї  кучерявився  рiденький  вишняк,  а  пiд   вiкнами
привiльне розляглись квiтники.
   Дiтвора, що гуляла на вулицi, провела приїжджу до вчительки.
   ...Вони сидiли в маленькiй скромнiй кiмнатцi.
   - Отак i живете?
   - Як бачите. Взяла собi хлопчика-сиротину, та й горюємо.
   - А пам'ятаєте, як ви просили мене навчить на свiтi жити?
   Макарова зашарiлася - її лице взялося густим рум'янцем.
   - Я й зараз не проти вашої науки, Ларисо Петрiвно. Шкода, що нам  рiдко
доводиться стрiчатись.
   - Рiдко. Свiт такий великий, що двi людини в ньому - як двi  пiщини.  А
ще отi мої постiйнi хорування, через якi доводиться їхати  не  туди,  куди
хотiв би, а куди треба... - Леся замислилася, проте  одразу  ж  заговорила
знову: - I знаєте, я все-таки  задоволена,  що  тодi  не  вийшло  з  вашим
влаштуванням десь у великому мiстi. Чому? Не дивуйтеся... Хто знає,  якого
мали б гадячани учителя. Був би якийсь попович та  вдовбував  би  денно  i
нощно в дитячi голови як не закон божий, то непротивлення злу. А так  -  я
певна - з ваших учнiв, Антонiно Семенiвно, вийдуть люди, якi  цiнуватимуть
i рiдне слово, i рiдну землю. Так що, бачте, нема лиха без добра.
   - Важко менi. Часами так зробиться важко...
   - А кому тепер легко? I  взагалi  я  не  можу  уявити  якогось  iншого,
легшого для себе життя, крiм того, яким щоденно живу.
   - Ви - iнша, не така...
   - Хочете сказати: надлюдина? - засмiялася Леся. - Нi, дорога товаришко,
i я така ж, як усi. От тiльки вогонь, що палає в  моїй  душi,  можливо,  й
сильнiший. То це вже залежно вiд самої людини, одна  згоряє  швидше,  iнша
повiльнiше.
   ...Над Гадячем прозорими хвилями спадав тихий вечiр. Яких  тiльки  слiв
не чув вiн з тої розмови! Яких не наслухавсь речей!
   IX
   На початку вересня Леся  Українка  повернулася  до  Києва.  Мiсто  жило
новиною:  18  серпня,  ввечерi,  з  Лук'янiвської  в'язницi   втекли   всi
арештованi iскрiвцi.
   Друзi розповiли подробицi: втеча готувалась давно.  Ув'язненим  вдалося
передати мотузки для  драбини  i  якiрець,  яким  вона  мала  вчепитися  i
триматися за стiну. Один з арештованих, аби  дезорiєнтувати  варту,  щодня
горланив: "Караул!" Спочатку наглядачi кидались на крик, а пiзнiше звикли,
не стали звертати увагу. Полiтичнi, або "полiтики", як їх називало тюремне
начальство, оскiльки їх було дуже багато i вони не  вмiщалися  в  камерах,
допiзна, навiть пiсля змiни караулiв, гуляли в дворi.
   18 серпня, о дев'ятiй вечора, iскрiвцi один за одним перебралися  через
стiну i розбiглися по заздалегiдь умовлених явках.
   Новицький, - вiн, виявляється, того вечора гуляв на весiллi, - мало  не
збожеволiв, коли йому про це повiдомили. Особисто примчав до в'язницi, але
- шукай вiт-ра в полi. Втiкачiв уже й  слiд  прохолов.  Нi  того  дня,  нi
пiзнiше, як не старалися, не знайшли жодного. Тисячi золотих  карбованцiв,
витрачених генералом-невдахою на арешт iскрiвцiв, мов у  воду  впали...  А
скiльки галасували навколо майбутнього процесу! Подейкували, що  Новицький
уже й дiрочку провертiв було в мундирi для ордена...
   Втеча iскрiвцiв ще раз засвiдчила одностайнiсть соцiал-демократiв,  якi
мобiлiзувалися, готуючись до Другого з'їзду партiї, давали вiдсiч  усякого
роду радикалам, лiбералам, примиренцям та угодовцям,  що  гуртувалися  пiд
вивiсками "української демократичної" та "робiтничої української" партiй.
   За дорученням комiтету РСДРП Лариса Петрiвна написала кiлька  листiвок,
в яких викривалися намагання обмежити український соцiал-демократичний рух
вузькими нацiональними рамками.
   На  одному  iз  засiдань  Лiтературно-артистичного  товариства,   пiсля
реферату Читадзе про  поезiю  нової  доби,  розгорiлася  гостра  полемiка.
Виступив  критик  Єфремов,  почав  валити  до  одної  купи  символiстiв  i
декадентiв.
   Особливо не сподобалися  критиковi  писання  Коби-лянської  -  її  було
поставлено в залежнiсть i  вiд  нiмецької  i  вiд  французької  лiтератур,
зведено нанiвець всi щонайкращi твори письменницi.
   Це вже було занадто. Коли ж пiд час  перерви  котрийсь  iз  москвофiлiв
єхидно кинув: "Чи не краще пiсля цього взагалi перекреслити  малоросiйську
лiтературу?" - Ларису Петрiвну обдало жаром. Вона тут  же,  незважаючи  на
материне стримування, рiзко вiдповiла на реплiку, а коли знову  зайшла  до
залу, одразу попросила слова.
   - Хотiла б я знати: з якого це часу нашу лiтерату ру, наших лiтераторiв
прийнято вважати залежними? - спитала. - Чи не вiд Котляревського?  Не  од
Шевченка? Франка? I взагалi: навiщо вигадувати те, чого  немає  насправдi?
Нашiй лiтературi, як i всякiй, властиво  постiйно  шукати.  А  в  шуканнях
завше знаходиться i  краще,  i  гiрше.  Це  вже  клопiт  iсторiї,  власне,
критики, розiбратися в тiм.
   Зал  зосереджено  мовчав.  Правда,  на  переднiх  лавах  помiтне   було
нервування,  проте  нiхто,  очевидно,  зважаючи  на  загальну  увагу,   не
насмiлювався порушувати спокiй.  Нащо  вже  молодь,  гальорка,  яку  завше
доводилось закликати до порядку, i та була сьогоднi якась терпеливiша.
   - До речi, - говорила Леся, - декадентство i символiзм були породженням
фiлософiї регресу, занепаду, автори i  проповiдники  якої  галасували  про
неминуче виродження свiту. Нам це не загрожує.
   Залом прокотився шелест.
   - Так, так,  -  пiдкреслила  Леся,  -  iсторiя  невпинно  рухається.  I
рухається не назад, а тiльки вперед i вперед...
   - Це агiтацiя!
   - Не заважайте!
   Зал шумiв. Голоси, думки дiлились - двоїлись, троїлись...
   Нараз помiж рядiв виросла кремезна постать Старицького.
   Михайло Петрович - один iз засновникiв i керiвникiв товариства - був чи
не найавторитетнiшою в ньому людиною. Тому-то, коли  вiн  пiдвiвся,  гамiр
затих.
   - А на якого ж дiдька ми тут збираємось, коли не можна висловити  своїх
думок? - просто i виразно, пiд схвальнi вигуки молодi запитав  Старицький.
- Говорiть, Ларисо Петрiвно... А кому невисидки, нехай бiжить.
   - Хтось тут закинув менi агiтацiю, - вела далi Леся. - А невже  ж  таки
маємо бути слiпими й глухими до всього, що робиться в свiтi, чим живе люд?
У всякi часи, у всiх  державах  поети  були  з  народом,  прорица-ли,  мов
одержимi. Такий наш фатум, що мусимо, коли е в  тому  потреба,  гукати  на
майданах, сталити слово, щоб було крицеве, творити пiсню - як промiнь,  що
провiщає новий, свiтлий день.
   Гальорка лунко  зааплодувала.  Заплескали  в  долонi  Читадзе,  Михайло
Петрович, Лисенко, Квiтка,  що  сидiв  поруч  старого  Косача  та  Людмили
Старицької.
   - I коли такий уже фатум спiвцiв,  то  нiчого  його  цуратись,  нiчого,
мовби той африканський птах страус, ховати голову в лози. Слова нашi, коли
вони щирi, мають стати нашими дiлами,  i  судитимуть  нас  люди  по  дiлах
наших. - Леся Українка закiнчила, проте не сiдала. - Давно я не промовляла
в цiм залi, - додала по паузi, - а коли вже зiбралася з духом, то хочеться
i прочитати дещо...
   Упала тиша. Леся втопила погляд у плетиво гiлок  за  широким  вiкном  i
спроквола почала:
   Де тiї струни, де голос потужний,
   де теє слово крилате,
   щоб заспiвати про се лихолiття,
   щастям i горем багате?
   Щоб понесли се приховане в мурах
   геть на просторi майдани...
   Голос потроху набирав сили:
   ...щоб переклали на людськую мову пiсню, що дзвонять кайдани?  Єрусалим
мав свого Єремiю, що голосив серед поля;
   чом же свого Єремiї не мав наша зруйнована воля?
   Вiн уже дзвенiв, очi зi спокiйних, замрiяних стали вогнистими.
   Полум'ям вiчним на жах всiм нащадкам Дантове пекло палав...
   Вона вдихнула на повнi груди i кинула:
   ...пекло страшнiше горить в нашiм краю, - чом же в нас Данта немає?
   Оплески бризнули, хвилею вдарили  в  стiни"  у  дверi  i  попливли  над
верхiв'ями Ботанiчного саду, золоченими банями  Володимирського  собору...
Разом з ними, назустрiч багровим променям, що  ткались  на  заходi,  линув
тонкий, насталений голос:
   Гей, блискавице, громова сестрице, де ти? Розбий злiї чари! Хай ми  хоч
раз заговоримо громом так, як веснянiї хмари!
   Х
   РЯДКИ З ЛИСТIВ
   ...А здоров'я тим часом, хоч  i  не  здавало  зовсiм,  все  ж  вимагало
змiцнення. Лiкарi наполягали продовжити лiкування, щоб закрiпити набуте...
Отже, знову: Sаn-Rеmо, Villа Nаtаliа.
   Любi мої! Учора ввечерi приїхала я  в  Сан  Ремо...  У  Львовi  пробула
тiльки один день i двi ночi, зате аж чотири - у  Вiднi.  Жила  в  брата  i
братової Кобилянсь-кої... Записалась у бiблiотеку  (будуть  сюди  посилати
книжки), запевнила собi посилку безплатну газети Цайт, куди мене запрошено
спiвробiтницею, була у писательки Dеllе Gratie, ну, словом, усе що  треба,
справила... В середу рано виїхала... В Мiланi спинилась, щоб записатись  в
бiблiотецi iтальянськiй... в Генуї переночувала. I отож о 5 годинi  вечора
була тут. Тут лiто ще куди не скiнчилось, i  всi  мешканцi  Villa  Nаtаliа
возяться в саду, копають, садять, поливають.
   2 листопада 1902 р.
   Лiлеїнько моя!..
   Тут мене прийняли по-рiдному... Я таки дуже рада,  що  маю  таке  добре
пристановисько. Хата у мене торiшня (найлiпша в  домi,  надвiрних  робочих
кабiнети аж три - над морем, в саду i на найвищiм балконi).
   ...Я зважилась, i вийшло, що на  3  кiло  менше  важу,  нiж  до  виїзду
звiдси. Проте, вислухавши мене, лiкар сказав,  що  в  легких  нема  хрипу,
тiльки ще  певна  слабiсть  дихання...  Зрештою,  почуваюся  добре  i  маю
енергiю, а се найголовнiше. До роботи ще навсправжки не бралась...
   4 листопада
   ...Вiдсилаю Вам, з подякою, позиченi книжки, бо вже скористала з них, -
саме оце викiнчила статтю про Конопнiцьку для "Мира божьего"... В  яку  Ви
сумну струну вдарили в своєму "Iз дневника"!..
   До Iв. Франка, 23 грудня
   Дiльнику мiй дорогий!..
   Отримала вчора i я листа вiд Оксаночки... Я їй зараз написала...  Кличу
її до себе в гостi. Вона, може, й приїде...  тiльки  все  ж  має  ще  бути
"обсуждение  вопро-са",  той  фатальний  перiод  для  нервiв  всiєї  нашої
родини".. Оксана згадує,  що...  хотiла  остатись  на  першi  днi  свят  в
Запруддi ради ялинки для запрудських  дiтей,  але  мама  (вона  ж  була  в
Запруддi) "обiдилась за такий замiр... "Iсторiя нас учить, що вона  нiчого
не учить!.. Знов тi самi "обiди замiсть нормального вiдношення до здоров'я
i волi своєї дитини!
   Мама писала менi пару разiв... Менi прикро, що  раз  у  мами  пробилось
якесь несправедливо напасливе вiдношення до  Кльонi.  Воно,  власне,  було
замiтне вже й в останнi днi перед  моїм  виїздом,  уже  тодi  у  мами  був
неприємно холодний вираз в його присутностi,  одвертання  очей,  вiдповiдi
крiзь зуби, накривання себе  газетою  або  книжкою  i  т.  н.  "симптоми",
либонь,  добре  знайомi  тобi.  Се  вже,  я  бачу,  починається  "ревность
материнська", але все одно, може, тiй ревностi буде далi ще бiльше поживи,
а свого вiдношення до Кльонi я не змiню, хiба  що  в  напрямi  ще  бiльшої
прихильностi...
   Чи пише тобi Кльоня?.. Справи його в Тифлiсi пiшли дуже неважно, i йому
знов приходиться дуже задумуватись про той "хлiб насущний"...
   29 грудня
   ...Якось я читаю в "Дiлi" про депутацiю черновецьких русинiв...  до  о.
Воробкевича з нагоди дарування йому  цiсарського  ордена.  Може,  воно  на
австрiйськi звичаї iнакше виходить, але нам, українцям  з  Роси,  то  дуже
чудно i навiть прикро здається... бо в скiльки-небудь лiберальнiй пресi  у
нас навiть не споминають про всякi  офiцiальнi  "поступки"  писателiв,  та
правда, що у нас поряднi писателi  не  дуже-то  й  отримують  ордени.  Та,
здається менi, i австрiйським українцям нема чого так уже тiшитись, аж  до
урочистого святкування, коли те правительство, що, властиве,  за  нiщо  їх
має, кине якийсь там орденчик "з ласки на потiху..."
   До О. Кобилянської" 30 грудня
   Тепер про Ваше "Iз дневника"... Я скажу просто:
   далеко не кожний Ваш вiрш одiзваеся так менi десь аж в  глибинi  серця,
як оцi картки "Iз дневника"... Се, власне,  "вiдгук",  тож  не  дивуйтесь,
коли в ньому бракуватиме об'єктивностi, бо я  не  стiльки  думаю,  скiльки
почуваю  те,  що  маю  казати...  Давно  колись,  ще  в  Коло-дяжному.  Ви
розповiдали менi план одної драми... потiм елементи з нього  я  пiзнала  в
"Кам'янiй  душi"  i  щиро  призналась  Вам,  що  вiд  плану   я   бiльшого
сподiвалась. Ви сказали, що дiйсно мусите "скрутити голову" плановi  через
незалежнi вiд Вас причини... Менi  було  жаль  того  плану  iз  "скрученою
головою"... Ще раз, теж давно... Ви казали, що маєте писати якийсь  роман,
що вiн Вам дуже на душi лежить; теми не сказали. Пiзнiше я спитала,  що  з
Вашим романом. Ви сказали щось безнадiйне...  I  часто  я  думала  про  тi
"скрученi голови"... I я не одну "голову скрутила"... А тiльки  як  я  оце
прочитала крик i скарги Ваших "дiтей", то й мої  обiзвалися  -  тим  самим
тоном!..
   I ще знаєте  що?  Вашi  дiти  не  загинули,  бо  ось  вони  вже  вголос
обiзвались, - певне, не тим голосом, якого Ви для них  бажали,  не  спiвом
соловейкiв, але людським голосом, людською тугою, i, хто знає, може,  спiв
соловейкiв не так проникав би у  серце,  як  сей  стогiн  утоплених  дiтей
Ваших.
   До їв. Франка, 13 сiчня
   ...Хто дає одсiч Єфремову  за  когось  i  ще  за  когось  i  за  прапор
модернiзму (так, як хтось розумiє модернiзм)... Єфремов  зачепив  мене  як
критика i як публiциста" то менi мовчати не випадає.
   До Кобилянської, 24 сiчня
   Люба мамочко! .............
   . . . . . . Оце ж я, як бачиш, таки одгризнулась
   на Єфремова, не стерпiло серце, та таки  й  не  випадало  терпiти...  Я
хочу, щоб моя вiдповiдь  одбивала  своїм  спокiйним,  навiть  "рицарським"
тоном вiд тої дикої бурсаччини... Хто сказав Єфремову, що  натуралiзм  був
iндиферентним "к вопросам общественно-политической  жизни"?..  Хто  сказав
Єфремову, що лiтературнi школи  то  "вопросы  домашнего  свойства",  а  не
iнтернацiональнi?.. Де вiн бачив "планомерность в чередовании направлений"
- хiба люди ставили собi  планом:  оце  у  нас  романтизм,  а  потiм  буде
натуралiзм, а потiм новоромантизм i  т.  п.  ...Кобринська  i  Кобилянська
"выступили на литературное поприще" далеко не "в последние годы" i  навiть
не в "последнее десятилетие". Як не було натуралiзму - а Нечуй, а  Франко?
Сумбур його доказiв i нападiв на мене я, сподiваюсь, уже доказала._
   27 сiчня
   ...А що, чи ти не допиталась чого у фiрми Малих про
   переклади?
   Сестрi Дiлi, 10 лютого
   Фiрма Малих. Лариса Петрiвна чула про неї у Берлiнi, Вiднi,  у  Львовi,
бачила  її  продукцiю  -  маленькi  книжечки  Маркса,  Горького,  Лафарга,
Мiрбо... Чимало розповiдала про видавництво Лiля.  Заснувала  його  молода
соцiал-демократка Марiя  Малих.  Лiля  добре  знала  Марiю  Олександрiвну,
невгамовну, енергiйну жiнку, часто гостила у неї дома - її  сестра"  Катя,
теж була слухачкою медичних курсiв. Ще кiлька рокiв тому, - власне,  тодi,
як Леся востаннє лiкувалася в Берлiнi, - Малих шукала своєї  дороги.  Доля
закинула її до Швейцарiї, звела з росiйською революцiйною емiграцiєю.  Там
i зародилась в  Малих  iдея  органiзувати  в  Росiї  легальне  видавництво
дешевої соцiал-демокра-тичної лiтератури.
   Отже, через сестру Леся вважала себе, хоч i  заочно,  а  таки  знайомою
Марiї Олександрiвни. Щоправда, обидвi про те не  розповсюджувалися-"фiрма"
теж була "пiднадзорна", за дiяльнiстю, зв'язками  її  видавця  стежили  не
менш, нiж за Лесиними.
   Тепер, з  далекого  Сан-Ремо,  Лариса  Петрiвна  турбувалася  про  долю
"Ткачiв". Не повезло їй з цiєю драмою: Ганкевич промаринував бiльше року -
довелося забрати, зробити (який  раз!)  росiйський  переклад  i  вiдiслати
Малих. Книга ж потрiбна до зарiзу! Та  й  Франко  дав  згоду  на  переклад
кiлькох оповiдань.
   Треба писати, треба  й  пропагувати,  "прорицати".  Лiтературнi  школи,
лiтературний процес - питання не "домашнего свойства".
   ...Хтось дорогий та добрий пробачить комусь-якомусь за мовчання, як уже
не раз пробачив - правда?.. ...Той хтось таки мав  неспокiйну  натуру.  От
недавно зладив полемiчну статтю до "Молодої України", схотiлося зачепитися
з М. Ганкевичем за терор та за полiтичну етику... Не стерпiла душа моя, що
проводир української соцiал-демократiї таке плете!
   ...Хтось комусь радить "Землю"  на  нiмецьке  перекладати...  бо  такий
роман... варт i нiмецькiй публiцi показати.
   До О. Кобилянської, 12 березня
   Люба мамочко!.. Сi двi речi я посилаю до того збiрника, що  ти  i  Людя
видаєте...
   ...З передмовою i примiтками до останнього роздiлу збiрника "На  крилах
пiсень" я мала досить  клопоту...  Терпiть  не  можу  взагалi  передмов  i
коментарiїв писати...
   ...Боюся, що ти знов, як завжди, будеш незадоволена з  моїх  думок  про
зарiбок, диплом i т. iн... А ще я знаю, що,  хоч  не  зовсiм  виразно,  що
фiнанси родиннi заплутанi... На мене йде багато бiльше,  нiж  на  iнших...
Все це якимсь каменем лягає на душу...

   29 березня
   ...Щодо мене, то я,  на  жаль,  не  можу  так  рiшуче  сказати:  "Отже,
переїжджаю... " Чому Ви думаєте, що я знайду учениць, - чи на те е виразнi
прецеденти фактичнi? Хто-небудь з вiдомих  Вам  людей  утримується  з  сеї
професiї приватної  учительки  європейських  мов?..  Лiкарi  зменшили  мiй
робочий  день  -  дозволяють  тiльки  4,  найбiльше  5   годин   на   день
iнтелектуальної працi.
   ...Прикрим здалася менi одна, виставлена вже у  Вас,  обставина,  що  я
мусила б "скинутись всякої полiтики". Я хотiла б знати  докладнiше,  як  я
маю се розумiти? Невже так, що в Галичинi я мала б ще "тихше" жити, нiж на
Українi? Коли так, то се страшна жертва душi... Скинутися всякої  полiтики
в лiтературi i в моїх зносинах з метрополiєю нiяк не можу,  бо  не  тiльки
переконання, але темперамент мiй того  не  дозволяє,  а  ще  не  дозволяє-
знаєте що? - дядькiв заповiт... Дядько хотiв, щоб i моя праця, i моя думка
росли i жили, щоб я нi лiтератури, нi полiтики не скидалась, щоб я  шукала
свого шляху...
   До М, Павлика, 10 квiтня
   Радiсна i весела та година повороту додому. I дорога здається легшою та
прямiшою, i люди нiби кращають...
   Цього  разу  вона  поверталася   залiзницею"   перетнувши   одразу   аж
пiв-Європи. На кiлька днiв "причепилася павутинкою"  до  "чиєїсь"  хати  у
Чернiвцях, на тиждень - у Києвi" i ось знову Гадяч, Зелений Гай...
   ...Про мою аферу з Трушем не буду Вам писати, бо, на мою думку, вона не
має ширшого значення. Я вибираю собi не друзiв  моїх  друзiв,  але  друзiв
моїх iдей.
   ...Ви для мене друг святої поезiї, найбiльшого i найпостiйнiшого з усiх
моїх друзiв...
   Для мене в Вас є завжди щось таке,  що  стоїть  вище  всяких  кружкових
котерiйних та iнших справ от мира сего. Товаришування наше, здається менi,
власне, "не от мира сего".
   До Iв. Франка, 1 серпня
   Що-то хтось любий та чорненький думає, що не їде до когось... Хтось уже
дожидає когось так! Нехай би хтось приїхав таки сього мiсяця,  то  був  би
мiг звiдати Полтаву з нагоди вiдкриття пам'ятника Котляревському...  Хтось
замiряє виїхати на зиму на Кавказ...
   До О. Кобилянськоi, 2-10 серпня XI
   Кавказ... Рiвно через десять рокiв вiн стане  її  другою  батькiвщиною,
мiсцем останнього притулку. А зараз вона їхала тiльки "на зиму",  на  одну
лише  зиму.  Однак  треба  подаватися  в   якусь   полудневу   сторону   -
полтавсько-київський клiмат, видно, вже не для неї, то чому не звiдати  ще
цього краю? Хвалить же його й Кримський,  i  Маня  Биковська  од  нього  в
захопленнi, й Квiтка... Клименту Васильовичу вiн хоч i не здається  чимось
надзвичайним - гори як гори, i люди як люди, -  все  ж  радить,  запрошує.
Буде, мовляв, до кого своїм словом озватися. Воно й правда. Бо поки вдома,
поки поблизу тебе друзi, батьки, якось не вiдчуваєш тiєї туги  за  рiдним,
котра охоплює тебе на чужинi. А це велике горе - буть одиноким, самiтним.

   ...На початку жовтня Леся була в Тифлiсi.
   Тимчасово зупинилася в готелi, бо Маня, яка прийняла  б  її  з  дорогою
душею, сама жила в чоловiкових родичiв, а Квiтка на  власне  житло  ще  не
спромiгся - теж тулився по людях. Зрештою, добре, що вони хоч зустрiли її,
допомогли влаштуватись, не залишають  одну.  Климент  Васильович  так  той
просто зi служби поспiшає до неї... Бiдний вiн: двадцяти трьох рокiв, а як
вимучений життям! От тобi й унiверситет, коли нема "своєї" руки  в  якiмсь
вiдомствi чи департаментi. Шматковi хлiба радiтимеш...
   Климент Васильович працював помiчником секретаря окружного суду. Робота
не так i важка, але i безгрошова. Шiстдесят п'ять карбованцiв на мiсяць  -
не вельми розбагатiєш. Бракувало не то що на  одяг  та  матерi  в  Київ  -
навiть на театр треба було економити.
   Все ж у театрi вiн бував часто, не залишав нi музики, нi етнографiї.  В
цьому значною мiрою допомiг Климен-товi  добрий  друг  Лариси  Петрiвни  -
Агатангел Юхимович Кримський. Квiтка познайомився з ним  давненько,  ще  в
Києвi, i таки в них же,  у  Косачiв.  Якою  ж  була  його  радiсть,  коли,
приїхавши до Тифлiса, застав там славного  земляка.  Вчений  працював  над
давнiми схiдними рукописами, а поза тим вивчав живу мову, звичаї грузинiв.
В мiстi в нього було чимало приятелiв. Якось, коли вони прогулювалися  над
Курою, їм зустрiвся лiтнiй  уже,  досить  симпатичний  чоловiк.  Кримський
гречно з ним  привiтався,  вiдрекомендував  Квiтку.  Незнайомець  виявився
етнографом i композитором Завадським.
   Климент Васильович швидко завоював симпатiю Завадського, i той,  бачачи
його незвичайний потяг до музики, ввiв  юного  краянина  (сам  теж  був  з
України) в ширше мистецьке коло. Таким чином Квiтка запiзнався з  Захарiєм
Палiашвiлi -  молодим  представником  новiтньої  грузинської  музики  -  i
взагалi став своєю людиною серед її дiячiв.
   Десь через мiсяць пiсля приїзду Лариса  Петрiвна  i  Квiтка  гостили  в
Завадського. Композитор вiдзначав якусь свою родинну подiю, власне, це був
лише привiд для широкого товариства.  Зiйшовся  переважно  музичний  свiт.
Довго сидiли, говорили про рiзне.
   Ще  на  початку  вечора  господар,  з  яким  Леся  ранiше   зустрiлася,
познайомив її з Палiашвiлi, той -  зi  своєю  дружиною,  милою,  тендiтною
Юлiєю Дмитрiвною.
   Разом вони сидiли й за столом. Молода пара викликала симпатiю.  Захарiй
Петрович,  виявляється,  знає  Читадзе.  Як  вiн  там?   Лариса   Петрiвна
розповiла, що недавно з ним бачилась, що Шiо - як  не  дивно  -  досконало
опанував росiйську мову, вважається в  Києвi  чи  не  одним  з  кращих  її
викладачiв.
   - Скоро ми його цiєї честi позбавимо, - мовив Палiашвiлi.
   - Як? - не зрозумiла Леся.
   - Заберемо до себе. Досить йому там одсиджува-тись. Нехай  приїздить  i
учить тут... Так i скажiть йому, як  побачите...  Ви  надовго  до  нас?  -
поцiкавився.
   - Не знаю, як далi, а зиму перебуду. Клiмат  ваш  менi  пiдходить...  I
люди до душi. Двiчi я була в Iталiї, у Сан-Ремо; добре там, але  чужина...
А тут як дома.
   -  Значить,  подобається?  -  серйозно  перепитав  Захарiй  i   голосно
звернувся до присутнiх:  -  Друзi!  Нашiй  дорогiй  сестрi  Лесi  Українцi
подобаються наш Кавказ, наша Грузiя, Кура, нашi гори... -  Вiн  був  трохи
пiд чаркою. - За давнiм схiдним  звичаєм,  усе,  що  подобається  гостевi,
хазяїн повинен йому дарувати.
   Присутнi заплескали в долонi.
   - В знак нашої одностайної згоди, - вiв далi Палiашвiлi  -  пропоную...
Зачекай, Юлiє, - лагiдно обiрвав вiн дружину, що намагалася його стримати,
- тут таке дiло, а ти хочеш, щоб твiй Захарiй мовчав...  пропоную  пiдняти
бокали.
   Гостi сипали жартами, дотепами. Лариса Петрiвна взяла бокал, наповнений
iскристим вином, пiдвелася.
   - Ми, українцi, теж гостиннi i щедрi, - мовила.  -  Я  хочу,  коли  вже
вельмишановний Захарiй Петрович проголосив такий тост...  хочу,  щоб  нашi
народи завжди дiлилися тiльки добром... Я вперше на вашiй  землi,  i  менi
радiсно, що ми, такi далекi вiдстанню, близькi, рiднi серцями... Нехай  же
вiчним буде наше єднання!.. А за дарунок велике спасибi, - додала жартома.
   - Я серйозно, - знову пiдвiвся Палiашвiлi. - Коли вам тут подобається -
залишайтесь... Переїздiть назовсiм - все  буде  ваше...  -  повиннi  ж  ми
коли-небудь вiддячити Українi за нашого Гурамiшвiлi...
   - Спасибi" Тiльки без України я не можу, тим бiльше зараз, коли над нею
забринiло свiтання нового дня. Там мене ждуть.
   - Але ж писати ви зможете й тут.
   - Одного лише писання зараз не досить.
   - Розумiю. Як це в Шевченка? - Палiашвiлi  замислився.  -"Поховайте  та
вставайте, кайдани порвiте..."
   - Звiдки ви знаєте "Заповiт"? - поцiкавилась Леся.
   - Ваш "Заповiт", дорога сестро, з однаковою силою  будить  струни  i  в
наших серцях. А чув я його з уст нашого Акакiя. Вiн  бачився  з  Шевченком
раз, у Петербурзi, але спогад про ту зустрiч Церетелi береже як святиню.
   Пiдiйшов Вано, брат Палiашвiлi.
   - Захарiю, тебе просять заграти. -  I  додав  вибачливо:  -  Вечiр  без
музики - що маран без вина. Палiашвiлi пiдiйшов до фортепiано.
   - Легенди оповiдають,  що  Гурамiшвiлi  дуже  любив  українськi  пiснi,
-мовив задумливо. -А одну-"Ой на гору козак воду носить", - здається,  так
її називають? - найбiльше. Ми вiримо легендам... Я  вiддаю  свою  першiсть
нашим дорогим гостям i прошу виконати цю пiсню.
   - Сiдайте, Кльоню, - шепнула Леся Клименту Васильовичу.
   Квiтка подякував, сiв.
   Пiсня про  нероздiлене  дiвоче  кохання,  про  козака,  що  кидає  свою
наречену i їде в далеку дорогу, зачарувала слухачiв. Не  всi  розумiли  її
змiст, але мелодiя, музика, повнi задушевностi i тихого  смутку,  проймали
кожного.
   Кажуть люди, що не буду я твоя!
   Кажуть люди, сама бачу,
   Не раз, не два на день плачу, -
   стиха пiдспiвував Квiтка.
   - Молодець! Добре граєш! - похвалив Захарiй Петрович i додав:  -  Гарна
пiсня... Отак, мабуть, тужила  десь  i  Давидова  наречена  -  грузинка...
Грайте ще, будьте ласкавi.
   Климент Васильович виконав варiацiї на теми народних пiсень - присутнiм
вони теж вельми сподобались - i уступив мiсце  Захарiю.  Тiснувата  як  на
таку компанiю кiмната завирувала  звуками  -  шумом  зелених  картлiнських
долин, ревом водопадiв, задумою величних вершин гiрської Сванетiї.
   Як вiн грав? Як легко, нiби стрiмкий  потiк  по  камiнню,  бiгали  його
пальцi. Коли б їй хоч трохи його  вiртуозностi,..  Власне,  коли  б  їй...
Лариса Петрiвна аж повела плечем, -  воно  чомусь  сiпнулося,  i,  щоб  не
повторилося, схрестила, мiцно затиснувши, руки на грудях.
   ...Стало душно, i вони вийшли на веранду. Жовтень видався теплий. Гiрко
пахло пожухлим листям, з ущелини, де в темрявi сердито  билась  об  скелi,
шумiла Кура, тягло холодком... Мiсто ще спало. Сотнi  яскравих  i  слабших
вогникiв миготiли, переморгувались, п'ялися все вище на гору,  що  здалеку
нагадувала прибрану до свята ялинку. Нiч була сiра, i прадавнiй Метехський
замок на вершинi гори (Леся вже встигла побувать бiля нього)  здавався  ще
таємничiшим. Скiльки набудував їх народ на цiй  багатостраждальнiй  землi!
На власне ж горе. Колись гинув на мурованих стiнах вiд рук  чужоземцiв,  а
нинi гниє у вогких пiдземеллях, закинутий своїми ж єдинокровними катами...
Пiвтора мiсяця тому  там  обiрвалося  прекрасне  життя  Кецховелi...  Вона
пригадує цього безстрашного юнака, пам'ятає ще по Києву.
   Палiашвiлi спитав:
   - Гарно тут,  правда?  А  менi  все  хочеться  осiдлати  свого  меранi,
пуститися по горах i долинах... Скiльки там ще не вiдомих пiсень!  Зiбрати
б їх, видати...
   - Ми з Квiткою таку книжечку вже зладили.
   - А я i фонографа з Москви привiз, - їдьмо лiтом у гори? Вам  ще  нiхто
не розповiдав сказання про Абесалома i Етерi? О, це  чудова  легенда!  Це,
коли хочете, другi Ромео i Джульєтта, Трiстан i  Iзольда...  Це  -  опера!
Наша, грузинська.
   - Ви хочете її написати, Захарiю? - запитала Леся.
   - Так. Але - мiж нами. Поки що я сам  цього  боюся.  Перша  нацiональна
опера!
   - Тим бiльше, Захарiю, треба братися. Дорогу перших не завше  встеляють
квiтки, частiше - терни, камiння, а все ж вони - першi. Я чомусь вiрю,  що
вам опера вдасться... От послухала ваших речей, вашої гри - i вiрю.
   - Спасибi" Ларисо Петрiвно. Я писатиму... неодмiнно! Це буде опера  про
нездоланну силу любовi, що може  перемогти  неправду  i  зло...  i  навiть
смерть... То як: їдемо влiтку в гори? - запитав зненацька.
   - Зараз про це думати рано. А ваш фонограф  можна  використати  й  тут.
Климент Васильович  хвалився,  що  вже  зазнайомився  з  кiлькома  старими
пiснярами, записати їх було б цiкаво.
   ...Вечiрка закiнчувалася, гостi потроху розходились.  Вони  повернулися
до кiмнати i теж почали прощатися.
   Це  трапилося  наступного  дня.  Лариса   пробiгла   очима   телеграму,
захиталася i, щоб не впасти, прихилилась до  стiни.  Швейцар,  що  все  ще
стояв у нерiшучостi, вагаючись  -  iти  йому  чи  пiдождати,  ледве  встиг
пiдтримати  її,  посадити  на   диван,   як   Лариса   Петрiвна   втратила
свiдомiсть...
   Опритомнiла вiд чогось терпкого, неприємного: Маня Биковська  терла  їй
скронi i давала нюхати намочену в нашатирному спиртi вату.
   - Ох, Маню... - тремтячими устами мовила Леся. - За що  на  мою  голову
стiльки нещасть?.. Краще б зо мною це сталося.
   - Заспокойся, Лесю.
   - Не можу... не можу цього збагнути... Як там рiднi?.. Тато хворий... А
Кльонi, - згадала раптом, - не було? Вiн ще не знає?
   - Не було.
   - Котра година?..  Шоста...  Зараз  вiн  прийде...  Ох,  сестро!  Немає
бiльшого горя на свiтi, як смерть... Все можна перетерпiти,  перебороти...
Я мушу їхати...
   - До Харкова? З твоїм здоров'ям тiльки в дорогу, на пох:орони...
   Лариса Петрiвна лежала безсило. Очi їй почервонiли, блiде лице  взялося
плямами. Вона, здавалось, була десь в iншому свiтi.
   Пiд дверима почулися поспiшнi кроки, хтось нервово постукав.
   - Це Климент Васильович, - хотiла було схопитися Леся.
   До кiмнати, не чекаючи дозволу, ввiйшов стривожений Квiтка.
   Леся заплакала - безгучно, зцiпивши зуби.
   - Не треба, Лесю... Сльозами горю не допоможеш.  -  Климент  Васильович
узяв зi столу пом'яту телеграму, читав.
   - Учора... коли ми були на вечорi - говорила Ле ся тремтячим голосом. -
Це вже над мої сили... Ще нiколи не було менi  так  трудно...  Михайле!  -
розпачливо гукнула. - Нi, це неправда!.. Цього не може бути! Я не  вiрю...
- I вона знову зайшлася плачем.
   Незабаром почалася гарячка.  Биковська  i  Климент  Васильович  поклали
хвору  в  лiжко.  Лариса  Петрiвна  металася,  марила  спогадами  далекого
дитинства, кликала й кликала брата.
   ...А невдовзi, як Лесi полiпшало. Квiтка перевiз її в будинок  Хитрова,
по вулицi Тер-Гусакiвськiй, де мешкав сам. Тепер їхнi кiмнати були поруч.
   XII
   Кiлька мiсяцiв пiсля братової смертi Лариса Петрiвна не могла прийти до
нормального стану. Знову й знову були напади iстерiї,  знову  -  вночi,  а
нерiдко i вдень - "приходив" Михайло, сiдав мовчки  або  ж  кликав  її  на
Волинь - у Колодяжне, в Нечiмне, - вистежувати мавок,  слухати  пiсень  та
легенд. Чомусь не виходив з голови отой ранок у Нечiмному i вiн, Михайлик,
зарошений майже попiд руки, з букетом бiлих i жовтих лiлей...
   Не працювалося, а втомi не було мiри. Дедалi  бiльше  переконувалася  в
тому, що Квiтка i Маня мали рацiю, коли не пустили її тодi до  Харкова  чи
Києва, - там вона не витримала б напевне.
   Днi минали без будь-якої вiддачi.
   "Чи не пора й менi пiдводити пiдсумок?" - питала  сама  себе  Леся.  Та
проти цих думок повставала iнша, та. Одержима  Леся,  i  знову  доводилося
коритися її волi, i знову серце нило вiд кривди, а  руки  просили  роботи.
Поволi поверталася цiкавiсть до життя.
   А воно вирувало. Тифлiс жив тривожними чутками про воєннi  приготування
на Далекому Сходi.
   ...Лариса Петрiвна поспiшала на  поштамт.  Давно,  ще  при  зустрiчi  в
Полтавi, на вiдкриттi  пам'ятника  Котляревському,  обiцяла  Коцюбинському
вiршi для альманаху, та оце тiльки зiбралася. Не такi, правда, як хотiлося
б, але на кращi зараз вона неспроможна.
   Надворi потеплiло.  Розтанули  рiденькi  латки  снiгу,  з  гiр  помчали
струмки. На Курi почавсь льодохiд. Це  було  гарне  видовище:  внизу,  пiд
мiстком,  скаженiла,  пiнилась  рiчка,  гнала  наламану  десь  у  верхiв'ї
срiблисту кригу, а над ущелиною,  над  скелями  та  розвалинами  прадавнiх
фортець висло синє-синє, мовби вицвiчене фiалками небо.
   Леся постояла на мiстку - аж трохи змерзла - й пiшла. Бiля поштамту  її
мало не збив з нiг рослий хлопчина. З криком:  "Вiйна!  Японцi  напали  на
Росiю!" - вiн вихором вилетiв з дверей i помчав вулицею.
   На поштамтi панувала панiка. На мiсцi не було жодного чиновника  -  всi
збилися в гурт,  посеред  якого  стояв  чоловiк  у  форменцi  -  очевидно,
телеграфiст  -  i  розгублено  коментував  щойно  одержане   повiдомлення.
Настраханi чуткою вiдвiдувачi, аби дiзнатися  щось  певнiше,  напирали  на
бар'єр, що роздiляв залу, дослухалися до  тої  розмови,  перекидаючи  один
одному уривки фраз.
   - ...Потопленi броненосцi.... "Ретвизан"... "Цесаревич"... "Паллада"...
   - ...Не потопленi, тiльки пошкодженi.
   Декотрi вiдразу ж зникали - несли ту страшну звiстку додому.
   З трудом здавши листа, Лариса Петрiвна не стала затримуватись...
   У мiстi з'явилися листiвки, якими комiтет РСДРП закликав  робiтникiв  у
недiлю вийти  на  демонстрацiю.  Але  сталося  непередбачене:  на  станцiю
прибуло кiлька санiтарних вагонiв, i народ кинувся до них,  щоб  розпитати
поранених про останнi новини, а заразом  довiдатись  i  про  своїх  рiдних
(може, чули, стрiчалися). Вагони стояли в тупику,  i  незабаром  коло  них
зiбралося чимало люду. Кiлька полiцаїв,  що  спробували  розганяти  людей,
були вiдтиснутi i  освистанi.  Робiтники  майстерень,  що  саме  покiнчали
змiну, жiнки слухали солдата. Вiн, здавалося, висiв на приступцi вагона  -
одна  забинтована  рука  на  грудях,  на  пiдв'язцi,  другою  тримався  за
поручень, - говорив мiшаною грузинсько-росiйською  мовою.  Розповiдь  його
була невтiшна: фронт  майже  без  боєприпасiв,  постачання  погане,  серед
начальства пияцтво.
   Натовп гудiв.
   Солдат-грузин закiнчив, сплигнув з приступки, на його мiсце став iнший.
В цього були цiлi i ноги, i руки, тiльки пiд розстебнутою гiмнастеркою  на
грудях проглядало густе плетиво порудiлих вiд кровi i поту бинтiв.
   - Товаришi! - гукнув солдат. - Нас посилають на смерть,  а  дiти  нашi,
сiм'ї сидять без хлiба... Виступайте проти вiйни! З вами робiтники  i  ми,
солдати...
   - Геть вiйну!
   - Геть тиранiв!
   ...А навколо вже скаженiла полiцiя...  Раптом  над  усiм  цим  збуреним
натовпом пролунало сильне, всевладне:
   - Геть самодержавство!!!
   XIII
   По кiлькох мiсяцях перебування на Українi (Київ зустрiв її  ще  свiжою,
обсадженою барвiнком могилою Михайла Старицького) Лариса  Петрiвна  восени
знову повернулася до Тифлiса. Цього разу вона поїхала туди ще й  тому,  що
там був Квiтка. Климент Васильович без  неї  тепер  не  мiг.  Та  й  Леся,
здається, вiдчувала те саме. Нiхто з них напевне не  знав,  якими  стануть
їхнi стосунки в майбутньому, але обоє розумiли: вони повиннi бути разом.
   Тепер коло  їхнiх  друзiв  розширилось.  Палiашвiлi,  виявляється,  мав
рацiю: Читадзе таки потягнуло на  батькiвщину.  Залишив  її  зовсiм  юним,
незнаним хлопчиною, а повернувся вiдомим, уславленим.  Зерна  багаторiчної
приязнi Читадзе i Косачiв лягли на плiдну основу.
   Лариса писала мало - недуги  дедалi  частiше  змушували  її  вiдкладати
перо, шукати iнших шляхiв виходу слова. Удень, поки Климент Васильович був
на службi, читала, блукала в горах,  зате  ввечерi,  вдома  чи  в  гостях,
давала волю думкам. У центрi розмов  була,  звичайно,  полiтика:  ганебний
провал японської кампанiї,  страйки  i  повстання,  що  могутнiм  полум'ям
клекотiли по всiй Росiї.
   "..Наставав 1905-й. Вiн розпочався  новими  революцiйними  спалахами  i
новими, ще жорстокiшими репресiями. 3 далекого Петербурга надiйшла звiстка
про розстрiл демонстрантiв бiля Зимового палацу,  а  слiдом  -  про  арешт
Горького" Царськi сатрапи кинули письменника в пiдземелля Петропавловської
фортецi за те, що осмiлився подати голос за скривджених.
   - Вони закували народ i  хочуть  закувати  ще  й  думку,  -  обурювався
Читадзе. - Але на цьому вони зламають зуби. Можна заборонити страйки,  але
нiякi укази - будь їх хоч тисячi - не зупинять слова.
   - До того ж заборонене слово падає на вагу iсторiї важче звичайного.
   - Я пам'ятаю Олексiя Максимовича, вiн був другом Гоги,  мого  брата,  i
моїм другом. Ми часто  стрiчалися...  Яка  вiн  людина,  Ларисо  Петрiвно!
Мислитель! I таку людину за грати! Ш, це  вже  крайнiсть.  А  крайнiсть  -
безсилля.
   - Але царизм ще живе. Повалити його - наша справа. Опортунiсти, правда,
iншої думки, але, на щастя, їх значна меншiсть. Основна маса пролетарiв за
марксистами-iскрiвцями, в їхнiх руках будучнiсть.
   - Будучнiсть, - вголос мрiяв Читадзе. - Всi нашi помисли  спрямованi  в
завтра. Я часто задумуюсь над тим, якою буде людина  в  майбутньому.  Адже
одна справа здiйснити революцiю, повалити  царизм,  але  не  менш  важливо
прищепити нову мораль, новi етичнi норми.
   - I знаєте: нас,  лiтераторiв,  педагогiв,  це  стосується  насамперед.
Партiйнi агiтатори роблять велике дiло, пропагуючи  Марксовi  iдеї,  проте
цього ще не досить. Треба й iнших засобiв, форм, щоб охопити по можливостi
всi верстви  народнi.  Вам,  певне,  вiдомо  про  органiзацiю  на  Українi
"Просвiт"?
   - Вони, по-моєму, надто замикаються в рамках суто культурницьких.
   - Саме про це я i хотiла сказати.
   - Мене бiльше цiкавить школа. От  де  непочатий  край!  Там,  у  центрi
Росiї, якось не так помiтна вiдiрванiсть навчання вiд насущних проблем,  а
тут - мертвечина, та й годi.
   I Шiо почав оповiдати про свої  плани.  З  того,  як  хвилювався,  було
видно, що виношує їх давно, в  самiм  серцi,  i  що,  мабуть,  саме  вони,
неспокiйнi, звабливi, привели його назад на рiдну землю.
   - Скажiть йому хоч ви, Ларисо Петрiвно, що все це маячня, -  втрутилася
Устина Кирилiвна, дружина Шiо. - Де це видано, щоб дозволили навчати дiтей
материнською мовою? Чи хоч би й керувати гiмназiєю з участю  представникiв
студентства?
   - Людина шукає кращого, дорога  краянко.  Постiйно  прагнути  значного,
великого для неї має бути такою ж необхiднiстю, як дихати свiжим  повiтрям
Хай не все те, про що  вона  мрiє,  здiйсниться  за  її  життя,  але  воно
неодмiнно здiйсниться. Так зникло крiпосництво, хоч полягла за це не  одна
буйна голова, так пiд тиском загальнолюдської сили  упаде  самодержавство.
Може, нам i не дiждати тих днiв, може, ми своїми кiстками  лише  вимостимо
дорогу iншим, але тi, iншi, не забудуть наших мрiй, наших заповiтiв.
   Вони сидiли в затишному кабiнетi Читадзе i вже  кiлька  годин  вели  цю
розмову. Зрiдка заходила мати Шiо - висока,  струнка  i  бадьора  на  свої
немолодi лiта грузинка, частувала яблуками, запашним чаєм.
   - Ви говорите таке, що цур йому! - Добре, нiжне серце У  стани  Щербань
повнилось тривогою. - У свiтi стiльки страхiть, стiльки кривди... I все на
одну людину, на її голову. - Щаслива своїм родинним щастям, вона не хотiла
бiльше нiчого знати.
   - Такi часи. Мусимо їх переiнакшити. "Краще смерть, та смерть у  славi,
нiж безславних днiв ганьба!" Так же?
   Лариса недаремно згадала саме  цi  слова  великого  Руставелi,  -  вони
найповнiше виражали настрiй мас, їх  мов  гасло  виголошували  оратори  на
мiтингах i демонстрацiях, що свiжим подувом знову завирували на вулицях  i
майданах Тифлiса. В серединi  сiчня  застрайкували  робiтники  залiзничних
майстерень, механiчних i шкiряного заводiв,  тютюнової  фабрики  та  iнших
пiдприємств, передмiстя Дiдубе.
   До  Тифлiса  стягувалися  вишкребки  каральних  загонiв  i  не  добитих
японцями вiйськових частин; охранка проводила спiшнi арешти -  в  її  лапи
знову потрапив безнадiйно хворий Олександр  Цулукiдзе,  вожак  тифлiського
пролетарiату. Полiцiя одержала наказ: патронiв не шкодувати...
   В  Баку  спалахнула  спровокована  царизмом  кривава  татаро-вiрменська
рiзня. Пiдступно пролита кров переповнила чашу народного терпiння.
   Мiсто кипiло, чимало пiдприємств страйкували.  Полiцiя  i  мобiлiзованi
нею двiрники не встигали  розганяти  людей  та  зривати  листiвки.  Летучi
мiтинги, на яких  оратори  на  весь  голос  закликали  до  боротьби  проти
самодержавства,  виникали  в  рiзних  кiнцях  мiста.  На   вулицi   вийшли
гiмназисти  -  вони  вимагали  демократичних  реформ,  вiдставки  найбiльш
реакцiйних викладачiв.
   Лариса Петрiвна була  всi  цi  днi  в  якiмсь  пiднесенiм  настрої,  її
постiйно тягнуло на вулицю, до людей. Климент Васильович зауважив якось:
   - Будьте обачнiшi, Лесю. В мiстi безпорядки.
   - О, бiльше б таких безпорядкiв! -  радо  вiдiзвалася  Леся.  -  3  них
постане оновлений свiт, свiт правди i волi.
   - Але ж...  ви  не  вiзьмете  участi  в  конкурсi...  "Приязнь"  лежить
недокiнчена... Стаття про Винниченка...
   - Все це буденне, Кльоню. Ми живемо в такий час, коли  кров  закипає  в
жилах. Чи до спокiйних тем? Мене хвилює це весняне пробудження серед зими.
Я була б хтозна-як рада, коли б створила для них, - кивнула  за  вiкно,  -
хоч невелику, та справжню пiсню. Послухайте їхнiх пiсень. Про що  вони?  В
них безнадiя, сум - панахида, а не пiснi про  волю!  Новi  часи  вимагають
нових пiсень, нових закликiв, - щоб  громовицями  гримiли  над  свiтом.  А
створити їх можна, тiльки  наслухавшись  гомону  маси,  понюхавши,  як  то
кажуть, пороху.
   - Не забувайте, однак, що та маса розгнiвана, що бувають моменти,  коли
вона може й не запитати вас, хто ви така.
   - Даруйте, але з таким застереженням я рахуватись не буду.
   -  I  все  ж  я  прошу  вас,  -  наполягав  Квiтка.   Лариса   Петрiвна
згоджувалась, але як тiльки Квiтка iшов, поспiшала на вулицю.
   ...Солдатський ринок кипiв. Робiтники, студенти,  виписанi  з  шпиталiв
легкопораненi тримали червонi знамена, гасла, з яких мало не  пiвметровими
лiтерами кричали слова: "Геть самодержавство!"
   Леся Українка постояла оддалiк,  нiчого  не  чуючи  за  гамором,  потiм
пiдiйшла ближче. Бiля ворiт, на невисокiм пагорку, де  юрмилося  найбiльше
людей, розмахував рукою робiтник. Лариса Петрiвна бачила  тiльки  плечi  i
голову оратора, зате голос його,  незважаючи  на  галас  i  викрики,  чула
добре.
   - Свободи нiхто нам не дасть, -  кидав  вiн.  -  Свободу  здобувають  у
боротьбi.
   Леся Українка зiйшла на тротуар, покрокувала  стороною.  Гомiн,  пiснi,
сонячнi спалахи знамен полонили її цiлком. Бентежно билося  серце.  Лариса
Петрiвна схаменулася лише тодi, як хтось узяв її  за  руку.  Це  був  вiн,
Климент Васильович.
   - Ходiть додому, Лесю.
   - Але... чому я не  можу  бути  на  вулицi?  Климент  Васильович  надто
хвилювався, щоб пояснити.
   - Потiм побачите... зрозумiєте.
   А потiм...
   Загiн солдатiв перетнув демонстрантам дорогу.
   - Розiйдись! - верескнув високий, туго стягнутий портупеєю  офiцер.  Не
вступаючи в переговори, вiн хвацько обернувся, скомандував: - Гвинтiвки на
прицiл!
   Десятки стальних цiвок зловiсними очима вп'ялися в натовп.
   - Рятуйся! - розiтнув хвилинну тишу розпачливий крик.
   - Спокiйно, товаришi!
   Але вже було пiзно. Колона почала розпливатися. З-за солдатських шеренг
враз вискочили i накинулися на демонстрантiв двiрники. Палицями, короткими
гумовими трубками вони били по чiм попало.
   Раптом бiля самiсiньких нiг офiцера упав,  бризнувши  iскрами,  камiнь.
Хто його кинув, звiдки - нiхто не встиг  помiтити.  Офiцер  зблiд,  рвучко
скинув догори руку.
   - Плi!
   Сухо трiснули пострiли. Кiлька чоловiк  повалились  на  брук.  З  дерев
полохливо, з криком знялися i закружляли в повiтрi галки...
   Климент Васильович здригнувся.
   - Там стрiляють, - пiдiйшла до вiкна Леся. Квiтка мовчав.
   - Ви про це знали?
   - Про це знали всi... окрiм вас. Леся похапцем накинула пальто.
   - Я вас не пущу, - пiдступив Климрнт Васильович. В її  мовчаннi  вiдчув
невдоволення, осуд i зрештою сам почав одягатися.
   Над мiстом, над Двiрцевим майданом, чулися стрiлянина, лемент.
   - Не треба туди, Ларисо Петрiвно.
   - Чому ви вважаєте, що нас неодмiнно хтось або щось зачепить?
   Вони наближалися до чоловiчої гiмназiї.  Бiля  входу  i  попiд  вiкнами
нижнього поверху стояли полiцаї i кiлька цивiльних. На  тротуарi  валялося
скло. З верхнiх вiдчинених i повибиваних  вiкон  доносився  галас.  Лариса
Петрiвна i Квiтка перейшли на протилежний бiк вулицi. Незабаром їх зупинив
Читадзе.
   - Що ви, Ларисо Петрiвно! -  заперечив,  дiзнавшись  про  її  намiр.  -
Вертайте назад. Зараз там небезпечно.
   Леся попробувала заперечувати, але Читадзе взяв її пiд руку.
   ...Тої ночi Тифлiс не спав. Вулицями безугавно гасали  загони  полiцiї.
Кiнський тупiт то чiткiшав, то вiддалявся" завмирав; серед тривожної  тишi
вiн був єдиним звуком, голосом  зникаючого  свiту:  в  зрадливiм  мовчаннi
мiста, за глухими стiнами i в пiдземеллях, йому готувалася смерть.
   А в однiй з кiмнат будинку N  23  по  вулицi  Давидовськiй,  де  тьмяно
блимало свiтло, маленька квола рука поспiшно, рядок за  рядком,  клала  на
папiр слова. Там творився Гiмн. Гiмн Людинi.
   XIV
   У кiнцi травня Леся Українка була в Києвi. Мiсто жило тривогою:  зовсiм
недавно ним прокотилася небачена досi хвиля  страйкiв  i  демонстрацiй,  i
тепер, обагрене робiтничою  та  солдатською  кров'ю,  воно  готувалося  до
наступних боїв.
   Щодень приносив новi перемоги й поразки, надiї i розчарування...

   Лариса Петрiвна давно не вiдчувала в собi такого пiднесення, її робочий
стiл був завалений рукописами,  замiтками,  якi  ждали  свого  викiнчення.
Початок "У катакомбах" - драми,  навiяної  тифлiськими  подiями,  чернетки
оповiдання "Примара", поеми "Три хвилини"... Вона працювала вдень i вночi:
писала, налагоджувала перерванi зв'язки з гуртками,  найближчими  друзями.
Кволе здоров'я недовго витримувало  це  навантаження,  i  незабаром  знову
з'явилися швидка втома, головнi болi, а за ними не  забарилися  й  напливи
iстерiї.
   Необхiдно  було  вiдпочити.  Трапилась  i  нагода:  Лисенко  вже  давно
запрошував Косачiв до себе в Китаїв.
   ...Старенький скрипучий "Парубок",  збурюючи  колесами  воду,  обережно
причалив до пристанi. Поки перекидали  мостки,  на  палубi,  коло  виходу,
скупчилось десяткiв зо три люду: жiнки з  клунками  та  пустими  кошиками,
кiлька гiмназистiв, якiсь чиновники, робiтники.
   - Пiдождемо,  нехай  сходять,  -  байдуже  сказала  Ольга  Петрiвна.  -
Поспiшати нам нiкуди. - Вона одiйшла вбiк. - А пiдводи я щось не  бачу,  -
окинула поглядом пристань.
   - Може, он там, за вербами, - кивнула Леся на рядок низеньких вербичок,
що кучерявилися вздовж дороги.
   - Або й зовсiм нема. Хiба це первина? Пообiцяв, аби заманити, а там  як
хочте. Сам ходить пiшки, то й нас... - Ольга Петрiвна не закiнчила  думки.
- Ну, гайда, - мовила, - уже нiкого нема.
   Пiдвода, обiцяна Лисенком, все ж чекала  гостей.  День  був  жаркий,  i
кучер, не  вiдаючи  достеменно,  яким  саме  пароплавом  прибудуть  гостi,
поставив коней оддалiк, у затiнку.
   - А може, й ми пiшечком? - запропонувала Ольга Петрiвна i  осмiхнулась.
- Скiльки тут до Китаєва? - запитала селянина.
   - Та, мать, верстов три буде.
   - З гаком, чи як?
   - Таж, казав той, як на якi ноги.
   - Ну що, пiдемо? - Косачева глянула на дочок.
   - Але нешвидко, мамочко, - попрохала Леся.
   - Аякже! Нам тiльки й зостається, що бiгать наввипередки. То ми  пiшли,
- сказала вiзниковi.
   - Моє дiло сторона. Якраз i до кума загляну.
   - Ото. А як хто з нас пристане -  тодi  пiдберете  у  дорозi.  -  Ольга
Петрiвна скинула i взяла на руку легенького чесучевого пiджачка.
   ГЬрбкувата, зрита рiвчаками дорога незабаром  вивела  нц  крутий  берег
Днiпра. Внизу осиротiло димiв пароцлав. Яким же вiн здавався маленьким  та
немiчним супроти рiки! Широка,  оплетена  густими  верболозами,  iдо  далi
переходила в плавнi й гаї, вона нагадувала велета, що,  втомлений,  прилiг
на осоннi. Груди велет дихали спокiйно, могутньо, навiть  тут,  на  кручi,
було/iути тi подихи - свiжi,  збуджуючiм  Лариса  Петрiвна  пiдставила  їм
розгарячiле лице. Давно, давно вже не стояла вона отак над Славутичем. Хоч
i нiколи не забувала. I а Карпатах, i в Сан-Ремо, i на Кавказi снила  його
мерехтливими далями, пила його живлющу снагу.
   - Боже, яка краса! - не втримала Ольга  Петрiвна  свого  захоплення.  -
Недарма всяка погань лiзе на цю землю. Яка ж вона гарна! Мов та наречена.
   - Навiть краща, - додала Леся. - Людська краса одцвiтае, а ця -  вiчна.
Топчуть її, грабують, марнують, а вона знову оживає...
   - ...I смiється знову, - докинула Дора. А вiн нiби й справдi смiявся  -
велет Днiпро - ясними очима своїх озер та озерець,  широко,  на  пiвсвiту,
розкидав дужi руки, нiби хотiв обняти її,  приголубити  матiнку-землю,  що
породила його, нездоланного.
   Дай же, боже, коли-небудь,
   Хоч на старiсть, стати
   На тих горах окрадених
   У маленькiй хатi?.. -
   декламувала Леся. Низовий вiтерець лащився до її нiг, колихав Страви, а
вона читала:
   Хоча серце замучене,

   Поточене горем

   Принести i положити

   На днiпрових горах...
   - Ходять чутки, нiби на Тарасовiй могилi i вдень тепер варта, - сказала
Косачева. - Мовби селяни знов заходилися шукати свяченi ножi.
   - Робiтники кують собi новiтню зброю - куди мiцнiшу i куди гострiшу!  -
вiдповiла Леся.
   Широка стежка  звивалася  пшеничним  ланом.  Спереду  i  праворуч  поле
розгонисте впиралося в  гай,  а  то  -  гналося  й  гналося  понад  рiкою,
обминаючи хутiрцi, перехоплюючи золотавими хвилями ярочки та балки.
   - Все-таки ти молодець, Лесю  Українко,  -  мовила  перегодя  Косачева.
-Кажу тобi як поетка, а не як мати.
   - Ранiше ти нi за яких умов цього не сказала б.
   - Скiльки i як тебе не збивано, - вела далi Ольга Петрiвна, - ти  стоїш
на своєму. - Вона зiтхнула, помовчала. - Часом  я  тобi  навiть  заздрю...
твоїй незрушностi i твоїй фанатичностi.
   - Одержимостi, - поправила Леся.
   - Хай буде й так. Для митця вельми важливо мати  свiй  iдеал,  бути  до
останку вiрним йому. Бо коли вiн блукає  манiвцями,  без  провiдної  зорi,
сила його таланту губиться.
   Щось смуткове було в її  словах.  Лариса  Петрiвна  глянула  на  матiр,
зiтхнула.
   - Хочеться  менi  попробувати  свої  сили  в  газетi,  -  мовила  пiсля
хвилинного мовчання. - Ти, певне, чула: в Києвi має органiзуватися аж  три
українськi пролетарськi газети. Мене запрошують.
   - З твоїм здоров'ям, твоїми нервами?
   - Органiзаторської роботи я не вiзьму...
   - Лiтературна, гадаєш, легша?
   - Зате я знатиму, що роблю людям користь, знатиму,  чого  я  варта.  їх
наздогнала Дора.
   - Ось погляньте, який у мене букет!  -  хвалилась.  Букет  справдi  був
прекрасний.   Волошки,   дрiбненькi    гостроносi    сокирки,    золотистi
безсмертники,  жовто-зелена  медуниця,   гiллястий   звiробiй,   материнка
сплiталися в однiй дивовижнiй красi. Посеред букета красувався будяк.
   - А це ж навiщо? - торкнулася Леся колючок.
   - Коли ж вiн такий гарний... ледве зiрвала.
   - Дивне створiння, - мовила Леся. - Таке неоковирне, непiдступне стебло
i така нiжнiсть кольору.
   - Ще одна примха природи, - обiзвалася мати. - Все краще боронить  себе
вiд людських рук.
   - Коли ж тi руки нищать його, то що має робити?
   Увiйшли в гай. З лiщини, що так i норовила перегородити стежку, з-помiж
дубiв i сосен дихнуло розмореною хвоєю, торiшнiм листям  i  незмiнним  для
всякого лiсу грибним запахом.
   Китаїв потопав у зеленi. В садах  рясно  червонiли  черешнi,  доспiвали
вишнi, на городах буяли картоплi, перевитi квасолею  калачi,  густо  цвiли
розкiшнi соняшники. їхнi круглi  жовто-гарячi  лиця  нiби  пашiли  теплом,
здавалися  сотнями  дрiбненьких  сонць,  якi  спустилися  на  землю,   щоб
вигрiвати її.
   Була недiля. Замурзана босонога дiтвора, незважаючи  на  спеку,  гасала
вулицею,  збивала  густий  їдкий  пил.  Подекуди   у   затiнку   оплетених
гарбузинням парканiв чи гiллястих шовковиць досиджували старезнi  як  свiт
дiди. Вони сидiли мовчки, зложивши на колiнах ще колись натомленi руки або
зiп'явши їх на такi ж давнi, сучкуватi та вишлiфуванi  шорсткими  долонями
костури.  В  їхнiх  непорушних,  холодних  очах,   здавалось,   проглядала
вiчнiсть.
   Подорожнi минули кiльканадцять дворiв, зрештою зупинились бiля  високої
рiзьбленої брами.
   - Отут i лiтують Лисенки, - мовила Косачева. На обiйстi пахло  розмаєм,
що кущився на грядках i попiдтинню, нагiдками, настурцiями  та  ще  якимсь
рiзнотрав'ям. Обiч ганку, пiд вiкнами, сягаючи вершками зеленого залiзного
даху, ярiли мальви.
   Гостей зустрiчала Катерина - старша дочка  Миколи  Вiталiйовича.  Жiнки
розцiлувалися.
   - Заходьте до хати, - запросила Лисенкова, - бо ж надворi так парить...
хоч би дощу не було. Як ви тiльки добралися?
   - А ми  помаленьку,  -  вiдповiла  Ольга  Петрiвна.  -  Вiзника  вашого
одiслали та й подалися.
   - Лишенько! То ви ще й пiшки?
   - Еге ж. Трошки полем, а там гаєм - так i дiсталися.
   - А батько оце мов де  пропали.  Як  пiшли  пiсля  снiдання...  Ну,  то
заходьте ж... Ольго Петрiвно, Лесю!..  Чи  вас  просити!  I  ти,  Дорочко.
Будьте як дома.
   Хата була з двох половин, через сiни. Лисенки займали ту, що од саду, -
двi кiмнати i кухню. В  однiй,  свiтлiшiй,  кiмнатi  стояв  блютнерiвський
рояль, дубовий стiл,  накритий  простою  селянською  скатертиною,  посеред
якого поблискував начищеними боками старенький  тульський  самовар;  попiд
стiнами, застеленi обрусами, тяглися широкi тесанi лави; у  простiнку  мiж
вiкнами. убраний рушниками, висiв портрет Шевченка. Змащен червоною глиною
долiвка була притрушена лепехою
   - У вас як на тройцю, - зауважила Ольга Петрiвна.
   - Це все батько. Любить, як у хатi травами пахне... Та  воно,  скажу  я
вам, навiть краще, бо од пiску тiльки пилу повнiсiнько.
   Дора з  наймолодшою  Лисенковою,  Мар'яною,  клопоталися  бiля  квiтiв,
пiдрiзали корiнцi, ставили в глечик.
   - Давайте сюди, дiвчата, - обiзвалася до них Катерина Миколаївна.
   Букет поставили посеред столу. Лариса Петрiвна пiдiйшла до рояля.
   - Хочете пограти? - запитала її Катерина. - Прошу, будь  ласка.  В  нас
оце якось був цiлий концерт.
   - Спасибi... Хтось приходив чи приїздив? - поцiкавилась Леся.
   - Та цей же, Антон Калита, з Борисполя... А  з  ним  ще  чоловiк  шiсть
селян.  Грали,  спiвали...  Поїхали  аж  другого  дня...   Батько   навiть
помолодiв, наслухавшись їх.
   - Давно я його не бачила, - з жалем сказала Леся.
   - Такий же! Хоч кажи, хоч мовчи, а вiн своє:
   працює день i нiч, та й усе. Потiм на серце  скаржиться.  Яке  ж  серце
пiсля цього не втомиться?
   Леся злегенька натиснула клавiшi. Рояль обiзвався глухо й затих. Але не
затихли звуки в її серцi. Вони збурили в нiм хвилю далеких споминiв.  Коли
вона дiвчатком бiгала до Миколи Вiталiйовича  вчитись...  його  концерт...
першi самостiйнi етюди... Коли це було? Взагалi чи було коли-небудь?
   Вона грала. Одноруч, лише альтову партiю... Це була мелодiя Лисенка  на
її переклад з Гейне... її улюблена!
   - Важко все-таки? - поспiвчувала Катерина.
   Лариса перервала гру. Нi, не про те її думки... не про те.
   Рвучко пiдвелася. Що ж навiяло цей хвилинний смуток? Певне, спогади.
   Однак де ж Микола Вiталiйович? Уже повертає за  полудень,  а  його  все
нема.
   - Мар'янко! - гукнула Лисенкова до меншої. - Ти не знаєш, де це батько?
   - Знаю. - Очi Мар'янки заграли хитрiстю.
   - То збiгай за ним... Скажи: гостi приїхали, полуднати час.
   - Пiдемо удвох, - надалася Леся.
   - Та й чого це ви блукатимете отам  по  кущах?  -  заперечила  Катерина
Миколаївна. - Хiба мало втомились?
   - Нiчого, я вже оддихала. Подивлюся мiсця, бо ж хтозна,  чи  доведеться
бiльше.
   За садком, за городом одразу ж - гай.  Поважнi  у  своїй  задумi  дуби,
гiллястi липи, шумливi берези, гiнкi, мов променi, сосни.  Царство  сонця,
мiцних пахощiв, тiней... I голосiв - пташиних.  Зозулi,  iволги,  вудвуди,
дятли, синицi i  навiть  мовчливi  круки  скрипiли,  пищали,  вистукували,
кували...  А  знизу,  з  духмяних  трав,  линуло  безугавне   стрекотiння,
дзижчання... Справдi - зелений шум. Заспокiйливий, милий...
   Попереду, мiж деревами, заяснiла галявина.
   - А он i татко, - показала дiвчина.
   - Де? - придивлялася Лариса Петрiвна.
   - Он-он... Iде сюди.
   Ага! Кремезна,  в  бiлiй  сорочцi  постать  вийшла  на  стежку.  Микола
Вiталiйович! Рiдний, дорогий... Леся готова була кинутись назустрiч...
   Лисенко йшов задуманий. Голова опущена, погляд втуплений у землю. Важкi
рамена помiтно зсутуленi. Але хода ще бадьора, тверда.
   Леся звернула з стежки, стала за деревом.
   - Ану, чи побачить нас татко? - сказала дiвчинi. Лисенко рвучко  пiдвiв
голову, - видно, почув, - зупинився.
   - А хто там ховається? - обiзвався. - Хто це тут у пiжмурки грається? -
I,  пiзнавши  гостю,  простягнув  руки.  -  Лесю!  Ларисо  Петрiвно!..   -
по-батькiвськи обняв її за плечi, поцiлував у чоло. - Якими шляхами?
   - Далекими, Миколо Вiталiйовичу.
   - Я вже перепитую Ольгу Петрiвну: де Леся? де Леся?
   - Їздилося, Миколо Вiталiйовичу.
   - А я нiяк  не  зберуся  до  своїх  Гриньок.  Ще  з  покiйним  Михайлом
ладились, та так i досi... А хочеться, так  хочеться  подивитись,  дихнути
степом. Воно й тут гарно, але не те, нема  того  роздолля,  що  в  нас  на
Полтавщинi. I дух не той... А  треба,  треба:  не  за  горами  вже  далека
дорога. - Вiн мовби щось збагнув. - Мар'янко, бiжи, доцю, та скажи  Катрi,
нехай готує полуднати - гостi ж приїхали.
   - Вона знає, - одказала Мар'яна.
   - Бiжи, бiжи. А ми трошки погуляємо... То що ж воно у свiтах  робиться,
Ларисо Петрiвно? - запитав, як дiвчина одбiгла. - Послухати - великi  дiла
творяться, народ береться за сокири.
   - До сокири вiн брався й ранiше, Миколо  Вiталiйовичу,  а  от  зараз  у
нього з'явилася ще й iнша зброя - духовна. Ця,  вважайте,  сильнiша.  Ясна
iдея, мета, тiсне єднання сил -  ось  те,  чого  бракувало  усiм  колишнiм
народним рушенням.
   - Такого могутнього поступу мас iсторiя ще не знала. Петербург, Донбас,
Харкiв... "Потемкин"!..
   - I все це - ланки одного ланцюга,  Миколо  Вiталiйовичу.  Ось  у  чому
суть.
   - Були в мене на днях селяни - бориспiльськi та й тутешнi. Неписьменнi,
далекi од полiтики люди, а й тi розумiють. Земля, кажуть, повинна належати
тому, хто на нiй працює. - Лисенко зупинився, глянув на  Косачi-вну.  -  А
ви, Лесю, змiнилися.
   - На гiрше чи на краще?
   - Таке пiднесення... така внутрiшня гармонiя...
   - Ви вгадали, - осмiхнулася Лариса Петрiвна i  враз  посерйознiшала.  -
Тепер, як нiколи, я  ощасливлена  повнотою  гармонiї  власних  почувань  з
громадськими. Змагання добра i зла, кривава провесiнь цього року виповнили
всю мою душу гомоном бурхливої юрби  та  брязкотом  зброї,  полонили  уяву
суворим багрянцем людської кровi.  В  Тифлiсi  на  тротуарах  вона  стояла
калюжами, її топтали, а кров червонiла, палала... Пiсля цього я  тим  паче
не можу мовчати.
   - Так-так, ви маєте рацiю: мовчати не можна. - Нараз Лисенко  заспiшив.
- Ось ходiмо скорiше, я вам щось покажу...
   На ганку їх чекали.
   Лисенко поспiхом привiтався з гостями.
   - Ласкаво прошу вибачити, - кинув i швидко подавсь до кiмнати.
   - Руки мийте, - сказала Катря.
   - Даруй, дочко, потiм.
   Вiн енергiйно пiдiйшов до рояля.
   - Слухайте!
   Дужi, напруженi руки вдарили по  клавiшах.  Акорд,  ще  акорд.  Гучний,
наростаючий - мов перекати весняного грому. Звуки  твердiшали,  набиралися
сили, шматували повiтря. Вiд них стало тiсно, тривожно...
   Але - що за мелодiя? Що за пiсня?..
   Присутнi завмерли.
   Леся Українка пiдвелася. Погляд її упав  на  невелику,  злегка  потерту
книжку, яку Микола Вiталiйович витягнув з кишенi i поклав на рояль.  "Iван
Франко. З вершин i низин", - прочитала. Вона знала цю збiрку.  "Що  б  там
могло привернути його увагу?"
   В цей час серед громових акордiв урочисто пролунали слова:
   Вiч-ний рево-лю-цiо-нер -
   Дух, що тiло рве до бою,
   Рве за по-ступ, ща-стя й волю -
   Вiн жи-ве, вiн ще не вмер!

   Так ось що полонило творця!
   Лисенко грав.  Поривчастi  помахи  рук,  здавалося,  окрилювали  пiсню,
кидали її в розбурханий свiт, що клекотiв громами.
   XV
   Петра Антоновича перевели працювати знову до Ковеля, а з ним на  деякий
час поїхала i Ольга Петрiвна. В Києвi зосталися лише молодь та  Лiля,  яка
недавно повернулася з Праги. Сестра приїхала  не  сама  -  родина  Косачiв
поповнилась ще однiєю внучкою.
   На рiздвянi свята нагодився  i  сам  Кривинюк.  Вiн  помiтно  постарiв,
причиною чого були все тi ж незлагоди. Михайло Васильович досi не  втрачав
надiї оселитися в Києвi. Однак i цього разу ходiння та  оббивання  порогiв
нiчого втiшного не дали. Пiдприємцям  було  не  до  нього,  їх  вимотували
безперервнi страйки i непослухи робiтникiв та дрiбного чиновництва.  Мiсто
задихалось вiд кризи i породженого нею злодiйства;  мiсто  вдень  i  вночi
будоражили арешти та обшуки, якими царизм намагався погасити  революцiйний
запал мас.
   У  квартирi  Косачiв  усi,  крiм  Лесi,  вже  спали.  Лариса  Петрiвна,
примостившись бiля груби,  саме  докiнчувала  переглядати  останнi  номери
"Искры", коли в коридорi почулися кроки,  а  невдовзi  гучний,  вимогливий
стукiт. Накинувши на плечi хустку,  вона  вийшла.  Не  встигла  вiдiмкнути
дверi, як їх iз силою  рвонули,  -  на  порозi,  вiдстороняючи,  її,  став
жандармський офiцер. За ним виднiлися рядовi.
   - Дозвольте, по якому праву?.. - обурилась Лариса Петрiвна.
   - Не утрудняйте себе подiбними питаннями, - спокiйно вiдповiв  жандарм.
- У вас належить зробити обшук.
   Всерединi у Лесi мов що обiрвалося, проте виду вона не подала.
   - Ви, певне, помилилися,  -  намагалася  затримати  непроханих  гостей,
сподiваючись, що, може, хтось почує i здогадається прибрати "Искру".
   - О нi! Запевняю вас.
   Жандарми один за одним ввалювалися в коридор. Вiд них несло холодом.
   - Прошу, - запросив її офiцер, прочинивши кiмнатнi дверi.
   Леся пройшла. Вона була на диво спокiйна. "Добре, хоч матерi  нема",  -
подумала.
   Квартира  сповнилась  тупотом,  скрипом  пiдлоги,   шелестом   паперiв.
Косачiвни позiскакували з лiжок, боязко щулились, перешiптувались.  Офiцер
наказав усiм сидiти на мiсцi. Повагом, хизуючись  власною  виправкою,  вiн
походжав по кiмнатi, стежив за обшуком. Лариса Петрiвна сушила голову  над
тим, як  би  непомiтно  сховати  газети.  Вони  так  i  лежали  в  крiслi"
оберненому спинкою на кiмнату. Леся пiдiйшла, кинула на  газети  з  плечей
обпиначку. Офiцер завважив її рух, ступив до крiсла. Стеком, яким весь час
похльоскував  по  блискучих  халявах,  пiдняв  край  хустки,  нахилився  i
випрямивсь, уражений.
   - Що я бачу, панно Косач?! - вигукнув самовдово-лено. - У вас  "Искра",
яку ми шукаємо...
   - Так, "Искра", - твердо вiдповiла Леся. - Я лiтераторка, невже менi не
вiльно читати те, що друкується?
   - Гм!.. Нiби вам не вiдомо, що це видання пiдпiльне, заборонене.
   - Трудно знати, що тепер не заборонено.
   - Шукайте пильнiше, - наказав офiцер i потряс газетами. - Як бачите, ми
не помилилися, шановна, - торжествуюче звернувся до Лесi.
   - Але й заслуги вашої тут мало. Будьте певнi, аби я постiйно тримала  в
себе газету, ви її не знайшли б.
   - Як сказати.
   Обшук тривав кiлька  годин.  Жандарми  перенишпорили  кожен  закапелок,
переглянули всi до одної книжки. Нiчого, крiм "Искры" та двох  адресованих
Ользi Петрiвнi листiвок, вони не знайшли.
   Коли склали акта на конфiскацiю, офiцер сухо об'явив:
   - Iменем його величностi громадянки Лариса i Ольга Косач арештовуються.
   - Я щойно з-за кордону, в чому ви мене звинувачуєте? - запитала Лiля.
   - Там розберемось.
   - Ви не маєте пiдстав, - втрутився Кривинюк. Офiцер глузливо глянув  на
нього.
   - Пiдстави завжди  знайдуться,  -  скептично  всмiхнувся.  -  Прошу  не
затримувати.
   Лариса Петрiвна i Лiля одяглися, попрощалися з рiдними.  За  надвiрними
дверима зимовий вiтер палом обдав їхнi обличчя, сипнув колючою крупкою. На
вулицi офiцер гукнув:
   - Мартинов! Заведи у вiддiлення... Та дивись менi!  Над  Києвом  меркли
зорi, густiшала передранкова темiнь.
   Либiдське полiцiйне вiддiлення  було  забите  вщерть.  У  кiмнатцi  для
реєстрування арештованих найрiзноманiтнiший люд.
   Ларису Петрiвну i Лiлю помiстили в бiльшменш чисту, хоч i вогку  камеру
з невеличким загратованим вiконцем угорi. Камера слабо освiтлювалася, тому
одразу розгледiти в'язнiв не вдалося. Вiдчувалося лише, що їх  тут  повно;
однi лежали просто долi, iншi сидiли, згорбившись, попiд  стiнами.  Сестер
пропустили, дали їм мiсце.
   - Сiдайте, - запросив чийсь нiби знайомий голос. - Там ще багато?
   Лариса Петрiвна придивилася.
   - Борисе Дмитровичу! I ви тут?
   - Як бачите, - сказав Грiнченко й  закашлявся.  -  От  уже  несподiвана
зустрiч, правда? - мовив перегодя.
   - За вiщо ж вас?
   - Прийшли, перевернули все догори дном, забрали - i  все.  Допитайся  в
них - за вiщо. - Вiн був  у  приношенiй  смушевiй  шапцi,  довгiм  пальтi.
Тьмяне свiтло ще бiльше пiдкреслювало його загострений  нiс,  запалi  очi:
Грiнченко вже кiлька рокiв хворiв на сухоти. - Зрештою, це мене  нiскiльки
не дивує, - додав. - Зараз вони, - кивнув на дверi, - самi себе бояться.
   - Iстинно, по манiфесту: мертвим - свободу, живих - пiд арешт, - додала
Леся.
   - Однак тихiше, ми не однi, - застерегла Лiля.
   - Все-таки добре, що життя потроху привчало мене до неволi,  -  сказала
Лариса Петрiвна.
   - Волiв би я триматися подалi вiд  цiєї  науки,  -  не-вдоволено  мовив
Грiнченко. Хвилювання, холод роздирали йому груди кашлем.
   - Закутайтеся, Борисе Дмитровичу, - пораяла Лiля. - I помовчiть  -  тут
вогко, холодно.
   - У мене вже ноги заклякли. З самого вечора нi сiсти, нi прилягти...  -
Грiнченко пiдняв комiра, прихиливсь до стiни.
   Арештанти  бiльше  мовчали.  Кожен  тривожився  своїм.  Тiльки   Ларису
Петрiвну охопила якась холодна байдужiсть. Хоча нi -  її  серце  виповнила
затамована гордiсть. Адже, виходить, її  робота,  робота  лiтератора,  теж
рискована; отже, за неї теж  терплять  i  навiть  гинуть,  як  загинув  ще
молодий Павло Грабовський...
   Це було вiдкриття, зроблене з примусу.
   Лариса Петрiвна вiдчула в собi хвилю радостi -  вона  затамувала  добре
вiдомий їй неврастенiчний бiль у потилицi та мiж лопатками, бiль  життєвої
втоми.
   У камеру пробився запiзнiлий несмiливий  ранок.  Пучок  слабого  свiтла
кинув сiрi плями на блiдi лиця в'язнiв" на брудну цементну  долiвку.  Люди
заворушилися, запозiхали, дехто з курцiв закурив, але зразу ж, зваживши на
протести, погасив цигарку.
   Кутi залiзом дверi гаркнули важким засувом, прочинилися.
   - Грiнченко! - гукнув черговий. - Передача.
   - Хто там?.. Хто принiс? - зрадiло запитав Борис Дмитрович.
   - Неважне. Получай, - ткнули через порiг.
   У вузлику пляшка теплого молока, кiлька котлеток,
   хлiб.
   Грiнченко розiклав усе це на хустцi.
   - Прошу, Ларисо Петрiвно, Лiля... Берiть. Косачiвни подякували.
   - Берiть, берiть. Церемонитись тут нема чого. Це вам не в гостях.
   Поки пiдснiдували, розвиднiлося зовсiм.
   - Доки ж триматимуть отак у невiдомостi? -  почав  знову  Грiнченко.  -
Викликали б, звинувачували...
   - Я зараз думаю про iнше. Ми  з  вами  просидiли  тiльки  нiч,  i  вже,
здається, терпець уривається. А як же людям, котрих замолоду на все  життя
саджають у кам'янi мiшки?
   - Справдi-бо. Катам не болить.
   - Грабовський так i загинув у неволi. I вся  особливiсть  його  злочину
полягає в критицi суспiльного ладу, того ладу, який  замордував  Шевченка,
Бєлiнського, стратив i сотнями згноїв на каторзi декабристiв,  цих  перших
провiсникiв свободи.
   Вони розмовляли напiвголосом. Лариса Петрiвна раз у раз  переступала  з
ноги на ногу, - вони в неї зовсiм заклякли.
   - Кожен володар, нехай вiн хоч найбiльший тиран,  наряджається  в  тогу
непогрiшностi, - вiдповiв  Борис  Дмитрович.  -  Мета  у  них  виправдовує
засоби.
   - Страшна мета, жахливi засоби.
   - Так. Але все має свiй початок i свiй кiнець. Маєте  рацiю:  наближати
кiнець оцього насилля повинен кожний. Я не вмiю мислити  в  рамках  чиєїсь
програми. Заразом вiдчуваю немалий обов'язок перед народом i  вiддаю  йому
весь пал своєї душi.
   Арештованих почали  викликати  на  допит.  Нiхто  з  них  у  камеру  не
повертався. Куди їх спроваджували, що з ними робили, було невiдомо.
   Десь ополуднi викликали й Лесю Українку. Вона ледве переступила порiг i
одразу, не чекаючи нi дозволу, нi запрошення, сiла. Слiдчий глянув на  неї
скоса,  але  промовчав:  арештована  мала  такий   змучений   вигляд,   що
заперечувати їй не посмiв.
   - Лариса Косач... тисяча вiсiмсот сiмдесят першого року народження... -
мимрив слiдчий, переглядаючи "Дело". - А... а яка у вас освiта? - запитав.
- Тут не зазначено.
   - Нiякої, - нехотя вiдповiла Леся. - Вчилася самотужки.
   Слiдчий щось записав.
   -  Лiтератор,  -  вичитував   далi.   Вiдсунувши   теку,   запитав:   -
Соцiал-демократка?
   - Так.
   - Членом якої органiзацiї являєтесь?
   - Нiякої.
   - Тобто як? Соцiал-демократка i...
   - ...I, на жаль, хвороба не дає менi змоги бути повноцiнним членом цiєї
партiї.
   - Дозвольте, - перебив її слiдчий, - результати обшуку  дають  пiдстави
звинувачувати  вас  у  переховуваннi  нелегальнiй   лiтератури.   Це   теж
полiтичний злочин.
   - Що ж, я вже казала: я письменниця, я мушу знати  життя  в  усiх  його
проявах. Чим ви доведете, що я переховую "Искру"? Адже найшли її в мене не
в схованцi, а на столi.
   - В такому разi скажiть: де ви її взяли, в кого?
   - Купила, - не задумалась Лариса Петрiвна. Слiдчий почав знову  гортати
"Дело". Там було чимало рiзних писаних вiд руки i на  друкарськiй  машинцi
папiрцiв.
   - Адреса ваша потрапила до Крохмаля теж, скажете, випадково?
   - Яз ним кiлька разiв листувалася.
   - Мета листування?
   - Звичайна: Крохмаль тодi подавав надiї як лiтератор.
   Рiзкий телефонний дзвiнок перервав допит.  Слiдчий  довго  вислуховував
якiсь нотацiї, час од часу кидаючи:
   "Так!",  "Слухаюсь!"  Зрештою  розмова  скiнчилася.  Слiдчий   навiщось
поправив краватку, хоч  вона  в  нього  трималася  бездоганно,  глянув  на
арештовану.
   - От що, панно Косач: з вами розмова довга. До того ж  ви  навмисне  її
заплутуєте. Я мiг би вас тримати стiльки, скiльки вимагало б слiдство. Але
зважу иа ваше здоров'я. Гадаю, ви не збираєтесь тiкати  за  кордон?  От  i
гаразд.  Але  для  певностi  пiдпишiть  оце.  -  Вiн  пiдсунув  невеличкий
стандартний папiрець. Леся прочитала - то була пiдписка  про  невиїзд  без
спецiального дозволу.
   XVI
   Нездужалось. Чи то давалася взнаки далека заморська подорож, чи,  може,
туберкулiн, запобiгливо рекомендований пiсля простуди лiкарями, розбудив у
нiй давню хворобу, а нило, немов побите,  тiло,  немилосердно,  до  кровi,
рвав груди кашель.
   Лариса Петрiвна сидiла бiля вiдчиненого вiкна, слухала,  як  шумiв  мiж
листям дощ.  Уже  з  тиждень  ч?  й  бiльше  як  вiн  унадився  i  плющить
безперестанку - то сiче, мов  батогами,  то  кропить  дрiбно-дрiбнесенько.
Сонце, здається, назавше розпрощалося з людьми,  посилаючи  їм  на  згадку
холодне безрадiсне свiтло. В сiрiй iмлi потонули гори, густою сiрою вуаллю
запнулося мiсто.
   Все ж їй подобалося це дощове марево. Чому - сама напевне не знала, хоч
вiдчувала - десь глибоко в серцi таїться вiдгадка. Там, на самiсiнькiм днi
її зболеної душi, оцей тихий дощовий смуток якось єднався iз споминами про
далеке дитинство. Вiрнiше, вiн чомусь викликав тiї спогади,  а  вже  потiм
сплiтався з ними, творив суцiльну мелодiю, з котрої  i  поставала  в  уявi
благословенна пора. Де вони, святi, немеркнучi  днi?!  Де  вiнки  медвяних
польових квiтiв? Де купальськi пiснi?.. А отой ранок в Нечiмному!.. Озеро,
бiлi i жовтi лiлеї... нiжнi переливи сопiлки i тихий, трохи журливий, наче
гомiн лiсового струмочка, голос дядька Лева...  Боже!  Чого  б  людина  не
вiддала, аби хоч одним оком, хоч краєм ока  заглянути  в  свою  молодiсть,
вiдчути її сповна хоч на одну-однiсiньку  мить.  Щасливий,  хто  все  своє
життя не розминається з стежками свого дитинства,  хто  може  не  покидати
рiдну землю.
   "...Вкраїно! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? Обiзвися, рiдна!  Я
вчую твiй  голос.  Пiзнаю  його  в  шепотi  вiтру,  в  пахощах  чебрецю  й
материнки. Чуєш-бо, нене? Це я, дочка твоя, Леся, що нареклася iм'ям твоїм
священним. Пам'ятаєш мене? Пригадуєш  заквiтчане  волинське  дiвчатко,  що
вночi самотою бiгало в лiс, аби завидiти мавку, що  завмирало  при  пiснях
твоїх та легендах, - пригадуєш? Я не забула тебе. I не  забуду.  Школи!  У
найскрутнiшi хвилини, коли життя обертається  менi  лише  мукою,  я  кличу
тебе, i менi стає легше. Так повелося здавна.  Вiдтодi,  як  життя  почало
брати мене, ще дитину, в лещата невилiковних хвороб, стало кидати мною  по
чужих землях, манячи звабливою надiєю на одужання. Де б я  не  була,  якою
красою не милувалася, - твоя краса,  краса  вишневих  садiв  i  задумливих
пралiсiв, голубоводних озер i Славути ревучого, нiколи не  блiдла  в  моїх
очах. У Нiмеччинi i Болгарiї, тут,  на  Кавказi,  i  в  Iталiї,  навiть  у
славнiм, гордiм своїми творiннями стародавнiм Єгиптi я снила тiльки тобою.
Твоїм сонцем i зорями, гомiнкими мiстами i вбогими селами, скупим щастям i
великою кривдою, минулим твоїм i майбутнiм.
   Не суди мене, рiдна. Знаю: я мало зробила в iм'я твого майбутнього. Але
нiколи задля нього не шкодувала i не шкодую сил, навiть життя. Бери мене -
я твоя, тобою народжена, твоїм молоком  випоєна,  твоїми  пiснями,  словом
твоїм невмирущим наснажена. Треба - я сьогоднi, сеї ж митi вiддам  усе  це
тобi... А хочеш - пiсню складу в твою честь, ясну,  голосну  та  барвисту.
Вкладу в неї все, чим багатi мої серце i думка, поєднаю в  нiй  найчистiшi
поривання Людини. I назву - знаєш як?  -  Лiсовою...  пiснею  милих  наших
полiських гаїв. Я так скучаю за ними! Кажуть - це  буває  перед  останньою
дорогою. Що ж, нехай буде й  так.  Нехай  для  мене  вона  буде  лебединою
пiснею. Хай потому онiмiю i оглухну, тiло моє хай стане землею плодючою, -
не журися за теє. Аби тобi було краще. Коли промiнь, в котрiм я згоратиму,
хоч на хвилину прискорить свiтанок дня, якого ти  ждеш,  Україно,  я  буду
безмiрно щаслива".
   ...Кутаїсi тонув у млi. Лише подекуди, мов свiтляки, блимали на вулицях
лiхтарi.
   Климентовi Квiтцi не спалося. Мучили безсоння i думки. Думки  важкi  та
безрадiснi. Про життя. Ось уже повернуло на четвертий  десяток,  а  щастя,
бодай хоч краплю,  певне,  так  i  не  доведеться  звiдати.  Єдиним  ясним
променем всiєд цiєї буденщини е вона, Леся. В нiй i розрада, i втiха.  Три
роки, вiдколи побралися, - мов один день. А було ж,  а  доводиться  всяко.
Найчастiше, звичайно, скрутно: зi службою нiяк не наладиться, кидають  ним
то в Тифлiс,  то  в  Телавi,  Кутаїсi...  А  це,  кажуть,  має  бути  нове
призначення - в Хонi... Що не переїзд - зайвi витрати, нервування,  утома.
Сил i так бракує, надто Лесi. Година iнтенсивної  працi  коштує  їй  надто
дорого. Весь день чи й два потiм головнi болi, нездужання. Власне, це  вже
стало хронiчним. Необхiдне лiкування, режим, вiдпочинок, а звiдки його, за
що все те вiзьмеш?
   За стiною в сусiднiй  кiмнатi  щось  грюкнуло.  Думки  враз  вiдлетiли.
Квiтка  прислухався:  тихо.  Але  що  могло  грюкнути?  Леся  завжди  така
обережна... Дивно. I нiчого не чути.
   Квiтка встав,  квапливо  вдягнув  халат.  Лариса  Петрiвна  скорчившись
лежала поперек лiжка. На пiдлозi валялись книжки, списанi аркушi.
   - Лесю! Що таке? - кинувся до неї. Щось подiбне до  здавленого  стогону
почув у вiдповiдь. Климент  Васильович  обережно  пiдняв  дружину,  поклав
зручнiше в постелi. Лосинi чоло, шия були вкритi  рясним  холодним  потом.
Очi заплющенi, мiцно стуленi уста. Такого з нею ще не траплялося.
   Однак - що ж робити? У Квiтки вiд хвилювання застукало в  скронях.  Хоч
би ж слово промовила, сказала - що, де саме  болить.  Невже  знов  уремiя?
Попереднi напади хоч були й тяжкими, все ж до непритомностi не доводили...
   Климент Васильович покликав сестру. Вiн i сам зумiв  би  зробити  укол,
ввести обезболююче, але... тiльки не Лесi.
   ...Незабаром Лариса Петрiвна опритомнiла. Лежала блiда, аж  прозора,  з
невимовним болем в очах. "Як вона змарнiла останнiм часом, - дивлячись  на
неї, думав Квiтка. - Вилицi ще бiльш загострилися, пiдборiддя..."
   - Може, поп'єш чого? - запитав. Хитнула головою.
   - Менi вже легше.
   - Що тобi болить, Лесю?
   - Нiчого, все гаразд. Нирки чогось обiзвались. Дедалi голос її  мiцнiв,
з обличчя сходила печать муки.
   - А знаєш, Кльоню... Мавка не вмре... мрiя не повинна вмирати.
   - Полеж спокiйно.
   - Я оживлю Мавку, а з нею i Лукашеву людську надiю на краще, - говорила
Леся. - Таке кохання не повинно вмерти.
   Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно своїх  не  криє,
тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперiд застави?
   Чи можна ж умертвлять таке чуття?
   - Не треба, не хвилюйся.
   - Нi, ти подумай, - пiдвелася, - подумай тiльки!!
   - Але ж, Ларисо, - заперечив Квiтка, - ця драма ось кiлька днiв не  дає
тобi спокою. Ти майже не їси, не спиш.
   - То й що? - Напад минув, i  Лариса  Петрiвна  встала.  -  Хiба  живемо
заради спокою? Я муку свою люблю, ти ж знаєш.
   - Тому й хочу, щоб ти спочила.
   - Я мушу кiнчать  цю  пiсню...  Iнакше...  iнакше  збожеволiю.  -  Вона
поправила коси, що було розтрiпалися, взяла зi столу пiдiбранi ним аркушi.
-"По край лiсу таємнично бiлiють стовбури осик та берiз, -  почала  читати
знову, - весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи
гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями  прибиває  до  чорних
хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi..." Ти  бачиш  їх,
Кльоню, чуєш той шепiт? Як погано, що ти не побував на нашiй Волинi.  Вона
нахлинула на мене, роздирає менi серце своїми тужливими пiснями, чутими ще
в дитинствi. I я знаю: вони не вiдступлять, поки не  вляжуться  отуто,  на
паперi. Через них я бiльше нiчого не можу нi думати,  нi  вiдчувати.  Поза
цим я мертва, мовби мене нема на свiтi.
   Климент Васильович  вiдчинив  вiкна.  Дощ  нiби  ущух,  надворi  стояла
глибока тиша.
   - Тобi шкiдливо перевтомлюватися. Зрозумiй же нарештi.
   - Така, друже мiй, доля поетiв, що кров'ю власного серця мають поливати
собi шлях до безсмертя. Безсмертя мене не турбує. Менi болить  сьогоднiшнє
i майбутнє мого народу. Задля цього жертвую всiм. Менi й так часами  буває
незручно, що бiльшiсть моїх партiйних  товаришiв  надто  оберiгають  мене,
затуляють од ворожого ока. I коли я не в силi переiнакшити цього, то хоч у
власному писаннi робитиму так, як вимагає моє сумлiння. А з усiм  iншим  -
хай iсторiя розбирається, це її клопiт. - Вона  знову  сидiла  за  столом,
переглядала рукопис. Квiтка вже  знав:  мине  кiлька  хвилин,  i  Лесю  не
вiдiрвеш - забудеться i сидiтиме до... певне, тепер  до  чергового  нападу
котроїсь iз хвороб.
   Зiтхнув.
   - Але чому ти саме цю драму так опiкуєш? - спитав. - Наскiльки я  знаю,
вона далека вiд того, об чiм тiльки  що  тобою  говорено.  Звичайний  собi
фольклорний сюжет, яких не бракує  в  лiтературi.  Коли  хочеш,  -  навiть
подiбно до Олеся.
   - Ну, це вже вибач, - перебила нетерпляче. - Олесева "Над Днiпром" менi
видається убогою. Народного там тiльки фон... I потiм: невже ти гадаєш, що
ця прадавня тема вичерпана? Кожне наступне поколiння шукатиме  в  народнiй
творчостi свого, нового. До того ж я глибоко переконана, що iсторiю  Мавки
може написать тiльки жiнка.
   - Хiба що, - всмiхнувся Квiтка.
   - Так, так. А щодо значимостi цеї речi, то  я  не  ставлю  її  вище  од
iнших. Просто iнакше писати  її  не  можу.  Потiм:  чому  ти  вважаєш,  що
революцiйним може бути твiр тiльки з брязкотом  зброї,  гулом  розгнiваної
маси?
   - А Мавка? До чого кличе вона?
   - До кращого, що є в людськiй душi, в людинi i що  так  попрано  в  нiй
цiєю дiйснiстю, - до чистоти душевної.
   - Але ж подумай: нiколи ще ти не писала в такому станi.
   - Правда твоя... хоч майже кожна з останнiх моїх речей обходиться  менi
занадто дорого. А що ж? Може, ця "Лiсова пiсня" буде лебединою пiснею Лесi
Українки.
   - Не говори... - Квiтка стримався i вже лагiднiше  додав:  -  Ця  нiчна
розмова, бачу, не до добра. Ходи краще спати.
   - Я зараз... одну хвилину... - i рука її швидко забiгала по паперу.
   Квiтка постояв трохи i, обережно ступаючи, щоб не рипiли пересохлi  вiд
давнини мостини, вийшов.
   Днi життя рахувалися тепер "Пiснею": сьомого дня закiнчено  другу  дiю;
восьмого - сцену зустрiчi Мавки з Лiсовиком; дев'ятого  i  десятого...  цi
днi видалися найтяжчими. Болiла шия, голова, плечi, нiби вона не писала, а
вантажила мiшки чи довбала неподатливу скелю.
   На сходi, погожий за весь цей час, займався  ранок,  мiсто  купалося  в
променях,  пробуджувалося  галасом  вiзникiв  i  перекупок,  що  поспiшали
першими  потрапити  на  базар,  шарканням  мiтел  i  чиїмись  поспiшливими
кроками, а в її уявi, перед нею лежала полiська пуща, дрiбний снiг  помалу
припорошував дерева, озеро, галявину, на якiй ще недавно  стояла  Лукашева
хата. А он i вiн: змарнiлий, давно не стрижений,  напiвзодягнений,  сидить
пiд старою вербою, що сонно поспускала  сиве  од  снiгу  вiття.  Сидить  i
благає свою зрадливу долю,'питається в неї поради.
   Сп'янило тебе, Лукашу, кохання. Загубив ти його,  загубив  своє  щастя.
Десь блукає воно, мов туман гаєм... Але живе. Чуєш, живе! Бо нiщо в  свiтi
не зникає безслiдно, надто ж - кохання. Хай  ти  його  зрадив  через  свою
безрозсуднiсть, хай знехтував, - раз тобою народжене, воно  житиме  вiчно,
не в твоєму, так у чиємусь серцi, а житиме, садитиме  дивоцвiти  на  землi
цiй окраденiй; твоє, тiльки твоє,  -  воно  виросте  у  велику  вселюдську
любов, яка знищить морок, розтопить кригу, що сковує душi невiльних.
   Чуєш голоси нового дня. Людино?  Бачиш  свiтанок?  Вiн  уже  загорiвся.
Великий,  кривавий.  Запалав   полум'ям   сердець   нужденних,   голодних,
залюблених у майбутнє, готових заради нього на велику потребу.
   ...До кiмнати зайшов Квiтка. Лариса Петрiвна  чи  не  помiтила,  чи  не
звернула на це уваги. Климент Васильович знав цi хвилини: Леся не  любила,
коли перешкоджали. Все ж влучив, здавалося б, слушну мить i сказав:
   - Ти гориш уся, Лесю... Спочинь же.
   - Горю?! Правда, любий, все життя моє - невпинне горiння. На моїх очаз{
згорiло стiльки  прекрасних  сердець!  То  чому  моє  має  тлiти?  Я  ж  -
Одержима... Я клялася їхнiм життям, їхньою мукою.  Я  мертвим  дивилася  в
очi.
   Горить моє серце. Чуєте,  Люди?  Його  запалила  iскра  палкої  до  вас
любовi. Ви навчили мене нiжностi i жорстокостi,  пiсням  своїм  i  плачам,
добру навчили i злу, радощам  i  стражданням.  Спасибi  вам.  Люди!  Я  не
гнiваюсь за свої муки, не нарiкаю на долю. Вони дали менi сил Прометеевих,
терпiння народного. Я ними житиму, я маю в серцi те, що не вмирає.
   Я йду до вас. Люди!

   СТЕЖКАМИ "ЛIСОВОЇ ПIСНI"
   Одного лiта я багато подорожував по Волинi.  Саме  тривала  робота  над
"Лесею" - першою книжкою майбутньої дилогiї  про  Лесю  Українку,  i  менi
необхiдно було поновити деякi  враження  про  цей  диво-край,  побувати  у
мiсцях, пов'язаних з iменем великої поетеси, зустрiтися з людьми,  якi  її
знали, бачили, слухали.
   Лiто було у розпалi, пора стояла погiдна, тепла, на луках косили  трави
- над селами, над обiйстями стояли солодкi пахощi  свiжого  сiна,  квiток,
повiтря бродило терпким ароматом  молодої  глицi,  ситнягу,  очеретiв,  що
зеленими островами виднiлися на тлi голубих волинських озер.
   У  Скулинi,  далекому,  загубленому  серед  дрiмучих  лiсiв   селi   на
Ковельщинi, менi зустрiлася група учнiв, що так само подорожувала Лесиними
стежками. У розмовi - куди хто їде далi -  один  з  учнiв  сказав  не  без
гордостi: "А ми в Нечiмне, туди, де Леся Українка написала свою  знамениту
"Лiсову пiсню"..." Я чекав, що хтось  поправить  хлопця,  та  нiхто  й  не
збирався цього робити, тож довелося взяти цю мiсiю на себе.
   Яким  же  було  здивування  школярiв,  коли  вони  почули,  що   нiчого
подiбного, "Лiсова пiсня" написана зовсiм не тут, не на Волинi,  а  далеко
вiд неї, аж по той бiк Кавказу, в Кутаїсi.  "Як  же?"  -  тiльки  й  кинув
хтось, однак заперечувати не насмiлився, власне, заперечувати не було чим.
   На жаль, це не  перший  випадок,  коли  написання  шедевра  української
лiтератури адресують на Волинь. I не тiльки дiти,  а,  буває,  й  дорослi,
навiть тi, хто мав справу зi школою, лiтературою.
   Чому це так?
   Насамперед, звичайно, вiд незнання iсторiї лiтератури,  а  головне,  на
мiй погляд, вiд зачарованостi самою драмою. Краса описаної у нiй  природи,
звичаїв, побуту, багатство  пiсень,  легенд,  повiр'їв  та  переказiв  так
зачаровують, що справдi не залишається сумнiву щодо мiсця написання твору.
   Мiсто Звягель - нинi Новоград-Волинський, де народилася Леся  Українка,
- стоїть на мальовничiй полiськiй рiчцi Случ, серед гаїв та  дiбров,  воно
не раз згадано у вiршах та листах поетеси. З  Новоград-Волинського  Лесинi
батьки змушенi були переїхати до Луцька, а вже потiм  вони  оселилися  пiд
Ковелем, де прикупили собi землi, посадили великий садок, завели сяке-таке
господарство. Село називається Колодяжне - вiд колодязя, що  колись  стояв
при дорозi.
   Леся дуже любила Колодяжне  та  його  околицi.  Вона  разом  зi  своїми
подругами, - одна з них. Варвара Йосипiвна Дмитрук, дожила до наших днiв i
багато розповiдала  менi  про  малу  Косачiвну,  -  купалася  в  тиховодих
озерцях, рвала квiти та  плела  вiночки,  спiвала  розважливих  волинських
пiсень.
   Ой чи так красне в якiй країнi,
   Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!
   Нiч обгорнула бiленькi хати,
   Немов маленьких дiточок мати,
   Вiтрець весняний тихенько дише,
   Немов дiток тих до сну колише...
   ...Одного  разу  Косачiв  запросили  до  Скулина,  що   кiлометрiв   за
п'ятнадцять вiд Колодяжного. Стояла чудова погода,  лiто,  Ольга  Петрiвна
зiбрала своїх малих i поїхала.
   По кiлькох днях перебування в Скулинi Леся i  Михайлик  вiдпросилися  в
матерi до Нечiмного - урочища за кiлька кiлометрiв од села.  "Отам-то  вже
напевно побачу ту мавку", - думала Леся. Мати  вiдпустила  малих  разом  з
пастухом, дядьком Левом. Яка то була радiсть  для  Лесi  та  Михайлика!  У
дядька невелика  хатина,  геть  уся  обвiшана  рiзним  зiллям,  неподалеку
криничка, де така смачна вода, навколо стiльки квiтiв, птахiв, бiлок, такi
могутнi тут дерева - очi розбiгаються, дух захоплює!
   "Коли прокинутись рано та глянути  -  здається,  все  пливе  кудись  на
казкових легких каравелах. Потiм, як  пiднiметься  сонце  i  зiйде  туман,
вiдкривається дивовижна картина: тиховоде, вкрите килимом з  ряски  озеро,
оточене зеленими, як рутвяний вiнок, берегами, за  ним  вiльшина,  а  далi
лiс, що переходить у густий сосновий бiр i тягнеться хтозна-куди..""
   Я стояв, зачарований красою. Коли б  зараз,  через  стiльки  лiт,  мене
запитали, що я бачив, уперше опинившись бiля озера, я вiдповiв  би:  тишу.
Так, насамперед  побачив  тишу.  Вона  була  голубувато-зеленого  кольору.
Нечiмне - одне з рiдкiсних в нашi часи мiсць,  де  не  чути  пострiлiв  на
зорi. Сама природа потурбувалася про  його  захист  -  заховала  далi  вiд
людних мiсць, оточила непрохiдними лiсами та заростями. Та  й  вiдому  тут
легенду про те, що той, хто прийде до урочища iз злими намiрами, буде  або
затягнутий трясовиною, або залоскотаний русалками, по-моєму, створила  так
само природа, аби застерегти людей од нерозумних вчинкiв.
   ...А в думках бринiло - з того ж таки листа: "I над Нечiмним вона  менi
мрiла, як ми там ночували - пам'ятаєш? - у дядька Лева Скулинського".
   "У дядька Лева Скулинського". Що це: справжнє прiзвище? В  такому  разi
нам буде вiдомий прототип одного з головних героїв "Лiсової пiснi"  -  там
теж "дядько Лев"; чи, може, звичайне означення  мiсця  мешкання  знайомого
Косачiв?.. Тодi чому з великої лiтери? Друкарська помилка? Нi -  згадалося
- в оригiналi Лесиною рукою написано так  само...  Отже,  прiзвище.  Отже,
"дядько Лев" з п'єси -  це  той  же  "дядько  Лев  Скулинський",  у  якого
ночували Косачi.
   На Волинi рiдко зустрiчаються прiзвища, якi б походили вiд  назви  села
чи мiста. Там бiльше - за родом занять або за якоюсь iншою прикметою... Як
бути? Треба перевiрити.
   До Скулина повернувся опiвднi.
   - Скажiть, чи е у вашому селi Скулинський? - звернувся в сiльськiй Радi
до жiнки-виконавця.
   - Аякже?! - здивувалась вона. - Всi ми Скулинськi.
   Саме цього я найбiльше боявся. В роздумах скоротав нiч, поклав  скорiше
добиратися додому, до архiвiв, аби з їх допомогою уточнити.
   Вранцi ми сидiли з головою  колгоспу  на  ганку,  чекали  машину.  День
видався ясний, безхмарний. Напередоднi  почався  сiнокiс,  село  здавалося
безлюдним - на свiтанку всi пiшли на луги, на ферми. Раптом долинули якiсь
звуки.
   - Чуєте? - насторожився я. - Десь грають.
   - Грають, - пiдтвердив голова. -Є тут у нас один старий...
   Тихiн - так звали старого - жив  майже  поруч  iз  сiльрадою.  Коли  ми
зайшли, вiн сидiв у "чорнiй" половинi хати. Перед ним на ослiнчику  лежали
дуже схожi одна на одну  сопiлки,  їх  було,  мабуть,  з  тридцять.  Тихiн
перебирав  їх  загрубiлими,  неслухняними  пальцями,  клав  на  колiна  i,
вихопивши iз жаровнi розпечену прутину,  мистецьки  пропалював  у  сопiлцi
дiрочки. Дiрочки були малесенькi, акуратнi - в рядок.
   Ми привiталися, але вiдповiдь почули не одразу. Спочатку лягла на купку
ще одна готова сопiлочка, а вже потiм пiднялися на нас вицвiлi очi. Дiдусь
був сухий, щуплий.
   - Драстуйте, - вiдповiв м'яким, глухуватим голосом.
   - Майструєш? - запитав голова.
   - Майструю.
   - А до тебе ось чоловiк. Здалеку.
   - Коли з добром, то сiдайте, - запросив Тихiн. Голова незабаром  пiшов,
i ми залишились удвох.
   - I давно ви їх робите, дiду? - запитав я.
   - Хе! Давно. Лiт, певне, з пiвсотнi. Ще як пастушком у Левка Кукохи був
та й навчився... Пасем, бувало, в Нечiмному,  то  вiн  все  майструє,  все
майструє... Добрий був чоловiк Левко. Спiвучу мав  душу.  А  що  вже  знав
усякої всячини... - Розмова захоплювала старого. - То був чоловiк!  -  вiв
далi вiн. - Землю знав, як свої п'ять пальцiв. Один пан кожне  лiто  їздив
до нього. I з дiтьми, бувало.
   - А як звали його, як прiзвище того пана? -  запитав  я,  мабуть,  дуже
хвилюючись, тому що Тихiн глянув на мене пiдозрiло, усе ж вiдповiв.
   - Косачем звали. Здається, Петром...
   У мене дух перехопило. От так несподiванка!
   - Як, ви сказали, прiзвище Левкове?
   - Кукоха. Левко Кукоха.
   I вiн повiдав про нелегке життя хлiбороба. Левко  був  бiдняком.  Земля
звiсно яка. Пiсок пiском. Але вiн i пiсок той любив. Нiхто в селi -  та  й
околицях  -  краще  нього  не  мiг  вгадати  погоду,  нiхто  так  не  знав
властивостей трав i квiток, як знав їх Левко. Але над усе захоплювала його
музика. Музика полiв i гаїв. Вiн мiг годинами вiддаватися їй. В iншi  часи
з нього, напевне, вийшла б знаменитiсть...
   Кожного лiта Левко наймався пасти худобу. Тiльки так вiн  мiг  прожити.
Громада годувала пастуха, одягала, вона була для нього i сiм'єю, i  рiдним
домом. Вiд тепла до тепла був Левко або в полi, на пасовиську, або в лiсi,
лише зрiдка навiдуючись до села.
   На той час, коли приїжджали  до  Скулина  Косачi,  Левко  батракував  у
мiсцевого батюшки. Там вони познайомилися, тодi, мабуть,  i  зародилося  у
гостей бажання вiдвiдати Нечiмне.
   - Що ж було далi? - нетерпляче запитав я.
   - А що? Помер, та й усе, - вiдповiв старий. - Перед самою вiйною помер.
- Вiн  задумався,  дивлячись  поперед  себе,  i  сказав  те,  що,  мабуть,
повторював не раз: - Добрий був чоловiк...
   Цей лiтнiй оповiдач не знав, що вiн так  само  "добрий  чоловiк",  адже
зберiг у своїй пам'ятi безцiннi для нас спомини.
   Це було пiд час  моїх  перших  вiдвiдин  Колодяжного.  Надвечiр,  пiсля
цiлоденного блукання, я повернувся на колишню садибу Косачiв.
   На дорiжцi, що вела до хатини, показалась постать. Я  одразу  пiзнав  у
нiй  Варвару  Йосипiвну  Дмитрук,  Лесину  подругу,   з   якою   стрiчався
напередоднi.
   Старенька, мабуть, не помiчала мене,  хазяйновито  обдивлялась  садибу,
щось на  ходу  пiдбирала,  потiм  довго  зачиняла  вiконницi  в  головному
(батькiвському) будинку, врештi надалася до "бiлого будиночка". Вона  йшла
боса, майже нечутно ступаючи;  висока,  трохи  надломлена  старiстю  та  й
життям, у бiлiй-бiлiй рясно вишитiй сорочцi, здавалася якоюсь казковою...
   - Сидите? -спитала. -Онука моя, Зоя, прийшла оце з поля, принесла букет
- нате, каже, понесiть Лесi.
   В руцi вона справдi тримала квiти - материнку, сокирки,  волошки,  дуже
пахучi польовi ромашки i ще якiсь - розрiзнити якi вже заважали сутiнки.
   - Тут недавно дiвчата були, - сказав я, аби пiдтримати розмову.
   - Вони щолiта  тут  порядкують.  Внучки  Лесинi...  Колись  i  ми  були
отакими, - зiтхнула Варвара Йосипiвна. - Бувало, прибiжить до мене Леся  -
жили ми тодi, вважайте, по-сусiдськи,  наша  хата  стояла  он  тамечки,  -
показала рукою на городи, - прибiжить i:
   "Варко, ходiмо по квiти!" Тут роботи повнiсiнько - i  менших  гляди,  i
миски-ложки помий, i зiлля  нарви...  еге  ж,  а  вона:  ходiм  та  ходiм.
Упораємось, поприбираємо удвох - i гайда. Недалеко ж, на пастовнi,  квiток
тих - що зiрок у небi. Яких тiльки хоч... А Леся любила плести вiнки.  Ото
назбираємо квiток, посiдаєм пiд вербами i ну  плести,  ну  плести...  Один
одного кращий. А в найкращому Леся могла  i  весь  день  проходити.  Може,
бачили: є її фотокартка, там вона як польова царiвна у стрiчках i у  вiнку
з дикими рожами. З дикими рожами плести трудно  -  колючi,  зате  ж  гарно
як!..
   Варвара Йосипiвна оглянулась на дверi  -  так,  нiби  чекала,  що  вони
ось-ось розчиняться i на порозi стане сама господарка "будиночка", Леся, i
вона вручить їй квiти. Але дверi нiмо бiлiли при мiсячнiм  сяйвi,  навколо
стояла тиша, тиша, яка буває в селi хiба що тiльки короткої  лiтньої  ночi
пiсля тяжкої денної працi, i подруга Лесиних днiв,  очевидно  ще  й  тепер
бентежачись спогадами, не знесла мовчання.
   - А що вже пiснi любила! - мовила знову. - Не спала б,  не  їла  -  аби
тiльки слухати. I слухав, i сама спiває. А то ще записувать почала.  Нащо,
питаю, записуєш, адже й так пам'ять добру маєш? "Е-е, - каже, - то я  знаю
одна, а от коли будуть списанi та ще видрукуванi  -  всi  знатимуть".  Так
хотiла, щоб нашу пiсню  всi  знали!  Щлу  книжку  про  пiснi  нашi  лiсовi
написала. Читали, певне?
   - Навiть оперу слухав, - похвалився я.
   - Ну от. А я i вчитать незугарна.
   - Зовсiм не вмiєте?
   - А не вмiю. Леся хотiла було навчити, вже скiлька лiтер i знала, та як
захорувала вона, як почали возити її по тих операцiях -  пропала  вся  моя
грамота.
   Менi хотiлося бiльше почути про минуле, про Лесю, i  час  од  часу,  як
тiльки мiг обережно, повертав розмову до того.
   - I клуб у селi гарний, а от "Лiсової пiснi" вашi аматори  досi  чомусь
не поставили. - Сказав i пошкодував було - досить уже  чiтко  прозвучав  у
моїх словах докiр. Але Варвара Йосипiвна чи не  вловила  його,  чи,  може,
мовчки, в душi, пробачила менi.
   - Поставлять, - запевнила. - Смiхота! Кинулися по селу шукать  постолiв
i, повiрте, насилу найшли скiлька пар... Iз мiста, з театру, тут  наїжджає
один, - додала перегодя, - помагає, то вже, напевне, поставлять. Був  i  в
мене - розпитував що й до чого. А я хiба вiдаю? Знаю тiльки,  що  Леся  нi
свята, анi весiлля жодного не минала - все слухала та  примiчала  усе.  По
людях їздила. Чули,  мабуть,  про  Нечiмне?  Це  за  Скулином,  кiлометрiв
п'ятнадцять вiдцiль. Був там  у  Косача,  в  Петра  Антоновича,  у  батька
Лесиного, свiй чоловiк, то Леся й їздила туди влiтi. I Михайло, братик її,
так само їздив. Одного разу, як вернулися вiдти, Леся мало не всеньку  нiч
розказувала про Нечiмне: про озеро, яке воно там драглисте й заросле,  про
дуби, що їх там видiла... i про якогось, - не пригадаю  вже  його  ймення,
вони в нього ще ночували у лiсi, - дядька, котрий лiтував  у  Нечiмному  з
худобою i знав багато усякої всячини,  самому  лiсовиковi  був  приятелем,
багато розказувала. Еге ж...
   Неспiшне  оповiдає  Лесина  подруга,  а   передi   мною   все   чiткiше
вимальовуються чарiвнi картини  "Лiсової  пiснi";  лугом  пливе  легенький
туманець, снується тиша на прохолоднi мiсячнi променi, а  менi  ввижаються
лiсовики та водяники,  русалки  i  потерчата;  чуються  перебори  сопiлки,
голоси невiдомих лiсових мешканцiв... Нагострюю слух, напружую зiр...
   - Кажуть, про все це пишеться в Лесинiй пiснi. - Вона  так  i  сказала:
Лесинiй пiснi.
   - Еге ж, - пiдтакую, - про все це там е. Старенька задумалась -  видно,
нахлинула сива вiкова давнина, полонила увагу. Нараз пiдвелася.
   - Пiду поставлю букета.
   У кiмнатах чисто, затишно.  У  вiкна  пробивається  i  м'яко  лягає  на
долiвку мiсячне свiтло. "От пiвнiч  вдарила  -  найкращий  працi  час",  -
згадалося Лесине, i я подумав, що, певне, отакими ночами творила Леся свої
безсмертнi поезiї, обдумувала свої драми i повiстi, мiркувала  над  гiркою
людською недолею...
   Варвара Йосипiвна  поралася,  не  запалюючи  свiтла,  -  видно,  їй  до
дрiбницi вiдомо було, де  що  лежить.  Спорожнила  чималу  вазу,  вийнявши
звiдти зiв'ялi квiтки, поставила свiжi.
   - У цiй самiй вазi стояли квiтки й при  Лесi.  Я  пiдступив,  торкнувся
вази i нiби вiдчув легеньке тепло Лесиних рук.
   - Бiльше нiчого i не лишилося, одна  ваза,  -  мовби  виправдуючись  за
лихолiття i жорстоких людей, якi приходили i забирали з собою  дорогоцiннi
Лесинi речi, сказала селянка. Видно, її часто про це розпитували, i  цього
разу вона вирiшила попередити запитання. -  Вiйна  за  вiйною  -  хiба  що
удержиться? Мало й хатину саму не рознесли...  Отут  була  її  спальня,  -
показувала кiмнати, - а отут, де ми з вами, - вiтальня. Отак  стояв  стiл,
отак фортеп'яно. Тут Леся приймала й гостей, i своїх, сiльських. А  бували
в неї люди щодня: того пан скривдив, того суд - всi до неї приходили...  А
скiльки тут книжок прочитано! Скiльки просиджено  вечорiв!..  Щовесни,  як
тiльки  Леся  в  селi,  Шевченковi  iменини  справляли.  Наскликав  людей,
розсадовить отак-о на лавах i грає або  читав  -  про  гайдамакiв  та  про
Катерину... Гляди, й свого щось дiстане - Отут-о, як зараз  бачу,  портрет
Шевченкiв висiв. У рушнику та у вiнку iз колосся. Я сама не раз  прибирала
Шевченка до  свята.  -  Старенька  навiть  пiдiйшла  до  простiнка,  звела
втомленi руки: мов рушник одхилився чи колосок  надто  вибався  iз  вiнка,
от-от упаде.
   Варвара Йосипiвна розчинила вiкно,  i  кучерява  вишнева  гiлка  нiчним
гостем впорхнула в кiмнату.
   - Iч, яка прудка, - обiзвалась до неї, погладила галузку бабуня. - Того
й жде, аби тiльки вiкно одчинилося. Немає садка, - скрушно зiтхнула.  -  А
який же був густий та великий! Аж он  куди,  мало  не  до  лiсу  тягнувся.
Повсихали дерева, а якi й  вирубали...  Пiду  вже,  -  несподiвано  мовила
стара. - Бо й пiзно, та й вас же заговорила зовсiм.
   ...Десятки лiт оддiляє сьогоднiшнє вiд тих  днiв.  Багато  води  збiгло
невеликою рiчкою" що бере свiй початок в колодяжнянських околицях;  багато
разiв устелялася барвiнком та рястом волинська земля... I коли думаєш  про
все це - радiє серце, радiє з того, що є такий куточок Землi, такий народ,
якi дали свiтовi Лесю.

Популярность: 7, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT