------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Латинська побрехенька, по-нашому розказана
Був собi колись-то якийсь-то маляр... ось на умi мота?ться, як його
звали, та не згадаю... Ну, дарма; маляр та й маляр. I що то був за
скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що
чита?те або слуха?те сюю книжку, дума?те, що вiн так малював собi просто,
абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так
просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить,
так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько
воно й ?; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як намалю? що-небудь та
пiдпише - бо й письменний був собi - що се не кавун, а слива, так таки
точнiсiнько слива. Раз... (о смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд
реготу) змалював вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив
- так навдивовижу! Ну, намалювавши, та й каже нам: "Тепер, хлопцi,
дивiться, що за кумедiя буде". А ми кажемо: "Ану-ну, що там буде?" А вiн
каже: "А йдiть лишень за мною та й несiть патрет попово? кобили". От ми,
узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого
двора; пiдперли ?? гарненько; таки точнiсiнько, як кобила сто?ть: i на
одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра ?й повилазили, та ще й голову
понурила, мов пасеться. От як постановили ??, а самi, узявши, та й
поприсiдали попiд плотом, у бур'янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося
якомога, щоб не реготатися. Аж ось, зирк! iде наш отець Микита (та ще,
мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс всемирну мугиче; а далi i
вздрiв кобилу та й каже: "Що за ледащо мiй Охрiм!" (а його батрака та
звали Охрiмом). "Кобила, - каже, - зiйшла проти ночi з двора, а вiн i
байдуже; коли б то менi ?? пiймати!" А далi зняв з себе пояс, зав'язав
петлю та й став до не? пiдкрадатись, та знай цмока та приговорю?:
"Тпрусьо, ряба, тпрусьо!", а далi, як пiдiйшов близенько, як закине ?й на
шию пояс, як крикне "тпру!", як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми
так i зареготались, та навтiкача! А отець Микита i зоставсь; сто?ть як
укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним лежить
догори ногами, i пiдпiрки не вдержали, як потягнув ?? до себе, щоб не
втекла. Та вже опiсля розказував, що й довго б стояв, та попадя побачила
та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i водою бризкала, та на
превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, - каже, - цiлiсiньку нiч
трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхве? напився.
Так ось такий-то був скусний маляр... те, те, те! тепер згадав: його
звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi,
тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх
кита?ва черкеска; на ши?, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок
пов'язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб
пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь,
так борода усегда як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з
приятелями у кунпанi?, так не проливав; добре було на криласi спiва i
гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк;
тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не
?стиме, а без тi? поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом
- коли чували - з Борисiвки, Курсько? губернi?; а у тiй слободi щонайлуччi
богомази, iконописцi й усякi? маляри; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в
нас у селi зеленив нову дзвiницю. I таки нiгде правди дiти: що вже нiхто
лучче не намалю?, нi розмалю?, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i
грошей! Як же москаль озьметься за се? дiло, ну! - тiльки почухайся, та й
вiдiйди. Торгу?ться i требу? багацько: дай йому i кошту, i грошей скiльки
забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш - блакитна, а вiн товче:
"Синя-ста". Йому кажеш - не годиться, а вiн чуха?ться та каже:
"Нiчаво-ста; для хахлов i такий бог бряд?". Тьфу! на ?х голову!
Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже
кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що
вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й по?днав його,
щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i горобцi
боялися. "А буде яка хвальш, прикину, - каже, - тобi". От i сторжились за
десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змалював вiн салдата,
та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був
намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тiльки
горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мунд?р на ньому лепський, гудзиками
позащипований, що аж ся?. А оружжо? - так погибель його зна, як то живо
списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А як
задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима
поводить, i руками дьорга, i ногами дрига, таки так i дума?ш: "От
побiжить... от битиметь!" Так-то скусно був намальований!
Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович i дума: "Може, не вгоджу пановi;
тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на
базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись i
лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще
пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу".
Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата - коли хто зна
- аж у Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i
хазяйство по хатам, спали, i по шинкам народ порозходився, i свiтло
погасили, вiн i поставив той патрет на самiй ярмарцi i попiдпирав ще
лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п'яний, як
поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до
нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап'яв яточку та й сiв,
щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; та тут же наклав
на палiтру красок, що "коли, - каже, - що не так, то я й пiдмалюю".
Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи, поки
ще до дiла.
Аж ось стало i на свiт заньматься. Iще не попритухали усi зiрочки, а
вже наш Кузьма Трохимович i скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очi
полою, бо вже тут пак нiколи було по воду йти, щоб вмитись; пiдперезавсь
знову i пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий нiс, та й рукавички
достав, - бо се, зна?те, було об перших п'ятiнках, так вже зорi холоднi
були, - i сiв у сво?й ятцi, щоб прислухатись.
Перш усього блиснуло свiтло у кабацi... Гай, гай! Вже i в Липцях
завелися кабаки, неначе - нехай бог милу? - у Рас??. Вiдкiля ж то се
узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не
здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а -
таки нiчого грiха та?ти - знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у
?х вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другi? слободи на
московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся
московська натура, i там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе
народ проворний: нi до?сть, нi доспить, усе об тiм тiльки й дума, щоб
заробить копiйку. Така вже ?х московська поведенцiя! А як тiльки нашого
братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов
з посудиною, щоб купити до хазяйства на скiльки треба горiлки, та хоч
трохи заслухайся або задивись, то й не долл? повно? мiри, та мерщiй i
всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн тебе випровадить
геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачерпне iз
дiжки таки повнiсiньку; тут станеш уси розгладжувати та втира?шся, та
поцмока?ш хорошенько i збира?шся, як то гарненько натощака вип'?ш, та
тiльки що руку пiдняв, i ще до рота не донiс, як, урагова його мати зна,
де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що... дух свят
при нашiй хатi!.. Пiдбiжить, пiдтовкне - плюсь! - бiльша половина чарки
назад у дiжку! Лихо та й годi! П'?ш мерщiй, бо розливальщик ще стане i
чарку вiднiмати. Випив... так що ж бо? Як там кажуть: по бородi потекло, а
у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло: нiчого було гаразд i
проковтнуть. Оттака-то ?х московська вiра, щоб зо всякого зiдрати; так
куди ?м i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де б то
поживитись.
Так от, як засвiтили у кабацi, то й вислали надвiр пiдтовкачку, чи не
вздрить кого на вулицi, щоб заманити у кабак. Вибiгло чортя i
озира?ться... Подивiтесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому
голову гарненько пiд чубчик пiдстригти, як i в людей? а то
патлатий-патлатий! Спереду аж у вiчi йому волосся лiзе, уха закрива?, по
потилицi шльопа?ться; аж, сердека, усе знай головою потряху?, щоб тi?
патли не мотались. I сорочка на ньому - не як у людей; замiсть бiло?, як
закон повелiва, вона в нього або червона, або синя, та без комiра, а з
гапликом, та на плечi i защiбне; так що хто зроду уперше москаля побаче,
то й не вгада, що то воно i ?.
От такий-то став бiля кабацьких дверей, поглядав, поглядав - i вздрiв,
що сто?ть салдат на калавурi з оружжом, та й став гукати на нього:
"Служба! - каже, - пайди-ка сюди! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде
драка, так не дай нас ув абеду; а порцiя ад нас буде". Сто?ть салдат, не
ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить i утрет? - салдат нi з
мiсця! Далi москальча злякалося, щоб вiн не розсердивсь та не дав би йому
щипки, покинув його та мерщiй у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович
чу? се? все, усмiхнувсь, моргнув усом та й подумав собi: "Побачимо, що то
дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!"
Затим виткнулось i сонечко. Тут стали рушати й нашi, що з борошном
пона?жджали то з Деркачiв, то з Вiльшано?, та були аж iз Коломака. Що то,
батечку, iз яких-то мiсць на той ярмарок не понавозили усякого хлiба! Таки
видимо-невидимо ?х тут стояло! Коли сказать, що пiдвiд двадцять ?х тут
було, то, ?й же богу мо?му! бiльш: хмара хмарою. Тут i жито, i овес, i
ячмiнь, i пшениця, i гречка, i усе, усе було. Зна?те, прийшло урем'я
подушне зносить, так усякому грошi треба. Наш братчик не бабак; вiн жде
пори. Слава тобi господи! вiн, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому,
покинувши жiнку, дiточок i худобоньку, ти за цi?ю бiдною копiйчиною
шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та кровавим потом ??
заробляти. Та чого тут i вередувать? Коли вродив бог хлiбця та дав його
зiбрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькi у волость
потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа льону, щоб на
сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахт або свит, та й усяка
напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде дiтись; вези
хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу
не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й
розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi вже
справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до ново? нужди: тогдi ж
будемо й думати, де що узяти.
Так оттакi-то там були. I ?х вже i сон не брав. Сонечко зiйшло, вони й
посхоплювались, щоб, зна?те, купця не втерять. Ото гарненько повстававши,
помолились до церков богу та й послали одного з табору по воду, бо вже
пора була i кашi варити. Потяг Охрiм з двома баклагами до криницi, аж геть
пiд гору, та йде вулицею... Луп очима! сто?ть салдат.. Охрiм був собi
парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь та й каже: "Добридень,
господа служивий!" А салдат мовчить... От Охрiм i пiшов сво?ю дорогою, а
Кузьма Трохимович i всмiхнувсь, та й подумав: "Одурив i сво?х! що то дальш
буде?" Ну! Набравши Охрiм води та вертаючись до табору, дума: "Отже ж тут
? постой! А що, як спитаю, чи не треба ?м бува коням овса або якого
борошна?" Та як порiвнявсь проти салдацького патрета, та й каже: "Господа
москаль! А скажiть, будьте ласкавi, вашому команд?рству: коли треба вiвса
або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охрiма
Супоню; а в мене овесець важненький, дешево вiддам, i мiра людська; вiсiм
з верхом i тричi по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш
буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки". Се? кажучи, достав з
халяви рiжок, постукав об каблук i витрусив на долоню; сам понюхав,
покректав, пiднiс салдату та ще й приговорю?: "Кабака гарна, терла жiнка
Ганна! стара мати вчила ?? мняти; дочки розтирали, у рiжки насипали. Ось
подозвольте лишень!" Салдат нiчичирк! i усом не моргне. Неборак Охрiм узяв
собi на розум: "Цур йому! - каже собi на думцi, - щоб ще по пицi не дав,
бо вiн на те салдат..." Пiднявши баклаги та мерщiй до табору, не
оглядаючись... А Кузьма Трохимович, се? чувши, та "ких, ких, ких, ких!",
та аж за боки брався, регочучи.
Поки ж се? дiялось, пiднялися на мiсто йти бублейницi, палянишницi i
тi, що кухликами пшоно, а ложками олiю продають. За ними пiдтюпцем
поспiшали з пирiжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками
й усякими ласощами, чого тiльки душа забажа на снiдання. А танок вела
Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна, не узяв ?? кат: чорнява мордата,
трошки кирпатенька, та й рум'яна, як рожа, та таки й одягнена: очiпок, хоч
вiн собi i зовсiм витертий, самi нитки, а був колись парчевий; кожух бiлих
смушкiв пiд тяжиною i бабаком обложений, тiльки що скрiзь на ньому дiрки,
i попiд руками, i на боках, так що видна була i уся одежа, i таки не
проста, а мiщанська, бо вона узята була у Липцi аж iз самiсiнького
Харкова, i не простого, а мiщанського роду; шушон набойчатий, спiдниця
каламайкова; тiльки що не можна було угадати, якого вона ? цвiту, бо дуже
було замазано олi?ю; вона-бо пекла i бублики, i сластьони, а около сього
дiла не можна чисто ходити; зараз випачка?шся, як той чорт, що до вiдьми
через трубу лазить.
От молодицi i кричать Явдосi: "Ану, паньматко! вибирай мiсце на щасливу
продажу. Ти в нас голова: де ти сядеш, то й ми бiля тебе". Явдоха й узяла
з чужо? коробки паляницю, стала на сход сонця, тричi перехрестилась та й
покотила паляницю навпаки сонця. Котилась тая паляниця, котилась та й не
зопинилась нiгде, а прямiсiнько плюснула бiля салдацького патрета. "Ох,
менi лихо! - сказала Явдоха, пiднявши тую паляницю, та мерщiй пхнула ??
мiж свiй товар, - як таки бiля москаля сiдати? Вiн нам такого лиха
наробить, що не то що! Ув одно? щипне, у друго? хватне... та тут таке
буде, що й коробок не позбира?мо..." - "Вибирай же друге мiсце, - гукнули
молодицi, - може, й не з так щасливе буде, та усе-таки лучше, чим дати
москалю орудувати над нашим крамом":
Перевела Явдоха свiй цех через дорогу; поворожила вп'ять другою, теж
чужою булкою i мiж сво? положила ; а де паляниця впала, так сама з сво?м
товаром сiла, а молодиць розсадила, де якiй як по черзi припало, а чергу
зробила сама ж таки Явдоха: якi були побагатiлi, так до себе ближче, а
бiдну на товар, так на самий хвiст, у куток, де й школяр, що з малими
грiшми купу? самий дешевий товар, ?? не знайде; та за чергу кожен базар i
лупить з них, що зможе. О! та баба ж козир була! Одно вже те, що
харкiвська родом, а цокотуха та й цокотуха! Узялася над усiма перекупками
отаманювати i вiд десяцьких, вiд голови та й вiд самого писаря оборонять;
тiльки щоб усi перекупки ?? слухали i що скаже, щоб сповняли, i чого
потребу?, щоб поставляли. Та нехай би i не послухав ?? хто? Так зараз i
нашлеть: або свиня бублики похвата, або собака олiю вип'?, або п'яний
поточиться та коробку переверне, а вже даром не пройде.
Тiльки що молодицi любенько посiдали i кожна з сво?м крамом
розташувалась, аж... тю! Москаля нечистий i вродив з стовпцями бiля них.
Як же напустяться на нього перекупки! "Зачим тут став? Пiди собi геть;
стань де iнше, не мiшай православний товар продавати, а сам iди хоч до
чортiв, опрiч хлiба святого". От як затуркали, затуркали - бо звiсно, як
нашi молодицi, скiльки ?х не буде, та як заговорять разом усi ув один
голос, так нiчого i не второпа?ш: мов на потоках вода шумить, аж у вухах
лящить! - а москаль i байдуже, а знай собi кричить:
"Гречишнищi гарячi?!" Що тут на свiтi робити? От бачать молодицi, що
непереливки, пристали до Явдохи: "Роби, що зна?ш, роби, а москаля збудь!"
Нiчого Явдосi робити, узяла - та усе-таки не з сво?? коробки - три
в'язки бубликiв i пiшла до патрета, та й... далебi що правда! поклонилась
йому, мов живому, та й просить: "Ваше благородi?, господа салдатство!
будьте ласкавi, зведiть з нашого мiсця оттого навiженого, католицького,
бусурменського москаля, що став бiля бублейниць з стовпцями". Се? кажучи,
бачить, що салдат i не дивиться на не?, та й стала йому совати бублики в
руку, та й приговорю?: "Кете, озмiть, ваше благородi?! Пожалуйте, дома
здасться". Салдат - нi пари з уст. Як же роздивиться наша Явдоха, що се
мана, що се не справжнiй салдат, а тiльки його парсуна, - засоромилась,
почервонiла як рак, та швидше, не оглядаючись, - вiд нього та бублики - у
свою коробку, i сiла. Що вже не питали ?? молодицi, що ?й там було вiд
москаля? так мовчить та й мовчить i каже:
"Адже збула москаля? чого ж вам бiльш..." Бо москаль, справдi, ще як
побачив, що Явдоха пiшла жалiтись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями
сво?ми. А Кузьма Трохимович, дивившись на се?, посмiявсь собi нищечком та
й каже: "Оттак нашi, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять,
неначе до засiдателя!"
А тим часом позiсходилося народу вже чимало! Таки куди оком не глянеш,
то усе люди, усе люди, як сарана у полi. I чого то туди не понаносили або
не понавозили! Таки такий ярмарок, що неначе у Харковi об пречистiй:
усякого товару, якого тiльки подума?ш, усе ?. Чи груш? Та i на возах
грушi, i в мiшках грушi, i купами грушi: прийди, торгуй скiльки тобi
треба, та з яко? хоч купи i скiльки хоч куштуй, нiхто тобi не поборонить.
А там Москва з лаптями та з ликами; були в них i миски, ложки i тарiлки
розмальованi; були й решета, i ночовки, дiжi, лопати, сiвцi, черевики,
чоботи з пiдковами й нiмецькi, тiльки гвiздочками попiдбиванi. Тут
суздальцi з богами та з книжками завалящими, а побiля ?х сластьонниця з
грубкою: тiльки спитай, на скiльки тобi треба сластьоних, так живо пiднiме
пелену та й знiме стару онучу, що нею горщик з тiстом накритий, щоб,
зна?те, тiсто на холодi не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить;
от пальцi послине, щоб тiсто не приставало, то й вщипне тiста, та на
сковороду у в олiю - аж шкварчить! - та зараз i пряжеть, i пода?, а вже на
олiю не скупиться, бо так з пальцiв i тече, тiльки знай обсмокту?. Тут же
бiля не? продавалася терта кабака i тютюн у папушах; а там - залiзний
товар: пiдкови, гвiздочки, сокири, пiдiски, ухналi й усе, чого треба. А
тут вже - лавки з красним товаром для панiв; струковатий перець на нитках,
родзинки, хвиги, цибуля, усякi? сливи, горiхи, мило, медянички, свiчки,
тараня, ще по веснi з Дону навезеная, i суха, i солона; кав'яр, оселедцi,
яловичина, нiжки, шпильки, голки, гаплики i для нашого брата свинина.
Дьоготь i в шерiтвасах, i в мазницях; продавались i самi квачi; а побiля
?х стояли бублики, буханцi, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках
печеню, шматками покраяну: на скiльки тобi треба, на стiльки й бери. А там
купами капуста, буряки, морква огородня - а хатньо? нашi жiнки не
продають, держать про нужду на нашу голову - цур ?й! Тут же був хрiн,
рiпа, картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть. А тут з
Водолаги горшки, кахлi, миски, покришки, глечики, кухлики... та я ж кажу:
нема того на свiтi, чого не було на тому ярмарку, i якби грошей до сина,
то накупив би усього та й ?в би цiлiсiнький год! А що ще обiддя, колiс!
вiйя, двiйла, люшнi! Були й свити простого уразiвського i мильного сукна;
були кожухи, усякi пояси, шапки, i козацькi, i каплоухi. Був i дiвчачий
товар: стрiчки, скиндячки, серги, ба?вi юпки, плахти, шитi рукава i
хустки; жiноцькi очiпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, i шитi, i
з мережками, щiтки, гребнi, днища, веретена, сiль товчена, глина жовта,
запанки голов'янi; перснi, черевики... аж утомишся, розказуючи. Чого-то
там не було!
А промеж тако? пропастi товару що то народу було! Крий мати божа! Ще
трохи чи не бiльш, нiж на воскресенi? у вутренi, як Христа, дочитуються,
або на Iорданi; так що й протовпитись не можна. Той купу?, той торгу?, той
божиться, той прицiню?ться, той спорить, той товариство склика; той на
жiнку гука, тi лаються, тi йдуть могоричi запивати; жiноцтво щебече, усi
разом розказують i нi одна не слуха, старцi спiвають Лазаря, кобили ржуть,
колеса скриплять; той возом iде та кричить: "По глину, по глину!", а
назустрiч йому викрику?: "По горшки, по горшки!" Дiти, погубивши матерiв,
пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вижчить на весь базар,
а свиня, хрюкаючи, пробира?ться промеж народом; там перекупки хватають за
поли парубкiв та школярiв: "Ходи сюди, дядюшка! - кричать, - вiзьми в
мене, паниченьку! От бублики гаряченькi, з мачком... От паляниця
легесенька, тiльки що з печi... "Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони
там i кричать, ,бо усюди гомонять, стукотять, кричать... точнiсiнько, як у
млинi, як на всi меле i товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами.
Матвiй Шпонь та продав сiль, розщитавсь i грошики вчистив, та й найняв
тро?сту i водиться з нею по ярмарцi. Вже й шапки катма, десь кинув ?? на
когось та й вiдбiг. Iде й спiва?, а де калюжа, тут i вдарить тропака.
Забризкався, захлюстався... Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля! Ув однiй руцi
пляшка, а у другiй чарка; -кого не зострiне: "Пий, сучий сине, дядюшка
любезний! пий! Матвiй Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь!
Будь здоров на многi? лiта!" Вип'? i пошту? його; коли той не схоче, так
додолу горiлку вилл?, а його ла?-ла? та й стане другого поштувати; отсе ж
ще не зовсiм допив з пляшки, зараз пляшку об землю i гука: "Шинкарю!
подавай Шпоню знова. Музика, грай!" -та й пiшов дальш. Iде i побачив
дiгтярiв. Шубовсть у шерiтвас з чоботами зовсiм i кричить: "Дiгтярю, не
журись! Шпонь вiдвiча грошами". Та й викине йому з кишенi повнiсiньку
жменю грошей, а сам знову кричить: "Не абедно? Не мiшай же! Музика, грай!"
Та й стане хлюпатися у дьогтевi, як мала дитина у калюжi. Що то, як
чоловiк у щастi та у радостi! Чого-то вiн не видума? Нiчого не жалу? i нi
об чiм не жалку?!
А там, чути, ведмiдь реве i танцю?, а циган викрику?: "Ану, Гаврилку,
як старi? баби п'янi валяються?.." Циганка ворожить та приговорю?: "I
щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбива?ться; положи ж
п'ятачка на рученьку - усю правду скажу..." Циганчата танцюють халяндри та
кричать не сво?м голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з
сво? шкапою. Знай божиться i жiнкою, i дiтьми та проклина свою душу, i
батька, i матiр, а усе затим, щоб стару, слiпу, сапату й, з вибитою ногою
кобилу продати замiсть молодо?, здорово?. Та як обступлять нашого брата
циганське навожденi?, так не зна?ш, що й робить. Як напустять мару, так i
сам бачиш, що шкапа трьох денежок не сто?ть, та тiльки дивишся та лупа?ш
очима i не зна?ш, куди вiд них дiтись. Той божиться, другий суне тобi у
руку оброть з шкапою, третiй тягне з тво?? кишенi хустку, де гаманець з
грошами зав'язаний, а сей вже й здачi да?, та усi гуртом волочуть тебе пiд
ятку могоричi запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотiв
сво? ледащо продати, а проклятi цигани усунули тобi у руку таку патику, що
й скiпками гидко узяти; та за таку цiну вiддали, що можна б, бува, i вола
купити; та же ж за мо? грошi i горiлку купували, i пили: а далi, замiсть
дяки, у вiчi насмiялись: "Шкапа твоя, - кажуть, - трохи, чоловiче,
недобача; так купи ?й окуляри та й почепи на вiчi, як паничi у городi
носять, то ще потягне..."
Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. I усякий народ, хто
там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку знiме та й
скаже або: "Добридень", або "Здрастуйте, господа служба!" А служба
нiчичирк: сто?ть собi гарненько, i пальцем не кивне, i очима не поведе, i
усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма
Трохимович, сидячи у сво?й ятцi, бачив се? все та й дума: "Добре наше
дiло: побачимо, що дальш буде".
Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як
ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира... i вже один рушничок у
молодички з купи i вчистив i у кишеню запакував; стягйув у чугу?всько?
перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть сто?ть, вiдрiзав з воза i
вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро
зробив, що нi жоден хазя?н i незчувсь. Далi прийшов, де грушi продають,
бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на
ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок - нiхто не баче; потягнув його
до себе - нiхто не баче; положив гарненько на плече - нiхто не баче... та,
не озираючись, i чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство,
бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його,
мов сво?, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню. Не хитрий
же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами
несе та й мугиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок - сiп! - "Нащо
ти грушi узяв? сякий, такий сину!" -питаються його ув один голос. Сто?ть,
сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: "Н?шта то вашi
грушi-ста?" - "Адже ж не чи?, як нашi". А вiн як крикне на них: "Ах ви,
хахли безмозглi?..." (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогдi б
вже лаявсь, скiльки хотiв). "А зачим ви, - каже, - менi тагда не сказали,
как я з воза мiшок узяв?" - та до них з пенею: "Ви, - каже, - зiва?те по
старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот,
виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше хазяйство щоб
то i сюди i туди, так де ж! нi приступу, та ще й ла?. А далi ухватив за
комiр i тягне i кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний
мунд?р патьор i сапоги таптал, давай та i толькаi" Нашi нi вiдхрестяться,
нi вiдмоляться: "Цур тобi, - кажуть, - батечку! здiлай милость, господа
служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!"
Так де! Так реп'яхом i узявсь i каже: "Мине чужово не нада; не хачу ваших
груш, а подай майо!.." Що тут на свтi робити? Iще таки подумали сяк-так,
щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тi?
спiва: "Вон моя команда! - та й показу? на салдацький патрет, - пайдьом iк
ньому". Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного -
так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити,
поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжем сто?ть. Як
же опiсля розслухали та роздивились i вгадали, що то салдат мальований,
так аж об поли вдарили руками та - фiть, фiть! - посвистали та й пiшли до
возiв. А Кузьма Трохимович у сво?й ятцi смiявсь-смiявсь, що аж кача?ться,
а далi каже: "Ох!" - та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за
кумедiя.
Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися iти на ярмарок, бо усе
пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то, як у тiснотi, так думали,
що ?х не так i розглядають. Ось i тягнеться низка ?х, та усе на пiдбор:
одна вiд друго? чорнявiша, одна вiд друго? краща. Порозряджуванi так, що
господи! Серед дня сонечко пригрiло, так воно й тепленько: от вони i
повихоплювались без свиток, в самих ба?вих червоних юпках, що так, як мак
цвiте. Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi, коси у дрiбушки
позаплiтуванi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у сорочок
i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожно?
разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi
крести так i сяють; плахти картацькi, запаски i шовковi i колiсчастi*
(*Мережанi), пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках i у
бiлих та у синiх панчiшках. А за дiлом же вони й вийшли? А як же?
Витрiшкiв купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна
дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi.
От ходять по ярмарку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна - зирк!
та й каже нищечком: "Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, солдати!" -
"Врешеш! Де ти ?х уздрiла?"- питаються i розглядаються усюди. "Та онде,
онде, бiля дiгтярно? лавки сто?ть з оружжом калавурний..." -"Так i ?", -
гукнули усi та .й почали щебетати та смiятися, з мiсця на мiсце
переходять, та одна одну пха, то буцiм спотикаються; а самi знай
озираються та, як тi? пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та
зачепив би котру. От тут би ?м i лахва, тут би вони й стали його
розпитувати, чи тут проходом, чи посто?м? От тут i сказали б йому, щоб з
товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давко бачили
що путн?, а сво? парубки остили i обридли.
От i визвалася з них Домаха та й каже: "А тривайте лишень, я пiду
побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь
лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене". От i
пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс
собi мугиче, то хусточкою помаху?, то нахилиться пiдв'язку пiдв'язувати...
от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: "Де то тут
шпалери та шумиха прода?ться?.. Коли б менi хто показав?.." Та й заспiва
собi нишком. О! що то вже за дiвка!.. Вона не знала, як пiд кого
пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i
жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам
заробляла, такi? вже не вчити: усе знала.
Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн ?? ще й
не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до не? разом: "А куди ти,
Домахо, пiшла?" А вона бiля салдата сто?ть i хусточкою маха? та голосно i
кричить: "Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине ". А наш
салдат сто?ть, нi зачiпля?; нi перепиня? i нiчим ?? не займа?! "Що за
недобра мати, - дума? Домаха, - таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн
мене i не займа?. Хiба не смi?, чи що? Та вже ж вернусь ще..." От i
вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде.. i впустила хустку, буцiм
загубила, думаючи, що салдат гукне на не?, щоб вернулась i пiдняла хустку:
от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i пiшли лади...
Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i
волосом не двига. Стала наша Домаха та огляда?ться i каже голосно: "Ох
менi лихо! забула хустку... Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як
би йому подякувала!"
Озира?ться, сердешна, i погляда iспiдлiб'я, та ба! Сто?ть салдат i на
хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiватись, треба вертатись... От би то i
пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: "От бiда! лежить моя хусточка бiля
самiсiнького салдата... Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або
щоб з оружжа не застрелив..." Пiдiйшла, - i нахиля?ться i бере б то й не
бере... а усе вижида салдата... Так що ж бо: не на такiвського наскочила!
Далi нахилилась i простягла руку, неначе не ?вши, а сама усе дивиться на
нього... а далi як придивилась... як зарегочеться на усю вулицю... А
дiвчата i вiдозвалися до не?: "А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо!
Кажи-бо, що вiн говорить?" - "Але, говорить..." - кричить Домаха, та
скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить.
"Що... що таке?.. Що вiн тобi сказав?.." - обступивши, дiвчата Домаху
ув один голос випитують. "Еге! що казав? - каже Домаха, - то не живий
салдат, а то його парсуна!" - "Йо!" - гукнули дiвчата i пiдбiгли
розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували
дещо та й пiшли геть по ярмарку. А се? чувши i багато дехто пiдходили вже
не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; "Так i ?, що
намальований!" - та й пiдуть собi.
Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора
знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому... Аж ось
почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку... та мерщiй i присiв у
ятцi.
То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i
зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити вiд хазяйства, батьковi сини -
зiбралися на ярмарок погулять. Iще зранку, хто попродав свiй товар, а хто,
покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись
любенько, понадiвали хто нову свиту, хто кита?ву юпку, хто ще
батькiвський, хоч i старий, та жупан, попiдперiзувавшись шпетненько хто
каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на
пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними,
то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто
й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови
трохи не на п'ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк
перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що ? голосу, аж
кривляться та жмуряться, спiваючи московськi пiснi: "При далiнусцi
стояла"; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не
попадайсь ?м на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з
квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода ?м
назустрiч, - нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо
лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе й не
бачать нiчого, буцiмто й не вони.
Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб так стiною на
них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i пожартувать, i
поженихатись... Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло! А щоб ?х хто мiг
зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз i самому писарю
давали тако? пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькi так так вiд них i
ховаються по бур'янам та за плотами. Так тут вже нiчого!.. Усяк ?м поважа:
"Нехай, - каже, - хлопцi нагуляються: бiльш коли лиха не нароблять".
От iдуть, i як накинули воком на дiвчат, i пiшли побiля мальованого
салдата, а ?х ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже:
"Здрастуйте, господа служба!.." Тут як зарегочеться народ, i перекупки, i
купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: "Тю-тю, дурний! Та то
не живий, то намальований. Хiба тобi повилазило? Отто, оглашенний, не
розбере!.."
Напiк же пан Терешко ракiв, як i сам розгледiв, що справдi салдат
намальований i що увесь базар з нього глузу?! "Тепер, - дума сердека, - не
буде менi просвiтку; будуть менi смiятись i через се? не знать, що будуть
прикладати. Йо не йо! Що тут менi на свiтi робити!" Сто?ть, зажурившись,
та й дума. А далi схаменувся, зареготавсь та й каже: "Буцiм я й не бачив,
що се не живий, а що се тiльки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб
подратувать з маляра!.. Чи так же то малюють! О! бодай його мара малювала!
Се й слiпий розгледить, що се патрет, а не живий чоловiк... Хiба тут були
такi дурнi, що приймали його за живого? Не знаю... Тьфу! чортзна-що й
надряпано. Дивiтесь, люди добрi, хiба так ш'?ться чобiт? Я швець на все
село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету
надряпувати), от i в пiдборах брехня; та й пiдйом не так... та таки i усе
не так. Цур йому! пайдьом, хлопцi, дальш; намалював же якийсь-то
дурень!.." От i пiшли сво?ю дорогою, i Терешко дуже радий був, що
спокутував iз себе бiду.
Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хрiну
понюхав! З бiса-бо йому досадао стало, що увесь ярмарок, i що то на мiсцi
народу було, таки, мабуть, душ з п'ятдесят, коли iще не бiльш, та усi ж то
до ?диного, усi не пiзнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а
тут, чорт його зна, вiдкiля узявся швець та закепкував його роботу нiнащо.
"Се вже, - каже собi, - курам буде на смiх. Я таки, правда, об чоботах
недуже й доглядавсь; може, воно що-небудь i не так. Я тiльки й старавсь,
щоб йому твар, i щоб вiн увесь, i мундер i оружжо щоб так було неначе
живе, а об чоботах i байдуже; бо не думав, щоб хто вже туда став пильно
доглядатись, де й нужди мало i куди не усяк i дивиться. Нехай же так буде,
як швець каже: перемалюю, щоб i його уконтентувати i щоб нiякого хвальшу
не було у мо?й роботi".
Вилiз iз сво?? ятки, достав палiтру з красками i пензель, пiдмалював,
як там швець надряпав, та й уп'ять полiз та й каже: "Нехай пiдожду, поки
краска пiдсохне, а там i вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не
так чобiт намальований".
Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дiвчат, вернулись навперейми
i йдуть вп'ять побiля салдацького патрета. От один парубок розгледiв його
та й каже: "Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемалював чобiт,
як ти сказав". - "Еге! iще б то й не послухав? - сказав Терешко,
пiдсунувши шапку на саме тiм'я i узявшись у боки. - Я же силу знаю i зараз
побачу, що не до шмиги!"* (*Не до ладу.). А як йому й досi досадно було на
маляра i на патрет, що через них йому люди смiялися, от i думав ще таки
занехаять, щоб маляра збити з пантелику i щоб народ думав, що вiн велику
силу у малярствi зна; посвиставши й каже:
"От i сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як
чоботи, як я навчив; так мунд?р не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось
так..."
"А зась не зна?ш? - обiзвався Кузьма Трохимович з сво?? ятки, - швець
знай сво? шевство, а у кравецтво не мiшайся!"
Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю кумедiю i що Кузьма
Трохимович так вiдрiзав Терешка-шевця! Як пiдняли Терешка на смiх!
Реготались з нього, реготались, та так же то, далебi, що не то що, що аж
за рiчкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не
оглядаючись, та аж забiг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собi
посмiявшись та зiбравшись з патретом i з усiм сво?м крамом, по?хав до
свого пана та по уговору грошики й горiлочку з нього зчистив та й прав.
Ярмарок розiйшовсь. Тiльки вже Терешковi ввiрвалась нитка верховодити
хоч на вулицi, або на вечорницях, або i у шинку. Тiльки що забалянтрасить,
а тут йому хто-небудь i вiдрiже: "Швець знай сво? шевство, а у кравецтво
не мiшайся!" - то так язик й прикусить i вже нiчичирк.
От i вся.
Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT