Iван Франко. Украдене щастя

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------

ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ

ДIЙОВI ОСОБИ
Микола Задорожний_, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи
повiльнi.
Анна_, його жiнка, молодиця, лiт 25.
Михайло Гурман_, Жандарм _, високий, здоровий мужчина, лiт З0.
Олекса Бабич_, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.
Настя_, його жiнка, лiт 35.
Вiйт_, селянин, лiт 50.
Шльома_, орендар.
Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музи к и i т. i._
Дi?ться коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.

ДIЯ ПЕРША
_
Нутро сiльсько? хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б'? об вiкна. В
печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На
лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть,
другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок
плете рукавицi, Другий на коливоротi крутить шнур.

ЯВА ПЕРША
Парубки, дiвчата, Анна i Настя._
_
Парубки i дiвчата (спiвають):_

Ой там за горою та за кремiнною
Не по правдi жи? чоловiк з жоною.
Вона йому стелить бiлу постеленьку,
А вiн ?й готу? дротяну нагайку.

Бiла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка бiле тiло рвала.
Бiла постеленька порохом присiла,
Дротяна нагайка кров'ю обкипiла.
Настя (перерива?, махаючи стиркою)._ Та тьфу на вас! Що се ви вигадали
тако? плаксиво?! Мов по покiйнику голосять.
1 парубок (регочеться)._ Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.
Настя_. Тю на тебе та на твою голову! Ти гада?ш, що я твого тата жiнка,
що небiжка нiколи з синцiв не виходила.
1 парубок_. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив:
"Як чоловiк жiнки не б'?, то в нiй утроба гни?".
2 парубок_. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров
пускати.
1 парубок. _I задармо! То также щось варто! Настя. Та повиннi-сте
стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То
так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут
ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода,
та лад, та любов - а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.
1 дiвчина_. Та не бiйтеся, тiтко, ми сво?ю спiванкою святих ангелiв iз
хати не виполошимо.
Настя_. А ти вiдки се зна?ш? А може, якраз виполошите? Зна?ш, як старi
люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то бува? таке, що як у злу годину
скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мо? небiжка мамуня
розповiдали, що раз один такий...
1 парубок_. Та пипоть вам на язик! Iдiть до печi та глядiть, чи швидко
тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста при?де та нас понаганя? додому.
Настя_. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб
ти свою рукавицю доплiв. (Iде до печi.)_
1 дiвчина_. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А
така жалiсна, аж плакати хочеться.
Анна (вiд печi)._ Почекайте-но, як замуж повиходите та на сво?х плечах
того добра зазна?те, то вам ще й не так плакати захочеться.
Дiвчата_. От тобi й на! А ви се вiдки зна?те? Хiба ви сього зазнали?
Анна_. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi
знати та богу.
Дiвчата (хвилю мовчать, потiм починають спiвати):_
Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,
В мене тiло бiле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Най я собi урву рожевий квiточок,
Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:
Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.
Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, приплини до краю.
Настя (тим часом повиймала вареники, вiдцiдила ?х, полила ?х олi?м,
посолила i ставить на столi)._ Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу!
Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором
сiдають за стiл i ?дять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi
також вареникiв i сiда? на припiчку, обернена до столу плечима.)_ Ну,
кумо, помагай i ти!
Анна (глядить до вiкна)._ Господи, яка там шаруга? Коли б тiлько нашi
де з дороги не збилися! , -

Настя_. Не бiйся, ?м не першина.
Анна_. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б
якесь велике нещастя надо мною зависло.
Настя_. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й
уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми...
Анна_. Я?
Настя_. Чоловiка ма?ш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться
до тебе.
Анна (зiтха?)._ Та що то з того!
Настя (тихiше)._ Ага, ти про те, що дiтей не ма?ш. Не бiйся, бог
ласкав, будуть iще.
Анна (маха? рукою)._ Ей, я не проте!
Настя_. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу
скривдили? Тьфу! Наплюй ти на ?х посаг! Тм твоя кривда боком вилiзе.
Анна (кида?ться мов ужалена)._ Йой, кумо! Та хiба я про посаг? I пощо
ви менi згаду?те мо?х братiв? Адже зна?те, що вони мо? найтяжчi вороги.
Настя_. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про тво? керваве дiвування.
Анна (живо)._ Що? Про мо? дiвування? Що ви про нього зна?те?
Настя (добродушно)._ Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати
побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж
випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..
Анна_. Як то? Ще й бiльше щось зна?те?
Настя (смi?ться)._ Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все,
хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв тво?х я й
на очi не бачила.
Анна_. А вiдки ж ви все те зна?те?
Настя (смi?ться)._ Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди,
що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала,хто.
Анна_. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?
Настя_. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки
до мо?? хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.
Анна_. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчата
(встають вiд ?ди)._ Спасибiг вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за
вечерю!
1 парубок_. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б'? його
стиркою)._ Iди, iди ти, негосподарська дитино!
Дiвчата_. Ну, пора нам додому, а то позамiта? дорогу, то не докопа?мося
вулицею.
2 парубок_. Не бiйтеся, мо? ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий
по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.
1 дiвчина_. Овва, якi менi силачi. Ще подвига?теся та болячки
постручу?те!
Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять._
Ну, добранiч вам!
Цiлуються з Анною, вона свiтить ?м скiпкою до сiней._
Анна_. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте
ласкавi! (Зачиня? за ними дверi.)_

ЯВА ДРУГА
Анна i Настя._
_
Настя_. Та було хiба i менi йти.
Анна (спряту? зо стола)._ Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а
як ваш чоловiк буде ?хати, то й так попри нашу хату, то почу?те. А менi
веселiше буде ждати.
Настя (помага? прятати)._ Та воно то так. А все-таки хата рук потребу?.
Ну, та вже для тебе се зроблю... (Зупиня?ться серед хати перед Анною, з
мискою в руках.) _Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про тво?
дiвування?
Анна_. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.
Настя (лукаво)._ А тво? серце нiчого тобi не говорить?
Анна_. Серце? А вам що таке? Що воно менi ма? говорити?
Настя_. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонi?ш! Ну, ну, не
лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.
Анна_. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?
Настя_. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?
Анна_. Вiд якого Михайла?
Настя_. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумi?ш. Адже ми обi
не дiти! Михайла Гурмана зна?ш, а?
Анна (вiдступа? крок взад i хреститься)._ Свят, свят, свят! Ви що се,
кумо, говорите? Михайло Гурман - так, я зналася з ним, але його давно на
свiтi нема. Вiн у Боснi? згиб.
Настя_. Хто се тобi сказав?
Анна_. Я ее знаю, брати говорили.
Настя_. Еге, то-то й ?, що брати!
Анна_. його мати сама лист менi показувала, плакала.
Настя_. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.
Анна_. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився?
Може, дух його вам об'явився?
Настя_. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандарм _ах
служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас
перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.
Анна_. Господи, що се таке? Що зо мною дi?ться? Кумо, голубонько!
Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс... сс такс, що
здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в
могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу
прийшов. Та нi, нi, ви жарту?те, ви тiлько так говорите!
Настя_. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що
брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiяко? вини. Вiн i сам се казав.
Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро
говорив про тебе!
Анна_. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не
хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки.)_ Ой господи! Ой боже
мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в
мiшку продали?
Настя_. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най ?м
за се бог заплатить.
Анна (все ще в нетямi ходить по хатi)._ I за що? Пощо? А, знаю, знаю!
Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них мо?? батькiвщини. О, так,
так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи,
рятуй мене! Не дай одурiти!
Настя (бере ?? за плече)._ Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не
грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.
Анна (вдавлю?ться в не?, по хвилi)._ А так, правда ваша! Правда ваша!
Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I
як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що
от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Ма?ш! Той, що досi був
для мене помершим, явля?ться наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi,
що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!
Настя_. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба
одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.
Анна_. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при
церквi, слiзьми плити вмивала - нiчого не помага?.
Настя (надслуху?)._ Га, чу?ш? Мабуть, дзвiнок теленька?. Певно, нашi
?дуть.
Анна (при вiкнi)._ Теленька?! Ледво чути за свистом вiтру, а теленька?.
Господи тобi слава, що ?дуть! Ходiмо зустрiчати!
Обидвi сквапно одягаються i виходять._

ЯВА ТРЕТЯ
По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у
руках._
_
Бабич_. Дай боже вечiр добрий!
Анна_. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не ?хав?
Бабич_. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав сво??
купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до
кiнця та й по?хав за iншими.
Анна_. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну
негоду?
Бабич_. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, по?хав на Купiння з
передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем ?хали. Але вiн швидко
при?де, не бiйтеся. Конята у нього добрi.
Анна_. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай
боже якого нещастя!
Бабич_. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху
пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дба?. Ну, стара, ходiмо ?хати
додому, там десь конята перемерзли.
Настя_. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!
Бабич_. Добранiч!
Анна_. Оставайтеся з богом!
_
Бабич i Настя виходять._
ЯВА ЧЕТВЕРТА
_
Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiда? коло вiкна i надслуху?)._
Не чути! Тiлько вiтер свище i ви?. (Заламу? руки.)_ А вiн жи?, жи?, жи?!
Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу
про се думати. В мене ? чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу
вiри. (Надслуху?.)_ Ах! Ось вiн ?де! Ну, прецiнь! Господи тобi слава!
(Виходить.)_

ЯВА П'ЯТА
Микола i Анна._
_
За сценою чути брязкiт нашийникiв. По хвилi входить Микола, весь
присипаний снiгом, в гунi, надiтiй поверх кожуха, в баранячiй кучмi, в
рукавицях i з батогом. Вiн ста? насеред хати, вийма? батiг iз-за ременя i
почина? обтрiпувати снiг, стукаючи при тiм об землю чобiтьми. Вiдтак
охаючи почина? роздягатися._
_
Микола_. Ось тобi i заробок! Ось тобi жий та будь! Ой господи, i як се
я душi не згубив по дорозi, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я!
Та й промерз до само? костi! (Вiдсува? вiкно i кричить.)_ Анно, а коням
треба пити дати! Думав напо?ти на Купiннi, та не мож було!
Анна (за сценою)._ Добре, добре! Я вже й воду зладила.
Микола (засува? вiкно, знiма? гуню, потiм кожух i вiша? ?х на жердцi)._
Ну, заробок, нема що казати! За вiсiм шiсток головою наложи - оплатиться.
Цiлiсiнький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни i мокни,
як остатня собака, - i за все те вiсiм шiсток. А прийдеться платити, то й
того ?м, людо?дам, жаль. I тото би зажерли. Як дають чоловiковi той
кровавий крейцар, то так i видиш, що ?х i за тим колька коче. А бодай вас
уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очi
повивалювали, нелюди поганi! (Сiда? кiнець стола i почина? стягати
чоботи.)_ От iще бiдонька моя! (Кричить.) _Жiнко, гей, жiнко! Анно! Де ти
там?
Анна (входить)._ Ти мене кликав?
Микола._ Таже кликав. Ну що, конi пили?
Анна_. Ще й як. Так, бiднята, перемерзли, мов риби тряслися. Бiдна
худiбка! Я ?м трохи сировицi до води долила, випили по двi коновцi.
Микола_. А ?сти мають там що?
Анна_. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти ?м даси. Мають по
гарцевi вiвса, та й сiчки я нарiзала у заступника на машинi, ну, та й сiна
поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запiзнився?
Микола_. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи менi чоботи стягнути.
Ади, позамерзали як костомахи, та боюсь, щоб ноги не повiдморожувати.
Анна_. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за
чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опуска? ногу, вiдступа? на
крок узад i хреститься.)_ Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти
весь у кровi!
Микола_. Я?
Анна_. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти
скалiчився де?
Микола_. Та нi, нi, не бiйся!
Анна (кида?ться до нього i розпина? лейбик)._ Та почекай лишень!
Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?
Микола_. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний.
Анна_. Що? Бив тебе?
Микола_. Та певно, що не гладив. (Грима? кулаком об стiл.)_ Але я йому
не подарую! Я на нiм сво?? кривди пошукаю!
Анна_. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?
Микола_. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащо? З доброго дива мене
вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.
Анна (все ще огляда? його)._ Та не клени, Микола не гнiви бога! Ой
господи, та з тебе тут кварта кровi зь йшла! От iще недоля моя! Давай я
обмию. Десь тут iще тепла вода лишилася. (Iде до печi.)_
Микола (кричить)._ Нi, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось
так як ?, до самого пана судi? пiду. Най пани побачать! Не мий!
Анна (налива? в миску води i наближа?ться). _Iди, iди, бiдна ти голово!
Не роби з себе смiховище людське! Вiйтовi нiчого не зробиш, тiлько з себе
смiх зробиш.
Микола_. Як то нiчого не зроблю? То цiсарське право позволяв отак над
людьми збиткуватися? Як вiн вiйт пiдпри?мець вiд довозу дров на жупу, то
йому вiльно з чоловiка й душу вигнати?
Анна_. Ти, певно, знов полiна продавав?
Микола_. Ну, та певно, що мусив продати. Бiйся бога, чоловiк намучився
в лiсi, намерзся, як собака, крейцарика при душi не ма?, а треба прецiнь
чимось душу пiдкрiпити.
Анна_. Ей, Миколо, Миколо! Кiлько разiв я тобi говорила: радше
притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш iти! Адже вiйт тебе за
таке до арешту борше запаку?, нiж ти його!
Микола (глядить на не? з острахом)._ Агiй, жiнко! Та се ти правду
кажеш! А менi се i в голову не прийшло. Ну, на, мийi
Анна (ми? його)._ Я би не знати що за се дала, що ти не тiлько полiна
продав, а ще й сам вiйтовi якесь згiрдне слово сказав.
Микола_. Я? Та скари ж то мене господи, що нi! Вчепився мене, що латер
неповний. Я, як звичайно, остатнiй накладав, а вiн до мене. Вже там хтось
мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полiн продав.
Анна_. А може, вiн i сам видiв?
Микола. А дiдько його зна?, може, й видiв. Досить, що вiн до мене. "Я
тобi, - каже, - не заплачу, поки латер не буде цiлий". А я кажу: "Який був
у лiсi, такий тут ?". А вiн менi каже: "Брешеш, ти п'ять полiн продав". А
я йому кажу: "Як продав, то не сам продав. I iншi продають". А вiн до мене
пристав: "Хто прода??" Та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По
правдi, чоловiк нiчого не бачив, а так на першого-лiпшого говорити стидно.
От я возьми та й скажи йому: "Та й ви самi, доки-сте не були пiдпри?мцем,
то-сте продавали". Не встиг я йому се сказати, а вiн як не кинеться на
мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало.
То вже я й нестямився, коли, i хто, i як мене вiдборонив та на сани
посадив.
Анна (хита? головою)._ Я так i думала, що ти щось таке мусив ляпнути.
Вiйт не такий чоловiк, аби когось задармо вчепився.
Микола (гiрко). О,_ та певно. У тебе кождий чес' ний, кождий розумний,
коби. тiлько не твiй чоловiк.
Анна_. Я тобi честi не уймаю, але полiн не треба було продавати.
Микола_. Л мерзнути та о голодi бути треба!
Анна_. Було собi з дому взяти пару крейцарiв на горiвку, коли вже без
не? не можеш обiйтися. Адже ж ми вже не такi остатнi.
Микола_. От таке! На заробок ?хати i ще грошi з дому брати!
Анна_. Ну, коли так, то ма?ш заробок, якого-сь хотiв. (Застелю? стiл i
заходиться давати вечерю.)_ Ну, але де ж ти так довго барився?
Микола (гнiвно)._ А тобi що до того? Не тво? дiло! Коли я тобi такий
нелюбий, то не питайся мене нi про що!
Анна (ставить миски на стiл)._ Ну, коли так будеш зо мною говорити, то
певно любiший не будеш.
Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вiкнi, _Anna_ заставля? вечерю.
Микола оберта?ться i почина? мовчки ?сти. Втiм чути стукання до вiкна.
Анна здрига?ться, Микола випуска? ложку з рук._
Анна_. Свят, свят, свят! А се що таке?
Микола_. Хтось до вiкна стука?! В таку пiзню годину, в таку негоду -
ой, може, яке нещастя!
Голос за вiкном_. Гей, люди, створiть, не дайте душi загинути!
Анна_. Хтось, певно, з дороги збився. Бiжу створити.
Микола_. Анно, стiй! Може, яка зла душа?
Анна_. Ба, та що? Дати чоловiковi загибати? Та й що нам зла душа? Взяти
у нас нема що, нiкому ми нiчого не виннi, то чого нам боятися? (Виходить.
Чути калатання засувiв.)_

ЯВА ШОСТА
_
Микола, по хвилi входить Жандарм з карабiном, увесь присипаний снiгом,
за ним Анна._
_
Жандарм _. Дай боже добрий вечiр!
Микола_. Дай боже здоровля!
Жандарм _. Перепрашаю, що в таку пiзню пору неПрошений до вашо? хати
набиваюся. Але там такастоашна буря, куревiльниця, щоне дай господи! Я з
дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметi, або вовкам на зуби
попадуся.
Анна (хреститься)._ Господи!
Жандарм (озира?ться на не?, витрiщуе очi, потiм перемага? себе)._ А
так! Недалеко вже було до того. Там пiд лiсом чути, як вони виють. Кождо?
хвилi могли, бестi?, зо мною привiтатися!
Микола_. Та роздягнiться, пане, сiдайте! Адже ж тепер, пiд нiч, далi не
пiдете.
Жандарм _. Та куди вже! Нiг сво?х не чую, так промерз та змучився! Ой,
господи тобi слава, що з душею з того снiгового пекла вихопився!
(Обтрiпу?ться зо снiгу i почина? роздягатися. Микола придивля?ться йому
ближче.)_
Микола_. А ви вiдки, пане шандаре?
Жандарм _. Та ходом з мiста.
Микола_. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але менi зда?ться, що я
вас десь колись бачив.
Жандарм (смi?ться)._ Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хiба ж ти
не пiзнав мене? (Клепле його по плечi.)_
Микола_. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали... Анно, ба, а ти хiба
не пiзнала Михайла?
Анна (зовсiм забувшися, сто?ть кiнець столу i, не дивлячись на них,
шепче молитву)._ I остави, i ослаби, i вiдпусти, господи...
Жандарм (регочеться)._ Анно! Господине! Що се вам на побожнiсть
зiбралося? Що ж то, не привiта?теся зо старим знайомим?
Анна (пода? йому руку)._ Як ся ма?те, пане шандар?
Жандарм (хвилю пильно глядiв на не?, потiм пустив ?? руку, зцiпив зуби
i вiдвернувся, говорить далi тiльки до Миколи)._ Ну, нинiшньо? ночi не
забуду, доки життя мого. Зна?те, як я почув крiзь вiтер тi вовчi голоси,
та й то так недалеко - ну, гадаю собi, вже по менi! I так менi нараз мовби
хто приском поза плечима посипав. I в тiй самiй хвилi я побачив збоку
свiтло. Зразу подумав, що то вовк очима блима?, але далi бачу, що сто?ть
на мiсцi... I вже я нiчого бiльше не думав, не мiркував, тiлько як не
пущуся бiгти пiвперек снiгiв, через якiсь рiвчаки, замети та плоти. I бог
його зна?, вiдки в мене стiльки сили набралося. Гримнув чоловiк собою з
десять разiв, то правда, але богу дякую, що. хоть костi цiлi!
Микола_. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти менi, будь ласкав, що се
з тобою? Вiдки ти взявся? Адже ж казали, що ти...
Жандарм (регочеться)._ Ха, ха, ха! Що я що такого?
Микола_. Ну, та що ти погиб, умер...
Жандарм (смi?ться ще дужче i пiдходить до нього. Микола цофаеться)._
Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небiжчик. Не вiриш, Миколо? Я
вмерлий! Я з гробу приходжу.
Микола (переляканий, хреститься)._ Свят, свят, свят!.. (Слабо
всмiха?ться.)_ Ну, що ти дурницi говориш, Михаиле? То не годиться з такими
рiчами жартувати.
Жандарм (грiзно)._ Ти дума?ш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене!
(Простяга? руку, Микола вiдскаку?)_ А видиш! Та проте дарма! Зна?ш,
Миколо, пощо я прийшов?
Микола_. Ти? До мене?
Жандарм _. Еге! По твою душу. (Регочеться.)_ Ха, ха, ха! Ото налякав!
Ну, не бiйся, бiдолахо! Твоя душа не така-то дуже цiнна рiч, щоб аж мерцi
з гробу по не? приходили. Не бiйся, ади, я живий чоловiк, такий, як ти!
(Плеще його по плечi.)_ А вiдки я тут узявся, се я тобi зараз скажу.
Вернувши з вiйська, я продав грунт i хату i вступив до Жандарм _iв, ось
уже три роки служу. Зразу на границi був, пачкарiв ловив, а оте? пару
недiль тому перенесли мене в сей повiт.
Микола_. I чи не можна було вiдразу се сказати? А то на тобi! Взявся
страшити мене небiжчиком. Ей, Михаиле, Михаиле! Ти, як бачу, все ще такий
збиточник, як був колись. (Хита? головою.)_ Ну, сiдай та от вечеряй разом
з нами.
Жандарм _. Оте? справдi розумне слово. (Бере за ложку i сiда? коло
столу.)_ Ба, а ви чому так пiзно вечеря?те? Адже, певне, вже пiвнiч буде!
Микола_. Адже я в такiм самiм був, як ти. Тiлько недавно з дороги
при?хав.
Жандарм (?дячи). З_ яко? дороги?
Микола_. Та з мiста. Латри возив на жупу та й так припiзнився. Насилу
додому допхався, (?сть.)_ А ще менi лиха доля казала ?хати на Купiння.
Думав, що ближче буде, пiвперек лiсу, а тим часом там замело так, що я
троха худоби навiки не збавив,
Жандарм (кладе ложку i глядить на нього здивований)._ Що? Ти се? ночi
на Купiння ?хав?
Микола_. Таже ?хав.
Жандарм _. Попри купiнську коршму?
Микола_. Ну, таже не куди. Ще зупинився, хотiв конi напо?ти, та якась
мара вiдро урвала. Почав було стукати до жидiв, але якось нiхто не
виходив, а я подумав собi: "Ей, уже й так додому близько!" Та й не
достукавшися нiкого, взявся та й по?хав.
Жандарм _. А давно се було?
Микола_. О, певно, що вже зо три години тому. Хоть то вiд нас до
купiнсько? корщми ледво пiвмилi, але як я почав ?хати, як почав стрягнути
та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймнi пiвроку ?ду. А тут
чоловiк сам-самiсiнький у лiсi.
Жандарм _. То ти сам ?хав? I не тямиш, ?хав ще хто за тобою?
Микола_. Де там! Усi нашi геть поперед мене ви?хали, та й усi ?хали на
Радловичi, гостинцем.
Жандарм _. Ну, а в коршмi свiтилося?
Микола_. Та було свiтло, але вiкна були заслоненi та й дверi замкненi.
Мабуть, жиди вже спали, бо на мiй стук нiхто не обiзвався.
Жандарм (воркоче)._ Ну, певно?
?дять, мовчанка. Анна сидить на припiчку, силу?ться ?сти, та не може.
_
Ну, спасибi вам, пане господарю, за вечерю! (Кладе ложку i вста?.)_
Микола_. За мало. Видихай здоров! (Вста? також, оба сiдають на лавi.)_
Анна мовчки спряту? зо столу._
Жандарм (придивля?ться Миколi збоку)._ Ба, що се у тебе, Миколо, таке
лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бiйки!
Микола (змiшаний)._ Я? Ха, ха, ха! Та куди менi до бiйки? Я чоловiк
спокiйний. А се тi нещаснi латри сьогоднi так мене до?хали. Тiлько що я
почав брати з купи полiна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя,
що мене на мiсцi не забило.
Жандарм _. Ов, то погана пригода?
Микола_. Ой, най бог боронить вiд такого зарiбку!
Жандарм _. А багато заробля?ш на день?
Микола_. Е, тiлько того зарiбку як кiт наплакав. Вiсiм шiсток на день.
А кiлько чоловiк надвига?ться, намерзнеться, намучить себе i худобу i
нагризеться, то вiдрiкся б i того зарiбку.
Жандарм (знов придивля?ться його лицю)._ Але тебе, брате, таки порядно
тi полiна мусили за?хати. Цiле праве лице мов граблями подряпане.
Микола_. Та кажу тобi, що як на мене з правого боку полiна гуркнули, то
я думав, що вже менi голову на камуз розбили.
Жандарм (вста?, проходиться по хатi i сiда? лiворуч вiд Миколи, а потiм
глядить на нього)._ Ов, та бо у Тебе i з лiвого боку ще гiрше калiцтво.
Микола (змiшаний)._ А то я тим боком на землю впав, на рiще, та й так
направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.
Жандарм (загляда? йому в очi)._ Е, та бо i спереду шрам на чолi,
зовсiм, як би хто подряпав. Ще й синцi попiд очима. Ей, Миколо, признайся,
се не вiд полiн!
Микола (ще гiрше змiшаний)._ Що ти знов! До чого маю признатися?
Бiймебоже, що я з нiким не бився! Та й нащо би я тебе дурив?
Жандарм (смi?ться i клепле його по плечi)._ Ну, ну, Микола, не бiйся! Я
нинi твiй гiсть, то не потребу?ш Nменi нi до чого признаватися. Але се
одно тобi скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно вiдразу, коли
хочеш щось збрехати, а воно тобi анi руш не уда?ться!
Микол а (заляканий)._ Але ж скари ж то мене господи!
Анна_. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радише, де ми пану
шандаревi постелимо. Пiзня година, , а ви оба помученi, пора спати.
Микола_. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й
забув про се! Я зараз, зараз! (Хапа?ться _сюди й туди по хатi, та не може
потрапити на лад. Надiва_?_ шапку та й кожух.)_
Анна_. Ба, ти куди?
Микола_. Я зараз! Зна?ш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо
Михайловi отут на землi. Ти только верет яких приладь, подушку, а кожухом
накри?ться.
Жандарм _. О, спасибiг вам. У мене е свiй плащ.
Анна_. Та я би була сама за соломою пiшла. Микола. НуI Куди тобi! Я сам
заразiсько принесу. (Бере шапку i виходить.)_
ЯВА СЬОМА
Тi самi без Миколи._
Анна пора?ться коло постелi._
Жандарм пiдходить до не? i бере ?? за плечi._
Жандарм _. Анно!

Анна (ледве чутно)._ Чого тобi?
Жандарм _. Що, ти навiть поглянути на мене не хочеш?
Анна оберта?ться до нього лицем, але зараз спуска? очi вниз i мовчить.
Жандарм довго дивиться на не?.м_Нелюди! Поганцi! Таки додержали слова,
закопали тебе живцем у могилу! Бог би ?м сього не простив!
Анна_. Про кого се ти?
Жандарм _. А про кого ж би, як не про тво?х коханих братчикiв? Зна?ш,
як мене взяли до вiйська, то один iз них у коршмi виразно сказав менi:
"Ти, Михаиле, iди в божий час, але про Анну i не думай. Не буде вона твоя,
хоч би ми мали ?? живцем у могилу закопати". Я тодi розсмiявся йому в очi,
але бачу, що вони таки поставили на сво?м.
Анна (несмiло)._ Так ти... не гнiва?шся на мене? Не проклина?ш мене?
Жандарм _. На тебе, бiдна сирото! Хiба ж я не знаю, що ти тут нiчого не
винна, що у тебе не було власно? волi, що тебе загукали, одурили,
замучили?
Анна плаче._
Та нi, признаюся тобi, в першiй хвилi, дiзнавшися, що ти вийшла замуж
за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була
де близько. Я цiлими днями бiгав мов одурiлий по полю i кляв тебе, просив
на тебе у бога найтяжчо? кари, найстрашнiшого лиха,
Анна (перелякана)._ Михайле!
Жандарм _. Не бiйся, бог не дитина, щоби слухати прокльонiв одурiлого
чоловiка.
Анна (крiзь сльози)._ Ой, боюсь, що вiн таки вислухав тебе!
Жандарм (радiсно)._ Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще,
Анно?
Анна _(з переляком вiдпиха? його вiд себе)._ Мовчи, мовчи! Що ти
говориш? Не смiй до мене так говорити. Я шлюбна жiнка, я чоловiка маю.
Жандарм _. Е, що такий чоловiк! Нинi ?, а завтра може не бути.
Анна_. Як то? Що се значить? Що ти говориш?
Жандарм _. Нiчого. Так собi. Але якби його не було, то ти...
Анна_. Мовчи! Мовчи? Не говори! I про чоловiка мого не смiй думати
нiчого злого!
Жандарм _. Ет, говори собi! Се ми вже побачимо. Що я про нього думаю,
то моя рiч.
Анна (бере його за рам'я)._ Михаиле, що ти дума?ш, скажи менi?
Жандарм _. Дай менi спокiй! Завтра побачиш!
Анна_. Завтра? Значить, ? щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так!
Бачу се по тво?х очах! Чула се с твого голocy, коли ти розпитував його про
тi шрами. О, я знаю-тебе, у тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе,
щоб тизмилувався над нами, не погубляв нас. Одно тiлькi тобi скажу, що
дво? невинних людей вiзьмеш на душу!
Жандарм _. Я маю в бозi надiю, анi одного не вiзьму. Але те одно тобi
скажу, що твiй чоловiк був би дуже добре зробив, коли би був нинi дома
сидiв i не ?здив на заробок.
Анна_. Звiр ти, звiр лютий! Наострився пожерти нас i тепер дума?ш, що
найшов притоку. Але бог тебе,покарае, тяжко покара??
Жандарм (смi?ться)._ Ха, ха, ха! Ось гарно: дво? мерцiв зiйшлося, що за
життя любилися i по смертi одноза друге не забули, а зiйшовшися, не мають
що лiпшого робити, як сваритися. Анно, серце мо?! Невже ж я такий,
ненависний тобi?
Анна_. Чого ти хочеш вiд мене? Чого прийшов у сi сторони?
Жандарм _. Богом тобi клянуся, що я не хотiв. Два мiсяцi я вже тут, а
зна?ш сама, що я досi оминав вашу хату. Аж сьогодня - не знаю, чи бог, чи
зла доля завели мене до вас.
Анна. Годi. Чоловiк iде! _(Стелить постiль, Жандарм сiда? кiнець столу
i нiби дрiма?.)

ЯВА ВОСЬМА
Тi самi i Микола з околотом соломи._
_
Микола (кида? околiт насеред хати)._ Ну, та й шаруга ж там, господи!
Завтра, мабуть, нашу хату рiвно зi стрiхою замете. Адже я ледво докопався
з хати до стодоли. (Роздяга?ться.)_ А ти що, Михаиле, дрiма?ш? А я думав,
що ти з давньою знайомою (морга? на Анну)_ схочеш побалакати. Адже ви
колись любилися...
Жандарм _. Е, чи однi то дурницi чоловiковi по головi стрiляли, поки
молодий був. А тепер, як чоловiка в вiйську промуштрували, та по
босняцьких горах прогонили, та на шандарськiй службi пiдгартували, то куди
вже йому давнi любощi згадувати. Та й твоя жiнка, вибачай за слово, якась
мов прикисла троха. Мабуть, мiцно ?? в руках держиш, га?
Микола_. Я? ??? Господи, та вона мене... Та я би ??... Але що таке
говорити! Смiшно менi, старому. А от що суму? та тоску? вона коло мене, се
правда.
Жандарм _. Ну, се вже ваша обо?х рiч. Що менi в те мiшатися!
Микола_. Так, брате, твоя правда. Муж i жона - одна сотона; чужому нема
що туди пальцi втиркати.
Анна (стелить Жандарм овi на землi)._ Ти, Миколо, дверi позамикав?
Микола_. Ба, аякже! (Позiва?.)_ О, пора в стебло. (Хреститься i шепотом
молиться до образiв.)_
Жандарм _. Та хiба й собi роздягатися. (Роздяга?ться, хреститься i
ляга? на землi.)_ А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкавi
збудити мене, скоро встанете.
Анна_. Добре, добре. (Кладе його карабiн на лаву, загляда? до печi i
затика? ??. Тим часом Микола, скiнчивши молитву, розперiзу?ться i ляга? на
постелi.)_
Микола_. Ти спиш уже, Михаиле?
Жандарм_. Та дрiмаю. Або що таке?
Микола_. Та нiчого. Добранiч тобi!
Жандарм_. Добранiч!
Анна хреститься, вiдтак ста? за припiчок i гасить лампу._
Заслона спада?_
_
ДIЯ ДРУГА
Декорацiя та сама. День. В печi горить._
Микола парить березове пруття i крутить ужiвки._
Анна то пора?ться коло печi, то помага? йому._
_
ЯВА ПЕРША
Микола i Анна._
_
Микола_. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) _Так. Тепер давай сюда.
Най його хороба спiтка? з його латрами! Плюнув би чоловiк на той заробок,
а тут нi, ?дь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб вiн йому
стiкся.
Анна_. Та чень нинi легше буде ?хати, нiж учора. Бач, випогодилося!
Микола_. Ага, випогодилося! А вчора дорогу замело зо шумом, що й слiду
не найти. Нi, я таки не по?ду сьогодня. I себе збавлю, i худобу, а за що?
Нехай вiн пропада? зi сво?ми латрами.
Анна_. Та то певно, що лiпше не ?хати, нiж по снiгах з тягарем
копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був
учора мене послухав та , не ?хав!
Микола. _Або що?
Анна_. Та нiчого. Але мо? серце чу? якусь бiду. Яка менi нинi погань
снилася, то нехай бог боронить! Десь нiби я коралi сiю по хатi, по оборi,
по цiлiм селi, та такi грубi та червонi...
Микола (немов сам до себе)._ Коралi-то сльози.
Анна_. А далi десь нiби на нашу хату з усiх бокiв пси гавкають, у дверi
лiзуть, у вiкна голови пхають, та такi лютi та розжертi...
Микола_. Лютi пси - то напасть.
Анна_. А далi десь нiби мене до шлюбу вбирають а в саме бiле: бiлi
черевики, бiлу спiдницю, бiлу перемiтку.
Микола_. Свят, свят, свят! Що тобi, жiнко? Най бог вiдверта? вiд нас
усе лихе! Що ти говориш?
Анна_. Та що таке? Хiба се що значить?
Микола_. Та... бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На
все божа воля. Не треба нiколи забiгати поперед батька в пекло, ось що!
(Крутить далi.) _Гм, i що його робити з тими латрами, i сам не знаю.
Анна_. Може би пiти спитати Бабича, чи вiн ?де?
Микола_. То правда. Як вiн ?де, то нiяково менi лишатися. Як тiлько
сани полагоджу, то зараз пiду до нього. (Кида? готовi ужiвки i сiда? на
лавi.)_ Ой, крижi болять! Господи, проробив чоловiк свою силу на чужих
людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!
Анна (коло печi)._ Чого тобi?
Микола_. Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.
Анна_. Казав, що мусить, служба...
Микола_. А зна?ш, я як його побачив, то зразу одеревiв на мiсцi. В таку
годину, в тiм мундирi - зовсiм здавалося, що се мертвець з тамтого свiту
до нас приходить. А тим часом, бачу, вiн живий.
Анна_. А хiба ж ти не знав, що вiн у наших сторонах?
Микола_. Я? Та вiдки я мав знати? Я був певнiсiнький, що вiн давно вже
зогнив у Боснi. Адже ж твiй братьб присягався передо мною, що його нема на
свiтi, навiть карту з вiйська показував. Тiлько то бiда, що я
неписьменний, то й не мiг прочитати.
Анна_. Значить, i тебе так само одурили, як i мене.
Микола_. Не знаю, пощо ?м так конечно забаглося випхати тебе на десяте
село.
Анна_. А я знаю. Не хотiли менi нiчого дати з вiтцiвщини. Ну, а якби я
була пiшла за Гурмана, то той би ?м був з горла видер. Ти зна?ш, який вiн
був чоловiк. Боялися його, то й постаралися разом з вiйтом, що його,
одинака в матерi, випхано на вiйну, а потому скористали з часу, щоби мене
також випхати в iнший бiк. Ось i вся мудрiсть.
Микола_. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловiк з
багачами кумпанi? не водив, то й на багацьких штуках не розумi?ться.
Анна проходить коло нього, вiн ловить ??, прихилю? i цiлу? в чоло._
Бiдна ти моя небого! А ти дуже любила сього Михайла?
Анна (спалахнувши)._ Ну, що вже про се говорити? Любила чи не любила,
тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обiд уже готов. Поки ти
там упора?шся, то вже вистигне як слiд.
Микола_. Твоя правда, Анно! (Вста? i бере ужiвки.) _Не час бiдному
згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду
готов! (Виходить.)_

ЯВА ДРУГА

Анна i Микола за сценою._
Анна (налива? борщ у миску, насипа? у другу квасолю i ставить на
стiл)._ Чи дуже любила сього Михайла? Зда?ться, що дуже, коли й досi вся
тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Зда?ться, що таки дуже.
А може, бiльше боялася його, нiж любила. У, сила у нього! Вола за роги
хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мiй, то йому нiщо двох у
одну жменю. Самим поглядом, зда?ться, наскрiзь тебе прошиба?, мов
розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого
ворога! I певно, що як вiн на нас завзявся, то зiтре нас на порох,
знищить, зруйну?. Бо хiба ж мiй чоловiк зможе з ним боротися?
Микола (за сценою)._ Анно, гов, Анно!
Анна_. А чого тобi?
Микола_. Де ти рептюх подiла? Най коням сiна накладу.
Анна_. Та рептюх осьде в сiнях; я давно сiна наклала. Ходи ?сти.
(Вигорта? огонь з печi.)_
Микола_. Зараз, тiлько ще лещети поладжу. Десь два лещети випали.
Анна_. Та лиши лещети на потому, не втечуть! Ой господи, чим далi, тим
чогось гiрше менi робиться. Моторошно, мов перед пожаром. Усе менi
зда?ться, що осьось якесь нещастя...
ЯВА ТРЕТЯ
Микола i Анна._
_
Микола (скрипнув дверми входячи)._ Н-ну!
Анна (схапу?ться вiд печi)._ Ох! Се ти?
Микола_. А тобi що такого, жiнко? На тобi лиця нема!
Анна_. Нiчого, нiчого. Щось менi недобре зробилося. Се, мабуть, вiд
печi... Я трошка загорiла, та голова крутиться. Сiдай лишень та ?ж, я
нап'юсь води, то менi легше буде;
Микола (сiда? за стiл, хреститься i бере ложку). _Та ходи й ти обiдати.
Менi якось самому страва в рот не лiзе.
Анна_. Е, що там! Не прибагай собi нiчого, ?ж! А я тим часом пiду до
Бабича та спитаю його, чи ?де вiн у лiс.
Микола_. Га, коли так, то йди. Троха пройдешся, то чень i голова
перестане болiти. Iди, йди! (?сть.)_
Анна накида? на голову хустку i направля?ться до дверей. В тiй хвилi
дверi вiдчиняються. Входять Жандарм , вiйт. Бабич, присяжний i ще один
селянин._

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Микола, Анна, Жандарм , вiйт, Бабич i один селянин._
Вiйт (входячи)._ Слава Iсусу Христу!
Микола_. Слава навiки. Просимо до обiду!
Вiйт_. Обiдайте з богом святим, най бог благословить!
Микола_. Сiдайте, пане вiйте. Що вас сюди до нас приводить?
Вiйт (сiда? на ослонi плечима до столу, Жандарм на лавi, присяжний i
селянин стоять i роззираються по хатi)._ Гм, так собi. Ма?мо до вас
маленьку справу.
Микола_. До мене? А то що такого?
Вiйт_. Ви вчора сказали пану шандаревi, що були вночi в коршмi на
Купiннi?
Микола_. Та був. Не в коршмi, а пiд коршмою.
Вiйт_. I пiзно вночi?
Микола_. Та пiзно. Вже за мною, бачу, нiхто не ?хав.
Вiйт_. Ви при?хали додому закровавлений?
Микола_. Та... та... так.
Жандарм _. Що? Ви й додому закровавлений при?хали? Я сього вiд вас не
чув. Господине, правда се?
Анна_. Та правда. Я сама його обмила.
Жандарм _. О, сс важна рiч. (Пише в книжечцi.) _А ви ж сказали, що в
лiсi скалiчились, ще як латри брали. Значить, ви й до мiста ?хали
закровавлений i з мiста вертали у кровi?
Вiйт_. Вiн вам так казав? Ну, се неправда. Вiн у мiстi був
здоровiсiнький i зовсiм чистий. Я прецiнь його сам бачив на жупi.
Микола. Скажiть же всю правду, пане вiйте!
Вiйт_. Яку всю правду?
Микола_. Адже ж се ви самi мене так покровавили. Жандарм
_(схапу?ться)._ Що, що, що?
Вiйт_. Брешеш, Миколо. То правда, що ми троха з тобою перемовилися за
тi полiна, але покровавити тебе я анi гадки не мав.
Микола. Я маю на те свiдкiв. Я навмисне не змивав кровi з себе i додому
так при?хав, щоби вас до суду завдати.
Вiйт_. Ха, ха, ха! Мене! До суду!
Жандарм _. Яких ма?те свiдкiв?
Микола_. Та от кум Бабич i кум Калинич також там були, то можуть
посвiдчити.
Бабич (шкробаеться в голову)._ Та бути я був, то нема що казати; але
того я не бачив, аби вас кум начальник покровавив. Ударив вас поза вуха,
то правда, але \. щоби_ вас отак подряпав, то я того не можу посвiдчити.
Селянин_. I я також не можу.
Жандарм _. Миколо Задорожний, я вас арештую.( Видобува? з торби залiзнi
ланцюжки з наручниками.) _Давайте сюди руки i не думайте опиратися, бо вам
гiрше буде.
Анна_. Ой горечко мо?!
Микола_. Арешту?те? Мене? За що?
Жандарм _. Ви самi, певно, лiпше зна?те за що. Вчорашньо? ночi на
Купiнню в коршмi всiх жидiв вирiзано.
Микола_. Ой господи! То я би мав у тiм бути?
Жандарм _. Я не знаю. Дай боже, щоби нi. Але скажить свамi,_ чи против
вас усе не свiдчить? Коли ви невиннi, то не маете чого боятися, на судi
ваша правда покажеться. Але я мушу сво? зробити. Давайте руки!
Микола_. Бог видить мою душу. Я невинний. Робiть зi мною, що хочете.
(Пода? руки, Жандарм закову? його.)_
Жандарм _. Так, то розумно. А тепер скажiть менi, де тi чоботи, що ви
вчора мали на собi?
Микола_. А онде стоять у запiчку.
Жандарм _. Присяжний, подайте ?х сюди!
Присяжний пода?, вiйт i Жандарм оглядають ?х до вiкна._
?! Ось кровi

Вiйт_. I ось тут ?!
Жандарм _. То сумно. Вiдложiть набiк!
Микола_. То з мене кров, як я ?хав. Жандарм _. Се вже будете в судi
толкувати, се до нас не належить. Ви мали з собою сокиру? Де вона?

Микола_. Он пiд лавою. Жандарм _. Присяжний, подай ?? сюди!
Присяжний пода?, Жандарм i вiйт оглядають._
? й тут кров. Ось на топорищу. В i й т. I ось на обусi. I ось на лезi.
Жандарм _. Вiдложiть набiк! А тепер покажiть кожух!
Оглядають кожух._
? й тут. Вiдложiть набiк. (Iде до постелi i шука? пiд подушками в
соломi. До Анни.)_ Створiть скриню!
Анна весь той час стояла мов остовпiла, не руша?ться з мiсця, тiльки
глядить на нього._
Жандарм _. Чу?те, жiнко, створiть скриню! (Коли вона не руша?ться, вiн
вийма? ?й iз-за пояса ключ, вiдчиня? скриню i разом з вiйтом починають
перешукувати все.)_ Ну, тут нема нiчого. Пане вiйте, присяжний i ви,
свiдки, iдiть з ним i перешукайте все обiйстя, шопу, комору, стодолу,
всякi скритки! А я тут переслухаю господиню.
Вiйт_. Ну, Миколо, ходи з нами!
Микола_. Господи, ти зна?ш, за що на мене такий тяжкий хрест посила?ш,
нехай буде твоя воля! (Виходить, за ним вiйт, присяжний i селянин.)_

ЯВА П'ЯТА

Жандарм i Анна._
Жандарм (по ?х вiдходi хвилю мовчить, стоячи недвижно серед хати
напротив Анни, яка сто?ть коло вигасло? печi. Вiдтак вiн випростову?ться i
пiдносить голову. Остро.)_ Анно!
Анна пiдводить голову, глядить на нього з невистазаною тривогою i
опуска? очi._
Жандарм _. Сюда ходи!
Анна пiдходить до нього i зупиня?ться._
Жандарм _. Ближче, ближче! Гляди менi в очi! Просто!
Анна (силу?ться глядiти, тремтить уся, потому кида?ться перед ним на
колiна)._ Михаиле! Михаиле! Не муч мене! Не можу глядiти на тебе! Ти такий
страшний!
Жандарм _. Дурна! Чого тобi боятися? Для злодi?в, розбiйникiв я можу
бути страшний, се моя служба. Ти не бiйся!
Анна_. Але ж вiн нiчого не винен! Михаиле! Що ти наговорив на нього?
Клянусь тобi, вiн не винен!
Жандарм _. Хто вiн? А, твiй Микола! Ну, а може, й винен?
Анна_. Нi, нi, нi! Нiколи! Вiн такий добрий, вiн хробака дармо не
розтопче, не то щоб чоловiка вбив!
Жандарм _. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Нi, не говори менi про
нього! Яке менi до нього дiло? Я йому не ворог, а трафилися такi слiди, що
свiдчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чу?ш? Се моя
служба. Коли вiн не винен, то в судi його правда покажеться.
Анна_. Так чого ж ти вiд мене хочеш? Я прецiнь з ним не була, нiчого не
знаю. Лиш то знаю, що при?хав кровавий i казав, що його вiйт побив.
Жандарм _. Байдуже менi про се. Будеш те в судi говорити. Я про що iнше
хочу з тобою побалакати. Анно, дивися менi в очi! (Бере ?? за плечi i
вдивля?ться ?й у очi.) _А ти ще гарна, молода, свiжа! Анно, любиш мене?
Анна (тремтить)._ Михаиле, пусти мене!
Жандарм _. Нi, не пущу! Скажи зараз, любиш мене? Анна (вiдвернувшись)._
Нi, нi, не люблю! Ти страшний! Не люблю!
Жандарм (грiзно)._ Гляди менi в очi, чу?ш? Анна дивиться йому в очi.
Скажи тепер, любиш мене?
Анна_. Михаиле! Братчику мiй, не муч мене! Коли отак впира?ш у мене
сво? очi, то менi так важко, так страшно? Сама не своя стаю!
Жандарм _. Дурницi! Говори, любиш мене? Анна (ледве чутно)._ Люблю.
Жандарм _. Ще раз скажи! Голоснiше! ан н а. Люблю.
Жандарм _. Пам'ятай же. I будеш мо?ю? Стiй просто, не трясись! Знай, що
вiд мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз менi щастя
всмiхнулося по тiльких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в
нього ввiп'юся, а не випущу. Говори, будеш мо?ю?
Анна_. Ради бога, Михаиле! Не говори сього! Я шлюбна жiнка! Я
присягала. Грiх менi таке слухати, грiх подумати про таке!
Жандарм _. А не грiх було дати менi слово, а потому вийти за другого?
Не грiх украсти мо? щастя?
Анна_. I мо? вкрадено, голубе мiй! I мо? серце розбито, i мене з
нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним нi в кут нi в дверi, що з
нього люди смiються, що хiба хто не хоче, той з нього не глузу?! А ти ще
дорiзати мене хочеш!
Жандарм _. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь
мо?ю! На злiсть тим, що нас розлучили. Наперекiр тим, що вкрали наше
щастя. Ми його вiдокрадiмо, наше щастя!
Анна_. Бог нас покара?, бог!
Жандарм _. Не слухай того! Бог нашо? муки не потребу?. А трафилась нам
нагода, то й пожиймо свобiдно та покоштуймо щастя.
Анна_. Чи довго воно потрива??
Жандарм _. Щастя нiколи довго не трива?. Щастя все - день, година, одна
хвилина.

Анна_. А потому?
Жандарм _. Потому? Менi то в головi, що потому буде! Досi бiдували та
мучились, i потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хiба тобi
страшно?
Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно)._ Нi, не страшно.
Жандарм _. Так хочеш бути щасливою?
Анна (так само)._ Хочу.
Жандарм _. Так будеш мо?ю?
Анна (так само)._ Буду.
Жандарм _. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як i тепер мене одуриш,
то горе тобi! Я страшно пiмщуся на тобi й на нiм.
Анна (так само)._ Нi, не одурю.
Жандарм _. Ну, продрухайся! Що се ти мов крiзь сон говориш? (Потряса?
?? за плечi.)_ Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нiчого не
догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як вiдведуть його до
мiста, то я до тебе навiдаюсь.
Анна з заломаними руками сто?ть мовчки коло печi._

ЯВА ШОСТА

Тi самi i Микола скований, вiйт i селянин._
_
Жандарм _. Ну, що ж, вiйте, найшли що пiдозреного?
Вiйт_. Нiчогiсiнько, пане шандаре. Тiлько на санях двох лещетiв нема, а
на третiм троха кров'ю замазано.
Жандарм _. Ага, се також важне. (Запису? в книжцi.)_ Ну, а тепер ведiть
його. I отсi рiчi заберiть. Лещет iз саней вийняли?
Присяжний_. Я вийняв, ось вiн.
Жандарм _. Добре. Вiзьмiть, пантруйте, аби кров не стерлася. А ви,
вiйте, форшпан для нас вистарайте. По снiгу тяжко буде арештанта аж у
мiсто пiшки гнати. А може, у нього спiльники ?, то щоб де в лiсi не напали
та не вiдбили.
Микола_. Господи! Що се зо мною дi?ться? За що на мене така кара
тяженька?
Вiйт (шкробаеться в голову)._ За форшпан, пане шандаре, тяжко буде
нинi. В кого ? тягло, то всi потягли на заробок, то до латрiв, то до
кльоцiв. От хiба би його власнi, Миколовi конi взяти i в його сани
запрягти.
Жандарм _. А що ж, i се можна.
Вiйт_. То тут може хто-небудь з вами присiсти: буде кiньми гнати i
потому при?де назад.
Жандарм _. Дуже добре. Менi ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути,
за спiльниками шукати.
Вiйт_. То ще й лiпше. Ану, куме Бабичу, iдiть та запрягайте!
Бабич вiдходить._
Микола (що досi сидiв на ослонi та втирав руками сльози)._ Анно!
Анна (мое остовпiла)._ Чого тобi, Миколо?
Микола_. У тебе чиста душа, невинна... Молись богу, щоб швидко й моя
невиннiсть виявилася.
Анна_. Чиста душа... А хiба ж твоя менше чиста?
Микола_. А господарства пильнуй! Небагато у нас то? мiзерi? ?, то щоб i
те не пропало. А на адукатiв не траться, щоби мене боронили. Маю в бозi
надiю, що й без них мене отець милосердний iз того нещастя вийме.
Анна_. Га, коли так кажеш...
Микола_. Так, так, так, не роби того. Здайся на бога.. А тiлько...
(Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обiймають ??.)_
Анно! Аннице моя! Тiлько ти... не забудь мене! (Утира? очi.)_
Анна_. Ну що ти, Миколо! Чи слiд тобi при чужих людях плакати?
Вспокiйся! Бог нас не лишить.
Микола_. Га, божа воля! Най вiн з усiма нами робить, що задумав.
Ходiмо, люди добрi? (Цiлу? Анну i виходить, за ним Жандарм , вiйт i iн.
Анна по його вiдходi хоче кинутися до дверей i зупиня?ться, хапа? себе за
голову, вiдтак лама? руки.)_
Анна_. От тобi й ангели божi понад хатою перелетiли!
Заслона спада?_

ДIЯ ТРЕТЯ

Мiсце перед коршмою. З правого боку сiльська дорога, з лiвого високий
плiт, у глибинi сцени коршма з широкою створеною брамою. Пiд коршмою
ослони, коло плота грубi дерев'янi колоди, на яких можна сидiти._

ЯВА ПЕРША

Три дiвчини виходять iз коршми, по-недiльному убранi._
_
Перша дiвчина_. Живенько, сестрицi, живенько бiжiть та скликайте
парубкiв!
Настя_. Дух святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вiшати будуть.
Обi жiнки_. Господи! (Хрестяться.)_
Перша жiнка_. I хто би був подумав, що вiн душогуб! Такий тихий та
смирний...
Друга жiнка_. Ой кумонько, чоловiк усе чоловiком, а нечистий, бодай
моцi не мав, усякого пiдкусить.
Перша жiнка_. Ба, та чути, що там великi грошi у Абрамка забрали. Не
знати, чи вiднайдено ?х?
Настя_. Де там, анi слiду. Микола мовчить, як заклятий, не хоче видати
спiльникiв.
Перша жiнка_. От дурний! Нiби то йому що поможе, як вiн буде гнити, а
тi уживати.
Друга жiнка_. Га, то у них уже такий злодiйський закон, що один другого
не смi? видати, аби i сам ось тут погибав.
Перша жiнка_. То кам'янi душi. Господи! I десь такi люди родяться, i
материне молоко ссуть, i по землi ходять, i пiсень спiвають!
Друга жiнка_. Нi, кумо, пiсень вони не спiвають. Нiколи не спiвають.
Хiба ти чула коли, щоб Микола спiвав?
Перша жiнка_. Та й справдi! Вiдколи його знаю, то пiснi я вiд нього
нiколи не чула! Ото диво!
Друга жiнка_. Ну, а що ж його жiнка? От iще бiдна! Така молода, така
красна i з такого роду славного! Адже про ?? вiтця по всiх селах слава
йшла. Перший багач був на весь повiт, i лiпотент громадський. А тепер ось
на яке зiйшла!
Настя_. Ой кумонько! Не зна?те ви, що то за жiнка.
Перша жiнка_. Ну, або що?
Настя (понижа? голос, з притиском)._ Остатня!
Обi жiнки (б'ють себе об поли руками)._ Що ви кажете?
Настя_. Що чу?те. Адже ми близькi сусiди. То я нiби не вважаю, але все
добре бачу, що у не? робиться.
Обi жiнки_. Ну, та що, що? Розказуй!
Настя_. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Зна?те, з ким собi
заходить? З шандарем. З тим самим, що ?? чоловiка до кримiналу завдав.
Жiнки_. Господи!
Настя_. Вона здавна з ним любилася, ще дiвкою бувши. Вiн з того села,
що й вона. А ?? брати силою ви дали за Миколу.
Жiнки_. Ну, се ми зна?мо. Але з шандарем!
Настя_. Вiн у не? два рази щотижня нiч ночу?. Смерком приходить,
досвiта вiдходить. Вiн, бачите, нiбито за Миколовими спiльниками пошуку?.
Мойому чоловiковi сам так казав, аякже!
Жiнки_. Господи!

ЯВА ЧЕТВЕРТА
Анна, жiнки i Настя._
_
Пiд час то? розмови сцена звiльна заповня?ться парубками i дiвчатами.
Вони стоять нупками, гуторять, смiються. Старшi жiнки i чоловiки однi
проходять улицею, другi заходять у коршму або виходять iз не?._

Анна _(входить одягнена по-недiльному, огляда?ться боязно i
наближу?ться до сидячих жiнок). Слава Iсусу ; Христу._
Перша жiнка (холодно)._ Слава навiки!
Анна_. А не було тут?.. (Урива? i озира?ться.)_
Друга жiнка_. Ви за сво?м чоловiком озира?теся? Нi, не було його тут.
Анна (оберта?ться до не? залякана)._ За чоловiком? Нi, я не за
чоловiком.
Настя (з ущипливим докором)._ А ми тут власне про нього згадували, кумо
Анно, чу?те? Кажуть, що вiн дуже слабий.
Анна (мое непритомно)._ Слабий? Я не чула. А що йому таке?
Настя (так само)._ Та вiшати його мають.
Анна (стрепенулася, а далi, бачачи, що Настя кпить в_ не?, вiдповiда?
також ущипливе)._ Вiшати? Га, се така слабiсть, що я йому на не? не
пораджу. Як завинив, то , вихай покуту?.
Настя (вiдверта?ться вiд не? плечима, до першо? жiнки)._ А зна?те, там
один чоловiк iз Непитова сидiв iз ним у однiй казнi, а тепер вийшов. То
розповiдав мо тому чоловiковi. "Переказував, - каже, - з вашого села
Задорожний: "Просiть там мою жiнку, аби мене хоч раз вiдвiдала. Нехай менi
який крейцар передасть, чисту сорочку принесе. Та й нехай менi адвоката
найме".
Анна вiдходить на вулицю i щеза?._

ЯВА П'ЯТА
Тi самi без Анни. Парубкiв i дiвчат сходиться бiльше. Гомiн._
_
Перша жiнка_. Огидниця!
Друга жiнка_. Погане зiлля!
Настя_. Без серця вона! I вiдразу се було видно. Адже як його брали, то
аби вам слово сказала, аби одну сльозу проронила, як чеснiй жiнцi
годиться! Де там!
Перша жiнка_. Цiкава я, за ким вона тут шукала?
Настя_. Та за ним, за ним! За сво?м шандарем.
Перша жiнка_. Ба, а вiн хiба тут ??
Настя_. Нинi я видiла його в церквi. Видно, що ?.
Друга жiнка_. Та й менi зда?ться, що я його бачила, як iшов до вiйта.
Настя_. Вона, певно, ждала на нього в хатi, а не можучи дiждатися,
пiшла за ним по селi шукати.
Друга жiнка_. Ну, сього би вже було забагато. Хiба би весь стид
загубила.
Настя_. А ви дума?те, що не загубила? Ану, побачите! Вона тут iще з ним
i танцювати буде.
Жiнки_. Тьфу! Пек, осина!
ЯВА ШОСТА

Тi самi, музики, потiм вiйт._
_
Гомiн серед молодежi_. Музики йдуть! Музики! Ладьте мiсце для музик!
(Кiлька парубкiв виносять пiдвищену лаву з коршомних сiней i ставлять
знадвору пiд стiною.)_ Ось так! Тут буде добре!
Музики, - три селяни, один зi скрипкою, другий басом, третiй з решетом,
- входять, кланяються на всi боки, вiдтак вилазять на лаву, де ?м тим
часом поставленi стiльцi. Вони сiдають i потягають смиками по стру ментах,
трiбуючи ?х. Гомiн довкола, смiхи, жарти. Сцена наповню?ться._
_
Вiйт (виходить iз коршми, грiзно)._ А тут що?(П_обачивши музику.)_ А ви
що тут робите? Хто вам позволив?
Музики (встають, знiмають шапки, скрипник говорить)._ Пане начальнику,
нас закликали. Ми люди зарiбни. Не наше дiло питати дозволу. Нас
закликали, казали що можна.
Вiйт_. Хто вас закликав?
Скрипник_. Та парубки, а хто ж би. Он Андрух, та Олекса,та Степан.
Товпа втиха?. Три парубки виходять наперед i кланяються вiйтовi._
Вiйт_. А вам чого треба?
Перший парубок (кланя?ться)._ Та ми би просили, пане начальнику, щоби
те позволили троха потанцювати. Нинi пущiння, то вже остатнiй раз.
Вiйт (строго)._ А чий ти?
Парубок_. Та Василя Пiвперечного, Олекса.
Вiйт_. А був ти нинi в церквi?
Парубок_. Та був, пане начальнику.
Вiйт_. А чув ти, що ?гомость наказували?
Парубок_. Та чув, пане начальнику.
Вiйт_. А наказували вони вам на музику та на танцi до коршми ходити?
Парубок_. Та не казали.
Вiйт_. Ну, а ви так слуха?те наказу?
Парубок (чуха?ться в потилицю i всмiха?ться). _Та хто би там його
слухав, пане начальнику! Нашi ?гомость старенькi, хiба вони знають, чого
молодим потрiбно? То вже як ви позволите... То вiд вас залежить, а не вiд
?гомостя.
Iншi парубки_. Так, такi Ми вже пана начальника просимо дозволити нам.
Вiйт_. Не дозволяю! Не можна.

ЯВА СЬОМА
Тi самi i Шльома_.

Шльома (вибiга? з коршми з фляшкою i чаркою). _Як то не можна? Чому не
можна? (До парубкiв.)_ Нi, нi, не бiйтеся, пан начальник жартують. Чому би
не було можна? (Налива? чарку.)_ Ну, пане начальнику, дай вам боже
здоровля!
Вiйт_. Нi, Шльомо, раз тобi сказано, що не можна, то не можна. А випити
вип'ю, бо щось мене в трунку мло?ть (п'?), i заплачу тобi, але танцiв анi
музики менi не смi? бути.
Шльома_. Але ж, пане начальнику, ви не ма?те права менi заказувати. Се
мiй заробок. У мене ? патент.
Вiйт_. Патент? Який патент?
Шльома_. Як то який? Цiсарський патент. з печаткою! Ось дивiть!
(Витяга? з-за пазухи папiр, зложений удесятеро, i пода? його вiйтовi.)_
Вiйт (незручно розвиваючи папiр, обзира? його на рiзнi боки, очевидно,
не вмiючи читати, а вiдтак вiдда? жидовi)._ Та коли так, коли ма?ш патент,
то iнша рiч. То вже не моя власть.
Шльома_. А видите? Чи я не казав, що музика буде? Ну, хлопцi, чого
сто?те? Берiться до дiвчат! Адiть, як вони нiвроку настро?лися танцювати.
А ви, музики, вип'?те?
Музики_. Ба, та нам так i належиться.
Басист_. Сам бог приказав.
Шльома(часту? ?х)._ Ну, пийте ж, пийте, а грайте добре!
Музики_. То вже наша рiч.
Вiйт_. А пам'ятайте менi, аби все порядно, без образи божо?.
Шльома_. Чу?те, що пан начальник каже? Без образiв божих!
Вiйт_. А скоро сонце зайде, зараз менi перестати i додому розходитися.
Я тут присяжного пришлю, аби нiхто не смiв...
Шльома_. Пощо, пане начальнику? Пощо присяжного трудити! Хiба я сам не
знаю, що належиться? Як прийде той час, то вже я сам ?м скажу, що треба
перестати. Ну, ну, бавтеся! А ви, пане начальнику, ходiть зо мною, я вам
маю щось дуже ладне сказати. (Тягне його до коршми.)_

ЯВА ВОСЬМА
Тi самi без вiйта i Шльоми._
Юрба розступа?ться, прочищуючи мiсце посерединi. Старшi чоловiки i
жiнки засiдають то коло музик, то попiд стiною на ослонах, то на колодах.
Дiти вилазять на плiт. Парубки i дiвчата у двi лави стоять довкола. Музика
зачина? грати._
Один парубок. _Гей, погуляймо нинi! Нехай лихо смi?ться! Ану, музики,
коломийки! Та тако? врiжте дрiбно?, аби аж жижки трусилися!
Музики грають коломийки, кiлька пар танцю?. По якiмсь часi музики
уривають, танцюючi стають._
Парубок_. А то що? Чого ви стали? Скрипник показу? смиком на вулицю.
Гомiн_. Шандар! Шандар! Той, що Миколу до кримiналу завдав!
Усi стихають, па лицях видко неспокiй а навiть острах._

ЯВА ДЕВ'ЯТА
Тi самi, Жандарм i Анна._
_
Жандарм (тягне Анну за руку)._ Але ходи ж бо, ходи! Чого тобi
ониматися!
Анна_. Бiйся бога, Михаиле! Пусти мене! Ади, люди ззираються.
Жандарм _. Ну, то що, що ззираються? Кому цiкаво, нехай дивиться. А
мене то що обходить? Я з людського диву не буду нi ситий, нi голоден.
Анна_. Але стидно. Лице лупа?ться. Шепчуть, пальцями показують.
Жандарм (грiзно дивиться на не?)._ Анно, я думав, що ти розумна жiнка,
а ти все ще дурницi плетеш. Пiсля того, що сталося, ти ще можеш уважати на
людськi позирки i пошепти! Тьфу, чисто бабська натура!
Анна_. Михаиле!..
Жандарм _. Нi, не кажи менi так! Не хочу тебе знати, анi бачити, коли
ти така.
Анна_. Михаиле!..
Жандарм _. Ну, так iдеш?
Анна_. Господи, що ж я маю робити!..
Жандарм _. I танцювати будеш зо мною?
Анна _(з жахом)._ Тут? При всiх?
Жандарм _. Ти знов сво?? Анi слова бiльше! Будеш чи не будеш?
Анна (шепче)._ Господи, додай менi сили! (Пода? йому руку. Обо?
наближаються до юрби перед коршмою.)_
Жандарм _. Слава Iсусу!
Селяни i селянки (кланяються)._ Слава навiки!
Жандарм _. Я чув тут перед хвилею музику, бачив танець.
Парубок_. Ну, а хiба що? Не вiльно нам?
Другий парубок_. Нинi пушiння.
Третiй парубок_. Нам пан начальник позволив.
Жандарм _. Ну, ну, та я нiчого не кажу. Потанцюйте собi. Ну, музики,
грайте! Най почую, як ви тут у Незваничах умi?те. Може, й мене охота
вiзьме з вами покрутитися. Позволите, хлопцi?
Парубки_. О, просимо, просимо!
Музика гра?. Жандарм , послухавши трохи, бере Анну за руку i вiдходить
з нею до коршми._

ЯВА ДЕСЯТА
Тi самi без Жандарм а i Анни._
_
Перша жiнка_. Та й справдi пiшла з ним.
Друга жiнка_. Видно, що ?й зразу нiяково було. Троха противилась.
Настя_. Ще не привикла, кумо. Але привикне швидко. Вiн ?? привчить.
Друга жiнка_. Та й страшний же! А найстрашнiший, як усмiха?ться. Так тi
зубищi бiлi та великi виставить, що, зда?ться чоловiковi, ось-ось укусить.
Музика, танцi. По хвилi Жандарм i Анна виходять iз шинку, беруться за
руки i пускаються також у танець._

ЯВА ОДИНАДЦЯТА

Тi самi, Жандарм i Анна танцюють. Помалу танцюючi пари розступаються.
На всiх лицях обурення. Жандарм i Анна лишаються самi._
_
Жандарм (побачивши се, зупиня?ться, грiзно). _А се що? (Оберта?ться
кругом.)_ Чому не танцю?те?
Парубки (кланяються, лукаво)._ Нам досить.
Жандарм _. Як то? Не хочете бiльше?
Один парубок_. Нi. Помучились.
Жандарм _. Хлопцi, се ви задля мене?
Парубок_. Може, й так.
Жандарм _. Що? Ви смi?те менi такий стид робити?
Парубок (смiлiше)._ А пан смiють нам такий стид робити?
Жандарм _. Який?
Парубок_. Танцювати з такою жiнкою. -
Жандарм _. З якою?
Парубок_. Самi то лiпше зна?те, з якою. Ми з нею не танцю?мо.
Жандарм _. Але я з нею танцюю. Ви менi не смi?те стиду робити. Я
цiсарський слуга.
Парубок_. Ми всi цiсарськi. А до танцю ви нас не присилу?те.
Жандарм (м'якше)._ А може, й присилую. (Кричить.)_ Жиде! Гей, Шльомо!

ЯВА ДВАНАДЦЯТА
_
Тi самi i Шльома, за ним вiйт._
_
Шльома _(з лiваром у руцi)._ Чого вам треба, пане постенфiрер?
Жандарм _. Вiдро горiвки i пiвбочiвки пива для все? громади, на мiй
рахунок, розумi?ш? А зараз!
Парубок_. Ви, пане шандаре, дармо не експенсуйтеся! Ми вашо? горiвки
анi вашого пива пити не будемо i в танець з отсею кобiтою не пiдемо. Ми
анi вам, анi ?й честi не уйма?мо. Що собi ма?те, то собi майте, але
танцювати з вами не можемо. Вiльно пану начальниковi заборонити нам дальше
бавитися, то ми розiйдемося. Гей, хлопцi, дiвчата, ходiмо домiв!
Вiйт (ста? на серединi)._ Гов, гов! А тут що таке сталося?
Парубок (кланя?ться)._ Нiчого, пане начальнику. Потанцювали та й додому
йдемо.
Вiйт_. Ба, та так живо?
Парубок_. Адже ?гомость остро заказували.
Вiйт_. Ти, блазню один! Менi тото будеш пригадувати? Кади тому, що носа
не ма?, а не менi. Ти дума?ш, ,що я такий дурень i не бачу, що тут
дi?ться?
Парубок_. Ну, то чого ж пан начальник питаються?
Вiйт_. Мовчи, дурню! Хлопцi, стид вам таке робити! Пан шандар нинi ваш
гiсть, самi ви його запросили - не бiйтеся, я бачив через вiкно! Ну, а
тепер такий бешкет йому робите? Фе, так негарно.
Парубок_. А нам випада? з такою разом танцювати?
Вiйт_. Анна порядна господиня! Чого ви вiд не? хочете?
Парубок_. Чоловiка вiшати мають, а вона тут буде танцювати. То так
порядна господиня робить?
Вiйт_. Не слухайте, дiти! Се брехня, ?? чоловiка ще не судили, ще не
знати, чи вiн що винен, а без суду нiкого не вiшають. А коли пан шандар не
цура?ться вести ?? в танець, то ви не ма?те права нею цуратися. Ну, ну, не
фиркайтеся, а будьте радi, що вам дозволено бавитися. А ви, пане шандаре,
не противтеся дiтвакам. Самi бачите, вони то не з злого серця. Ну, музики,
ну, грайте!
Музики грають; звiльна, мляво починаються танцi. По якiмсь часi Жандарм
з Анною знов пускаються в танець. Нараз на пiвтактi музика урива?, пари,
крiм Жандарм а i Анни, стають мов вкопанi._

ЯВА ТРИНАДЦЯТА

Тi самi, по хвилi Микола._
_
Музики i часть танцюючих бачать Миколу, ще заким вiн появився на сценi.
Жандарм i Анна оберненi до нього плечима._
Жандарм (тупа? ногою)._ До стосот кадукiв! А се що знов? Чого ви
урвали? Гей, музики! Ви хочете...
Музика мовчки показу? смиком_.
Жандарм (оберта?ться, побачив Миколу)._ Га, а се що?
Микола (в кожусi, оброслий бородою, з вузликом на плечах входить i
кланя?ться народовi)._ Слава Iсусу Христу!
Всi_. Слава навiки!
Анна (побачивши його, скрику?)._ Господи! Пропала я! Микола!
Микола (всмiха?ться сумовито)._ А що бачу, i моя жiнка тут. Ото добре.
I ви тут, пане шандаре? Та, бачу, я вам забаву перервав!
Жандарм _. Ну, як ся ма?ш, Миколо? Що з тобою чувати? Пустили тебе?
Микола_. Та, богу дякувати, пустили.
Жандарм _. Дуже мене то тiшить. (Пiдходить i пода? йому руку.)_ А
зна?ш, кому за се ма?ш подякувати?
Микола_. Та вiдки менi знати? Хiба менi там скажуть? Прийшли, створили
казню, казали забиратися, та й по всьому.
Жандарм _. Менi ма?ш подякувати.
Микола_. Тобi? А то як?
Жандарм _. Бо я таки вiднайшов правдивого убiйцю. Та й то не одного, а
цiлу кумпанiю. Не нинi, то завтра ?х арештую. Коштувало се мене труду, то
певно. Був чоловiк i в такiм, що мало сам головою не наложив, ну, але,
зна?ш, як я тебе арештував, то так мене щось коло серця почало нудити. Все
менi здавалося, що ти не винен i будеш думати, що я тебе доброхiть у бiду
ввалив. I я не мiг спочити, поки не натрафив на слiд убiйникiв.
Микола (кланя?ться йому)._ Най тобi бог заплатить за все добре, а за
зло... (Глядить з докором на Анну.) _Злого най вам бог не пам'ята?!
Жандарм (смi?ться)._ Ну, злого! Так багато злого я нiкому не зробив.
Менi, може, дехто бiльше зробив злого, а я нiкому не випоминаю.
Микола (поспiшно)._ Я також нi, також нi! Хорони господи! Що там
випоминати!
Жандарм _. А я от нинi твою господиню ледво витягнув силомiць iз дому,
аби троха провiтрилася та м'iж людей показалася.
Микола_. Спасибi, спасибi тобi, що хоч ти за не? дбав. Чув я там, у тiм
пеклi, чув, як ти ?? дозирав. Спасибi! (Кланя?ться.)_ Ну, Анно, а ти що
так стала, мов осуджена? Чому не вiта?шся зi мною?
Анна_. Будемо ще мати час вiтатися. Що тут, перед усiми людьми?
Микола_. Правда, правда. Се домашн? дiло, нiщо його перед людьми
показувати. Ну, так ходiмо додому. В ласцi божiй оставайтеся, добрi люди!
(Кланя?ться i пуска?ться йти. Анна за ним.)_
Жандарм _. Миколо, гов! А постiй-но!
Микола _(озира?ться). А чого тобi?
Жандарм _. Ба, а мене не кличеш до себе? Адже ж нинi празничний день,
треба його якось обiлляти. Го, го, не думай, що се тобi так увiйдеться!
Микола (заклопотаний)._ Що ж, коли твоя ласка... А я, правду кажучи, не
думав...
Жандарм _. Де ти в сво?м життi коли що думав! Усе другi за тебе думали.
Так чекай же, не зна?ш ти честi, то я тебе погощу. Гей, жиде!
Шльома (вибiга? з порожнiми склянками)._ Чого вам потрiбно?
Жандарм ._ фляшку горiвки, вишняку, що там ще ма?ш доброго, спакуй у
кошик, а зараз! Плачу готовими.
Шльома_. Ни, ни, чи я вiд пана постенфiрера домагаюся? А куди тото
вiдiслати?
Жандарм _. До Миколи. А живо!
Шльома_. Добре, добре! (Вiдходить до коршми.)_
Жандарм (маха? шапкою)._ Ну, люди, бувайте здоровi! (Вiдходить.)_
Настя (воркоче за ним)._ На зламану голову!
Музика. Парубки i дiвчата знов лагодяться до танцю. Заслона спада?_

ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Хата Миколи._
_
ЯВА ПЕРША
Анна сама._
_
Анна (пiд вiкном мота? пряжу на мотовило i числить нитки)._ Одинадцять,
дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. (Зупиня?ться.)_ Семий
день уже його нема. Чень нинi прийде. I боюсь його, i жити без нього не
можу. (Мота? далi.)_ Шiстнадцять, сiмнадцять, вiсiмнадцять, дев'ятнадцять,
двадцять. (Зупиня?ться, зажмурю? очi i задуму?ться.)_ Який страшний! Який
грiзний! А що за сила! Зда?ться, якби хотiв, то так би i роздавив Мене i
того... мойого... халяпу. Поглядом одним прошиб би. I чим страшнiший, чим
острiше до мене говорить, тим, зда?ться, я бiльше люблю його. Вся тремчу,
а так i зда?ться, що тону в нiм, роблюсь частиною його. I нема у мене тодi
сво?? волi, анi сво?? думки, анi сили, анi застанови, нiчого. Все менi
тодi байдуже, все готова вiддати йому, кинути в болото, коли вiн того
схоче! Ах! (Мота? далi.)_ Двадцять i одна, i двi, i три, i чотири.
(Зав'язу? пасмо.)_ Та й чи ж не вiддала я йому все, все, що може вiддати
жiнка любому чоловiковi? Навiть душу свою, честь жiночу, свою добру славу.
Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посмiх вiддала. Ну, i що
жi Менi байдуже! Вiн для мене все: i свiт, i люди, i честь, i присяга.
(Мота?.)_ Одна, двi, три, чотири, п'ять, шiсть...
ЯВА ДРУГА
Жандарм i Анна._
_
Жандарм (входить)._ Добрий день, Анно! Ти сама?
Анна (випуска? з рук мотовило i веретено)._ Ах! То ти? Де ж се ти так
довго? Чому не приходив тiлький час?
Жандарм _. Де чоловiк?
Анна_. Аж у стодолi молотить.
Жандарм _. Ну, що ж вiн?
Анна_. Як то що?
Жандарм _. Не дорiка? тобi, не б'?, не сварить?
Анна_. Вiн? Анi словечка. Навiть не питався, чому я не приходила до
нього до арешту. Крутиться по хатi, нишпорить по господарствi по-давньому.
Жандарм _. Ну, а ти не почала з ним розмову?
Анна_. Про що ж я буду з ним говорити? Обрид вiн менi. Лучче б був гнив
собi в кримiналi.
Жандарм _. Ну, а як гада?ш, зна? вiн про те, що зайшло мiж нами?
Анна_. А хто його зна?? Менi навiть натяком одним не дав сього пiзнати.
Жандарм _. Ну, але, може, сусiди наговорили йому?
Анна_. Може бути. Та що се мене обходить? Я тепер спокiйна, нiчого не
боюся, нi про що не думаю, нiчого не знаю, тiлько тебе одного.
(Приближа?ться до нього, боязно.)_ Михаиле, можна тебе обняти?
Жандарм обiйма? ??. Анна. I поцiлувати? Цiлуються._
Зна?ш, давнiше я, зда?ться, була б умерла зi стиду, якби була подумала
навiть, що яко шлюбна жiнка можу так цiлувати другого. А тепер! (Цiлу?
його без пам'ятi.) _Любий мiй! Тепер у мене анi крихiточки нiякого
неспокою, нiякого сорому нема!
Микола вiдчиня? дверi, але, побачивши, що Михайло з Анною цiлуються,
цофа?ться назад i запира? злегка дверi._
Жандарм (шепотом)._ Вiн був.
Анна_. Нехай собi! Не боюсь я його.
Жандарм _. Ну, я також пс страшкiв сип. Але тепер я не хочу з ним
балакати. Я так тiльки на хвильку забiг. Мушу ще пiти до вiйта вiддати
йому письмо, а вiдтак прийду до вас на кiлька годин. Прощавай! (Забира?
карабiн i вiдходить.)_
Анна_. А приходи! Ждатиму з пiдвечiрком! (Береться знов мотати.)_ Так,
вiн бачив нас. Ну, i що ж з того? Коли досi очi не повилазили, то мусив
бачити. Не тепер, то в четвер був би побачив. Я ховатися вiд нього не
думаю. Нехай робить зi мною, що хоче! (Раху? потихо нитки, зав'язу?
пасмо.)_

ЯВА ТРЕТЯ
Микола i Анна._
_
Микола (входить з цiпом у руцi)._ Ти сама, Анно?
Анна_. Сама.
Микола_. А той... шандар... пiшов уже?
Анна_. Пiшов до вiйта, але за годинку, казав, що прийде. Або що, ти
хотiв з ним що побесiдувати?
Микола_. Я?.. Ну, нi... Хiба так... пару слiв... Але нi! Що менi з ним
бесiдувати?.. От, бачиш, свiрка в цiпi урвалася, то я прийшов зв'язати. Не
ма?ш де мотузка?
Анна_. Не маю. От на тобi прядива та виплети собi.
Микола_. Та хiба вже так зробити. (Бере прядиво, вбива? в стiл шило,
робить з прядива космики, наслиню? ?х i почина? плести. Анна мота? далi,
шепотом числячи нитки. Микола по хвилi.)_ Анно!
Анна_. Чого тобi?
Микола_. Так сей шандар, сей Михайло ГурманАнна. Ну, чого тобi вiд
нього треба?
Микола_. Я знаю, ти ще дiвкою любила його... i тепер любиш.
Анна (переста? мотати i глядить на нього)._ Ну, i що ж з того?
Микола (понуривши голову)._ Та нiчого. Хiба я тобi що-небудь кажу?
(Хвилю мовчить, а вiдтак почина? плакати i клонить голову до стола.)_
Анна_. Так чого ж плачеш? Чого рвеш мо? серце?
Микола_. Бо... бо... мо? рветься. (Вста? i наближа?ться швидко до
не?.)_ Анно! Невже ж ти мене так... так анi крихiтки не любиш?
Анна_. Нi.
Микола_. I нiколи не любила?
Анна_. Нi.
Микола_. I не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зi мною по-давньому?
Анна_. Нi. (Звiшу? голову.)_ Пропало вже.
Микола (вiдверта?ться)._ Га, видко, божа воля така. Господи, пощо ти
вивiв мене з кримiналу? Чому не дав менi там зiгнити? Я думав, що нема
гiршо? муки над неволю. А як прийшли пани i сказали менi: "Миколо, ти
вiльний, бачимо твою невиннiсть" - господи, то менi троха серце не трiсло
з велико? утiхи. Я крил у бога просив, щоб додому якнайскорше залетiти, а
тут застав таке... таке, що й язик не поверта?ться сказати! Таке, що
неволя в кримiналi против того вида?ться менi ра?м! (Рида?.) I_ за яку се
провину мене господь так тяжко кара?? Чим я його образив, чим прогнiвав?
Анна_. Цить, Миколо, не плач! I на мене вини не звертай. Ти ж зна?ш
добре, що й мо?? вини тут мало. Силою вiддали мене за тебе. Доки сила моя
була, я була тобi вiрною, хоч iншого любила. Але тепер не стало мо?? сили.
Микола_. Так що ж нам робити? Як жити?
Анна_. Роби, що зна?ш, що тобi сумлiння каже. Вбий мене, чи прожени
мене, чи лиши мене при собi, - менi все одно.
Микола_. Слухай, Анно! Я тебе розумiю. Я люблю тебе. Менi жаль тебе, як
власно? душi. Я не хочу бути тво?м катом, бо знаю, що ти й без мене багато
витерпiла. Тiлько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене - нехай уже
я так i буду нiчим для тебе, - але на людей. Щоб люди з нас не смiялися!
Анна_. Хiба ж я ?м забороню смiятися? Нехай смiються, коли ?м смiшно.
Микола. А все ж таки... Не показуйся прилюдно... з ним. Не топчи в
болото мо?? бiдно? голови. А нi, то вбий мене, щоб я не дивився на те!
Анна_. Се не вiд мене залежить, Миколо. Я тепер одного пана знаю -
його, так, як досi знала тебе. Що вiн менi скаже, те й зроблю, а бiльше нi
на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним менi
нiчого не страшно. А ти роби, що зна?ш.
Микола (хапа?ться руками за голову)._ Господи, господи, вона зовсiм
одурiла! Говорить, мов у гарячцi. Се вiн, проклятий, дав ?й якiсь чари,
якесь дання, вiн ?? з розуму звiв, щоб насмiятися надi мноюi (Ходить по
хатi з виразом важкого болю. Анна мота? далi.)_

ЯВА ЧЕТВЕРТА
Тi самi i Жандарм ._
_
Жандарм (входить)._ Слава богуi Здоров був, Миколо!
Микола (понуро)._ Здоров був, Михаиле!
Жандарм (смiючись, б'? його долонею по плечi). _А прецiнь хоч раз ти
заговорив до мене, як до старого знайомого.
Микола_. Лiпше б нам було не знатися нiколи.
Жандарм _. Чому? Тьфу, Миколо, як ти насовився! Немовби я тобi батька
зарiзав.
Микола_. Ти менi ще гiрше зробив.
Жандарм _. Ет, iди, не плети дурницi! От лiпше сiдай тут! (Садить його
силомiць кiнець столу, кладе карабiн i шапку на другiм кiнцi стола, а
вiдтак вийма? з торби фляшку горiлки.)_ Ади, з сею ворожкою ми порадимось,
як у свiтi жити. Анно, ану-но найди там який наперсток!
Анна вста? i ставить на стiл чарку, хлiб i сир. '_
Микола_. Спасибi тобi, я не п'ю.
Жандарм _. Як то не п'?ш? Що се ти видуму?ш, Миколо? Нинi тиждень пив,
а тепер не п'?ш! Ну, се ти пусте видумав! (Налива?.)_ На тво? здоровля,
Миколо! (П'?.)_ А!.. Бачиш, я сам п'ю. (Налива?.)_ На, випий! I не журися!
Вдар лихом об землю! Нехай Мошкова кобила журиться, що велику голову ма?.
Микола (бере чарку)._ Га, виджу, з тобою нема iншо? ради. Здох бись,
Михаиле! (П'?.)_
Жандарм (смi?ться)._ Ха, ха, ха! Здох би-сь! Гарно ти менi здоровля
зичиш! Ха, ха, ха! Смiхованець з тебе, Миколо, бiгме, смiхованець! (Плеще
його по плечах.)_
Микола_. Що ж, Михаиле, що кому належиться! Жандарм _. Так ти дума?ш,
що менi належалось би здохнути?
Микола_. Думаю, що се було б лiпше i для мене, i для тебе, i для отсе?.
(Показу? на Анну.)_
Жандарм _. I для отсе?! А, ми й забули про господиню! (Налива?.)_ Ну,
Анно, випий за здоровля свого чоловiка!
Анна_. За тво? здоровля, Михаиле! (П'?.-)_
Жандарм _. Ха, ха, ха! Бачиш, Миколо, твоя жiнка менi троха iнакше
бажа?, нiж ти! Ну, випиймо ж тепер за ?? здоровля! (П'ють.)_
Микола_. Та й мiцний же твiй вишняк, Михаиле. Вiд двох чарок вже й у
голову б'?.
Жандарм _. Не слухай того, синку мiй! Се тiлько твоя голова слаба, ось
що! Мiцно? голови вiн i по десяти чарках не хапа?ться.
Микола (опира? голову на лiкоть)._ Слаба голова, кажеш. Правду кажеш! I
без твого вишняку вона менi ходором ходила, а тепер ще гiрше. Зна?ш,
Михаиле, що я тобi скажу, так, по приязнi, по старiй знайомостi?
Жандарм _. Ну, що?
Микола_. Може би ти перестав у мене бувати?
Жандарм _. А то чому, Миколо? Надо?ли тобi мо? вiдвiдини?
Микола_. Надо?ли, не надо?ли, а так. Менi зда?ться, що воно б було
лiпше, якби ти не показувався.
Жандарм _. Не можу, братчику, ?й-богу, не можу. Служба моя така, що все
попри вашу хату моя дорога йде. А при тiм, серденько мо?, ще одна рiч
припутана.
Микола_. Яка?
Жандарм _. Хоч то нiби урядова тайна, але що вже робити, скажу тобi.
Але насамперед випиймо! Най усе зле мина?! (Налива?, п'ють.)_ Так ось яка
рiч, небоже. Тебе нiбито пустили з кримiналу...
Микола (скану?ться)._ Нiбито?.. Як то нiбито?
Жандарм _. Ну, ну, ти бо зараз усе так береш на правду, мовби ти
справдi почувався до вини! Е, Миколо! Адже ж ти сам почува?ш себе
невинним, правда? (З притиском.)_ Власне сумлiння каже тобi, що ти
невинний? Правда? (Глядить йому просто в очi.)_
Микола (змiшаний, крикливо)._ Богом небесним свiдчуся, що правда!
Жандарм (насмiшливо)._ Ну, ну, Миколо! Так не говори! Особливо перед
шандарем з такими словами не вихапуйся. Бо мiж нами, шандарями, брате,
така думка, що як на кого пiдозрiння паде, а вiн почина? бога на свiдка
кликати, то значить, що у нього сумлiння не зовсiм чисте. Щось там у нього
негарно.
Микола (переляканий)._ Так... значить... ти дума?ш, що я...?
Жандарм (смi?ться i клепле його по плечах)._ Ха, ха, ха! Дитина ти,
Миколо, ось що я думаю! Леда чим тебе застрашити можна. Не бiйся! Не такий
чорт страшний, як його малюють. Те, що тобi тепер вида?ться таким
страшним, також не таке. До всього чоловiк привикне!
Микола_. Ти се про що закида?ш? Якось не зовсiм я розумiю тебе.
Жандарм _. Порозумi?ш, братчику, порозумi?ш, як на те час прийде. А
тепер зна?ш, що я би тобi радив?
Микола_. Ну, що?
Жандарм _. Будь спокiйний. Не роби нiякого галасу. Жий собi тихо,
смирно, як бог приказав, i нi про що не дбай, що довкола тебе твориться.
Микола_. Нi про що не дбати? А дума?ш, що се можна?
Жандарм _. А чому би не можна? Певно, що можна. Повiр менi, друже! Я
багато свiту сходив, багато дечого видiв i знаю. Так ось що я тобi скажу:
тисячi людей живуть от так, як ти, i не питають навiть, як воно склалося,
вiдки пiшло, хто тому винен? Де би чоловiковi голови стало, щоби се все
розiбрати? Сталося, склалося - що порадиш? Треба брати життя, яке ?, треба
жити, як можна.
Микола_. Iз розбитим серцем?
Жандарм _. Дурниця серце. У кого воно цiле?
Микола_. I на людськiм посмiховищу?
Жандарм _. Наплюй ти на людей! Чого тобi вiд них потрiбно? А як ти з
них будеш смiятися, то вони з тебе не будуть. Ще самi до тебе прийдуть.
Микола (в задумi)._ Що ж, мудра рада. Тiлько, мабуть, замiцна на мою
слабу голову. (Хапа? себе руками за голову i почина? ридати.)_ Ой,
замiцна, замiцна! Не видержить моя голова!
Жандарм _. Не бiйся, видержить. Я тобi поможу. Я кождому голову скручу,
хто би посмiв з тебе смiятися.
Микола_. Багато буде скручених голiв.
Жандарм _. Не бiйся, се вже мо? дiло! А тепер, друже мiй, Миколо, зна?ш
що?
Микола_. А що таке?
Жандарм _. Я бачу, що ти дуже ослаб. Сон тебе клонить. Пiди собi на тiк
та засни.
Микола_. А ти?
Жандарм _. Про мене не турбу?йся. Я також троха вiдпочину, а потiм пiду
додому.
Микола_. То, може би, Михаиле, ти сам пiшов на тiк i там заснув?
Жандарм _. Ну, ну, не роби комедi?! На тобi кожух (бере з жердки кожух
i кладе йому на плечi),_ подушку i верету. (Стяга? з постелi подушку i
верету i також кладе на його.)_ Iди! (Випиха? його за дверi. Мовчанка. За
сценою чути важке зiтхання i повiльнi кроки Миколи)._

ЯВА П'ЯТА
Жандарм i Анна._
_
Жандарм _(обнiма? Анну)._ Ну, тепер ми самi.
Анна_. Цить! Я боюсь, щоб вiн там собi якого лиха не заподiяв.
Жандарм _. Не бiйся! Вiн тепер занадто ослаб, розкис! Зари?ться в
солому i засне.
Анна (припада? до нього)._ Михаиле, Михаиле! Що буде з нами? До чого
воно дiйде? Чим воно скiнчиться?
Жандарм _. Дурна! Ось вона чим турбу?ться! Нiбито хтось у свiтi зна?,
чим що скiнчиться i до чого дiйде? Жий та дихай, доки жи?ш! Зле тобi? А
коли не зле, то дякуй богу. Як буде зле, тодi час буде думати про те зле!
Чим скiнчиться! Нiчим не скiнчиться. Будемо жити, доки можна. Будемо
любитися, доки можна. Будемо людям в пику смiятися, доки можна, доки вони
нас пiд ноги не вiзьмуть. А потому? Потому один кiнець: всi помремо i
чорту в зуби пiдемо. Ось чим воно скiнчиться, коли хочеш знати. (Обiйма?
??.)_
Заслона спада?_

ДIЯ П'ЯТА

Хата Миколи. День. Стiл вiдсунеiiпй, за столом i на ослонi селяни i
жiнки, мiж ними Бабич i Настя. Микола, пiдпитий, з келишком у руцi, серед
хати. На столi велика пляшка горiлки i хлiб та сiль._

ЯВА ПЕРША
Микола, Бабич, Настя, селяни, жiнки_
_
Селяни (п'яними голосами спiвають журавля):_
Ой там у лiсi, ой там у лiсi плужочок,
Плужочок-чок-чок-чок (2), плужочок.
Ой виорав вiн (2) ланочок,
Ланочок-чок-чок-чок (2), ланочок.
Ой насiяв вiн (2) конопель,
Конопель-пель-пель-пель (2), конопель.
Та впронадився (2) журавель,
Журавель-вель-вель-вель (2), журавель.
Ой я, я тому (2) журавлю,
Журавлю-влю-влю-влю (2), журавлю
Та бучком ноги (2) поломлю,
Поломлю-млю-млю-млю (2), поломлю.
Селяни i селянки при остатнiх куплетах похитуються, торкають однi одних
плечима та кивають головами, позираючи на Миколу, що сто?ть зi звiшеною
головою i держить чарку в тремтячiй руцi. Коли спiв скiнчився:_
Микола_. Ну, куме, дай боже здоровля! (П'?.)_
Бабич_. Дай боже всього доброго!
Микола_. Нi, сього не кажiть! Чого доброго? Я доброго нiчого у бога не
прошу. Досить уже того доброго зазнав, буде з мене? (Налива? i переда?
чарку Бабичевi.) _Ну, прошу!
Бабич_. Дяку?мо красно. Нi, кумцю, не гнiвiть бога! Що бог дасть, то не
напасть. Не раз чоловiк гада?, що не знати яка на нього бiда впала, аж за
день, за другий озира?ться, а воно вже йому на добро вийшло. Ваше
здоровля, сусiдо! (Оберта?ться до iншого селянина i п'?.)_
Перший селянин_. Дай господи й вам!
Микола_. Ну, вже ви менi сього не кажiть. Уже я то
на сво?й шкiрi витрiбував, яке воно добро виходить. Нi, кумове чеснi,
вiрте менi чи не вiрте, а менi зда?ться, що пан бiг часом собi смiх iз нас
робить!
Селяни_. Бiйтеся бога, куме, що ви говорите! Таже то образа божа!
Микола (маха? рукою)._ Одно мене ще в свiтi держить - отся живиця!
(Бере чарку, налива? i п'?.)_
Настя (пiд вiкном до друго? жiнки, киваючи голо вою)._ Я то знала, що
до того воно дiйде. Бiйтеся бога, тога жiнка анi стиду не ма?, анi серця.
Перша жiнка_. Ой та певно. Мiй старий казав, що буде в радi о тiм
говорити, аби ?? при всiй громадi рiзками висiчи, най не да? злого
прикладу.
Настя_. Певно, що варто би. Адже й нинi в церквi. -Бiйтеся бога! Таж
такого ще свiт не бачив. З чужим парубком аж до само? церкви прийшла, а
потому як сама стала, то щоби вам до образiв, до вiвтаря святого лицем
обернулася! Де там! До нього обернулася, до нього, 'окаянна, молитви
шепче. Жiнки довкола не? повiдступалися, таке вам колесо зробили, мов вiд
заражено? тиснуться, а вона нiчого, мов i не бачить. Так усю хвалу божу й
вистояла. Та не всю, бо скоро "Достойно" проспiвали, мiй Вiандар iз
церкви, моргнув на не?, та й вона за ним вийшла.
Перша жiнка_. Та куди ж вони потяглися?
Настя_. Мабуть, до коршми. Там собi обо? в ванькирi запиваються.
(Шепче.)_
Бабич_. Куме Миколо, так ви кажете, що жiнка вас голодом морить?
Микола_. Хто? Я? Коли я се казав? Де?
Бабич_. Ну, я так чув.
Перший селянин_. I я чув. Геть по селу чутка ходить.
Микола (в п'янiм запалi)._ Бреше тота чутка! Всi брешуть, хто ?? далi
розносить. Кому яке дiло до мене i до мо?? жiнки?
Настя_. Ну, та певно, що нам дiла нема. Але ? хтось такий, що ма? до
не? дiло.
Микола_. Кого то обходить, що ми ?мо, що варимо, чи ситi, чи голоднi?
Бабич_. Та ви, куме, не гнiвайтеся, що я вас спитав, Я прецiнь не зi
зло? волi. Бо тут, бачите, деякi хотiли на радi громадськiй...
Микола_. Що, що, що? Зась радi громадськiй до мо?? жiнки. Не ма? рада
права!
Бабич_. Ну, як ви собi не кривду?те - то певно. Тiлько що, бачите, люди
собi дуже марикують, кажуть, що вона дуже поганий приклад да?, вибачте, на
публiку людську з тим Гурманом волочиться.
Микола (хапа? себе за голову)._ Он, ой, ой! Люди! Не рiжте мене без
ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у мо?м серцi! Най вам моя жiнка не
сто?ть у очах! От пийте, коли-сьте чеснi та добрi, що-сьте до мене
прийшли, частуйтеся i говорiть дещо веселiшого. А то тьфу! Чоловiковi й
без вас тяжко, а ви ще дода?те.
Настя_. Ой кумочку, та чи то ми не зна?мо, що вам тяжко? (П'?.)_
Микола_. Ой тяжко, кумонько, тяжко! (Налива? i п'?.)_
Настя_. Та кажуть, що вона до вас по цiлих днях не говорить?
Микола_. Та що будемо говорити? Вона мовчить, i я мовчу. Отак цiлий
день мов тумани ходимо. А вона все тiлько в вiкно зазира?, чи вiн не йде.
А до мене хоч би словечко сказала.
Настя_. Ой бiдний ти, кумочку, бiдний! (Налива? i п'?.)_
Микола_. Ой бiдний, кумочко, бiдний, як той мак начетверо! (Налива? i
п'?.)_ Як той горох при дорозi. (Плаче.)_
Настя_. Та хiба я не знаю, що ти не раз з голоду млi?ш, а вона що
зварить, то тому поганиновi держить. Куме, таже я твоя близька сусiда. Все
знаю, все бачу, хоч би не раз i не хотiла бачити. Не раз аж серце менi
кра?ться! Бiгме, кумочку, кра?ться. (Плаче i обiйма? його.)_
Бабич_. Ну, ну, жiнко, може, нам пора додому?
Селяни_. Та пора би йти.
Микола_. Люди добрi, сусiди чеснi! Посидьте ще троха! Не кваптеся, не
розходiться! Я рад, що людський голос у тих стiнах чую. Поговорiть,
почастуйтеся. Ну, прошу! Ов, чарка сто?ть! Що се такого? Фляшка порожня? Я
зараз другу принесу. У мене барилка ?сть, схована в половнику. Що ма?
грiшний чоловiк робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що дiяти! Не
береться мене нiяка робота, вiдiйшла охота до життя, до господарства.
Тьфу, нащо воно менi! Взяв я продав конята, грошi сховав та й пропиваю
потроха. Най iдуть! Не стане тих, знов щось продам.
Бабич_. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собi до голови взяв таку
дурницю та iз-за тако? негiдницi добро сво? керваве марну?ш!
Микола_. А нащо ж воно менi? Хiба менi життя буде? Не буде, куме! Все
пропало! Вже менi господарем не бути, так нехай же iде все! I поле продам,
i хату продам, нехай iде.
Бабич_. Говори, говори. Продам, кажеш. А потому що буде?
Микола_. Коли потому? Як потому? У мене, куме, вже тепер потому. Вже
тепер по всьому. Дальше вже нiчого не буде. Нiчогiсiнько. Так цур йому
всьому! (Виходить а фляшкою.)_
Перша жiнка_. Зовсiм знiвечили чоловiка! Зовсiм з пантелику збили!
Друга жiнка_. Не много того розуму в бiдолахи .було, та й той виплив.
Настя_. Я би не знати що дала, що вона його якимось зiллям упо?ла.
Бабич_. А найгiрше шкода господарства. Гарував чоловiк, весь вiк робив,
аж йому очi з голови лiзли, мучився, терпiв - ой господи, кiлько
натерпiвся! Нарештi дохрапався кусника хлiба, жити б, та бога хвалити, та
дiточок надiятися, а тут на тобi! Мов пожар наскаку?, мов грiм з ясного
неба.
Перша жiнка_. Говорiть, куме, говорiть! Кажете: Дiтей надiятись. Того й
уся бiда в тiм, що в них дiтей цема. Якби у не? були дiти, то вона б на
таке не пустилася. Скажу я слово й за не?.
Перший селяни н_. Ая тому не вiрю. Вже як котра жiнка така вдасться, то
ти ?? й ланцем до дому не прику?ш. I дiтей покине.
Перша жiнка_. Не слухай того, куме, бiгме, не слухай! Дiти - велика
рiч. Дiти - половина матерi. Одна половина може би й рада пiти, позволити
собi, а друга не пуска?, кричить: "А ми, мамо! А що з нас буде?" I не
пустять тамто? половини.
Микола (входить з фляшкою i ставить ?? на столi). _Ось вона! Ось наша
радiсть! Ось одинока потiха. (Пiднiма? фляшку, телепа? i знов ставить.)_
Повна, вистане нам! Ану, кумове чеснi, сусiди мо? при?мнi - дай нам боже
здоровля! (Налива?, п'? i пуска? чарку кружляти.)_
Бабич_. Куме Миколо, ген, куме?
Микола_. Га!
Бабич_. А я би тобi, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не
огнiвався.
Микола (сiда? коло нього, обнiма? його за шию, плачучи)._ Кажи,
кумочку, кажиi Ти в мене найближчий сусiда, ти мiй порадник. Говори!
Бабич_. Ти, куме, - не в гнiв тобi кажучи, - занадто м'який, занадто
податливий.
Микола (хита? головою i тяжко зiтха?)._ Ой так, так, занадто м'який,
занадто податливий.
Бабич_. А вони бачать, що ти такий, та й тобi кiлля на головi тешуть.
Микола (хапа? себе за голову)._ Ой тешуть, тешуть! Аж у мiзку лупа?!
(Плаче.)_
Бабич_. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!
Микола_. Не бути дитиною? А то як?
Бабич_. Ти б узявся до сво?? жiнки троха острiше. Похрупостiв би на
не?, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Зна?ш, жiнка так, як коняка,
любить батiг, а без нього зовсiм ледащi?.
Микола_. Ой ледащi?, ледащi?.
Бабич_. Ну, i до сього Гурмана ти постався. Що то вiн завоював тебе, чи
що? Покажи йому, що ти в хатi господар. Закажи йому бувати у себе.
Микола_. Ой просив я його, та де тобi, ще й смi?ться.
Бабич_. Просив! Бiйся бога, куме, хто ж тако? рiчi просить? Та то
певно, що вiн просьби не послуха?. А ти остро до нього!
Микола_. Ой кумочку, боюсь я його! Страшний вiн такий, як кат.
Бабич_. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобi боятися? Адже вiн тобi
нiчого не може зробити!
Микола (випростову?ться)._ Та то правда! Чого менi його боятися?
Бабич_. Ти йому погрози, що пiдеш до суду на скаргу, що вiн тобi жити з
жiнкою не да?.
Микола_. Та то правда! Адже i над ним ? старший! На скаргу!
Бабич_. Що в цiлiм селi соблазнь робить, сором на цiлу громаду.
Микола_. Га, таже за се тяжка кара!
Бабич_. А ти думав як? Зараз його вiдси перенесуть!
А ти вже собi потому з жiнкою даси якось раду. Коби .лиш його вiдси
мара взяла.
Микола_. О, певно, що з нею я собi пораджу. Адже ж ви, сус.iдоньки,
зна?те, яка вона була добра, щира та вiрна, заким його зла доля на мiй дiм
навернула! До рани можна було ?? приложити, не то що! (Плаче.)_
Настя_. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Дверi йому перед носом
замкни. Цiпом по головi за?дь. Так би я на тво?м мiсцi зробила!
Микола_. Так, так, так! Цiпом по головi! Мундур на камаття! Нехай мене
скаржить! Я вже буду знав, як боронитися!
Бабич_. Нас, куме, на свiдкiв клич. Ми посвiдчимо, ЯК вони з тобою
обходилися!
Селяни_. Так, так! Усi посвiдчимо! Його зовсiм зi служби проженуть, а
тобi нiчого не буде!
Микола (схапу?ться)._ Добре! Все зроблю, вiзьму на вiдвагу. Або що,
хiба я не чоловiк, не господар? Ану, випиймо, сусiди! Бiг заплатить вам за
раду. Побачимо, хто тут буде старший. (П'? i часту? ?х за чергою.)_
_
ЯВА ДРУГА
_
Тi самi. Входять Жандарм i Анна._
_
Жандарм _(трохи пiдпитий)._ Го, го, го! А тут що? Празник якийсь,
комашня чи поминки?
Микола_. Та поминки, поминки справляю.
Жандарм _. А по кiм?
Микола_. По собi самiм. По сво?й честi, по сво?м супокою, по сво?м
життi.
Жандарм _(Iде до столу - люди розступаються перед ним, вiн сiда?. Анна
також сiда? на припiчку)._ Ага, ти, бачу, вже троха те?... язиком пута?ш!
Микола_. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михаиле, мо?
життя попутав, так що й кiнця не найду.
Жандарм _. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях,
а радше частуй гостя.
Микола_. Ой участував ти мене! Не такого ти частунку вiд мене варт!
Жандарм _(схапу?ться i пiдступа? до нього)._ Що ти говориш, що? Якого
частунку?
Микола (плю? йому в лице)._ Ось якого, коли хочеш знати.
Жандарм _(б'? його кулаком у голову)._ Ось тобi за це!
Микола пада? на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла._
Анна_. Михаиле, вспокiйся, що ти робиш?
Жандарм_. Я спокiйний i нiчого бiльше не роблю, але плювати на себе не
дам! Не бiйся, се йому не пошкодить. Троха свiчки в очах стали, але се
байка. Протверезиться швидко. А я й так хотiв iз ним розумне слово
поговорити.
Микола _(з трудом пiдноситься, його садять на лавi), _Так ти ось як
менi платиш за мою доброту?
Жандарм_. Не за доброту, Миколо! За доброту гiлько бог заплатить. А я
за дурноту. За те, що ти плю?ш на цiсарський мундур.
Микола_. Я не на цiсарський мундур плюю, але на того огидника, що
ганьбить образ божий. Ти його зна?ш? Михайла Гурмана!
Селяни. Так, так!
Жандарм. _(гне в собi злiсть)._ Зна?те ви що, панове свiдки, я тут хочу
з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрiбно. Може б, ви пiшли
собi до дiдька?
Микола_. Нi, сусiди! Сидiть, не вiдходьте! Я вас прошу. Я вас тут
запросив, вiн не ма? права вас виганяти.
Жандарм. _(зiскаку? i хапа? за карабiн)._ А я вам кажу, п'яницi поганi,
геть вiдси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди дiстане.
Марш!
Селяни i селянки сквапно виходять. Декотрi хрестяться i плюють._

ЯВА ТРЕТЯ

Микола, Жандарм i Анна._
_
Микола (прискаку? до нього)._ Яким ти правом смi?ш мо?х гостей з мо??
хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горiвку пили?
Жандарм. _(вiдтручу? його набiк)._ Мовчи, дурню! Слухай, що я тобi буду
казати. Сiдай ось тут!
Микола неохiтно сiда?._
Слухай, Миколо, що ти собi гада?ш?
Микола_. Як то що?
Жандарм _. Чого ти сам собi шкоду робиш? Роботу докинув, господарство
занедбав, конi продав та все тiлько з п'яницями водишся та сво? добро
розкида?ш? Чи то ладно так, га?
Микола_. Ладнiше, нiж чужу жiнку на грiх наводити.
Жандарм _. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.
Микола_. Он як! Не повинен i згадувати про те, вiд чого серце рветься i
голова трiска?? Спасибi за ласку. А скажи ти менi, Михаиле, про що я маю
згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?
Жандарм _. Хоч би на себе самого.
Микола_. Не бiйся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю,
пропиваю те, що менi непотрiбне, а беру лиш те, що менi потрiбне. А
потрiбне менi тепер лиш одно - ось що! (Телепа? фляшкою.)_
Жандарм _. Фе, Миколо, стидайся!
Микола_. Я маю стидатися! Ха, ха, ха! А ти стида?шся? А отся негiдниця
стида?ться, що по селу раз у раз з тобою волочиться? Ви ма?те стид?
Жандарм _. Зась тобi до нас.
Микола (зрива?ться)._ Кому зась? Менi? А ти хто тут? Яке ти право ма?ш
менi заськати?
Жандарм. _(силою саджа? його назад)._ Ну, ну, не решетися! Я тобi
скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти зна?ш, хто я був колись, ще
там, у нашiм селi?
Микола_. А хто? Урвитель, забiяка.
Жандарм_. Брешеш, друже мiй. Я був чесний парубок, може, троха
загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести - i то
було мо? нещастя.
Микола_. Було дещо й бiльше.
Жандарм _. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу, що ще причинилося до
мого нещастя. Я полюбив отсю бiдолаху, Анну, сироту, поштуркувану та
кривджену нелюдами-братами. Ся любов була мо?м одиноким, найдорожчим
скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка. А
ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя.
Микола (зрива?ться)._ Я? Вкрав тобi... (Хапа? себе за голову.)_
Господи, що се зо мною? Чи весь свiт догори ногами переверта?ться? Я,
втоптаний у болото, обдертий з честi, супокою i поваги, зруйнований,
зарiзаний без ножа - я, по-твойому, виходжу ще й злодi?м?
Жандарм_. Не хапайся за голову, Миколо! Адже тво? сумлiння само тобi
каже, що моя правда.
Микола_. Нi, брешеш. Я ?? не силував! Вона ще вдячна менi була...
Жандарм _. Адже бачиш ?? вдячнiсть.
Микола_. Вороже, се ти ?? звiв, одурив, причарувавi
Жандарм_. Ти мав три роки часу причарувати ?? до себе. Чому сього не
вчинив?
Микола_.. Бо я не чарiвник - ось чому!
Жандарм_. Бо ти вiхоть, а не чоловiк - ось чому!
Микола_. Хто вiхоть? Я вiхоть?
Жандарм _. Авжеж не я.
Микола_. Отже я зараз покажу тобi, що я не вiхоть. Марш менi з хати!
(Хапа? його за плечi.)_
Жандарм. _(вiдтручу? його)._ Iди спати, Миколо! Ти троха п'яний.
Микола_. П'яний чи не п'яний, не твоя рiч. Але ти менi геть iз хати
забирайся!
Жандарм_. От же не вступлюся. Тут i заночую, коли менi схочеться.
Микола (лагiдно)._ Вступися, Михаиле! Не доводи мене до лютостi.
Жандарм _(лагiдно)._ I не доходи до лютостi, небоже, се нездорово. А я
справдi у тебе заночую. А завтра оба разом по?демо до мiста.
Микола_. Оба разом? Пощо?
Жандарм _(вийма? папiр i показу?)._ Ади, зна?ш отсей папiр?
Микола_. Чорти б його знали, а не я!
Жандарм _. То зле, Миколо! Не вадило б тобi його знати. Тут i про тебе
дещо написано.
Микола_.. А що там про мене написано?
Жандарм _. Наказ iз суду, аби тебе приставити. Я ще нинi маю його
доручити вiйтовi. Там знов на тебе в судi щось наговорили.
Микола_.. Га. Юдо! Так ти знов з того боку пiдо мною ри?ш? Зовсiм мене
доконати хочеш? От же не дiждеш! (Вирива? йому з рук папiр i рве на
куснi.)_ На, ма?ш, ма?ш, ма?ш!
Жандарм _. Дурню, i що ти зробив? Чи ти зна?ш, що тобi буде за се?
Микола_. Не менi, а тобi.
Жандарм _. Нi, тобi! На, ма?ш раз! (Б'? його в лице.)_ Се на завдаток!
На, ма?ш два! (Замаху?ться.)_
Микола (хапа? карабiн)._ На тобi також разi (Кида?ться на Михайла.)_
Анна (кида?ться мiж них)._ Миколо, набiк!
Микола (вiдтручу? ??)._ Ти сама набiк!
Жандарм _. Пусти його, Анно! Я його i так не боюся. (Хапа? за карабiн,
хоче вирвати Миколi.)_ Пусти, дурню! З тим не жартуй!
Микола_. Ось тобi мiй жарт! (Пуска? карабiн, хапа? сокиру i втоплю? в
груди Жандарм овi. Той пада?.)_
Анна_. Господи! Що з тобою, Михаиле? (Кида?ться до нього.)_
Жандарм _(вхопився рукою за груди, з котрих буха? кров)._ А ее так!
Нiчого! Нiчого менi не треба.
Анна_. Кров! Кров! Ти ранений, Михаиле, забитий. Голубчику! Де рана?
Жандарм _. Нiчого, Анно, нiчого! Се лиш жарт був. Троха поболить та й
перестане. Годi, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку!
Микола (кида? сокиру)._ Та... та... невже воно нiчого?
Жандарм. _(слабше)._ Дай руку! (Простяга? йому закровавлену руку.
Микола да? свою.)_ Спасибi тобi! Ти зробив менi прислугу, i я не гнiваюсь
на тебе! Я хотiв i сам собi таке зробити, та якось рука не пiднялася.
Анна. Михаиле, серце мо?, скажи, що тобi? Де в тебе рана?
Жандарм _. Кажу тобi, що менi зовсiм добре. Навiть i лiкiв не треба! А
ось i свiдки! Ну, слава богу! Слава богу!
_
ЯВА ЧЕТВЕРТА

Тi самi, вiйт, Бабич, Настя, селяни._
Вiйт_. Ген! А тут що такого? Хто тут галасу??
Настя_. Ой лишенько! Шандар забитий.
Вiйт_. Невже неживий? Миколо, Анпо! Що се таке? Говорiть, чого сто?те
як остовпiлi?
Жандарм _(слабо)._ Пане вiйте! Дайте ?м спокiй! Вони не виннi! Я... я
сам...
Вiйт_. А тобi що таке сталося? Пощо на себе руки наложив?
Жандарм _. Так було треба. То моя рiч... Анно! Миколо... бувайте
здоровi... i простiть. (Умира?.)_
Анна (кида?ться до трупа)._ Михаиле, Михайлику! На кого ти мене
покида?ш? Що я без тебе на свiтi зачну?
Микола_. Анно, вспокiйся, хiба ти не ма?ш для кого жити?

Заслона спада?_
Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT