------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Iсторичний роман
Частина ПЕРША. ЗАКОНИ I ПОКОНИ
В четверте_ лiто сво?? ?динодержавно? влади iмператор призначив
Хiльбудiя во?начальником Фракi?, поставив його для охорони рiки Iстр,
наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили рiки..._
ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН"
Римляни, неодноразово переходячи пiд проводом Хiльбудiя в землi по той
бiк рiки, вбивали i забирали в рабство варварiв._
ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН".
...Через три лiта пiсля свого прибуття Хiльбудiй, за звича?м, перейшов
рiку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всi поголовно._
Битва була жорстока, загинуло багато римлян, в тiм числi i ?хнiй
во?начальник Хiльбудiй..._
ПРОКОП1Й. "IСТОРIЯ ВIЙН"
Ген за Днiстром, над широкими долами землi Трояново?, знялось i
звеселило всiх щойно викупане в океан-морi сонце. Молоде i яснолике,
здавалось, усмiхалося довкружнiм долам, вижатим нивам по долах,
покликаному в путь чи до рала люду. А то гарна прикмета: коли так весело
усмiха?ться вранiшн? сонце, бути погожiй днинi. Видно, загулялися десь
пiднебеснi дiви або розлiнувалися в теплi й припiзнилися заварити в сво?х
вертепах пиво. Тому й благодать на землi. Анi туманiв з Днiстра та моря,
анi мокви iз-за бескидiв. Ясно та гоже довкруж, мовби на вселенське свято.
Воно, сказати б, невелике й диво: сто?ть та пора, коли i лiто - не
лiто, i зима - не зима. Та й день, справдi, не якийсь там: завершено
веректу по овинах, по веректi збира?ться перший на передзим'? торг пiд
стольним городом Черном. А хто ж iз поселян усидить такого дня вдома?
Одному треба збути витвори рук сво?х, iншому придбати ?х. Тому зараз уже
не обiйтися без берковцiв для зiбраного на нивi жита, а тому - без
поборшнiв для чада, як i без черев'?в для себе, без свити для жони. Iншого
гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чека? не розчищена в лiсi
лядина; ще iнший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить
його i не опустошить калиту, рало.
Багато чого треба поселяниновi, а ще ж усiм, чули, усiм потрiбен
вирощений поселянином хлiб. Тож i людно на путях. Однi правляться на
торжище з полуденних кра?в, iншi - з полуночних, ще iншi -вiд Пруту та
з-за Пруту. Бо Черн - не осiбно тиверське торжище. ? там сусiднi уличi, ?
й далекi чи дуже далекi гостi - даки з-за Дунаю, роме? з-за моря. Тим
?хати та й ?хати ще до бовванiючого на овидi Черна, iншi близько вже,
бачать, як виру? пiд стiнами прибулий удосвiта чи з ночi торговий люд,
чують, як iржуть нажаханi чи знудженi за волею конi, й переймаються
передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутнiй торг.
- Йой, мамцю! - тиснеться до матерi яснолика, мовби те сонце вранiшн?,
дiвчина. - Дивiться, скiльки люду на мiстi, нам i стати вже нiде.
- Посоромся, Миловидко, - заспокою? ?? мати. - Мiсто пiд Черном он яке,
тутки всьому тиверському ополченню ? де стати, не лише покликаному на торг
люду.
- А все ж...
- Чим сушиш голову, дiвко, - оберта?ться на мить i знову править кiньми
вiтець ??. - Про iнше думай i дбай: аби не загубилася в цьому велелюддi.
- Таке скажете, отче.
- А таке. Легковажна-бо ?сть. Захопишся дивами та й пiдеш собi.
- Вгамуйся, Ярославе, - захища? мати. - Чого б це вона легковажила?
Сидiтиме на возi й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко?
- Атож.
Вони не з далекого далека. Оседок ?хнiй всього лиш за сотню поприщ,
нижче по Днiстру, а в Миловиди таке вiдчуття на серцi, нiби на край свiту
вирядилася. Тож i ширить на все очi, надто коли наблизилися до Черна, а в
Чернi - до торгу, ширить та виголошу? сво? звичне: йой!
Стариня не везе на торг великих скарбiв. У возi анi кузнi, анi вичинки,
анi рукодiлля, саме лиш збiжжя, те, що подарував ?хнiй ратайськiй родинi
бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на мiстi ратайський
кiнець, стають помiж тих, що торгують збiжжям. Бо вiтцевi не вперше бути
тут, вiн зна?, що робить.
Поки розпряга? та пора? коней, поки розпиту? сусiдiв, як iде торг,
Миловида теж норовить засвiдчити свою господарську щирiсть: вклада? на
мiсце добутий перед цим берковець iз вiвсом, пора? припорошеного за дорогу
воза. Коли ж вiтець сказав обом - i ?й, i матерi: "Глядiть тут, а я
подамся шукати покупця на товар та й корiвки на нове подвiр'я", - стала й
загледiлася на торжище. Леле, яке воно справдi велелюдне! А гомону, а
бесiди, а смiху! Аж серцю лоскiтне вiд тi?? бадьоростi людсько?.
Не задовольнилася тим, що побачила з землi, згадала мамину раду й сiла
коло мами. Аякже, з вивершено? хури лiпше й далi видно. А вже як усiлася,
не забарилась засокорити до сво?? мами. I дивувалася вголос, i
допитувалась, хто отi люди в байбереках, звiдки тi, що в кептарях, таких
бiлих i таких щедрих на узори вишиванках? З-пiд гiр? Йой, то ж, певно,
здалеку.
- А то що жовтi?, мамцю?
- Певно, гончарний посуд.
- Можна, я пiду та гляну?
-- Агiй на тебе! Не чула, що казав вiтець?
- Йой, мамцю, - ластиться й цiлу? матiр у щоку. - Солоденька моя! Це ж
поруч. Чи я для того ?хала в далекий свiт, аби просидiти на возi? Може ж,
нагледю щось вельми гарне та й придба?мо.
Мати вiднiку?ться й стара?ться бути твердою, як бува? твердий iз ними
вiтець. А проте що далi, то менше твердостi в ?? голосi. Бо що вдi? з
сво?ю донею, коли та доня, мовби сама знада. Серце вийма? улесливiстю,
щирим та ласкавим словом. А ще видом сво?м, добрим та лагiдним, красним та
ясним.
-_ Матиму я клопiт з тобою, Миловидко, ой матиму! - журиться вголос i
так вiддалено дивиться на доню, схоже, щось iнше гада? собi. - Iди вже, що
вдiю, коли ти така мила та рiдна серцю мо?му. Тiльки ж не гайся, чу?ш? Бо
прийде вiтець - пуги нада? обом нам, присяйбiг, нада?.
Обiцялася бути й була слухняною. Пiшла, погамувала дiвочу цiкавiсть -
та й назад. Зате якою щасливою та осяйною повернулася до мами, як щебетала
розповiдаючи. Чужi люди зглядалися, чуючи тi щебетання. Бо таки голосиста
в Ярослава з Випалу дiвка, та й розповiдати, видимо, ? що. Ано,_ чули, як
виспiву?! Мовби соловейко в гаю. Окрини всякi бачила i горнята теж бачила,
полумиски лiпi тримала в руках, а тарiлi ще лiпшi, дивно-предивно
розмальованi. ? в гончарнiм кiнцi поставцi, братницi, опаницi, ? й
макотери.
- Придбаймо, мамцю, - Миловида вкотре уже бере матiр за руку, яскою
зазира? у вiчi. - Такий лiпотний поеуд на торгу; так прикрасить нову нашу
оселю..
- Чи я перечу? В нову господу i те, i друге, i трет? потрiбне буде. Та
чи вистачить на все те збiжжя? Най пiзнiше, як придба?мо корiвку.
Сидять мати з донею на покритому веретою возi i бiдкаються, i
сподiваються бiдкаючись. А сонце все вище та вище пiдноситься у вись
пiднебесну, не просто грi? - припiка? вже, i тi, що клопочуться торгом,
змушенi врештi-решт зняти з себе теплу вдяганку й освiдчитись сусiдовi:
"Ото днина, нiби не до зими, до лiта хилиться". А торг iде собi, люд, як i
зрання, виру? пiд стiнами, i гомiн того виру товiдступа? вiд заклопотаних
старим як свiт клопотом жiнок, то знову накочу?ться на них, ста? зрештою
звичним, чимось схожим на гомiн бору в негоду.
Та ось i на ту звичнiсть знайшлася у гаморi торжка незвична веремiя:
загули, засвистали вiддалено, зрештою ближче i голосно, певно зближалися
iз ратайським кiнцем, гудцi, заволали, збираючи цiкавий люд, речники,
щедрi на кумеднi витiвки скоморохи. Чулись збадьоренi вигуки, чувся регiт
зiвак, та над усе здiймався над торжищем i над тими, що сiяли гомiн на
торжищi, спiв сопiлок, дзвiн гуслiв, витинали на всi лади рожки та бубни.
- Люди, тиверцi! - прорвався нарештi i взяв гору над гамом людським
голос речника. - Нинi у городi Чернi, у князя Волота, велике свято:
утинання волос отрочатi. Князь i княгиня хочуть подiлити ту радiсть
родинну з усiм людом i просять його до столу на хлiб-сiль. Чули? У городi
велике свято! Князь i княгиня просять на хлiб-сiль!
- А що то ?, мамцю, - цiкавиться Миловида, - утинання волос?
- А те, доню, що князевому сину виповнилося нинi дванадцять лiт. Вiд
сьогоднi вiн уже не дитина - отроча, пiде в науку до дядька-навчителя. А
це - знаменний день, перший крок на стезю, що веде до княжого столу.
- Отак? Овва, то то ж справдi свято i неабияке.
Гудцi наблизилися тим часом до ?хньо? хури й спинилися,затиснутi
цiкавими, гудуть-витинають на колiнах, пiдбадьорюють скоморохiв. А тим аби
була музика: шпарко вибивають по-молодечому невтомними ногами, кумедно
вихиляються всiм тiлом i ще кумеднiше пiдморгують, кривлять зугарнi на
витiвки пики. Людовi тiльки подай, люд за боки береться з реготу, а
скоморохи стають уже на руки, йдуть по землi колесом.
Смiх, галас, регiт у стовпиську. Миловидi не все видно з воза, i вона
пiдводиться, ста? ногами на збiжжя, зазира? через людськi голови.
- А погляньте, дiвоньки, - чути звiдтам голос, - i наша Миловидка тут.
Гей, Миловидко, чи чу?ш?
Дiвчина огляда?ться в той бiк, звiдки кличуть, проте першою завважу?
молодцiв, а затим i дiвок iз Випалу мати.
- Йой! - жарту? чи диву?ться. - Звiдки бiг послав?
- А все звiдти, тiтуню Купаво, з Випалу, - чемно вклоняються молодцi,
познiмавши шапки. - Добридень вам!
- Добридень, добридень. I куди путь трима?те?
- А так, на люд глянути, видовиськом потiшитись.
- I стариня дозволила?
- Чом би й нi?
- Вам - нехай. А дiвкам? Чули, Добромиро i ти, Мирославо? Вам теж,
питаю, дозволили?
- Атож. Присяйбiг, тiтуню. Ми ж не самi, з молодцями нашо? вулицi. I
Миловидку пускайте. Чулись-те, у князя свято, велелюдне вiншування княжича
буде.
- Зась! Вам дозволено, то йдiть собi, Миловидка не пiде.
- Мамцю, - мало не плаче дiвчина. - Згляньтесь та пожалiйте, зозулько
моя. То ж так цiкаво, то ж раз на вiку.
- I не проси, i не благай, - сто?ть на сво?му мати. - Ось-ось вiтець
повернеться, що я скажу йому? Це ж не в гончарний кiнець, це до Черна.
- То ми заждемо Миловидчиного вiтця, - стали на захист сво?? ровесницi
молодцi. - Заждемо й ублага?мо, аби дозволив. Миловидка ж не сама, у гуртi
пiде. Чи на нас покластися не можна, тiтуню Купаво? Це ж не кудись - на
свято йдемо. Князь Волот не дозволить, аби у нього на святi ганьбили
когось.
Мати Купава гнiва?ться, i так, i сяк вiдмага?ться. Та що вона вдi?,
коли напосiлися всi: i сусiдськi дiвки та молодцi, i власна дитина? ?дине,
на чому стала i стала твердо, - ждатиме мужа Ярослава. Як вiн скаже, так i
буде. Ано. Вiн батько родини, його слово над усе в родинi.
II_
Вiд княжого терема до соборного наместя в дитинцi мало не третина
поприща, а величальникiв i просто цiкавих до урочистих подiй у родинi
князя Волота не браку?. По один бiк вистелено? витворами ткаль стезi
стоять юрми люду градського i по другий теж. Та чи не найбiльше ?х, людей,
як i охоронцiв ладу на пострижинах, на самiм намiстi, ближче до мiсця
торжества.
Чи то достеменно знали, чи передчували: ось-ось почнеться свято,
принишкли всi, i гостi, i горожани, зирять у той бiк, звiдки ма? вийти
отроча. Дверi у терем розчиненi настiж, величальницi бiля порога вже, а то
певна ознака: поява княжича ось-ось станеться. I передчуття не обманули
тиверцiв. Першими вийшли на люди князь Волот i княгиня Малка, за ними йшов
княжич Богданко у парi з сво?ю нареченою Зориною Вепровою, за княжичем i
Вепровою правились, побравшись за руки, сестри Богданковi, княжни Злата та
Миланка. Усi такi гожi i такi святковi, що незвичному до розкошi
поселяниновi, тим паче з околiй, нiчого не лишалося, як сказати про себе
"йой" i затамувати подих. Князь i княжич були зодягненi в свiтло-синi,
щедро вишитi на полах i по подолу каботи, озутi в червленi чадиги,
княгиня, як i наречена Богданкова, - в бiлi, з заморсько? тканини тунiки,
поверх тунiк - барвистi, кольору розпукло? троянди корзна. Княжни Злата та
Миланка, значно молодшi за Богданка i дрiбнiшi одна одно?, мали таке ж
розкiшне, проте iншого кольору вбрання. Голову кожно? з жiнок покривала
дибаджева шапочка з хутряним околишем. Князь i княжич простували пiд
сонцем простоволосi. Воно й не диво: князь-вiтець мав здiйснити
посвячення, син-княжич - стати перед присутнiм на посвяченнi людом таким,
як знали його усi дванадцять лiт - з непокритими й незайманими до сьогоднi
кучериками. Вони ж... Боже Свароже! Вони такi шовково м'якi, та буйнi, та
золотавi цi?? погожо? днини, що шкода й торкатися ?х.
Як вийшли з терема, так i рушили на намiстя - пара за парою. Нiби
засвiдчували тим свою кревну ?днiсть.
Величальиицi не забарилися привiтати княжу родину i найперше - княгиню,
яко матiр, пiснею.
Слава тобi, слава, пречистая мати Дала князю сина, нам - надiю злату.
Нам надiю злату, потiшницю свiта, Будь здорова, жоно, премногi? лiта.
Вони при?дналися до княжо? родини й пiшли слiдом за родиною на намiстя
- туди, де чекали на княжича тиверцi, а мiж тиверцями - обрядовий стiл,
вiнки-величання, засiдланий кiнь. При конi був уже й дядько, середнiй на
зрiст, та мiцний у раменах муж, при бронi i обладунку ратному. Довкола
столу просторо i вiльно. Навiть тодi, як спинилася там i зайняла сво?
мiсце княжа родина, вилаштувалися величальницi, не вiдчувалося анi
незручностi, анi тiсняви.
Князь оберта?ться тим часом до княгинi i каже ?й, вклоняючись.
- Позволь, мати, дитя вiд тебе взяти.
Усi ждуть, яким буде повелiння княгинi Малки, а вона хилить до землi
голову i мовчить.
- Твоя воля, княже, - мовить зрештою й непомiтно зiтха?. - Дозволяю й
речу: в добру путь, в щасливу годину, синку.
По тих словах пiдiйшли до Богданка два отроки, взяли його пiд руки й
легко, геть не натужуючись, посадили на стiл.
I знов заспiвали величальницi, тiльки тепер уже не голосно, як перше,
стримано i ута?мничено сумно:
Чи знала ти, мати, Що життя давати - Серце паювати:
На буйнi? вiтри, На зимнi? стужi, На власнi зароки, На людськi уроки;
На те, що ? нинi,
Що буде потому, На всi дорiженьки, Що ляжуть дитинi Вiд отчого дому.
Княгиня тепер аж не стрималася й дала волю сльозам сво?м. Та князь не
зважав на них. Узяв до рук ножицi, примiрявся й утяв кiлька локонiв. Потiм
ще i ще. Був такий твердий та непохитний у намiрах, нiби не вiдав, що
пострига? власного, до того ж одного-единого сина, нiби байдуже йому, що
той син пiде вiд сьогоднi на чужi руки, не знатиме, що таке маминi
пестощi, надiя на кревних i захист вiд кревних. Ано, так, певно, й було:
князь радiв, що забира? вже вiд матерi сина, посила? його в достойну науку
- гострити розум i серце на святе? дiло, бути мужем ратним i думаючим, а
вiдтак опорою землi i люду. Тому й твердий, тому й не зважа? на материнi
сльози. Коли б князi зважали на них, хто берiг би землю i люд тиверський
вiд чужкраю-супостата? Присяйбiг, у чужинському ярмi ходили б.
Розумi? те княгиня Малка чи мусить розумiти: утерла врештi-решт останнi
сльози й наблизилася до Богданково? наречено?.
- Як тiльки князь завершить пострижини, пiдiйдеш, дитино, вiзьмеш вiнок
отой i увiнча?ш ним княжича. Зна?ш, що слiд казати вiнчаючи?
- Ано.
- То й добре. Щит i меч пiднесе йому iнша - дiвчина з люду.
- А де та дiвчина?
- А й справдi, де? - оберта?ться княгиня до челядникiв.
- Пiшли по не?, зараз ма? бути, достойна.
Челядникам давно сказано: вiдшукати серед присутнього на пострижинах
люду лiпшу з лiпших дiвицю i втлумачити ?й: ма? передати княжичу броню i
тим благословити iменем люду тиверського на ратнi подвиги. Та то тiльки
сказати легко: вiдшукати лiпшу з лiпших. А де знайдеш таку? З нiг збилися,
а ?? нема та й нема. Тi ховаються, вивiдавшись, кого шукають княжi биричi,
тi жартують i випихають наперед нiчим не примiтних дiвиць, а то й таких,
що ?м вiдьом та упирiв тiльки й здоровити. Дiвки упираються, ясна рiч, а
то й кричать пробi, i челядники, розгледiвшись, змушенi махати на них
рукою.
А проте знайшлися й такi, що вказали на найлiпшу. То була Миловидка з
Випалу.
Дiвчина не повiрила спершу, що вказують на не?, а пересвiдчившись, таки
?? мають на оцi, поспiшила сховатися за молодцiв свого городища.
- Не лякайся, красна дiвице, - заспокоювали ?? княжi биричi. - Ти пiд
охороною володаря землi Тиверсько?, тобi нiхто не вчинить кривди. Вручиш
княжичу iменем люду нашого броню на пострижинах та й пiдеш собi.
Молодцi з Випалу змушенi були стати на захист дiвчини.
- Вiтець ?? не велiв ?й вiдлучатися вiд нас, та й ми обiцялися не
спускати ока з Миловиди, бути в одвiтi за Миловиду.
- Ото яке лихо. То ходiть i ви. Посто?те неподалiк, пождете, доки
вчинить волю князя i люду, та й заберете собi. Бо лiпшо? за не? в усьому
Чернi не знайдемо.
Миловида холонула серцем i опиралася як могла. Та ?? не слухали. Взяли
пiд руки й повели туди, де здiйснювались пострижини.
Молодцi випальськi, а з ними й дiвки таки не зреклися подруги, йшли
поруч i запевняли ??: "Будь певна, нiкому не вiддамо; треба буде -
торговий люд покличемо". Та чи могли заспоко?ти дiвчину ?хнi запевнення? I
страхалась, i нiяковiла, да так, що люди самi по собi, без чи??сь спонуки
оберталися в ?? бiк i яснiли видом: леле, яка добролика дiвчина! Та
гляньте ж бо, людове, яка дiвчина iде поздоровляти княжича!
Запримiтила те дiвча й княгиня.
- Привiтай, вродливице, - пiдiйшла й торкнулася Миловидино? руки, -
привiтай, кажу, княжича з отрочим вiком, броню вручи йому iменем люду
тиверського. Най буде слово-побажання тво? красним та щедрим на добро, як
i сама ?.
Зорина Вепрова стояла вже бiля вiнка й ждала на не?, дiвчину з люду, ба
навiть пiдказала, як рушали: "Я перша здоровитиму". Коли ж дiйшло до
привiтання, затнулася нараз i втратила дар речi. Миловида тепер тiльки
завважила, яка вона дитина ще, i взяла на себе смiливiсть допомогти
дiвчинi.
- Най завше будуть iз тобою, княжичу, маминi ласки, - випалила одним
духом, - i вiтцева мудрiсть та мужнiсть також. Аби був ласкавий iз людом
сво?м, як мама була з тобою, i мужнiй та мудрий iз тими, що посягатимуть
на нашу вольнiсть i на нашi статки, як ? вiтець твiй.
Пождала, доки Зорина увiнча? княжича вiнком, i вже тодi наблизилася до
нього, уперезала мечем, передала щит i шолом. Не бачила, як поставилися до
?? казань князь iз княгинею, люд довкружнiй. Чула тiльки: дружно й
голосисто нагадали про себе величальницi.
Рiс у лiсi дубочок, бiг з-пiд нього струмочок, Мов брат брату радiли,
допiзна гомонiли:
"Ти рости-виростай, мiй дубочку", "Ти бiжи-хлюпочи, мiй струмочку. Доки
жебiнь пiд коренем чую, Доти весело в свiтi лiтую". "Не боюся i я, брате,
згину, Доки ти стережеш мого плину".
Пiсня та, немудрi в простотi сво?й слова стосувалися вже не лише
княжича, а й дядька, того мужа при мечi, що пiдвiв опiсля коня й допомiг
Богданковi сiсти в сiдло, засвiдчивши тим: вiднинi не мати i не вiтець -
вiн буде отрочатi навчителем i поконiв роду, i ратного дiла, i житейсько?
мудростi.
Було ще коло пошани на засiдланому конi, були щедрi квiти, що ними
устилали та й устилали княжичеву путь, потiм - величальнi пiснi,
привiтання та побажання отрочатi, аби веселий був на многотруднiй стезi
мужа i князя, аби так легко та зручно сiв на отнiй стiл, як сiв на той, де
утинали кучерi. Та Миловида не доглядалася й не дослухалася вже до того,
що було на наместi. Почула вiд челядникiв: "Ти вiльна" - й подалася до
сво?х поселян, а з поселянами - далi вiд княжого свята, князiв на святi.
- Чекай, Миловидко, куди ти?
- Йой, сестрички, сама не вiдаю, куди бiжу, проте бiгти мушу, бо лусну.
Присяйбiг, лусну вiд того, що тутки сидить, - показу? на груди, - пiсля
тамтих пострижин...
-_ Ну й чого б то? Усе вже позаду.
- Хто скаже, що все позаду? Гляди, князям знов засвербить у носi.
- Ото-бо яка. Чи ти тутки одна-?дина? Не повередили досi, не повередять
i потiм.
- Пiди знай...
?х мовби пiдслухали. Миловида, дiвки та молодцi з Випалу не встигли ще
й iз натовпу вийти, а вiд мiсця пострижин, надбiг уже молодець ?хнiх лiт й
доземно вклонився тiй, що уперiзувала княжича мечем.
- Я до тво?? милостi, дiвчино гожа.
Дивилася на нього розгублено й не знала, що казати. Молодець не схожий
був анi на челядника, анi на дружинника. Нi виглядом, нi чемнiстю не
схожий, поселянин - i тiльки, а зупинив, бач, чогось хоче.
- Коли ласка, - промовила й одразу ж збагнула: не те сказала, що
належало сказати.
- Тебе кличуть.
- Хто?
- Княгиня.
- Боги... - Миловида боязко й стривожено глянула на подруг. - Я ж
казала...
- Вона, - поспiшив заспоко?ти молодець, - не чогось там... За сказане
синовi красне слово подякувати хоче. Княжич ось-ось завершить коло пошани,
i всi сядуть за столи. Княгиня й хоче, аби ти теж була там, аби вона могла
вiддячити тобi достойно.
- I Цур, i Пек ?й - не пiду.
Не зважала вже анi на подруг, анi на того, що кликав, твердо рушила до
ворiт, котрi вели iз Черна. За нею - i всi iншi. Та якщо Миловида менш за
все шкодувала, що не сидiтиме за княжим столом i не бачитиме, що буде на
пиру, то всi iншi з Випалу не те, видно, думали. В усякiм разi, хтось iз
молодцiв оглянувся невдовзi, а оглянувшись, зупинився й iнших зупинив:
той, що прибув посланцем вiд княгинi, не повернувся до сво?? повелительки,
йшов слiдом за випальцями.
- А ти куди? - не вельми чемно заступили переслiдувачевi путь. -
Миловида сказала, не пiде.
- То й добре, я теж не пiду, коли так. На нього дивилися, мов на
блаженного.
- Княгиня не посилала мене, - пояснив. - Вона тiльки бiдкалась, що
дiвчина з поселян зникла. Ну, я й викликався наздогнати й сказати, що
кличуть. Коли Миловида не ма? бажання йти на той клич, я теж не повернуся
вже до града. Ви iз Випалу?
- Ну то й що?
- А я з Сонцепiксько? весi. Краяни ми i близькi.
- Хо! То чому ж мовчав? Чули, дiвчатонька, це наш! - I вже не з
нечемностi, по-дружньому штовхнув молодця до гурту.
Звали молодця Божейком. Диво невелике, у Випалi теж ?_ Боже?, одначе
цей видався Миловидi при?мнiшим, нiж усi iншi. ? щось у нього вiд рiдно?
мами - такий лагiдний i такий добрий, ? щось вiд сонця - такий красний та
звабний на виду, що й ну, а ? й вiд вiтру - веселий та жвавий, серце
окрилю?ться, чуючи його. Та й бесiда он яка мила, ?й-?й, як у ?хнього
пралiсу: скiльки йдуть, стiльки й гомонить, усiх велеречивих примусив
змовкнути. I все усмiха?ться ?й. Миловидi. Чом так? Кепку?, пригадуючи, як
перелякалася, коли сказав, знову кличуть до княгинi ? А певно, чом не
посмiятися, коли ? з кого? Геть розум стратила, вжахнувшись ще одних
запросин. Йой, буде тепер розмов та й буде. Подруги ж не стримаються, усiм
i все розкажуть.
III
Хай славиться iм'я Божественного, одначе то тiльки сказати легко:
"Стеж, аби варвари не переходили рiки". Попробуй надати сказаному твердинi
iстини й упоратися з тим, що покладено на тебе самою iстиною. Кому не
вiдомо: землi iмперi? межують iз землями варварiв на сотнi й сотнi
римських миль - вiд Понта Евксiнського до Сiнгiдуна. А друго? Довго? стiни
на тих сотнях миль не поставиш. Кажуть, Дунай - не Марiца, його треба
умiти перейти. Кажуть, там iмперiя спорудила надiйнi фортецi, досить
змiцнити ?х, розумно скористатися ними - i варвари не пройдуть. А йому,
Хiльбудiю, мало утiхи з тих казань. Дунай справдi i широкий, i
повноводний, i зарослями та плавнями надiйно вiдгородився вiд варварського
свiту. Та ба, то лиш власники загороднiх вiлл та зажирiлi патрицi? можуть
покладатися на тi перепони, во?нам вони - не така вже й завада. Хiба не
переходили через той же Дунай i готи, i тi ж слов'яни? Всього лиш чотири
лiта тому вторгалися в ромейськi землi. Не допомогли легiони, не допомогли
й фортецi. Обiйшли найближчу з них - Туррiс, вибрали на Дуна? зручне мiсце
i переправилися, а переправившись, немов тi пруги, пройшлися по землях
iмперi?. Тодiшнiй намiсник Фракi?, стратег i племiнник iмператора Гсрман
мав iз ними мороку, i хто зна?, чи перемiг би, коли б не був справжнiм
стратегом.
У багатьох свiжа ще пам'ять про тi подi?, i в Божественного теж. Та
чому саме його, Хiльбудiя, послав вiн стерегти полуночнi обводи iмперi??
Вiрить у його здiбностi яко полководця чи зважа? всього лиш на те, що
Хiльбудiй командував варварами у вiйнах з Iраном i зна?, якi вони ?, що
робити тут, на побережжi Дунаю, аби вiн став недоступним для варварiв?
Добре, коли бралося на карб одне, бралося i друге. Погано тiльки, коли
долю його вирiшило зовсiм iнше, скажiмо, зла воля iмператрицi Феодори. Яко
полководець в армi? iмператора Хiльбудiй рiдко бував в Августiонi. Його
мiсце - у_ вiйську, а оскiльки вiйсько роме?в вело затяжну вiйну з Iраном,
мусив бути на вiйнi. Одначе про нову василiсу iмперi? наслухався i немало.
Будучи донькою наглядача за звiрами в цирку, Феодора рано осиротiла й
стала жебрачкою, потiм - актрисою-танцюристкою i куртизанкою, яку багато
хто знав у Константинополi i знав не з кращого боку. Та чого не бува? на
вiку, надто з жiнками, надiленими розумом i вродою. Випадково чи з волi
Всевишнього вiдвiдало безпутню донедавна миловиду каяття, а вже каяття
повело до храму свято? Софi?, де молився й iмператор, i змусило вимолювати
в заступницi убогих i знедолених - матерi божо? - помилування. Покута
недавньо? куртизанки тривала не день i не два - мiсяцi, за кожною
церковною вiдправою, а сама куртизанка, молячись, проливала такi щедрi
сльози, мала такий скорботний вид, що на не? звернув увагу iмператор i вже
не залишив розкаяну грiшницю, а до всього й жiнку божественно? лiпоти поза
сво?ю благочестивою увагою: Феодора з актриси i жебрачки стала василiсою
iмперi?, а iмператору - вiрною жоною. Якщо колись дивувала всiх
безпутством, неприхованою торгiвлею сво?ю неземною вродою, то тепер,
ставши iмператрицею, диву? благочестям. Весь пломiнь серця свого (а воно в
не? таки здатне на велику, по-людськи щедру любов) вiддала мужу сво?му,
божественному iмператоровi Вiзантi? Юстинiану: була йому другом у родинi i
радником у дiлах державних, спонукала на будiвництво храмiв для пiдданих,
будинкiв для безпритульних, змусила переглянути законодавство, насамперед
на користь церкви, доклала немало зусиль, аби iснуючий у Константинополi
будинок Сампсона став богоподiбним свiдченням батькiвського пiклування
василевса про гнаних i голодних, принижених i знедолених. Подейкують, що
та ж Феодора, будучи колись байдужою до релiгiйних змагань у
Константинополi, стала непримиренним ворогом ?ресi, що саме вона водила
рукою iмператора Юстинiана, коли той пiдписував едикти про переслiдування
манiхе?в, iуде?в, самаритян, язичникiв - усiх, хто сумнiвався в
православ'? й дозволяв собi вiровiдступництво. Так чи iнак, а одягнувши
дiадему iмператрицi, облачившись у величну тогу, Феодора побачила, як
личить ?й, жiнцi неземно? вроди, i тога, i дiадема, побачила й вiдчула,
який при?мний вiн, смак високо? влади. Де ж пак, колишня жебрачка,
танцюристка, жiнка, що вiддавалася всякому, хто мiг покласти на руку обол,
тепер василiса, та, що сто?ть при iмператорi й повелiва? з помiччю божою
всiй iмперi?. Як тут не пишатися дiадемою i не погратися в благочестя?
Користуючись неабиякою прихильнiстю Юстинiана, та що прихильнiстю -
побожним схилянням, ладнiстю скрiзь уступити i всiм поступитися, Феодора
вiд порад августiйшому i впливу на августiйшого перейшла до рiшучiших
дiянь i вчинкiв: почала приймати в Августiонi чужоземних послiв,
листуватися з iмператорами, шахами та королями, а вiдчувши, що королi
малiють перед ?? розумом, а посли - перед жiночою знадою, не вагалася:
коли треба було домогтися свого, пускала в хiд лестощi, хитрощi, не
скупилася на зваби, як i на обiцянки, i таки домагалася.
Неприховано (принаймнi перед василiсою) радiв з ?? успiхiв iмператор,
дивувався ?м сенат, та чи не найбiльше були подивованi стратеги i во?ни
iмператорсько? армi?. Жарти хiба, десятки лiт рiзалися з во?нами Iрану,
хотiли i не могли примиритися з ними. А василiса взяла на себе той
непосильний труд i таки примирила, бiльше того, звела одвiчно ворогуючих
привiдцiв двох держав i так розчулила, звiвши, що вони вкрай розщедрилися
i пiдписали мiж собою вiчний мир.
Полегшено зiтхнуло вiйсько, люд вiзантiйський, зiтхнула, здавалося,
сама земля. В усякiм разi, коли вiн, Хiльбудiй, опинився по тих пам'ятних
усiм подiях у Константинополi, потiм - i в Августiонi, печать полегшення
почувалася на всьому i на всiх: вiд охлосу до сенату i вiд сенату до
iмператора. I нiкого не цiкавило тодi, чим приворожила iмператриця послiв
i привiдцiв Iрану, що бiльше важило в ?хнiй розчуленостi - краса чи розум
василiси. Величали ??, потiшенi успiхом, божественною. I схилялися перед
?? божественнiстю.
Доти не доводилося Хiльбудiю бачити василiси Феодори й знати, хто така
Феодора. Задовольнявся тим, що оповiдали iншi. Коли ж побачив, подиву й
зачудуванню його не було меж. Боже праведний!.. Та це ж i ? та сама
Феодора, яку вiн знав за молодощiв, з якою дiлив амуровi пристрастi на
вiллi свого товариша Ксенофонта! Та Феодора була, ясна рiч, зовсiм юною,
все ж сумнiву нема?: це - вона. Той же мармурово-бiлий лик, тi ж великi
карi очi i голос... Давно чув його, та другого такого не доводилось уже
чути. I очей, зда?ться, не бачив таких, як у тi?? i цi?? Феодори. Коли б
же знав свого часу, що привезене йому неторканим ще дiвча - акторка цирку,
давно загадався б чи принаймнi подумав: а чи василiса Феодора не ? тi?ю,
хай одну лиш нiч, зате добре знаною ним Феодорою? Не питав тодi, хто вона,
досить було, що бачив, яка. Бачив i тiшив себе: доля не в усьому вiдмовила
йому, молодому центурiоновi iмператорського вiйська.
Мабуть, неабияк видивився, зустрiвшись в Агустiонi з василiсою, -
iмператриця завважила його бентегу, як i нiяковiсть, i змушу? каратися
тепер: що бiльше важило, коли йшлося про нового намiсника Фракi? й
оборонця сiверського порубiжжя iмперi?, його, Хiльбудi?ва, заслуга у вiйнi
з Iраном чи воля василiси Феодори - запроторити стратега Хiльбудiя подалi
вiд Константинополя i тих, хто зна? про його молодечi походеньки в
Константинополi. То ж не просто собi чешуть язики, коли подейкують, що
колишня актриса i куртизанка стала пiдкреслено вiрною сво?му мужу. Вона
таки вiрна, жорстоко, без жодних сумнiвiв розправля?ться як iз можливими
сво?ми суперницями, так i з тими, хто бодай чимось може скомпрометувати ??
в очах Юстинiана, зашкодити як особi високотитулованiй i благочестивiй.
Константинополь - град плiткарiв, це всiм вiдомо, як вiдомо й те, що
плiтки тодi лиш мають потрiбний присмак, коли стосуються осiб
високотитулованих. Одначе те, що зробила Феодора з рабом-варваром, котрий,
на лихо собi, був при дворi i мав лик та статуру бога Амура, таки не
плiтка. Завваживши, що придворнi помiтили ?? мимовiльну прихильнiсть до
раба-красеня, вона наказала спершу висiкти його, потiм звелiла вислати в
кра?, з яких не бува? анi привiту, анi одвiту, як не бува? й вороття.
Кажуть, що сталося, те сталося, несподiванок як не було, так i не буде.
Та цiкавий був би знати все-таки; з волi Феодори опинився вiн у
напiвварварськiй Фракi?, на оборонi сiверських обводiв чи з волi
iмператора? Влада для василiси над усе тепер, вона не може ризикувати нею
й пiддавати себе спокусам серця, молодостi, краси. А все ж: де ?? розум,
коли так? Хай зiслала красеня-варвара, стратега Хiльбудiя, аби, крий боже,
не скомпрометували перед августiйшим, Константинополем. А куди вона подiне
i чи може подiти весь Константинополь? Вiн же то зна?, якою була в молодi
лiта сво? Феодора?
Iмператор казав, призначаючи його, Хiльбудiя, намiсником Фракi?:
"Ти-моя права рука в полуночних землях .iмперi?, во?начальник i волостелин
цiлого краю. Люд, багатство тих земель на тво?й совiстi. Володарюй, як
зна?ш, i роби, що зна?ш, одного не забувай: Дунай ма? бути недоступний для
варварiв".
Цим нiби й багато обiцяно, в усякому разi, така довiра мала б тiшити. А
вiн, Хiльбудiй, не певен, що ? пiдстави тiшитися. Зна?: бажаючих на
фракiйське намiсництво не бракувало, патрицi? й стратеги оплачували цю
посаду солiдними внесками на звичай, тикали тим, вiд кого залежало
призначення, донатi?, а призначили Хiльбудiя, котрий волiв би бути зi
сво?ми легiонами i жити в Константинополi, де квартирують нинi поверненi з
вiйни легiони. Чого так сталося? Таки данина це йому яко стратеговi чи
вигнання? Коли данина - одне, ? надiя що повернення до Константинополя
можливе, коли вигнання, - прощай, сподiванко, як i Константинополь, як i
все, що може дати Константинополь.
Сумно тобi, стратегу, не хочеться думати про фортецi на Дуна?, якихось
там варварiв, що загрожують фортецям? А що вдi?ш? Еге, що? ?здиш, бач,
огляда?ш фортецi, манiпули, що в фортецях. Сiдницю набив уже мандрами по
обводах, а не скажеш собi: доста. Бо варвари - таки варвари, жартувати з
ними не доводиться, бо, коли дiйде до вторгнення, не комусь iншому, тобi,
намiсниковi Фракi?, доведеться виходити на поле бранi. А поганьбленому
пiсля хай не завжди, все ж успiшних походiв на персiв теж не хочеться
бути.
- Це землi склавинiв? - порушив мовчанку й звернувся до найближчого
попутника - центурiона, котрому доручено супроводжувати його з сво?ю
центурi?ю до найближчо? фортецi на Дуна?.
- Нi, стратегу, це вже землi антiв.
- Он як! I давно почалися?
- Вiд фортецi Туррiс.
Набридло мовчати в цiй затяжнiй i аж надто вже незручнiй через
непроторенiсть путi, тож не втримався i знову запитав:
- I багатi землi?
- Не бiднi. Пiд одним небом живуть задунайськi анти, що й люд нашо?
Мiзi?. I хлiб ? де ростити, i стада випасати. Ось хiба на лiси багатшi, на
вiск i мед.. А золота, як i витворiв рук людських, храмiв та розкошiв
храмових шукати годi. Убогi халупи мають - i тiльки. Якщо по щиростi,
найбiльше багатство тих земель - самi анти. Високi, дужi i до роботи
голiннi.
- А во? з них якi? Такi ж, як i склавини?
- Такi, коли не лiпшi. Вельми спритнi. I мудростi та винахiдливостi ?м
не браку?. Сьогоднi утнуть одне, завтра - зовсiм iнше, таке, що й
передбачити годi.
- Бувають на цiм березi?
- Рiдко, бiльше тодi доводиться мати з ними справу, коли ми бува?мо на
тiм березi.
- А бува?те?
- Чом нi? Ловимо рибу, полю?мо на звiра.
- I на жiнок, певно? - осмiхнувся, як приятелевi.
- За жiнками далеко ?здити, достойний.
"Сумнiваюсь, - подумав Хiльбудiй, всiдаючись зручнiше. Iмператор мав
рацiю: легiонера не можна лишати без дiла. Розледачi? на дармовому хлiбi,
а то й збунту?. Та чи ? рацiя в iншiй порадi Божественного: оновлювати
старi, будувати новi фортецi на Дуна?? Чи вони така вже перепона для
варварiв? Чи варварам важко обiйти ?х та пiти гуляти по Мiзi? чи й
Фракi??"
Фракiя, Мiзiя... Люду тут вистача?, i люд не такий багатий, щоб не було
з кого набрати легiонерiв. Сам iмператор черпа? та й черпа? ?х iз цих
земель. Та з Македонi? ще. Хто тi легiонери, що билися з персами, а нинi
стоять у Константинополi, пiшли в Антиохiю, залишилися в Фiзiсi,
Трапезундi? Стрiлки - з фракiйцiв, мечники-з македонян, iллiрiйцiв,
варварiв. Ну, а коли черпа? звiдси легiонерiв iмператор, то чом не черпати
?х йому, намiсниковi Фракi?? Мiж вiйськом палатiйським i вiйськом
провiнцiйним не така вже й прiрва. Сьогоднi воно провiнцiйне, а завтра
може стати палатiйським, сьогоднi вiн, Хiльбудiй, намiсник, а завтра,
дивись, уже полководець, на якого ставитиметься все i якому
воздаватиметься, отже, найбiльше. Тим паче, що iмператор щось замишля?:
тому, подейкують, i розв'язав собi руки з персами, пiдписав вiчний мир з
Iраном, що хоче мати надiйний тил, а вже як матиме його, кине звiльненi
легiони на варварiв, котрi сидять у священних землях Римсько? iмперi?,
вiзьме ?х мечем i тим самим поверне в лоно законно? спадко?мицi Великого
Риму - Вiзантi?. Коли то правда, фракiйське намiсництво може стати для
стратега Хiльбудiя непоганим трамплiном: iмператоровi он як знадобиться
провiнцiйне фракiйське вiйсько, а вiдтак знадобиться й полководець
Хiльбудiй.
Усе це, звичайно, благi? намiри, бажання. А як бути зараз? Обмежитися
змiцненням iснуючих фортець, а легiони тримати далi вiд Дунаю, у заселених
людом провiнцiях чи будувати новi фортецi й зосередити силу, що
протистоятиме варварам, на Дуна?? Як на нього, вiйсько ма? бути по всiй
землi i найпаче - в сусiднiх з Дуна?м фортецях. Та ба, Божественний вiв
мову про фортецi на Дуна?. Не погоджуватись? Пiти супроти волi iмператора
й зробити по-сво?му? Дiло ризиковане i не вельми втiшне. Хiба... хiба
обрати середн? мiж тим i другим: для ока робити щось i в Подунав'?, для
дiла збирати манiпули в когорти, а когорти - в легiони i будувати тими
легiонами фортецi у землi фракiйськiй? А що, така лiнiя найбiльше
пiдходить, згодом у доцiльностi тако? лiнi? неважко буде переконати й
iмператора.
Кiлька днiв вiдлежувався на пуховиках, давав натомленому тiлу спочинок
пiсля виснажливих мандрiв, думцi - можливiсть прояснiти, стати коли не
твердою, то певнiшою, а вже певнiсть - Хiльбудiй це знав - додасть i
рiшучостi, i винахiдливостi, i снаги. Потiм оглядав спорудженi в його
вiдсутнiсть конюшнi, тiшився кiньми, передусiм тими, що гуляли донедавна в
табунах i тiльки зараз потрапили до рук конюхiв, яким велено навчити ?х
ходити пiд сiдлом, слухатися повода, острог, сягати через перепони i
крутопадi. Не конi - змi?. Сила так i гра? пiд шкiрою, палахкотить в очах,
почува?ться в шалених намiрах не коритися людинi, бути вiльною вiд
людини.. Шаленство те, а ще краса, i дика, i витончена водночас краса,
пiдносять ратний дух i грiють серце. Ще б пак, на такому конi у вогонь i в
воду сягнеш не задумуючись, на такому з самим сатаною станеш на герць. Про
те ж, що пiзна?ш, долаючи земнi простори, й говорити не доводиться. То
чари, то присмак справжньо? волi.
- З iмперi? були гiнцi, якiсь достойнi уваги вiстi? - поцiкавився в
проконсула Нижньо? Мiзi?, повернувшись з оглядин.
- Нi, стратегу, нiкого не було. Чи то вiстi не зiзрiли, чи путi зараз
не тi, щоб слати гiнцiв.
- А що - путi?
- Якже, багно i стужа, у зиму йде.
- Морем о цiй порi i поготiв, мабуть, нiхто не прибуде?
- Так. Дмуть сильнi вiтри i все - iз сiвера. Тако? пори мореплавцi не
зважуються виходити в далекi плавання, тим паче в нашi води.
- Ну, а лiтньо? днини, коли в вiтрила дме левант, бувають в Одесi
мореплавцi?
- Чом нi, бувають.
- I що везуть сюди, що звiдси?
Проконсул зиркнув чомусь на намiсника i, переборовши вагання, заходився
лiчити, що привозять навiкулярi? до Нижньо? Мiзi? та Фракi?, що везуть iз
них.
- Наше багатство, - чи то хвалився, чи то плакався, - хлiб i товар.
- А люди? Як поставився люд провiнцiй, - поспiшив заговорити про iнше,
- до рескриптiв iмператора стосовно емфiтевсиса?
- О-о, мудростi i щедростi Божественного вiддячують тут достойною
похвалою. I раб, i конон пнуться до ниви, яко бджола до дарованого богом
нектару.
- Пнутись - одне, а мати чим обробити ?? - зовсiм iнше. Чи не
зледащиться раб, сiвши на землю господина? Чи не зародить на його нивi
кукiль замiсть хлiба?
Проконсул усмiхнувся поблажливо, схоже, що тiшився на?внiстю намiсника.
- Достойний. Чи той, хто довiку мав ходити пiд бичем, захоче знов
пiдставити пiд нього плечi? Та вiн iз шкiри вилiзе, а зоре й засi?
даровану щедрiстю Божественного ниву. Вона ж вiддячу? йому не тiльки
хлiбом, вона дару? й волю.
- Божественний на це i уповав, - погодився Хiльбудiй i бiльше не
турбував уже проконсула iмперськими справами в провiнцi?. Зате проконсулу
не все, мабуть, було в тих справах зрозумiле. I поривався довiдатись, i
стримував себе, одначе не стримав.
- Нехай простить достойний за цiкавiсть: Маркiанополь лише на час ста?
опорою намiсництва а чи назовсiм?
- Те визначать обставини i час. Поки що обираю Маркiанополь. У
Подунав'? здiйснюватимуться значнi фортифiкацiйнi споруди, тож i намiсник
ма? бути неподалiк. Маркiанополь, сподiваюсь, спроможний буде
розквартирувати i намiсництво, i залогу.
- Постара?мося, стратегу. Нам би тiльки зиму перебути. Влiтку всього i
всiм буде досталь. Збуду?мо кам'яницi, добудемо провiант.
- Не тiльки кам'яницi, фортеця у вас, не в гнiв будь сказано, не варта
доброго слова. За зиму ма?мо подумати, як зробити з не? надiйну твердь. А
з настанням тепла з помiччю Всевишнього й почнемо забудову.
- Отак навiть?
- Отак. Маркiанополь мiзiйський ма? стати щитом мiдiйським супроти
варварiв i незалежно вiд того, бути чи не бути йому стольним у
намiсництвi.
Коли б спитали його, чому ?хав iз Константинополя надовго, а ви?хав без
родини, мабуть, не вiдшукав би в пам'ятi достойну одповiдь. В усякому
разi, обминув би отi сво? сумнiви, чи справдi ?де надовго, пояснив би,
очевидно, наближенням зими, розумною потребою обжитися в напiв-варварськiй
провiнцi? самому, а вже потiм думати про пере?зд родини. Його, щоправда,
не питали про це. Коли зайшло на зиму, а з зимою завiтав до провiнцiйного
города й провiнцiйний сум, маркiанопольцi доклали немало зусиль, аби
намiсник i всi знатнi люди, що прибули з намiсником, не почували себе
закинутими в глухомань. I достойну високих урядовцiв церковну вiдправу
зробили на рiздвянi свята, i по вiдправi не залишили мiсця для несвяткових
настро?в. Мабуть, потiшений був увагою до сво?? особи, не вiдмовився, коли
покликали в сво? оселi, не погордував i тодi, коли настав час самому
кликати. Схоже, що уподобав ?х, веселi зустрiчi з маркiанопольською
знаттю, радий був нагодi скоротати зиму серед знатi. А проте зима принесла
в Мiзiю не лише нечастi в кра?нi теплих морiв завi?, вона не поскупилася й
на новини.
Мiсяця сiчня 532 року, того самого дня, як над закутим у кригу
прибережжям поблизу Одесу, в полях пiд Маркiанополем гуляли-розгулювали
вiхоли i загнанi в оселi поселяни клопоталися пiдтриманням вогню в убогих
сво?х вогнищах-кри?вках, чи приготуванням ?жi для домочадцiв, або ж,
удовольнившись ?жею, розповiдали цiкавим до всього дiтям про
вiтрiв-вiтровi?в, що несуть на землю не лише благодатне тепло, а й снiг,
стужу, -скiфським трактом пробивалася до Маркiанополя валка критих
фургонiв, а в тих фургонах щiльно тулилися одне до одного й тривожно
дослухалися до вiтру його, намiсника Хiльбудiя, родаки - патрикi?
Констанцiй та Iоанн з родинами i тим майном, що пощастило вихопити з
Константинополя.
Хiльбудiй, яко во?н, не зблiд, довiдавшись про ту оказiю, не втратив
присутностi духу_ й тодi, як побачив серед гостей власну жону. Навпаки,
удав iз себе потiшеного зустрiччю i поспiшив до Анастасi?. Та одразу ж
змушений був виказати i подив свiй, i тривогу.
- Не нас, - стримала його посинiлими на холодi устами Анастасiя, -
дiтей звели забрати передусiм.
"Дiтей?! - запитав потухлими з ляку очима. - Свята Богородице! Вона
привезла з собою й дiтей?"
Поки слуги ставили на визначене мiсце фургони, розпрягали й вели в
конюшнi коней, потiм носили привезене з Константинополя добро, допомагав
роздягатися й упадав по-батькiвськи коло дiтей, питав-розпитував, як
?халось ?м, чи дуже перемерзли в путi. А залишився на мить-другу наодинцi
з жоною, не втримавсь-таки й поцiкавився:
- Що трапилось, Анастасi?? Сподiваюсь, не з примхiв покинула теплу
домiвку в Константинополi й рушила в таку далеку й таку небезпечну зимово?
пори путь.
- Не до примхiв, мужу мiй. Не ма?мо вже ми домiвки, вижили нас пiд зиму
iз тепла.
- Як то?
- Та отак. Константинополь повстав на свого iмператора. Згорiла вiд рук
зворохобленого охлосу мало не вся вулиця Месе, а надто оселi знатi, згорiв
сенат, преторiй, та що преторiй - свято? Софi?, церкви свято? Iрини не
пощадила караюча нас рука.
Аж ось коли Хiльбудiй остаточно забув, що вiн во?н i полководець. I
видивився, як рiдко коли видивлявся на свого бесiдника, i змовк на довше,
нiж личило б.
- Не може бути! А що ж iмператор?
- Подейкують, готував кораблi для втечi. Коли б не Феодора, мали б уже
iншого iмператора.
Не вiрив, мабуть, тому, що чув, бо Анастасiя так i сказала:
- Коли сумнiва?шся, поцiкався в братiв мо?х, вони i не таке знають.
Догралися. Подумати тiльки: Константинополь повстав проти iмператора,
дiйшло до того, що Юстинiан готувався до втечi. Де ж були когорти сво?х i
найманцiв? Що робили полководцi Велiсарiй i Мунд? Вони ж обранцi
Божественного, на них покладався вiн, як на круту гору.
Нагоди для розмови з патрикiями Констанцi?м та Iоанном не треба було
шукати, вони самi побажали усамiтнитися з високосановним зятем i викласти
перед ним усе, що везли з Константинополя у пам'ятi i в серцi.
- Честь i совiсть, - сказали смиренно, - зобов'язують нас бути
вiдвертими: ми не тiльки заради сестри пустилися в цi мандри.
- Розумiю, власне, догадуюсь: ви теж стали жертвами ворохобнi.
- Анастасiя повiдала вже?
- Нi, кажу ж: догадуюсь.
- В такому разi ти можеш i помилитися. Ми не погорiльцi, Хiльбудiю, ми
- втiкачi.
- Вiд охлосу?
- Нi, вiд iмператора. Охлос повержений, а хто ж утiка? вiд повержених у
прах?
Оце дiждався новини, оце потiшили новинами! Ну що ж, хай кажуть, мусить
знати все, вiд альфи до омеги.
Вони (для Хiльбудiя то не та?мниця), як i бiльшiсть торгового та
ремiсничого люду, - прасини, та циркова партiя Константинополя, яка
вiддавна ворогу? з партi?ю аристократiв i крупних землевласникiв -
венетiв. До Юстинiана - Хiльбудiю це теж вiдомо - ворогування те
пiдiгрiвалося одним: венети - прихильники православ'я, прасини -
монофiсити, тi, що не пристали до рiшень Халкiдонського собору. Колись
ворожнеча вичерпувалася утичками на iподромi, подiл на партi? визначався
носiнням синiх i зелених плащiв, наявнiстю в кожнiй партi? сво?х дiмiв -
озбро?ного люду, що мав стати на захист Константинополя, коли на нього
нападуть варвари. За Юстинiана ж до релiгiйних i циркових протирiч мiж
венетами й прасинами додалося й переслiдування прасинiв, яко малоiмущого й
через те незахищеного iмператорською ласкою класу. Користуючись
прихильнiстю василевса i василiси, золота молодь партi? венетiв, iменована
стасiотами, геть розперезалася в стольнiм городi Вiзантi?. Почалося з
невинних забав - стасiоти визнали за потрiбне видiлитися з-помiж усiх
iнших дотриманням особливо?, "гуннсько?" моди: одягалися в дивнi, з
високими буфами хiтони, запускали вуса, бороди; волосся стригли лише
спереду, ззаду, аж на плечi звисала буйна, здебiльше не розчесана грива;
на ногах теж "гуннське", iз задраними вгору носками взуття.
Константинополь спершу тiльки усмiхався, спостерiгаючи тi витiвки, та
незабаром змушений був погасити ту усмiшку. Вiд незвичного одягу стасiоти
перейшли до ще незвичнiших бенкетiв на незаконно придбанi сестерцi?, вiд
бенкетiв - до грабункiв i розпусти: вривалися поночi до осель прасинiв,
забирали, погрожуючи мечами, коштовностi, насилували жiнок, дiвиць, а коли
прасини зверталися, шукаючи захисту, до суду, вривалися юрмою в суди й
примушували суддiв виносити вирок на користь венетiв.
Василеве Юстинiан знав про тi безчинства, як i про порушення законiв
iмперi?, та, будучи венетом i явним прихильником венетiв, удавав, що пiд
його скiпетром у кра?нi теплих морiв пану? злагода i благодать.
У вiдповiдь на те мовчання молодь прасинiв теж почала органiзовуватися
в сво?, прасинськi, загони. Мiж стасiотами однi?? i друго? циркових партiй
нерiдко доходило до справжньо? рiзанини. Та iмператор, а вслiд за ним i
епарх таки не помiчали ?х. Тодi старшi серед прасинiв, тi, чи?м розумом i
совiстю трималася партiя i пiдвладнi партi? дiми, скористалися святковими
ристаниями на iподромi i викликали присутнього на святi Юстинiана на
розмову. Не пiдбирали в гнiвi слiв i не церемонилися з Божественним,
висловили все, що хотiли висловити, а домоглися небагато: обурений
звинуваченням у потураннi венетам, Юстинiан наказав провести в стольнiм
городi Вiзантi? арешти серед тих, хто чинитиме безчинства, i не зважати,
арештовуючи, на приналежнiсть до партi?. Коли ж серед арештованих
опинилися i прасини, i венети, знов-таки не завагався i пiдписав едикт про
смертне покарання злочинцiв.
Сталося так, що один iз прасинiв i один iз венетiв пiд час прилюдного
здiйснення вироку над ними на центральному намiстi Константинополя
зiрвалися з петлi раз, зiрвалися i вдруге. Ця несподiванка пробудила
зацiпенiлий досi люд, i вiн кинувся до мiсця страти й узяв засуджених пiд
свiй захист. Хтось iз монахiв не забарився кинути гасло:
"Цих - у церкву!" I виставлена епархом охорона нiчого не могла уже
вдiяти. ?? зiм'яли, вiдтиснули, зрештою, стали проти не? стiною. Монахи
скористалися вчиненим опором, посадили приречених у лодiю й повезли через
протоку до храму, котрий користувався правом недоторканостi.
I венети, i прасини покладали надiю на помилування. Адже iсну?
прадавнiй звичай: бути милосердними до тих, кого провидiння звiльня? вiд
петлi. З цi?ю надi?ю обидвi партi? йшли наступного дня на iподром, з тим
проханням звернулися перед початком ристань до василевса. Та василевс
лишився непохитним. Правда, вiн не сказав: "Не помилую", та не сказав i:
"Згода, поступаюсь". А того виявилося досить, щоб дiмоти обох партiй
забули про колишн? ворогування: об'?дналися во?дино i рушили на Августiон.
Тут i трапилося те, про що нiхто не думав i не гадав: дiмотiв пiдтримав
увесь Константинополь i найперше охлос - той найчисленнiший
константинопольський люд, у якого, крiм робочих рук, нiчого не було,
пiдтримали й зневаженi Юстинiаном аристократи. На штурм Августiону вони,
зрозумiла рiч, не пiшли, однак дали в руки охлосу наявну в ?хнiх арсеналах
зброю. А того виявилося досить, щоб влада iмператора повисла на волосинi.
Вiдчувши в руках зброю, а зi збро?ю - силу, повстанцi немов осатанiли.
Забули про закон, не зважали на велике свято i святощi. ?х зустрiчали мечi
досвiдчених во?нiв, разили стрiли, проти них кинули всю, що була в
Августiонi й поблизу Августiона, гвардiю спафарiя Коллоподiя, а вони не
зважали на опiр, на втрати в численних сво?х лавах, мов божевiльнi, перли
на мечi та щити, прокладали дорогу до палацу iмператора й погрожували
знищенням священного донедавна iмператора. Згорiла в месницькому полум'?
не лише заселена сенатською аристократi?ю вулиця Месе, впала пiд натиском
повстанцiв резиденцiя префекта - преторiй, за преторi?м - в'язниця. Та ж
доля спiткала невдовзi й сенат, взялася вогнем окраса православ'я, - свята
Софiя, дiйшла черга й до мiдних ворiт Августiона. Лютувала вiкова помста,
а вона не зна? пощади. Велич чи краса, земне чи божественне перед нею -
дарма, була потреба i була можливiсть вилити наболiле, помститися за давно
i безневинно вчиненi кривди, а коли ? така потреба, кому яке дiло до
величi чи краси? Пали i бий, бий i пали, тим паче, що повстанцi знали:
горять не просто собi преторiй та сенат, горять списки оподаткованих,
борговi зобов'язання, якими вони обросли, як вiвцi реп'яхами, горить,
зрештою, те, на чому сто?ть влада iмператора. Коли ж iз в'язницi вийшли на
волю не лише озлобленi всiм i всiма татi, а й полiтичнi противники
Юстинiана, котрi не забарилися скористатися ?днiстю циркових партiй,
усього люду, а розквартированi на околицях Константинополя легiони
вiдмовилися виступити на боцi iмператора, визнали за недоцiльне втручатися
у спiр мiж народом i iмператором, - сумнiву не лишалося: Юстинiан як
iмператор дожива? останнi днi.
Воно до того i йшлося вже. Наляканий загрозою василевс звелiв було
сенаторам залишити, коли ? така можливiсть, палац, сам теж готувався до
втечi. В затоцi стояв покликаний ним iмператорський флот, що складався з
кiлькох драмонiв, на них вантажилась казна, усе, що вкрай необхiдне було у
вигнаннi i що можна було вивезти з Августiона. Поки йшло навантаження
суден, у залi засiдань вiдбувалася остання, як ?? нарекли перестраханi
придворнi, iмператорська рада. Робилися ставки: куди ма? правитися
iмператор, на яке провiнцiйне вiйсько можна буде покластися йому, аби
повернутися з ним до Августiона i стати володарем iмперi?. Надiя не
вмирала, проте небагато було й певностi в голосi радникiв, що повернення
станеться. I саме тi?? митi, як радники мали пiдвестися й пiти кожен сво?ю
стезею, прочинилися дверi i на порозi зали засiдань стала василiса
Феодора. ?? чудовий, воiстину божественний лик був непомiрно блiдий,
одначе зосереджено суворий, винятково грацiозна постава - ще грацiознiшою.
I очi палали не тим, що звикли бачити, вогнем.
- Ви не мужi, - сказала вона Божественному i тим, хто стояв обабiч
Божественного. - Невже забули: хто убоявся презренного раба, той гiрший за
раба; хто легко поступа?ться порфирою, той недостойний порфири.
- Феодоро!..
- Що - Феодоро?! Може, неправду кажу? Та я... Будь моя воля i моя
влада, я не тiльки зупинила б, я розчавила б ворохобникiв. Подумайте, хто
погрожу? вам, перед ким здригнулися вашi серця? То ж охлос!
Юстинiан не витримав ?? гострого погляду, зневаги, що палахкотiла у
великих, аж темних вiд гнiву очах, й потупив зiр. Не смiли глянути на
василiсу полководцi Велiсарiй та Мунд, сенатори. Схоже, що вона не просто
присоромила ?х - геть обеззбро?ла сво?ю несподiваною появою, а найбiльше
тим, що сказала i як сказала.
- Хочете - берiться за розум i лишайтеся, хочете - втiкайте, - додала
перегодом, - а я з Августiона не пiду. Нiколи i нi пiд чи?м примусом! Для
мене порфира iмператрицi - найлiпший саван.
Якою зайшла, такою i вийшла: врiвноважено зосередженою i величавою,
недоступно прекрасною i ще недоступнiше гордою. Так нiби зайвий раз
стверджувала: "Я не жартувала, достойнi. Може, востанн?, все ж будила вашу
совiсть".
- Божественний iмператоре, - перший отямився й зажадав вiд iнших тями
полководець Велiсарiй. - А василiса правду каже: втекти нiколи не пiзно,
тим паче, що не все уже втрачено.
-_ А саме?
- Фiск ма? злато. Не поскупiмось ним - i варвари будуть на нашому боцi.
Та й ворохобники не такi вже ?динi. Не завадило б нагадати венетам, хто
вони, де ?хн? мiсце.
- Пропону?ш метати бiсер перед свиньми?
- Господь простить цей грiх, тим паче, коли переможемо.
I Велiсарiй не помилився. На брязкiт золота, висипаного, до речi,
щедрою рукою, вiдгукнулося небагато й немало - три тисячi готiв та
герулiв, що квартирувалися там-таки, в Константинополi, i належали
переважно до щитоносцiв iмператорсько? армi? в недавнiй вiйнi з Iраном. Та
й билися найманцi завзятiше, анiж можна було сподiватися. Заслiпленi
спокусливою здобиччю, чужi до того, хто i за що б'?ться, не дослухалися до
застережень, умовлянь, не зважали й на власнi втрати. Немов зголоднiлi
воли, що загледiли попереду ?жу, йшли i рубалися мовчки; ?м ставали на
завадi, пробували зупинити - дарма, сво? знали: напирали й рубалися.
Повстанцi не мали тi?? вправностi, що готи чи герули, бракувало ?м i
тако?, як у найманцiв, злагодженостi, та ?х - сила, ?м було кого ставити
на мiсце тих, що впали. I вони ставили. Довго й уперто, з якимсь
оскаженiлим завзяттям, з незрозумiлою для стороннiх жертовнiстю.
Битва в Мiле? тривала з ранку до полудня, а перемоги, як i переможця,
не визначилося. Були втрати з одного i з другого боку, над
Константинополем як повис, так i не вмовкав суцiльний гвалт, та на те не
зважали. Десь пiдбирали поранених, десь не встигали пiдiбрати, i по них
iшли тi, кому належало йти далi. Трупи лежали, мов покоси, а тi, що
зiйшлися на герць, не поступалися один одному, бiльше того, не видно було,
що мають намiр поступитися. Тодi зважились i кинулися мiж заслiплених
злобою людей православнi священики. Уповали на сан свiй а чи на слово боже
- хто зна?, путi безумних, як i путi Всевишнього, незвiданi. Одне нi в
кого не викликало сумнiву - священики взяли в руки iкони, книги i,
виставляючи ?х перед себе, стали мiж одними й другими во?нами, благали
припинити рiзанину, не проливати невинно? кровi. Дiмоти тiльки гнiвалися
-на них, наказували вiдiйти й не заважати, а варвари не доглядалися, хто
перед ними: тi, що тримають меч, чи тi, що iкони, - рубали одних, рубали й
других.
Це й вирiшило ?хню долю. Враженi жорстокiстю найманцiв, а ще -
святотатством, знятою на святощi i святих отцiв збро?ю, повстанцi
подесятерили гнiв, до мужностi чоловiкiв долучилося безстрашшя жiнок,
дiтей, котрi кидали на голови варварiв домашнiй посуд iз вiкон, черепицю з
крiвель, лили, де вишукувалася можливiсть, окрiп, i шалька терезiв рiзко
схитнулася: найманцiв зiм'яли й вирубали мало не до ноги.
Навiть Велiсарiй повернувся до Августiона не тим Велiсарi?м, що йшов iз
нього пiдiймати найманцiв. Сидiв геть знеможений i змалiлий, здавалось,
без жодних ознак присутностi духу. ?дине, на що здатний був, - витирав пiт
i тупо дивився перед себе.
- Настав час, -сказав iмператоровi, -поманити вовка зайцем. Iншого
виходу не бачу.
Не пояснював, що i як ма? вдiяти. Скликав окремо довiрених i висловив
сво? повелiння лише довiреним.
А по якомусь часi з протоки вийшов iмператорський флот, i серед
повстанцiв пiшла гуляти радiсна вiсть: iмператор утiк, народ вiльний
обрати iмператором iншого, i той iнший ввiйде в Августiон як повелитель
повсталого люду!
Радiсть ? радiсть, ?? не втрима?ш у серцi, в оселi ж - i поготiв. На
вулицi, намiстя вийшли всi: i тi, хто виборював свiтлу годину, i тi, хто
не причетний був до борнi. Як же, така несподiвано велика перемога i така
радiсна одмiна: тиранiю повалено, тирана нема? в Августiонi! Люди забули
про чвари, недавнi незгоди, вiтались i вiтали одне одного, обiймались i
смiялися. А тим часом догадливiшi майстрували на намiстях трибуни, i з тих
трибун демархи не забарилися висловити загальну волю: дiадему василевса
слiд надiти на голову одного з двох - або Iпатiя, племiнника добро?
пам'ятi iмператора Анастасiя, або його брата Помпея. I Юстин, i Юстинiан
незаконнi спадко?мцi престолу, вони iллiрiйськi пройдисвiти i шахра?.
Законнi - Iпатiй i Помпей!
Вибiр випав на Iпатiя i, певно, видався усiм найбiльш ймовiрним та
вдалим. Не перечили i не сперечались: однi подалися в той бiк, де жив
майбутнiй iмператор, iншi - на форум Константина, де мала вiдбутися
коронацiя.
Iпатiй не зрадiв появi охлосу бiля його палацу. Коли ж довiдався, чого
прийшли, i зовсiм втратив дар речi. На захист мужа стала жона. I силою, i
благанням намагалася спровадити повстанцiв. Та на не?, як i на благання
??, не зважили. Пiдхопили законного спадко?мця престолу на руки i так, на
руках, несли до форуму Константина, на мiсце коронування.
Дiадеми не було пiд руками. Замiсть не? увiнчали голову василевса
золотим ланцюгом, накинули на похилi плечi пурпурову мантiю й пiдняли на
щит.
Народ торжествував, а торжествуючи, давав волю мислi i серцю.
- На iподром! На iподром! - чулися молодi i зичнi голоси. - Народного
iмператора - на кафiзму! Хай усi побачать, вiддадуть шану!
Захмелiлих важко зупинити, захмелiлим море по колiна. Отож i не
роздумували довго. Знову пiдхопили коронованого вже iмператора на руки й
посунули всiм велелюдним натовпом на iподром.
А тим часом полководцi Велiсарiй та Мунд сипали iмператорським золотом
i збирали пiд сво? знамена новi когорти та манiпули найманцiв. Тi когорти
й поклали край восьмиденному, найбiльш масовому в iсторi? Вiзантi?
повстанню. Застуканий на iподромi люд не мiг стати в бойовi лави,
пiддався, засипаний стрiлами, панiцi, а панiка - не меч i не щит, вона -
пряма дорога до могили.
- Тридцять п'ять тисяч лягло ?х там, повстанцiв i просто люду цiкавого,
- завершував розповiдь Констанцiй, - чоловiкiв, жiнок, дiтей i навiть
спокушених небувалими в Константинополi подiями iноземцiв. Хто був на
iподромi, всi лягли вiд стрiл чи мечiв очолених Велiсарi?м та Мундом
варварiв.
- Ну, а на тому хоч завершилась вона, ворохобня?
- Де там. Кажу ж, не з добро? волi i не тiльки в угоду сестрi подалися
ми зимово? стужi до Мiзi?, пiд твiй захист, любий зятю.
- Були причетнi до подiй? - пiдозрiло глянув на нього Хiльбудiй.
- О нi! Ми, сам зна?ш, купцi собi, люди мирнi i заклопотанi. Та й
задоволенi всiм, однак прасини. А сокира iмператора не жалу? зараз нiкого,
тим паче прасинiв. Стято голову Iпатiю, його брату Помпею, не милу?
караюча сокира анi сенаторiв, анi людей найзнатнiшого походження. Одним
рубають голови, iнших зсилають за тридев'ять земель, а майно, землi ?хнi
конфiскують на користь iмператора i церкви. Отож ми й поклали собi: пiти з
Константинополя, поки нагуля?ться мстива сокира, поки уляжуться злоба i
страх.
Хiльбудiй не поспiшав казати "так", проте й не зважувався вiдмовити
Анастасi?ним братам.
- Домiвки вашi уцiлiли вiд розбою?
- Так, ми ж лишили там челядь.
- Було б лiпше, коли б вони згорiли. Ви згоднi з цим? - обернувся
спершу до Констанцiя, потiм - до Iоанна.
- Звичайно. I все ж... сам розумi?ш, нiхто собi не ворог. Куди подiли б
тодi дiтей, майно?
- Коли потопають, про майно не думають. А дiти... дiтям справдi треба
десь бути.
Бачив, ждуть, що ж скаже на ?хн? одкровення високопоставлений зять,
намiсник Фракi? i прилеглих до не? провiнцiй - Мiзi?, Дакi?. Тому й не
став зловживати терпiнням Констанцiя та Iоанна. Як не ?, вони родаки йому.
Було б порочним i нечестивим не допомогти ?м зараз. Та й важити особливо
нiчим. Маркiанополь надто далеко вiд Константинополя, до лiта сюди нiхто
не поткнеться. А влiтку Констанцiй та Iоанн самi не всидять у схованцi,
подадуться на сво? лодi?, а з лодiями - за виторгом, на багдадськi та
китайськi ринки.
Анастасiя недовго жахалася по ночах та оповiдала мужу пережите. Одне,
мiзiйська оселя не поступалася затишком тiй, що мала в Константинополi, а
друге, присутнiсть мужа, пiдвладного йому вiйська в Маркiанополi й поза
Маркiанополем що не день, то надiйнiше утверджували в певностi: пережите
позаду, йому, як i всьому лихому, не буде вороття. Через те з кожним днем
здавалася Хiльбудiю веселiшою, а вже веселiсть повертала ?й прибитi
смутком зваби.
Вiн не нарiка? на долю, коли по щиростi, вдячний долi за те, що
винагородила його саме Анастасi?ю. З нею i днi при?мно коротати, i на люди
не соромно вийти. А коли зважити на те, що прийшла до нього непорочним
дiвчам, що ? донькою купця, котрий не поскупився за дочкою приданим, то що
та Феодора супроти Анастасi? i чи варто згадувати Феодору?
- Ти радий, що я при?хала, так? - нiжилася коло мужа й старалася бути
нiжною з мужем.
- Коли начистоту, вдячний навiть охлосу, що вигнав тебе з
Константинополя.
- Ов! А коли б загинула?
- Про те не варто й говорити. Тодi я не тiльки Константинополь, свiт
спалив би, помщаючись.
- Так дуже мила та рiдна я тобi?
- Дуже, Анастасi?. Тепер тiльки, коли побачив тут, зрозумiв: я не
перезимував би без тебе. Або знайшов би привiд i подався б до
Константинополя, або завив би з туги.
Горнулась i мовчала, чула, квiткою розпуска?ться вiд нiжностi й утiхи.
- Може, скличемо гостей? Хай покажу тебе всiм, хай побачать, яка ти в
мене ?.
- Потiм. Дай набути спокою, натiшитись тим, що ти при менi, а я при
тобi.
- Потiм, то й потiм.
- Лiпше... Лiпше буде, коли покличемо братiв мо?х, хоча б i завтра. Не
забувай: вони самотнi тут. А крiм того, живуть усе ще в тривозi, чи все
обiйшлося, як треба, i чи обiйдеться, як треба.
Хiльбудiй примовк на мить, дума?.
- Скажи, вони справдi аж надто завинили перед iмператором?
- Чому аж надто? Ото тiльки й провини, що прасини. Бiльше нiяко?. Чи
брати не казали тобi?
- Я наближена й обласкана iмператором особа, Анастасi?, мушу напевно
знати.
- То те i знай, що кажемо.
Десь пiзнiше вже вдячний був Анастасi? за ту нiчну розмову. Одне,
додалося пiсля не? певностi: брати ?? таки не виннi, а друге, зустрiчi з
ними i бесiди за вечiрнiм столом виявилися не такою вже пустою тратою слiв
та часу.
Якось зайшла мова про те, що родинi Хiльбудiя не хотiлося б iти з
Константинополя назовсiм. Та й ру?ни на вулицi Месе не можуть лишатися
тривалий час ру?нами. Рано чи пiзно ?х доведеться або продати комусь, або
ставити на тому мiсцi нову споруду. То ж не яка-небудь вулиця, то - Месе.
- Ми можемо взяти цей клопiт на себе, - викликався не вельми охочий до
бесiди Iоанн.
- То буде половина дiла, - вхопився за ту обiцянку Хiльбудiй. - Та як
зарадити другiй половинi: де узяти солiди?
- Намiсник такого багатого краю бiдка?ться солiдами? - не забарився
подивуватися Констанцiй.
- Самi бачили: ми лишилися з тим, що привезла Анастасiя. Усе багатство
дому нашого стало поживою вогню i охлосу.
- Хто взяв, той хай i поверне.
- Не розумiю.
- Кажеш, узяв вогонь. То пройдись iз вогнем по сусiднiх землях i
матимеш не тiльки те, що взяв вогонь, а дещо бiльше. Кажеш, стало здобиччю
охлосу. То чи тут, у землях Фракi?, та Мiзi?, та Дакi? ще, та прибрежно?
Скiфi?, не такий охлос, як там?
Хiльбудiй звiльна поставив на стiл братницю i так же звiльна
випростався у крiслi.
- Щось ти занадто мудру?ш, Констанцiю.
- Може, й мудрую. На те я купець, щоб мудрувати. Чим багатi пiдвладнi
тобi провiнцi?? Хлiбом, товаром. Звези його до Одесу, а ми з Iоанном
приженемо галери i вивеземо з половини на африканськi ринки.
"Губа не дура, - вiдзначив про себе Хiльбудiй. - Не багато й не мало -
цiлу половину запросив. Це ж як, на його думку: я як намiсник можу прийти
до колона, мiстота, мортiта чи до багатого землевласника i взяти хлiб,
товар задаром?"
Не втримався, сказав те, що думав, уголос.
- Iмператор, - не забарився з вiдповiддю Констанцiй, - так i дi?.
Дума?ш, кому пiшла конфiскована в Iпатiя, Помпея, iншо? знатi земля?
Iмператору та ще церквi, котра назве його за це благочестивим. А ти -
права рука iмператора у Фракi?. Чому б тобi не дiяти так, як iмператор?
- Помовч, Констанцiю, - втрутилася в розмову Анастасiя. - Чи дума?ш, у
яку прiрву штовха?ш мого мужа? Те, що дозволено iмператору, буде названо
злочином, коли дозволить собi Хiльбудiй.
Вони засперечалися, а Хiльбудiй сидiв i тiльки удавав, що дослуха?ться
до суперечки брата з сестрою.
"Стривай, стривай. А вiн, Констанцiй, ма? рацiю. В землi Фракiйськiй я,
може, й не вдамся до того, що радить, принаймнi в такий спосiб, як радить.
А в землi Антськiй, Склавинськiй? Найлiпша оборона - наступ. Що коли не
про оборону на Дуна? i не про фортецi по Дунаю слiд думати, а про те, щоб
анти, склавини духу ромейського боялись, думати не смiли навiть про
перехiд через Дунай? "Найбiльше ?хн? багатство - вони самi", - згадалися
слова центурiона. А Одес пiд боком. Там можна зосереджувати полонених i
мати з проданих без великого клопоту рабiв добрячий зиск".
- У Африцi найвищi цiни на хлiб? - поцiкавився перегодом i тому дещо
несподiвано.
- Так, там найвищi.
- А на рабiв?
Констанцiй усмiхнувся.
- Рабiв сво?х там вистача?, зятю. Найвищi цiни на рабiв у нас -
двадцять солiд. Та й потребують ?х тут найбiльше. Чули, iмператор розгадав
нарештi та?мницю винайдення шовку-сирцю. Якщо то правда, Вiзантiя матиме
незабаром свiй шовк-сирець i значно примножить число шовкоткацьких
ергастирiй, як i число рабiв у ергастирiях.
- Я теж чула, - пiдтримала брата Анастасiя. - Ти ма?ш на оцi монахiв i
вивезенi ними з чужих земель шовкопряди, так, Констанцiю?
--Так.
¾- О, то диво з див! У Константинополi тiльки й мови, що про це.
- I найперше серед жiнок, мабуть, - пожартував Хiльбудiй, однак дружина
не помiтила в тому жартi щось непри?мне для себе й заходилася розповiдати
все, що чула перед самою ворохобнею в Константинополi.
Усi те знають, вiзантiйськi шовкоткацькi ергастирi? в Бейрутi,
Антиохi?, Тiрi вiддавна славляться виготовленням паволоки, дибаджу, iнших
шовкових тканин. Тканини тi не поступаються на ринках персидським,
китайським i паче всього славляться у захiдних та сiверських землях: у
Римi, в Iспанi?, серед франкiв, саксiв та англосаксiв, на берегах Балтики,
Днiпра, Понта Евксiнського. Та не всi знають, чого кошту? Вiзантi?
шовк-сирець, поставником якого вiки i вiки ? одна-?дина кра?на - Китай.
Iмператори, попередники Юстина та Юстинiана, не раз починали з-за
шовку-сирцю вiйни з персами, купцi пробували обiйти якось персiв на
морських та сухопутних путях i возити шовк-сирець безпосередньо з Китаю,
без пагубних для них, воiстину грабiжницьких мит, а обiйти не таланило:
суходольнi путi в Китай лежали через Iран, морськi - через Персидську
затоку, острiв Тапробаной. Хочеш мати шовк-сирець - плати персам мито,
таке, як скажуть, i неодмiнно золотою монетою.
Державний фiск Вiзантi? порожнiв, вiйни з сасанiдами i зовсiм
загрожували припиненню торгiвлi. А налагодити безмитне ввезення
шовку-сирцю безпосередньо з Китаю, як i розгадати та?мницю народження
шовкових коконiв, не таланило: китайцi привiтно усмiхалися, коли
допитувалися в них, що та як, низько кланялись, приймаючи з рук щедрих
роме?в донатi?, а та?мницю свою берегли, мов зiницю ока.
Тодi Юстин (а може, Юстинiан при Юстинi) послав до Китаю та?мних
вивiдникiв у подобi монахiв-несторiанцiв. Тi оселилися серед китайцiв,
ввiйшли, яко проповiдники, в довiру. Жили так лiто, друге. Лише на трет?
чи четверте двом iз них пощастило побачити на власнi очi черв`яка, котрий
пожира? листя шовковицi й пряде кокон, що ста? згодом шовком-сирцем.
Приглянувшись, що й до чого, монахи дiждалися слушного часу, набили
порожнi костури коконами i повернулися з ними морською путтю до Вiзантi?.
А вже тут, у Вiзантi?, навчили кмiтливiших iз багатих землевласникiв, як
вивести черви та що слiд дати черв'яку, аби вiн дав ?м кокон.
- Це легенда, - поцiкавився Хiльбудiй i не в дружини - у братiв ??, -
чи таки правда?
- Була б тiльки легенда, купцi першi вiдчули б це на сво?й кишенi.
Доставка шовку-сирцю коли i йде ще, то на третину менше, нiж колись. Сiрiя
i Фiнiкiя, в усякому разi, мають свiй шовк-сирець.
- Тодi це порятунок для обiбраного вiйнами фiску, - пiдвiвся господар i
тим недвозначно сказав гостям: на сьогоднi доста.
IV_
Стара дiдунева хижа геть перекособочилася, вгрузнувши заднiм кутком у
землю. I стрiха погнила на нiй, i стiни потрухли. Та й свiтло ледь
сочиться через запилюженi, жовтi-прежовтi вiд давностi мiхури. Не оселя -
темниця. Помилуй ??, боже, за святотатство, та iнша подобина не спада? на
думку. Роту може дати: таки не спада?.
Коли б уже швидше кiнець зимi. Татуньо казали: "На передлiттi
переберемося, Миловидко, в нову оселю. Видиш, яка вона простора та свiтла.
Вiкна не на два - на чотири мiхури. I стеля не виснутиме над головою, i
стоятиме на пригорку, пiд самим лiсом. Дуби колисанки спiватимуть нашiй
Миловидцi, Хоре стрiли-ласкавцi слатиме з-над моря-океану, абись лiпшою та
бiльшою росла, радiла божому свiту i тiшилася свiтом..." Йой, чи ?й,
Миловидцi, треба бажати того? Нiби з води йде. А свiтло? оселi-вогнища
таки хоче. Хай-но тiльки переберуться в не?, побачать, як хоче: i вибiлу?,
i зiллям заквiтча?, i сонечко впустить до не?, щоби свiтло та гоже було.
Бо таки любить ясне сонечко, таки тiшиться, коли воно сходить i знамену?
гарну днину. А все тому, мабуть, що дiдунева хижа i серед лiта похмура, не
тiльки взимку. Геть цвiллю взялась. I гнiтить та похмурiсть серце, робить
куцою й похмурою жадiбну на високость та свiтло в високостi думку. Ано,
робить. Через те жде - не дiждеться сво?? оселi. Лишилося впорядкувати
вогнище, вимастити стiни, пiдлогу - i все. Передлiтн? сонечко яскраве,
загляне на седмицю, найбiльше - двi, та й по всьому, переносьте, дiдуню,
пенатiв, благословiть дiтей, онучат на багате життя в новiй оселi i в
новiм родi.
Коли б не цей вiтрюган та не Морозко, що грюка? денно i нощно пiд
вiкнами, пiшла б до родакiв а чи до таких, як сама, - вже не дiтей, проте
й не дiвок, всього лиш ярдiвок. Та як пiдеш i чого пiдеш? Щоб сидiти й
нидiти в такiй же хижi, як i дiдунева?
Боже Свароже i ти, Перуне! Полиште царство пiднебесних хмар, океан-моря
бездонного, з'явiться над землею й розбийте вериги Морозковi. Най би
вгомонився той дiдок-несплюйко та перестав скиглити пiд вiкнами: "Пустiть,
та пустiть же в оселю, бо рознесу ?? по вiтровi, замету бiлою бородою так,
що й до скону вiку нiхто не вiдшука?!" А луснув би ти зi сво?ми погрозами,
зi стукотом-грюкотом за вiкном! Геть вистудив i хижу, i ??, Миловидку,
запер за сiмома замками в убогiй кри?вцi та й тiшиться, що нездоланний.
Чекай, прийде й на тебе мати Лада та всесильний Ярило, вони укоротять тобi
бороду, заткнуть i пельку, з котро? дме та й дме стужа. Путь ?м, щоправда,
далека ще. Щоб вийшло з океан-моря Яр-сонце, ма? об'явитися в хмарах
Перун, розбити сво?ми разючими стрiлами вериги Морозковi, вiдкрити небо
для теплих вiтрiв iз острова Буяна, а вже вiтри принесуть на сво?х
леготах-крилах благодатне тепло i доконають бородатого Морозка. Атож,
доконають! Бо слiдом за вiтрами-тепловiями вигляне з-за хмар i свiтлоликий
Ярило, об'явиться й зася? видом добрим та втiшним матiнка Лада, зозулька
прилетить на легеньких крильцях i принесе у дзьобику золотi ключi вiд
Вираю. Ними боги вiдiмкнуть царство вiчного лiта i засiють землю
плодоносним сiм'ям дощу. Иой, то буде ??, Миловидчина, найщасливiша днина!
Присяйбiг, буде, бо й мамця сказали вже: "Бачу, не втримаю я тебе,
Миловидко, в оселi. Не мислi грають у тобi й поривають до гурту, крiвця
гра?. А так, коли дiвцi (чули, так i сказали: дiвцi) мина? шiстнадцяте
лiто, ?? вже не до мами - до молодця хилить. Отож так тому й бути: пiдеш
цього передлiття на свято Ярила, на першу розмову з покровителькою
дiвочого злюбу - Ладою. Най побачить i зна?, що ти вже ?".
Ну й мамця, в який сором ввели тодi, мовби вогнем опалили. Та ба, й
радiсть затрiпалася в грудях така, що йой. Як сидiла, так i впала ?м на
груди. I ховалася, аби не бачили, як паленi?, i радiла. Коли ж несила було
тримати ту радiсть свою, стала казати, якi мамця золотце: вона, Миловидка,
ще й питати не зважувалася, чи можна йти мiж дорослих, бути на святi Ярила
з дорослими, а вони уже догадалися й дозволили. Боги свiтлi та боги яснi!
Чи бiльшого та лiпшого можна жадати? Це ж така втiха! Це та синичка, що
манитиме всю зиму кудись аж на Макарiйськi острови i грiтиме
леготом-теплом серце, так грiтиме, що й зима - не зима буде, i ждання - не
ждання. Навiть у дiдуневiй непривiтнiй хижi.
Хотiла б знати, чи той Божейко з Сонцепiку теж буде на святi Ярила.
Казав, Сонцепiкська весь сусiдить iз випальським городищем, ?й нема? куди
горнутися, крiм Випалу, отож не минатиме жодного свята, а Ярила та Купала
- i поготiв.
Такий веселий i такий зугарний, що й ну. Як наздогнав у путi та став
конем сво?м обiч воза, то мало не до самого Випалу ?хав та смiшив усiх: i
??, i стариню. Казав, народився у мiсяцi травенi, коли яре сонце погожий
день благословля?, тому такий веселий та красний на вроду.
Миловида смiялася, потiшена, а вiн, не думавши i не гадавши, став
допитуватися:
- А ти в липнi, мабуть?
- Чом так гада?ш?
- Бо така синьоока, як небо в липнi.
- Нiби в самого не синi.
- Ба не такi, як у тебе, а коли й такi, то не iнакше, як вiд тво?х.
- Ото який пустомелько.
- Чом пустомелько? Я правду кажу. Хiба не зна?ш, вода в озерах завжди
така, як небо над ними. Бо вбирають синяву неба, як мо? очi - твою.
- Я тиверська, тому й синьоока.
- Ба й тиверцi не всi такi, як ти.
Смiялась, потiшена, i в свою чергу не забарилася покепкувати з молодця.
- Йой, господине гожа, - збив на потилицю шапку й звернувся до матерi
Купави. - Чи ваша доня така й на розум гостра, як на слово?
- Пiзнай.
- А ось i пiзнаю. Вiдгадай загадку, - знов до Миловиди: - "Бiжить
пустунець, в ротi корiнець; голодний - не з'?сть, ситий - не викине".
-_ Х-ха чи й не загадка: твiй гнiдиш iз вудилами в ротi. Божейко знов
турбу? шапку - насову? ?? мало не на
очi i, осмiхаючись, длуба?ться в тiм'?. Зрештою зирить на
дiвчину весело i ще веселiше каже:
- А ось цi?? не вiдгада?ш: "Прийшов гiсть та й сiв на помiст, розпустив
конi по всiй оболонi".
Дiвчина зосередилася, дума?; вiтець ?? обернувся, хотiв шепнути, та
Божейко встиг помiтити те й зарепетував:
- Е нi, ласкавий господарю, цього не можна. Най Миловидка сама
вiдгаду?.
- I вiдгадала! - крикнула потiшено. - Прийшла нiч i висiяла зорi.
- Тобi пiдказали.
- А отже й нi.
- Ну, коли нi, то слухай далi. "? три брати рiднi:
один ?сть - не на?сться, другий п'? - не нап'?ться, третiй гуля? - не
нагуля?ться".
Вiн знав ?х безлiч, бо загадував та й загадував. Миловида не завжди
вiдгадувала. Тодi в розмову втручалася стариня. Або старалася пiдказати
дiвчинi, або брала на глузи: йой, яка нетямковита в нас дiвка! I дивно:
коли пiдказували, перечив: не гоже, най сама; коли глузували, ставав на
захист. Тодi ?й було чи не наймилiше. Бо вiтець Ярослав не пiдбира?, коли
глузу?, слiв, таке часом скаже, що й ну, хоч крiзь землю йди. А Божейко з
тих, що за словом далеко не ходять. Вкине його, мов хмиз у вогонь, - i вже
так, нiби й не було глузiв.
Смiялися чи всього лиш бесiдували - не помiчали, як верста?ться в
розмовi путь. Зате зима вида?ться Миловидi он якою затяжною та помiтною.
Чом так? Чи вперше зиму? у цiй хижi, пiд цi?ю ж крiвлею?
Нацiлилася вступити в черев'я та вийти бодай за ворота, коли не на
посиденьки до когось, аж тут вiтець на порiг.
- Куди це, Миловидо?
- Та так... До Добромири.
- Чи так? - не повiрив.
- Мовби я неправду колись казала.
- Колись, може, й не казала, а зараз не певен. Чи не до того, що з
Сонцепiксько? весi, поспiша?ш?
- Иой...
- Еге ж. Сто?ть он пiд лiсом, тому й кажу.
Певно, он як спаленiла, бо чула: палають вуха, лице, i, щоб вiтець не
думав, що таки до нього поспiша?, заходилася роззуватись.
- Ну чом же, - по-доброму спинив ?? Ярослав. - Пiди. Пiди та скажи: най
не морозить анi себе, анi коня, най поверта?ться до сво?? весi. До тебе,
коли того хоче, навiда?ться не ранiш Купали. До Купали зась. Ще надто
зелена, щоб виходити до молодцiв. Чула?
- Чула, татуню.
Iшла й нiмiла серцем. Невже то правда, що Божейко сто?ть? Однак татуньо
саме так казали: сто?ть. Йой, то ж, мабуть, не вперше, коли зна?, де ??
куток у Випалi, де подвiр'я. У когось питався, бiднятко. Бо Випал он який
великий i Миловидка у Випалi теж не одна.
Удавала, що бо?ться стужi, i вбирала голову в плечi, далi нiг сво?х
нiчого не бачила, хоча й хотiла бачити. А так, чи то ж камiнна, щоб могла
не цiкавитися, де сто?ть Божейко, що робитиме, як загледить ??? I все ж
коли й зирка? в той бiк, то так, щоб не примiтив. Присяйбiг, якби не
повелiння вiтця пiти й сказати, аби не при?здив до якогось часу, нiзащо не
вийшла б. Бо то ж сором i осудовисько. Що буде, коли угледить хтось та
скаже: "Пробi ! Чи ви бачили таке, людоньки? Не бачили, то дивiться:
Ярославова Миловидка, пуп'янок ще, а вже чужих молодцiв зманю?. I коли,
серед зими. Не жде й повелiння Лади".
Людоньки добрi та людоньки гожi. Не судiть так i не думайте, нiби
Миловидка он яка. Миловидцi велено пiти, тому i йде. Ось тiльки чи
зважиться сказати Божейковi: не при?зди аж до Купали. То ж не день i не
два, то цiлу вiчнiсть ждати. Та й що це татуньо вигадали - аж до Купали?
Мамця ж казали, на Ярила можна вже пiти до гурту.
Коли виходила з ворiт, спинилась на мить i розглянулася:
чи нагледiв Божейко, що вийшла з двору? А розглянувшись, скам'янiла: що
бачить - ?де вже. Пустив коня й жене по глибоких снiгах прямiсiнько до
не?.
Прикинулася, що не помiча? його, й заспiшила вулицею, далi вiд свого
двору.. Та й тодi, як наздогнав та покликав, не виказала себе: йойкнула,
удаючи перелякану, й випучила, дивуючись, очi.
- Божейко!..
- Таки вiн. ?жджу та й ?жджу, виглядаю та й виглядаю, а Миловидка не
виходить. Чом так?
- Звiдки мала знати, що ?здиш, - мовила тихо та знiчено й вiдчула:
паленi? вся. Бо збагнула нараз: це ж вона зiзна?ться Божейковi: коли б
знала, що ?здить, вийшла б.
- То знай: не можу без тебе, бачу у снах i наяву, кличу денно й нощно i
хочу, чу?ш, Миловидко, хочу, аби пiшла зi мною до злюбу, стала навiк мо?ю.
Анi з ким iншим, тiльки з тобою волiю узяти злюб.
- Йой, таке кажеш...
- А чому маю не казати, коли горю вогнем?
- Нiби не видиш: я ще не дозрiла до злюбу.
- Ти так вважа?ш?
- Стариня так вважа?.
- I всього?
- Стариня каже... - насмiлилася повiдати йому, та одразу ж i стямилася:
чи то ж можна? - Каже, не ранiш Купали.
- Ов! Ну, а ти? Ти що скажеш?
Голiвонько бiдна! Чого вiн хоче вiд не?, цей Божейко? Чи ж то мало
сказала?
- Стариня правдиво мислить: злюб беруть лиш тодi, коли мають на нього
благословення Лади.
- Гада?ш, Лада не дасть його? Невже не вiда?ш: згорю до Купали.
- Таж стариня... Мамця, правда, обiцяли на Ярила пустити мiж люд, аби
шукала вже собi лада.
- На Ярила?
- Атож.
- Най буде так: викраду тебе i вiзьму з тобою злюб на Ярила. Та до того
виходь. Вийдеш?
- Ба нi, - замахала руками. - Пощо маю робити так, супроти волi
старинi? Нi i нi! - позадкувала, далi обернулася й подалася мерщiй туди,
де жила подруга.
- То я прибуду на Ярила! - благав бодай щось, аби не лишитися без
нiчого.
Проте Миловида не вiдгукнулася, чи то не почула, чи не захотiла, щоб
люд випальський чув, як зголошуватиметься ждати на нього.
Нарештi сталося воно, ?? сподiване. Удень капало безперестану з крiвлi
i вночi капа?. Через те й не спиться Миловидi. Лежить горiлиць,
дослуха?ться до голосного хлюпання за вiкном й усмiха?ться сама собi. Бо
таки радiсно: луснули десь Морозковi вериги. Присяйбiг, луснули й пустили
з далекого Вираю, з острова Буяна теплi вiтри. А вже вiтри здолають i
поженуть у трин-тарари холоднечу, поруйнують зимовi споруди на землi,
позбудеться мучителiв-вериг i забуя? квiтом та зелом розкута земля. А то
правдива прикмета передлiття. Найправдивiша!
- Бабцю, - надуму?ться Миловида й кличе стару господиню, свою постiйну
бесiдницю, надто пiзнiми вечорами. - Чулись-те, бабцю!
- Чо тобi?
- Навчiть свою внуцю бути господинею.
- Вчись, хто тобi не да?.
- Та ви ж, мамця й не да?те.
- Схаменися, дiвко. Звiдки взяла таке?
- Бо хова?тесь вiд мене з усiм, що ? вiд звичаю родового.
- Таке скажеш. Чом би ховалися, та ще зi звичаями?
- Хiба я знаю? Коли закладали нову оселю й носили туди щось поночi,
шепталися помiж себе, менi ж, малечi, нi слова. Чом так? Чужi вам?
- Ба нi, не чужi, - малi. А малим не все можна знати.
- Менi вже можна.
Бабця дрiбно i втiшно смi?ться з темряви.
- Глядiть на не?, яка прудка. Коли виростеш, тодi й скажуть.
- Нiби не виросла вже. Глядiть. - Бере бабцю за руку, торка?ться нею
тугих, випнутих пiд тунiкою персiв. - Хiба не дiвка!
Стара нiму? бентежачись, а Миловидка користу?ться тим i сво?? править:
- Я маю вже лада, бабцю. Такий втiшний та ладний, такий лiпотний, що й
ну! Казали татуньо, в лiтi, а то й на передлiттi вiзьму з ним злюб.
- За язика вкусися, дiвчино!
- Чом так?
- Малi то солодощi, злюбне життя. Пожий, поки молода та зелена, при
татовi, мамi, пiзнай вiльготнiсть молодечу, а вже як пiзна?ш ??, то й
пiдеш собi. Дiвка ти он яка пишна та гожа, на татовiм подвiр'? не
засидишся.
- А як...
- Що - як?
- Коли ж я не можу без нього. Сниться менi, бабцю, - порива?ться до
старо? й мiцно обiйма? ??. -Сниться i видиться. Такий рiдний уже i такий
солоденький менi, що йой!
Стара панi, певно, не зна?, що сказати внуцi сво?й. Через те
вiдмовчу?ться та гладить ??, гладить та вiдмовчу?ться. "Це Лада в нiй
заговорила, -дума? тим часом. -А все ж як рано. Боженьку, як рано!"
- Не давай волi серцю, дитя наше миле. Чу?ш, не давай. Лада вподобала
тебе, може, зробила навiть сво?ю обраницею за щирiсть серця та лiпоту
тiлесну. А ти не пiддавайся спокусi, стань вище за спокусу. Злюб iз милим
- солодка ягода, та всього лиш на час. Далi пiде клопiт, пiдуть зморнi та
чорнi днi. Нащо вони в такому вiцi? Кажу ж, потiшся розкiшшю, волею при
татовi, мамi, наберись розуму, сили, а тодi вже й обирай собi, кого хочеш.
- Де наберусь розуму, коли ви хова?теся вiд мене?
- А ти, боже, як сво?? та й сво??. Скажу вже, коли така цiкава.
Шепталися й ховались, бо йшли закладати нове житло, а те роблять та?мно
вiд усiх. В людях, щоб знала, бiльше злого духу, анiж будь-де. Тому й
ховалися вiд них.
Бабця лягла зручнiше i тихо, аби нiхто не чув, заходилася розповiдати
внуцi, що i як.
Рiд мiцний там, де мiцний покон. Бо покон - теж щоб знала - дотримання
чеснот старинi - вiтця, дiда, прадiда. А вони, йдучи вiд нас, хочуть, аби
жили родом i пильнували чесноти роду. Лише чесноти, бiльш нiчого. Того
колись хотiли, того нинi хочуть i прiсно хотiтимуть. Бо предки не йдуть
вiд нас назовсiм, живуть у прадiдiвськiй (а коли споруджують нову, то i в
новiй) оселi й глядять, якi з нас дiти, внуки та правнуки: чеснi чи не
чеснi, поштивi чи не поштивi, стоять на поконах роду чи зраджують ?х. Бо
нема? гiршого зла над те зло, що його завда? зрада. Ось чому дiди та
прадiди не йдуть з прабатькiвсько? оселi, стають домовими й пильнують
родових поконiв. Того попереджають: не порушуй звичаю, роби так, як велить
звичай, iншого карають за вчинене родовi й звичаям роду зло. Чи пам'ята?
Миловидка, як горiла минулого лiта халупа старо? Кобищихи? Дума?, так
собi, з доброго дива? Еге, люди чули, як розмовляли передднесько? ночi два
вогнi: один Ковачево? Забави, другий баби Кобищихи. Цей, Кобищишин,
скаржився, подейкують, що господиня його непутяща i скупердяга така, що й
ну. "Спалю, - каже, - ?? оселю, бо терпцю вже нема?. Я задихаюся вiд
спраги, мене печiя пече, а вона лiну?ться або ж шкоду? для мене води й по
цiлiй седмицi не ставить до печi. Спалю - i все". А другий йому: "Роби як
зна?ш, одне пам'ятай: на печi в тво?? баби сто?ть дiжа мо?? господинi.
Гляди, не спали ??, бо вона в мене таки господиня".
I що ж ти дума?ш? Наступно? ночi згорiла бабина оселя, а Забавина дiжа
як була цiла, так i лишилася. Гада?ш, тiльки за скупiсть та лiньки
покарана Кобищиха? Ба нi, насилала на людей мор, вiдьомством займалася -
ото й була покарана сво?ми ж пенатами. Бо вони нiчого не прощають. Зате он
як сприяють добробуту в родi, коли родаки шанують звича? i щиро
дотримуються звичаю. В таких i конi стоять у стайнi годнi та дужi, не лише
вичищенi, нiби вилизанi домовим, з розчесаними гривами, i вiвцi котяться
справно, кожна по двiйко, i корiвки розтелюються без падежу, i дiтки
ростуть, мов iз води йдуть. А так, покон старинi мусить бути поконом i
дiтей, внукiв, бо вiн - мудрiсть i добрiсть ?хня, достойнiсть i краса.
- Кажеш, внуцю, ма?ш уже лада, хочеш брати з ним злюб. Що ж, горличко
моя, то святе i непорочне дiло. Рано чи пiзно вiзьмеш його. Тiльки ж...
тiльки ж для того мало хотiти, для того справдi багато -треба й знати. Ти
пiдеш у чужий рiд i станеш родоначальницею ново? родини. Чи вiда?ш, що
ма?ш по?днати там звича? роду лада i роду вiтця свого, що мусиш коритися
тим i не забувати цих?
- Хiба вони рiзнi?
- Не вельми, проте й рiзнi. Там сво? огнисько i свiй домовий. Коли
понесеш родовi лада добро, вiн не зречеться тебе, вiзьме пiд свою охорону.
А зла i не помишляй нести, не приймуть тебе iз злом. Перед тим, як ввести
до оселi, ладо тричi обведе тебе довкола свого вогнища. Тямиш, навiщо? Аби
не принесла в його домiвку, туди, де панують звича? його роду, чогось
лихого. Отож як i до тебе прийдуть питати, чи згодна взяти iз ?хнiм князем
злюб, ти теж бiжи мерщiй до печi, залазь на не? або стань i колупай пiч,
проси огнисько-пената вiтцевого роду, аби взяв тебе пiд охорону, оберiг
вiд злих намiрiв чужого роду. Коли вони добрi, тi намiри, вогонь, що пала?
в печi, пiдкаже тво?му серцю: iди за князя, коли лихi, утрима?.
- У Божейковiм родi добрi, бабцю.
- Звiдки зна?ш?
- Бо Божейко добрий.
- Най i так. Чи бажаю тобi злого, внуцю? А проте не забувай: родина -
боже повелiння i божа благодать. Тож i роби ?? такою, щоб була благодаттю
для тебе, лада твого, дiтей тво?х, а ще - утiхою для кревних. Станеться
так, що пiдеш до Божейка, не ставай ступнею на порiг i найпаче бережи
вогнище, шануй вогонь. Вiн - совiсть кревних, охоронець злюбних i родинних
вуз. А ще - житла вашого, щастя-долi пiд крiвлею житла. Питала, чого
шепталися тато з мамою, як закладали нову оселю. Скажу. Коли вже йде до
"того, що збира?шся бути господинею, най буде так, скажу.
Десь поруч, схоже, що на крiвлi, зненацька голосно й надривно закричав
зловiщий. Миловида здригнулася й щiльно пригорнулась до бабцi.
- На свою голову, клятий, - пiдвелася стара й тричi плюнула в той бiк,
звiдки донiсся крик зловiщого.
Певний час наслухала ще, товчеться вiн на крiвлi чи полетiв. Аж потiм,
як впевнилася, що нема?, заговорила:
- ...Оселя - не лишень мiсце, де живе пiд захистом вогню-пената рiд,
вона й жертовник, той хором, з якого голос поселянина, благання про
порятунок а чи помiч у бiдi може пiднестися через димохiд у захмарнi
висоти й стати набутком вищих богiв - Сварога, Лади, Перуна, Хорса, тих
добрих i свiтлих богiв, пiд якими живе на землi, на ласку яких упова? люд.
Зла сила, усякi там вiдьми та вiдьмаки, упирi, як i проводир
?хнiй-Чорнобог, так i зирять, так i норовлять пiдгледiти, коли i де
народжу?ться нове огнисько, аби першими прибути туди, засiсти там,
шкодити, коли заклада?ться оселя, шкодити й потiм. Тому-то мiсце пiд оселю
обира?ться та?мно, глупо? ночi, коли пропiють першi пiвнi й принишкне,
схова?ться по кри?вках темна сила. Беруть господарi то? пори пiвня
найлiпшого та найголоснiшого, йдуть на мiсце ново? господи, рубають
пiвневi голову й закопують ?? на тому мiсцi, де буде красний куток -
покуть. То - жертва вогню-пенату, благання, аби туди, на мiсце ново?
оселi, перейшов ?? охоронець - домовий i став на захист житла, достатку в
житлi, добробуту та щастя в родинi. Туди ж кладуть пiзнiше, як закладають
оселю, й зернята, аби родило на нивi й водилося в оселi, збiжжя, рiзани чи
ногати, аби була багатою родина i ?? оселя. Коли ж поселяються...
- Ну, що роблять, коли поселяються, те й сама побачиш, - веселiше, нiж
досi, сказала стара. - А про те, чого можеш i не побачити, скажу. Не
скупись на жертви вогню, охоронцевi свого роду. Вони завсiгди мають бути
щедрi, та найщедрiшi -_ в день повороту сонця на лiто. То день народження
бога Сварога, а в день народження Сварог, як i сини Сварожi, найщедрiшi.
Посуд, в якому приноситимеш жертву, розбий, аби ним не скористався хтось
iнший, бо замiсть добра матимеш зло. Заслабне хтось - лiкуй бiля печi чи
на печi, ближче до вогню. А щоб вогонь i зовсiм поборов мор, усяку
нечисть, що засiла в тiлi, кинь у воду вугiлля з огниська i дай напитися
то? водицi слабому, усю i всяку хворiсть знiме. Коли ж нi, звернись до
вищого божества - сонця, мiсяця, зiрок. А ще знай: порiг - межа, по один
бiк вiд не? дi? божество, по другий - нi. Отож не подавай, чу?ш, анiкому
не подавай руки через порiг. За ним пенат-домовий не ма? вже сили, i хто
зна?, доброму чи злому пода?ш ти руку, лихо чи благодать ведеш до оселi. А
ще й таке ма?ш знати: в хижi тво?й, одразу за порогом, всякий, будь вiн
навiть тать, ста? пiд захист пената-домового, його нiхто не смi? чiпати.
Пролити в оселi кров - найбiльший злочин, як i пiти з оселi, стати iзго?м
роду - теж.
Миловида лежала тиха й безгомiнна, здавалось, i не дихала.
- Ти спиш, внуцю?
- Ой нi, думаю.
- Так багато наказала тобi?
- А таки багато. Йой, бабцю, чи зна?те, як багато!.. А ви, - заговорила
по митт?вiй тишi, - ви з дiдунем теж пiдете на нове подвiр'я?
- Нi, дитино. Ми в сво?й халупi доживатимемо вiку. Коли й пiдемо, то
тiльки для того, щоб допомогти новому родовi Ярослава перенести до господи
?? охоронця - домового.
- Ходiть назовсiм, бабцю.
- Коли помремо, прийдемо.
- Йой!
- Чого - йой! Так завжди було, так i буде. Дiдуньо прийде на мiсце
прадiда-домового, я - при дiдунi. Оберiгатимемо оселю нашу, дбатимемо про
добробут у родi та в оселi.
Казала и не зраджувала себе анi голосом, анi неминучим, здавалося б,
зiтханням. Так нiби усе те мало статися не з нею i не з дiдунем, а з
кимось стороннiм, нiби взагалi нiчого не мало статися. Аж моторошно
робилося дiвчинi. Не мовчати, питати ще? Однак про що? Та чи й личить таке
питати?
Пливе у безвiсть невблаганна нiч, пливе й Миловида разом iз нiччю,
дiдуневою хижею, лементом крапель, що падають та и падають iз крiвлi.
Горнеться в дрiмоту й нiжиться в дрiмотi, а нiжачись, чу?, як солодко ?й
вiд тих трелей, що витина? розбуджена раннiм передлiттям крапавиця. Це вже
вона кличе ?? на лiси та доли. Одначе ж рано як? Най би станув снiг,
стекла вода у Днiстер, а тодi вже. Чи Миловидка не пiде? Чи ?й не хочеться
всього того - i тепла, i простору, i зiллячка-клечаннячка на польових та
лугових просторах? Ба хочеться. Бо дiвка уже, бо чу?, як шумить i гра? в
нiй великий шум, той, що окрилю? думку i спою? солодощами серце.
"Лада говорить це в менi, -дума?, долаючи дрiмоту, - чи Божейковi
зваби? Йой, те i друге, далебi. А що ж буде, коли здибаюся з обома там, на
святi Ярила? Ано, що тодi буде? Таки дотримаю слова i лишусь вiрною тому,
що казала татовi, чи спокушусь Божейковими звабами й пiддамся iншому
велiнню - великому шуму?
Боги свiтлi та боги яснi! I солодко думати про це, i страшно. Як же то
можна пiддатися чи?мусь велiнню й пiти? А мамця, а тато? А нова оселя? Так
i полишить ?х, не звiдавши нi радощiв воседля, нi втiхи вiд буття в новiй
оселi?"
V_
Мамця завжди будили лагiдно. Та сьогоднi чи не найлагiднiш. I сум, i
жаль почула в ?хнiм голосi-благаннячку.
- Вставай, дитино.
- Уже час?
- Так, уже час. Дiвоньки ось-ось зайдуть за тобою.
Не одразу розплющила очi й прочунялась. Тодi вже, як хлюпнула водою на
себе, йойкнула з несподiванки i затремтiла вся. Яка вона студена, ця
водиця, i яка живодайна. Геть усi жилки збудила, а серце тим паче.
- Я просила брата твого в других, Мстивоя, аби зайшов за тобою й берiг
тебе там, на святi Ярила, - кажуть мамця, зливаючи. - Тож гляди, слухайся
його i нi на крок од гурту, чула?
- Чула, мамцю. Чом не чути?
Вона зi всiма ладна погоджуватись сьогоднi i на все згодна. А з мамцею
i поготiв. Бо вони тiльки застерiгають та наказують строго, насправдi ж он
якi мудрi та солоденькi. Не злякалися тата, коли гримнули на ?хн?
сокорiння: "До Купали - зась!" I день, i два, i седмицю мовчали, аж поки
не вишукалася слушна година, а в тiй годинi - татова добрiсть. Тодi й
заговорили. Не наполягали i не сварилися, як то бува? в iнших, тихо та
лагiдно казали: "Пощо впира?шся, Ярославе? Миловидка не нанизала ще собi
стiльки лiт, скiльки ма? пальцiв на руках та ногах, одначе сам бачив:
зустрiла i вподобала молодця, а молодець - ??. Засiли одне одному в тiм'?,
запали в серце, то чом мають страждати нарiзно, не бути певними, народженi
для злюбу чи нi, будуть жити, мов голубiв пара, чи розлетяться й не
стануть ладом одне одному".
"Рано, Купаво, -опиралися тато. - Кажу тобi: вельми рано, най i думати
про це не смi?".
"Чи я наполягаю, аби брала з ним злюб? Кажу ж, най тiльки пiде та
наречеться ладою. Молодець он який лепський та славний, чи вiн схожий на
обавника?"
"Ходила вже до нього, сам посилав".
"Посилав, щоб спровадила. Вона й спровадила його, а тепер воском
береться вiд каяття, а ще вiд присухи. Де те лiто? Чи тобi не жаль сво??
дитини?"
Сокорили та й сокорили, такi зугарнi були, обстоюючи доню, що тато як
не крутили, а таки згодилися: "Най буде так, як хочете з сво?ю донею.
Проте й глядiть менi: коли дiйде до передчасного злюбу, шкури обом
поспускаю".
Йой, таке скажуть. Чи Миловидка може дозволити собi не слухатись тата,
примусити страждати через себе маму?
Поглядала на зшитi при нозi чадиги, на барвисту полохту, ткану маминими
руками i на мамин смак, бачила, яка вона гiнка та ладна в тунiцi бiлiй,
пiдперезана червленим чересом, i крутилась-вертiлась перед мамою.
- Чи гожа я, мамцю, чи красна?
- Як бджiлка золота, сонцем освiтлена.
По голосу чула, по лику маминому бачила: правду кажуть. Та й сама
видiла: он яка гожа, он яка красна! Такою, далебi, й не бачила ще себе.
Якщо Божейко там, у Чернi, вподобав ??, то тут, на святi Ярила, голову
стратить побачивши. Ано, буде, як каже, присяйбiг буде!
I все ж то-потiм, увечерi чи в надвечiр'я, коли зберуться на полi
зустрiчати Ярила. А нинi Миловидка пiде з подругами в поле, на узлiсся
шукати ряст. Голубий ряст - знамення початку передлiття. Коли вiн
пробива?ться до свiтла, тодi у Випалi та й довкола Випалу святкують прихiд
Ярила. Так вiддавна було, так, казали мамця, й ма? бути.
Добромира не сама зайшла забрати Миловиду на пошуки рясту, з нею був
уже добрий гурт дiвок. А поки вийшли за городище, назбиралося ?х, як маку
на подвiрницi. Та й цвiли, яко мак. Одна - червленим та бiлим, друга -
синiм та бiлим, третя - рожевим чи тiльки бiлим. Перемовляються голосно, а
смiються ще голоснiше. Там тiшаться чи?мсь вбранням, там глузують iз
когось i так дзвiнко та весело, аж серцю лоскiтне вiд тих веселощiв. Не
була б Миловидка наймолодшою серед них, теж смiялася б та видзвонювала
смiхом. А наймолодшiй не гоже. Тож усмiха?ться тiльки очима теплими,
виповненими щирiстю, нiби море сонцем, та свiтиться личком рожевим, та
одповiда?, коли питають щось, устами солодкими.
Коли вийшли за городище та спинилися пiд лiсом, старша подiлила дiвок
на ватаги, визначила чiльних у ватагах i заходилася радити-повелiвати, де
кому йти, який знак подати, коли знайдуть ряст. А рушили на пошуки, одразу
й заспiвали:
Ой Весно, Весно да Весняночко, Де твоя дочка да паняночка? Десь у
садочку ши? сорочку, Шовком да бiллю да вишива?, Сво?му ладоньку
пересила?...
Людоньки! Якi ви втiшнi та гожi нинi! Якi любi Миловидцi! Мала б рану -
до рани клала б, мала б радiсть - геть усю подiлила б iз вами. Ано, таких
не можна цуратися, з такими вiк-вiчний хочеться жити. А мусить же пiти
колись. Чу? серцем: забере ?? Божейко. Прийде отак, скаже: "Ходiм", - i
пiде, не зважить i не убо?ться, що там - чужi люди i чужа родина... Йой
боженьки! Що це за сила така, що нурту? та й нурту? в нiй, анi на хвильку
не да? забутись?
Посмутнiла замислившись, а посмутнiвши, не одразу почула, коли i чому
вмовкла пiсня. Тодi лиш облишила пошуки i розглянулась, як хтось iз подруг
крикнув: "А гляньте, немовби знайшли вже ряст".
Нiхто не спонукав ?х: "Побiгли!" Самi збудилися радiсною хвилею й
подалися чимдуж через поле. Бiгли прудко i довго, так довго, що пiд кiнець
дух усiм сперло. Одначе коли прибiгли та побачили ряст, матiнко рiдна,
який вереск зняли, яку радiсть пустили гуляти свiтом! Бо таки було чого.
Це ж мати Лада певний iз певних знак подала: настало передлiття, час
щедрот, благодатi велико? - для землi, для люду, для худоби. Вiд сьогоднi
зазеленi? у лузi трава, пробудиться засiяна рата?м нива, овечки, корiвки
знайдуть для себе поживу, дадуть приплiд, гарний набiл. А люди... Для
людей Лада розщедриться найбiльше: посприя? визрiванню дорiдного збiжжя на
нивах, засi? в серцях бажання радостi i злюбу, злагоди-миру в родинах,
помiж родами й землями.
Видзвонювали та й видзвонювали радiстю-смiхом, зрешгою взялися за руки
й стали водити довкола рясту танок.
Благослови, мати, Весну закликати, Ой Ладо, мати Ладо!..
- Усi бачили цю голубу квiтку? - пита? старша.
- Усi!
- I зна?те, що це ряст?
- Атож!
- Пiдтвердите те??
- Пiдтвердимо!
- А тепер топчiмо ряст!
Дiвки кинулися на те мiсце, де була квiтка, старалися стати на не?
ногою й приказували ставши: "Топчу, топчу ряст. Дай боже потоптати i
другого лiта дiждати!"
Що ближче до ночi, то невiдступнiшим ставав народжений з якогось дива
сумнiв, а з сумнiвом i побоювання: чи буде ж на святi Ярила Божейко? Хоча
б був.. Бо що ж то за свято буде, коли вiзьме i не об'явиться з якогось
дива. Та вона ж, Миловидка, лусне з жалю, а ще вiд того, що знатиме: не
прибув на Ярила - нiколи вже не прибуде. Нащо втекла тодi, коли казав:
"Викраду тебе на Ярила", нащо крикнула: "Ба нi!"?
Иой боженьки... Чого ж така тривожна ледениця на серцi? Чи це не
передчуття лихого? Може, не доста сидiти й ждати, може, не слiд ждати? ?,
кажуть, там, за лiсовим узвишшям, старий-престарий дубище. Пiд ним росте
корiнь стародуба, а з-пiд того кореня б'? громова вода. Коли пустити з
кореня сiк та зробити заклинання, боги надоумлять молодця прийти й
напитися громово? води, сiк кореня, що потрапить у воду, збудить молодечу
кров, запалить бажання злюбу, а вже тi бажання приведуть молодця до тi??,
що робила заклинання. А проте дуб он як далеко, туди боязко правитися
лiсом. Та й потрiбних заклинань не навчилася ще Миловидка. Хiба пiти на
узлiсся та уклякнути перед першим-лiпшим деревом, виблагати у богiв
захисту? Кожне дерево - оселя божа, а дуплисте - i поготiв. Коли попросити
щиро, боги змилуються, а змилувавшись, стануть на помiч, зроблять так, як
хоче.
Надумалась i пiшла тихцем. А опинилася в лiсi, набралася смiливостi та
й подалася далi - шукати видимо схожого на божу оселю дерева.
Лiс знадливо пахнув уже корою, а найбiльше - пробудженою передлiттям
бростю. Позатамто? ночi гримiло в небi, а коли гримить, та ще тако? пори,
не iнакше, як бог громовик ганя?ться в океан-морi за дощоносною дiвою -
нiмфою. Молоко повногрудо? нiмфи скроплю? тодi дольний свiт i будить до
життя усе, що ? живого на землi, - дерева, трави, люд. Тому так весело у
лiсi, вiд того й пах такий, що забива? дух. I груди виповнюються млостю,
тi?ю радiстю-втiхою, котра гонить iз серця тугу, засiва? всю плоть i хiть
чарами зваб, а ще певнiстю, що не все утрачено. Чи ж той Божейко за горами
й долами? Чи вiн такий глухий i нечулий, аби не почути клич всеблаго?
Лади, оцей великий i величний, що й помираючому дасть дужу силу життя?
Пiдiйшла до дерева, що видалося ?й схожим на божу оселю, i вклякла
перед ним, а вклякнувши, простягла благальнi руки:
- Мати природо. Ладо всесильна i всеблага! Одмiнiть, коли вони ?,
Божейковi злiснi хотiння. Влийте у серце йому горiння горючого, жадання
кипучого, то? сили, що будить до життя брость, гонить iз землi парость,
да? серцю бу?сть молодечу, а мислi - бажання-крила. Най пiднесуть його у
ту високу високость, з котро? одкрива?ться далеч безмежна, де зроджуються
краснi бажаннячка: бути нинi там, де Миловидка, милуватися тим, чим
милуватиметься й Миловидка. Уповаю на тебе, богине Ладо: най станеться
так, як я хочу!
Постояла, доглядаючись пильно до дупла-оселi, й обернулася, щоб iти
вже. Таки й пiшла була, та згадала нараз про громову воду, що б'? з-пiд
кореня стародуба, i знов спинилася, глянула в той бiк, де узвишшя.
- I тебе прошу, водице бистра, водице чиста, водице громова. Ти
бiжиш-поспiва?ш туди, де огнисько лада мого. Не обмини тi?? стезi-слiду,
на який ступить його нiженька, упаде зiр, що полонить мир. Понеси до
нього, божа водице, мою печаль-муку, ту звабу-присуху, що нi на мить не
полиша?, гнiтить i кличе, а нiчого не зиче. Та не губи ?? i не зупиняйся.
Бо згубиш - людський мир погубиш, а зупинишся - сама згориш. Неси, водице,
мою присуху до молодця Божейка, омий його тiло, внеси мо? жадання у кров i
в плоть. Як ти, водице, кипиш-закипа?ш на камiннi бiлому, так i серце
Божейкове най кипить-закипа?, мо?ю присухою перейма?ться-пала?, полум'ям
горить i всьому свiту явить: така вона ?, моя мука-бажання. Жду його,
дожидаю, серцем бажаю. Най при?де та вгомонить.
- Я тут, Миловидко!
Не повiрила, певно, що то людський голос заговорив до не?, й оглянулася
хутко, ба, позадкувала навiть. А нагледiвши мiж дерев Божейка, стала мов
кам'яна i довго вiдмовчувалася.
- Ти?!
- Я, ладо мо?. Прибув, як обiцяв.
- Боги!.. Боги!.. - простогнала дiвчина i, змалiвши на силi, тихо та
звiльна стала опускатися на землю.
На пригорку, пiд лiсом, тирлувався мало не весь молодший та наймолодший
люд городища. Були тут мужi та молодицi, принаймнi тi з них, котрi не
встигли забути, що вони не так давно ходили в молодцях та дiвках, а все ж
бiльше було молодцiв та дiвок, того пишного випальського квiту, котрий
знав: це насамперед його свято. Нинi зiйшла з пiднебесся покровителька
злюбу - богиня Лада, завтра вийде з океан-моря й засi? землю ярим свiтлом
житт?дайний Ярило. Вiд того свiтла-тепла, вiд пролитого днями плодоносного
сiм'я дощу пробудиться мати-природа, забуя? зелень i квiт, а в серцi
людськiм - надiя-сподiванка. Тому так весело тут, на пригорку пiд лiсом,
вiд того такий вереск i смiх. Молодцi винесли й поставили на видному мiсцi
Мару - солом'яне знамення зими, зодягнуте в картату полохту, старий
байберек, на головi - зимова хустка, пов'язана спереду й нацiлена доверху
гострими рiжками. Певно, через них i смiх у гуртi.
- Погляньте, на бабу Кобищиху схожа.
- На оту вiдьму?
- Ано.
- Га-га, а й правда схожа!
Снiгу не було вже, тож брали груддя й кидали у Мару.
- Прiч вiд нас, злюща! Прiч!
Коли груддя летить мимо, молодцiв бере осмута, коли вцiля?, тим паче в
голову, - злiта? до неба смiх. Такий гучний i такий розкотистий, який
можуть видати тiльки молодi й дужi груди.
Та ось вгомонилися потроху, принаймнi старшi. Тодi Мстивой, якому
випало правити тут, на святi, бере вiд вогнища головню й запалю? Мару.
Дим, сморiд стеляться долом, помiж людей, та люди не зважають на те.
Веселi, гомiнкi, кидають у вогонь палiччям i ще веселiше горланять, коли
стовпом злiтають до неба iскри.
Дiвчата стають тим часом у коло, ведуть танок i наспiвують:
Ой ми зиму зимували, не спiвали, Весни дiждали - заспiвали.
Гомiн уступа? мiсце пiснi, а пiсня - знову пiснi.
- Ой Весна, Весна, ти у нас красна, Що ж ти нам, Весно, принесла?
- Принесла я вам лiтечко, Ще й рожевую квiточку. Та вроди, боже,
житечко, Житечко, ще й пшеницю I всяку пашницю.
Молодцi ще там, у городищi, вибрали помiж дорослих дiвок найлiпшу, ту,
що i личком красна та ясна, i станом гiнка, мов смерiчка, жiнки нарядили
?? в бiле святошне вбрання, надiли на вимитi любистком та розпущенi по
плечах коси вiнок iз купав, посадили на бiлого коня, дали в руки сито з
випеченими й золоченими медом жайворонками й сказали: "Нинi ти, Добромиро,
Ярилова наречена - Весна. ?дь у поле й обдаруй усiх сво?ми дарунками".
Поки дiвчата, що супроводжують заквiтчану Весну, спiвають "дай нам жита i
пшеницi, в огородi сiножатi ", Весна встига? роздати дарунки, запрошу?
поселян до яств, виставлених на бiлому полотнi. Там ? хлiб i печеня,
пироги i набiл, мед бджолиний i корчаги з хмiльним. А ще - вепрятина,
лосятина, засмаженi тетеруки. Вистачить усiм i на всю нiч. Першi, як i
годиться, сiдають до яств мужi та молодицi. ?м не гоже починати свято з
танку - танцюватимуть тодi, як захмелiють. Тож i не ухиляються вiд яств та
братниць, i частуються, i здравицi виголошують на честь матерi-весни,
всеблаго? Лади, богинi злюбу та перелюбу. Ано, i перелюбу. Бо серед мужiв
Випалу немало таких, що прийшли святкувати з одними, а частуються з
iншими, - тими, кого хотiла б воля, та не судила доля. Бо де ж тодi й
угомонити ??, змiю-присуху, коли не на святi Ярила?
А вогнища горять - не згасають, пiдносяться ввись, ширяться долом. I
пiсня не стиха?, i гомiн iде та йде лiсом-дiбровою, полем-перелогом i
полем-випалом. Вiд весi до весi, од краю й до краю, на весь слов'янський
свiт.
Розлилися води на чотири броди,
Ой дiвки, Весна красна, зiлля зелененьке, -
чути вiд гурту пiснярiв, а десь в iншiм кiнцi велелюддя злiта? ще
голоснiше i бадьорiше.
- У гори-дуба! Ходiмте гуляти в гори-дуба!
I клич той не лиша?ться голосом волаючого в пустелi. Молодцi вихоплюють
iз гурту сво?х обраниць й спонукають ?х, веселих, розпалених хмелем чи
тiльки iгрищами, туди, де рихту?ться вервечка охочих. Стають парами, ждуть
- не дiждуться, коли урядник вилама? палицю й покличе мiрятися: кому у
парi стояти, кому пару шукати. Миловидка з Божейком як молодшi не
тиснулись уперед, бо нi один нi друга не гуляли ще в гори-дуба й не
знають, що та як. Коли почнеться гра, мають приглянутися, стоячи позад
iнших, а тодi вже й робити те, що iншi.
- А ти, Божейку, чого гнешся? - примiтив його i покликав
Мстивой-урядник. - Ходи та мiряйся, коли не хочеш бути тим, що горить.
Палицю вiн вирiзав довгу, i тим, що мiряються, доводиться тягнутись
часом, аби дотягтися до верху. То вже привiд для чергових кпинiв та
дотепiв. Ну, а де привiд, там регiт серед парубоцтва, захист-благання
серед дiвок.
- Не все те велике, що вельми високе.
- Хiба?
- А так. Казав один: високий до неба, та не вельми треба.
- Не один, а одна. Ти це хотiла сказати?
- Може, й це. Чом нi?
Та ось серед усiх, що мiрялися, знайшовся й такий, кому випало горiти.
Молодь знову стала парами, жде, затамувавши вiддих. А парубок-невдаха не
пода? виду, що невдоволений: ходить перед усiма гоголем i, жартуючи,
бадьориться, зрештою ста? на визначене йому мiсце i, взявшись у боки,
кричить що ? сили:
- Горю, горю, дуб!
- Iз яких яруг?
- Iз випальських!
- Чого ж ти гориш?
- Красно? дiвицi хочу!
- Яко??
- Тебе молодо?!
Молодець i дiвчина, що стояли першими, зриваються з мiсця й бiжать
кожне сво?ю стороною в кiнець вилаштуваних парами. Той, що горiв, норовить
наздогнати дiвчину-утiкачку i вхопити ?? до того, як опиниться позад усiх
i вiзьметься зi сво?м обранцем за руки. Та не на ту натрапив. Дiвчина
бiгла хутчiш i таки встигла стати на безпечне мiсце.
Гра повторю?ться. I раз отак, i вдруге, аж поки котрась iз дiвок не
загаялась-таки i не опинилася в обiймах того, що горить бажанням злюбу.
Вереск поступа?ться мiсцем смiховi, такому дружному i такому втiшному,
щотi, бiля яств, уклякають на мить, нiби питаються: "Що там?" Проте тiльки
на мить. У них своя бесiда i свiй смiх. I iгрища сво?. Той леститься до
сусiдки, той спою? сусiда, аби упився та злiг мерщiй, третiй пiдозрю? щось
за жоною i хмуриться або бере, мов татя на татьбi, за руку й каже: "Не
в'язни до того бовдура, бо заробиш по писку".
А все ж найбiльше таких, що радiють святу, липнуть-голубляться одне з
одним на цiм велелюднiм святi i тiшаться, що вони щасливо по?днанi Ладою,
що ?м, людоньки гожi, ? за що дякувати Ладi. Бо живуть одною думкою,
смiються одним смiхом i певнi, усi втiшенi сьогоднi величним iз величних
свят.
А нiч виснула та й виснула над землею Тиверською, над бурхливим i
швидкоплинним Днiстром. Пахнув передлiтнiми пахощами лiс, пахнуло поле,
дихала розбуджена до життя земля. I нiхто не помiтив, будучи спо?ний тими
пахощами, святковими помислами та бажаннями, що поки ?хнi свiтлi та яснi
боги спочивають чи омиваються десь за морями-океанами, на землi Тиверськiй
дi? iнша сила - Чорнобог. I дi? пiдступно. Десь аж звiдтам, iз чужкраю,
наслала вона в цю землю татей при повнiй бронi, а тi, знаючи звича?
сусiдiв, ?хнi спо?нi нинi добром i нацiленi на добро серця, не забарились
пiдкрастися до Випалу й обступити як городище, так i умиротворену святом
та святковiстю випальську юнь, що гуляла поза городищем.
Першими нагледiли татей тi, що пiшли вiд вогнищ й ута?мничилися далi
вiд людей, та не одразу второпали, хто то i що то. Коли ж второпали та
сполошилися, пiзно було застерiгати. Та й хто почув би ?хнi застереження,
коли у полi за Випалом злiтав i виснув при лiсi веселий молодечий гомiн, а
ще веселiший смiх, рвалася пiд склепiння неба й виляскувала в небi
безжурна людська радiсть. Тодi аж спинилися випальцi й принишкли враженi,
як обступили пригорок i ?х на пригорку кiннi татi з чужкраю й звелiли
скорити перейнятi святковим настро?м серця, а руки подати до пут i вериг.
- Не пiддаваймось! - перший опам'ятався i крикнув на повнi груди
Мстивой. - Молодцi, мужi! Берiть дрюки i захищайтеся!
Зчинився крик, галас, такий зичний i такий розпачливий, що, мабуть, не
тiльки Випал, свiт почув його i пробудився вiд нього. Котрийсь iз мужiв чи
молодцiв хапав дрюка й ставав супроти татей iз дрюком, котрийсь повелiвав
дiвкам та молодицям ховатися за мужiв i не заважати. Та що дрюк супроти
стрiли та меча i що вiдчай супроти ратно? сили? Хтось справдi люто боронив
себе, ладо сво?, комусь пощастило скористатися тi?ю борнею й вислизнути з
гурту приречених за спини нападникiв чи пробитися крiзь лави нападникiв.
Одначе таких було небагато, та й не всiх рятувала темрява. Один затихав,
стиснутий за горло петлею, iнший - вiд несхибного удару стрiли чи й меча.
VI_
Гiнцi прибували та й прибували до Черна, i всi з пониззя.
- Бiда, княже! - волали. - Роме? вторглися в Тиверську землю. Налiтають
коршаками й палять оседки, людей, товар беруть у полон!
Вiрити не хотiлося, а вiрити мусив. Це ж не один i не два прибiгли й
нагнали страху. Он скiльки ?х, вiсникiв печалi. А проте чого бiжать тiльки
з ближнiх весей, городищ i все випадковi, тi, що втекли вiд нападникiв? Де
ж вiстi i вiсники з обводiв землi Тиверсько?, вiд тих, що мали б прибути
першими й сказати, якi роме?, скiльки роме?в? Тiльки ласi на поживу татi
чи палатiйське вiйсько iмператора?
Ширити, не розiбравшись, цi тривожнi вiстi не випадало, проте й не
ширити ?х не мiг. Давно дав вижу по окрузi димом, поскакали й гiнцi. Тим
весям, що горнуться до городка Дикушi, велено зiбратися в тисячi i йти
серединою землi на пониззя, тим, що стоять ближче до Пруту, сказано те
саме, хiба з тi?ю одмiною, що йти мають вздовж Пруту. Тисяцькi знають,
чому так: одне, щоб не розминутися з супостатом i не дати йому проникнути
на сiвер непомiченим, а друге - аби самим не опинитися в тенетах. То вже
там, у Подунав'?, зiйдуться, коли буде така потреба, i дiятимуть купно.
Поки що мають бути обачними i дуже.
З одним вагався i не вiдав, як вдiяти: слати вже гiнця до князя Добрита
яко старшого в землi Трояновiй, звiдомляти його про цю оказiю а чи
утриматися з сво?м посланням. А сусiди, хоча б i уличi? Певно ж, мають
знати, що сталося. Вони поруч, це лихо не тiльки тиверськi, i ?хнi оседки
може зачепити сво?м чорним крилом.
Так, уличi мають знати i негайно, тим паче, що це найпростiше - пошле
гiнця за Днiстер, та й по всьому, далi самi понесуть вiсть вiд одно? весi
до iншо?. А з гiнцем до князя Добрита зачека?. До Волина й дулiбiв тодi
лиш удасться, як напевно знатиме: це не татьба, це - вiйна.
Конi давно засiдланi, i во? при бронi. Он скiльки зiбралося ?х. А то ж
тiльки з острога. З ближнiх околiй ще не прибули, з околiй буде ?х та й
буде.
Поки збираються за стiнами, на торжищi-мiстi, поки лаштуються в сотнi,
а сотнi - в свою тисячу, князь Волот кличе во?воду, мужiв ратних та
думаючих на раду.
- Мо? мiсце в походi, - почав стишено, однак доволi твердо. - Черн наш
стольний лишаю на во?воду Вепра. Пильнуйте i дуже. Роме? - пiдступнi
супостати, можуть зата?тися в дебрях чи яругах i з'явитися пiд стiнами
тодi, коли рать пiде в Подунав'я. Отож залоги не послаблюю. Запрiть
ворота, наносiть на заборола камiння, наготуйте смоловарнi й будьте
завжди, кожно? митi готовi до оборони.
- За Черн не печалься, княже, - поспiшив запевнити Вепр. - Залога
вволить твою волю i, коли треба буде, висто?ть будь-що.
Пiдстав для сумнiвiв у князя, признатися, не було. Бо добре знав: Вепр
слiв на вiтер не кида?. Та й во?вода з нього неабиякий. I на розум
гострий, i на руку твердий, i в сiчу не завага?ться пiти першим. Через те
полишив раду мужiв i швидко забув про не?. Клопотався iншим: що жде ?х у
Подунав'?? Путь торована i знана, не так уже й давно ходили туди походом
ратним - i на Дунай, i за Дунай. Однак тодi йшли i не розглядалися, знали:
довкруж свiй люд i своя земля. Тепер не те. Роме?, пограбувавши весi та
городища, могли не пiти за Дунай, гляди, переправили полон та й зата?лися
в нетрях незайманщини, ждуть, поки пiде на низ тиверськс ополчення й
вiдкри? ?м путь для грабунку в сiверських волостях. Ймовiрностей у
помислах цих мало, а все ж князь обережний i дуже. Йшов i розглядався,
посилав по праву i по лiву руч вiд путi звiдунiв. Це уповiльнювало ходу
його тисяч, зате напевно знав, що зробили роме? обабiч путi, по якiй iде
вiн сам, те роблять i на путях, що йдуть вiд Дикушi, ближче до Пруту.
- За поприще вiд нас, - доповiли звiдуни, - спалено городище. Тi, що
лишилися в ньому, кажуть, палили минуло? ночi.
- Там ? хтось?
- Так. Бiльше старi, дiти та ще тi, кому пощастило проскочити в лiс i
сховатися в лiсi.
- Ведiть туди. Хочу погомонiти з такими, що бачили татей.
Городище було не таке вже и велике, а залишилося вiд нього ще менше -
всього лиш тi кiлька хиж, що стояли осторонь i не стали здобиччю вогню.
Бiльше люди впадали в око, анiж ?хнi оселi.
- Як iменувалося городище? - запитав князь, над?хавши.
- Випал, достойний.
Воiстину випал, самi головешки лишилися та порубанi тiла тих, що
боронили дiтей сво?х, оселi. Певно, не раз уже горiло це городище, коли
назвали так - Випал. А хiба нi? Кого тiльки не було тут, у Придунав'?, чи?
дороги-путi не пролягали через землю Тиверську. I всiм хотiлося погрiти
руки на пожарищах. Римляни приходили - грiли, готи iшли - теж грiли. А що
вже казати про роме?в?
Поселяни не клопоталися оселями. Тинялися мiж згарищ, шукали забитих i
зносили ?х докупи. Iншi збирали на подвiр'ях недогорiлi латвини, кнеси-те,
що лишилося вiд споруд, i теж зносили та складали так, аби добре горiли.
На тi недопалки кластимуть, певно, i вiддаватимуть вогню тiла забитих.
- Хто бачив татей? Чи можете сказати напевно: хто вони?
- Усi бачили. То - роме?.
- I це правда?
- Правдивiше не може бути. Коли не вiриш, можеш над'?хати та поглянути:
лежать отамечки, на пригорку, де гуляли звечора дiвки та молодцi.
?х було п'ятеро. По бронi, лику видно: таки роме? i таки во?. Як же це
розумiти? Мiж ромеями i антами укладено мир, iмператор давав, замирюючись,
роту: нiколи не переступати Дунай, жити, як подоба? сусiдам. Уся бiда в
тiм, що того iмператора нема? вже на ромейськiм столi, iнший править
iмперi?ю. А певно, так.
Полон настигли тодi вже, як на цiм боцi лишалися тiльки рештки його.
?дина втiха - роме?, що прикривали переправу, не переправилися на свiй
бiк: або полягли в сiчi, абовзятi в полон. А то добра пучка перцю на понюх
ромейському iмператоровi Юстинiану. Пiднесуть i скажуть: "Видiв, хто ходив
у Тивер, плюндрував землю, чинив розбiй i глум? Не якiсь там татi, що ?х ?
та й ? по обидва боки Дунаю, во? з когорти намiсника твого - Хiльбудiя".
Пiти за Дунай князь Тиверi не зважився. Вiн належав до обачних i тому
вчинив обачнiше: послав гiнцiв у Волин, а сам став iз ополченням та
молодшою дружиною по Дуна?вi. Бо так гадав собi: роме? сво? взяли i вдруге
не сунуться.. Поки гiнцi гнатимуть коней до Волина, поки князь Добрит
надума?ться i зважиться на щось, скориста?ться присутнiстю ополчення i
вiдбуду? чи заново спорудить людовi весi, а десь - i городища. В гнiвi на
роме?в виколисав у собi рiшенець: далi не можна лишати полуденнi обводи
землi Тиверсько? такими, як були; настав час споруджувати при Дуна?
сторожовi вежi, а то й не вежi, - такi, як у роме?в, твердi. Заслонити
ними землю, може, й не заслонить, а затримати просування супостатiв вони
все ж будуть спроможнi i знак землi Тиверськiй подадуть вчасно. А то -
половина дiла.
Руйнацi? завдано велико?, проте не все стало поживою вогню та приманкою
розбою. У тих, котрi сидiли ближче до Дунаю весями та городищами,
знайшлися сокири, не бракувало у Придунав'? й лiсу. А люду, коней було та
й було. Тож i закипiла робота в руках звиклих до не? поселян, а де
почува?ться робота, росте з землi i зводиться над землею витвiр рук
людських, там вляга?ться й бiль, приходить бодай якась розрада.
Посланi до князя Добрита гiнцi повернулися пiд кiнець друго? седмицi. А
вслiд за ними прибули й дулiбськi тисячi, очоленi во?водою Старком, тим
самим Старком, котрий у тамтешнiм походi на роме?в порятував несподiваним
ратним вивертнем всiх антiв i став вiдтодi першим мужем при князi Добритi.
То була радiсть i втiха. А ще знамення: князь Добрит не легковажить
тим, що спiткало Тивср, вiн да? ?й надiйну i достойну помiч. Та чи не
найбiльше потiшили князя Волота (коли казати правду, i здивували)
надiсланi Добритом разом iз Старком та його тисячами сли. Чомусь не
подумав, геть iз виду випустив, що з ромеями i з Юстинiаном, котрий сто?ть
на чолi роме?в, можна стинатися i в такий спосiб. А Добрит на це чи не
найбiльше упова?. Ано, чи не найбiльше, бо звелiв очолити сольство самому
Iдаричу, мужу думаючому iз думаючих, знаному в землi Трояновiй та й за ??
обводами не лише величавiстю виду, а й умiнням баяти людей красним словом,
лишатися супокiйним iз супокiйних навiть у найлютiшiй круговертi людських
пристрастей.
- Княже, - сказали сли, сiвши у Волотовiм наметi. - Рада старiйшин i
князь землi Дулiбсько? просили тебе вгамувати гнiв, спричинений розбо?м, i
не дати гординi мужа ратного взяти гору над здоровим глуздом мужа
думаючого. Настане час, поквита?шся з ромеями за вчинене. А поки що
наступи на власний бiль i примусь мовчати. Во?в, що прийшли зi Старком, i
во?в, що ? пiд тво?ю рукою, велено тримати при Дунаю i являти раз по раз
на очi ромеям, аби не так безпечно спали. Орудуватиме ними Старк. Ти ж,
яко скривджений, iдеш iз нами, антськими слами, до роме?в i висловлю?ш
самому iмператоровi гнiв за розбiй, за порушення дано? на хрестi роти. Вiд
того, що скаже iмператор, i залежатиме, як дiяти нам.
Волот не роздумував довго, одразу ж i доволi впевнено сказав: "Най буде
так". Лише пiзнiше, як заговорили про путь, якою хочуть правитись,
насторожився i зваживсь заперечити.
- А коли вторгнення - дiло рук когось iз привiдцiв ромейських когорт,
що квартирують у Скiфi?, Нижнiй Мiзi? чи Фракi?? Вони ж усе зроблять, аби
сольство наше не потрапило до iмператора.
- Нас охороня? княжий знак.
- Що знак для татей? - обурювався князь Волот. - Хто почав iз татьби,
той татьбою i завершить. Раджу правитися до Константинополя не сухопуттю -
морем.
Iдарич завагався.
- А князь тиверцiв ма? чим правитися таким морем?
- Яким це таким?
- Ну, i широким, i глибоким, i бурхливим.
- Море ? море, по пояс нiде не буде. А правитися знайдеться на чому.
Мужi переглянулися мiж собою, зрештою обмiнялися словом-другим та на
тому й стали. Пливти не обов'язково сьогоднi. Поки доберуться до Черна,
поки налаштуються в путь - теплiнь i зовсiм запану? в землi Тиверськiй,
скресне й спливе до моря лiд. А ?м аби льоду не було на Днiстрi, у морi
його i поготiв не буде.
Усi приготування до походу переклав у Чернi на кормчого та стольника.
Один спiшно лаштував лодiю, другий - подарунки для iмператора та
iмператрицi, для тих, через кого треба буде добитися побачення з
iмператором. Сам же Волот клопотався тим часом поселянами, що лишилися без
крiвлi: слав гiнцiв до старiйшин общин з речницями вiд себе, старався
витлумачити як мужам сво?м, так i старiйшинам, що заподiяне пониззю лихо ?
лихом усi?? землi; отож хай не зволiкають i не вiдпираються тим, що ?м,
сiверянам, вистача? свого клопоту: на поле прийшла передлiтня теплiнь, а з
теплiнню ролейнi турботи. Повиннiсть ця стосу?ться всiх, ?? мусить
виконати кожен.
Знав: тиверський люд щирий серцем i на клич його вiдгукнеться дружно. А
все ж клопотався, не присiдав удень, не мав перепочинку й поночi.
- Ти йдеш до роме?в? - зустрiла якось i неприховано тривожно глянула на
свого мужа i князя Малка.
- Нiби не чула?
- Чула, та не вiд тебе.
Дивився на не? i мовчав. Чи то ж справдi так? Всiм, виходить, казав,
куди правиться, чого правиться, а ?й - нi?
- Маю йти, Малко, - мовив вибачливо i неприховано чуло. - Великого лиха
завдали нам роме? i ще бiльшого завдадуть, коли не пiду iз сольством до
iмператора.
Слухала уважно i думио, ба навiть спiвчутливо. Зрештою зiтхнула важко i
прихилилася до плеча.
- Най помагають тобi боги у заходах тво?х. Коли ж вируша?ш? - пiдвела
голову.
- Як тiльки лодiя стане пiд вiтрило.
Знову зiтхнула i вже потiм мовила:
- Хоч це? ночi прийди та спочинь перед плаванням. I мо?му серцю полиш
бодай якусь сподiванку, а з сподiванкою - спокiй.
Не втрималась-таки, поскаржилася. Воно, коли по щиростi, то скаржитися
?й ? на що. Не княжi турботи змушують Волота забувати, ? в теремi Малка чи
нема? Малки. Холодний вiн до сво?? жони i давно, зда?ться, з тих самих
лiт, як почала винагороджувати дiвками. В молодi лiта, щоправда, тiльки
кривився, ковтаючи ?? кислицi, та хмурився по кiлька седмиць. З часом все
ж одходив серцем, пригортав Малку i вiрив: вони молодi, матимуть ще i
дiвок, i молодцiв, тих синiв-соколiв, що стануть пiдпорою вiтцевi-князю, а
тим уже й землi, що пiд рукою князя. А то ж як! Удiл князiв - бранi iз
супостатом, походи й сiчi, коли не постiйнi, то вельми частi. Чи один
Богданко може бути надiйною пiдпорою в тих сiчах? Що коли один iз них -
вiтець чи син - поляже на полi бранi? А то й обидва!
Волiв не думати про те, зректись невтiшних думок i забутися, а щоб
забутись, силився вiрити в Малку i шукав утiхи бiля Малки. Коли ж сталося
так, що бабка-повитуха ледве одволодала ?? пiсля родiв найменшо? -
Миланки, а одволодавши зiзналася: княгиня не годна вже родити, вiдчув, як
холод поповз до серця змi?ю i звив собi там надiйне кубло Зна?: Малка не
винна в тiм, що сталося, а утiшити себе всього лиш ?? неповиннiстю, як i
обов'язком мужа перед жоною, розумiнням, що як би там не було, вона - мати
його дiтей, не може.
- Це? ночi прийду, Малко, - пообiцяв. - Неодмiнно. Бо там уже пiдемо, i
хто зна?, коли повернуся до Черна. Путь далека i нелегка, сама бачиш -
морем збира?мося йти... Черн полишаю на Вепра, - додав довiрливо, - а
вогнище - на тебе.
Аж засвiтилася на виду. I сльози-росинки засяяли в очах.
- Спаси бiг, - сказала й поклала Волотовi на серце руку - Дiтьми i
вогнищем не печалься, я дам ?м раду та й лад. Аби тiльки з тобою все
гаразд було. Чу?ш, муже мiй, аби усе гаразд.
VII_
Останнiм пристанищем у Тиверськiй землi стала для сольства давня
грецька колонiя Тiра. Вiд грекiв лишилися тут всього лиш кам'янi плити з
написами про ?хн? давн?, як свiт життя-буття, в цiм кра? та мурованi з
каменю пiдклiтi, в якi зсипали свого часу придбаний у Скiфi? хлiб i
тримали до початку навiгацi? на Понтi Евксiнському та в лиманах Понта
Евксiнського, а то й до того часу, коли в метрополi? пiдiймалася на хлiб
потрiбна колонiстам цiна. Все iнше зруйнував час та численнi вторгнеиня.
На мiсцi старо? Тiри, власне, поблизу не?, стояла тепер невелика вежиця, а
у вежицi - митниця для заморських гостей, котрi правилися у слов'янськi
землi з товарами, споруди для залоги, що стерегла обводи Тиверсько? землi,
а заодно i митницю, за?жджий двiр iз ложницями для iменитих гостей.
Нинi в ложницях припахувало невивiтреною пiсля зими цвiллю. Отож
доглядачi, завваживши, хто i з яким намiром пристав до ?хнього берега,
поспiшили роздмухати вогнив ои пустити в оселi гарячий дух, охоронець
добра та спокою серед тих, що оселилися.
Лиман не встиг ще позбутися криги, принаймнi скрiзь, i кормчий порадив
слам заждати день-другий, поки подме сiверко. Той швидко подробить кригу й
очистить морську просторiнь для плавання. Вiн не набагато й помилився.
Десь на третю добу, пiд нiч уже, з полуночних кра?в подув потужний
вiтрюган. Лиман забрижiв, згодом знялися пiнявiхвилi, i плавання знову
довелося вiдкласти: за такого вiтру (хай i попутного) ризиковане виходити
у вiдкрите море, та ще на не вельми надiйнiй лодi?. I вiтрило може
зiрвати, потрощити крiплення i лодiю накрити крутою хвилею.
А мати-природа не зважала вже анi на присутнiсть криги на берегах
Днiстра та лиману, анi на зимнi вiтри з полуночного краю. Iшла по землi й
засiвала ?? теплом, зелен зiллям, а ще - пташиним спiвом. Такий вiн
голосний i такий знадливий був, той спiв величавий, нiби зумисне чарував
сво?ми знадами й казав голосом знад: не поспiшайте, люди, потiштесь
теплiнню, тим, що народжу?ться з кожною миттю на землi. Присяйбiг, таке не
скрiзь i не завжди угледите.
Може, й не хотiли б сли пiддатися спокусам, що чарували ?х на берегах
Днiстра, та мусили: вiтер дув день, дув другий, дув i третiй. Лише вночi з
третього на четвертий стишився й дозволив кормчому сказати всiм: "Пора"..
З Тiри вийшли не вельми рано i, здавалось, за цiлковито? тишi. А
опинилися в лиманi, подивувалися одмiнi: вiтер коли й стихав, то всього
лиш на нiч. З настанням тепла знову свiжiшав. Не так щоб дуже, однак i не
попускав вiтрила, напинав та й напинав ?х.
Дулiби радiли. "Гля, - казали один одному, - як весело бiжить лодiя.
Коли так i далi правитимемося, за три-чотири доби в Константинополi
будемо".
Кормчий лиш осмiхнувся на те.
"Вйдемо в море, - гадав собi"- побачите, як правитись з ним".
I мовби наврочив. Як тiльки поминули пересип, вiтер вiдчутно натужнiш
вдарив у вiтрило, примусив порипувати снастi. Хвилi, щоправда, до якогось
часу були такi, як i в лиманi, - невисокi i згладженi, проте лише до
певного часу.
- Оце i ? вже море?
- Воно, достойний. Завваж, берег лишень позаду. Попереду вода та й
вода.
- А ми не зблудимося на сiй водi? - поцiкавився Iдарич.
За лодочних вiдповiв князь Волот:
- Кормчий Домовит не вперше ходить морем. Вдень постара?ться триматися
берега, вночi - зорi путеводно?.
Обiцяного берега не було та й не було. Десь аж пополуднi об'явився вiн
праворуч. Принишклi з якогось часу дулiби пожвавiшали, стали гадати, де
вони зараз. Бо не лише князь Волот, серед дулiбiв теж були такi, що ходили
за iмператора Юстина на роме?в, змiряли з сiвера до полудня Скiфiю, Нижню
Мiзiю i тiльки в горах були затиснутi Германом та його комесами. Анти во?
мiцнi i мужнi. Тож билися, доки була сила в руках. Та що могли вдiяти,
коли наскочила коса на камiнь? Добре вже те, що вихопилися якось iз
тiснини та вiдiйшли з рештками тисяч за Дунай.
Пригадували старшi. Молодшi слухали, розпустивши вуха, й не помiчали
вже, здавалось, яке за лодi?ю море, як далеко ?м до берега. Та то тiльки
здавалося. Море що ближче до берега, то вiдчутнiше розгойдувалося й
кипiло, а розгойдане море не могло не нагадувати про берег.
- Княже,-пiдiйшов до Волота кормчий. - Вночi може розiгратися справжня
буря. Доки не пiзно, раджу пристати до берега й перебути нiч на березi.
- Не бажано. Домовите.
- Знаю, що не бажано, та необхiдно. Нiч буде буряна, отож похмура, а
йти тако? ночi морем небезпечно.
Волот вагався, зрештою пiшов на пораду до Iдарича. Той виявився
помiркованiшим, ба наполiг навiть. "Кормчий, - сказав, - плавав i не раз,
отож лiпше за нас зна?, коли час пливти, коли - iти до берега. Най робить
так, як вважа? за потрiбне".
Вийти на берег виявилося стократ важче, анiж пливти у вiдкритому морi.
На мiлководдi хвилi були високi i бурянi. Однi розсипалися й вирували, не
досягши берега, iншi з шумом i гуркотом накочувалися на берег, кипiли при
березi.
Довелося спустити вiтрила й сiсти на весла. А поки сiдали та цiлилися,
де пристати, поки вибрали пологiший берег, сутiнки згустилися, i море
викинуло лодiю там, де було мiзiйське сельбище. Поночi ?х, щоправда, не
помiтили. Не одразу помiтили й удосвiта. Та слов'яни теж не скористалися
тим, що лишалися тривалий час непомiченими. Море геть розбурхалося за нiч,
i вибратися в глибiнь супроти високих та буряних валiв годi було й думати.
Вдень натрапили на них мiзiйцi, а перегодом - i кiннi роме?.
Довелось пояснити, хто такi i чому тут. Роме? вислухали ?х, пожурилися
навiть укупi з антами та й подалися собi. А надвечiр знову над'?хали.
- Кормчий i лодочнi, - сказали, - лишаються при лодi?, а слам антським
велено ?хати з нами.
- Куди й пощо?
- До Маркiанополя. Матимете бесiду з намiсником Фракi? i всiх провiнцiй
дiоцезу Хiльбудi?м.
Iдарич показав ?м знак князя Добрита, пояснив, що вони сли i ? тому
особами недоторканими, та роме? не зважили на те.
- Такий наказ центурiона, - сказали. - Лодочнi, коли вгаму?ться море,
можуть правитися в пристанище Одес. Це неподалiк. Там знайдуть ?жу i
охорону. Всiм iншим велено бути в Маркiанополi.
Хiльбудiю, певно ж, доповiли, чи?х слiв доправлено до Маркiанополя, а
Хiльбудiй не поспiшав бачитися з ними. Дулiбiв обурювало це, i вони усiм
гуртом напосiдали на Iдарича:
- Ти довiрена особа князя. Iди й кажи наш гнiв.
- Спокiй, братове, спокiй, - утихомирював ?х зосереджено похмурий
Iдарич. - Доста того, що ми ?диножди поспiшили вже i вчинили не так, як
мали б вчинити.
- Де i чому -поспiшили?
- Коли правилися з лодi?. Мали б лишити когось iз слiв, i той муж
нарочитий подався б, дiждавшись тишi на морi, прямiсiнько до iмператора,
аби оскаржити сваволю Хiльбудiя.
Дулiби примовкли й замислилися. А й справдi, тодi Хiльбудiй не посмiв
би поводитися з ними отак, як нинi.
-_ Що скажемо, коли дiйде до розмови? - порушив тишу князь Волот.
- Як ?, так i скажемо: правимося до iмператора з сольством вiд антiв. А
чому правимося - про те нi пари з уст.
- Хiльбудiй зажада? знати.
- Ми не до нього ?хали, не йому й казатимемо, чом ?демо. Вiн всього лиш
намiсник дiоцезу, його повиннiсть - допомогти сольству правитися до
iмператора i тiльки. Все iнше буде порушенням покону, що вiддавна iсну?
мiж сусiдами.
Можливо, i все ж князь Волот не поспiшав радiти.
- Аби не повторити свою недалекогляднсть, - сказав Iдаричу, - гадаю, на
побачення з Хiльбудi?м слiд iти не всiм.
- Дума?ш, зважиться на злочин?
- Так. Побачення почнеться з частування, а роме? - пiдступнi
частувальники, разом iз вином i трутизни можуть дати.
- Не посмiють. У такому разi всiх змушенi будуть нищити: i нас, i тих,
що бiля лодi?.
- А коли посмiють все-таки? Хiба всiх нас разом iз лодi?ю не могло
накрити море?
Iдарич змiряв князя пильним оком, проте сказати нiчого не сказав.
Десь опiсля вже Волот надумався й знову пiдсiв до нього.
- За нами, зда?ться, не слiдкують?
- Немовби нi. А що?
- Чи ? потреба сидiти й ждати, коли покличуть? Хочу взяти з собою пару
во?в i пiти по Маркiанополю. На ромейськiй речi розумiюся, гляди,
пiдслухаю щось, а то й побачу.
- А вийдеш непомiчений?
- Сподiваюсь вийти. Сам кажеш, за нами не слiдкують. Якщо Хiльбудiй
покличе на розмову, iдiть без мене.
Не зовсiм певен був, що станеться так, як гада?. А все ж сподiванка
зустрiти когось iз сво?х у Маркiанополi не переставала грiти. Цей
ромейський город - один iз тих, що лежать близько до Дунаю, не може бути,
щоб у ньому не жили слов'яни, - коли не цi, щойно полоненi, то тi, що
опинилися у Вiзантi? з iнших причин i за iнших часiв. А в слов'ян,
закинутих лихою долею за обводи рiдно? землi, нема? звички та не буде й
потреби розминатися з сво?ми. Певен, не забаряться пiдiйти, пiзнавши по
вдяганцi, й поцiкавитися: з яко? землi i чи давно тут; ? вже ромейським
пiдданим чи всього лиш гiсть. А вже як пiдiйдуть та заговорять, не сплоху?
i не забариться вивiдати, де тi анти, що роме? пригнали нещодавно з-за
Дунаю.
Зумисне йшов вузькою вулицею й голосно говорив iз воями, що
супроводжували його в тих мандрах. "Хтось та почу?, - гадав собi, - хтось
та озветься". Аж зирк - дiвча якесь диба? назирцi, по ньому видно: i хоче
пiдiйти та заговорити з воями, i не насмiлиться.
Влучив нагоду й сховався за будовою. Коли ж дiвчина наблизилася до не?,
полонена одною думкою: не випустити антiв з виду - смикнув ?? за руку i
заслонив собою у схованцi.
- Йой! - злякалася i крiм отого спустошено тихого
"йой" нiчого не могла сказати з ляку.
- Ти хто? - припер ?? до стiни разючим, мов блискавиця, питанням.
- Миловида...
- З-за Дунаю будеш?
- Атож. Побачила князя i хочу просити, аби визволив iз неволi
ромейсько?.
- Ти зна?ш мене?
- Ано. Була тамтого полiття на мiстi пiд Черном, а затим - i на
княжичевих пострижинах у Чернi. Чи князь пригаду? ту, що вiтала княжича?
Мало не скрикнув дивуючись: боги, то це i ? вона, та мила з милих i
красна з красних дiвчина?! То це i ? вона?!
- Як же ти потрапила сюди, голубонько сиза? - I бiдкався ?? нещасливою
долею, i радiв, що здибав саме ??. - Коли потрапила?
- Зовсiм недавнечко, княже, - казала й душила в собi непроханi сльози.
- Гуляли ми за городищем, вся молода пагiнь Випалу. Появу Ярила мали
зустрiти, благословенням Лади натiшитись, а роме? налетiли кiнно,
пов'язали нас, мов татi-душогубцi, та й повели за Дунай. Визволи, княже. Я
- продана вже, рабинею ?сть у господаря. Заплати йому за мене й визволи.
Вiк буду вдячна. Коли не зможу повернути солiди, закупом стану тобi й
вiдроблю ?х.
- Стривай, - поспiшив утримати ?? вiд зайвого й непотрiбного зараз. -
Скажи, де iншi? Скiльки вас тут?
- Йой, княже, господарю наш красний. Коли б могла я полiчити, скiльки.
Силу-силенну гнали нас. Вiд самого Випалу й до пониззя брали дiвок, та
молодцiв, та молодих мужiв. Як до Дунаю прийшли, хмарою збилися. Тепер
тутки всi. Власне, не зовсiм тутки, в Одесi, в забудовах ховають до пори
до часу тих, кого не продали ще. Подейкують, нiби лодiй ждуть, на торжище
мають везти.
Так он воно що! Полоненi тут-таки, пiд рукою в Хiльбудiя! За
ромейськими комесами давно водиться такий грiх: iдуть у чужi землi й
беруть полон аби розбагатiти на ньому. Цей теж не лiпший. Не встиг стати
намiсником, розгледiтися в дiоцезi Фракiя, як уже пiшов у слов'янськi
землi. Дiла-а... Що ж то вiн скаже, коли зустрiнеться з ним, князем
Тиверi?
- Хто твiй господар?
- Ливарник мандрiвний, з наших вiн, iз полян. Кому посуд чинить, кому
обручки, браслети вилива?. Вiн добрий, коли попросиш, уступить мене i за
пристойну цiну.
- Веди до нього, - сказав не вагаючись. - I знай: викуплю тебе. Тiльки
ось що: про те, що повiдала менi, нiкому анi слова. Чула? Бо довiдаються
роме?, що зна?ш про ?хнi умисли, не випустять тебе з Маркiанополя. Смерть
заподiють, а таки не випустять.
Втовкмачував та й втовкмачував дiвчинi з Тиверi, аби була обережна i не
проговорилася ромеям та й господаревi сво?му, якi переслiду? намiри,
передаючись пiд руку тиверського князя.
- Аби не запiдозрили нас, - сказав ута?мничено i якось аж надто пильно
подивився на Миловиду, - напущу тво?му господаревi та й усiм цiкавим
туману: скажу, уподобав тебе яко дiвку i хочу мати за жону. Ти теж кажи те
саме. Можеш паленiти, як паленi?ш зараз вiд сорому, а проте й не переч,
коли казатиму так, вдавай, що згодна пiти зi мною.
?й справдi неабияк соромно було чути таке вiд князя. Хилила донизу
голову i мовчала. Коли ж зважилася й глянути на нього врештi-решт, не мiг
не примiтити, що й бентеги та щирого благання в очах ?? не браку?.
- Достойний, - не сказала, - виспiвала те слово, - гадаю, мусиш знати i
то зараз, що не сама я тутки.
- ? ще хтось?
- Ано, ладо мiй, Божейко з Сонцепiку. Ми заприсяглися в цiй мученицькiй
путi на довiчну вiрнiсть. Коли ти справдi такий добрий та ласкавий муж,
викупи разом зi мною й ладо мо?.
Мабуть, аж надто довго мовчав, почувши те, коли втямив, що його слова
ждуть i ждуть давно, заспiшив i вирiк перше, що спало на думку:
- Ми затим i прийшли сюди, гожа дiвчино, аби визволити не лише Божейка
твого - всiх.
Скiльки йшов, супроводжуваний полонянкою, стiльки й мислив, як ма?
повестися з господарем ??, аби перепродав дiвку й не подивувався, що вона
(хай i вельми лiпотна, все ж рабиня) могла сподобатись князевi, ба так, що
платить за не? он якi солiди. А зустрiвся з ним та сказав, чому прийшов у
парi з його рабинею, сам мусив дивуватися: той, кому належала нинi
Миловида, охоче поступився Миловидою. Побачив, хто перед ним, довiдався,
що розмовля? не просто з антом - князем антiв, й не став ховатися вiд
нього анi з давнiшнiми, анi з нинiшнiми сво?ми умислами.
- Достойний, - мовив довiрливо, ба навiть розчулено. - Коли ти прийшов
до мене з добрими намiрами, то знай: я тому й викупив у роме?в це дитя
природи, що пожалiв його. Угледiв, яка гожа дiвка, збагнув, яке безлiття
чека? надiлену божественною лiпотою рабиню, i викупив ??, аби дати згодом
вiльну та й переправити з надiйними людьми у рiдну землю. Сам я, як бачиш,
старий уже, дiвка менi нiдо чого, а добре дiло зробити ще можу, тим паче,
що роблю його людинi з рiдного краю. Полянин я, як можу торгувати
сородичами сво?ми?
Князь не вiрив, певно, тому, що чув. Сидiв, пильно вглядався в старого
й важив його на терезах власного сумлiння.
- Спаси бiг, отче. - Встав i доземно вклонився господаревi. - Прийми
хвалу мою й за те, що не зачерствiв у чужiй землi, мiж чужих людей. Буду
щирим з тобою, коли так: Миловидка просила мене визволити ?? з неволi,
тому я й прийшов купити ?? в тебе. Це ?дина причина мо?? появи тут, всiх
iнших можеш не брати на карб. Та коли вже ми зустрiлися й заговорили ось
так, хочу спитати ще дещо: а як же ти, отче, так i доживатимеш тут вiку?
Старий осмiхнувся болiсно i розвiв руками:
- Пiзно, княже. Пiзно i марно пориватися кудись. Надто давно вирвано
мене з рiдно? землi, боюсь, жодного кореня не лишилося там з роду
Боричевого.
- А де прожива? рiд?
- У Надднiпров'?, княже, при Ки?вiй горi.
Волот розумiюче похитав головою.
- Корiння, напевно, тут уже пущено?
- А так. I дiти ?, i могилка дружини тут.
- Могилка?
- Ано. Християнка вона,_ тож i поховав за християнськими поконами.
Розмова урвалася i урвалась несподiвано надовго.
- То як же вдi?мо з Миловидкою? - надумавсь нарештi й порушив тишу
князь.
- Та як? Напишу пергамен, яким засвiдчу, що вiльна, та й бери ?? собi.
- Пергамен можеш, господарю ласкавий, дати менi й зараз, аби дiвка
певна була: таки вiльна. I те, що заплатив за не?, теж поверну тобi зараз.
Саму ж ?? заберу завтра або пiслязавтра. За цей час зробите ось що:
вiзьмете у мене солiди та придба?те Миловидi отрочий одяг, бажано одяг
тиверського отрока.
Борич розумiюче кивнув головою.
- Це добре було б, одначе де я придбаю його, одяг тиверського отрока?
Таких тут анi шиють, анi продають.
Волот примовк, по ньому видно: не так дошуку?ться, як досаду? мовчки.
- Гаразд, - надумався-таки. - В такому разi придбайте та одягнiть
Миловидку в пристойний одяг мiзiйсько? дiвчини. В ньому пiде вона до
Одесу, там розшука? нашу лодiю i скаже кормчому, аби взяв та приховав ??
з-помiж лодочних, яко мою челядницю.
- Княже, -Борич йому. -А чи не лiпше буде, коли я сам доправлю дiвчину
до Одесу та передам кормчому iз рук в руки? Я ж мандрiвний ливарник, менi
легко зробити це.
- Лiпшого й придумати годi, - зрадiв князь. - На тому й станемо.
Хiльбудiй таки покликав антiв наступного дня i доволi рано.
- Прошу у слiв з чужо? землi милосердя, - пiшов ?м назустрiч. - Немiч
не дозволила менi прийняти ?х одразу ж i як личить.
Сли вклонилися вiтаючись. Попереду, на певнiй вiдстанi вiд усiх iнших,
стояв Iдарич - той, кому князь Добрит доручив очолити сольство. Вiн i взяв
на себе розмову з намiсником Фракi?.
- Ми теж просимо вибачити за зайвi клопоти, - сказав i ще раз вклонився
ледь помiтним поклоном. - Не мали намiру турбувати господаря Фракi?, а
сталося: знялась на морi буря i змусила пристати до берега.
Хiльбудiй запросив гостей сiсти. Сам теж сiв так, щоб бути у всiх на
виду.
- Що ж покликало вас такого раннього передлiття i в таку дальню путь?
- Ма?мо доручення вiд князя Добрита i всiх князiв землi Трояново?
побачитися з iмператором Вiзантi? Юстинiаном й поновити договiр, укладений
свого часу мiж антами та Вiзантi?ю.
- Яка ж тому причина?
- Поновленню себто?
- Так.
- Договiр, пiдписаний тамтих лiт, укладався з iмператором Юстином. Нинi
на чолi Вiзантi? сто?ть августiйший Юстинiан. Це i ? вона, причина.
- Я можу чимось допомогти вам? - Хiльбудiй старався бути прихильним i
вiдтак добрiшим за саму доброту.
- ?диним: дозволити, коли стихне, правитися далi.
Помислив мить-другу i вже потiм запитав:
- То, може, сухопуттю по?дете? Море небезпечне це? пори, дмуть
перемiннi й доволi сильнi вiтри.
- У нас нема? чим правитися сухопуттю.
- Про що рiч! - пожвавився намiсник дiоцезу Фракiя i зробив рух, схожий
на те, що мав намiр пiдвестися й пройтися перед слами, та вчасно передумав
i стримав себе. - Я забезпечу кiньми. I охорону дам.
Iдарич перезира?ться з сво?ми, нiби пита?ться, як бути, затим
кланя?ться чемно i так же чемно каже намiсниковi:
- Спаси бiг за ласку. Ми й морем доберемося до Константинополя.
Прохолода приходить до Хiльбудiя значно довше, анiж збудження.
- Воля ваша, - розводить руками i вста?-таки. - Морем то й морем. Прошу
слiв до столу, поснiда?мо разом.
За столом бесiда пожвавiшала. Сли певнi були: Хiльбудiй дозволя? ?м
пливти по стишенню бурi до Константинополя i розщедрилися на слово,
Хiльбудiй сприйняв ту щедрiсть за правдивий вияв дяки i теж, не
церемонився у виборi слiв. Коли ж настав час прощатися i сли нагадали: ?м
сьогоднi вже треба добратися чимось до Одесу, одмiнився на виду й сказав
iншим, нiж досi казав, голосом:
- Доправимо, як же, тiльки не сьогоднi.
- А коли?
- Як буде на те воля iмператора. Спершу маю запитати його, чи може
прийняти вас.
I нарiкали анти на Хiльбудiя, i погрожували у вiдведенiй для них оселi
Хiльбудiю, настане час, казали, дорого поплатиться за все, а далi погроз
та розмов не йшли. Десь згодом уже, як загледiли, що ромейський привiдця у
Фракi? сiв на поданого йому коня i ви?хав у супроводi кiнно? охорони з
двору, заворушили мiзками й стали дошукуватися, що мають вчинити, аби
порятувати себе i те дiло, заради якого правилися до Константинополя.
Перший надумався й спинив ?х у пошуках князь Волот.
- Я знаю, що ма?мо вдiяти, аби не ми - Хiльбудiй опинився в дурнях.
- Кажи, послуха?мо.
- У мене ? тут, у Маркiанополi, надiйна людина. Якщо вона не подалася
цього ранку до Одесу, вiзьму зараз кiлькох вас iз собою, куплю з помiччю
тi?? людини коней, i поки Хiльбудiй тiшитиме себе думкою, що одурив антiв,
буду в Константинополi. А доберуся до iмператора - усе викладу йому, як ?.
- На розмову з iмператором слiд було б iти менi, - вкинув слово Iдарич.
- То було б чи не найлiпше. Та хто пiде на розмову з Хiльбудi?м, коли
вiн знову захоче зустрiтися з слами? Ти був у нього, Iдаричу, тобi
доведеться й лишитися тут, аби не впало в око, що хтось iз нас зник.
VIII_
Миловида так увiрувала в сво? визволення з ромейсько? неволi i так дуже
сподiвалася його, що коли об'явився князь та сказав: "Не варто iти зараз
на лодiю", - ледве стримала себе, аби не розплакатися.
- Дiду Боричу, - спитала, коли ждати не було вже терпцю. - Може,
одправили б таки мене на тиверську лодiю?
- Князь сказав: тут жди. Отож i жди. Сама чула: не одну тебе, усiх
ваших по?хав визволяти.
- Усiх, може, й визволить, а я лишусь. Серцем чую, що лишусь.
Старий гнiва?ться.
- Пощо нарiкати та печалитися без потреби? Якщо так станеться, що князь
не зможе повернутися за тобою, без нього переправлю у землю Тиверську.
Тепер знаю, як зробити: посаджу у першу-лiпшу лодiю, що йтиме до Тиверi,
оплачу перевiз - та й будеш дома.
А князю Волоту й справдi не до Миловидки було усi цi днi. Мало того, що
путь його до Константинополя i звивистою, i тернистою виявилася, у
Константинополi подивилися на нього, коли заговорив, нiби на пришельця з
самого Вираю. Слухали i не чули, дивилися спустошеними сум'яттям очима - i
не бачили.. Вiн до одного, вiн до другого - дарма. Нiби й погоджуються,
щедро лепечуть язиками, а пiшли - забули. Знак показував, казав, князь вiн
iз землi Тиверсько?, прибув до iмператора на важливу для обох сторiн
бесiду - i знову нiби до стiни. Учора казали, прийдеш завтра, сьогоднi
кажуть, прийдеш завтра, i завтра, певен, скажуть те саме.
Що робити? До кого вдатися серед цих бовдурiв? Боги свiтлi та яснi! А
кажуть: просвiщений люд, серед свiтла - свiточ. Який же це свiточ, коли
ходиш помiж людей, а почува?ш себе у мертвiм царствi. Куди не поткнись - i
все лобом об стiнку. Був у сенатi, сказали, йди в Августiон, прийшов до
Августiона, кiлька днiв уже тирлу?ться бiля високих мiдних ворiт, а
пробитися через них не може. Сторожа або мовчить, або перегороджу? путь,
вдасться за чи?юсь порадою до надiлених придворними сiнекурами -
обминають, нiби прокаженого, i йдуть далi, вислухати навiть не хочуть.
А днi спливають, мов вода в Днiстрi, розмiрене i разом з тим нестримно.
Уже й зневiра закралася в серце, першалiпша невдача - i махне рукою, пiде
туди, звiдки прийшов. I таки пiшов би, мабуть, коли б не нагледiв бiля
преторiю вирлоокого й доволi-таки верткого чоловiка. Учора тирлувалися
бiля нього люди i сьогоднi тирлуються: щось показують, вiдтираючи один
одного, на мигах, а вiн, знай, крутить головою: нi та й нi.
- А розперло б тебе! - почув улицьку рiч i оглянувся. Хто це сказав?
Отой чи отой? Мабуть, отой, бо видом сво?м бiльше на анта, нiж на ромея,
схожий.
- Муже достойний, - торкнувся його руки. - Ти з Уличi?
Обернувся на княже слово рiзко й зацiпенiв дивуючись.
- Або що?
- Я теж звiдтам. Поясни менi, що тут ко?ться.
- Анiчого.
- Як то - нiчого? Люди товпляться та й товпляться, а пробитися, куди
хочуть, не можуть.
- Бiднi, тому й не можуть. Тобi до кого треба?
- До самого iмператора.
- О-о! То це не тут. Це там, - показав на Августiон.
- I там був, i тут, нiде не можу доступитися, бодай порадитись.
Родак не став довго думати.
- При собi щось ма?ш? -поцiкавився.
- Знак маю вiд князя Добрита.
- Пусте, - зневажливо махнув рукою. - Знак там, iмператоровi покажеш.
На те, щоб доступитися до iмператора, питаю, ма?ш щось?
Волот силився догадатися, що повинен мати вiн для того, щоб доступитися
до ромейського iмператора, i все ж визнав за лiпше перепитати:
- А що треба?
- Те, що звуть тут донатiями - солiди, цiннi подарунки?
- Подарунки маю, якже. Солiди теж.
- Стiй тут, - поклав Волотовi руку на серце й немовби сказав тим: мiж
нами укладено ряд. - Зараз приведу вирлоокого. Вiн усе може, надто коли не
поскупишся солiдами. Подарунки прибережи для тих, що в Августiонi, йому i
сторожi дай солiди. I проведе, i розтлумачить, до кого вдатися, i
домовиться, з ким слiд.
- Вiзьми, - сунув йому Волот перший донатiй, - тiльки домовся, зроби
так, аби провiв.
Вiн не забарився повернутися з тим, на кого покладалися тепер усi
князевi сподiванки. I вирлоокий теж не розпитував довго, кому чого треба.
Почув, що ма? провести князя антiв до самого iмператора, та й затамував,
прицiнюючись, вiддих.
- Двiстi солiд, - вирiк, не моргнувши, i показав для певностi два
пальцi, проте одразу ж передумав, видно, i додав: - Та на сторожу сто.
- Побiйся бога свого, достойний, - здивувався князь. - Чи ти один
такий, чи зi мною, гада?ш, уся княжа скiтниця?
Видно, i двiстi солiд, на яких зiйшлися вони, був немалий донатiй.
Вирлоокий крутився мов в'юн; то зникав, то знову з'являвся бiля князя
Тиверi, запевняючи, таки вволить його волю, хай ма? терпець i жде.
I Волот дiждався побачення з найяснiшнм iмператором, щоправда, десь аж
на п'ятий день.
Iдарнч там ще, в Маркiанополi, розтлумачив Волотовi, як ма? тримати
себе з тими, хто прокладатиме путь до iмператора, що казати, коли постане
перед самим iмператором. А проте, коли постав, навiть у нього, бувалого
вже мужа, пiдкосилися ноги i задерев'янiв язик. Палата слiпила очi блиском
золота, лiпленням та рiзьбою, а ще - ликами iмператорiв та святих. Навiть
з долу дивилася на нього ясними очима людська подобизна. I була вона така
проникливо пильна та перестерiгаюча, здавалось, розтулить зараз уста й
спита?: "Хто ти? Куди?" А попереду сидiв на сяючому тронi сам Юстинiан i
дивився на приголомшеного сла такими ж пильними, як i в людсько? подобизни
з долу, очима.
- Iмператоровi Вiзантi?, августiйшому Юстинiановi, - почув нарештi
князь Волот свiй голос i дещо пiдбадьорився, - низький уклiн вiд князя
Добрита i осiбно вiд князiв Тиверi, уличiв, полян.
Вiн низько вклонився i тому не бачив, чи кланявся у вiдповiдь iмператор
Юстинiан.
- Князi зичать божественному iмператоровi i його богами посланiй жонi,
iмператрицi Феодорi, доброго здоров'я й передають через мене, довiрену
особу i сла, сво? дари.
Волот знову вклонився, а мужi його поставили тим часом перед троном двi
рiзьбленi з дерева й iнкрустованi дорогим камiнням шкатули: одну
iмператоровi, другу iмператрицi. Поки тi, що клали шкатули, вiдходили, два
iншi мужi вийшли з-за спини свого князя й поклали до нiг iмператора хутра.
Юстинiан ожвавився i, як здавалося Волотовi, подобрiшав навiть.
- Князям збратано? Антi? низький уклiн i дяка. Як поживають повелителi
полуночного краю? Чи вдоволенi нами, сво?ми сусiдами в Подунав'??
Волот ледве стримав себе, аби не виказати радостi: лiпшого зачину
розмови про татьбу у Подунав'? й вигадати годi. Невже iмператор
анiчогiсiнько не зна? про те, що сталося в землях полуденно? Тиверi?
- Князi антськi були вдоволенi споко?м на полуденних обводах сво?х
земель, слали до iмператора слiв сво?х з найсолодшими намiрами - поновити
чиннiсть укладеного за iмператора Юстина ряду про мир i дружбу мiж антами
та Вiзантi?ю.
Юстинiан схвально кивнув головою, та одразу ж змушений був розкаятися
за свою поспiшнiсть.
- На жаль, - говорив тим часом Волот, - сталося непередбачене. Тодi, як
сольство було в дорозi, когорти iмператора вторглися в землi Тиверi й
пройшлися по них мечем i вогнем. Спаленi всi весi i городища мало не до
Черна, забрано люднiсть антську, товар, збiжжя, що належали антам.
- Того не може бути! - i дивувався, i обурювався Юстинiан.
- Вiрю, достойний, тi вiстi до тебе ще не дiйшли, як вiрю й тому, що
вторгнення вчинено супроти тво?? волi.
Юстинiан не сидiв уже мумi?ю, йорзався на престолi, поглядав то на
одного, то на другого з мужiв сво?х. А Волот користувався нагодою i
виповiдав усе, що хотiв виповiсти.
- У нас ? докази, хто вчинив напад i з яким намiром чинив його. Мо? во?
настигли при Дуна? манiпули, якими орудував стратег Хiльбудiй, i багатьох
взяли в полон. А крiм того, коли сталося так, що буря прибила до
мiзiйського берега лодiю, на якiй правилися до Константинополя сли
збратано? Антi?, намiсник Хiльбудiй повелiв воям затримати ?х i доправити
в Маркiанополь, де й нинi сидять вони й уповають на твою добру ласку,
iмператоре, та на повелiння звiльнити ?х з ганебного полону. Я, князь
Тиверi, лише один iз тих слiв.
Iмператоровi нiяково було чути таке, i вiн хмурився. Та Волот не зважав
на те.
- Перебуваючи в Маркiанополi, нарочитi мужi довiдалися, достойний, що
розбiй вчинено таки поза тво?ю волею i вчинено з метою поживи. Нахапаний у
наших землях люд намiсник дiоцезу Фракiя Хiльбудiй трима? в спорудах
поблизу морського пристанища Одес i жде лодiй, що мають вивезти тих
нещасних на продаж у безпечних i недосяжних для твого ока торгах. Ось чому
антське сольство поклало на мене повиннiсть заявити таке: або нахапаний
гвалтом люд наш буде негайно повернутий у отню землю, а вчиненi за Дуна?м
спустошення оплаченi солiдами, або мiж антами i Вiзантi?ю буде розбрат i
сiча.
Не мiг збагнути, чому так, проте вiдчув явну полегкiсть. Нiби на рiдний
берег вийшов i хапнув свiжого аеру. Ано, нiби вийшов i хапнув. Ьо таки
сказав iмператоровi роме?в, що мав сказати, i сказав так, як, може, й сам
не сподiвався. Тепер лишалося дiждатися, що скаже Юстинiан.
- Iмперiя жорстоко покара? того, - почув нарештi Волот його голос, -
жорстоко, кажу, покара? того, хто зважився вчинити гвалт, порушити мир мiж
нашими землями, i зробить все, що можна зробити, аби жити з антами в мирi
i благодатi. Про заходи сво? повiдомимо завтра, в цей самий час.
На тому розмова з iмператором i завершилася. Другого дня князя таки
прийняли в Августiонi, та приймали вже iншi. Вибачились за свого
повелителя i сказали: оце едикт василевса на недоторканiсть слiв, це
подарунки слам i князю Добриту. А ще ? повелiння iмператора видiлити
державних людей, котрi при?дуть до Маркiаиополя i там, на мiсцi, вирiшать
долю гвалтом узятих антiв. На винних за ратне вторгнення, як казалося вже,
чека? сувора кара, а про вчиненi вторгненням збитки, про вимiщення
збиткiв, як i про чиннiсть договору мiж землями, вирiшить окреме сольство,
що його не забариться послати до князя Добрита iмператор Юстинiан.
Лiпшого звершення взятого на себе дiла годi було, здавалося, й
сподiватися. Одне, мiг правитися тепер землею ромейською i нiкого не
боятись, а друге, он яку гору бере над Хiльбудi?м. Якщо виявить з помiччю
присланих iмператором людей тиверських полонених пiд Одесом i примусить
Хiльбудiя повернути ?х, тим не тiльки поряту? люд свiй вiд рабства i
ганьби, нанесе Хiльбудi?вi удар, вiд якого вiн не пiдведеться вже. То -
напевно, то - без сумнiву!
Хiльбудiй, з усього видно, не догледiвся, що не всi анти iз затриманого
сольства ? пiд його рукою. Чи то певен був: куди подiнуться, чи не до слiв
було. Десь зник i не на день, мало не на двi седмицi. Коли ж повернувся i
сказав: тепер можуть правитися до Константинополя, анти самi вiдмовилися
робити те.
Стетерiв тiльки чи й обурився - важко було збагнути. Бiльш за все, що
не йняв вiри.
- Ма?мо дозвiл iмператора, - показав йому Iдарич привезений князем
Волотом едикт про недоторканiсть слiв. - Будемо тут, коли дозволя?
гостинний господар, i ждатимемо висланих у нашiй справi людей iз
Константинополя.
Не повiрив, мовчки взяв до рук iмператорське повелiння, мовчки й
повернув його.
- Виходить, бачились уже з василевсом?
- Так. Iмператор пообiцяв вислати сюди, до Маркiанополя, сво?х
нарочитих мужiв, з ними й вершитимемо нашу справу до кiнця.
Знову дивився на антського сла i вельми пильно. Та перечити не посмив.
- Воля ваша, - сказав примирливо. - Ждiть.
Вони й ждали. Нi словом, нi дiлом не виказували сво?х намiрiв, як i
свого торжества. А дiждалися нарочитих мужiв iз Константинополя i змушенi
були тетерiти, як тетерiв перед цим намiсник дiоцезу Фракiя. Вiн не такий
простак, як вони думали: доки ?здили до Константинополя, доки ждали
iмператорських людей iз Константинополя, вивiз з Одесу свiдкiв сво??
татьби, слiду навiть не залишив вiд них для слiдства. Куди - пiди знай
тепер: або сховав у горах, або вивiз лодiями на далекi ромейськi торги.
- У нас ? його полоненi, - не поступався Iдарич. - Iмператорськi
нарочитi мужi можуть на власнi очi побачити й переконатися, який розбiй
вчинено у Тиверськiй землi.
Та роме? не дослухалися вже до його запевнень так, як дослухалися в
Маркiанополi, як слухали князя Волота в Августiонi. Те й робили, що
показували на порожнi будiвлi при одеськiм пристанищi та вiдпиралися. А ще
обiцяли: до князя Добрита будуть посланi сли, вони вчинять по
справедливостi.
Повертатися до Маркiанополя не було потреби. Усьому, на що сподiвалися,
покладено край тут, у морському пристанищi Одес. Лишалося сiсти в лодiю i
йти в море, до сво?? землi. А йти отак, як ?, не хотiлося. Волот зустрiвся
очима з Хiльбудi?м i вiдчув, як злобно торжеству? Хiльбудiй. Неприховано
злобно. А то казало: вони вороги вiднинi i до смертного одра,
зчiпатимуться та й зчiпатимуться сусiдячи.
-Де дiвчина? - поцiкавився у кормчого.
-Там, у лодi?. Тремтить, бiдне, бо?ться й на свiт показатися. Не
сказав: поклич, сам пiшов до Миловиди.
- Борич по?хав уже звiдси?
- Казав, буде ще тут.
- Може, пошука?ш?
- Я боюся, княже.
- У тебе ? вiльна, чого боятися? Та й не сама пiдеш, з мо?ми воями.
Бачив: iде й огляда?ться. А проте пiшла. Уже як опинилася на сходнях,
що вели з лодi?, обернулась i запитала:
- А як же Божейко?
- Потiм, коли повернешся, скажу. - Не захотiв тривожити завчасно.
Знайшли вони Борича й сказали, що його хоче бачити князь, чи той сам
нагледiв: роме? по?хали на Маркiанополь, а анти збираються в дорогу, -
над'?хав i став неподалiк, роздмухав горно, розклав сво? ливарське
причандалля. Князь примiтив те i поспiшив до його стойбища.
- Боричу, - сказав ута?мничено. - Ми поверта?мося нi з чим. Роме?
перехитрили нас, вивезли полонених з Одесу, i куди - нiхто, сподiваюсь,
уже не скаже. Настала черга нам спробувати перехитрити ?х. Вовк не
перестане навiдуватися до кошари, доки не дiстане по хребту. Скажи, ти
лишився вiрний сво?й землi, люду слов'янському?
- Так, достойний.
- I можеш послужити ?м?
- Як?
- Кажи, чи хочеш, я скажу, як.
- Якщо зможу, послужу.
- Казав, що бачив i завчасу ромейськi приготування до походу. Зможеш
попередити мене у Чернi, коли помiтиш такi приготування i вдруге, i
втрет??
- Старий я, княже, куди менi. Повiдомляти найзручнiше морем, а який iз
мене кормчий i плавець?
- У тебе ? знайомi, нашi родаки. Переконай ?х: це конче треба, вiд
цього залежатиме благодать чи, навпаки, безлiття слов'янського люду. Ось
солiди, - подав капшук. - Поговори хоча б iз тими, що продавали нам коней.
Скажи, у п'ять разiв бiльше матимуть, коли повiдомлять.
- Це iнша розмова, княже. Тим молодцям i пiд силу, i доречно буде
податися морем у свою землю.
- На цьому й станемо. Клянусь Перуном.
- Клянусь i я.
/X
Скiльки плив морем, стiльки i гризла князя Волота досада: чому так
сталося, де допустився похибок? Тодi, як наполiг правитися морем, чи
пiзнiше, коли щиросердничав з iмператором i виказав йому, де хова?
Хiльбудiй полонених? Чи то ж вигiдно було Юстинiановi спiймати Хiльбудiя
за руку й сказати: ти - тать, а твоя служба в iмператора Вiзантi? -
татьба? Адже тим самим вiн ганьбив би себе, свою iмперiю, стiл, на якому
так високо вознiсся. Отож i могло так статися: не Хiльбудiй догадався, що
татьба його пахне недобрим, i вивiз полонених далi вiд Фракi?, iмператор
прислав кораблi i забрав свiдкiв Хiльбудi?во? ганьби. Та як можна було
йому, Волотовi, вчинити iнакше? Не казати, що зна?, де полоненi? А чи тим
допомiг би полоненим? Коли б не сказав цього, нарочитi мужi iмператора
взагалi не ви?хали б до Маркiанополя.
Нiби на зло, i небо не обiцяло ясно? днини. Хмурилось i тиснулося до
води, звужувало овиди. А з небом хмурилося й море.
- Знову на бурю збира?ться? - обернувся до кормчого.
- Швидше на дощ або на бурю з дощем.
-_ То ще гiрше.
- Така буря i такий дощ не тривають довго. Зате крутить тодi, нiби
дiдько колесом.
Поки що вiтер був несильний i дув iз захiд сонця. Це не вельми
пiдганяло лодiю i прискорювало побачення слiв iз рiдним берегом. Одначе
кормчий не поспiшав казати лодочним: "На весла!" Хто зна?, що буде
попереду, можливо, весла стануть ?диною надi?ю на плавання чи й порятунок.
Якщо вiтер крутитиме чи рватиме, мов несамовитий, вiтрила доведеться
опустити, iти на веслах i ждати, поки перемежениться. А перемежениться,
настане повна тиша - знову доведеться гребтись тiльки веслами.
Розглядаючись, Волот примiтив у лодi? Миловиду й затримав на нiй очi.
Сидiла осторонь вiд усiх, куталася в надiлену ?й лодочними верету й
сумувала або всього лиш думала нелегку дiвочу думу.
Пiдiйти й розважити? А чим розважить? Того, Божейка, не везе назад, та
й Випал пущено за димом, у Випалi теж не вельми веселi днi чекають на не?.
Яка примхлива i незбагненна вона, доля людська. Чи мiг подумати тодi,
як бачив це дiвча в Богданка на пострижинах, що здиба? його он де, в
далекiй i чужiй Мiзi?? Чув вiд усiх, хто стояв поблизу сина: "Леле, яка
красна на вроду дiвчина! Отаку б княжичу i в жони, а не лишень у
величальницi". I тiшився, що велича? така. Чув, як Малка, втративши те
поселянча з виду, бiдкалась та казала: "Яка дiвчина, Волоте. Коби й щастя
нашому княжичу було таке свiтле та ясне, як вона". Знову тiшився, менш за
все думаючи, чи? то дiвча, здиба?ться вiн десь iз ним чи не здиба?ться?
Сказав би хтось, що станеться таке, причинним назвав би або злим
овгуром-вiщуном.
Бiднятко. I лада свого втратило, вважай, безповоротно, i дома, у
Випалi, знайде, напевно, мертву стариню. Казати чи не казати про те, що
сталося з Випалом? А коли поспiшить? Деякi з випальцiв залишились живi. Що
коли серед тих деяких i ?? стариня? Пливе он i, певно ж, сподiва?ться
побачити ??, вiрить, що поверта?ться до мами, а з мамою - до щастя.
"А може, сказати все-таки, що сталося з Випалом? Пiде - i кане мiж
люду. Куди подiнеться, де прихилить голову, коли у городищi анi родакiв,
анi оселi? Най би приходила й була при Малцi челядницею".
Аж кинувся вiд тi?? думки: йому тiльки шкода Миловидки чи хоче, аби не
йшла вiд нього? Вiдколи угледiв там, у бiдi, не переста? думати i дбати
про не?.
"Одначе не тiльки ж я, - виправдову?ться. - Борич теж дбав i без
усякого умислу. Так i сказав: "Не для того брав ?? серед знедолених, аби
зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чека? надiлену божественною
лiпотою рабиню i викупив". Жiнка створена богами на те, щоб множити рiд
людський. А така множитиме лише красних серцем i плоттю. То чому й не
подбати про таку? Чи таких, як вона, багато на свiтi?"
Не втримався, знов скосив оком на Миловиду й помiтив нараз, що вона теж
дивиться на князя. Не допитливими, нi, сумними й болiсно-благальними
очима.
- Щось хочеш запитати, дiвчино? - ступив крок i сiв поруч.
- Все те ж, княже: невже нема й не буде нiякого порятунку для тих, що
лишилися в роме?в?
Помовчав, бо знову гадав: казати - чи не казати?
- Ромейський iмператор обiцяв прислати до нас сво?х слiв. Будемо
домагатися, аби повернули. Вiн не хоче вiйни з антами, отож змушений буде
прислухатися.
Нiч застала в морi i надто далеко вiд сво?? землi. Та й темна, з усього
видно, буде. А в темрявi морем далеко не пiдеш.
- Попереду ромейське пристанище Томи, - нагадав кормчий.. -
Добиратимемося до нього чи заночу?мо на пустельному березi?
- Ми вже ночували раз. Було б лiпше, коли б зовсiм не ви?здити на
берег.
- Можна й не ви?здити. Пiдiйдемо ближче до берега, станемо на корчагу
та й заночу?мо. А пливти наослiп небезпечно.
- Отак i зробимо.
Зворотна путь видалася важкою i тривалою. Тi??, першо?, ночi таки
застукав у морi й мочив до ранку, а потiм мало не до полудня дощ, по дощi
настала цiлковита тиша. Отож лодочнi греблись та греблись, а знову змушенi
були стати на ночiвлю в морi. У гирло Днiстра зайшли десь аж на третю добу
i то над самий вечiр. Були стомленi, i змученi, i вимоклi до нитки. Тому
не стали добиратися до Тiри, вибрали зручне мiсце й спинилися на нiч
табором. Для слiв, князя i окремо - для Миловиди напнули намети, лодочнi
назбирали сухих дров i розклали багаття, аби обсохнути до ночi та й уночi
грiтися, пильнуючи табiр.
Почувалися всi вiльно i примiтно полегшено. Хоча до тиверських весей
неблизько (межа осiдлостi йшла вище, тут - незайманщина), а все ж це була
вже своя земля, на нiй ступалося i вiльнiше, i певнiше. До всього й лiс не
скрiзь пiдходив до берега. Зеленiли понад лиманом галявини, полискували
чистими плесами прiснi озерця, така первинна краса та свiжiсть напливали
звiдусiль, яку можна подибати тiльки раннього передлiття i саме там, де не
ступала людська нога. Чи Волот такий зворушений був тим видивом окружним,
чи захотiв розiм'ятися пiсля кiлькаденного плавання, - полишив
заклопотаних сво?ми клопотами дулiбiв та й пiшов знiчев'я берегом - спершу
до зелено? галявини, далi загледiв, що то - мокрий луг, i взяв ближче до
лiсу. Йшов, споглядав лiпоту довкружну, тiшився, буянням зеленi,
торжеством життя на землi i нi про що, здавалось, не думав. А втiм, нi.
Раз тiшився, виходить, думав. Лiпо йому тут, серце кличе. Куди й пощо - до
пуття не зна?, а кличе. Хочеться привiлля чи все ще точить, нiби шашiль
дерево, невдача, те, що по?хав до роме?в i опростоволосився в ромеях? А чи
так уже й опростоволосився? Ну, не повернув люду тиверського, обскакали
його роме? з людом. Однак i роме?в припер до муру. Вибачались за
вторгнення, сказали, пришлють слiв i покриють вчинену розбо?м шкоду,
складуть ряд про мир i злагоду мiж землями-сусiдами. Бо не хочуть розбрату
i сiчi з антами, бо знають, хто такi анти.
Зачув, як хлюпнуло щось за зарослями, i спинився. Перше, що впало у
вiчi, - синiло плесо мiж гiллям. Розглянувся - i затамував вiддих: в
озерi, за зарослями, купалася дiвчина. Смiялась вiд холоду чи при?много
вдоволення i викидала поперед себе руки, одгрiбала ними воду, вигинала
бiле на синiй гладiнi тiло, - таке бiле i таке пружне та знадливе
непорочно накресленими лiнiями, що князь як став, застигнутий, так i
стояв, не зважуючись поворухнутися.
А дiвчина не помiчала, що не сама тут. Коли б помiтила, не почувала б
себе так вольготно i безборонно привiльно; лягла горiлиць, розкинула на
водi руки, дивиться в небо i милу?ться небом.
"Миловида!" - Князь розгледiв нарештi вид ?? й пiзнав. Якусь мить не
мiг втямити, що йому вдiяти. Стояти й дивитись не випада? - не молодець
уже, а до того ж князь, привiдця й совiсть усього люду, - i йти боязко.
Примiтить, що був тут, бачив ?? нагу - до стiйбища не прийде, втече,
палена соромом.
Дiждався, поки перевернулася ниць та занурилася в воду, i пiшов прiч,
удаючи, що нiкого не бачив тут, нiчого не зна?.
А настала нiч - мiсця собi не мiг нагрiти в просторому княжому наметi.
Лягав спати - не спалося, те й робив, що перекидався з боку на бiк, сiдав
- не сидiлося. Мов дивне видиво, ставала перед очi й будила уяву ота
русалка бiлотiла, дiвчина з божественними лiнiями жiночих зваб. А
найбiльше те, мабуть, перевертало його й колобродило в ньому, що вона була
поруч, через один намет, може, спала, а може, й нi. Нiч не пiзня ще, а
думати ? про що. Ано, ?й теж ? про що думати.
"Не для того брав ?? серед знедолених, - вкотре пригадував Борича i
його мудрiсть, - аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чека?
надiлену божественною лiпотою рабиню, i пошкодував ??". А вiн, князь
Волот, чи пошкоду? тим, що не скаже правди i про Випал, i про Божейка?
Вивезти з роме?в вивiз, а куди i для кого привiз? Випал спалено, стариню,
гляди, порубано, а ровесникiв ?? сплутано й загнано в чужi землi. На таку
знайдеться хтось? А хто вiн буде, той хтось? I чому князь Волот мав везти
цю божественно? лiпоти дiвчину для когось? Казав уже i ще раз скаже: такi,
як Миловида, створенi богами на те, щоб множити рiд людський, народжувати
красних серцем i видом молодцiв. Чи йому, князевi, заборонить хтось мати
другу жону? Чи його осудять цiкавi, коли пояснить цiкавим: "Я хочу, аби в
Тиверi було кому сiсти на княжий стiл, аби в мене були сини-соколи, тi, що
боронитимуть землю вiд татей iз чужкраю. Ця - та, що народить ?х, що
примножить рiд Волотiв i славу Волотiв..." Супротивитиметься Малка? А хто
питатиме Малку, коли вона не здатна вже народжувати ?х? Як вiн, князь,
зволить, так i буде. Та й мати Доброгнiва благословить на це. Вона зна?,
як було Волотам, коли загинув муж ??, князь Ярош, а згодом - i старший
син. Уся надiя була потому на нього, Волота, як нинi - на Богданка. То чи
варто вагатися, коли так? Дiвка зрiла вже, ма? розумiти, чого хоче вiд не?
i що дасть ?й князь; не поселянкою - володаркою землi Тиверсько? стане,
матиме в особi мужа князя-повелителя, сво? вогнище i сво? розкошi в Чернi
чи поза Черном.
Схопився, вжалений тi?ю вiрою i тими злюбними намiрами, ба вотолу
накинув уже на плечi, а далi намету не пiшов.
"Що ж я скажу ?й? - спинив себе. - 3 чого почну розмову? З безвиходi, в
якiй опинилася, з правди, що ?? рано чи пiзно маю сказати? То ж он яка
правда, вона уб'? дiвчину. Чи пiсля того можу говорити про злюб i про сво?
бажання зробити ?? щасливою? А говорити мушу зараз. Там, у Чернi, гляди,
не до Миловиди буде, оглянутись можу не встигнути, як по нiй i слiд
прохолоне".
I хотiв, i не зважувався пiдiйти до намету вивезено? з роме?в
полонянки. То правда, нiч не така вже й пiзня, однак дiвчина он скiльки не
доспала ?х, як перестрахалася за тi тривожнi днi, за недоспанi ночi. Не
даремно ж так полоскалася в озерi, так старанно змивала з себе i пiт, i
бруд, i страх ромейський, користуючись тим, що поруч анi лялечки.
Аби не туманiти на самотi, пiшов до сторожi.
- Хто? - запитали зненацька i не там, де сподiвався.
- Князь. Пильну?ш?
- Ано. Нiч, мовби вороняче крило, за п'ядь нiчого не видно. Мусимо
дивитись, i в оба.
- Пильнуйте. Земля ця хоча й наша, все ж незайманщина. I татi, i роме?
можуть об'явитися.
- Затим i вогнища загасили, княже. Аби не привабили когось.
Помовчав, i вже тодi, як надумав iти, сказав сторожовому.
- Таки знову дощ, мабуть, буде. Геть замоложило небо.
Бiля Миловидиного намету зупинився й прислухався. Таки спить, мабуть,
анi звуку, анi пiвзвуку з ?? похiдно? оселi.
"Хiба покликати? Чи я не волен робити так, як хочу?"
Ступив крок, другий i одхилив запону.
- Миловидко! Гей, Миловидко, чу?ш?
Мовчання. Прислухався - i вловив неголосне, одначе й не стримуване
пересторогою дихання.
Спить. Уявив собi, яка вона там, за пеленою темряви, за якийсь крок чи,
може, пiвтора вiд нього, й задихнувся, мiцнiше, нiж досi, стиснув запону в
руцi. Проте не шарпнув ?? й не вiдкинув як недолугу, нiчого не варту
заваду.
"Я не обавник якийсь", - осмикнув себе i, щоб чогось не сталося раптом,
одвернувся й посунув до свого намету.
Кинув осторонь вотолу i так, як ходив, упав на постiль. Чи довго лежав,
тамуючи бажання-муку, не зна?. Певно, довго, бо коли засинав, не
сумнiвався уже: не сьогоднi, то завтра, а буде так, як хоче. Коли ж
заснув, спав, видимо, мiцно, бо не одразу почув, як налетiла звiдтам,
iз-за гiр, буря й шарпнула наметом. Тодi аж кинувся й завважив неабияку
колотнечу в небi, як плеснула синiм свiтлом блискавиця й торохнув дужий,
iз трiском та вилясками грiм. А вслiд за тим полосонув по намету густий i
буряний дощ.
Не встиг пiдвестися i втямити, де вiн, що дi?ться довкола нього, знову
креснула, освiтивши лиман, лодiю в лиманi блискавиця, сколихнув землю
сильний (таке вiдчуття, що зовсiм поруч) грiм.
- Ой боженьку! - заволав хтось жiночим голосом, i князевi не треба було
догадуватися, хто кричить, - з жiнок вона одна тут, крiм Миловиди, бiльше
нема? кому кричати.
Схопився, кинувся до влазу, та одразу ж i подався назад, шукав, мацаючи
руками, вотолу. А блискавки, здавалось, i не згасали, креслили за
нещiльною стiною намету небо - то вздовж, то впоперек, i кожен ?хнiй
спалах супроводжувався ударом грому, часом вiддаленим, а бiльше близьким i
несхибно разючим.
Вихопився назовнi й одразу ж наразився на густий та буряний дощ, а
вслiд за тим - на ще вiдчайдушнiший, нiж перше, дiвочий крик.
- Миловидо! - шарпнув запону й опинився поруч iз зiщуленою, волаючою
про помiч дiвчиною. - Що з тобою, Миловидо?
Немов налякана коршуном голубка, кинулась до князя, обхопила руками
мiцну його шию, тиснеться i плаче, а плачучи, позойку?. Була гаряча ще зi
сну i разом з тим трепетно довiрлива, така прихильна й довiрлива, що вiн
сам вiдчув у собi змалiння сили й затремтiв знеможеним солодощами тiлом.
- Заспокойся! - угомоняв ??. - Скажи, хто тут, чом так перелякалася ?
- Я боюся, княже. Кари бога-громовика боюся! - казала й тремтiла, мов
лист на вiтрi. - Чу?ш, як грюка?? Довкола намета б'?, все поцiля?.
- Ну що-бо ти! - зiтхнув полегшено й сам, здавалось, заспоко?вся по
тому зiтханню. - То тiльки зда?ться, що все по тобi й по тобi. Далеко б'?.
Бачиш, менi нiчого. I тобi нiчого вже не буде. Заспокойся.
Пригортав i пе?тив ??, мов дитя. Зрештою вiдчув: заважа? змокла, поки
бiг, вотола, й скинув ?? одним махом плеча. Сiв зручнiш i Миловиду вмостив
зручнiше.
"Боже Свароже! - казав сам собi i захлинався тим казанням. - Вона
осьдечки, на руках у мене. Липне, нiби мокрий лист, i шука? захисту".
Чи такий радий був i не тямив на радощах, що робить, чи, навпаки, тямив
i користався нагодою, - однi?ю рукою горнув до себе Миловиду, другою
гладив-заспокоював, а гладячи, звiрявся: то ж не мана була, еге? У це?
дiвчини такi ж дивовижно непорочнi лiнi?, як i в тi??, що купалася в
озерi, вона уся така, як видавалася там.
Що певнiший був у сво?х звiряннях, то вiдчутнiше п'янiв i втрачав над
собою владу. Спершу тiльки аж надто щиро горнув до себе дiвчину й купався
обличчям у ?? розпущених на нiч косах, а далi й зовсiм пустився берега:
вiдчув на собi гаряче дiвоче дихання й припав до вiдкритих з ляку чи з
надмiрно? довiрливостi уст.
З усього, що було потiм, пам'ята? одне: з покiрно? щойно дiвчини
Миловида зробилася раптом кицькою.
- Кня... Княже?! -шарпнулася пiд ним, пориваючись випручатися, та,
безсила зробити те, уперлася руками в обличчя й запустила, куди бачила,
пазурi сво?. Волот змушений був вiдвернутися, а проте не послабив обiймiв.
Пiдцьвохнутий злюбним жаданням, ще вiдчайдушнiше прагнув жаданого. Щось
обiцяв явно не схильнiй до злюбу дiвчинi, в чомусь присягався i певен був,
вона не лишиться глухою до його княжого слова: обiця? ж не якусь там
абищицю - золотi гори. А замiсть послуху i згоди отримав рiзкий i болiсний
удар у плече.
Тодi аж, як сахнувся вiд не? й затиснув уражене мiсце рукою, збагнув,
що сталося. Боронячись, Миловида натрапила рукою на приторочений у нього
до пояса стилет, вихопила його i вразила прикрите всього лиш сорочкою
тiло. Болю, принаймнi такого, як спершу, не вiдчував уже, зате явно
вiдчував, як розплива?ться пiд рукою липка й гаряча кров.
У спалахах, що ?х не переставали викрешувати блискавицi, побачив, як
тиснулася в кутку перелякана тим, що сталося, дiвчина й тримала перед себе
нацiлений на нього стилет.
Хiть одразу ж згасла, замiсть не? злоба пiдступила до серця i стала
помiтно закипати в серцi.
- Як же ти посмiла?
- А князь як посмiв?
Аж пересмикнуло Волота. Нацiлився було сказати те, що спливло тi?? митi
на думку, та опам'ятався i стримав себе.
- Я ж не тать i не обавник. Кажу: вподобав тебе, хочу, щоб стала менi
жоною. Чи, дума?ш, так собi йшов до Борича, правдами i неправдами визволяв
з неволi?
- То й я ж уразила не так, щоб дуже, я - аби угамувати лишень хiть.
- Добре менi не дуже. Кров цебенить, мов iз вепра. Накинь вотолу та
пiди в мiй намет, принеси кису шкiряну. Там ? полотно, добудеш i
перев'яжеш рану.
Послухалася i не зволiкала. I грози, здавалось, не боялася вже - вона
помiтно вiдкотилася за лиман, лише блискавицi кресали раз у раз й
освiтлювали ?й путь до намету, пошуки киси в наметi.
- Знiми, княже, сорочку, - звелiла, коли приготувала полотно.
- Знiмай сама. Уразила так, що й рукою не годен поворухнути.
Мовчки погодилася, мовчки й знiмала. Взялася за край рукава на здоровiй
руцi й звелiла, аби князь допомагав ?й звiльнитися вiд сво?? вдяганки.
Потiм пiдвелася, стала над Волотом i обережно скинула сорочку через
голову. Ту, уражену, руку звiльнила вiд не? останньою.
Наклала на рану шмат згорнутого в кiлька полотна i знову попросила
Волота потримати, аби не впало. Далi вже пеленала руку, а з рукою й плече
сама й пеленала старанно, як здалося князевi, не без спiвчуття.
- Що скажу завтра лодочним, нарочитим мужам iз Волина? - питався у не?,
i важко було добрати, усе ще попрiка? чи просто журиться. - Рану нанесла,
твар подовбала. Це за те, що порятував вiд ганьби, вивiз iз неволi
ромейсько??
- Чи князь на те вивозив, щоб порятувати з одно?, а завдати iншо?
ганьби?
- Кажу ж, уподобав тебе, хочу, щоб стала менi жоною.
- У князя ? жона, я бачила i знаю.
Умовк на мить, дума?-гада?, як ?й пояснити, такiй зеленiй i такiй
чистiй.
- Ти не все зна?ш про княгиню Малку. Коли довiда?шся, iнакше
мислитимеш.
- Iнакше не можна, княже.
- Можна, Миловидко. I варто, - зважився сказати бiльше, анiж хотiв би
зараз. - То правда, я горю бажанням злюбу, ти така жадана, так до серця
менi, як нiхто досi не був i не буде. А проте не лише тому хочу взяти тебе
за жону. Малка не здатна бiльше народжувати дiтей. Пiдвередила себе, коли
народжувала найменшу, i не може тепер бути непраздною. А ти он яка лiпотна
дiвка. Ти народиш менi синiв-красенiв i станеш наймилiшою з усiх жон, що ?
на свiтi.
- Князь говорить неподобнi речi.
- Чом неподобнi? Нiби не вiда?ш, зрiла вже, не сьогоднi, то завтра
горiтимеш бажанням злюбу. То ж i стань мо?ю. Богами нашими присягаюся:
будеш першою жоною в Чернi.
- У мене ? ладо.
- Той, Божейко?
- Ано. Ми заприсяглися бути у парi з ним. Там, у бiдi, присягалися,
князю.
- А Лада? Невже Миловидка не збагнула: богиня Лада пiшла супроти вашого
бажання. То з ?? волi об'явилися у Випалi роме?, то вона вчинила так, аби
вас роз'?днали i в ромеях. Ти зараз на сво?й землi, на вольнiй волi, а
Божейка повезли з Одесу на край свiту, туди, звiдки не буде вже вороття.
- Як це - повезли? Адже князь казав, роме? не схочуть за?датися з
антами, роме? повернуть полонених.
- Тодi казав, аби заспоко?ти тебе, зараз кажу правду.
Хилилася пiд вагою видимого горя, й не знала, що ?й дiяти. Перечити?
Кричати, що то лжа, князь хоче всього лиш обаяти? А звiдки зна?, звiдки
може знати тепер, де правда, а де лжа?
Затулила вид свiй руками, хилилась та й хилилась на вимощене лодочними
ложе. I плакала схиляючись. Тихо i жалiсно, подитячому надривно.
Якийсь час Волот не зважувався наполягати на сво?му. I заспокоювати не
заспокоював.
- Я тому й прийшов до Миловидки, - заговорив, коли стишилася трохи, -
тому, кажу, й прийшов, що вiрю: вона достойна бути щасливою, бо ма? вiд
мами-природи все, щоб робити щасливими iнших.
- Де те щастя, князю?
- Вдумайся, дiвчинко гожа, i збагнеш: воно поруч. Не Божейковi - менi
судилася ти. Це богиня Лада повернула тебе до мене. То ж i кажу: приходь i
будь княгинею Тиверi. Я - муж при силi i здоров'?, я зможу дати тобi все,
чого захочеш. Дай менi одне - прихильнiсть серця свого, взамiн матимеш
усе.
Помовчала i вже потiм вирекла з освiтлено? блискавицею ночi:
- Ти не зна?ш, княже, Божейка, не вiда?ш, яке велике у нас iз ним
бажання злюбу. Що ти i що тво? обiцянки супроти того, що дали б менi
позирки Божейкових очей, Божейковi пестощi та злюбнi втiхи! - мало не
крикнула у вiдча?.
То було занадто, надмiру занадто. Та князь не вiдповiв на ту
надмiрнiсть гнiвом, у нього вистачило мудростi не прийняти образу за
образу.
- ? й iншi, дiвчино, принади у мужiв, окрiм очей та пестощiв. То
похвально, що ти вiриш, що умi?ш вiрити. Та зважай i на те, що я кажу:
Божейко твiй, коли б вiн був не просто собi отроком чи .мужем - богом, i
тодi не зможе повернутися звiдтам, куди запроторить його Хiльбудiй. Чи
Миловидка не чула: усiх наших поселян вивезено на далекi чужинськi торги,
туди, де продають на каторги, у рабство! А з рабства вороття нема. Божейка
завдадуть у вериги, прикують до галери, примусять гребти стiльки, скiльки
суджено йому жити.
- Тодi... тодi й менi не буде життя.
х
Такий пильний був во?вода Вепр пiсля всього, що сталося у Тиверськiй
землi, чи сторожа випадково нагледiла княжу лодiю й застерегла його, - тi,
що правилися з-над моря, ще й Стрибожого каменя не поминули, а до
пристанища на Днiстрi поспiшала вже виряджена во?водою челядь, поспiшав i
сам во?вода в оточеннi отрокiв.
- Князь Волот, нарочитi мужi повертаються з роме?в, - казали тим, хто
питався, що сталося, i не знати, чого було бiльше у тих
казаннях-роз'ясненнях: сподiвано? радостi а чи передчуття тривожних
несподiванок. ?здили ж не в гостi до ромейського iмператора, он яке лихо
погнало за море i князя, i нарочитих мужiв волинських. А що ви?здили? Еге,
чи то ж ви?здили щось?
Вiтрила майнали вже, лодiя iшла на веслах, отож посувалася супроти
бистрини, мовби рак по дну - на диво звiльна.
- Чи ? серед мужiв князь? - питали старшi молодших. - Бачите князя?
- Нiби ?.
Тиверцi пожвавлюються й помiтно яснiють лицями.
- З добром прибувши, князю! З добром вас, мужi нарочитi, усi, хто
поверта?ться до рiдно? землi. Як плавалось?
- Хвала богам, вернулися здоровi. А що земля? Що чувати в землi
Тиверськiй?
- Окрiм давнiх, посiяних ромейськими татями скорбот нiякого iншого лиха
чи урону землi Тиверськiй не завдано. Покора й спокiй, княже.
- Спаси бiг за добрi вiстi.
Ратнi люди дають князю й мужам коней, челядь iде до лодi? й порядку?
разом iз воями, що були з князем, бiля речей княжих.
- Тобi теж велено iти з нами, - кажуть Миловидi.
Дiвчина не перечить, мовчки сходить на берег, мовчки й просту? слiдом
за челяддю. Хода лишень не та, що в них. Анi радостi, анi бадьоростi не
почувалося в нiй. Такою печаллю свiтився вид, промовляла постава, нiби не
?? це визволили з полону й привезли в рiдну землю, - вона стала полонянкою
тиверського князя, а вiдтак i тиверцiв.
Стриманим був i князь Волот. Вепр помiтив те й уловчився стати ближче
до свого побратима й повелителя.
- Не вельми багато ви?здили, бачу.
- Окрiм обiцянки прислати слiв i домовитися про вiдшкодування збиткiв,
про добросусiдство, нiчого втiшного не веземо з роме?в.
- Вiд роме?в чогось iншого годi було й сподiватися. - Вепр помовчав i
вже потiм додав: - А я теж не дуже втiшу тебе, княже.
- Як то?
- В землi, у Чернi справдi усе гаразд, а вогнище тво? не обiйшла обида.
- Щось сталося з Малкою?
- Та нi, Малка жива й здорова. З Богданком прилучилася бiда.
Волот натягнув поводи й зупинив Вороного.
- Як то - з Богданком? Що могло статися з Богданком? Упав з коня,
скалiчився?
- Того, хвала богам, не сталося. З очима негаразд.
Дивився пильно i ждав.
- I дуже негаразд?
- Достеменно не знаю. Золотавиця нiбито уразила ?х.
Бачив, во?вода не все каже, та й самому не випадало допитуватися при
людях. Тож торкнув коня i рушив. А серце, чув, занiмiло i не вiдходить
уже. Чи то ж жарти: Богданко, ?диний син, ?дина надiя, заслаб на очi! Що ж
буде, коли слабiсть страшна, коли пересторога ця - натяк бути мужнiм?
Такий, що приострожив би коня й погнав би вихором у город - до жони i
сина. Та ба, не випада? князевi уподiбнюватись поселяниновi, тому, у кого
чадо - вершина клопотiв, всьому початок i всьому кiнець. I терпiв, поки
до?хав до вогнища, i при?хав, найперше подбав, аби гостям було привiтно й
затишно у його вогнищi. Тодi аж, як позбувся тих турбот i зняв iз себе всi
вериги, постав перед Малкою й запитав тривожними очима Малку: "Що сталося
i як сталося?"
Така знесилена була турботами його жона чи така перестрахана хворобою
сина, тим, що не дотримала дано? мужу обiцянки, упала перед ним на колiна
й притиснулась, плачучи, до нiг.
- Не гоже княгинi, - рiшуче пiдвiв ?? й поставив перед собою, - так
низько падати. Кажи, що з Богданком?
- Нещастя, князю, - простогнала й захлинулася словами-стогоном. -
Вiн... ослiп!
- Що?! - крикнув не сво?м голосом i так струсив Малку за плечi, що та
стишилась нараз i видивилася на свого мужа повними слiз та перестраху
очима.
Засоромився свого крику-вiдчаю а чи не знав, що робити в такому
горi-вiдча?, облишив жону саму на себе й подався туди, де лежав син.
Певно, аж надто рвiйний i лютий був, челядниця пiдвелася з стiльця, на
якому чатувала бiля Богданкових дверей, i поспiшила назустрiч.
- До сина не можна, князю, вiн спить.
Не сподiвався, що йому заступлять дорогу, i спохмурнiв. Коли ж подумав,
отямився i прохолонув, а прохолонувши, мовчки обернувся й пiшов туди, де
полишив Малку.
Не кричав уже й не допитувався, опустився знесилений на стiлець, сидiв
i слухав, що оповiдала про синову бiду жона.
Чи вона хотiла того? Чи сподiвалася, що таке може статися? ?здив
хлопець верхи, як ?здять усi, починаючи ратну науку. Теплiнь-бо прийшла на
землю, а з теплiнню - лiпота i благодать. Хто ж утрима?ться тако? пори, не
захоче вiдчути себе птахом, що мiря? простори де хоче i як хоче? Не
втримався й Богданко, навчившись сидiти в сiдлi i правити конем. ?здив та
й ?здив, доки не стрiнувся iз злим повiтрi?м у аерi i не нажив собi лиха:
ячмiнь вискочив на оцi. Дядьковi б завважити те й додому, пiд нагляд
матерi привезти отрока, а вiн махнув рукою: пусте, звiдки прийшло, туди i
пiде. А ячмiнь рiс, визрiвати вже став i заважав, ясна рiч, Богданковi. Те
й робив, що протирав сльозоточиве око, доки не умудрився зiрвати свою
болячку. Отроча, що з нього вiзьмеш? Чи воно знало, чим то загрожу?? Та й
хто мiг знати, що таке станеться? Вчепилася золотавиця i ослiпила.
- Коли ж те сталося? - поцiкавився, не пiдводячи голови, Волот.
- Ячмiнь зiрвав на тiй седмицi, а ослiпнув не далi як учора.
"Учора?! - пробудився Волот i ледве стримав себе, аби не подивуватися
вголос. - Тодi, як небо i землю стрясали перуни?"
- ...До вчорашнього бачив, - сво? оповiдала Малка, - а вчора, тодi, як
кресали блискавицi, закричав несамовито. Я кинулася до нього, питаю: "Чого
тобi, дитятко?" А вiн вчепився за мене руками, слова не скаже з ляку. Аж
потiм уже, коли приглянулась, побачила: Богданко наш не баче.
Вона не переставала схлипувати i розповiдала щось, схлипуючи, та Волот
не дослухався до того, що розповiдала. Перед очима постала вчорашня
горобина нiч на березi Днiстровського лиману, згадавсь надсадний дiвочий
крик помiж ударами перунiв, благання про помiч i все, що сталося, коли
прийшов допомогти.
"Це я завинив. Це через мене покарано нашого сина. О боги! Як же се?
Нiчого ж там не було такого, щоб карати. Чу?те, боги, не .було! Я не
осквернив дiвчини, я..."
"А благословення Лади? - вихопилася iнша думка i змусила оглянутись: це
вiн пита? себе чи хтось стороннiй. - Миловида казала ж: заприсяглися з
Божейком узяти злюб i заприсяглися в той день, коли зiйшла на землю Лада.
Що коли вона таки благословила ?х на це? Я посягнув тодi не просто на
невиннiсть дiвочу, посягнув на благословення богинi злюбу, вчинив
богопротивне дiло! О горе! Схоже, що сталось саме так. Що ж маю вдiяти,
аби спокутувати провину свою i порятувати сина? Що маю вдiяти?!"
Пiдвiвся, пройшовсь до дверей, вiд дверей - до вiкна i знову зробив те
саме. Бо таки не знав, куди подiти себе, де втопити досаду, бiль, сум
сердечний. А Малка плакала. Часом тихо, лише схлипуючи, часом болiсно i
надривно.
- Когось кликала до Богданка?
- Волхва Пипелу.
- I що сказав вiн?
- Був тодi, як тiльки-но обсiла сина золотавиця. Казав, зiлля якесь
потрiбне, а в нього не було його. Тож пiшов на пошуки серед таких, як сам.
Та чомусь не повернувся звiдтам, не iнакше як iншим упився зiллям.
- Пипела не з тих! - обурився князь, а чому, i сам не знав. - Старий
уже вiн, можливо, занедужав i злiг де. Iншого баяна мала б покликати i
негайно. Чи мало ? ?х помiж люду, басих та баянiв?
Гадав, виправдуватиметься жона, а Малка обернулася рвiйно й метнула
виплаканими очима блискавицi.
- Що баяни i що басихи? Не треба було посилати Богданка в ту гемонську
науку. Скiльки житиму, не прощу собi того. Я мала б трупом лягти, а не
пустити сина. Воно ж хоча i отроча, а дитина ще. Чи зна?, де стати, як
повестися? Був би при матерi, був би й при здоров'?.
- Не те кажеш, Малко! - розгнiвався i гримнув пуще колишнього. - I
робиш не те. Сльозами горю не зарадити. Скликай, кажу, баянiв, усiх, що ?,
басих i лiкуй сина. Чула, що велю?
Малку вгомонив сяк-так. А ось себе нi вгомонити, нi стишити не мiг.
?дине, на що спромiгся, пiшов до Богданка й потiшив його, як зумiв:
сказав, що вiн, отець, дома вже, а коли вдома, iз сво?м сином, хай не
бо?ться, докладе всього, чого можна, чого й не можна, а в бiдi дитя сво?
не залишить.
Богданко повеселiшав. Спершу питавсь та допитувався, чи ? такi баяни
або басихи, що можуть зцiлити його очi, зробити ?х такими, як були досi -
зрячими, потiм згадав, куди ?здив князь Волот, i заговорив про тi кра? та
городи, де був, про людей, що бачив. Коли ж довiдався, що вiтець його
стояв перед самим iмператором Юстинiаном, шукаючи собi i люду сво?му
захисту, - питав та й питав, слухав та й слухав розповiдi свого тата.
Здавалось, i про бiду забули обидва, бесiдуючи та тiшачись тим, що
пригасили тою бесiдою осмуту. А втiм, то тiльки здавалося. Надiйшла та
мить, коли князь мусив пiти вiд сина, i знову згадалося все. Бо обiцяти -
одне, а зцiлити - зовсiм iнше. Бо таки ма? робити щось, аби зцiлити свого
?диного сина!
У тих пошуках-роздумах натрапив i на Миловиду. Через не? сталася його
провина перед богами. Може, ма? подбати насамперед про те, аби простила
Миловида, а вже потiм проситиме прощення у богiв?
Зрадiв тiй знахiдцi i заспiшив до дверей, сказав першому, що трапився,
челядниковi:
- Поклич ту, що прибула зi мною з роме?в. Миловидою звуть ??.
Мабуть, довiдалась уже вiд челядi, що ско?лося в родинi князя Волота,
такою сумовито-спiвчутливою i такою довiрливою постала перед ним, учора
зневаженим ще, що в князя серце зайшлося i думка не забарилася додати
жалю. Боги, i цi?ю неземно? лiпоти дiвчиною вiн ма? поступитися заради
зцiлення сина? Яка ж кара буде бiльшою для нього, та, що ? уже, чи та, що
буде, коли зречеться Миловиди?
- Скажи, дiвчино гожа, - зборов-таки сумнiви, - ти можеш простити менi
те, що було там, на лиманi?
Спаленiла на виду й потупила зiр.
- Що саме, княже?
- Ну... мiй намiр, мо? бажання примусити тебе зректися дано? Божейковi
обiтницi.
Зиркнула, звiряючись, мабуть, вiн чи не вiн це каже, й знову сховала
очi.
- Простили б, княже, боги, я прощу.
Аж серцем скинувся, уражений почутим. Виходить, не тiльки вiн, вона те
саме думала.
- Спаси тебе бiг, Миловидко. Ти не тiльки вродою ботоподiбна, ти й
мудрiстю достойна буть серед богiв. I я не залишуся за це в боргу, на
щедрiсть твою вiдповiм достойною щедрiстю. Скажи, хочеш побувати вдома,
побачити стариню?
- О так!
- То йди. Iди й довiдайся, що там i як там.
Заяснiла вся, радiючи, а йти не йшла.
- Князь лишень сходити дозволя?? - поцiкавилася зрештою.
- Ну чом же? Ти вiльна. Що серце скаже, те й чини.
- А як же... Як же буде з тим, що за мене заплачено солiди?
- Забудь про них. Ти бiльшим заплатила. А може, й заплатиш ще. Мушу
сказати тобi: невелика радiсть чека? на тебе вдома. Я за?здив, коли
правився до роме?в у Випал. Нема? твого Випалу, геть спалений. Ну, а що з
старинею, того не знаю, про те сама довiда?шся, коли будеш там.
Або не хотiла вiрити тому, що чула, або така приголомшена була,
почувши. Стояла, хилила донизу голову i мовчала.
- Ти сумнiва?шся?
- Чом мала б сумнiватись, коли сама бачила, як горiло наше городище.
- То не сумнiвайся, вродливице, i в тому, що далi казатиму. Коли
станеться так, що нiкого з кревних не застанеш у Випалi, коли у тебе й
вогнища свого не буде, не обминай Черна i мого терема в Чернi.
Цього разу Миловида не сховала вiд князя очi. Якось аж надто хутко i
зачудовано глянула з-пiд брiв.
- Князю мало тi?? кари, що ма? вже?
- Кари не буде, Миловидко, коли буде на те твоя добра воля.
X/
Баяни таки збороли травами золотавицю, а очам Богданковим i трави не
допомогли: так i лишився незрячим.
Князь ходив похмурий, мовби грозова нiч. I ?сти не ?в, i за княжi дiла
в землi сво?й не брався. Здавалось, i забув уже, що ? спаленi весi в
полуденних вервях, i ? люди, що лишилися без крiвлi над головою пiсля того
спалу, як ? й повиннiсть подумати про оборонну мiць подунайських обводiв
землi сво??. Малка розумiла усе те по-сво?му i мучилася подвiйною мукою.
Волот тiльки каже: усi ми завинили, насправдi ж кладе вину на не? i тiльки
на не?. Адже дома була, не просто обiцянку - роту давала, коли вiд'?здив:
"Дiтьми i вогнищем не печалься, я дам ?м лад". I ось ма?: i дитини не
догледiла, i вогнище може здимiти через той недогляд. Або сама згорить у
полум'? провини й каяття. Рятунку ж бо нема. Порятувати могло б Богданкове
прозрiння. А де воно?
Бачила, князь цура?ться ??, через те й сама не старалася потрапити йому
на очi. I день, i вечiр була з сином, навiть менших рiдко стала навiдувати
через Богданка - полишила на челядь. За вiкном буяли квiти i трави, а
Богданко не така вже дитина, щоб не розумiти, яка то розкiш i яка знада.
Усе розпиту? та й розпиту? та тягнеться туди, до тепла.
"Може, його до Соколино? вежi одвезти? - зродилася думка й сподобалась
княгинi Малцi. - Хоча б на лiто. Там i буйний лiс, i чисте поле поруч.
Дитя впиватиметься щедротами пташиного спiву, пахощами буйнотрав'я i оживе
серцем, збадьориться тiлом. Ано, там йому буде вiдрадно. Та й свекруха
утiшить словом-казкою. У не? он скiльки ?х, коли б могли бути морем, землю
затопили б".
Хотiла пiти й порадитися з князем, та згадала, яким бачила не так
давно, i завагалася.
- Запрягайте коней, - звелiла челядникам, - та привезiть княгиню
Доброгнiву з Соколино? Вежi. Скажете, з Богданком погано, ждемо ?? i дуже.
А поки челядники ?здили, у Чернi вiдшукалися люди, а в землi Тиверськiй
- дiла, котрi i князя Волота розворушили. Перший заглянув до нього во?вода
Вепр.
- Я не турбував би князя, - сказав, - та моцi не маю вже поратися з
тиверцями: iдуть i йдуть посланцi вiд погорiльцiв, просять помочi.
- А яку помiч я можу надати ?м? Чи мало лiсу по околiях, чи самi не
спроможнi взяти його?
- Кажуть, це лихо всi?? землi, всi?ю землею слiд i зараджувати йому.
Настане зима, куди подiнуться люди?
Князь чу? в тих словах правду i змовка?.
- Землi Тиверськiй теж ? про що думати. Довiрливi занадто ми,
поклада?мося на частокiл довкола весей, наiменованих городищами, на добру
волю сусiдiв. А сусiди ба, що роблять? Вежi слiд споруджувати в Подунав'?,
i не гiршi, нiж у роме?в!
- Я згоден з тобою, та погодься i ти зi мною. Волоте: удвох ми не
спорудимо ?х. Слiд скликати вiче. А вiче тодi лиш вiдгукнеться на наш клич
i пiде споруджувати вежi та остроги на березi Дунаю, коли ми допоможемо
поселянам спорудити до зими хижi. Це той випадок, коли нам з тобою не
личить гратися в гординю, заради великого можна побути й малими.
- Гада?ш?
- Гадаю, Волоте.
- Помовчав i вже потiм погодився:
- Тодi скликай вiче, тiльки не ранiш зелених свят.
- Слухаю, княже.
Во?вода бачив: не вельми схильний до розмови Волот, а до дiла тим паче.
Отож iшов вiд нього й гадав собi: покладеться на час. Зеленi свята не за
горами, ясна рiч, та час ? час, вiн сво? зробить. А коли примiтить, що
зробив, пiдiйде й розворушить у Волотовi думаючого мужа. Важливо, що
погодився скликати вiче, все iнше робитиме без князя i разом з тим волею
князя.
Клопотiв не бракувало: он скiлькох гiнцiв треба було послати в усi
кiнцi, по всiх весях землi Тиверсько? з речницею вiд князя, он скiльком
втовкмачити, кого скликати i на коли кликати. А Волот як не з'являвся, так
i не з'являвся у городi, серед дружинникiв. I те вiдсиджування не лишилося
непомiченим.
- Хто мiг би подумати, - шептались мiж собою мужi, - що безлiття так
надломить князя, що його сердечний бiль вiзьме гору над волею i розумом
державного мужа. Був он який певний себе i рвiйний, твердий та непохитний,
а нинi?..
- Горе i тура робить смирним.
А проте Вепр не такий уже й далекий був вiд iстини, коли покладався на
час. Одмiни прийшли-таки у княжу родину i не далi першо? седмицi. Сталося
небагато: до Черна прибула запрошена Малкою княгиня Доброгнiва i розбила
сво?ю лагiдною вдачею хмару.
- Не горюйте, дiти мо?, - сказала, - i не карайтеся провинами. Боги
милостивi, а Богданко надто малий, щоб прогнiвити ?х. Я беру його до себе,
баянитиму травами та зоряними росами, то й поверну те, що вiдiбрав недуг.
I Малка з дiвоньками най ?де. Аякже, в гуртi, серед пташок польових та
звiрят лiсових усiм ?м i весело, i втiшно буде. А втiха не одному
повертала здоров'я, поверне й Богданковi, правду кажу.
Так сокорила бiля всiх, такою вiрою засiвала сумну княжу оселю, немовби
й справдi певна була: таки поверне Богданковi зiр. I та матусина певнiсть
стала краплею, що зрушила камiнь: вона здолала його, Волотову, зневiру й
скинула ношу з плечей. Хай не зовсiм, все ж одiйшов серцем, став схожий
сам на себе. Коли ж наблизився час вiд'?здити родинi з Черна, не поклався
на челядь, сам викликався провести дiтей до прадiдiвського вогнища.
Давно колись вони з братом Остромислом мали не набагато бiльше лiт,
анiж ма? зараз Богданко. Як поривалися тодi до дiдового оседку в урочищi
Дубровик i найбiльше - до Соколино? Вежi, що високо здiймалася над
околiями. А так, терем у дiда хоча й був не гiрший за той, що мають зараз
у Чернi: i високий, i просторий, i клiтi мав, як дольнi, так i горiшнi, -
все ж iз нього не видно того, що видно з вежi. Вона - на шiсть ярусiв,
утричi вища, нiж терем, i мiцна-премiцна, рублена з моченого дуба. А
найбiльше тiшила ?х, дiтей, тим, що мала на кожнiм ярусi бiйницi та зоровi
вiконця-щiлини. З не? можна було оглядати геть все урочище та пiдступи до
урочища, не кажучи вже про поле, що мав дiдусь у долинi. Яка то втiха
була, оглядати, яка радiсть - почувати себе во?м, що сто?ть на сторожi
оседку, всi?? землi. А ще ж на горiшнiм ярусi дiд Благовiст тримав сво?х
улюбленцiв - соколiв. Жив-бо не тiльки з поля, а й з лiсу, може, навiть
бiльше з лiсу, нiж з поля. Мав бортi i бортнi межi, мав он скiльки
виводкiв соколiв i полюбляв ходити з ними на лови: у лiсi - на куниць i
вевериць, у полi - на зайцiв та лисиць, на водоймищах - на крякiв, гусей
та лебедiв. Ходив вiн iз сулицею й на вепра, ведмедя, ба навiть на тура,
одначе над усе ставив лови з навченими соколами. Через те й вони з братом
линули серцем саме до соколiв. I годували ?х у горiшнiй iз горiшнiх клiтi,
i добували звiдтам, коли дiд збирався на лови. Вежа була найулюбленiшим
мiсцем дитячих розваг. Це з ?хнiх уст i вiд ?хнiх постiйних розмов зимово?
пори про соколину вежу, як i вiд неабияких бажань податися на передлiттi
до того найутiшнiшого мiсця дитячих забав дiдiв оседок Дубровник дiстав
собi другу назву - Соколина Вежа.
Он скiльки лiт минуло вiдтодi, де тiльки не бував за тi лiта, чого не
видав, а Вежа пам'ятна найбiльше. I вабить чи не найбiльше, надто в тi
днi, як камiнь ляга? на серце i ? потреба зрушити його чимось iз серця. Он
вона виднi?ться уже. Вiд Черна до дiдового оседку лиш десять поприщ, а
така дивина ста? перед очi, нiби потрапля?ш в iнший свiт. ? тут широкий
дiл, а в тому долi-пониззi - поля та галявини з-помiж рiдколiсся, ? й гори
чи просто узвишшя над долом. З одного, другого i третього боку. А на тих
узвишшях- справжнi лiси, густi й непрохiднi, як казав дiд, зелена сторожа
Дубровника, бо таки прикривають оседок вiд чужого ока. По тому узвишшi i
йшла дiдова, а нинi його, Волотова, та матусi Доброгнiви бортна межа. За
нею iншi пiшли урочища й iншi оседки, дiдове нiби в зеленiй чашi, що ма?
один витiк - до Черна i Днiстра. Тому тут так затишно i так привiльне,
нiби у Вира?, на сонячнiй галявинi острова Буяна.
Знав, Вепр упора?ться з тим, що поклав на нього: i вiче скличе, i
дружинi дасть лад. Тож i не поспiшав до Черна, лишився на день у Соколинiй
Вежi, лишився й на другий. Слухав дитячi верески-захоплення i вiдходив
серцем, втiшався радiсним передзвоном птаства над нивами - i ще певнiший
був, нiж там, у Чернi: матуся Доброгнiва не просто потiша? ?х, вона
вiрить: не все утрачено вже. А коли вiрить господиня ?хнього древнього
оседку, то чому не повiрити йому ? Вона ж таки зна?ться i на травах, i на
водах та росах, каже, не одному i не однiй повернули зiр. Гляди, саме
зорянi води та зорянi роси повернуть його й Богданковi.
Хто зна?, чи по?хав би вiн i третього дня до Черна, коли б не прискакав
звiдтам гiнець та не сказав: на князя чекають нарочитi мужi.
- Ромейськi?
- Нi, полянськi.
- I чого хочуть?
- Вепр не повiдав, чого хочуть. Казав, най ?де князь, без князя вiн не
може мати з ними бесiду.
Перше, до чого вдався у Чернi, вислухав Вепра, а вже потiм звелiв
челядi приготувати яства i накрити в гостиннiй залi столи. Бо кликав на
розмову не лише нарочитих мужiв iз города Ки?вого, а й кращих людей Черна
- тих, що ходять iз товарами в чужi землi, i тих, що знаються на
будiвництвi лодiй та пристанищ.
Вiд Вепра знав уже: очолю? тих, що прибули з полян, ратний муж Гудима,
той самий во?вода Гудима, що стояв на чолi полян у тiм, здiйсненiм за
батька Яроша, походi на роме?в. Хто серед решти нарочитих мужiв, не вiда?,
а проте, коли зважити, чого прибули, не важко догадатися: ? серед них i
будiвничi, i кормчi, i тi, що хочуть обувати в заморських землях з
товарами.
Зустрiчалися не так, як у роме?в. Були i братнi обiйми, i чоломкання
(серед полян, як i серед тиверцiв, немало таких, що зналися вже), а
найбiльше невимушених бесiд, принаймi до тих пiр, поки не сiли за столи та
не почали ту розмову, заради яко? зустрiлися.
- Князь землi Полянсько? Острозор, - велемовно почав Гудима, узявши до
рук братницю, - шле тобi, князю, i всiм мужам землi Тиверсько? свiй
низький уклiн i найщирiшi зичення добра та здоров'я.
- Спаси бiг, - подякував Волот. - Як ся ма? князь Ки?ва i всiх полян?
Чи живий, здоровий? Чи мiцно сто?ть на схiдних обводах землi Трояново??
- Дякувати богам, мiцнiше, нiж колись. I на силi та здоров'?
почува?ться нiвроку. Буду? отнiй Ки?в, буду? й iншi городи з боку степу.
- А що степовики? Чи правда, що йдуть уже i за Днiпро, в полянськi
землi?
- Iти не йдуть, принаймнi ордами, а тирлуються недалеко. Коли б не було
??, загрози вторгнення, чи князь будував би ?х, твердинi по Днiпру?
Тиверцi схвально кивали головами.
- Ви звiдтам, з боку степу, боронiть землi слов'ян, ми звiдси, з боку
Дунаю, боронитимемо.
Пили за те й виголошували здравицi, пригощалися яствами й знову
виголошували. Поляни знали вже, яка бiда постигла тиверцiв у Придунав'?, й
не поминули поцiкавитись подробицями: що, власне, сталося i чому сталося?
- А чому, - не ховався Волот перед сво?ми гостями i соузниками, -
ромейським во?водам захотiлося набити киси солiдами, ось i подалися в нашi
землi за дармовщиною. Цiна на рабiв на ?хнiх торгах не пада?, беруть по
двадцять солiд за голову. А коли тих голiв тисячi та й тисячi, то чом не
спокуситися?
- Забули, виходить, що слов'яни можуть побувати i в ?хнiх землях.
- Саме так: забули.
- А тим, хто забува?, - втрутився хтось iз тиверських мужiв, - слiд
нагадувати, що то татьба, що за татьбу рано чи пiзно доведеться
розплачуватися.
- Ано, - пiдтримали його i не тiльки тиверцi, поляни теж. - За татьбу
рано чи пiзно доведеться розплачуватися!
Пили не ситу, що водилася в усiх слов'янських землях, пили янтарне вино
з родзинок, а вино помiтнiше пiдiгрiвало кров, будило буйнi поривання як у
тих, що зазнали ромейсько? кривди, так i в тих, що спiвчували
покривдженим. Гудима бачив те й не забарився пiдвестися, аби попросити тим
уваги i тишi.
- Буду щирим iз вами, братi?, - звертався до тиверцiв. Пливучи Днiпром
до моря, а морем - до Черна, поляни передусiм це хотiли сказати Тиверi i
?? мужам: ви не будете самотнi, коли доведеться вийти на прю iз
супостатами, що там, за Дуна?м; поляни були i будуть з вами. Так сказав
князь Острозор, так i я кажу.
Тиверцi дружно пiдвелися й простягли до гостей виповненi вином
братницi.
- Слава князю Острозору i люду полянському! Так дiють лише браття. I
люд тиверський не забуде цього.
Пригадували колишн? й хвалилися колишнiм або заприсягалися у вiрностi й
возносили хвалу братньому ?днанню. Бо вони таки браття, бо того вимага?
дiло землi, честь люду слов'янського i потреба люду.
Вловивши у веселому гаморi застiлля слова про потреби люду, Гудима
знову звiвся над усiма й заговорив, долаючи гамiр.
- На часi буде сказати, братi?, що саме потреби люду слов'янського й
звелiли нам, мужам землi Полянсько?, сiдати в лодiю i добиратися до вас
через несамовитi пороги на Днiпрi, затим - бурхливим морем. Бо певнi: далi
не можемо сидiти в сво?й землi i мати лиш те, що ма?мо. На хлiб i мед, на
вiск i спокусливу для заморських гостей пушнину хотiли б брати дещо i в
сусiдiв: залiзо, паволоку, кузнь i вироби майстрiв заморських. А ще ?
потреба бути в сусiдiв i вчитися зводити кам'янi споруди, городи та вежi з
каменю, аби були мiцнi i неподатливi, не боялися анi вогню, анi залiза,
аби стали твердинями землi нашо? i там, по Днiпру, i тут, на Дуна?. Чи так
мислимо, братi??
- Так, так! Черн дещо зна? вже, а проте i бiльше знати не завадить.
Роме? он якi храми мурують.
- Чули ми: ма?те намiр будувати сторожовi вежi по Дунаю?
- Мусимо, коли не хочемо спустошення.
- Правда ваша: аби не терпiти спустошення, слiд стати на Дуна? твердою
ногою, - спорудити там такi ж твердi, якi спорудили супроти вас роме?. Та
чи не час, братове тиверцi, мати вже нам коли не на Дуна?, то поблизу
Дунаю морськi пристанища, а в тих пристанищах - лодi?, такi, що по Днiстру
ходили б, i такi, що на них за море не страшно було б пливти? Саме з
такого пристанища i на таких лодiях ми, слов'яни, й проклали б сво?м
товарам путь у заморськi кра? та й iз замор'я возили б дещицю. А ще на тих
лодiях могли б ходити на сiчу з супостатами сво?ми i не тiльки тут, на
Дуна?, а й у сам Константинополь, не лише тодi, як роме? йдуть на нас, а й
у тiм разi, коли ? потреба упередити роме?в.
Тиверцi принишкли, по ?х видовжених лицях видно було: не зовсiм
розумiють полянського нарочитого мужа або ж не вiрять, що все, сказане
ним, можливе..
- Скажу бiльше, - бачив те нерозумiння Гудима. - Ми тому й пiшли
Днiпром через пороги, що хотiли знати: зможемо ходити тi?ю путтю до моря
чи не зможемо.
- I що сказало плавання?
- Зможемо, а проте путь та многотрудна i небезпечна. З товарами лодi?
не пройдуть через пороги, розбиватимуться i неминуче. А крiм того,
асiйськi татi промишляють там. Коли побачать нас iз товарами, не дадуть
доправити до моря. Отож ми винесли з то? нашо? мандрiвки iншу мисль:
плавання в полуденнi кра? слiд починати звiдси, з Тиверсько? землi, якщо
буде на те воля тиверцi в.
Волот бiльше, нiж iншi, був зацiкавлений речницею полянина Гудими,
через те не спускав iз нього пильного ока.
- Во?вода хоче сказати: товари треба буде правити возами до Черна, а
звiдси лодiями - за море?
- Можна, княже, й так, а ще лiпше буде, коли оберемо для морського
пристанища стару грецьку Тiру.
I знов загомонiло застiлля: а так, Тiра - зручне мiсце для морського
пристанища. Там - лиман, а лиман - те, що й море. Звiдти можна буде ходити
не лишень у Мiзiю та Фракiю, а й до самого Константинополя.
- Там ма? бути город? - цiкавиться Волот.
- Поки що досить острога.
- Вiдтак i во??
- I во?, княже. Такi числом, при такiй бронi, за такими мурами, щоб
могли захистити нашi лодi? i нашi товари, а ще були б надiйною сторожею в
усьому Придунав'?.
- Муж iз полян правду каже, - вихопився хтось iз пiдпилих тиверцiв. -
Давай, княже, згоду! Матимемо пристанище - матимемо й лодi?, а матимемо
лодi? - дiстанемо ромейських татей у фортецях i поза фортецями. Ано! Тодi
нам не лише Хiльбудiй, сам iмператор iз палатiйськими воями не страшний
буде.
Князь Волот виповнив вином братницi гостей, затим - свою.
- Усi так мислять? - пiдвiвся за столом.
- Усi! Давай, княже, згоду!
- Згода буде, та ? ще питання до нарочитих мужiв iз полян: чи? то буде
пристанище?
Гудима осмiхнувся, а проте не зволiкав iз сво?ю речницею на те.
- Чия земля, тому належатиме й пристанище. Поляни, як i уличi, дулiби,
сподiваюсь, задовольняться тим, що матимуть у Тiрi свiй куток, сво?
сховища для товарiв i сво? лодi?. А ще - дозвiл на перевiз, на право
безборонно правитися з товарами по Тиверськiй землi.
X//
Що ближче пiдходила Миловида до Випалу i сво?х кревних у Випалi, то
менше було певностi в ходi.
"Боги, будьте добрi, - благала подумки. - Збережiть ?х i помилуйте,
зробiть так, аби те, що казав князь, не стало правдою. Най то буде всього
лиш вигадка мужа, котрому будь-що хотiлося зламати й лишити при собi
дiвку. Най буде лiпше так, анiж iнак. Чу?те, боги! Зголошуюсь не застати
анi старо?, анi ново? оселi, в котрiй так бажалося жити i тiшитись знадами
свiту, та не зголошуюсь, не хочу, аби сталося щось гiрше. Зробiть так,
боги яснi, аби застала там, у Випалi, i маму, i тата, i братика з
сестричкою, бабуню з дiдусем. Не робiть мене сиротою, ласкавi боги, не
губiть до краю".
Iшла з Черна тi?ю самою путтю, що й минулого полiття ?хала з татом,
мамою, супроводжувалась Божейком. Через те по примiтних обочинах, дубах та
галявинах бачила: Випал не так i далеко вже. За тим лiсом пiде поле, а
вийде в поле - побачить оселi випальськi. Бо лежать у долинi пiд лiсом, бо
з поля ?х так гарно видно. Швидше прийти б та глянути на Випал, та
потiшитись зустрiччю з кревними - ото i всi Миловидчинi жадання, уся
турбота. Та ще тривога: чи ж дiждеться ??, зустрiчi?
Тим жила, верстаючи неблизьку путь, звiдти, власне, й черпала силу для
сво?? путi. А вийшла з лiсу та глянула в дiл - стерялась i змалiла на
силi: на мiсцi осель випальських лежало суцiльне згарище. Лише там, де
була околiя Випалу, стояло осиротiло кiлька халуп.
- Горенько мо?! - заплакала. - Невже ж i все iнше - правда?
Таки повiрила, мабуть, тому, що казав князь, iшла й свiту не бачила за
сльозами. А розшукала на згарищi мiсце, де стояла дiдусева хижа,
розглянулась на попелищi, що лишилося вiд ново? татово? оселi, i зовсiм
заголосила. Кликала матiр, тата, кликала братика, сестричку, нарештi
бабуню, свою найдобрiшу з усiх добрих та прихильних до не? людей, - дарма.
На всi чотири сторони свiту кликала - i все дарма, нiхто не вiдгукувався
на ?? клич.
Геть змалiла на силi, плачучи, й присiла на ?дину на всьому подвiр'?
колоду, що лежала свого часу бiля дровiтнi i вцiлiла вiд вогню. А
присiвши, схилила на руки обважнiлу вiд невтiшного горя голову,
схлипувала. Нiкуди не поривалася бiльше, нi про що, здавалось, не думала,
сидiла й ковтала щедрi в такiй оказi? сльози. Аж чу? - наблизився хтось.
Оглянулась - господиня з сусiднього подвiр'я.
- Чи не Миловидка часом?
- Не пiзнали, бабуню?
- Боженьки! - зрадiла жiнка. - Жива, виходить, повернулася до отчого
порога!
- Як бачите. А чи жива моя стариня, усi кревнi? Чом нiкого не бачу?
- Лихо постигло нас, дiвонько гожа. Глянь, що зробили татi ромейськi з
Випалом. Мало кого обiйшло воно, те страшне лихо, а тi, кого обiйшло, у
лiсi зараз, рубають дерева для хиж.
- Ну, а мо? тато, мама? - пiдiйшла i вхопила стару за обидвi руки. -
Чулись-те, мо? кревнi живi?
Сусiдка не зводила з не? посмутнiлих очей.
- Тобi б не питати, Миловидко, менi б не розповiдати.
- Йой, бабцю, та що це ви кажете?
- Що чу?ш, дитино. Вельми ревно захищали вони нову свою оселю, i всi
полягли.
- А бабуня, дiти?
- А бабуня, дiти ховалися в пiдклiтi старо? оселi та й сховалися на
вiки вiчнi.
На крик, на жалощi Миловидчинi полишили пiдземнi житла-кри?вки й
збiглися докупи всi iншi поселяни випальськi i найперше тi, чи?х дiтей, як
i Миловидку, полонили на передлiттi й погнали до чужкраю роме?. Обступили
Ярославову дiвку й не стали зважати анi на горе, що спiткало ту, анi на
муки зраненого болем серця, питали-розпитували, де взялась, як вирвалася
на волю, чи бачила ?хнiх дiтей, онукiв, чи зна?, де вони i що з ними?
Що мала робити? Мусила розповiдати людям, де ?хнi кревнi, яка доля
спiткала молодцiв, яка - дiвок. А поки розповiдала та журилась,
розповiдаючи, власне горе встигло зрiднитися з чужим, i стало журбою -
бануванням для всiх.
- Князь був у iмператора i просив за полонених, мало не звiльнив ?х
усiх, - хвалилася й починала ловити себе иа гадцi, що стала прихильницею
князя i його дiла. - Iмператор присилав до Маркiанополя та Одесу сво?х
людей, i тi люди мали звiльнити вже виведений гвалтом iз Тиверсько? землi
люд, та ба, ромейськi во?води встигли посадити той люд на лодi? й вивезти
морем на далекi торги.
- Боженьки! - заволали жiнки. - Та то ж вiчна каторга! Та не буде ж
звiдтам анi привiту, анi одвiту! I рученьки скують нашим дiтям веригами, i
устонька замкнуть чужим словом та буком. Iменi примусять зректися.
I голосили, i приказували на колишнiм Ярославовiм обiйстi, мовби жалобу
справляли тим голосiнням - по господарю, що так багато вклав працi, аби
мати ??, свою господу, по господинi, що ростила дiток i дбала про дiток,
по дiтках-мучениках, як i по бабунi, дiдуневi, що берегли i не вберегли
предкiвського вогнища. А коли виплакали сльози та вилили з сльозами надмiр
туги, забрали з собою Миловидку й сказали Миловидцi:
- Живи з нами, дитино. Прийдуть iз лiсу старiйшини, прийде твоя тiтуня,
помiзку?мо купно, з ким тобi бути у Випалi i як жити.
I сусiдiв послухалася Миловида, i старiйшин, тiтунi дiждалася з лiсу, i
тодi, як сказали: "Iншо? путi нема?: живи в кревних i роби те, що роблять
нинi всi", - не стала перечити. Тут свiй люд, а мiж сво?м людом i радощi
будуть при?мнiшi, i болi легшi. Ано, он як мало лишилося ?х, випальцiв, i
в кожного, хто лишився, не менше, нiж у не?, горя. Та сина чи мужа
втратила, та - доньку, ще iнша - i мужа, i сина, i малих дiтей. То з ким
же ?й, Миловидцi, жити й ?днатися нинi, як не з сво?м людом? Навiть не
згадала того, що князь казав: коли що, не обминай Черна i мого терема в
Чернi. Сказали: мусиш iти туди, де всi, - пiшла; сказали: треба робити те,
що роблять, рятуючись вiд лиха, випальцi, - робила. I на передлiттi, i
влiтку, i на полiттi, аж поки не спинили: "Доста. Зиму перезиму?мо в тих
хижах, що звели, решту будуватимемо наступного лiта".
Жила в тiтунi й хилилась, ясна рiч, найперше до тiтунi, татово?
молодшо? сестри. Почувалась при нiй, може, й не так, як при рiднiй мамi,
та все ж почувалась не зле, ба навiть мала втiху вiд того, що ?? жалiють,
стараються загодити. А зайшло на справжн? полiття, захлюпали за вiкном
тiтунино? хижi дощi, почала вiдчувати себе щораз вiдчуженiшою i
засмутилася. "Де-то Божейко? - гадала. - Як там Божейку? Невже то правда,
що казав князь, - продали ромейським навiкулярiям або римським арматорам,
закували у вериги, i сидить вiн тепер при веслi денно i нощно, вiдкритий
для пекучого полуденного сонця, для холодних дощiв на полiттi чи
передлiттi!"
Боги милостивi! Що ж воно буде, коли так? Вона ж не дiждеться його
звiдти доки й сонця-свiту. А визволити й поготiв неспроможна. Одне, треба
потрапити якось до роме?в, друге, знайти його в безмежних землях роме?в,
трет?, мати за що викупити i знати, до кого вдатися, аби викупити.
"Бiдне мо? ладонько, - втирала сльози. - Чи й ти так суму?ш за мною, як
я за тобою? Що мислиш-гада?ш, як почува?ш себе на тiм холоднiм морi, в
далекiм i ворожiм чужкра??"
Не хотiла аж надто виказувати себе рiдним та близьким, через те не
завжди давала сльозам волю. Або ковтала, щойно випустивши, або тамувала в
собi i мучилась тамуючи. Тодi йшла з хижi й робила щось на подвiр'? чи на
подвiрницi. А то й зовсiм зникала з тiтунiних очей. Куди брела багнистими
вулицями, чого хотiла - сама не знала. Аж поки не вибрела одного дня до
лiсу, а лiсом - до того дуба, бiля якого молилась-благала, аби прийшов до
не? Божейко. "Це ж там, за лiсом, - згадала, - ? Сонцепiкська весь, а в
тiй весi - Божейкова стариня. Були принаймнi. Чи вцiлiли пiсля то?
ромейсько? напастi i весь, i стариня? А коли вцiлiли? Га, що коли вцiлiли?
Стариня ж його не зна? тодi, де подiвся Божейко i що з Божейком... Йой, як
же це вона, Миловидка, не спромоглася пiти й сказати. То ж нечемно й
негарно з ?? боку. Таж у тата Божейкового, мами Божейково? серце
розрива?ться, мабуть, з туги, а ще бiльше з невiдомостi, де син, що з
сином, а вона мовчить собi. Порятувалась, прибула до рiдного краю i
мовчить.
Така, що знялася б оце та й подалась у ту сторону свiту, де Сонцепiк. А
згадала, що принесе Божейковiй старинi, i прохолонула: адже стариню не
потiшить те, що скаже про Божейка.
"А що потiшить? - передумала враз. - Невiдомiсть? Оте, що по?хав перед
Ярилом не знати куди та зник не знати де? Нi, я мушу пiти. Най нагримають,
скажуть: "Це через тебе!" Най виженуть з оселi, а пiти мушу i сказати
мушу".
Дiждалася, поки розмоложиться небо, бодай трохи спаде з трави роса,
сказала тiтунi, куди хоче податися, розпитала, як пройти до Сонцепiксько?
весi, i таки пiшла.
Стезя була широка: не лише конем, возом можна ?хати. Проте вела все
лiсом та й лiсом. Спершу пiд гору - до дуба i того джерела, що б'? з-пiд
кореня, далi з гори та й з гори.. Спинилася, коли порiвнялася з громовою
водою, а далi пуцьнулася перед джерелом та й стала пити.
- Напути, водице,-- сказала напившись, - дай менi силу i снагу здолати
печаль свою та вiдшукати ту ?дину стезю, що виведе до лада мого
солоденького, Божейком iменованого. Ти пособила тодi, коли прохала тебе
перед святом Ярила... пособила, кажу, зiйтися з ним, то пособи ж i нинi
вiдшукати його в чужiй землi, мiж чужим людом. Чу?ш, водице солодка,
водице чиста, водице громова. Благаю тебе, пособи!
I молилась, стояла на колiнах i, помолившись, ждала. Чого - сама не
вiдала, однак стояла над водою, дивилась - питалася в води i ждала.
Зрештою надумалась i розглянулася: чи не сто?ть, як i тамтого разу, позаду
або осторонь ?? жадання згорьоване - Божейко, чи не каже вже, як тодi
казав: "Я тут, Миловидко! Прибув, як обiцяв"?
Та ба, цього разу анiкого довкруж, лише лiс та й лiс, а в лiсi -
мовчазнi й засмученi пiзньою порою дерева.
Зiтхнула, стала на ноги та й пiшла сумовито-мовчазна у дiл - туди, куди
вела протоптана в лiсi стезя.
Не печалилася тим, що може збитися з путi, поселяни сказали: вона одна,
виведе, куди слiд. Iшла та йшла собi. Коли ж вийшла на узлiсся та стала
перед полем, засвiтилась мовби та зiрка, що позбулася хмар: Божейкова весь
тулилася бiля лiсу цiла-цiлiсiнька! Невелика вона, проте ознак пожежi
жодно?. Присяйбiг, що так: жодно?!
Не встигла вiдчути ??, iскорку радостi в серцi, як одразу ж i остудила.
"Це ж вiн мiг бути на Ярила вдома, - подумала, - i не знати полону.
Ано, роме? сюди не досягли, усi, хто жив тут, живуть щасливими i нинi...
Йой, лишенько! Чи то ж треба було, щоб сталося таке? Нащо ми зустрiлися,
Божейку мiй ясний, у Чернi, нащо зiйшлись тi?? ночi докупи? Здибалася б iз
тобою тепер оце та й сказала б, як ти казав: "Я тут, ладонько, бери, коли
так дуже вже хочеш мати мене за злюбну жону". I жили б ми з тобою у дружбi
та злагодi, певна, не минуло б i лiта, як заго?ла б уже рани, що маю по
смертi мами, тата, всiх кревних. Присяйбiг, заго?ла б! Бо без злюбу
злюбний ти менi. Бо певна: тiшилися б одне одним у тво?й оселi, як тi
голубочки при сво?м гнiздечку. А що без тебе? Ано, що?"
Чи вона вдачею така, чи так глибоко i завчасно зранена, не встигла
пожалiтися сама собi, уже й заговорили вони, ?? сердечнi рани, вже й
сльози на очах. Така, що упала б отут, де сто?ть, та й билася-побивалася б
на його, Божейковiй, землi, доки не спливла б сльозами до останку. Бо таки
боляче i таки жаль: це ж через не? все сталося, це вона завдала Божейка у
ромейськi вериги! Сама випорснула з ворожих лабет, а Божейка завдала. Що ж
скаже його старинi, коли прийде i стане перед нею? Де набереться мужностi
та снаги, щоб прийти i стати? Таки тут, у зраненому i знесиленому ранами
серцi? Йой, таке кволе воно, таке немiчне. А бiльше ж нема? де й брати ??,
ту мужнiсть. Правду каже, нема!
Недовго й шукала Божейкову оселю. Десь за другим разом вказали: ото
вона. А коли вже стала перед оселею, то й до оселi зайшла.
- Чолом вам, господине ласкава. Чи гаразд ма?тесь?
- Спаси бiг. Проходь далi, коли з добром iдеш. Не сонцепiкська, бачу, -
казала господиня, приглядаючись до захожо?. - Певно, здалеку до нас.
- З Випалу я.
- З Випалу? - чи то дивувалася, чи спiвчувала жiнка. - З погорiльцiв,
либонь?
- Так, тiтуню солоденька, i з погорiльцiв також. Я Миловида Ярославова.
А ви Божейкова матуся будете?
Господиня не поспiшала з одповiддю, дивилась та й дивилась вражено i
вже потiм вимучила з себе:
- Йой, то ти i ? та дiвка, до котро? ?здив Божейко у Випал?
- Атож.
Чи то боялася, що зараз накинуться на не? з докорами, чи згадала нараз,
як до мiзерi? мало було ?х, Божейкових на?здiв до Випалу, прихилилася до
одвiрка й зайшлася ревним, таким, як, може, й не плакала досi, плачем.
I сталося те, чого Миловидка й не сподiвалася, мабуть. Йшла ж бо не
просто сказати Божейковiй матерi, де ?? син, хотiла бодай якось потiшити
убиту горем матiр. А довелося самiй опинитися в обiймах матерi-потiшницi.
I поспiшила на ?? ревний плач, як може поспiшити тiльки мати, i пригорнула
до себе, i на втiху-благання не поскупилася. А втiшаючи i сама
розплакалась.
Стояли, обнявшись, при порозi, як двi верби при березi, i жалiлись одна
однiй, i заспокоювали одна одну. Коли ж виплакали все, що можна було
виплакати, господиня згадала врештi, що вона старша серед усiх, хто в
оселi, й повела Миловидну до сусiдньо? клiтi-свiтлицi, далi вiд чад сво?х.
- Сiдай, дитинко, - сказала, мов сво?й. - Сiдай i розказуй, що зна?ш.
Така прихильна була до не? i така ласкава з нею, нiби мама рiдна. Отож
i Миловидi не було потреби ховатися вiд господинi вогнища анi з тим, що
вони з Божейком он як вподобали одне одного, анi з усiм, що знiвечило ?хнi
намiри жити по злюбi в парi. Нiчого не приховала, сказала все, що було в
мислях i що - на серцi. А все ж найбiльше докладала хисту та бажання, аби
здiйснити отой, ще в Випалi зроджений, намiр - бодай чимось потiшити убиту
горем жiнку. Та ба, що ?? хист i що бажання, коли сама вислизнула з
ромейських лабет, а Божейко нi, сидить ось, сипле словами, мов просом на
передлiтню ниву, а його повезли за три моря, вiн лишився серед тих, кого
хотiли, та не визволили. Тож i мало дива, що така недорiдна ?? нива. I
слухала Божейкова мама Миловидчинi казання - була зболена до краю, i
вислухала - не розхмарилась. ?дине, чим винагородила за тотi старання, -
поборола жалi в собi й сказала:
- За те, що прийшла та повiдала, дiвчинко гожа, спаси тебе бiг. Знатиму
принаймнi, що живий мiй Божейко. Сумна його доля, йой, яка сумна! Та живий
про живе дума?. Думатимемо i ми, що не все уже втрачено.
Сидiла, хитала посивiлою вже головою, й мислями була аж ген далеко
десь. I мить, i другу, i третю отак. Коли ж завважила, що Миловидка
змага?ться з думкою, сидiти чи йти вже, збудилася й, зда?ться, змiнилася
вiд того збудження на лицi.
- А про себе ти нiчого й не скажеш менi?
- Хiба не казала вже?
- Про те, що було. А зараз як? Стариня жива твоя, кревнi усi здоровi?
Чула, теплом пашить лице, а чого - й сама не знала.
- Нема? ?х у мене, тiтонько золотенька. Анi старинi, анi братика з
сестричкою нема?. Усi полягли, захищаючи оселю чи ховаючись в оселi.
I знову Божейкова мама стала такою, як була за мить-другу перед цим: i
сумовито-замисленою, i зболеною.
- Де ж ти живеш, дитинко бiдна? У кого живеш?
- У татово? сестри.
- Чи добре тобi там? Ма?ш що ?сти? Чи не затiсно?
Дiвчина заблудила очима i припiзнилася з словом-вiдповiддю. Казати, що
?й аж надто добре в тiтки, не насмiлювалась, однак i запевняти, що погано,
не випадало якось: ?? не кривдили i не збираються, зда?ться, кривдити.
- Може, до нас перейдеш? - швидше пiдказала, анiж питалася Божейкова
мати.
- А чого?
- Наша оселя вцiлiла вiд татей, а там, у Випалi, знаю, усiм затiсно
зараз. Отож переходь, коли справдi так, та й живи, поки спорудиш собi.
Гляди, й Божейко повернеться на той час. А чом би й нi? Один iз наших,
сонцепiкських, бував на тих проклятих богами й людьми каторгах. Взяли його
роме? у полон, а з полоном запроторили на каторгу. П'ять лiт плавав,
прикутий, а на шостий поталанило-таки: розбив вериги i втiк. Воля, дитино,
високе слово, а бажання бути на волi - i поготiв. Воно i мури валить, i
гори дола?.
"Йой, матiнко-зiрко! Не так-то легко буде Божейковi розбити ромейськi
вериги", - подумала, а вголос сказала:
- Я пораджусь iз тiткою. Коли не потрiбна ?й на зиму, то й прийду.
Удвох нам, - додала, долаючи осмуту, - не так сумно ждатиметься, правда?
XIII_
Поки було лiто, а в Соколинiй Вежi була мати, сестрички, Богданко не
доглядався, що робить бабуся Доброгнiва. Вмивався, як i колись, студеною
водою, може, тiльки стараннiш, анiж до золотавицi, промивав очi i не
витирався, як звик витиратися пiсля вмивання, ждав, поки воду висушить
сонце. Тепер же, як мати-княгиня по?хала й забрала з собою
дiвчаток-щебетух, в просторiй бабусинiй оселi надто вiдчутною стала тиша,
i отроча невiльно дослухалося до не?, а дослухаючись, завважувало кожен
стороннiй звук.
- Що це, бабусю? - питав, коли стара ставила перед ним миску з водою.
- А що ж, водиця. Вмиватися будемо.
- Знову? Чи так давно умивалися?
- То була росяна водиця, ця - зоряна.
- Це та вже, що допоможе?
- Не знаю, соколику. Котрась ма? допомогти, а котра - не вiдаю.
Найбiльше покладаю надiй на ту, що впаде на тво? вiченьки у свiтлу
п'ятницю.
- До не? недалеко вже?
- Ба нi, далеко. I полiття треба перебути, i зиму переждати.
- Йой! Аж на передлiттi?
- Ано, раннього передлiття. Того дня бог-громовик розбива? ударом сво?х
блискавиць зимовi вериги й одкрива? вхiд у царство вiчного лiта. Царiвна
Золота Коса, Ненаглядна Краса бува? особливо щедрою тодi, разом iз росами
чи дощовими потоками посила? на землю й живу воду. А саме вона, мiй
голубчику, i зцiлить тво? очi.
- Вона милостива, бабусю?
- Хто?
- Ну, богиня Золота Коса.
- Усi боги милостивi, внучку.
- Правда? А чом же тато казали: "Це боги покарали нас"?
- Так казав?
- Еге.
- То вiн з розпуки, внучку. Тебе нема? за що карати, ти нiчим не
завинив ще на землi. Необережний був, поглянув невчасно на царiвну Золоту
Косу, Ненаглядну Красу, тому й ослiпнув.
Вона рiдко коли полиша? його на самотi, хiба на мить-другу або тодi, як
спить. Все сокорить та й сокорить, оповiдаючи внуковi, чому небо бува?
чисте та ясне, а чому - похмуре, з якого це дива пiвнi спiвають удень i
поночi, тодi, коли всi i все спить; чи так одвiку було, що на землi росли
дерева, засiвалися ниви i родив хлiб. Отож i зараз посадила внука так, щоб
голiвка його лягла бабi на плече, гладить-заспокою? i каже гладячи:
- Хто бачив у небi сонце, той бачив i Золоту Косу, Ненаглядну Красу.
- Хорс - ?? вiтець? - обрива? на словi Богданко.
- Ба нi, Сварог усiм богам вiт?ць. Золота Коса - богиня свiтла i добра,
всеблага плодоносиця, та Морська Дiва, що поверта?ться до нас iз глибин
океану, аби наставав день на землi i не згасало життя. А так, не було б ??
блиску-свiтла, не було б i тепла, а не було б тепла, не було б i людей на
землi, не росло б дерево в лiсi, не плодоносила б нива в полi. Це вона,
богиня з богинь, виходить щоднини на небо й розпуска? по землi золотi сво?
коси, кличе до життя й да? плодоносну силу всьому, що здатне плодоносити.
Це з ?? ласки наста? та пора, коли бог-громовик розбива? льодовi вериги в
аеровому морi й одкрива? путi для медоносних струменiв дощу. А де падають
тi струменi, там теж квiту? життя. Бо поновлю?ться злюб мiж Небом i
Землею.. Небо дару? Землi розкiшнi шати, Земля дару? Небу колиску для
пiднебесних вод - аер. Тож не гнiвайся, внучку, на Злотокосу Дiву за те,
що була аж надто ясною i ослiпила тебе сво?м блиском. Вона ослiпила, вона
i зцiлить. Треба тiльки бути довготерпеливим, умiти ждати i благати ждучи.
Хочеш, я навчу тебе благань-заклинань, аби сам звертався до богинi й
нагадував ?й про себе? Кажи за мною: "На морi, на океанi, на островi на
Буянi ? пломенiючий бiлим пломенем-свiтлом алатир-камiнь. На тому каменi
сидить Красна Дiвиця. Сидить вона i стрiля? в чисте поле, убива? всiлякi
болi. Дiвице Красна, Дiвице Ясна, Дiвице Всеблага. Убий i мiй
недуг-потьмару. Пошли з небесно? криницi живо? водицi на мо? темнi очицi.
Зроби так, аби прозрiли, аби я знову бачив лик твiй, ясну красу твою,
тiшився лiсом-знадою, долом-левадою, ясним свiтом i людьми у свiтi".
Богданко слухняно повторю? за бабусею - i раз, i вдруге, зрештою
надуму?ться й пита?:
- А в тому морi ? й острови? Що то за один - Буян?
Бабуся не гнiва?ться, бабуся у нього, нiби та богиня всеблага: сама
добрiсть, сама утiха i сама покора. Осмiха?ться тiльки, коли внук не те
пита? або невчасно пита?, i, осмiхнувшись, каже:
- Земля, щоб ти знав, то лиш краплина сушi в океанi-морi. Довкола не?
вода i над нею вода. Скiльки сонця-свiту, стiльки i води у свiтi, та ще
аеру. Один океан обступа? звiдусiль Землю, iнший плава? в небi. Цей iнший
- дощове океан-море. А вже за тим морем - голубе царство вiчного лiта.
Воно i ? царством Сонця, Мiсяця, Зiрок, сiреч островом Буяном. Там не
бува? стуж, там - одвiчна й довiчна благодать, течуть медовi й молочнi
рiки, а по берегах тих рiчок - нев'янучi сади, мiж садами - вiчнозеленi
луки. Чого тiльки нема? в тих садах: мигдалi, родзинки, овощ всяка. Яблука
ж лишень золотi. А вже птаства того, боженьки! Так щебечуть, так
виспiвують, що й сказати несила. Боги надiлили той благословенний острiв
найчистiшим, що ? на свiтi, аером, водами живодайними. Це там, внучку мiй,
мiститься небесна криниця, та, що в нiй найчистiша i найсмачнiша в усьому
всесвiтi вода, що з не? беруть початок усi небеснi рiки й поповнюють
сво?ми живодайними водами свiтовий океан. То на островi на Буянi росте
Мокрецький дощоносний дуб, зимують усi земнi птахи. Не з безоднi
пiдземельно?, таки з Вираю прилiтають вони на передлiттi й приносять у
дзьобиках сiм'я рослинностi всяко? -тi??, що плодоносить у полi, й тi??,
що росте у лiсi, на лузi чи в саду.
- А челядниця казала, що насiння вiтри заносять.
- I вiтри, мiй голубе, аякже. Там, у пiднебессi, живе велетенський
Стратим-птах. Вiн i здiйма? сво?ми крилами буйнi вiтри, а тi вiтри,
гасаючи поблизу острова Буяна, пiдхоплюють сiм'я-насiння й несуть його на
землю. Ано, звiдки б то взятися на землi такiй силi-силеннiй усякого
квiту, та овочiв, та збiжжя, як не з Вираю... А ще хочу сказати тобi,
соколику ясний, - погладила стара Доброгнiва внука i чомусь стишила голос,
- що там-таки, на островi Буянi, сто?ть бiля небесно? криницi золотий
палац. То i ? палац цар-дiви Золото? Коси, Ненаглядно? Краси. Саме в
ньому, пiд золотим ложем цар-дiви, у головах б'? джерело живо? води. Коли
дiва почу?, що хтось iз землян ревно блага? ?? помочi, простяга? руку й
кида? воду на землю, а вже на землi вода знайде, кого слiд. Отож не
лiнуйся, внуча мо?, ходи зi мною на вранiшнi i на вечiрнi роси, зри сво?ми
очицями на сонечко ясне, коли сходить, зри i коли заходить. Не дивись на
нього тодi лиш, як бува? в пишнiй красi, а на землi нема? мiсця росi.
Гляди й пiдстережеш щасливий час, а в щасливiм часi - благодатну мить, ту,
що незрячого робить зрячим. Чи приста?ш на це, внучку?
- Ано. Я з усiм i на все, бабусю, згоден, аби тiльки прозрiти.
- То на цьому й станемо. Най буде благословен час, коли домовля?мось,
най буде благословенною i наша домовленiсть.
XIV_
Зоря вечiрняя, пораднице знедолених. Ти одна бачиш i вiда?ш, яка
печаль-присуха обсiда ??, Миловидчине, серце, ссе з нього кров, немовби та
присоска, що живе по болотах. I тепло, i затишно, i привiтно в Божейковiй
оселi, у тiй клiтi, що мала б бути, як кажуть тут, за молодим подружжям, i
разом з тим он як гiрко. Так гiрко, зоре ясная, що нi сну, нi супокою
нема?. I противиться жалю сво?му, i не може здолати його в-.собi. Пощо так
сталося? Чому мало статися саме так? Та вони ж iз Божейком он якими
парованими почували себе, он як хотiли його, подружнього злюбу. Коли б не
те лихо, давно уже взяли б його, не пiзнiше, як на Купала взяли б i жили в
цiй-таки оселi щасно та дружно. Зоренько ясна, богине красна, потiшнице
зморених та знедолених! Ти ж зна?ш, яка то радiсть була б i для них iз
Божейком, i для старинi ?хньо?. Та тако? злагоди i такого злюбу, далебi,
свiт ще не знав. Ано! Божейко, нiби той голубочок, лiтав би та воркотав
коло не?, милував та жалував, а вже що вона, Миловидка, не скупилася б на
милування та на пестощi, то йой... Давно б уже дитятко його пiд серцем
носила, готувалася б бути мамою, а готуючись, квiтнула б та й квiтнула вiд
щастя, що повнилося б у нiй, i всiх-усiх робила б щасливими! Оцю маленьку
клiть вимила б до сяйва-блиску, заквiтчала б зелом, розписала б
голубочками, що живуть парно та гарно, мають кубельце та дiток у кубельцi.
I всю оселю, все подвiр'я, могла б, то й усю Божейкову весь одмiнила б та
звеселила. Бо така вiд тата та мами, що свiт пригорнула б до серця, усiх
зiгрiла б серцем, коли б той свiт не був такий, як ?. Йой, боженьки! Коли
б же не був такий! Приборкав, бач, ?? голубочка та й завiз до чужкраю, мiж
пiдступних i страх яких жадiбних на солiди людей. А вiдтак i ?? закував у
вериги. Такi важкi i такi безнадiйно сумнi, хоч бери i накладай на себе
руки. Бо це ж не життя, зiронько ясная, се мука пекельна: жити пiд крiвлею
лада свого i не мати лада.
До глибоко? ночi не спала Миловида, все думала-скаржилась i плакала, не
дiждавшись розради. Так i сказала собi:
"Я не вживу тут. Присяйбiг, не вживу! Здола? мене печаль-присуха й
примусить пiти. Ось тiльки куди пiду? Знову до тiтки у Випал чи до князя?
Нi, нi, - злякалася сво?? думки i поспiшила вiдгородитися вiд не?
першою-лiпшою знахiдкою. - Це тому менi так тоскно, що я сама ночую в
клiтi. Завтра ж попрошу матiр-господиню, аби клала зi мною спати й
Божейкових сестричок".
Згадка про господиню бодай якось розраджу? дiвчину i стишу? бiль. Бо
вона ?дина на цiм свiтi он яка добра до не?. Так i сказала, коли Миловидка
вдруге прийшла до них iз Випалу: "Живи у нас, дитино, i будь нашою. Дарма,
що нема? тут Божейка. Вiн же бо ? на свiтi, а коли ?, живи у нас i будь
нашою. Мене клич матiр'ю, тата - татом, сестричок Божейкових -
сестричками. Було б, звiсно, лiпше, коли б щастя i крев ?днали нас. Та що
вдi?ш: тi, кого ?дна? горе, теж рiдня".
На що сподiва?ться старенька, тiльки вона, певно, й зна?. А може, й не
зна?, може, всього лиш серце велить чинити так: буде при нiй Миловидка,
буде й сподiванка, що повернеться син. В усякiм разi, як нiхто iнший добра
до не? i лагiдна з нею. Настане день - те й робить, що гомонить, назива?
донею, хвалить-вихваля?. "Ти така лiпотна i така люба, дитино, iцо менi й
рана менше болить, коли дивлюся на тебе та милуюсь тобою. Боженьки! Який
щасливий був би Божейко, коли б мав тебе за жону, i який вiн тричi
нещасний, що не ма?!"
Зiтха? важко й таму?, як може, бiль. Бо не хоче, щоб i донi болiло, бо
таки вельми шану? ??. Щось робить в оселi чи на подвiр'?, норовить, аби
поруч була й Миловидка, йде до лiсу чи на люди, теж бере з собою й
Миловидку, i коли люди питають, чия це, звiдки, не бариться сказати: "Це
моя люба донечка, Божейкова лада". Така не вiдмовить, коли попросить, щоб
не лишала на нiч саму. Ано, не вiдмовить.
Вона й не вiдмовила, а проте немало й здивувалася.
- То такi цокотухи, - казала роздумуючи, - геть замучать тебе
розмовами.
- Дарма. Самiй менi i боязко поночi, i сумно. Скiльки лежу, стiльки й
думаю, i все невеселi мо? думки, такi невеселi, що часом кричати хочеться.
- Дарма то й дарма, бери тих невгамовних. Сумувати вони тобi не
дозволять, це вже я по собi знаю.
Вони й не дозволяли, щоправда, не довго й товклися вечорами на
спiльному ложi. Малi були, а малi рано засинають. Тож i на сум, на пiзнi
терзання-роздуми лишався ще час.
Мабуть, не спала й тi??, першо?, що коротала з дiвчатками, ночi, всього
лиш дрiмала, бо почула крiзь дрiмоту: в сусiднiй клiтi гомонять.
- Я не прощу тобi, коли не зробиш цього, - злiсно обiцяла Божейкова
мама.
- Як же я зроблю? - виправдувався господар. - Чула, князь не змiг
вирвати ?х iз ромейських лабет, а я зможу?
- Князь - всього лиш князь, а ти отець. У нас ? золото, ? ромейськi
солiди, що брали за пушнину. А роме? жах якi ласi на них. ?дь туди, знайди
сина i викупи. Таке дiвча жде на нього i стражда? ждучи.
- Ет, у тебе розуму, як у дитини. "?дь, знайди..." Як по?деш, де
знайдеш? Кого спита?ш там, коли i земля чужа, i люди чужi, i рiч ?хня
така, що не вiзьмеш до тями.
- Бо безтямко! А ще - перепуда, бздюх! Тобi аби свого хребта було де
сховати. Син най гине, що з сином, байдуже!
Вони посварилися. Такi гнiвнi були обо?, не говорили - iскри
викрешували, наражаючи слово на слово.
- Дiвчина ж каже, - не могла вгомонитися мати, - Божейка з Одесу
повезли в свiти. Ото звiдти й слiд починати розшук: куди повезли, кому i
де продали. Свiт широкий, та людина ж не голка, аби безнадiйно згубитися в
свiтi.
- Ото най твоя дiвчина i ?де, най розшуку?. Зманила до свого Випалу
Божейка, то най тепер ?де! Я не такий дурень, аби слухатися довгого
жiночого язика i куцого розуму.
Господиня не стерпiла, теж щось сказала Божейковому татовi, та Миловида
не дослухалася вже до тих казань. З не? доста було того, що почула: не
когось iншого, ?? вважають винною в бiдi, що спiткала Божейка. Боженьки! А
гадала ж, що чиста перед Божейком i його старинею. Бо коли зродилася за
першо? зустрiчi з Сонцепiкською вессю ця неподобна думка, i забаритись не
забарилася прогнати ?? геть, i переконати переконала себе: чи то ж ??,
Миловидчина, провина, що Лада вказала Божейковi саме на не?, дiвку з
Випалу, що Божейко при?хав туди й став бранцем ромейських татей? Не лише
вiн, весь тиверський люд у придунайському пониззi зазнав ромейського
гвалту. А Божейкiв тато iнакше, бач, дума?: винна Миловидка. Йой,
людоньки! I ти, зiронько ясна, заступнице знедолених! Як же ?й лишатися i
жити в цiй оселi, коли про не? он як думають?
Не до сну було вже. Бо що бiльше думала та побивалася, шукаючи рятунку,
то певнiша була: i ця оселя не стане ?й прихистком. Лiпше вже свiт за очi
пiде, анiж залишиться там, де ?? мають за басиху, що накликала лихо на
свого лада i на його домiвку.
"А куди ж пiду? - настигла iнша думка i змусила завагатися. - До тiтки,
до князя чи таки свiт за очi? Йой, горенько! Таж там, у свiтах, як i в
тiтоньки сво??, зiтлiю, а то й лусну з горя та розпуки, а в князя, окрiм
усього, ще й зганьблю себе".
Мало не до ранку калатала собою. I думала-страждала, i плакала-ридала,
уткнувшись у подушку та дбаючи, аби не почули ?? там, за дверима. А настав
ранок - пiдстерегла такий момент, коли господар вийшов поратися на
подвiр'?, i стала перед Божейковою мамою.
- Господине солоденька, - сказала сумно та знiчено. - Я чула, про що
говорили ви з мужем сво?м поночi, i ось що надумала: не комусь iншому,
менi слiд iти до роме?в i шукати там Божейка.
Жiнка тетерiла вiд того казання, слова не здатна була виректи. А проте
швидко й оговталася.
- Схаменися, Миловидко, - замахала руками. - Не бери до серця того, що
чула. Чи то ж дiвоче дiло - iти до чужакiв, вештатися помiж татей i шукати
правди у татей. О милостивi боги! Та ти ж пропадеш там, присяйбiг,
пропадеш!
- Ну, чом же?
- Хоча б i тому, що он яка лiпотна собою. А крiм всього - беззахисна,
чужинка. Хто захистить тебе, коли скаже котрийсь: моя? Iти тобi до роме?в
- все одно, що вiддати себе на поталу вовчiй згра?.
- Дарма.
- Ба нi, не дарма. Вони за такими в чужi землi розбо?м ходять, а ти
сама об'явишся. Тямиш, у яку крутопадь пха?шся?
- Я була вже там, матiнко. Боги вберегли i визволили. Гляди, й за цим
разом убережуть. Знаю Одес у ромейськiй землi, знаю Маркiанополь. Бiльше
скажу: маю там най i старенького, та доброго приятеля - мандрiвного
ливарника з полян. Гадаю, пристане на мо? благання i пiде на пошуки
Божейка. То моя чи не ?дина свiтла сподiванка i моя надiйна сторожа в
ромейськiй землi. Зна? рiч, зна? покони ромейськi, зна? й роме?в. Треба
буде розпитатися в них - розпита?ться, треба буде заплатити - зна?, кому i
скiльки. Та й путь йому яко мандрiвному ливарниковi всюди буде вiдкрита.
Видасть мене за свою доню та й пiдемо. У вас же, чу?те,
матiнко-голубонько, у вас просила б одно? лиш помочi: коли справдi хочете
бачити у себе Божейка, а нас - у парi з Божейком, не пошкодуйте тих солiд
i того золота, що ма?те. Ви правду казали: роме? ласi на них. Аби тiльки
поталанило знайти менi мо? ладо, за солiди та за золото викуплю.
Присяйбiг, матiнко гожа. Двi цiни дам, а викуплю!
Вона не дотримала-таки дано? собi перед тим, як iти на бесiду,
обiцянки: бути твердою, мов кремiнь. Закровоточили давнi, закровоточили й
новi рани, вiдчула себе не просто знедоленою - скривдженою. А коли до
всiх, що мала досi, болей додався й завданий, _здавалось, найрiднiшими
людьми, що лишалося робити дiвчинi,, котра не мала нi роду-захисту, нi
матерi-порадницi? Мусила зломитись i виплакати жалi сво? чужiй.
А бiля не? плакала й Божейкова мама.
XV_
За все лiто князь Волот лише вряди-годи бував у Чернi та попутно - в
Соколинiй Вежi. Укладений iз вiчем ряд надiйно тримав його на
придунайських обводах Тиверi i зобов'язував клопотатися дiлом всi?? землi
- вибором мiсць пiд сторожовi вежi та гридницi при вежах. Не хотiв бачити
те дiло опороченим чи?мсь недбальством, тому до всього приглядався,
правдиво кажучи, усе започатковував сам. Придунав'я - не те, що
Поднiстров'я. Тут - пониззя. I знайти мiсце, що бодай трохи пiдносилося б
над пониззям та дозволяло проглядати не лише Дунай, а й Задунав'я, не так
просто. А ?х змушений знайти не одно i знайти там, де найбiльш ймовiрне
вторгнення.
?здив та й ?здив, приглядавсь та й приглядавсь. А ще ж i про те мав
думати: ставить вежi в незайманщинi. Що буде i як буде? Земля ця
споконвiку слов'янська i з волi тих же слов'ян уступлена для гостинно?
путi. Хочеш ?хати iз степу в гори, до склавинiв, або через Дунай - до
роме?в, - ?дь собi, для того ? обводи Тиверсько? землi i гостинна путь на
обводах. Хочеш правитися iз гiр у степ чи з придунайських долин у той же
степ - прався хоч i всiм плем'ям, не лише кiньми, а й возами, для того
знов-таки ? обводи i незайманщина на обводах. Аби до слов'ян не забiгав,
аби слов'янськi весi не плюндрував, яко тать. Тепер виходить, що князь
Тиверi посяде незайманщину, перетне гостинну путь, а коли хтось зважиться
iти по нiй, змушений буде сказати "зась". Таки зважиться i скаже чи
обмежиться тим, що сяде вежами в незайманщинi, саму ж незайманщину лишить
гостинною путтю?
Ба мiг би й обмежитись, коли б можна було. Ано, коли б можна!
Через те, що й сам не зна? до пуття, як буде потiм з незайманщиною, i
на вiчi не заговорив про не?. А, мабуть, слiд було б. Роме? давно зламали
той вiковий покон, то чого вiн ма? триматися його? Аби давати тим татям
спроможнiсть вiльно переправлятися через Дунай та грабувати слов'янськi
землi за Дуна?м? Нi, слiд було одразу i все казати на вiчi: не лише вежами
та забудовами при вежах, всiм людом ма?мо вийти на Дунай та стати Довгою
стiною по Дунаю. А було б благословення вiча, мiг би вдовольнити i свою
давню спокусницю-мрiю: бути не просто привiдцею тиверсько? ратi та
дружини, а й державним мужем у сво?й землi, хоча б i таким, як ? вже зараз
князь Ки?ва, що он яку вольницю дозволя? собi: споруджу? у Тиверi морське
пристанище, хоче бувати за морем, вести з ромеями торгiвлю. Певно, ? кого
послати i ? на кого опертися в такiм дiлi. Чи вiн, Волот, такий далекий
вiд того, аби бути не лише привiдцею ратi, а й державним мужем на Тиверi?
Старiйшини почитають його яко князя, вiче не противиться йому, бачить у
дiлах його здоровий глузд, тому трима? за ним руку. А все ж зробив не так
багато, аби почувати себе повноправним волостелином у сво?й землi. Щоб
бути ним, слiд мати власну силу, що могла б порiвнятися з силою вiча. А
вона не так у ратi та дружинi, як у мужах, здатних поставити при потребi
пiд княжу руку i дружину, i рать.. Такi мужi у Тиверi ?. Це насамперед тi
волостелини, що мають уже сво? угiддя-вотчини i горнуться таки до князя, а
не до вiча, це, зрештою, й тi, що волiють мати ?х: во?води, сотеннi,
десяцькi, вважай, уся старша дружина. Бiда лиш, що не так багато пiд його
рукою вiльно? землi, аби мiг винагородити всiх угiддями. Отож i гада?
собi: чи не час скористатися незайманщиною? Он скiлькох може зробити
волостелинами у Приднiпров'?, а водночас i во?водами на обводах, коли
подiлить мiж мужами незайманщину. На мiсце тих, що пiдуть у Подунав'?,
поставив би во?водами, сотенними, десяцькими iнших - ось i мав би свою,
княжу, силу i надiйну опору на Тиверi. Бо всiх винагороджених, а надто
тих, що стали б волостелинами та во?водами у Подунав'?, зобов'язував би
мати власну дружину. При потребi мiг би кликати всiх i збирати докупи.
Об'?днанi з княжою дружиною вони й складали б рать - ту, що з нею не
завжди насмiлювалася б змагатися рать ополченська. Сила ставала б супроти
сили i змушувала б старiйшин бути зговiрливiшими, а вiче - покiрнiшим. То
- без сумнiву, то - напевно. I даремно вiн завагався та не винiс на розсуд
вiча думку про необхiднiсть подiлити незайманщину мiж мужами-во?водами.
Уклав би з вiчем такий ряд, одразу двох зайцiв забив би: i сво?х мужiв та
свою дружину мав би в Подунав'?, i надiйну стiну-заслону поставив би
супроти роме?в. Хiба ризикнути й пообiцяти цю землю во?водам без речницi
вiча? А чому б i нi? Чи в нього не буде чим пояснити вiчу, чому вчинив
так, чи пiсля того, що сталося в Подуиав'?, насмiлиться хтось перечити
князевi? Ба нi, не перечитимуть, а вже що во?води вiзьмуться за
спорудження веж та забудов, за змiцнення обводiв у Подунав'?, коли
пообiця? ?м вотчину-угiддя поблизу веж, сумнiвiв i поготiв не може бути.
Багато важитиме й те, що незайманщина перестане бути пристанищем для
татей, усякого там бiглого та пошельмованого у волостях люду. Саме з нього
во?води наберуть собi дружини, а яко волостелини-челядь. Вiльний смерд до
дружини, як i до челядi, не вельми охочий iти. До дружини йде лиш той, хто
зубожiв до краю, зрiкся, а то й позбувся землi. Зараз цi люди
перебиваються легким хлiбом, а скажуть ?м: iдiть на хлiб ратний - i
матимете не лише розкiш-волю, а й коня, броню, усе, чим бува? ситий i
вдоволений поселянин, пiдуть не вагаючись. I то будуть не гiршi, анiж ма?
в себе, отроки та мужi, якщо по щиростi, саме такi, яких треба в
неспокiйних полуденних обводах Тиверсько? землi: мужнi та винахiдливi,
байдужi до смертi i здатнi, коли що, пiти на смерть.
Уздовж i впоперек мiряв того лiта дунайське прибережжя. I все - у
сiдлi, вважай, упродовж трьох мiсяцiв у походi. А ще у постiйних турботах.
Бо мало було тiльки обрати мiсце для вежi та забудов, треба було й
вимiряти та вивiрити, чи найлiпше з усiх, що ? поблизу, чи не залл? вода,
коли вийде з берегiв Дунай.
Зате й утiху мав вiд трудiв сво?х. I чи не найбiльшу, коли спинив коня
та став над Днiстровським лиманом, на мiсцi старо? грецько? Тiри. Як вiн
ранiше не догадався побувати тут? Сам, без полян, побачив би, що
споруджена на мiсцi Тiри твердь може стати Константинополем Тиверсько?
землi. Мiсце он яке, ма? високий кам'янистий берег, при березi - прозорi
води лиману. I море неподалiк. А каменю довкруж - хоч рiчку гати. I
здебiльше бiлий. Коли здiйснить те, що задумав укупi з полянами, так i
нарече це пристанище: Бiлгород. Бо такий бiлий буде, мовби лебiдь при
синiх водах лиману, бо стане вежею з веж i пристанищем iз пристанищ,
опорою Трояново? землi в усьому Подунав'?. Треба буде - пiдуть за море з
товарами, а зворохобляться роме? - пiдуть на тих же лодiях i до роме?в:
сюди, на Дунай, а то й до самого Константинополя. Аби знали тi ненадiйнi
сусiди, що анти мають при Дуна? свiй Константинополь. Аби знали i
потерпали!
Iз вiчем князь Волот уклав-таки ряд, i доволi надiйний. Цього лiта
тиверськi поселяни йдуть на пониззя з сокирами й допомагають тим, що
вцiлiли пiсля ромейського гвалту, спорудити до зими хижi, наступного
пiдуть у Подунав'я й споруджуватимуть сторожовi вежi та забудови при
вежах. Пiдуть тi самi поселяни чи iншi - то вже турбота старiйшин на
волостях. Вони уклали з князем ряд, мусять подбати, аби були у Подунав'?
будiвничi. Про все, що треба для зведення будов, подбають князь i його
мужi.
До Черна повернувся вiдчутно втомлений, до всього й Малки не застав
удома; як i на передлiттi, влiтку, сидiла з дiвчатками бiля Богданка. А
без Малки, дiтей порожнiм та сумним видався Чернський терем. Тому не
засидiвся у ньому, вже наступного дня сiв у сiдло й погнав коня до
Соколино? Вежi..
Малеча заскучала за вiтцем не менше, нiж вiн за нею. Заглядала у вiчi
та щебетала навперебiй, коли сидiли купно у теремi бабусi Доброгнiви,
невгавала й тодi, як пiшли, прихопивши й Богданка, до лiсу, гуляли
знадливими в Соколинiй Вежi узлiссями. З усiма був пiдкреслено уважний та
добрий, а з Богданком чи не найбiльше. Бо таки жалiв його, хай не вголос,
про себе, все ж визнавав: син покараний за отчi провини. А крiм всього,
знав уже: мати Доброгнiва лиша? отроча на зиму при собi. Усi будуть з
татом та мамою, усiм стелиться весела путь до Черна i ще веселiша - у
Чернi, а Богданко коротатиме темний свiй вiк тут, лишень з бабунею та з
бабунею. Як мiг не жалiти пiсля всього сина i не упадати коло нього? Геть
усi статки сво?, крiвцю свою вiддав би, аби зарадити його темнотi. Та ба,
не зарадить. Бабуся Доброгнiва береться зробити те, тож хай буде, як вона
хоче. Ачей, i зробить.
I день, i другий, i третiй вiдсипався та почував себе всього лиш вiтцем
князь Волот. Та мужем жонi сво?й, та сином матерi. А на четвертий
постукалися до ворiт i гостi - прибула жона во?води Вепра з донькою.
- Б'ю чолом князевi, - спинилась i низько вклонилася, коли вийшов iз
дверей, зачувши iржання коней на подвiр'?. - Низький уклiн i княгинi
Малцi, - побачила i вклонилась теж.
- Спаси бiг. Проходь та будь гостею, сусiдко гожа. Як добре зробила, що
згадала та прибула, що не забува?ш нас.
- Почула, що князя боги повернули нарештi до праотньо? оселi i не могла
не навiдатись.
Обiймались i чоломкались, а тим часом говорили.
- Чи не во?вода Вепр принiс тi вiстi?
- Во?вода у Чернi, княже. Гiнцi його сказали. А тут i Зоринка
наполягла.
Дiвчинка стояла осторонь. Загледiвши, що князь iз княгинею звернули
нарештi на не? увагу, заяснiла видом i вiддала чолом.
Княгиня не забарилася пiдiйти до не?, обняти та привiтати щиро.
Знала-бо: вiта? не просто гостю, вiта? Богданкову наречену, ту, котра коли
не стала ще, то стане, як не зашкодять боги, ще одною донею й княгинею в
землi Тиверськiй. Правдиво кажучи, бiльше коло не? упадала, анiж бiля ??
мами i сво?? посестри, чим неабияк тiшила й посестру. Ано, хто ж лишиться
байдужим та непотiшеним, бачачи, якою втiхою ? для стороннiх твоя дитина?
А княгиня Малка не просто ж собi стороння, вона - перша на всю Тивер жона.
Ось тiльки Богданко...
- Князь, яко вiрний домочадець, - заговорила дещо iншим голосом
Вепрова, коли пустила свою пiвдiвку мiж Волотових дiтей, - анi на день не
затримався у Чернi, кинув усi стольнi дiла та й додому мерщiй.
- Йой, Людомило! - Малка ?й. - Чи мислиш, що кажеш ото? Таж тi стольнi
дiла всеньке лiто тримали його на обводах. За три мiсяцi об'явився тут чи
не втрет? i кажеш "мерщiй"?
- Людомила зна?, що каже, - весело грав очима князь. - Нарiка? тим на
мужа, котрий, мабуть, рiдше бува? у Веселому Долi, анiж я в Соколинiй
Вежi. Таки нарiка?ш, га, Людомило?
Вепрова вiдмаху?ться вiд того, що чу?, а проте й не вельми.
- Чи князь не вiда?, який у нього во?вода? Йому домiвка, що вовковi
торiшн? лiгво: тодi лиш i згаду? про нього, як захурделить.
- Отак навiть?
- Коли б не челядь, не знаю, що й робила б iз тим Веселим Долом. Усе на
менi вiн та й на менi. Зна?те-бо: i худоби та ролейних нив ма?мо немало, i
бортей та перевiсищ наставили по лiсах, а муж у Чернi та й у Чернi, сама
змушена дбати про все та давати всьому лад.
- Тодi з дозволу ласкаво? Людомили вчинимо з ним маленький жарт. Згода?
- Вепр-бо ?. Чи варто?
- Варто, коли такий. Пошлемо зараз гiнця й покличемо до мене. А вже тут
i вiдсвятку?мо завершення лiта купно.
Жарт видався, як нiколи, доречним, а утча i зовсiм славною. I для
мужiв, що були добрими радниками у ратнiм та стольнiм дiлi й мали про що
говорити пiд хмелем, i для жон ?хнiх, що вважали себе посестрами, а вiдтак
не просто дружнiми - родинно зближеними. Та чи не найбiльше -для дiтей, у
них сво? було застiлля i втiхи-гулянки сво?. Зате якi по-дитячому веселi i
по-молодечому гомiнкi! Навiть Богданко забував у тому галасi-весiллi, що
вiн незрячий. I смiявся, i галасував, i радiв, яко старший, коли в тих, що
були коло нього, доходило до скрути. Бо була з ним Зоринка. Бо в то?
Зоринки таке добре та прихильне до нього серце, така щедра вона, старша
серед дiвчаток, на вигадки, що де вже тут думати про темiнь в очах i про
смуток на серцi. Радiстю та втiхою iскриться воно, а чи тi iскри такi
частi гостi, аби цуратися ?х? Присяйбiг, навiть тодi, як умовкло все, а
гостi почали збиратися та ?хати хто куди, не був такий засмучений, як мiг
би бути. Бо обiцяли всi: i Зоринка та ?? мама, i кревнi його, що не
востанн? тут. На?здитимуть i будуть з ним, на?здитимуть i будуть.
Вiд того дня Волот примiтко добрий був iз жоною сво?ю, а ще добрiшим -
iз дiтьми. Чому - сам не знав. Може, просив вибачення за те, що так думав
про всiх них отам, у наметi над лиманом, а може, тiльки хотiв би
попросити, та не мiг. Ано, чи то ж легко пiдiйти й сказати: "Я зраджував
вас: i тебе, жоно, i вас, дiти... Побачив дiвку неземно? лiпоти i порочив
вас перед нею, йшов на зраду, чим, певно, й прогнiвив богiв, а прогнiванi
боги покарали мене найбiльшою карою - слiпотою сина". Ой нi, сказати таке
не годен, лiпше буде, коли не знатимуть.
Помiчала чи не помiчала його муку-каяття княгиня Малка, однi боги
вiдають. Добре вже те, що на прихильнiсть вiдповiдала подвiйною
прихильнiстю, а на ласку - благоговiнням. Як i дiти, мiж iншим, надто
найменша - Миланка. Яскою дивилась на свого тата, збиту не давала. Як
тiльки зайшов до терему, уже й бiжить, зирить-загляда? у дверi. Та
усмiха?ться так, що й камiнний не втрима?ться, скаже: "Ходи, дитино".
Не гнiвався за те анi на не?, анi на няньок-челядниць. Саджав на руки i
втiшався щебетом-розумуванням, очицями довiрливо добрими i чистими. I
слухав уважно та чинно, а то й смiявся слухаючи.
- То ти отака у нас! - ширив подивованi очi. - Умi?ш бути пташкою й
спiвати, яко пташка?
- Ано.
- Ану ж бо, ану заспiвай.
Дiвчина не хоче бути проханою. Швиденько злазить iз татових колiн,
ста?, як належить, на ??, дитячий, розум стати, i наспiву?:
- Воробчику пташку, пташку, Чи був ти у нашому садку? Чи видiв ти, як
мак сiють? - Йой вотак сiють мак, Йой вотак сiють мак.
Князь пiдхоплю? малу свою на руки, пригорта? та цiлу? щиро.
- Яка ж бо ти втiшна у нас, Миланко! Яка мила дiвка! Це ж хто тебе
навчив сьому? Бабуся?
- Атож.
- I ти сiяла вже мак?
- Нi, збирала лишень. Бабуся велiла на передлiттi при?здити, тодi
сiятимемо.
- По?деш?
- Чом нi? А татусь по?де з нами?
- По?ду, дитя мо?.
- На все лiто?
- Нi, на все лiто не зможу. При?здитиму на свята i коли матиму вiльну
годину.
- При?здiть, татку. Там так пригоже, що й ну. I песик у бабусi ?сть, i
кицька та курчатка ?сть. А ще бабуся багато казочок розповiда? нам, пiсень
спiва? всяких.
- Ов! То ти й казочки вже зна?ш?
- А знаю.
- Може, розкажеш?
- Най потiм, як спати лягатиму. Казочки перед сном розповiдають.
- Чи ти ба!
- Я лiпше заспiваю вам ще.
Вона не чека? запросин, злазить i йде в танок. А танцюючи, наспiву?:
- Дзьобка маленька, Де твоя матiнка?
- На макiвцi сидiла, Дрiбен мачок дзьобала:
- Дзьоб, дзьоб, дзьобаиець, Ходить дiвка у танець, А за нею молодець.
- Не ходи, дiвко, у танець, Лихо буде пiд кiнець.
Вони так голосно смiялися, часом здiймали такий вереск, що челядницi
оглядалися врештi-решт i бiгли шукати свою втiкачку.
Не раз думав князь: чи то ж гоже, що все Миланка та Миланка тiшить
його. Може, час уже й батьковi потiшити Миланку?
Шукав i не знаходив для не? розваги або часу на розвагу. Тодi аж
надибав i спромiгся на все разом, як випали снiги.
- Ану-бо, Малко, - зайшов знадвору незвично збадьорений. - Збирай
дiвчаток та одягай теплiш. По?демо до Соколино? Вежi. Проката?мо наших
соловейкiв на санях-залубнях i Богданка провiда?мо.
I сiдали в запряженi трiйкою коней сани, i ?хали заснiженим полем чи
лiсом, Волот не переставав бути таким, яким бачила його княгиня вранцi.
Смiявся, потiшений розумуванням доньок, сам смiшив i все нагадував
челядниковi: "Гони, гони вороних! Вони вигулянi, най iдуть чвалом. Щоб
снiг летiв з-пiд копит, щоб вiтром дух забивало нашiй Миланi. ?й до
вподоби це. Правда ж, Миланко?"
Укутував дiвча, зазирав у збадьоренi не менш, нiж у тата, оченята i
тiшився тою бадьорiстю.
"Нi, я був несправедливий до Малки. - зiзнавався. - Присяйбiг,
несправедливий! Дiвки - не така вже й пагуба для роду. Он яка лiпотна
старша - Златка. А якаМиланка. Друга Миловида буде на вроду. То чи треба
падати духом i нидiти, коли так? Спiткало лихо сина? Не матиму
спадко?мця-кревника? То матиму двох зятiв! Котрийсь iз них замiнить сина,
коли вже пiде на зле, i сяде на княжий стiл у Тиверськiй землi. Ано, не
все уже втрачено.. А може, й нiчого не втрачено".
XVI_
Зима вiддавна була порою перепочинку. I для князiв та ?хнiх мужiв, i
для смердiв-поселян. Не до перепочинку лиш рукомеслим людям: зброярам та
золотарям, ковачам та ливарникам, стройникам та ткачам. Тим, навпаки, слiд
надолужувати взимку, брати на прожиток те, чого не вiзьмуть на передлiттi,
влiтку, коли у полi гаряча пора. I все ж рукомеслих не так багато. Всi
iншi знають: настала зима - настав час для перепочинку, а кращим
перепочинком завжди були й залишаються лови.
Не втримався вiд них i князь Волот. Вiдвiдини Соколино? Вежi, щоправда,
пригасили в ньому ловчу завзятiсть (там як жили, так i живуть
сподiванками), все ж не так дуже, щоб вiдмовитися вiд ловiв. Як тiльки
випали глибокi снiги i в Тиверi твердо стало на зиму, заiржали бiля княжих
конюшень конi, залаяли на скотницях пси, озвалися, пробуючи голоси, рiжки,
за ними - й басистi тур'? роги. Ловчi покрикували на челядь, челядь - на
псiв, i пiшла, покотилася долами зичнiсть, недвозначно кажучи всiм: князь
збира?ться на лови.
Як виходив iз терема та сiдав у сани, над'?хав на вороному, мов галка,
й широкогрудому, з мiцними ногами й ще мiцнiшою гривастою ши?ю конi
во?вода Вепр.
- Куди велиш податися, Волоте?
- На пониззя, там звiра бiльше.
- А може, на сво? дiдизни заглянемо? В дiдизнах його не менше. Давно не
бували там зимово? пори i не вiдловлювали.
- Я був, i не так давно, - вiдмахнувся князь i заходився всiдатись. -
Подамося спершу на пониззя, а вже вертаючись, заглянемо i в твою дiдизну,
коли так хочеш.
Догадувався во?вода: не до веселощiв князевi у Соколинiй Вежi, тому й
волi? бути далi вiд не?. А самому, як нiколи, хотiлося бути саме у
Веселому Долi: обiцяв Людомилi тодi ще, як гостив, сказав, на лови прибуду
до отнього гнiзда.
Вони не вперше купно йдуть на лови. Вiдколи Волот - князь, Вепр -
перший пiсля князя ратний муж у землi Тиверськiй. Ще за молодечих лiт
спiзналися i таки в сво?х дiдизнах, таки на ловах. Брали ?х тодi з собою
не як мужiв - рано ?м було сходитися у лiсi з ведмедем, стинатися з
iкластим вепром, брали як отрокiв, на яких покладалося наганяти звiра.
Проте броню i отроки мали при собi справжню, та й ловчих навикiв не
позичати ?м. Всяке ж бо трапля?ться на ловах, як трапилось i тодi, за
першого знайомства молодого княжича з молодим сусiдом по оседку - Вепром.
Iшов з челяддю, галасував, як i челядь, наганяючи звiра,_ а обернулося
так, що звiр погнав на нього. I погнав не як-небудь - лавою. Кiнь
схарапудився тодi i викинув княжича з сiдла. Як те сталося - i помiтити не
встиг. Та й не було коли помiчати. Уступили з дороги челядники - рвонув
услiд за ними й гнiдий. А вепри он уже, поруч. ?дине, на що спромiгся, -
пiдхопив сулицю й став до бою. На що покладався, сам не вiдав: вепрiв, що
йшли прямiсiнько на нього, було два, i обидва не вепри - веприська.
- Бери того, що по лiву руч, - почув позад себе. - Я беру того, що по
праву.
Той, що скакав на конi й кричав йому, теж був iз сулицею. Хто - пiзнiше
вже довiдався, а довiдавшись, не розминувся так собi: i до Соколино? Вежi
запросив, i конем-гриванем, що носив потiм Вепра на Дунай i поза Дуна?м,
винагородив. Бо таки щиро вдячний був за помiч, бо й батьки пiсля того
близько зiйшлися i мали себе за приятелiв-соратникiв. А ще ж i жили по
сусiдству: Волот iз вiтцем сво?м по один бiк лiсу, Вепр - по другий, у
Волотового вiтця бортна межа позначалася на полуночнiм лику дубiв, що
стояли по взгiр'ю i пiдносилися над лiсом, у Вепрового - на полуденнiм. I
вдачею виявилися схожi: обидва веселi й завзятi, схильнi до мiцно?
чоловiчо? дружби, а ще мiцнi тiлом i духом, не боялися анi скачок шалених,
анi по?динкiв iз звiром лютим. Тож i заприятелювали. Скiльки жили вольними
молодцями у сво?х дiдизнах, стiльки й трималися купно. Одного
передсвяткового надвечiр'я Волот гнав коня до Веселого Долу i був на
iгрищах чи якихось iнших забавах у Вепра, iншого - Вепр до Соколино? Вежi,
на побачення-гулянку в товариствi Волота. А вже як надходив день, що його
святкувала вся земля, чи надходив час зимових ловiв, сходилися всiма
родами й тiшилися, як серце велiло.
Потiм зачастили ратнi виправи, зачастили й походи до Дунаю та за Дунай.
Були отроками, трималися батькiв, стали мужами, не забували, шо вони
сусiди-побратими: i в походах старалися бути ближче один до одного, i в
сiчах пам'ятали, що плече побратима - надiйне плече. А вже як не стало
батькiв i ?м довелося взяти на себе батькiвську ношу, порiднилися й
поготiв. Тепер уже доля Тиверi тримала ?х укупi, гострила розум i меч
?хнiй на дiла ратнi i стольнi.
Зимовий день занадто куций, щоб сподiватися на лови сьогоднi ж. Через
те князь Волот так i поклав собi: правитиметься в бiк Дунаю доти, доки
стане дня. Довiдавшись про те. Вепр, як i там, у Чернi, знову насмiлився
пiдступитися до нього з порадою.
- То ризиковано, княже. А коли нiч застане в лiсi? Тим паче, що далi
пiдуть спаленi весi та городища. А в спалених можемо й не знайти ночiвлi.
- Ну, чом же, за лiто кожен оседок щось та поставив. Яка найближче
весь?
- По один бiк - Медуша, по другий - Сонцепiк.
- А далi?
- Випал.
- Випал? Стривай, невже Випал?
- Так i ?. А що князя диву??
- Я був у Випалi, я знаю його. Туди й триматимемо путь.
- Коли князь був там, то повинен знати: Випал спалений, i спалений
дотла.
- Кажу ж, за лiто щось побудували. Раз ? люди, ? й оселi, а нам на нiч
великих розкошiв не треба. Повелiваю: тримати путь на Випал.
I збадьорився неабияк, i захвилювався - теж. Випадково опиня?ться вiн
вдруге бiля цього городища чи з велiння долi? Це треба: знову ви?хав на
Випал, а до Випалу, зна?, пiшла Миловидка. Чи то ж вiдшукала кревних? Чи
живе тут?
Городище справдi не було вже тим, що на передлiттi. З-помiж притрушених
снiгом згарищ стояли й свiжо рубленi хижi. Правда, негусто ?х стояло. Коли
ж вiдвiдали, напитуючи ролейного старосту, одну, потiм другу, i зовсiм
засумнiвалися: де справдi знайдуть ночiвлю, коли в кожнiй халупi по кiлька
сiмей?
На щастя, староста Випалу виявився тямковитим: не довго думав та гадав,
звiльнив свою оселю для князя, ще одну - для мужiв i челядi, а випальцям
звелiв потiснитися на той час, поки гостюватиме князь.
Те вдовольнило Волота, i вiн зажадав бачитися з ролейним старостою
вiч-на-вiч.
- ? ще одне важливе дiло, ролейче. У Випалi живе дiвчина Миловида.
Ярославова Миловида, - уточнив. - Зна?ш таку?
- Чому не знати, знаю.
- Прийди з нею i негайно. Я повернув ?? на передлiттi з роме?в, -
додав, аби ролейний менше дивувався. - А ладо ?? лишився там. Скажи, ?
вiстi про нього.
Сподiвався, що староста кивне догiдливе та й подасться з оселi
виконувати волю князя, а той стояв i клiпав очима.
- Пiти, княже, можу, та чи прийду з Миловидкою - не знаю.
-Чом так?
-З передзим'я не бачу ?? в городищi.
-З передзим'я? Куди ж пiшла? Куди могла пiти?
-Не вiдаю.
-Ну, а стариня ?? жива, тут вона?
-Ба нi, загинула. Весь рiд загинув. Миловида лiтувала в тiтки сво??, а
це не бачу. Та я пiду i запитаю в то? ж тiтки, де вона.
Староста уклонився й поспiшив зникнути, а князь сидiв, мовби у воду
опущений. I хотiв, i не мiг втямити те, що почув. Каже, старинi у
Миловидки нема?, рiд увесь загинув, i Миловидка подалася кудись ще на
передзим'?. А до Черна не прийшла, бач. Чого б то? Не повiрила речам
княжим? Не побажала бути в стольному Чернi? Мабуть, що так.
Поки думав та сушив себе не вельми втiшними думами, ролейний староста
стукався уже в дверi Миловидчино? тiтки й тлумачив тiтцi, чом прийшов, хто
кличе Миловидку.
- Пробi. Таж ?? нема?!
- Я теж казав: нема?. А князь велить: знайди i приведи.
Тiтка i подивована, i неабияк налякана тими речами. "Приведи? Йой, та
що вiн собi надумав, той князь?"
- Облиш тi клопоти, старосто. Миловида полишила Випал, пiшла з Випалу.
- Куди пiшла? Де можна знайти ?? коли не нинi, то завтра?
- Або я знаю? - злукавила жiнка. - Пiшла у свiт, а свiт широкий, шукай
?? там.
Вертiв, як тiльки мiг, хитрий та битий на бесiдах староста, а мусив
вертатися нi з чим. I князь мусив лишатися в його оселi нi з чим. Через те
i спати не спав до глибоко? ночi, i на лови ви?хав похмурiший за похмуре
зимове небо. Вепр швидко спостерiг те i не втерпiв, щоб не нагадати при
нагодi про свою дiдизну.
Нагоду дало завершення першо? облави. Ловчi несли та й несли до саней
звiрину: i лосей, i вепрiв, i ?ленiв, i зайцiв. Окремо складали тих, що
давали лиш пушнину.
- Ого! - веселилися й потирали закляклi руки. - Такий вилов не завжди
щастить мати.
- Князь зна?, де водиться звiрина, - полестив хтось, не вiдаючи, якими
пiдозрiлими видадуться тi лестощi. Зате Вепр нагледiв гострий його позирк
i, зда?ться, збагнув, чому такий невдоволений вийшов Волот з ночi.
- Набили справдi бiльше, нiж можна було сподiватися, - вкинув i сво?
слово. - Може, на сани та й по конях, га, княже? Чого ма?мо тулитися в
тiсних випальських халупах? У мене i теплiнь, i просторiнь, буде де i лови
продовжити, i трапезу, достойну князя i його мужiв, справити.
- А доберемося до ночi?
- Присяйбiг, доберемось. Це ж мало не вдвiчi ближче, нiж до Черна.
- Тодi вели узяти з собою дичини на вечiрню та вранiшню трапези, та й
по?демо. Усе, що лишиться, залиш випальцям.
- Гой-я!
Вепр крутнувся на мiсцi й подався по-молодечому швидко до челядi, а
князь кликав уже до себе релейного старосту з Випалу.
- Ми вiд'?жджа?мо, - сказав йому. - Все, що удiлять мо? мужi, вiзьми й
роздай погорiльцям. Дiвцi ж Миловидi, коли з'явиться тут, скажеш: князь
був i цiкавився, як живе вона без кревних. Коли ж залишиться у Випалi,
подбай, аби не була зобиджена кимось. Чув, що кажу?
- Чую, княже, аякже.
- I ще повiдай ?й: на передлiттi роме? обiцялись повернути наших
бранцiв, ну, i ?? лада також.
- Повiдаю, княже, неодмiнно, - поспiшав запевнити староста, i була в
тiй поспiшностi не тiльки ладнiсть будь що прислужитися, був i страх: а де
знайде Миловиду? Тiтка ?? правду казала: свiт широкий, пiди та знайди
сироту в тому широкому свiтi.
У теремi во?води Вепра справдi почувалися, нiби вдома: i тепло було, i
затишно, i просторо. А ще ж парували й свiжi яства на столах, гнулися
столи вiд численних яств, наповнених ситою та медами корчаг, численних
братниць та поставцiв для тих, хто дiлитиме з господарем щедре застiлля.
Воно й князь не з порожнiми залубнями вирушив на лови, ? в тих залубнях i
яства, i питва. Та що вони супроти того, чим пригоща? нинi Вепр i його
жона Людомила? З привезеного оббiлували тiльки й пошаткували виловлену по
випальських лiсах дичину, все iнше - вiд щедрот Людомили Вепрово? та вiд
радостi самого Вепра.
Хто бачив його на ловах, той, не задумуючись, скаже: нема? завзятiшого
i буйнiшого в тих заняттях мужа, анiж во?вода Вепр. Одначе хто мав нагоду
пiдiймати з ним виповненi медом братницi, дiлити веселе пiд хмелем
застiлля, той теж не буде довго думати й шукати рiвного Вепровi в буйнощах
та веселощах. Бо Вепр самого бога перевершить у питвi та весiллi, а ще - у
вихваляннях ловчими виправами.
- Зимова нiч, - пiдвiвся за столом господар, - довга нiч. Веселiмось,
братi?! Ма?мо час i все, що треба для веселощiв. А найперше ма?мо нагоду
бути на дозвiллi, самi з собою i з сво?м князем. Тож за веселе дозвiлля,
мужi! За вдалi лови! За князя Тиверi, надiйну охорону нашо? землi i нашого
достатку!
Вiн простягнув до Волота братницю, i мужi не забарилися стати на рiвнi,
та не забарився стримати ?х i князь.
- Стривайте, - застерiг i теж пiдвiвся. - Покони нашi велять пити
насамперед за господарiв i достатки в господi. Ми нинi часту?мося в
господi во?води Вепра. Тож пiднiмемо першу братницю i воздамо належне
вогнищу во?води i тiй, котра оберiга? це вогнище, - госпожi Людомилi.
Помiтив, певно, як нiяковi? жiнка, чуючи здравицю на свою честь, i звiв
на жарт.
- За Вепра питимемо завтра, коли матимемо такi ж багатi лови в його
лiсах, як нинi у випальських. А зараз пропоную випити за господиню оселi,
за ?? багате застiлля, за те, що вмi? бути i турботливою матiр'ю, i
вправним вогнищним на мiсцi свого мужа!
- Ано! - голосно i дружно пiдтримали свого князя мужi. - За Людомилу
Вепрову i в ?? особi за всiх жон мужiв ратних! За тих, на кому сто?ть наше
слов'янське вогнище! Здравиця гожiй Людомилi! Шана i здравиця!
Господиня не сподiвалася, видно, що ?? помiтять у велелюддi мужiв, тим
паче, що вiншуватимуть отак голосно, i знiяковiла, не знайшлася б, що
сказати на ту здравицю, коли б не князь. Виповнив ситою братницю, пiдiйшов
i подав до рук.
- Випийте з нами, Людомило.
- Спаси бiг. Коли таке побажання, то чом i не випити.
?? одповiдь, а тим паче пригублення вiтали ще голоснiше, нiж досi.
Князь повеселiв вiд того, збадьорився й запросив господиню до столу.
- Це ж трапеза мужiв.
- Дарма. Беру вас пiд свiй княжий захист. Погомонiти слiд, - додав,
саджаючи поруч. - Княгиня Малка навмисне збиралася за?хати до Веселого
Долу, аби мати а сусiдами бесiду. Та оскiльки я тут уже, у Веселiм Долi,
зроблю те без не?. Бесiда йтиме, золотенька Людомило, про Зоринку.
- А що Зоринка? - сполошилася жiнка.
- А нiчого. Зна?мо, що вельми лiпотна дiвка росте i хотiли б, аби була
ще лiпшою. Княгиня Малка знайшла серед грекинь-полонянок навчительку
августiйших норовiв, тих, що побутують в iмператорських августiонах по
чужих землях. Малка ставить ?? до сво?х дiвчаток i хотiла б, аби й Зоринка
пройшла ту науку. Буде вона Богданковою чя не буде, наука та для доньки
волостелина не стане зайвою. То оце й хочу запитати ласкаву господиню: як
вона дивиться на те, аби зараз уже, може, й по сих ловах одвезти Зоринку
до нас. Най би жила при теремi, та набиралась тих норовiв, та оберталася в
гуртi.. I мо?м дiвчаткам було б веселiше з нею, i ?й.
- Иой, князю, - сумно подивилася Людомила. - Не знаю, що й сказати.
- Чом так?
- Бо не вiдаю, про кого бiльше маю дбати: про дiвку-малолiтку, чи про
найстаршого свого Боривоя.
- А що з Бориво?м?
- Боюсь, бiди нако?ть, коли не пов'яжемо злюбними узами.
- Скiльки ж це йому лiт?
- Двадцяте йде!
- Ов! Такий меткий? То най обира? собi ладо, та й по всьому.
- Коли ж вiтер у головi, князю. Нiчого iншого не зна?, нiчим iншим не
цiкавиться, окрiм ловiв та дiвок. А в нас, як на те, нема? на прикметi
достойно? його iменi пари. Наречена його - князь зна? те, - померла нагло,
iншо? не нагледiли за клопотами.
- Сам нагледить. Чи треба журитися тим?
- Йой, князю, як не журитися, коли вiн лiзе туди, куди й очi не лiзуть.
- Пусте, - засмiявся Волот i виповнив обидвi братницi хмiльним. -
Завтра ж зарадимо вашому лиховi, Людомило. Скажiть, чому вiн вдома, а не
серед дружинникiв?
- Таж зима.
- Сторожову службу i взимку несуть. Туди ми й спровадимо його, аби
менше думав про дiвок, - засмiявся i взяв у руки братницю. - Ви кажiть
менi про Зоринку: посила?те ?? до Черна чи не посила?те?
- Або я знаю? Мушу поговорити про це з мужем.
Князь примовк на мить i загледiвся на не?.
- Чи я перечу? Говорiть, а все ж будьте самi собою, Людомило. Твердiшi
будьте i з мужем, i з дiтьми, бо й справдi накоять бiди.
Не лише зараз, пiд хмелем, завжди почува? себе неабияк щирим та добрим
при Людомилi, а ще неабияким прихильним до Людомили. Така вона до серця
йому чи так спiвчува? ?й, не вельми ощасливленiй Вепром? Мабуть, i те, i
друге важить немало. Бо Малчипа посестра он яка миловида i он яка добра та
щира на вдачу. А опинилася в руках хай i безжурно-веселого та до
самозречення одважного, все ж баламутного мужа. То тiльки каже Людомила:
рiдко бува? во?вода у Веселiм Долi, i господу, i господарство полишив на
жону. Не те вона каже, iцо дума?: не поважа? i не цiну? ?? муж яко жону.
Геть iнший вiн вдачею, геть iншi ма? норови та потреби, анiж Людомила. А
те й болить Людомилi, так само, як тiшить Зоринчина схожiсть на маму. Ано,
i видом-лiпотою, i щедрiстю серця Зоринка вилита мама. Нiкому не казали
того з Малкою, однак, саме зглядаючись на Людомилу, й нарекли ?? доню
Богданковою.
Веселив Вепрову жону, а бiля не? i сам веселився. Та пив, та
пригощавсь. Аж поки Людомилине мiсце за столом не посiв муж ??, а з ним i
вся ловча братiя.
- Княже, - сказали. - Ми тут говорили-радились i стали ось на якiй
гадцi: чи то такi слабосилi ?сть, що ма?мо дарувати ромеям той передлiтнiй
гвалт i те спустошення? Збирай по зимi рать, та пiдемо за Дунай, та
вiзьмемо за карк Хiльбудiя i всiх, хто з Хiльбудi?м.
- Вважа?те, що ма?мо iти?
- Вважа?мо.
- Коли йти, то йти треба всi?ю антською силою, а князь Добрит не
пiдтрима? нас, вiн iнакше мислить взяти гору над ромеями.
- Нiби iнакше можна?
- Чом нi? Коли справдi повернуть бранцiв та покриють збитки, то й буде
наша гора над ними. Не про те ма?мо мислити зараз, братi?, - пiдвiвся й
окинув зором мужiв, мовби пересвiдчувався: чи всi тут сво?, чи може казати
?м те, що надумав сказати. - Гада?те, чому я домагався у вiча посiсти
незайманщину та спорудити вежi й остроги по Дунаю? Мислю так собi: ма?мо
вийти тиверським людом по сам Дунай i стати на ньому неподатливою твердю.
Роме? там, пiд Константинополем, воздвигли Довгу стiну. Ми воздвигнемо ??
тут. I тою стiною будете ви, мужi тиверсько? ратi. Ти, Вепре, ти, Чужкраю,
ти, Ратиборе, всi найдостойнiшi, хто ? тут, i хто ? там, у Чернi, в
старшiй дружинi нашiй. Хочете знати, чому саме на вас надiя моя? Скажу.
I вiн не став приховувати того, що було досi тiльки пота?мним намiром.
Тут справдi усi сво?, содруги-мужi, вiрнi побратими. А вiд побратимiв не
гоже ховатися навiть iз найпота?мнiшими думками.
Мужам цим не треба казати, що таке незайманщина, чим багате i знадливе
Подунав'я. Вони i з'?здили, i сходили його, ба - навiть виплазували, дiючи
лови.. Казати зараз на часi було iнше: хто винагороджу?ться князем у
Подунав'?, якими хоче бачити князь тi волостi i якими - волостелинiв.
- Волiю, аби кожен iз вас, отримавши удiл, взяв на себе спорудження
вежi та острогу в тiм удiлi. Пам'ятайте, вам належатиме не лише стояти на
обводах - жити, отож зробiть усе, аби могли жити. Люду буде доста,
скористайтеся тим i зробiть для себе надiйнi твердi. А ще ось що вiзьмiть
на карб - аби волостi вашi справдi стали стiною супроти роме?в, не
обмежуйтесь спорудженням острогiв та веж, посадiть в удiлах сво?х люд
тиверський - челядь, поселян, ба навiть татей, коли вони вiдмовляться жити
з татьби. Ото буде ваша найнадiйнiша твердь.
- Славно! Мудро i славно!
Князь пiднiс руку i застерiг: вiн не все ще сказав.
- Хочу бачити вас сво?ю надiйною опорою на обводах, а вiдтак - опорою
землi i столу. Тому й речу: iдiть i утверджуйтесь, будьте волостелинами i
заодно - во?водами, кожен iз сво?ю вежею i з сво?ю дружиною. А коли
утвердитесь, тодi й запита?мо роме?в: чому ходили на наш бiк i що шукали
на нашому боцi.
- Правду кажеш, княже! Най славиться Тивер i тиверська мiць на Дуна?!
- Хвала князю Тиверi! Слава i хвала!
Скiльки пили тi?? ночi, стiльки й виголошували здравицi сво?му
привiдцевi. Бо вдоволенi були тим, що почули, бо не сподiвалися почути
таке.
Навiть тодi, як ?хали наступного досвiтку на лови, позирали на свого
князя, мовби питаючи: "Чи правда то? Чи нам не приснилося сп'яна?" А Вепр
i вголос поцiкавився:
- Скiльком мислиш давати удiли, Волоте?
- Скiльки закладемо твердей, стiльки буде й удiлiв. - I вже перегодом
додав: - Для тих, що заслужать княжо? ласки опiсля, теж залишу.
- Розумiю. Ми першi, однак не останнi. Не осудиш, коли поцiкавлюсь?
- Кажи.
- Тiру ти за ким залиша?ш?
- За собою.
- Тодi просив би надiлити менi землi, що прилягають до гирла Дунаю.
Волот пильно й вивчаюче глянув на нього.
- Чом так?
- Най i там будемо сусiдами.
Князь не поспiшав згоджуватися. Не тому, що мав iншi намiри (у нього
?х, правдиво кажучи, не було). Щось непевне, схоже на недовiру збудило
Вепрове тлумачення: "Най i там будемо сусiдами".
- Завваж, то небезпечне мiсце. Може, одне з найнебезпечнiших.
- Чи я належу до тих, що шукають безпеки? Зате зараз уже бачу, якi
перевiсища поставлю там на роме?в. Настане час - матиму у гирлi Дунаю сво?
пристанище i сво? лодi? в пристанищi. А матиму лодi? - i роме?
присмирнiють. Побачимо тодi, хто в кого питатиме дозволу ходити по Дунаю.
Коли не береш гирло собi, вiддай менi. Чи когось другого знайдеш, щоб
зробив там те, що мислю i можу зробити я?
"Бистрий мiй во?вода на мислi, нiчого не скажеш. Ось тiльки чи не
занадто далеко забiга?? А втiм, кого справдi поставлю у гирлi Дунаю, коли
не Вепра?"
XVII_
Усе, що слiд робити в Соколинiй Вежi, робить челядь, усе, за чим слiд
приглянути, нагляда? хтось. Стара Доброгнiва бiльше з Богданком та з
турботами про Богданка. Навiть уночi не ма? через те отроча спокою,
виходить на подвiр'я, ближче до сили небесно?, й молиться, звертаючись до
небес:
- На морi, на океанi, на островi на Буянi живуть-поживають три брати
вiтри.. Один - що полюбля? гуляти в краях сiверських, другий - що в
схiдних, третiй - що в захiдних. Повiйте дужо, вiтри буйнi?, виймiть
печаль-тоску з серця отрочого, знiмiть з Богданкових очей
хворобу-золотавицю, злу полудницю. Чу?те, вiтри буйнi! Повiйте дужо,
буряно i знiмiть! I тебе прошу, Зоря-Зорянице, мати наша вечiрняя, нiчна i
вранiшня. Як ти виводиш на небо сонце ясне?, б'?ш-побива?ш, на смерть
вража?ш мечами-самосiками морок нiчний, так само най буде вражена й
повержена хворiсть Богданкова. Будьте ж мо? слова твердiшi за камiнь,
гострiшi за меч-самосiк. Що задумано, те най станеться.
Доглядалася до небес i молилася, а помолившись, на всi чотири сторони
поклонилася i, вже розкланявшись, пiшла спати. Бо вдосвiта теж треба
встати й пiти нi свiт нi зоря до криницi, аби набрати в нiй непочато?
зоряно? водицi, - тi??, що ?? з ночi нiхто не бовтав, що прийняла в себе i
посланi з неба роси, i передсвiтанковi тумани. Гляди, серед тих
дрiбен-крапель знайдеться бодай одна крапелиночка живо? води, то? само?,
що ?? ждуть - не дiждуться.
- Вставай, онучку, - лагiдно скаже, нагледiвши перегодом, як вiн
обмацу? рученятами ложе, шукаючи свою доглядачку. - День надворi,
вмиватимемось та снiдатимемо.
- Я заспав, бабусю?
- Не так щоб, одначе вставай, бо треба вже звикати тобi вставати рано.
Скоро наш довгожданий день - свiтла п'ятниця. Того дня ма?мо вдосвiта бути
надворi, зустрiчати царiвну Золоту Косу, Ненаглядну Красу.
Умивала Богданка старанно - i хлюпала в очi зоряною водицею, i
промивала ?х. А промиваючи, приказувала:
- Iшла баба з-за моря, несла повен кузов здоров'я. Комусь лишень
шматочок, нашому ж Богданковi весь кузовочок. Вода донизу, а ти, внучку,
рости доверху. Як iз личка стiка? вода, так iз очей най спада? полуда.
Внук слухав i слухався. Вже потiм, як посадила за стiл, запитав:
- Це вже одна седмиця залишилася до свiтло? п'ятницi?
- Ано, всього одна седмиця.
- Як шкода, що я не угледю царiвни.
- А може ж, i вгледиш, соколику. Прозрi?ш i вгледиш.
- Коли б то. Знав би, то ранiш надивлявся. Вона, бабусю, буде в той
свiтлий день така, як завжди, чи не така?
- Ну що-бо ти! В цей день царiвна вийде геть оновленою.
- У морi-океанi оновиться?
- А де ж iще?
- Не втямлю щось, бабусю Доброгнiво. Ви ж казали, сонце щовечора
хова?ться у морi-океанi й щоранку виходить звiдти помiтно пригашеним, нiби
оновленим.
- Казала, бо так i ?; оновлю?ться воно й щоденно. А все ж щоденне
оновлення - не те, що щорiчне. У свiтлу п'ятницю царiвна Золота Коса,
Ненаглядна Краса купа?ться в першому позлюбному молоцi дощоносних дiв, а
то не те, що в звичайному. Чув, як гримить-гуркоче бог-громовик, коли
наста? пора передлiтнього злюбу? То вiн шука? в пiднебесних водах океану
котрусь iз сво?х обраниць. А знайти не завжди може. Тому й гнiва?ться.
Носиться по небу й зирить-нагляда?. Коли ж нагледить, як випiрне котрась
та зблисне на сонцi бiлими, нiби перла морськi, грудьми, i зовсiм шаленi?,
бурею женеться за тою хмарою-дiвою, а наздогнавши, затиска? ?? в сво?х
вогненних обiймах, пронизу? блискавицею. Отодi й бурлить-клекоче в морi
перше позлюбне молоко. Оновлю?ться в ньому, викупуючись, морська царiвна,
ста? його i для оновлення матерi-землi. Ачей бачив же, як засiва? ниви
дощ? То теж, щоб знав, плодоносне сiм'я злюбного ?днання бога-громовика з
повногрудими дiвами пiднебесся. Дощi тi, надто раннi, змивають снiги, а з
снiгами й бруд, зцiлюють землю пiсля люто? зими i, зцiлюючи, повертають ??
до життя.
- Зцiлюють, кажете? То дощi i ? жива вода пiднебесся?
- Цiлюща, внучку. Всього лиш цiлюща. Жива на островi Буянi. Щоправда, i
вона випада? з дощами. Ти тiльки не печалься, коли прозрi?ш не одразу.
Здебiльше бува? так, що живою водою тричi треба бризнути у вiчi, аби вони
знов стали видющими.
- Йой, так довго доведеться ждати?
- Може, одразу прозрi?ш, а може, й нi. Будь терпеливий, внучку. Треба,
що вдi?ш. За терпiння боги й посилають благодать свою. Княжич Яровит не те
терпiв, прокладаючи стезю до сво?? обраницi, а таки витерпiв i проклав.
- Яровит? Це ж хто такий, бабуню? Звiдки вiн?
- З вiкiв, соколику, з сиво? давнини. А жив неподалiк вiд нас, пiд
горами Карпатськими. Коли - достеменно нiхто уже й не зна?. Одне
залишилось у пам'ятi людськiй: витязем був непереможним i доброликим на
все пiдгiр'я. Сам, без дружини, виходив супроти чужо? ратi й рубав ??
мечем-самосiком доти, доки не стиналася й не показувала хребти. А ще
правду ставив над усе. Невинного не кривдив, убогого не обминав. Орав
землю, дiяв лови, оседок змурував над рiчкою Прутом. Так i жив би, мабуть,
на радiсть батька-матерi, люду довкружнього, коли б не заговорила в ньому
Лада та не повела назустрiч тiй, що ждала-виглядала його, свого судженого.
Княжич i до того не раз бував у горах та долах землi сво??, коли -
дiючи лови, коли - з цiкавостi. А ще виходив на обводи, як люд сурмив
тривогу: "Вставай, Яровите, поспiшай, Яровите! Татi iдуть на нас iз
чужкраю!" Того ж дня, як заговорила в ньому Лада, вибрався аж у бескиди.
Чому, сам не знав. Побачив, якi крутi, i взяв собi до тями: "Ану ж, чи
здолаю?" I що вище збирався, то зухвалiшим було воно, бажання здолати
узвишшя. А вже як вибрався на бескид-перевал та глянув по той бiк
перевалу, не втримався вiд спокуси спуститися в дiл, поглянути та
довiдатись, хто i як живе там, за крутими горами.
На нього не звертали уваги, аж поки не доправився до острогу
волостелина загiр'я та не освiдчився:
- Я княжич Яровит з-над Пруту. Хочу бачитися з господарем острога г
волостелином краю.
Тодi подивувалися й заметушились.
Яровит? Той, про якого йде свiтом слава як про диво-витязя, що
сам-самiсiнький виходить супроти ратi й перемага??
Бачив, перестраханi вкрай, i не тiльки челядники. В теремi волостелина
теж дивилися на нього налякано. Те й робили, що питалися: як се вiн
перебрався через такi гори? Чи то можна перебратися, та ще з конем?
А поки мiж княжичем Яровитом та володарем загiр'я велася така-сяка
бесiда, через стiну, в сусiднiй iз гридницею свiтлицi стояла перед матiр'ю
зболена сум'яттям та нiяковiстю донька волостелинова й не знала, що казати
допитливiй мамi.
- Ти слаба? - питалася мати. - Тобi зле?
- Так, мамцю. Зле i дуже. Одначе не тому, що слаба.
- То чому ж?
Ховалася зi сво?ю гризотою i ще бiльше страждала.
- Там... - одважилася зрештою i спаленiла до краю. - Там, у вiтця,
сидить витязь, угодний серцю мо?му, той, що бачився давно i в снi, i
наяву.
- Иой, Живо! Що я чую вiд тебе?
- Мамцю моя! - простогнала дiвчина i впала на колiна. - Мамцю добра та
золотенька! Не гнiвайтесь на мене i не карайте мене. Бо то нiчого вже не
допоможе. Лiпше зробiть так, аби витязь цей лишився у нас до ночi, i нiч,
i потiм, аж доки не скажу йому те, чим горю. Бо коли мамця не знайдуть
способу лишити його в нашiм острозi, то отам, у вирi рiчки, знайдуть свою
доню.
Господиня i налякана, i стривожена не менше, нiж ?? Жива. Та де ? така
мати, котра була б ворогом сво?й дитинi? I пiшла до гридницi, i заговорила
гостя. А говорячи, сама впевнилася: таких парованих, як цей витязь та ??
доня, в усьому свiтi не знайти. Вони, мов двi квiтки в саду цар-дiви, буде
згуба i згуба велика, коли не докладе зусиль, аби зiйшлись i порозумiлися.
I сокорила коло гостя, i до столу запрошувала. Коли ж зголосився
пообiдати, не забарилася накрити стiл, покликала на трапезу мужiв острога,
родину свою i серед усiх - приворожену чужинцем Живу.
Там вiн i побачив ?? вперше, а вже як побачив, та заговорив, та
впевнився бесiдуючи: ось хто кликав його через бескиди, не став зволiкати,
там таки, за трапезою, й сказав дiвчинi, що не може повертатися за гори
без не?.
"Я ладна, витязю, наректися тво?ю жоною, - одповiла йому Жива, - одначе
ставлю й свою умову: зроби так, аби могла ?здити через гори до тата-мами в
гостi".
На все зголошувався i все обiцяв. Та й чом не обiцяти? Земля його хоч i
за горами, та не за далекими. По цей бiк бескидiв вiтець Живин збере люд
та вирiвня? путь до самого хребта, по той - зробить те саме його,
Яровитiв, вiтець. А з перевалом i сам упора?ться. Що йому, витязю при
молодостi та силi? Чи не зрушить камiння, чи не зрiвня? гору?
Так гадалося, та не так сталося. Як завершував уже рiвняти через
бескиди путь, вiдчув неабияку спрагу. А що неподалiк - чутно було ---
шумiв, зманюючи прохолодою, потiк, то й не вiдкладав бажання надалi, пiшов
напитись. Довго i смачно пив, i тiльки тодi вже, як утолив спрагу, сiв на
коня й погнав його до батьково? та материно? домiвки над Прутом. Не
почував якихось одмiн у собi, через те нiчого й не помiчав за собою. А
пiд'?хав до вiтцево? оселi, постукав у ворота - й змушений був загадатися:
його не пустили до двору.
"Хто ти?" - запитали через вiконце.
"Чи не бачите, хто? Яровит".
"?дь далi, чоловiче, коли вида?ш себе за Яровита. Наш Яровит - молодець
iз молодцiв, а ти, не проти ночi кажучи, зловiщий iз пущi i старець пiд
сто лiт".
"Що ти верзеш? - гнiвався на челядника. - Поклич князя, коли тобi
зловiщi сняться".
"Нема потреби кликати".
"А я велю: поклич!" - гримнув булавою у ворота.
Челядник послухавсь-таки, подався до господи, а звiдти появився
перегодом у парi з князем-вiтцем. "Голос нiби Яровитiв, - казав,
чимчикуючи позаду, - а личина - страшно й казати, яка".
Князь теж прочинив спершу вiконце й подивився через нього, а
подивившись, як i челядник, запитав у Яровита, хто вiн, чого хоче.
"Ви що, отче, - хотiв обуритися Яровит, а видав iз серця жалiсть. -
Жарту?те зi мною чи уроки взяли вас тут усiх? Кажу ж, Яровит я, син ваш!"
Старий причинив вiконце, чути, гомонить iз челядником: "Не лише голос,
кiнь теж Яровитiв. А в сiдлi чужа й страшна людина. Що ж робити? Боги
свiтлi та боги яснi, порадьте, що робити?"
I думав довше, нiж слiд, i вагався бiльше, нiж личило б князевi, а
повагавшись, сказав: "Переночуй, муже, десь-iнде. До нас при?деш завтра,
як буде день".
"Чи ж зараз така вже нiч!" - хотiв крикнути, та не крикнув, боляче
стало йому, i так дуже, що й голос втратив.
Потирлувався пiд воротами й повернув коня до лiсу. Там було ?хн? тирло,
а при тирлi халупа для челядi, що ходила лiтньо? пори за товаром. У тiй
халупi й заночу?.
I ходив на мiсцi сво?? вигнансько? ночiвлi, i думав, i близький до
вiдчаю був, думаючи. Чи то ж можливо таке: рiдний отець не признав, до
оселi не зважився пустити на нiч. Що ж сталося? "Не лише голос, кiнь теж
Яровитiв, - казав челядниковi, - а в сiдлi чужа й страшна людина". Невже
то правда? Невже його одмiнив хтось?
Обмацав себе раз, обмацав вдруге й закляк: у нього таки не його вид. I
сплюснутий, i порiзаний глибокими зморшками-борознами.. Далебi, й справдi
схожий на того, що в пущi.
Як же це сталося? Чия зла сила захотiла стати ?м iз Живою на перепуттi?
Вибiг надвiр, пiд мiсяць та зорi, хотiв було сiсти на коня, та одразу ж
i стримав себе. Куди подасться? Що вдi?? Хто призна? його тепер, коли
рiдний отець не признав? Лиша?ться взяти себе в руки й ждати дня, а вдень
i сам перекона?ться, що сталося.
Про сон годi було й думати. Лежав, уткнувшись спотвореним видом у сiно,
i мучився, перекидався горiлиць i знову мучився. I так до свiтання. А на
свiтаннi вiдв'язав коня, вскочив у сiдло й по?хав не до ворiт, що ?х перед
ним не розчинили, а до гiрського озера.
Поки добрався - i сонце виглянуло з-за гори, бризнуло скiсним промiнням
на плесо. Певен був: вiд того, що сталося з ним, нiкуди не втече уже,
через те не лякався аж надто. А заглянув у гiрське свiчадо - й очам не
повiрив: з озера дивився на нього старий-престарий, справдi столiтнiй дiд.
Доброликостi, що слiпила колись дiвкам очi, нiби й не було. Щоки запали,
вид, чоло порiзанi глибокими зморшками-борознами.. I рот запав, пiдборiддя
загострилося.. Лише очi свiтилися давнiм молодечим блиском i сила
почувалася в руках не менша, нiж досi. Пiдвiвся, розглянувся i, вихопивши
меча, люто, з якоюсь нелюдською злiстю махнув ним зверху донизу. Струнка
смерiчка, та, що найближче була до води, як стояла, так i присiла до
землi, пiдтята скiсним ударом.
Знову сидiв Яровит, притиснутий до землi горем, i кам'янiв з горя. Хто,
де, яким робом помстився йому? Усе то через Живу? Комусь аж надто вже не
хочеться, аби вiн узяв злюб iз загiрною миловидою Живою? То де вiн, той,
що хоче цього? Чому не вийде на по?динок? Невидимим захотiв бути, чари
наслав. Коли, де i як? У Живи за столом чи тодi, як пив воду з
потоку-джерела? Напевно, коли пив воду. Сталося б у наречено?, Жива
одмiнилася б з лиця i виказала б свою бентегу. Бiда iде, виходить, вiд
води. А коли так, може, вода й зми? з нього цю потворну личину?
Не роздумував. Роздягнувся - i до озера мерщiй. Вода холодною уже була,
мов крига. Та Яровит не зважав на те. Старанно вимив вид, голову, пiрнав i
знову вимивав та полоскався. А вийшов на берег та глянув у заспоко?не
плесо - жодних одмiн. Як був старий, поморщений, так i залишився.
Що ж робити? Таки податися до кревних, благати про помiч? А що вони
вдiють супроти чарiв? Слiд шукати людей, що могли б побороти чари, стати
вище за басих та баянiв.
Обiзнаних iз пущами, по яких живуть волхви-баяни, не бракувало по
оседках, як не бракувало й волхвiв по пущах. А таких, що зарадили б
Яровитовiй бiдi, не було та й не було. Або сумно дивилися на витязя i
мовчали, або мовчки розводили руками. Та ба, i Яровит не мав iншо?
ради-розради, як ?здити й питатися. Коли повiяло справжнiм холодом (а
йшлося до зими), згадав Живу, ?? затишну оселю й спинив, потiшений
знахiдкою, коня: чом же вiн шука? порятунку все по цей та по цей бiк гiр?
Може ж, вiн там, де наслано порчу - за горами? Та й зима в тiм кра? не
така люта. Ано, гляди, саме на загiр'? поталанить йому знайти тих, кого
шука?, i те, чого хоче.
Подумав так i увiрував, а увiрував - одразу й повернув коня на ту путь,
що вела до бескидiв.
Сподiванка не завжди омана, а вiра - не така вже й абищиця. Тiльки-но
залишив позад себе бескиди та став спускатися в дiл, нагледiв дим мiж
порiдiлих дерев, а по?хав на дим - натрапив i на оседок. Ним виявилася
печера, а в тiй печерi сидiв бiля нiшi, в якiй палало вогнище, бiлий, як
лунь, дiд. Вiн був такий древнiй та висхлий, присяйбiг, можна було й
подивуватися, як ще трима?ться в ньому життя.
"Коли цей не скаже, - подумав Яровит, - нiхто вже не скаже".
- "Низький уклiн вам, господарю, - схилив перед волхвом голову, - i
найлiпшi зичення у вашiй оселi".
"Спаси бiг".
Дiд затримав на ньому пригашений старiстю погляд i вже потiм запитав:
"Що, молодче, бiда й тебе привела до мене?"
"Так, дiдусю", - стверджував i неабияк дивувався: - "Вiн бачить у менi
молодця?!"
"Розкажи усе, як було", - сво?? правив дiд.
Яровитовi не треба докладати великих зусиль, аби пригадати, як було.
Вiн не раз уже пригадував, отож i розповiсти не забарився.
"То нарiка?ш бiльше на потiк?"
"Так, дiдусю".
"Помиля?шся, витязю. З джерел б'? чиста вода. Тебе спо?ли там ще, за
трапезою. Не думай, однак, що зробила те Жива чи ?? кревнi. Спо?ли тi,
кому не хочеться, аби ви побралися з Живою. Ти, молодче, призначений не
для земних дiвиць. Ось чому боги й противляться тво?му злюбу з земною
дiвою".
"Боги?!"
"Так, витязю, боги. А то, сам зна?ш, дужа сила. Така дужа, що й ну. I
все ж навiть боги поступляться перед тво?м бажанням, коли вволиш ?хню волю
i пiдеш в iм'я скривджених на непосильнi земному люду подвиги. Чи згоден
взяти на себе таку повиннiсть?"
"Я на все згоден заради молодостi i Живи. Кажiть, якi вони, тi
подвиги?"
"Не я скажу тобi про них, iншi скажуть. Якщо заночу?ш у мене, матимеш
зустрiч iз вiщим вороном. Вiд нього й довiда?шся, що ма?ш вдiяти, аби
позбутися напастi. Та перед тим вислухай i мою речницю. Чи да?ш згоду
вволити останню волю вiщого волхва?"
"Коли зможу, уволю, дiдусю".
"Те, про що проситиму, зможеш. Це найпростiше. Завтра я, молодче,
помру. Вiддай мо? тiло вогню, а тодi вже й пiдеш назустрiч сво?му щастю".
"Згода".
"От i добре. Мир з тобою, витязю. По?ж, що знайдеш у мо?й оселi, та й
лягай, завтра ще звидимося".
Гадав, що i з вороном звидиться завтра, а вiн об'явився у снi. Сiв на
каменi й заговорив до Яровита людським голосом:
"Дiд казав, ти згоден iти заради молодостi та уподобано? дiви на
подвиги".
"Згоден".
"А чи вiда?ш, якi то подвиги?"
"Най i найдивовижнiшi, все одно пiду".
"То слухай, коли так. Насланi на тебе чари може зняти лише жива вода.
Вiда?ш, де i як можеш добути ???"
"Нi".
"Молодий ти, виходить, i вельми. Старi давно i повсюдно знають: жива
вода ? в однiм на весь свiт мiсцi - на островi Буянi. Коли хочеш вернути
собi молодечий лик i тим уже повернутися до уподобано? дiви, ма?ш
проникнути туди i власноручно добути з джерела, що б'? в узголiв'?
Цар-Дiвиного ложа, живо? води, а з найближчого до ?? терема дерева зiрвати
золоте яблуко. Не гайся, одразу ж умийся тi?ю водою i з'?ж яблуко. Уми?шся
- повернеш собi лiпоту тiлесну, з'?си яблуко - станеш непiдвладним чарам
та урокам, жодна зла сила не нашкодить уже тобi.
Цi два подвиги, сам бачиш, ма?ш вчинити заради себе".
"А як же я доберуся на острiв Буян, - не втерпiв Яровит, - як звiдти
повернуся?"
"Не спiши. Скажи спершу: умi?ш берегти та?ну паче зiницю ока?"
"О так! Iнакше я не був би витязем".
"То знай: ця з тих, що ?? треба тримати за сiмома замками. Там, де
Дунай впада? у море, бував?"
"Не доводилося".
"То доведеться. Саме туди прилiта? з острова Буяна Стратим-птах.
Всеньке лiто викупу?ться в Дуна?вi, кружля?, шукаючи поживи, по околiях,
бо живиться не лише рибою i падаллю. Паче всього нишпорить за тою ?жею пiд
кiнець лiта - тодi, як ма? повертатися вже на острiв Буян. Без вагомого
запасу кiнсько? падалi не вiдлiта? до Вираю. Ось ти й скориста?шся тi?ю
слабiстю Стратим-птаха. ?дь у гирло Дунаю, сховайся разом iз конем сво?м у
надiйному мiсцi i коли помiтиш, як винишпорю? той птах-велетень здобич
свою, забий уночi коня, вийми з нього тельбухи, а сам залiзь у черево. На
свiтанку Стратим-птах розшука? твою приманку й перенесе ??, а вiдтак i
тебе, на острiв Буян"..
"Вчиню, як радиш, - потiшився Яровит. - Одначе скажи, коли такий
добрий, як же я повернуся звiдти?"
"А то вже твiй клопiт. Берешся вчинити подвиги, шукай i способу".
"Ну гаразд. А що ж буде з Живою? Вона ждатиме мене?"
"Зворотну путь до наречено? сво?? Живи прокладеш третiм i останнiм
подвигом: ма?ш вирятувати з бiди морську царiвну - ту, котра призначена
тобi богами яко жона твоя. Як ти стражда?ш оце вiд наслання, що спотворило
вид твiй, так i вона стражда? вiд переслiдувань царя-нелюба. Знай: це чи
не найважчий твiй подвиг, бо треба буде самого себе перебороти".
"Як то?"
"А там побачиш, що та як. Одне знай: поряту?ш царiвну, боги можуть
розщедритися й звiльнити тебе вiд призначеного ними ж - бути мужем
морськiй царiвнi. Не поряту?ш - не повернешся й до Живи".
Яровит загадався, а поки думав та гадав - i ворон зник.
"Вставай, молодче, - будив його тим часом волхв. - Настав мiй час,
вмирати буду. Не забув, про що домовлялися?"
"Нi, дiдусю. Вчиню так, як велiли".
"Помагай тобi бог у дiлах тво?х многотрудних. Це боги послали тебе до
мене, аби не дав плодитися в мо?м тiлi усякiй нечистi".
Сказав - i затих.
Вiддавши тiло покiйного вогню, Яровит знову замислився. Як же йому
бути? Правитись до Живи й сказати усе, що сталося з ним, чи вертатися до
вiтця свого?
"А ти мене пошли до Живи, - пiдказав людським голосом кiнь. - Доки
мандруватимеш там десь, нагадуватиму ?й про тебе i тим утримаю вiд
зневiри"..
"А й справдi, - Яровит йому. - Ти менi найвiрнiший содруг. Чи можу
вiддавати такого Стратим-птаховi? Iншого попрошу у вiтця, як i челядь, що
ма? зашити мене у черевi коня, аби надiйнiше доправився на острiв Буян".
Далебi, не день i не два нiс свою ношу Стратим-птах через дощове море,
бо коли сiв, не мiг уже ласувати падаллю: звалився неподалiк i заснув. Тим
скористався витязь Яровит, розпоров коню черево i вилiз на волю. А вже як
вилiз, поспiшив загубитися в зелених, мов рута, островобуянських садах.
Дивовижно незвичний свiт постав перед очима враженого землянина. Небо
таке нiжно-голубе, що, здавалось, розтанеш у ньому, коли дивитимешся
довго. I свiтло лилося з небес до лоскоту при?мне та м'яке, i пахощi
виповнювали сад неземним ароматом, i спiви витали над садом такi вiддалено
нiжнi та мелодiйнi, що слухав би та й слухав ?х, упивався б та й упивався
б ними. Та на те Яровит був витязем, аби не пiддаватися анi силi, що ста?
супроти нього скелею, анi спокусi, що спроможна валити й скелi. Пригадав,
чого прибув на острiв Буян, i прогнав вiд себе спокусу, став
дивитись-розглядатися, де ? i де може бути в цiм диво-царствi терем
царiвни. Недовго й дошукувався. Вдалинi пiдносилась некрута гора, а ту
гору оперiзувала блакитна, як i небо над островом, стрiчка рiки. По цей
бiк рiчки, в долинi, стелились зеленi, щедро засiянi квiтами луки, по
другий, на пiдгiр'?, знову сади та сади. А де ж бути терему Золото? Коси,
Ненаглядно? Краси, як не в саду та не на пiдгiр'?, i де бути джерелу живо?
води, як не там-таки, в пiдгiр'?, поблизу рiки?
Цар-Дiва, видно, спочивала в теремi, бо нiмував терем, нiмотно було й
довкола терема. Тiльки й гомону, що спiв пташок та плюскiт джерела.
"Це там, бiля ложа царiвни", - догадувався Яровит. Поклав собi так: тут
сила його нiчого, мабуть, не варта; тут коли не перехитрить, то й не
добуде води. Тож не поспiшав. Ступить кiлька ступенiв, розглянеться - i
знову йде, розглянеться - i йде. Та ось завважив витязь: пахощi стали
примiтно вiдчутними, такими душисто-солодкими, ледве переборював себе, аби
не сiсти там, де сто?ть, i не заснути. А вже як сяде, знав, i поготiв не
втрима?ться, засне.
"Чи не ? це вона, сторожа Цар-Дiви? - подумав. - Присяйбiг, вона, та
сила, що не пiдпуска? смертних до живо? води!"
Ну, коли i всього, то вiн не сплоху?. Не затим пантрував за
Стратим-птахом, зважувався на таку далеку i, може, безповоротну мандрiвку,
аби сплохувати тепер i пiддатися сонливiй зморi пахощiв. Ано, не затим!
Швидше лусне без аеру та духмяностей аерових, анiж поступиться.
Надумався - i випростав спину, ступив назустрiч сво?му порятунку.
Коли набрав води та зiрвав золотий плiд з найближчо? до терема яблунi,
вiдiйшов на дозволену для вiльного дихання вiдстань i там же, пiд першим,
що захищало його вiд можливих свiдкiв, деревом умився. Сонливiсть одразу ж
i помiтно зникла, до тiла, чув, прибула свiжа сила. Про бажання й говорити
не доводиться. Десь обминав всякi перетинки, десь пересягав через них i
бiг що було сили до рiчки. Бо таки не терпiлося вiдшукати тиху заводь при
березi, заглянути в не?, а заглянувши, пересвiдчитись у сподiваному.
Боги свiтлi та боги яснi! Вiн справдi знову молодий i красний видом!
Не повiрив за першим разом; схилився i знову заглянув у плесо-свiчадо.
Таки ж молодий i доброликий, присяйбiг, ще лiпший, анiж був.
Не вiдав, потiшений, куди йти, що дiяти. Згадав про зiрване яблуко i
з'?в його: хай буде такий, як ?, хай не пристають бiльше злi уроки.
"А що ж далi ? - замислився. - Маю дбати про повернення на землю? А
так, маю, i все ж то потiм. Найперше слiд по?сти щось i перепочити".
За ?жею не було потреби ходити далеко - вона всюди, на кожнiм деревi i
на кожнiм кущi. Там солодкi яблука, а там ще солодшi, там смачнi родзинки,
мигдалi, а там ще смачнiшi. Зривав i ?в, втiшався при?мним присмаком i
знову ?в. Аж поки не наситився, а вже наситившись, лiг там-таки пiд
кущами, i заснув.
Спав сном мужа i витязя, може, добу, а може, й бiльше. Коли ж
прокинувся, та скупався у рiчцi, та поснiдав, знову загадався: як же вiн
повернеться на землю? Спитати б, а в кого спита?ш? Це таки справдi царство
Сонця, Мiсяця й Зiрок.. Хiба податись i вклонитися Цар-Дiвi? А коли
замiсть ради-поради та запре в пiдземеллi? А що, може сказати: "Тебе сюди
не просили, отож i згинь тут".
Нi, рятунку-повернення мусить шукати сам. I вiщий ворон так нарiк: "То
вже твоя турбота".
Час вимiрювався не днями й ночами, як на землi, - перепочинками.
Поспав, потинявся без дiла, з одно? цiкавостi, - ото й прожив добу. Знову
поспав та поблукав понад левадами - знову прожив. I все ж розумiв: час
iде, а надi? на повернення до землян нiяко?. Невже для того добирався на
острiв Буян, щоб лишитися на ньому назавжди? Те, що казав ворон, було
неправда?
Не лише бентега, сумнiви обсiдали та й обсiдали серце, вiдчай закрався
уже. А з вiдча?м прийшла й зневiра. Та ось прокинувся одного разу вiд
грому-гуркоту й побачив: повз нього проносяться вогненнi конi. Хвостатi,
гривастi i неймовiрно бистрi. Мигнуть перед очима, ослiплять сяйвом - i
зникають, схоже, що до землi правляться.
Догадався, що то за конi, а чи на все уже згоден був, - схопився
найближчому коневi за хвоста i за одну якусь мить, ну, може, за двi
опинився в сво?му, земному морi.
Мабуть, глибоко пiрнув, ледве стало духу, щоб вибратися на поверхню.
Через те перше, що зробив, лiг на водi й перепочив. Потiм уже розглянувся
й помiтив: вiн не так i далеко вiд берега. Вдалинi виднiлися гори, лiси на
схилах гiр, ближче до моря - град бiлокам'яний.
До нього й поплив Яровит. На берег вибрався десь аж надвечiр. Сили
забракло пiдвестися, силу море вичерпало. Отож внплазував на сухий пiсок i
заснув, до краю змордований i знеможений.
Удосвiта знайшли його там рибалки. Будили - не добудилися. Тож пiдняли
на руки й понесли до сво?? рибальсько? оселi.
Там вiн i проснувся, коли рибалки повернулися з моря.
"Де я?" - запитав.
"Серед людей".
"Бачу, що серед людей. А в якiй землi, хто князю? в нiй?"
"У нас не князюють - царюють. А зветься наше царство Агарянським. Нинi
царю? в ньому Халiль".
"То, може, скажете, люди добрi, як менi потрапити до нього?"
"Що ти! - замахали руками. - I не думай, i не помишляй про це".
"Чому б то?"
"Лютий вiн зараз, яко звiр. Хто пiдвернеться невчасно, голову стина? не
вагаючись i не питаючись".
"Що ж його розгнiвало?"
"Спiймав морську царiвну, волi? взяти ?? собi за жону, а та не хоче".
Згадка про морську царiвну насторожила витязя. Морська царiвна...
Стривай, стривай. А чи не та це, що ма? порятувати ?? вiд кривди i
кривдника? Може ж, його недаремно викинуто саме тут, може...
"А з вашого царства ходять лодi? у слов'янськi землi?" - поцiкавився у
рибалок.
"Кудись ходять, а куди, про те лише цар та його кормчi вiдають".
"Як же менi здибатися бодай iз кормчими?"
"Iди в город, там морське пристанище. А в пристанищi напита?ш".
Подякував рибалкам за прихисток, доброзичливу раду та й пiшов берегом.
Заходить з боку моря в город, а там люду сила-силенна. I всi веселi, часом
тiльки осмiхаються, часом i регочуть.
"Що тут у вас? - запитав перших, котрi трапились йому. - Скоморохи
смiшать так?"
"Ти що, з неба звалився? Вперше бачиш, як цар iз царiвною змагаються?"
Розштовхав цiкавих сво?ми дужими лiктями й спинився, вражений: в
пристанищi морськiм пiдносилась над водою велика золота клiть, а в тiй
клiтi сидiла, висунувшись по груди з води, золотокоса дiва. I такi довгi
та пишнi були вони, ?? хвилями спадаючi коси, така нiжна голубiнь
свiтилась в очах, стiльки муки було в тiй голубiнi, на стомленому неволею
виду, що в Яровита йойкнуло з жалю серце i зацiпенiло. Та це ж не дiва, це
- богиня! I таку цар трима? в клiтi, хоче пiдневiльне взяти з нею злюб?
Незчувся, як розштовхав решту цiкавих й опинився поруч iз царем, що
гарцював на конi й допитувався у дiви:
"Де тi клятi кобилицi, де?"
"Казала вже, - спокiйно вiдповiдала царiвна, - у морi вони".
"Я заганяв через них челядь, сам був на березi й кликав, не виходять з
моря".
"Значить, я не тобi суджена, коли не виходять".
"Ти не зiзна?шся, яке слово маю сказати ?м, аби вийшли?"
"Сам здогадайся".
"У-у! -лютував цар. - Знай, не повiда?ш того слова завтра, пiслязавтра,
викину разом iз клiттю на сушу. Подохнеш, мов риба".
"Що з того, - царiвна йому, - тобi все одно не дiстанусь. Кажу ж, щоб
жити на сушi, маю скупатися в молоцi морських кобилиць. А кобилицi вийдуть
на поклик лише однi?? людини на землi - мого судженого".
"А що, царю, - подав голос i витязь Яровит, - може, будеш розважливий i
вiдпустиш дiву? Чув, що сказала? Все одно тобi не дiстанеться".
Цар метнув у його бiк позирки-стрiли й пiдiбрав поводи. Ось-ось,
здавалося, приострожить коня й бурею рине на зухвальця. Та не встиг
приострожити. Обернулася на той час царiвна, й нагледiвши Яровита,
крикнула потiшено: "Ось вiн, - вказала бiлою, мов морська пiна, рукою. -
Ось мiй суджений! Йому i тiльки йому скориться море, усе, що в морi. Чули,
лише на його голос вийдуть морськi кобилицi!"
Царськi во? оголили мечi, обступили Яровита.
"Iди, - сказали. - Iди й клич".
"Я пiду, - погодився витязь, - та кликати маю без свiдкiв. I не серед
бiлого дня - поночi. А крiм того, у мене будуть сво? вимоги".
"Нiяких вимог! Коли хочеш носити голову на плечах, роби, що велять!"
"О нi, так не вийде, царю. Скажу тобi те, що й царiвна казала: який
матимеш iз того хосен? Якщо загину я, ти теж не вiзьмеш iз царiвною злюбу.
Мо? вимоги тiльки прихилять до тебе царiвну".
Хтось iз челядi шепнув царевi на вухо: "Погоджуйся. Аби тiльки кобилиць
виманив iз моря, в усьому iншому обiйдемося без витязя".
"Гаразд, - зголосився цар. - Кажи, якi тво? вимоги".
"Перша з них. Дай менi бойового коня при сiдлi i збрую".
"За цим не стане, - зголосився Халiль. - Кiнь тобi буде. Кажи, якi ще в
тебе вимоги?"
"?х небагато, царю, всього лиш одна. Та скажу я ?? пiсля того, як
добуду для царiвни молоко морських кобилиць i скупаю ?? в тому молоцi".
"Чом так?"
"Аби нiхто не пiдслухав те, що казатиму, i не завадив нам зробити ??
земною дiвою".
Цар вагався. I вiрити не хотiлося чужинцю, i не вiрити не мiг. Зрештою
зважився й кивнув головою: хай буде так.
Яровит звелiв приготувати бурдюки для молока, а в пристанищi поставити
великий казан на пiдмостках iз каменю. Сам же сiв на подарованого царем
коня й подався далi вiд цiкавих до того, що буде цi?? ночi на березi моря,
людей.
Вiн не збирався втiкати. Честь мужа i витязя не дозволяла йому залишити
царiвну в бiдi. А крiм того, пам'ятав велiння ворона: "Поряту?ш царiвну -
боги звiльнять тебе вiд дано? ?й обiтницi, не поряту?ш - не матимеш жони й
серед земних". Клопотався iншим: яке ж то слово ма? сказати кобилицям, аби
послухались його i вийшли, з моря, дались подо?ти себе? Бiлi? Буйногривi?
Морськi? Щось нiби не те. Якось iнакше iменують ?х у родi слов'янськiм. Чи
не... Так i ?: вiлинi сестрицi! Коли починають казку говорити, так i
речуть: "Вiлинi сестрицi, морськi кобилицi".. Халiль мiг не знати цього,
через те його й не послухалися. Ано, саме через те!
Коли вранiшня зоря з'явилася на обрi? й знаменувала наближення нового
дня, став край берега й сказав неголосно, звертаючись до морських глибин:
"Вiлинi сестрицi, морськi кобилицi. Низько вклоняюсь, прошу-благаю:
вийдiть iз моря, порятуйте сестру свою, морську царiвну, вiд великого
горя".
I тiльки-но мовив те, випливло з глибин морських дванадцять бiлогривих
кобил, вийшли, стали одна при однiй i мовили: "Чого волi?ш, молодче?"
"Вiддайте молоко сво?, най царiвна вчинить те, що хоче, та позбудеться
неволi агарянсько?".
"Коли для того, щоб позбулася неволi, бери".
Поки видо?в усi дванадцять кобил, доправив до пристанища молоко та
розпалив багаття пiд казаном, з'явилися цiкавi, челядь розбудила й царя -
така була його воля: хотiв на власнi очi бачити, як купатиметься в
кип'ячому молоцi морська царiвна.
?? звiльнили вже з клiтi. Оточили, щоправда, надiйною сторожею, все ж
звiльнили й привели туди, де мало статися купання.
Царська челядь принесла зробленi ще вчора схiдцi-пiдмостки й поставила
?х поруч iз казаном. Як тiльки молоко закипiло, морська царiвна вийшла на
пiдмостки i, не роздумуючи, стрибнула в повитий парою казан. Тi?? ж митi
випiрнула й, пiдхоплена Яровитом, постала перед згромадженим довкола людом
у пишнiм земнiм убраннi. Та не те вразило Халiля i його челядь: царiвна
випiрнула з молока ще лiпшою, анiж була. Такою младомладою i такою красною
та статурною стала, що агаряни ахнули, дивуючись, i занiмiли.
"Слава царю Халiлю! - крикнула челядь, опам'ятавшись. - Слава володарю
лiпо? з лiпих жони!"
"Слава й царицi землi агарянсько?!"
"Стривайте! - пiднiс над головою меча i вгомонив царських холопiв
Яровит. - Царiвна не стала ще царицею, а цар - ?? мужем. Най спершу
викона? другу мою вимогу"
"Ти не володар ?й, аби вимагати".
"Ба нi. Чули, що сказала царiвна? Я - ?? суджений. Або ти, царю,
купа?шся зараз у кип'ячому молоцi й набува?ш виду красного молодця, до
якого прихилиться серце вродливицi-царiвни, або ста?ш зi мною на по?динок.
Чесний двобiй i чесна звитяга теж дадуть тобi право стати волостелином це?
диво-дiви".
Царя одразу ж оточили радники. Поки вони шепталися, Яровит сiв на коня
й оголив свiй меч-самосiк. Царiвна ж стала край пiдмосткiв i, не чекаючи,
що врадить цар iз сво?ми радниками, сказала: "Або зголошу?шся, царю,
робити те, чого вимага? вiд тебе мiй наречений, або я знову буду в молоцi
морських кобил i стану морською дiвою".
Халiль зважився врештi-решт i вiдтурив вiд себе радникiв.
"Кажеш, хочеш битися зi мною?"
"Хочу чи не хочу, а муситиму, коли не скупа?шся в молоцi".
"Чи ж зна?ш ти, з ким виходиш на по?динок? Я переможець тих численних
мужiв, що ?х, крiм чародiя-горбуна з двосiчним мечем, нiхто не перемагав".
Вiн справдi був велетом. Таким могутнiм видавався на не менш могутньому
конi, такий крупний горбоносий вид мав, чоласту голову, що Яровитовi слiд
було, може, й подумати перед тим, як казати: "Так, хочу битися".. Одначе
пам'ять його не забарилася нагадати й те, що чув вiд ворона: "Тобi
належить визволити царiвну; не визволиш ?? - не матимеш i Живи".
"Чи я перечу, - осмiхнувся. - Когось, може, й перемагав ти. Та попробуй
взяти гору у двобо? зi мною. Iнакше, кажу, не матимеш царiвни".
Зухвалiсть його розлютила Халiля.
"Виходь, коли так", - метнув на витязя сво? позирки-стрiли.
Билися на просторiм намiстi, осторонь вiд натовпу. То налiтали один на
одного бурею, то знову розходилися й брали розгiн. I раз, i вдруге, i
втрет? отак. Нарештi зчепилися, мов вужi. Конi, гарцюючи, збили пилюку, не
розбереш уже, де Яровит, де цар. Тiльки й чутно було з того вихору-двобою,
як гримить криця об крицю, як iржуть, боляче приостроженi чи враженi мечем
конi. Та ще бiла Халiлева чалма вигулькувала час вiд часу з пилюки, мовби
засвiдчуючи тим цареву невразливiсть.
Челядь, радники - сама цiкавiсть i торжество. Такi, що й крикнули б
уже: "Хай живе непереможний цар Халiль". Та не зважувались все-таки, ждали
вирiшально? митi. А коли настала вона, не до торжества було: важка царева
голова схилилася раптом на груди i, вiдтята наступним ударом
меча-самосiка, покотилася коневi пiд ноги.
Агаряни не повiрили тому, що бачили, i ждали. Може, то здалося тiльки?
Адже курява. Та ось iз хмари пилюги вихопився кiнь без вершника, а вслiд
за ним ви?хав i витязь. Витер спiтнiле чоло й знову погнав коня в пилюку,
настромив щось на вiстря меча й, пiдiймаючи, кинув пiд ноги отетерiлiй
челядi.
То була повита чалмою голова Халiля.
Челядь, не змовляючись, тицьнулась ниць i заволала: "Будь нашим
повелителем, витязю-царю!"
Та Яровит не дослухався до тих величань. Посадив у сiдло царiвну i
погнав коня туди, де стояла в пристанищi Халiлева лодiя. Тодi вже, як сiв
у не? з дiвчиною та пiдняв вiтрила, сказав люду агарянському:
"Не волiю бути царем у вашiй землi. Свою маю".
I повiв лодiю у вiдкрите море.
Чотири седмицi плавали вони удвох iз царiвною по синьому морю,
тiшились-милувались одне одним, а найбiльше тим, що були в парi, що ?м
нiхто не перешкоджав анi плавати, анi тiшитись та милуватись.
"Як тебе звуть?" - поцiкавився, коли усе вже було сказано i все
висповiдано.
"Царiвною".
"Знаю, що царiвна. Iм'я яке ма?ш?"
"Яке даси, таке й матиму".
"Назву тебе Любавою".
"Така я люба тобi?"
"Як свiт ясний, як високе небо над свiтом".
"То лишайся зi мною".
"Отут, на морi?"
"Чому на морi ? Хочеш, житимемо на березi моря. Я знаю землю, покриту
вiчнозеленими галявинами, лiсом i нiким, до речi, не обсаджену. З полуночi
захища? ?? вiд лютих сiверських вiтрiв та морозiв висока гора, недоступна
для людей i звiрiв крутопадь, з полудня, заходу та сходу омива? голубе
незамерзаюче море. Сядемо там, збуду?мо оселю та й житимемо в парi. З
лiсу, з поля братимемо ?жу. Та й з моря матимемо ?? досталь".
"I далеко вона, та земля?"
"Що нам далеч? Захочемо - до ранку будемо там".
"То пiшли нагору, пiднiмемо вiтрила".
I погодилась, i перша подалася туди, де щогла та вiтрило. А вийшла
нагору та розглянулася - й мусила прохолонути: на морi стояла повна тиша.
"Доведеться чекати ранку".
"А доведеться, - Яровит ?й. - Вiтер теж улiгся на спочинок".
Розiгналася було йти до клiтi-затишку, та одразу ж i передумала.
"Чому ма?мо чекати? Чи я не морська царiвна?"
"Бо таки нi. Сама ж казала, стала земною".
"Стала, утiхо моя, та не зовсiм. Не можу я без моря. Хоч раз на день, а
мушу скупатися, побувати серед тих, з ким жила-тiшилась, будучи дитям, а
потiм дiвкою-царiвною".
"Йой".
"Чого "йой"?
"То як же воно буде?"
"А так i буде, як нинi ?. Чи я не з тобою, чи тобi мало мене?"
Змовк Яровит, мабуть, не знав, що сказати сво?й Любавi, i Любава
збентежилася, а збентежившись, не забарилася розiгнати його журбу-задуму.
"Хочеш, - довiрливо заглянула в вiчi, - до ранку таки будемо в
ута?мниченiй вiд людей землi".
"Як то?"
"Отам лежать плетеницi. Зроби з них дванадцять шлей i викинь наперед
лодi?".
"Хочеш сказати..."
"Саме те, що подумав, утiхо моя, й хочу сказати. Звелю - i морськi
кобилицi доправлять нас до ранку до то? необжито? землi".
Не зовсiм вiрив ?й, а все ж скорився. I шле? поплiв, i до лодi?
приторочив, i поперед лодi? викинув. Коли ж випiрнули та струснули гривами
бiлi, мов пiна морська, кобилицi, i пожвавився, i про сум та непевнiсть
забув... Бо таки попливли з Любавою так швидко, що знялись i пiшли в
усiбiч крутi хвилi, повiяло стрiчним вiтром, а вже вiтер зривав i кидав на
них, потiшених i вдоволених, м'яку пiну, холоднi й вiд того
лоскiтне-дошкульнi бризки. Звiдки йому, земному, було знати, що то не
просто собi бризки, то чари Любавиного батечка - царя моря. Плив i
насолоджувався тим плаванням-летом, розкiш-волею, що можлива тiльки на
морi, присутнiстю дiви-краси, що подарувала йому море. А коли така розкiш
серцю i такi чари на серце, де вже думати про якiсь сумнiви i якусь
непевнiсть. Обiймав потiшену його вдоволенням Любаву й купався в
знадах-розкошах ??, як лодiя в збуреному морi.
До берега обiцяно? царiвною землi пристали тi?? вранiшньо? години, як
сходило сонце i його скiсне промiння щедро залило доли та гори. Може, й не
примiтили б тi?? щедростi, та з ночi випала на дерева, на трави роса, а
скiсне промiння умi? вишукувати роси. Заграло, замерехтiло в тих
диво-перлах, здавалось, видзвоню? в них. Торка?ться падiнням-доторком i
видзвоню? кришталево чистим дзвоном.
"Нiби на островi Буянi".
"Подоба?ться?" - пита? царiвна й ласкою загляда? у вiчi.
"Кажу ж, нiби на островi Буянi. А так, як на Буянi, нiде нема?".
"Ну, - веселiша?, - тодi тут i житимемо".
Вони оглянули за день долину, були у лiсi, пiд горою. Просто ходили й
милувалися привiллям це? землi чи збирали ягоди й снiдали та обiдали в
парi, все гомонiли й гомонiли, парувались та парувались, i хто зна?, що
бiльше радувало ?х: вiднайдений закуток-вирай на землi чи те, що вiн давав
привiд сподiватися: вони ?днаються назавжди.
"Сам споруджуватимеш терем, - запитала царiвна, коли повернулися на
лодiю, - чи родакiв мо?х покличемо?"
"Чим же я споруджуватиму його, коли, крiм рук, нiчого не маю?"
"I то правда, - осмiхнулася. - Ну, то лягай i спи, а я посиджу над
тобою".
"Чого ма?ш сидiти?"
"Хочу так. Першу нiч ночу?мо на сво?й землi, мушу приглянутися, яка
вона поночi".
"А я засну. Бо нiч не спав i день був су?тний".
I вiн заснув. А прокинувся другого дня, Любави не побачив коло себе.
Пiдвiвся, розглянувся - таки нема?. Поспiшив, спонукуваний тривогою, iз
лодi?, та тiльки-но вибрався звiдти, як знову змушений був стишити ходу.
Лодiя ?хня стояла в тихiй заводi, бiля кам'яно? стiни, а одразу за заводдю
пiдносився в небо й дивував величчю та неабиякими розкошами терем-палац.
Вiн був мармуровий, з високими, прикрашеними рiзьбленням вiкнами. Довкола
палацу лад i досконалiсть, така досконалiсть, нiби усе, що ? тут, виросло
за нiч iз землi й постало перед очима заспаного витязя, як диво з див.
Здолав-таки свiй подив, як i сво? сум'яття, й попростував до палацу.
Назустрiч йому вийшла Любава. Уклонилася низько й мовила звичне:
"Прошу мужа й господаря до нашого терема".
Не питав, звiдки такий, як могло статися. I так догадувався. Ходив
слiдом чи поруч iз Любавою й слухав, що казала. А вона все оповiдала та й
оповiдала. I свiтилась оповiдаючи. Якимсь м'яким, до лоскоту при?мним
свiтлом. Бо й сама була неабияк вдоволена тим, що ма? господу, що буде
господинею. Може, саме те вдоволення й робило ?? не просто лiпою та гожою
в новому вбраннi, - божественно чарiвною.
Незчувся Яровит, коли i як перейнявся ?? радiстю i став тiшитись ??
втiхою.
"Такi палаци, - осмiхнувся сво?й судженiй, - чував, ? тiльки в
заморських царiв".
"А хiба ми не царi?"
Вони й справдi зажили, мов царi. Нiчим не клопоталися: усе, що слiд
було добути, добував хтось i, що слiд було подати, теж подавав хтось. Або
ходили на лови й розважалися ловами, або сидiли в теремi чи десь на
узлiссi й тiшились собою, землею, в якiй оселилися, привiллям, що мали на
тiй землi. Любаву, щоправда, бiльше вабило море, i вона щораз частiше
нагадувала про те мужу. Коли дув попутний чи бiльш-менш сприятливий вiтер,
Яровит ставив вiтрила й пускав лодiю в безмежну морську широчiнь, коли
треба було йти супроти вiтру чи наставало затишшя, Любава вдавалася до
родакiв сво?х, i тi присилали морських кобилиць. Так чи iнакше, а молоде
подружжя ганяло по морю коли хотiло i як хотiло. Бо обо? вподобали тi
плавання-лети, обом було чим тiшитися в тих плаваннях. Воля усiм до смаку,
а вiдчуття безмежного простору-волi - тим паче. А ще ж були зваби морських
глибин i морського дна, були й вiдвiдини сусiднiх i несусiднiх пристанищ у
чужих землях. Ходили, задивлялися на мир людський i дивувалися поконам у
тому мирi, захоплювались його розма?ттям. Згодом навчилися й торгувати:
збували добутi в морi корали, перлини, брали за них те, що приглянулося чи
видавалось потрiбним у сво?м теремi.
Так об'явилася в них челядь, об'явилися гуслi, арфи, а з ними й люди,
що чарували грою на гуслях та арфах, потiшали пiснями чи вмiли вести
чарiвний танок.
Царiвна вподобала все те i не помiтила, як втратила смак до заморських
мандрiв, а разом з тим i бажання бути з мужем та з мужем. Обсадила себе
доброликими жонами, завела серед них приятельок, те й робила, що примiряла
вбрання, - те, що пошили ?й, i те, що тiльки збиралися шити, не перечила,
коли укладали по-сво?му коси, мили в купелi й вели до зали, де
влаштовувались вечiрнi чи святковi iгрища.
Яровит частiше та й частiше почав залишатися сам; коли - на часину,
коли - на весь день. Любава, як i ранiш, була ласкава й говiрлива з ним,
можливо, ще говiрливiша, нiж досi. Бо таки мала що казати по цiлоденнiй
розлуцi i таки неабияк захоплена була тим, що казала. Аж поки не домоглася
свого - почала водити на святковi та вечiрнi iгрища. Саджала коло себе й
щiльно тулилася до свого мужа, була така ж мила та люба йому, як i ранiш.
I те, що бачив, було любе та миле. Однак до пори до часу. Вiдчув по
якомусь часi: почало набридати. Вночi, чуючи Любавинi
розповiдi-захоплення, порiвняння цих, земних, iгрищ з тими, що бачила й
знала на днi моря, лише вiдмовчувався, а вдень брав змайстрованого на
дозвiллi лука, набивав тулу стрiлами i йшов у лiс чи до пiдгiр'я на лови.
Не було такого дня, щоб повертався з порожнiми руками. Або косулю
приносив з пiдгiр'я, або тетерука з лiсу. А спокою для свого серця не мiг
зловити. Щось його мучило в палацi й поза палацом, чогось не вистачало, i
те "щось" чим далi, то вiдчутнiше почало розчаровувати його i в ловах.
Тодi сiдав у лiсi чи на пiдгiр'? i думав, а думаючи, нерiдко засинав.
Приснилось якось (i таки там, у лiсi): постав перед ним отой, полишений
у Живи кiнь i збуджено забив копитом.
"Чого тобi?" - запитав Яровит, як завжди питав, коли кiнь непоко?вся.
"Менi нiчого, - вiдповiв Буланий. - Менi тiльки сумно без тебе. З Живою
бiда".
"Як то - бiда? Що сталося?"
"Слаба вона, млi?-зiтлiва? без тебе".
"Без мене?" - запитав спантеличено й лупнув очима.
Довго сидiв ще пiд деревом i не знав, як розумiти бачене. Сон то був чи
з'ява? Нiби ж сон, а таке вiдчуття, мовби сто?ть хтось i жде, що скаже
вiн, Яровит, на повiдане.
Зiтлiва? без нього... А чом би й не так? Он скiльки часу минуло, як
посiяв у серцi надiю, розпалив багаття великих жадань, а що принiс ?й?
Розлуку й сум, невтiшну сподiванку й страждання. А запевняв же, казав -
лише через бiду не повернувся до сво?? Живи, не взяв iз нею злюб. Та хай
жде i вiрить: вiн повернеться. Коли й земля стане дибом, небо вiзьметься
вогнем, все одно повернеться i стане ?й мужем.
Не пiшов того вечора на iгрища, а наступного дня - на лови. Любава
помiтила його смуток-зажуру i сполошилася.
"Чого тобi? Що з тобою?"
"Сумно, Любаво"..
"Були удвох, не сумував, тепер, коли багато нас, суму?ш?"
"Тепер сумую i ось що скажу тобi, царiвно: я маю вiд ?хати вже".
"Куди? Чого?"
"Земля батькiв кличе. I дiвчина, якiй обiцявся".
"А я? Ти ж взяв зi мною злюб".
"Узяв, та не обiцявся".
Знiтилась Любава, а далi й геть розплакалася. Схилила на руки голову,
затулила долонями лице й плакала по-жiночому ревно, по-людському жалiсно.
"Казав: я люба тобi. Тепер нi вже?"
"Час любощiв минув, царiвно. Настав час повинностей. А повиннiсть кличе
мене у рiдну землю".
Пiдвела голову й глянула допитливо.
"Що ж маю робити тут сама? Нiчому не рада буду, все стане огидним без
тебе".
"Може, повернешся до родакiв сво?х, у море?"
"Не зможу я жити тепер у водi".
"Як то не зможеш? А там, у агарянiв, казала..."
"Бо тодi могла ще скупатися в молоцi вiлиних кобилиць та й
повернутися.. Тому й казала так. Тепер iнше кажу: я понесла вiд тебе дитя,
а воно тво? дитя, земного мужа, i не зможе жити в морi".
Щось озвалося в ньому болiсне i втiшне. Одначе бiльше болiсне було,
анiж втiшне, бо обхопив руками голову й питав-допитувався сам у себе: "Як
же пiду тепер вiд не?? Чи можу пiти пiсля всього, що сталося?"
"Лишайся, - поспiшила присiсти перед ним Любава й заглянути, як колись
заглядала, у вiчi - так глибоко й так жалiсно, серця дiставала. - У тебе й
тут, як бачиш, ? вже повиннiсть".
I мучився, i карався, i заспокоював свою добролику царiвну, аби не
побивалася так. А проте не тодi, то перегодом десь сказав ?й:
"Мушу, Любаво".
"Може, хоч iнодi навiдуватимешся до нас?" - подала сама собi надiю.
"Iнодi - може"..
I, щоб вiдiрвати ?? якось вiд серця, обернувся круто, сiв у лодiю й
пiдняв усi, що були на нiй, вiтрила...
- Ну, а далi ж як було? - не вдовольнився тим, що повiдала бабуся,
Богданко.
- Так i було, як мало бути. Добувся Яровит до сво?? землi, взяв iз
Живою злюб. Таке весiлля справляли, подейкують люди, усi гори дзвенiли.
- А царiвна?
- А царiвна народила сина та тим i втiшилася. Син, мов двi краплини
води, був схожий на вiтця, i теж, як i батько, став князем у сво?й землi.
До моря тiльки бiльше лежало його серце, анiж до суходолу. Через те й
прославився у людях як багатий морський гiсть i великий мореходець.
XVIII_
За гожо? години раннього передлiття Миловида була вже у Нижнiй Мiзi? i
мiряла ту саму путь, що й колись. Ото тiльки й одмiни, що правилася не з
Маркiанополя в Одес, а з Одесу в Маркiанополь. I певна була: плавання ??
позаду вже, i не зовсiм вiрила, що таки позаду. Бо коли ходила берегом
Днiпра та шукала лодiю з чужкраю, всякого наслухалася про заморських
мореходiв: i пiдступнi вони, i завезти можуть туди, звiдки не втрапити вже
анi до Мiзi?, анi до Тиверi. А тi мореходи взяли, що належить, i сказали:
"Вiра та спокiй, дiвчино, пiслязавтра будеш у пристанищi Одес". Сказали й
доправили. Чи такi добрi ?, чи тому, що обманула ?х, видала себе за
викрадену тиверськими татями, навiть жалiли в путi, берегли вiд бурi, що
розгулялася.
Присяйбiг, коли усi такi, пiде Божейковими слiдочками в землi ромейськi
i розшука? свого Божейка. Таки зважиться i пiде!
Обернулася, глянула в той бiк, де клопоталися ?? мореходи, й вiдчула
малiсть свою, а ще сором за себе: таким людям i назвалася полонянкою,
сказала неправду.
Аби виправдатися бодай чимось, пообiцяла, ба заприсяглася сама собi:
далi казатиме всiм правду i тiльки правду. У свiтi ? жорстокi i безпутнi
люди, то так, а все ж свiт не такий жорстокий i безпутний, як про нього
думають.
Старий Борич сидiв, як завжди сидить, коли бува? вдома, у сво?й
пiдклiтi й латав-заварював чужi казани. Не сподiвався, ясна рiч, бачити
Миловиду в себе. Коли ж постала перед ним i сказала, вклоняючись:
"Добридень, господарю красний", - видивився й закляк зi сво?м ремеслом у
руках.
- Ти?! - не спитав - простогнав лякаючись. - Менi привиджу?ться чи це
справдi ти, Миловидо?
- Я, дiдусю.
Пiдвiвся, засу?тивсь, як мiг су?титися в сво? лiта, провiв i посадив
супроти себе.
- Як же це, дiвчинко? Гадав, ти давно дома вже, тiшиш сво?м поверненням
iз неволi маму, тата, а ти тутки. Що сталося, Миловидко, i як сталося?
Оповiла все i не приховала в тiй оповiдi найголовнiшого: ?й нема? й не
буде життя на землi, коли не вiдшука? та не звiльнить Божейка. Затим i
прийшла до роме?в, затим сто?ть i перед ним, Боричем. Солiди, якесь там
золото ма? на пошуки та викуп, а в усьому iншому поклада?ться на помiч
мандрiвного ливарника Борича, котрому вiльно iти, куди хоче, й бути там,
де захоче. Та Борич не поспiшав хвалити ?? за тi милi його серцю намiри,
як не поспiшав i зголошуватися. Сидiв, дивився на порятовану свого часу з
неволi дiвчину прибитими смутком очима i мовчав. "Як же я пiду з тобою,
гожа дитино? - казали його очi. - Чи ти не бачиш, який я лiтнiй? Чи не
вiда?ш, що та далека й тривала путь не для мо?х нiг? А й те ще знай: маю
та?мне доручення вiд князя - наглядати за ромеями i поспiшити з речницею
про ?хнi лихi намiри, коли знову захочуть вдатися до татьби. Зараз щось
схоже на те. Як можу вiдлучитися на все лiто, а може, й бiльше, коли тут
збирають манiпули й гуртують у когорти, а когорти - в легiони? То ж зрада
буде, Миловидко, i страшна зрада. Лiпше було б не зголошуватися, анiж
сказати: "Попереджу", - i не попередити".
I журився ?? журбою, i дошукувавсь, що i як вдiяти, а дошукатися не
мiг.
- Я пособлю тобi, дiвчино, аякже, - почав з обiцянки. - Проте почнемо
не з мандрiв по Вiзантi?. Найперше ма?мо знати, куди повезли тих нещасних,
де i кому збули.
- Гадаю, в пристанищi Одес знають те.
- В Маркiанополi теж знають i, може, лiпше, нiж у пристанищi Одес. Отож
пошуки почнемо звiдси, а там i до Одесу дiстанемося, аби певними бути, що
не на ложнiй путi.
Борич вiдклав свою роботу, вивiв з пiдклiтi й посадив гостю за стiл,
дав ?сти. А поки ?ла, сидiв i думав, до кого йому вдатися, у кого шукати
??, правди про полонених. Певно, нiчого втiшного не вишукав, думаючи, бо
не ожвавився, як ранiш бувало. Порадив Миловидцi лягти та спочити пiсля
многотрудно? путi, всiляких тривог на тотих путях та й подався з двору.
Минув день - Борич повернувся з преторiю нi з чим, минув другий - знову
нi з чим. А третього дня i зовсiм зайшов на подвiр'я пiдупалий духом.
- Щось погане вивiдали, дiдусю?
Вимiряв ?? невеселим оком i тодi вже сказав:
- Знаю, ти ждеш вiд мене лишень гарного та при?много. А те й не береш
на карб, що при?хала шукати при?мностi серед людоловiв. Тож слухай, дитя
людське, що казатиму, не тiш себе удачами, надто швидкими та при?мними.
Ходiння по муках тiльки почалося. Не до I?рони i не до Авiдоса повiз
Хiльбудiй твого Божейка i всiх, хто з ним. Чи то не хотiв платити мито за
продаж рабiв, чи боявся, що в сих работорговельних гаванях спiйма?ться на
татьбi, - погнав набитi взятими гвалтом тиверцями лодi? аж до Iллiрика.
- Аби тiльки знати, де, - не малiла духом, навпаки,ожвавилася Миловида.
- Дiдусю, рiдненький. Iллiрик то й Iллiрик, подамося й до Iллiрика, аби
знати, де!
- Iллiрик великий, горлице. Перш нiж правитися туди, ма?мо достовiрно
знати, де саме продавали.
- А тi, - кивнула на преторiй, - не кажуть?
- Не знають нiбито. По?демо-таки з тобою до пристанища Одес i
шукатимемо таких, що знають про долю тиверцiв, там.
Цього разу Борич не взяв iз собою ливарного причандалля, як брав ранiш,
маючи намiр зiбрати коло себе люд i вивiдати в нього те, що хотiв
вивiдати. Знав-бо: стезю ма? топтати до навiкулярi?в, а то не для всiх
доступний люд, ?х коли й привабить щось, то не його кузнь.
- Кажеш, ма?ш золото i ромейськi солiди? - запитав Миловиду, побувавши
в пристанищi.
- Маю.
- Тобi вони, ясна рiч, пригодяться ще, та що вдi?ш, i тут без них не
вивiда?мо. Давай поки що солiди, а золото прибережи.
Ходив та й ходив до пристанища та до осель при пристанищi, а повертався
нi з чим, лише веселенький був, а то й зовсiм хмiльний. Дивувалася з того,
а ще бiльше боялася: проциндрить дiд те, що вiдiрвала вiд серця й передала
як надiю на порятунок Божейкова мама, а хосену з тих походеньок його не
буде анiякого. Та ба, iншо? путi вивiдати, де Божейко, не бачила: те
знають мореходи i тiльки мореходи. Може, не слiд так дуже вже покладатися
на Борича, самiй теж ходити та питатися? Хтось же був свiдком, як виводили
тиверцiв iз схованок, пакували в лодi?. А коли був, мiг чути, куди
правитимуться тi лодi?, може знати, де зараз мореходи, що возили полонених
за море. Тодi, як правилася до Днiстра та шукала гостей iз чужкраю, теж
боялася: кого зустрiне, кому довiриться, а не шкоду?, бач, що довiрилась.
Ано, свiт не такий жорстокий, як про нього кажуть, а люд - i поготiв. Так
надумала, так i зробила б завтра чи пiслязавтра, коли б у ?? прихисток не
залетiло те, чого давно ждала. Борич розчинив не по-старечому дужо дверi й
мовив, переступаючи порiг:
- Готуйся, Миловидко, завтра вируша?ш. У Старому Епiрi, в пристанищi
Нiкополь, продавали тиверських бранцiв.
- Це далеко?
- Далеко, дитино, та я домовився: тебе доправлять до самого Нiкополя.
Дiвчина загадалася.
- А чому тiльки мене? Ви хiба не ?дете?
Старий знiтився i безсило розвiв руками.
- Не можу я, горлице, по?хати. ? тут, у Маркiанополi, дiло, котре не
пуска? мене з тобою.
Осмутнiла враз i сiла там, де перед тим сидiла.
- Ти не сумуй i не май на мене гнiву, - заспокоював чи й виправдувався
Борич. - Не тому не ?ду, що не хочу, не можу я, повiр. Роме? знову
готуються до походу, маю знати, куди збираються йти, i коли знов на Тивер,
зробити так, щоб знали тиверцi.
Глянула на старого i недовiрливо, i загадково-подивовано й знов
потупила зiр, похилила голову.
- Я боюся, дiду. Вся надiя була на вас. Гадала, i Божейка вiдшука?те в
цiй чужiй та загадковiй для нас, тиверцiв, землi, i мене надоумите та
захистите, коли дiйде до напастi.
Очi Боричевi, вид Боричiв казали: "А горенько!" - та уста промовляли
iнше.
- Навiкулярiй, що взявся доправити тебе, - муж лiтнiй i добронравний.
Казав, доки будеш пiд його рукою, волосинка з голови не впаде. А як далi
складатиметься в тебе з ромеями, то вже сама побачиш. Раджу тiльки, не
будь вельми щедрою i не вдавай iз себе багату. А ще не будь надмiру
довiрливою. Розпитуй, проси, торгуйся, являй в усьому розум i обачнiсть.
Чула: розум i обачнiсть. То будуть ?динi тво? помiчники на многотруднiй
путi удач i невдач, сподiванок i розчарувань.
ХIХ
Боричевi пiдозри не пiдтвердилися того лiта. Роме? збиралися до
Маркiанополя, та не для то?, що догадувався вiн, виправи: ходили на
забудови та змiцнення фортець у Поду-нав'?. А наступного передлiття вода
так пiднялася в широкому та повноводому Дуна?, що про перехiд через його
широчiнь уплав годi було й думати. Злились i стали суцiльною
гладiнню-морем численнi рукави, зникли пiд водою очерети, залилося й стало
заплавою прибережне пониззя. Дерева стояли в водi й видавалися зеленими
острiвцями на порудiлiй водянiй гладiнi.
- Ось i ма?мо. Волоте, помiч, - пiдвiвся в стременах i пильно
розглянувся Вепр. - Дунай до самого лiта став ромеям на перепуттi, а нам
визначив обводи незатоплювано? твердi. Напевне знатимемо тепер, де вдало
визначили мiсця для веж, а де помилилися. Бiльшо? води, зда?ться, не було
в пониззi.
- Гада?ш, що ми десь i помилилися?
- Дуже можливо. А втiм, побува?мо на мiсцi забудов - побачимо.
I князь, i його во?вода знали: сюди, в Подунав'я, давно пiшли тиверськi
будiвничi - землероби, каменярi, дереводiли. Та й чули, правлячись
пониззям, як голосно вистукують тi, що дроблять та тешуть камiнь, рубають
дерево. Дереводiлiв, ясна рiч, найбiльше тут. Бо й дерева треба найбiльше.
Може, тiльки вежi й змурують iз каменю. На вали, забудови пiде земля та
дерево. А градниць iз сяких-таких колод не поставиш. Тож i
гримлять-вистукують будiвничi по всiх околiях, рубають що ? лiпшого та
найлiпшого.
- Старiйшини, як нiколи, повiрили тобi, княже, а вiд старiйшин
перейнялася вiрою i вся земля. Бачив, як густо йшли тиверцi на Дунай?
- Бо вiдають, чим заплатили за безпечнiсть. На власнiм хребтi спiзнали,
що таке чужинське вторгнення.
- О нi, стараннiсть та ма? й iншу пiдвалину. Гадаю, не було б тако?
щиростi та одностайностi, коли б ти кликав ?х спершу на спорудження веж, а
потiм - на вiдбудову спалених весей. Турботу про люд тиверський угледiли в
тiм тво?м повелiннi, тому й пiшли усi в пониззя.
Вепрова похвала була при?мна князевi. Через те говiркiшим видавався i
на Дунай дивився веселiше, нiж можна було сподiватися вiд нього.
- Гарне пристанище матимеш, во?водо, коли сядеш iз родом i людом сво?м
у гирлi тако? рiки, - показав на безбрежне дунайське плесо. - Чи не
закортить стати тодi осiбним князем, га?
Питався, жартуючи, а Вепр не зумiв чомусь бути мужем, що сприйма?
почуте як жарт.
- Осiбним?
- Ну, коли не осiбним, то морським.
- Морським - може, - надумавсь-таки i усмiхнувся, - а осiбним - нi. Тут
усi?ю слов'янською землею не можемо упоратися з неспокiйними сусiдами.
Таке ж князiвство, як моя придунайська волость, проковтнуть i не
оближуться.
Волот загадався й примовк.
- Я через те кажу так, - обiзвався перегодом, - що менi самому Тiра
почала видаватися лiпшою i знадливiшою за Черн.
- Ов! А то ж чому?
- Бо гарне i багато чим спокусливе мiсце. Одне, город той, коли звести
його, стоятиме на узвишшi, а друге, над глибокою водою. I не на морi, i
над глибокою водою, чу?ш? Таке морське пристанище може вирости в тiм мiсцi
i така твердь для слов'янсько? землi, що й ну. Та ще коли й ти станеш ?й
пiдпорою при самiм Дуна?, та коли лодiй матимемо стiльки, що на весь Понт
Евксiнський гримiтимуть славою. Уявля?ш, що буде тодi? Е-е, во?водо, з то?
затi? в Тiрi може вирости наша сподiвана мiць. Гада?ш, поляни так собi
вчепилися за те мiсце на нашiй землi й пiшли на ?днiсть iз тиверцями?
Мають пильне око i далеко бачать тим оком. Я пiсля бесiди з ними покою не
маю ночами. Сплю i бачу великий бiлокам'яний город над лиманом, морське
пристанище при городi, сотнi сво?х i чужих лодiй у тому пристанищi. В
мислях дав уже йому й наймення - Бiлгород.
- А чому тiльки в мислях? Друге лiто сидять там тво? та полянськi
будiвничi, гадаю, щось зробили.
- Пристанище, вважай, ? вже. Коли не зашкодять роме? чи якесь iнше
безлiття, матимемо й здатну боронити себе морську твердь.
Скiльки правилися понад Дуна?м купно, стiльки й мови було про те. А
розлучився з Вепром у новiй його волостi й прибув до Тiри, мусив забути
про сво? далекосяжнi намiри: там на нього чекали вже посланцi з вiстями
вiд Борича.
Не хотiв вiрити тому, що почув, однак не вiрити теж не мiг. Чи Борич
слав би людей аж iз Маркiанополя, коли б не був певен: роме? таки
готуються до походу?
"Оце таке тво? сольство, iмператоре? - питався в того, вiд кого мав
неабиякi обiцянки. - Оце така щирiсть i така правда? "
Перше, що зробив, - розiслав гiнцiв. Звiдомляв про загрозу нового
вторгнення князя Добрита у Волинi, звiдомляв i полян та уличiв. Вепровi ж
повелiв змiнити сокири на мечi й зiбрати пiд свою руку весь тамтешнiй люд.
Сам теж не забарився згромадити iз будiвничих дружину й повернувся до
Черна. Настав час не покладатися на тверезий розум ромейського iмператора.
Тiльки б не спiзнитися зiбрати до спаду води в Дуна? дужу силу. Все iнше
вирiшать меч i розум, розум i меч.
Висока дунайська вода спадала повiльно i довго, так довго, що зiбранi
пiд рукою Волота дулiбськi, полянськi во?, як i во? сусiдiв уличiв, почали
ремствувати: чи не даремна ця ратна виправа, чи не пустив хтось навмисну
чутку, аби нашкодити слов'янам? В полях зрi? хлiб, по лiсах повнятьсямедом
бортi, а господарi кинули усе те напризволяще, тирлуються в Придунав'?. I
роме?в не провчать, i втрати матимуть такi, що ?х нiчим уже не вiдшкоду?ш.
- Що робитимемо, княже? - прийшли i сказали нарештi самому привiдцi.
Думав, дошукувався i таки знайшов ??, одповiдь.
- А що роблять в такому разi ? Не йдуть роме?, то нам тра йти до
роме?в. Одбирайте спритних звiдуиiв, пошлемо ?х на супрот-берег Дунаю за
звiдами. Най понишпорять та побачать, що роблять роме?, збираються чи не
збираються вони йти в нашу землю.
На те охоче пристали i звiдунiв одiбрали рiвно стiльки десяткiв на чолi
з десятськими, скiльки було на ромейськiм березi фортець. Розтлумачили, де
i як мають переправитися, що вивiдати, переправившись, та й стали ждати..
Так чи iнак, а звiди мають покласти край марному сидiнню.
Вони й поклали, та не так, як мислив собi князь i тi, що були з князем.
Звiдуни повернулися й сказали: роме?в справдi до гибелi в фортецях, одначе
не видно, щоб вони готувалися до вторгнення. Возять камiнь i мурують
стiни.
- Зводять новi фортецi?
- Ба нi, нарощують заборола в старих, мурують новi споруди на подвiр'ях
фортець.
То була заковика i неабияка. Невже Борич натрапив на ложний слiд i
обманувся? А коли нi? Коли ждуть-таки спаду води й змiцнюють тим часом
фортецi? Можуть i так собi мислити: "Чого йти до слов'ян, коли не зiбраний
ще урожай на нивах, не насотано меду з бортей? Хай покладуть усе в хижi та
будуть готовi зустрiти гостей не лише з простягнутими для вериг руками, а
й iз хлiбом-сiллю".
Коли це правда, не втримати йому коло себе анi полян та уличiв, анi
дулiбiв. Щасливi мислi - нечастi гостi, ця ж прийшла й осiнила якось
неждано й негадано: а чом i йому не робити те, що роблять роме?, - знов
повернути усiх до заступа i сокири?
З тi?ю думкою вийшов перед тисяцьких i постарався втлумачити ?м:
легковажити не час; а щоб зiбраний у пониззi люд не нудьгував без дiла i
менше думав про сво? вогнища, посила? його на припинене через чутку про
вторгнення спорудження веж. З князем Добритом ? така домовленiсть: рано чи
пiзно все одно треба буде приходити сюди i споруджувати.
Не був би вiн князь, привiдця во?в i дружини, а до того ж муж думаючий,
коли б на тому й заспоко?вся. Кажуть, у роме?в не спостерiга?ться помислiв
про ратну виправу за Дунай? Хай кажуть, а вiн знову пошле сво?х звiдунiв
на супротивний бiк - хай стежать за ромеями, хай знають, якi в них помисли
сьогоднi, якi завтра.
За цим разом вибiр його випав на найближчi задунайськi твердi Ульмiтон
та Туррiс i був, зда?ться, вдалим: саме в Ульмiтон прибували та й
прибували во? з ромейських провiнцiй.
- Це i ? вона, розгадка Хiльбудi?вого замислу, - радiв чомусь Волот. -
В Ульмiтонi накопичуються сили, що вторгатимуться.
Стежити за ромеями, що таборилися по фортецях, доручив одному з
найкмiтливiших сво?х сотникiв.
- Не спускай ока з них, - повелiв йому, - найпаче з тих, що в
Ульмiтонi.
Звiдiв не було седмиць чотири, зрештою прискакав гiнець i сказав:
сидять роме?; ходять удень на муштри, увечерi п'ють вино, а з фортецi не
йдуть.
- А що сотник? Якi його намiри?
- Вивiдувати i ждати.
- Розумно. Пождемо й ми, коли так.
Ждали седмицю, за нею другу, за другою й третю. А одразу по третiй
прискакало кiлька гiнцiв iз речницею вiд сотника: роме? згуртували
манiпули в когорти й пiшли на Туррiс.
- До бронi, слов'яни! - звелiв князь.
Знали тепер кожен Хiльбудi?в крок, як знали й те, скiльки iде з ним
когорт, де зупиняються на нiч i куди зникають по ночi.
Тисячi стояли поодаль вiд Дунаю i не виказували сво?? присутностi..
Таке повелiння князя Волота: дати ромеям можливiсть переправитися на цей
бiк, а вже як переправляться й пiдуть на сво? чорне дiло, тиверцi й дулiби
стануть ?м на путi - так, щоб охопити Хiльбудi?вi когорти пiвколом. А
оскiльки по один бiк у роме?в буде глибоке й широке, мов море, озеро, по
другий - не менш глибокий i бистроплинний Прут, а за Прутом - во? iз
стрiлами, то ромеям нiчого iншого не лишатиметься, як прийняти бiй.
Перше, що трапилося Хiльбудiю на путi в Тиверську землю, була почата й
незавершена будова.
- Бачили? - показав тим, хто був поруч. - Ще трiшки замешкалися б - i
анти спорудили б на нашiй путi другi Довгi стiни.
- А так. Гляньте, скiльки землi, колод навезено, ба камiння навiть. Для
стiн, може, й замало, а для фортецi чом же.
- Земляно? чи дерев'яно??
- Глинобитно?.
Смiх, жарти та дотепи, а все ж серед безжурних жартiвникiв знайшлися й
тверезiшi.
- Зверни увагу, стратегу: робота провадилася щойно. Дуже можливо, що
анти десь поруч.
Хiльбудiй знову вiдбувся жартом, а все ж не полишив застережень
центурiона поза увагою. Спинився, приглянувся до зрито? копитами путi й
повелiв вислати поперед когорт, по праву i по лiву руч вiд них кiнних
звiдунiв.
Очолюваний ним легiон не такий великий, щоб вважатися вiйськом, та не
такий i малий, щоб вести його в землю варварiв по однiй путi. А змушений
був, принаймнi поки здолають горловину мiж озером i Прутом. Подiлив легiон
на когорти, визначив дистанцiю й звелiв правитися одна за одною,
дотримуючись дистанцi?. Коли ж трапиться таке, що вийдуть i стануть на
путi слов'яни, перша колона ма? стати чолом до них i прийняти бiй, двi
iншi вийдуть на фланги й дiятимуть так, як вимагатимуть обставини бою: або
ж вiзьмуть на себе варварiв, що будуть на флангах, або ж обiйдуть тих, що
стануть на путi, i вдарять на них з флангiв.
Висланий наперед роз'?зд вихопився на широку галявину обабiч путi i
змушений був зупинитися.
-- Слiди свiжi, - уголос мiркував привiдця. - Анти тiльки-но пройшли
тут i великими силами. Що, коли отам, за галявиною, стали заступом i
нав'яжуть сiч?
Легiонери мовчки переглянулися з ним i не стали розраджувати.
- Зробимо так, - повелiв привiдця роз'?зду. - П'ятеро поскачуть уперед
i вивiдають, чи ? хто в лiсi, а вивiдавши, дадуть знати.
- Ну, а коли нiкого не буде?
- Правитиметеся далi, тiльки ближче до нас, на вiдстанi одного-двох
стрелищ.
Були обережнi i, здавалось, аж надто пильнi, а таки прогледiли появу
слов'ян. Тодi аж збагнули, що то не хтось iнший, тиверськi во?, як ?м
заступили путь.
Подалися було назад, а позаду теж заступ, кинулись праворуч, у лiс, - i
там кiнний заступ.
"Це кiнець, - подумав ромейський привiдця. - I, що найгiрше, така ж
доля спiтка? й тих, що йдуть за нами й покладаються на нас".
- Попробу?мо пробитися, - повелiв легiонерам. - Кому пощастить
вихопитися, постарайтеся доправитись до когорт i попередити: на цiй
галявинi усьому легiону готу?ться пастка. Усьому, зрозумiли?
Вони звернули з путi й погнали коней туди, де менше було во?в. Та не
для того ?х брали в лабети, щоб випускати. Однi полягли, стятi мечами чи
стрiлами, iншi, не бачачи порятунку, склали перед тиверцями броню свою й
простягли руки для пут.
Те саме спiткало й боковi роз'?зди. Хтось iз тих, бокових, пробував,
щоправда, докричатися до Хiльбудiя, та Хiльбудiй був надто веселий тi??
митi, аби почути застережливий крик сво?х звiдунiв. ?хав на чолi першо?
когорти, оточений веселими вершниками, й гадки не мав, що може щось
статися, та ще тут, у придунайськiй глушинi, наiменованiй незайманщиною.
Коли ж сталось-таки - перед його когортами, нiби з землi, постав надiйний
слов'янський заступ iз лучникiв i мечникiв, ?дине, на що спромiгся з
несподiванки, повелiв прискорити вихiд когорт iз лiсу.
- Першим п'ятьом когортам стати дугою й бути готовими до зустрiчi з
варварами, всiм iншим розвернутися й прикрити тил!
Нiби у воду дивився. Не встигли його когорти висипатись на галявину й
стати в бойовi лави, як там, попереду, а перегодом по праву i по лiву руч
ожив лiс, галявини в мiжлiссi й звiдти хмарою посунули на роме?в лави
лучникiв. Скiльки ?х, важко було збагнути. Одне бачив: ?м нема?
кiнця-краю. Iшли щiльно й заслонялися щитами, обступали звiдусiль.
- Щитоносцiв наперед! Стати стiною, зупинити стрiлами.
У ромейських лавах зчинилася ворохобня. Тi, кому наказано стати супроти
слов'ян стiною, спiшно пробиралися наперед, iншi приймали ?хнiх коней i
норовили вiдiйти до лiсу, ще iншi шикувалися в колони мечникiв i ждали
нагоди пiти на пiших в кiннiм строю. А поспiх - мала утiха. Десь встигли
щитоносцi стати супроти антiв, зустрiти ?х хмарами стрiл, а десь i нi. I
там, де не було щитiв чи не так щiльно летiли стрiли, анти навалилися дужо
й зламали лави, клали пiд ноги чи стиналися з тими, що боронились. У
прорубанi ними вiкна-проломи не забарилися вломитись тиверськi та
дулiбськi вершники. Немов буря приморська а чи вихор польовий влетiли туди
на буланих, вороних, гнiдих та бiлих конях, м'яли щитоносцiв копитами,
рубали навсiбiч мечами, збадьорювали себе i тих, що йшли плiч-о-плiч,
диким посвистом та гуком-перегуком. I все ж анi посвисти, анi перегуки не
могли заглушити багатоголосого брязкоту мечiв, чийогось торжества, а
чийогось i передсмертного волання про помiч, так само як тi волання
неспроможнi були осилити iржання коней. Таким здичавiло голосним i таким
тривожним видавалося воно, мовби тиха донедавна галявина горiла вогнем або
вiщувала проваллям-загибеллю.
Хiльбудiй зiбрав коло себе найбо?здатнiшi манiпули й намагався дати
побо?ську якийсь лад. Сидiв на високому, з буйною бiлястою гривою конi й
пильно стежив за тим, що робилося в переднiх лавах.
- Iоанне! - кликав котрогось iз мечникiв, що стояли напоготовi. - Скачи
в третю когорту й перекажи ?? привiдцi мо? повелiння: хай одруба? оте
антське вiстря та ста? стiною супроти решти. З одрубаними ми й самi
упора?мось.
- Буде сказано, стратегу.
- ?вдемоне! - рiзко обертався до iншого, цього разу - центурiона. -
Бери свою манiпулу й винищ отих варварiв, - показав рукою. - Потiм пiдеш
на помiч першiй когортi.
- Iду, привiдцю.
Хiльбудiю не все i не завжди видно. Тому пiдводиться час вiд часу в
стременах i стара?ться бодай якось доглянутись, що робиться в його лавах.
Саме за тими розглядинами й застига? його крик посланця вiд поставлених на
захист тилу когорт.
- Достойний! Варвари напирають i з тилу. Сили великi, не висто?мо!
- Передай Флавiю i всiм во?нам: ?дина надiя в цих лещатах - меч i щит.
Бiльше нема? на що надiятись!
Знав: з ним лiпшi фракiйськi когорти, тi, що були не так давно у сiчах
з iранцями й переданi iмператором пiд його надiйну руку. Тому й не
переставав вiрити: хоча во? його й опинилися в зашморгу, варварам не так
просто буде зiм'яти ?х i примусити показати спину. Це досвiдченi мечники
та щитоносцi, вони спершу кiлькох варварiв покладуть, а тодi вже самi
ляжуть. Саме так: дiйде до краю, то ляжуть, все ж не покажуть спини.
Найбiльше дiста?ться чоловим манiпулам. Он як порiдiли вони, стримуючи
ворожi сотнi. Десь тiльки оступилися й рубаються, прикрившись щитами, десь
стали невеликим пiвколом i стоять, мовби скеля в розбурханому морi, а десь
?х всього лиш острiвки, що ось-ось накриються хвилями.
Обернувся до тих, котрi стояли пiд його рукою як остання надiя на
порятунок, i застиг, вражений: анти прорвали лави не лише щитоносцiв, а й
мечникiв i пруть кiнною ватагою прямiсiнько на нього й зiбранi пiд його
рукою манiпули.
- В мечi! За мною, вперед!
Встиг крикнути ще тим, що обходили його по праву i лiву руч:
"Постарайтеся взяти в лещата i знищити", - та тим i вичерпав сво?
можливостi правити воями: перед ним вирiс рудобородий ант i змусив
пiдставити пiд занесеного над головою меча вивiрений у такiм дiлi
мiдiйський щит. А тiльки-но одвiв той удар, як одразу ж i сам нанiс його.
Бо мав уже не одного i не двох перед собою, опинився в тiй круговертi, що
анти iменують сiчею, а перси - рiзаниною. Рубався вправно i дужо, так
вправно, що вiдчув вiд того насолоду, а вiдтак приплив сили та певностi:
вiн - бувалий во?н, йому цi варвари, мовби смiття в рiчковому потоцi: ото
тiльки й прикростi, що огидне. Не певний за когорти, собi ж прокладе у цiм
потоцi путь i вихопиться на волю.
Мабуть, не одного стяв уже дужим ударом правицi, бачив: примiтили його
вправнiсть i розступаються. Удають тiльки, що пруть на ромейського витязя
на гнiдiм конi, коли доходить до сутички, або ж пiдставляють пiд удар щита
i вислизають, або ж обходять стороною. Ба нi, помиля?ться. Он пре якийсь
прямiсiнько на нього. Молодий, безусий ще, а очi, мов у звiря, налилися
кров'ю. Не меча - сулицю нацiлю?. Невже сподiва?ться вибити його,
Хiльбудiя, з сiдла?
Занiс над головою меча i не встиг вiдбити ним варварову сулицю, як вона
схитнулася i ледве не пропорола йому ребра. Коли б не панцир, так i
сталося б.
- Боривой! - почув дужий голос. - Цього не чiпай. Це сам Хiльбудiй, вiн
мiй!
Оглянувся й побачив, як здибив той, що кричав, коня, норовить
розвернути його й гнати услiд за ромейським привiдцею.
"Тиверський князь? Той, що гостив у Маркiанополi? Що ж_ робити?
Покладатися на дужу силу коня свого чи розвернутись i покластися на щит i
меч? Коли втiкатиму, можуть уразити сулицею в спину. Та чи й личить менi,
полководцю, утiкати?"
Розвернув по крутому колу Гнiдого й пустив у зворотну путь. Треба,
значить, треба, iншого не вигада?ш.
Першим гнав на нього розпластаного в аерi коня безусий, той самий,
котрому казали: "Не чiпай".
"Завзятий хлопчисько, - подумав, - зна? на кого йде, i таки йде. Ну,
стривай же!"
Хiльбудiй махнув мечем i так рубонув ним по нацiленiй на нього сулицi,
що вона бринькнула i вилетiла во?новi з рук. Тi?? ж митi налетiв на
кiлькох i встиг звалити коневi пiд ноги лиш першого. Всi iншi оточили
стiною й наставили сулицi.
- Скорися, Хiльбудiю! - повелiв князь Волот. - Когорти тво? розбитi,
виправа програна.
Не думав, що робить, чи таки покладався на щось. Приострожив коня й
кинув його прямiсiнько на Волота. Одначе й князь не ловив гав. Зняв
крутiше сулицю, i кiнь, опускаючись, наразився на не? горлом. Заiржав
болiсно, шарпнувся набiк i викинув вершника з сiдла, пiд ноги Вепрового
коня. А Вепр не з тих, що губляться: зловчився й приткнув ромейського
привiдцю мечем до землi.
- Нащо ти так? - спохмурнiв, виказуючи сво? невдоволення, Волот. - Вiн
був уже наш, треба було в полон брати!
- Гада?ш, що треба? А навiщо? Iмператор не поскупиться золотом,
викупить його i знову натравить на нас. Надто занадився цей вовк у нашу
кошару, мертвий вiн безпечнiший буде.
XX
Дiд Борич правду казав: навiкулярiй - муж лiтнiй. Ось тiльки
добронравностi його не зовсiм йме вiри. Старий грек не зглянувся на те, що
вона - кругла сирота, що ?? гонить по свiту горе, взяв добре за перевiз та
ще й кректав, певно, сумнiвався, що бере потрiбну цiну. Може, саме тому
зобов'язав Миловиду готувати, доки буде на лодi?, для нього i його
найближчих помiчникiв ?жу, бурчав, а то й рикав на всiх, виказуючи сво?
невдоволення. Зате правдою було й те, що анi сам, анi iншим не дозволив
зобидити ??. Бiльше того, розпитав за довгi днi i ночi плавання, кого
шука?, чому шука?, й пiшов iз Миловидою до Нiкополя, знайшов людей, котрi
знали, де анти, що ними торгували позатамтого передлiття в Нiкополi.
- ? тут анти, - казали дiвчинi. - Чимало вельмож Епiра мають
рабiв-антiв.. Однi за слуг-стольникiв у них, iншi - за спальникiв,
садiвникiв а чи рибалок.
Показували й розказували, як пройти до тих вельмож, як пiдступитись та
поговорити, а Миловида слухала й кивала головою.
- Я пiду, володарю достойний, тепер сама вже пiду, - сказала зрештою
навiкулярi?вi.
Грек крекнув за звичкою а чи сумнiваючись, що сама вона вдi? щось, i,
надумавшись, порадив:
- Я стоятиму там, де стою, до пiслязавтра. Коли знайдеш судженого чи,
не знайшовши, захочеш повернутися в сво? кра?, прийди й скажи, або сам
доправлю, або знайду таких, що доправлять.
Подякувала й пiшла вузькими вуличками чужого города. I що далi йшла, то
менше певностi було, що вiднайде в нiм Божейка: таким холодом вiяло на
серце i таку порожнечу почувала в серцi, нiби тепер тiльки прозрiло воно й
сказало правду: даремна твоя затiя, дiвко; не одкриються перед тобою мiцнi
ворота в кам'яних загорожах i не являть тобi лада твого.
А все ж стукалася в тi, що видавались наймiцнiшими, i кланялась за
звича?м батькiв сво?х, а поклонившись, питала: чи то правда, що в
достойних вельмож ? раби-анти? Вона суджена одного з них, прийшла, аби
викупити його з неволi або ж стати такою, як i вiн, невiльницею. Хай уже
як буде, так i буде, аби тiльки вкупi.
?? не завжди розумiли, а то й зовсiм не хотiли розумiти. "Нема таких",
- казали i зачиняли ворота. Одначе бiльшiсть зглядалася все-таки на ??
жалiсно-благальний вид, а може, й на молодiсть. Зачувши, що шука? антiв,
кликали когось iз них i велiли:
- Вислухай i скажи, чого хоче це дiвча.
Миловидка терпляче повторювала, чого хоче, а зачувши рiдне слово, i
зовсiм розчулювалась:
- Божейком звуть мого лада. З Випалу вiн, iз Тиверсько? землi. Такий
лiпотний собою, такий лiпотний, що змалювати не можу.
?й не зразу казали: "Не бачили, не зна?мо". Бiльше питали та
допитувались, чи давно з Тиверi, чи ма? надiю повернутися туди, а вже
потiм радили: спитай у тих i в тих, ми не вiда?мо.
I Миловидка знову йшла, кланялася й питала. Аж поки не пересвiдчилася:
бiльше нiкого питати. Певно, нема? тут Божейка, коли не бачили й не
знають. Усi ж бо кажуть: продавали тiверцiв у Нiкополi, а продати могли не
лише нiкопольцям; були на тому торзi покупцi i з Верони, i з Фессалонiки.
- В якiй же сторонi свiту вони, Верона, Фессалонiка?
- Верона - в Iталi?, - пояснила старша серед полонянок, - Фессалонiка -
в Грецi?. Iди в пристанище й напитуй лодiй, що правитимуться туди. Гляди,
хтось зглянеться й перекине через море.
Постояли, пожурилися та й розiйшлися. Одна донизу спускалася i не
бачила свiту за сльозами, iншi догори йшли i теж не бачили. Бо широкий був
окольний свiт, та не для них, бо весело свiтило над головою сонце, та не
?м.
XXI
Князь Волот був твердий i неподатливий, мовби скеля в горах: мало
порубати та полонити роме?в у сво?й землi, настав час самим пiти до них i
сказати: "Не ходили б ви, не приходили б i ми. Оскiльки ж ходите i мало не
щолiта, це наша кара за татьбу вашу".
Не вiдав, що скажуть во? на той його намiр, тим паче во? сусiднiх
земель, привiдцi ?хнi. чомусь вiдмовчуються, зирять то на нього, князя
Тиверi, то на Iдарича, котрий ? тут привiдцею мужiв думаючих i заодно -
правою рукою князя Добрита.
- Нам велено потяти роме?в у Придунав'?, - розраджував вiн Волота, - i
аж нiяк не велено iти за Дунай. На те потрiбна не така, як ? нинi, сила.
- Нiби вона мала.
- На те, щоб iти на роме?в, мала.
- Збагнiть, - гнiвався Волот, - доки збиратимемо велику силу, роме?
опам'ятаються i стануть супроти нас другою Довгою стiною. Зволiкати не
варто анi дня. Треба йти за Дунай i гнати знекровленого, позбавленого
привiдцi супостата аж до Довго? стiни, а може, дiстати оружною рукою й за
стiною. Це нагода, братi?, i така, що вдруге може й не трапитись.
- Раз ходили вже. Забули, чим усе те завершилось?
- Раз на раз не виходить, Iдаричу. Тодi не було слушно? нагоди, тепер
?. Честь мужiв ратних кличе: пiдiть i примусьте роме?в не посягати на
чуже.
Волот був аж надто певний себе, щоб бути спокiйним. Та не менше
певностi вчувалося i в голосi Iдарича.
- Щоб iти в чужу землю, - стояв вiн на сво?му, - треба знати, з якою
раттю зустрiнетеся в тiй землi. Чи ви щось зна?те?
- А ви? - вкинув слово привiдця полян. - Хай ми не зна?мо, яку рать
виставлять роме?, коли пiдемо на них, а чому не зна?те ви, княжi сли i
мужi думаючi.
- Дещо зна?мо: роме? пiдписали з Iраном вiчний мир i, отже, мають
легiони, котрi й стануть супроти вас, коли пiдете.'
- Тi легiони пiшли вже на завоювання полуночно? Африки у вандалiв.
- Гада?те? А той, що приводив Хiльбудiй, де взявся? Чи, може, дума?те,
що вiн один у нього?
- Того не дума?мо, Iдаричу. I все ж дуже можливо, що виправа та
лишилася поза вiдомом iмперi?. Хiльбудiй взяв позатамтого передлiття
великий полон у нашiй землi, мiг спокуситися на нього й цього полiття. А
коли так, iмперiя не готувалася до зустрiчi з нами, вона не спроможна буде
стримати нас. Ось чому я теж стаю на бiк князя Волота: коли вже йти за
Дунай, то сьогоднi, негайно.
- Уличi теж пристають на це.
Видно було: Iдарич похитнувся у сво?й певностi, а все ж не збирався
поступатися остаточно.
- А що скажуть воi? Вони здобули непоганий полон - i роме?в, i ?хнiх
коней. Чи пiдуть iз ним за Дунай?
- Цьому легко зарадити, - вихопився Волот. - Кожна рать - тиверська,
улицька, полянська чи дулiбська - видiлить по сотнi во?в, i тi во?
доправлять полон до сво?х общин. Решта пiде з нами.
- Мудро сказано, - пiдтримав свого князя Вепр. - Зважуйся, Iдаричу. На
тебе поклав князь Добрит вирiшувати долю слов'янсько? землi, тож i
вирiшуй.
- А ратну виправу, - пiдтримав його полянин Гудима, - благополучне
завершення ?? ми беремо на себе.
- Усi так гадають?
- Усi, Iдаричу!
- На тому й склада?ться ряд - ряд мужiв думаючих i ратних. Iдiть до
во?в i постарайтеся передати цю свою бу?сть воям. Коли вже йти, то ма?мо
йти, запаленi нею, ратною бу?стю, як i вiрою в торжество сво?? правди i
свого меча..
XXII
Богданко сидiв на товстiй сосновiй колодi пiд дубом i дослухався до
крокiв, що зближалися з ним.
- Хто це був, бабусю?
- Якийсь чужинець.
- З iншого городища чи таки з чужо? землi?
- Таки з чужо?. I з далеко?, мабуть, по-нашому не розумi?.
- То, може, вiн - ромей?
- Може, й ромей, а може, з тих, що прийшли до нас разом iз ромеями. В
?хнiй ратi всякi ?.
- I ви запросили його до вогнища, подiлилися хлiбом-сiллю?
- А чого мала б не запрошувати i не дiлитися?
- Таж вiн - супостат, ворог роду нашому i землi нашiй!
- Супостати тi, внуча мо?, що прийшли до нас iз мечем. Цей прийшов iз
добрим словом.
- Бо вибили меча iз рук, тому й прийшов iз добрим словом. За тим добрим
словом можуть ховатися злi умисли. Чужинець-бо ?сть.
- Язвлений вiн, Богданку, де йому до злого умислу. А опрiч того,
запам'ятай, внуча мо?: всякий нагодований тобою, навiть коли вiн чужинець,
переста? бути ворогом. Це, щоб знав, не просто слова, це - правiчний покон
роду нашого. На ньому стояла й мусить стояти Тиверська земля, коли хочемо
жити на нiй у добрi та мирi.
- Чи ми не живемо за цим поконом? Чому ж роме? йдуть та й iдуть у землю
нашу з мечем та вогнем?
- За те карати треба, самим же не гоже лiзти в чужу землю.
- Нарiка?те на тата i його похiд? То вiн же затим i пiшов, щоб
покарати.
- Я не нарiкаю на нього, внучку. Одначе й не тiшуся з того, що пiшов за
Дунай.. Багато кровi пролл?ться там, ой багато! А то - богопротивне дiло.
Боги iнше заповiдали людям на цiй благословеннiй ?хнiм промислом землi.
Давно-давно, тодi ще, як цей бiлий та ясний свiт повнився бiльше голосом
сумирного птаства, анiж людською заздрiстю, як земля плавала в свiтовiм
океанi незайманою дiвою - i нерубаною, i неораною, i нетолоченою, жило на
долах при морi та при лiсi три роди: один - бiлоликий, другий -
смаглоликий, третiй - темноликий. Жили вони нарiзно i разом з тим купно.
Нарiзно, бо кожен рiд сам собi добував ?жу, i купно, бо таки ж сусiдили i
не раз сходилися, правлячись на лови. Не ворогували, бо ловити було що i
було де, однак i не родичалися, оскiльки сходилися лише мужi з мужами. Та
ось проник хтось iз бiлоликих до смаглоликих i нагледiв дiвчину, а
нагледiвши, не став вагатися: пiдстерiг, коли була сама, i умкнув ??. На
лихо, те саме зробив смаглоликий у темноликих. Тут i зчинилася ворохобня,
пiшов рiд на рiд i став нищити один другого оружною рукою. Старшi дивились
на те, дивилися та й сказали сво?м родам: "Визначте обводи земель родових
та й живiть нарiзно, не переступаючи тих обводiв". Послухались i зробили
так - визначили обводи. Та чи мiг якийсь незримий обвод бути недоступною
стiною? Чи спиниш того, хто звик правитися на лови у вподобане ним мiсце?
I правились, i ловили, i дiвок умикали, i оружною рукою ходили рiд на рiд,
аж поки не змусили старiйшин родових зiбратися на вселюдську раду, а вже
рада покликала князiв i сказала: "Не вмi?те жити добрими сусiдами,
розiйдiться".
"Як то?" - князi ?м.
"А так. Земля велика, подiлiть ?? на три царства та й живiть кожен у
сво?м - так далеко один вiд другого, щоб анi дiйти, анi до?хати, анi
допливти"..
"Ма?мо iти з цих долiв?"
"Ма?те. Одному роду-плем'ю хай будуть лiси та степи, другому - гори,
третьому та земля, що довкола не? море та й море. Так i житимете: однi з
лiсу, другi з гiр, третi з моря.
Князi не поспiшали зголошуватись.
"А кому ж який удiл?"
"Те визначить жереб".
I сумлiвались, i сперечались князi, а таки пристали до думки старiйшин
- потягли жереб та й сiли родами кожен у сво?м царствi: бiлоликi - в
лiсовiм, смаглоликi - в гiрськiм, темноликi - там, де довкола землi море
та й море.
Довго жили нарiзно. Так довго, що й забули, хто вони, звiдки прийшли в
сво? царство, були в них роди-сусiди чи не було. Бiлоликi ловили по лiсах
звiра, птахiв i жили з лiсу, смаглоликi задовольнялися тим, що давали
гори, темноликi багатiли, як могли, з моря. Та ось для одного з родiв -
того, що жив по лiсах, - настала бiда: лiси збiднiли на дичину. Люди туди,
люди сюди - таки нема? ??. А не стало дичини - не стало чого й ?сти.
"Що робити?" - вдалися до старiйшин.
"У нас ? поле, - сказали тi. - Подаймося в поле, ачей там знайдемо собi
поживу".
Знялись i подалися. I знайшли, що шукали, та ненадовго стало степово?
поживи. Пiдросли дiти - i мусили питатисяради в батькiв, тепер уже
старiйшин: "Куди податися, де знайти ?жу собi i дiтям сво?м?"
I сказали старiйшини: "Аби не втратити й того, що ма?мо, пошлiм в усi
кiнцi звiдунiв, хай побачать та й нам скажуть, чи ? десь незаймана земля,
що могла б прогодувати рiд наш?"
Довго ?здили звiдуни - i тi, що поскакали на захiд сонця, i тi, що
поскакали на схiд та на полудень. А повернулися нi з чим. "Земля ?, -
сказали старiйшинам, - та ? на тiй землi й люди".
"А яка найбагатша?" - поцiкавились молодшi.
"Та, що належить гiрському роду-племенi".
"Пiдемо й пiдкоримо мечем!"кинули, мов iскру в хмиз. - Чули, iншого
порятунку нема, пiдемо й пiдкоримо тi землi мечем!"
Однак старiйшини не пристали до тi?? ради, бiльше того, стали супроти
не? стiною. "Нам заповiдана ця земля, - сказали. - Негоже iти й оружно
посягати на чужу".
"А з голоду гоже мерти?"
"Шукайте ?жу в сво?й землi. До чужо? зась! Боги покарають за тi
противнi ?хнiм умислам намiри!"
Змагались та й змагалися, а гору взяли таки тi, що хотiли ?сти. Та не
встигли вони налаштуватися всiм родом до походу, як знялася буря,
замоложилося небо, i бог-громовик не забарився явити тим зухвальцям та
непослухам гнiв свiй: загримiв-загуркотiв, зближаючись, й ударив з-за хмар
смертоносними стрiлами.
"Боги противляться вашому умислу! - вийшли наперед i показали на те
знамення старiйшини. - Не смiйте порушувати добрий покон батькiв i дiдiв
ваших!"
"Дiди самi переселялися".
"Вони переселялися в сво?й землi, на чужу не посягали!"
Привiдцi переселення хмурились. I не хотiлося ?м зважати на старiйшин,
тим паче слухатись ?х, i не зважати не могли. Боги справдi занепоко?лися в
небi, он як гримають у високостi та прищуть на землю стрiлами. А проте що
буде, коли послухаються старiйшин i залишаться в сво?й землi? I завтра, i
пiслязавтра, i потому дiти проситимуть ?сти. Де вiзьмуть ??, ?жу, i що
скажуть, коли нiчого буде дати?
Такi, що й не послухалися б старiйшин, одважилися б противитись
знаменню, коли б не розкололося тi?? митi небо i не хлинув у ту розколину
проливний дощ, такий густий i такий буряний, що про похiд годi було й
думати. Ховалися хто куди мiг, i рятували пожитки сво? хто як мiг. Лише
старiйшини не стенулися перед тою зливою-потопом. Збудили в собi останню
бу?сть-силу й прибрали суворiшого виду.
"Ви прогнiвили богiв! - показали патерицями на молодших. - Кайтеся i
просiть прощення. Чули, боги пустили на нас води свiтового океану. Кайтеся
i просiть прощення!"
Молодшi самi бачили: схоже, що й справдi розкололося вiд потужного
удару бога-громовика небо i в ту розколину хлинули води пiднебесся, того
океан-моря, якому не буде нi кiнця нi краю. Через те й не противилися вже.
Дивилися непевними очима на замоложений зливою-потопом свiт i шептали:
"Простiть нам, боги! Простiть нам, боги!"
А дощ не припинявся. Часом стишувався тiльки, ставав не таким
проливним, однак не припинявся. I день, i другий, i третiй. Аж поки не
заволали всi: "Змилуйтесь, боги! Змилуйтесь i дайте сво? знамення: чи ?
порятунок для нас, людей лiсу i поля? Де, на якiй путi-дорозi шукати його,
коли ?? Вiд противного заповiтам батькiв намiру - iти в чужу землю й
добувати ?? мечем - зрiка?мось. Дайте знамення: чи ? порятунок? Де, на
якiй путi-дорозi шукати його?"
За мить чи другу по тому благанню торохнув сильний, стрясаючий небо й
землю грiм - i перед старiйшинами, що стояли при капищi й молилися, упав
золотий плуг, услiд за плугом - золоте ярмо, а одразу за ярмом - сокира й
братниця.
"Ось воно, боже знамення! - закричали старiйшини й не стали зважати на
дощ, вибiгли i впали на колiна перед дарами неба. - Боги велять нам орати
землю, засiвати ?? злаками. Чули, не промислом вiйни, промислом
хлiборобiв-рата?в ма?мо жити на землi!"
На ту радiсть i тi незвичнi для тривожно? днини голоси збiглися всi, що
були поблизу i не поблизу люди. А коли перестав дощ i стекла у рiчки та
озера вода, побачили ще одне, не менш промовисте знамення: уся та сторона
свiту, куди мали намiр вести рiд свiй молодшi, виявилася одрiзаною
повiнню-водою. I не стоячою - тi?ю, що текла з гiр, перла з дна, весело
гомонiла, поспiшаючи до моря.
Тодi й нарекли ту повноводу рiку Дуна?м, а визначену жеребом землю вiд
теплого до студеного океан-моря - Трояновою, по iменi старiйшини, що став
на прю з молошими i здолав сваволю молодших.
Бабуся Доброгнiва примовкла, схоже, що загадалася. А Богданковi саме
зараз i, може, бiльше, нiж будь-коли, хотiлося чути ??.
- Бабцю, чули, бабцю, - кличе. - А те знамення дане лиш родовi, що жив
по лiсах та полях?
- Ну чом же? I тим, що в горах, i тим, що за морем, теж. Боги, коли
знаменують, то знаменують усьому людовi, що ? на землi.
- Як же то, бабцю? Самi казали: у роме?в iншi боги.
- Це тепер iншi, тодi були однi. Та й на те зваж: навiть ромейськi боги
кажуть ромеям: "Життя да?ться вам на те, щоб засiвали поле житом-пшеницею,
а не сво?ми й чужими кiстьми".
- Чому ж вони не скоряються божому повелiнню, iдуть та й iдуть через
Дунай?
- Дуже багато хочуть, внучку, тому й сваволять. А тим, хто багато хоче,
i страх перед богами не завада.
Стара, зда?ться, знайшла те, що шукала: знов розповiдала та й
розповiдала, повчала та й повчала свого внука, а Богданко сидiв коло не?,
дослухався до ?? сумирно-ласкавого голосу й не знав, як йому бути. Бабуся
добра, он як багато обiця? йому, та що ма? з тих обiцянок? Казала, вийдуть
у свiтлу п'ятницю на побачення з Золотою Косою, Ненаглядною Красою - i вiн
прозрi?. А не прозрiв, бач, як був темний, так i залишився. Тепер
запевня?: i до чужо? землi не слiд iти, i чужинцiв треба милувати. А чи
так то? Чому не повиннi йти до них, коли вони iдуть на Тивер, беруть
полон, палять весi? Чому мають милувати ?х, коли приходять татями i чинять
яко татi?
- Бабусю, - знову кличе стару. - А тi три роди, як люди, однаковi?
- Чимось однаковi, чимось нi. Казала ж бо: однi - бiлоликi, другi -
смаглоликi, третi -темноликi.
- Проте усi одноликi?
- Так, усi одноликi.
- Тож i правда людська мала б бути одноликою?
- Мала б, розумнику, - усмiха?ться Доброгнiва й обiйма? та пригорта? до
себе онука. - Мала б, та не ? такою.
- А чому?
- Про те однi боги вiдають. Скажу лиш, що в одного вона ма? одне лице,
у другого - iнше, у третього - ще iнше. Скiльки на свiтi людей, стiльки й
правд.
- А в нас же з вами одна вона?
- Це зараз одна. Виростеш - можеш i не пристати до мо?? правди. Чи таки
пристанеш?
Богданко нацiливсь було казати: "Так, пристану", - i стримався, а
стримавшись, загадався.
XXIII
Ще до переходу через Дунай князь i тисяцькi стали на думцi: не чiпати
ромейськi твердi при Дуна?. Залоги в них мiзернi, шкоди слов'янськiй землi
не вдiють, а крiм того, землю ту буде кому обстояти, коли сунуться. Отож,
переправившись, не стали зважати на придунайськi твердi, рушили всi?ю
кiнною лавою в тридцять тисяч на Ульмiтон i Томи, впали на них, як пада?
грозова хмара на незахищену землю, i, взявши усе, що можна було взяти,
заходилися палити та руйнувати зведенi ромеями споруди.
- Усе, що бере вогонь, палити дотла! - повелiв сво?м воям князь. - Аби
городи цi не були гнiздами, де плодяться оси. Пристанища ж - i поготiв.
Вони - невiльницькi пристанища, на них сльози нашого люду, тож хай iдуть
за димом.
Лише тодi, як вдовольнився пожежами i тим, що залишили пiсля себе
пожежi, замислився: далi пiде Одес i Маркiанополь. Ну, про Одес iншо?
думки не буде i вагань теж: та гi?на проковтнула тисячi й тисячi тиверцiв.
А як бути з Маркiанополем? Город той - тлумисько Хiльбудiя, там тi, що
лишилися за нього й правлять нинi кра?м, а отже, мають при собi рать,
здатну ударити в спину. Одначе там живуть i тi, що прийшли та попередили:
Хiльбудiй помишля? лихе - хоче йти за Дунай. Не може ж вiн, князь Волот,
прийти i завдати тим сво?м содругам прикрощiв.
- Гудимо! - повелiв тисяцькому полян. - Бери пiд свою руку уличiв i
йдiть на Одес. Повелiваю: зробiть там те, що зробили гуртом з Томами.
Головне ж, спалiть пристанище, споруди, в яких тримають до того, як
посадити в лодi?, бранцiв. Я пiду з тиверцями та дулiбами на Маркiанополь.
Зустрiнемося на путi в Анхiал або в самiм Анхiалi.
I вже тодi, як вiдвiв сво?х во?в далеко вiд полян та уличiв, спинився i
сказав, об'?жджаючи лави:
- Все, що належало в Маркiанополi iмператору i фiску, Хiльбудiю i його
вельможам, - ваше. Города ж i горожан не чiпати. Чули? Анi города, анi
горожан! Хай знають, що ми не всiх кара?мо за злочини намiсника i його
ратi.
Вiдтодi, як вийшли з Ульмiтона i Том, жоден ромей не зустрiвся в путi.
Видно, поскакали землями Мiзi? гiнцi з придунайських твердей, а слiдом за
гiнцями пiшла гуляти й чутка: варвари iдуть. Отож i спустiли весi,
пустують i оселi в весях. Хто-хто, а поселяни Нижньо? Мiзi?, як i Скiфi?,
знають, якi вони, варвари. Були тут вест-готи, були й анти-слов'яни, не
бракувало й тих, що правилися з готами, що ?х кликали собi на помiч
римляни, а потiм - Вiзантiя. Тож i не дивно, що нема? по весях анi
курiалiв-землевласникiв, анi арендаторiв-емфiтевсисiв. Диву? iнше: не
видно колонiв-землевласникiв iз неромейських поселян, в тiм числi й
колишнiх антiв. Усi по хащах-зарослях, в яругах та прибережних очеретах.
"Мабуть, надмiру нещаднi були ми в Ульмiтонi i Томах, - дума? князь
Волот, вихитуючись у сiдлi, - i матимемо з того поганий зиск. Хто сi?
вiтер, той пожина? бурю. А втiм, - одуму?ться, - хiба ми не для того йдемо
в ромейську землю, щоб нагнати страху всiм: i iмператоровi, i його
пiдданим? Таки ж для того".
Попереду зчинився галас, а невдовзi i людський тлум. Щось кажуть,
вимахуючи руками, пiшi, збираються та й збираються довкола них кiннi.
- Що тут ско?лося? -цiкавиться над'?хавши.
- Поселяни мiзiйськi вибiгли з яру.
Пробився до них й одразу ж пересвiдчився: то не мiзiйцi, то раби
мiзiйських курiалiв. I вибiгли вони не тому, що самi ? антами i хочуть
пристати до антiв, - показують, де ховаються ?хнi кривдники, просять
покарати за кривди.
- Скiльки ?х?
- Увесь виводок, достойний. Господар i господиня, п'ять синiв i чотири
доньки. Та лакуз стiльки, скiльки у мене пальцiв на руках та ногах.
- То берiть дрюки та й карайте. А найлiпше буде, коли скориста?теся
переляком сво?х волостелинiв та накива?теп'ятами. Ми не за тим прийшли
сюди, аби ганятися по ярах за беззбройними. Скажiть лiпше, куди веде ця
путь.
- На Маркiанополь, достойний, на Маркiанополь.
- I далеко той город?
- За тамтим холмом уже й буде.
Велить сотням дотримуватися бойового ладу й бути готовими взяти
ромейський город на щит i сулицю. Всiм, що проходили повз нього, казав
одне i те ж: "Будьте готовi взяти ромейський город на щит i сулицю". Коли
ж обернув коня, аби ?хати вже, раби знову торкнулися його стремена.
- Княже, бери i нас iз собою. Чи ми не анти i не во??
- Пiшi ж бо ?сть i без бронi.
- За обозом iтимемо. А буде сiча, добудемо i коней, i броню.
Дав згоду й поскакав наперед, туди, де були найнадiйнiшi в його ратi
сотнi, - княжа дружина.
Маркiанополь знав, куди й за чим пiшов намiсник Хiльбудiй. Через те
чутки про появу антiв на цiм березi Дунаю, а згодом - i пiд стiнами
?хнього города багатьом нагнали холоду в п'яти: якщо п'ятитисячний (i таки
ж добiрний) легiон на чолi з Хiльбудi?м не мiг упоратися з антами, то що
вдi? когорта, в якiй всього лиш кiлька манiпул?
Не покладалися на не?, а все ж перше, що зробили, довiдавшись про
наближення антiв, заперли всi ворота й велiли воям стати на стiни. То вже
потiм i зберуться, i радитимуться, i кидатимуть думкою в кожен закуток i
кожну нiрку, що можуть обiцяти рятунок. Бо рятуватися ж мусять. Саме з
Маркiанополя пiшли ромейськi когорти в антську землю раз, пiшли i вдруге,
це не чийсь - ?хнiй привiдця завдав антам великого лиха - попалив оселi,
забрав i спровадив за море людей. Чи анти не вiдають про те? Чи не за тим
iдуть на Маркiанополь, аби спитати в маркiанопольцiв, пощо пустились на
татьбу?
Прийшли, коли оголосили раду, не лише кликанi, були на нiй i тi, кого
не кликали - церковники, майстровi, демархи. I всi дивилися на легiонерiв,
часом - на префекта. Що скажуть вони, опора ?хня, i що вдiють? Господи,
надоум i врозуми ?х, аби вдiяли розумне, спроможне вiдвести варварiв вiд
стiн, не допустити до спустошення, що такенеминуче, коли вiзьмуть стiни i
ввiйдуть у город. Анти - варвари, вони нiчим не погребують: нi майном, нi
життям.
- Порятунок один, - казали легiонери i казали твердо: - покликати на
стiни горожан, оборонятися всiм людом. - А де вiзьмемо зброю?
- Щось мають дiми, чимось подiляться легiонери.
- Дiми й дiмоти, - роздумував уголос префект, - чи не ?дина пiдпора, на
яку можемо покладатися. Отож так i зробимо: звернемося до дiмiв, хай
кличуть до борнi всiх горожан i стають на захист города та й самих себе.
В умовах, що склалися в Маркiанополi, важко було вигадати щось
надiйнiше. I все ж раднi не поспiшали хапатися за висловлену щойно думку
як за рятiвну. Сидiли й думали, а ще нiмували думаючи.
- Когось не задовольня? наша речниця? - сполошився префект. - Отець
Iоанн, - звернувся до старшого з церковникiв. - Що скажете нам? Ма?те iншу
раду чи приста?те до тi??, що чули?
Настоятель храму святого Фоки звiльна пiдвiвся й осiнив присутнiх на
радi хресним знаменням.
- Благословляю вас, братi?, на труд непосильний: взяти гору над
супостатом i нечестивцем, антами iменованим. Благословляю й глаголю:
будьте сильнi в цю тривожну годину, яко льви, i будьте мудрi, яко змi?.
Церква звернеться до всiх православних i закличе ?х змiнити рала на мечi.
Воiстину правда: iдуть непросвiщенi варвари, тi, що не мають бога в серцi.
Вони - не лише смерть, гi?ну вогненну несуть для всiх на мечах сво?х, отож
всi мають стати на захист стiн i города. Та не забуваймо, мужi ратнi i
думаючi: путь до рятунку не ?диний. Я недаремно нагадав вам про мудрiсть.
Господь наш всемогутнiй i всеблагий надоумив мене сказати таке. То добре,
що ми кличемо всiх iти на ратний подвиг i захищати себе мечем на
городських стiнах. Одначе чом би нам не бути мудрiшими серед мудрих i не
виблагати собi щасливо? долi iншим заходом: пiти до антiв i вблагати ?х
залишити город наш у мирi й споко?.
Його явно не розумiли.
- Сподiва?теся, святий отче, що послухаються?
- Коли пообiця?мо дати варварам по сто солiд з кожного мужа города
нашого, послухаються i пiдуть.
- Можливо, та ба...
- Не всi можуть дати такi солiди? Ви це хотiли сказати?
- Бо таки не всi. Коли начистоту, три чвертi горожан не дадуть навiть
по п'ятдесят.
- Те, чого не дадуть горожани, додадуть товстосуми, коли не хочуть
позбутися всього, а на додачу - й життя. Мiж радними запала тиша.
- Може, то занадто - по сто?
- Молiться богу, щоб не було замало.
I вiдмовчувались, i кректали, i сперечалися, i хто зна?, чи й
зголосилися б давати антам такi грошi, коли б отець Iоанн, помисливши, не
пiдштовхнув ?х пiд лiкоть.
- Церква перша подiлиться в нещастi з паствою сво?ю:
дасть за неiмущих десять тисяч солiд.
Раднi пожвавилися й стали прикидати, вiд кого з горожан слiд зажадати
бiльших, анiж сто солiд, внескiв.
А князь Волот наближався тим часом до Маркiанополя, i що ближче
пiдходив до нього, то наполегливiш дошукувався, як же йому зробити, аби i
ратну сверблячку во?в сво?х задовольнити, i не нашкодити тим, що допомогли
йому покарати Хiльбудiя. Брань iз ромеями на цiм походi не завершиться. То
буде великою похибкою втратити звiдунiв i втратити тiльки тому, що комусь
хочеться помститися за вчиненi Тиверськiй землi кривди саме на
Маркiанополi. Сказати про це воям? А чи варто бути аж надто вiдвертим iз
воями?
Таки сказав би, мабуть, принаймнi привiдцям тисяч, коли б роме? не
утримали вiд того необачного освiдчення: вийшли до його ратi з хрестами та
церковниками в одiяннi християнських жерцiв i сказали:
- Вiзьми, княже, дань, i пощади город наш, людей, що в городi. Чи вони
виннi, що намiсник Хiльбудiй обрав собi резиденцi?ю саме Маркiанополь?
Спершу подивований був i не повiрив тiй речницi-рятунку, а повiривши,
не став вагатися. ?дине, чого зажадав вiд ромейських слiв, - дати зверх
усього десять бочiвок грецького вогню.
З того, як переглянулися мiж собою сли, неважко було догадатися: вони
поставленi перед неминучiстю вторгнення.
- Достойний, - сказали по забарнiм сум'яттi, - вогню у нас нема? анi
бочiвки.
- А де ?? В Одесу, Анхiалi?
- Бо?мося помилитися, i все ж, гада?мо, що за грецьким вогнем тобi
доведеться йти до самого Константинополя. Десь-iнде навряд чи розживешся.
Певнi були, князь скаже зараз: "Iдiть i попередьте сво?х привiдцiв:
беру город ?хнiй на меч i сулицю". А вiн зиркнув на сво?х радникiв i не
виказав чогось схожого на такий намiр.
-Коли матиму мiхи з золотом?
- За двi доби.
- Довго примушу?те таборитися. Жду до завтрашнього ранку. В противнiм
разi пiду на город.
Те, чого уникнули тиверськi во? пiд Маркiанополем, стало неминучим пiд
стiнами Анхiала. Пристанище i город оточували тут надiйнi стiни, в морi
стояв iмператорський флот, а то неабияка опора i певнiсть. Флот
прикриватиме пiдступи до города з моря, стiни - з суходолу. Коли ж
складеться так, що оборонцям доведеться залишити город, до ?хнiх послуг
знову стане флот: хай не всi, все ж сядуть на триреми та квадриреми i
вiдпливуть до Константинополя. Тож i не вийшли тут, як пiд Маркiанополем,
ромейськi сли i не сказали: "Вiдступiться, матимете дань". Анхiал зустрiв
тиверцiв наглухо зачиненими ворiтьми, нiмотним мовчанням города i тих, що
в городi. А то - передгроззя. Доведеться стати табором i ждати полян та
уличiв.
Iдарич схвально поставився до намiрiв тиверського князя: почати виправу
з нападу на ворота, а головнi сили слов'ян кинути через морське
пристанище. Проте внiс i сво? одмiни до тих намiрiв.
За велiнням князя Волота на приступ сiверських ворiт i сiверського
прибережжя йшли поляни та уличi, на приступ полуденних ворiт i полуденного
прибережжя - тиверцi та дулiби. Полки мали обступити город так, аби в
оборонцiв склалася думка: на них iде тьма i йде звiдусiль.
Так, власне, й було. Один полк засипав роме?в стрiлами, iнший навально
йшов на стiни i не поглядав, як там у тих, що обiч, що позаду. Бо и без
розглядин знали: на приступ йшли всi, сотня за сотнею i лава за лавою. А
коли йде така сила, хто може вистояти i не стенутися? Перли ж бо тисячi,
однi з драбинами, iншi з оголеними мечами i перли такими дужими лавами, що
й стiни, здавалось, не стримають. Та ба, добiгли здебiльше тiльки до стiн.
Коли ж ставили драбини i пробували вийти по них на стiни, роме? або
скидали зухвальцiв разом iз драбинами, або лили на голови гарячу смолу,
кидали камiння й примушували стинатися. I раз, i вдруге отак, i на
суходолi, i в прибережжi, там, де стiни виходили в море. Але поки князь не
пересвiдчився: даремнi тi потуги, а пересвiдчившись, дав сво?м воям знак:
вiдiйти вiд стiн.
- Як це розумiти? - прискакав на змиленiм конi Гудима. - Ми домовлялися
вести виправу до переможного кiнця.
- Даремна затiя, во?водо. Не бачиш хiба: i стiни, i прибережжя
обороняються надiйно. Люди гинуть, iдучи на приступ, а який iз того хосен?
- Поляни були недалекi вже вiд того, щоб обiйти стiни й опинитися в
пристанищi з боку моря.
- Зате ми не змогли б пiдтримати полян. Я знайшов iншу стежину, що
виведе нас на стiни, а через стiни - в Анхiал. I, зда?ться, надiйну.
Найперше, що звелiв, прибувши до табору, - звiльнити вози вiд поклаж.
На них, коли стемнi?, возитимуть землю й засипатимуть рови обiч ворiт.
Дереводiлам же велено було взяти сокири i йти до лiсу, в лiсi дружно стати
до роботи, - так дружно, щоб до ночi були змайстрованi вищi за стiни
дерев'янi сходнi. Коли змайструють та доправлять у табiр, поставлять тi
сходнi на вози-розводи i, прикриваючись ними, мовби широкими щитами,
пiдвезуть пiд самi стiни. Широкi доннi опори не дозволять ромеям анi
повалити, анi вiдiпхнути ?х. Та й не встигнуть щось вдiяти. Сходнi - не
стiна-крутопадь, по сходнях легко i спритно пiдуть на зближення з ромеями
антськi во?. А вже як зблизяться та стануть на стiни, антiв не вчити, як
битися мечем та сулицею.
Дружина, ополченськi во? зустрiли ту княжу вигадку ладнiстю зробити
все, що велить, негайно, а ще - згуками радостi i щиро? здравицi:
- Най славиться в родi i племенi тиверський князь, - кричали, - муж
ратний i думаючий!
Навiть бувалий у бувальцях Вепр змушений був поставити рогом подивованi
очi. ?дине, чим поцiкавився, коли надивувався: як же во? доправлять такi
громаддя з лiсу?
- А про це в них запитай. Гадаю, без нас iз тобою додумаються.
Поки слов'янськi во? качали на руках вози та засипали землею рiв, роме?
ворохобились на стiнах - i галасували, i стрiлами прискали, i камiння
вергали на тих, що пiдходили близько. А не стали об'являтися бiля стiн,
заспоко?лись, схоже, що вклалися спати. Одначе то тiльки здавалося. Варто
було воям наблизитися iз сходнями, як знову обiзвались i забили на сполох.
Тиверцi йшли на приступ iз чотирма сходнями. Дво? з них пiдкотили й
поставили по один бiк вiд кованих мiддю ворiт, дво? - по другий. А коли
вже поставили, не ховалися зi сво?ми намiрами.
Першими йшли мужi княжо? дружини. Вони досвiдченiшi, у них набита на
таких виправах рука. Та й привiдцi лiпше обiзнанi з ратним дiлом, анiж
десяцькi та сотники з ополчення. Знали: ця перша мить може бути
вирiшальною. Коли виберуться й стануть вчасно на вершинi сходень, коли
впадуть з верхнiх приступок ромеям на голови, iншi дружинники, за тими
iншими ще iншi не забаряться прийти на помiч, зiпхнуть роме?в зi стiн,
заволодiють забороном, а там - i сходнями, що ведуть до ворiт.
Виправою по праву руч вiд брами керу? сам князь, виправою по лiву руч -
во?вода Вепр. Обидва - мужi надiйнi. Тож iшли, керованi ?хньою твердою
рукою, i певнi були: на вiрне дiло йдуть. чомусь, може, й доведеться
упасти намертво стятим, та не захлинеться в ?хнiй кровi виправа. Привiдцi
поруч, привiдцi знають, що робити, аби не захлинулася.
Мало було на заборолах роме?в чи перелякалися з несподiванки роме?, тi,
що рубалися з ними, швидко i твердо вiдчули: вони долають роме?в. А де
певнiсть, там ? й сила, а де ? сила, там буде й зверхнiсть.
- Княже! - спинився й заслонивсь вiд роме?в щитом Вепрiв Боривой. -
Сотенного чiльно? сотнi потято. Дружинники волiють знати: хто стане на
його мiсце?
- Ти, Боривою.
Отрок не поспiша? казати "гаразд" i не йде туди, куди мав би пiти вже.
- Чув, що сказав? Ставай на чолi сотнi й веди на ворота. Не зважай на
тих, що напиратимуть збоку. Ми вiзьмемо ?х на себе. Твоя повиннiсть -
пробитися й розчинити ворота.
- Слухаю князя!
Був - i нема? вже. А сiча трива?. Забороло поблизу ворiт тиверське уже,
та до ворiт пробитися не можуть. Роме? опам'яталися за час сiчi на
заборолi й стають перед слов'янами стiною. ?х рубають з плеча, колють,
обминаючи щити, у черево, на них тиснуть i тиснуть згори, а вони не
поступаються, коли ж i поступаються, то всього лиш на ту п'ядь, що ??
обстоювали перед цим мертвi. Та ось новий привiдця чiльно? сотнi крикнув
щось сво?м тиверцям i перший стрибнув зi схiдцiв, що вели з заборола, на
землю, а там, на землi, виставив поперед себе щита i, прикриваючись ним,
рушив на спантеличених його зухвалiстю роме?в.
Його приклад став повелiнням для iнших, i похитнулися ромейськi лави, а
похитнувшись, зламалися. В одному i в другому мiсцi. А те, що лама?ться,
важко стулити докупи, тим паче, що тиверцi стрибали та й стрибали iз
заборола, тиснули на тотi лави потужно i навально. Коли ж розчинилися
врештi-решт ворота i звiдти ринула в город пiша, а вслiд за пiшою й кiнна
лави, про оборону Анхiала i всiх, хто був на той час у Анхiалi, годi було
й думати.
Сидiв на конi уже й князь, сидiли лiпшi з мужiв його.
- Вперед, витязi! - Волот показав мечем туди, де був вир людський. -
Анхiал - багатий город i ще багатше пристанище. Вiзьмете- на всю добу
дарую його вам!
Чув: там, де йшли на приступ поляни, теж звершилося бажане - котилося
хвилею торжество, а вслiд за торжеством правилися в город i во?.
...Може, й повелiв би вже князь Волот дружинi: "Доста!" Та не мiг
зламати даного на боролищi слова: "Вiзьмете Анхiал - на всю добу дарую
його вам". А коли не мiг, то що лишалося робити? Сидiв у вцiлiлiй оселi
котрогось iз ромейських вельмож i ждав, доки спливе вона, дарована дружинi
доба. А щоб ждання не обернулося на кару, звелiв добути ромейського вина,
покликав мужiв-однодумцiв i заходився коротати ту добу в хмiльних
веселощах, далi вiд лементу, що сто?ть довкруж i колотить городом.
I все ж лемент проникав i крiзь стiни. З одного подвiр'я долiтали
погрози або хмiльнi спiви, з iншого - чи?сь нарiкання, ще з iншого -
плачi, а то й крики-верески, благання про помiч. У того беруть доньку, i
вона вола? на всю околiю, просить кревних, сусiдiв порятувати ??, той
позбувся майна чи солiд - i дорiкав татям за татьбу, комусь приглянулась
чужа жона - й чувся благальний крик не лише жони, а й усi?? родини.
Першими прийшли на клич князя Волота Вепр та Стодорко, за ними -
привiдцi уличiв та дулiбiв, а вже потiм - Гудима з мужами-полянами.
- А що, княже, - з порога мовив полянин, - може, на Анхiалу й
завершиться наш похiд у ромейськi землi?
- Чому б то? Пiсля тако? виправи та подаватися назад? Ми не про те,
зда?ться, домовлялися, коли вирушали за Дунай.
- А я, признатися, йшов сюди i думав: князь Волот затим i збира?
привiдцiв слов'янських во?в, аби сказати: вiдходимо.
- У во?води ? пiдстави так думати?
- Боюсь, що вперед не зможемо уже пiти. Князь бачив, що робиться в
городi?
Волот спiткнувся на словi i змовк; вiдчував: йому скажуть те, що сам
собi казав уже.
- Дещо бачив, а ще бiльше чув та й зараз чую. Одначе спинити во?в не
можу. Я обiцяв ?м цей город i обiцяв за найтяжчо? години.
- Обiцяне - закон, я розумiю. А все ж дарованим во? нашi користуються
занадто щедро. Не кажу вже про те, що в городi кожному вiльно робити
дозволене i недозволене. Кажу про те, що вози в обозi нашiм вiднинi будуть
завантаженi не ратною поклажею, а майном горожан та ще дiвками
ромейськими.
- З яко? це речi дiвками?
- З тi??, княже, що гожi в роме?в дiвки. У жони беруть ?х нашi отроки.
А ще в'яжуть до возiв товар ромейський, яко придане жонам сво?м. Тому й
питаюся: чи далеко пiдемо з таким обозом? Чи зможемо взятися надалi за
броню i стати до сiчi, коли доведеться ставати по-справжньому?
Гудима бiльше радився з князем, анiж попрiкав його за те, що ко?ться у
слов'янських ратях, а князь чув насамперед ?х, попрiкання, i не знав, що
сказати полянському привiдцi. Заспоко?ти? Вийдемо, мовляв, iз Анхiала -
розберемося i наведемо лад. Чи, може, протрубити путь i тим покласти край
свавiллю в завойованiм городi? Та ба, що скажуть во?, коли затрублять
передчасно в путь? Що ?хнiй князь пуска? слово на вiтер? Що вiн тодi лиш
добрий та щедрий, коли йому треба?
- Оскiльки ? такi побоювання i такi нарiкання, - кинув позирк на
Iдарича, - давайте помiрку?мо купно, як бути Далi.
- Анiяк, - вихопився наперед такий же валечний у суперечках, як i в
сiчi, Вепр. - Муж iз полян правду сказав: обiцяне - закон. А коли так,
вiдступати вiд обiцяного негоже. Це раз. А друге, чого це ми такi добрi до
роме?в i так жалi?мо роме?в? Чи роме? жалiли нас, коли приходили? Велике
диво: отроки беруть ромейських дiв собi в жони. А як роме? брали наших дiв
i робили рабинями? Брали i торгували ними на торжищах, во?водо!
- На те вони роме?, - спокiйно, одначе й твердо заперечив Гудима. - На
те у них i слава своя - людоловiв i работорговцiв. Коли вже ми пiшли
купно, всiма слов'янськими родами, то й покону ма?мо дотримуватися
всеслов'янського, а не осiбно тиверського. Чи так я речу? - обернувся до
Iдарича.
Той не квапився з речницею.
- Щось так, а щось i нi, -озвався нарештi, -Що во? зледащiють та
розгублять бу?сть, нахапавши дiвиць та майна ромейського, то таки правда.
Одначе правдою ? й те, що забирати в них нахапане, тим паче забороняти ?м
бути господарями у взятiм на сулицю городi теж не випада?. Щось iнше слiд
вдiяти, аби ратi нашi могли йти далi.
- Вдi?мо так, мабуть, - надумавсь i збадьорився тi?ю думкою Волот. -
Усе, що стало тут набутком во?в, залишимо в Анхiалi. Залишимо й сторожу,
котра стерегтиме до нашого повернення як город, так i набуте в городi.
Во?в же запевнимо: кожен знайде сво?, коли вертатиме в зворотну путь.
- А що, - пристав до тi?? ради Iдарич, - це мисль. Ось тiльки як буде,
коли й надалi залишатимемо по ромейських городах охорону? Чи не розгубимо
в такий спосiб свою рать?
Волот вiдчув потребу боронити себе.
- Скажу те, що й ти казав, Iдаричу: ? у речах тво?х велика доля правди,
та ? й те, що не ночу? укупi з неправдою. У нас не було й не може бути
намiру ставати на ромейську стежку й заживати собi слави работорговцiв.
Одначе й прийшли ми в цю землю не затим, щоб подобатися ромеям. Най
знають, що за вчинену ними чи ?хнiми воями татьбу на нашiй землi рано чи
пiзно доведеться розплачуватися i розплачуватися тим же: кров'ю, пожежами,
слiзьми. А знатимуть, менше пориватимуться до меча. Чи так я речу, братi??
- Так, так! - не забарилися вiдгукнутися тиверцi.
- Ну, а коли так, то не думаймо багато про те, що сталося вже.
Обмiняймося братиицями i дiлiм це заслужене по трудах ратних застiлля.
Воно чи не найнадiйнiше рiднить людей. Тож най i нинi послужить братньому
?днанню родiв наших.
- I ратному теж.
- I ратному теж!
XXIV_
I солiд он скiльки викинула Миловидка, доки доправилася до Верони, i
ноги збила вже у Веронi, серце неабияк остудила вiдтодi, як полишила лодiю
та зiйшла на берег, а Божейка нема та й нема. Тиверцiв розшукала i одного,
i другого, i третього, та що з того? Усi знизують плечима, всi кажуть: "Не
бачили такого, не вiда?мо, де вiн". Або просять: "Розшукай, коли
повернешся в Тивер, кревних, скажи ?м, най щось вдiють та визволять iз
неволi чужинсько?". Лише окремi, вислухавши, казали: "Iди, дiвчино, туди й
туди, запитай свого Божейка там ще, гляди, натрапиш".
Лишенько лихе?! Скiльки ж ?й ходити ще, у кого питати? Чужий люд, чужа
земля, погомонiти нема? з ким, а прихилитися - i поготiв. Добре, хоч лiто
зараз. Де сiла, там i спочила, де прилягла, там i заснула. Миловида,
правда, не ляга? де попало. Вдень мiря? указанi людом путi, а надходить
цiч - норовить до стiжка прибитися, пiд стiжком сiна прихилити обважнiлу
за день голову. Спершу боялася - спала ж бо сама, а це вже й страх
розгубила: кому вона потрiбна, така убога та нужденна, з попеченим на
сонцi видом, з язвленими на камiннi та по стернях ногами? А ще виснажена
до краю. Самi кiстки та шкiра на кiстках.
Це вже остання, мабуть, ?? путь-дорiженька до оседкiв поблизу Верони.
Коли й той з полонених, до якого послали оце, не скаже, де Божейко,
вертатиметься до морського пристанища й знову шукатиме лодi?, що повезе у
зворотну путь. А що вдi?ш? Еге, що, коли так довго правилася в цю землю i
так мало знайшла?
Ледве допиталася, де той вельможа, що придбав у Нiкополi антiв-рабiв, а
допитавшись, не вельми и зрадiла: вельможа видивився на не?, нiби вiвця на
нову загорожу, й сам заходився розпитувати, звiдки зна? його раба по iменi
Прядота?
- Я не знаю його, достойний, - пояснила через челядницю-тлумача. -
Анти, з котрими бачилася вже у Веронi, сказали, що Прядота може знати,
куди продали работорговцi мого лада? Тому й прийшла сюди, тому й питаюся
Прядоти.
Не сказав: "Зажди десь там. Повернеться з ергастирi? Прядота, погомониш
про свiй клопiт iз Прядотою". Запросив сiсти, а посадивши, питавсь та й
питався, як це вона зважилася правитися в таку далеку путь, за що i як
довго правилась, хто то ? - ладо. Миловидка нiчого не приховувала вiд
нього: вельможа видався ?й добрим та спiвчутливим до ?? бiди, однак
бесiдувала через челядницю, а тому бесiда ?хня тривала та й тривала. Коли
ж питати не було вже чого, господар помонявся, чогось дошукуючись думкою,
i сказав:
- Гостя наша, бачу, стомилася в дорозi. Може, вона пiде скупа?ться в
рiчцi та перепочине в нашiй оселi? Прядота не скоро буде.
- Спаси бiг, - зашарiлася. - Я потiм уже i купатимусь, i спочиватиму.
- Ну то перекуси чим бог послав.
Не зважилася вдруге перечити чи не встигла заперечити, - вельможа
сприйняв те митт?ве мовчання за згоду й повелiв челядницi:
- Поведи цю дiвчину до рiчки, хай скупа?ться все-таки. А скупа?ться,
нагоду?ш. Та дай ?й щось iз взуття домашнього. Бачиш, як збила на нашiм
камiннi ноги.
Чиста й прохолодна вода остудила висмажене та виснажене сонцем тiло,
збадьорила Миловидчин дух а чи добра воля доброго вельможi зцiлила язвлене
недолею серце. I купалася довше, нiж могла, здавалось, дозволити собi
купатися з чужо? волi i в чужiй рiчцi, i, викупавшись, на диво швидко
вiдчула себе не такою вже й чужою в цiм невiдомiм кра?, серед невiдомих
людей.. Iшла по купаннi й почувала силу в ходi, а ще при?мнiсть у тiлi i
паче всього - у серцi. Нiби знала вже, певна була: сюди недаремно била
ноги, тут потiшать уже жаданими вiстями i покладуть край ??
мукам-поневiрянням, страхам у поневiряннi.
Хотiлось говорити з челядницею, та що скаже ?й, чужiй i якiйсь аж надто
похмурiй, схоже, що невдоволенiй. Тодi вже як сiла за стiл та побачила
перед собою ?жу, зважилася i звела на челядницю умиротворенi й потеплiлi з
прихильностi очi.
- Грацiа, - сказала по-тамошньому.
- ?ж на здоров'я, - вiдповiла жiнка й зiтхнула чомусь.
Недовго ?ла й вiдмовчувалася Миловида. Щось тяжiло над нею й
примушувало зводити на челядницю раз за разом очi.
- Ви з антiв? - поцiкавилася зрештою.
- Нi, дитино, з вiрменiв я. Тут уже, в дворi вельможi, спiзналася з
антом-ергастирiархом i стала йому жоною. Вiд нього й рiч вашу перейняла.
Мабуть, заяснiла видом, чула: теплiнь iде вiд серця й грi?-милу?
при?мним лоскотом. Голодна була, а те й робила, що облишала ?сти, або
питала-допитувалася, де та земля, що iмену?ться Вiрменi?ю, чи давно вона,
жона ергастирiарха, потрапила до Iталi?, або розповiдала про себе. Не
плакала вже, чи то виплакала за сво? безлiття сльози, чи звикати почала до
всього, що звалилося на не? за це лiто. Дивилася щиро та жалiсно на жiнку
й розповiдала часом те саме, що й вельможi, часом iнше: яка бiда спiткала
?? та ?? Божейка в той самий день, як вийшли до Лади та Ярила за
благословенням, чому опинилася саме тут, у далекiй Веронi, яки сподiванки
поклада? на побачення з Прядотою та хто порадив ?й звернутись саме до
Прядоти.
- Я знаю Прядоту, - присiла супроти i тихо, схоже, що ута?мничено,
сказала Миловидчина бесiдниця. - Вiн працю? в тiй же ергастирi?, що й мiй
муж. Коли прийде, поведу тебе до нього. Ба нi, покличу Прядоту до нас, а
ти лишайся тут, у мо?й комiрчинi. Добре?
- Гаразд, матiнко гожа. Спаси бiг за яства i за ласку людську.
Ждала Прядоту дотемна, ждала й тодi, як стемнiло, а дiждалася всього
лиш перестраханого шепоту господинi комiрчини.
- Ходи зi мною, дитино, - вхопила дiвчину за руку i повела,
скрадаючись, надвiр.
- Куди ми, матiнко? - сполошилася Миловида й таки питала, коли побачила
- йдуть не на подвiр'я вельможi, далi вiд подвiр'я.
- Зараз скажу. Отут ма? бути лаз, - спинилася й пошала в загорожi. -
Ага, ?.. Слухай i слухайся мене, винароджене лiпотою, та не винагороджене
щастям-долею дитя людське. Втiкай звiдси i негайно. Ти приглянулась,
дiвчинко, вельможi, а вельможа цей нечистий, щоб знала, на руку. Покликав
увечерi Прядоту... Чу?ш, покликав Прядоту й звелiв йому не казати тобi
правди про Божейка. Зна? чи не зна? Прядота, де ? Божейко, все одно мусить
робити так, аби ти повiрила, що вiн ?, i лишилася ждати. А вже як
залишишся, не забариться знеславити тебе i зробити сво?ю наложницею. Вiн
це вмi?, повiр. Богом входить у душу, та виходить звiдти сатаною. Тож i
кажу: тiкай звiдси i як можна далi. Поки виспляться та кинуться за тобою,
далеко будеш. Iди понад рiчкою, а за оседком звернеш у поле. На биту путь
не виходь, там можлива погоня.
Бiгла куди бачила, й тодi вже, як опинилася поза небезпекою, стала й
засумнiвалася: а чи добре зробила, що втекла назовсiм? Може, слiд було
сховатися десь поблизу, заждати, поки вгомониться той чорнобожий вельможа
та й зустрiтись-таки з Прядотою. Гляди, це i ? той раб, що зна?, де
Божейко.
"А коли Прядота стане, а то й став уже на бiк вельможi? Чи не тому
челядниця злякалася й сказала: "Втiкай i якомога далi", що певна була:
Прядота зголосився прислужитися вельможи?.. - А-а, горенько! Який широкий
свiт i яка тiснява в свiтi. Куди не поткнись, скрiзь чатують на тебе темнi
сили".
Постояла, пожалiлась сама собi i рушила полем у нiч.
Верона лежала при рiчцi на диво барвиста й чепурна, а ще тиха й
упокорена. Коли б не малиновi звуки церковного дзвону, що злiтали над
банею храму й мирно та лагiдно слалися долами, можна було б подумати, що
цей жвавий та гамiрний позавчора город як утихомирився на нiч, так i досi
спить, утихомирений. Анi вiслюкiв та мулiв на вулицях, анi погоничiв при
них. I пристанище дрiма? безгомонне. Застигли при березi лодi?, не видно й
рибалок при лодiях. Не iнакше як свято сьогоднi i то велике, мабуть, коли
так надiйно упокорило все i всiх.
Миловидна невiльно спинилася перед тi?ю тихою благодаттю й замислилась:
iти чи не йти зараз у город? Година не така вже й рання, та хто слухатиме
?? там, чужу й сторонню, коли йде вiдправа, коли в усiх на мислi свято? Чи
не лiпше перепочити на тихiй i безлюднiй околi?? Мiсце он яке пригоже. I
вода стiка? зi скелi, ? де умитись, ? де й напитися. Бо перепочити все
одно треба. Всеньку нiч проблукала безпуттям, перетривожилась он як, а
переболiла ще бiльше. Коли ж до города нема? потреби спiшити, так i вдi?:
нап'?ться води, зми? з себе пiт та пилюгу й перепочине.
Вода ледве сочилася зi скелi i тут, у пiднiжжi, натрапивши на виступ,
збiгала цiвкою. Та дарма, пiдставить руки, пожде, доки набiжить у жменю, i
вми?ться. Зате холодна яка, аж дрижаки йдуть тiлом.
Хлюпалась та й хлюпалася бiля скелi, i тiльки тодi вже, як освiжила
вид, груди, змила пiт iз рук, порох iз нiг, схилилась над цiвкою й
напилася досхочу.
"Ну ось, - сказала сама собi, - знову прибула сила, як i там, пiсля
купання в рiчцi".
Розглянулась i зачудувалася. Чи це не капище часом? I трава бiля скелi
уходжена, i зрiзи-колони стоять он пiд деревами. Хоча такого не може бути:
тут живуть християни, у них нема? капищ.
Подивувавшись i нiчого не втямивши, пiшла мiж дерева, прослала на травi
брачину й прилягла на нiй. А вже як прилягла та склепила повiки, втома
нагадала про себе: наслала сон-дрiмоту й примусила скоритися тiй солодкiй
спокусi.
Чи довго спала, не вiда?. В усякiм разi, коли почула гомiн людський, не
сполошилася, як полохаються наляканi, i не одразу збагнула, що то вже не
сон. Коли ж втямила: вона не дома, за нею можлива й погоня, лупнула очима
й схопилася, а схопившись, знов мусила никнути до землi: бiля скелi, там,
де било цiвкою джерело, юрмились жiнки й змочували водою оголенi груди. Тi
з них, що встигли змочити вже, схилялися й набирали в маленькi бесаги
вимиту водою кам'яну потерть. Хрестились та кланялись, обернувшись до
скелi, й уступали мiсце iншим.
- Доброго ранку вам. - Миловида тодi лиш вийшла з зарослiв i нагадала
про себе, як жiнки завершили обмивання й стали погомонiти. - Що то ?? -
показала на скелю.
?? не розумiли, певно. Обернулися на голос, дивляться вивчаюче.
- Хто ти? - поцiкавилися зрештою.
- Дiвчина з антiв. З-за Дунаю я.
- Анти, анти, - чи то пригадували, де чули це слово, чи пояснювали тим,
хто не чув.
- Що то ?? - вдруге показала Миловидка на скелю та на джерело, що
спадало зi скелi.
Не ховалися зi сво?ю та?ною, заходились пояснювати, а пояснюючи,
показували вгору. Миловидка приглянулася до верхiв'я скелi й тепер тiльки
помiтила: джерело било з жiночих грудей; кам'яних, одначе примiтне
окреслених у каменi жiночих грудей.
Пересвiдчились певно: дiвчина зрозумiла ?х, i чомусь зрадiли. Зрештою
старша з них пiдiйшла i взяла Миловиду за руку:
- Ходiмо, - запрошувала. - Там, - показала рукою, - ? анти.
Дiвчина не зважувалась довiрятися пiсля всього, що пережила минуло?
ночi, та й не довiритися теж не могла. Там, куди кличуть, ?, кажуть, анти.
А коли ? анти, ? й сподiванка розшукати нарештi Божейка чи бодай
довiдатися, де ?? Божейко.
ХХV_
Такого велелюддя i такого крику та гаму не бачив i не чув батечко Дунай
з тих давнiх-прадавнiх часiв, як тирлувалися на його берегах, а потiм
правилися через усю широчiнь готи, як тлумилося тут ще велелюднiше i не
менш жадiбне на людську крiвцю асiйське плем'я персiв. Он як потемнiла
рiчкова голубiнь вiд коней, що йдуть уплав з ромейського на слов'янський
берег, вiд людей, що тримаються коням за гриви й правлять ?х туди, де
бiлi? пiсок i ? сподiванка вийти з води, перепочити. А то ж тiльки кiннi
рушили на свiй берег i далеко не всi. Скiльки товару пасеться он на цiм
боцi, скiльки навантажених ромейським добром возiв сто?ть i чека? на
плоти, що ?х мають пригнати з слов'янського берега тi, що пiшли вплав
першими. Зором не охопити усе те добро, а правити через таку, як
дунайська, воду доведеться не день i не два.
Князь не вельми турбу?ться тим, певен, сво? добро мужi не уронять. Не
затим вони брали його мечем та охороняли в путi, щоб потопити в Дуна?. А
проте не поспiша? переправлятися на свiй берег. Хоч роме? й вийшли
назустрiч слов'янськiй ратi, коли побачили, що рать та зайшла надто
далеко, хоч вони й сплатили все, чого зажадав князь Волот та його во?води,
ба навiть цiлували хрест i присягалися на хрестi, що доки тече мiж
слов'янською i ромейською землями Дунай, а в небi свiтить сонце, свавiлля
привiдцiв ромейських легiонiв у Фракi? не повториться, - на те вони й
роме?, щоб обiцяти i не дотримуватись обiцянок. Адже був iз ними твердим i
незговiрливим у розмовi-перетрактицi?. Сказав: платiть удвiчi бiльше, анiж
мали платити в обiцяне лiто, та й став на тому. I кректали, i лестились,
благаючи поступитися, дарма, чув за собою силу, бачив ромейську безвихiдь
i не поступився. Тепер кусають та й кусають, видно, пальцi, а кусаючи,
можуть i передумати. Чи на те, щоб погромити захоплених переправою во?в,
потрiбна велика рать? Навiть тi??, що ? по фортецях Мiзi? й Фракi?,
вистачить, коли вона буде кiнна.
Аби не ризикувати, подiлив добуте в роме?в золото на п'ять кiп: одну -
дулiбам, другу - полянам, третю - уличам, четверту та п'яту тиверцям яко
потерпiлим вiд ромейського нашестя, взяв вiд привiдцiв племiнних ратей
обiтницю дiлити здобич по закону: окремо - на привiдцiв, окремо - на
мужiв, окремо на во?в i тих, що не повертаються з походу, упали мертвими в
сiчах, та й послав усе те з надiйною охороною на свiй, слов'янський берег.
Все iнше може переправляти та й переправляти тепер.
- Княже, - над'?хав у супроводi кiлькох дулiбiв Iдарич. - Слу,
сподiваюсь, робити тут бiльше нiчого вже. Як тiльки буде плiт чи
повернуться лодi?, подамся, мабуть, на свiй берег.
- Вiльному воля, достойний. Не певний, що з ромеями не буде вже
розмови, та коли й буде вона, розмовлятимемо не iнакше як на мечах.
- Не посмiють. Не до того ?м зараз. Казав же: ув'язли у вiйну з
вандалами.
- На те й уповаю. Одначе на тiм березi жди на мене, Iдаричу.
- Ано, ждатиму. Ми ж домовлялися про це.
Путь ?хня з роме?в була неблизька. Доки доправилися до Дунаю (а йшли,
обтяженi товаром, не швидше, нiж iшов товар), усе обдумали й про все
домовилися. Дадуть воям, як завжди давали пiсля щасливого завершення
ратно? виправи, три доби на пир та привiлля, хай обмiняються братницями,
воздадуть хвалу боговi грому i вiйни - Перуновi, згадають тих, що йшли i
не йтимуть уже, та й пiдуть кожен сво?ю дорогою: поляни та уличi в сво?
землi, дулiби та тиверцi - в сво?.
Коли б певен був князь Волот, що во? послухаються його, з iншою
речницею звернувся б до них там, на пиру.
"Братi?! - сказав би. -Коли ще зiйдемося так, як зiйшлися нинi? Складаю
вам за те, що йшли за князем i нiде не ослухалися князя, що були воями й
мужами у всеслов'янськiй виправi супроти роме?в, бились яко тури й
верта?те до осель сво?х уславленими, - складаю за те щиру дяку i низько
кланяюсь. Водночас же й кажу: розгляньтеся довкруж i зважте: чи надовго
йдете до жон i дiтей сво?х, коли йдете, не довершивши початого в
передлiттi дiла? Роме? не дотримають укладеного з нами ряду, коли
знатимуть: земля наша, як i колись, вiдкрита для них, вежi нашi не стали
достойними стражницями в Подунав'?.. Кладiть, братi?, мечi у пiхви, та
берiться за кельму, заступ i сокиру". Та в тiм-то й ба, що не певен вiн у
тiм послуху. Не так вони жадають бути вдома i не так чекають на них оселi,
дiла бортнi та ролейнi, аби погодитися й лишитися в Придунав'? заради веж
та гридниць при вежах. Усе те доведеться вiдкласти до наступного лiта, а
може, й покласти на тих, кому пообiцяв землi у Подунав'?.
Переправлялися в тiм самiм мiсцi, де переправлявся кiлька седмиць тому
й Хiльбудiй. Дунай тут широкий i не такий уже й тихий, зате пiдступи до
нього обжитi й торованi, лiсу для плотiв доста, i лiс зовсiм поруч.
Рубають во? i день, i нiч, а плотiв настачити не можуть. Возiв, вважай,
утричi бiльше, анiж було тодi, як iшли за Дунай. А скiльки тварi всяко?,
рогато? i не рогато?. То - найбiльший клопiт i найбiльший труд при
переправi. А що вдi?ш? Товар - ратний набуток во?в, i вiн, князь, не смi?
нинi перечити воям, тим паче ставати на перепуттi. Страх, що нагнали
походом цим на роме?в, нагнаний не кимось iншим - ними.
- Скiльки днiв потрiбно на те, щоб переправити усе, що тирлу?ться тут?
- над'?хав i поцiкавився в мужiв, котрi клопоталися переправою.
- Не вiда?мо, княже. Коли переправимо бодай третину, скажемо.
- А що, ? потреба поспiшати? - зачув ту розмову й запитав, стишуючи
голос, Вепр.
- Та нi, тако? потреби не бачу.
- То ?дь, княже, на свiй берег. Ми й самi упора?мось.
- Рано, во?водо, бути спокiйним i йти. Доки не буде там бiльшiсть, мушу
лишатися й пiклуватись долею ратi сво??. Князь у сiчi ма? бути перший, при
вiдходi - останнiй.
Таборище на лiвiм березi Дунаю обирав Стодорко. Далеко погнався вiд
рiки, зате вибрав, зда?ться, те, що треба. Конi пастимуться на галявинах
по один бiк табору, худоба - по другий. Мiж табором i пасовиськом - лiс та
й вода поруч: усi три галявини виходять до чистого й прохолодного озера,
такого потрiбного всiм i такого жаданого пiсля походу. Тривав вiн не день
i не два - кiлька седмиць, а ратний труд - нелегкий труд, не раз
примушував втирати i пiт, i кров. Тож хай потiшиться тепер люд прохолодою,
хай вiдчу?, що то за принада - дозвiлля та привiлля.
- Княже, -пiдiйшов i нагадав про себе во?вода Гудима. - Маю речницю вiд
полян i Ки?ва на полянах: за?хати, повертаючись у свою землю, до Тiри й на
власнi очi побачити, що зроблено вже там.
- Добре вдi?ш, во?водо, коли за?деш та нагада?ш будiвничим, най не
моняються там, най поспiшають. Чув, що обiцяли роме?? Будуть вiднинi
добрими сусiдами й вiдкриють для нас усi сво? торги та пристанища. Ма?мо
зважити на тi обiцянки й прискорити спорудження свого морського пристанища
i лодiй, здатних ходити по морю.
- А князь не загляне разом зi мною до Тiри?
--Я - потiм. Маю правитися до Черна й дати лад землi Тиверськiй. Одначе
гiнцiв сво?х до будiвничого Рая пошлю. I речницю велю переказати йому: най
буде спритний та вдатний в дiлах будiвничих.
Волот розглянувся i, побачивши Вепрового Боривоя, того завзятого й
кмiтливого отрока, що он як прислужився слов'янськiй ратi в Анхiал? й по
сутi вирiшив сво?ю ратною бу?стю долю сiчi за Анхiал, звелiв покликати
його до себе.
- По завершеннi пиру, - повелiв, милуючись молодечою статнiстю отрока,
- пiдеш разом iз во?водою полянським до Тiри. Повезеш мою речницю
будiвничому Раю, вiд нього ж привезеш його.
- З усi?ю сотнею маю йти?
- Та нi. Вiзьмеш десяток iз сотнi, доста буде.
- Слухаю князя.
Чемно вклонився сво?му повелителевi й пiшов. Якийсь навдивовижу твердий
i певний був у ходi. А ще до замилування звабливий.
"Тра' буде поговорити з Вепром, - гадав князь, дивлячись услiд молодцю.
- Може, й сьогоднi, за трапезою, маю вибрати нагоду й сказати йому: коли
не поспiша? уводити в злюб сина, най зачека? на Злату. Видужа? Богданко -
по?дна?мо його Зоринку з Богданком, не видужа?, най Боривой бере злюб зi
Златою та й буде тиверським князем по менi. Отрок вiн он який вiдважний та
острий на мислi, з нього гарний буде во?вода i князь".
XXVI_
I вдоволена була Миловидка, що натрапила зрештою на лодiю, котра
доправить ?? до сподiваного пристанища, i сум та жаль не могла прогнати з
серця. А настав час прощатися з землею, на яку покладала он якi надi?, i
зовсiм засумнiвалася: чи добре робить, що поспiша? прощатися? Адже ?й не
сказали: "Анти, яких тут бачила, всi". А коли серед тих, кого не пощастило
побачити, i ? ?? Божейко? Що тодi буде? Вертатиметься, не розшукавши його
десь-iнде, назад? На те ж анi солiд, анi само? ?? не стане вже.
Боги всесильнi, боги всеблагi! Пощо кара?те ?? так немилосердно? Коли
долала кам'янисту путь вiд Венецi? до Верони, потiм - вiд Верони до
Венецi? та все пiд чужим небом, та все пiд спекотнявим сонцем, гадала, не
стерпить муки, що випала на ?? долю. Як утiкала, перестрахана, вiд
вельможi та бiгла, куди очi дивилися, теж думала, що лусне вiд страху та
розпуки. А що тi страхи i що та мука, коли порiвняти ?х iз мукою, що ма?
нинi? Чи то можливо: он скiлькох антiв розшукала в чужiй землi, а Божейка
нi; називала його на ймення, малювала, як умiла та як могла, а всi, у кого
питалася, дивилися на не? порожнiми очима i нiчого не казали. Нiби
одурманено ?х. Навiть цi, останнi, що з ними звела жiнка з Верони, те й
робили, що знизували плечима та розводили руками: не бачили, не зна?мо.
Так нiби ?? Божейко - голка в сiнi, нiби такий, що його можна не помiтити.
Усе пригадали: i як налетiли на ?хню весь роме?, як пов'язали та гнали до
Дунаю, потiм переховували в пристанищi Одес, пакували в лодi? та везли за
тридев'ять земель, а чи був серед них Божейко, не знають. Та в ?? Божейка
ж одного на весь бiлий свiт блакитнiшi за небесну блакить очi, осяйнiша,
нiж Хорс у небi, усмiшка. Таж той Божейко такий доброликий i такий
ставний, що другого такого на весь бiлий свiт не знайдеш!
Скiльки дивилася на висмалену сонцем землю, стiльки й жалiла, що так
обiйшлася з нею та земля. Пливла до не? - вiрила й надiялась, вiдплива? -
не ма? анi того, анi другого. Бо де, справдi, шукатиме Божейка, коли не
знайде i в Фессалонiцi, на яку, як i на Верону, вказували ?й очевидцi
розпродажу тиверцiв у Нiкополi?
Доки бачила обриси землi, доти й трималася думкою за не?. А згубила ?х
за овидом - i зовсiм не знала, що ?й робити. Кругом море. Що воно дасть,
якою поживою винагородить ?? спустошене серце, коли саме пустельне з
пустельних? Зiтхнула й пiшла на визначене ?й у лодi? мiсце. А вмостилася
та прилягла на бесагу, одразу ж вiдчула, як дола? ?? втома. Не
противилася. Та й чого мала б противитись? Тепер ?й тiльки й вiдради буде,
що сон.
Натомленi завжди сплять мiцно, а натомленi горем - i поготiв. Тож
Миловида як втратила ниточку, що ?днала ?? зi свiтом, одразу й розтанула в
тому свiтi. Не чула вже нi гомону моря, нi голосу кормчего, нi прохолоди,
що огорнула з настанням ночi лодiю, усiх, хто був на лодi?. Була й не
стало ??, i хто зна?, як довго не було б ще, коли б не об'явилася бабуся.
Стояла на порозi ново? оселi, тi?? само?, що мали поселитися в нiй аж
тамтого передлiття, й кликала до себе. Голосу ?? не чула, та по тому, як
махала, неважко було догадатися, таки каже: "Ходи сюди, внучко!" Не
тямить, чому не хотiла коритися старiй, однак не корилася. Лежала на
узлiссi серед буйнотрав'я й усмiхалася. Тодi бабуся сама пiшла до не?. Не
гнiвалася, була, як завжди, добра i милостива, та, наблизившись, спитала
все-таки: "Ти чом не слуха?шся?"
"Я тут буду, - сказала ?й. - Тут так лепсько".
"Гада?ш?"
"А чом би й нi?"
"Поглянь", - кивнула головою.
Миловида подивилася в той бiк, куди показувала бабуся, й занiмiла: до
не? плазував гад. Великий i жовтобрюхий, а очi... очi мов двi жарини,
горiли бажанням, ба не так бажанням, як жадобою.
I хотiла пiдвестися та втекти, поки не пiзно, i не могла: гад мовби
прикував ?? жаринами-очима до землi.
"Бабусю! - крикнула не сво?м голосом i прокинулася вiд ляку а чи вiд
холодного доторку гадючого тiла. Лежала й дивилася перед себе, мабуть, не
вiрила, що не спить уже: до не? справдi скрадався хтось, лiз до пазухи, де
лежали солiди, золото, i шкiрив, потiшаючись, зуби.
- Мамцю! - крикнула не сво?м голосом та й пхнула вiд себе татя,
кинулася до лазу, де - бачила - сiрiло в отворi свiтанкове небо.
На ?? крик збiглися тi, що пильнували за вiтрилами, були за кормчих чи
допомагали кормчим. Не забарився об'явитися й навiкулярiй.
- Що сталося?
- Дiвку налякав хтось?
- Хто?
- Зараз довiда?мося.
Вони спустилися вниз i поставили перед навiкулярi?м татя.
- Умгу, - сво? щось ствердив навiкулярiй. - Зновувзявся за сво?,
Хрисантiю? Ти ж присягався, христа цiлував.
Винуватий тупив донизу очi й мовчав.
- Надiти вериги й тримати до ранку пiд наглядом.
Суд був на диво короткий i невелемовний. Не питали татя, чого вiн лiз
до дiвки, не питали й дiвки, чо го хотiв вiд не? тать. Те, мабуть, i без
допитiв знали. Зате спитали i не раз, як посмiв вiн, Хрисантiй, порушити
закон моря: всякому, кого команда бере на лодiю, гарантована безпека i
недоторканiсть з боку кожного члена команди, як i порятунок на випадок
якогось нещастя.
Та вiдповiдi не почули.
- Повторюю, - хмурився навiкулярiй. - Ти знав цей закон?
- Знав.
- Чому ж порушив його? Чому зганьбив мореходiв i стяг, пiд яким
плава?ш?
Звинувачений хилив донизу голову й мовчав.
- Який буде присуд? - запитав навiкулярiй у команди. Тепер нiмувала
команда.
- Хрисантiй вдруге пiшов супроти свята святих у побутi мореходiв. Який
буде присуд?
- Та який, - вийшов наперед один iз найстарiших у командi, - вiддати на
суд моря.
- Необжито? землi у морi чи таки моря?
- На суд моря, - пiдтримала старого й команда.
Миловидка не розумiла, що то за присуд, одначе по засудженому бачила:
вiн не з тих, що можуть бути при?мними.
- Може... - похопилася й простягла до суддi руку. - Може, не треба так?
Вiн же не обiкрав мене, тiльки хотiв обiкрасти.
Для всiх то була, мабуть, новина i неабияка.
- Отак навiть? - перший стямився й запитав навiкулярiй. -Тодi й мови не
може бути. За борт!
З татя зняли вериги й дали можливiсть помолитися. Та замiсть того, щоб
звертатися до бога, Хрисантiй обернувся до навiкулярiя.
- Хотiв би знати, як далеко до берега i де найближчий берег?
- Отам, - показав навiкулярiй. - А про вiдстань лiпше б тобi не питати.
- Та нi, скажи.
- Не менше сотнi стадi?в.
Тодi вже, як став край борту, перехрестився Хрисантiй i стрибнув у
воду.
Вiдстань мiж ним i лодi?ю помiтно зростала, а Миловидка все дивилась та
й дивилася в той бiк. I що довше дивилася, то бiльше страхалася. Бо це ж
таки через не? все ско?лося. Хай нiчим не завинила перед тим Хрисантi?м, а
не було б тут ??, не було б i суду над ним, не сталося б того, що сталося.
Йой, боженьки, який жорстокий свiт i якi ? люди на свiтi! Таж там, у
Випалi, за такi провини спускають всього лиш ногавицi, дають кiльканадцять
пуг, найгiрше - букiв та й кажуть: "Жий i надалi будь розумнiший".
XXVII_
Давно вiдгримiли бубни, вiдгули перегудницi, вiдспiвали пипели та
сопелi; не чути в княжiм теремi й гуку та гаму гостей - тих, з якими
пирував там, у Подунав'?, пив-гуляв i тут, у Чернi. Тиша настала незвична
й водночас бажана, така бажана, що навiть прохмелившись та добряче
виспавшись, не мав бажання полишати ложа. "Заждуть, - сказав сам собi i
лiг ниць. - Чи мало поту утер сього лiта заради люду i князiвства, най
заждуть тепер, бодай седмицю, коли не двi".
Так i поклав собi: спочиватиме кiлька днiв тут, у Чернi, потiм забере
Малку, дiтей i подасться з ними до Соколино? Вежi, потiшить усiх
батькiвською присутнiстю i себе потiшить ?хньою - дiтей, жони, матерi. Бо
таки стомився в походi i таки скучив за всiма. Ано, таке вiдчуття, нiби
цiлу вiчнiсть не бачив.
Лежав ниць - думав, перевернувся горiлиць - знову тiшився, присутнiстю
здорового духу в здоровому тiлi i думав, аж поки не спинив той
утихомирений потiк його думок раптовий скрип дверей. Обернувсь на нього й
осмiхнувся вдоволено.
- Ти, Миланко?
- Я. Чи до татуня можна ввiйти?
- Заходь, дитинко. Заходь та розказуй, як ся мала тут, чи здорова була?
Пролопотiла нiжками й миттю опинилася в ложi, поруч iз татом. I
горнулася до нього по-дитячому щиро, i обiймала, як може обiймати тiльки
щедра серцем дитина.
- Скучала за татом?
- Вельми скучала. Так вельми, що йой!
Розказувала та й розказувала, як довго не було його, як вона
ждала-виглядала та вболiвала, що пiшов i нема?, а князь слухав тi щирi
словечка i тим часом думав: вiд кого вiн чув оте "так вельми, що йой"?
Таки вiд Миланки? Ба нi, i вiд Миловидки теж. Заприсягтися може: його
Миланка i лiпотою тiлесною, i серцем-вдачею, мов двi краплi води, схожа на
Миловидку. Чи не тому вiн i прихильний до сво?? найменшо? бiльше, нiж до
будь-кого в родинi, що вона схожа на Миловидку?
- Ну, а як ся почувала?
- Зле ся почувала, татку.
- Чом так? Хворiла?
- Не хворiла, а все ж зле ся почувала. Бо знала: татко пiшов на брань,
матиме сiчу з ромеями, i, може, не одну, а то мала втiха.
- Правда твоя, - горнув до себе доню й знову думав, яка вона йому рiдна
з рiдних, ця дитина. - То мала втiха: iти на смерть i жадати чи??сь
смертi. Волiв би з тобою бути, мала моя потiшнице, слухати речi тво?
медовi, бачити позирк очей чистих та ясних, осяйних та ласкавих. Анiчого
не хотiв би, окрiм цього, чу?ш?
- Чую, татку! I вже не пiдете вiд мене, еге?
- Коли супостати, що за Дуна?м, не покличуть, нiкуди не пiду.
Обiймав i голубив, милувався ?? кучериками й знову голубив. Та втiшався
голублячи, та уявляв, яка вона буде, Миланка, коли матиме не п'ять, а всi
п'ятнадцять чи й шiстнадцять лiт. "Яко Миловидка", - сказав, не вагаючись,
i пригасив нараз радiсть свою, а пригасивши, замислився. Де то вона ?
зараз.. Миловидка? Чи повернулася до Випалу, чи все ще ходить свiтами?
Пiшла-таки, пiшла, куди очi дивилися, а до Черна не завернула, бач.
Цура?ться чи всього лиш бо?ться?
"Може, то й добре, що пiшла десь, а не до Черна", - ста? на думцi
Волот, i не встига? пояснити сам собi, чому добре, що Миловидка обминула
Черн, як знову прочинилися дверi i на порозi вирiс челядник.
- Чи князь дозволить?
- Що трапилось? - обернувся на його голос. - ? така нагальнiсть?
- Прибули слн вiд уличiв, хочуть бачити князя.
Ма?ш. Натiшився споко?м, натiшився й дiтьми, - уже прислали слiв.
Одначе чому уличi? Чи давно бачився з ними? Чи мiж уличами й тиверцями
можуть бути такi завеликi незгоди, щоб слати слiв?
Не вiрив тому, через те менш за все бентежився. Якась марниця, гадав
собi. А вийшов - i змушений був iнше думати: перед ним стояли вчорашнi
побратими, тi, з ким ходив на роме?в i брав Ульмiтон, Анхiал, одначе
стояли не такi, яких бачив у походi чи на пиру по сiчi: були похмурi, нiби
мали його за свого врага-супостата.
- Щось сталося, Буймире?
- Сталося, княже, i сталося вельми непригоже. Чи не ти кликав нас до
роме?в i казав, кличучи: "Будьмо ?динi, як i ? ?динi вiд батька-матерi?" А
як оберта?ться на дiлi?
- Не розумiю тебе, муже. Я, зда?ться, не давав пiдстав мислити про
вза?мини мiж тиверцями й уличами iнакше.
- Ти, може, й не давав. А чому дають пiдстави мислити так тво?
дружинники?
- Хто саме? Коли i що вчинили?
- Син во?води Вепра Боривой укупi з татями сво?ми вдерся в оседок на
уличах i взяв гвалтом доньку старiйшини Забрала. А окрiм того, пролив кров
нашого племенi: забив брата тi?? дiвчини i його побратима, котрi стали на
захист гвалтовано?.
Оце так новина! Вдерлися ватагою до уличiв i гвалтом взяли дiвку,
забили двох мужiв. I хто вчинив таке: Боривой, той самий Вепрiв синок, на
якого покладав он якi надi?, послав iз речницею до будiвничого в Тiрi. Та
невже ж вiн посмiв переступити дане князевi слово й бути таким свавiльним?
- Може, ви помилилися? Може, хтось iнший вчинив отой гвалт?
- Татi спiйманi. Прийшли сказати князевi: завтра суд. Аби тиверцi не
думали, що каратимемо за марницю, най пришлють сво?х людей та послухають,
за що кара?мо.
Уличi обернулися, щоб iти вже, та князь був проворнiший i поспiшив
затримати ?х.
- Стривай, Буймире. Навiщо ж так: одразу й суд, одразу й кара? Чи це
перший на?зд? Чи кара - ?дина можливiсть примирити сторони? Може ж, у
молодця була домовленiсть iз дiвкою? Може, у них йшлося до злюбу?
- На гвалтiвниковi кров i смерть мужiв, серед них - i брата
погвалтовано?. А за кров i смерть у нас, сам зна?ш, платять кров'ю i
смертю.
- Знаю. I все ж будьмо розсудливi, Буймире. Тi, що дозволили собi
гвалт, у вас, яка ? потреба поспiшати? Я знаю того отрока. Гарячу голову
ма?, то так. Та вiн - кмiтливий i мужнiй серцем, з нього може вирости
великий муж, опора всi?? землi слов'янсько?. Це завдяки його одвазi
пробилися ми в Анхiалi до ворiт i взяли ту недоступну твердь. На це не
можна не зважати. Отож i кажу: судити треба, та не пiд гарячу руку i не
тим, хто вола? про помсту. Видiлiть п'ятьох старiйшин ви, видiлимо ми, най
зберуться купно й дознаються, яка вина на тих, що вторглися та вчинили
гвалт, чим мають платити за не?.
- Я казав уже, - стояв на сво?му муж iз уличiв: - Кров змива?ться лише
кров'ю, а за смерть платять смертю.
- Була ж погоня, була, мабуть, i сiча, а в сiчi хто зважа? на здоровий
глузд?
Немало доклав зусиль, аби переконати уличiв не поспiшати з судом, i
таки домiгся свого: Буймир зголосився пождати тиверських старiйшин, а вже
рада старiйшин вирiшить, хто i як судитиме. То давало час, а час - надiю.
Поки се да те, вгамуються серця покривджених, стане твердiшим розум. З
людьми ж, в котрих тверезий розум, простiше дiйти згоди.
I все ж князь Волот не став покладатися лише на здоровий глузд уличiв.
Звелiв покликати во?воду Вепра, а вже з Вепром думатиме-гадатиме, як
врятувати життя тому шибайголовi.
Мав намiр говорити з сво?м во?водою як батько з батьком i побратим iз
побратимом, та сталося непередбачене: Вепр спершу лише зблiд, довiдавшись,
де його син i що чека? на його сина, далi й зовсiм стерявся, а стерявшись,
утратив всякий глузд.
- I то все, що ти робиш, княже, аби порятувати мого сина?
- Не все, та почати мусив саме з цього. Важливо виграти час.
- Час справдi потрiбний, однак не для того, щоб змагатися з уличами на
словесах. Поки кликатимемо старiйшин, поки збиратимуться та правитимуться
до уличiв старiйшини, слiд вломитися кiнно на подвiр'я, де сидить Забрало,
й вихопити з його рук Боривоя, усiх, хто з Бориво?м.
- Ти що, - спокiйно, одначе й твердо заперечив князь. - Пiдеш брати
силою i знову пролл?ш кров? Ти подумав, на кого хочеш зняти руку, чим усе
те може завершитись?
- Анiчим. Нападу поночi, обеззброю сторожу, заберу сина, побратимiв
його - та й був такий.
- Гада?ш, оберiгатимуть абияк?
- Та най як хочуть, так i оберiгають, сина я й з-пiд десяти запорiв
добуду.
- Отож-бо й ?. Не забувай, во?водо: уличi ходили разом iз нами на
роме?в, вони - нашi кревняки. Чи з тебе мало тих ворогiв, що за Дуна?м,
хочеш мати ще й тут, за Днiстром? То розбрат, во?водо, а розбрату мiж
братами-слов'янами не тiльки князь Добрит, я сам не потерплю.
- Були побратимами i кревняками, нинi перестали бути.
- А хто винен?
Вепр заметався в оселi, мовби загнаний звiр у граждi.
- Менi байдуже зараз, хто винен! Одне знаю: синовi загрожу? смерть, i я
все маю зробити, аби порятувати його.
- Я не менше вболiваю за Боривоя, нiж ти, во?водо, - утихомирював його
князь. - Коли хочеш порятувати його, ось моя рада: бери добутi в ромеiв
солiди й скачи у супроводi надiйно? охорони до вiтця покривджено? дiвчини.
Скiльки скаже, стiльки й плати вражди, коли пристане на те, щоб вiдкупився
солiдами. А не пристане, прався звiдти до князя уличiв i благай не карати
Боривоя за на?зд i розбiй на горло, пошлешся на мо? ревне заступництво i
умовлятимеш обмежитися вирою, а то й дикою вирою. Знай: крiм старiйшин i
солiд нiщо не поряту? Боривоя.
Бачив: Вепр не вельми вiрить тому, що чу? з княжих уст, та якась схожа
на сподiванку думка бродить уже в ньому. Тож i не гаявся: радився зi сво?м
во?водою, кого з старiйшин слiд послати, на його думку, до уличiв, казав,
то золото нерiдко ма? бiльшу вагу, анiж жадання кревно? помсти, i лестив
Вепровi, i запевняв Вепра, аби лиш погодився на перетрактацiю з уличами i
не наробив ще бiльших, анiж син, дурниць.
XXVIII_
Бабуся Доброгнiва правду каже: бiда й ведмедя вчить мед iз дупла дерти.
Колись твердо знав: тане снiг - йдеться до передлiття, вста? з-за Днiстра
сонце - почина?ться день. Тепер, коли не бачить i не ма? тi?? твердостi,
мусить думати й дошукуватись, як розрiзняти тi одмiни. Передлiття вiд
лiта, лiто вiд полiття чи передзим'я простiше. Як i день вiд ночi, до
речi. А як одрiзнити ранок вiд полудня, полудень - вiд надвечiр'я? Он
скiльки днiв та ночей минуло вiдтодi, як постигла його обида, а не може
наловчитися i знати, коли i що ?. Було ранн? передлiття, було й пiзн?,
настало пiсля них справжн? лiто, за лiтом - полiття, передзим'я, зима,
знову передлiття i знову лiто, а вiн все темний та й темний, для нього
свiт доступний лише через тепло i холод, нiмотнiсть чи звуки. Тому й
стара?ться розрiзняти його та пiзнавати бодай так. Зна? вже: сто?ть в
оселi та поза оселею цiлковита тиша - надворi нiч, подав зненацька голос
пiвень чи крикнув зловiщий - все одно нiч, тiльки йдеться до ранку. А
заспiва? несмiливим, хоча й при?мним голосом пташка в лiсi чи на деревi
пiд оселею-теремом - то вже свiта?, незабаром вийде з океан-моря ясне
сонце й пробудить до життя землю, усе, що ? живого на землi. О, те
пробудження вiн не тiльки почу?, сповниться ним, а сповнившись, заяснi?.
Бо бачив колись i може уявити собi, як тане туман на узлiссi i як виходять
з того туману, нiби люди з води, дерева, такi зеленi та свiжi пiсля
вранiшньо? купелi i такi веселi пiд скiсним промiнням сонця. Згодом
потягне з долини вiтром, загра? на нивi хвиля й побiжить вiд краю до краю,
спершу лiнькувато-несмiлива, далi веселiша й веселiша, часом
грайливо-весела. Бiгтиме й гратиме, тiшачись привiллям, аж поки не
розiб'?ться об лiс i не вкладеться край лiсу.
"Отак i я, - сумно зiтха? отрок, - тiльки-но вийшов у свiт, набрав
разгону в тому веселому свiтi - i вже пiдвернулось безлiття, спинило лет..
Грубо й жорстоко, чи не назовсiм спинило!"
Так боляче зробилося вiд згадки про ту божу несправедливiсть чи так
хотiлося урвати свою бiду, спершу перевернувся тiльки, потiм пiдвiвся i
сiв у ложi.
Тихо як у теремi й поза теремом. I душно. Чого тихо, зна?: нiч зараз,
спить бабуся, спить ?? челядь, спить всенький свiт. А чого душно i млосно,
не збагне.
- Бабусю! Бабцю! - покликав стиха, сподiваючись, що стара не встигла
заснути мiцно.
Та бабуся не обiзвалася.
"Хiба встати i вийти надвiр? Там свiжiше й привiльнiше, а виходити
самому не вперше".
Посидiв, повагався i таки зважився: спустив iз ложа ноги, пошукав ними
виступцi i, взувши ?х, пiшов, тримаючись ложа, потiм - стiни, до дверей.
Знав: цi, що ведуть з опочивальнi, вiдчиненi, а тi, що ведуть iз сiней
надвiр, взятi на засув. Прибере його - i вже на порозi, пiд нiчним небом.
Пiде знайомою стезею до дуба, сяде на колоду бiля змайстрованого челяддю
столу й посидить пiд зорями, огорнутий нiчною прохолодою.
I дверi вiдчинив стиха, щоб не чули соннi, i до колоди втрапив. А сiв,
прислухався - i не вiдчув помiтно? одмiни: тут, надворi, теж було i тепло,
i душно.
"Це тому, що недавно звечорiло, - дума? отрок, - земля не встигла
прохолонути. Одначе, - ловить себе на гадцi, - не спекою - парою обда?
тiло"..
Заувага та не довго лишалася загадкою: з далеко? далечини долинув до
настороженого слуху гуркiт й одразу ж пояснив Богданковi: наближа?ться
гроза. Ну, звичайно, як вiн забув: саме влiтку i саме перед грозою бува?
млосно i душно.
Пiти хiба до оселi, поки дощ не застав пiд вiдкритим небом? А чи варто?
Бабуся всяк уже баяла його: вмивала зоряною i дощовою водою, виводила пiд
вранiшнi i вечiрнi роси, велiла ставати пiд лiтню зливу, а пiд громову
воду не виводила ще. Казала тiльки: Перун - Сварожич i Стрибог теж
Сварожич; коли проноситься над землею гроза, один посила? з неба
далекозвучне боже слово, мета? блискавки-стрiли i вража? ними все, що ?
злого й порочногона землi, iнший приносить дощовi хмари, а з хмарами й
живу воду, що нею винагороджу? землян царiвна Золота Коса, Ненаглядна
Краса. Вона ж бо теж донька Сварога, батька всiх богiв, вона заодно з
ними. Захоче зняти з нього, Богданка, темiнь-полуду й не ждатиме наступно?
свiтло? п'ятницi, небере в свою десницю живо? води i бризне нею. Ту воду
пiдхоплять вiтри, Стрибожi внуки, й понесуть на океан-море, а звiдти,
разом iз дощовими потоками, - на землю. Гляди, саме зараз оце, коли Перун
ганятиме мiж хмар, а вiтри знiмуть в усьому океан-морi шалену бурю, й
станеться та жадане диво. Гляди, саме зараз i станеться!
Пiдвiвся, обмацав хапливими руками стiл i рушив поза столом на подвiр'я
- ближче до вiтру, що повiвав уже, ближче й до грому-гуркоту, що
наближався та й наближався з далини. Чи йому, покараному здатнiстю бачити
свiт i тiшитися бiлим свiтом, боятися гнiвного божого голосу? Таж бiльшо?
кари на землi нема й бути вже не може! Хай бояться ?? тi, що мають багато,
а то й усе, йому нема? чого боятися. Отож пiде на подвiр'я, пiде й за
подвiр'я, пiд грiм i блискавицю стане, аби ближче до неба й того
жадання-порятунку, що чека? з неба.
Намацував ногами стезю i йшов, виставляв поперед себе руки, аби не
наразитися на щось, i знову йшов. А вiтер не лише дмухав уже, налiтав
потужно, рвiйно й кропив вид, очi прохолодними краплинами дощу.
"Отак, отак! - радiв Богданко. - Будь дужий та рвiйний, боже Стрибоже,
гуляй-розгулюй по всьому океан-морi, неси звiдти i краплини дощовi, i
хвищi, i струменi-потоки. Гляди, принесеш iз ними й сподiвану живу воду, а
та вода поверне очам мо?м найвищий дар богiв - бачити свiт земний i
тiшитись свiтом. Чу?ш, Стрибоже, гляди, принесеш!"
Не певен був, крешуть чи не крешуть у небi блискавицi, а проте
догадувався: мають кресати. Он як гуркоче грiм, мало не щомитi стряса?
небо, землю (то з одного, то з другого боку). А коли
гримлять-перемовляються громи, мають кресати раз за разом i блискавицi.
Такi ночi, казала бабуся, iменуються горобиними i бувають вони всього лиш
тричi на всеньке лiто: тодi, як цвiте горобина, тодi, як червонiють на нiй
ягоди, i втрет? - коли достигають. Бо то не просто собi дощовi й
громово-бурянi ночi, то вселенське свято, торжество Неба i Землi з нагоди
зачаття й визрiвання плодiв на улюбленому богами деревi - горобинi, тiй
буйнолистiй горобинi, що ?? перенесли з небесних садiв, з самого острова
Буяна всесильнi боги й тiшаться-милуються, що ?хн? дерево плодоносить i на
землi... Тому й збентежений Богданко, через те й поспiша? так назустрiч
дощу i бурi: коли ж_ тодi й сподiватися ??, благодатi божо?, як не в нiч
вселенського свята? Ано, коли?! Саме нинi розпустилось до краю листя на
горобинi, улюблене богами дерево стало темним, нiби хмара в небi, а
зачервонiлi мiж листям ягоди - нiби жарини-блискавки, що спалахують у
хмарах. Нинi в богiв свято, а боги, як i люди, щедрi в свята. Тож хай що
буде, те й буде, а вiн, Богданко, не зляка?ться анi зливи, анi грому, пiде
та й пiде назустрiч дощу i бурi, на зближення з громовою i, хто зна?,
може, й живою водою. Он як лiпить уже та громова водиця у вид, он як
лiпить!
"Боже Свароже! - радiв дощовiй хвищi й не тямив, ? у нього пiд ногами
стезя чи нема? стезi. - Ти всесильний i всеблагий. Надоум дiтей сво?х -
царiвну Золоту Косу, Ненаглядну Красу, бога грому i блискавок Перуна, бога
вiтру Стрибога - най зглянуться на мо? муки-болi, на калiцтво завiдома
невчасне й передчасне та принесуть iз високо? високостi то? водицi, що
б'?-витiка? з терема-свiтлицi, з-пiд ложа царiвни Золото? Коси,
Ненаглядно? Краси. Аби упала на мо? вiченьки та оживила ?х. Чу?ш, боже,
аби упала й оживила!"
Хотiв було запевнити ще всесильного бога, що буде довiку вдячний йому
за зцiлення-порятунок, та наразився тi?? митi на гiлля й жахнувся з
несподiванки. На поодиноке дерево натрапив чи зайшов до лiсу?
Поткнувся праворуч - гiлля, поткнувся лiворуч - теж гiлля.
"Таки в лiсi я, - подумав. - Що ж робити? Як вибратися i втрапити на
стезю, по якiй iшов?"
Пробував ногами, виставляв поперед себе руки - стезi не було та й не
було.. I лiс не розступався.
Виходить, назад ма? йти?
Постояв, зорi?нтувався i розвернувсь, а розвернувшись, пiшов. Таки
справдi пiшов i на гiлля дерев не наражався.
А стезi не було та й не було пiд ногами. Як же це вiн втратив ??, свого
проводиря-повожатого? Захопився, благаючи богiв, та й забув, що треба буде
й повертатися до терему? А певно, так.
"Стривай, - сказав сам собi i спинився. - Коли я йшов до лiсу, весь час
правився супроти дощу i вiтру. Тепер вони б'ють менi в лiву ланiту.
Виходить, я iду не на бабусине подвiр'я, а не знати куди?"
Постояв, помислив i розвернувся за вiтром. А розвернувшись, знову
пiшов. "Коли не на подвiр'я, то на загорожу довкола подвiрницi втраплю, -
потiшав себе. - А понад загорожею дiйду якось i до ворiт".
Почув себе певнiше i заспiшив. А за мить-другу знову наразився на
перепону i став. За цим разом нею виявилася власна думка: як же це вiн
вiдвернувся вiд дощу i йде? А жива вода? Чи вона потрапить до очей, чи
оми?-зцiлить ?х, коли йтиме за дощем? Нi, не затим вiн вирушав iз
бабусиного двору, щоб вiдступати тепер.
Обернувся й став супроти вiтру. А постоявши, завважив: коли не йти, дощ
не так уже й потужно лiпить у вид, в очi. Варто йти, мабуть. Що буде
потiм, байдуже, аби зараз лiпив у вiчi, та промивав ?х, та давав
сподiванку, що таки очистить, таки проми?.
Недовго i йшов: знов наразився на дерева. Поткнувся в один кiнець -
гiлля, поткнувся у другий - теж гiлля, якiсь густi, непрохiднi хащi.
"Я збився з путi, - подумав. - Зайшов до лiсу i збився з путi!"
Мабуть, злякався i неабияк. Спершу тiльки поривався вийти з пастки й
тицявся, пориваючись, в один, у другий бiк, далi спинився i крикнув,
осилюючи зливу, а заодно i власний страх:
- Бабусю!! Де ви ?, бабусю!!!
ХХIХ
Тиверськi старiйшини не з спiвчуття до закутих у вериги отрокiв i не з
поваги до ?хнiх кревних твердо стояли на сво?му: карати винних у на?здi
вирою, а не смертю. Вони на те й старiйшини, аби знати, що таке закон, а
що раз на вiку дароване життя, яким ма? бути людський глузд, аби покарання
за провину перед поконом пращурiв не переростало в безглуздя. Чи отроки
вперше умикають дiвок i чи котрась iз них казала потiм: "Я хотiла, аби
мене умкнули"? То правда, вони благають про помiч, коли не хочуть злюбу,
одначе благають i тодi, коли хочуть. Пiдiть та довiдайтесь пiсля всього,
хотiла чи не хотiла його донька Забрала.
- З нас доста того, що вашi татi полiзли в чужу землю, забили наших
кревних.
- Молодечi бажання не знають обводiв. Покон дозволя? умикати саме в
чужiм родi й ста? причиною як посягань на дiвок, так i смертi.
- Хочете сказати: винен покон?
- Так, i це хочемо сказати. Бо саме покон спонука? молодцiв добувати
собi злюбну жону умиканням, велить кревним оружно обстоювати дiвку, коли
?? умикають, як велить i тому, хто умика?, обстоювати себе. Чи то,
скажiть, не ? причина борнi? А де ? борня, там будуть i потятi. Тому й
кажемо: негоже карати смертю лиш за те, що в молодих молодi бажання i що
тi бажання взяли гору над здоровим глуздом.
Старiйшини уличiв переглянулися. Видно було, вони похитнулися в
певностi вимагати завериженим тиверцям смертi i тiльки.
- Як же зарадимо цiй ворохобнi? Що скажемо старiйшинi Забралу i його
доньцi?
- Коли дiвка згодна, Боривой вiзьме ?? собi за жону. За потятих
волостелин Вепр сплатить вражду.
Старiйшини довго радилися, та небагато врадили.
- Послуха?мо, що скаже вiтець покривджених, - мовили тиверцям.
Забралу не просто переповiдали, з чим прийшли на судну раду до уличiв
поважнi старiйшини землi Тиверсько?, його старалися переконати: приставай
на ?хню раду, iншо? годi шукати: сина все одно не повернеш уже, а доньцi
тво?й треба якось жити в свiтi. Та де там, аж позеленiв Забрало, чуючи ту
раду.
- Ви хочете примусити мене, батька, що втратив улюбленого сина, вiддати
доньку на потiху вбивцi? Хочете, аби сестра брала злюб iз татем, на руках
якого кров ?? брата? Нiколи! Чу?те, мудрi старiйшини: нiколи! Зголошуюсь
на одне: дружинникiв, котрi пiшли за сво?м привiдцею i не забруднили руки
кров'ю, тиверцi можуть викупити, заплативши виру. Всiм iншим - смерть. I
люта, така, котру не лише татi, дiти ?хнi пам'ятали б i до десятого
колiна!
- То невелика втiха - мста, - поспiшили напоумити його
старiйшини-тиверцi. - А коли й утiха, то лише на час. Чи варто заради тi??
митт?во? втiхи сiяти й без того часту в наших землях гостю - смерть, не
брати на карб того, яка доля чека? дiвку, котра була вже умикана й не
знати, якою повернулася з чужих рук? Боривой уподобав ?? давно i вельми,
обiця? бути гарним мужем тво?й доньцi.
- Дарма. Не так мав би брати, коли хотiв узяти.
- Молодече бажання длюбу - безумне бажання, вiд нього годi чекати
розважливостi i глузду. Вiзьми на карб i те, достойний родаку, що земля
слов'янська потребу? та й потребу? людей мужнiх, витязiв на боролищах. А
Боривой i ? такий витязь. Ти був у задунайськiм походi, ма?ш знати, як
прислужився цей отрок всiй слов'янськiй ратi, коли брали на меч i сулицю
Анхiал. Чи то така дрiбниця, аби не зважати на не?? Чи таких, як Боривой,
багато серед нас, аби вимагати ?м смертi? Хто зна?, може, з нього буде
найславетнiший муж землi слов'янсько?!
- А з наших не були б? - вхопився за ту згадку Забрало. - Я на свого
сина меншi покладав надi?, анiж ви на цього татя? Хто оплатить менi тi
сподiванки? Вепр? Нi, старiйшини, вира не зарадить мо?му горю. Тiльки
смерть убивцi здатна погасити вогонь мсти i злоби, що роздира? менi груди.
Тiльки смерть!
Хотiлось гнiватися на нього, казати: мста - не найлiпший суд, та як
скажеш, коли вона - один iз найдiйовiших поконiв землi слов'янсько?, коли
на нiй стояв i сто?ть слов'янський свiт. Тож i промовчали старiйшини, i те
мовчання вирiшило долю тиверських отрокiв: трьох iз них засудили до
страти, всiм iншим дозволено викупитись, коли мають за що.
Князь Волот тiльки засмучений був тим вироком, а Вепр i зворохоблений
до краю. Нiби навiжений, влетiв до терема й не став зважати анi на княгиню
Малку, анi на те, що розмовля? з князем.
- Чув, що вони врадили?
- Чув, во?водо, як не чути.
- То, може, тепер хоч даси менi бодай сотню дружинникiв. Ще не пiзно,
налечу вихорем i вiдiб'ю сина хоча б i тодi, як вестимуть на страту.
Волот довго i холодно дивився на нього.
- Я, зда?ться, казав уже, во?водо: мало нам роме?в, що ма?мо наживати
ворогiв i серед слов'ян?
- Та що менi до того?! У мене син може загинути. I який син. Сам же
казав...
- Знаю, - рiзко урвав його на словi князь. - А хто винен? Ти дба?ш про
сина, а я мушу дбати про всю Тивер. Чи вона винна в тому, що нако?в твiй
син? Чому ма? розплачуватися за його на?зд i його татьбу?
Вепр уйнявся на мить, схоже, що тепер тiльки побачив князя таким, яким
вiн ?.
- То отак, значить?
- Тiльки так, во?водо. Сам бачив, я докладав немалих зусиль, аби
порятувати твого Боривоя i тих, що були з Бориво?м. Та що вдiю, коли мене
не захотiли послухати. На те ж, що ти казав тут, навiть заради твого сина
не пiду.
- Тодi... - похопився Вепр i подався до дверей. - Тодi знай, -
обернувся на порозi: - Я без тво?? помочi i тво?? згоди пiду рятувати
сина. Знайду соузникiв серед мужiв i таки пiду! Най i на смерть, най на
погибель всiх i всього, все одно пiду!
Грiм його крокiв гучно вiдлунював у теремi i, здавалось, кликав: пiди,
зупини, зроби щось, доки не нако?в бiди.
- Допоможи, Волоте, - пiдiйшла i бережно торкнулася мужево? руки
княгиня Малка. - Вепри - найрiднiшi нам люди. Як житимемо з ними, коли
станеться це лихо? Ти - батько, зрозумiй Вепра i горе матерi того
непослуха зрозумiй. Лину до не? думкою i бачу, як б'?ться-побива?ться
нинi. Чи то ж мислимо: ростила-доглядала дитя сво?, мов квiтку-сподiванку
плекала i що ма? тепер? Чорне безлiття ма?, муку та сльози.
Князь не спаленiв i не нагримав на жону, одначе й не зрадiв ??
втручанню.
- Чи не чула, - нахмурився, - робив усе, що мiг, бiльше нiчого не можу
вдiяти.
- Так уже й нiчого? Чому б тобi не по?хати до сотника, а то й до князя?
- Таж ?здив Вепр.
- Вепр - одне, а ти зовсiм iнше.
"А й справдi, - погодився. - Одне - розмова з батьком, син якого
завинив перед уличами й законом уличiв i зовсiм iнше - розмова з князем
Тиверi, за яким тiльки й провини, що хоче уникнути зайвого кровопролиття".
Йде спiшно до порога, прочиня? дверi й велить комусь iз челядi:
- Коня менi i ви?зд-супровiд iз десяти мужiв!
Знав: Вепр не сидiтиме склавши руки, збере ватагу найближчих до його
двору мужiв i подасться через Днiстер виручати сина. Тому i сам не гаявся,
i челядь пiдганяв: "Швидше, швидше!" А таки спiзнився. На ви?здi з Черна
його спинили гiнцi вiд люду тиверського, що був на той час у пристанищi, й
сказали: уличi пiдiйшли до Днiстра всiм ополченням i оголосили через
биричiв сво?х: "Кличте всiх, хто ? поблизу, най бачать, як каратимемо тих,
що приходять до нас iз мечем. Най бачать i тямлять: Днiстер - правiчний
обвод Тиверсько? землi. За Днiстер тиверцям зась".
Гнав коня що було сили i снаги, а став усього лиш свiдком страти. Уличi
саме вивезли засуджених на середину рiки i в'язали каменi до нiг. Велiв
спинитися: вiн - князь i ма? поговорити перед тим, як страчувати
засуджених, iз князем уличiв, та дарма. Або не почули його повелiння, або
не захотiли почути: кинули, не задумуючись i не вагаючись всiх засуджених
до страти у бистроплинну течiю Днiстра.
XXX
Тепер тiльки по-справжньому зрозумiв Богданко: хто втратив здатнiсть
вiдрiзняти день вiд ночi, покараний трьома найбiльшими карами: одна - не
бачити свiту i людей, друга - позбуття здатностi самому обирати путь i
йти, куди кличе серце, третя - не знати лiку часу. Нiби й живеш, бо чу?ш,
як гримить грiм, хлюпа? дощ, i разом з тим нема? певностi, що живеш, що
було у тебе вчора i буде завтра. Мовби у яму закинутий, таку безнадiйно
глибоку i таку безнадiйно темну, що нi вийти, нi вилiзти з не? повiк.
Не вiдав, скiльки кликав-благав, аби прийшов хтось на помiч, i як довго
йшов, шукаючи зворотну путь до бабусиного терема. Бо йшов та йшов,
наражався на стовбури дерев, обминав ?х i знову йшов. Та плакав iдучи, та
страхався, що буде з ним, коли не вийде з лiсу i не натрапить на людей.
Тодi аж, як перестало гуркати в небi i вщух нарештi проливний дощ, а сили
долати свою непевну путь геть вичерпалися, наткнувся на повалене дерево в
лiсi й сiв перепочити, та заодно й прислухатися, чи не долине звiдкiлясь -
i найперше з Соколино? Вежi - людський голос? А може, озветься пес,
крикне, вiщуючи ранок, пiвень? Та ба, анi натяку про людей, анi
звуку-вiдзвуку вiд живого свiту. Лиш краплi дощовi падали з листу на лист
i лопотiли спадаючи.
"Далi не варто йти, - вирiшу? отрок. - Ано, далi не тра' йти, бо можу
так заблукати в лiсi, що не буде анi вiдгуку на мiй гук, анi
стезi-повороту. А що ж робити? Сидiти и ждати ранку чи кликати на помiч?
Хто ж почу?, коли ще нiч?
Краплi все рiдше й рiдше спадали з дерев, тож i гам, створюваний ними,
стишувавсь та й стишувався. Мовчазно робилося в лiсi i моторошно. Та ось
вловив Богданко кiнчиком вуха: десь жебонить вода. Схоже, що тече через
лiсовi ломи й пода? свiй сумирний голос почайна. Прислухався уважнiше - й
вiдчув нараз: йому хочеться пити. Пiсля блукань мiж дерев, пiсля частого
спотикання на ломах, падiнь та хвилювань добряче пересохло в горлi, ?
потреба погасити спрагу.
Пiдвiвся й, наставивши перед себе руки, пiшов на голос почайни. Що
ближче пiдходив, то виразнiше чув: вода б'? з землi i б'? потужно.
Заспiшив Богданко, наражався на дерева, падав на ломах, а таки йшов. I що
ближче пiдходив, то бiльшим було бажання схилитися над тим джерелом,
вгамувати спрагу. А схилився та ковтнув раз, вдруге, десь осторонь, мовби
не так i далеко, почулося вовче виття. Жахнувся з несподiванки й застиг.
Виття повторилося, тiльки тепер уже з iншого боку.
Вовки! Чув вiд дядька, що мав зробити з нього ратного мужа: коли
котрийсь iз вовкiв винюха? здобич, вiн да? про те знати всiй згра?
голосом-виттям. Зграя ж, збагнувши, що й до чого, звiдомлю? свого
послуха-вивiдника лише йому зрозумiлим голосом i йде на клич. ?диний
рятунок вiд то? вовчо? облави - дерево, коли це трапля?ться в лiсi. Якщо ж
бiда спiтка? в полi, покладайся на прудкого коня.
Богданко й подумати не встиг, що чинитиме i як боронитиметься, виття
знову повторилося i значно ближче.
Чув, як похолонуло й затремтiло з ляку тiло, як пiднялось i стало дибки
волосся на головi. З виду ж, надто поза спиною поплазували згори вниз
мурахи. Так явно i так до дрожу вiдчутно, нiби драв хтось невидимий шкiру.
- Бабцю! - ледве видушив iз себе голос. - Рятуйте, бабцю!
А тим часом шукав дерево: поперед себе, обiруч вiд себе. Сталося так,
що першою потрапила пiд руки гiлка, видио, звисала низько. Вхопився за не?
й не випустив уже, доки не наблизився до стовбура. А наблизившись, полiз,
спираючись ногами, нагору. Так швидко i так спритно, сам собi не вiрив, що
здатний на таке. Ривок - i був на першiй гiлцi, ще ривок - i сидiв уже на
другiй, затим на вищiй за другу, ще вищiй. Волосся не стояло вже дибки (не
певен, чи й вiдчував його на головi), а тiло, як i перше, тремтiло, i
холод не вiдходив з виду. Коли ж усiвся й заспоко?всь трохи чи принаймнi
впевнився: тепер не страшно, втупив поперед себе очi й занiмiв: вiн бачив
стовбур дерева, за який тримався, сидячи на гiлцi, бачив гiлля на тлi
чистого пiсля дощу неба.. Не повiрив сам собi й розглянувся. Раз i вдруге.
Кинув позирк очей сво?х догори - й побачив усiяне зорями небо.
- Бабусю-у! - крикнув, усе ще тремтячим з хвилювання голосом. - Чу?те,
бабусю, я бачу!!
Не так i далеко, як думав-гадав собi, обiзвалися на той крик пси,
долетiло людське волання-перегукування, а згодом замиготiли мiж дерев i
вогнi: його, певно, шукали вже.
Тривожнi вiстi йдуть по землi на всю кiнську пору, радiснi обганяють
птахiв. Першим, як i годилося, довiдався про Богданкове прозрiння й вознiс
хвалу богам за милiсть та щедрiсть стольний Черн, а вже вiд Черна пiшла
гуляти вiсть по всiй землi Тиверськiй - вiд весi до весi i вiд вервi до
вервi.
- Чули, сусiдко? У стольнiм Чернi сталося диво: прозрiло отроча, син
княжий, Богданко.
- Йой! Чи то ж можливо? Скiльки живу, не видiла й не чула такого.
- Присяйбiг. Певнi люди казали. Ось хоч i в Жданки запитайте. Жданко,
ходiть сюди. Мо? сусiдка не вiрять, щоби темний та став видiти. Скажiть
?м, що син княжий таки прозрiв.
- Ано. Сама чула i вам кажу: прозрiв.
- Може, баяни повернули йому зрячiсть?
- Ба нi. Подейкують, нiби заблукав у лiсi й набрiв, блукаючи, на
джерело, що било з-пiд дуба. Тiльки-но напився води з того джерела -
одразу й прозрiв.
- Йой! То ж, певно, не якесь там джерело i дуб не якийсь.
- А так. Дуб ма? оселю божу - дуплисько, а вода б'? з-пiд кореня, не
iнакше як ударом стрiли-блискавицi добута.
До тих трьох господинь-сусiдок пiдiйшли iншi, а там ще iншi, i кожна
чула вже щось про те диво, а коли чула, то чом ма? тримати таке при собi?
Не просто казала, запевняла вже, що на власнi очi бачила, як правиться люд
тиверський, надто калiки перехожi, путями торованими i все до Соколино?
Вежi пiд Черном, до того джерела. Бо певнi всi: то знамення, що дуб i
джерело одкрились не комусь там - княжому синовi. Через те непорочне
отроча зiйшло боже благословення на весь люд тиверський. А так,
Перун-Сварожич удосто?в ?х сво?ю найвищою ласкою - зiйшов з-пiд небес на
землю, обрав собi житло-оселю в дуплиську дуба, а люду-обранцю подарував
джерело живо? води, аби кропився нею i зцiлювавсь - оновлювався, кропився
i зцiлювався.
Що то не була вигадка, усi переконалися i дуже скоро: поселяни
правились та й правилися через ближчi до Черна весi i всi - на Соколину
Вежу.
- Куди, люди? - питали ?х.
-_ До дуба-стародуба. До Перунового джерела!
Чого йдуть, не цiкавилися, бо й так знали: кожному болить щось, у
кожного ? сво? треба. Одну боги обдiлили щастям народжувати дiтей, iнша,
щойно народила ?х, уже забирають. Той певен: безлiття, що йдуть на його
подвiр'я, - наслання зло? сили, що виплоджу?ться по пущах та нетрях, а той
бачить свою бiду в пiдступах сусiдiв чи мужiв-волостелинiв i теж iде
шукати захисту в Перуна. Бо так чи iнак, все, що ? злого на землi, i що
ма? сво? наймення: обида, кривда, хворь, безлiття - все вiд зло? сили, а
ту злу силу здатний вразити на смерть лише Перун. Вiн льодовi гори рушить
у пiднебессi, демонiв-велетiв побива? важким сво?м молотом, смертоносними
стрiлами, то чи ж вистоять супроти нього демони землi, усi отi мори та
кiкiмори, бесихи та упирi, вiдьми та полудницi, яко же й тi з них, що
мають лик праведно людський, а намiри псинi та гадючi. Нi i нi! Бог не
затим зiйшов на ?хню землю, обрав собi за оселю дуба-стародуба в княжiм
лiсi, аби лишатися байдужим до люду, що мешка? на цiй землi. Вiн вразить
злу силу, знiме з усiх, хто йде уклонитися чи й принести жертву, хворь,
прожене бiди, напастi. Ано, раз поселився мiж люду, то - без сумнiву, то -
напевно!
Князь Волот не одразу завважив людське паломництво до дуба. Вiн тiшився
прозрiлим з божо? ласки сином i не приглядався до люду, що траплявся на
путях. Коли ж приглянувся, побачив: тиверцi йдуть здебiльше вiд Дунаю, з
тих оседкiв, де побували й щедро засiяли лихо роме?.
"У мене з ними не тiльки одна крев, - думав, спостерiгаючи, як
паломники клякли перед дубом i пiдносили до дуплиська руки, - у мене з
ними одна доля".
Не знав до пуття, лишень iз волi випадку чи, може, i з волi серця,
спонукань розуму, одначе надумався одного дня i повелiв спорудити на мiсцi
прозрiння сина капище, а спорудивши, принiс туди й кумир Перуна, став
творити прихильному до свого роду-племенi боговi требу. I раз, i вдруге, i
втрет?, i вдесяте. Бо з кожною новою требою бiльше та бiльше
пересвiдчувався: на його треби збира?ться сила-силенна люду, його появи
ждуть бiля Перунового дуба, мовби появи самого бога. Через те i сам
переймався почуттям благоговiння перед богом, не шкодував кiз, баранiв,
бикiв iз княжих стiйл, не шкодував i тих, що приводили люди. Рiзав i
кропив кров'ю жертв божу оселю, сам пив ту жертовну кров, аби набути
вiщого дару й порозумiтися з богом, а вже порозумiвшись, виректи красним i
солодким словом сво? порозумiння жадаючому милостей людовi.
Поки розгоралося багаття, а на тому багаттi смажилася принесена боговi
жертва, пiдносив до перуново? оселi руки й благав-молився:
Свiтлий наш боже, сильний та дужий.
Стань на сторожi вбогих, недужих,
Стрiлами гнiву рази вражу силу,
Благо пошли нам, Сварожичiв сину,
На ниви, в оселi, в медушi,
Най забуя?мо цвiтом дикушi.
- Пошли, боже! - багатоголосе вiдлунювало в лiсi. - Благо пошли!
Вогонь палахкотiв та й палахкотiв, ласо бiгав по принесенiй боговi
жертвi й радiв iз щедро? жертви. А то добра прикмета: бог прийма? жертву,
вiн прихильний до них, тиверцiв.
- Встану я рано-вранцi, коли на погостi лишень на свiт
благословлятиметься, - промовляв, звертаючись до Перуна, князь, - умиюся
джерельною водою чи вранiшньою росою, пiду з дверей у дверi, з ворiт у
ворота - в чисте поле. В чистiм полi охорошуся, на всi чотири сторони
поклонюся й скажу: "Будь з нами, боже, повсюди. Не покидай нас у
горi-розпуцi, змилуйся, боже, ми тво? внуцi!"
- Змилуйся й будь! Змилуйся й будь! - повторювали за ним тi, хто стояв
ближче до капища.
Молилися тиверцi услiд за сво?м князем i клякли, знову молилися i знову
клякли - перед дубом i перед капищем. Однi вмивалися сльозами, iншi -
джерельною водою, ще iншi пили тоту воду i, вже напившись, вiддалялися,
сподiванi.
Повертаючись пiсля одно? з треб до стольного города, Волот завернув до
капища Хорса пiд Черном i спинив, подивований, коня: була п'ятниця, а бiля
стольного капища анi старiйшин, анi люду волхвуючого чи поселян; не
помiтно було й ознак треби.
"Всi увiрували в Перуна й подалися до Перуна, - подумав. - А це погана
прикмета. Хорс - верховний бог на Тиверi, вiн може розгнiватися й
помститись за зраду та неповагу. Як же це сталося i чому сталося? Най не
було тут мене. А де були старiйшини, волхви, нарештi? Гадають, нема?
князя, то можна й не творити богам треб?"
Постояв, рушив ступою до Черна, а там i до свого терема.
"Чого маю дивуватися, - мислив, злазячи з коня, - коли я сам забув за
тим, що сталося з Богданком бiля Перунового дуба, i про стольне капище, i
про свiй обов'язок приносити жертви Хорсовi й молитися перед Хорсом за люд
тиверський?"
Малка теж викликалася при?хати разом iз мужем сво?м до Черна. Сказала
там ще, в Соколинiй Вежi: "Богданко заскучав за стольним городом, волi?
бути уже в ньому, все i всiх бачити". А хто може перечити, коли волi?
Богданко? Нинi всi перед ним стеляться та запобiгають, ба й малеча, хоча
?й он як хочеться бути серед лiта в Соколинiй Вежi. Не знати, якi радi всi
його одужанню, те й роблять, що милують Богданка та догоджають Богданковi.
Навiть найменша, Миланка, пiдiйшла тодi ще, як угледiла прозрiлим, i
запитала: "Чи тобi, братику, не болить уже?" - "Нi, Миланко, - осмiхнувся
й приголубив ??. - Видиш, зцiлився, свiт бачу, тебе бачу. А пощо пита?ш
так?"
"Бо менi вельми болiло, доки ти не бачив".
I дома не полишають його поза увагою, i на люд iде - теж iз ним. Бо й
Малка не зважу?ться вiдпускати Богданка самого, або супроводжу? сина, або
кличе тих, кого хоче бачити син, на княжий погiст, у княжi хороми. Немов
дитина радi? та квiтне, що дитя ?? зцiлене, що воно, як i всi, удосто?не
найбiльшо? з усiх благодатей - бачити свiт i людей у свiтi.
Як то скаже ?й, коли доведеться казати: вiн - княжий син, йому час
повертатися до ратно? науки? А сказати рано чи пiзно доведеться.
Знав: це не зараз, це десь потiм буде, через те й не сушив собi
передчасним клопотом голову. Подумав та й забувся. Зате Малка не забулася
нагадати йому про свiй клопiт.
- Що ж воно буде, Волоте? - сказала й глянула пильно.
- А що ма? бути тепер i з ким?
- Кажу про Богданка. Питав нинi, чи не при?дуть до нас Вепри. Мислю
собi: вiн увiрував у Вепрову Зоринку, яко в суджену свою. Увiрував, кажу,
i хоче бачити тепер.
- Пусте, Малко. Малий вiн ще, аби встиг увiрувати.
- Ой нi, не такий уже. Волоте, й малий. Скоро п'ятнадцяте лiто мине. А
опрiч того, он яку муку-недолю звiдав. I Зоринка не забувала його, доки
слабував. Чи не найчастiше за всiх iнших навiдувалася, будучи в близькому
сусiдствi з нашою Вежею. Та й щебетати вмi?. Сам бачив i зна?ш: не в
батька - у матiр пiшла. I серцем, i лiпотою тiлесною - уся в матiр. Отож i
нащебетала отрочатi бажання-мрiю.
Князь чи то не вiрить ?й, чи не схильний пристати до ?? вiри.
- Шкода, - зiтха?. - Шкода, Малко, коли Богданко справдi виколисав у
собi такi бажання. Чула ж i зна?ш: Вепр зрiкся нас по смертi сина.
- Такий великий гнiв узяв, що на примирення й сподiватися годi?
- Мабуть, що так. Казав же бо, не захотiв бути во?водою в дружинi
княжiй, подався на дарованi йому землi при Дуна?.
- А може ж, вiн бiль свiй таму? тим вiдчуженням?
- Ой нi, чу? серце: лихе замислив колишнiй побратим. Та й вiрнi люди
вкладають те до вух.
- Може, тобi слiд по?хати до нього й порозумiтися?
Волот недобре глянув на дружину.
- Хочеш сказати: повинитись?
- А чом би й нi? Вина, хай i невiльна, все ж ?. А невiльну вину завжди
можна пояснити.
- Тiльки не Вепровi. Мовби сказився: i люту?, i пiниться, i погрожу?.
Так нiби я винен, що його син вдався до татьби i заслужив ганебно? смертi.
- Вепр - батько, його треба зрозумiти.
- Я то розумiю. А пiди та спитай у Вепра, чому вiн не хоче усiх нас
розумiти? Йому, бач, шкода i боляче, що втратив сина. А сотниковi з уличiв
не боляче? Усьому люду тиверському не боляче було б, коли б дiйшло до
на?здiв, а то й до справжньо? сiчi з уличами? Чи вiда?ш, скiльки дiвок
зазнало б безчестя i скiльки мужiв утратили б ми, коли б послухали Вепра
та оружно одбили його Боривоя? Адже тим порушили б одвiчний мир мiж кровно
спорiдненими племенами.
- Коли Вепр не хоче чи не може бути розважливим мужем, то мусиш стати
ним ти. I заради дiтей наших, i заради землi, чу?ш? Вепр - лютий, не
приведи боже мати його за супостата як у мирну, так i в бранну годину.
Поступись гординею й пiди до нього. Я певна, це умилостивить того гнiвного
мужа, а скажеш йому одне-друге слово каяття чи бодай спiвчуття - i зовсiм
розчулиться й пристане до тво?? речницi: коли прийшла одна бiда, чи слiд
докладати зусиль i кликати другу?
- Вiн уже покликав ??. Спiшно буду? город i пристанище при Дуна?, а то
не так собi.
- Тодi тим паче ?дь. Чу?ш, Волоте?
- Чую, чом не чути.
XXXI
Князь Волот лише збирався вирушати в путь, а Миловидка завершувала ??.
Вздовж i впоперек сходила багатолюдну Фессалонiку, розпитувала стрiчних,
що траплялися на вулицях, у пристанищi, чи не знають, де ? тут анти,
стукалась пiд всяким приводом до ворiт вельмож, не обминула й торжищ, де
були всякi - i вельможi, i раби, та ба, усе дарма. Не було ?? Божейка,
зник десь у вирi людському жаданий Божейко, i так надiйно, що не
натрапити, мабуть, уже на його слiди. Однi кажуть, не бачили, iншi - не
зна?мо, ще iншi - знизують плечима i йдуть собi. А куди йти Миловидцi i що
дiяти, коли й Фессалонiка виявиться маревом, якому вiрила, як сво?му
порятунку, а змушена буде зiзнатися, що то даремна вiра?
Певно, глибока була ?? задума - не почула, як спинилися обiч двi жiнки.
Тодi аж кинулась i вгледiла ?х, коли покликали.
- Вельможна господиня питають, - казала старша, мабуть, челядниця, - ти
?з Склавинi??
Знала, склавини - найближчi на заходi сонця сусiди тиверськi i теж
слов'яни, тому зрадiла й поспiшила ствердити.
- А з яких склавинiв? - поцiкавилася молодша з тих двох жiнок. - З
ринхинiв, сагудатiв чи стримонцiв?
Миловидка не чула про таких склавинiв i зашарiлася.
- Правдиво кажучи, - зiзналась, - я з антiв. Склавини - нашi близькi
сусiди й родаки, бо ?, як i ми, слов'яни.
Молода господиня була чомусь аж надто засмучена. Почувши ж те, що
виповiла ?й дiвчина, i зовсiм згасла. Нацiлилась було iти вже, та
пригадала щось, а може, тепер тiльки помiтила, яка ця дiвчина виснажена та
знеможена, й обернулася до не?.
- Чи ти, достойна родачко, не з тих антiв, що ними торгують роме??
- Ано, - пожвавилася Миловида i звелась па ноги. - Тiльки не ? раба
ромейська, вiльна я. Шукаю рабiв-антiв, що ?х продано позатамтого лiта в
рабство.
Жiнка подумала мить.
- Де ж ти живеш, дiвчино гожа?
- А де випаде. Днюю пiд небом i ночую здебiльше пiд небом. Година
тепла, де примостилася, там i оселя.
- То, може, до мого оседку пiдеш? Матимеш прихисток, а вже вiд того
прихистку ходитимеш та й шукатимеш, кого тобi треба.
- Спаси бiг. То справдi було б зручно. Ось тiльки чим я вiддячу
вельможнiй господинi за той щедро дарований прихисток?
- Ходитимеш з Iсидорою, - показала на свою попутницю, - в морське
пристанище за рибою, на торжище за живнiстю та тим i вiддячуватимеш.
Та, що ?? назвали Iсидорою, мовчки i, як здалося Миловидi, значуще
кивнула головою. Нiби казала тим: погоджуйся. I Миловида погодилась. А вже
пiзнiше довiдалася з уст то? ж Iсидори, вiд кого й чому прийшла до не?,
закинуто? мiж чужий люд, милiсть.
Це вона, Iсидора, нагледiла ?? мiж людським тлумом того першого дня, як
Миловидка об'явилася на торжищi, а нагледiвши, довiдалася, хто така, кого
пита?. Заболiло серце, чуючи людську бiду, бо сама мала ?? доста, а чим i
як допомогти, не могла втямити. I хто зна?, чи й втямила б, коли б
господинi не заманулося пiти сьогоднi на торжище. Скористалася тим i
показала на Миловидку: "Погляньте, достойна, яка лiпотна дiвчина i нiби з
наших, слов'ян, а бiду? мiж людом. Вiзьмiть ?? менi у помiч, бодай на
якийсь час".
Певна була, господиня не вiдмовить, бо й сама звiдала, почому кiвш
лиха. Склавинка вона. Миловидка примiтила ж певно, яка гожа собою. За ту
лiпоту вельможа i взяв ?? собi за жону. Взяв, видимо, не з ?? волi - чи то
бiда, чи то кревнi змусили. Тому й невесела ходить. Видить бог: не лежить
?? серце до вельможi, чуже ?й тутки все. А серцем добра i на добрi дiла не
скупа. Тож хай Миловидка недума? зайвого i не страшиться. Скiльки треба
стiльки й житиме у вельможi, коли захоче, тодi й пiде. А Божейка найлiпше
шукати таки на торжищi. Туди сходиться та з'?жджа?ться весь довкружний
люд, там усi i про всiх знають.
Вони так i робили: виходили скупитися - розпитували всiх i всяких, чи
не знають такого анта - Божейка, не було потреби скуповуватись - теж
шукали привiд пiти мiж люди й питатися в людей, чи не чули, де ? анти,
проданi аж на тiм лiтi ромеями? А люди, мов змовилися: не чули, не бачили,
не зна?мо.. Хай Миловидцi казали так, вона чужа, вiд не? можна й
вiдмахнутися, а чом Iсидорi те саме кажуть? Вона он яка гомiнка та
улеслива з фессалонiкiйцями.
- Може, його справдi продали десь-iнде?
- У Нiкополi запевняли: продавали антiв i до Фессалонiки.
Жiнка не зовсiм вiрить, мабуть. Сто?ть, мiрку? мовчки.
- Завтра знову навiда?мося в морське пристанище. Якщо його привозили до
Фессалонiки, там мають знати, куди подiли.
У пристанищi сво? торжище, щоправда, рибне. Рибалки ще й до берега не
встигнуть пристати, а на них чекають уже тi, що живуть iз перепродажу
виловлено? у морi риби. I здебiльше жiнки. А де збира?ться жiночий гурт,
та ще такий, що ма? дозвiлля, чого тiльки не почу?ш у тому гуртi.
Переберуть по кiсточках те, що сталося за нiч, переберуть i те, що було
минуло? та позаминуло? ночi, надто коли новини прийшли десь iз-поза
Фессалонiки.
- Чи чули, чи вiда?те? - питають одна другу, i коли та друга не чула й
не вiда?, роблять аж надто ута?мничений вид й переповiдають тiльки ними
чуте i тiльки ними знане. Бо то ж не якась там бувальщина - диво з див. А
так! В одного подружжя з Вардара народилося, подейкують, дитя i не якесь
там - iз зубами. Його пеленають, йому прицмокують пеленаючи, а воно
пруча?ться i кричить на матiр голосом дорослого: "Пощо в'яжеш? Чи не
видиш: я не хочу того. Гляди, небого, станеш годувати грудьми, так укушу,
платячи за прикрiсть, що й кров цiвкою пiде".
- Свят, свят... Кiнець свiту надходить.
- I не кажiть. Коли це було таке?
- То ще не диво, сестро, - перечить iнша. - Справжн? диво сталося у
Верро?. Одна, подейкують, народила дитя в шерстi.
- Боженьки!
Гурт нiмi? з жаху i так, нiмуючи, жде чогось. Зрештою жах той переста?
бути запрудою, i рiка-бентега, а ще рiка-цiкавiсть пiдхоплюють його й
кидають у прiрву, в одну якусь мить зносять дощенту. Тож треба було бути
не Миловидкою, а Iсидорою, аби спинити той потiк, а коли не спинити, то
спрямувати в iнше русло.
- Грiхiв багато ма?мо, - влуча? нагоду й кида? в ту бистроплинну течiю
камiнь-перепону. - Отож Всевишнiй i знамену? наближення кiнця.
- Що правда, то правда.
- Цю дiвку бачите? - показала Iсидора на Миловидку. - Дитина ще i он
яка красна та втiшна, а знали б ви, яко? бiди зазнала. I все через
людоловiв, що iменують себе iмператорськими легiонерами. Вдерлися в
антськi землi й забрали всенький придунайський люд, погнали в рабство, а
хто не годен був чи не хотiв стати рабом на наших торжищах, тих порубали.
Правду кажу. В це? дiвчини зарубали матiр, батька, бабусю, дiда, весь рiд,
а лада ?? пов'язали й продали комусь iз фессалонiкських вельмож. Чи не
чули, у кого ? раби-анти, придбанi аж на тiм лiтi? Хай би дiвка мала
втiху, побачила свого лада та побралася з ним.
Жiнки пригадували й, пригадуючи, перемовлялися.
- Вiн твого, дiвчино, вiку?
- Атож.
- А який iз себе?
- Такий, людоньки, лiпотний, такий лiпотний, що йой!
Не поскупилась на слово, казала та й казала, який доброликий та гiнкий
станом ?? Божейко, якi iскристо-голубi та знадливi ма? очi, пишний та
в'юнистий чуб.
- А тутки, - показала на одну, показала й на другу ланiту, - ? в нього
родимки. Невеличкi, все ж примiтнi й вельми знадливi.
- Боженьку! - озвалася низькоросла, з добрими карими очима молодичка. -
То чи не той це, що кинувся в море?
- Як то - кинувся? - пополотнiла дiвчина. - Чому кинувся?
Молодичку обступили, велять казати, коли почала вже. А та роззира?ться
i не зважу?ться. Бо казання ?? не з веселих буде. Йой, людоньки милi та
людоньки гожi, коли б ви знали, яке воно невеселе!
Дiвка правду каже: навiкулярiй Феофiл привiз його десь здалеку i таки
аж на тiм лiтi чи, може, й передлiттi. Привiз та й звелiв садiвничому
взяти того молодого раба собi в помiч. Бо таки великий сад та й город ма?
на сво?й подвiрницi, робочi руки потрiбнi. Ну, а садiвничий його, всiм
вiдомо, - деспот i полiпше господаря. Ганяв та й ганяв молодця, морив та й
морив трудом непосильним, аж поки тому урвалося терпiння: надумався i втiк
одно? ночi, певно, не вiдав, бiдолашко, що з Фессалонiки поночi не вийдеш
- скрiзь око вельмож, сторожа бiля ворiт, сторожа i в пристанищi. Отож i
схопили анта, а схопивши, вивiдали по помiтинi, що пiдневiльний, i
повернули навiкулярiю. Феофiл був вельми обурений тим, завдав зухвальця у
вериги й кинув у пiдземелля яко в'язня. Правда, недовго тримав там. Бо яка
вигода рабовласнику з раба, що сидить закутий? Йому потрiбний раб-робочич,
а не по?дач хай мiзерного, все ж хлiба. Отож потомив кiлька днiв та й
покликав до себе. Дивився-вивiдував мовчки, зрештою надумався й повелiв
надiти непокiрному рабовi колодку на ноги. "Хай носить i звика?, - сказав.
- Коли побачимо, що звикнув, тодi й знiмемо".
У сад не посилав уже молодого анта, поставив на мiсце тих, що пiдмiтали
подвiр'я, давали лад на конюшнi. Поставив та й подався в море, а морем -
до далеких островiв та пристанищ. У нього завжди так: рiдко бува? вдома,
бiльше плава? та торгу?. I лiто, i зиму. Хiба що буря або дiло якесь
затрима? бiля жони. Всi iншi днi, ба седмицi у морi та й у морi. Того разу
теж довго не було його. За всiм дивилася, до всього приглядалася жона
Марiя. Тож доглянулася й до молодця з антiв. Дiвка правду каже: вельми
лiпотний був собою. А ще страждав аж надто. Чи то за землею сво?ю, за
домiвкою банував так дуже, чи колодка та робота пiдневiльна мучили. Нi з
ким не розмовляв, пiдмiтав i сумував-думав, порався на конюшнi i знов
сумував-думав. А траплялася вiльна година, надто тодi, як пiдносили, мов
псовi, побовтюху-?жу в казанку, прикривав руками вид свiй i плакав
безмовно.
Може, Марi? всього лиш шкода стало його, а може, справдi вподобала
молодця, покликала одного дня тих, що кували раба, й звелiла зняти
колодку.
"Ти накличеш на себе гнiв навiкулярiя, - попередили ?? перед тим, як
зняти. - Зна?ш-бо, вiн не терпить чи?хось втручань, переiнакшень його
волi".
"Дарма, - стояла на сво?му. - Раб знемага?, не бачите хiба? Хай робить
сво? дiло, одначе без колодки".
Йому зняли ??, та почали наглядати пiсля всього за молодцем, а
наглядаючи, помiтили: господиня не лише вiд колодки звiльнила анта,
звiльнила й вiд побовтюхи-?жi, кликала до господи й велiла митися та
сiдати за стiл разом iз челяддю. Дивувалася тiй увазi i неабиякiй
прихильностi челядь, дивувалися тi, хто стояв мiж господарем i господинею
яко посередник, та ще бiльше була здивована сама господиня, коли ант
ослухався якогось дня i уникнув запросин, а вночi й зовсiм зник iз
подвiр'я. Чули, вдруге втiк вiд свого володаря, дарма що був попереджений:
коли втеча повториться, навiкулярiй зробить iз ним те, що роблять з усiма
непокiрними: позбавить навiть бажання чогось хотiти, кудись тiкати. Чи то
такий вiдважний був той доброликий ант, чи так голосно i невiдступне
кликала його земля рiдна, тi, кого полишив у тiй землi, зважився i втiк.
За цим разом йому поталанило обiйти сторожу й вибратися з Фессалонiки.
Може, i з ромейсько? землi вибрався б, коли б занадто рано не повiрив, що
вiльний уже, i не злегковажив у путi: заснув при дорозi й потрапив до рук
дiмотiв, а вiд них - до префектури, котра й доправила раба-втiкача його
власниковi. Марiя, розповiдають, i далi захищала анта перед мужем сво?м,
на колiнах благала, аби змилостивився, та навiкулярiя благання тi лишень
розлютили до краю. "Ти волiла мати його за спальника в опочивальнi, то й
матимеш!"- сказав твердо i вийшов од не?.
Правда то чи неправда, а проте усi так мислять: найбiльше винна в
смертi того раба челядь. Коли прибув навiкулярiй, не втрималась котрась iз
челядниць i внесла йому до вух, що жалощi господинi - не просто жалощi:
вона вподобала анта, схильна була похотьствувати з антом, тому й звiльнила
його вiд колодки, кликала до столу, а затим, - i на бесiди, не взяла гнiв
до серця навiть пiсля того, як раб-добролик знехтував ?? прихильнiстю й
утiк iз господи. "Iншо? ради нема, - казала нiбито Феофiловi, - вподобала
господиня Божейка i так дуже, що втратила всякий глузд, забула про честь i
повиннiсть жони, як i про те, що муж не подару? того порочного намiру анi
?й, анi рабовi, тим паче рабовi".
- Воно так i сталося, - зiтхала молодичка, - навiкулярiй повiрив
пересуду й велiв челядi здiйснити те, що обiцяв: "Раб утiк - хай ма? те,
що заслужив, раб хотiв бути спальником у господi, так тому й бути:
оскопiть його i зробiть ?внухом при опочивальнi вельможно?".
Молодичка щораз ховала чомусь вiд Миловидки очi, зате не приховувала,
зда?ться, нiчого з того, що знала про Божейка. Бо казала та й казала, як
кричав вiн, бiдолашко, коли довiдався, куди ведуть i чого ведуть. Страшно
i дико кричав, потiм бився з виконавцями волi господаря, опирався скiльки
мiг i як мiг. Та що годен був вдiяти один супроти кiлькох дужих i
по-псиному вiрних навiкулярi?вi челядникiв? Розiзлив тiльки тi?ю бiйкою i
зробив рiшучiшими.
Плакав та й плакав опiсля, жалiвсь та й жалiвся комусь. А виплакав жалi
сво? та змив сльозами рани, уловчився i вислизнув з подвiр'я навiкулярiя.
Скалiченим уже, а таки втiк.
Того разу його зникнення швидко помiтили i умудрилися вивiдати, куди
пiшов. Та взяти уже не взяли. Над самим морем стояв, як настигли. Тож i
побачив, до чого йдеться, а побачивши, не вагався бiльше, кинувся, як
стояв, у вир морський. "Будьте ви проклятi!" - крикнув, випiрнувши, та й
зник пiд хвилями.
Жiнки скрушно хитали головами й журилися вголос. Хтось спiвчував
рабовi, хтось нарiкав на жорстокiсть навiкулярiя Феофiла, ба навiть
згадував недобрим словом його жону, а Миловидка слухала тi
нарiкання-пересуди й чула: ось-ось не втрима?ться, вибухне криком-вiдча?м.
Може, й вибухнула б, коли б не нагодилася тi?? митi думка-сумнiв i
думка-рятiвниця.
-- Чи ти... - благала очима, всiм видом ту, що зважилась повiдати про
сумну з сумних i нещасливу з нещасливих долю анта. - Чи ти можеш показати
менi, де живе той навiкулярiй?
Молодичка, примовкла, видно, щось недобре подумала й не вiда?, як ?й
бути.
- Навiщо вiн тобi?
'-_ Маю твердо знати, чи то ж той був ант, котрого шукаю.
- Чом не показати, - зголосилася. - Вiзьму ось риби та й пiдемо,
покажу, де живе навiкулярiй. Ось тiльки чи стане вiн говорити з тобою.
- То вже мiй клопiт.
Ледве дочекалася рибалок iз моря, а пiшла слiдом за молодичкою,
вiдчула: i зовсiм губить пiд ногами твердь. На лихо й Iсидори не було
поруч, за цим разом не супроводжувала ??, пiшла з покупками до господи. А
без пiдтримки та надiйно? порадницi що мала робити? Iшла й кликала в помiч
сво?х богiв: "Порятуйте мене, - благала. - Чу?те, боги, змилуйтесь i
порятуйте! Зробiть так, аби те, що вчинив навiкулярiй, сталося не з
Божейком. Най ми нiколи не зустрiнемося з ним, най житимемо до кiнця днiв
сво?х далеко й вiдчужено, не знатимемо утiхи-милування, бажання-злету,
тiльки зробiть так, аби я впевнилася зараз: те, що повiдала молодичка,
обiйшло Божейка, то був не Божейко".
Застережена сво?ю повожатого, не стала кликати навiкулярiя, бiльше
надiй покладала на жону його: вона, з усього видно, була прихильна до
раба, повинна розповiсти усе, що зна? про його долю. Через те й сказала
челядниковi, коли вийшов на стук i прочинив воротця:
- Я з роду-племенi того анта-раба, що кинувся з ласки господаря в море.
Прийшла запитати в достойно? господинi, чи той раб часом не ? менi братом.
Ждала на дозвiл за воротами i ждала терпляче, а дiждалась небагато.
Вийшли й сказали: "Вельможна господиня слабу? i прийняти не може".
- Тодi... тодi покличте господаря, навiкулярiя Феофiла.
- Його нема? вдома.
Челядник нацiлився було причинити воротця, та Миловидка встигла
притримати ?х.
- То, може... то, може, достойний воротар буде такий добрий та скаже,
як звали того молодця, що кинувся в море?
- Божейком звали, - вiдповiв за воротаря iнший, той, що порався
(Миловидка тепер тiльки помiтила його) в навiкулярi?вiм саду.
- А так, Божейком, - ствердив i воротар.
Дiвчина пополотнiла i, змалiвши на силi, впала у просвiт мiж воротами i
воротцями.
Певно, без пам'ятi була, бо коли хлюпнули водою i вона, здригнувшись,
лупнула очима, побачила перед собою не лише воротаря, а й iншу челядь.
- Що тут ско?лося? - почула суворий i, як здалося ?й, знайомий голос.
Обернулася на нього i вклякла: до не?, до челядi, що поралася коло не?,
йшов той самий навiкулярiй, котрий вiз ?? з Венецi? до Фессалонiки й був
суворим суддею мореходцевi, що порушив закон моря й посягнув на ??
цiнностi.
Куди ж ?й iти тепер, де i нащо шукати захисту? Той, заради кого жила на
свiтi, кинулась за ним у безвiстi чужого свiту, нiби вiдчайдух у вир
рiчковий, сказав: "Будьте ви проклятi", - та й зник у морi, не захотiв анi
бути для Миловидки, анi знати, де Миловидка, що з Миловидкою. Все ж iнше
змалiло й зчужiло, та й сама вона так змалiла пiсля вiдвiдин навiкулярiя
на силi, на бажаннях, на всьому, що тримало мiж люду й спонукало вiрити
людям, хоч падай отут, на уторованiй путi, й кажи собi: доста. А може, й
справдi доста? Пощо жити, куди iти, коли нема? вже Божейка? Чи не лiпше
буде, коли вчинить, як i вiн: одмiря? зболеними нiженьками останню свою
стезю, вийде над море, крикне всiм i всьому: "Будьте ви проклятi!" - та й
шубовсне в обiйми хвиль?
Забула, стуманена горем, вельможну господиню, що була така ласкава до
не? й надала притулок, не згадала й щедро? серцем Iсидори. Йшла куди очi
бачили, i, певно, тому лиш, що не могла не йти. Одначе вийшла не на биту
путь, що вела з Фессалонiки, - таки до моря. Здавалось, i не чула вже
свого вижмаканого болями серця, а стала при березi та зглянулася з чистою,
лагiдно-веселою синню, що слалася в безмежжя, й знову вiдчула, як защемiло
воно, як пiдступила до горла й здавила дихання камiнна рука жалю.
- Божейку! Божейку!! - простягла клично-благальнi руки. - Орлику сизий,
орлику милий! Ладо жадане, та не пiзнане! Чи видиш, я прийшла, розшукала
тво? слiдочки, не розшукала лиш тебе. Ано, не розшукала! Бо ти взяв та й
пiшов iз цього лютого, дикозвiриного свiту, обрав замiсть мене веселу
домовину - глибiнь морську. Пощо вчинив так, соколику втiшний?! - заломила
спеченi чужим сонцем рученята i впала на зализаний вiтрами пiсок. - Я ж
визволила б тебе! Потерпiв би трiшки i мав би ??, воленьку-втiшницю, мене
мав би. Кажу, як i ти казав: най будуть проклятi вони з сво?ми законами та
поконами. Не судилося жити з таким, який був, жила б iз таким, яким став.
Присяйбiг, жила б! А як житиму без тебе i що скажу тво?й мамi, коли
повернуся до нашо? Тиверi?
Плакала-ридала й билася, краяна жалями, об берег, як б'?ться викинута з
моря риба. А розради як не було та й не було. I серце то стiкало
кров'ю-силою, то знову повнилося нею. Бо на мiсце знемоги-вiдчаю приходило
й бажання розчерепити всьому ромейському свiтовi голову, спалити його,
пустити за вiтром, та так, щоб слiду не лишилося, щоб була лиш
земля-пустка, та небо над нею, та море пiд небом. Ано, щоб було так, як
хоче, чого заслужили цi звiрi-люди, ця проклята богами земля.
Чи така рiшуча була в намiрах сво?х, у бажаннi-мстi, чи згадала щось
вельми важливе, конче необхiдне, схопилася раптом, стала на колiна й
простягла до неба руки.
- Хорсе всесильний! I ти, Перуне! Скарайте ?х карою лютою. У вогнi
спалiть, мечами-блискавицями вразiть! Чу?те, боги! За муки нашi, за горе
наше, за сльози тих, кого взято гвалтом, i тих, у кого взято гвалтом,
спалiть i спопелiть! Усiх i вся! Дотла, до кореня, до того гнiздечка, в
котрiм пророста? ?хнiй корiнь!
Мабуть, аж надто вже уповала на божу кару й ждала-сподiвалася то?
вселенсько? кари. Коли не сталося ?? - i сонце свiтило, як i до
молiння-благань, i вогненнi стрiли не падали з неба, надломилася у вiрi
сво?й i почала гаснути, а згасаючи, зайшлася невтiшним плачем; хилилась та
й хилилась до землi, аж поки не повалилася на той горбочок при березi, що
вiддiляв сушу вiд моря.
Була беззахисне скоцюрблена i геть змалiла. Бо тепер тiльки увiрувала:
бiльше нема? на кого й нема? на що покладатися - навiть боги вiдвернулися
вiд не?. А коли так, де вже думати про розраду, хто ?? дасть?
- Мамцю моя, - жалiлася а чи й нарiкала. - Ви хотiли бачити мене
лiпотною на вид i найменували Миловидою. Чом же забули згадати про щастя?
Де вона, та дрiбка радостi-втiхи. Що ? у кожного з людей? Чи видите, -
пiдвела голову й глянула в той бiк, де Тивер, - усе забрали в мене: хижу,
вас, Божейка, саму розчавили й кинули па пустельнiм березi, аби стiкала
сльозами-крiвцею.
Лежала та й лежала при самiм морю, плакала та й плакала, а плачучи,
нарiкала вголос: на того татя Хiльбудiя, що навiв на ?? землю сво? когорти
й понищив житла, посiк чи взяв гвалтом люд, на навiкулярiя Феофiла, котрий
заради безпеки сво?? жони i в помсту тiй же жонi так дико i так
бездушно-жорстоко повiвся з Божейком, нарештi на ненаситну жону його, на
зрадливу челядь, котрiй покладений за послуги обол бiльше важить, анiж
чи?сь життя, чиясь гiднiсть i честь. Та ба, анi жалi-нарiкання, анi гарячi
сльози, в котрих, здавалося, не лише самiй, iнших можна було втопити, -
нiщо не приносило полегшення, тим паче розради. Бо певна була: до тих, що
могли б розрадити, а розрадивши, утiшити, не докличеться вже, а тi, до
кого може докликатись, не розрадять.
Тож лежала й плакала, обiймалася з берегом i жалiлась берегу, а може,
не так берегу, як морю, що набiгало на берег i ластилось, цiлуючи ??
безвiльно простягнутi до нього руки. Ано, певно, не так берегу, як морю,
бо он яке воно лагiдне з нею i яке прихильне до не?: вiдступить на мить i
знову зближа?ться, та все пестить ??, та все гомонить, мовби каже тим
гомоном-зiтханням: "Не муч себе, не муч себе!" А як не мучитиметься, коли
он якi болi в серцi i якi жалощi роздирають серце. Иой, терпiння-моцi
нема?, не те що плакати, криком кричати хочеться. Така що схопилася б i
шубовснула мiж хвиль, схопилася б i шубовснула, коли б знала, що знайде
там Божейка, що буде з Божейком!
Чула, хтось наближа?ться до не? насторожено-несмiливою ходою, а проте
не обернулася в той бiк i не поглянула. Лежала й плакала та сльози ковтала
плачучи.
- Заспокойся, дитино, - почула спiвчутливо-лагiдний жiночий голос, а
вслiд за тим - доторк руки до плеча. - Бог милостивий, ще буде втiха тобi,
ще буде й благодать його.
Мабуть, було щось у тому голосi вiд матерi-порадницi, вiд
бабусi-втiшницi, а може, всього лиш вiд жiнки i людини, - таки не
втрималась i оглянулася, а оглянувшись, побачила: поруч стояла одягнена в
чорне монашка, одна з тих, що, знала вже, зреклися свiту, усiх його зваб i
зреклися не з добро? волi.
- Хто ти? - цiкавилась тим часом монашка. - Звiдки ти? Чому так ревно
плачеш?
- Я з того роду-племенi, що зазнало велико? кривди вiд людей, а
плачу... плачу вiд обиди, що не маю анi сили, анi змоги покарати сво?х
кривдникiв.
- Утiш себе, вони не залишаться непокараними.
- Гада?те? - знову обернулася й пiдозрiло-недовiрливо глянула на свою
втiшницю. - Хто ж покара?, коли навiть боги не зважили на мiй ревний
клич-благання, не зiйшли з неба i не покарали?
- Ще покарають. Господь сказав: хто високо пiдносить ворота сво?, той
шука? падiння.
- Чому ж тодi упала я? Чи то ж так багато хотiла? Я, матiнко гожа,
всього лицi уподобала молодця, волiла взяти з ним злюб, а вашi роме?
прийшли й спалили нашу землю, спершу тiльки розлучили мене з ладом мо?м, а
це назавжди забрали вiд мене: скалiчили його, ?внухом госпожi сво??
зробили, то вiн не витримав i кинувся з горя-розпуки в море. Отут, на цiм
самiм мiсцi! - показала й знову залилася сльозами.
Монашка одразу i все зрозумiла: ця дiвчина - язичниця, поганка. I
роме?в ненавидить всiм серцем. Одначе не одвернулася i не пiшла вiд не?.
Бо побачила в нiй передовсiм сестру i подругу, биту недолею людину i вже
потiм - уражену кривдою чужинку. А хто не здатний вiддiлити зерно вiд
полови, да? перевагу гординi й потiша?ться нещастям ближнього свого, той
теж не залишиться непокараним.
- Повiр йому, дiвчино, - i вiн заступиться за тебе.
- Кому - йому?
- Боговi нашому.
Не знала Миловидка, що сказати монашцi, а чи не вважала за потрiбне
казати щось. Лежала при березi й схлипувала важко, лежала й схлипувала.
Частина ДРУГА. КУДИ ПРИВЕДУТЬ БОГИ
Оскiльки у них (слов'ян) багато князiв i мiж ними нема? згоди, вигiдно
деяких iз них переманювати на свiй бiк - або ж обiцянками, або багатими
дарами, зокрема тих, що сусiдять iз нами.
ПСЕВДО-МАВРИКIИ. СТРАТЕГIКОН,_
Океан-море - всiм морям мати; окинуло те море весь бiлий свiт, обiйшло
те море довкола всi?? землi.
IЗ ВIРША ПРО "ГОЛУБИНУ КНИГУ"_
Серед моря-моря сто?ть червона комора.
ЗАГАДКА_
Чи народилась i чи зiгрiва?ться сонячним промiнням людина, котра
пiдкорила б собi нашу силу?.. В цьому ми певнi, доки на свiтi ? вiйна i ?
мечi.
МЕНАНДР ПРОТИКТОР._
ВIДПОВIДЬ ВОЖДЯ СЛОВ'ЯН АЦАРАМ__
Такого за Малкою нiби й не помiчав. Бiда чи радiсть у родинi - завжди
умiла бути розважливою, часом не по-жiночому мудрою. Сьогоднi ж анi
розважливостi, анi мудростi не бачить у ?? вчинках. Спаленiла, довiдавшись
про намiр мужа знову посилати Богданка в науку володiти мечем та сулицею,
й стала мiж сином i ним, князем Волотом, стiною.
- Не пущу! - вирекла твердо й несподiвано рiшуче. - Вiзьми меча та вбий
мене, коли ма?ш намiр робити по-сво?му, одначе поки жива, до дядька сина
не пущу!
- Ти при сво?м глуздi? -стетерiв.
- Як бачиш. Та наука мало не звела отрока зi свiту. Тепер знову?
- А ти ж як думала? Вiн прийме в спадок вiд мене землю i стiл. Князi -
мужi всi?? землi, роду-племенi, в них iншо? путi нема, мусить усе життя
гострити меч i розум, iнакше згине сам i земля за таким князем згине.
- Най пiдросте, тодi вже й пiде.
- Схаменися, Малко. Отроковi вiсiмнадцяте лiто мина? вже. Чи я не
зважав на те, що сталося з ним, чи мало ждав доки забуде усе, що сталося
того передлiття? Коли ж постигатиме ?х, i ратне дiло, i науку княжу? Тодi,
як стане князем?
I переконував, i кричав на жону - дарма, нарiкала на всiх i вся й
плакала, присягалася, що не поступиться, i знову плакала. Мусив зважити на
те й обмежитись пiвзаходом:
оскiльки жона противиться намiрам мужа i князя, так i буде, не
посилатиме поки що Богданка до дядька, вiзьме з собою на полюддя, правеж
правити у поселян. Йдеться до зими, по городищах i сусiднiх з ними весях
завершу?ться веректа, наста? та пора, коли змовкають цiпи та терницi в
овинах, по скотницях тирлу?ться непримiтний лiтньо? пори товар. Поселяни
мiряють нинi берковцями й тримають у тих же берковцях чи зсипають до
пiдклiтей збiжжя, рукомеслий люд - шевцi, гончарi, чинбарi, ткачi -
поспiшають збути витвори рук сво?х на торжищах й покласти до киси
заробленi рiзани, мiдницi, ногати; лучники, сiдельники, ковачi, золотарi
роблять, як i робили, сво? дiло - гнуть луки, майструють сiдла, кують чи
позолочують кузнь. Для князя ж i його мужiв наста? час подумати про
поповнення княжо? скiницi гривнами, ногатами або ж ромейськими солiдами -
для купiвлi в тих же роме?в кам'яно? потертi, що пiде на злютування стiн у
гридницях та вежах, щитiв та мечiв, пристро?в для оснащення лодiй i для
управлiння лодiями, про поповнення житницi збiжжям, медом, воском, як i
пiдклiтей волокном, хутром - для потреб стольного Черна, дружини лiпшо? i
меншо?, для торгiвлi з тими ж ромеями. Кожен пам'ята?: аби земля була
дужою, а життя в нiй надiйним, поселянин ма? вiддати князевi те, що з
нього належить, а князь взяти усе, що йому належить: вiд диму - димне, вiд
рала-мiру пшеницi, жита, проса, вiвса, дикушi, вiд бортi, тенет, перевiсищ
- теж десятину, як i вiд зарiбку кожного з людей рукомеслих також
десятину. Всяк зна? свою повиннiсть, як зна? й мiсце здачi повинностi, а
все ж князь та його мужi мають самi побувати в кожнiй общинi i взяти те,
що належить з общини. Теремковi, старости - люди довiренi, та не завжди
вiрнi, сутяги завзятi, одначе дбають та сутяжать насамперед для себе.
- Конi, хури приготовленi? - поцiкавився в челядника.
- Приготовленi, княже. Похiдна скiтниця - також.
- Скажи во?водi Стодорку, най зайде до мене. Вiдтодi, як Вепр зрiкся
високого звання лiпшого мужа i во?води в княжiй дружинi, його мiсце посiв
Стодорко, муж не такий одважний, як Вепр, зате тямковитий. Цей не полiзе
на рожен, цей спершу подума?, потiм скаже, спершу виважить, потiм зробить.
А все ж було б лiпше, коли б його тямковитiсть та по?дналася якось iз
Вепровою одвагою. Був би певнiший, що не сам сто?ть на сторожi Тиверсько?
землi.
- Кликав, княже?
- Так. Вiд'?жджаю на полюддя, Стодорку. У теремi лишаю Малку, а в
городi - тебе. Будь пильним i твердим, анi на п'ядь не вiдступай вiд того,
що ввiв заради супокою я, тим паче в днi торгiв i великих свят.
- Так довго збира?шся затриматись на полюддi ?
- Чому довго?
- Ти ж кажеш: i великих свят. А великi свята скоро не передбачаються.
- Всяке може трапитись. Аби не затриматись аж надто довго, ?демо трьома
валками, в усi три кiнцi нашо? землi:
муж Власт - на сi вер, муж Бортник - на полудень, я - на захiд сонця..
На тебе лишаю сусiднi з Черном общини i сам Черн. 3 города не вiдлучайся,
посилай замiсть себе людей довiрених, проте постарайся подбати, аби до
коляди правежi були в скiтницi та житницi. Без цього намiрам нашим не
судитиметься бути здiйсненими.
- Гаразд, княже, зроблю, як велиш. Ось тiльки не розумiю твого
побоювання. Чим стривожений? Чому велиш бути аж надто пильним та
обережним?
Волот мiря? його допитливим оком.
- Причин для побоювання, може, й нема?, а для тривог ?, во?водо. Не
забувай, Вепр пiшов од нас лютий i кревно ображений, а вiн не забува?
образ.
- Гада?ш, може прибути сюди з лихим намiром?
- Сам не посмi? прийти, а роме?в може привести. Видно було: Стодорко не
зовсiм вiрить тому, що чу?.
- Оце так?
- А так, во?водо. Розбрат пiшов мiж нас, а там, де розбрат, там усього
можна сподiватися.
- То, може, тобi не слiд би йти на полюддя? Може, я пiшов би замiсть
тебе?
- Нi, пiду сам. Синовi мушу передавати цю науку - як княжити над людом.
Путь слалася коневi пiд ноги туга i бита, проте не мерзла ще. Та й у
аерi не вiдчувалося дихання зими. Була та прохолодна, одначе не холодна ще
пора, коли не лишень на возi, i в сiдлi почува?ш себе привiльне та
вiльготно. Он як при?мно бадьорить бадьорiсть околiй, коли б не вози та не
потреба триматися возiв, пустив би повiд, припав би до луки та й погнав би
Сiрого вiд долу до пригорка, вiд пригорка до долу. Бо дзвенять вiд
стуку-грюкоту колiс не лише околi?, дзвенить i серце, бо озива?ться на
зичне iржання коня не лише упокорена за нiч далина, озива?ться молодечим
клекотом ?ство людське.
- Що, Богданку, - пiзна? синовi помисли князь, - не розучився триматися
в сiдлi? Мiг би погнати Сiрого на всю кiнську пору i не впасти пiд копита?
- Мiг би, отче, - осмiхнувся отрок i весело сяйнув очима. - Навiть
хотiв би погнати так. Завважте, який дзвiнкий аер, як уторована для
бiгу-лету путь!
- Буде ще ?х, - вдоволено торкнувся синового плеча, - i бажань, i
нагод, i торовано? та неторовано? путi. Обвикни спершу, вiднови дядькову
науку, а тодi вже й поскачеш. Я дозволю. Це мати твоя бо?ться за тебе, я
не боюсь.
- Не пускали на полюддя?
- Ба нi, на полюддя пустила. До дядька не хоче пускати. Хотiв би
почути, що скажеш ти? Чи дума?ш повертатися до ратно? науки?
- А що тут думати? Я дужий нинi, а iншо? науки, окрiм ратно?, для мужiв
нема.
Князь збадьорився, сяяв, як i син, по-молодечому веселими очима.
- Ну, то вважай, що ти повернувсь уже до не?. Либонь, догаду?шся, чому
узяв тебе з собою на полюддя?
- Таж сказали: поверта?те до ратно? науки.
- Не зовсiм так, сину. Хочу, аби переймав iншу. науку: бути державцем
на Тиверi. Це, щоб знав, теж княжа i не менш важлива, анiж ратна, наука.
Приглядайся, з ким i як вестиме бесiду князь-вiтець, що i яким робом
вимагатиме вiд общини, а що - вiд теремкових. Рано чи пiзно, а настане той
день, коли сядеш замiсть мене на столi. Мусиш зараз уже знати, як правити
людом.
- Нiби це так складно: пiти i взяти, що належить.
- Коли б же було так: прийшов i взяв.
- А як буде?
Князь смi?ться з його дитинностi.
- Кажу ж, затим i взяв тебе, щоб бачив. В одному можеш бути певен: за
кожним разом буде по-сво?му. Тямиш, що маю на оцi?
- Чом не тямити? З десяти бачених правежiв легше буде вибрати свiй,
анiж тодi, коли не бачив би жодного.
- О! Правдиво кажеш, а ще правдивiше мислиш. Оце, щоб знав, i ?
найдостовiрнiша суть цi?? науки.
Першою общиною, з котро? мали взяти данину, була Приславська, по iменi
городища Прислави, що лежало в пiдгiр'?, оперезане з долiв неширокою, зате
чистою й прозорою через чистоту вод сво?х рiчкою. Угледiли його тодi вже,
як ви?хали з дiброви й опинилися перед доволi-таки широкою галявиною, що
спускалася в дiл. Мужi заговорили навперебiй, однi тiльки показували в той
бiк пугами, iншi милувалися уголос городищем: таке воно мальовничо
вигаптуване було пiд сонцем.
Милувався Приславою й Богданко, кидав то в один, то в другий кiнець
позирки князь.
- Щось бачиш, сину? - поцiкавився зрештою.
- А так, городище бачу, i вельми велике.
- Ото i все?
- А що ж iще мав би бачити?
- Погано дивишся, коли не бачиш. Отам, мiж дерев, - показав канчуком, -
скаче вершник. Видиш?
- Виджу. То й що?
Чого вiн, по-тво?му, скаче мiж дерев, а не галявиною, не по торованiй
путi?
Отрок знизу? плечем.
- То посланець вiд лiсових осель. Нагледiв нас i хоче попередити
старосту приславського, всiх поселян, аби знали: до них ?де князь i ?де не
на гостину - правеж правити, тож мають бути пильнi i обачнi.
- Отак?
- Отак, сину. А ота стезя, що пiшла в дiброву, щось тобi каже?
- Мабуть, до осель пiшла.
- Правда твоя, до осель. Приславське городище - людне городище, як i
вся приславська верв. ? його, люду, за загорожею, ? й поза загорожею.
Що поселяни живуть i за частоколом городища, для Богданка не таке вже й
диво. Скрiзь тепер так: лише давнi роди тримаються городищ, молодшi, надто
тi, що вiдбилися вiд роду, селяться весями, а то й осiбними подвiр'ями в
лiсах. Бiльше дивувався, коли в'?хали до Прислави. Князя зустрiли як i
належить: з хлiбом-сiллю, з медовими речами до хлiба-солi, повели й
розмiстили потому в оселi, що ?? так i йменували тут: княжим теремком. А
вiн хмурився, не виказував обурення, та не виказував i вдоволення. Знай
позирав на тих, що лестили йому, i вiдмовчувався.
"Чому вiтець такий пiдозрiлий? - дивувався отрок. - На подвiр'? он
скiльки будов, у будовах - мед, збiжжя, вiск, волокно. Всюди лад, i люд,
що догляда? княже добро, стелиться перед ним, нiби перед самим богом, а
вiн хмуриться, когось зовсiм не помiча?, когось винагороджу? холодним
позирком i вiдмовчу?ться".
Розгадка наклюнулася i показала дзьобика, коли князь залишився
вiч-на-вiч iз теремковим та старостою общини. Поки тi хвалилися йому,
скiльки зiбрали та чого зiбрали, хто з поселян вчасно i справно платить
данину, а з кого треба тягти ??, нiби дурне теля з болота, ходив по терему
й слухав. Не виказував помiтного невдоволення й тодi, як клали перед ним
палицi й лiчили на зарубках, скiльки взято подимного, скiльки -
порального, медового, хто платив осип ю, хто - волом, хутром, полотном,
скiльки, коли лiчити купно, зiбрано релейного, а скiльки - рукомеслого,
ловчо?ч). Iнакше повiвся князь-аiтець з ролейним старостою, коли довiдався
вiд нього, скiльки не додано та чому не додано, i вже зовсiм iнакше, як
пересвiдчився з вуст того ж старости, що в приславськiй вервi за минуле
лiто число дворiв поселянських зросло всього лиш на два десятки.
- Вони - в городищi? - запитав так собi, нiби мiж iншим, i, почувши, що
таки в городищi, пильно подивився на кожного в пiдзвiтних.
- А весi, що ? поблизу Прислави, кому платять дань? Ролейний староста
заклiпав подивованими очима й глянув чомусь на теремкового.
- То не весi, княже, - ледве спромiгся той на слово. - То сельбища з
двох-трьох осель. Вони або не мають ще поля, або й не збираються мати.
- I живуть божим промислом?
- Мусять, княже. То здебiльше бiглий люд, тi, що втекли вiд роме?в або
вiд сво?х общин у чому мати породила. Най обживуться, мислимо собi,
зроблять iз роздертей чи з лядин ниву, тодi вже й братимемо з них данину.
- Хто це так мислить?
Князь пождав мить, другу i, нiчого не дiждавшись анi вiд теремкового,
анi вiд релейного старости, швидко, ба рiшуче навiть обернувся до сина.
- Бери, Богданку, п'ять отрокiв i скачи в тi весi, що бачили поблизу
вiд Прислави. Поглянь, чи справдi такi бiднi, скiльки в кожнiй iз них
дворiв, що за люди живуть в оселях i як живуть. Про все довiдайся i скажеш
менi.
- Слухаю князя! - вiдповiв i вклонився, як навчав свого часу дядько.
Чи таким ута?мничено важливим видалося Богданковi князеве доручення чи
всього лиш хотiлося почуватися перед отроками тим, що викону? аж надто
важливе доручення, не сказав ?м, чому правляться в дiброву. Тодi вже, як
ви?хали на доволi-таки простору галявину при озерi та побачили стадо
корiв, телят ближче до озера, цiлий ряд халуп при лiсi, спинився i виказав
себе.
- Ого! А казали всього лиш двi-три халупи. Отроки переглянулися мiж
собою i, певно, догадалися, чому правились сюди, бо коли пiд'?хали до
осель та покликали мужiв поселянських, старший iз них сказав:
- Перед вами княжич Богданко, син князя Волота. Волi? знати, як
iмену?ться весь, хто ролейний староста у весi.
- Озерна, достойний, - вiдповiли поселяни. - Весь iмену?ться Озерною, а
старости не ма?мо, ? старiйшини родiв.
Я - один iз них, - уклонився княжичевi. - Чим можу прислужитися синовi
володаря землi?
Богданко зчервонiв пiд пильним поглядом, проте недовго вагався.
- Чи давно живете тут, до яко? вервi належите?
- Належимо до Приславсько? вервi, княжичу, а живемо тут всього лиш
шосте лiто, вiдтодi, як спалив нас та вигнав з Придунав'я Хiльбудiй.
- Данину князевi платите?
- А то ж як! I димне, i медове, з сiтей, тенет, перевiсиш, також.
- I цього лiта сплатили вже?
- Сплатили й цього лiта. Ми вельми вдячнi князевi, общинi за пристанище
в лiсi, за все, чим винагородили, зглянувшись на наше безлiття. Тож
платимо справно. Як i старостi релейному. А то ж як! Нападуть роме?, де
знайдемо притулок, лишень у городищi.
Княжич пiдiбрав поводи i змусив Сiрого здати назад.
- То добре. Вельми добре. Ну, а з полем як? Поле ма?те?
- Всього лиш роздертi, достойний. Колись, може, буде й поле, зараз
всього лишь роздертi. Можемо показати, коли княжич не вiрить.
- Не треба! Я вiрю, з мене доста. Кинув ще раз позирк на оселi (певно,
лiчив ?х) i, сказавши звичне: "Спаси бiг", - повернув Сiрого в зворотну
путь. За ним рушили й отроки.
- Усе вже чи ще кудись правитимемося?
- Вiдвiда?мо весь, що по другий бiк путi, та й повернемо коней до
Прислави..
Знову ?хав попереду i мовчки. Коли ж настав час доповiдати князевi,
покинув, як i належить. Сiрого на iнших i подався чимдуж до верхньо? клiтi
терема.
- Княже! - вигукнув з порога. - Теремковий неправду сказав!
- Як то - неправду?
- Зовсiм-зовсiм неправду. Поселяни живуть весями на два десятки халуп i
щолiта платять тобi данину. ?дине, що ? правдою...
- Стривай, стривай. Зараз я покличу обох, i теремкового, i релейного
старосту, скажеш усе те при них. Богданко розгубився.
- Нащо при них?
- А то ж як? Коли те, що кажеш, правда, судитимемо обох.
- Я кажу правду, одначе най буде так, щоб казав ?? мужам тим не я.
- А хто ж скаже?
- Той, хто судитиме.
- Е нi, отроче. Негоже так, зле. Хочеш сховатися за мою спину? Княжий
суд ма? бути справедливим судом, а на справедливому судi не соромно казати
правду у вiчi. Отож звикай казати ?? зараз. Тямиш, що буде з людом землi
тво??, коли боятимешся казати правду й ти?
- А що буде?
- Блуд буде. i неправда буде. Дерево живе доти, доки живе корiнь.
Зогнив корiнь - упало й дерево.
II
Того передзим'я князь правив та й правив хури на Черн - iз збiжжям,
медом, воском, iз хутрами, шкурами та волокном; поповнювалася рiзанами та
ногатами й скiтниця. А наступного лiта поселяни заволали про бiду й самi
стали правитися до Черна.
- Змилуйся, княже, - благали, - не бери цього лiта данину збiжжям,
медом, волокном. Боги розгнiвалися на нас i наслали бiду: вигорiли посiви
на нивах, трава в луках. Нинi поклада?мо надiю на лiси та на прибережнi
луки. А чим годуватимемо товар узимку - самi не зна?мо.
I сказав князь старiйшинам:
- А все через те, що дба?те про себе та й про себе. Для блага землi я
беру з вас. А хто вiзьме для блага богiв, коли самi не несете?
- Правда твоя, княже, - загули старiйшини. - Ой правда! Стезя до богiв
терном зароста?, i требища не знають щедрих жертв. З цим ми теж прийшли до
тебе: треба зробити так, аби про жертви богам постiйно дбав хтось.
- Хто, крiм нас iз вами, дбатиме?
- Люд тиверський схаменувся уже й приносить жертви по гаях та урочищах,
яко ж i в оселях. Та того, гада?мо, замало. ? у нас требища всi?? землi:
тут, у Чернi, боговi Хорсу i там, у Соколинiй Вежi, боговi Перуну. Зроби,
княже, так, аби про них постiйно дбав хтось, аби боги були ситi i
вдоволенi нами.
- Дбайте про сво?. Про требища всi?? землi подбаю я. Старiйшини
перезирнулися.
- Ми не сумнiва?мося в тому. I все ж згадай, княже, як часто
вiдлуча?шся ти з Черна. Або в похiд iдеш до Тiри, в Подунав'я, або на
волостi. Хто тодi дба? про богiв i требища всi?? землi? Анiхто. Може, Хоре
тому й кара? нас, що останнi лiта бiльше дбали про Перуна, анiж про нього.
Погодься, княже: пiсля того, як прозрiв твiй син, це було саме так.
- То що ж ви радите?
- Передай цю турботу комусь iз старiйшин чи людей волхвуючих. У тебе й
без того вистача? ?х. Земля наша хоча не така вже й велика, та клопiтна. А
князь один, князя всюди треба.
Усе то так: турбот йому не браку?. А проте хто, крiм князя, може стояти
ближче до бога i розмовляти з богом? Волхви? Старiйшини?
- Коли вiдлучатимусь, покладу турботи про богiв на когось iз вас. Поки
ж я у Чернi, дбатиму про них сам. Такий покон у нас, хiба забули?
- Твоя воля, княже, хоча, коли казати правду, i закони, i покони не
вiчнi, нинi вони однi, завтра можуть бути iншi.
Час було йти вже, i старiйшини знову перезирнулися мiж собою.
- Аз даниною як буде?
- Про данину поговоримо на вiчi. Гадаю, буде така нагода, можливо,
одразу по требi.
I сумно, i тривожно було того лiта в землi Тиверськiй. Озимина лежала
вигорiла i мало не при пнi, яровi ж - просо, дикушу - зовсiм не сiяли: анi
на передлiттi, анi влiтку не випало жодного дощу. Земля потрiскалась i
зсохлася на камiнь, а сонце що не день, то дошкульнiше смалило з
високостi. Тим, хто ходив на луках за товаром чи порався на подвiрницi,
здавалося: не просто знемага? - шкварчить вiд спекотняви тiло. Тож i
норовили сховатися в тiнь чи пiд крiвлю. Та ба, ховатися не кожен мiг.
Вдень вили, передчуваючи лихо, пси, поночi кричали зловiщi. А сумнiше й
тривожнiше за псiв та зловiщих тужило людське серце. Що буде? Як житимуть,
коли зараз уже живуть лише тим, що дають кози, корови, вiвцi? Настане
голод, а вiн нiкого не пошкоду?. Розплодяться татi, пiде нелад у землi, i
тi, що врятуються якимсь дивом вiд мору, стануть жертвами убивць i
грабiжникiв. ?дина надiя на милiсть богiв. Лише вони, всесильнi i
всеблагi, володарi морiв та океанiв у пiднебессi, можуть зглянутися на люд
земний i нагнати хмар, заступити ними сонце, напо?ти спраглу землю
медоносними дощами.
У _всiх те на мислi, снували, мов тiнi, i вiдмовчувалися,
гомонiли при нагодi i знов вiдмовчувалися. Або зiтхали тяжко. Коли ж
зачули, а потiм i побачили - люд тиверський знову правиться до Черна (двi
седмицi тому йшов уже, - тодi приносили жертву богу сонця - Хорсу), не
думали довго i не вагалися, збиралися купно й купно ж правилися з тим, що
мали, до требища Перуна. Вiн теж ?хня надiя, навiть бiльша, нiж Хорс. Той
тiльки свiтить, а то й смажить, цей же да? рятiвну вологу i тим уже да?
благодать.
Що ближче пiдходили до урочища, а в урочищi - до требища, то тiснiшою
ставала путь. Люду видимо-невидимо, i кожному жадалося не просто прийти,
вклонитися й попрохати. Волiли бути причетними до всього, що воздаватимуть
нинi боговi i чого прохатимуть у бога. Бо тiльки причетнiсть да?
сподiванку, що бог не обiйде сво?ю увагою i не залишиться нечулим як до
всього люду на Тиверi, так i до кожного з людей. Гляньте, тако? щедро?
жертви не мав жоден жертовник, тако? щиро? молитви не чув нi стар, нi
млад, не чули, певно, й сущi в земних оселях боги. Князя мовби пiдмiнив
хто. Де й подiвся дужий, суворий в ратнiм одiяннi муж. Сто?ть благальний
та упокорений, по-княжому величний i по-людськи простий, молиться, як i
всi, i упова? на милiсть божу теж, як i всi. Коли ж наста? час i до нього
пiдводять чергову жертву, не поспiша? i не виказу? боязнi чи змалiния
волi, бере з рук волхва ножа й спокiйно перетина? утримуванiй старiйшинами
тварi вигнутий над тарiллю карк. Зiбрану з жертви кров виплеску? у вогонь,
тiло тварi переда? волхвам i знову пiдносить до неба руки.
- Рятуй нас, Перуне! Вийди з вертепiв пiднебесних, iз затiнених
вирайськими садами веж та сядь на коня свого буйногривого.
- Сядь, боже! - багатоголосе повторю? люд. - Вийди i сядь!
- Прогрими ним по морю-океану! Розбуди дiв дощоносних, нажени на наше
небо хмар-потокiв, дай нам дощу живодайного!
- Дощу, боже! Молимо-блага?мо, дощу дай!
- Умилостився щедрiстю нашою, Перуне, й сам стань щедрим!
Стань щедрим, боже!
Поселяни повторювали за ним i те повторення луною йшло в усi кiнцi
урочища, а надто вниз, до Соколино? Вежi, де товпився на путi, що вела до
требища, i путi, що вела вiд требища, тиверський люд.
Князь перед жертвоприношенням ще помiтив: требище обнесено високим i
мiцним, з дубових колод частоколом. Хтось умудрився и iнших переконав у
мудростi сво?й: люду до святилища всi?? землi йде багато; що буде з божою
оселею, а надто з джерелом пiд дубом, коли всi йтимуть i припадатимуть до
них, благаючи заступництва та вдовольняючи спрагу? Чи не лiпше буде, коли
доступ до божо? оселi матиме лише той, хто приносить жертву? Всi iншi хай
пiдходять до не? однi?ю стезею, вiдходять iншою.
Не мiг пiти не поцiкавившись, чия то турбота. Вказали на одного з
волхвiв.
Волот був високий на зрiст, а волхв той мало не на голову вищий. I в
раменах ширший,, i руки мав такi, що здавалось, воловi залюбки скрутять
роги.
- Хто ти ?си?
- Волхв Жадан, достойний князю.
- Загорожа довкола оселi бога Перуна - дiло тво?х рук?
- Ано, мо?х i братi? волхвуючо?.
- Хто ж напоумив вас опорядкувати требище?
- Боги, - не вагаючись вiдповiв Жадан.
- Ма?те з ними бесiду?
- Не всi, лиш я маю. Коли творю требу, не требую вiдвiдати кровi тварi,
котру приношу боговi в жертву. Той напiй i надiля? мене вiщим даруванням -
чую голос бога i бесiдую з богом.
- Що ж каже бог про наслану на нас кару?
- А те, княже, чого лiпше не знати.
Не до серця була Волотовi така бесiда чи не визнав за потрiбне
допитуватись, обернувся й хотiв було йти вже, та одразу ж i передумав.
- Менi до вподоби те, що зробив ти. Не завадило б подбати ще, аби божа
подобизна не мокла пiд дощем i не була доступна для першого-лiпшого
супостата, що захоче поглумитися з вiри нашо? i богiв наших.
Волхв округлив очi i задивився на князя.
- В тво?й речницi, повелителю, чую достойну тебе мудрiсть i зроблю так,
як велиш.
- Це не мо?, Жадане, це боже повелiння. А ще, - мовив i змовк, схоже,
нiби вагався, казати чи не казати. - А ще ось що хочу повiдати тобi.
Надалi най буде так: коли Перун потребуватиме жертви, а я не об'явлюся,
обтяжений справами землi, в той день бiля його требища приноситимеш ту
жертву ти. Чу?ш, волхве?
- Чую i скоряюсь волi князя.
- Бачу, скоря?шся охоче, тому покладаю на тебе ще одну повиннiсть:
оберiгай купно з волхвуючими людьми обиталище бога Перуна. Поселяйся тут i
оберiгай.
III
То правда, Вепрова обида на князя Волота не зна? анi мiри, анi меж.
Вона з тих, котру не забувають i навiть на смертному одрi кажуть дiтям:
"Ото ваш найлютiший ворог. Пам ятайте це i не прощайте анi йому, анi
родовi його, допоки котрийсь iз того роду не заплатить кров'ю за кров i
смертю за смерть". Та правда й те, що не тiльки обида пiдiгрiва? Вепровi
серце. Вона - всього лиш поле, на якому проросли й дали корiння давнi
Вепровi помисли. Ано, всього лиш поле. То на людях називав вiн себе
Волотовим побратимом та щасливим батьком, що ма? достойного княжо? доньки
сина, i доньку, достойну лада з княжо? родини. Насправдi давно й уперто
ждав нагоди, аби стати таким, як Волот, а то й на мiсце Волота. То на
людях не раз i не двiчi виголошував: "Ти - наш князь, на тобi трима?ться
земля Тиверська, тво?ю мудрiстю живе i благоденству? люд тиверський", -
про себе ж думав: "А чим я гiрший? Доки маю ходити пiд Волотом i тратити
зусилля рук та розуму на Волота?" То для мани горланив за трапезою: "Слава
княвю Волоту, переможцю роме?в!" - на самотi кидав у далеч незрушнi
позирки й снував-таки сво? думки: "Був би з тебе переможець i гонитель
роме?в, коли б не моя сулиця i не мiй меч". А ще ж певен був та й вiд
Волота чув не раз, що тиверська дружина - дитя його, Вепрового, пестунку.
Не князь i не хтось iз мужiв, таки Вепр элютував i вишколив ?? такою, якою
? нинi: здатною вести за собою рать й перемагати самих роме?в. Чи ж не
Волот казав якось, милуючись ратними виправами старшо? дружини: "Що я
робив би без тебе, Вепре? Чи вiда?ш, як це добре, що ти в мене ??"
О, тi помисли i те поле для помислiв! Вiн не мiг уже зректися ?х, надто
пiсля того, як отримав з рук того ж Волота землю при Дуна?. А все ж був до
пори до часу обережний. Вiдчувши якось, що князь не так собi, для жарту,
каже: "Гарне пристанище матимеш. Чи не захочеш стати тодi осiб ним
князем?" - заострив розум i не забарився натягти на себе личину вiрного
князевi мужа i мудрого державця: "Таке князiвство, як моя займанщина, -
сказав, - сусiди гамузом проковтнуть".
Мабуть, довго ще напинав би на себе личину Волотевого побратима i
лiпшого мужа у турботах про мiць i славу землi Тиверсько?, коли б не
Боривои i не те, що сталося з Бориво?м. Синова смерть додала одваги, а вже
одвага - i всього iншого. Найперше, що вчинив, - не об'явився бiльше в
Чернi, а коли князь сам прибув до Веселого Долу i захотiв погомонiти з
сво?м во?водою, сказав, що вiднинi вiн не во?вода. Перебира? на себе iншi
обов'язки - будiвничого сторожово? вежi в Подунав'? i стража Подунав'я -
аби далi вiд побратима, що став супостатом, i не хоче бачитися з
супостатом у личинi побратима.
Тим почалася, тим i завершилась княжа гостина у Веселому Долi.
Випровадивши непроханого гостя та вгомонившись бiльш-менш. Вепр сказав
собi: "Най ?де й тiшить себе надi?ю, що минуть мо? жалi за сином - мине й
гнiв. Я iнше плекаю в мислi i вiднинi твердо простуватиму до того, що
намислив. Чу?ш, враже: твердо i неухильно! У землях слов'янських вiддавна
водилося i прiсно водитиметься: хто ма? голову, а не пустий макотер на
плечах, той i князь; хто мiцно трима? меча в руцi, а до того ж зумi?
спорудити острог - надiйне сховище для люду в годину чужкрайських
вторгнень, той також князь. А в мене усе те ?. Сам казав свого часу: "Що б
я робив без тебе?" Ось i скористаюся сам собою, аби спорудити острог i
пристанище у витоках Дунаю. А споруджу та заселю даровану землю людом
тиверським, не так про себе ще явлю".
Чотири лiта тому то були лиш намiри, нинi це вже й дiло. Он як
розвернувся в незайманщинi, почуваючи себе вiльним та незалежним вiд
князя, не звичайну собi сторожову вежу, острог споруджу?: вигнав у
пiднебесся високу, рублену з дуба вежу, збудував при нiй стражницю, там же
- гридницю, клiтi для коней i клiтi та овини для живностi, що ??
потребуватимуть гриднi та конi гриднiв. На протилежнiм боцi подвiр'я його,
во?води Вепра, терем з пiдземеллям та клiтями в пiдземеллi, з усiма
господарськими забудовами, що не поступляться забудовам княжого двору в
Чернi. По лiву й по праву руч вiд терема заклали вже чи закладуть в
найближчiм часi сво? житла мужi - тi, що очолюють холмську сторожу i тi,
що споруджують острог, пристанище при ньому. Це буде дитинець. Пiзнiше
його обнесуть великою стiною й вiддiлять вiд окольного города - того
звiльненого вiд лiсових хащiв мiсця, що вiдда? для вогнищан та гриднiв.
Хай негусто ?х, нових поселяй при новiм городi, все ж ? i що далi, то
бiльше буде. А так, коли дiйде до того, що Холм матиме вже сво? пристанище
i в те пристанище зачастять заморськi гостi з товарами, об являться й тi,
що слугуватимуть гостям, що купуватимуть та перепродуватимуть ?хнi товари.
Ну, а тим, що купують та перепродують, теж захочеться жити в городi й бути
пiд захистом гриднiв та острозьких стiн. Тодi залюдниться не лише
дитинець, залюдниться й окольний город, за городом - ближнi, за ближнiми й
дальнi околi?. Адже вiн, во?вода й волостелин, дбатиме про те, даватиме
поселенцям вигоди i пiльги. Про його землю, морське пристанище пiде добра
слава, а де слава, там i люд, де люд, там i осiбне князiвство.
Аби те сталося i сталося якомога швидше, ?де сказати жонi сво?й:
"Досить нам бути нарiзпо. Бери дiтей, лишай на челядь та тiунiв Веселий
Дiл, житимемо вiднинi при Дуна?". Приклад Людомили може бути чи не
найзнаменитiший. "Во?вода Вепр, - скажуть, - перевiз уже й родину. Вiн
певен: ма? пiд рукою силу, здатну оберегти поселян вiд напастi, город -
вiд ромейського вторгнення. А коли певен во?вода, то чого ма?мо
сумнiватися ми? У Подунав'? доста буде землi, бiльше нiж доста риби, йтиме
з чужкра?м жвавий торг. Де такi вигоди, там достаток, там i благодать".
Серцем чув: не лише Людомила, люд тиверський пристане на його клич,
знiметься з насиджених мiсць i подасться ближче до Дунаю. А спiткнувся уже
на Людомилi.
- Чи не передчасно забира?ш нас iз Веселого Долу? - спинилася,
подивована його речницею.
- Передчасно? 1 цi; кажеш ти, жоно? Невже не набридло бути самiй, без
мужа та й без мужа?
- Набридло, Вепре. Коли б знав, як набридло. Та я вже не про себе дбаю,
мо?, вважай, вiдлетiло за тi доли, звiдки не бува? вороття. Що буде iз
Зоринкою, коли пере?демо, - ось чим тривожусь.
- А що з нею може статися?
- Як то - Що? Доросла дiвка уже, шiстнадцять лiт ма?. З ким побереться
в тво?м Придунав'??
Сторопiв вiд несподiванки й прикусив язика. А й справдi, з ким
побереться Зоринка в Холмогородi ?
- Про це мала б подбати вже, - зiгнав досаду на жонi.
- I подбала б, коли б не те, що вбили свого часу дiвчинi у голову.
- Про Волотового Богданка пам'ята??
- А то ж про кого.
- Най викине з голови. Чи я не казав тобi: щоб думати про нього не
смiла.
- I я те казала, а ба, на вiтер летять казання нашi.
- Бачиться з ним?
- Вiдтодi, як заказано, не бачилась, а сохнути сохне по ньому та
нарiка? на нас за те, що не пуска?мо.
- Ану поклич, я побесiдую з нею.
- Не треба. Вепре.
- Чому це не треба?
- Та?мницi серця-то пашi, жiночi та?мницi, тобi не гоже втручатися в
них.
- Пусте. Я знаю, як сказати i що сказати, аби не вразити i не
наполохати передчасно. На кого ма?ш надiю, Людомило? Куди можемо повезти
Зоринку, з ким познайомити?
Вепрова завагалася, проте ненадовго.
- Як на мене, до Колоброда не завадило б завiтати нам iз нею. Жона
тамтешнього волостелина - приятелька мо?х дiвочих лiт. Сама лiпотна i сина
ма? лiпотного.
- Ну, то клич дiвку. Так i скажу ?й: "Надходить веселе свято - Коляда;
по?демо всi?ю родиною до Колоброда".
IV
Минуле слов'янського роду губиться в туманнiй далинi вiкiв. Тому в
пам'ятi людськiй збереглося лиш те, що найбiльше вразило ??. Дiди
розповiдали про тi вiкопомнi подi? внукам, внуки - сво?м внукам, а тi -
знову сво?м. Так i йде iз поколiння в поколiння як слава, так i неслава.
Понинi пиша?ться слов'янський рiд тим, що були в його минувшинi мужi
воiстину думаючi, тi, що самi утвердились й iнших утвердили в думцi: пуща
лiсова, болото - не такi вже й надiйнi городища. Навiть обнесене стiною чи
й ровом житло не да? певностi, що ти захищений вiд сусiдiв. Певнiсть може
дати лиш ?днiсть родiв у племенi i ?днiсть племен однi?? мови, одного
покону в дiлах i помислах. На тому давно стали, лиш тому й вистояли в
землi Трояновiй. Ано, лише тому. Бо тодi були не лiпшi, нiж нинi, часи, а
на полуденних обводах стояли не менш заздреннi, нiж роме?, сусiди -
римляни. Чи не ?хня заздреннiсть i пiдказала слов'янам: порятунок у
?дностi, а вже ?днiсть допомогла створити рать, що ?? тi ж римляни, маючи
на оцi великий зрiст люду, котрий жив у слов'янських землях, найменували
антською.
Певно ж, була причина зважати на силу антiв, коли римляни зважали i
далi Дунаю не пiшли. Визнання те, щоправда, не завадило вишукатись на
голови слов'ян iншим сусiдам, власне, не сусiдам - пришельцям iз далеких
земель. Вони i ввели антiв-слов'ян у неславу. Чи пращури зродузвiку були
такi довiрливi, чи аж надто вже заспоко?лися, не знаючи вторгнення
чужинцiв, коли готи висадилися у витоках Вiсли й пiшли, не зустрiвши опору
венетiв, до полуночних обводiв ?хнiх земель, подивувались i насторожилися,
ба зiбралися купно i вийшли назустрiч пришельцям iз чужкраю.
- Хто ви i чого йдете у нашi землi ? - запитали.
- Ми пiдданi короля Германарика, - сказали готи. - Йдемо з тих
полуночних кра?в, де багато туманiв, а мало сонця. Земля тамтешня не може
прогодувати нас, шука?мо iншу.
- У наших краях вiльних земель нема?. Вiд Вiсли до Днiпра i далi за
Днiпром живе люд слов'янський.
- Ми те зна?мо, та зна?мо й iнше: на сiверських обводах Меотiди, та й у
сонячнiй Таврiдi ? землi або нiким не обсадженi, або обсадженi зрiдка. З
тим i хочемо вдатися до антiв: хай пропустять нас iз миром через сво?
землi. Анi злочинiв, анi збиткiв обiця?мо не чинити осiдлiй у ваших землях
людностi, пройдемо, i все.
- Заждiть, - повелiли готам, - порадимося з старiйшинами.
I просто радились, i сперечалися пращури, а врадили не те, що мали б
врадити.
- Вiддавна побуту? покон, - казали однi, - коли приходять з миром, з
миром i дозволяють правитися через сво? землi.
- Не слiд забувати, - перечили iншi, - готи опустять меч свiй на голови
таврiв або ще когось. Чи це по-сусiдськи - дозволяти ?м те? Чи так личить
чинити добрим сусiдам?
- А коли вони всього лиш пройдуть i сядуть на берегах нiким не
обсаджено? Меотiди? Чого ма?мо стинатися i класти голови, коли в людей
мирнi намiри? Усi живемо пiд богами, глядiть, щоб самим не довелося
переселятися колись. До вподоби буде вам, коли стануть на путi i скажуть:
"Повертайтеся туди, звiдки прийшли"?
Скорилися анти разом iз князем сво?м доказам старiйшин i вволили волю
пришельцiв iз чужкраю, а дiтям та внукам довелося згодом розплачуватися за
ту покору. Ще за життя Германарика прийшли в Таврiду гунни й перемогли
готiв, зробили ?х сво?ми пiдданими. А бути пiдданими - не те, що сидiти в
когось на ши?. Мулько й несолодко зробилося богом обраному народовi у
Таврiдi. А оскiльки духу та й сили повстати проти сво?х гнобителiв -
гуннiв - забракло, готи стали пiд iнсигнi? Германарикового наступника -
Вiнiтарiя й рушили в землi антiв.
Тепер уже не казали: пройдемо - i тiльки. Iшли з мечем i робили те, що
й гунни, а часом ще гiрше, нiж гунни.
Анти не сподiвалися того нападу i не зiбралися з силою. Та коли готи,
ступивши в ?хню землю, одразу i недвозначно заявили, чого прийшли: схопили
князя Божа, усiх його синiв та мужiв-вогнищан i розп'яли ?х на хрестах,
якими уставили путь свою, - "аби трупи повiшених подво?ли страх
пiдкорених", - не стали анi сумнiватися, анi вагатись: зiбрали рать i,
заручившись пiдтримкою гуннiв, погромили й вигнали за межi сво?? землi
пiдступних готiв.
Вiдтодi й побуту? у слов'янськiм свiтi молитва, схожа на прокляття, i
прокляття, схоже на молитву: "Боже, покарай гота, рудого пса". Та живе з
тих часiв i пам'ять про потребу обачностi. "Довiряй друговi, - кажуть вiщi
люди, - недруговi iiальця в рота не совай". Ба так було з готами, i хто
зна?, чи не так само буде, коли вiн, князь Волот, легковажитиме у сво?х
стосунках iз Вепром. Он як порядку? та стара?ться в придунайськiй
займанщинi во?вода. Усi iншi сторожовi вежi будують, а вiн таки город.
Iншi посадили в сторожових вежах во?в та тим i обмежились, а Вепр склика?
до города торговий та рукомеслий люд, розда? землю тим, хто приходить у
його придунайську займанщину й хоче осiдло жити в тiй займанщинi. Чи то
так собi, аби насолити князевi, зайвий раз сказати йому, кого втратив,
утративши содруга i во?воду Вепра? О нi. Старання тi - не просто
похвальба. Треба не знати Вепра, щоб думати саме так, i трiба не знати
роме?в, щоб вiрити: вони не скористаються його невдоволенням i не
обворожать. Так було колись, так i нинi може статися: лик Чорнобога
приберуть, а ?днiсть мiж слов'янськими принципалами зведуть на псиний
писок.
Ось коли пошкодував вiн, що схилив вiче до думки вiддати придунайськi
землi мужам. Укорiняться при Дуна?, вiдчують себе во?водами та
волостелинами заселено? людом землi - i матиме замiсть моцi та надiйностi
полуденних обводiв ненадiйнiсть, замiсть союзникiв у протистояннi вiчу,
схильних до усобиць i шматування отньо? землi супостатiв. Чу? серцем: ма?
розплатитися за свою необачнiсть i немалою платою.
Де б не бував, що б не робив, тривожнi мислi не полишали Волота i
змусили врештi-решт сiсти на коня й гнати його через лiси та доли в
далекий Волин, до князя Добрита.
Давно не бував у стольнiм городi на дулiбах i гадав собi, неабияк
подиву? всiх сво?ю з'явою, - ?де ж бо непроханий i об явиться нежданий. А
дивуватися мусив сам: князь Добрит таки ждав на нього i неабияк зрадiв,
коли об'явився.
- Князь Тиверi серцем вiдчув нашу потребу бачити його у Волинi чи гiнцi
мо? встигли так швидко обернутися?
- Гiнцi?
- А так, днярки послав за князем сво?х мужiв.
- Не довелося бачити ?х. Я сам, з власно? волi при?хав.
- То й добре зробив, - не переставав виказувати сво? вдоволення появою
тиверця. - Кажи, коли так, що привело тебе до Волина? Вельми далекосяжнi
намiри а чи тривога?
- I те, i друге, достойний.
Волот присiв супроти повелителя дулiбiв та й став звiряти йому свою
журу..
- То ти не годен посадити ?х на мiсце, сво?х мужiв? - незле, одначе й
не без пiдозри подивився на нього Добрит.
- Мiг би, чом нi, та сумнiваюся, що садити маю саме я. Вепр - мiй
побратим. Сталося так, що уличi покарали на смерть його сина за татьбу, а
я не зумiв захистити. Отож вiн i без того у великому гнiвi на мене. Тому й
люту?, тому й схильний учинити найгiрше - зрадити землю й люд свiй. Якщо ж
приструнчу ще й на Дуна?, геть збаламутиться. Тому й при?хав просити, аби
ти, княже, втрутився й поклав край нашiй ворохобнi, а найпаче - зашкодив
Вепровi впасти до краю. Яко старшому в родi слов'янськiм тобi найбiльше
подобатиме це.
- Гм. Вважа?ш, що можу зробити i те, i друге?
- Можеш, князю. Введи в споруджений при Дуна? Холм сво?х во?в, i тим
утрима?ш во?воду Вепра вiд згубного кроку. Присутнiсть тво?х во?в не
дозволить йому зробити те, що намислив.
Добрит не бачить пiдстав перечити, та не поспiша? й погоджуватися з
Волотом.
- А що скаже люд тиверський? - надуму?ться зрештою. - Адже ми ?дналися
не для того, щоб сiяти ворожнечу мiж собою. Так i казали тодi: "Нога
дулiба, як i нога тиверця чи полянина, улича може ступити на землю iншого
племенi лише для захисту вiд татеи iз чужкраю, в годину ?хнього
вторгнення. Поза цими потребами не дозволено переступати обводи сусiдньо?
землi. Тож i питаю: що скаже той же Вепр i що скажуть тиверцi, коли
вторгнення нема? ще, а во? мо? прийдуть i сядуть у тиверськiм городi? Вiче
давало на це згоду?
- Нi, мо? речi про Вепра - всього лиш пiдозра, а пiдозри я не мiг
виносити на вiче.
- А ти винеси i зроби так, щоб вiче повiрило тво?м пiдозрам. Тодi
приведеш i поставиш во?в у Вепровiм острозi тiльки не мо?х - сво?х. Коли
буде рiшенець вiча, i Вепровi зацiпить.
- Як же переконаю i Вепра, i вiче, коли це всього лиш догадка?
- На жаль, дiла нашi в Подунав'? складаються так, що допоможуть тобi в
цих заходах. Затим i посилав посланцiв до тебе, князя полян, уличiв.
- Що, знову роме? пiдiймають голову?
- Ба нi, роме? самi не знають, як ?м бути. Мiж лангобардами, що живуть
у землях ромейських, i ?хнiми сусiдами на заходi - гепiдами йде сiча. Тож
лангобарди й звернулися за помiччю до сво?х давнiх приятелiв - обрiв. Тi
сидять зараз на берегах Меотiди. Коли пiдуть на клич лангобардiв, пiдуть
через нашi землi. Ма?мо подумати купно, що вдiяти, аби вберегти люд свiй i
землю слов'янську вiд напастi.
V
Того самого дня, як у Волинi зiбралися князi збратаних земель i стали
думати-гадати, як бути ?м iз обрами, син княжий Богданко завiтав до
навчителя свого i, нiяковiючи, став благати, аби той вiдпустив його до
Соколино? Вежi.
- Ти ж був там i зовсiм недавно, - напустив на себе подиву дядько.
- Так, одначе треба знову.
- Ну, отроче, це вже занадто. Ти п'ять лiт не сидiв у сiдлi, не тримав
лука, меча в руках. Коли надолужуватимеш прогаяне?
- Нiби я погано стрiляю з лука. Нiби й сiдлi сиджу не так, як усi.
- Бо таки не так. Соромився б рiвнятися з усiма iншими. Не забувай: ти
княжий син, ти ма?ш бути перший i в стрiльбi, i в сiчi, на конi i пiд
конем триматися, яко клiщ.
Старий виказував та й виказував княжичевi сво? невдоволення, похвалявся
мати розмову про його науку з самим князем, а завершив вичитування
зiтханням i нарештi згодою:
- Так тому й бути, цього разу вiдпущу, одначе вдруге щоб i проситися не
смiв. Будеш i надалi так ставитись до сво?? ратно? науки, пошлю до матерi,
най навча? дiтей няньчити.
То вже казна-що: його, княжича i майбутнього мужа, посилають няньчити
дiтей. Таке кажуть, коли ведуть бесiду з цiлковитим бевзем. I все ж
Богданко не розгнiвався на свого навчителя - вiн ма? дозвiл ?хати, йому не
до гнiву було. Осiдлав Сiрого й погнав знайомою стезею до Черна, а там
зверне, не за?жджаючи до отчого вогнища, на Веселий Дiл. Не на Соколину
Вежу навiть, таки на Веселий Дiл, таки до Зоринки.
"Коли й за цим разом не вийде, - гадав собi, - постукаюсь у ворота, а
то й у терем. Присяйбiг, постукаюсь, а вже достукавшись, скажу: "Що менi
до твого тата i що до його гнiву, коли хочу бачити тебе, i край, бути з
тобою - i тiльки".
Гуцикав у сiдлi й поривався туди, де Зоринка, поривався й похвалявсь, а
все ж змушений був завершити тi похваляння зiтханням. Це треба було
статися такому, щоб Боривой пiшов до уличiв i знайшов там свою смерть, щоб
князь не захистив його вiд то? смертi. Мислимо хiба, два лiта карався
незрячiстю, благав богiв, аби одкрили йому свiт, тепер знову кара?ться й
блага?. Бо прозрiв очима - занедужав серцем. Он яка осмута бере його при
згадцi про Зоринку i яка печаль-присуха нурту? в ньому вiд то? ж згадки.
Казав уже й знову скаже: мислимо хiба, цiла черiдка лiт минула, як зна?
Зоринку й живе Зоринкою, а бачити ??, бути з нею не може. Колись отрочам
був - ?здила, незрячим був - також ?здила, щебетала-виспiвувала бiля нього
сво?м улесливим голосом; тепер анi сама не ?здить, анi його не прийма? у
Веселiм Долi. Було б менше осмути та печалi, якби знав: зреклася. Ба нi ж,
зна? iнше: Зоринка хоче i бачитися з ним, i знати його, iншi не хочуть.
Коли сталося те лихо з Бориво?м i мати-княгиня сказала:
"До Вепрiв заказано", - осмутився й мусив звикати до свого смутку. Було
прикро, було й жаль, та що мiг вдiяти, коли заказано, а час все помiтнiше
й помiтнiше стирав згадки про Зоринку. Та й новi друзi у Чернi й поза
Черном хай i не так твердо, все ж стали на мiсце Зоринки. Хто зна?, чи
згадав би уже про не?, коли б не нагледiв тодi, як була вже пiвдiвкою --
мала чотирнадцять лiт. Опалила сво?м диво-поглядом, тим, чого не мали, чим
навiть рiвнятися не могли всi iншi, й знову збудила мислi, а з мислями й
бажання-намiр: вiн мусить поновити дружбу з Зоринкою. Чи вона завинила
чимось перед родом князя Волота, а вiн, Богданко, - перед родом
волостелина Вепра, щоб мали назавше вiдсторонитися й бути у родовiй
враждi?
Тодi мав уже шiстнадцять лiт, тож i не став радитися з
матiр`ю-княгинею, як i питати дозволу в княгинi. Сказав, ?яде на Сiрого й
подасться до Соколино? Вежi, та й подався. А не до?жджаючи Соколино? Вежi,
звернув i погнав коня на Веселий Дiл.
Не пiд'?хав i не постукався у ворота, як роблять усi. Стояв на узлiссi
й ждав, коли вийде або ж ви?де Зоринка. Та ба, багато хто виходив i
ви?здив, рипiла того дня ворiтниця, рипiли й ворота, а Зоринка не
об'являлася поза стiнами терема. I день так, i другий, хто зна?, чи
побачив би ?? й третього дня, коли б не нагледiв, як вийшла й просту? в
той бiк, де тирлувався конем, ??, Зоринчина, челядниця - та, що опiку?ться
нею й навча? ?? уму-розуму.
- Добридень, тiтуню, - привiтався здалеку. Спинилася, подивована, й
ледь спромоглася на слово.
- Добридень.
- Ви пiзна?те мене?
- Чом не пiзнати? Бачила княжича i не раз. А чула про нього ще бiльше.
- Коли зна?те, хто я, то, певно, зна?те i все iнше. Стариця наша
вражду? з-за того, що сталося з Бориво?м, а менi край треба бачитися iз
Зоринкою. Скажiть ?й, най вийде та?мно.
- Йой, молодче. Скiльки тобi лiт?
- Шiстнадцять уже.
- А Зоринцi всього лиш чотирнадцять. Мала вона, аби виходити до тебе,
та ще й та?мно.
- То вийдiть i ви з нею. Я скажу Зоринцi одне-друге слово, та й пiдете.
Челядниця вагалася. Тодi не завагався Богданко: так благав i так
заглядав у вiчi, благаючи, що жiнка не втрималась i поступилася.
- Я виведу ??, та не сьогоднi, завтра. Чекай на нас десь далi вiд
оседку, хоча б i отамечки, - показала. - По полуднi вийдемо.
Чи Зоринка так дуже ждала того побачення, чи вiд мами-природи була
така; i осмiхалась зближаючись, i очима та личком яснiла, як, може, не
яснiла досi.
- Добридень, Богданку! - спинилася неподалiк i не схилила, як
сподiвався, голови, дивилася на нього i яснiла, дивилась i яснiла. - Вiтаю
тебе з одужанням-зцiленням. Така рада за тебе, така рада, що йой!
- Спаси бiг на добрiм словi, - осмiхнувся i, мабуть, теж заяснiв видом,
- При?хав, Зоринко, сказати, що вини мо?? в Бориво?вiй смертi нема?, тож i
вражди мiж тобою i мною не може бути.
- Я те знаю, - не роздумуючи, погодилась дiвчина. - I ось що скажу
тобi, Богданку: хоча менi й жаль Боривоя, та ще бiльше жаль, що мiж нас i
нашими родами он що дi?ться через Боривоя.
Таке зiзнання i така довiра не могли не тiшити.
- То, може, нам слiд помирити якось стариню?
- То була б радiсть. Та як помиримо?
- При?зди до нас, як колись при?здила. Побачать, що ми в дружбi з
тобою, та й зм'якнуть серцем.
Бачив, i хоче сказати: гаразд, ?здитиму, i не може.
- Коли ж не дозволяють ?здити.
- Ну, а як я ?здитиму, виходитимеш?
- Щоб не знала стариня?
- Атож.
- Такого тим паче не дозволяють. Та й як же це?
- Коли захочеш, знайдеш, як.
Аж тепер опустила долу зiр та й не зважувалася звести.
- Нi, Богданку, - сказала зрештою i таки глянула на нього. - При?зди...
при?зди через два лiта. Гнiв старинi уляжеться на той час, а я стану
такою, що зможу виходити й та?мно.
- За два лiта таке станеться, - засумнiвався.
- Нiчого не станеться, коли заприсягнемо. I ось минули тi лiта. При?хав
раз - не вийшла Зоринка, при?хав вдруге - знову не вийшла. Тож i поклав
собi: коли
й за цим разом не вийде, поступа?ться в ворота, а то и у терем. З
вiтцем ?? Вепром стане на розмову, коли доведеться, а таки постука?ться.
Ждав на умовленому мiсцi до полудня, ждав i пiсля полудня, ховався в
лiсi, ви?здив, аби бачили, i з лiсу. А Зоринка не появлялася. Анi вона,
анi ?? челядниця-навчителька.
"Що могло статися? Забула за цi лiта, що обiцяла, чи, може... може, ??
нема? вже у Вепровiй оселi? Що коли взяла з кимось злюб i ви?хала? Га? Що
коли взяла з iншим злюб i ви?хала?"
Аж млосно стало вiд тi?? лячно? думки. Не знав, що вдiяти, i сiпнув
коня за поводи, спонукав iти острогами. Куди - сам до пуття не знав. Таки
до ворiт у загорожi ? А певно, куди ж iще i що лиша?ться робити? Не йде
Зоринка, вiн мусить ?хати й стукатись до Зоринки.
Кiнь поривався бiгти (його таки добряче мордували) i, певно, пустився б
риссю, а то й вскач, коли б не розчинилася за якусь мить-другу ворiтниця i
не змусила Богданка натягти поводи: з ворiтницi вивалилося дiвча лiт
десяти, глянуло в один, у другий кiнець i вже потiм загорнулося щiльнiше в
материнi стро? й поспiшило до вершника, що тирлувався на узлiссi.
- Ти ? княжич? - запитало зближаючись.
- Ано.
- Зоринка сказала, аби не ждав. ?? ще на тамтiй седмицi повезли до
Колоброда i надовго.
- Чому повезли, нащо повезли, не казала?
- Нi. Велiла, щоб при?здив десь пiсля Коляди, бо вона, коли б ?? й
катували навiть, все одно лишиться вiрною.
Он воно що! Таки недаремно потерпав та малiв через тi потерпання на
силi. Зоринку змусили ?хати до Колоброда, i змусили тому, що хочуть
силомiць по?днати з кимось. Що ж йому робити, коли так? Податися до
ратного стiйбища, взяти содругiв-отрокiв та налетiти з ними на Колоброд,
вихопити Зоринку з лабет тих, що посягають на не?? А чи вихопить i куди
подiнеться, коли вихопить? Схова?ться у теремi вiтця свого? Ой нi, князь
не дозволить того, тим паче пiсля страти Боривоя.
I правився до Соколино? Вежi, краяв собi тими тривогами та страхами
серце, i в Соколинiй Вежi був схожий через них на нiму колоду. Бабуся не
зна?, де посадити його, вона i так, i сяк бiля внука, а внук втупив у
мостини похололi з ляку чи холоду очi й сидигь поторочею.
- Ти, мабуть, перемерз у дорозi ? - пита?-допиту?ться Доброгнiва i теж
холоне, стривожена його до краю спустошеним зором i геть безвiльним тiлом.
- Та й перемерз.
- Гнав коня супроти вiтру, еге?
- Ба нi, - сказав, не подумавши, а вже як подумав, не мiг обманювати, -
стояв довгий час без руху, тому й перемерз.
- Чому стояв? I де стояв?
- У Веселiм Долi, бабцю.
Кинула допитливий позирк очей сво?х i все сказала тим позирком.
- Знов добивався до Зоринки i знов той лютий Вепр не пустив до дiвки?
- Гiрше, бабцю. Вивiз до Колоброда, гадаю, навмисне, аби зазнайомити
там з кимось Зоринку i заступити менi путь до Зоринки.
- Иой! - осмiхнулася бабуся. - I ти злякався?
- Нiби нема чого лякатися.
- Бо таки нема. За Зоринку ти певний? Зоринка хоче бачитися з тобою i
бути тво?ю?
- Казала, коли й катуватимуть, все одно лишиться вiрною.
- Ось бачиш! -знову осмiхнулася й стала шукати в старечiй пам'ятi, що
iз знаного чи баченого на ?? вiку могло б упевнити Богданка, а тим
заспоко?ти.
- Сiдай до вогнива, - звелiла, - ?ж та грiйся, а я по вiдаю тобi
бувальщину, аби не занепадав духом i знав: нема? тако? гатки, котра
стримала б рiчкову течiю, як нема? й такого гнiву, який вистояв би у
по?динку з дiвочим серцем, що загорiлось бажанням злюбу. Вiр менi: нема й
бути не може!
VI
Сестра ?впраксiя правду казала: матушка-iгуменя тому й iгуменя в
жiночiй обителi, що ма? нежiночий розум i на диво жiноче серце.
Обурювалась та й обурювалась, нарiкала та й нарiкала на богопротивнi
вчинки вельмож - i таких, як намiсник Фракi? Хiльбудiй, i таких, як
навiкулярiй Феофiл, зрештою пiдiйшла до схилено? перед нею Миловиди й
поклала на плече свою бiлу, нiби з мармуру,
руку.
- Утiшся, дитя людське, - мовила тихо i спiвчутливо. - Сльози невинних
рано чи пiзно стають каменем, що ляга? на груди винуватцiв.
Миловидцi не до бесiди було в незвичнiй для ока обителi християн, тим
паче серед аж надто вже незрозумiлих сво?ю прихильнiстю людей. I все ж
вона зважилася пiдвести на iгуменю очi й сказати:
- Нинi вiн лежить на мо?х грудях, матiнко.
- Знаю i вiрую. Та знай i ти: люди завдають людям великого горя, люди ж
приносять ?м i втiху. Свята обитель не цура?ться тебе, дiвицi iншо? землi
й iншо? вiри, вона пода? тобi руку помочi i певна: коли ти увiру?ш в бога
нашого Iсуса Христа, ти знайдеш спокiй i розраду душi сво?й. Господь
сказав: вiн да? стомленому силу, а знемагаючому - твердь.
- За помiч i розраду спаси бiг, - мовила втiшено. - А чи увiрую в Iсуса
Христа, не знаю. Спопелiла я, довiдавшись про наругу над ладом мо?м, про
те, що його нема? вже.
- Христос багато дарував нам благ сво?х, та найбiльше з них - вiра..
Саме вона й допоможе тобi воскресити себе, а вже воскреснувши, здола?ш i
сво? страждання, знiмеш камiнь iз грудей.
- Уповатиму на те, матiнко.
- От i добре. Господь з тобою, - осiнила дiвчину християнським
знаменням i повелiла сестрi ?впраксi? показати послушницi, iменованiй у
миру Миловидою, келiю, в котрiй житиме вона й готуватиме себе до прийняття
вiри Христово?.
Тепер, через кiлька лiт, Миловидка й не пригаду? вже, розумiла чи не
розумiла тодi, куди веде ?? ?впраксiя, тямила чи не тямила, що дiвчинi з
Тиверi негоже селитися в християнськiй обителi, тим паче готувати себе до
прийняття християнсько? вiри. Та коли подума? i вдума?ться добре, то таки
тямила, мабуть, куди йде i що робить: вiд моря пiшла за ?впраксi?ю тому,
що не було вже куди йти, у монастирi погодилася з iгуменею й зголосилася
бути послушницею через те, що до не? промовляли устами добра i
справедливостi. Ано, були б iншими цi люди, гляди, й не пiшла б уже вiд
моря, сказала б: "Будьте ви проклятi!" - та й кинулася б, як i Божейко,
мiж хвиль. Адже наслухалася, мандруючи мiж християн: свята обитель - не
така вже й утiха для щиро вiруючих боговi й жадаючих лишитися непорочними
перед богом. Вона - прихисток для знедолених, для тих, з ким так жорстоко
повiвся свiт, що ?м один лишився вибiр: або накласти на себе руки й пiти з
життя, або пiти з життя, не накладаючи на себе рук. Чи могла думати тi??
митi, як лежала край берега й слухала ?впраксiю, що вона - донька iншого
люду й людина iншо? вiри? Була ж спустошена до краю, знала-бо: з нею теж
жорстоко повiвся свiт, - так до лиха жорстоко, не подумала навiть, що
скажуть боги ?? людностi, коли зречеться ?х i прийме в серце iншого. То
вже пiзнiше, як переболiло все, що могло болiти, а обитель i люди обителi
нагадали, чого опинилася в чужiм возi, схаменулась i подумала: це ж вона
ма? зрiкатися богiв, яким молилися, на яких уповали мама, тато, бабуся,
дiдусь, прабабусi й прадiдусi, бiльше того, хоче увiрувати й прийняти в
серце бога роме?в, тих, що спалили ?? милу випальську оселю, убили
всiх-кревних, що викрали у не? Божейка й на вiки вiчнi розлучили з
Божейком. I це через те тiльки, що не заступилися за не?, не зiйшли з неба
й не покарали винуватцiв ?? й Божейкового безлiття?
Аж зiщулилася, осягнувши минуле, заглянувши в майбутн?. Зiщулилась i
сховалася в собi, так надiйно i так зата?но, що зата?ностi тi?? не могли
не примiтити iншi i найперше сестра ?впраксiя. Не допитувалася, що з нею,
Миловидкою, чому така сумна та вiдсторонена, бiльше бува? з монастирським
стадом, анiж з людьми. Зате опiка й доброта ?? вiдчувалися борше. Ходить
Миловидка коло монастирських бджiл (ще вiд дiдуся знала, як ходити коло
них) - ?впраксiя поруч, пасе на передзим'? чи на передлiттi корiв - знову
поруч та все оповiда? або чита? з писемних книг, який добрий, який
прихильний до гнаних та упослiджених Iсус Христос, якi муки прийняв вiн,
утверджуючи вiру, заради спасiння люду грiшного, як терпеливо проща? грiхи
тим, хто робить ?х несвiдомо, хто всього лиш заблудився, i як кара?
зумисникiв, тих, що мають владу над людьми i зле користуються нею, а ще -
чревоугодникiв, котрi заради ситостi та утiхи творять богопротивнi дiла,
насилують i вбивають або ж примушують людей самих накладати на себе руки.
Iсус Христос - бог милостивий, та до пори до часу. Людям не дано знати,
коли, а все ж колись настане той день, день страшного суду. Воскреснуть
усi мертвi, всi праведнi? i грiшнi й стануть перед грiзним судi?ю. Отодi й
запита? вiн Хiльбудiя: "Ти ходив iз розбо?м у землi тиверцiв?" - "Я,
господи". - "Ти плюндрував мирнi оселi, гвалтував люд, брав у полон заради
черевоугодiя свого?" - "Я, господи". - "Вiчне пекло тобi i кара вiчна!"
- присудить бог. Так само вчинить вiн iз навiкулярi?м Феофiлом.
- А коли в того Феофiла та будуть, матiнко, крiм грiшних, i праведнi
дiла? - згадала Миловида його заступництво в морi. - Як тодi буде?
- Бог усе зважить. Один вельможа усе скупивсь, усе загрiбав до себе i
не лише в помислах, а й руками. Та одного разу розщедрився-таки. Перевозив
багнистою вулицею випечений хлiб. Вiз похитнувся на вибо?нi - i з нього
упала в болото посмага. Голодний старець кинувся до не?, аби узяти собi.
Вельможа замахнувся було пугою, та в останню мить передумав i дозволив
старцевi: "Бери, вона твоя". Коли дiйшло до суду божого, господь важив
його грiхи i доброчинства. Грiхи помiтно тягли шальку терезiв униз. Та ось
з'явився тi?? митi ангел i поклав до доброчинств даровану старцевi
посмагу. Шалька з грiхами схитнулася й пiдскочила вгору - добрi дiла та
вчинки переважили лихi.
- То страшний суд був уже?
- Ба нi. Бог судить не лишень на страшному судi. Вiн чи апостоли його
судять кожного одразу й по смертi.
Миловидка задумалася й помiтно опечалилась думаючи.
- А що ж менi буде, матiнко? Що буде, кажу, вiд богiв мо?х, коли
зречуся ?х?
- А ти певна, що вони - боги?
- Батьки й дiди молилися ?м, i я молилася та вiрувала.
- То й що? Допомогли вони тобi, заступилися, коли благала повернути
Божейка, а потiм покарати за Божейка? Неiстиннi вони, дитино, поганськi.
?дино iстинний i ?дино всемогутнiй бог - Христос.
Так здивувалася ?? речам Миловидка а чи не вiрила. Сидiла, дивилася
собi пiд ноги й мовчала. Хотiла було сказати ?впраксi?: "А ваш, матiнко,
бог теж не заступився ж за вас", - та не знала до пуття, ким i як була
скривджена ця жiнка, коли жила серед мирян, чому опинилася в монастирi, i
утримала себе вiд спокуси.
- Коли б же знаття, що не покарають.
- Цiлi народи зрiкаються погансько? вiри - i нiчого. Чула ж, зна?ш: в
Картлi, в Колхiдському царствi, у вiрменськiй землi усi нинi стали
християнами. Та й галли увiрували в Христа. Живеш-бо мiж християн, бiльше
- в обителi християнськiй. Як житимеш, не прийнявши нашо? вiри?
- Я ще прийму, одначе най потiм.
- Коли - потiм? Чи не мала часу подумати, зважити? Тво? ровесницi давно
стали сестрами в обителi нашiй, а ти все послушниця та й послушниця. Така
чемна i така тямуща дiвчина, а на господарчiм дворi гибi?ш, бiля бджiл та
бiля корiв вiдсиджу?шся.
I дорiкала Миловидцi, i благала, а бiльше читала та й читала по пам'ятi
iстини з святого письма. "Не бiйся i не соромся мене, - казала устами
свого бога й пiдносила до неба вказiвний перст, - я бог твiй, я допоможу
тобi увiрувати в себе, пiдтримаю тебе десницею правди мо??".
- Коли ж ? iнша правда, матiнко ?впраксi?.
- Яка ще iнша? - ширила монашка очi, видно, боялася: зараз почу? таке,
що серце лусне з ляку чи з досади.
- А та, що ?? навчали мене в татовiй оселi - i мама, i бабуся, i
дiдусь. А ще - Божейкова мама у Сонцепiку. Що скажу всiм, як житиму у тiй
землi, коли повернуся?
Не обурилася ?впраксiя i не гримнула на послушницю з антiв. Лише
зiтхнула тяжко й сказала хрестячись:
- Господи, прости нам грiхи нашi!
VII_
Князь Волот не одразу зважився кликати общинних старiйшин та ратних
мужiв й одкриватися перед ними з тим, що привiз iз стольного города землi
Дулiбсько?. Одначе наближення передлiття змусило його бути рiшучiшим.
- Я скликав вас, - мовив, коли усiлися i стихли в гридницi, - не для
утiшних бесiд. Маю, содруги мо?, лихi вiстi вiд князя Добрита, а князь
Добрит - iз ворохобного чужкраю. Мiж нашими сусiдами на полуденному заходi
- лангобардами та гепiдами - стався розбрат, а розбрат зродив сiчу.
Йдеться, видно, до справжньо? вiйни, бо лангобарди пiшли кликати собi в
помiч асiйське плем'я аварiв, iменоване на антах обрами. Коли обри
вiдгукнуться на клич лангобардiв i пiдуть допомагати ?м, пiдуть через нашi
землi, Тож i хочу запитати вас: що робитимемо, коли пiдуть?
Деякi з старiйшин переглянулися мiж собою, iншi думали думу, не зводячи
допитливого зору iз князя.
- А що ж роме?? Адже лангобарди сидять на пiдвладнiй ?м землi. Через
нашу обри лишень пройдуть, пiдуть до них.
- Що мислять собi роме?, про те не вiдаю. Гадаю, коли й стануть супроти
обрiв, то стануть тодi лиш, як тi пройдуть через нашi землi.
Старiйшини загули, перемовляючись мiж собою.
- Ти наш князь, - пiдвiвся один iз них. - Кажи, що намислив вчинити.
Обрiв, нiби тих пругiв, i ходять мовби пруги - тучами. Самим нам не
впоратися з ними.
- Ми не самi будемо в тiй сiчi. Поруч iз нами стане вся Троянова земля.
Князь Добрит кликав до Волина i нас, тиверцiв, i полян, i уличiв. Велiв
бути готовими до сiчi. Одначе обри всiх можуть обминути, йдучи понад
морем, а нас - нi.
- То, може, домовитися з ними, та й по всьому: най iдуть через нашi
землi в ромейськi.
- Як то йдуть? - пiдвiвся i став на весь свiй могутнiй зрiст знаний
усiм Вепр. - Ви хочете, щоб вони пограбували, а то й поруйнували весi та
городища в пониззi Днiстра, на Дуна?? Хочете, аби спалили пристанища,
заволодiли лодiями у Тiрi, Холмогородi?
- Лодi? можна пiдняти вверх по Днiстру й прихистити в Чернi, -
старiйшина йому. - А весi та городища пониззя поплатяться живнiстю i
тiльки. То чи варто заради живностi пониззя ризикувати долею всi?? землi?
Та й скiльки там ?х, весей та городищ, у пониззi?
- Слушна думка, - пiдтримав старiйшину Волот. - Ось тiльки чи захочуть
обри обмежитися пониззям? Що коли пiдуть по всiй землi, забираючи
живнiсть, плюндруючи весi та городища, гвалтом караючи люднiсть? Лiпшо?
ради над ту, що хочу дати тут, бути, мабуть, не може: вторгнення можливе,
слiд готуватися до оборони.
Вепр не звiвся за цим разом i не вигукнув: "Правду мовиш, княже!"
Одначе по ньому видно було: вдоволений тим, що почув вiд князя.
- А все ж, - не втрачав слушно? митi i далi говорив князь Волот, - коли
твердо знатимемо, що обри йдуть на нашу землю, вишлемо завчасно сольство i
запита?мо: чого хочуть? Скажуть: всього лиш вiльно? путi через Тиверську
землю, одкри?мо ?? i зажада?мо: йти ма?те лиш там, де дозволено. Не
зголосяться чи порушать цю домовленiсть, станемо супроти обрiв раттю й
погонемо прiч. Ми не такi змалiлi на силi, щоб дозволяти комусь топтати
нашу землю i зневажати наш люд.
- Ано! Най знають, що не такi змалiлi! - крикнув котрийсь iз мужiв.
Його пiдтримали i всi iншi.
- Слава князю Волоту, гонителю супостатiв iз чужкраю! Слава!!
Ратний дух охопив не лише ратних мужiв, а й общинних старiйшин.
Виголошуючи князевi славу, вони схвалювали тим самим його намiри, а
схвалюючи, казали: "Ми з тобою, княже! Пiдемо всi й пiдемо туди, куди
поведеш нас. Най буде ?днiсть мiж князем, його дружиною i воями ополчення!
Най згинуть супостати!"
- Ми втiшенi, - пiднiс десницю старiйшина з випальсько? вервi, -
втiшенi, кажу, що воля князя i общини ?динi. Та чи того доста буде,
братi?? Оскiльки обри мають намiр iти на помiч лангобардам, а лангобарди
сидять у землях Вiзантi?, чи не годилося б все-таки знати, як поставиться
до вторгнення обрiв у ?хнi землi Вiзантiя. Що, коли недавнiй супостат
зголоситься бути нашим соузником?
- Про те подба? князь Добрит, а вiд Добрита знатимемо й ми, - поспiшив
пояснити Волот. - На радi князiв у Волинi стали на тому, що ки?вський
князь, яко найбiльш знаний серед роме?в, по?де туди iз сольством вiд усiх
антiв i матиме про це бесiду з самим iмператором. То буде його клопiт. Наш
же - подбати про все iнше. Оскiльки вторгнення впаде насамперед на нашi
голови i, може, в недалекiм часi, гадаю, зробимо ось що. Найперше, общини
мають скликати й послати князевi мале ополчення - по двi сотнi з кожно?
вервi. Знаю, - помiтив рух серед старiйшин, - нинi не той час, щоб
вiдривати ратая вiд ниви, а чорних людей вiд ремесла. Та й зачастив я з
повинностями. А що вдiю, братi?, - так треба. Княжа дружина i во?
ополчення мають стати вiднинi на чати i на спорудження сторожових веж по
Днiстру, там, де найбiльш iмовiрне вторгнення. Це i ? те друге, що мав
сказати вам на радi нашiй. Трет? стосуватиметься змiцнення Тiри,
iменовано? вiднедавна Бiлгородом, i Холмогорода, що його спорудив
нещодавна во?вода Вепр. Саме на цi пристанища спрямують сво? турми обри,
коли йтимуть у ромейськi землi, саме там, гадаю, слiд поставити надiйнi
сотнi нашi, а ?х привiдцiв зобов'язати зробити все i зробити до
вторгнення, аби обри не пройшли.
I знову загримiла гридниця й загримiла схвально, а Волот користувався
пожвавленням i приглядався до Вепра: як то вiн сприйняв цю, останню,
речницю князя? Радий, здивований а чи обурений тим, що почув?
VIII_
З якогось часу вершники скачуть неподалiк вiд Днiстра. Через те й не
помiчають, як припiка? сонце. Правда, прохолода теж не дойма? ?х. Сто?ть
та передлiтня пора, коли вона бiльше жадана, анiж надокучлива. Дойма? вже
i дойма? вiдчутно дальня й виснажлива путь. Дядько й ранiш був
невблаганний, з рана до ночi мордував отрокiв, навчаючи стрiляти з лука,
умiти на бiгу зiскакувати, на бiгу й сiдати на коня (з сiдлом i без
сiдла), а ще триматися в осiдланого й нажаханого гриваня пiд черевом, коли
вiн мчить полем на всю кiнську пору. Нинi ж, як пiшли чутки про обрiв, i
зовсiм став непохитним. Анi вдовольниш, анi умилостивиш його. Сказав, не
пустить до батька-матерi жодного - i не пуска?, сказав, пiдемо на пониззя,
поживете в наметах, як справжнi мужi, - i пiшли, правляться та й
правляться берегом, а куди, як далеко, нiхто не зна?.
- Отамечки, мабуть, i станемо табором, - зупинився зрештою й показав на
прибережну галявину.
- В такiй пустелi? -засумнiвався хтось iз отрокiв.
- Це ще не пустеля. Бачив, - знову простягнув правицю й показав у
далину, - лодi? стоять при березi. А коли ? лодi?, ? поблизу й людське
житло.
Розбили попiд га?м три намети: один - для дядька-навчителя, два - для
себе, розклали, як водиться, й багаття. Збиралися вже iти до Днiстра по
воду, аби зварити на вiдкритому вогнi кулешу, та виявили нараз - забули
сiль.
- Гарнi ж iз вас мужi будуть, - не забарився попрiкнути дядько. - Однi
най варять, iншi пiдуть та розшукають найближчi житла, добудуть солi в
поселян.
На пошуки осель людських викликався пiти Богданко. До нього пристали ще
дво?.
- Лiсом самому негоже блукати, - сказали.
Порадилися i спрямували стопи сво? до лодiй: там напевно
започаткову?ться стезя, що веде до жител. Вона й справдi започаткувалася
бiля лодiй i в лiс повела, одначе лiсом, як далеко не правилися, до осель
не вийшли.
- Невже ми збилися з путi? - засумнiвався Богданко.-- Може, не
помiтили, як стезя вiдiйшла убiк?
Повагались i таки вернулися. Чи варто ризикувати й плуганитись бог
вiда? куди з-за яко?сь солi?
Дядько слухав сво?х вивiдникiв i не так був обурений ?хньою
безпораднiстю, як здивований.
- Так довго ходили, так далеко, кажете, зайшли i не натрапили на
людське житло?
- Присяйбiг, далеко.
- Хм. Ну гаразд. Доведеться ?сти несолену страву. В походах, аби знали,
i таке бува?.
По?вши, лягли спочити. Та не довго спали. Дядько розбудив ?х тi?? само?
митi, коли тiло блаженствувало в солодощах вирайських i не хотiло коритися
анiяким повелiнням.
- Доста, отрочата, доста спати! Забули, чого при?хали? Сiдлайте коней i
хутчiй, хутчiй!
Що мали робити? Гнали вiд себе сон i схоплювались, а схопившись,
поспiшали до коней, з кiньми - до рiки.
- Тутки, - показав дядько на плесо, - будете навчатися, як долати рiчку
упарi з конем.
- Таку широку?
- Зате тиху. Тiльки-но почина?те освоювати цю науку, тому й хочу, аби
починали з тихо? рiки. Далi й бурхливiшi будуть.
Першим викликався пливти Жалiйко - син во?води Стодорка; за ним - ще
один отрок, а вже потiм Богданко з Бортником. Знав, Сiрий i рiчкову
широчiнь здола?, i його, вершника, винесе. Та й води зроду не боявся, а
пiсля того, як вона вернула йому зрячiсть, i зовсiм певен був: у водi не
втоне.
- Хто не загубить у Днiстрi ногавець, - жартував дядько, збадьорюючи
отрокiв, - той може вважати себе до певно? мiри мужем.
Старий не лишався на березi. Брав iз собою двох отрокiв i, повелiвши
iншим лишатися й ждати сво?? черги, плив iз ними через рiчкове плесо, а
пливучи, пiдказував та показував, де бути дружинниковi, коли хоче правити
конем, як ма? правити, аби не заважати коневi, навпаки, щораз
збадьорювати, давати йому вiдчути, що вiн не сам серед бурхливо? води, з
ним його володар.
Не таким уже й невдалим було перше Богданкове подолання Днiстра, а все
ж не зовсiм i вдалим. Засмикав вiн Сiрого i так занадто, що той не
второпав, чого хоче вiд нього вершник, i мало не з середини рiки повернув
назад. Он яких зусиль коштувало тодi, аби вгомонити себе, вгомонити й
коня. Таки розвернув Сiрого i, заспоко?вши, повелiв пливти слiдом за тими,
що пiшли першими.. З нього не кепкували, нiхто й словом не обмовився про
княжичеву невправнiсть, одначе бачив: кидають позирки i торжествують, що
невправним виявився саме вiн, княжий син. Через те й не всидiв при гуртi,
пiдвiвся i звiльна посунув до берега.
Не загледiв, коли наблизився дядько. Тодi вже помiтив його й озирнувся,
як був за один-два кроки.
- Чим невдоволений, княжичу? - запитав сiдаючи.
- Усiм.
- Так уже й усiм? А коли б не сьогоднiшня прикрiсть, коли б був нинi не
тутки, а десь пiд Черном чи по дорозi на Соколину Вежу, теж сумував би та
карався, як кара?шся зараз?
Примовк княжич. I погоджуватись, видимо, не хочеться йому з дядьком, i
перечити не випада?. Тож i мовчить, дивиться на бистрину рiчкову й шука?
чогось у бистринi.
Перед тим, як мали вкладатися на спочинок, дядько знову покликав
княжича до себе. Там був уже й Жалiйко.
- Даю кожному з вас по шiсть отрокiв i призначаю привiдцями чат. Ти,
Жалiйко, пантруватимеш iз сво?ми отроками за нашим стiйбищем та кiньми,
ти, княжичу, - за лодiями при березi та за пiдступами до лодiй.
Жалiйко сприйняв той наказ як належне. Завжди так було: де стали, там i
охорона на нiч. Богданко ж не мiг не здивуватися тому, що мав робити це?
ночi, через те не втримався, перепитав:
- А нащо нам тi лодi?? Чому ма?мо стояти там на чатах?
- Лодi? нi до чого. Тi, що полишили ?х, потрiбнi. Дуже можливо, що то
татi i що повернуться вони з тим, за чим помандрували, поночi. Будь
пильний, княжичу, татьба всяка бува? i татi теж всякi. Тому й доручаю тобi
це дiло, що знаю: окрiм тебе, нинi нема кому доручити його.
- Маю затримати ?х?
- Коли зможеш, затримай. Якщо ж чинитимуть опiр, дiй, як i належить
дiяти мужам: i спритно, i нещадно.
- Гаразд.
Такий збентежений був тим, що почув вiд старого, чи такий потiшений, i
отрокiв пiдбирав до чати, - хвилювався, i вiдiбрав - не заспоко?вся.
Не менше хвилювалися, дiзнавшись, куди та чого йдуть, i його чатовi.
Обирали засiдку, гадали, де лiпше засiсти, i обрали - знову гадали, що то
за татi, куди пiшли, з чим i коли повернуться.
- Хто прийде до лодiй, довiда?мось тодi, як прийдуть, коли не
прогавимо, звичайно, - надумався й сказав сво? слово Богданко. - А ось щоб
не прогавити i впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в
засiдцi.
- Вважа?ш, ?х багато прийде?
- А певно. Лодiй двi, в кожнiй може бути по чотири весла. Отож i мiзкуй
собi: татей буде не менше восьми, коли не бiльше.
- Як же ми упора?мося з ними, коли справдi бiльше?
- Якось треба упоратись.
- Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же
вони приховали ?х. Може, пошукати все-таки?
- Поночi? Ну, нi. ?х удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як,
братове.. Ходiмте зараз i переженемо лодi? в iнше мiсце. Татi знають, де
лишали ?х, вийдуть саме сюди, до поникло? над водою верби.
- А що те дасть? Пiдуть на пошуки i знайдуть.
- Отож i добре буде. Коли пiдуть на пошуки, розiб'ються на двi, а то й
на три групи. А нам того й треба. Насядемо й приберемо до рук тих, що
залишаться з ношею, потiм - тих, що шукали лодi?.
- Правда твоя! - радiють отроки й жваво стають пiд руку
княжича-привiдцi. - Так ми здола?мо ?х. Бiгме, здола?мо!
Найпростiше було вiдiпхнути лодi? вiд берега i най пливуть собi. Та ба,
може статися, що ?х знову приб'? до берега i зовсiм недалеко. До всього ж,
татi пiдуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони
швидко можуть повернутися до верби i зашкодити намiрам поставлених на
чати.
- В'яжiть линви ближче до уключин, - тихо повелiв Богданко. - Поженемо
лодi? супроти бистрини.
- Ано, так i мислимо собi. Чи вперше переганяти, не зна?мо.
Було вже за пiвнiч, як переховали лодi? й повернулися на мiсце сво??
засiдки. Про сон нiхто й не думав, усi тривожились передчуттям подiй, що
назрiвали, через те й гнали вiд себе сон, перемовлялися. Та ось стишена
бесiда отрокiв почала згасати i дедалi вiдчутнiше. Бачив, деяким i зовсiм
уже не до бесiди.
- Спiть, - повелiв княжич, - а ми з Бортником попильну?мо. Якщо татi
прийдуть сьогоднi, прийдуть не iнакше як на свiтаннi.
I таки пильнували. Звiдки ?м, молодим та довiрливим, було знати, що тi,
на кого чекають, - вигадка старого навчителя. Почув, як казали: "Людських
осель нема? поблизу", й осмiхнувся серцем: "Кепсько шукали ви ?х,
отрочата. А коли так, пiдкину вам на нiч турбот. Навчайтеся бути дозорцями
ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень, наука не йде
без бука".
Знав, нiчого не станеться там, бiля човнiв, тому й спав сном
праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарi з Бортником. Уже й
Вiз похилив донизу дишло сво?, вже й вiд Днiстра почало тягти прохолодою,
лiс обiзвався, стурбований вiтром, а княжич позирав поперед себе й гомонiв
iз содругом сво?м, позирав i гомонiв.
- Може, iншi хай попильнують, - нагадав Бортник, позiхаючи, - а ми
здрiмнемо.
- Так хочеш спати?
- Таки хочу. Глянь, незабаром свiтатиме вже.
- А коли тi, кого розбудимо, прогавлять спросоння?
- Ну, чом же.
- Гаразд, - поступився княжич, - буди першого-лiпшого, най ста? на тво?
мiсце. Я посиджу до ранку.
Тiльки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся пiдозрiлий
шелест, а вслiд за тим - чиясь хода.
- Татi! Буди всiх i хутчiй!
?х теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до
околiй, чотири iнших несли щось на ношах. У темрявi важко було пiзнати, що
саме, та й не те цiкавило отрокiв: як поведуть себе татi, що робитимуть,
не виявивши лодiй на тому мiсцi, де полишили.
Богданко дав отрокам знак: анiруш. Бачив, татi здивованi. Спинилися i
занiмiли. Далi почали розглядатись та перемовлятися, зрештою
засперечались.
"Уличi, - визначив, чуючи суперечку, Богданко. - Чого ж це вони прийшли
на наш бiк, що мають на ношах?"
Як передбачав, так i сталося. Дво? татей подалися на пошуки лодiй за
бистриною, дво? - в супротивний бiк. Усi iншi лишилися пильнувати ношу. А
оскiльки тих iнших було всього лиш дво?, дозiрцi вiдчули в собi бу?сть
ратну i не забарилися нагадати про те княжичевi.
- Сидiть тихо, - приструнчив ?х Богданко й подав виразний знак -
анiруш. - Заждемо, доки вiдiйдуть далi.
Знав, татi пiшли на пошуки лодiй, тож iтимуть та й iтимуть,
сподiватимуться та й сподiватимуться знайти ?х. В такiй оказi? все можна
думати: хтось скористався вiдсутнiстю господарiв i погнав лодi? до свого
пристанища; могло статися, що збилися, повертаючись назад, iз путi. А
втiм, хай що хочуть, те й думають, аби лише iшли та й iшли, аби опинилися
далi вiд сво?? ношi та вiд тих, що залишилися з ношею.
- Ну, зда?ться, пора.
Богданко дав знак Бортниковi i, коли той наблизився, шепнув стишено:
- Бери трьох отрокiв i заходь звiдти, - показав рукою, - я з усiма
iншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся й до
нас. Ма?мо зблизитися i впасти на тих, що залишилися бiля ношi, разом.
Обходили тихо, скрадалися ще тихiше. Коли вже мали пiдвестися i
обступити сво?х супостатiв, там, пiд вербою, зачувся стогiн, чи, може, й
задавлений крик. Тi, що пильнували ношу, обернулися на нього й сказали
потiшаючись:
- Чого тобi, дiвко? Кличеш на помiч? Дарма, тут нiхто вже не почу?
тебе. Не почу? й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпiння - i будеш
там, де належить тобi бути.
Тиверцi одразу i все зрозумiли. Вихопилися зненацька - однi злiва.
Другi справа - й наставили на татей мечi.
- Анi з мiсця!
Тi уклякли з ляку i втратили на якусь мить тяму, а поки отямлювались,
позбулись мечiв.
- Хто тут? - показав на ношу Богданко.
Татi тупо дивилися собi пiд ноги й мовчали.
Не став бiльше допитуватись, схилився й вивiльнив полонянку з корзно...
затим i вiд ганчiр'я, яким забили ?й рота.
- Богданку! - почув болiсне i злякане. Почув i не повiрив вухам сво?м.
- Зоринко, ти?!
Де розв'язував, а де й рвав на нiй пута. Так поспiшав, нiби передчував:
коли не вивiльнить зараз, за мить-другу може бути пiзно, нагодяться тi, що
пiшли за лодiями, - i вiн знову втратить сво? ладо, ту, що була i ? йому
найбiльшим з усiх жадань.
- Бортнику! - повелiв тому з отрокiв, що був, на його думку, найбiльш
достойний довiри. - Лишайся тут i пильнуй за рештою татей. Я подамся з
дiвчиною i з цими, - показав на полонених, - до нашого стiйбища. Одразу ж
i повернусь, тiльки з бiльшим числом дружинникiв.
Узяв свою Зоринку за руку й пiшов попереду всiх, а йдучи, питав ??, як
же це сталося, де i чому потрапила вона, Вепрова донька, до рук татей
iз-за Днiстра.
Дiвчина усе ще не могла позбутися страху, що ?й нагнали його
гвалтiвники з чужкраю. Оповiдала й схлипувала, ковтала, тримаючись за
Богданка, сльози й знову оповiдала. Вона й сама не вiда?, як сталося, що
довiрилась незнайомiй людинi, та що сталося, те сталося. Постукався в ?хнi
ворота хтось стороннiй. Челядина вийшла запитати, чом стука? i хто стука?.
Той, що стояв за воротами, сказав: "Гiсть iз далеких земель. Поклич когось
iз вогнищан, лепський товар маю для них".
Вислухавши челядину, мати Людомила повелiла, аби гiсть зайшов iз
товаром до двору. Сама вийшла туди i ??, Зоринку, покликала. Гiсть
кланявся та й кланявся ?м, затим показував, що ма?. Коли ж мати облюбувала
паволоку, iншi товари й пiшла до терема за солiдами, розглянувся й до не?,
Зоринки: "Ти i ? Зоринка Вепрова?" - запитав ута?мничено. "Ано", -
пiдтвердила. "Вийди опiсля до лiсу, молодець чека? на тебе".
Не перепитувала, хто вiн, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге,
таки ж виглядала свого Богданка i дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й
не завагалася. Пождала, поки пiде гiсть, завважила, як тiшиться купленим
мати, та й подалася з двору. Спершу iшла спроквола, мовби прогулюючись,
коли ж впевнилась: нiхто не пантру? за нею, пiшла швидше, далi й зовсiм
побiгла. Тодi лиш, як надбiгла до галявини, де й ранiш бачились, спинилася
й зачудувалась: Богданка не було там. I доглядалась, i розглядалася - таки
не бачить.
"Йой, - подумала собi, - так кепсько жарту? чи, може..."
Знов розглянулася й поспiшила назад: до не? виходили з лiсу, одначе
виходили чужi.
- Не спромоглася й закричати, - казала Богданковi й так дивилася у
вiчi, мовби усе ще благала: захисти. - Заткнули рота ганчiр'ям, спеленали
по руках та ногах i понесли не знати куди. I день несли, i нiч несли.
Потiм перепочивали в якiйсь халупi i знову несли. Хто вони, Богданку, чого
?м треба?
- Уличi це, Зоринко, а чого треба, довiда?мось опiсля.
Дядько швидко пробудився, зачувши Богданкiв клич, а що торочить княжич,
нiяк не второпа?.
- Якi татi? Звiдки ?м взятися?
- Взялися, навчителю.
- Напали на стiйбище?
- Ба нi, прийшли до лодiй iз полоненою дiвчиною. Ми взяли лише двох iз
них, решта подалася на пошуки лодiй. Лишаю цих вам, за тими пiду ще. Аби
узяв живими i напевно, дозвольте прихопити з собою ще кiлькох отрокiв.
- Ба нi, - старий гонить нарештi вiд себе сон i вилазить з намету. - З
цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я пiду з отроками. А
боженьку! - журився уголос. - Скажи, яке лихо. Хто мiг подумати, що таке
станеться?
/X
Вдень Миловидцi не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити
святим духом не може. Потрiбне ?дло, потрiбне питво, потрiбен мед для
чревоугодiя i тим паче потрiбен одяг для сестер. А сестер в обителi, наче
комашнi на осоннi. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий
день, не злiчити ?хнiх темних постатей. Тому мати-iгуменя й турбу?ться,
аби обитель мала сво? угiддя, а на тих угiддях було коло чого ходити
послушницям. Зате поночi або тодi, як надiйде велике свято, Миловидка
лиша?ться сама з собою й да? волю думцi, а думка - серцю. Згаду? Випал,
Божейкове подвiр'я в Сонцепiкськiй весi i стариню того дня i тi?? години,
коли вiддавала ?й, Миловидi, все, що мала, а замiсть того, що мала,
прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те
подвiр'я i що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?!
Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на мiрянi вже у
ромейськiй землi путi i йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона
схибила. Тодi як сидiла у Випалi, затим - у Сонцепiку й не знала, як ?й
бути, чим допомогти Божейковi, чи пiзнiше, коли покладалася на Борича й
знову сидiла, коли правилася морем у Нiкополь i збилася з путi у Нiкополi?
Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони - даремна трата часу. Якби
ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши,
викупила б.
Де тiльки не блукала усамiтненою думкою, а траплялася нагода вийти за
обводи обителi, простувала в один бiк - до останнього Божейкового
пристанища - Фассалонiки. Там його путi й розпуття, там вiн думав про не?,
прагнув та кликав ??, кликав та прагнув, аж поки не нажив через тi
прагнення бiди.
Найбiльше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто
велике, повитi чорними мантiями сестри поспiшали до храму, молитися Iсусу
Христу; Миловидка ж вiдпрошувалася такого свята i йшла до моря. Бо чула в
собi потребу бачитися з ним, бо такий бiль i така знада виповнювала серце,
коли зближалася з берегом i чула гомiн хвиль у прибережжi, нiби море й
було тим храмом, що належав найвищому, ?дино можливому i ?дино гiдному
довiри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до
нього, сама-?дина на все узбережжя, - не просто жалiлась - сповiдалася
хвилям. Бо вони таки найрiднiшi ?й, бо не мовчать - промовляють до не?,
коли й не потiшають, то стараються потiшити.
Висповiдавшись морю, а заодно й Божейковi, та наплакавшись досхочу,
згадала якось: це ж вона так i не побувала в навiкулярiя, не побачилась i
не погомонiла з тi?ю, що доконала Божейка в ромеях. А ма? ж побувати, на
власнi очi побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довiда?ться,
що перед нею i ? та антка, яку Божейко не захотiв мiняти анi на якi знади.
Може бути, що розгнiва?ться i вижене, не захоче бачити, як не захотiла вже
раз, а може, й нi. Сьогоднi найбiльше християнське свято - великдень. А на
великоднi усi христосаються i стають добрими. Ано, i багатi i бiднi - усi
христосаються, усi - брати та сестри.
Надумалась i пiшла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навiкулярiй,
звернула, та до двору не дiйшла. "Добре, коли навiкулярiй у морi зараз, -
подумала, - а коли вдома? Великдень - он яке свято, саме на великдень вiн
може бути вдома. А коли так, не побачиться i не поговорить вона з
навiкулярi?вою, Феофiл не допустить.
Постояла й знову спрямувала стопи сво? туди, звiдки прийшла, - до
християнсько? обителi.
Думала-гадала, як пiдступити до тi?? вельможно? згубницi, i таки
надумала: коли не злукавить, нiчого в не? не вийде. Мати-iгуменя або сама,
або через сестер сво?х нерiдко зверта?ться до багатих вельмож за помiччю,
просить пiдтримати заради Iсуса Христа убогу жiночу обитель. Отож
Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Пiдiйде до
двору й скаже челядинi: "Я з свято? обителi. Мати-iгуменя прислали до
господинi. Скажiть, най буде така ласкава та вислуха?".
Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир,
ухитрилася пiти заради цього з однi?ю, ухитрилась пiти i з другою. А вже
як пiшла, все бачила: i як зодягаються посланцi матерi-iгуменi, i що
кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють iз челядиною, заходять до
осель вельможних i постають перед вельможними. Тож i тодi, як
зважилась-таки й постукалась у ворота навiкулярiя, не схибила. Одне, знала
вiд сусiдiв: господаря нема? вдома, вiн - у далекому плаваннi, а друге,
була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з iншими не по-жiночому
вдатною. Лише тодi, як стала перед до блиску пещеною i не набагато старшою
за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею вiд iгуменi.
Дивилася, на нiжну i лiпотну собою навiкулярi?ву й нiмувала, нiмувала й
чула, як всю ??, а надто вид, залива? гаряча хвиля.
- Сестра, сказали менi, з жiночо? обителi? - почула тихий, чи то тiльки
спiвчутливий, чи й потривожений з'явою невiдомо? послушницi голос.
- Ано.
- Мати-iгуменя - моя далека родачка, - освiдчилась господиня. - Правда,
так сталося, що ми... що вона як зреклася су?тностi мирського життя та
вiддала себе процвiтанню вiри Христово?, то ми вiдтодi, вважай, i не
бачилися.
- Мати-iгуменя велiли кланятись вам, достойна.
- Спаси бiг.
Вона була така скорботна i така добролика, нiби матiр божа. ?й-?й, i
сум так само посвiчу? з очей, i на лицях-ланiтах печать непотамовано?
муки. Схоже, нiби ця жiнка тiльки зовнi пещена та пишна, серце давно
потоптане кимось. Ано, он як благально-довiрливо i як скорботно дивиться
на Миловидку, а ще скорботнiше промовля? до Миловидки. Не промовля? -
скаржиться, i чу?ться в тiй скарзi велика туга за кимось чи за чимось,
таке вiдчуття, нiби i хоче, i не може вже плакати за тим, що давно i не
раз оплакала.
"Може, скорбота ?? i ? жалi за Божейком? - да? волю сво?м пiдозрам
Миловидка. - Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навiкулярiй
- бридкий i жорстокий, до всього ж набагато старший i, видимо, нелюбий ?й.
Божейко i орлик, i либiдь, i сокiл супроти нього".
- Мати-iгуменя ще щось велiла переказати менi?
- Нi, - швидко i тому немовби аж рiзко перечить дiвчина й зважу?ться
пильнiше, нiж досi, приглянутись до навiкулярi?во?. "Що ж менi робити з
тобою? - питали ?? очi. - Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати i
пiти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волiю знати, як усе
те сталося, що сталося з Божейком?"
- То чим завдячую...
- Я з-за Дунай-рiки, - не дала ?й висловитись Миловидка. - Мала
побратися й бути жоною рабовi вашому, Божейку. Та не стала нею. Роме?
схопили його й повезли на край свiту. Мусила iти в тi свiти та
розшукувати. Хотiла або викупити його з рабства, або бути при ньому й
спiзнилася. Тому в монастирi тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу
знати, за що його покарано так i чому покарано?
Дивно, не гнiв i не ненависть, - бiль i жаль промовляли ?? устами. А ще
благання. Не те, що рветься зi щойно ураженого й схильного на все, аж до
холопсько? догiдливостi серця. В цьому ?? благаннi була й певнiсть: я -
раба то? хвилi, що зродилася на путi з Черна у Випал, одначе не твоя раба.
Чу?ш, всевладна господине, не твоя! Тож i не дивись на мене, яко на рабу
свою. Забудь бодай на час, що ми нерiвня, що тобi досить покликати
челядина - i я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цi?? хвилi й одне
лиш знай: ми - битi горем люди, i, яко битi, мусимо пам'ятати: нiщо не
вище i не владне над людським. Чу?ш, нiщо!
Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася
думка, бачила: навiкулярi?ва не глуха до ?? казань. Не хмуриться i не
вiдверта?ться, як могла б, дивиться та й дивиться на не?, дiвчину з
далеко? антсько? землi, а тим часом вкрива?ться червiнню. Не вельми
густою, одначе такою промовисто нiяковою, що й самiй Миловидцi ста?
нiяково за сво? домагання..
- Божейко... - пригаду? господиня. - Як же, я знала Божейка. Такий
синьоокий та бiлотiлий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути
рабом.
- То за що ж, питаю, його покарано? - не терпиться Миловидцi. - Чи не
за те, що вельми пригожий?
Навiкулярi?ва i зовсiм паленi? вже, i хоче сказати щось, i не
спроможеться:
- Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, - заговорила зрештою, -
то, певно ж, зна?, що сталося i чому сталося.
- Що сталося - знаю, а чому - не вiзьму до тями. Та й чи можна про те
знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть.
Довiра не забарилася зродити довiру, i навiкулярi?ва на диво швидко й
примiтно погасила в собi пересторогу. Ба навiть намiрилася було звестися,
пiдiйти до Божейково? наречено?, та в останню мить стримала себе й
обмежилася лиш тим, що простягла до не? руки.
- Вiр, дiвчино, - мовила тепло та щиро, - вини мо?? в тiм нема?. Анi
найменшо?. Я добра йому бажала, тво?му Божейковi. Бачила, як мучився в
залiзi, й хотiла полегшити його долю - зробити келiйним служкою в оселi, а
той мучитель мiй, навiкулярiй, завважив у тiм добродiйствi лихi намiри й
згубив молодця. Так наглумився над ним, надi мною, що коли б не вiра та не
певнiсть, що буду покарана за самогубство на тiм свiтi, пiшла б за
Божейком i кинулася б у море, як i Божейко. То ж не просто собi пiдозра i
не якась там породжена пiдозрою недовiра - то ганьба менi перед всi?ю
Фессалонiкою, на весь християнський люд ганьба!
Була така страдницьке зболена i така довiрлива, що годi було й думати,
нiби каже неправду. I все ж Миловидка не пiддалася тим хвилям, що
зроджувала сповiдь навiкулярi?во?. "Цього тiльки й бракувало, - мислила
собi, - ано, цього тiльки й бракувало, аби ти пiшла за Божейком i в воду.
Глядiть, що вигадала!"
- Я не затим прийшла, - намагалась бути стриманою, - не затим, кажу,
прийшла, щоб попрiкати достойнiй господинi за те, що сталося, хоча й
певна: було б лiпше, коли б вона лишалася байдужою до долi Божейка й не
заступалася за нього. Вериги залiзнi, неволю та муку, зроджену неволею,
Божейко стерпiв би, а безчестя не мiг. Ми, достойна господине, - люди
iншо? кровi i покону iншого.
- Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби?
- Йой, пощо так кажеш, господине? Чи тво? вериги - рiвня Божейковим?
Iнше повiдай менi, коли справдi добра та ласкава: що вiн казав, Божейко,
коли мав iз тобою бесiду? Яким було його найбiльше бажання?
- Казати нiчого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти
край сво?м мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рiдну землю, i
так дуже, що й на смерть пiшов заради то? зваби.
- Дякую красно, - пiдвелася Миловидка i тим сказала: iтиме вже. - Це i
? те, що виправдову? Божейка перед землею нашою i перед людом нашо? землi.
Коли поталанить бути в нiй, так i скажу всiм: вiн був i лишився внуком
Трояна.
х
У Чернi, перед гуртом суддiв та дружинникiв, татi не довго опиралися.
Та й чого мали б опиратися? Спiймали ?х iз викраденою в Тиверськiй землi
дiвкою, знають, чия то дiвка, як знають i те, з яко? землi прийшли по не?.
Лишалося зiзнатися, чому прийшли саме по Вепрову дiвку. Зiзнаватися, ясна
рiч, не хочеться, за таке по голiвцi не гладять, одначе ж i не зiзнатися
не випада? якось. Тиверцi так собi не вiдпустять, i першiй-лiпшiй
байцi-вигадцi не повiрять. Однiй, щоправда, могли б повiрити: не тiльки
уличi, усi ходять i умикають дiвок, коли наста? час брати з ними злюб. Та
ба, дiвка не ствердить, що брали з ?? згоди. То ж чii не лiпше буде, коли
не вертiтимуть, наче мiзi?ць сонцем, а чистосердечно зiзнаються: що повело
?х у Тиверську землю i чому саме до Вепра?
- Це я брав, iншi нi до чого тут, - виступив наперед наймолодший.
- А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась?
- Знав.
- Чому ж пiшов?
- Вельми лiпотна дiвка, тому й пiшов, на те й брав.
- I вiдав, що за це суворо карають?
- Коли б не спiймався, не покарали б.
- Умгу. Чий же ти такий спритний?
Примовк, одначе ненадовго.
- Старiйшини Забрала.
У всiх, хто стояв поблизу i чув те зухвале зiзнання, очi стали рогом.
Он воно що! То це молодший син того самого Забрала, що так лютував i
домiгся смертно? кари Бориво?вi? Ну й ну! Тi?? кровi, виходить, мало було,
захотiли бiльшо?.
- За брата прийшов помститися?
- За брата помстилися вже, сестра лишилася невiдомщеною.
На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкiрене звiря.
- Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не вельми вдавай iз себе
хороброго. Кровi ти, на щастя, не пролив, а за гвалт вiдповiси i за всi?ю
суворiстю нашого закону.
Богданко менш за все цiкавився судом i тим, що присудить вiн спiйманим
на татьбi уличам. У нього радiсть - гостю? в Чернi Зоринка, вiн там, де
гостя, та мати-княгиня, та сестри-затiйницi. Такi потiшенi всi тим, що
зчинилося минуло? ночi, надто малi. Питають-допитуються в Зоринки, потiм -
у Богданка, як було та що було з ними на пониззi. Або слухають,
затамувавши подих, або верещать на радощах, та хвалять княжича, та
радiють, що вiн он який муж у них. Ну, а з дiтьми радi? й княгиня. Бо то
не якась там, то достойна з достойних радiсть.
- Веселiться ж собi, - каже зрештою старшим, Богданковi та Зоринцi, - а
я пiду до князя, запитаю, чи послав уже до Веселого Долу людей сво?х.
Посестра Людомила та й усi iншi мають знати i по можливостi борше, що
Зоринка в нас, що з нею усе гаразд.
Сказала й подалася надвiр, а в дворi не забарилася розшукати мужа.
- Волоте, - вiдкликала осторонь. - Ти, сподiваюсь, вволив уже волю
дiвчини?
- Коли, княгине?
- Як на мене, давно час. Мислю собi, як бiдка?ться, не вiдаючи, де
дiвчина, що з дiвчиною, мати ??, Вепрова Людомила.
Князевi явно не подобалось ?? надокучання.
- Я вже чув це. Яка ? потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й
пошлю.
- Потреба ?, Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що мiг
би не лише повiдомити Вепрам цю радiсть, а й запросити ?х до нас на
гостину.
- А ось просити й поготiв не слiд. Досить, просили вже.
- То колись. Нинi в нашiм теремi перебува? порятована сином ?хня
донька, а в руках тиверських суддiв - син старiйшини Забрала.
Княгиня вклонилася мужевi, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пiшла.
Бо певна була: радить добре дiло. Не везти ж ?м дiвку й не леститися до
Вепрiв iз дiвкою. Хай самi ?дуть, та беруть, та подумають, як ?м бути,
коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що ско?лося мiж двома
найзнатнiшими в Тиверськiй землi родами, чи й далi дивитися на княжий рiд,
як досi дивилися, - вовком.
Запевняла Зоринку й зорiла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогоднi
кревнi ?? знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А
то ж як! Щоб Вепрова Людомила пiсля таких тривог, пiсля страхiть, що
пережила вiд то? митi, коли не стало Зоринки, та не повелiла запрягати
коней, гнати ?х, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона - мати, а
матерi глибоко болить за дiтей.
Не сказала: "Як i менi за сво?х". Бо сьогоднi не думала про тривоги,
сьогоднi, як нiколи, певна була: нарештi уляжуться вони. Он як пломенi?,
потiшений тим, що порозумiвся нарештi з Зоринкою, Богданко i он як Зоринка
пломенi?, потiшена, що саме на долю Богданка випало порятувати ?? вiд
ганьби i безчестя. Вони линуть одне до одного i прагнуть одне одного, а
коли линуть та ще отак, як бачить, хто посмi? не порахуватися з ?хнiм
бажанням-полум'ям i погасити тоте полум'я?
"Якби боги були такi щедрi та умилостивили вже того Вепра, - гадала
собi. - Най би дiти сходились та й брали з ласки богинi Лади злюб. Коли не
зараз, то на Коляду або на Ярила. Дiвка зрiла вже i он яка лiпотна та щира
серцем, iншо? Богданковi й не треба".
- Це ти скiльки лiт уже не бувала в нас? - обiйма? дiвчину й приязно
зазира? ?й у вiчi.
- Давно, матiнко-княгине, вважайте, з того самого часу, як нашi во?
повернулися з роме?в.
Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе iнше думала: "Не сказала:
"Як стратили Боривоя i тато заворогували з князем". I добре робить, що не
каже. Не до того йдеться, щоб згадувати те безлiття i той непотрiбний
розбрат. Ано, не до того йдеться!"
Найбiльшу сподiванку свою покладала на славу, що пiде про Богданка по
околiях, а вiд сколiй пiде й по всiй землi. Як же, дядько розказу? та й
розказу? мужам, отрокам, як спритно та мудро повiвся Богданко, коли брав
татей. Вiн, муж Доброгаст, iменований дядьком-навчителем, так собi, аби
отроки звикали до ратного дiла й навчалися нести дозорну службу, сказав
?м: "Йдiть i пильнуйте за лодiями; то лодi? татей". А княжич Богданко не
просто собi слiпо робив те, що велiв дядько, вiн прибрав лодi?, перевiв ?х
в iнше мiсце i тим примусив татей шукати свою втрату, а вiдтак розбитися
на три осередки. Тому i взяв ?х, як останнiх бевзiв, анi отямитися, анi
писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж додума?ться. Ну, а коли
каже так про Богданка дядько, то чому не повинна казати, а тим паче
мислити, вона, княгиня i мати? Чи ж такий отрок не достойний поваги? Чи
перед таким не розчулиться i не стане прихильним навiть кляте з клятих
Вепрове серце? А ще ж ? добриня Людомила. Хто-хто, а вона бажа? сво?й
дитинi щастя, зна? i розумi?: княжич i ?? доня давно вподобали одне
одного, стати ?м на завадi - все одно що згубити.
Була з дiтьми - уповала на це. Лишала на часинку дiтей та поспiшала до
князя чи до челядини з якимсь бiдканням - знову уповала. А то ж як! Чи
вона ворог сво?му синовi? Чи мало перетерпiла та вистраждала, коли його
спiткало те страшне безлiття, що мало не стало згубою. Йой, боги ж
всевидющi, мають бачити й винагородити вже матiр за ?? страждання коли не
щастям-насолодою, то бодай певнiстю, що вона не така вже й нещаслива мати,
що й ?? дiтям дару? сво? блага свiт, усе те гоже та пригоже, що ? у бiлому
свiтi. Заприсягтися може: окрiм цi?? втiхи-винагороди бiльше нiчого ?й не
треба, чогось бiльшого вона й не жде уже вiд су?тного в сво?й су?тi свiту.
Чомусь об'явилася в нiй та й засiла в тiм'? певнiсть: це вирiшальна
мить. Коли прибуде за Зоринкою вiтець ??, а тим паче й мати, вони з
Волотом не вiдпустять уже ?х такими, як були досi. Анi щедрiстю, анi
мудрiстю не поскупляться, а таки виб'ють з ?хнiх мiзкiв колишн?, примусять
забути його. Чи ?м, Вепрам, не узрiти тепер: правда на боцi Волотiв? Най i
так: не зумiв князь постояти за Боривоя. Зате ж зумiв княжич вихопити з
хижих лабет Забрал ?хню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дiвкою.
Провина окуплена доблестю i честю, а покон слов'янський так i гласить: за
честь платять честю.
Мабуть, аж надто увiрувала, що буде так, як мислить собi, як хоче, щоб
було. Коли за Зоринкою прибув iз Веселого Долу цiлий загiн кiнних i Малка
не побачила серед них анi Вепра, анi Вепрово?, занiмiла, вражена, й
змалiла на силi, да так, що анi вдiяти, анi сказати чогось не змогла.
?дине, на що була здатна, - вiдчувати образу, а водночас i бiль.
"Як же це? - питала сама себе. - Чи то ж можливо? Най Вепр не смi?
показувати ?м очi. А посестра Вепрова? Що вона дума? собi? Няню-наставницю
прислала. I це до нас, князiв землi Тиверсько??!"
Як пiшла перед тим, так i прибула знову сила. Збудилася Малка, за себе
та до князя, а вже тодi, як постала перед князем, забула, що вона не
просто собi мати, вона ще й княгиня.
- Як же це можна, Волоте? - питалась i не ховала зволожених сльозами
вiч. - Ти загледiв: вони не зволили прибути за сво?ю донькою,
няньку-наставницю прислали. I це пiсля всього, що зробили для них. Та то ж
ганьба, то видиме безчестя нам!
- А ти сподiвалася чогось iншого? - князь був на диво спокiйний, лише
хмурiсть i виказувала його невдоволення. - Це, Малко, не хтось там, це -
Вепр, вiд нього годi сподiватися честi. Ну, а за безчестя не думай.
Безчестя коли й буде з цього, то не нам. Тепер напевне зна?мо: примирення
як не було, так i не буде. Ми - недруги, i вiднинi ма?мо поводитися з
Вепрами, як iз недругами.
- А дiти? Що буде з дiтьми?
- Час, сподiваюсь, i ?х перекона?, що мiж ними нiчого вже не може бути.
XI_
Вiдтодi, як у Подунав'? були спорудженi за умислом князя Волота i з
волi всетиверського вiча сторожовi вежi, колишня гостинна путь i
незайманщина перестали бути доступними для всiх. Бiлгородська твердь разом
iз пристанищем i землями, що лежать на захiд сонця вiд Днiстровського
лиману аж до Третьо? рiки i Третього озера, належать тепер самому князевi;
Холмську твердь i землi, що лежать мiж Третiм та Змi?ним озерами, посiв
во?вода Вепр; вежу, споруджену мiж озером Змi?ним та озером-морем i
найменовану Великою Лукою, як i землi, що прилягають до Велико? Луки,
князь заповiв сво?му мужевi i будiвничому то? вежi Чужкраю; Стрiльчу ж
твердь, що стала мало не супроти ромейсько? Тульчi й прикрива? собою землi
мiж озером-морем i Прутом, даровано iншому мужу i во?водi - Всевладу.
Перше, що зробили во?води i волостелини тих твердей-веж, - проклали вiд
вежi до вежi i вiд кожно? з веж у глибину Тиверсько? землi надiйнi путi -
такi, якими можна було б правитися не тiльки кiнно, а й валками, з ?длом
та питвом для молодшо? дружини, що чатуватиме в Подунав'?. Не забарилися
волостелини нових займанщин поставити й знаки, що визначали обводи ?хнiх
земель, кинули, подiбно Вепровi, клич у обжитi волостi Тиверсько? землi:
хто бажа? мати привiлля та достаток, хай iде в Придунав'я, бере визначену
волостелином землю в лiсi або при березi озера, рiки й ста? володарем
дарщини. Правда, на той клич мало хто спокусився. Одне, знали: то -
порубiжжя, туди звикли ходити i, певно, не раз ще ходитимуть роме?, а
друге, та незайманщина, вiддавна заселялася й понинi заселя?ться бiглим
людом, iменованим не без пiдстав татями. Як житимеш i що надба?ш мiж
такими?
Воно, може, й дивно: Придунав'я - багатий край, тут одною рибою можна
жити, проте на змiну лiта приходить зима, на змiну зимi приходить лiто, а
в незайманщину нiхто з поселян дiдизни не правиться, на не? як не було,
так i нема? спокуси. Та що з поселян - отроки неохоче йдуть нести
сторожову службу в Подунав'?, тим паче назовсiм селитися тут. ?м пропону?ш
привiлля, ?м дару?ш такi, яких нiде не мали, блага, а вони хмуряться та
нудьгують, а нудьгуючи, норовлять повернутися до Черна чи принаймнi в
обжитi людом оседки.
Доводиться дбати не так про гридницi, як про окремiшнi халупи й радити
тим, що стоять на розпуттi: "Бери собi жону, май свою оселю-пристанище й
обживайся тутки, нi про що iнше не думаючи, нiкуди не пориваючись". Та що
казати: через тi сумнiви i те нехотiння нерiдко доводиться брати в дружину
бiглих закупiв, а то й головникiв, колишнiх i нинiшнiх татей. Живеш мiж
них i потерпа?ш, а потерпаючи, поступа?шся то одним, то другим, то третiм.
Князю Волоту, та й тому ж Вепровi, простiше: один i другий, крiм
твердей i веж, мають морськi пристанища, а до пристанищ липне рукомеслий
та торговий люд, там стоять княжi сотнi, через те iншi, не тi, що у
Чужкрая чи Всевлада, й норови. Приходить котрийсь iз помiркованiших татей
i рече, мов батьковi рiдному: "Волостелине, я згоден узяти в тебе оселю й
бути тобi слугою вiрним у цьому безлюддi, та в оселi тiй ма? бути й жона".
Що скажеш такому? Мусиш заплющувати очi й чинити супроти закону та
покону роду-племенi: "Смерди - i тi умiють добути собi жону, а ти ж, як не
?, ходив на промисли, причетний до ратного дiла. Чи личить такому питатися
у волостелина й сподiватися, що жону дасть волостелин?"
Зрадi? та й пiде, а через седмицю-другу бачиш: ма? вже жону, ста? перед
тобою й кляньчить оселю. Вiда? Чужкрай, бiльше нiж певен: десь плаче мати,
погрожують, шукаючи сестру, брати. А що вдi?, коли в його сторожi не
перший уже такий, коли йому треба та й треба ?х.
Правдиво кажучи, Чужкра?вi й самому не вельми весело тут. То вже, як
злюту? сторожу та буде певний, що вона - надiйна опора в придунайськiй
вежi, по?де й привезе жону з дiтьми, матиме клопiт про них, а з клопотом i
привiд не почувати себе самотнiм. А поки що нiчого iншого не лиша?ться
робити, як велiти всiм, вiльним вiд сторожово? служби, довершувати
недовершене в обнесенiй стiною градницi чи ловити рибу в Дуна?, самому ж
плуганитися пiсля всiх повелiнь до медушi й глушити смуток медом, що його
не забува? постачати вогнищний.
- Що зволите, во?водо? - ластиться догiдливий медочерпiй.
- А в тебе ? з чого вибирати?
- Аякже. ? мед, ? й вино ромейське.
Чужкрай не поспiша? виказувати подиву.
- I то - правда?
- Чи во?вода не впевнилися ще: коли кажу, то кажу тiльки правду?
Вогнищний надибав на стезю, що веде за Дунай, а вже там, за Дуна?м,
знайшов таких, що мiняють вино на хутро.
- Тi мiняйли з ромейсько? фортецi?
- Ба нi, даки. До фортецi вогнищний не добувся ще.
- Ну, то наливай, посмаку?мо задунайським.
Вiн справдi аж надто вже уважний, п'? й дослуха?ться, добира? смаку. А
тим часом iз вежi подають голос сторожовi:
- До острога правляться кiннi во?!
Во?вода чу?, однак не хапа?ться i не поспiша? на голос. Тодi вже, як
прийшли та доповiли, поцiкавився:
- Звiдки правляться?
- Зi сходу сонця.
- I скiльки ?х?
- Десяткiв зо два набереться.
- При бронi?
- Ано. I щити, i мечi, i луки мають.
- Пильнуйте.
Як сидiв, так i далi продовжував сидiти в медушi, смакував задунайське.
Та йому не дали все-таки розсмакувати його, прибiгли вiд ворiт i сказали:
- Просяться, аби впустили до острога.
- Питали, хто такi?
- Во?вода Вепр iз дружинниками.
- А що йому потрiбно тут, тому Вепровi?
- Не вiда?мо.
- То пiдiть i довiдайтесь. А вже як пересвiдчитесь, що таки ма? дiло до
нас, впустiть.
Дозорцi йдуть, а Чужкрай оберта?ться тим часом до медочерпiя:
- Чим же воно лiпше за наш мед, це задунайське?
- Ви не вiдчува?те, чим? Достойний, смак же не той.
- Смак не той, однак щоб лiпший - не сказав би.
Вепра приймав за тим же столом. Не пiдвiвся й не пiшов назустрiч, хоч
знав його давно. Повелiв медочерпiю: "Налий нам свого хваленого", - й
запросив колишнього содружинника до трапези.
- Сказали, ма?ш до мене дiло?
Вепр як зайшов похмурий, так i лишався.
- Мав, Чужкраю. А чи маю зараз, i сам не вiдаю.
- Чом так?
- Бо прийма?ш аж надто вже негостинно. Он скiльки за воротами тримав,
потiм допитувався, не впустивши, хто такi i чого треба.
- А ти ж як думав? Сто?мо на порубiжжi, роме? поруч.
- Нiби не видно, хто ми.
- Най звикають бути обачними i пильними. Дружина в мене сяка-така, маю
навчати та й навчати. Тож не гнiвайся, бери, випий з дороги.
Вепр догляда?ться, чого наливають йому в братницю, однак не поспiша?
прикладатися до не?.
- Розмова наша не для всiх, - сказав притишено, - тож i небажано, аби
була при всiх.
- Най буде й так. Повернемося до не? потiм, а зараз пригощайся.
Пригощайся й розповiдай, де бував, що видав, як живеш у сво?м Холмi й поза
Холмом?
- Чому поза Холмом?
- Бо ма?ш ще одну займанщину - Веселий Дiл.
- Коли по щиростi, тим i живу, що розриваюся мiж одною й другою. Холм
забира? вiд мене лiта, забира? силу, а потрiбного хосену з того не бачу.
- Хiба? Всi кажуть: справжнiй город спорудив, з Черном скоро
зрiвня?ться. А крiм города, й морське пристанище ма?ш. Роме? нiбито
навiдуються вже, при?здять за товарами, привозять сво?.
- Не набув ще мiй Холм то? слави, щоб до нього навiдувались роме?.
Окрiм дакiв та ромейських слов'ян, нiкого не бува?.
- То набуде ще, не все одразу.
Вепр надпив iз братницi, помислив i вже потiм сказав:
- Не вельми вiрю, во?водо, що набуде. Затим i при?хав, аби помiзкувати
разом. Може, пiдемо вже? - понизив голос.
- Коли так наполяга?ш, то й ходiмо.
Самого цiкавило вже, що хоче повiдати во?вода-сусiда. Видимо, недаремно
ж притишував голос та сокорив стиха:
розмова не для всiх. Той i поведе туди, де не всi можуть чути.
- Чи не до змови хочеш залучити мене? - пильно приглянувся до Вепра,
коли усамiтнилися.
Гiсть помiтно сторопiв, хоча й старався не виказати сво?? бентеги.
- Такого намiру не маю, одначе зiзнаюся тобi: при?хав не з веселою
бесiдкою. Сумнiви роздирають останнiм часом, а подiлитися ними нема? з
ким.
- Ти i сумнiви? Досi вони, зда?ться, не вiдвiдували тебе.
- Тепер вiдвiдали. Певно ж, не забув, що казав князь на радi старiйшин
i мужiв.
- На безпам'ятство не скаржусь, хоча й не втямлю, чим бентежать тебе
його казання.
- А тим, що то неправдивi були казання. Нас обмануто!
- Кого це - нас?
- Передусiм тебе, мене, Всевлада.
Чужкрай виважив свого гостя лiнькуватим i вiд того не так пильним, як
важким поглядом.
- Я не почуваю себе обманутим.
- Бо не дiйшла черга. Дiйде - тодi помiтиш. Де тi обри, що ними
погрожував Волот? Тямиш тепер, чому вiн погрожував ними, нащо вигадав
нашестя обрiв?
- Вигадав?
- А так. Захотiв поставити у наших волостях сотнi сво?, прибрати те, що
обжили та спорудили ми, до сво?х рук, i вигадав. Обри всього лиш кочували
бiля Меотiди. Вони i в помислах не мали йти через нашi землi.
- Звiдки тобi знати, що не мали такого в помислах?
- Кажу ж, стали та й пасуть коней.
- А коли ?м зашкодило щось iти далi?
- Що могло зашкодити? Гада?ш, злякалися наших приготувань?
- Дуже можливо, що й злякалися. Якщо вони могли домовитися з
лангобардами про спiльну виправу супроти гепiдiв, то чому можуть не знати,
перебуваючи серед тих же лангобардiв, що анти посилали сольство до
Вiзантi?, що мiж тими i другими ? домовленiсть: об'?днати ратi й заслонити
обрам путь за Днiстер i Дунай?
Вепр не знав, що сказати на те, i злився. А злоба не додавала йому
розуму.
- Бачу, i ти не хочеш зрозумiти мене. - Вийшов з-за столу й рушив було
до дверей, та одразу ж повернувся: - Тобi, як i всiм, байдуже, що труд
мiй, плiд багатолiтньо? потуги ста? здобутком Волота, цього пiдступного
пса i вбивцi!
Вiн лютував уже й бiгав по клiтi, лютуючи, а Чужкрая нiби й не
стосувалося все те, попивав вино, закушував i лише iнодi виважував гостя
лiнькувато-супокiйним поглядом.
- У мене. Вепре, нема? жодно? причини бути тобi недругом. Одначе й
князевi я не збираюся ставати поперек путi. Вiн в одвiтi за блага землi i
люду тиверського, най робить так, як того вимагають потреби землi.
- А що скажеш, - спинявся Вепр i круто обертався до Чужкрая, - що
скажеш, коли посяде i твiй острог, як посiв мiй Холм? Чи згада?ш тодi про
потреби землi? У кого шукатимеш захисту, коли посяде? Ма?мо бути ?диними,
Чужкраю. Чув, ?диними, коли хочемо бути володарями i силою в сво?й землi.
- Сила землi в ?дностi, Вепре, а не в розбратi. Ти ж сi?ш розбрат, i
тому не кажи, що дба?ш про силу.
Непохитнiсть цього пияка i ненажери дiймала волостелина Холма до
живого. Бачив, не зломить його, i тому нiчого iншого не вигадав, знову сiв
за стiл.
- Чи я перший почав той засiв? - казав сумовито. - Чи я не стояв пiд
стягами князя Волота, не дбав про ?днiсть?
- Колись - так, а зараз - нi. Тому й князь був колись тобi побратимом,
нинi ж ма? остерiгатися тебе й дiяти так, як велять дiяти потреби землi.
Збагни це, во?водо, i повертай коней у город свiй придунайський. Князь,
сподiваюсь, не гонить тебе з нього.
Вепр дивиться на нього скоса i мовчить.
- Це i вся твоя рада?
- Уся, волостелине.
- Шкода. Не сподiвався чути таке вiд тебе.
- Гадав, як я Чужкрай, то мене легко пiдбити на змову? Помилився,
Вепре. Я насамперед витязь, а для витязя честь над усе.
Аж тепер упевнився i остаточно: те, з чим правився до Чужкрая, луснуло
i луснуло безнадiйно. Тож нiчого iншого не лиша?ться тепер: якось мусить
вигородити себе. Ось тiльки як? Прикинутися й запевнити, що переконали
його, Чужкра?вi, докази. Ба, даремнi, мабуть, потуги. Чужкрай не такий
простак, аби повiрити в щирiсть скороспiлого каяття.
I те, i друге поривався сказати - дарма, усе видавалося дрiбним i
нiкчемним. Зрештою пригадав причину розбрату з Волотом i заходився
скаржитися вголос на сво? давнi й невтихаючi болi. Он скiльки лiт минуло,
як не стало сина, а вiн не може забути тi?? до крику болiсно? пагуби, як
не забува? й князево? нерiшучостi в тiй пагубi. Через те й пiдозрiлий до
кожного його заходу, може, саме тому й видаються вони зловорожими. Он до
чого дiйшло: не вiрить навiть його видимо добрим намiрам. Чи то ж годен
був подумати хтось, що таке станеться мiж ними?
Журився та й журився сво?м безлiттям, аж поки журба та не викресала
iскру живого вогню й не збудила бу?сть чоловiчу: вдарив лихом об землю та
й повелiв отрокам принести жбан iз медом, а за одним заходом i все, що
треба до меду.
- Пиймо, Чужкраю, - запросив господаря. - Най тонуть вони, i журба
наша, i недоля, в цiм хмiльнiм напо?. Бiльше нiчим ?х, клятих, не здола?ш.
Присяйбiг, нiчим!
Пили день, пили й другий, а настав час ?хати вiд Чужкрая, ще раз
упевнився: цей ведмiдькуватий волостелин i княжий стражник на обводах не
пропив розуму, пам'ята?, що говорилося мiж ними, i чому говорилося. Через
те, вiд'?жджаючи, визнав за доцiльне сказати во?водi Велико? Луки:
- Погомонiв з тобою - i нiби легше стало. Ано, iншим вертаю домiв.
Старiю, певно, коли сам не можу вже упоратися з собою.
- Пригаси злобу - i повернеш молодiсть, - сказав на те Чужкрай.
Похитав, зголошуючись, головою та й спрямував коня до ворiт, а з ворiт
- у зворотну путь, до Холмогорода.
"Най бачить Чужкрай i вiру?, - думав собi, - що я порозумнiшав. Од'?ду
кiлька поприщ та й поверну коней до Всевлада. До гузна всi отi його
благочестивi? глаголи. Маю довершити задумане - i край".
Скiльки верстав ??, свою невеселу зворотну путь, стiльки й думав: чому
Чужкрай не пристав на його клич? Так вiру? в князеву непорочнiсть чи такий
вдячний йому за подаровану волость? А чом би й нi? Еге, чом би не був
вдячний? Окрiм коня, бронi та влади над сотнею дружинникiв нiчого, вважай,
не мав. Тепер ма? волость, ? княжим стражем на обводах i в подарованiй
волостi. Усе те здобув дякуючи князевi. А коли так, чи ? потреба правитися
ще й до Всевлада, розкривати себе ще й перед Всевладом? Якщо вже Чужкрай
почува?ться вдячним князевi i не йде супроти князя, то Всевлад тим паче не
пiде. Вiн сидить у крайнiм на захiд сонця закутi, обри обiйдуть його, як
обiйде й княжа лжа, породжена чи всього лиш пояснена вторгненням обрiв.
"Не з того кiнця почав я, - твердо ста? на думцi Вепр, - i не там шукаю
собi соузникiв. Присяйбiг, не там!"
XII_
Не те здивувало Миловиду й виповнило ?ство ?? бентежним острахом, що
Божейко пiдiйшов нечутно, нiби з аеру виплив. Дивував його видимий сум, а
ще - зата?ний бiль у очах, ба навiть докiр.
"Чого ти?"запитала тихо i знiчено.
"А ти не зна?ш, чого?"
"Бо таки не знаю".
Помовчав мить i вже потiм сказав:
"Мамця умирають".
"Йой!"
"Поглянь, - кивнув у той бiк, де мала бути Тивер, - питають, на кого
залишиться наш Жданко"..
Обернулася i, нiкого не вгледiвши анi поблизу, анi вдалинi, отетерiла.
Хотiла вдатися зi сво?м клопотом до Божейка, та його не було вже.
"Ладоньку мiй! Де ж ти?" - крикнула i, мабуть, злякалася власного крику
- одразу ж i прокинулась.
- Свiте ясний! - простогнала. - Сон це був а чи видиво? Певно ж, сон,
та чому такий: "Мамця вмирають, питають, на кого лишиться наш Жданко?"
Устала, стривожена, заглянула у вiкно й знову повернулася в сво? ложе,
щiльнiше та надiйнiше укрилася веретою.
За вiкном похмурий ранок, певно, збира?ться на дощ, ось i сняться
померлi. А все ж чому Божейко сказав саме так: "Мамця вмирають"? Чи не ?
то правдиве оповiщення про смерть? Мамця його справдi слабувала тодi, як
проводжала ??, Миловидку, в роме?. Гляди, ждала, ждала, та й не дiждалася.
Жарти хiба, п'яте лiто йде вже, як полишила ?? в Сонцепiку. I не просто ж
собi попрощалася та й пiшла - пообiцяла повернутися укупi з Божейком. Йой,
та за цi лiта справдi можна зiтлiти, ждучи, та плачучи, та втрачаючи
останнi надi?. Ано, втрачаючи. Бо он скiльки ждала-виглядала, а не
дiждалася нiчого. Хай першого лiтагадала собi: не впоралася Миловидка, усе
ще шука? Божейка по свiтах. Хай узимку думала: якщо й знайшла сина та
викупила, як повернуться дiти, коли путi земнi занесено снiгом, море
вкрите кригою? А що лишалося ?й думати другого, третього, четвертого лiта?
То ж не днi, то лiта! Боженьки! Утверджувалась та й утверджувалась,
мабуть, у думцi, що не буде вже анi дiтей, анi добро? вiстi про них, а
утверджуючись, плакала. I згасала плачучи.
Лишенько неждане та негадане! Як же це вона, Миловидка,
опростоволосилася так? Про себе дбала, бач, старалась увiрувати, що час
виго? рани, а християнська обитель дасть спокiй i блаженство натомленiй
людськими кривдами душi. Про те ж, що той самий час пiдточу? в рiднiй
землi вiру в повернення Божейка, а з вiрою й Божейкових кревних, забула.
Та тi ж люди вiддали ?й усе, до мiдницi, до обола, а вiддаючи, вiрили:
Миловидка повернеться з сином; коли ж станеться так, що не вiднайде його,
прийде i скаже: "Нема? Божейка в ромеях. Шукала довго i ревно, а не
знайшла".
Ось вiн, вiщий сон, i вся розгадка того сну. Пообiцяла ж сестрi
?впраксi?, а затим i матерi-iгуменi: на найближчiм християнськiм святi
прийме вже хрещення. Що ж буде, коли дотрима? слова i увiру? таки в
Христа? Адже ?? нiщо вже не ?днатиме тодi з сво?м людом, з землею
Тиверською. А коли так, стане чужою ?м, нiколи не пiде вже за Дунай i не
скаже Божейковим кревним: "Не ждiть Божейка". Ано, тодi вже назовсiм
обрiже пуповину, що ?днала з рiдним людом i рiдним кра?м, замуру? себе в
монастирських стiнах та й лишиться за стiнами до скону вiку.
Зiщулилась, лякаючись, i ще тiснiше вкрилася веретою. Коли розвиднилося
зовсiм i настав час гнати на пашу корiв, не пiшла й не стала перед очi
сестри-казначе?, сестра-казначея змушена була заглянути до не? в келiю й
спитати, не переступаючи порога:
- Що з тобою? Ти хвора?
А Миловида схлипувала пiд веретою й не могла спромогтися на слово. На
ту оказiю нагодилася ?впраксiя, збiглися послушницi, i сестра-казначея
змушена була змiнити гнiв на милiсть:
- Будь вiльна, коли так, сьогоднi iншi поженуть.
Вирекла те сво? повелiння та й пiшла. Зате не пiшла сестра ?впраксiя.
Принесла води, дала попити, зрештою присiла коло Миловиди.
- Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, - молилася й гладила
??, - помилуй нас. Дай нам силу здолати бiль сердечний, жалощi та
сум'яття. Будь милостивий, господи, всели у серця нашi благодать свою.
Уповала та й уповала на божу милiсть, просила та й просила
заступництва, аж поки впевнилася: Миловидка стишу?ться.
- Ти для мене, мов доня рiдна, - щиро й довiрливо заглянула дiвчинi у
вiчi. - Тво? болi - мо? болi, твоя печаль - моя печаль. Скажи, усе ще
бо?шся богiв сво?х?
- Цього разу, матiнко ?впраксi?, себе стало страшно.
- Себе?
- Ано. Наснився Божейко. Прийшов i сказав: "Мамця вмирають". А та мамця
не чужа менi, матiнко ?впраксi?.
Казала та й казала, хто для не? Божейкова мама, якi надi? покладала
вона на не?, чого ждала, сподiваючись, i чого дiждалася.
- Сон, дитино, всього лиш сон. Чи то ж можна так близько брати його до
серця?
- Як же не брати, коли я завинила перед тi?ю жiнкою, правдиво кажучи,
зрадила ??.
Монашка сiпнулася було перечити, та чомусь передумала i тiльки зiтхнула
тяжко. А вже зiтхнувши, заходилася хвалити Миловидку. Бо коли помiзкувати
добре та зважити все, то вона, Миловида, правдиво мислить i втiша? сестру
?впраксiю сво?ми мислями. Грiх обманювати людей, а старших тим паче. Iсус
Христос саме цьому вчить. Одна iз заповiдей його так i гласить: не обмани
ближнього свого. I все ж хай задума?ться Миловида: чи принесе вона сво?ю
правдою добро? Чи не лiпше буде, коли Божейкова мати не знатиме, що
сталося з сином?
- Я бiльше за тебе прожила, бiльше бачила й вiдаю, - довiрливо казала
монашка й гладила-заспокоювала Миловиду. - Тож i речу: вiр менi. Вiр i
знай: лiпше ждати й сподiватися, анiж знати правду, тим паче страшну. Сама
помiзкуй: ось нема? тебе лiто, нема? друге, нема? й трет?. Що дума? за
тако? тривало? мовчанки-невiдомостi мати? А ось що, дитинко гожа: коли й
спiткала когось iз двох вас бiда, то найбiльш ймовiрно, що спiткала не ??
сина, а тебе. Ано, тебе. Була б ти жива, здорова, гадатиме така мати,
повернулася б до ?? порога й сказала б: "Не розшукала я Божейка". А ти не
повернулася, тебе нема та й нема... Завваж собi, ще ж i таке може подумати
Божейкова мати: дiти знайшли одне одного, а прибитися до рiдно?землi чи
подати вiсточку про себе не можуть. Горе, дитино, не свiй брат, горе давно
скосило б людей, коли б всевишнiй не винагородив ?х вiрою, малою чи
великою, а все ж сподiванкою. То чи варто утинати ??, рубати пiд корiнь,
ту материну сподiванку? I чи гоже мучити себе, терзати душу каяттям?
Помовчала мить i вже по мовчанцi додала:
- Я давно приглядаюся до тебе, Миловидко, i певна: чиста вона, душа
твоя. Чиста й безневинна. Тож i кажу: збирайся, мабуть, пiдемо з тобою.
- Куди?
- Слухати службу божу. Сьогоднi ти нiде не знайдеш утiхи серцю сво?му,
лиш там.
- Я ж не прийняла ще вашо? вiри, як можу?
- Дарма. Господь сказав: я кожному доступний, а вбогому та нужденному
тим паче.
I боялась, i огиналася, побоюючись, а проте не могла не послухатися
?впраксi? - пiшла. Чула, ноги в не? мов камiннi, i серце завмерло, i мороз
поза шкiрою ходить, та що вдi?, коли ?впраксiя - ?дина опора i захист у
цьому страшному й непривiтному свiтi. Не зна?, що робила б, як жила б у
ньому, коли б не ?впраксiя. Потрiбна рада - порадить, забракне певностi -
додасть. А захоче образити чи скривдити хтось, ?впраксiя горою ста? на
захист. Вона ?й як мати-заступниця, мати-потiшниця i мати-розрада. То як
же може не послухатись тако? i не пiти?
У церквi справдi було святково i затишно, вiд усiх i всього линуло
урочисте блаженство - вiд молитов, що виголошувалися з амвона i
пiдносились до склепiння, ставали гучнiшими пiд склепiнням, вiд блиску
золотих оздоб, безлiчi свiтла, що переливалося в оздобах. Та чи не
найвiдчутнiше надавав церковнiй вiдправi урочистостi хоровий спiв на
криласi. Такий вiн був тихий та злагоджений i такий глибинно-зворушливий,
що Миловида незчулася, як скорилася йому й полинула услiд за ним до
незвiданих висот.
Чи довго була полонена вiдправою, не зна?, зате добре пам'ята? мить,
коли збагнула: вона чужа i зайва в цiм храмi. Ано, розглянулася й
побачила: усi тут при дiлi; однi щиро моляться, хрестяться та б'ють
поклони, iншi пiдходять до образiв, мiняють свiчки i знову моляться, а
вона сто?ть мов укопана, не зна?, куди подiти себе. Робити те, що роблять
iншi, не випада?, адже не прийняла ще Христово? вiри, i стояти без дiла
теж негоже.
Чула, нiяково ?й, така, що обернулася б i пiшла. Та як пiде, коли поруч
сестра ?впраксiя, а позаду - монашки та й монашки. Зате коли завершилась
вiдправа, не стала зважати на ?впраксiю, обернулася й неприховане спiшно
стала пробиратися до виходу. Таке вiдчуття переслiдувало, мовби крала щось
i тепер бо?ться, аби не тикали пальцем i не казали: он пiшла з краденим.
Жiноча обитель - не таке вже й привiлля. Тож i вiд людського ока не так
просто сховатися. А зараз, як нiколи, хотiлося бути самiй iз собою.
Куди ж подасться i де усамiтниться? В саду? То вiн же не довго буде
пустельний: сестри вiдвiдають по вiдправi трапезну й знову залюднять його.
I в келi? не схова?ться. Туди прийде ?впраксiя, питатиметься, що та як.
Нi, лiпшо? самотини, як пасовисько, не вiдшукати, мабуть. Туди нiхто не
прийде, там нiхто не перешкодить.
Вiд монастиря до пасовиська на луках не така вже й далечiнь, до десяти
стадi?в. I путь не раз сходжена, отож добре знана. Пiде нею не вагаючись i
не розглядаючись. Може статися, що сьогоднi i не повернеться до келi?,
ночуватиме в забудовi бiля обори. Не раз уже було так, то чом не ма? бути
й нинi? На луках зараз буйнотрав'я, цвiтуть, виповнюючи аер, квiти, там -
розкiш серцю, привiлля мислi. Одразу за луками йдуть поля, далi - пологi i
теж вкритi зеленню гори. Коли вийти на тi гори та глянути на полуночний
схiд, видно, розказують, як темнiють в далинi iншi гори, крутi й високi,
не скрiзь доступнi, а вже за тими горами пiде знайома ?й фракiйська
долина, сходжена i згорьована, а все ж чимось i рiдна. Чи не тим, що вона
- вiдкрита путь у отчу землю, що коли б дiйшла до тих гiр та перетнула ?х,
вважай, вiдчула б себе вдома. Одначе то тiльки сказати легко: коли б.
Спробуй пiди та перетни. Йой, анi снаги, анi статкiв не вистачить. Чи не
через них, тi вичерпанi до денця статки, й не зважу?ться полишити святу
обитель при теплiм ромейськiм морi. Божейковi ж нiчим уже не пособить, а
коли не пособить Божейковi, чого ма? лишатися тут та хреститися? Аби
приректи себе на таке життя, що в матерi-iгуменi, сестри ?впраксi?? Аби
бути навiчно вилученою зi свiту i зреченою всiх благ, що да? свiт? Йой, та
нащо ?й i за що ?й такi блага? Були б справдi солiди, не оддала б ?х на
обитель тодi ще, як була вельми вдячна обителi за спокiй i порятунок,
нiзащо не лишилася б тут, сiла б на лодiю та й попливла б у Тивер. Ба, не
сяде, бо не буде чим платити за пере?зд. А йти пiшою пiшаницею теж не
зважиться. Одне, не зна? путi, що може вивести до Дунаю, а друге, он як
довго ма? правитись, аби дiйти. Лiто, два, а то й три.
Бiдна вона, бiдна. Повiрила серцю та й подалася в такi далекi й такi
непевнi мандри. Засiла на сво? безголiв'я в монастирi й сидить тепер тут,
нiби пташка в тенетах. А Божейко ще й невдоволений нею, най i ввi снi, все
ж прийшов i попрiкнув: на кого залишиться Жданко? Йой, таж те iм'я, той
жарт-бажання лиш раз i чула з його уст. Не десь-iнде, там-таки, на святi
Ярила. Весь вечiр бiгала у парi з Божейком i встигла вiдчути себе за ту
бiганину неабиякою рiдною Божейковi. Ще не горнулася до нього i не
дозволяла обiймати себе, як дозволяли iншi, зате й не соромилась. Куди
кликав, туди i йшла, на що спонукав у iграх святкових, на те i
зважувалась. I радiла одною з ним радiстю, i смiялася одним смiхом, а вже
що видом яснiла та щебетала, яснiючи, то йой! Тако? ясно? та щебетливо?
далебi в усiм молодечiм гуртi не було.
Не пригаду? вже, як сталося, що заговорили саме про Жданка. Зда?ться,
домовлялися, усамiтнившись, що вiднинi зустрiчатимуться та й
зустрiчатимуться вже, аж поки не настане обiцяний Купало, i Божейко
запитав, чи стариня не сваритиме ?? за те.
"Я люба старинi, - сказала, - вона добра зi мною, нiколи не сварить".
"Так-таки й нiколи?"
"Присяйбiг. Лише раз i нагримала, та й то не мамця, не татуньо -
бабця".
"Бабцi жалiють онучат, а твоя нагримала?"
"Бо завинила".
Не вдовольнився, певно, тим, що сказала, помовчав i знов запитав:
"А чим?"
"Лiлей нарвала в озерi".
"Ов! Чи то така вже провина?"
"Я сама гадала, що нi, а бабця iнше повiдали. Сказали, дiвцi не личить
бути жорстокою. Лiле? - русалчинi дiти, пощо вкорочую ?м вiку? Русалка
плакатиме за дiтками i може втопити мене при нагодi".
Замислився, зважуючи почуте, а Миловидка користувалася тим, що мовчить,
i оповiдала далi:
"Я, може, й не сприйняла б тi?? сварки так близько до серця, та
наснилися тi дiти невдовзi. Пливу буцiмто на лодi? й бачу багато-багато
лiлей! Простягаю руку до одно? - таки ж лiлея, бiла та пишна, пишна та
знадлива, аж серце заходиться вiд тi?? знади. А зiрвала - маю в руках
хлопчика. Не спинилася чомусь, пiдпливла, зiрвала другу - знов мала
хлопчика, третю - знов хлопчика. "Йой, - опам'яталась нарештi. - IЦо ж це
я роблю? Це ж ??, русалчинi, дiти!"
Стою в лодi?, тримаю у себе на руках тих дiток i не знаю, що з ними
вдiяти. I в воду кинути не зважуюсь: живi ж створiннячка, i в себе боюсь
лишати".
Божейко кинув тодi на не? бистрий позирк очей сво?х i засмутився.
"То недобрий сон, Миловидко".
"Гада?ш, клопiт матиму?"
"Люд так гада?: коли сняться дiти - бути клопоту".
Страх як хотiла сказати йому, що вiщу? той сон насправдi, а соромилася.
Так дуже соромилась i так яснiла видом вiд свого щасливого сорому, що
Божейко завважив ?? ясноликiсть i спинивсь, подивований.
"Чого ти?"
"Бабуся iнакше тлумачать той сон"..
"Iнакше?"
"Сказали, що в мене будуть лиш хлопчики та й хлопчики, не буде дiвок".
"Йой!"-вигукнув потiшено i так заiскрив очима, всiм видом сво?м, що й
геть увiгнав ?? в червiнь. Схопив, потiшений, за руку й повелiв бiгти до
молодечого гурту, що веселився бiля вогню.
"Знай, - сказав твердо й довiрливо, - так жду вже тебе, так жду! Коли
поберемося та матимемо хлопчика, назву його Жданком".
Не дiждалися анi дiвчинки, анi хлопчика. Потоптали тi намiри-ждання
Хiльбудi?вi легiонери. Потоптали та й зробили прахом. А все ж чому Божейко
згадав увi снi саме матiр i Жданка? То натяк, що вона, приймаючи хрещення,
убива? в собi матiр-Тивер, бiльше того, прирiка? на безцвiття плоть, а з
плоттю й потреби роду людського? Йой, а хiба нi? Так воно ?, так воно й
буде. Запаку? себе за стiнами обителi й нидiтиме та сохнутиме, сохнутиме
та нидiтиме, аж поки не вiдцвiте ?? дерево. Чи то ж та благодать, яко?
хоче, заради яко? одважувалась i правилася в чужу землю, нiби у рiчковий
вир кидалася? Та вона ж молода i красна собою, та в нiй же он яка сила ? i
яка може бути, коли не сушитиме себе гризотами, що переслiдують через
постiйнi бажання лету i пута, що не дають злетiти. Хай i так: нема?
Божейка, лада жаданого, зате ? вона, Миловидна. Чи то ж правдиво i чи гоже
буде, коли схова? себе на вiки вiчнi за кам'яними мурами обителi, не дасть
паростi-плоду, стане самотньою билиною, котра якщо й знадобиться комусь,
то хiба лиш на те, щоб витерти об не? ноги? Ма? бути вдячна обителi, бо
пригрiла свого часу, дала шматок хлiба й притулок? А чи не занадто велика
це плата за хлiб i притулок?
Там, за широким Дуна?м, давно прокинулись, певно, поля, покрилися
листом дерева, вибуяла пiд теплим i не спекотнявим ще сонцем трава. А коли
вибуяла по луках та узлiссях трава, то зацвiли й квiти. О, вона не забула,
вона добре пам'ята?, яка духмянiсть сто?ть на луцi, коли цвiтуть квiти!
Дух перехоплю?, серце завмира? вiд солодощiв, що п'янять i сп'яняють,
тiшать i заколисують. А спiв пташок над луками... Тут, у ромеях, усе те не
лиша? ?? байдужою, ? тим ?диним, що скрашу? свiт i трима? на свiтi. А якою
вiдрадою i яким блаженством були б цi чари передлiтньо? повенi там, на
зелених полях та прирiчкових луках Тиверi? Коли б знову потрапила туди, та
узрiла, та впилась чарами, певно, й забула б усе, що було з нею, гляди, й
сказала б сама собi: а свiт не такий уже й бридкий, як дума?ться часом.
- Будь вiльна, сестро, - пiдiйшла й сказала тiй, що замiнила ??
сьогоднi. - Я попасу корови.
- Чом так?
- Побувала в храмi, послухала службу божу, то й упокорила в собi дух
неспокою, бентеги сердечно?. Матушцi-казначе? скажеш, що я велiла тобi
бути вiльною.
Послушниця усе ще не йняла вiри.
- Зiзнаюсь тобi: не вельми хочеться повертатись туди. Коли не цю, то
iншу роботу вигадають. Може, надвечiр пiду вже?
- А коли матушка-казначея гнiватиметься?
- Звiдки знатиме?
Пасли корiв i гомонiли, завертали тих, що йшли далi дозволеного, й
знову гомонiли. Коли ж настав час до?ти ?х, а по до?ннi трапезувати купно,
i зовсiм дали собi волю. Жартували, смiялися, розповiдали бувальщини й
знову смiялися. Де й подiлися сумирнiсть та покора, що були написанi на
лицях там, за монастирськими мурами. Гляньте, забули й про писання: коли
?си, ?ж мовчки.
- Ти чого так плакала вдосвiта? - схилилася та, що сидiла ближче, й
запитала ута?мничено.
- Сама не знаю.
- Так слiзно плакала i не зна?ш? Усе хова?шся вiд нас, гада?ш, коли ми
iншого роду-племенi, то вже й чужi, не здатнi прийти й стати на помiч?
- Ба нi, - заперечила щиро. - Це тому, сестро, що певна, нiхто не
пособить менi в мо?й бiдi.
- Зна?мо, в такiй бiдi, як у тебе, нiхто не пособить. А все ж, може,
порадили б чи розрадили якось? Негоже цуратися нас, сестро, мовчати та й
мовчати.
Що мала сказати такiй? Перечити? Ба, то ж правда: неприязна вона з
послушницями. Хай не цура?ться, все ж неприязна. Зна? ?впраксiю i тiльки
?впраксiю, з усiма iншими - аж надто стримана. Веселяться - мовчить,
сперечаються - теж мовчить. А доходить до змагання, хто пастиме корiв, не
бариться вискочити: "Я, сестри".
I таки сказала, чого плакала.
Не вельми йойкали та божкали послушницi, чуючи ?? сповiдь-зiзнання: чи
то велике диво - сон, а проте, розгадуючи його, були i зичливi, i добрi.
Коли ж вгомонилися й пiшли кожна в сво? дiло, та, що заговорила до
Миловиди першою, сказала притишено, аби iншi не чули:
- Тобi слiд якось оповiстити Божейкову маму, що сталося з Божейком i з
тобою. Iнакше не заспоко?шся, усе життя мучитиме совiсть.
- Як же я перешлю ??, вiсточку, коли така далечiнь?
- Ходи до морського пристанища, питай та розпитуй, може, натрапиш на
мореходiв, що йтимуть туди, та й перекажеш.
-_ Йой, хто перекаже, коли Божейкова мама живе далеко в лiсi.
- Тодi сама подайся туди.
- Марна потуга, сестро. Попереду он якi гори i яка задовга морська
путь, а в мене анi солiди.
Порадниця подумала i вже потiм повiдала сво? думи:
- Горами не йди, горами не пройдеш. Прався берегом. Тут путi торованi,
та й люд повсякдень вешта?ться. Десь пiшо йтимеш, десь станеш, заробиш
солiду, другу та й пiд'?деш.
Не така вже й мудра була ?? рада, а все ж запала в серце. А й справдi,
чи вона не здатна заробити та й ?хати, заробити та й знову ?хати?
Ромейськi береги густо заселенi. Пристане до рибалок - заробить, пiде на
поле - знов заробить. Не всi ж мають рабiв, а лiто - гаряча пора, влiтку
усiм потрiбнi робочi руки. Багато пiде на те лiт? Хай i так, зате з кожним
лiтом буде ближче до рiдно? землi.
Говiркiшою i веселiшою здавалася увесь той день. А надiйшов вечiр,
сказали, час повертатися до обителi, осмутнiла. Це ж прийде ?впраксiя й
запита?, чом подалася з храму да так, що наздогнати не можна було? А ще ж
може нагадати: "Готуйся, Миловидко, наближа?ться день твого хрещення,
будеш прийнята в клiр". Що скаже ?й, коли нагада?? День хрещення
наближа?ться i наближа?ться невiдступно.
Повернулася пiзно й постаралася пройти до келi? непомiченою. Ждала,
ось-ось хтось прийде, а ждучи, потерпала. Нiби пташка, що ?? загнали в
клiтку. Тому й сiла ближче до вiкна, тому й поривалася: бодай думкою бути
там, де широкий простiр, де розкiш-воля.
"Я й справдi, нiби в клiтцi, коли точнiше - в кам'янiм мiшку".
Кам'яний мiшок... Де вона чула таке? Тут, у Фессалонiцi? Ба нi, у
Веронi. Жiнки розповiдали ?й бувальщину, схожу на казку, та й згадували цi
слова: молоду матiр, що провинилася перед сво?м мужем, замурували у
кам'яний мiшок.
Чого тiльки не бува? на бiлому свiтi. А все через те, мабуть, що
бажання одних стають завадою для бажання iнших, що з-помiж людей завжди
вишукуються такi, котрим байдуже, на чи?му безлiттi зiзрiватиме ?хн?
щастя. Аби зiзрiло, аби лиш мати його! Так повiвся з нею i тисячами таких,
як вона, намiсник Хiльбудiй, таку, коли не гiршу, долю уготували й тiй, що
жила давно-давно i, як i вона, Миловида, не побажала бути усладою свавiллю
i свавiльникам.
Свiдкiв тi?? осмути, мабуть, i на свiтi нема? вже, одначе в околiях
Верони добре пам'ятають: сталася вона невдовзi по тому, як у обводи ?хньо?
землi вломилися готи. Один iз привiдцiв того варварського племенi по iменi
Аспар облюбував замкнену довкружнiми горами Долину Юпiтерово? Ласки, сiв
там iз родом сво?м i став володарем зелених лукiв та плодоносних нив
обабiч рiки, що витiкала з гiр. Дива в тiм, скажiмо, мало - готи затопили
собою всi полуночнi землi славно? колись Римсько? iмперi?, стали по сутi
волостелинами в нiй. Та цей, Аспар, повiвся таки дивно: змурував в
ущелинi, що ?днала облюбовану ним долину з усiма iншими провiнцiями
iмперi?, замок i тим вiдгородився вiд не?. У замок, як i в долину, хай i
невсiм, все ж можна було проникнути з дозволу волостелина чи його сторожi,
з долини ж не дозволялося ви?здити, надто людовi, що опинився пiд п'ятою
Аспара i його роду. Мабуть, саме тому веселу й щедру колись на злаки
Долину Юпiтерово? Ласки стали називати Долиною Слiз, а гота Аспара -
волостелином-вiдлюдьком. Про подобу його, як i про повадки у вiдособлених
вiд свiту володiннях, розповiдали таке, вiд чого серце бралося холодом. I
потворний вiн, казали, i нещадний такий, що проти ночi згадувати страшно.
Хто мав перед ним якусь провину i потрапляв у зв'язку з цим до замку, той
звiдти не повертався вже. Чому такий, нiхто достеменно не знав. Лишалось
догадуватися, а догадки всякi бувають. Однi подейкували, нiби Аспар малим
ще був викрадений вовками й рiс певний час серед вовкiв, годувався молоком
вовчицi, через те такий лютий та нелюдяний; iншi казали, що то неправда,
виростав вiн, як i всi дiти, серед людей. Провинилася перед богами мати
його й була покарана за ту провину сином: позаздрила, коли ходила
непразною, тiлеснiй лiпотi дiвчини-поселянки, приревнувала до не? мужа
свого i, лютуючи з ревнощiв, нацькувала на те дiвча псiв, хотiла бачити
нещасну потворною, а сталося так, що народила потвору. Боги нещаднi до
тих, хто носить в утробi дитя i сi? злобу чи смерть. Отож i помстились на
нiй - надали дитинi псину подобу. А на свiтi не було ще такого, щоб
потвори виростали добрими. Не було й не буде. Потвори заздрять людям,
надiленим здоров'ям, щастям, лiпотою чи просто людською подобою. Через те
й помщаються нещадно. Вiрити цiй, останнiй, гадцi допомагав i сам Аспар:
не було такого випадку, щоб вiн ви?здив на люди без маски. Таке
подейкували про гота-вiдлюдька поза Долиною Слiз. Що думали й казали про
нього в самiй Долинi, те лишалося та?мницею. ?дине, що вдалося почути, -
загадковий волостелин понад усе полюбля? лови i здебiльше бува? на ловах.
А ще до смаку йому хмiльнi напо?, не розмина?ться i з младомладими жонами
свого володiння. Котру вподобав, чинячи лови, та не мина? вже його тенет:
або ж гуля?-бенкету? з уподобаною вродливицею по затишних медушах, або
бере на седмицю-двi до замку. Бо вiн - волостелин у Долинi, його бажанням
нiхто не смi? перечити.
Патрицi? сусiднiх провiнцiй i дивувалися тим повадкам, i жахалися ?х.
Тому й обминали володiння гота десятою дорогою. Та, видно, не завжди
обминав вiн ?х, бо коли не в однiм, то в iншiм селищi почали об'являтися
чутки: бачили там i там. Те багатьох примусило загадатися: чому? Не
загадався лиш префект найближчо? з Долиною Слiз провiнцi? - вiн надто
твердо почував себе, щоб страхатися появи гота. Так i сказав, коли
доповiли йому: "Ну й що? Повинен же вiн вилiзти колись iз сво?? берлоги й
шукати з нами спiлки. Не чули хiба, не зна?те: нинi до того йдеться.
Король готiв-завойовникiв усвiдомив нарештi: вiн не пiдкорить собi
iмперiю, доки не знайде спiльно? мови з патрицiями iмперi?". Та оманливою
виявилася його твердiсть, як i безпечнiсть: Аспар менш за все зважав на
намiри короля. Опинившись за межами Долини Слiз всього лиш з цiкавостi,
натрапив вiн поблизу одного з сусiднiх замкiв на писану вродливицю i не
мiг уже втримати себе вiд спокуси побачитись iз нею вдруге. Забув,
поборений тим бажанням, про лови, забув i про младомладих жон свого
володiння. Вночi допiзна гупав громiздкими чадигами в горiшнiй клiтi свого
замку, а надходив день, сiдлав коня, брав надiйний супровiд i правився
туди, куди кликало серце. Раз, вдруге i втрет? отак. На лихо, довiдався:
то донька самого префекта Руфа. Бо таки бачив ??, як правилася у супроводi
вiтця свого до сусiднього селища, бачив i тодi, як прогулювалась у самому
замку в супроводi якогось вельми запопадливого молодця. Хто зна?, чи й
зважився б на щось, коли б не пересвiдчився за четвертими вiдвiдинами
володiнь префекта: у доньки його i молодця, що в'?ться коло не?, йдеться
до злюбу. А пересвiдчивсь - не став вагатися: взяв iз собою ватагу мужiв
та й викрав доньку префекта, правдивiше, вiдбив ?? в охорони, що
супроводжувала Корнелiю в гостi до нареченого.
Челядь поспiшила, ясна рiч, доповiсти патрицiю: сталася бiда, налетiли
в путi прикритi масками во?ни, вiдтiснили сторожу i, прихопивши з собою
Корнелiю, зникли в лiсових хащах. Люцiй Руф мав би розгнiватись на бевзiв,
якi дозволили таке, та не до гнiву було. Вiн догадувався, хто тi, що в
масках, а догадуючись, холонув серцем. На таке здатнi лиш готи. Не хтось
iнший, тiльки вони! I коли догадка його правда, донька потрапила в руки
найлихiшого з них - вiдлюдька.
Недовго нiмував, вражений страшною вiстю, кинув клич, зiбрав пiд свою
руку всiх, кого мiг зiбрати, й пiшов по слiду. А слiд вивiв таки в Долину
Слiз.
- Це тут моя дитина, - карався пiдозрою й не хотiв вiрити власнiй
пiдозрi. - Це Аспар, отой гот-вiдлюдько посягнув на Корнелiю. Що ж вдi?мо,
як зарадимо бiдi?
Знайшлись такi, що покладали надi? на короля: вiн i вiдлюдьковi
вправить мiзки. Та ?м одразу ж заперечили: коли то буде? Корнелiю слiд
визволяти негайно.
- Ма?мо обступити вiдлюдька в його лiгвi, - казали префектовi, - i
такою силою, котра примусила б зважити на нашу вимогу. Так i скажемо тому
готовi: не поверне Корнелi? - покличемо сусiдiв, усiм хрещеним людом
пiдемо на нього. I горе буде тодi його прославленому безбожними дiлами
замку, горе й тим, кого дiстанемо за його стiнами.
Остання порада видалася патрицiю Руфу слушною, i вiн пiдступив до
Аспарового замку, зажадав побачення з волостелином мiжгiр'я.
Аспар не явив за цим разом гординi, одначе ви?хав iз ворiт не сам -
гiнця свого вислав.
- Володар наш, - сказав гонець, - радий бачити патрицiя в сво?му замку
яко гостя i приятеля.
- Ми не гостити при?хали, - не спокусився префект на запросини. - Хай
волостелин Долини Слiз скаже, нащо вiн чинить у наших володiннях розбiй?
Де наша донька Корнелiя?
Там, у замку, як i ранiш, не барилися, розчинилися по якiмсь часi мiцнi
дубовi ворота i з них ви?хав ладний собою, при бронi i в пишнiм убраннi
муж. Його супроводжували не менш ладнi i теж закутi в броню во?ни.
- Патрицiй ма? всi пiдстави гнiватись на мене, - мовив той, що стояв
попереду всiх, - i все ж я просив би його бути милостивим до вiльного вiд
злюбних уз мужа, якому мина? вже тридцяте лiто.
- З ким я бесiдую?
- З Аспаром, володарем замку i мiжгiр'я, що за замком.
Мiж тими, якi ви?хали з ворiт, i тими, котрi стояли перед воротами,
запала нiмотна тиша. Однi ждали, що скаже вiтець Корнелi?, iншi дивувалися
почутому й вiдмовчувались, дивуючись: той, що назвався Аспаром, був
во?ном-миловидком, таким красним собою, що пiсля всього чутого й
перечутого про нього годi було й вiрити, нiби це вiн.
- Я об'явився тут не для того, щоб роздавати милостi. Питаю про iнше:
як сусiда смiв посягати на помовлену вже дiвчину, на мо?, зрештою, право,
право батька i волостелина? Де моя донька? Що з нею?
- Корнелiя в мене, достойний. А взяв я ?? тому, що вподобав i хочу, аби
була менi жоною.
- Може, у готiв i водиться так - добувати собi жон, як i все iнше,
татьбою, у нас - нi. Волостелин мав би пам'ятати це, як i те, що я, вiтець
Корнелi?, не волiю мати зятя з чужого племенi.
- Зате волi? Корнелiя.
- Неправда! У доньки ? наречений, вона дала вже згоду стати його жоною.
Про яку волю може йти мова, коли дiвчину взято силою?
- Хай патрицiй пiде й запита?. Донька його недалеко, вона тут-таки, в
замку.
I страхався Люцiй Руф, передчуваючи непоправне, i обурювався, ба
погрожував навiть, казав, коли Аспар нинi ж, цi?? митi не поставить перед
його очi Корнелiю, вiн, префект провiнцi?, не знати що зробить iз ним, iз
його замком, з землею, в якiй утвердився незаконно тать i промишля?
татьбою, а завершив сво? погрози тим, що зголосився-таки пiти в замок i на
власнi очi побачити дитя сво?.
Аспар дозволив батьковi самому, без свiдкiв поговорити з донькою.
Правда, i бачив, як зустрiлися, i чув усе, про що говорили. Полонянка не
знати як зрадiла, угледiвши вiтця свого, та одразу ж припала йому до
грудей i розплакалася, як плачуть усi тi, хто втрача? багато, а набува? не
знати що. Одначе, коли патрицiй Руф сказав ?й: "Збирайся, дитино, я
прийшов визволити тебе", пiдвела засмученi очi й запитала: "А чи треба?
Хто мене вiзьме пiсля всього? Певна, Емiлiй Долабелла перший вiдкинеться,
довiдавшись, що ночувала в чужiй оселi, побувала в чужих та ще й овiяних
недоброю славою руках".
Знову припала до батькових грудей i ще ревнiше заплакала. I улещав ??
патрицiй, i обiцяв: бiди позаду, дарма, тулилася до нього й ридала,
журилась бiдою сво?ю i знову ридала. Коли ж нагадав: час збиратися,
сказала те, що й перше: ?? доля вирiшена вже, що буде, те й буде, лишиться
з Аспаром.
Розгнiвався префект, одначе не так на доньку, як на гота, що став йому
з волi випадку сусiдом. Громи метав на його голову, а завершив сво?
погрози повелiнням: якщо Аспар хоче мати Корнелiю за жону, вiн ма?
виправдати себе перед хрещеним людом за колишн?, зректися всього
ганебного, що було в його колишньому, й обвiнчатися з донькою за всiма
законами вiри Христово?.
Не подобалось Аспаровi те повелiння, хмурився i мовчав. Бо не звик
коритися. Досi навпаки було: усi i без жодного супротиву корилися йому. А
все ж, коли пiдвiв очi, iншо? гадки не було: заради Корнелi? i миру з ??
кревними й Аспар покориться.
Обвiнчавшись з найлiпшою, що знав досi, дiвчиною з аристократично?
родини i ставши законним мужем мило? серцю жони, Аспар примiтно
вгомонився, схоже, що вiдмовився вiд варварських звичок. Тiшився молодою
господинею в сво?му замку й почував себе неабияк втiшеним. Зрештою згадав,
що вiн володар не лише замку, а й долини мiж гiр, й загорiвся iншим
бажанням - показати Корнелi? сво? володiння. Возив та й возив молоду свою
жону, показував та й показував: i коней, що ?х ростили для нього конюшi, i
угiддя в долинi та пiдгiр'?, все багатство, що мав у обводах свого
володiння.
Так минала седмиця за седмицею. На змiну передлiттю прийшло лiто,
теплiнь зацарювала в долах, як i в серцi господинi замку. Та ось настав
час ловiв - i Аспар розхолодився раптом, все рiдше й рiдше став
засиджуватись бiля Корнелi?, зрештою зайшов одного ранку й сказав: ?де на
лови.
- Чи надовго? - поцiкавилася.
- Лише на день.
Не сподiвалася, що може бути iнакше, тому й не стривожилася. "Нехай, -
гадала собi. - Не все ж йому бути зi мною. Лови i для вiтця неабияка
пристрасть. То - друга утiха позлюблених мужiв. Чого ма? вiдмовляти йому в
нiй?" А тривога чатувала вже на не? на подвiр'? замку, не загаялася
вiдвiдати й замок: Аспар не повернувся анi того, анi наступного дня. Де
ночував, з ким був, лише небо вiдало.
I засмутилася Корнелiя, а смуток не забарився зродити й страх: що коли
муж ?? згадав колишн? i знову вдався до колишнього?
За першим разом визнала за потрiбне промовчати, за другим - не змогла
вже. Аспар не сам повернувся - з ватагою. Таку вакханалiю чинили до
свiтання, що в Корнелi? серце обливалося кров'ю, гляди, й головою об мур
билася б, коли б не рятiвна на всi випадки сподiванка: а може ж, це
востанн?? Пiде ватага, проспиться ?? повелитель - i вона ублага? його,
зрештою повелить йому, аби не робив того бiльше.
Та ба, не дiждалася мужа в жiночiй половинi замку. Захмелiвши, спав вiн
мало не до ночi, а проснувся, знову став на чолi ватаги й повiв ?? за
собою.
Корнелiя i зовсiм змалiла на силi вiд тi?? зневаги, зрештою зiбралася з
нею й обурилась. Хай зна?, коли так: по?де до кревних сво?х, сяде пiд
надiйним крилом вiтця й сидiтиме там доти, доки не об'явиться i не
вклониться всiм та не присягне: бiльше такого не буде.
Була аж надто рiшуча, коли зважувалась, ще бiльшо? рiшучостi прибрала,
як стала перед конюшими й звелiла ?м сiдлати коня. Тi й послухалися,
засiдлали, а дiйшло до ви?зду з володiння - заступили дорогу: не велею.
- Менi, господинi? Хто смiв?
- Муж ваш, достойна.
Знала, тут проти волi Аспара нiхто не пiде, тому лютувала, а лютуючи,
шукала рятунку. I таки знайшла його. Помiтила серед челядникiв ласого на
дарiвщину мужа й не поскупилася привезеним iз собою золотом.
- Вiзьми оце, - показала з рук, - i вволь мою волю.
- Яку, достойна?
- Вiдвези мене до вiтця мого.
Зiтхнув челядник й похитав, перечачи, головою.
- То неможливо.
- Коли добудемося до замку мо?х кревних, втричi бiльше матимеш.
- Кажу ж, неможливо.
- Тодi... тодi вивези iз замку й покажи, де бува? муж, що робить, коли
завершить лови.
Челядник переступив iз ноги на ногу, ба навiть крекнув досадуючи.
- Пiзно, господине. Удосвiта муж ваш поверта?ться до замку. Хай iншим
разом.
Корнелiя бачила: хочеться челядниковi мати те, що обiця? господиня, а
не зважу?ться взяти, бо?ться пiти супроти волi господаря. Через те не
вельми набивалася з дарами. Хай челядник помислить на самотi, хай
розпалить у собi вогонь жадоби.
I не помилилася. Челядник прийшов-таки до не? через кiлька днiв i вивiз
непомiтно iз замку, показав медушу при битiй путi, а в медушi - миловиду
господиню весело? оселi. Немов метелик, пурхала помiж хмiльними мужами,
всiм усмiхалася i вiд усiх вмiла ухилитися. Лише вiд Аспара не вмiла та й
не мала бажання ухилятися. Обiймав - пiддавалася обiймам, саджав на колiна
- сяяла сонцем i знов пiддавалася, цiлував у безсоромно оголенi груди -
смiялась i не перечила.
У Корнелi? туман ходив перед очима вiд образи, ганьби i приниження. Та
даремно челядник боявся за не? й застерiгав раз у раз: "Будьте мужньою,
достойна, не лементуйте i не виказуйте себе. Викажете - бiда буде i менi,
i вам". Корнелiя знайшла в собi мужнiсть стерпiти. Тодi вже, як дiсталася
стiйбища й сiла на коня, оперiщила його пугою й пустила на всю кiнську
пору, мовби втiкала вiд само? себе.
Що робила вона, коли повернулася в замок, нiхто не вiдав. На челядь не
показувалася i до ложницi нiкого не впускала. Анi того дня, що настав по
поверненнi вiд медушi, анi наступного. Не вийшла вона й тодi, як у замку
оповiстили: володар мiжгiр'я поверта?ться з ловiв.
- Що з жоною? - помiтив Аспар ?? вiдсутнiсть серед тих, що зустрiчали.
- Вона хвора?
- Не вiдаю.
- Як то не вiда?ш? - спохмурнiв.
- Господиня нiкого не впуска? до себе.
Не став бiльше допитуватися в челядника, передав коня й пiшов до жони.
Бачила, мабуть, як в'?здив вiн до замку та й чула галас юрби, що
зустрiчала, - дверi не були вже запертi. Щоправда, не пiшла назустрiч
Аспаровi i не обняла, як водиться, сидiла i ждала, коли волостелин сам
наблизиться до не?.
- Що з тобою, Корнелi?? - стривожився чи вдавав iз себе стривоженого. -
Чим ти опечалена так?
- Поганi вiстi надiйшли вiд кревних. Матуся вмира?. Хотiла провiдати
??, та муж запер ворота, велiв не випускати мене, свою господиню, з замку.
Вона таки заплакала. Не так, як за тим разом, як зайшов вiтець i
сказав: "Збирайся, ти вiльна", - все ж ревно i жалiсно. Так жалiсно, що
навiть байдужого до жiночих слiз Аспара вразила.
- Про що рiч, - не зволiкав iз речницею. - Хочеш по?хати - ?дь. Коли
запрягати коней?
- Зараз, негайно. Я й так багато втратила, цiлих двi доби б'юсь, мов
пташка в тенетах, а випурхнути не можу.
- Збирайся, конi подадуть.
Вийшов i дав челядi сво? повелiння - лаштувати колiсницю для дальньо?
путi. А поки лаштували ?? та впрягали коней, покликав до себе тих, хто
охороняв у його вiдсутнiсть ворота.
- В жони мо?? був хтось iз сусiдньо? провiнцi??
- Не було.
- Як то не було?
- Бо не було. Ворота охоронялися, нiхто не в'?здив у них за останнi
п'ять дiб.
- То, може, жона моя посилала когось до матерi?
- Таке теж вiдпада?. Жоден вершник не ви?здив iз мiжгiр'я.
Волостелин пильно приглядався до привiдцi сторожi. А те не обiцяло
втiхи..
- Як же господиня зна?, що в не? нездужа? мати? Духи принесли ?й тi
вiстi чи як?
- Про те вiдомо лиш господинi.
Аспар хмурився. Видно було: його роздирають сумнiви, а чи правдивi
вони, не знав.
- Iди, - повелiв зрештою охоронцевi. - I моли бога, щоб справдi було
так. Бо коли довiдаюся, що таки при?здив хтось до не? чи ви?здив iз
мiжгiр'я, начувайся.
Пождав, доки вляжуться зворохобленi думки, й спрямував стопи сво? до
жони.
- А що з матiр'ю?
- Казала вже: недужа.
- Питаю, який недуг? Невже тi, що були в тебе, не сказали?
- Казати не казали, та оповiстили страшне: матуся наснилася менi в
чорному.
- Ах, наснилася! - нiби аж зрадiв Аспар. - Тодi складай, жоно, сво?
речi i лишайся вдома.
Корнелiя всього, видно, сподiвалася вiд свого вiдлюдька, тому не вельми
й здивувалася. Зате обурення ?? дало нарештi про себе знати.
- Я, зда?ться, не продана тобi!
- Зате обвiнчана зi мною. Сама того хотiла, отож i будь нею, в усьому
покiрною жоною.
Жiнка ? жiнка, коли вже розлютиться, не бачить, де дверi, а де вiкно.
- Ти... ти забува?ш, - позеленiла зi злостi, - що я не беззахисна, що
менi досить кинути клич - i на помiч прийде сила, перед якою не вистоять
анi тво? ворота в Долину Слiз, анi твiй замок.
Темнiв i Аспар на лицi.
- Ти спершу кинь його, клич! - мовив не без погорди. - Замок он який,
звiдси швидше до бога докличешся, анiж до батенька.
Корнелiя нацiлилась було крикнути: "Я докличусь!" - та втрималася. Нащо
казати такому? Чи вона не донька знаного в кра? префекта, чи не вiда?:
мовчання - золото, хто мовчить, той двох навчить.
Найперше, що вдiяла, коли муж вiд'?хав iз замку, покликала до себе
випробуваного вже на дарах челядника.
- Я знов про те ж: треба вибратися якось iз мiжгiр'я.
- Може, й треба, та як?
- Муж лiпше за мене зна? Долину Слiз, отож хай розкине розумом i знайде
спосiб. За те матиме втричi бiльше, нiж мав.
Челядник так гiрко кривиться, нiби з'?в щось бридке.
- Достойна, я ж бо казав уже: це неможливо.
- Чи звiдси один-?диний вихiд?
- Таки один, через ущелину, що проклала рiка. Бiльше нема? нi входу, нi
виходу, кругом непрохiднi гори.
- Одначе ж поселяни Долини Слiз, купцi iнших провiнцiй ?здять же якось.
- Лише через ворота i тiльки з дозволу сторожi.
- Ну а коли переодягнуся й приберу подобу купця чи поселянина, вiзьму з
собою челядь, товари?
- На ви?зд слiд мати знак вiд волостелина, без знака не випустять.
Корнелiя то нiмувала, дивлячись на челядника, то схоплювалась i
металася по терему, нiби загнана в клiть звiрина.
- То, може, тебе хоч випустять?
- Того теж не варто робити. Я близько стою коло вас, волостелин може
догадатися, чому менi заманулося ?хати з його володiння, й перешкодити нам
одразу ж або пiзнiше розкумекати, чого ?здив, i скарати мене на горло. У
нього iншо? кари нема?.
- То що ж радиш зробити? Як повiдомити вiтцевi, аби прийшов i визволив
мене з бiди?
Челядник замислився.
- Дайте, достойна господине, час. Не може бути, аби старий Трiарiй не
знайшов для вас рятунку. Коли не в замку, то поза замком, а пiдшукаю для
вас вiсника.
Вiн зiбрався вже було йти, та одразу ж i передумав.
- Маю для вас два попередження.
- Кажи.
- Перше з них: майте терпiння i зробiть усе можливе, аби не виказати
себе волостелиновi анi устами, анi очима, анi вчинком.
- За те можеш бути певний. Я - донька префекта, маю добрий вишкiл
та?мних зносин i змов.
- Коли ма?те такий вишкiл, то мусите знати: усе, що кажете тут, чують
стороннi вуха. Не бiйтеся, - застерiг, - в даному разi тi вуха мо?.
Кориелiя примiтне диву?ться й нiмi? дивуючись.
- I друге, - не зважа? на ?? подив челядник, - усе це дорого
коштуватиме.
- Кажу ж, i ти, i знайдений тобою вiсник будете винагородженi достойно.
Захочете, покинете разом зi мною Аспарове володiння, житимете, будучи
багатими людьми, десь-iнде.
Чи то челядник так добре знав Аспара i хотiв приспати його пильнiсть,
чи йому справдi не таланило знайти людину, котра вволила б волю господинi
замку, побачення з та?мним вiсником не було та й не було. Самого Трiарiя
бачила щодня i бесiдувала з ним мало не за кожним побаченням, тiльки не
про те, чого ждала вiд свого повiреного.
"До чого я дожилася, - журилася. - I честь, i совiсть, i життя мо?
залежить вiд якогось раба. Захоче - вряту?, захоче, - погубить. Ба як
дозволя? собi поводитися з господинею: гра?ться, мов кiт iз мишею".
Ходила по терему - приглядалася до челядi, виходила на подвiр'я - знов
приглядалася, де з ким ставала навiть на розмову, питала про люд, що живе
в Долинi Слiз, про торги та виторги, а вже потiм - з яких земель привозять
сюди товари, кудою правляться, коли ?дуть у Долину, кудою - коли ви?здять
iз не?. I таки пересвiдчилась: iз мiжгiр'я, крiм рiки й ущелини,
прокладено? рiкою, нема? нi входу, нi виходу. Вона - ?дина надiя знову
стати вiльною.
Геть змалiла вiд тi?? певностi духом i схильна була вiрити вже: iншого
рятунку нема?, доведеться падати сво?му мучителевi до нiг i слiзно
благати, аби вiдпустив до отця-матерi, тим паче, що благати ? чого: вона
що не день, то бiльше перекону?ться: непразна ?, понесла вiд свого
зрадливого мужа дитя.
Гляди й змушена була б унизити себе колiнкуванням, та не дiйшло до
того: Трiарiй прийшов якогось iз найсум'ятнiших для не? днiв i сказав:
розшукав мужа, котрий зголошу?ться виконати повелiння господинi замку.
- Хто вiн i чи може вийти за гiрськi обводи?
- Може, достойна, бо ? чоловим охоронцем торговця крамом i ма? дозвiл
на в'?зд i ви?зд.
- Клич його до мене.
В усьому покладалася на челядника i неабияк довiряла вже челядниковi:
де ж пак, як мудро все передбача?, як не по-рабськи тверезо мислить. А
спати не спала тi?? ночi, сидiла й ждала мужа, який повезе ?? кревним
вiсть. Коли ж з'явився вiн i запевнив: таки повезе, не вагалася, зняла з
руки й поклала на шкарубку його долоню перстень з родовим гербом.
- Передаси цього персня, - повелiла, - i доста. Вiтець знатиме, що
робити.
- Коли ж запита?, що сказати?
- Скажеш, нема? бiльше терпiння, хай прийде й забере мене.
- Буде зроблено, достойна. Ну, а...
- Плата ось, - подала золоту вежицю. - Винагороду ж матимеш там, у
вiтцевiм замку.
Знала, до кревних не така вже й далечiнь. Хай пiде кiлька дiб на те,
щоб вибратися ?? посланцевi з Долини Слiз, хай ще одна доба спливе, доки
добиратиметься вiн до вiтцевого замку та шукатиме способу побачитися з
кревними, за три-чотири доби вiтець знатиме вже, що з його донею, i
поспiшить визволити ??. На п'ятий день, найбiльше через седмицю ма? бути
вже тут.
Що надiйнiше утверджувалася в сво?й вiрi в порятунок, то обережнiшою
була. Не принижувалася перед мужем, одначе й не сварилася з ним. Коли
цiкавився чимось, вiдповiдала тихо, примiтно засмучено i все ж покiрно. Та
ба, i обережнiсть ?? не залишилась незавваженою. Присiв одного надвечiр'я
бiля ложа й поцiкавився:
- Чом така сумна та невесела?
- Нiби ти не зна?ш, - сказала тихим, безборонно покiрним голосом.
- Невдоволена, що не пускаю до матерi? Добре роблю, що не пускаю. Сон
неправду провiщав: мати твоя жива й здорова.
- Звiдки зна?ш, що жива й здорова?
- Я все знаю, Корнелi?. Навiть те, що ти не вiдмовилася вiд думки пiти
пiд мене, пiти й не повернутися.
- Погано зна?ш.
- Того не може бути, щоб я погано знав.
- Може, Аспаре. Куди пiду i чого пiду, коли матиму тво? дитя?
- Ов! - пробудився, ба зрадiв навiть. - I то ? правда?
- Настане час, пересвiдчишся.
Повiрив. Присяйбiг, повiрив i вiдчув себе чи то присоромленим, чи то
неабияк щасливим. Заяснiв на виду, десь подiлася завжди наявна в ньому
твердiсть духу, одвага та рiшучiсть. Замiсть них пробилась i заяснiла на
виду хай не пишним, все ж помiтним квiтом людська прихильнiсть, хотiлось
вiрити, що й доброта.
"Невже я помилилася, взявши пiд сумнiв його подружню вiрнiсть? -
завагалася Корнелiя. - Ба нi, того не може бути. Жiноче серце багато i
далеко бачить. Воно не запротестувало б так гаряче, коли б не нагледiло за
тими обiймами з медушницею хтивих помислiв i пiдло? зради".
Мабуть, швидко пригасила в собi раптовий спалах прихильностi - Аспар
простягнув правицю й торкнувся нею ?? руки.
- Ти не гнiвайся за ту мою примху, - мовив примирливо. - Виберемо час i
по?демо до тво?х кревних. Я розумiю, ти скучила за ними та й тривожишся
тим, чого ждеш i бо?шся ждучи, мусиш погасити свою тривогу матусиною
радою. Побуду седмицю-другу на ловах та й по?демо.
Пiшов вiд Корнелi? нiби й прихильний, ба навiть вдоволений нею, а
Корнелiя не почувала себе вдоволеною. Блудливого пса нiчим не приручиш до
домiвки, те й робитиме, що ?здитиме на лови, а вона, жона його, нiзащо не
повiрить пiсля того, що бачила, в добропоряднiсть свого мужа. Вiн тому й
захоплю?ться ловами, що вони дають йому розкiш-волю. Тож i нема? чого
радiти. I намiру свого теж нема? потреби переiнакшувати. Прибуде вiтець,
аби забрати ?? в Аспара силою, - пiде з вiтцем, по?де до кревних з Аспаром
- теж не повернеться в гнiздо розпусника i розпусти. Стане пiд захист роду
свого i не повернеться!
Перед сном думала про це й пiсля сну не могла прогнати вiд себе
нав'язливих думок. I саме тодi, як думки тi стали для не? пекельною мукою,
чимось схожими на вiдчай, до замку завiтали торговi люди з вiддалених
земель i попросилися пiд захист стiн i сторожi.
- Доведеться зачекати господаря, - сказали ?м сторожовi.
- ? ж господиня. Може, вона дозволить заночувати в замку?
Чи Аспаровi довiренi не зважилися бути аж надто непоступливими, чи не
захотiли виказувати гостям, що господиня ?хня не в усьому господиня,
помислили, повагалися й таки уступили з дороги: iдiть, питайтесь.
Не будь Корнелiя така сподiвана та увiрувана, що помiч прийде, мабуть,
виказала б себе: коли прочинилися дверi i на порозi стали гостi з далеко?
землi, пiзнала серед них Емiлiя Долабеллу, того самого, що був обранцем ??
серця i мав стати утiхою-мужем.
I радiсть, i бентега, видно, неабияк озвалися в серцi - не втрималась,
опустила очi. Коли ж опам'яталася й похапливо звела ?х, то дивилася вже,
як i належить дивитися жiнцi, котра стала на мiсце мужа свого й вирiшу?
важливi родиннi дiла.
Емiлiй Долабелла!.. Як вiн упадав коло не?, як ждав тi?? днини, коли
батьки домовляться остаточно й вирiшать долю сво?х вза?мно прихильних i,
нiде правди дiти, вза?мно жадаючих злюбного часу дiтей. Земля iталiйська,
переживала смутнi часи, по ?? долах i горах розгулювали варвари, глумились
як хотiли i над ким хотiли. Тож Люцiй Руф, вiтець ??, й шукав серед
сусiдiв соузникiв, а знайшовши, неабияк зрадiв: префект сусiдньо?
провiнцi? Долабелла ма? старшого на кiлька лiт за Корнелiю сина. Коли
по?днати його з Корнелi?ю злюбними узами, сила патрицi?в подво?ться, а з
тим прийде i певнiсть: варвари натраплять на посилений опiр i вгамуються.
Вони й вгамувалися нiби, та не всi: вiд Аспара вiтець не уберiг свою
дитину..
- Достойна, - порушив тишу привiдця сторожi. - До тебе завiтали торговi
люди з далеких земель. Просять дозволу на захист i торг.
Кивнула, зголошуючись вислухати гостей, i вже потiм сказала сторожовим:
- Залиште мене з ними. Потiм, як розпитаюсь та визначу, яку частку
виторгу треба взяти на користь господаря, покличу.
I вже як сторожа виходила й причиняла за собою дверi, звернулася до
гостей:
- Звiдки бог привiв i з якими товарами?
- Здалеку, достойна. - Емiлiй помiтив ?? застереження: тут усе чують, i
мовчки передав той самий перстень, що його вручала Корнелiя сво?му
гiнцевi. - А товари у нас всякi: нашi i заморськi - гiшпанськi,
вiзантiйськi, ба навiть китайськi. - I вже тихо, аби чула тiльки Корнелiя,
додав: - Будь напоготовi, ви?жджатимемо з замку, вивеземо тебе, прикриту
поклажею.
Видно, не знала, що сказати на те. Дивилася широко вiдкритими очима i
мовчала.
- Приходь, володарко, сама побачиш, якi ма?мо товари, собi пiдбереш те,
що душа бажа?.
- Гаразд, я прийду. Тодi вже й мито визначимо. А дозвiл на торг, як i
на пристанище в замку, даю зараз.
Пождала, доки вийдуть, i вже потiм подалася на свою половину. Упала
зрадiла а чи знесилена на ложе й прикрила обличчя руками. Боже, допоможи
?й! Сам Емiлiй при?хав. Чу?ш, святий боже, сам Емiлiй! А коли так, вiн не
зрiкся ?? пiсля всього, що сталося, вiн затим i прибув, аби вирвати свою
Корнелiю iз лабет гота Аспара, цього варвара з варварiв. I якщо не зрiкся
досi, то не зречеться й тодi, як вивезе за обводи Долини Слiз. Коли б
тiльки розумно вчинив та зумiв перехитрити самого Аспара. Коли б тiльки
зумiв!
Того дня не пiшла на торжище - хай Аспаровi послухи пересвiдчаться:
вона - достойна жона у свого мужа, лише для чемностi сказала: прийду i
гляну, насправдi ж не йде. А вже як присплять себе, вийде поглянути на
товар, придба? щось для годиться й домовиться з Емiлi?м, коли приховають i
вивезуть ?? iз замку.
Аспара, на щастя, не було та й не було, i це утверджувало змовникiв у
певностi: задумане станеться. Емiлiй шепнув, коли вибирала товар:
- Я навмисне продаю товари по завищених цiнах. Як тiльки побачу, що
покупцiв нема? вже, постараюсь домовитися з сторожею, аби випустила з
Долини Слiз.
- Чи випустить - ось бiда, - засмутилася. - Тут суворий закон: на в'?зд
i сторожа може дати дозвiл, на ви?зд - тiльки Аспар.
- А я задобрю ?? донатiями, - весело пообiцяв Емiлiй. - Так задобрю, що
й про закон забуде.
- То було б прелiпо. I все ж готуйся, Емiлiю, до гiршого. Аспар ось-ось
може нагрянути.
- Аби того не сталося, завтра готуватимусь уже до вiд'?зду.
Он як хотiла, щоб сталося саме так, як вiн мислить собi, а певностi, що
станеться, все ж не було. Надто багато сумнiвiв навалювалося, коли давала
простiр мислям: i сторожа може не пристати на те, щоб випустити гостей без
дозволу господаря, i муж може нагодитися й сказати ?й: "Будь при менi". Що
вона вдi? тодi i як може зробити все за одну нiч: i мужа приспати, i до
Емiлiя втекти, i мiж поклажею сховатися?
Поганi передчуття завжди не безпiдставнi. Завтра вдосвiта мала втiкати
з замку, а сьогоднi пополуднi Аспар повернувся з ловiв, i все пiшло
шкереберть: Емiлi?ва домовленiсть iз сторожею стала недiйсною, за дозволом
мусив iти тепер до Аспара, а йти одразу ж по його при?здi не випадало
якось, тож i вiд'?зд слiд було вiдкласти на день, а то й на два.
Дозвiл на вiд'?зд Емiлiй ухитрився брати в присутностi Корнелi?, щоб
вона чула i знала: на не? чекають цi?? ночi. Ма? так обернутися, аби з
усiм упоратись: i мужа приспати, i серед товарiв на хурах Емiлiя сховатися
до свiтання.
Вона й упоралась. Одним заморочила покорою голови, iншим залила
хмiльним очi, ще iншим напустила туману i опинилася бiля Емiлiя,
здавалось, непомiченою. Та ба, то тiльки здавалося. Коли настав ранок i на
кам'янистiй путi заторохтiли хури торговцiв, челядник Трiарiй вломився,
мов навiжений, до Аспарово? опочивальнi i крикнув, осилюючи страх:
- Володарю! Жона твоя зникла iз ложницi. Вели перевiрити хури
торговцiв, поки не покинули обводи нашого володiння. Боюсь, чи не втiка?
вона з ними.
Все iнше робилося швидко i надiйно, як i належить робити вишколеним
татям: оточили кiньми хури, пов'язали, не давши опам'ятатися, тих, що
сидiли при товарах, розкидали крам i не забарилися, ясна рiч, поставити
перед очi волостелина Корнелiю.
- То це така твоя подружня вiрнiсть? - нахмурив брови i схолоднiв видом
Аспар. - Глядiть на не?, втiка? з iншим, мене, мужа свого, смi? ганьбити.
- Не тобi говорити про подружню вiрнiсть, - прогнала нарештi страх i
зiбралася з думкою Корнелiя. - Згадай медушi, що ? на ловчих путях Долини
Слiз, i п'янi оргi?, якi влаштову?ш там iз шлюхами-медушницями.. Дума?ш,
не була бiля них, не бачила, не знаю?
- Вiднинi не бачитимеш i не знатимеш... З ким утiкала? З ним? - показав
на Долабеллу. - Смi? називати когось шлюхами. А сама?
- Вона втiкала до кревних сво?х, - виступив наперед Емiлiй i заслонив
собою Корнелiю. - I втiкала тому, що не хоче бути щоденно зраджуваною
мужем сво?м. Не вона - ти опорочив подружню вiрнiсть i подружню честь!
Аспар став схожий на сiрий камiнь при битiй путi.
- Те, що дозволено мужу, - мовив з погордою, - те не дозволено його
жонi. Замурувати. Отам, - показав на скелю, що височiла поодаль, над битою
путтю. - Видовбайте ?м у каменi домовини i замуруйте по самi уста, аби
всi, хто ?хатиме тут, бачили i знали: так карають у нас, готiв, непокiрних
i зрадливих.
Емiлiй Долабелла був замурований того самого дня, як майстри видовбали
для нього кам'яну домовину. Те саме ждало й Корнелiю, та за день до
покарання до волостелина прийшли старiйшини роду й сказали:
- У не? пiд серцем б'?ться тво? дитя. Не гоже карати таку, привiдцю.
Нас проклене люд довкружний, супроти нас може повстати весь хрещений свiт.
Аспар пильно дивився на старiйшин, схоже, що вибирав, на кому з них
зiгнати зло.
- А що вам до люду i його проклять? Тут я господар i судiя, бiльше
нiхто, чули!? А щодо жони мо??... щодо жони таке скажу: хай буде нi
по-мо?му, нi по-вашому: зачека?мо, доки народить дитя, а тодi вже й
скара?мо. Та бiльше не приходьте до мене з благаннями про помилування.
Воля моя була й лиша?ться непохитною.
Старiйшини й не приходили бiльше до нього. Не благала й Корнелiя.
Навiть вiтця свого не силилася вже покликати на помiч. Дивилася з темницi
на знадливий осiнньо? пори свiт i сумувала. Коли ж нагадали ?й: "Може,
переказати щось кревним? Звiрся i скажи, що?" - подивилася жалiсно й
мовила: "Не треба, я вже звiрялася. Он чим завершилося все. Емiлiя скарано
i мене скарають".
Йшли вiд не? й гадали собi: "Вона не доживе до того дня, коли почу?
крик немовляти. Он яка плоха. Пити ще п'?, а ?сти - в рот не бере. Правду
про таких кажуть: сохне, нiби дерево без кореня"..
Та Корнелiя дожила-таки до визначеного дня i крик маленького свого
почула. Ба, одмiнилась почувши: i усмiхнулась, i заяснiла, ?сти-пити
попросила. "Яка я рада, - сказала тим, що ходили коло не?. - Не сина -
дiвчинку народила. А дiвчинка продовжить мiй рiд - не його".
Коли ж настав час вести ?? до скелi, розглянулась, мовби питала: "Так
швидко?" - i осмутнiла враз, мовчки пригорнула до себе дитя сво? та й
пiшла, куди вели.
- Низький уклiн тобi, Емiлiю, - сказала, як наблизилась. - Ось ми й
станемо з тобою в парi, тiльки не пiд вiнчальним - пiд кам'яним вiнцем. Не
нарiкай на мене, мiй ?диний, мiй бажаний друже. Бачить бог, я не хотiла
цього.
Уклонилася ще раз i до майстрiв:
- Чула я, володар ваш звелiв бiльше не звертатися до нього i не просити
за мене. За себе й не прошу, а за дитя мо? можна?
Майстри знiтилися i промовчали. Лише один iз них, наймолодший, не
сховав очей.
- Кажи, жоно, чого просиш.
- Зробiть так, аби в домовинi мо?й, в тiм самiм мiсцi, де впиратимуться
у камiнь груди, були вiконця-прозори. Бодай маленькi. Хотiла б, щоб
приносили до мене дитя мо?, щоб воно й через камiнь могло ссати маминi
груди.
Майстри вволили ?? волю - поробили вiконця. I няньки послухалися,
понесли дитя до замуровано? матерi раз, понесли вдруге та й далi змушенi
були носити. Бо дiвчинка не брала чужих грудей. Сам Аспар шукав для не?
молочниць - дарма, плакала i вiдверталася. Коли надходив час годувати
дитину, вiд скелi чувся тужний i зворушливий спiв Корнелi?, такий
зворушливий, що всi озиралися на нього й нiмiли. Тi ж, кому належало дбати
про дитя, несли й годували його молоком матерi через вiконця-прозори.
За седмицю-пiвтори спiву не стало чути - чи то вiдпала в ньому потреба,
чи Корнелiя геть ослабла й позбулася голосу. А молоко текло з грудей.
Текло усi тi днi i мiсяцi, доки потребувало його осиротiле дитя, не
переставало текти й тодi, як груди в замуровано? матерi стали кам'яними.
Он який грiзний був Аспар iз тими, хто так чи iнак дозволяв собi являти
непокору, а й вiн не мiг примусити рiд свiй мовчати про те диво. Хай не
одразу, хай пiзнiше чутки про нього все ж випурхнули за обводи Долини Слiз
i стали набутком всiх. Отож жiнки, яким доля не дарувала здатностi
годувати власних дiтей молоком, i понинi йдуть до Корнелi? як до сво??
покровительки, матерi матерiв, всеблаго? зцiлительки i годувальницi. Йдуть
i благають у не? заступництва, черпають iз грудей-джерела живодайну силу
для себе.
...Мабуть, аж надто далеко втекла Миловида вiд монастиря, келiй
монастирських, не почула ходи тих, що зближалися з ?? кам'яним затишком.
Тодi лиш отямилась i обернулася, як прочинилися дверi й через порiг
переступила мати-iгуменя в супроводi сестри ?впраксi?.
- Мир з тобою, дитя людське. - Iгуменя пiднесла бiлi пучки й осiнила
ними послушницю християнським знаменням. - Чом так довго не спиш?
- Сон не бере, матiнко.
Миловидка стала на колiно й поцiлувала iгуменi руку... _"Чого вони? -
думала, поки схилялась та цiлувала. - Такпiзно i вдвох. Присяйбiг, всього
могла сподiватися, тiльки не сих вiдвiдин".
- Сестра ?впраксiя сказала: сумнiви й сум'яття усе ще не полишають
тебе. То правда?
- Далебi, що так.
- Ти ж казала: згодна вже прийняти вiру Христову, а опiсля плакала,
кажуть, чуючи себе винною перед родом сво?м.
- Бо таки чуюсь винною, матiнко.
Мовчить iгуменя. Дивиться вивчаюче i мовчить.
- Не перечу, дiти мають бути вiрнi й вiдданi сво?м батькам, - мовила
перегодом i сiла. ?? приклад наслiдувала i ?впраксiя. - Одначе ти, дитино,
приймаючи вiру Христову, не робиш противного батькам сво?м дiла. Чи
вiда?ш, чого так? Бо робиш добре дiло. Хто зна?, може, саме твiй приклад i
наверне ?х на путь iстинний.
Казала та й казала, яка вона щедротна й душеспасительна, вiра Христова,
яке блаженство чека? тих, хто усвiдомить суть се? вiри й прийме ?? не з
примусу - серцем. Тож i ??, Миловидку, нiхто не силу?. Най приходить, як
перед сим приходила, в храм, най слуха? церковнi вiдправи. Та?нства
богослужiння пiдносять дух людський, дають простiр мислi, а вже мисль у
?днаннi з пiднятим до висот мудростi духом, да? прозрiння.
Миловидка рада була, що ?й не нагадують: ти обiцяла прийняти нову вiру
тепер ось, бiльше того, в не? не допитуються, коли прийме, ?? всього лиш
переконують. Через те сидiла й слухала, була така уважна до того, що
казала iгуменя, й така прихильна до iгуменi, що навiть ??, наймудрiшу
серед сестер обителi збила з толку.
- Слова мо?, сподiваюсь, не стануть голосом волаючого в пустелi, -
пiдвелася наставниця й поклала м'яку свою длань на голову послушницi. - Ти
прислуха?шся до них i робитимеш так, як кажу. Правда?
- Ано. Я матiнку-iгуменю поважаю. Я вельми вдячна ?й за притулок i
порятунок. Ось тiльки...
- Що тiльки?
- Засумнiвалась я, матiнко, що навiть прийнявши Христову вiру, зможу
залишитися в обителi, що вiра буде менi порятунком.
- Отак? - неабияк збентежилася iгуменя i знову сiла. - Чому
засумнiвалась? Що змусило тебе засумнiватися?
- Багато чого.
I дiвчина розповiла сво?м наставницям усе, що передумала сьогоднi, i чи
не найдетальнiше - що думала перед ?хнiм приходом.
- Скажiть, - розчулено зазирала то однiй, то другiй у вiчi. - Чи то ж
по-божому буде, коли я зречуся свiту й анiчогiсiнько не залишу для землi
сво??, роду свого, якщо хочете - для свiту? Чули, Корнелiя замурована в
камiнь була, а все ж дитя сво? годувала. А я, як видите, жива, при силi та
здоров'?. Як можу сидiти за мурами й знати: сiла на вiки вiчнi, для мене у
сiм свiтi нiчого нема i я нiчого не залишу свiту? То ж мука, матiнко, i
грiх, певно, неабиякий - так окрадати себе самочинно. Пiду я, достойнi,
мiж кревних сво?х. Де житиму i як житиму - не вiдаю, одначе пiду. Плоть
кличе, земля кличе. Не здатна я бороти в собi те, що дала мати-природа.
- Нечестивка! - втратила терпець iгуменя i, скинувши з себе машкару
благочестя, схопилася на рiвнi, стукнула, що було сили, патерицею.
- Поганка! Ноги мала б лизати нам за те, що пiдiбрали, повержену вiдча?м,
дали притулок тiлу i спокiй душi, а вона нарiка? на обитель, у не?
грiховнiсть плотi на умi. Прiч звiдси! - показала на дверi. - Зараз же,
сi?? митi! Аби й духом тво?м не пахло. Була й лишилась поганкою, прiч!
XIII_
Хорс аж надто щедрий цього лiта. Де той Купало, а вже смажить i смажить
нестерпно. Коли б випадали дощi, не так вiдчутно було б спекотняву. Та де
вони, тi дощi? На весь океан-море жодно? хмарини. I седмицю, i другу, i
третю без одмiн. Як день - так i спекотнява, як день - так i спекотнява.
Сьогоднi, видно, те саме буде. Щойно знялося над овидом сонце, уже й
припiка?. Горить пiд його гарячими стрiлами засiяна рата?м нива, малiють
рiки й никнуть на луках трави. Правда, ще можна було б знайти остуду в
лiсi, там ? схованка-затiнок вiд дошкульних сонячних стрiл, ? якась i
травиця. Та пiсля всього, що сталося з нею, Вепровою Зоринкою, самiй до
лiсу заказано ходити, лише у супроводi челядi. А де нинi та челядь?
Тривога за ниву та худобу гонить ?? щоденно в лiс, на луки. Бо так велить
господиня Веселого Долу: коли вже нема? надi? на ниву, рятуй, челяднику,
худобу, коли не хочеш умерти з голоду.
Та й няньцi-напутницi наказано: не потурай Зориницi i не ходи, куди не
слiд iз Зоринкою. А як буде Зоринцi - байдуже. Нiби i не бачить нiхто, що
?й вiд того сидiння та нидiння так само почува?ться, як збiжжю на спаленiй
нивi: i душно, i спечно. А ще тоскно. Так тоскно, що сльози не раз i не
двiчi пiдступали вже до горла й душили намертво. Бо жаль бере i жаль
великий. Чому вони затялися, ?? кревнi? Чому не хочуть, аби бралася з
Богданком i була вже Богданковою? Усе Колобродом хваляться та возять до
Колоброда. А який iз того хосен, коли вона знати не хоче тих, що приходять
до не? в Колобродi й кличуть до гурту? Нiби не бачать, яка бува?, як силу?
себе, йдучи до чужих i небажаних? Мали б бачити, що Зоринка свого
домага?ться, i даремно погрожують ?й: буде так, як тато каже. ? ж бо не
чиясь - Вепрова донька i теж може сказати: "Буде так, як я кажу". А втiм,
хто зна?, як буде. Он як хитрують ?? кревнi. Певна, не татей бояться -
Богданка. Тому не велять виходити за ворота, тим паче до лiсу. Купала
ждуть, певнi, на Купала доня ?хня не ухилиться: котрийсь iз родовитих
тиверських отрокiв викраде ?? та й вiзьме злюб. Тодi вже мало важитиме те,
що не хоче, вiзьме пiд сво? накриття, та й по всьому. Тiльки хай спершу
вiзьме. I стариня теж хай спершу примусить свою Зоринку по?хати до
Колоброда саме на Купала. Не стане ж в'язати ?? та везти зв'язану. А
по-iншому не буде. Бiгме, не буде!
Розчинила вiкно в горiшнiй клiтi терема, дивиться на торовану путь, що
веде вiд високо? загорожi довкола вiтцевого оседку у широкий свiт, i дума?
свою невтiшну думу. Вiдтодi, як за нею, визволеною Богданком iз лабет
осоружних татей, прислали до Черна няню i тим сказали раз i назавжди:
примирення не буде, - Богданко не скорився, i тодi, одразу по розлуцi з
ним, i пiзнiше ви?здив i правив коня до Веселого Долу. Перед ним зачиняли
ворота, йому казали: не велено, а вiн все ?здив та й ?здив, усе ждав та й
ждав ?? на узлiссi. Мала б сказати йому якось: не тому не виходить, що не
хоче, тому, що не може. А як сказати - не вiда?. Усi тут змовилися проти
не? - i мати, i челядь, iз друзiв ворогами стали. Мусить бути такою, як i
вони.
- Поки не вволите мо?? волi, - мовила твердо, - не ?стиму i не питиму.
- Яко?, горлице?
- Аби дозволили вийти до Богданка i сказати Богданковi: най не ?здить
даремно.
- Нiби йому не казали того?
- То - стариня, а це я скажу.
Няня-наставниця не надала тому ваги, осмiхнулася й пiшла собi. Коли ж
повернулася й побачила: Зоринка справдi не доторкнулася до страви,
збентежилася й заходилася умовляти.
- Не вигадуй, дiвчино, хто повiрить, що ти саме так скажеш Богданковi?
- А ти.
- Я?
- Коли не зовсiм зрадила ще мене, то повiриш.
- Йой, Зоринка таке про мене дума?.
- Пiди зi мною, будь маминим послухом при менi, насправдi - мо?м
соузником, то й не думатиму.
- А що скаже твоя мама, коли довiда?ться згодом, що я ?? зрадила?
- Того не знаю. Те няня ма? знати. А зараз най пiде i скаже: "Не ?стиме
Зоринка i не питиме, доки не дозволять"..
Що мала робити жiнка? I пiшла, i сказала Зоринчинiй мамi: "Дiвка он як
стражда?, нащо примножувати страждання? Най пiде зi мною й зустрiнеться з
княжичем. Чи вiд того щось змiниться?"
- А коли змiниться? - Людомила ?й. - Чи ти не вiда?ш, як твердо сто?ть
на сво?му господар i повелитель нашого благополуччя в цiм вогнищi?
- Кажу ж, Зоринка не ?сть i не п'?. Що робитимемо, коли й далi не
?стиме й не питиме?
Няня-наставниця, видно, близько взяла до серця оте "коли не зовсiм
зрадила". Геть усе переповiдала Зоринцi: i що дума? про ?? упертiсть мати
Людомила, i як стражда? вiд того, що доня така уперта. Обiцянками бути
заодно iз Зоринкою, щоправда, не розкидалася, на дiлi ж була з нею. А
вдвох вони таки укоськали добру вiд мами-природи господиню.
- Коли вже Зоринка так наполяга?, - сказала пiсля триденного доньчиного
голодування, - най бачиться з княжичем. Одним лиш не поступаюсь i не
поступлюсь: побачення буде не там, де хоче. Як з'явиться Богданко, клич
його до терема. Тут, при менi, ма? сказати те, що хоче сказати.
Зоринка волiла й далi стояти на сво?му, та, подумавши, зголосилася.
Хоче мамця почути, що казатиме доня Богданковi, най чу?. Ано, най чу? i
зна?, то, може, й лiпше буде!
I ось жде-вигляда? Богданка, а виглядаючи, викоху? в собi тi
казаннячка, похваля?ться та й похваля?ться сво?й мамi i тому, хто крутить
мамою, наче буревiй самотнiм деревом. Дума?, як вiн волостелин на двi
волостi, то йому геть усе дозволено. А отже нi. Прийде час, довiда?ться:
Зоринка i годна, i вдатна постояти за себе.
XIV_
Що помiтнiше вигорала пiд спекотнявим сонцем ролейна нива i жухла по
луках та узлiссях трава, то смутнiшим ставав поселянський люд i
невiдворотнiше ширилася землею Тиверською його тривога. Що буде, як буде?
Не вродить нива - не матимуть хлiба, не квiтнутимуть трави лiсовi, дикуша
на нивi - бджола не заповнить бортi медом. Усе то бiда i бiда велика. Та
чи не найбiльша - коли не заготують на зиму сiна й не матимуть чим
утримувати худобу. А до того йдеться. Чи про покiс випада? думати, коли
травиця ледь животi?. Мало ?? в лiсi, ще менше в лузi. Худоба бiга? та й
бiга?, доки нащипа? собi якусь живнiсть. То це посеред лiта. А що буде пiд
кiнець? Прогнiвили богiв, не стали угодними для них. Он скiльки люду
наплодилося i кожен норовить дбати лишень для себе?
Вийде ратай у поле - дума?, ходить бiля худоби - знову дума?, а вже як
схова?ться за видноколом сонце, прийде й огорне землю тепла лiтня нiч, -
не зна?, куди й подiти себе вiд тих дум. Гряде велика бiда, щось треба
робити. А що? Еге, що?
- Поли i на полiттi не випадуть дощi, а земля не дасть бодай травицi
для корiв та овечок, яко ж i для коненят, - каже жона, чуючи тривоги мужа,
- рiзатимемо худiбку та й поряту?мо якось себе, чада сво? вiд голодно?
смертi.
- А це видiла? - муж закипа? по тих словах, нiби вода на гарячому
залiзi i тиче пiд нiс жонi сво?й темнi вiд щоденно? працi пучки. - Це,
кажу, видiла? Вона рiзала б худобу. Сказано: волосся довге, а розум, як у
зайця хвiст. Що матимемо, коли порiжемо ??? Як житимеш, згубивши худобу?
Та я... Та йдiть ви всi на болота, бескеття, до само? дiдьково? мами йдiть
усi, я худоби не пущу пiд нiж. Чула? Не пущу!
Такий, що й набив би, коли б жона перечила чи сперечалась. Та де ?й
сперечатись. Дивиться, налякана, i мовчить, нiби заворожена тим, що чу?.
Де дво?, там i бесiда, де тро?, тим паче п'ятеро, там i вiче. I все про
те ж: як буде, що буде? Де i в кого шукати порятунку?
- Треба йти до князя, - радить один.
- Ано, - охоче пристають до то? ради iншi. - Треба йти до князя,
покликати його на вiче й сказати, аби не йшов цього передзим'я на полюддя
й не брав iз нас данину. Де вiзьмемо ??, що дамо князевi, коли в самих
пусто? Окрiм пушнини iз звiра та набiлу з худiбки, нiчого не буде.
- Таке мовите: окрiм набiлу. А де вiн вiзьметься, той набiл, коли
худобi зараз уже нема? чого ?сти, взимку ж i поготiв не буде?
- Що правда, то правда. Ма?мо зiйтися на вiче й запитати в князя: з ким
залишиться вiн, коли вимре люд? Чули, не кланятись i не просити -
покликати на вiче й запитати: "З ким залишишся, княже, коли вимре люд?"
Думка та видалася всiм схожою на Перунову стрiлу серед темно? ночi:
висiкла вогонь i освiтила доли, да так, що й тому, хто мав бiльма в оцi,
стало ясно: iншо? ради нема?, мають скликати вiче й казати княаевi: "Голод
- така ж бiда i такий же супостат, як i той, що йде на нас iз раттю. Проти
того кличеш, ти, проти цього кличемо ми. Ставаймо раменом до рамена та й
будьмо ?динi, коли не хочемо загинути".
Поселяни були ?динi в сво?х бажаннях, отож не забарився зродитися й
клич: "На вiче! На вiче!" А вже як зродився, не було йому анi стриму, анi
впину. Вiд оседку до оседку i вiд весi до весi гнали коней вiстуни,
оповiщали всiх, кого подибували, гудцi та волхви, просто собi перехожi
люди, не барилися кликати на вiче посланi мiж поселян глашата?.
Вепра застав той клич у Веселому Долi i вдарив по наболiлому, мовби
вiтер по струнах. Люд тиверський кличе князя на вiче. Ось вона, жадана
мить. Ось коли вiн вiзьме Волота за карк i скаже: "Подохни, коли такий!"
Варто зрушити камiнь, як пiде лавина. Ано, це i ? та нагода, коли варто
зрушити камiнь, як пiде лавина, а лавина розчавить усiх i все, що стане на
путi. I такий камiнь ?. Вiн, Вепр, недаремно верстав по Тиверi путi, шукав
собi соузникiв та приглядався до людей: такий камiнь ?!
Подi? пiдганяли час, тому й Вепр не гаявся, осiдлав лiпшого коня i,
вихопившись на нього, погнав до лiсу, а лiсом - до жертовника пiд
Соколиною Вежею..
Знав: правитися конем до Перунового дуба чи навiть до загорожi довкола
нього - противний охоронцевi жертовника вчинок. Через те не став
напрошуватися на гнiв та немилiсть Жаданову, лишив коня поодаль, i перш
нiж пiдiйти та постукатись у ворiтницю, розглянувся й прислухався, чи
нема? там, за загорожею, стороннiх.
Ворiтницю не важко було розшукати - до не? вела стезя, ?? позначали
черепи принесених боговi жертв. Уздрiвши ?х, невiльно стишив ходу i кинув
позирк очей сво?х далi - на дупло розлогого дуба, а вже як уздрiв божу
оселю, i зовсiм укляк: було таке вiдчуття, нiби став перед самим божеством
i ма? бути покараний за те, що посмiв стати. Коли ж зборов-таки в собi
почуття перестраху та прочинив ворiтницю, зустрiвся вiч-на-вiч iз Жаданом:
волхв стояв на порозi рублено? з колод хижi й пiдозрiло пильно дивився на
захожого.
- Мир тобi, володарю та?мниць земних i небесних, - привiтався.
Волхв усе ще вiдмовчувався.
- Несеш у серцi злобу, а бажа?ш миру? - прогудiв нарештi його гучний,
нiби з боднi, голос.
- Де гнiв, там i злоба, ано. Та не я висiкав ?? з каменю буття нашого,
висiкали iншi. Окрiм того, не на тебе прямую я стрiли гнiву свого i злоби
сво??.
- У божу обитель не гоже нести тi стрiли, навiть коли вони призначенi
для iнших.
- А де ж шукати порятунку, коли серце розпира? злоба? Ти, муже, ма?ш
славу провидцi й волостелина небесних та?мниць, служиш боговi i наклада?ш
iз богом. Тому й прийшов до тебе, щоб сказав: де i як шукати?
- Змирись - i знайдеш утiху.
- Я, волхве, Вепр, муж iз мужiв. Змиритися не можу.
- Гнiв твiй на князя?
- На нього.
- Я князю не суддя.
- А боги? Зроби так, аби Перун покарав Волота i погасив у менi вогонь
мсти, незгасно? злоби.
- Боги й без того карають люд, а заодно i князя. Видиш, спалено все,
голод iде на землю. Тобi цього мало? Ти бiльшого хочеш?
- Голод iде не на князя, вiн не вiзьме його за карк. А я жадаю помсти
саме князевi.
- Боги справедливi, вони можуть обернути гнiв свiй не на князя - на
тебе: втратив сина, втратиш i доньку.
Помислив мить.
- За що може впасти на мене така кара?
- За те, що надто вже хочеш ?? iншим.
- Бо таки хочу. ?ство горить, кров до того кличе. Зроби, аби я мiг
помститися, - i матимеш усе: поле, товар, захочеш - Веселий Дiл вiддам
тобi. Не лишень жерцем, волостелином станеш.
- Пiшов прiч! - вибухнув гнiвом Жадан. - Ти хочеш, щоб я торгував божою
волею? Пiшов прiч!
Наступав рвiйно i дужо, так дужо, що навiть бувалий у бувальцях Вепр
упав духом i змушений був оступитися, а далi й зовсiм податися за
загорожу.
- Май розум, Жадане, - обiзвався звiдти вже, - я дiло кажу! Друго?
нагоди стати мужем серед мужiв не матимеш. Збагни це i опам'ятайся, я ще
пожду.
- У-у, гад повзучий в образi людськiм! - знову пiшов на нього Жадан. -
Прiч, сказав! Не лише тебе, тiнi тво?? бачити не хочу!
Кричав на всю околiю i гнiвавсь на весь свiт, а повернувся до капища,
упав перед оселею Перуна на колiна й пiднiс угору скорботно-благальний лик
свiй, простягнув до дупла не менш благальнi руки.
- Огненний боже, великий Сварожичу! Ти бачив гнiв мiй i бачиш муку.
Одведи i заступи вiд усього злого й лукавого! Вирви iз серця занесене злою
личиною сум'яття, не дай сплодитися в менi найбiльшiй слабостi людськiй -
спокусi. Чу?ш, Перуне? Не дай сплодитися i впасти ниць! Вiк буду вiрний i
вдячний тобi, тiльки не дай упасти ниць!
Князь i мужi його, надто мужi думаючi, не лишилися байдужими до того,
що робилося i до чого йшлося в землi Тиверськiй. Он яка бiда може
постигнути, коли пiдуть вiд Меотiди обри, а земля в пагубi, люд занепав
духом i змалiв на силi, так дуже змалiв, що коли дiйде до чужинсько?
навали, нiкому буде меча зняти i заступити себе вiд напастi. Що тодi буде
i як буде? Чи переживе Тивер таке лихо?
- Цього передзим'я доведеться не йти на полюддя, - казали однi. - З
кого правитимемо правеж, коли бiда видима i постигла всiх. Взяти нiчого не
вiзьмемо, тiльки люд роздрочимо.
- А чим годуватимеш тих, кого доведеться кликати на сiчу з обрином?
Князь слухав тi суперечки i хмурився. Бо таки було чого. Один казав
правду, а другий i поготiв: чим годуватиме тих, кого доведеться покликати
пiд свою руку, коли пiде обрин?
Не сказав сво?? речиицi мужам, вислухав ?х i повелiв iти собi, думати
далi.. Сам теж пiшов i теж засiв у теремi. Думав i ждав чогось, аж поки не
дiждався: на мiсто пiд Черном повалив звiдусiль люд поселянський? Були там
кiннi, були й пiшi, однi при бронi, iншi голiруч. З усього видно: йшли усi
i йшли так, як дозволяла ма?тнiсть.
Через порiг не забарився переступити покликаний князем во?вода.
- Що дi?ться, Стодорку? Чого збира?ться люд?
- Послухи там уже, - кивнув у той бiк, де збиралися, во?вода, -
незабаром достеменно знатимуть i скажуть. Проте й без ?хнiх казань ясно:
збира?ться вiче.
- I хто збира? його? На чий клич сходяться?
- Певно, страх перед голодом кличе. Прийшов сказати, аби був обачний.
- Радиш не йти, коли покличуть?
- Нi, чом же. Не йти не можна. Одначе будь мудрий з людом сво?м i не
скупись на обiцянки.
А за стiнами стольного града вирувало та й вирувало стовписько. Де
суспiль кiнних, де суспiль пiших, де тих i других.
- Чи ? вже люд iз полуденних городищ? - питалися старiйшини.
- ?, ?!
- А з сiверських?
- Нема?.
- Чом нема?! Он тамечки, - показали осторонь. - Треба пiти комусь i
сказати, най шлють посланцiв.
- То ставмо вежi та й кликатимемо вже князя.
I знов завирувало мiсто, забiгали тi, що були поблизу майбутнiх веж.
Однi копали ями пiд стовпи, iншi несли колоди, свiжо тесанi дошки та
обаполи й клали поруч iз копачами. Не забарилися зацюкати й сокири, та так
дзвiнко, що взяли гору й над гомоном людським? Лише iржання коней або
чийсь аж надто голосний крик могли здолати те багатоголосе цюкання i то -
на мить-другу, не бiльше.
Йшлося до обiду, i сонце що далi, то дошкульнiше припiкало з високостi.
У стовпиську людському й кiнському, у тiснявi без води i тiнi дошкульнiсть
та була особливо вiдчутна.
- Кличмо вже князя! - радили найменш терплячi.
- Ано, кличмо князя!
?м не перечили, одначе й не поспiшали: не все було вже пiдготовлено до
зустрiчi з князем.
Коли розчинилися городськi ворота i биричi, вихопившись звiдти, зично
оповiстили: князь Волот, лiпшi мужi вволюють волю вiча й правляться на
вiче, натовп вiдчутно стишився, а далi зовсiм занiмiв. Не те вразило його,
що князь погодився стати перед тиверським людом i вислухати люд, вразило
i, певно, найбiльше, що був не в княжiм убраннi. ?хав на бiлому, грацiйно
витанцьовуючому, мовби якесь заморське диво, конi, в бiлiй, довiльно
розхристанiй сорочцi, в яскраво-червоних ногавицях i таких же червоних - з
оксамиту - чадигах. При боцi, як i при сiдлi, анiяко? бронi. Поселянин, як
усi, муж радний, як i бiльшiсть.
- Братi?! -ви?хав наперед усiх стольник i вдався зi словом-привiтом до
тих, що юрмилися на мiстi. - Князь цiлу? старiйшин, тисяцьких, шле уклiн
свiй старостам ролейним, усьому люду тиверському!
- Низький уклiн i тобi, княже! - вийшли наперед тi, що скликали вiче й
були привiдцями на вiчi. - Уклiн i дяка за те, що вийшов на розмову з
людом сво?м. Бiда прийшла в нашу землю. Ставай, княже, на вежу, аби всi
видiли тебе i чули, хочемо раду врадити купно з тобою.
Пождали, поки князь вийде i стаие на вежi, що височiла супроти
поселянсько?, й повели з ним голосну, аби всi чули, бесiду.
Не перебiльшували, скаржачись на безлiття, - воно й так без мiри велике
- i не нарiкали нi на кого. Бо на кого нарiкати, коли винуватцi невидимi й
незнанi. Карають боги, лиш ?м вiдомо, хто i чим завинив. Одна у тиверцiв
утiха i надiя - завинили не всi. Тому люд i зiбрався на вiче, хоче спитати
князя: як врятувати вiд голоду неминучого i смертi повсюдно? невинних -
дiтей, отрочат, тих, хто, хай i винен, все ж не так дуже, аби
розплачуватися життям?
Багато, певно, думали перед тим, як iти на розмову з князем, - казали
тiльки дiло. До всього й трималися достойно: бачили безвихiдь свою,
почувалися приреченими, а не хилились i не колiнкували; прийшли он iз яким
проханням, знали: не хтось iнший, тiльки князь може порятувати вiд бiди, а
не втрачали гiдностi. Як не прислухатися до таких i не сказати: що можу,
те зроблю?
А проте не одразу сказав так. Почав iз того, що в князя не один клопiт.
У них, поселян, тiльки й турбот, що про множення худоби, про набiл у
макотерах та жито в берковцях, ?м тiльки й гадки, що дбання про хлiб
насущний - для себе, дiтей сво?х, а йому, князевi, належить думати не лише
про себе, родину, численну челядь i ще численнiшу дружину, - вiн ма?
дбати, аби стояла непорушною, перебувала в мирi уся Тиверська земля, аби
була при бронi i мала мiцний дух, годованi конi дружина. Отож хай зважують
на це i знають: не так просто князевi поступитися тим, що ма? взяти вiд
поселян. Одначе князь вiда? й про те, яка бiда постигла ?х. Вiда? i
розумi?: сам вiн не пiдпора Тиверськiй землi. Над ким княжитиме, коли
голод видушить люд? Хто боронитиме землю, коли залишиться на нiй лише з
дружиною? Тому й зважу?ться поступитися сво?м: цього передзим'я не пiде на
полюддя i не правитиме правеж. Люд тиверський сплатить те, що заборгу?, в
наступнi три лiта.
Мабуть, неабияка радiсть забуяла в серцях поселян вiд то? речницi.
Пнулися, зирячи через голови переднiх, i нiмували. Мить так, другу, далi
збудилися й закричали в один голос:
- Слава щедрому i мудрому князевi! Слава i шана! Шана i слава на вiки!!
Пождав, доки вгомоняться, i вже потiм вирiк ?м усе, про що думав у себе
в теремi.
То правда: одмiна данини - велика всiм полегкiсть, а проте не помiч..
Поселяниновi не треба буде давати на передзим'? князевi, зате треба щось
дати взимку, на передлiттi дiтям. Бо коли не дасть, голод зробить страшне
сво? дiло - викосить усiх i вся. I що тодi буде з то? полегкостi, що ??
да? князь? Анiчого. Тому й кличе бути щедрими в цiй бiдi, цi?? безлiтньо?
для Тиверсько? землi години не лише мужiв сво?х, володарiв займанщин, а й
усiх, хто ма? що дати чи позичити голодному.. Земля, як нiколи, потребу?
опори, тож хай стануть нею тi, у кого ? щось, хто може подiлитися.
- Ано! Най стануть! Най будуть мудрими та щедрими, як i князь!
Мусив знову пiдносити руку.
- Князь i його радцi, - продовжував Волот, дiждавшись тишi, - стали на
думцi й виносять ?? на вiче яко закон: цього неврожайного лiта лiси та
води Тиверi мають бути доступнi для всiх. Княжi вони, лiпших мужiв чи
общиннi, кожному хай буде вiльно прийти туди i взяти собi дичину або
впiймати рибу в рiчцi чи озерi. I дичина, i риба - дармовi дари землi, а
дармовими дарами соромно скупитися в безлiття та й перед богами провина
неабияка.
Вiче не встигло вгамуватися вiд то? ще, першо? княжо? речницi, ця ж i
зовсiм забила з нього потужним джерелом радостi, вдоволення. А коли б'? з
серця радiсть, то що лиша?ться робити вiчовому люду? Чув у собi торжество
й дiлився тим торжеством з iншими, а дiлячись, виголошував його
тисячоголосою здравицею:
- Здравиця князю-добротворцю! Най буде ?днiсть мiж князем i людом землi
Тиверсько?! Нинi i прiсно! Нинi i прiсно!
Здавалось, пiдступлять зараз до вежi, пiднiмуть свого князя разом iз
вежею й понесуть мiстом, аби бачили всii знали, який свiтлий настав для
них день, якi вони, поселяни, вдоволенi князем i яку хвалу воздають
доброму з добрих, мудрому з мудрих князевi. Та не дiйшло до того. Бо в
натовпi, серед рата?в i рукомеслих, бортникiв i ловчих, серед усiх, що
були вдоволенi вiчем, вiдшукались i невдоволенi. Вони стояли чи не
найближче до вежi, з котро? промовляв князь, i теж трималися купи.
- Схаменiться, безумцi! - потряс костуром один iз них, високий i
плечистий, мiцний, яко дуб, i лютий, як знавiснiлий тур. - Уймiться, кажу,
i образумтесь! Ви забули, що ? всюдисущi боги i ? кара божа!
То був Жадан, а тi, що тулились коло нього i вiдмовчувалися, не
зголошуючись iз вiчем, були волхви.
Князь Волот не встиг, видно, збагнути, куди хилить пригрiтий ним волхв,
зате не без тривоги й нiяковостi вiдчув, що вiн не на його боцi.
- Чим ти невдоволений. Жадане? - виступив наперед стольник. - Що обурю?
тебе в хвалi заслуженiй i достойнiй?
- А те, стольнику, що казав уже: ? боги i ? кара божа. Усi сущi пiд
ними мали б пам'ятати: найперше слiд вiддати шану богам, а потiм усiм
iншим.
- Чи люд наш так уже забув богiв? Чи вiн не шану? ?х?
- Бо таки забув, коли почав розмову на вiчi не про шану i не про данину
богам, а про себе. Хто з вас подумав тутки i сказав: засуха - кара богiв
за провини? Боги задарма не карають i тим паче не карають увесь люд.
"Цей волхв багато на себе бере, - вгомонився нарештi i став твердiшим у
мислях князь. - Я поспiшив передати йому свою повиннiсть - бути жерцем при
капищi Перуна".
- Ти помиля?шся, Жадане, - Волот вийшов i заступив собою стольника. -
Ми не забули про богiв. Не встигли сказати, одначе мали сказати тут: хоч в
кра? й недорiд, хоч поселяни нiчого не взяли з поля, вони не повиннi
забувати, що ? боги i ?хня повиннiсть перед богами. Не лише князь, кожен
зобов'язаний приносити ?м на домашнiм вогнищi жертву i просити в богiв
прощення за провини.
- Ано, кожен! - пiдхопили княже слово привiдцi вiча.
- Провина ваша, а в жертву приноситиме твар?
Цей надривний закид належав котромусь iз волхвiв, що юрмилися бiля
Жадана. Його могли б пропустити повз вуха, та того не хотiв, для того,
видно, й був тут Жадан, аби не пропустили.
- Чи ви не видите? - крикнув дужим, нiби Перун iз неба, голосом i
показав костуром через голови юрмиська вiчового. - Не видите, питаю, яка
велика кара упала з неба на люд тиверський? Домашнiми жертвами вiд тако?
кари не вiдкупитися!
- Як то? Чому?
- А тому, що твар земну ми вже приносили богам у жертву. Твар очистила
себе вiд скверни, а кара як iшла, так i йде. Невже вам невтямки, що настав
час очиститися людям?
Тi, що стояли ближче i добре втямили, що сказав волхв, зацiпенiли враз
i змусили зацiпенiти iнших.
Чи то ж правда?
Воно немовби й так: твар очистила себе, а гнiв божий трива?, кара як
посилалася, так i посила?ться на землю. I все ж таки: чи волхв при сво?му
глуздi? Он як давно було воно, принесення в жертву богам людей. Тодi
ходила страшна моровиця, тиверцi трупом лягали i вдома, i в лiсi, i на
путях та при путi. Коли таке безлiття i такий повсюдний мор, чи хтось
завага?ться i скаже: "Й без того доста жертв"? Слiпли зi страху i на все
погоджувались. А все ж, переживши страх, люд, здавалось, порозумнiшав, i
князi та волхви угомонилися, коли й згадували прадавн? безлiття, то лиш
для того, аби застерегти когось: не роби так i не накликай лиха; он що
бува?, коли не слухають старших i йдуть супроти закону та покону. Нинi ж
запевняють: твар не винна, виннi люди, отож най тягнуть жереб i вiддають
того, кому випаде, в жертву богам. Чи зголоситься вiче i чи дасть свою
згоду князь?
- Люд давно не очищав себе, то правда, - перший знайшовся на словi й
заговорив осiбно до волхва князь Волот. - Та правда й те, Жадане, що
очищення це коштуватиме найдорожчого - людського життя. Чи ти певен, що
iнакше не вмилостивимо богiв, що ? конча потреба посилати на вогонь когось
iз нас?
- Певен, княже.
- Чим доведеш те?
- Гнiвом божим. Дощу не було, як засiвали ниви на передлiттi, не буде,
коли не вмилостивимо богiв, i тодi, як настане час засiвати ?х на полiттi.
- А коли буде? Чи вiда?ш: як боги змилостивляться до полiття i пошлють
дощi, на вогнище пiдеш ти, яко лживий жрець, що торгу? божим повелiнням.
- Вiдаю, княже.
- I сто?ш на сво?му?
- Ано, стою на сво?му.
- Тодi виношу цю твою речницю на розсуд вiча. Моя воля така: пождати
кiнця лiта. Коли не випаде дощу до засiву нив на полiттi, потягнемо жереб.
На кого вкажуть боги, той i буде принесений ?м у жертву.
За цим разом вiче не кричало: "Слава мудрому князю!" Проте й не
нiмувало, як досi. Загуло, завирувало, наче океан-море пiд рвiйним вiтром.
Однi тiльки радилися, iншi сперечались, ще iншi погоджувалися без
особливих роздумiв i вагань.
- Най буде так, як каже князь!
- Гада?те?
- А чом би й нi? Коли така воля богiв, що вдi?ш, мусимо умилостивлювати
?х.
- Тiльки не життям князя i його родини.
- Ано! Де такого вiзьмемо, коли втратимо? Чи то гоже, аби
князь-добротворець та розплачувався за провини люду свого?
- Так i кажiмо: всi тягтимемо жереб, окрiм родини князя. Так i кажiмо!
Гадка та стала незабаром вимогою всiх, i волхв змушений був умовкнути.
Слово взяли тi, що скликали вiче.
- Чи згоднi, аби жереб тягли усi, окрiм родини князя?
- Згоднi!
- Чи приста?те до гадки: коли пiдуть до полiтнього засiву дощi,
скара?мо, яко лживого жерця, вiщого волхва, коли нi - принесемо в жертву
богам когось iз поселян?
- Приста?мо!
- На тому й склада?мо ряд.
XV_
Жаданове провидiння стало лихою правдою: дощi так i не випали за
всеньке лiто. Вигорiли не лише ниви, голою стала вся незалiснена Тиверська
земля, в багатьох криницях тiльки спала, в деяких - i зовсiм зникла вода.
Ще вчора, в останнiй день першо? на полiттi седмицi, з'?халися до
стольного Черна найповажнiшi мужi, йде мале вiче, iменоване радою
старiйшин, а речницi то? ради нема та й нема. Воно й не дивно: настав час
умилостивлювати богiв людськими жертвами, а на радi не знайти таких, кому
було б байдуже до того умилостивлення. Отож i радяться, а радячись,
сперечаються.
Бiльшiсть схилялася до думки: кара iде вiд Хорса. Тивер зрадила йому,
сво?му верховному боговi, усi сподiванки покладала пiсля зцiлення княжича
на Перуна й умилостивлювала здебiльше Перуна. Звiдси смертельний гнiв,
звiдси й нещадна кара. Отож i не вiдшукалося серед радних таких, що
вагалися б. Жертву приноситимуть Хорсу i тiльки Хорсу.
- А хто ж братиме жереб? - подали iз задньо? лавицi голос. - Лише
отроки та дiвицi чи весь люд?
- Вiддавна метали жереб на отрокiв i дiвиць. Най так i буде.
- Чому ц? ма? бути саме так?
- Бо так було.
- То не доказ.
- Коли це не доказ, то скажiть iнше: нащо богам старе луб'я? Чи старими
умилостивите богiв?
- А все ж старi мали бiльше, нiж хтось, нагод прогнiви ти богiв. Чому
за провини старих мають розплачуватися отроки та дiвицi?
I пiшло слово на слово, а старiйшини на старiйшин. Однi казали: отрокiв
i дiвиць ?днають iз старими кревнi узи, то буде плата за себе й за них,
iншi перечили й, перечачи, посилались на думку отрокiв та дiвиць, котрi
нарiкали нiбито: "На стариню тому не метають жереб, що рiшенець приймають
старiйшини. Оберiгають себе, дiтьми та онуками вiдкуплюються".
- Не сквернiть себе речами неподобними! - взяв гору чийсь дужий голос.
То вийшов i зажадав тишi князь Волот. - Старiйшина Доброгост правду
сказав: будьмо твердими i не забуваймо: на нас дивиться вся Тивер, вона
чека? вiд нас мудростi, а не сварки i неподобних речей у сварцi. Що скаже
рада старiйшин, те стане законом для всiх. Тож i дбаймо про мудрiсть, а не
про злоязичi?.
I мужi вгомонили бу?сть свою, стали вза?мнопоступливими, а
поступившись, зумiли й домовитись. Аби чиясь зла воля не завадила богам
вибрати собi жертву, доста метати жереб комусь i на когось. Най кожен
прийде i вiзьме його сам. Iти ж i брати жереб мають усi поселяни, окрiм
тих, що не встигли прогнiвити богiв за малiстю лiт сво?х.
А ще вiче лiпших мужiв i старiйшин установлю?: аби не було нарiкань i
суперечок, яка верв ма? iти й брати жереб першою, яка - останньою, хай
потягнуть мiж собою жереб i визначать черговiсть найдостойнiшi старiйшини
вервей. То теж буде воля богiв, i хай вона буде над усе.
Князь Волот мав би бути потiшений i великим i малим зiбранням люду
тиверського: йому, як нiколи досi, повiрили, висловили он яке шанування i
он яку прихильнiсть: "Другого такого, - сказали, - не буде, хай усi
тягнуть жереб, тiльки не князь i не княжа родина". Та ба, не вiдчува? вiд
того казання затишку на серцi й не може вважати: усiма i всiм задоволений.
То добре, що зголосилися з ним i не стали перечити на вiчi мужi лiпшi i
думаючi, волостелини: в лиху годину треба поступитися людовi всiм, чим
можемо поступитися. Добре й те, що люд неабияк вдоволений його милiстю.
Одначе нiхто не переконав князя Волота, та навряд чи й перекона?, що буде
велике вдоволення вiд речницi принести в жертву богам людей. Мало того, що
сто?ть, як i стояла все лiто спекотнява, що вмира? через ту спекотняву
сподiванка порятуватися вiд голоду i мору, - пiднято по всiй землi люд
тиверський й спроваджено на путi, що ведуть до капища Хорса. Пiднято й
сказано: йдiть i берiть жереб. Чи то ж просто полишити напризволяще
домiвку, все, що набули для себе в домiвцi, й правитися в такий тривожний
та непевний час до стольного города, не знати, чи повернуться звiдти, а
коли й повернуться, то чи застануть щось iз тi?? мiзерi?, що iмену?ться
домашнiм набутком? Татей нiколи не бракувало в ?хнiм кра?, а в лиху годину
i поготiв. Чи люд згада? свою прихильнiсть до князя, коли позбудеться
через цей похiд i того, що мав?
Тоскно й бентежно у Волота на серцi. А все через Жадана. Чого вiн
вискочив iз сво?ю погрозою, нiби пес iз-за тину: "Ви забули, що ?
всюдисущi боги i ? кара божа!" Так нiби князь, старiйшини не знають, що ?
боги i ? повиннiсть кожного - приносити богам жертви. Нi ж, згадав давно
забуте: "Твар очистила себе, настав час очиститися людям".. А чи в тому ?
доконечна потреба? I звiдки йому знати, що ?? Вiд богiв? То як же це
сталося, що вони лише Жадана ознаменували тим? Чому не подали знаку йому,
князевi i верховному жерцевi в Тиверськiй землi? Чи не забагато бере на
себе волхв Жадан? Чи не хова?ться за його нагадуванням про людськi жертви
щось iнше? Одначе ж волхв той не повинен би чинити на зло князю i людовi.
Не хтось iнший, князь, як i люд, пригрiв його й зробив не лише охоронцем,
а й жерцем при капищi Перуна. Чи таке забувають i чи за таке платять
кривдами?
- Отче, - став на порозi син. - Я до вас iз чолобитною.
Так давно не бачив свого Богданка чи вiн справдi примiтно одмiнився за
це лiто. Он який вимахав, став чи не врiвнi з вiтцем. Ото тiльки й одмiни,
що тонкий у станi, вужчий у раменах. Одначе чому так багато суму та
тривоги в очах?
- Кажи, я слухаю.
- Зоринка Вепрова разом з усiма пiде до капища Хорса й братиме жереб.
- Така воля вiча, нiчого не вдi?ш.
- Так уже й нiчого? А коли я вiзьму ?? в жони? Тодi вона належатиме до
княжо? родини i буде увiльнена вiд того, що мусять робити всi.
- Гада?ш, Вепр вiддасть ?? тобi?
- Тепер вiддасть. Люд каже: боги вибирають найлiпших, а Зоринка i ? та
найлiпша. Чи той Вепр не розумi?, яка гроза збира?ться над нею? Чи в нього
не зм'якне перед видимою утратою серце?
- У всякого зм'якне, сину, тiльки не в Вепра. Не зголоситься вiн на
родичання з нашим родом, навiть цi?? найтривожнiшо? митi.
Богданко ще примiтнiше одмiнився на лицi.
- А коли зголоситься? Чом не пiти до нього й не сказати...
- Казали вже, сину. Принижувались i просили, тепер доста!
- То ж колись було...
- Я сказав: доста! Не Вепр у сво?й землi князь, - я. Чому маю бити
чолом перед ним i раз, i вдруге, i втрет??
- Тодi... тодi я умкну ??.
Був такий зосереджено-рiшучий, зараз, здавалося, вийде й учинить те, що
надумав. I князь повiрив рiшучостi сина. Повiрив i поспiшив перечити йому.
То казна-що; тодi в Зоринчиного вiтця справдi будуть пiдстави нарiкати:
"Бачили, який у нас князь? Вiн ма? мужiв сво?х за чорних людей, вiн чинить
iз ними, як собi хоче!"
- Про умикання й думати не смiй, чу?ш?
- Ба, смiю, коли вiтець не дума? й не хоче думати про мене!
- Насилля над Зоринкою спричинить велике лихо. Проти нас пiдуть усi
лiпшi мужi, волостелини, а то - пагуба i не лише тобi.
- А що буде, коли Зоринка пiде на вогонь?
- На те воля божа.
- А на це - моя! - уже за поворотом обернувся й мовив покiрний досi
князевi син.
Волота обурило його зухвальство.
- Я не прийму тебе! - крикнув навздогiн. - Анi тебе, анi тво?? Зоринки
не прийму. Де зна?ш, там i живи, як собi хочеш, так i майся, пiд мою
крiвлю обом вам зась!
То була тривога i був смуток усього дня, Богданко таки сiв на
вишколеного за час науки в дядька коня й подався з Черна, а куди подався,
що вчинить, одним богам вiдомо. I викраде та втече свiт за очi iз Зоринкою
- погано, i потрапить до Вепрових рук, викрадаючи, - ще гiрше. Вiд того
упо?ного местю людомора всього можна сподiватися. Чи йому довго настигнути
отрока, що втiкатиме з умкнутою дiвкою, й потяти його? Хiба не буде чого
сказати, коли спитають, нащо зняв руку на княжича? "Я не видiв, -
одповiсть, - хто умика?, з мене доста було, що умикали вдруге".
"Доведеться кидати все й правитися слiдом за ним, - досаду? князь. -
Коли надума? робити так, як сказав, пiдстерiгатиме Зоринку й умикатиме з
Соколино? Вежi. I прибуде з викраденою дiвкою саме туди. Отож менi слiд
бути в Соколинiй Вежi i негайно".
Не став передчасно лякати Малку, одначе й не приховав того, що ско?лося
мiж ним i сином, вiд Малки, зайшов до не? й сказав, куди та чому ?де..
- Може, не слiд перечити йому? - застерегла несмiливо.
- Ти так гада?ш?
- Богданко правду сказав: це та година, коли можна й не зважати, хто
князь, а хто во?вода. Коли у тебе така, як i в Вепра, гординя, я сама
по?ду до того буй-тура й скажу: якщо не хоче, щоб Зоринка пiшла на вогнище
й стала нареченою вогненного Хорса, най вiдда? ?? Богданковi та й забудемо
все, що роз'?днало нашi роди.
Князь зiтхнув, дратуючись, i потер натомлене чоло.
- Ти, Малко, слiпнеш з прихильностi до сина i в слiпотi сво?й бачиш не
далi, нiж син. Треба бути неабиякою дитиною, щоб вiрити в здоровий глузд
Вепрiв.
- А як же ти он скiльки лiт вiрив ?м?
Мабуть, то було зайве. Князь не знайшовся, що сказати жонi сво?й, i, не
знайшовшись, оскаженiв.
- Доки ми теревенимо з тобою, той нерозважливий отрок може нако?ти
бiди. Я ?ду, доста!
I тодi, як правився повз капище Хорса пiд розлогим, з дiда-радiда
лелiяним дубом, i пiзнiше, коли вибирався на путь-дорогу, що вела до
Соколино? Вежi, розминавсь та й розминався, бачив та й бачив, як iдуть
зiгнутi недолею-сумом поселяни. Родинами й родами-селищами, з старинею i
отрочатами. Усi мовчазнi i виснаженi, такi спрагло змалiлi, нiби знають
уже: вони - приреченi.
- З котро? вервi будете, люди?
- З Надпрутсько?, достойний.
- I давно правитесь?
- Ано, четверту добу.
Помовчав, супроводжуючи ?х сумовитими очима, i вже потiм додав:
- Помагай бiг щасливо здолати цю путь.
Невдало приострожений кiнь несподiвано рвонув убiк, i вже тодi, як
Волот взяв обiруч поводи, пiшов рiвно й на всю кiнську пору.
Матерi Доброгнiви не видно було анi на подвiр'?, анi на подвiрницi, не
чув ?? голосу i з оселi. Або ж спала-перепочивала старенька, або ж пiшла
до лiсу. А втiм, чого ?й спати о цiй порi i чи ? така вже потреба
правитися старiстю до лiсу?
Постукав, викликаючи челядь, у дубовi ворота раз, постукав i вдруге.
- Агов! Чи ? хто в оселi?
Дверi прочинилися невдовзi, i до ворiт вийшла челядниця.
- Прошу бути тихо, - мовила застережливо благальним i вiд того аж надто
милозвучним голосом. - Господиня нездужають.
Вона була пристойнiше зодягнена, анiж можна сподiватися вiд челядницi:
в бiлу, не по-тутешньому шиту брачину, в темну, уперезану в талi?
барвистим паском полохту. Однак не те впало князевi у вiчi. Десь вiн бачив
це миловиде дiвоче личко, десь чув цей глибинно-сердечний i вiд того
примiтно благальний голос.
- Ти, Миловидко?!
Ламала, схрестивши на грудях, руки, тупила долу зiр i мовчала. Коли ж
заговорила, сказала не те, що сподiвався почути вiд не?.
- Господиня ждуть вас, княже.
Питавсь-допитувався, що ?й болить, матерi Доброгнiвi, чи то правда: так
дуже змалiла на силi, що не здатна полишити ложе i вийти з терема, а думав
про Миловидку. Виходить, недалеко втекла вона вiд свого Випалу; то була
неправда, нiби подалася за Дунай шукати в ромейських землях того, що
нарекла собi мужем, та не взяла злюбу. Тут вона, в Тиверськiй землi, ба
навiть у його володiннi... Цiкавився в матерi, чи був тутки Богданко, чи
розмовляла вона з Богданком, вiда?, куди i з яким намiром подався, а думав
знов про Миловидку... Боги свiтлi та боги яснi! Тож не так собi прибилася
вона до його праотнiх володiнь, стала не звичайною собi
клiтницею-челядницею - ключницею при княгинi, бiльше того, ввiйшла в
довiру, стала для матерi Доброгнiви мовби дитиною рiдною. Так i каже ?й,
коли зверта?ться: "Пiди, доню, та нагрiй водицi, а нагрi?ш, налий у
корчагу та постав до нiг. Холонуть вони в мене". Та й сама он як утiшена
тим, що господиня Соколино? Вежi добра з нею, в усьому звiря?ться ?й. I
стара?ться-годить старiй, i упада? коло старо?, нiби коло рiдно?. Хто вона
нинi? Чому саме в Соколинiй Вежi опинилася? Пересвiдчилася за кiлька лiт,
що сподiванка на повернення лада ?? з роме?в - марниця, й згадала, що
казав колись князь, чи випадково набрела на матiр Доброгнiву й залишилася
при нiй? Ой нi. Випадково - нi! Хто в Тиверськiй землi не зна?, що
Соколина Вежа - прадiдн? володiння Волотiв? Мусила знати те й дiвчина з
недалекого Випалу. А коли знала й прийшла саме до Соколино? Вежi, то про
що iнше каже це, як не про те, що прийшла й стала при матерi ключницею не
випадково?
Дивився на змужнiлу вже й вiд того ще лiпшу, нiж була, дiвку й питався,
тупив до долу позирк, аби не примiтила передчасно та й iншi не примiтили,
як по?да? ?? очима, i знову питався: "Хто ти нинi, Миловидко? Як розумiти,
що прийшла-таки пiд мою крiвлю й стала донею-утiхою для матерi-княгинi?
Випадок звiв нас чи на те була твоя добра воля ? "
Думка-бентега що далi, то настирливiш переслiдувала князя i стала
врештi-решт для нього карою.
"Я не по?ду вже звiдси, - зiзнався сам собi, - доки не пересвiдчусь, як
сталося, що Миловидка вчинила саме так, як казав свого часу: "Коли й
вогнища свого не буде, не обминай мого терема".
Вийшов до дружинникiв i повелiв старшим iз них:
- Ти, Ковачу, бери двох мужiв i прався до Веселого Долу. Стань на
узлiссi й пильнуй, чи не об'явиться там Богданко. Коли об'явиться чи ?
вже, прийди й скажи: "З велiння князя я i мужi мо? не дозволя?мо тобi
вчинити з донькою властелина недостойний княжича гвалт. Будь розсудливий i
вертайся туди, де належить тобi бути".
- Ти, Бояне, - повелiв iншому дружинниковi, - скачи до стольного Черна
i перекажи во?водi Стодорку: як тiльки боги вкажуть на свою обраницю чи
обранця, най одразу ж звiдомить мене про те в Соколинiй Вежi. Мати моя
дотопту? останнiй ряст, мушу бути при нiй.
Хвора вимагала того чи Миловидка не хотiла лишатися з князем без
свiдкiв, до само? ночi сидiла при слабiй i анiна мить не показувалася поза
ложницею. Що робила там, не вiдав, а проте догадувався: сидить не тому, що
конче треба. I та догадка пiдiгрiвала в ньому нетерплячку. Навiдався до
слабо? раз - Миловидка там, навiдався вдруге - знову там. Оглянеться, коли
скрипнуть дверi, видивиться, наче не знати на яке диво, й уступа? йому
мiсце бiля ложа. Сiдай, мовляв, сiдай i кажи старiй панi, чого прийшов.
- Матусi усе ще зле? - присiв-таки й поцiкавився в слабо?.
- Не злiше, нiж було, проте й не лiпше. Доживаю, сину, останнi днi,
тому й хочу сказати тобi дещо.
Миловидка звела на не? наляканi очi i все ж скорилася велiнню серця -
тихо i знiчено пiшла до дверей.
- Куди ти, дiвчино?
- Вийти мушу. Лишаю вас на цю часинку на князя. Доки погомоните, я й
повернусь.
- Рiч пiде про тебе. Лишись, коли можеш.
Доброгнiва недовго роздумувала, з чого почати розмову.
- Князю, сину мiй ?диний. Знаю, у тебе й без Соколино? Вежi вистача?
турбот. Люд упова? на благодать, земля сподiва?ться на оборону. А часи
непевнi. Що не лiто, то й новий клопiт. Не встиг замиритися з ромеями,
обри погрожують вторгненням. I боги карають немилосердно. Мало того, що
забрали передчасно батька, братiв-пiдпору, голод i мор шлють на нашу
землю. Як упора?шся з усiм тим, коли стоятимеш сам?
- Я не сам, матiнко-княгине, зi мною вся земля.
- Чула, знаю. Та що з то? землi, коли вона така стражденна нинi? В
бiдi, сам вiда?ш, пiдiймають голови не лише татi, людська злоба також.
Дiдуньо Власт, перший у сiй оселi вогнищанин, пам'ятаю, казали: "Добро йде
плiч-о-плiч iз добробутом, а зло пре iз злиднiв людських, нiби вода з
потужно? почайни". На лихо, i я не можу вже бути тобi бодай якоюсь
пiдпорою. Не сьогоднi, то завтра пiду до Вираю, Волоте. Тому й кажу оце:
на кого покинемо вогнище в нашiм прадiднiм гнiздi - Соколинiй Вежi?
Волот затримав на нiй осмутнiлi очi, однак iз казанням не поспiшав.
- Чи треба клопотатися цим, матусю? Ви були, ви й будете тут
господинею. Велике диво - слабiсть, здола?те ??.
- Стара я, сину, щоб здолати. Та й чую: не час обманювати себе. Тому й
питаю: на кого полишимо? Хотiла б знати, перш нiж пiти.
Волот хвилю?ться й полиша? насиджене коло матерi мiсце.
- Якось i не думав про це. Може, теремковий най да? усьому лад? Доки
змужнi? та вiзьме злюб Богданко.
Мати Доброгнiва не поспiшала зголошуватись.
- Чи ти не бачив i не зна?ш, - озвалася перегодом, - якi статки нажив
той муж, маючи доступ лише до поля та худоби? Нечистий вiн на руку, сину.
Я до всiх приглядалася за багато лiт i ось що скажу тобi: лiпшо? господинi
в Соколинiй Вежi за ключницю Миловиду не бачу. Вона i серцем, i помислами
чиста, он яке безлiття пережила, якого горя зазнала в сво? найлiпшi лiта.
?й я доручила б наше прадiдн? вогнище.
Князь силився не виказати сво?? бентеги, хоча збентежений був видимо i
дуже. Знав: негоже синовi радiти на смертнiм одрi матерi i не радiти не
мiг. Видять боги: таке лиш ?хнiми заходами й можливе на свiтi. Ано,
звичайнi смертнi неспроможнi так круто i так несподiвано переiнакшувати
людську стезю. Подумати тiльки: колись жорстоко був покараний богами за
те, що посягнув на цю дiвчину, хотiв заволодiти ?? неземною знадою, тепер
вона опинилася з чи??сь ласки i волi у його праотнiм вогнищi, ввiйшла в
довiру старiй матерi й ста? за порадою-велiнням не кого-небудь - рiдно?
матерi охоронницею вогнища у Соколинiй Вежi. Чи лiпшо? винагороди можна
бажати i чи така винагорода можлива з волi людей?
- Чула, Миловидко, що сказала княгиня? Я вiрю ?? мудростi i ?? досвiду,
для мене ?? слово - закон. Що повiда?ш на це? Чи згодна бути тут не просто
ключницею - господинею?
Коли князь видимо радiв, питаючись, то Миловидка видимо страхалася
того, про що питали. Дивилася то на слабу, то на ?? сина
благально-занепоко?ними очима й ламала, хвилюючись, руки.
- Я лiпшого i не бажала б, князю. Бо анi роду, анi пристанища не маю
пiсля того, що сталося у Випалi i з Випалом. Та чи зможу?
- Зможеш. Матуся правду кажуть: чеснiшо? за тебе тут нема?.
- Чи ж того досить? Господар, та ще в такiм, як це, господарствi,
повинен мати тверду руку. А в мене яка рука? У мене, самi кажете, щире
серце.
- Зате ма?ш чеснi намiри. А це, Миловидко, найлiпша прикмета в дiяннях
тих, кого боги ставлять бiля вогнища i рала. Я пiдберу тобi iнших
челядникiв, таких, як сама ?сть. З ними й господарюватимеш.
Видно було, i рада б сказати: "Най буде так", i не зважу?ться. Вiд того
примiтно соромиться й паленi? видом.
Князь користу?ться ?? мовчанням i каже слабiй:
- Заснiть, матусю. Заснiть i наберiться сили. Ми ж пiдемо вже. Гадаю,
саме наодинцi й домовимося з Миловидкою про ?? вогнищанство в Соколинiй
Вежi.
XVI_
Догорiла одна, догорiла й друга свiча, а Миловидка звiря?ться та й
звiря?ться князевi, де була усi цi лiта, як сталося, що знову повернулася
у рiдну землю й опинилася у княгинi Доброгнiви в закупах. Нелегко ?й
переповiдати те, що було безлiттям iз безлiть i мукою з мук. Часом виказу?
ту нелегкiсть лишень надломленим голосом, часом - i засмучено-болiсним
позирком, а бува?, що й зовсiм безсила стримати бiль: прикрива? долонями
очi i плаче.
Князь полиша? тодi вигрiте за столом мiсце й мiря?, занепоко?ний,
простору в прадiднiм оседку клiть.
- Коли б ти знала, дiвчино гожа, як я лаю себе за те, що вiдпустив тебе
пiсля визволення до Випалу. Поплакала б, посумувала б за вподобаним
молодцем та й вгомонилася б. А пiшла, бач, - i он яку тернисту путь мусила
долати, як зранили тебе чужi покони та закони.
- Йой, князю! - Миловидка прибира? руки з лиця i витира? ряснi та
чистi, нiби роси на скiснiм сонцi, сльози. - Путь справдi була нелегка, та
чи легшою була б вона, коли б лишилася в Чернi? Адже я не вiдала б, де
Божейко, що з Божейком, а не вiдаючи, печалилася б та танула, як свiчка,
усе сво? життя.
- I то правда, - погоджу?ться Волот, та одразу ж i мiня? свою
згоду-злагоду на неприязнь-пiдозру. Подумати тiльки: вона дала перевагу не
йому, уславленому ратному й думаючому мужу, гонителю роме?в, вона обрала
смерда й пiшла за смердом на край свiту. Що ж то за один був? Невже вiн,
князь, не мiг дати ?й те, що обiцяв смерд? Невже Миловидка нiчого такого,
що бачила в смердовi, не побачила в князевi?
- Ну, то доста, - пiдiйшов i поклав ?й руки на плечi. - Наплакалась, i
доста. Чула, що сказала княгиня? Переда? тобi наше прадiдн? вогнище i
право бути жрицею-господинею в свому вогнищi. А це немало. Це, Миловидко,
як дарунок долi, як винагорода за все, що мусила вистраждати з велiння
тi?? ж долi. Була ж свiдком i зна?ш: не вiд мене йшло те велiння, я навiть
подумати про таке не встиг, як матуся виплекала вже рiшенець i вирекла
його обом нам. Завважила: не менi i не тобi осiбно - обом нам?
- Це справдi така несподiвана милiсть, - довiрливо глянула на Волота й
примiтне вгомонила плачi сво?. - Така, кажу, милiсть, що я не годна
повiрити ?й i боюсь, признатися, брати на себе те, що велить узяти
княгиня.
- А мене не береш на карб?
- Чом нi, беру i вiрю: князь, як i мати його, бажа? менi добра, так
ласкаво звiряючись. I все ж у нього он скiльки ?х, повинностей. Чи матиме
час бодай вряди-годи заглядати до Соколино? Вежi?
- Скажи, гожа дiвчино, одне-?дине слово: при?зди - i я не тiльки
навiдуватимусь та пособлятиму тобi в дiлах тво?х, стану мужем i радником,
охоронцем вогнища i тво?? благодатi в цiм вогнищi. Коли ж дiла покличуть
до Черна чи на сiчу, буду там не довше, нiж треба. Бо уподобав тебе тодi
ще, пам'ята?ш? Бо серцем i помислами завжди з тобою.
- Князю! - Миловида сторожко виставила перед себе руки, здавалось,
боронилася не лише вiд Волота, а й вiд того, що чула. - Навiщо ти кажеш
таке? Чи то ж можливе? У тебе жона, дiти. А я...
- А ти будеш менi другою жоною. Невже не бачиш: уподобав тебе да так,
що жити без тебе не можу. Завваж i збагни: Лада не випадково не звела тебе
з Божейком. Вона тому й забрала його до себе, що ти уготована iншому, i
той iнший - я. Повiр i ввiруй: не Божейко i не третiй хтось - я, бо
зустрiв тебе на путi сво?й раз, зустрiв i вдруге. Най через багато лiт,
най по великих муках i колючих тернах, все ж зустрiв у власнiм вогнищi i
яко жрицю-охоронницю мого вогнища. Чи таке могло статися випадково, не з
волi всесильних богiв? Невже не годен бути тобi мужем? Невже такий
осоружний, що цура?шся, мовби самого Цура i його недруга - Пека?
- Ба нi, не осоружний. Я не змогла б, я не посмiла б цуратися такого
славного в людi мужа, як князь Тиверi. Та що скаже княгиня Малка, що
скажуть люди?
- Анiчого. Одне, покон наш не забороня? князевi брати другу жону, а
друге, княжий рiд Волотiв може загинути, коли матиме лише одного
спадко?мця. Чи дозволено буде Малцi казати щось, обурюватися чи?мсь
вчинком, коли вона не гожа бути матiр'ю i продовжувати рiд наш?
- I все ж вона скаже...
- Дарма. Малка не така безтямна, аби не розумiти: хто втратив здатнiсть
продовжувати рiд, тому не мiсце серед лiпших у родi. Тебе я обираю першою
жоною, i воля моя непохитна. Чула ж, жити без тебе не можу. Тодi, за
першо? зустрiчi, угомонив себе страхом перед карою богiв, а зараз побачив
i сказав собi: таки не можу. Ти i ? та, котру шукав, котро? без тями
жадаю. Бо певен: саме Миловидка буде менi сонцем-утiхою, зiркою-звабою,
пристанищем-вiдрадою в щедрiм на клопоти та повинностi княжiм життi. А ще
? певнiсть-сподiванка, чу?ш, Миловидко, сподiваюсь, що саме ти народиш
менi синiв-соколiв, даси опору й мiць синьоокiй Тиверi i матимеш за те
усе, на що здатний я, яко муж i князь.
Паленiла видом i тупила долу зiр. Часом лякалася а чи дивувалась речам
його й пiдводила очi, дивилась заворожено, аж поки сором не брав сво? i не
змушував, як i перше, хилити донизу голову. А князь не вмовкав. Певно,
вiдчув: вiн на вiрнiй путi - i дав волю речам сво?м, бажанню сво?му,
обiймав знiчену дiвчину й солодив ?й, обiймав i солодив. I солодощi тi, а
надто пломiнь, що ним не скупився князь Волот, пiдточували та й
пiдточували пiд Миловидкою твердь, чула: малi? на силi. Ось зараз скаже:
доста вагатися, iди до мене й будь мо?ю - i вона не годна буде
противитись.
"Боги свiтлi та боги яснi! - молилася подумки. - Як же це, отак раптом
i все одразу? Чи ж буде то радiсть-утiха? Чи ж я такого ждала
милування-злюбу i злюбу-милування?"
- Я вiрю князевi, - шукала порятунку в помислах i боронилася словом. -
Вiрю й схиляюся до нього серцем. Та чи до того зараз? Завтра або
пiслязавтра маю йти до капища i брати жереб. Що коли саме на мене випаде
вiн, коли не тобi належатиму - богам?
- То буде завтра чи пiслязавтра.
- Йой, князю! - злякалася. - Що це ти кажеш?
- А те, що чу?ш. Тебе я навiть богам не вiддам. Настане день,
пробудиться люд - i я оголошу всiм, що дiвчина з Випалу, iменована
Миловидкою, дала згоду бути менi жоною. Ти станеш приналежною до княжо?
родини, а вiдтак звiльненою вiд повинностi йти до капища i брати жереб.
- Йой! - простогнала солодко й прихилилася до нього. Чула: це все.
Князь не лишень обiйма?, цiлу? та милу? ??, вiн горить уже бажанням злюбу
i нi перед чим не зупиниться. А ?й браку? сили противитися його умислам,
вона - в полонi пломенi. Ось зараз пiдхопить ??, легеньку й податливу, на
дужi сво? руки й понесе до ложницi, а там не вагатиметься й не питатиме,
чи хоче належати йому. Обнажить i вiзьме, обнажить i вiзьме...
Свiдомiсть то? неминучостi, здавалось, мала б пробудити дiвчину й
примусити щось вдiяти. Та Миловидка не помишляла навiть противитись.
Тамувала, хвилюючись, вiддих i танула в зродженiм серцем пломенi. I саме
тi?? найсолодшо? з усiх, що знала досi, митi, крiзь ту
знемогу-запаморочення почувся стук у ворота, а вслiд за ним i гучний чийсь
голос.
- Княже! Iди й чини требу. Боги вказали уже на свою обраницю.
Йойкнула злякано й випурхнула з Волотових обiймiв, не зна?, куди подiти
себе iз сорому та бентеги. Князя теж зупинило те несподiване вторгнення.
Бачила: скам'янiв на лицi, такий, що погнав би усiх прiч, а проте
переборов у собi невдоволення й пiшов до тих, що кликали. Знала:
ненадовго. Скаже слово-друге й знову прийде. А вже як прийде, не
зволiкатиме i не вагатиметься. Ано, не так жада? ??, i не так хоче бути з
нею в злюбi, аби вагатися. А що ж вона? Як ?й бути, коли прийде i братиме?
Противитись, як тодi, в наметi, кликати на помiч? А кого i чого? Коли вже
нема? Божейка, а найсолодшi лiта пiшли на мандри та горiння в мандрах,
кого лiпшого може ждати, на що лiпше сподiватися? Може, й справдi
склада?ться так, як хоче охоронниця злюбних уз - Лада.. Боязко, що
обранцем серця буде князь? А чи то така вже притичина для боязнi? Каже ж,
уподобав i уподобав над усе. Чому повинна не вiрити й сторонитися? Волот -
муж iз мужiв. Вiн колись не був ?й осоружний, тепер - i поготiв. В лiтах
уже? А чи в таких уже й лiтах?
I все ж страшно. Руку й серце пропону? не хтось там - сам князь. У
нього ? злюбна жона, ? дiти. Що скажуть вони i як подивиться на все це люд
землi Тиверсько??
Рвiйно розчинилися дверi i так же рвiйно пiшов на не? князь. Бачила:
такий радий, що позбувся посланцiв Черна, i такий збуяний мислями про
радiсть, нiхто й нiщо вже не зупинить його.
- Княже! - сказала, осилюючи бентегу, i склала перед ним, мовби перед
божеством, руки. - Коли хочеш бути жаданим у злюбi, стримай себе i не
пiдганяй раз на вiку визначену мить.
Не спинився, навпаки, нагледiв у Миловидцi щось таке, чого ранiш не
помiчав, згрiб, нiби шулiка пташку, i, пiднявши, мовив розчулено:
- Та мить давно прогаяна. З умислом чи без умислу, одначе прогаяна,
Миловидко. Мусимо надолужувати втрачене.
- Тодi... - надумалась i вхопилася за ту свою думку, нiби потопаючий за
соломину. - Тодi ходiмо до тво?? матерi, най благословить нас. Без того я
боюся, княже. Лишень ?? згода може зняти з мого серця боязнь й одкрити нам
путь до ?днання подружнього.
Була така сердечна й благальна, така довiрлива i разом з тим
перестрахана, що вiн не мiг переступити анi через той перестрах, анi через
сердечнiсть та довiру й опустив ?? з помiтно обм'яклих рук.
- А чом би й нi? - зголосився. - Чи я ховаюся з цим? Кажу ж, завтра не
лише мати-княгиня, уся земля знатиме про наш злюб i тво? воседля в
Соколинiй Вежi яко злюбио? жони й княгинi. Чу?ш, вся земля!
Вхопив свою наречену за руку i не доглядався, що з нею. Дужо розчиняв
дверi й спонукав за собою, розчиняв i спонукав. Тодi аж спинився i
зглянувся з Миловидкою, як досягли материно? ложницi й стали перед слабо
освiтленим ложем.
- Мати-княгине, - тихо й урочисто поклика Волот. - Чулись-те,
мати-княгине? В iм'я блага землi i нашого роду-племенi благословiть сина i
його обраницю на жаданий iз жаданих злюб.
Видимо, певнi були: мати чу? ?х, схилили покiрнi голови, ждуть. I мить,
i другу. А княгиня не обзивалася. Тодi перезирнулися i, не змовляючись,
кинулись до ложа...
- Вона... - Миловидка глянула на Волота i ледве стрималася, аби не
закричати диким криком жалю i вiдчаю. - Вона мертва, княже!
Не лякався, подiбно нареченiй сво?й. Прихилив до материного ложа
буйночубу голову й тамував, нiмуючи, бiль. Коли ж примiтив i збагнув, не
мати потребу? зараз його жалощiв, Миловидка тиснеться до плеча й квилить,
налякана тим, що сталося, а ще тим, що сталося в найсподiванiшу iз
сподiваних мить, - пiдвiвся й повелiв, яко жонi i другу:
- Заспокойся. Ти тепер охоронниця вогнища в праотнiй оселi Волотiв.
Лаштуй матiр в останню путь, готуй тризну по нiй. Челядь знатиме, хто ти
вiднинi, слухатиметься твогослова, як мого власного. Чула, жоно моя
красна? Витри сльози i берись до дiла. А я по?ду тим часом i вiддам богам
уподобану ними жертву. Тiльки-но упораюсь, одразу ж буду коло тебе.
XVII_
Цiкавих до видовищ нiколи не браку?, а тут i видовище не якесь там.
Боги вибрали собi жертву не серед старих, ба навiть не серед отрокiв чи
мужiв, - вказали на младо-младу i добролику iз доброликих дiвку з
Колоброда. Як же це можна не пiти й не глянути на не? бодай одним оком,
коли вона - божа наречена, така, подейкують, лiпа нiби та царiвна, що в
молоцi морсько? кобилицi купана. Шiстнадцять лiт всього лиш ?й, а станом
висока вже й собою доладна. Тiло ма? бiле та нiжне, таке нiжне, що його й
торкнутися боязко. А ще косу викохала пишну та довгу, очi, брiвки, щiчки,
взяла вiд мами такi, що ними тiшився б та й тiшився.
Жiнки запевняють: Хорс буде вдоволений такою, а отже, i вмилостивлений.
Чия, пита?те? Найстарша з доньок волостелинових, Ласкавиця. Як тiльки
взяла уготований долею жереб, уже й не пустили до кревних, оддали
стороннiм, аби оберiгали та готували до зустрiчi з богами ясними. Перед
тим, як вийти на останн? побачення з людом сво?м, божу наречену скупають у
напахченiй травами купелi - раз, вдруге i втрет?. Лиш потiм одягнуть у
бiлоснiжну, з тонко? заморсько? паволоки тунiку, в кикладу з прозоро?
хiосько? тканини, таку знадливо барвисту, що про не? не всяка царiвна може
мрiяти. Затим вправлять до вух пiдвiски, надiнуть золоту гривну, увiнчають
вiнком-дiадемою. Йой, то ж, певно, не дiвка з землi Тиверсько?, справжня
богиня вийде на люди й заслiпить собою люд.
- Бабцю, чулись-те, бабцю! - смика? за полу й благально позира? на
стару збентежене чимось дiвчатко. - Чи Ласкавиця вийде ще до нас?
- Вийде, внучко, та не до нас, - втира? сльози й сумно зiтха? бабуся. -
На вогнище пiде, богiв у Вира? ласкагиме.
- А потiм?
- I потiм - теж. Не бачити вже нам ?? личка бiлого, не чути речей
медових.
- Хiба Вирай так далеко?
- Он, далеко, горличко ясна! Так далеко, що не буде вже нам вiд
Ласкавицi нi привiту, нi одвiту.
- Пощо панi ляка? дитя? - дивиться на бабусю кудлатий, уперезаний
мотузкою муж. - Дiвчина удосто?лася ласки божо?, в шанi та славi ходитиме
по вiчнозеленiй полянi Вираю, а вона - нi одвiту, нi привiту.
Бабуся й собi гостро дивиться на мужа.
- Пошли, волхве, свою, коли такий щедрий.
- Ай послав би, коли б мав та коли б боги уподобали.
- Отож-бо. Тому й щедрi, що посила?те чужих.
- Тьфу! - сплюнув у ?? бiк кудлатий i зник у натовпi цiкавих.
Капище Хорса не входило в обводи стольного города землi Тиверсько?,
ховалось вiд людського ока в лiсi, пiд скелястим урвищем. А проте стезя до
нього добре знана. Отож поселяни йдуть та йдуть туди.
Теслi ще вчора змайстрували високу лодiю з поличчям Хорса й поставили
?? на дубовi паколи. Пiд лодiю наклали дрiбно й недрiбно наколених дров,
заздалегiдь висушених, тих, що спалахують вiд смолоскипа й палають
смолоскипом. При дубi ж, що росте пiд скелею i ма? божу оселю - дупло,
розбили високий, жовтогарячого кольору намет. Там, у наметi, й ма? статися
перше Ласкавчине побачення з богом. Об'явиться перед нею до ослiпу ясний i
доброликий, усмiхнеться потiшено-вдоволеною усмiшкою та й скаже: "Ти до
вподоби менi, дiвчино, беру тебе". Поцiлунок його буде болiсним, та лише
на мить. По тiй митi настане солодке забуття, а поки воно триватиме,
покладуть божу обраницю в лодiю i вiддадуть вогню. Ясний Сварог вiзьме ??
на сво? дужi дланi й понесе разом iз лодi?ю через всеньке океан-море на
острiв Буян, в кра?ну постiйного лiта i вiчнозелених садiв, духмяного аеру
в садах та при потоках. А вже як станеться Ласкавчине воседля в божих
хоромах, як побереться з богом та усладить його солодощами злюбними, ма?
згадати й про них, поселян землi Тиверсько?, та ублагати свiтлоликого
Хорса, аби не палив ?хнi ниви сво?ми вогненними стрiлами, давав землi
плодоносну силу, а люду - блага земнi, утiху-сподiванку на життя.
- Iде вже! Йде! - пiшло-покотилося хвилею. - Божа наречена йде!!
Тi, що заговорилися чи не спроможнi були нагледiти ??, спиналися
навшпиньки, зирили через чужi голови й знову спиналися.
- Погляньте, таки йде!
- Йой, та яка пишна!
Ласкавиця не сама верстала путь мiж городом i капищем Хорса. Попереду,
на вiдстанi двох-трьох сулиць, простував торованою стезею князь, за князем
- вона у супроводi двох старих бабусь в одязi жриць. По один i другий бiк
вiд них iшли, яко охоронцi, мужi при повнiй бронi. ?х було чимало, та не
вони впадали в око i не на них заглядався люд тиверський. Божа наречена
звабним метеликом видiлялася серед усiх, на не? й зирили, ?? тiльки й мали
в оцi. Бо таки звабна була. Присяйбiг, тако? у Тиверськiй землi й не
видiли.
Через тi доглядання та перемовляння не всi завважили, як там, бiля
капища, стали лаштуватися дiви та жони зi стольного города. Тодi аж
помiтили ?х, як заспiвали високим i злагодженим спiвом:
Дiвi прелiпiй слава навiки! Слава й хвала! Слава й хвала! Вiд роду до
роду, Вiд краю до краю Слава й хвала, слава й хвала!
- Слава й хвала! - дужо виголосив здравицю й натовп. - Хвала Ласкавицi!
Слава божiй нареченiй!
- Ходи до нього, красна дiво, та будь щедрою з ним! Ублагай ясноликого
Хорса, най змилостивиться над нами, над дiтьми та худiбкою нашою й не
смалить, не випiка? злаки земнi!
- Най живе в злагодi з усiма богами ясними та надоумить ?х, аби не
скупилися дощами, поливали землю набiлом дiв пiднебесних, сприяли та й
сприяли визрiванню жита, пшеницi i всяко? пашницi!
- Будь щедрою i вблагай!
- Будь доброю i послужи нам! На те упова?мо, того вiд тебе ждемо!
Однi норовили всього лиш ближче стати до Ласкавицi й бути певними, що
почула ?х, iншi простягали руки й опускалися перед божою обраницею на
колiна, ще iншi бiгли поруч, зазирали ?й у вiчi й просили не забути про
них, коли стане щасливою iз щасливих. Ласкавиця, видно, не спроможна була
чути усе i всiх, або дивилася на людей i дивувалася людям, або
згоджувалась iз ними, кивала на знак згоди головою i якось непевно
усмiхалася.
- Вона хмiльна! - примiтив хтось iз тих, що не кричали i не благали про
заступництво. - Гляньте, вона хмiльна!
- А ви хотiли, - попрiкнули чи всього лиш зауважили збоку, - хотiли,
кажу, аби тверезою йшла на жертовник? Перше й останн? воседля у дiвчини.
Чом би й не випити перед ним?
Князь наблизився тим часом до капища й повелiв щось старим жрицям. Тi
недовго дослухалися, самi гаразд знали, що мають робити. Взяли пiд руки
Ласкавицю й показали, куди ма? йти. Дiвчина оглянулась раз, оглянулась i
вдруге - когось шукала, ба навiть кликала й поривалася кличучи. Зрештою
послухалася стариць i пiшла до намету.
Мужi стали обабiч запони, що позначала собою вихiд, хор дужо i
злагоджено заспiвав величальну. Тiльки тепер уже воздавав хвалу не дiвчинi
- боговi Хорсу, тому всесильному i всемогутньому боговi, на якого уповали
нинi, вiд якого ждали заступництва i благодатi.
Спiв угомонив згромаджених довкола капища поселян чи те, що мало
статися пiд накриттям спiву. Туманiли один з другим i вiдмовчувалися,
вiдмовчувались i ждали. I саме тодi, як людське мовчання стало надiйно
тривким, почувся несамовитий крик. Тi?? ж митi вiдлетiла нiким не
притримувана запона i з намету вихопилася напiвоголена й до невпiзнання
нажахана дiвчина.
То була Ласкавиця. Тi, що стояли ближче, примiтили:
вона поривалася втекти i, пориваючись, благала про помiч-порятунок.
Хтось вiдгукнувся на те благання таким же, як i в Ласкавицi,
криком-вiдча?м, хтось перевiв тiльки подих чи й, не переводячи подиху,
зацiпенiв. Бо таки було чого холонути жилам у людському тiлi й цiпенiти
тiлу: на бездоганно бiлiй донедавна тунiцi божо? обраницi, там, де б'?ться
серце, розпливалась i палахкотiла полум'ям молода дiвоча кров.
Усе те тривало мить, може, двi i лишилося в пам'ятi як видиво. Хтось
дужий i лютий схопив по тiй митi дiвчину за руки i так само рвiйно, як i
з'явилася, запакував у наметi. Ще чулися благання, угадувався здушений
крик, та по тому все й стихло. Навiть спiв урвався раптово i не зовсiм
злагоджено. Лиш згодом, як пiдняли запону та стали виносити тарiль iз
Ласкавчиною крiвцею, затим - покриту бiлим покривалом Ласкавку, знову
зачувся вiн при капищi, одначе не дужо й пiднесено, як колись, - сумно та
жалiсно пiшов улоговиною.
Пiд той спiв урочисто виносили й клали божу обраницю на верхнiй палубi
лодi?, вiн додавав жалю й тодi, як обставляли ?? тимчасову оселю лагвицями
з яствами, окринами та жбанами з напо?м, квiтчали квiтами з лiсу - такими
синiми, як ?? очi, такими бiлими, як дароване перед воседлям у божi хороми
вбрання i такими черленими, як пролита на жертовник кров. Та ось спалахнув
пiд подi?ю вогонь, шугнуло ласе на поживу полум'я - i так же дужо шугнув
разом iз полум'ям перед цим тихий та жалiбний спiв. Мов наляканий птах,
злетiв iз премногих жiночих уст, ударився об скелю-крутопадь i, посилений
нею, виповнив собою улоговину, не лише ближнi, а й дальнi околi?. Його
примножили крики-прощання Ласкавчиних кревних, стогiн-благання люду
тиверського: не забувати про нього, битого безлiттям, знекровленого
голодом та ратними вторгненнями, пам'ятати й там, у божiм оседку, що вiн -
?? люд, а всi поселяни - ?? кревняки. Йде ж бо до бога, стане жоною
ясноликого бога. Кому, як не ?й, младомладiй i непорочно чистiй, краснiй
iз красних, належить розщедрити Хорса й зробити милостивим до них.
Розщедрити й зробити милостивим!
XVIII_
Давно погасло вогнище на капищi Хорса, стала попелом-тлiнню та, що ??
приносили в жертву богам, а князь сидить та сидить у сво?м чернськiм
теремi, не хоче чи не смi? показуватися на очi анi челядi, анi околишньому
людовi. Такий сум лiг вiд того дня на серце, нiби i його торкнувся отой
потужно-дужий, всеспопеляючий вогонь. Та що торкнувся - висмалив у ньому
все, лишив холод i тлiнь, сумну замрiю i ще сумнiше збайдужiння, коли по
щиростi - зневiру i ляк. Ано, i ляк. Бо не певен уже, що вiн князь на
Тиверi. Не хотiв же, i помислами, й серцем був проти того, щоб посилати в
дарунок богам людей, а не вийшов i не став супроти того прадавнього
покону. Чому, спитати б? Зрадiв, що вiче увiльнило вiд обов'язку брати
жереб, що солодко сказало про князя: такого не було й не буде? А спершу
ще, як вихопився з думкою-порадою Жадан? Чом тодi промовчав i не поклав
край безумству? Вiн же не хтось там - князь, його думка - не те, що думка
якогось волхва.
Що те дiвча кричало, коли випорснуло з-пiд жертовного ножа й вихопилося
на мить-другу з намету? Благало змилуватися, не губити? А так, крикнуло ж
бо: "Княже, ти один все можеш, захисти!" А вiн промовчав. Потупив долу зiр
i промовчав. Бо не мiг уже захистити, бо ранiш мав би подумати, як вдiяти,
аби не слали люд його пiд жертовний нiж. Ано, ранiш!
"То чому ж не подумав? Порада волхва виявилася аж надто несподiваною чи
злякався тих, що стояли за спиною волхва, що одному доведеться осилювати
всiх? Посоромся, Волоте. Адже хтось колись ма? вийти й стати супроти всiх,
коли покон ?хнiй не сприйма?ться розумом, коли тому покону не схильне
коритися серце".
- Княже! - став на порозi стольник i обiрвав тим окликом його роздуми.
- До Черна прибувають нарочитi мужi з Волина. Кому накажеш прийняти ?х?
- Якi мужi? Чого?
- Кажу, ще тiльки прибувають, тому й не вiдаю, чого.
- Скажи, най спочинуть з дороги. Приймемо за обiднiм
столом.
Довелося збирати малу раду. А вже як зiбрали, покликали й нарочитих iз
Волина.
- Чим стривожена земля Дулiбська? Пощо шле до нас мужiв сво?х?
- Тривог особливих нема?, - старалися бути поважними i розважливими
дулiби. - Одначе те, з чим ми при?хали до Черна, справдi не терпить. Днями
гостювали у Волинi сли вiд слов'ян, що живуть у горах i за горами.
При?здили кликати нас, дулiбiв, тиверцiв, полян, уличiв, ба навiть тих, що
на сiвер вiд нас, аби приставали до них та йшли купно з ними у землi
роме?в. Ми, анти, як водиться, у землi Мiзi? та Фракi?, вони - в Iллiрик.
Мета походу - оружно прийти й оружно сiсти на тих плодоносних землях.
Князь Добрит з цим i послав нас до Черна: чи приста? Тивер до
загальнослов'янського рушення?
- А що дулiби, поляни, уличi?
- Дулiби спершу хочуть послухати, що скажете ви - тиверцi, поляни,
уличi.
Волот не роздумував довго.
- Не вiдаю, як подивляться на цей похiд iншi, - мовив хмуро, - а Тивер
одразу скаже: нi. Люду тиверському не до того, щоб iти й брати мечем чужi
землi. Своя горить пiд ногами. Голод i мор гряде. Не сьогоднi, то завтра
пси заволають по дворах, а зловiщi по пущах.
Дулiби непевно якось переглянулися мiж собою.
- То може ж, саме похiд i поряту? люд тиверський вiд голоду та мору?
- Як то?
- Тi, що пiдуть, собi здобудуть яства i кревним сво?м.
- А що буде, коли роме? осилять нас i самi пiдуть у нашу землю? Чи може
голодна Тивер iсполчитися i вийти на рать? Зрештою, мiж нами й ромеями
укладено ряд. Чи личить саме нам ламати його? Згадайте, яко? кровi
коштувало замирення. Дулiбам, може, й байдуже, чим завершиться похiд. Вони
- далеко, ?м не доведеться розплачуватися хребтом, а нам випаде така доля,
тому й сто?мо на сво?м: нi i нi!
- Кажу ж, - боронився старший серед волинських мужiв, - князь Добрит не
ма? намiру повелiвати. Вiн хоче знати думку всiх антiв, а вже як знатиме,
скаже склавинам, приста?мо до походу чи не приста?мо.
Мовлено немовби й щиро, без звичного в таких дiлах туману, а Волот не
мiг погамувати невдоволення, його усе ще тiпало й пiдбивало перечити. Тому
осмiлився й заговорив стольник.
- Нарочитi мужi вважають, що про цю речницю з Волина слiд говорити на
вiчi?
- То вже як собi зна?те. Для нас важливо, аби ми сказали князевi
Добриту те, що дума? вся Тивер.
- На тому й станемо: князь Тиверi зна?, що скаже нинi люд тиверський,
його речницю вважайте за речницю люду. - Стольник помислив мить i вже
потiм додав: - А зараз прошу нарочитих мужiв iз землi Дулiбсько? до
княжого столу i княжих яств. Ними он яку путь подолано час i перепочити з
путi.
Сидiли за столом у Чернi, сидiли опiсля i в Волинi,
пригощались-перепочивали i знову пригощались, а черв'як, що його зродило у
серцi князя Волота принесення в жертву богам младомладо? i красно? з
красних дiви лиш змовкав на час - не гинув. Iншi жартують, захмелiвши, або
розповiдають бувальщини-подвиги, бувальщини-перестороги, а вiн слуха? те й
хмуриться. Бо чу?: нурту?-переверта?ться в ньому той черв'як, ссе iз серця
кров i не да? покою мислi.
- Землi Фракi?-багатi землi, - хвалився застiллю князь уличiв Зборко..
- Я запримiтив ?х тодi ще, як ходили в роме? за Юстина. Доли - зором не
змiря?ш, а в тих долах земля, нiби масло. Плодоносна земля, братове. Суху
палицю встроми - i дасть корiння. А ще ж ? гори зеленi, сонцем засiянi, а
в тих горах - випаси для худоби, затишнi долини для не вiдаючих спеки нив.
Бо рiки течуть iз гiр i несуть у доли жадану вологу, бо не дмуть
вiтри-суховi?, як дмуть нинi i прiсно дутимуть у нас.
- Князь Зборко лише те й бачив у Фракi?? - хмуро дивився в його бiк
Волот.
- А що мав би бачити ще?
- Хоча би й те, скiльки твердей-фортець мають там роме? i скiльки во?в
по тих твердях. А ще мав би пригадати вiн, як нам ломили там за Германа та
Юстина ребра, скiльки голiв тодi не долiчилися.
- I це каже той, хто водив нас не так давно до то? ж Фракi?, хто казав:
"Анхiал - багатий город i ще багатше пристанище. Вiзьмете - на всю добу
дарую його вам"?
- Я водив вас, княже, не на татьбу, я водив для того, щоб провчити
роме?в за ?хнi розбо? на нашiй землi, щоб примусити ?х рахуватися з нашою
силою i здобути бажаний мир. А до чого кличеш ти? Чим зваблю?ш нас у
ромеях? Чи тобi мало того, що мав там за Юстина та Германа, коли пiшов
непроханий, що мали опiсля тиверцi вiд Хiльбудiя? Невже не вiда?ш, бувши
зi мною в тiй же Фракi?, яких зусиль коштувало нам, аби роме?в запевнити
та й самим упевнитись: лiпше убого, зате привiльне жити в сво?й землi,
анiж полягти за достаток у чужiй? Нам i тут, де сидимо вiд дiда-прадiда,
не тiсно.
- Одначе не вельми й сито, - поспiшив заперечити Добрит. - Я тому й не
сказав склавинам свого твердого "нi", що житi? нашого люду не да? грунту
бути певним i твердим. Чому мовчиш, князю Тиверi? Чом не кажеш тут, що
засiянi пiдвладним тобi людом поля друге лiто не дають йому збiжжя, а
худобi - звичайно? травицi-поживи на луцi чи в лiсi? Як житиме i з чого
житиме такий люд, коли сидiтиме в обводах спалено? сонцем землi й
тiшитиметься тим, що живе в мирi?
- То наш клопiт, княже.
- I все?
- Пагуба спечна не може тривати вiчно. Ми нiчим не прогнiвили богiв,
аби так немилосердно карати нас. Я вiрю цьому i люд мiй вiрить, тому й
сподiва?ться: ще плодоноситиме Тиверська земля, а плодоноситиме земля,
буде й на нашiм подвiр'? свято.
- Вiри замало, князю. Вiра - набуток отрокiв, а ти муж i не лише
ратний, а й думаючий.
Добриту, видимо, не по серцю те, що тиверський князь аж надто вже
колючий сьогоднi. Втупив у нього прискаленi в гнiвi очi й мовчить. Та гнiв
його не охолодив, лиш пiдцвьохнув Волота.
- А тепер я запитаю тебе, княже, - iсполчився весь, - що робитимемо,
коли станеться так: ми знiмемося й пiдемо всiм ополченням у роме?, а обри
тим часом до нас?
Примовк привiдця дулiбiв. Всього лиш загадався чи не знав, що сказати.
I мовчання те не пiшло йому на карб. Засумнiвався в доцiльностi походу
князь уличiв ("А що, - мовив, длубаючись у тiм'?, - i таке може статися"),
одразу й доволi рiшуче перейшов на бiк Волота князь поднiпровських полян.
- Я теж тi?? думки, - сказав Добритовi. - Не час iсполчатися i йти в
роме?, час думати про мiць сво?х земель. Обри, ставши сусiдами, не
випадково вторгаються в нашi весi на обводах i пробують нашу силу. Вони
щось замишляють супроти нас i ждуть слушно? нагоди. Такою нагодою, гадаю,
й буде наш похiд у ромейськi землi.
- Було б лiпше, - не так уже завзято, а все ж боронився старший серед
князiв землi Тиверсько?, - коли б ми не гадали, а напевне знали, що
помишляють обри. На тебе, княже полян, покладено стояти на оборонi нашо?
землi з боку степу, ти мав би й подбати про це.
- Дбаю, княже, хоча похвалитися великою обiзнанiстю й не можу.
Стороняться нас обри, i до себе не пускають, i самi не кажуть: "Хочемо
жити яко сусiди з сусiдами". Вторгаються натомiсть, пробують силу. А це й
змушу? гадати: недобре замишляють вони супроти нас.
- I я кажу, - не забарився подати голос князь Волот, - обри - меч, що
повис над нашою ши?ю. Тивер бiльше нiж певна: коли злама?мо укладений iз
Вiзантi?ю ряд i пiдемо в землi Фракi?, iмператор не поскупиться, пiдкине
обрам мiхи з золотом, i тi ударять нам у спину.
- Звiдки така певнiсть?
- Чи князь не зна?: на Тивер вiддавна покладено обов'язок боронити
землю Троянову з боку роме?в, у не? був час i нагода познайомитися з
норовами сусiдiв.
Бачили, не хочеться Добритовi поступатися сво?м, i все ж бесiда з ним
по якомусь часi пiшла на примирення. А примирення на диво швидко одмiнило
й Волота. Як би там не було, таки ж на його стало. А то не якась там
абищиця, то - услада серцю. Улiгся й занiмiв нарештi дражливо-неспокiйний
черв'як, прийшло бажання розправити плечi i скинути з них зроджений
невдоволенням камiнь. А вже як скинув, не мiг не пригоститися за столом,
що його заставив яствами та питвом князь Добрит.
Нагледiв якось: усi пiд хмелем уже, гудуть, нiби бджоли, й пiдсiв до
Острозора.
- Хочу поговорити з князем полян осiбно.
- Я теж маю таке бажання, - приязно усмiхнувся Острозор. - Жду лиш
нагоди.
- Гадаю, саме час. Насамперед маю подякувати князю за те, що був
тверезiший вiд iнших i допомiг утримати Добрита вiд згубно? спокуси - iти
в непевний час на роме?в.
- Що моя помiч? Князевi Тиверi слiд дякувати, що мав у серцi мужнiсть
стати супроти всiх. Люд тиверський може пишатися таким привiдцею.
Волот не перечив, одначе й не радiв похвалi.
- На жаль, цей привiдця не привiв його до сподiвано? благодатi. Важкi
лiта пережива? Тивер, i хто зна?, як переживе ?х.
- Мо? моряни повiдали менi, яка скрута спiткала люд тиверський. Отож
?хав сюди й гадав собi: чи не час нам, зробивши один, робити й другий
крок?
- Тобто?
- Лодi? змайстрували, пристанище ма?мо. Пора посилати торговий люд в
iншi землi, хай везе туди наш, звiдтам чужий товар. Князь, сподiваюсь,
розумi?, яка то вигода i людовi, i землi?
- Коли везти товари, то тiльки до роме?в, - ожвавився Волот.
- Бiльше морем Евксiнським нема? куди податися. Вiзантiя - свiтове
торжище, там збира?ться мало не весь торговий люд, як iз заходу, так i зi
сходу. I це, скажу по щиростi, була одна з причин, що спонукали мене
обстоювати мислi князя Волота, а не Добрита. Настав час не з мечем iти до
роме?в, а з товаром, не мечем боронитися вiд них, а знов-таки сво?ми
ринками i сво?м товаром..
- Це правда. Це велика правда, княже! Чи я не бачу, чи не знаю: ромеям
не так просто кликати обрiв. Покликати - означа? посадити на сво?й землi,
лишити в тих землях. А чи ?м потрiбно саджати в себе ще й обрiв? Чи мало
мають клопоту вiд тих, що насаджали вже, вiд того, що полiзли на захiд i
не знають, як вибратися тепер звiдти?
- Часи непевнi i не лише для нас. А все ж я так мислю: перезиму?мо,
дiждемось тепла, а з теплом - божо? благодатi, i пiдемо в роме?: на
побачення з iмператором, на укладення ряду з ромеями. Гляди, саме те
побачення, якi зацiкавлення в торгах, вiдвернуть появу обрiв бiля обводiв
Трояново? землi.
Волот заяснiв видом, здавалось, геть протверезiв, потiшений тим, що
чув.
- Слухай, княже, - усiвся зручнiше. - Це ж неабияка мисль. Ти говорив
про це з Добритом?
- Нi, спершу хотiв дiйти згоди з тобою.
- То ходiм поговоримо. Най не печалиться тим, що земля Фракi? утiка? з
його рук, най гострить розум свiй на iнше дiло.
Ще з ночi задув i колотить лiсом потужний схiдний вiтер, той, що
приносить на сво?х крилах пахощi моря i степу, а ще згадку про простiр i
жадання простору. У полi, ясна рiч, бiда вiд такого: слiпить людям i коням
очi, смалить недосмаленi ниви, а тут, у лiсi, окрiм услади вiд гомону, що
йде верховiттям i будить рвiйнi мислi, молодечi бажання, анiчого. Тож
князь i пiдда?ться спокусi. Забув чи не схильний думати зараз, що свiтом
iде засiяне суховi?м лихо, знай приострожу? й стриму? нажаханого острогами
коня, схоже, що милу?ться його молодечою силою, не вiда?, куди подiти
свою. Кiнь гра? пiд ним, i грають вiд того князевi мислi, гра? потiшене
веселими мислями серце.
- Що, отроче, - пита? найближчого з дружинникiв i свiтить вдоволеним
видом, - так дуже набив сiдницю, що боком прима?шся в сiдлi?
Дружинники регочуться, а той, у кого допитувався Волот, осмiха?ться
силувано й поспiша? сiсти так, як належить.
- Та нi, княже.
Жарт для втомлених - знахiдка, коли ж жарту? князь - i поготiв.
Пiдхопили кинуту для потiхи думку, граються нею, нiби малi дiти забавкою.
- Вiн, княже, не так набив ??, як пiдпарив. Ано, напевне знаю, бо
видiв, як налягав у Волинi на дулiбськi боби. Не вiдав бiдний, що боби для
вершника - видима згуба в путi.
I знову смiх, черговi кпини. Бо чом i не посмiятися, коли ? з кого,
коли смiх - бодай якась пожива в виснажливiй путi.
Князь Волот дещо втихомирився по тому, як зiгнав оскому на дотепах. Не
поривався в далину i не морочив коня. Однак вдоволення не гнав iз лику i
втiшно? задуми також.
Привiдця дружинникiв Власт помiтив те й над'?хав до нього.
- Доки маю час i нагоду, хочу порадитися з князем, - сказав
порiвнявшись, - що маю робити по поверненнi до Черна в дружинi тиверськiй?
Вони ?хали дещо вiддалено вiд ватаги, а крiм того, потужний вiтер з
моря коли й мiг пiдхопити та понести мовлене ними слово, то не до ватаги,
десь обiч, у нетрi лiсовi. Тому не береглися з словом, як i з думкою, що
облачалася в слово, говорили вiльготно i про все. Власт, щоправда, належав
до мужiв, котрi не заявили поки що про себе як про мужiв думаючих.
Вiдтодi, як Стодорко посiв у Чернi мiсце Вепра, став i во?водою, i першим
радником у князя, муж Власт з волi обставин, а може, й власних заслуг
опинився на мiсцi Стодорка - став привiдцею дружини. Та повиннiсть
поставила Власта в число наближених до князя мужiв i все ж тiльки мужiв
ратних: коли йшлося про справи виключно общиннi, Власт або зовсiм не бував
на радах, або вiдсиджувався мовчки. А це он як заговорив.
- У похiд не збира?мося, Власте. - Волот старався бути дружнiм i
прихильним. - Чув же, переконали князя Добрита: не тi часи, щоб
iсполчатися i йти до роме?в, зчiпатися з ромеями. Одначе вухо ма?мо
тримати наставленим, а сулицi гострими. Отож робитимеш те, що й досi
робив: дбатимеш про ратну спроможнiсть дружини, а ще - про ?? чисельнiсть.
Зима не з легких буде, i бажаючих порятуватися вiд голодно? смертi,
далебi, не бракуватиме. Ма?ш розумно скористатися тим: брати в дружинники
лиш тих, хто йтиме на ратну службу не на час - назовсiм. Чу?ш, що кажу?
- Чую, княже, як не чути. Саме про таких i мав намiр говорити з тобою.
Я теж тi?? думки: голодний люд iтиме та й iтиме до нас. Що робитимемо,
коли пiде валом? Анi яств, анi бронi, анi коней на всiх не стане.
- Подумай добре, гляди, й знайдеш.
- Де, княже?
- З кiньми, гадаю, найпростiше. Кажи кожному, хто приходитиме: приведи
з собою коня - пiдеш до кiнно? дружини, не приведеш - будеш у пiшiй. Ну а
броню... Це добре, що ти нагадав, содруже, про яства i броню. Доведеться
тобi злютувати кiлька ватаг iз тих, що приходитимуть, i послати одних до
ковачiв тиверських, най кують броню i тiльки броню, iнших - ловити рибу в
Днiстрi, поки можна буде ловити ??. Як стане рiка, пошлеш тих ловцiв до
лiсу - на вепрiв, косуль, ?ленiв. Ото й буде тво?й дружинi добра помiч у
яствах.
Власт не зводив iз свого князя замилуваних очей.
- Спаси бiг за мудру раду, - озвався нарештi. - Не думав i не гадав,
княже, що ти так одразу все розсудиш. Коли так вчинимо, як кажеш,
присяйбiг, зробимо вельми гоже дiло: i люд поряту?мо вiд мору, принаймнi
цвiт його - мужiв, i дружину матимемо таку, яка за iнших часiв i не
снилася б.
Його щире вдоволення мудрою речницею князя не могло не потiшити й
самого князя.
- Тепер бачиш для себе дiло на передзим'я та на зиму?
- Ано, тепер бачу.
- I певен, що впора?шся?
- У нитку витягнусь, а зроблю, як кажеш.
- То одразу пiсля повернення до Черна й берись за те. Iншо? речницi вiд
мене не буде, та й мене не буде в Чернi. Те саме й Стодорку скажеш.
- А хiба князь...
- Я до Черна не ?ду. Як тiльки зблизимося з ним, зверну до Соколино?
Вежi. Княгиня Доброгнiва померла, маю бути там i дати всьому лад.
Помовчав i вже потiм додав:
- Коли виникне потреба в мо?й радi а чи нагальне дiло пiдвернеться, не
вагайтеся, шлiть до Соколино? Вежi нарочитого.
- Буде зроблено, княже. Так i перекажу Стодорку.
- Ще одне, - надумався Волот. - Пiди, при?хавши, до княгинi Малки i
скажи ?й: князь хоче знати, що з сином, як вiн? Одповiдь ?? одразу ж
пришли менi у Соколину Вежу.
Волот пильнiше й довiрливiше, нiж досi, подивився на мужа й так само
довiрливо сказав йому:
- Мiж iншим, покладаю на тебе, Власте, й цей клопiт: пильнуй за сином.
Вiн у тво?й дружинi, ходить пiд тво?ю рукою, зроби так, аби не оступився
десь.
ХIХ
Як дiйшла до Веселого Долу чутка: в жертву Хорсу приносять красну дiву,
Людомила Вепрова стала на сво?му i не пустила Зоринку на те видовисько.
"Мала потiха, дитино, - сказала раз, сказала i вдруге. - Не треба тобi
бути там i бачити те, що буде". Зоринцi не хотiлося слухатись матерi -
весь люд iде до капища Хорса, а коли йде люд, певно ж, не даремно. I все ж
змушена була скоритися. Одне, бачила, мамця стiною ста? супроти того ??
намiру, цього разу не здола? ??, а друге, як по?де аж до Черна без челядi,
чийогось супроводу-захисту в путi? Коли ж поселяни, що правилися через
Веселий Дiл, уклали ?й до вух iншi вiстi: приноситимуть у жертву богу не
когось там, дiвку Ласкавицю з Колоброда, i мати не годна була стримати.
Зловчилася i вивела за ворота коня, а вже як вивела, тiльки й бачили ??.
Пригнулася до луки i нiби буря понеслася узлiссям, а там i лiсом. "Чи то ж
правда? - питала себе i не знаходила одповiдi. - Боги, чи то ж може таке
бути, аби жереб випав на Ласкавку?"
Сама не вiда?: всього лиш не вiрить чутцi чи не хоче, аби те, що чула,
було правдою. Йой, свiтоньку ясний, таки ж не хоче. То буде осмута черна,
а жаль безмежний. Тако? веселки ненаглядно?, ласкавицi не лише iменем, а й
серцем i не стане? Як же це? Чому ма? не стати? Боги всесильнi i всеблагi.
Усього позбавили ви Зоринку: можливостi привiльне почувати себе у Веселiм
Долi, бути з Богданком i вiрити, що буде Богданковою, тепер ма?те намiр
забрати й Ласкавицю. Чи то ж справедливо? Дiвчина та стала ?й чи не ?диною
втiхою у цiм збаламученiм свiтi, коли по щиростi - надi?ю й опорою, тим
щитом, що ним прикривалася в Колобродi вiд отрока-нелюба. Бо була з ним i
водночас не з ним, бо чула щебетання Ласкавицi i тiшилась, що ? при нiй
Ласкавиця.. Стариня радiла собi: приятелювання з Ласкавицею стане тi?ю
кладкою, через яку Зоринка подасть руку братовi ??. А Зоринка сво? мала на
мислi: Ласкавиця прибереже ?? для Богданка, вона не тiльки вiдрада для
зголоднiлого по веселiм словi серця, вона - порятунок.
I ось ма?: боги забирають i Ласкавицю.
Мовби на вугiллi почувала себе, добравшись до капища й опинившись серед
натовпу, що юрмився при капищi. Бо терпець уривався ждати. А дiждалася,
кригу вiдчула в грудях: у супроводi стариць i княжих мужiв йшла таки
Ласкавиця.
Що бачила потiм, лiпше б не бачити. Дiвчина вiдверто не хотiла йти до
намету. А там, у наметi, закричала таким жахливо-несамовитим криком,
вихопилася на люди такою нажахано-благальною i закривавленою, що в Зоринки
волосся стало дибом. I хотiла вчинити щось, i не могла. Страх скував ?й
руки, ноги, позбавив дару речi. А поки приходила до тями, Ласкавиця знову
об'явилася перед тиверським людом, тiльки тепер уже не плакала i не
благала про помiч, лежала на ношах мертвотно блiда, тиха й упокорена.
Зоринка не могла вже лишатися i доглядатись, iдо буде далi. Поспiшила
до припнутого бiля дерева коня, а конем - до свого Веселого Долу.
Дома застала лише челядь. Отож не довелося пояснювати, де була, чому
пiшла супроти волi кревних. Побачили, що повернулася, i тим вдовольнилися,
провели до горiшньо? ложницi, уклали в ложе. Ба, спiвчували навiть,
бiдкалися тим, що на ?хнiй горличцi лиця нема?, не iнакше, як налякана
кимось. Зате коли об'явилася на подвiр'?, а згодом i бiля донi мати
Людомила, мусила слухати та й слухати нарiкання та попрiкання. I
недостойна вона роду свого, i невдячна. Мати он як клопочеться нею, он як
хоче застерегти вiд осмути, бiди-безлiття, а доня те й робить, що суне,
куди не слiд, свою нерозумну голову, сама на себе недолю кличе.
Виказувала й плакала. Через те Зоринка лише вряди-годи кидала слово
обиди на кревних, бiльше вiдмовчувалась. Коли ж почула про маминi
клопотання, не втрималась, звелася в ложi й сказала.
- А чи не зда?ться мамцi, що тi клопотання й змушують бути такою? Невже
ви не видите: я не живу в теремi вiтця свого - вiдбуваю покарання. Менi не
вiльно по?хати, менi не вiльно пiти, не вiльно й серцем обрати, кого хочу.
- Що вдi?ш, коли так склалося. Чи мене гада?ш, тiшить те?
- То най мама знають, що вiднинi склалося ще iнак: в жертву Хорсовi
принесено мою подругу з Колоброда - Ласкавицю. Отож вiд цього лiта i до
наступного прошу не турбувати мене i не турбуватися мною. Оголошую траур
по Ласкавицi, i анi з Богданком, анi з тим отроком iз Колоброда злюбу не
вiзьму. Чули, бачити вiд лiта до лiта нiкого не хочу!
XX
Минула одна, минула друга, пiшла уже й третя седмиця, як вiддали вогню
господиню цього осiбного, одначе не такого вже й безлюдного осередку, а
Миловида нiяк не звикне до тишi, що узвича?лася в покоях княгинi, тим паче
до становища, що ним винагородила ?? покiйна княгиня. Усi йдуть до не?,
доземно кланяються, як не кланялись, може, й Доброгнiвi, а поклонившись,
питаються, куди подiти тi вiвцi, що ?х не варто лишати через скрутнiсть у
яствах на зиму, як бути з сиром та маслом, що зiбрали за лiто, з набiлом,
що надоюють щоденно. Ано, нiби навмисне, йдуть i питаються, йдуть i
питаються, а Миловида ширить, дивуючись прихильностi челядi, очi й паленi?
видом. Одного разу вiдбудеться порадою: "Заждiть, при?де князь, вiн скаже,
як бути", iншого помучиться, вагаючись, та й скаже: "Робiть так, як досi
робили". Зна?: то не на краще, рано чи пiзно ?? слабiсть вiдчують i не
стануть зважати на те, що вона ? в господi. "Це не господиня, - скажуть, -
це таке собi нiщо", - а сказавши так, робитимуть, як кому на серце ляже.
Проте зважитись бути господинею в праотнiм оседку князя теж не може.
Чогось ?й боязко, звiдкись приходить i обсiда? непевнiсть, що все, мовлене
князем, правда. Воно й не дивно: потiшив казкою та й зник, лишив ??, мовби
сироту при дорозi: хочеш, вiр, хочеш, нi. Де буде певнiсть i звiдки
вiзьметься вiра, коли чула лиш слово, не бачить дiла?
Такий смуток ходить слiдом, така тривога обсiда?, що серце кривавиться
вiд жалю до себе. А князя нема та й нема. Казав: "Готуйся до тризни по
матерi. Я вiддам жертву богам та й буду". А не об'явився, бач, у Соколинiй
Вежi, сина Богданка прислав замiсть себе, аби провiв бабцю в останню путь,
зiбрав плакальниць та й сам поплакав перед тим, як вiддати тiло старо?
вогню. Вiн i зробив, як велiв князь. Одначе робив.. Чулись-те, робив
чомусь так, нiби ??, Миловиди, й не було тут. Коли наказував, наказував
комусь, не ?й, коли питався, знов-таки в когось, не в не?. Як пiсля цього
господарюватимеш, будеш певною, що тебе полишено тут за господиню? Коли б
не челядь та не ?? постiйне нагадування про господарство, давно покинула б
його й пiшла куди очi дивляться. Чомусь вона пiдозрiло прихильна до не?,
аж надто запобiглива. Чи то бо?ться ново? господинi, чи хоче, аби саме
ключниця Миловидка лишалася в Соколинiй Вежi господинею. Ось i сьогоднi.
Здибала бiля прибудови майстриня i не вiдчепилася, поки не домоглася згоди
зайти до не? й поглянути, чи добре робить, чи так ма? робити: "Не вперше
шию, - казала, - для князя, для княгинi, дiтей ?хнiх. Одначе те, що
замовив тепер, нове й незнане. Тож хай молода господиня гляне i скаже: так
чи не так пошила. Вона була в ромеях, багато бачила, а те вбрання чи й не
ромейське".
?й показали не якесь там диво, всього-на-всього корзно. Та пошите воно
було не з тиверських, iз ромейських тканин: верх - свiтло-синiй, пiдклад -
пурпуровий. I одна, i друга тканина такi яскравi, так грiли сво?ми барвами
очi, що не замилуватися тi?ю яскравiстю справдi не можна. Та й шила, з
усього видно, справжня майстриня. Коли накинула Миловидi на плечi й
поставила перед свiчадом, не лише оченята, уста одкрила з дива й, невiльно
вимовила звичне в речах: "Йой!"
- Корзно сподоба?ться князевi, - сказала перегодом. - Ваша правда,
майстрине, таку вдяганку лише ромейськi iмператори й носять.
- Еге?
- Атож. Живого iмператора не випадало видiти, а на малюнку, в церквах
бачила.
- Спаси бiг, щедра дитино, за прихильне слово. Спаси бiг! Я давно
приглядаюся до молодо? господинi княжого оседку й ось що хочу сказати:
коли ? на те ?? добра воля та ще бажання можу пошити ?й вельми лiпотне
вбрання к зимi.
- За добрi бажання теж скажу: спаси бiг. Одначе у мене, майстрине,
нема? з чого шити.
- Пробi! Зате у князя ? з чого. Ось, прошу. Най гожа господиня стане до
свiчада та гляне, як личитиме ?й.
Вона не зважила на Миловидинi заперечення, накинула ?й на плечi те, чим
хвалилася, й поставила перед свiчадом, а вже як поставила, свiтилась та й
свiтилася, втiшаючись майбутнiм витвором рук сво?х.
- Ну, чи не я казала? Та тiльки такiй пригожiй вродливицi й личитиме це
вбрання. Не шуба - замилування буде. Присяйбiг, дiвонько гожа, одне
замилування.
Говорила, а тим часом обмiряла Миловиду, говорила й обмiряла. Аж поки
не вiдчула доволi-таки рiшучий опiр.
- Прошу вас, - дiвчина вiдсторонила майстриню i так рiшуче, що в тi??
невiльно опустилися руки. - Не треба. Я не заслужила ще в князя анi тунiк,
анi шуби одягально?.
- То заслужиш! - не поступалася майстриня i, зда?ться, була щира з нею.
- Доки пошию, будуть уже й заслуги, а будуть заслуги, князь похвалить нас,
тебе - за вбрання, мене - за стараннiсть челядницьку, ось побачиш.
Усе то правда: прихильнiсть челядi - неабияка втiха серцю, одначе й
бiль також неабиякий. Чому це князь пустив про не? як про молоду господиню
в Соколинiй Вежi славу, а сам не ?де? Ано, чому?
Що не день, то тривожнiше думалось про це, а тривога сiяла у серцi не
тiльки боязнь, зроджувала i жаль до себе. Куди ?й податися, коли
перекона?ться, що князь хоче всього лиш ославити? На кого й на що
сподiватиметься тодi? На Випал i тiтунин прихисток у Випалi чи на
Божейкову стариню? Пробi, таж там своя бiда i сво? клопоти. Хiба не була,
не зна??
Мабуть, задрiмала роздумуючи, не почула, коли i звiдки об'явилися на
подвiр'? вершники. Тодi аж кинулась i схопилася притьмом, коли вловила
вухом розмову, а в тiй розмовi вирiзнила його, князя Волота, голос.
Кинулася було до дверей, та одразу ж i передумала: чи вона така зараз, щоб
виходити перед його очi? Людоньки! Таж спала й заспалася, певно, збила
завжди гладенько зачесанi коси, прим'яла вдяганку. Чи може виходити перед
очi господаря поторочею iз заспаними очима, вiдьмою iз скуйовдженим
волоссям? Мерщiй дверi на засув i прибиратися! На засув i прибиратись!
Мотнулася, мов на пожежi, вихопила з небагато? на набутки схованки
найлiпший, що мала, одяг та й стала переодягатися. Спiшно, як тiльки
могла, одначе й старанно, як тiльки вмiла. Чула, тремтить уся, знала, може
виказати себе цим перестраханим тремтiнням, та нiчого не могла вдiяти. То
над ?? силу, бути зараз спокiйною, то, певно, й непiдвладне ?й.
На щастя, князь не поспiшав до терема. I переодягтися встигла, i
причесатися, i до стiни стала на часину, аби передати ?й дрижаки сво?. А
передала чи принаймнi оговталась трохи, знову змушена була полохатись. Бо
настигла й сполохала iнша думка: чи то ж добре робить, що сто?ть i жде.
Волот - князь, i яко князь звик до того, що його зустрiчають хлiбом-сiллю,
вiтають iз щасливим поверненням з далеко? путi, а вона по клiтях-закутках
хова?ться, дрижаки розда? стiнам. Господиня ж бо ?, яка не ?, а господиня!
Вхопила, скiльки могла, аеру й пiшла до виходу. Не затримувалась
бiльше. Тодi вже, як прочинила останнi дверi, тi, що вели з терема,
зупинилася на порозi i вклякла: на не? йшов iз двору Волот, вiн був уже
майже поруч.
- Прошу князя до сво?? господи, - приклала руку до серця i вклонилася
чемно.
Князь теж спинився, затримав на нiй замилувано теплий погляд.
- Спаси бiг. Чи все гаразд у господi, чи здорова господиня?
- Хвалити богiв, усе гаразд. Челядь княжа на здоров'я не скаржиться.
- Ну, то й добре. Веди тодi в господу.
I провела, i роздягтись допомогла, i купiль-лiтепло приготувала. Потiм
звелiла челядницям накривати у гридницi стiл. Носили та й носили на нього
страви, ставили та й ставили жбани, корчаги, братницi. Князь-бо не сам
прибув, iз мужами та отроками. А ще покличе ловчих. Сказав, що довго тут
буде, а коли так, не всидить у теремi, чинитиме лови. Де ж про тi майбутнi
лови й поговорити, як не за спiльною трапезою.
Миловида теж не присiдала. I порядкувала коло столу, як накривали його,
i наливала питво в братницi та припрошувала, коли мужi сiли за стiл, i
стежила, аби трапеза була не якась там - княжа.
Бачила, князь Волот пасе за нею оком. I не хоче виказувати себе
завчасно, i все-таки пасе.
Це бентежило, а бентега червонила, мабуть, вид, бо прикипiв за якимсь
разом до того виду очима i не вiдвiв уже ?х.
- А Миловидка чом не п'?, не гуля? з нами?
- У мене, княже, ? повиннiсть.
Пiдвiвся i вiдшукав для не? мiсце в застiллi.
- До дiдька всяку там повиннiсть! Гуля? князь, гуляють його гостi, ма?
гуляти й господиня княжого застiлля.
- Одначе ж...
- Яке ще там одначе? Чи зна? Миловидка, чому я не був на тризнi по
сво?й матерi, княгинi Доброгнiвi? Через повиннiсть. Чи вiда?, чому не
досипаю ночей, не знаю услади-втiхи вiд дозвiлля, все в ратних клопотах та
походах, у думках про закон i благодать? Знову через повиннiсть перед
землею, перед людом Тиверсько? землi. То чи не доста ?х, тих повинностей?
Чи не час подумати й про себе, тим паче, що я i мужi мо? не просто собi
трапезу?мо по вдалому звершенню покладених на нас повинностей, ми
справля?мо тризну по матерi мо?й, княгинi Доброгнiвi.
- На тризнi по княгинi я пила, а проте i з князем вип'ю.
- От i добре. Пiдношу братницю, - звернувся до мужiв, - за нову
господиню Соколино? Вежi, iменовану Миловидою. Слава краснiй iз красних
дiвi землi Тиверсько?! Слава младомладiй княгинi синьооко? Тиверi!
- Слава! Слава! - рвiйно пiдвелися мужi й простягли до не? виповненi
питвом братницi. Видно було: вони подiляють вибiр свого князя й не знати
якi радi, що вiн саме ?? назвав княгинею синьооко? Тиверi.
Тиша i спокiй у Волотовiм оседку при лiсi настали десь аж пiд ранок.
Однi пiшли, перебравши хмiльного, до сво?х вiддалених халуп, iнших челядь
спровадила мало не силомiць до клiтей, потiм сама поралась та й поралась,
прибираючи зi столу. Миловида не бралася, як донедавна, до чорно? роботи,
бiльше велiла, що i куди нести, та наводила пiсля того, як винесли
недо?дене та недопите, лад у гридницi. Чи хмiль додав ?й снаги, чи радiсть
бадьорила, - робота горiла в руках. Мабуть-таки, радiсть будила в серцi
силу: он як при?мно ?й вiд того, що була в полi зору усього застiлля, що
?? мали не за челядницю, таки за господиню. Те й робили, що тяглися до не?
з братницями, хвалили й лестили, казали, знають, яке безлiття мала, i тому
он якi радi, що те безлiття позаду, що вона знову в сво?й землi, серед
свого люду. Йой, таж такого зроду-вiку не чула про себе, тако? приязнi вiд
людей, далебi, й не знала. Чом же не бути в руках силi, не грати весело?
серцю, коли на серцi свято? Могла б, весь свiт обняла б, усiх винагородила
б тим теплом, тою радiстю. Присяйбiг.
Наново застеляла звiльнений вiд яств стiл i думала, розставляла пiд
стiнами лавицi - i знову думала, не завважуючи, що вже пiзня нiч, пора б
вiдчути супутницю безсоння - втому. Бо думка думку пiдганяла, бо серце
живило та й живило веселою хвилею розум. А хто ж спатиме, коли не спить
розум? Чи до втоми, як гра? в тобi весела хвиля? Ось розставить усе до
ладу та пiдмете гридницю, тодi вже пiде й ляже, i засне, коли зможе
заснути.
Обернулася, зачувши скрип дверей, i застигла: на порозi стояв вiн,
князь Волот.
- Я по тебе, Миловидко. Пiзня година вже, лиши це прибираннячко на
потiм.
Не вiдала, що ма? сказати йому, одначе й на клич не йшла. Стояла
невизначено упокорена i ждала. Та не ждалося Волотовi. Облишив не зовсiм
причиненi дверi й пiшов на не? твердим, дарма, що був пiд хмелем, кроком.
Йшов i бачив: що ближче зближа?ться з Миловидкою, то розчуленiшою ста?
його Миловидка. I розчуленiшою, i прихильнiшою. А ще видом паленiла не
знати як, очима, устами силилася сказати щось i не могла.
- Чи, може, одмiнила намiр свiй, той, з яким iшла до покiйно? княгинi?
Може, розгнiвалася на мене за те, що так довго барився?
- Я не з гнiвних, ласкавий мiй князю, - казала й не ховала, як ховала
досi, очi. - То, може, й добре, що забарився. Був час подумати й
надуматись.
- Правда?
Певно, i без роз'яснень бачив, яка то правда. Не допитувався уже i не
вагався, пiдхопив сво? омрiяне жаданнячко на руки й понiс до дверей.
Розчинив ?х дужим поштовхом ноги й пiшов далi, траплялись iншi - знову
розчиняв i знов йшов, чуючи радiсть, яко? не чув ще, тiшачи себе щастям,
якого не знав.
"Моя, моя!" - кричало все ?ство його й кричало, мабуть, голосно, бо
дiвчина не забарилася почути той крик i застерегла себе словом-захистом.
- Ти ж не обманиш мене, князю?
- Нiколи!
- I довго-довго будеш зi мною?
- До кiнця днiв сво?х. Коли й вiд'?ду на клич землi чи люду
тиверського, то ненадовго. Чу?ш, жадання мо?, усе робитиму, аби не лишати
тебе надовго!
- Я покладаюсь на твою честь i звiряюсь тво?й честi.
Люди завжди стелять собi м'якшу, анiж буде потiм, путь. Мабуть, слала
?? й Миловидка, коли так солодко спала пiд надiйною рукою лада свого.
Давно вiдспiвали розбудженi росами птахи - пiд вiкнами терема й далеко
поза теремом, вийшло з-за овиду й пiднялося над заднiстров'ям сонце, нiчна
прохолода уступила мiсце доволi-таки вiдчутному теплу, а в княжiй ложницi
усе ще бачили сни й тiшилися супоко?м, що його да? солодкий вранiшнiй сон.
Коли ж прокинулися, одразу i недвозначно визначили: прокинулись не тому,
що хотiли.
- Хтось грюка? в ворота, - сполошилася Миловидка й наставила в той бiк,
звiдки чулась гуркотнява, насторожене вухо.
- Дарма, там ? челядь, - сонно заспоко?в ?? князь.
- I все ж он як грюкають. Я пiду, мабуть, до сво?? клiтi.
Казала: пiду, а проте не йшла, лежала й боязко горнулася в покривало.
Очi, вид ?? благали: будь добрий, одвернись, дай одягнутися. Та князь не
одразу прогнав вiд себе сон i скорився волi жони сво??. Десь згодом уже,
як стук повторився i повторився голоснiше, нiж досi, потягся солодко й
сказав:
- Лежи, я сам пiду i вгомоню нетерпеливих.
Був невдоволений: де ж челядь, чому його примушують виконувати ще й цю,
челядницьку, повиннiсть? А вийшов на ганок, спинився подивований: ворота
одчиняли вже, i першою в просвiтi мiж двох стовпiв об'явилася Малка.
Знав, що привело ?? сюди, чи тiльки догадувався: знову спохмурнiв, в
усякому разi, прибрав суворiшого, нiж належало б при зустрiчi з жоною,
виду..
- Що сталося? Чому так прискакала нагло?
- Може, поведеш спершу до поко?в, потiм питатимеш?
Мовчки обернувся й пiшов. Певен був: Миловидки уже не застане в
ложницi, i все ж менш за все думав про те, горiв бажанням вибатькувати
Малку i вибатькувати по можливостi дошкульнiше.
- Ну, - спинився перед нею, коли зайшла до передпокою. - Кажи, що
сталося?
- Боюсь за всiх нас, тому й пригналася. З якого це часу ти став
обминати терем свiй i родину свою у стольнiм Чернi? Чому завернув,
вертаючись iз путi, сюди?
- А з якого це часу Малка забула, що вона княгиня, а не просто собi
жона?
- Чи з таким князем не забудеш?
Бачать боги: не хотiв бути аж надто крутим iз матiр'ю сво?х дiтей, та
що вдi?, коли вона напрошу?ться.
- З яким це - таким? Невже тобi не втямки: те, що дума? i робить князь,
стосу?ться тiльки князя. Сказано ж бо: будь у Чернi, доглядай вогнище i
дiтей, що ма?ш у тому вогнищi. Тобi того не доста?
- Мабуть, не доста, коли не спалося всю нiч, знялася нi свiт нi зоря й
при?хала.
- Ну, то вдовольнися тим i вертай до Черна.
Аж позеленiла зi злостi.
- А ти... потiшатимешся з iншою? Хто вона? Як смiла?!
- Ще раз кажу: не вона - я посмiв. На те була i ? моя княжа воля. Не
надривай себе i не клени, усе вже сталося: вiд сьогоднi моя обраниця -
жона менi. Коли ж хочеш знати, хто вона, то знай: Миловида, та сама
дiвчина, що вiтала нашого Богданка на пострижинах.
Змовкла на мить, ширить збентеженi очi. Дивувалась чи пригадувала - хто
зна?. Мабуть, пригадувала, а пригадавши, зломилася враз i прикрила обличчя
руками.
- Най я стала тобi осоружною, - плакала, - а дiти? Богданко мiсця собi
не нагрi?, стражда? й сохне вiд присухи. Його увiв би в злюб, не себе.
- Встигне. У нього все ще попереду. Най забуде про Зоринку, знайде собi
iншу - ото й буде баяння вiд присухи. Чи я кажу, що забуду про тебе, про
дiтей? Ти там, у Чернi, будеш жоною й господинею, Миловида - тут. Сини
менi потрiбнi, зрозумiла? Тому й беру iншу, тому й кажу: не ставай на
путi, що часи он якi непевнi, а Богданко один у нас. Чи можу покладатися
лише на одного, бути певним, що оборонить i землю, i люд тиверський?
Ще нижче хилилася i ще ревнiше плакала, дарма, що не казав уголос: "Ти
пустопорожня, Малко. Що даси менi i що можу мати вiд тебе?" I так, без
казань, розумiла: тому й бере iншу, що пустопорожня.
- Нiчого лихого не сталося, - потiшив словом та й тим, як виголошував
його. - Кажу ж, була й лишишся жоною. Вдовольнися тим i йди.
- Мале вдоволення, Волоте.
- Що вдi?ш? Ти ж була свого часу в солодощах Вираю, дай i Миловидцi
побути там.
- Не злюб - безлiття береш iз нею. Чи не бачиш, чим повниться земля, чи
до того зараз?
- Дарма. Ми все зробили для люду, най i люд дасть нам можливiсть бодай
кiлька днiв побути щасливими. Чула, коли не вiчнiсть, то бодай кiлька
днiв!
Пiдвелася i витерла сльози.
- Я можу глянути на не?? Бодай побачити, яка.
- Не треба. Най потiм, коли звикнеться до свого мiсця в нашiм оседку.
Вона надто младомлада ще, щоб знести одразу все: i втiху-щастя, i Перуновi
громи..
XXI
Князь Добрит, певно, не тiльки зараз оце бачився зi слов'янами, що
живуть у Карпатах i по другий бiк Карпат, вiн давно зна?ться з ними, i
коли казав: наша вiдмова вiд ратного вторгнення у ромейськi землi не
зупинить склавинiв - знав, що казав. Як тiльки розтанули по зимових
морозах снiги й спливли до рiк, а там i до моря талi води, знялися тi
слов'яни з насиджених, може, й затишних, та не вельми багатих на поживу
гнiзд сво?х по горах та передгiр'ях i подалися купно, забравши з собою
дiтей, жон, сякi-такi набутки, в землi iллiрiйцiв. Рушили всiм родом сво?м
бiлi хорвати, рушили словени, сорби. До них пристали сусiди, до сусiдiв -
ще сусiди, змовилися мiж собою й виставили наперед кiннi полки, по одну i
другу руч - пiшi, а вже як угледiли, яка в них сила, пiшли й сказали
iллiрiйцям: "Не супроти вас iдемо походом ратним, супроти роме?в, що
посiли землi нашi. Як сидiли на сво?х, так i сидiть, нам i ромейських
стане"..
Першими забили тривогу ректори та президи сусiднiх iз слов'янами
провiнцiй - Верхньо? Мiзi?, Прибережно? Дакi? - й наважилися виступити
супроти свавiльних склавинiв з наявним пiд руками провiнцiйним вiйськом.
Одначе не довго тiшили себе сподiванкою зупинити навалу. Склавини зiм'яли
провiнцiйне вiйсько роме?в так швидко i так надiйно, що вiйсько те
показало ворогам iмперi? спину й понесло страх перед слов'янами в сусiднi
провiнцi? - Внутрiшню Дакiю, Дарданiю, Превалiтанiю, а згодом i в дiоцез
Македонiя. Казали, суне тьма, така не пiдвладна розуму сила, що вiд не?
дуднить i стогне зморена земля, ?? неспроможне зупинити якесь там
провiнцiйне вiйсько. Для того потрiбна сила самого iмператора, потрiбнi
такi непереможнi полководцi, як Велiсарiй i його палатiйськi легiони.
Префектовi не вiрилося, щоб вторгнення слов'ян було настiльки
серйозним.
- Iдуть не всi слов'яни, лише склавини, i ви неспроможнi зупинити? -
питався в тих, що жахали його навалою. - Не оступатися! Кинути супроти
варварiв усе i всiх!
А прискакали вдруге, затим i втрет?, волаючи про помiч, сам наполохався
й велiв збиратися всiм решткам провiнцiйного вiйська до Фессалонiки: тут,
пiд захистом надiйних стiн, вистоять, поки надiйде помiч.
Тепер уже не приховував вiд iмператора, яка бiда постигла Iллiрик.
Скористався попутним вiтром i послав драмон iз нарочитими мужами до
Константинополя. "Вторгнення це, - писав Юстинiановi, - не звичайна собi
татьба. Варвари йдуть iз сiм'ями. Схоже, що на поселення. Коли не
виставимо супроти них палатiйське вiйсько i не подба?мо по-справжньому про
захист Iллiрика, можемо втратити його i назавжди".
Мабуть, не певен був, що iмператор вволить його волю, тим паче одразу,
довго ходив, мiркував на самотi, потiм радився з радниками i знову
мiркував, аж поки не натрапив на рятiвну думку: не скупитися наявним у
префектурi золотом, послати тямущих людей i сказати варварам: "Коли
повернетеся у свою варварську землю й заприсягнете: анi ви не
переступатимете бiльше, анi дiти вашi не переступатимуть води Дунаю, дамо
достойний миру мiж нашими землями викуп - сто тисяч золотих солiд".
Ждав вiдповiдi вiд привiдцiв варварсько? навали, нiби манни небесно?, а
дiждався - i зовсiм упав духом. Склавини сказали: "Ми не за золотом
прийшли. Нам тiсно i голодно там, за Дуна?м, хочемо сiсти родами сво?ми на
полуденних землях i сидiти тут вiчно".
Що мав дiяти? Протистояти сво?ми силами варварам - марна сподiванка, а
вiд iмператора нi слова. Воно й не дивно. Чи йому, намiсниковi Iллiрика,
без iмператорських едиктiв-роз'яснень не вiдомо, в яку халепу вскочив
Юстинiан, намiрившись розширити обводи Схiдно? Римсько? iмперi? за рахунок
Захiдно?? Замахнувся ж не на що-небудь, на цiлого пiвсвiту. Мало йому
метрополi?, що обiйма? всю передню Азiю - дiоцез Понт, дiоцез Азiя, дiоцез
Схiд, мало Фракi?, Дакi?, Македонi?, ?гипту зрештою. Захотiлося пустити
сво? корiння по всiй пiвнiчнiй Африцi, в Сiцiлi?, на Апеннiському
пiвостровi. Та хотiти - одне, а зробити сво? хотiння дiлом - зовсiм iнше.
Велiсарiй висадився з добiрними легiонами в пiвнiчнiй Африцi i розбив
вандалiв, заволодiв Карфагеном, Сардiнi?ю, згодом - Цезарi?ю, фортецею
Сектем поблизу Гераклових стовпiв, Балеурськими островами, та йому не
пощастило зробити завойованi провiнцi? покiрними. Першими пiдняли меч
супроти iмперi? Маврусi? - туземнi племена, первиннообщинний устрiй яких
дозволив ?м зiбрати масове ополчення й вирiзати в Нумiдi? та Бiзаценi
порiдiлi вiзантiйськi когорти до ноги. Вслiд за маврусiями збунтувалося й
власне вiйсько: солдати, нижчi чини окупацiйно? армi?, вважаючи себе
переможцями, не без пiдстав претендували на земельнi дiлянки у
вiдвойованiй кра?нi, тим паче, що багато хто з них встиг побратися iз
вдовами, сестрами та доньками вандалiв, що загинули в сiчах з вiзантiйцями
i мали на тi землi ще й право законних спадко?мцiв. Iмператор же одписав
вiдвойованi землi собi чи фiску, православнiй церквi, нащадкам римських
посесорiв та мiсцевiй романiзованiй африканськiй знатi. З цього й почалася
ворохобня, така масова i така значима, що висунула сво?х вождiв i забрала
в iмперi? немало лiт та сил на ?? придушення.
Щось подiбне намiча?ться й на Апеннiнах. В усякiм разi, видиме
пiдкорення остготiв обернулося новим пiднесенням опору i хто зна?, чи не
занадто серйозним. А все через нашу, ромейську, самовпевненiсть, все тому,
що вважа?мо: тiльки ми мудрi й спритнi, бiльше нiхто.
Воно нiби й не було пiдстав нарiкати на намiри Юстинiана, тим паче
напочатку. Хто обiйде криницю з холодною житт?дайною водою, коли домага?
спрага? Чи ? такi серед людей, що не пiднiмуть, виявивши на сво?й путi
дармову солiду? Такою житт?дайною криницею видалися всiм праотнi землi
Римсько? iмперi?, коли помер грiзний король ?? завойовникiв - остготiв -
Теодорiх. Владу його успадкував, як водиться в остготiв, найближчий родич
короля по чоловiчiй лiнi?, малолiтнiй онук Теодорiха - Атоларiх. Фактично
ж правила державою остготiв мати малолiтнього короля i донька Теодорiха
Амаласунта, жiнка молодих лiт i незвичайно? вроди, а ще тако? важливо? для
монарха якостi, як критичний розум. Лишаючись вiрною пам'ятi батька й
керуючись здоровим глуздом, вона не пiшла на поводку у тi?? остготсько?
знатi, котра носилася з титулом завойовникiв чужо? землi, нiби дитя з
писанкою, визнала за доцiльне бути лояльною iз завойованим народом, а
надто iз староримською знаттю. Аби орi?нтацiя ?? не була двозначно
страктована як ворогами, так i друзями, оточила себе радниками з римсько?
аристократi?, заборонила готам посягати, тим паче силою пiдкорювати собi
землi знатних римлян, не обмежувала в правах католицьку церкву.
Це пiднесло ?? авторитет серед римлян, зате ускладнило i неабияк
стосунки з остготською знаттю. Опозицiя скористалася неприхованою
орi?нтацi?ю регентшi на тих, хто був порохом пiд ногами
остготiв-завойовникiв, i схилила на свiй бiк значно бiльшу частину
остготсько? знатi, анiж мала досi. На лихо, ускладнилися стосунки
остготського королiвства з сусiдами: на пiвднi - з вандалами, на
пiвнiчному заходi - iз франками. Зашморг довкола ши? затягувався i так
надiйно, що регентшi нiчого не лишалося, яко шукати пiдтримки в сильнiшого
з усiх сильних сусiдiв - у Вiзантiйсько? iмперi?.
Юстинiан спершу був тiльки подивований такими перемiнами в намiрах
остготсько? регентшi: як би там не було, остготи - громили Захiдно?
Римсько? iмперi?, арiати; чи ?м шукати пiдтримки в православних? Та,
розмисливши, а може, й порадившись, прозрiв раптом i вхопився за прохання
Амаласунти про помiч, яко за рятiвний корок у штормовому морi: пробi, та
це ж нагода з нагод! Чом не скористатися нею i не вiдновити iмперiю в ??
iсторичних обширах, тiльки пiд скiпетром не Риму вже - Константинополя!
На клич Амаласунти вiдгукнулися та?мним сольством, котре мало сказати
регентшi: когорти iмперi? до ?? послуг. Чи Амаласунту так потiшила
прихильнiсть всесильного iмператора, чи становище ?? справдi було не
вельми надiйним, розчулилася, яко всяка жiнка, й виявила бажання перебути,
поки вiзантiйськi когорти поставлять на мiсце чи приберуть iз ?? путi
ворогiв, пiд надiйною рукою Юстинiана.
?й чемно вклонилися на те i знов-таки запевнили: це навiть бажано.
Лиша?ться порадитися з iмператором, як зробити, аби гостина регентшi на
теренi Вiзантiйсько? iмперi? лишилася непомiченою ??
спiввiтчизниками-остготами.
Далекосяжнi намiри Вiзантi?, здавалось, наближалися до свого логiчного
завершення i неабияк тiшили iмператора, тих, що здiйснювали його полiтику
в iмперi?. Та ба, з волi Всевишнього i обставин анi побачення iмператора з
регентшею остготсько? держави, анi блискавичного вiдновлення iмперi? в ??
iсторичних обширах за тим разом не сталося. Радники брали, звичайно, до
уваги, що зустрiч Юстинiана вiдбудеться з дивовижно? вроди жiнкою, та,
потiшаючись тим, скинули з рахунку красу та розум, а вiдтак вплив у
iмперi? iншо? жiнки - Феодори. А вона не дрiмала. Що ?й до iсторичних
обширiв iмперi?, коли певна була: йдеться про те, бути чи не бути ?й
iмператрицею. Угледiвши вродливицю Амаласунту, до того ж набагато молодшу
за не?, Юстинiан не стане печалитися долею Феодори й охоче пристане до
думки котрогось iз численних радникiв - вiдновити Священну iмперiю
простiшим iз найпростiших способом - злюбними узами з регентшею остготiв.
Амаласунта вiдчула, певно, перемiни в намiрах Вiзантi? - не передумав
би iмператор, давно була б уже в Константинополi - й пiшла на компромiс iз
остготською опозицi?ю: взяла злюб iз ставлеником опозицiонерiв, сво?м
двоюрiдним братом Теодатом, заручившись, щоправда, його ута?мниченою вiд
знатi присягою: вiднинi вiн вважатиметься ?? спiвправителем у державi,
насправдi ж влада належатиме ?й i тiльки ?й.
Помисли василевса, як i помисли Всевишнього, не всiм дано знати, та як
на нього, намiсника в Iллiрику, на тiй безкровнiй спробi скорити остготiв
i слiд було спинитися. Пощо розпочинати вiйну, та ще з таким королiвством,
як остготське, коли ?? не закiнчено ще в Африцi, коли знали: нема?
певностi, що не скористаються затяжною вiйною iмперi? в Середземномор'?
слов'яни i не переступлять через Дунай?
Та де там. Раз народжене бажання-поновити iмперiю в ?? iсторичних
обширах не могла вже згаснути. Августiйший довiдався по якiмсь часi, як
пiдло й пiдступно повiвся Теодат iз сво?ю царственною жоною - спершу
зiслав ?? на один iз островiв Бульсинiйського озера, а згодом задушив у
лазнi - й перейнявся страшенним гнiвом (хто зна?, може, гнiвався сам на
себе), а в гнiвi сказав усiм, хто був тодi в Августiонi: таке не прощають;
за пiдле вбивство царственно? особи iмперiя ма? помститися остготам.
Вiйна з ними трива? вже кiлька лiт, а кiнця ?? не видно й не чути. На
мiсце страченого солдатами Теодата став iнший привiдця остготiв - Вiтiгiс,
замiсть поверженого Велiсарi?м Вiтiгiса титул остготського короля прийняв
сам Велiсарiй, а остготи все ж не складають збро?. На чолi опору став
вiдважний во?н i неабиякий полководець Тотiла. Розумiючи, що таке Вiзантiя
i яко? сили треба, аби подолати ?? когорти, вiн пiшов на поступки низам як
римського, так i остготського населення, не цура?ться рабiв, колонiв,
котрi приходять до нього яко во?ни, i тим самим об'?днав на боротьбу з
вiзантiйцями всi верстви тамошнього населення. Завдано уже перших i доволi
вiдчутних ударiв по вiйську iмператора. Що буде i як буде, один Всевишнiй
зна?.. Полководець Мунд вiдступа? з Далмацi?, керованi донедавна
Велiсарi?м когорти - вiд рiчки По. А коли так, надiя на помiч
палатiйського вiйська мiзерна, ?? взагалi може не бути.
На кого ж тодi покладатися йому, намiсниковi? На власний розум i на
власну силу? А коли на власну силу, то як розпорядитися нею? Зiбрати й
кинути супроти варварiв чи таки замкнутися в Фессалонiцi й ждати слушного
часу? Було б знаття, що до сутички пiд Фессалонiкою не дiйде, варварам
вистачить для поселення й тi?? землi, що посядуть у Дакi?, Мiзi?,
Дарданi?, Превалiтанi?, так i вчинив би. Видить бог, так i вчинив би!
XXII
А князю Вологу не до ратних клопотiв нинi. Може, вперше на вiку отак.
Ано, заприсягтися ладен: вперше. Дивиться на молоду жону свою i тiшиться,
дивиться i тiшиться. Бо ? ким тiшитись. Такого дива дивного нi в кого
нема? й не буде. Присяйбiг! Сам ромейський iмператор хай заткнеться зi
сво?ю Феодорою, дарма, що вона в усьому свiтi знана яко найлiпша та
наймудрiша. Ромейська iмператриця - хитромудра змiя, його княгиня -
голубка сизокрила. Вона примiтно поповнiла за останнi мiсяцi, однак не
втратила анi лiпоти сво??, анi доладностi. Коли по щиростi, ще лiпшою
стала, якоюсь на диво доброю i лагiдною, а ще чистою та нiжною. Йому, мужу
сво?му, давно сказала, а це й вiд стороннiх не прихову? вже: жде
маленького княжича, ту опору роду-племенi, всi?? землi Тиверсько?, на яку
упова?, яко? так сподiва?ться князь. Мабуть, втiшне щось дума?, коли так
свiтить видом, оченятами. Гляне ними, виповненими голубим ся?вом,
примiтить, що князь не спуска? з не? замилуваиих очей, й осмiхнеться. А
осмiхнувшись, знову схилиться над шитвом, тiшить у собi веселу думку. Що
сказала б вона i яким вогнем засвiтилася б, коли б узяв та й нагадав ту
далеку грозову нiч, коли поверталися з нею вiд роме?в i опинилися з волi
богiв а чи всього лиш через його безтямне заслiплення ?? вродою в одному
наметi. Йой, згорiла б, певно, соромлячись i того заслiплення, i свого
вчинку. Бо чиста, мов голубка, бо вразлива, як та квiтка, що згорта?ться
вiд доторку сонячного променя. А на його тiлi i зараз ? одмiтина, котра
може воскресити в ?? пам'ятi i гуркiт грому, i спалах блискавок, i те, як
цебенiла пiсля ?? удару з княжого тiла кров.
Казав Властовi: двi-три седмицi не буду в Чернi, а не був до само?
зими. Тодi вже, як випав перший снiг, зважився полишити сво? солодашко й
навiдався до стольного города на кiлька днiв. Навiдався та й знову
повернувся. Бо не встиг упевнитися, що ма? таке щастя, бо не хотiв знати
нiякого, окрiм того, що давала Миловидка. Тлумачив Малцi та мужам свою
вiдсутнiсть у стольнiм Чернi тим, що дi? лови, що на те дана зима, аби
дiяти ?х та тiшитись дiючи, а сам ловив укупi з Миловидкою щасливi митi й
не хотiв нiкого й нiчого бiльше знати. Казали йому: "? потреби люду".
Одповiдав: "Я зробив для нього все, що мiг зробити". Казали: "? потреби
землi". Гнiвався i гримав гнiваючись: "Потiм, коли настане передлiття,
лiто. Чи я один у тiй землi, чи мене нема? кому заступити? Сказано: будьте
за мене, то й будьте".
Дiяв вiн, щоправда, й лови. А то ж як! Зима велика, на те, може, й
да?ться така велика, аби кожен мiг надолужити згаяне за тепла, тодi як
тяжiли повинностi, коли жив лише для повинностей. Тож кликав мужiв до
Соколино? Вежi на гостини й сам не цурався гостин. А де гостини, там i
лови, веселе застiлля i веселi бесiди. В одному не мiг вiдмовити собi:
дома чи в гостях був - всюди був iз Миловидкою, пишався i не приховував
вiд содругiв того, що пиша?ться сво?ю Миловидкою. Бо в кого ще ? така, як
у нього? Бо хто ще може похвалитися такою, як вона?
Пiдiйшов i сiв коло не?, жде, коли винагородить сво?м м'яким та
привiтним позирком. Жде й осмiха?ться думкам сво?м.
- Хочу по?хати в поле, - хвалиться, - поглянути на ниви.
- А це надовго?
- Коли з тобою, можна й надовго.
- О нi, - знiяковiла й осмiхнулася привiтно. - Менi вже не вiльно
роз'?жджати. Можу нашкодити нашому княжатi.
Помовчав, тiшачись, i, вже помовчавши, сказав:
- Днями подамся до Черна, привезу до тебе бабку-повитуху.
- Бабку, може, й рано ще везти.
- Не буде пiзно. Бачиш, справжн? передлiття настало, мене будь-якого
дня може покликати повиннiсть. Як можу полишити тебе саму?
- Спаси бiг, - ще яснiше засвiтилася на виду. - Ти завше дума?ш наперед
i дума?ш на лiпше.
- Щаслива зi мною?
- Ано. Чи буде i далi так, не знаю, а зараз така щаслива, Волоте, така
щаслива, що йой.
- То й будь нею, - пiдiйшов i приголубив. - А я таки по?ду.
Поле пiд Соколиною Вежею не таке вже й мале. По один бiк долини йде пiд
гору i по другий, улоговиною тягнеться i узвишшям теж. ? що об'?здити
князевi, ? на чому й око потiшити. Озимина вруниться буйно i ярина не
набагато вiдста?. За?ць, може, й не схова?ться ще в нiй, а пташка
схова?ться i надiйно. Бо грi? нежарке - привiтне сонце, бо випада? час вiд
часу й живить посiви плодоносне сiм'я дощу. Схоже, що боги вдоволенi
принесеними ?м жертвами, умилостивились i шлють благодать свою на всi
простори окольно? землi. А то - утiха всiм, вiд князя до смерда i не
тiльки в Тиверi. Зрiтимуть злаки, зрiтиме й сподiванка, що надходить
кiнець безлiттю, буде де худобу випасти, буде чим себе уситити. Ано, тепер
уже буде. Не туманiтиме вiд дум безплiдних стариня, не дивитимуться на не?
смиренно великими, постiйно жадаючими чогось очима дiти. I померлих вiд
голоду не тягтимуть уже до багаття, мов тi колоди, й не палитимуть
сумовито-спокiйно, як палять непотрiб. Бо ? вже зелень на луках, отож ? й
набiл, а ? набiл, ? й пожива для всякого, хто приберiг бодай якусь худобу.
Князь, як i обiцяв, не ходив цього передзим'я на полюддя, коли й знав,
як живе його люд, то знав вiд iнших. Так потiшений був Миловидкою i не
хотiв потьмарювати сво?? втiхи чи розумiв: все одно нiчим уже не допоможе
йому?
"А чим, справдi, мiг iще допомогти? Сказав же бо: iдiть i берiть усе,
що можете взяти серед зими в землi мо?й та мужiв мо?х. Ось тiльки... Чи
дали ?м узяти, не поцiкавився. Хiба тепер оце по?хати й глянути, якими
вийшли з зими i чи вийшли всi? А чом би й нi? Кiнь вигуляний, он як
порива?ться на простiр. А Миловидка не встигне заскучати. Вона бiльше з
маленьким зараз, анiж зi мною".
Обернувся, сказав отрокам, що супроводжували в путi, аби не вiдставали,
й звернув на стезю, що вела у дiл. Гнав та й гнав коня лiсом, потiм -
луками, знову лiсом i знову луками, аж поки не натрапив на засiяне поле, а
в полi - на поселян. Сидiли при путiвцi, рвали траву, чистили ?? i
споживали. Переважно малеча, та були й лiтнi, щоправда, тiльки жони.
- Добридень, люди, - спинився над'?хавши.
- Добридень, - пiдвелися й низько вклонилися жiнки.
- Ця путь виведе нас до весi або до удiльного оседку?
- Ано. За тим пагорбом одразу й буде весь.
- А поле це чи??
- Наше, поселянське.
- З мужiв поблизу ? хтось?
- У лiсi мужi, коло бортей.
- То покличте, скажiть, князь волi? бачити.
?х було немало. Усi худi, виснаженi, проте були й такi, що лишень спали
з тiла.
- Хто будеш? - вказав на того, що видався не таким уже й сухоребрим.
- Ролейний староста, достойний.
- Поле це, кажуть, общинне, поселянське. А лiси? Кому належать лiси
окольнi?
- Цей - общинi, а всi iншi - мужовi тво?му, Вепровi.
"Ага, Вепровi, значить".
- I що ж Вепр, порахувався з волею вiча, пустив, коли була зимова
скрута, жадаючий поживи люд до перевiсищ, ставiв та озер?
Староста переступив з ноги на ногу й зиркнув на поселян сво?х, потiм -
на князя.
- Не пустив, виходить.
- Я не казав такого князевi. Одначе всякий, що йшов брати у
волостелиновiм лiсi чи озерi поживу, брав лише хитрiстю та спритнiстю.
- Ясно. I багато люду померло вiд голоду?
- Небагато, княже. Весь змусила всiх, хто мав неплiдну чи нетiльну
худобу, передати ?? общинi на одкуп, а вже община дiлилася з голодуючими
тим, най i нечисленним, все ж набутком.
Он як!
Помовчав, аж надто пильно доглядаючись до старости, мужiв, що стояли
обiч нього, i вже потiм запитав:
- А що ж нинi? Поля усi засiянi чи ? такi, що лишились i незасiяними?
- ?, княже. Чим могли засiяти тi, у кого, окрiм купи дiтей, нiчого не
лишилося?
- А община? А iмущi мужi? Чи то й позичити вже не могли?
- Усiм не могли, достойний. Упова?мо на те, що вродять засiянi ниви, а
вродять, якось позбудемося бiди.
"Не годилося б лишати зараз Миловидку саму, - думав, пустившись у
зворотну путь, - та не час i вiдсиджуватися коло не?. Мушу повертатися вже
до сво?х княжих повинностей, а вiдтак i до Черна".
Коли в'?хали на подвiр'я Соколино? Вежi, i зовсiм змушений був стати на
цiй думцi: на нього чекали мужi вiд Стодорка.
- Щось сталося?
- Коли не сталось, то може статися, княже. Прибув iз Маркiанополя
посланець, велiв переказати тобi, аби був готовий до всього: роме? послали
до обрiв сво?х нарочитих мужiв.
- Таки кличуть обринiв?
- Ано. Проситимуть ?х, аби прийшли i видворили з Iллiрика склавинiв.
- I то - усе ?
- Дуже можливо, казав, що обри стануть потiм у Подунав'? яко щит мiж
лов'янами i ромеями.
- Хм. Ну що ж, полуднуйте та й по?демо разом до стольного города
нашого.
XXIII
Мужi Власт та Стодорко не стали користуватися вiдсутнiстю князя й
уподiбнюватись сво?му князевi. Розгледiвся, повернувшись до Черна, й
помiтив: не в ловах лiсових бачили зимову усладу, старалися бути
достойними княжих сподiванок i таки достойно замiнили його на отньому
столi.. А то - при?мна винагорода. Он скiльки люду набрали в дружину,
користуючись голодом, дбають i про броню для нього, про яства.
- Хвалю, братi?, - розчулився князь. - Хвалю i радуюсь. Коли б ви
знали, як це вчасно. Коли б знали! На люд тиверський надi? нинi мало.
Надто змалiв вiн пiсля голодно? зими на силi. А нам спiшно слiд будувати
нову лiнiю твердей.
- На крутопадях Днiстрових?
- Найпаче там, де пiдходять до рiки путi торованi i де ймовiрна
переправа обрiв, коли правитимуться до Дунаю.
- Князь ма? намiр ставати ?м на путi?
- Там видно буде. Може, дозволимо пройти через нашу землю та й
забудемо, що йшли. А може, й нi. Усе залежатиме вiд того, якими будуть
намiри обрiв. Аби не шкодувати потiм i не видаватися аж надто
поступливими, ма?мо зараз готуватися до зустрiчi з тим не вiдомим нам
людом. Бери, Власте, во?в, бери усе, що треба воям, i до дiла. Будуй
вежу-твердь i знай: коли що, тобi доведеться й боронити ??.
Власт не вельми радiв тiй княжiй речницi, одначе й перечити не брався.
- А ти, Стодорку, - не дав довго думати Волот, - розшукай у Веселому
Долi чи в Придунав'i во?воду Вепра й перекажи йому, аби був готовий до
того ж у Холмогородi. Обри й на нього цiлитимуться, неодмiнно. Я ж подбаю
тим часом про оборону Тiри-Бiлгорода, дам знати про ромейськi потуги князю
Добриту. Чи встигнемо багато зробити з того, що ма?мо зробити, не вiдаю,
одначе робити мусимо i негайно.
Поселяни анi тодi, анi пiзнiше не вiдали, що морду? князя i його рать.
У них сво? клопоти, ?м сво? на мислi. Та й чого мали б цiлити розум свiй
на гiрше? Передлiття вiд днини до днини ста? гомiнкiшим i обнадi?но
знадливiшим, воно, з усього видно, обiця? благодать. А чого ще треба
поселяниновi, окрiм благодатi? Ано, чого? Глядiть, як лагiдно свiтить iз
високостi утихомирений жертвами Хорс, яке чисте та син? небо над Тивер'ю.
Коли й замоложу?ться, то ненадовго. Погримить, погуркоче, засi? землю
щедрим сiм'ям дощу - й знову проясню?ться, знову дзвенить у ньому
багатоголосий пташиний спiв. Така втiха ляга? на серце вiд того спiву, а
ще вiд духмяного аеру, що пахне пiсля дощу полем i лiсом, землею i сонцем,
присяйбiг, iдеш - не хочеться йти, ?деш - не хочеться ?хати. Волi?ш
злитися з медовими розкошами землi i вiддатися на ласку тих розкошiв.
- Хвала милостивим богам! - ста? обличчям до сонця й молиться сво?му
огненному господину - боговi-сонцю розчулений його щедрiстю ратай.
- Хвала милостивим богам! - пiдставля? той же ратай вiдкрите чоло сво?
пiд дощовi струменi й радi?-упова? на щедроти бога грому i блискавки. -
Слава й хвала! Слава й хвала!
Найбiльше клопоту зараз на подвiрницях. Щойно пробилося до сонця
посаджене, його слiд оберегти вiд зiлля-задухи, дати розкiш у землi, а
вiдтак злелiяти землю, що плодоноситиме. Тому й длуба?ться там люд,
обходжу? добро сво? та возда? хвалу богам за сподiване. Все ж бо казало:
йдеться к урожаю, а вiдтак к добру. Хто мiг подумати, що поклада?ться на
божу благодать i вiрить тiй благодатi передчасно?
А сталося.
Удосвiта поселяни поралися й певнi були: сьогоднi, як i вчора, стоятиме
погожа днина. Роса он яка випала з ночi, а коли випадають щедрi роси,
усмiха?ться вранiшн? сонце, бути погожiй днинi. Вона й не обiцяла чогось
лихого, принаймнi до полудня. Зате о полуднi затемнiла з якогось диза
далина, i темiнь та що далi, то помiтнiше зближалася.
- Буря, либонь, - догадувався хтось iз молодших.
- Тако? пори i тако? днини?
Не довго гадали й малiли на силi, гадаючи. Темiнь грiзно сунула на них
i не забарилася послати розгадку. Спершу сiли на злаки й забiгали по
злаках окремi, не кожним, може, й помiченi пруги, за тими першими - другi,
за другими - третi. Так жадiбно накидалися на зелень i потрошили ??, таку
трiскотняву зчинили тим потрошенням, що тепер уже нi в кого не виникало
сумнiву: це не просто пруги, се бiда впала на ?хнi голови. Хтось хапав
мiтлу й кричав, надриваючись, на всiх iз роду своги, аби не гаялись,
брали, що ? пiд рукою, й гонили ту напасть iз злакiв на подвiрницi, iншi
бiдкалися не так подвiрницею, як полем, i бiгли чим-дуж у поле.
"Боги, - благали подумки чи й уголос, - порятуйте! Боги заступiться!"
А боги нiмували. Вони й самi були, мабуть, збентеженi тим, що творилося
на землi: пруги летiли хмарою i заступали сонце, мов та хмара.
Нiхто не бажа? собi гiршого, тож i тi, що бiгли в поле, усе ще
сподiвалися: а може ж, пруги пройдуть всього лиш смугою, не зачеплять
?хнього поля? Гляди, не сядуть на ?хнi поля, полетять далi?
Та ба, то була всього лиш сподiванка, одвiчне жадання лiпшого, нiж ?,
нiж може бути. Пругiв вистачало не лише на поля, а й на луки, вони не
гребували анi княжими, анi поселянськими посiвами. Обсiдали хмарою й
трощили спiшно, прожерливо, нiби вперше бачили.
- Боженьки! - ломили руки тi, що прибiгли на поля сво? першi, або
спинялись i цiпенiли з жаху. Бо ж розумiли, нiчого не вдiють: там, де
встигла попоратися комашня, лишалися однi стебельця при коренi, а то й
гола земля.
- Це наша погибель! Чу?те, людоньки, це наша погибель! Ми нiчого вже не
вдi?мо з пругами. Згублять вони поля нашi, згублять i нас!
Дивилися на ту згубу посмутнiлими очима мужi, голосили, присiвши край
ниви, жони, за жонами - дiти, а пруги робили сво?: падали на поле хмарою й
тодi лиш знiмалися, як пожирали злаки, лишали замiсть злакiв убогу й
непривiтну рiллю.
Що ж робити? Де i в кого шукати порятунку? У князя, у богiв? А що дасть
князь i що дадуть боги, коли земля втрача? останн? - сподiванку?
Сидiли й туманiли без дiла рата?, опустились руки й змалiла сила в
будiвничих, що мали споруджувати твердi по Днiстру, не вiдав, що ма?
робити тепер рукомеслий люд. Бо полонили серце i розум туга велика, досi
не знана, бо не бачили перед собою зiрки-сподiванки. В одному певнi були:
це - кiнець. А коли кiнець, то куди пориватися i чи варто пориватися?
Пруги, подейкують, пройшлися по всiй землi, спустошили всю землю.
I саме тодi, як вiдчай доходив краю, а зневiра холодила розум, десь в
когось зродилася думка i пiшла луною по Тиверськiй землi: бо самi виннi.
Нащо сказали тодi, на вiче:
"Усi най тягнуть жереб, окрiм родини князя? А коли князь чи його родина
саме й завинили перед богами?"
- Йой! Хто це вигадав? Кому спало таке на думку? Таж князь он як
повiвся з людом сво?м, он що зробив для люду!
- Зробив та й пiшов тiшитись до молодо? жони, та й тiшився геть усю
зиму з молодою жоною? А коли то i ? вона, провина перед богами?
- Заткни пельку! Знайшов, скажiть на милiсть, провину. Чи боги перечать
комусь брати злюб та й бути щасливим у злюбi?
- Ано, то вже казна-що - звинувачувати князя за злюб. Хiба молодша
княгиня не з власно? волi побралася з ним? Чи, може, нещаслива в злюбi?
Говорили всяке, та як би там не було, а камiнь кинуто, хвилi зродилися
вiд того каменю та й пiшли собi. А хто здатний зупинити ?х, коли пiшли?
Котились та котилися, бунтуючи люд, аж поки не досягли берега i не
розбились об берег.
- На вiче! На вiче! Най скаже вся Тивер, як бути з князем! Най скажуть
старiйшини, як житимемо в сво?й землi пiсля тако? згуби!
XXIV_
Повертаючись вiд забудов у приднiстровських твердях, князь Волот на
власнi очi бачив, чим завершився налiт задунайських пругiв. Через те не
гнав коня, ?хав ступою i думав, похитуючись у сiдлi. Довго й уперто думав,
а не мiг стати на якiйсь iз думок. Бо таки не вiдав, як житиме Тивср пiсля
всього, що сталося. Поривався в один, поривався в iнший кiнець далебi ж
нелiнивою думкою, а вiдшукати щось бiльш-менш певне i тим уже рятiвне не
мiг. Коли ж наблизився до Черна, думки обiрвалися враз i уступили мiсце
подиву: за стiнами стольного города вирувало людське стовписько.
"Почалося вже, - догадувався, хто товпиться i чом товпиться. - Одначе ж
як швидко. Як все-таки швидко! Чи не наполяжуть: веди, княже, з сi??
землi, вона прогнiвана? Дуже можливо. Знають-бо: склавини знялися та й
пiшли в роме?, пiшли i он сiли вже, подейкують, на плодючих ромейських
землях. Чи тиверцi гiршi за них? Чи те, що сталося, не пiдказу? саме цю
путь? Земля та рiдна, котра да? яства, i небо те наймилiше, пiд яким
пiзна?ш смак земно? благодатi.
Не мав намiру правитися до людського стовписька й питатися хто зiбрав,
нащо зiбрали? Повернув коня до полуденних ворiт i в'?хав до Черна через
бiчнi ворота. Треба буде, покличуть i скажуть, чого зiбралися.
Тодi ще, як передавав бiля конюшнi коня, помiтив: на нього дивляться iз
спiвчуттям, ба навiть iз жалем. Спинився i впiк одного з тих, що жалiли,
очима, проте не став допитуватися, в чiм рiч, попростував до терема. А
переступив через порiг, зустрiвся з Малкою - i прочитав той самий жаль в
очах Малки.
-_ Волоте, ти чув? - _ступила крок уперед i торкнулася княжо? руки. -
_Вони звинувачують нас._
Не цiкавився, хто - вони, i так догадувався. Одначе повiрити, що
звинувачують у безлiттi, заподiяному пругами, не мiг.
-_ До чого ж тут ми? Та й кого це - нас?
- Тебе, мене, всю княжу родину.
Втупив у не? незрушний погляд очей сво?х i довго стояв отак, питаючись.
- Звiдки зна?ш?
- Там, - показала рукою, - на вiчi, йде справжня брань. Однi обстоюють
нас, iншi звинувачують, кажуть, саме ми завинили перед богами, через те
боги й карають Тивер спустошеннями.
- Хто ж це може звинувачувати, та ще отак?
- Коли скажу, не повiриш: мужi-волостелини та челядь ?хня.
Он воно що! Повiрити справдi важко. Тi, на яких покладався, мов на
круту гору, яких множив, де слiд i де не слiд, аби бути певному: це -
опора князя, та твердь, що на нiй стане i возвеличиться в очах люду сво??
землi, виходить, одступилися, бiльше того, iдуть супроти нього. Хто ж
напоумив ?х? Хто злютував? Вепр? Можливо. Одначе досi й Вепровi не
таланило в такiм заходi. Вiн зна?, вiн вiдчував. Тепер iнше чу?. Що ж
сталося з волостелинами тиверськими? Чому одмiнилися раптом у намiрах i
вчинках? Справдi вiрять: винен у цих безлiттях князь i його родина? То
чому ж люд поселянський не вiрить i ста? на захист свого князя?
-_ Коли вже дiйшло до такого, - глянув на Малку, - я маю бути там..
I, обернувшись до челядника, повелiв:
- Коня менi. Коня i броню!
Через стiни теж долiтав до города гул. Одначе той, що вдарив князевi в
груди, коли ви?хав iз ворiт i опинився вiчна-вiч iз людським юрмиськом,
перевершив усякi сподiванки. Вiче було не таким уже й велелюдним, а все ж
уподiбнювалося роздратованому бджолиному рою. Гуло, вирувало, хвилею
накочувалося вперед i так само хвилею вiдкочувалося назад. Схоже, що йшла
справжня сiча. Iнакше важко пояснити, чому сто?ть суцiльний галас,
пiдноситься над натовпом цiлий лiс озбро?них мечами, сулицями, просто
палицями рук, чути погрози i нарiкання.
- Князь! Князь! Глядiть, на вiче прибув князь Волот!
Галас поволi все ж стихав, а стихаючи, вiдкочувався туди десь, на
околi? мiста.
Волот не висилав, як водиться, наперед себе биричiв i не оповiщав про
сво? прибуття на всенародне зiбрання. Сам над'?хав ближче до старiйшин i
вклонився старiйшинам.
- Цiлую мудрих iз мудрих у родах тиверських. Кланяюсь мужам мо?м i
всьому люду вiчовому.
- Чолом i тобi, княже.
Встиг помiтити: мужi були на конях, при бронi й стояли окремою стiною,
пiдпертою аж надто вже численною челяддю, старiйшини з родами сво?ми -
окремо.
- Чи дозволять старiйшини бути на вiчi?
- Коли ? на те княжа ласка, просимо. Просимо i речемо: ставай на наш
кiнець.
Окинув зором одних, других i вже тодi запитав:
- Встигли посiяти распрю?
- А так. Мужi-волостелини хочуть, аби ми вiддали на суд божий твою
родину, достойний.
- Вважають, що вона чимось завинила? Перед ким же?
- Ми не суддi князевi, аби вважати так, - з-помiж кiнних ви?хав i став
поперед усiх Вепр. - Одначе сам помiркуй...
"Ось хто привiдця, - не бажав коритися речниковi вiдступникiв. - Ось
чим оберта?ться для мене те, що стояв на сторожi потреб землi i люду
тиверського".
- ...Одначе сам помiркуй, - казав тим часом Вепр. - Твар очистила себе
перед богами, пожертвувавши сородичами сво?ми, люд тиверський також
очистився, а боги карають нас i карають найжорстокiшими карами. Лиша?ться
одне: очиститись княжiй родинi.
"Вiн хоче саме мо?? смертi, - силився розгадати Вепровi мережива Волот,
- чи з нього доста буде й того, що побачить мене таким, яким сам був, коли
стратили Боривоя? Видимо, доста... I все ж що маю сказати цьому
супостатовi? Що захiд його - вигадка заради помсти? Що вiн скористався
невдоволенням мужiв, обурених мо?м повелiнням подiлитися з голодним людом
сво?ми ловецькими угiддями, i злочинно злютував ?х супроти мене? А хто
повiрить, коли скажу таке? Правду мовив той ворохобний Вепр: усi офiрували
собою перед богами, мусить офiрувати й родина князя".
- Це i ? те, чим клопочеться вiче?
- Те, княже.
- Тодi най прийма? свiй рiшенець без мене. В сiм дiлi я йому не радник.
Його спиняли, казали, так думають волостелини, люд тиверський iнакше
мислить i стоятиме на iншому, та князь не послухався i не побажав лишитися
на вiчi. Такий опечалений був тим, що почув, чи такий безневинно
принижений, не мiг побороти в собi ображену гiднiсть i таки вiд'?хав iз
мiста.
А згодом, опам'ятавшись, не знав, куди подiти себе з досади. Що вiн
наробив? Чому не став на бiк старiйшин i не висловив вiчу сво? мислi? Було
б це всього лиш поконом, а не видимою метою, чи перечив би справдi? Перед
богами всi рiвнi i всi однаково в одвiтi. Та ба, зна?, певен: не боги
хочуть його жертви - Вепр. Та ще мужi, тi тлустi ненажери, що ?м добро
сво? вище потреб землi, ба навiть вище самих богiв.
Княгиня Малка страждала вiд то? ворохобнi, що зчинилася довкола ??
родини, не менше, анiж муж. Побачила, як швидко повернувся князь Волот,
яким повернувся, i зблiдла, кровинки не видно було в ?? ланiтах. А проте
не поспiшала розпитувати. Мовчки зустрiла свого повелителя, мовчки i йшла
обiч до самого терема. Лиш потiм уже, як лишилися самi, не втерпiла,
спитала:
- Чом так поквапливо вернувся, Волоте?
- Мусив, Малко, - спинився й глянув на не? болiсними очима. - Там
йдеться лиш про нас. Тож най буде без нас.
- Сказали, ми виннi перед богами?
- Ба нi, сказали, усi очистили себе жертвами: тварини, люди; настав час
очиститись родинi князя.
- I ти зголосився? Не воспрянув супроти того? Не спростував?
- Чи мiг спростувати таке? I чи личило спростовувати? Як скажуть, так i
буде.
Не вiрила а чи не хотiла вiрити. Стояла, дивилася на могутнього
донедавна мужа свого й чула: втрача? пiд ногами твердь.
Та князь не вельми зважав уже на не?. Ходив по терему i думав, ходив i
думав. Коли вiче справдi поступиться перед домаганнями мужiв, а старiйшини
прийдуть i скажуть: "Нiчого не вдi?ш, княже, доведеться вийти до капища й
стати перед божим судом", - пiде на той суд не тiльки вiн, пiде Малка,
Богданко, Злата, ба навiть найменша - Милана. Хiба що Миловидку обiйде та
доля. Вона не сама, в нiй зрi? дитя ??, той, сподiваний княжич. А закони
роду-племенi тиверського не дозволяють судити непраздну жону. Так одвiчно
було, так i зараз ма? бути.
"А коли не буде? - пiдстерегла несподiвана думка i забринiла в ньому
тривогою. - Ано, що, коли не буде? Мужами заправля? Вепр, а вiн на все
здатний.. Може, тому й оскаженiв, що побачив мене щасливим iз Миловидкою,
що Миловидка ось-ось винагородить Тивер княжичем, а там i другим, третiм.
Змужнiння роду Волотiв йому, до безуму зворохобленому, нiби сiль на гарячу
рану. Такi, як Вепр, на все здатнi. Що ж робити? Послати до Миловидки
довiрених людей i сказати ?й: "Скачи у дебрi лiсовi, в чужi землi - куди
хочеш, туди й скачи, тiльки рятуй себе й дитя наше вiд лиха". А боги? А
люд? Що вони скажуть i що вдiють, коли довiдаються, що Миловидка втекла з
мо?? намови?"
Ось як оберта?ться: був князь Волот i може не стати князя Волота,
гонителя роме?в. Хто це сказав так про нього? Князь Добрит чи люд
тиверський? Мабуть, таки люд, принаймнi спершу люд, бо чув це наймення ще
там, на згарищах твердей ромейських. Голосно вимовляли його. Голосно i
повсюдно. Тепер забули, бач. I що найбiльше мучить - забули його
соратники, тi мужi-привiдцi, що були княжою опорою в ратi, стояли на чолi
сотень, тисяч, водили тi тисячi на ромейськi мури, кiстьми лягали, а
виконували його волю.
Певно, далеко був звiдси: коли прочинилися дверi i на порозi став
челядник, аж кинувся з несподiванки.
- Княже, - знiчено мовив отрок. - Старiйшини велять тобi вийти до них.
"Все", - карбу? в пам'ятi вирок i помiча? нараз: перед очима, мов
привид, що вийшов iз стiни, ста? Малка.
- Волоте, - не просить, велить уже, - будь мужем, зберися з мислями i
захисти нас.
Мабуть, не сподобалося те ?? нагадування. Спохмурнiв i, не промовивши
нi слова, пiшов до дверей.
Старiйшини були на диво спокiйнi i врiвноваженi, одразу й не второпав,
якi вiстi принесли сво?му князевi. Тодi лиш, як заговорили, збагнув i
схолонув серцем: таки невеселi.
- Княже, - запитав переднiй. - Вiче волi? знати, ким ? тобi випальська
Миловида: жоною чи налiжницею?
Он воно що! Вiче не годне вже порятувати свого князя. ?дине, чим може
прислужитися - не випробовувати долю тi??, що носить пiд серцем його дитя,
майбутню гiлку роду Волотiв. Що ж, i за те дяка. Все-таки бiльше
ймовiрностi, що рiд той лишить у Тиверi сво? корiння... Ось тiльки плата
за ту послугу занадто вже велика: ма? назвати Миловиду не жоною -
налiжницею. Чи то ж можливо? Чи старiйшини не вiдають, як зганьбить себе
тим? А ??? Боги всесильнi i всеблагi, а ???
- Було б лiпше, - вiдповiв стримано, одначе й хмуро, - коли б
старiйшини поцiкавилися насамперед, що важить для мене честь.
- Ми те вiда?мо, княже, i все ж хочемо знати: жона вона тобi чи
иалiжниця?
- А та обiзнанiсть ма? якусь вагу? Миловида непраздна, вона носить пiд
серцем дитя. Така жона не може бути вiддана до суду.
- Людського - так. А на божий суд i непраздна жона йде. Це остання наша
жертва, мусимо жертвувати всiм, що ма?мо.
Свiте ясний! Божий суд страшний, а людський ще страшнiший. Он яким
мукам пiддають його, батька i мужа. Як же скаже: Миловида - налiжниця моя,
коли жадана з жаданих? Присягався ж, що бере в жони, що з'?дну? себе з нею
на вiки вiчнi. То ж ганьба буде для нього, для не?. А дитя? Дитя теж ма?
прийти в цей свiт i жити зi знаком, що його випiкають на тiлi коней?
"Глядiть, - показуватимуть, - то незаконний княжий син, прижитий iз
Миловидою-иалiжницею".
- Коли так дуже треба знати, то знайте, - одважився врештi Волот i,
здавалось, випрямився, одважившись: - Миловида - жона моя перед богами i
людьми. Я обрав ?? серцем, присягався на вiрнiсть, i зрiкатися того навiть
перед лицем найстрашнiшого суду не визнаю за потрiбне. Бiльше скажу: з
мо?? княжо? волi ?й i тому, що народить вiд мене, заповiдаю на вiчнi часи
вотчину князiв Волотiв - Соколину Вежу. Житиму я чи нi, най знають
старiйшини i весь люд тиверський: вона за нею i спадко?мцем, що матиму вiд
не?.
Старiйшини, видно, подiляли вибiр свого князя, пишалися ним i
вiдмовчувались, а Малка кидала благальнi позирки то на мужа, то на
посланцiв од вiча, схоже, що волала про порятунок i не знала, до кого
вдатися зi сво?м воланням.
- Бути по-тво?му, княже. Жертвоприношення завтра, готуй до того себе i
всiх iз роду свого, - подали нарештi голос старiйшини.
Вони вклонялися вже, а вклонившись, мали пiти. Та ?х затримали ще i
затримала та ж Малка.
- Чи воля княгинi й матерi так нiчого вже й не важить?
- Чом не важить? Кажи, що ма?ш.
-_ Сподiваюсь, нiхто не бере пiд сумнiв, що я жона князю Волоту й мати
дiтей його.
- Те всiм i давно вiдомо.
- А що в Тиверi ? такий покон: коли в бiду потрапля? рiд, i зокрема
дiти, та, що дала ?м життя, може офiрувати заради всiх собою, те теж
вiдомо?
- Чом нi? Добровiльна жертва - наймилiша богам жертва. I все ж... Чи
княгиня може зважитись на те? Гада?мо, ?й лiпше буде, коли жертву вибере
жереб.
- Нi, найлiпше буде, коли жертву виберу я. Перед божим судом ма? стати
тро? мо?х дiтей, младомладих дiтей, старiйшини! Аби вони не звiдали того,
що доведеться звiдати на жертовнику, зважуюсь i речу: в iм'я дiтей сво?х,
заради мужа i князя, опори землi Тиверсько?, - на вогонь пiду я.
Князь давно збагнув, куди хилить жона його, i все ж не мiг повiрити
тому, що почув.
"Вона не при собi, - казав подумки й поривався вдiяти щось. -
Добровiльна жертва - наймилiша богам жертва, то правда. Та ? ще мужi.
Невже Малка не розумi?: вони хочуть принести в жертву богам насамперед
мене, через те не приймуть ?? офiри! Щось маю вдiяти, аби сталося так, як
хоче: не можна порятуватися всiм, то мають порятувати принаймнi дiтей".
- Княгиня правду каже, - спромiгся-таки на слово, а вже потiм вiдшукав
i рятiвну думку: - Дiти не встигли прогнiвити богiв, як i младомлада жона
моя, Миловида. Коли хтось завинив перед ними, то завинили ми дво?, яко
старшi в родi. Тому й перед жертовником ма?мо стати удвох: я i княгиня
Малка. Жертва ця добровiльна, ?? нiхто не волен вiдмiнити. На кого з нас
двох укажуть боги, той i пiде на вогонь.
ХХУ_
Як тихо в теремi i як сумно в цiй тривожнiй тишi. А ще до щему болiсно.
Нiч тому завинила чи те, що наближа? вона? Он як надiйно приспала всiх - i
тих, що в Чернi, i тих, що поза Черном. Це дода?, ясна рiч, суму, та
навряд чи визнача? його. Сум i тривога вiд того, далебi, що наближа?ться
вирiшальна мить, може статися так, що, крiм цi?? куцо? передлiтньо? ночi,
нiчого вже не буде.
А жаль. Гадав собi: коли вже сталося так, що долею визначено йому бути
князем у цiй топтанiй i перетоптанiй чужинцями землi, життя не пошкоду?, а
вiдiб'? в сусiдiв i несусiдiв бажання ходити в Тиверську землю й бути
татями в нiй. Казав: поставить вежi по Дунаю i стане мiцною опорою
Трояново? землi в краях полуденних, закладе морське пристанище в старiй
Тiрi й змiцнить через не? узи мiж родами антськими: уличами й тиверцями,
полянами, дулiбами i знов-таки тиверцями. Думав: оце й буде те, заради
чого варто жити, що даватиме поживу втiхам, гадав, заслужить потугами рук
i розуму слави мiж сво?м людом, а удосто?вся бути принесеним у жертву
богам. Чом так? Мало зробив для сво?? землi? А чи то ж мало? Не ким-небудь
- гонителем роме?в нарекли, казали, такого не було й не буде. Це Вепр
завдав йому такого разючого удару. Скористався тим, що мужi невдоволенi
князем, i зворохобив ?х супроти князя. Як же так сталося, що вони пiшли за
ним, а не за князем? Так дуже насолив тим, що поступився ?хнiм на користь
голодного люду? А хiба ?хн? - то вже так i ?хн?? Хiба не вiн, Волот, i не
отець його вiдривали те, що ? нинi ?хнiм, вiд рота люду тиверського й
пiдносили як дар землi за послуги у дiлi ратнiм? Як же це можна сiсти на
дарованому й сказати: "Не дам!"? Та чи ж воно тiльки ?хн?? Чи приреченi на
голод поселяни не були з тими ж мужами в сiчах, чи вони не так само, як
мужi, заступали Тиверську землю грудьми? Де ж подiлося оте велике i
величне: ми-люди одного роду i одно? долi; коли хочемо жити в сво?й землi
i вiльно користатися ?? дарами, мусимо триматися купи?
Сказав би хтось ранiше: буде так i так, на стiну полiз би, перечачи, ще
одне життя захотiв би прожити, аби довести: то - неправда! А нинi' на все
пiшов би, аби лишитися з-помiж свого люду й переiнакшити ту неправду. Та
ба, даремнi потуги. Мине ця нiч, настане день - i хтось iз них двох, вiн
або Малка, ма? стати з волi жереба на жертовник i очистити сво?ю жертвою
провину княжого роду.
Малка теж не спить, вийшла з ложницi й попростувала до дiтей. Може,
покликало котресь, а може, й так, надивитися востанн?. Чи до сну зараз,
тим паче ?й, матерi?
Жаль стало ?? чи визнав за доцiльне й собi побути з дiтьми, ступив
крок, другий до дверей i таки зважився, пiшов слiдом за жоною.
Сидiла вже бiля найменшо? розчулено-сумна й похила, така розчулена,
одного позирку досить було, щоб збагнути: ледве стриму? себе, аби не
крикнути вселенським криком: "Боги! Як я полишу ??, як пiду вiд не??!"
Знав: ма? потiшити якось жону свою, а не знаходив анi втiшного слова,
анi потрiбного вчинку. ?дине, на що спромiгся в соннiм царствi дитячо?
ложницi, пiдiйшов i поклав на Малчинi плечi благально-заспокiйливi руки.
Коли ж вiдчув, як покiрно i як довiрливо прихилилася до нього, якою ласкою
озвалося на той заспокiйливий доторк ?? ще молоде, в розквiтi жiночих зваб
тiло, застиг на мить i вже по тiй митi сказав собi: "Якщо з княжого роду
хтось завинив перед богами, то це я. Мав би не забувати: Малка визначена
менi богами жона, мати мо?х дiтей. Вона була свого часу лiпша з лiпших, i
не ?? провина, що вишукалася молодша та миловидiша за не?, така, що ?й
нема? анi подоби, анi взiрця. Чи такiй жонi легко було вiдчувати себе
покинутою, а вiдтак знеславленою i не лише перед дiтьми, перед усiм людом?
Вона ж не хтось там - княгиня. Як вiн не подумав, що, зрiкаючись Малки,
пляму? Малку, уподiбню? ?? жбану, з якого випили хмiльне вино та й
викинули, мов непотрiб! Не годна бути матiр'ю... Зате ? вже матiр'ю. I
якою матiр'ю! Не кожна зважиться сказати: "В iм'я дiтей сво?х, заради мужа
i князя, опори землi Тиверсько?, на вогонь пiду я".
Чим вiн виправда?ться перед нею i чи встигне виправдатись?
"Зречись Миловидки, - шепнув хтось збоку. - Бодай перед вогнищем
зречись".
Аж сiпнувся, збентежений.
"Миловидки? Тi??, що носить пiд серцем мо? дитя, що була i ? для мене
блаженством iз блаженств? О нi! Нiзащо. Чу?ш, шептуне, нiзащо! Коли вже
сталося так, що не зумiв i Миловидку зробити всiма визнаною жоною, i Малку
не скривдити, покривджу себе. Вийду i скажу. "Я завинив, людове, я маю й
пiти на вогонь".
XXVI_
Коли скачеш на конi i скачеш що ? сили, навiть у спеку обда?
прохолодою. Зараз же, перед свiтанням, вона i зовсiм вида?ться студеною.
Вiдчутно холодить пiдставленi вiтровi ланiти, дужим струменем врива?ться в
груди, а пригасити тривогу-полум'я, що б'? з грудей, таки не може. Бо та
тривога - не просто собi нагло розбуджений страх. То крик волаючого про
порятунок серця, жадання зректися того, що стало надбанням розуму, i разом
з тим певнiсть: зректися вже не можна. Не з доброго ж дива пробирався той
волхв вiд капища Перуна до сторожово? вежi на Днiстрi, розшукував княжича
Богданка i ута?мничував сво? розшуки. Була б то примха людська, чи долав
би заради не? таку вiдстань, та ще поночi, чи накладав би власним життям?
Так i сказав, коли княжич не повiрив речам його: "? вищi за вiдраду-мсту
помисли, отроче. Саме вони змусили мене пiти до тебе й сказати те, що чув:
Жадан наклада? з Вепром. Володар Вепр пообiцяв жерцевi капища Веселий Дiл,
коли вволить його волю й зведе зi свiту князя. Скачи й освiдоми його. Най
зна? й поб'? супостатiв перед тим, як iти до бога, а може, й поряту? себе,
коли знатиме: не з богом - iз Вепром була в Жадана бесiда".
Вищi помисли... Вищi помисли! А де ж подiв ?х жрець Жадан? Змiняв на
Веселий Дiл? А володар Вепр? Мало йому того, що горою став мiж княжичем i
його ладою, запер свою дитину й трима? в теремi, нiби в темницi, на
побратима свого замахнувся, князя землi Тиверсько? волi? позбутися, аби
лиш помститись. Ано, аби лиш помститись!
Кiнь був у милi вже, та Богданко не зважав на те, приострожував та й
приострожував його, гнав та й гнав. Бо пiдганяла сполохана волхвом
тривога, бо не ждав час. Надходить свiтанок, а на свiтанку все може
статися. Сказав же бо волхв: князь i княгиня беруть жереб, хтось iз них
двох буде принесений богам у жертву.
Не дивувався тишi, що дрiмала пiд стiнами Черна - надворi тiльки-но
розвиднялося, не дивувався й глухому смутку, що ним зустрiла його княжа
сторожа при полуденних воротах. Зате був подивований i неабияк, коли
переступив порiг отчого терему й пересвiдчився: не сум полонив так
намертво всiх, хто був пiд крiвлею, полонив мiцний на свiтаннi сон.
- Менi потрiбен князь i негайно, - по-мужньому твердо сказав
челядниковi.
- Не велено будити, княжичу. Отець твiй тiльки-но заснув.
- Дарма, буди. Кажу ж, конче треба.
Бачив, повелiння гне челядника в дугу i все ж наполягав, ба навiть
дратувався тим, що його не вельми слухаються. Коли ж домiгся свого та
угледiв перегодом: отець пробудився, iде вже на клич сина, i зовсiм
прогнав вiд себе невдоволення, поспiшив уклонитися князевi.
- Невже це правда, отче? Невже ви з матiр'ю сто?те перед вибором, кому
з вас бути принесеним у жертву богам?
- Така воля люду, сину мiй, а вiдтак i богiв.
- Неправда то ?сть!
- Як це - неправда? Було вiче, i ? ухвала вiча.
- Може, й так, одначе перед сим була змова проти вас, отче i був пiдлий
торг божим повелiнням.
Князь подивований тим i не прихову? свого подиву.
- Чия змова, звiдки зна?ш про те?
Богданковi не треба було дошукуватися слiв, аби пояснити князевi, хто в
змовi i звiдки зна? про змову. Надто багато думав про не? в путi, надто
виразно уявляв, звiдки витiка? i куди тече отрута злоби i згуби.
- I де той волхв? - обнадi?но цiкавиться князь.
- Пiшов собi.
- Сказав та й пiшов?
- Ано.
- I ти гада?ш, нам повiрять без нього? Даремнi потуги, сину.
- Як то даремнi?
- А так. ? вже ухвала вiча. Землю нашу постига? безлiття за безлiттям.
Хтось провинився перед богами i вельми, спокутували вже тi провини тварi -
дарма, спокутували люди - теж дарма. Настав час спокутувати родинi князя.
Люд поклада? на це усi сво? сподiванки, i нiхто не годен анi одмiнити, анi
переiнакшити тi намiри.
- Таж люд одурений! Його пiдбили на те.
- Якщо це й сталося, то сталося з волi богiв. Вiдомо-бо: чого хочуть
боги, того хоче й люд.
Богданко явно не розумiв князя i гарячкове шукав спростування його
помислiв.
- А коли звершиться суд i Вепр передасть-таки Веселий Дiл у довiчне
Жаданове володiння. Що тодi скажете?
- Тодi вже говоритимеш iз ним ти. Чу?ш, сину? Коли те станеться i ти
будеш у Тиверi князем, вiдшукай того волхва i допитайся з його помiчю у
мстивця Вепра, з якого це дива вiн передав Веселий Дiл у довiчне володiння
жерця Жадана. На вiчi, перед усiм людом тиверським допитайся. Я ж довести
це неспроможний.
- Тодi... тодi я вийду i скажу все, що чув вiд волхва.
- Ти син мiй, тобi теж не повiрять. Кажу ж, ? ухвала вiча, хто стане
переiнакшувати ??? I ? мужi. Вони на рожен полiзуть, а не дозволять
переiнакшень, бо стоять, щоб знав, на боцi Вепра.
- Усi мужi чи тiльки тi з них, що мають удiли-волостi?
- Не всi, здебiльше тi, що мають удiли-волостi. Будеш княжити, перше,
що ма?ш зробити, верни ?х до себе. Без того не буде супокою в землi, i хто
зна?, чи матимеш владу над Тивер'ю.
Богданко замислився.
- Я, отче, ладен поступитися нею заради вас iз матiр'ю.
- Дурницi речеш! - обурився Волот, - Хочеш, щоб у Тиверi володарювали
такi, як Вепр?
- У Вепра руки в багнi, а будуть ще й у кровi, його не важко зiпхнути.
Важче буде, отче мiй, переiнакшити мужiв i паче всього волостелинiв.
XXVII_
Тривога роду коли i йде за околi? подвiрницi, то не далi весi, тривога
ж землi проника? в кожну шпарку i ста? набутком всiх. Не стала вона
та?мницею i для Соколино? Вежi. Та як могла стати, коли пруги спустошили i
?? ниви, коли люд, що правився на вiче, правився i повз ?? ворота?
Миловидцi, щоправда, не все казали. Бiду, що зависала над княжим родом,
а вiдтак i над нею, до якогось часу приховували. Та лише до якогось часу.
- Чули? - вбiгла мiж челядь i виголосила свою тривогу котрась iз
сердобольних жiнок. - Вiче стало на тому, аби на суд розгнiваного бога
йшли князь i княгиня.
- Йой! Чи то ж правда?
- А так. Бо самi зголосилися спокутувати провини всього роду яко старшi
в родi. Поселяни повертаються уже з вiча й кажуть...
Господиня оседку сполошилася, чуючи те, й кинулась до челядницько?, та
заточилася в ходi й змушена була шукати для себе опори. ?? пiдхопили,
велiли повернутися в ложе, заспоко?тись. Де там. Чи до спокою, коли он якi
вiстi занесли до терему? I опира?ться, i блага?: покличте ту, що казала
тiльки-но про рiшенець вiча. Челядь i так, i сяк коло не?: "Ти на порi,
тобi не слiд того знати". А що вдi?, коли велить господиня, до всього ж
улюблена княжа жона?
Полотнiла, чуючи пояснення, i бiдкалась, i малiла на силi. Бо
достеменно знала вже: жереб братимуть сьогоднi, можливо, зараз оце. Сонце
тiльки-но вийшло з-за овида i було рум'яне та чисте, вiдчутно пригашене
пiсля нiчно? купелi в океан-морi. Саме тако? пори люд тиверський i
уповатиме на божу ласку, а уповаючи, захоче, аби жереб брали саме зараз.
Миловида уявля?, як те хотiння ста? жорстокою дiйснiстю, i скрику? вiд
нестерпно разючого болю, що розiтнув ?? навпiл i не переставав сотати
жили. В'юнилася вiд нього у ложi й волала про помiч. Кого кликала, нащо
кликала, сама, певно, не вiдала, одначе кричала так голосно й тривожно, що
челядь злякалася того крику й побiгла за бабою-повитухою.
- Нащо було казати ?й зараз, що дi?ться в Чернi, - попрiкнула стара
тих, що кликали. - Передчасно почалися роди.
Ходила коло молодо? княгинi й радила, як поводити себе, аби полегшити
болi. А болi не стихали, ламали й корчили породiллю, мовби тiшилися з
того, що завдають ?й мук. Чула, терпцю вже нема?, така, що й на стiну
полiзла б, шукаючи рятунку, та згадала нараз: чи про себе i сво? тiлеснi
болi ма? думати, коли там, при капищi Хорса, сто?ть утiха ?? серця, ладо
ненаглядне i, може, простяга? вже руку, аби вибрати одне з двох: життя або
смерть? Згадала й застигла на мить, про щось дума?, чогось шука?,
тривожачись, зрештою здолала ?х, сво? тiлеснi болi, муку нестерпну й
схопилася, стала там-таки, у ложi, на колiна й простягла на схiд сонця
руки.
- Боже! - крикнула благально i надривно. - Всемилостивий боже, Iсусе
Христе! Приймаю тебе всiм серцем, усiма помислами сво?ми й слiзно прошу:
заступись за нього, мого злюбного мужа i князя. Вiк буду вiрна i вдячна
тобi, почитатиму тебе яко Всевишнього повелителя свого, тiльки заступись i
врятуй князя Волота. Ти ж всемогутнiй i всеблагий, одведи од нього кару,
порятуй для мене, дитяти мого, всi?? багатостраждально? землi Тиверсько?!
Поривалася до щойно обраного бога тiлом i серцем, усiм зболеним видом
сво?м i плакала, уповала на заступництво всесильного християнського бога i
знову плакала. А челядь, повитуха цiпенiли при нiй i не знали, як бути:
благати молоду княгиню, аби лягла й лежала, не шкодила дитинi, що
проситься на свiт, чи тiкати вiд не? прiч. Кликала ж на помiч не свого -
чужого бога, присягалася в довiчнiй вiрностi не сво?му - чужому боговi i
видимо зрiкалася сво?х. Як бути з такою i що казати такiй?
I все ж мусили поступитися сумнiвами, бо та ж Миловидка й прогнала
сумнiви. Дитя ?? знову нагадало про себе, за цим разом так рвiйно, що
породiллi нiчого iншого не лишалося, як шукати рятунку в тих, що були
найближче.
Не схибило серце матерi, не зблукали й помисли жони. Тi?? само? митi,
як у просторiй ложницi Соколино? Вежi голосно заявив про себе
новонароджений княжич, там, бiля капища Хорса, виходив перед очi
старiйшин, вершителiв божо? волi в та?нствi жертвоприношення, отець його.
- Княже Волоте i княгине Малко, - питали в них. - З власно? волi берете
ви на себе одвiт за рiд свiй перед верховним богом люду нашого, ясноликим
Хорсом. Чи з добрим серцем iдете на цей достойний вчинок?
- Ано.
- Чи не в гнiвi на люд свiй за те, що присудив родовi вашому очистити
себе вiд злодiянь, навмисних i ненавмисних скверн?
- На люд - нi, на окремих iз люду ма?мо гнiв.
- Огласите його боговi, най покара? винних. За люд ладнi постати перед
ясноликим Хорсом i вблагати його, аби був милостивий, не посилав кару?
- Ладнi, старче.
- Ма?те щось сказати перед тим, як брати жереб, чи братимете вже?
- Я волiю сказати слово, - виступив наперед жони сво?? Волот.
Князь оглянув стовписько людське i, розумiючи, не всi можуть почути
його, пiдвищив голос.
- З волi богiв i люду тиверського прийняв я у сiчi з ромеями нелегку
ношу - повиннiсть князя в отчiй землi. Хотiв чи не хотiв того, так
сталося: загинув у сiчi отець, загинув старший брат. Знав, повиннiсть ця
не обiця? услади. Земля наша вiддавна була найкоротшою i найзручнiшою
путтю вiд теплих морiв до асiйського роздолля, вiд асiйського роздолля до
крайнiх обводiв землi на заходi сонця. Йшли в полуденнi кра? готи - не
поминули Тивер, поривалися на захiд сонця асiйцi - також топтали Тивер,
тирлувалися в Тиверi, сiли на Дуна? римляни - не вдовольнилися тим, що
мали за Дуна?м. Iшли та й iшли в Троянову землю, поривались та й
поривалися мати там сво? угiддя, а за тi поривання кiстьми та кров'ю
розплачувалася Тивер. Нинi не легше. Самi були в сiчах i зна?те, яких
ма?мо сусiдiв: як зарились, так i заряться на дармове, все легким хлiбом
волiють жити. Сила наша дещо притлумила ?хню завзятiсть, збила пиху, та,
видно, не зовсiм. ? певнi вiстi: роме? знову мають намiр порушити
укладений з нами ряд, послали нарочитих мужiв сво?х до обрiв i кличуть ?х
стати в Подунав'?, бути щитом мiдiйським супроти слов'ян. А то мала утiха.
Обри уславили себе надмiрною гординею i ще надмiрнiшою жорстокiстю. Коли
зiлл?ться во?дино та жорстокiсть з ромейською пiдступнiстю, бiда буде i
бiда велика... Вибiр у мене, самi зна?те, який, може статися, що не
князюватиму вiд сьогоднi у Тиверi. Тому i взяв слово. Взяв, щоб сказати
вам, сородичi мо?: як житимете з такими сусiдами i як стоятимете супроти
сусiдiв, коли будете такi, як ?сть? Питаюся насамперед вас, старiйшини: чи
примiтили хоча б i на останнiм вiчi, якi ви нинi не ?динi? Чи тямите, яка
то згуба для землi, для люду тиверського? Присяйбiг, гiршо? й бути не
може.
Заповiдаю вам: покличте на помiч розум свiй, мудрiсть свою i врозумiть
спесивих. Або зречiться ?х. Чу?те, врозумiть або зречiться, коли не хочете
погибелi собi, землi сво?й!
Багато передумав я за цю довгу-предовгу нiч i став ось на якiй думцi:
коли iз роду Волотi хтось i завинив перед богами, то той хтось насамперед
я. Повиннiсть княжа - нелегка повиннiсть. Десь поспiшив, десь не домислив
за безлiччю клопотiв, десь був у гнiвi i не зумiв стати вище гнiву. Тому й
звертаюся до вас, старiйшини, ось iз якою речницею: не зважайте на волю
жони мо??, Малки, - брати разом зi мною жереб. Я вибрав уже його i один з
усього княжого роду Волотiв волiю бути принесеним у жертву богам. Гляди,
умилостивлю ?х, гляди, саме цим i послужу людовi сво?му, землi Тиверськiй,
коли не зумiв послужити в дiлах общинних чи на боролищах.
Утихомирене на певний час море людське захвилювалося, далi й зовсiм
забурлило. Хтось тiльки перемовлявся з сусiдами, хтось нарiкав: що буде з
ними, коли не стане й князя, чи iншi годнi заступити його, бути таким, як
Волот? Старiйшини ж радились тим часом.
- Княже, - сказали, - на те, щоб обо? ви брали жереб, ? речниця вiча.
Ми не владнi переiнакшити ??, доста, що переiнакшили вже раз.
То було слушне пояснення вiдмови. А проте Волот думав зараз не про
нього. Iнше засiло в тiм'?: його вже не почитають яко князя. Дивно, не
прийшла, як приходила свого часу, бу?сть, не вiдчув у серцi й гнiву.
Спустошливим холодом повiяло там, а ще - разючою малiстю, чимось схожим на
жаль.
"Боги свiтлi та боги яснi! - карався. - Як же це я, стiльки
повелiваючи, не завважив, що можу образити когось сво?м повелiнням? Були ж
не просто собi заперечення, була й сувора, нав'язана нижчим за мене власна
воля. Ано, всяке було".
Таки змалiв, мабуть, духом, i примiтно, Малка завважила ту малiсть i
торкнулася його руки.
- Не печалься, муже мiй, i не втрачай через ту печаль присутностi духу.
У парi нам надiйнiше буде iти в останню нашу путь. А вже боги знають, кого
обрати з нас двох. Маю надiю, що тi?ю обраницею буду таки я.
- Надiю?
- Ано, саме так: надiю. Зайва я з-помiж вас, - пояснила перегодом. -
Боги тодi ще прирекли мене, як позбавили спроможностi бути матiр'ю.
Цiлився спростувати ?? казання: "Неправда то, не зайва ти, Малко!" Та
спростуванням його не судилося злетiти з уст: пiдiйшов старiйшина i
запитав, хто з них братиме жереб перший.
- Я, - похопився Волот i навiть вiдсторонив нечемним рухом жону свою.
Мабуть, звикла вже до того - визнавати за ним, яко за мужем, право бути
всюду привiдцею, не перечила, мовчазно зголосилася i ждала. Князь став тим
часом мiж старiйшин i пiшов, оточений старiйшинами. Був
нацiлено-зосереджений, по-мужньому рiшучий. Лише блiдiсть виказувала: таки
стривожений. Уда? з себе ладного на все, насправдi он який стривожений.
Коли ж став перед жертовником i вибрав сво?, богами визначене, не
повiрив, мабуть. Зглянувся, подивований, iз старiйшинами й знову
розчепiрив пальцi, дивиться.
- Така воля богiв, - пояснили йому старiйшини, забираючи жереб. - Не
тобi, княгинi Малцi судилося бути принесеною ?м у жертву.
Пiдносили над головою вибраний князем жереб й оповiщали люду, що
гласить вiн, оповiщали й знову показували: дивiться, який ?, знайте, як
буде, а князь стояв, похилий, знiчений, i не вiдав, як вiн гляне Малцi у
вiчi. Нащо поспiшив i сказав: "Я перший"? Хай би йшла i брала сво?, брала
й не думала, що вiн, муж, уготував ?й таку стезю.
Коли набравсь-таки мужностi й обернувся, жона стояла уже в оточеннi
во?в i мала в один лиш бiк вiльну путь - до намету. Була блiда, нiби на
смертнiм ложi. Лиш очi бiгали сполохано й шукали когось у натовпi.
- Жоно моя, - ступив у ?? бiк i покликав зболено.
- Знайди Богданка, - не стала слухати Малка. - Дiвчаток не треба,
Богданка знайди i приведи. Вiн у лiтах уже, маю проститися й сказати
останн? напуття.
Кинувся на пошуки, та згадав нараз: вiн не пiдсудний уже, вiн - князь,
i звелiв iншим розшукати сина.
Усе, що було потiм, було нiби ввi снi: з'являлись i зникали лиця,
чулись i гасли чи?сь слова, а йому жодного дiла до них. Бачив лише Малку,
дослухався лише до того, що казала Малка. Так дуже вже почував себе винним
перед нею чи тепер тiльки збагнув, яка вона не чужа йому: шкодував за нею
i плакав серцем, жалiв ?? i жалiвся не знати кому й не знати про що. Коли
ж обернулась перед самим наметом та крикнула: "Бережи дiтей. Волоте! Не
дай осмутi та безлiттю обсiсти ?х!" - i зовсiм втратив присутнiсть духу.
Обiймав сина, прохав його бути мужнiм i не мiг вiдшукати бодай яко?сь
мужностi в собi. Схоже, що вичерпала ?? Малка, вичерпала й понесла на
жертовник боговi Хорсу.
XXVIII_
Поля довго не оживали пiсля пругiв. Лежали помiж примiтно помолодiлих
га?в та урочищ рудi, знiвечено-убогi, мовби витоптанi раттю новоявлених
готiв. I поселяни не порались на них. Чи то чекали дощу й грiли в собi
сподiванку: коли випаде невдовзi, засiють ниви просом i ще врятують себе
вiд голоду, чи втратили за цi неврожайнi лiта всяку надiю на поле й
одвернулися, полоненi осмутою, вiд поля. Важко повiрити, аби одвернулися.
Спорожнiли ж бо не лише пiдклiтi, спорожнiли й кадуби, берковцi, мiри та
пiвмiри, до краю убавилось по оседках худоби. I все ж таки чомусь не видно
поселян у полi, щось трима? ?х по оседках.
Волот теж осунувся по тому, що бачив при капищi Хорса, i сам не
з'являвся на люд, i в себе не волiв бачити когось. Що робив у сво?м
чернськiм теремi, нiхто не вiдав. Отож давали волю домислам, сходилися
купками й шептались:
- Князь невдоволений ухвалою вiча - принести в жертву богам когось iз
його родини.
- Ано, вiн у гнiвi на всiх, тому й не хоче видiти в себе.
- Так вважа?те?
- А ви нi?
- Таки нi. Князь вельми завинив перед Малкою, тому в такiй осмутi по
Малцi.
- А й правда. Навiть до то?, що помутила сво?ю лiпотою розум його, не
?де та й не ?де. Все ходить по Малчиних слiдах та кара?ться сво?ю провиною
перед Малкою, та тiшить-заспокою? дiтей Малчиних.
- Йой, тi дiти, тi дiти. Що з ними буде i як вони будуть тепер?
- I я кажу: що буде? Добре, коли князь пiклуватиметься про них, як нинi
пiклу?ться, а коли забуде, пригрiтий тою, що в Соколинiй Вежi?
Неспокiй брав гору над сумом, сум - над неспоко?м. Бо прийшло i надiйно
обсiло Тиверську землю безлiття, настала смутна iз смутних пора.
Старiйшини родiв вiка доживають уже, а не пригадують такого. Подумати
тiльки, трет? лiто пiдряд засiвають щедру донедавна землю збiжжям i нiчого
не мають iз то? землi. Боги свiтлi та боги яснi, скiльки ж можна брати з
худоби i покладатися лише на худобу? А тут i обри, подейкують, бiля Днiпра
вже, стали й гадають, як перейти через нього, такого широкого та
швидкоплинного. Що буде, коли перейдуть i пiдуть понад морем до Днiстра, а
там i через Днiстер? Матимуть силу й снагу заступити ?м путь, стати по
Днiстру й сказати: "Хочете йти до роме?в, iдiть до Дунаю й правтеся через
Дунай, у нашу землю вам зась", - чи не матимуть? Троянова земля велика, i
сила в нiй завжди вишукувалась така, що всякому могла заступити путь. Та
то колись. Чи зможе заступити нинi, на третину поборена вже безлiттям, i
хто зна?, як буде поборена ще пiсля всього, що зазнала вiд пругiв?
З мужiв, що стояли близько до князя, здавалось, тiльки дво? не втратили
присутностi духу. Тi дво? - Стодорко та Власт. Один як во?вода правив за
князя в Чернi, другий замiняв його поза Черном: дбав, аби во? тиверськi i
люд тиверський не припиняли спорудження твердей по Днiстру, аби тим, що
споруджують, було що ?сти й пити.
Чи князевi казав хтось, чим заклопотана без нього земля, чи його менш
за все цiкавило вже що робиться в землi Тиверськiй, покликав одного дня
челядь i звелiв ?й запрягти у вози коней, покласти чи не всю, що була в
теремi, поклажу, посадити окремо дiтей i правитися на Соколину Вежу.
- Я наздожену вас, - пообiцяв дiвчаткам, коли вмощував ?х та доручав
Богданковi наглядати за ними в путi. - Скажу сво? слово челядi, мужам i
наздожену.
То була ще одна дивовижа, а вiдтак i причина для пересудiв: князь таки
?де до те?, соколиновезько? княгинi, бере з собою доньок, сина, он яку
поклажу. Чи не хоче сказати тим: "Лишайтеся, коли такi, без князя,
зрiкаюся вас"?
Питалися про його намiри у челядi - знизувала плечима й вiдмовчувалась,
натякали мужам ратним i думаючим - косили хижим оком i теж вiдмовчувались.
Аж поки самих не вiдвiдала пiдозра i не примусила вдатися до старiйшин,
приглянутися купно з ними до помислiв i дiянь княжих по вiд'?здi з Черна.
Бо тризна тризною i горе горем, а якийсь вiн не такий, як був до смертi
жони. Схоже, що горожани правду кажуть: вiднинi князю Волоту байдуже, чим
клопочеться i як житиме люд тиверський, коли настане зима. Анi самого не
бачать з-помiж мужiв, анi биричiв його. Коли й клопочеться, то дiтьми,
господою та господарством соколиновезьким, коли й шука? для себе вiдради,
то лиш тi??, що може дати бесiда з дiтьми та з жоною Миловидою.
- Мусимо йти до князя й нагадати йому, - стають на думцi мужi та
старiйшини, - що в нього, окрiм родини, ? земля, люд тиверський i ?
повиннiсть перед землею та людом.
-_ Перш нiж iти, ма?мо подумати, що скажемо князевi.
- А те й скажемо: ? повиннiсть. Вiн укладав iз нами ряд, мусить бути
князем у сво?й землi, а не всього лиш мужем i вiтцем у родинi.
- Князь давав уже раду, i не його вина, що ми не зумiли зробити ту
мудру речницю законом: коли в землi скрута, усi ?? угiддя мають належати
тиверському люду. Тепер самим слiд подумати й прийти до князя з рятiвною
думкою.
Гадали-сперечались день - i розiйшлися нi з чим, гадали другий - i
знову нiчого не вигадали: радити мають сутт?ве, а що порадять, коли всю
землю постигло лихо, коли вона трет? лiто пiдряд не плодоносить? Тепер i
на займанщини волостелинiв не кивнеш, бо й там голодний люд нiчим,
придатним для яств, не поживиться. Пруги побували скрiзь, вони не
розбиралися, де поле володаря, а де поселянина, як не розбиралася й
спекотнява на тамтiм та передтамтiм лiтi.
- I все ж не випада? сидiти й мовчазно ждати погибелi, - заявили
рiшучiшi. - Ма?мо вибрати кiлькох, найбiльш знаних та поважаних, най iдуть
до князя й шукають разом iз князем рятунок для люду.
- Ано, виберiм таких, най iдуть i радяться, най скажуть князевi: пiд
лежачий камiнь вода не тече. Мусить думати, коли вiн князь, а нi -
укладемо ряд iз iншим.
За виборними дiло не стало, i виборнi не забарилися добутися до князя й
стати перед князем. Гiрше було знайти з ним спiльну мову. Волот швидко
вiдчув у словах посланцiв вiд старiйшин докiр i не виказав ?м ознак
гостинностi.
- Я радив уже, - хмуро озвався на ?хню речницю. - Чи моя рада, гада?те,
не була годною, не могла порятуати люд?
- Могла, княже. Бо то мудра рада i, може, ?дино можлива. Бiда тiльки,
що мужi тодi не дозволили нам скористатися нею, нинi ж i поготiв не
дозволять.
- А то ж чому?
- Бо почувають за собою ще бiльшу силу, нiж почували тодi.
Волота нiби вжалив хто, схопився й вийшов перед старiйшини, суворий i
гнiвний, кинув у лунку просторiнь отнього терема:
- А хто дав ?м ту силу? Хто, питаю? Чому ви саме мужам, володарям
займанщин дозволили узяти гору на вiчi i правити вiчем?
Старiйшини лишалися на диво спокiйними, i все ж спокiй той виявився
обманливим.
- То, княже, не нашi, то тво? мужi, тобi лiпше знати, чому вони так
пнуться бути нагорi, правити всiма.
Сiпнувсь було сказати щось i утримався. Мужi, справдi, не ?хнi. Як же
так сталося, що мiж князем i людом тиверським бiльше ?дностi в дiлах i
помислах, анiж мiж князем i його мужами? Коли i чому сталося? Схибив,
пiдбираючи собi мужiв, чи повiвся з ними не так, як мав би повестися?
Видять боги: уся заковика в тому, що нема? ?диних помислiв, котрi ?днали б
його з мужами, а коли нема? ?диних помислiв, ?дностi й не може бути.
- Старiйшини прийшли до мене вiд родiв сво?х чи яко сли вiд усього
люду?
- Яко сли вiд усього люду.
- То слухайте, що казатиму.
Був твердий духом, певно, мав намiр сказати щось ваговите, та не встиг
мовити перше з того казання слово, як бiля ворiт зчинився гамiр i примусив
примовкнути.
-_ Що сталося? - поцiкавився князь, прочинивши дверi.
- Прибiг вiд капища волхв, каже жерця Жадана забито.
- Коли i хто забив?
- Татьба, розповiда?, сталася поночi, нiхто й нiчого не вiда?. Жерця ж
знайшли в його оселi з перетятим горлом.
Он воно що?!
- Велiть тому волхвовi зайти до мене.
Не ховався з почутим, визнав за потрiбне, аби той, що принiс лихi
вiстi, сказав ?х при старiйшинах. Тому й поставив його перед очi
старiйшин.
Слухав i пильнував: волхв тiльки вражений баченим а чи й причетний до
татьби? Нiби не причетний, а все ж чому такий наляканий. Колiнку? та й
колiнку? перед сво?м князем, ба навiть перед старiйшинами.
- Хто бував пред цим у Жадана?
- Не вiдаю, княже.
- А бiля оселi Перуна?
- До оселi i требища всi йдуть.
- Поночi був хтось?
Волхв замислився, справдi пригадував чи робив вигляд, що пригаду?.
Князь пождав i знову вдався до свiдка нечувано? в ?хнiй землi татьби.
- Волхв давно знав Жадана?
- Давно. Вiдтодi, як Жадан став жерцем при капищi Перуна.
- I весь час був при капищi?
- Ано.
- То хто ж бував у Жадана коли не зараз, то ранiш? Хто мав iз ним
та?мнi бесiди?
Князь не просто питав - допитувався, схилившись перед колiнкуючим
вiсником, i те допитування примiтно збентежило волхва: спершу тiльки
видивився не знати як, далi знiтився i опустив долу очi.
- Богданка сюди, - повелiв князь.
Коли ж син прибув i недвозначно сказав сво?м видом: перед ним той самий
волхв, що оповiщав тамтого дня про та?мну змову Жадана з во?водою Вепром,
не став брати цього мужа за карк i примушувати, аби казав при старiйшинах
усе, що казав Богданковi. Звелiв синовi заперти свiдка Жаданово? смертi в
пiдмурку вежi й берегти паче ока свого. Потiм уже, як впевнився, син
виконав його волю, обернувся до старiйшин i сказав старiйшинам:
- Чи волiють сли люду тиверського знати, що ма?мо вдiяти, аби побороти
сво? безлiття?
- Волiють, княже.
- То слухайте, що казатиму: найперше ма?мо самоочиститись.
Мiг би покликати в свiдки самих богiв: старi i мудрi люди, а не
розумiють його. Дивляться i нiмують.
- Чи ми не очищалися?
- Перед богами - так. А самi перед собою? То правда: земна благодать -
винагорода неба. Та правда й те, що й небо може вичерпати сво? щедроти,
коли вони потраплятимуть до нечестивих в умислах i дiяннях сво?х,
ставатимуть набутком всiх алчущих i жаждущих. Тож i кажу: уповаймо на
богiв, одначе й самi очищаймося, бодай час вiд часу.
- Князь радить...
- Раджу почати самоочищення iз суду над татями, що обiрвали життя
жерцевi Жадану. Чи пристають на те старiйшини?
- Ано. Намiр справедливий, най буде так.
- Тодi скликаймо вiче й починаймо суд.
То було одне з тих вiч, на якi сходиться лише окольний люд i сходиться
швидко. Бо прудко бiгли конi поселянських гiнцiв, та ще прудкiше чутка:
мало Тиверi божо? кари, почалася й людська; у Соколинiй Вежi забито
Жадана, того ?диного з-помiж волхвуючих людей, котрий удосто?вся бути
жерцем при капищi Перуна, став нарiвнi з князем - посередником мiж богом i
людом. Комусь, бачся, не сподобалося, що Тивер ма? аж двох посередникiв,
хтось пiдняв руку на охоронця божого житла, i той замах, подейкують,
неабияк розгнiвав князя. Знайшов у собi пiдтяту смертю жони силу, збудився
духом i став на бiк знедоленого люду - шука? йому порятунок вiд мору та
гладу. А щоб нiхто не стояв на путi в тих добрих його намiрах, пошук
почина? iз суду над татями.
Таке нiкого не обходить, тому й поспiшають до стольного города. ?дуть
кiннi, йдуть пiшi i здебiльше кiлькома оседками. Людно на путях та
перепуттях. I гомiнко. Бо правляться не лише мужi, тi, чий голос матиме
вагу та силу на вiчi, правляться й отроки. Однi - щоб приглянути в дорозi
за лiтнiми вже дiдунями, iншi - за кiньми, ще iншi - у помiч старшим i в
науку до старших. Бо самi будуть колись мужами, бо коли дiйде до бiйки мiж
одною i другою сторонами вiча, сила ?хня i бу?сть ?хня он як знадобляться.
Не сидiв i князь у Соколинiй Вежi. Повернувся одразу ж по розмовi з
старiйшинами до Черна, зiбрав пiд свою руку дружинникiв, що були в Чернi й
поза Черном, i, впевнившись у надiйностi сво?? сили, покликав волхва, що
принiс вiстi про смерть Жадана.
- Як звуть тебе, достойний муже?
- Малi досто?нства у того, княже, хто опиня?ться з тво?? ласки в
порубi.
- Не кажи так. Не всякий зважиться стати на сторожi правди i
заступитися за праведних. Сподiваюсь, не заперечуватимеш, що не хтось
iнший - ти прибiгав свого часу до мого сина Богданка й велiв йому,
пославшись на вищi помисли, iти до мене й застерегти перед тим, як мав
брати жереб: не з богом - iз Вепром була в Жадана розмова про потребу
посилати княжий рiд на вогонь.
- Так, то був я.
- Чому ж принижу?ш тепер себе i не визна?ш достойним?
- Бо не довiв свого достойного намiру до кiнця.
Князя самого цiкавило те.
- А й справдi, чому пiшов до сина i повiдав про змову синовi, а не
менi?
- Бо в князя хтось нагледiв би мене i виказав. Син же, гадав собi, й
без мене зробить усе, що слiд зробити.
- А про те, що Богданковi, яко синовi мо?му, нiхто не повiрить, i не
подумав?
- Про те не подумав.
- То, може, тепер хоч вийдеш i скажеш вiчу: була змова, волостелин Вепр
обiцяв Жадановi Веселий Дiл, якщо принесе в жертву боговi самого князя?
- Чи менi повiрять? Веселий Дiл не став Жадановим.
- Бо обернулося так, що на вогнище пiшла з волi богiв княгиня, а не
князь. Вепровi шкода стало Веселого Долу, i вiн пiшов на головництво -
укоротив вiку Жадановi, який вимагав чи мiг вимагати вiд нього отню оселю
i угiддя.
Волхв вiдмовчувався якийсь час.
- Я можу потвердити лиш перше. Хто вбивав Жадана, про те не вiдаю.
- Усе ж каже, що головник - Вепр.
- Може, й каже, однак я не видiв того i потвердити не можу. ?, княже,
вищi за тебе i тво? бажання помисли.
Упертiсть цього вовгура починала дратувати Волота. Що ж буде, коли
справдi не пiдтвердить? Адже вiн збира? вже вiче, ма? викликати Вепра на
вселюдський суд.
- Вiдступати пiзно, волхве. Ти багато зна?ш про Вепра. Коли не
перекона?ш вiче, що вiн головник, тебе спiтка? те саме, що й Жадана.
Згинеш вiд його руки, чув?
- Як же я переконаю вiче, коли не вiдаю?
- Пригадай усiх, хто був напередоднi бiля капища Перуна.
- Вепра не було там.
- Зате були Вепровi люди. Пiзна?ш ?х, коли покажу?
- Якщо бачив, то пiзнаю.
- Тодi облачайся в одiяння ратного мужа, по?деш зi мною. Навiда?мося на
Вепрове подвiр'я, там i приглянешся до його челядi.
Вiн був на диво твердий i непохитний тодi, як завдавав Вепра у вериги,
а ще непохитнiший, коли вийшов i став перед вiчем.
- Братi?! - рiшуче пiднiс над головою меча. - За згодою старiйшин родiв
i на благо люду тиверського розпочинаю суд над головниками, що вкоротили
вiку жерцевi Жадану. Хто зна? ?х i може вказати або назвати при всiх,
виходь i називай.
Вiче завжди дiлилося на два кiнцi - княжий i поселянський. На княжому
попереду всiх стояв князь, за ним - мужi думаючi i ратнi, а вже за мужами
- дружина, на поселянському кiнцi чiльне мiсце вiдводилося тисяцьким,
потiм старiйшинам родiв i вже потiм - всiм iншим: воям, ратаям, торговому
та чорному люду. Нинi ж княжий кiнець складала переважно дружина,
найближчi з мужiв ратних та думаючих, вогнищани. Мужi ж окольнi загубилися
з-помiж старiйшин та поселян, видно, так собi мiзкували: коли дiйде до
дiла, галасуватимуть сильнiш за всiх i поведуть за собою всiх. Та цього
разу вiче лишилося глухим до них i ?хнього галасу.
- Руку пiднято на того, - карбував слово за словом князь, - хто мав
доступ до самого бога, був посередником мiж людом i богом Перуном. Князь
не може лишити цього головництва непокараним. Тому й зверта?ться до всiх:
хто зна? головника, виходь i вкажи на нього.
- Мало вказати, - почувся голос iз поселянських лав, - треба й довести,
що то головник.
- Треба й довести, а то ж як.
- Чи ма? такi докази князь, коли взяв во?воду Вепра у вериги?
Питалися його недавнi соузники-мужi. Не втримались, отже, заговорили. А
коли так, настав час кликати на княжий суд володаря Веселого Долу i
во?воду в Подунав'?.
- У князя ? такi докази. Та вiн не хотiв би помилитися i тому пита?:
хто ще зна? головника?
Вiдповiдь - мовчання.
- Приведiть во?воду Вепра.
Вiн був суворiший за саму суворiсть i такий непохитно твердий та
грiзний, здавалось, звiльни йому руки та дай до рук меча - на все вiче
пiде з вiдкритим забралом.
- Во?водо, - зично, аби всi чули, звернувся до нього князь. - Ти
вiда?ш, в чому звинувачую тебе? Чи визна?ш за собою провину?
- Нi, i вимагатиму за глум i насилля над собою особистого по?динку з
князем.
- Коли князь не доведе тво?? причетностi до головництва, так?
- Ано, коли не доведе мо?? причетностi до головництва.
- А коли доведу?
- Коли доведеш, я скараю сам себе i тут-таки, при всьому люду.
- На тому й станемо.
Вiн окинув зором принишклий люд i вже потiм мовив:
- Будьмо вза?мно витриманi i поважнi - почина?мо суд. Скажи, во?водо,
ти бачився з жерцем Жаданом у його оседку при капищi Перуна?
- Бачився.
- Чого бував там?
- Приносив жертви Перуновi й передавав ?х до рук жерця Жадана.
- Коли бував?
- Та не раз, i в цьому, i в тому лiтi.
- Якi вiв бесiди з жерцем, окрiм тих, що вруча?ш йому дари i просиш
принести ?х боговi Перуну?
- Окрiм цих, нiяких.
- А за якi такi великi послуги обiцяв ти Жадановi подарувати свою отню
оселю i сво? угiддя в Веселiм Долi?
Вепр удавав iз себе здивованого, ба навiть обуреного.
- Такого не було, такого не могло бути! Чи князь не зна?, що для мене
Веселий Дiл? Чи вiн не вiда?, як приросло до нього мо? серце?
- Знаю, та послухи твердять iнше: ти обiцяв-таки Жадановi Веселий Дiл
i, певно, за неабияку послугу. Волхве Чернине, вийди i скажи, що зна?ш про
ту обiцянку.
Йдучи на вiче, волхв скинув iз себе вдяганку ратника, знову був у тому,
що належало йому вiддавна i виказувало його яко знаного всiм служку при
капищi Перуна. Поки казав, коли i з чим приходив Вепр до Жадана, вiче
слухало i нiмувало. Коли ж заговорив про усамiтнення та та?мнi бесiди в
усамiтненнi, потiм - про Жаданове обурення тим, що казав Вепр, пробудилося
звiльна й завирувало. Однi виголошували тiльки подив, iншi - обурення, ще
iншi - заперечення.
- Того не може бути! Чим доведеш, вонючий волхве?
- Хоча б i тим, що чув тi бесiди на власнi вуха. Во?вода казав
Жадановi: "Зроби так, аби бог покарав князя Волота найвищою карою - смертю
- i матимеш усе: золото, поле, товар, захочеш, Веселий Дiл вiддам тобi з
оселями та угiддями, до нього приналежними. Не лише жерцем, волостелином
станеш".
- То не доказ! - кричали мужi. - Таке можна й вигадати. Хто, крiм тебе,
пiдтвердить тi казання?
- Чи можуть пiдтвердити те, що чув я, не вiдаю, одначе можуть
пiдтвердити iнше: як Жадан гнав во?воду, обурений тi?ю речницею, ки?м, як
молився опiсля перед ликом бога Перуна й казав, молячись: "Огненний боже!
Великий Сварожичу! Ти бачив гнiв мiй i бачиш муку, одведи i заступи, не
дай сплодитися в менi найбiльшiй слабостi людськiй - спокусi". Волхви
Стемид i Добронрав. В iм'я найвищих помислiв вийдiть i скажiть, що бачили
i чули таке.
Волхви не сподiвалися, видно, що ?х покличуть свiдчити, зачудовано
переглянулися, а проте вийшли й сказали князевi: бачили, як Жадан гнав
цього мужа ки?м, як молився опiсля, чули, з якими словесами звертався до
бога.
- А що скаже Вепр? - не втрачав нагоди князь Волот.
- Те, що й казав: бувати в Жадана бував, а бесiди з ним про мсту не
вiв.
- За що ж волхв i жрець гнав тебе вiд жертовника ки?м?
Вепр завагався на мить, i того було доста, аби вiче впевнилося i
крикнуло в один голос:
- Вiн винен, княже! Вiн домагався вiд Жадана лжi i мсти!
Аби втихомирити люд, князь вимушений був пiднести меча.
- Не чую одповiдi, во?водо.
- Я нагадав жерцевi давнiй звичай - приносити богам людськi жертви, аби
вони умилостивились i не карали люд жорстокими карами. Згадка та чи,
сказати б, рада й розгнiвала жерця.
- А ще що радив?
- Бiльш нiчого.
- Чому ж Жадан казав, молячись: "Одведи i заступи, не дай сплодитися в
менi найбiльшiй слабостi людськiй - спокусi" ?
- Про те не вiдаю.
- А послухи вiдають, во?водо. Що скажеш, Чернине?
- Жадан справдi боявся кари богiв i вагався. Коли ж во?вода нагадав
йому про дарунок вдруге, затим i втрет?, повiз та показав свiй Веселий
Дiл, спокусився i склав iз ним ряд: принесе в жертву богам когось iз люду
тиверського, а потiм змусить брати жереб княжу родину. Вепр зголошувався
на це, бо певен був, коли дiйде до жереба, князь сам викличеться пiти на
вогнище, заступаючи собою жону i дiтей.
- Ти брешеш, волхве! - визвiрився Вепр i подався на послуха всiм сво?м
могутнiм тiлом. - Звiдки Жадановi було знати, що нас постигне ще одне
безлiття?
- Знав, бо був такий, що мiг i накликати його.
Одкровення те видалося всiм, ба навiть Вепровi, дивовижно несподiваним
i страхiтливо разючим ударом Перуна в ясному небi. Притихли на мить,
дивляться на волхва-послуха, нiби на заморську диковину, зрештою
переглянулись один з другим, мовби питаючись: "Ви чули, на нас накликали
погибель", - i крикнули тисячоголосе:
- Смерть одступникам!! Смерть людоморам!!! Щоби заради утiхи-мсти,
заради чревоугодiя, ма?тностi-наживи та накликати на весь люд голод,
знесилювати безлiттям i морити мором? Де таке видано? Коли таке було?
Смерть бузувiрам! Кара i смерть! Кара i смерть!
Князь силився вгомонити вiчевий люд, де там. Мовби оскаженiли всi.
Ширили писки й кричали сво?, потрясали бронню чи киями i напирали на
княжий кiнець, на те одне-?дине мiсце, де стояв закутий у вериги i на диво
змалiлий во?вода Вепр, волхв-послух Чернин. ?м давали знак мечем, кричали
що було сили: "Вгомонiться, дайте довершити суд", - дарма. Довелося
виставити наперед себе, наперед пiдсудного дружинникiв i вiдгороджуватися
вiд вiча щитами, мечами, сулицями.
- Виннi в ваших бiдах нiкуди вже не дiнуться. Дайте довершити суд!
Князь вкотре вже пiдносить над головою меча, вимага? бодай яко?сь тишi.
- Без суду ясно, княже! На горло карай татя!
- Вiн не один. Дайте довершити суд i увидите: вiн не один!
Зда?ться, подiяло. Стихли спершу переднi, потiм тi, що стояли за
переднiми, а там i решта.
- Чи й далi опиратимешся, волостелине?
Вепр був землисто-сiрий з виду, по ньому видно: нiяк не дiйде до тями.
- Княже, - подав нарештi голос i якось примирливо, ба навiть благально
глянув на Волота. - Я поставлю свiдкiв, що не був тi?? ночi анi бiля
капища Перуна, анi в Веселiм Долi.
- Вiдаю про те, сам ти не був там. Головництво вчинили iншi, одначе за
тво?м велiнням. Волхве Чернине, вкажи нам, хто з челядникiв володаря
Веселого Долу був того надвечiр'я бiля капища Перуна?
- Он тi дво?. - показав через голови Чернин.
Вiчовий люд спершу оглянувся в той бiк, куди показував волхв, затим
розступився. Тi, на кого вказували, постали перед князем, його
прибiчниками, яко застуканi на злодiяннi татi.
- Тво? це люди, во?водо?
- Мо?, та що з того?
- А те, що саме вони виконували тво? повелiння. Пiдiйдiть ближче, пiдлi
раби пiдлого головника!
Тi, кого кликали, не посмiли ослухатись, пiшли, не змовляючись, до
князя i так же, не змовляючись, уклякли перед ним на колiна.
- Помилуй, великий господине! Ми не з сво?? волi.
Аж збудився Волот, вжалений ?хнiми благаннями, нiщо вже не вряту?
Вепра.
- Цих свiдчень доста, волостелине?
Вепр i зовсiм осунувся, якось незвично низько опустив донизу голову,
плечi. I шию свою мiцну, ту, що нiколи i нi перед ким не гнулася, шию теж
вигнув незвично. Неначе пiдставив для замашного удару.
- Сам каратимеш себе чи маю примушувати iнших?
- Сам, - пiдвiв нарештi голову й холодно глянув на князя. - Знiмiть iз
мене вериги i дайте меча.
Вiче спiшно вволило його волю. Зате Вепр не поспiшав iз самопокаранням.
Стояв i розминав натиснутi веригами руки. Зрештою кинув поверх натовпу
бистрий зiр очей сво?х, шукав когось чи сягав думкою до Веселого Долу,
улюблено? родини в Веселому Долi, i вже тодi, як попрощався з усiм, що
було наймилiшого, поставив вiстрям до грудей меча, саме там, де билося
серце. Поставив i тi?? ж митi кинув себе на нього. Занiмiв на якусь мить,
затим випростався на весь свiй богатирський зрiст i, постоявши, важко,
нiби пiдтятий дуб, упав на землю. Анi зойку, анi скарги, анi проклять iз
уст. Як був клятим на вдачу Вепром, так i помер клятим.
Челядники усе ще плазували бiля княжого коня, хапали за стремена й
благали пощади.
- А з цими ж як?
- Вiдведiть i скарайте на смерть, - одповiв гидуючи. - Та не здумайте
вiддати опiсля вогню, - пiдвищив, аби всi чули, голос. - Головники не
достойнi того, головникiв зарийте в землю, яко псiв.
Вiче як занiмiло тодi, коли карали головникiв, так i лишалося нiмуючим.
Видимо, ждало ще чогось вiд князя. А князь нiяк не мiг зiбратися з
думками. Вдоволення швидко поступилося мiсцем непри?мному видовищу,
непри?мне видовище - осмутi.
- Братi?! - пiдвiвся нарештi в стременах i видавався не меншим на
зрiст, анiже той, що полiг тiльки-но, скаравши себе. - Чи збагнули, чуючи
суд цей, за що карають нас боги? Гада?те, за те, що не щиро вiру?мо в них,
що недостатньо щедрi, не дiлимося з богами тим, що да? з ?хньо? ласки
земля наша? Неправда то ?сть! Хто з вас не молиться в сво?й оселi богам i
хто жалi? вiддати боговi богове? Анiхто. Люд наш i щирий у вiрi сво?й, i
щедрий на добро,як i на дари. Боги карають нас за те, що ми розплодили в
собi чревоугодi?, не зна?мо в тiм анi мiри, анi меж, торгу?мо в iм'я
вигоди не лише людьми, угiддям, а й божим повелiнням. Ось звiдки гнiв
божий i кара божа!
- Ано! Князь правду рече! - тисячоголосо вiдгукнувся люд. - Он звiдки
гнiв божий i кара божа!
Волали б та й волали б звиклi до вiчових змагань поселяни, домагалися б
та й домагалися б свого, коли б князь знову не пiднiс над головою меча.
- Торгувати можна худобою, збiжжям, виробами рук сво?х, торгувати ж
благополуччям люду в iм'я власного чревоугодiя, як i самим людом, -
богопротивне дiло i ма? каратися найвищою карою - смертю.
- Ано, найвищою карою!
- Тому й питаю вас: чи прийма?мо це як закон i покон люду тиверського?
- Прийма?мо! Вiднинi най так i буде: хто ставить чревоугодi? над усе,
тим паче посмi? торгувати благополуччям люду як i самим людом в iм'я
чревоугодiя, тому кара i смерть!
Князь почувався вдоволеним, може, аж надто, бо заговорив голосом, що
перевищував голос самого вiча.
- А ще питаю всiх: аби менше було спокус i жадаючих нажитися на наших
поконах, чи не настав час назовсiм зректися ?динижди забутого вже покону -
приносити в жертву богам люд тиверський?
Ждав: зараз почу? те, що й досi чув: "Ано, час!" - а вiдповiддю на його
ждання була тиша. Нiмотна й тривала, мовби заворожив хто досi голосне
тиверське вiче.
- Може, я беру на себе занадто багато, - невiльно понизив голос, -
може, беру непосильне, одначе яко князь i верховний жрець ваш виношу на
суд i цю речницю: чи боги на те давали людовi життя, щоб забирати його в
розквiтi лiт? Хто i коли чув вiд них: "Умилостивте нашу жадобу - i
матимете благодать"? Чи не доста самим бути нежадiбними, аби умилостивити
богiв?
Таки дiйшли, мабуть, його казання до серця i розуму тих, що так уважно
слухали: заворушились, загомонiли мiж собою, з усього видно, сподобалася
?м речниця князя.
- Може, й так, - вiдповiв за всiх старiйшина, що стояв найближче. - Та
нам не дано, княже, того знати. Вiче покликане судити люд свiй, не богiв.
Он воно що! Не зважуються пристати до того, що радить. Бояться гнiву
божого i не зважуються пристати!
- Чи ми богiв судимо? Рiч iде про древнiй покон родiв наших i люду
нашого. Кому ж тодi переiнакшувати його, коли не вiчу?
- Покон поконовi рiзниця, - стояв на сво?му старiйшина. - Ти, княже,
верховний жрець землi нашо?, чу?ш глаголи божi, зна?ш ?хнi повелiння. Тож
i суди, як бути з поконом, що оберiга? нас вiд божого гнiву. Ми не
достойнi судити про те.
Чув, його розбира? злiсть, такий, що й накинувся б на старiйшин, коли б
певен був: те, чого домага?ться, залежить тiльки вiд старiйшин.
- З Жаданом ви погодилися й принесли богам людськi жертви. Зi мною не
можете погодитись. Чи не скажете чому?
- Хоча б тому, княже, що тодi йшлося про дотримання покону, тепер - про
зречення.
Нi, вони таки неможливi, цi тиверцi. Зовнi нiби й так, одначе ж не
суттю. Чу? серцем, не суттю!
- Гаразд, - змирився й понурив, чуючи себе приниженим, голову, -
вiдкладемо цю розмову на iншi, слушнiшi часи.
Пiдiбрав поводи й ладився уже обертати коня й правитись до Черна, та
осмикнув себе в останню мить. Чи так годиться завершувати вiче? Не дiвиця
ж, щоб показувати всiм, якi ма? норови.
- Князь сказав усе, що мав сказати сво?му людовi. Чи все сказав князю
люд тиверський?
- Нi, не все.
- То най каже, я слухаю.
Старiйшини переглянулися. Говорити з князем викликався чомусь молодший
серед них.
- Казання наше стосуватиметься найголовнiшого, княже: як житимемо далi?
Люд трет? лiто пiдряд нiчого не ма? iз землi, до краю позбувся й худоби.
Просили вже тебе, аби не брав данини, i знову змушенi просити: утримайся
вiд полюддя, не йди на полюддя, бо нiчого не зможемо дати тобi!
Волота явно не тiшило таке казання i все ж слухав старiйшину уважно i
думно.
- Я мiг би те саме сказати, - заговорив перегодом. - Княжi житницi не
такi вже переповненi, аби бути невичерпними. А дружина потребу? свого, i
оборона землi теж потребу? свого. Та не те на мислi нинi: чи поряту? це
люд, коли я знову не пiду i не правитиму з нього правеж?
- Мабуть, що нi. Ось коли б ще волостелини...
- А що волостелини?
- Минуло? зими стiною стали на захист сво?х угiдь. Коли й цi?? так
буде, бiда жде всiх i бiда велика.
- Це правда? - гостро поглянув князь у той бiк, де купчилися здебiльше
володарi займанщин.
Тi - нi пари з уст. Хто потупив зiр, хто уда?, що його це не
стосу?ться.
- Я питаю, - не вiдступав Волот, - ми люди одного роду-племенi а чи не
одного? Можемо подiлитися iз змордованими безлiттям поселянами набутками
сво?ми чи не можемо?
- Нам нема? чим дiлитися, княже, - зважився один i сказав за всiх. -
Нашi ниви постигло те саме, що й поселянськi.
- А ловецькi угiддя? Невже й ними не можете подiлитися?
- Те не поряту? поселян.
- То що ж тодi поряту? нас?
- Порятунок один: зiбратися купно й пiти за Дунай, стезею склавинiв.
Фракiйська земля - багата земля, прогоду? тих, що ? там, прогоду? й нас.
Князь не поспiша? перечити, хоча й погоджуватись не схильний.
- Радите чинити те, у чому ми звинувачували свого часу роме?в. А що ж
буде, коли ми подамося за Дунай, а обри до нас? - слово в слово повторював
сказане Добритовi. - Хто захистить тодi дiтей, жон, землю Тиверську? Чи
вiда?те, що то пагубна путь: здобудемо на мачину, а втратимо усе?
- Чому на мачину? У во? пiдуть всi, хто здатний тримати меча. Себе
прогодують i дiтям, жонам здобудуть ?жу.
Люд загомонiв, з усього видно було - йому до смаку така рада, бачить у
задунайськiм походi порятунок для себе. А князь мiнився з лиця. Гнiвався
безсилим гнiвом i мiнився. Боги, нащо кара?те так цих нещасних? Вони й без
того стоять над крутопаддю, а ви одбира?те в них останнiй розум. Глядiть,
пристають до речницi володарiв займанщин. Чи давно ж нарiкали на них? Хiба
не бачили, не знають: мужi цi ладнi повести свiт за очi, аби далi вiд
сво?х угiдь.
- Допоки я князь ваш, - каже голосно i твердо, - не дозволю цього
безумства. Коли волi?те iти за Дунай, iдiть без мене, вiддайте себе, роди
сво?, люд свiй на поталу схильним до грабункiв обринам. Я на грабунок не
поведу!
Вiче примовкло, схоже, що остудило намiри сво?, а то й злякалося княжо?
рiшучостi.
Старiйшини перемовилися, користуючись тишею, i вислали наперед свого
речника.
- Що ж пропону?ш, княже?
- Не пiду й цього передзим'я на полюддя. Важко менi буде, а все ж не
пiду, велю й мужам-волостелинам подiлитися з людом останнiм, що мають по
клiтях, зробити доступними для голодних лiси та водойми.
- Це не поряту? нас, княже. Що вiзьмемо з мужiв, коли там справдi
негусто? Що вiзьмемо в лiсах, коли уже брали та й брали? Не забувай: трет?
лiто лиша?мося без хлiба.
- Iншо? ради не маю.
- Тодi слухай, що ми скажемо. Згоднi з тобою: нинi, як нiколи, годилося
б триматися купи, бути обачними при купi. Та погодься i ти з нами: зубожiв
люд наш через недороди i зубожiв до краю. Голод i мор гряде в землю
Тиверську, за цим разом повальний. А пiде гуляти мор, земля наша стане ще
бiльше доступною для сусiдiв, анiж тодi, як пiдемо на них iз мечем i
сулицею. Тож i гада?мо собi: мусимо зробити так, аби i сусiдiв не
ворохобити ратним вторгненням, i самим вижити до лiта.
- Чи я не те казав? Ба, репету?те ж усi: не виживемо.
- Бо таки не виживемо, коли сидiтимемо склавши руки.
- Що ж радите робити?
- Оскiльки земля наша неспроможна прогодувати всiх, лишитися в нiй
мають тi, кого прогоду?. Решта най iде i шука? собi iншу землю.
Волот i зовсiм ширить подивованi очi. Смiються з нього старiйшини чи
бука хочуть? Куди пiдуть i хто ма? йти? Де та земля, що уготувала яства
для голодних?
Так i запитав, як думав.
- Аби з очей, значить?
- Чому аби з очей?
- Бо тако? землi нема? на всiм широкiм свiтi, а коли i ?, то ?? треба
брати мечем i сулицею.
- Вислухай, княже, до кiнця - i ти перекона?шся: для аких, як нашi
вiдселенцi, земля i яства можуть знайтися. Ба навiть без меча i сулицi.
Рада старiйшин виносить на суд люду таку свою речницю: най кожен отрок i
кожна дiвиця вiзьмуть жереб. Вiн визначить третину одних i третину других,
що мають залишити Тивер. Князь i кревнi подiляться з ними останнiм -
бронею, кiньми, худобою - i скажуть: "Iдiть туди, куди приведуть боги,
шукайте собi землю, що прогоду? вас". Завважив, княже, посила?мо молоду
пагiнь родiв сво?х, а таких всякий володар вiзьме на поселення, коли
матиме можливiсть допомогти ?м до першого урожаю.
Мовчить князь, не вiдаючи, що сказати старiйшинам, мовчить i вiче,
звернувшись помислами до дiтей сво?х. Кожному доведеться, коли пристати до
цi?? поради, прощатися з ними i прощатися назавжди. Чи то мислимо? Хто ж
валитиме лiс, коли вiддадуть наймолодшу силу родiв сво?х, хто корчуватиме,
коли не буде то? сили, готуватиме до посiву роздертi ? А ще ж треба комусь
i захищати землю, коли прийдуть татi з чужкраю i скажуть: "Вiддайте усе,
що ма?те, а коли нiчого не ма?те, то вiддайте себе".
- Не погоджуйся, княже! Старiйшини не тямлять, що кажуть.
- А що тямите ви, таке кажучи? Пiде з землi третина, зате легше буде
вижити рештi.
- Не треба нам тако? полегкостi! Кого боги вiзьмуть, того вiзьмуть, хто
лишиться, той житиме, зате житиме в сво?й землi, укупi з кревними.
Гомiн гасився вигуками, вигуки тонули в гомонi. Хтось стояв на сво?му,
а хтось на сво?му. На того тiльки цитькали, на iншого знiмали вже й руку.
Тодi й пiднiсся до неба та покликав до тишi важкий князiвський меч.
ХХIХ
Весело усмiхалося свiтовi ядрене пiсля нiчно? купелi сонце, усмiхався
до сонця й свiт - слiпучими блисками розсипаних по деревах рос, деревами з
помолодiлою листвою, дзвiнким та чистим обрi?м у далинi. Як i далиною -
синьою й прозорою. Не чулося веселощiв лише на подвiр'ях поселян. Лiто, а
вони не поспiшають анi на випас iз худобою, анi на жатву в поле. Пораються
в домiвках i нiмують, перекинуться словом-другим - i знову нiмують. Тодi
лиш, як вулицями пiшли биричi й забили в калатала: "Спорядженим до
вiдселення пора на сход!"тривожно зглянулися з кревними тi, кого
вiдселяли, заволали тi, у кого вiдривали ?х вiд серця.
- Боги свiтлi та боги яснi! - голосили мамцi. - Як же ви допустили до
такого, як можемо знести таке? Та не бачити ж нам уже донечки нашо? од
вiку й до вiку! Ми ж лелiяли ??, мов тую квiточку, збиралися веселитися на
?? воседлi, тiшитись по злюбi, а кра?мо серце розлукою.
Що ближче до вигону за оседками, то голоснiшi плачi. Бо стiкалися туди
всi, тi, що вiдселялися, i тi, що проводжали.
- Мерщiй! Мерщiй! - покрикують десяцькi. - Там, - показують, - ждуть не
дiждуться вже.
- Не руш! - скаженi? й заступа? собою дитя сво? поганьблена тим криком
мати. - Не видиш хiба, не зна?ш: не просто розлучаюся - прощаюсь назавжди.
Вiдселенцi-отроки здебiльше на конях. Тi, в кого нема? ?х - а надто
дiвки, - сидять на возах, поруч iз домашнiм начинням, якимись там яствами,
приготовленими в далеку й бог вiда?, на скiльки тривалу путь.
- Прощавайте! - гукають. - Та будьте живi, та будьте здоровi!
Кланяйтесь оседку, кланяйтесь стежинi, що водила к криницi, к студенiй
водицi. Усiм i всьому кланяйтесь, чулись-те?! Всiм i всьому!
Нитi-промiння снуються вiд сонця до землi, Тивер тягне ?х до Черна. З
полудня i з полуночi, з полуденного заходу i просто з заходу. Бо визначено
день, коли вiдселенцi мають зiбратися пiд стольним городом, бо зволiкай -
не зволiкай, а треба вiдселятися, доки не настали холоднi дощi, доки не
скувала землю непривiтна для путникiв зима.
Княжича Богданка турбу? це бiльше, нiж будь-кого. Бо вiдтодi, як вiче
стало на думцi: най кожен отрок i дiвиця землi Тиверсько? бере жереб i
визнача? свою долю, вiн, княжич, змушений був стати в один ряд з iншими й
показати всiм iншим: у Тиверi перед поконом i законом усi однакi. А
ставши, узяв не лiпше - той жереб, що зобов'язував iти з Тиверi. Тож саме
на нього й покладено тепер повиннiсть бути привiдцею у вiдселенцiв. Бо
зрiлий уже, бо навчений ратному дiлу. А крiм того, умi? думати i зможе
визначитись, коли пiдуть, куди iти, як добути ?? собi, землю-годувальницю.
То не якась там повиннiсть i клопiт не якийсь. Вiдселяються тисячi i всi
отрочого вiку, про багатьох важко навiть сказати: отроки вони чи все ще
отрочата. Чи з такими станеш на сiчу, коли доведеться стати? Чи здола?ш
супостата, коли конче треба буде долати? Збере ось та виведе з города - i
вже князь, мусить усiм i всьому давати лад.
I все ж то завтра-пiслязавтра буде. Нинi iнше бентежить i гонить
княжича на вежу: як же вiн пiде з сво?? землi без Зоринки? Казала: "Силою
не примусять узяти злюб, коли не з тобою, то нi з ким". Нинi нема? вже
того, що ставав ?м на завадi. Нинi тiльки й завади, що щасливо взятий
Зоринкою жереб. Невже зважить на те i вiдкинеться? Чужина багатьох ляка?,
а невiдомiсть - i поготiв. Одне, пiдуть не знати куди, а друге, може
скластися, що нiколи вже не повернуться. Найбiльш ймовiрно, що нiколи вже
не повернуться до отнього порога, тако? мило? серцю Тиверi. А ще ж ? у
його Зоринки мати-жалiбниця, зболена втратами вдова Людомила. Чи то ж так
просто переступити через ?? скорботу, ?? тверде, а може, й криваве "нi",
пiти з вигнанцем i стати такою ж вигнанкою, як i всi ?
Пильно вдивля?ться княжич з надворiтньо? вежi, усе i всiх бачить на
кiлька поприщ вiд Черна. Не бачить тiльки, щоб вертав побратим його iз
Вепрово? дiдизни - Веселого Долу. Всього лиш бариться чи не ма? з чим
повертатися?
Коли щось i тiшить його в цiй веремi?, то, певно, те, що не сам
стоятиме на чолi вiдселенцiв. Такий, як i йому, багатьом iз молодшо?
дружини випав жереб, i серед тих багатьох найближчi соратники - Бортник,
Боян та Жалiйко. На них поклада? усi сво? сподiванки. Бо саме вони стануть
на чолi тисяч, даватимуть тим тисячам лад, поведуть, коли доведеться
вести, на сiчу. Отроки зрiлi, у ратнiм дiлi тямущi, по сутi, мужi вже. Два
з них порають тих, що прибувають, Жалiйка ж, яко добре знаного у Вепровiй
родинi, послав до Зоринки довiдатися, яким же буде останн? слово
Зоринчине.
- Княжичу! - здибив перед ворiтьми коня Боян. - Агов, княжичу! Чи чу?ш
мене?
- Чую. Чого тобi?
- Кiнних прибува? та й прибува?, возiв також. А де ковачi i кузнь? Де
стельмахи i стельмашнi? Путь буде i далека i терниста. Що робитимемо,
обламавшись на нiй?
- Пожди мене.
Збiга? сходами прудко, як i належить вишколеному в ратних дiлах
дружиннику.
- Старiйшинам казав про те?
- А до чого тут старiйшини?
- ?м велено приготувати нас у путь так, щоб вiдселенi все мали. ?дьмо
та побесiдуймо з старiйшинами.
I вони ?дуть. Мимо згромаджених острiвцями возiв, мимо тлуму людського
i позиркiв людських. Бо хтось нашептав уже: це i ? тi, що стануть на чолi
вiдселенцiв. А кому ж не цiкаво знати, якi вони, тi, що поведуть у
безвiсть, як i те, чи приведуть до сподiваного пристанища. Стоять i печуть
очима, перекинуться словом-другим i знову печуть.
Коли наблизилися до опоряджених пiд житло наметiв, побачили: старiйшини
не дрiмали. До них пiд'?здили та й пiд'?здили поселянськi привiдцi,
казали, з чим прибули. ?х слухали, кивали, вислухавши, головами або ж
дорiкали, чому не привезли того i чому - того.
- Старiйшинам родiв тиверських, - пiдiйшов i доземно вклонився
Богданко, - шана й хвала.
- Добридень, княжичу. Бачимо, збентежений чимось. Чи не скажеш чим?
- Скажу, та передусiм хочу знати, скiльки пiде зi мною в свiти
тиверських отрокiв i скiльки дiвиць, скiльки возiв буде у валцi i скiльки
коней у дружинi?
- Хiба княжич не зна? того? Жереб указав на десять тисяч отрокiв i на
десять тисяч дiвиць. Скiльки буде коней i возiв, не вiда?мо ще, бо не всi
над'?хали.
- I все ж бачите, над'?хало немало.
- А так.
- А де ковачi i кузнь? Де стельмахи i стельмашнi? Хто i як лагодитиме
вози, коли обламаються, куватиме броню, коли треба буде кувати?
Старiйшини зглядаються i знов затримують погляди на княжичу.
- Ковачiв, як i стельмахiв, шукай, отроче, серед вiдселених. Що
визначив жереб, те тво?, що лишив, те наше.
- А кузнь? А стельмашнi? ?х теж мав визначити жереб? Не годиться менi
дорiкати старостi i повчати старших, а все ж скажу: вiдселенцi тодi лиш
пiдуть iз сво?? землi, коли матимуть усе, що належить мати в далекiй i
непевнiй путi. Я i мо? тисяцькi, - кивнув на Бояна, - доглянемо за цим.
I знову правились, обминаючи стрiчних, через усе мiсто пiд Черном, до
захiдних ворiт у Чернi.
- Де може бути Жалiйко? Чому так довго не поверта?ться?
- Гада?ш, довго?
- А то нi?
- Бо таки нi. Глянь, хiба то не його Чалий сто?ть на припонi?
- Де?
- А бiля ворiт, ледь-ледь осторонь вiд них.
Поспiшав до сла свого, як тiльки мiг, i тiшився-радiв, що таки дiждався
його, як, може, радiв би самiй Зоринцi. А над'?хав та приглянувся - i
схолонув серцем: Жалiйко анi словом, анi видом не сказав йому, що
повернувся з веселими вiстями вiд Зоринки.
Аж ось коли кожен мiг сказати собi: усе, настала мить прощання. Прибули
тi з вiдселенцiв, що правилися з найвiддаленiших вервей, вилаштувались i
стали поза мiстом валки з возiв. Тi ж отроки та дiвицi, що могли
втовпитись на мiстi, тиснулись до вижi й слухали привiдцiв сво?х уважно та
думно.
- Отроки й отроковицi! Не нарiканнями стелiть собi путь у прийдешн?, у
ту землю, що ма? воздати вам за вашi страждання. Бо що в них, нарiканнях,
та й хто винен, що ма?мо одривати вас од серця й кривавити тим зболенi
серця? Мужнiстю та мудрiстю устилайте стезю свою тернисту, аби не була
страдницькою. Лише вони дадуть вам полегкiсть, а з полегкiстю утiху й
надiю.
То казали тi, кому треба було проститися якось та й виблагати прощення.
А що скажуть новi привiдцi - княжич, тисяцькi? Куди поведуть, в полуденнi
чи полуночнi кра?, на захiд чи на схiд сонця вiд Тиверi? А ще не завадило
б знати, як далеко вестимуть, на кого i на що покладають надi? в тамтiй
новiй землi? Взялися ж бути привiдцями, то мають знати, куди ведуть.
Усi дивляться на княжича, а княжич - на всiх.
- На те, щоб вiв вас, була воля князя i старiйшин. Чи згоднi ви,
братi?, аби привiдцею вашим був я?
- Згода!
- Може, викличеться хтось iнший або наречете когось iншого?
- Нi! Будь ти, княжичу! Тебе зна?мо, на тебе звiря?мось!
- Коли вiрите менi i звiря?тесь на мене, то слухайте, що скажу. Пiдемо
сьогоднi i пiдемо так, як подiлив вас: чотирма окремими валками. На чолi
кожно? валки йтиме тисяча дружинникiв при бронi, на чолi тисячi -
призначений мною тисяцький. Йому ж та його сотникам пiдлегла i вся валка.
Всi iншi йдуть пiшо або ?дуть почергово на возах.
Подумав мить i вже потiм заговорив до сво?? братi?:
- Певен, волi?те знати, куди ляже наша путь, в чи? землi i в якi кра??
Князь i старiйшини радять iти таки через Дунай, на плодоноснi землi
роме?в. А я так гадаю: раз нам сказано, куди приведуть боги, то ми осiбно
й порадимося з богами. Полишимо нинi Черн, станемо табором десь поодаль
вiд Черна та й спита?мо в них, iти вже чи послати спершу слiв сво?х та
довiдатись у володарiв довкружних земель, хто прийме вигнанцiв такими, як
?. Чи згоднi зi мною?
- Чом нi. Згода!
- То най буде щасливою наша путь!
Кревнi здебiльше там ще, в оседках та за оседками, попрощалися з
вiдселенцями, а проте не бракувало й таких, що волiли бути з дiтьми сво?ми
до останнього. Крик, галас, плачi та зойки знялися, коли рушили. Богданко
не зважав на те. I тисяцьким звелiв: "Не гонiть, далеко не
супроводжуватимуть валки. Побачать, що правимось та й правимось,
повернуться".
Де зупинить i коли зупинить сво? кочев'я, поки що не думав. Одне знав
напевно: десь ма? зупинити. Бо чи то ж можна, щоб пiшов у свiти сам, без
Зоринки? Чи та Зоринка така вже аж надто кам'яна та перелякана, щоб не
опам'ятатися врештi-решт i не прислати на мiсце стiйбища свого нарочитого:
"Прийди i забери мене, лебiдику, бо лусну з туги, бо хочу бути там, де й
ти". Коли ж не пришле, сам ма? щось вдiяти, а таки взяти ?? з собою. Буде
там, у путi-вигнаннi, Зоринка, буде з ним i Тивер, не буде Зоринки, не
буде й Тиверi. Бо хто, крiм не? i ?? тихого та нiжного щебету, здатний
нагадати, що була в його життi-буттi Соколина Вежа, була лагiдна та добра
бабуся, баянка його терпелива, а ще ласкава з ласкавих мати, сестрички.
Чи? очi можуть заяснiти так блакиттю, окрiм Зоринчиних, хто ще защебече
так, як щебетала Зоринка: "То озерця нашо? землi, а заодно i наше небо,
лебiдику. Завваж, яке небо, такi й очi в мене, якi очi, таке й небо".
Може, не слiд було слухатися Жалiйка, коли повернувся з Веселого Долу й
сказав: "Вирви iз серця Зоринку. Не може переступити вона через смерть
вiтця свого й пiти з тобою. Надто свiжа та рана, аби могла переступити".
Ано, може, не слiд було слухатися, а сiсти тодi ж на коня й податися до
Веселого Долу, таки домогтися свого?
Коли ви?хав на пригорок та оглянувся назад, валцi вiдселенцiв не було
нi кiнця нi краю. Скiльки сягало око, стiльки й клубочилась над нею
пилюга. Щоб такому кочев'ю стати стiйбищем, потрiбен час та й час, а ще
неабиякий простiр. Ну, з часом простiше, а де знайти для двадцяти тисяч
людей, он якого тлуму возiв та коней мiсце з бодай якимись зручностями? В
сво?й землi якось уже дасть раду, зна? до подробиць i путь у полуденнi
кра?, i випаси-галявини поблизу путi. Гiрше i набагато гiрше буде, коли
пiдуть чужою землею. Там куди не ступи - усе безвiсть, усе незвiдане.
?дине, що лишатиметься, мабуть, покладатися на щасливi випадки. А щастя
одинаку рiдко усмiха?ться в путi, тисячам - i поготiв.
Черн давно зник за овидом, а валка простувала та й простувала за сво?м
привiдцею, намотувала та й намотувала на колеса час. Богданко звик уже до
того i рiдше обертався. Вихитувався у сiдлi i думав, перекидався
словом-другим iз Жалiйком, що був бiльше при князевi, анiж бiля сво??
тисячi, i знову думав.
- Тобi не зда?ться, - обернувся зрештою до свого содруга, - що час уже
подбати про стiйбище?
- Час не час, а подбати слiд i заздалегiдь.
- Тодi лишайся на чолi обох валок. Я вiзьму першу з сво?х сотень i
подамся на розвiдини. Низинну Луку огляну. Гадаю, там i станемо.
Княжич не звик ?здити ступою. Отож i зрадiв нагодi пустити Сiрого
вскач. Приострожив, поставив на мить свiчкою, крикнув дружинникам, аби
вийшли вслiд за ним, та й дав волю нажаханому коню.
Земля Тиверська не така вже й рiвнинна. Горби то пiдносяться крутими
хвилями, то опускаються, доли коли i ? долами, то порiзанi балками та
вибалками. То вже там, ближче до Дунаю, пiде рiвнина, тут не встиг
спуститися у дiл, вже бачиш попереду узвишшя. А проте i долiв немало та й
доли просторi. Поки проскачеш один, натiшишся летом бистрим, здолав ступою
горб, знову можеш тiшитись.
На одному iз схилiв нагледiв валку, що йшла назустрiч i, спускаючись у
дiл, була добре видима.
"Хто б це мiг бути? - загадався княжич. - Чи не заморськi гостi? Коли
справдi вони, варто заговорити та розпитатися, звiдки правляться, що
чувати там, де були".
Пильнував, зближаючись, а ще пильнiше доглядався, зблизившись.
- Чолом вам, путники! - перший привiтався той, що вiв стрiчну валку..
- Чолом i вам, братi?! Хто будете i куди путь трима?те?
- Поляни ми i путь трима?мо в землю свою Полянську.
Княжич притримав коня i тим нiби передав стрiчному свiй намiр-бажання:
полянин з'?хав на обочину i теж спинився.
- А ви хто будете?
- Таж видите, тиверцi.
- Видiти виджу, одначе не зовсiм вiрю.
Полянин кинув оком на валку, що спускалася з пагорба в долину, i, не
нагледiвши в нiй кiнця, знову до Богданка:
- I куди правитеся?
- Куди приведуть боги.
- Як то? - здивувався.
- Земля Тиверська зазнала безлiття, неспроможна прогодувати всiх.
Велiли нам, отрокам i отроковицям, брати жереб i сказали: шукайте iншу,
ту, що прогоду?.
Привiдця полян глянув чомусь на дружинникiв, що стояли поруч iз
Богданком.
- Судячи з того, скiльки вас i в яку сторону свiту нацiлилися, не важко
догадатися: за Дунай, у ромейськi землi трима?те путь?
- Радять iти туди, а куди пiдемо - не вiда?мо ще. Ма?мо стати десь i
помiркувати сво?м, вiдселенським вiче.
Вiдчувши, що розмову вичерпано, Богданко торкнув острогами коня i
рушив, побажавши полянам щасливо? путi. Та не вiд'?хав i десяти ступенiв,
як полянин знову наздогнав його.
- Ти пiзна?ш мене, отроче?
- Десь нiби бачив, а де, не пригадаю.
- Я княжий муж iз полян, Гудима. Був у вiтця твого i не раз. Ось що
хочу порадити: коли справдi нацiлилися iти в ромейськi землi, не робiть
того.
- Чом так?
- Роме? озлобленi вторгненням склавинiв, свою i чужу силу збирають
супроти слов'ян. ? певнi вiстi - кличуть обрiв.
- Тi вiстi знанi в Тиверi, а обрiв все ж нема.
- Тепер напевно будуть. Я недаремно сидiв у Бiлгородi, бував у ромеях,
знаю. Обри зiйшлися з iмператором у цiнi i намiрах. Лишилося визначитись,
як бути з кутригурами, котрi стоять на ?хнiй путi: та з нами, слов'янами,
i пiдуть за Дунай.
- Що ж робити, коли так?
- Стань, як казав, стiйбищем i жди. Я буду у вiтця твого, князя Волота,
скажу йому усе як ?, гляди, поверне вас.
- Ми вже висланi, достойний, вiтець не пiде супроти речницi вiча.
- Дарма. Речницю можна й переiнакшити. Коли ж станеться так, що Тивер
таки не покличе вас, даю ще одну раду: правтесь у Полянську землю, до
города Ки?вого.
- Нас багацько, двадцять тисяч. Чи прийме Ки?в? Чи вистачить у нього
яств перезимувати всiх?
- Було б бажання прийняти, яств стане. Ви ж усi молодi i дужi?
- Всi до ?дного.
- Ото й добре. Чув, певно, князь Ки?ва ставить городи по Росi та
Днiпру. Поляни - слов'янська твердиня з боку степу, ?м такi, як ви, он як
потрiбнi.
Княжич слухав його уважно i думно.
- Коли це справдi так, я радитиму вiчу правитися до полян.
- I добре зробиш, молодче. Там свiй, слов'янський люд, вiн не залишить
вас у бiдi. I землi для всiх стане. Де ти бачив, щоб чужинцi та приймали
чужинцiв ласкаво? Брат завжди горнеться до брата i норовить бути сусiдом
братовi, а в лиху годину i поготiв.
XXX
Поки вiдселенцi пiдтягувалися i ставали стiйбищем, поки порали коней,
затим - себе, сонце не лишень схилилося, сховалося за овидом. А сховалося
сонце - одразу почало й темнiти.
- Сьогоднi не встигнемо скликати вiче, - мислив уголос Богданко. -
Пiзно вже та й люд натомлений.
- А так, - погодилися тисяцькi. - Вiче ? вiче, йому треба
посперечатись. А хмизу не наготували. Коли справдi ма?ш намiр ждати
речницi з Черна, чого поспiшати, скличемо завтра.
На тому й стали.
Так узвича?лося чи гординя не дозволяла тиверським князям радитися з
людом, не князi, люд кликав здебiльше князiв на вiче i мав iз ними раду.
Богданко, може, й не думавши, почав iз того, що зламав отнi норови, вийшов
другого дня на змайстровану дереводiлами вижу й оповiстив усiх: привiдця
кочев'я кличе люд вiдселенський на вiче.
- Братi?! - голосно звернувся до згромаджених довкола ровесникiв. -
Кланяюсь вам доземно за те, що довiрились менi в сумну для всiх нас годину
i в такiм сутужнiм дiлi - вести вас у свiти й шукати землю-годувальницю в
свiтах. Та водночас i питаюся: а що ж скажете ви сво?му привiдцi? Яку,
будучи на мо?му мiсцi, обрали б для всiх нас путь, у якi сторони свiту
повели б?
Змовк i ждав. Та, видно, не ждало вiче, що на нього покладуть княжу
повиннiсть. Одне - iти протореною вже стезею i зовсiм iнше - торувати ??.
Одне - перечити, коли кажуть неугодне тво?й мислi, i зовсiм iнше - мислити
за всiх.
Мовчання видавалося таким глухим i таким тривалим, важко було повiрити,
що тут тисячi i тисячi.
- Волi?м знати, що намислив князь!
- Ано! Оглашай, княже, сво? намiри. Ми вiримо тобi.
Його вперше назвали князем, i те полестило, ба збадьорило навiть.
- Одселяючи нас iз землi Тиверсько?, старiйшини казали: iдiть туди,
куди приведуть боги. Чи прийняли ми ту ?хню заповiдь? А так, пiшли на
перший-лiпший клич, скорились першiй-лiпшiй радi - правитись за Дунай, у
плодоноснi ромейськi землi. Тепер, коли ? вiдселенцями, час, гадаю,
зважити та помiзкувати, чи ? цей наш намiр божим повелiнням? Моя думка,
братi?, така: боги противляться цьому намiру. Спита?те чому? Скажу. Доки
ми йшли до цього стiйбища, на зближення з ромейською землею, та земля
вiддалилася вiд нас i на велику мiру. Муж iз полян, той, що перебував у
Бiлгородi-Тiрi i вертав учора з Тiри, заприсягнув богами: обри таки йдуть
в обводи ромейсько? iмперi?, роме? таки кличуть ?х. Iмператор озлоблений
навалою склавинiв, припертий до Теплого моря склавинами, тож або прийме
нас i одразу ж скаже: "Iдiть супроти братiв сво?х, а наших кревних
ворогiв", або напустить на нас обрiв i полл? нашою крiвцею землю, яко? так
жада?мо.
Тому й кажу: чи варто iти в такий тривожний час за Дунай? Чи можемо
полишити землю свою на поталу супостатовi, зважаючи лиш на те, що ця земля
не спроможна нинi дати нам яства?
- Таж там, у Чернi, йшлося вже про це, - подав хтось голос. - Сказали:
"Iдiть, iншого рятунку не бачимо".
- Сказали тодi, коли не певнi були, що обри йдуть таки в обводи
ремейсько? iмперi?. А що скажуть нинi, не вiда?мо. Ачей одумаються-таки й
пришлють нам iншу речницю: "Тивер пiд загрозою вторгнення, не йдiть iз
Тиверi". Вони на те i ? мужами думаючими, аби розумiти, не в добрий час
висилають iз землi цвiт ?? ратi... То ж i питаю вас, братi?: чи не пождати
нам на цьому стiйбищi ново? речницi з Черна? Гадаю, встигнемо ще залишити
обводи рiдно? землi.
- Правда твоя, княже, слiд заждати.
- Ано! Пождемо сьогоднi, завтра. Коли нiчого не буде, тодi вже й
пiдемо, куди скажеш.
Куди скаже... А чи пiдуть, куди вiн скаже? Он якою повсюдно нiмотною
була перед цим тиша i яким голосним та дужим став по його речницi гомiн.
Сумнiву нема?: вiчу до серця такi його думки, воно приста? до помислiв i
намiрiв привiдцi. Лиша?ться домовитися з ним, що вдiють i куди пiдуть,
коли стольний Черн не пришле свого гiнця i не покличе ?х назад. Перше, що
радитиме, таки не йти в ромейськi землi. Буде та його рада слушною чи
неслушною, визначатиме все: бути чи не бути йому чтимим у родi сво?м, уже
осiбнiм i нацiленiм на осiбне життя.
Отож i почне з них, порад.
Богданко закликав содругiв сво?х до тишi i, перевiвши подих та
набравшись духу, став мiркувати перед ними вголос.
Усi знають, пiдкоренi римлянами, а нинi пiдвладнi ромеям землi в
сусiднiй Мiзi?, як i в Дакi? та Фракi?, - багатi землi. Та чи ждуть ?х,
вигнанцiв знедолено? Тиверi, на тих землях? Най отроки згадають: та земля,
вiд Дунаю до Довгих стiн, ба навiть до Теплого моря, належить двом
володарям. Один iз них - даки та фракiйцi, давнi волостелини тi?? багато?
на сонце i злаки землi, другий - роме?: сам iмператор, церкви та
монастирi, полководцi iмператорськi. Чи тi два господарi поступляться
землею, на яку заряться тиверцi, з добро? волi? Не поступляться, ??
доведеться брати силою, лити за не? свою кров, як ллють ?? склавини в
Iллiрику, або ставати колонами на ромейських угiддях, а там, гляди, й
рабами.
Тому й пита?: чи затим iдуть вони з сво?? землi, щоб занапастити себе
рабством? Кожен мав стариню й чув, що казала бувала в бувальцях стариня:
боги не благословляли людей на ратне дiло, як не благословляли й подiл ?х
на рабiв та рабовласникiв. Вони повелiвали труд на землi, давали всiм i
кожному однакове привiлля. Не злом i не татьбою славен свiт, мудрiсть i
добро - ото його окраса. А ще казала стариня: людина - вiнець божого
створiння. Посягати на не?, яко ж i на дiло розуму та рук ??, - все одно,
що посягати на богiв. То чи годиться тим, кого гонить iз рiдно? землi
безлiття, хто спiзнав та й спiзна? ще, що таке довiчна розлука з кревними,
плач i сум по рiднiй землi, - чи годиться, пита?, iти i сiяти ту розлуку,
тi плачi з-помiж iнших? Чи не лiпше i не достойнiше буде перед пам'яттю
роду, перед власним сумлiнням, коли пiдуть i поселяться на котрiйсь iз
незайманщин або там, де дозволять волостелини уже зайнятих земель?
- А ? така земля, княже?
- ?.
- Вкажи нам на не? - i ми пiдемо.
- Муж iз землi Полянсько?, довiдавшись, хто ми i куди трима?мо путь,
радив iти в полуночнi кра?, в землю полян поднiпровських. Бiльше скажу:
кликав iти туди, сiсти родом сво?м на обводах ?хньо? землi й жити за
сво?ми законами та поконами.
- То чому вага?шся, княже? Коли не покличуть привiдцi Черна, веди до
полян.
- Вагатися ? чого. Той же полянин не приховав, що жити ма?мо там не
задаром. Князiвство Ки?вське - антська твердиня на сходi. Тож так собi
гадаю: землю нам дадуть, одначе й повелiння сво? теж дадуть. "Живiть, -
скажуть, - на обводах землi нашо? й будьте нашим щитом для асiйцiв".. А я,
зiзнаюся, того не хотiв би. Анi для себе, анi для вас. Чи ми, тиверцi,
перебуваючи в сусiдствi з ромеями i постiйно терплячи вiд ромейських
вторгнень, не назналися ще, якi то розкошi - жити на обводах, яке то
безлiття - ратний розбiй ласих до поживи сусiдiв? Чи нам, що постiйно жили
в тривозi за сво? життя i сво? пожитки, годиться шукати й селитися в такiй
же, як i мали, землi? Нiде правди дiти: то теж слов'янська земля i покони
нашi - антськi. Там ми житимемо осiбно, в сусiдствi з сво?м людом i не
знатимемо тих утискiв, що знали б у ромейських землях. Та чи варто
спокушатися лиш на це? Раз уже сталося так, що ми опинилися в становищi
людей, змушених шукати собi землю-годувальницю, то чи не годилося б шукати
заодно i землю-мироносицю - ту, в якiй анi ми не бралися б, прагнучи
поживи, за меч, анi нам не погрожували б мечем, де мали б i мир, i спокiй,
i благодать?
Перевiв подих, жде, що скаже вiче. А вiче, як i досi, мовчало. Такою
несподiваною видалася всiм щойно виголошена речниця чи такою аж надто
знадливою?
- Ви зголосилися, - продовжував Богданко, не дiждавшись одповiдi, -
зголосилися, кажу, аби я був привiдцею в пошуках ново? землi. То знайте:
хочу знайти саме таку землю. Чи приста?те до цих мо?х намiрiв, чи згоднi
пiти зi мною?
За цим разом мовчання було не таким аж надто вже й тривалим.
- Чом нi, - озвався хтось один. - Та чи князь певен, що така земля ?
десь?
- Маю бажання знайти, певнiсть дадуть уже пошуки.
Звiльна, нiби з долини, почав наростати гомiн, i був вiн не з тих, що
тiшать: вiче радилося, проте радилося окремо вiд князя.
Вiдчував, невтiшнiсть набира? та й набира? в ньому сили, перероста? в
тривогу: що принесе та велелюдна рада, невже незгоду? Однi мiркують он
уголос, iншi питаються про щось у сусiдiв, ще iншi вимахують руками,
далебi, перечать. Кому, цiкавий знати? Таки намiрам князя чи тим, хто не
згоден iз князем?
Дива в цiй радi, як i в ваганнях вiчового люду, мало, гiрше, коли
врадять не те, що слiд. Чи стане тодi у нього мужностi, хисту бути князем
на вiчi i мужем серед мужiв? Не вельми, мабуть. Ще й не перечили, а тiнь
неспокою вже бродить тiлом. I мислi губляться. Правду казав вiтець,
бесiдуючи колись iз матiр'ю: нелегка це ноша, князювання, та ще в такiй
землi, як Тиверська. Iдеш на сiчу - думай про всiх, печалься всiма i всiм,
повернувся з сiчi - знову те саме. А що мав iз того? Ано, що? Ото тiльки й
утiхи, що знаний кожному, що була у серцi певнiсть- пiдпира? собою
добробут люду, спокiй i благодать землi. Ну, ще могли услати путь квiтами,
коли повертався з боролища зi славою, вiддячити за кров i пiт велелюдним
пошануванням. Та ба, усе до часу. Влягалася радiсть переято? у супостата
змоги - i князь уже всього лиш той, на чи?х раменах лежить повиннiсть
одповiдi за всiх i все. Зважся, вчини не так, як велить закон та покон, -
i люд той забуде, що ти вчора був уславлений, покличе на вiче, а на вiчi
всього почу?ш вiд нього i пiт утреш не раз, доки доведеш кожному i всiм,
що ти не здирця i не тать. Нiби на суд iдеш i почува?ш себе там, на вiчi,
мов на судi.
"У вiтця були пiдстави для нарiкань, - ста? на думцi Богданко. -
Воiстину так: почува?ш себе, мов на судi. А що ж буде i як буде, коли вiче
не зголоситься iти туди, куди кличу? На кого i на що обiпруся, обстоюючи
сво? намiри? На мудру раду бабцi Доброгнiви, на те, що винесла з вiкiв i
що ? мудрiстю вiкiв? А чи та мудрiсть у всiх одна? Он скiльки отрокiв
довкола вежицi, i що не отрок, то й свiй рiд, а в кожнiм родi своя
мудрiсть, як i своя правда".
- Пощо вага?тесь, братi?? - не витримав таки Богданко i зважився
схилити терези в свiй бiк. - Чи я лихого зичу вам? Чи мо? бажання такi
противнi кожному?
- Бажання - марниця! - одважився котрийсь i дав одповiдь за всiх. -
Бажання не одного вже заводило в дебрi або валило в крутопадь. Обирай щось
певнiше.
Кому при?мно, коли перечать? Хотiв було крикнути невiрам: "Слов'янський
свiт не кiнча?ться на полянах! Захочемо - пiдемо далi: в радимичi, до
кривичiв на Iльменi. Землi тi не знають навали чужинцiв, гляди, там i жде
нас благодать". Та не встиг. Хтось силою пробивався крiзь натовп i звернув
на себе увагу всiх.
- Пустiть до княжича! Чули! Пустiть, маю повiдати йому щось.
То був челядник Вепрово? Зоринки. Тривога а чи радiсть затрубили в
Богданковiм серцi, коли пiзнав його, одразу не добрав, та й не мав,
признатися, бажання розбиратися.
- Пропустiть його, - повелiв вiчу, i вже тодi, як челядник став перед
узвишшям та зняв догори очi, запитав: - IЦо скажеш, вiснику?
- А те скажу: облиш, княжичу, розмови та йди зi мною, бери жадання
сво?, доки ? тут, бо може статися, що ось-ось здимi?.
- Стривай. Про кого рiч, кого маю брати?
- Зоринку Вепрову... Умовила мене, аби привiз сюди, до табору, а
пробитися крiзь стовписько вiча не може. Тому й завагалася: чи не
повернутись ?й назад, коли так нечемно зустрiчають? Мусив ломитися до тебе
й кликати: iди та вiзьми, доки не одмiнила намiрiв сво?х.
- Веди! - повелiв челядниковi й не думав уже, що скаже вiче, як
подивиться на те, що облишив розмову з ним i облишив заради дiвки. Обiйшов
на однiй iз найвищих хвиль у жаданнi сво?м челядника й сам заходився
прокладати путь до Зоринки.
Побачив ?? в щiльному колi вiдселенцiв-отроковиць. Була пригнiчена
вагою вчиненого i разом з тим якась аж надто знiжена й цнотлива, така лi
потна в цнотi сво?й, що в нього зайшлося вiд то? лiпоти серце й змусило
вклякнути перед гостею на колiна.
- Солодко дякую, ладо мо?, - схилився й поцiлував подiл ?? вбрання. -
Дякую за те, що послухалася голосу серця й прийшла на клич мiй стужений.
- Як видиш, княжичу. Переступила через кривди, болi сердечнi, через
плачi-благання матерi й прийшла. Коли усе те правда, що казали сли тво?...
- Правда, Зоринко. I не будемо зволiкати, раз ти тут. Ходiмо перед
вiче, i я скажу всiм, хто ти ? для мене, ким будеш менi в будучинi
вигнанськiй.
Не переставала соромитись, коли йшли повз радних, а втiм i радiла, що
все оберта?ться так, як хоче. Присяйбiг, схоже, що збадьорилася навiть,
коли вивiв на узвишшя й поставив перед морем згромадженого в Низиннiй Луцi
люду.
- Братi?! - зично звернувся до того велелюддя. - Досi дiлився я з вами
смутком, зараз маю намiр подiлитися й радiстю: не сам iду з землi
Тиверсько?, беру з собою й ладо сво?, Зоринку з Веселого Долу. Завважте,
не з волi жереба - за велiнням серця йде зi мною.
- Слава i шана такiй! - молодо i дужо привiтало Зоринку i ?? вчинок
вiче. - Слава i шана!
- Тож i зголошуюсь на радощах: най буде так, як хочете. Не зустрiнемо
на путi сво?й землю, що була б i годувальницею, i мироносицею, сядемо на
тiй, що прихистить i прогоду?. А щоб роду нашому i там, у вигнаннi, не
було переводу, беру злюб ось iз нею, синьоокою донькою Тиверi, i тим
започатковую рiд наш вiдселенський.
- Бери, княже! Така достойна. I най земля наша, небо наше благословлять
вас на це благе? дiло!
Галасу людському й радощам людським, здавалося, не буде меж. Певно,
розумiючи те, а може, й бажаючи висловитись до кiнця, Богданко знову
пiдносить над головою меча, просить вiче вгомонитися. I вже тодi, як
настала така-сяка тиша, нагадав вiдселенцям, може, й чуте ними, та не до
пуття знане. Так i сказав, аби вiдали й не тлумачили, як кому заманеться:
iскру незгоди й ворохобнi, що возбуяла мiж родами Волотiв та Вепрiв,
викресало свавiлля сина Вепрового Боривоя, а вже вiд то? iскри ширилось
полум'я злоби i мсти. Не ховав, зважившись на щирiсть, анi того, де був
непохитно твердий, обстоюючи ?днiсть слов'ян, князь Волот, анi того, де
був надмiру жорстокий i заповзятий, дбаючи про мсту, волостелин Вепр. А
помiтивши, як отроки та отроковицi заслухались його, якi були уважнi та
думнi, слухаючи, стишив голос i мовив довiрливо:
- Я i ладо мо?, беручи злюб, заприсяга?мося: кладемо край ворохобнi i
тiй злобi-мстi, що зродилася мiж родами нашими з волi аж надто вже твердих
у намiрах сво?х вiтцiв. Започаткову?мо давно знану мiж Вепрами i Волотами
злагоду, i най вона буде щасливим початком, най стане новим поконом
вiдселеисько? Тиверi: не давати злобi серця брати гору над тверезим
розумом, а свавiльному розуму - над добрим серцем. Аби ця заповiдь наша
лишилася пам'ятною для всiх, приходьте на наше з Зоринкою воседля. Не
ма?мо ще анi теремiв, анi хоромiв у теремах, зате ма?мо добрi намiри i
волi?мо подiлитися з вами хлiбом-сiллю пiд вiдкритим небом.
- Спаси бiг! - тисячоголосе дякувало вiче. - Веди, княже, сво? ладо
одягатися, а ми приготу?мо столи та багаття для веселого частування. Доки
там, у Чернi, думатимуть як бути з нами, погуля?мо на воседлi тво?м i тим
започатку?мо веселощi в прийдешньому вiдселенсько? Тиверi.
Отрочi голоси - зичнi голоси. Чути ?х у Низиннiй Луцi, чути й поза
Лукою, так, певно, далеко i так гучно, що тiльки тим, хто був далеко, й
дозволено знати, як гучно. Готувались-бо не до чийогось там - до княжого
воседля i готувалися всiм велелюддям, а коли йдеться про велелюдне
воседля, хто дума? про межi i тих, що дослуховуються поза межами стiйбища?
Рубали дерево - посилали в околiж зичнi iз зичних звуки, майстрували лави
та столи - знов посилалн, одбирали молодих бикiв для печенi - галасували
на все стiйбище, рiзали ?х i знов галасували. Були ж не десь там - на
сво?й землi, пiд сво?м небом, готувалися ж не до татьби - до веселого
дiла. А хто хова?ться на сво?й землi, тим паче з веселощами? Поралися й
бесiдували, а бесiдуючи, жартували, а жартуючи, смiялися, а смiючись,
ставили яства та питва на столи, пiдкидали хмиз у багаття - аби весело
горiли, аби оповiщали всiм, хто в таборищi й поза таборищем: сьогоднi у
вiдселенцiв свято. Не вiдають, що буде попереду, як складеться доля
кожного i всiх, та сьогоднi в них свято, й хай знають про те доли
тиверськi, хай зна? свiт.
Воно й правда: щасливий той, хто не вiда?, що жде його попереду.
Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT